Викрадений лист [Едґар По] (fb2) читать постранично

- Викрадений лист (пер. Ростислав Доценко) (а.с. Дюпен -3) 226 Кб  (читать) (читать постранично) (скачать fb2) (скачать исправленную) - Едґар Аллан По

Настройки текста:




Едґар Аллан По


ВИКРАДЕНИЙ ЛИСТ


Переклав з англійської Ростислав Доценко

Nil sapientiae odiosius acumine nimio.*

Сенека*


Одного темного й вітряного вечора восени 18.. року я сидів у товаристві свого приятеля С. Оґюста Дюпена, в його невеличкій бібліотеці, чи, краще б сказати, покої для книжок, – у Сен-Жерменському передмісті Парижа, вулиця Дюно, № 33, четвертий поверх, – і втішався подвійною насолодою: роздумами й пінковою люлькою.

Добру годину в кімнаті панувала глибока мовчанка, коли кожен з нас, як видалося б сторонньому спостерігачеві, цілковито поринув у споглядання химерних закрутків диму, що наповнював приміщення. Щодо мене, одначе, то я розважав про дві події, які ми обговорювали на початку вечора, – а саме: пригоду на вулиці Морг і таємниче вбивство Марі Роже. Отож мене трохи вразив такий збіг обставин, що двері до бібліотеки раптом відчинилися і ввійшов наш давній знайомий, добродій Г., префект паризької поліції.

Привітали ми його від щирого серця, бо він, хоч і не викликав великої пошани, усе-таки був чоловік цікавий, а крім того, не бачилися ми з ним уже кілька років. Ми сиділи поночі, і Дюпен був підвівся засвітити лампу, але сів знову, коли Г. сказав, що прийшов порадитися з нами, вірніше з моїм приятелем, в одній офіційній справі, яка завдала чимало клопоту.

– Якщо над нею треба буде подумати, – промовив Дюпен, так і не засвітивши лампи, – то темрява лише допоможе нам.

– Це ще одне ваше дивацтво, – зауважив префект; він мав звичку називати дивацьким усе, чого не міг зрозуміти, тим-то жив серед тьми-тьменної всіляких «дивацтв».

– Авжеж, – погодився Дюпен, запропонувавши префектові люльку й підсунувши до нього вигідне крісло.

– Ну, то яке ж тепер ускладнення? – запитав я. – Маю надію, цим разом не йдеться про вбивство?

– О, ні, зовсім ні. Власне кажучи, справа таки дуже проста, і я не маю сумніву, що кінець кінцем ми й самі її залагодимо. Але я подумав, що Дюпенові цікаво було б довідатися про деталі, бо вони вкрай дивацькі.

– Справа проста, а деталі дивацькі? – спитав Дюпен.

– Отож-бо й є, хоч і не тільки це. Власне кажучи, через те й чудна справа, що вона така проста, а збиває з пантелику.

– Можливо, саме ця простота й ошелешує? – докинув мій приятель.

– Та що ви дурниці правите! – відказав префект, голосно засміявшись.

– Можливо, таємниця надто вже прозора? – додав ще Дюпен.

– О Господи, ну й скажете ж ви!

– І занадто очевидна?

– Ха-ха-ха! Ха-ха-ха! Хо-хо-хо! – зареготав гість, беручись за живіт. – Ох, Дюпене, я просто лусну зі сміху!

– Але в чому ж усе-таки суть справи? – запитав я.

– Гаразд, я вам розповім, – відказав префект і, задумливо пустивши хмарку диму, зручніше вмостився у кріслі. – Я розповім вам у кількох словах, але спершу мушу попередити: це справа страшенно секретна і я, безперечно, втрачу посаду, якщо стане відомо, що я з кимось поділився цією таємницею.

– То розказуйте, – промовив я.

– Або й ні, – докинув своєї Дюпен.

– Отже, так: я особисто дістав свідчення з дуже високих кіл, що з королівських покоїв викрадено документ надзвичайної ваги. Особа викрадача відома, – це поза всяким сумнівом, бо бачили, як він узяв його. Так само відомо, що документ досі в руках викрадача.

– Звідки це відомо? – запитав Дюпен.

– Це випливає з характеру документа, – відповів префект, – а також із того факту, що не постали ніякі наслідки, які неминуче мали б постати в разі, якби документ вийшов із рук крадія, тобто якби крадій використав його для того, для чого цей документ йому, власне, й потрібен.

– Поясніть докладніше, – попросив я.

– Ну, якщо так, то я скажу, що викрадач завдяки цьому документові набирає певного впливу в певній ділянці, яка для нього має особливе значення. – Префект полюбляв дипломатичний стиль мовлення.

– Я все-таки не зовсім розумію, – зауважив Дюпен.

– Ні? Ну, гаразд. Передача цього документа третій особі, якої я не називатиму, завдасть шкоди честі однієї особи дуже високого рангу. І цей факт робить її залежною від посідача документа, котрий таким чином має змогу піддавати небезпеці честь і спокій тієї самої високої особи.

– Але ж ця залежність, – утрутився я, – випливає з того, що злодієві відомо, що потерпіла особа знає його особу. Хто ж у такому разі наважився б...

– Злодій, – урвав мене префект, – це міністр Д.. Він такий, що на всяке наважиться, і на гідне, й на негідне. Спосіб викрадення був не менш хитрий, ніж сміливий. Вищезгаданий документ – лист, якщо вже казати відверто, – потерпіла особа одержала, перебуваючи на самоті в королівському будуарі. У ту хвилину, коли вона його читала, до покою раптом увійшла інша висока особа – саме та, від якої листа будь-що треба було приховати. Марно спробувавши в поспіху вкинути листа до шухляди, потерпіла особа мусила покласти його на видноті, просто на столі. Лист лежав, одначе, догори адресою, тим-то його