Викрадений лист [Едґар Аллан По] (fb2) читать постранично, страница - 3

стільницю зі столу чи якусь подібну деталь з інших меблів, видовбують у ніжці заглибину, ховають туди ту річ, а стільницю ставлять назад. Ніжки ліжок також часто використовуються для цієї мети.

– Але хіба не можна порожнину на звук визначити? – запитав я.

– Авжеж не можна, якщо заховану річ тугенько загорнуть у вату. А крім того, ми ж мусили працювати без зайвого галасу.

– Але ж не могли ви познімати всі стільниці, розібрати по частинках геть усі меблі, де була хоча б найменша можливість заховати листа! Папірець можна скрутити трубкою завтовшки не більше від великої голки і засунути, скажімо, в поперечку крісла. Ви ж не розбирали всі крісла!

– Авжеж ні. Але ми краще зробили: переглянули в сильну лупу поперечки всіх до одного крісел у будинку, не пропустили жодного стику в жодній меблі. Якби десь трапилися сліди недавньої роботи, ми б їх відразу помітили. Зернинка деревного пороху від свердельця виглядала б завбільшки з яблуко. Десь клей трохи підозрілий або шпаринка на стику двох деталей – і ми б натрапили на сховок.

– Гадаю, ви оглянули дзеркала між рамами й склом, перевірили ліжка й постелі, а також гардини та килими?

– Ну аякже! І коли перетрусили до найменшої цятки всі меблі, взялися за самий будинок. Ми поділили його на квадрати, перенумерували їх, щоб ані одного не пропустити, і в лупу оглянули кожний квадратовий дюйм як цього, так і двох суміжних будинків.

– Двох суміжних будинків! – вигукнув я. – Але ж і сила роботи вам випала!

– Таки випала. Зате й винагороду ж обіцяно величезну.

– А ділянки біля будинків ви оглянули?

– Їх вимощено цеглою, і з ними був невеликий клопіт. Ми перевірили мох між цеглинами й пересвідчилися, що там нічого не займано.

– Папери міністра ви, звичайно, теж оглянули? Так само, як і книжки у нього в бібліотеці?

– А певно. Ми розкривали кожний пакунок, кожний сувій; кожну книжку не просто розгортали, не просто раз труснули, та й годі, як то роблять декотрі поліційні агенти, а перегорнули кожну сторінку від палітурки до палітурки. І кожну оправу якнайприскіпливіше виміряли й оглядали в лупу. Неможливо, щоб щось стороннє в будь-якій палітурці залишилося непоміченим. П'ять-шість книжок було щойно від палітурника; то ми палітурки в них пильно промацали вподовж довгими голками.

– А підлогу під килимами перевірили?

– Безперечно. Ми знімали всі до одного килими, а мостини оглядали в лупу.

– А шпалери на стінах?

– Так само.

– До підвалів навідувалися?

– У такому разі ваше припущення, що лист у будинку, – хибне, – зробив я висновок.

– Боюся, що ви маєте рацію, – погодився префект. – То що б ви мені порадили, Дюпене?

– Провести ще раз ґрунтовний обшук у приміщенні.

– Це зовсім зайве, – відповів префект. – Я ручуся, що листа немає в будинку.

– Нічого кращого порадити я не можу, – сказав Дюпен. – Ви ж маєте точний опис листа?

– Авжеж маю!

Префект видобув із кишені записника і прочитав уголос докладний опис внутрішнього й особливо зовнішнього вигляду викраденого документа.

Скінчивши читання, Г. невдовзі й пішов, і в такому пригніченому настрої, як я його ще ніколи не бачив.

Десь так через місяць той самий добродій удруге завітав до нас, коли ми з Дюпеном сиділи приблизно в таких самих позах, як і першого разу. Він умостився в кріслі, запалив люльку й завів розмову на якісь ординарні теми. Нарешті я звернувся до нього:

– Ну, а як з тим викраденим листом, префекте? Мабуть, ви вже примирилися з думкою, що міністра не перемудруєш?

– Таки й справді, хай йому біс! Я ще раз усе обшукав, як радив мені Дюпен, але то була, звісно, марна праця.

– А яку саме, ви сказали, винагороду обіцяно? – запитав Дюпен.

– О, сума дуже велика, винагорода дуже щедра. Я не скажу, скільки саме, але можу заявити вам, що тут-таки на місці виписав би чек на п'ятдесят тисяч франків тому, хто дістане для мене листа. Адже потреба в листі день у день стає нагальнішою, і винагороду нещодавно подвоєно. Але хоч би її навіть потроїли, я не зміг би зробити більше, ніж зробив.

– Та хто його зна, – зауважив Дюпен, посмоктуючи свою люльку. – Правду кажучи... я гадаю, Г., що ви не дуже перетрудилися... в цій справі. Я гадаю, ви могли б... зробити ще дещо, хіба ні?

– А що? Що саме?

– Ну, скажімо... пфф, пфф... чом би вам... пфф, пфф... не порадитись із деким?.. пфф, пфф, пфф... Ви пам'ятаєте той анекдот про Абернеті?*

– Та к лихій годині Абернеті!

– Безперечно, туди йому й дорога. Але якось один багатий скупій надумав задурно взяти в Абернеті медичну консультацію. Завівши з лікарем загальну розмову в тісному колі, він описав йому свою недугу, так наче це йшлося про якусь вигадану особу. «Припустімо, що симптоми такі й такі, – сказав скупій. – То що ви йому порадили б, лікарю?» – «Що я порадив би? – відповів Абернеті. – Звернутися до спеціаліста, звичайно».

– Але ж я таки справді ладен заплатити будь-кому за пораду! – промовив префект, трохи зніяковівши. – Я відразу дам п'ятдесят тисяч