Марсіанські хроніки. Збірка [Рей Дуглас Бредбері] (fb2) читать постранично, страница - 4

,— тихо відказала вона, кидаючи шматок

м'яса в киплячу лаву. З а мить ж інка витягла готове вже

м’ясо і поклала перед чоловіком на тарілку.— Мабуть,

на мене щось н а й ш л о , іясама того не відаючи, склала

цю дивну пісню.

Чоловік мовчав. Він стежив, як вона кидала нові

шматки м’яса в кипляче озерце вогняної лави. Сонце

вже зайшло. Поволі нічна темрява поглинула все навкру­

ги — і колони, і чоловіка з жінкою,— ніби чорним вином

виповнилася кімната. І тільки відблиски срібної лави

раз у раз освітлювали їхні обличчя.

1 Слова пісні належ ать сучасникові й другові Ш експіра англій­

ському поету і драм атур гу Бену Д ж о н с о н у (1573— 1637).

10

Ілла знову заспівала дивну пісню.

Чоловік схопився з місця і сердито вибіг з кімнати.

Довечерював він у себе в кабінеті.

Коли дружина зайшла до кабінету, він підвівся їй на­

зустріч і, позіхаючи, промовив:

— Давай зараз поїдемо на полум’яних птахах у місто,

в театр.

— Ти не жартуєш? — недовірливо спитала вона.—

Невже тобі хочеться туди їхати?

— Що ж тут дивного?

— Шість місяців ми з тобою нікуди не виїздили, і рап­

том — цілий вечір у місті.

— Що ж, це добра ідея.

— Ти став такий уважливий,— мовила жінка.

— Навіщо починати непотрібні розмови? — роздрато­

вано відповів чоловік.— Скажи: ти хочеш їхати чи ні?

За вікном у блідому сяйві тяглася пустеля. Над нею

сходили два білі марсіанські брати місяці. На підлозі

кімнати біля ніг Іллй блищав холодний струмок. Легкий

дрож пройняв її. Вона прагнула лише одного: сидіти на

місці непорушно, беззвучно, аж поки станеться те, чого

вона чекала весь день. Це могло трапитися будь-якої

хвилини. І в пам’яті у неї знову спливла мелодія пісні.

— Я...— почала вона нерішуче.

— Тобі буде корисно побути серед людей,— перебив

чоловік.— Збирайся, поїдемо.

— Сьогодні я стомилася. Може, іншим разом?

— Бери свій шарф,— рішуче мовив він, подаючи їй

фіал.— Засиділися ми вдома.

— Але ж ти їздиш двічі на тиждень у місто Ксай,—

зауважила вона, не дивлячись на чоловіка.

— То ж у справах,— сказав він.

— У яких справах? — прошепотіла жінка сама до себе.

Вона перехилила фіал, і струмінь рідини перетворився

на блакитний туман, який огорнув їй шию.

Полум’яні птахи жевріли на холодному піску, наче

купа жарин. Нічний вітерець надимав білий купол, і той

тихо лопотів, прип’ятий тисячею зелених стрічок до вог­

няних птахів.

Ілла лягла в купол, і, почувши наказ чоловіка, птахи

злетіли полум’яними грудками в нічне небо. Натяглися

стрічки, і купол помчав у височінь. За ним знявся піща­

ний вихор.

11

Далеко позаду лишився їхній дім з дощовими коло­

нами, живими квітами, що, мов чудернацькі звірі, росли

за гратами клітки, співучими книгами, шепотінням хо­

лодних струмочків. Внизу миготіли сині пагорби. Ілла не

дивилася на чоловіка, який сидів поруч неї. Він раз у раз

підганяв криком птахів, і вони злітали вище і вище. Кас­

кадом жовтогарячих іскор мчали вони, несучи купол,

ніби пелюстку квітки.

Ілла не звертала уваги ні на мертві стародавні міста,

ні на старі сухі канали, сповнені снами про минуле. Вни­

зу миготіли річища колишніх річок і безводні озера,

а вони линули далі й далі, як місячний промінь за па­

лаючим смолоскипом.

Ілла дивилася тільки на небо.

Чоловік щось їй говорив, але вона не відривала по­

гляду від неба.

— Чи чуєш, що я тобі кажу?

— А що?

— Чому ти така неуважна?

— Я замислилась.

— Мені здавалося, що досі ти не замислювалася над

таємницями природи, а сьогодні тільки те й робиш, що

дивишся на небо.

— Воно дуже гарне.

— Я міркував оце, чи не зайти мені сьогодні до Гал­

ле,— повільно мовив чоловік.— Хочу