Марсіанські хроніки. Збірка [Рей Дуглас Бредбері] (fb2) читать постранично, страница - 5

поговорити з ним

про нашу подорож у Блакитні гори. Непогано б відпо­

чити там якийсь тиждень.

—- Зараз у Блакитні гори?! — вигукнула вона, враз

схопившись за край купола і обертаючись до чоловіка.

— Ти незадоволена?

— Коли ти хочеш вирушати?

— Можна навіть завтра вранці. Що раніше, то кра­

ще,— сказав він, ніби не помічаючи тривоги в її голосі.

— Але ж ми ніколи не їздили відпочивати цієї пори!

— А тепер спробуємо,— зауважив чоловік, пбсміхнув-

шись.— Нам корисно буде пожити десь далі від дому.

Там ми знайдемо тишу й спокій. Якщо в тебе немає яки­

хось інших планів, то поїдемо. Згода?

Ж інка глибоко вдихнула повітря, почекала якусь мить,

а потім видихнула:

— Ні!

— Що?! — вигукнув чоловік. Птахи злякано рвонули,

і купол підкинуло.

12

— Ні,— твердо сказада вона.— Я нікуди не поїду.

Чоловік позирнув на неї, але нічого не промовив.

Ж інка відвернулася. Запала мовчанка.

А птахи мчали далі, ніби тисячі омахів полум’я.

На світанку сонце крізь кришталеві колони розтопило

туман, який підтримував Іллу у сні. Всю ніч вона про-

висіла над підлогою на м’якому килимі туману, що лився

Із стін, коли жінка лягала відпочивати. Всю ніч вона

спала на цій мовчазній річці, погойдуючись, як човен на

тихих хвилях. Тепер туман щезав, наче дим, і плавуче

ложе спускалося нижче й нижче.

Ілла розплющила очі.

Над нею стояв чоловік. їй здалося, що він стоїть тут

уже давно, стежачи за її сном. Не знати чому, вона не

сміла глянути йому в очі.

— Ти знову бачила сон,— нарешті мовив він.— Цілу

ніч ти щось вигукувала І не давала мені спати. Дове­

деться тобі звернутися до лікаря.

— Це минеться.

— Ти розмовляла у сні.

— Справді? — насторожилася жінка. Вона й досі від­

чувала холод ночі, і сірі тіні гнітили їй душу.

— Що тобі снилося?

Напруживши пам’ять, Ілла почала пригадувати:

— Мені снився той самий корабель. Він знову приле­

тів до нас з неба, з нього вийшов той високий чоловік,

і ми почали розмовляти. Він жартував, сміявся; мені

приємно було його слухати.

К торкнув колону, і з неї вистрибнули, паруючи, га­

рячі водограї. В кімнаті враз стало тепло.

Удаючи, ніби йому байдуже те, що говорить жінка,

К чекав.

— А потім,— вела вона далі,— потім цей високий чо­

ловік, який мав дивне ім’я Натаніел Йорк, сказав мені,

що я гарна, і... і поцілував мене.

— Ха! — вигукнув чоловік і, зціпивши зуби, одвер*

нувся.

— Та це ж тільки сон! — сказала вона, тішачись його

гнівом.

— Можеш тримати при собі свої дурні жіночі сниі

— Ти гніваєшся, наче мала дитина,— спокійно заува­

жила жінка і одхилилася на рештки туманного килиму.

13

Полежавши хвилину, вона тихо засміялась.— Я прига­

дала ще деякі подробиці мого сну.

— Ну, кажи, що там іще! — гарикнув чоловік.

— Слухай, Ілле, ти став дуже дратівливий.

— Кажи все! Не смій нічого приховувати од мене! —

вигукнув він, дивлячись згори на дружину. РІого темне

обличчя пополотніло від гніву.

— Я ще ніколи не бачила тебе таким,— мовила вона,

вражена і потішена його ревнощами.— Врешті цей На-

таніел Йорк сказав мені... ну, він сказав, що забере мене

в корабель, і ми полетимо з ним на його планету. Поду­

май тільки, яка нісенітниця.

— Нісенітниця! Це зараз ти кажеш нісенітниця! — з а ­

кричав чоловік.— Ти б послухала, що ти говорила у сні!

Як ти любенько розмовляла, кокетувала з ним, як спі­

вала йому,— і так цілісіньку ніч!

— Ілле!

— Коли він прилетить? Де сідає цей клятий корабель?

— Ілле, що це за тон!

— До біса тон! — Він нагнувся до дружини, зазираючи

їй в очі.— А чи в цьому сні,— почав він, стиснувши її

руку,— а чи в цьому сні корабель не сідає часом у Зе­

леній