Марсіанські хроніки. Збірка [Рей Дуглас Бредбері] (fb2) читать постранично, страница - 3

- Марсіанські хроніки. Збірка (пер. Євген Крижевич, ...) 8.19 Мб скачать: (fb2) - (исправленную)  читать: (полностью) - (постранично) - Рей Дуглас Бредбері

 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

class="book">мав чорне волосся?

— Як ти вгадав? — схвильовано вигукнула вона.

— Я просто взяв найнеймовірніший колір,— холодно

відповів він.

— І справді, волосся було чорне! А шкіра дуже біла!

Вигляд у нього був незвичайний! І одяг якийсь чудер­

нацький. Він прилетів з неба і так приязно розмовляв зі

мною.

8

— Прилетів з неба? Ну, це вже дурницяі

— Він прилетів у блискучій металевій оболонці,— при­

гадувала вона, заплющивши очі.— Мені снилося, що в

чистому небі заблищало щось кругле, наче монета, яку

підкинули вгору. Воно ставало чимраз більшим і нарешті

впало. Це був довгастий сріблястий предмет — такого я

ще ніколи не бачила. В ньому розчинилися двері, і ви­

йшов цей високий чоловік.

— Якби ти більше уваги приділяла своїй роботі, то

дурні сни не лізли б тобі в голову.

— Для мене це був цікавий сон,— зауважила жінка,

лягаючи в крісло.— Я й не підозрювала, що в мене така

багата уява. Подумати тільки: чорне волосся, сині очі й

біла шкіра! Який дивний чоловік і водночас — гарний!

— Це свідчить, що в тебе на думці гарні чоловіки.

— Який ти недобрий! Я ж його не вигадала. Він не­

сподівано виник переді мною — ніби наяву. Подивився

на мене й сказав: «Я прилетів у своєму кораблі з третьої

планети. Мене звуть Натаніел Йорк...»

— Яке дурне ім’я! Хіба воно схоже на людське? — за­

перечив чоловік.

— Я згодна, що ім’я дурне. Але ж це сон. Так-от, він

сказав: «Ми перші здійснили міжпланетний політ. Нас

двоє в кораблі — я і мій товариш Берт».

— Ще одне дурне ім’я.

— Далі він сказав: «Ми прибули з міста, що лежить

на З е м л і — це назва планети». Він саме так і назвав:

З е м л я . Взагалі розмовляв він якоюсь чужою мовою.

Проте я розуміла його. Мабуть, за допомогою телепатії.

К повернувся до дверей. Але дружина зупинила його:

— Ілле, ти коли-небудь думав про те, чи є люди на

третій планеті?

— Н а третій планеті від Сонця життя, неможливе,—

терпляче пояснив чоловік.— Наші вчені встановили, що

там в атмосфері забагато кисню.

— От цікаво було б, коли б там жили люди! І щоб

вони прилетіли до нас у космічному кораблі!

— Слухай, Ілло, ти ж знаєш, як я не люблю, коли ба­

зікають про те, чого нема на світі. Давай-но працювати.

Пий д о мене, дівча любе,

І, п’ючи, поглянь у вічі...

Сонце стояло на вечірньому прузі, коли Ілла заспівала

цю дивну пісню. Вона саме готувала надворі вечерю.

9

Тихо шурхотів дощ, спадаючи водограєм з колон, а ж ін ­

ка знову й знову бездумно наспівувала незнайомі слова

невідомої пісні.

— Що це за пісня? — роздратовано вигукнув чоловік,

виходячи з своєї кімнати і підсідаючи до вогняного

столу.

— Н е знаю,— ж інка аж застигла від здивування і ми­

моволі затулила рукою рот. З а пустельним обрієм сідало

сонце. Надходив вечір, і будинок закривався сам собою,

наче велетенська квітка, що згасає разом із сонцем. М іж

колонами повівав вітерець, на вогняному столі кипіла

срібна лава. Вітерець ворушив червонясте волосся Ілли,

щось тихо муркотів їй на вухо. Ж інка мовчки втупилася

своїми золотавими вологими очима в неозорі простори

жовтого морського дна — ніби нам агалася щось збагнути.

Пий до мене, дівча любе,

І, п'ючи, поглянь у В І Ч І . . . —

тихо, спокійно й поволі заспівала вона.

А бо кинь цілунок в чару,

Хай уп’юся я сильн іш е!1

Вона проспівала пісню до кінця* заплющивши очі, ле­

генько помахуючи в такт рукою.

Пісня була дуж е гарна.

— Вперше її чую. Ти що, сама її склала? — запитав

чоловік, дивлячись просто в очі дружині.

— Ні... Так. Ой, ні!.. С казати правду, я й сама не

знаю,— затинаючись, пояснювала вона.— Я навіть не

розумію слів: це якась чужа мова.

— Яка мова?

— Не знаю