Марсіанські хроніки. Збірка [Рей Бредбері] (fb2) читать онлайн

- Марсіанські хроніки. Збірка (пер. Євген Крижевич, ...) 8.19 Мб  (читать) (читать постранично) (скачать fb2) (скачать исправленную) - Рей Дуглас Бредбері

Настройки текста:



ПОВІСТІ. ОПОВІДАННЯ

П ереклад з англійської

київ

ВИ ДА ВН И Ц ТВО ХУДО Ж Н ЬО Ї Л ІТЕРАТУРИ

«Д Н ІП Р О »

1988

ББК 84. 7 C Ш A

Б 89

Д о збірки вибраних творів відомого американ­

ського письменника (нар. 1920 р.) увійшли ф анта­

стичні повісті «Марсіанські хроніки» і «451° за

Фаренгейтом», автобіографічна повість «К ульба­

бове вино та сюжетно пов’язаний з нею цикл опо­

відань.

В сборник избранных произведений известного

американского писателя (род. в 1920 г.) вошли

фантастические повести «М арсианские хроники» и

«451° по Фаренгейту», автобиографическая повесть

«Вино из одуванчиков» и сюжетно связанный

с ней цикл рассказов.

Редактор О, Т, Л є н ік

( g ) P . Б редбер і. 451° за Фаренгейтом.

Український переклад. Видавництво

«В еселк а», 1985

( g ) P.Б редбер і. К ульбабове вино. Про­

щавай» літо. Д р уг Н іколаса Нікл-

бі — мій друг.

О дн ої неминущ ої

весни.

Винятково досконале вбив­

ство. Український переклад.

Видавництво «М олодь», 1987

(g ) С клад видання, післямова,

х у д о ж н є оформлення.

IS B N 5-308-00247-9

В идавництво «Д ніпр о», 1988

М арсіанські

хроніки

ПОВІСТЬ

«Д обр е, коли людина знову знаходить у

собі здатність дивуватися,— сказав один

філософ.— А з початком космічних п одо­

рож ей усі ми стали дітьми».

СІЧЕНЬ 1999. РАКЕТНЕ ЛІТО

Хвилину тому в Огайо стояла зима. Двері в будинках

були щільно причинені, і ніхто не насмілився б відчинити

густо помережані морозом вікна. Зима була справжня:

з усіх дахів звисали бурульки, на сніговій гірці галасу­

вала дітвора, а навантажені покупками домашні госпо­

дарки, кутаючись у свої шуби, незграбно, наче ведмеді,

брели тротуарами, що взялися кригою.

І враз тепла хвиля прокотилася над містечком. Не хви­

л я — море гарячого повітря ринуло на місто і вмить з а ­

лило все навкруги. Здавалося, хтось одчинив двері веле­

тенської пекарні. Літня спека огорнула і чепурні ко­

теджі, і голі садки, і малих лижників. Крижані бурульки

танули на очах. Люди розчиняли навстіж вікна. Діти ме­

тушилися, скидаючи свої пальта. Домашні господарки

тут-таки, на вулиці, знімали шуби. Сніг розтав за кілька

хвилин, і на газонах визирнула прим'ята торішня трава.

Р а к е т н е л і т о . Ці слова переходили з уст в уста.

Р а к е т н е л і т о . Воно прилетіло в містечко, наче ві­

тер пустелі, і своїм палючим диханням розтопило на шиб­

ках химерні зимові візерунки. Діти покидали лижі й сан­

ки. З холодних хмар сіявся сніг, але на землю він падав

гарячим дощем.

Р а к е т н е л і т о . Люди поглядали з-під критих ган­

ків на червоне від заграви небо.

Ракета л е ж а л а на космодромі, вивергаючи рожеві

хмари вогняного диму. Це ракета перетворила зиму на

літо гарячим подихом своїх потужних двигунів. Ракеті

були підвладні пори року, і в Огайо на короткий час з а ­

панувало літо.

ЛЮТИЙ 1999. ІЛЛА

їхній дім з кришталевими колонами стояв на березі

порожнього марсіанського моря. Щоранку Ілла К зри­

вала золотаві плоди, які росли просто на кришталевих

стінах, а потім починала прибирати в кімнатах, розси-

6

паючи жменями магнітний порошок. Цей порошок зби­

рав увесь пил та бруд і, наче дим, зникав за вікном, роз­

віяний гарячим марсіанським вітром.

Удень, коли стародавнє море дихало спокоєм і в садку

стихав шелест виноградних лоз, коли завмирало в полу­

денній тиші далеке марсіанське місто, господар будин­

ку К сидів у себе в кімнаті і читав металеві книги з опук­

лими ієрогліфами. Він водив рукою по сторінці, немов

грав на арфі, а з книги линув голос. Тихий голос далекої

старовини співав повість тих часів, коли море билося

в берег хвилями червоної пари, коли стародавні- люди

вели у бій хмари металевих комах і загони смертоносних

електричних павуків.

Уже двадцять років подружжя К жило біля мертвого

моря. А цей будинок, що, ніби соняшник, повертався ф а ­

садом до сонця, цілих десять століть давав притулок

їхньому роду.

І він, і вона були ще не старі. Як у всіх марсіан, у них

була брунатна ш кіра і схожі на золоті монети очі. Голос

тихий, співучий.

Ще недавно вони знаходили відраду в своїх улюбле­

них заняттях: м алю вали вогняні картини, тішилися дов­

гими розмовами, що тривали аж до світанку в кімнаті

для бесід під портретами, які світилися блакитним фос­

форичним сяйвом, а коли достигав виноград, вони пла­

вали в каналах, наповнених зеленим вином.

Та нараз щ астя покинуло їх.

Цього ранку Ілла К стояла між колонами і слухала

розпечену пустелю, яка, мов безкрає море, сягала дале­

кого обрію.

Вона знала: щось має трапитись.

І вона чекала.

Ілл а вдивлялась у блакитне небо М арса, немов споді­

ваючись, що воно от-от пожолобиться в потугах і викине

на пісок пустелі якесь блискуче диво.

Але нічого не сталося.

Стомлена чеканням, вона пішла до дверей. Д рібнень­

кий дощик падав з вершечків колон, охолоджуючи по-

вітря. Н а мить хм ара вологи огорнула її, і ж ін ка наче

занурилася в струмок. Н а підлозі в кімнатах блищали

потоки холодної води. Вона чула, як тихо співає книга

під руками чоловіка. Його пальці ніколи не втомлю ва­

лись грати стародавніх пісень. Якби ж то він іще хоч раз

7

узяв її, як бере свої книги, вона сама забриніла б у нього

в руках, наче арфа.

Марні мрії! Ж інка похитала головою і заплющила зо­

лотаві очі. Ні, вона не дорікала своєму чоловікові, бо

знала, що одружені люди зрештою звикають одне до од­

ного і старішають серцем.

Вона лягла в крісло, яке відразу набрало зручної для

її тіла форми, і заплющила очі.

І зразу ж їй приснився дивний сон. Пальці у неї з а ­

тремтіли, напружилися й почали судомно хапати повіт­

ря. З а мить жінка прокинулась і сіла, важко дихаючи,

в кріслі. В її очах світився переляк.

Вона швидко озирнулася, ніби шукала когось очима.

Але марні сподівання: між колонами не було нікого.

В трикутних дверях стояв чоловік — Ілл К.

— Ти мене кликала? — роздратовано спитав він.

— Ні, ні! — вигукнула вона.

— Мені здалося, ти щось кричала.

— Невже? Я задрімала на хвильку і бачила сон.

— Сон удень? Удень тобі не часто видяться сни.

Ж інка випросталася, наче її хтось ударив по обличчю.

— Який

дивний

сон,— прошепотіла

вона.— Дуже

дивний.

— Справді? — знехотя мовив чоловік, бажаючи швид­

ше повернутися до своєї книги.

— Мені приснився якийсь чоловік.

— Чоловік?

— Високий чоловік. Сантиметрів сто вісімдесят на

зріст.

— Що за нісенітниця! Тобі приснився якийсь виродок-

велетень!

— Проте він здався мені... вродливим,— вела вона

далі, затинаючись, повільно підбираючи потрібні слова.—

Хоч і надто високим. І в нього були... О, я знаю, ти ска­

жеш, що це дурна фантазія. Але в нього були сині очі!

— Сині очі?! Оце сон! Ти, може, ще скажеш, що він

мав чорне волосся?

— Як ти вгадав? — схвильовано вигукнула вона.

— Я просто взяв найнеймовірніший колір,— холодно

відповів він.

— І справді, волосся було чорне! А шкіра дуже біла!

Вигляд у нього був незвичайний! І одяг якийсь чудер­

нацький. Він прилетів з неба і так приязно розмовляв зі

мною.

8

— Прилетів з неба? Ну, це вже дурницяі

— Він прилетів у блискучій металевій оболонці,— при­

гадувала вона, заплющивши очі.— Мені снилося, що в

чистому небі заблищало щось кругле, наче монета, яку

підкинули вгору. Воно ставало чимраз більшим і нарешті

впало. Це був довгастий сріблястий предмет — такого я

ще ніколи не бачила. В ньому розчинилися двері, і ви­

йшов цей високий чоловік.

— Якби ти більше уваги приділяла своїй роботі, то

дурні сни не лізли б тобі в голову.

— Для мене це був цікавий сон,— зауважила жінка,

лягаючи в крісло.— Я й не підозрювала, що в мене така

багата уява. Подумати тільки: чорне волосся, сині очі й

біла шкіра! Який дивний чоловік і водночас — гарний!

— Це свідчить, що в тебе на думці гарні чоловіки.

— Який ти недобрий! Я ж його не вигадала. Він не­

сподівано виник переді мною — ніби наяву. Подивився

на мене й сказав: «Я прилетів у своєму кораблі з третьої

планети. Мене звуть Натаніел Йорк...»

— Яке дурне ім’я! Хіба воно схоже на людське? — за­

перечив чоловік.

— Я згодна, що ім’я дурне. Але ж це сон. Так-от, він

сказав: «Ми перші здійснили міжпланетний політ. Нас

двоє в кораблі — я і мій товариш Берт».

— Ще одне дурне ім’я.

— Далі він сказав: «Ми прибули з міста, що лежить

на З е м л і — це назва планети». Він саме так і назвав:

З е м л я . Взагалі розмовляв він якоюсь чужою мовою.

Проте я розуміла його. Мабуть, за допомогою телепатії.

К повернувся до дверей. Але дружина зупинила його:

— Ілле, ти коли-небудь думав про те, чи є люди на

третій планеті?

— Н а третій планеті від Сонця життя, неможливе,—

терпляче пояснив чоловік.— Наші вчені встановили, що

там в атмосфері забагато кисню.

— От цікаво було б, коли б там жили люди! І щоб

вони прилетіли до нас у космічному кораблі!

— Слухай, Ілло, ти ж знаєш, як я не люблю, коли ба­

зікають про те, чого нема на світі. Давай-но працювати.

Пий д о мене, дівча любе,

І, п’ючи, поглянь у вічі...

Сонце стояло на вечірньому прузі, коли Ілла заспівала

цю дивну пісню. Вона саме готувала надворі вечерю.

9

Тихо шурхотів дощ, спадаючи водограєм з колон, а ж ін ­

ка знову й знову бездумно наспівувала незнайомі слова

невідомої пісні.

— Що це за пісня? — роздратовано вигукнув чоловік,

виходячи з своєї кімнати і підсідаючи до вогняного

столу.

— Н е знаю,— ж інка аж застигла від здивування і ми­

моволі затулила рукою рот. З а пустельним обрієм сідало

сонце. Надходив вечір, і будинок закривався сам собою,

наче велетенська квітка, що згасає разом із сонцем. М іж

колонами повівав вітерець, на вогняному столі кипіла

срібна лава. Вітерець ворушив червонясте волосся Ілли,

щось тихо муркотів їй на вухо. Ж інка мовчки втупилася

своїми золотавими вологими очима в неозорі простори

жовтого морського дна — ніби нам агалася щось збагнути.

Пий до мене, дівча любе,

І, п'ючи, поглянь у В І Ч І . . . —

тихо, спокійно й поволі заспівала вона.

А бо кинь цілунок в чару,

Хай уп’юся я сильн іш е!1

Вона проспівала пісню до кінця* заплющивши очі, ле­

генько помахуючи в такт рукою.

Пісня була дуж е гарна.

— Вперше її чую. Ти що, сама її склала? — запитав

чоловік, дивлячись просто в очі дружині.

— Ні... Так. Ой, ні!.. С казати правду, я й сама не

знаю,— затинаючись, пояснювала вона.— Я навіть не

розумію слів: це якась чужа мова.

— Яка мова?

— Не знаю ,— тихо відказала вона, кидаючи шматок

м'яса в киплячу лаву. З а мить ж інка витягла готове вже

м’ясо і поклала перед чоловіком на тарілку.— Мабуть,

на мене щось н а й ш л о , іясама того не відаючи, склала

цю дивну пісню.

Чоловік мовчав. Він стежив, як вона кидала нові

шматки м’яса в кипляче озерце вогняної лави. Сонце

вже зайшло. Поволі нічна темрява поглинула все навкру­

ги — і колони, і чоловіка з жінкою,— ніби чорним вином

виповнилася кімната. І тільки відблиски срібної лави

раз у раз освітлювали їхні обличчя.

1 Слова пісні належ ать сучасникові й другові Ш експіра англій­

ському поету і драм атур гу Бену Д ж о н с о н у (1573— 1637).

10

Ілла знову заспівала дивну пісню.

Чоловік схопився з місця і сердито вибіг з кімнати.

Довечерював він у себе в кабінеті.

Коли дружина зайшла до кабінету, він підвівся їй на­

зустріч і, позіхаючи, промовив:

— Давай зараз поїдемо на полум’яних птахах у місто,

в театр.

— Ти не жартуєш? — недовірливо спитала вона.—

Невже тобі хочеться туди їхати?

— Що ж тут дивного?

— Шість місяців ми з тобою нікуди не виїздили, і рап­

том — цілий вечір у місті.

— Що ж, це добра ідея.

— Ти став такий уважливий,— мовила жінка.

— Навіщо починати непотрібні розмови? — роздрато­

вано відповів чоловік.— Скажи: ти хочеш їхати чи ні?

За вікном у блідому сяйві тяглася пустеля. Над нею

сходили два білі марсіанські брати місяці. На підлозі

кімнати біля ніг Іллй блищав холодний струмок. Легкий

дрож пройняв її. Вона прагнула лише одного: сидіти на

місці непорушно, беззвучно, аж поки станеться те, чого

вона чекала весь день. Це могло трапитися будь-якої

хвилини. І в пам’яті у неї знову спливла мелодія пісні.

— Я...— почала вона нерішуче.

— Тобі буде корисно побути серед людей,— перебив

чоловік.— Збирайся, поїдемо.

— Сьогодні я стомилася. Може, іншим разом?

— Бери свій шарф,— рішуче мовив він, подаючи їй

фіал.— Засиділися ми вдома.

— Але ж ти їздиш двічі на тиждень у місто Ксай,—

зауважила вона, не дивлячись на чоловіка.

— То ж у справах,— сказав він.

— У яких справах? — прошепотіла жінка сама до себе.

Вона перехилила фіал, і струмінь рідини перетворився

на блакитний туман, який огорнув їй шию.

Полум’яні птахи жевріли на холодному піску, наче

купа жарин. Нічний вітерець надимав білий купол, і той

тихо лопотів, прип’ятий тисячею зелених стрічок до вог­

няних птахів.

Ілла лягла в купол, і, почувши наказ чоловіка, птахи

злетіли полум’яними грудками в нічне небо. Натяглися

стрічки, і купол помчав у височінь. За ним знявся піща­

ний вихор.

11

Далеко позаду лишився їхній дім з дощовими коло­

нами, живими квітами, що, мов чудернацькі звірі, росли

за гратами клітки, співучими книгами, шепотінням хо­

лодних струмочків. Внизу миготіли сині пагорби. Ілла не

дивилася на чоловіка, який сидів поруч неї. Він раз у раз

підганяв криком птахів, і вони злітали вище і вище. Кас­

кадом жовтогарячих іскор мчали вони, несучи купол,

ніби пелюстку квітки.

Ілла не звертала уваги ні на мертві стародавні міста,

ні на старі сухі канали, сповнені снами про минуле. Вни­

зу миготіли річища колишніх річок і безводні озера,

а вони линули далі й далі, як місячний промінь за па­

лаючим смолоскипом.

Ілла дивилася тільки на небо.

Чоловік щось їй говорив, але вона не відривала по­

гляду від неба.

— Чи чуєш, що я тобі кажу?

— А що?

— Чому ти така неуважна?

— Я замислилась.

— Мені здавалося, що досі ти не замислювалася над

таємницями природи, а сьогодні тільки те й робиш, що

дивишся на небо.

— Воно дуже гарне.

— Я міркував оце, чи не зайти мені сьогодні до Гал­

ле,— повільно мовив чоловік.— Хочу поговорити з ним

про нашу подорож у Блакитні гори. Непогано б відпо­

чити там якийсь тиждень.

—- Зараз у Блакитні гори?! — вигукнула вона, враз

схопившись за край купола і обертаючись до чоловіка.

— Ти незадоволена?

— Коли ти хочеш вирушати?

— Можна навіть завтра вранці. Що раніше, то кра­

ще,— сказав він, ніби не помічаючи тривоги в її голосі.

— Але ж ми ніколи не їздили відпочивати цієї пори!

— А тепер спробуємо,— зауважив чоловік, пбсміхнув-

шись.— Нам корисно буде пожити десь далі від дому.

Там ми знайдемо тишу й спокій. Якщо в тебе немає яки­

хось інших планів, то поїдемо. Згода?

Ж інка глибоко вдихнула повітря, почекала якусь мить,

а потім видихнула:

— Ні!

— Що?! — вигукнув чоловік. Птахи злякано рвонули,

і купол підкинуло.

12

— Ні,— твердо сказада вона.— Я нікуди не поїду.

Чоловік позирнув на неї, але нічого не промовив.

Ж інка відвернулася. Запала мовчанка.

А птахи мчали далі, ніби тисячі омахів полум’я.

На світанку сонце крізь кришталеві колони розтопило

туман, який підтримував Іллу у сні. Всю ніч вона про-

висіла над підлогою на м’якому килимі туману, що лився

Із стін, коли жінка лягала відпочивати. Всю ніч вона

спала на цій мовчазній річці, погойдуючись, як човен на

тихих хвилях. Тепер туман щезав, наче дим, і плавуче

ложе спускалося нижче й нижче.

Ілла розплющила очі.

Над нею стояв чоловік. їй здалося, що він стоїть тут

уже давно, стежачи за її сном. Не знати чому, вона не

сміла глянути йому в очі.

— Ти знову бачила сон,— нарешті мовив він.— Цілу

ніч ти щось вигукувала І не давала мені спати. Дове­

деться тобі звернутися до лікаря.

— Це минеться.

— Ти розмовляла у сні.

— Справді? — насторожилася жінка. Вона й досі від­

чувала холод ночі, і сірі тіні гнітили їй душу.

— Що тобі снилося?

Напруживши пам’ять, Ілла почала пригадувати:

— Мені снився той самий корабель. Він знову приле­

тів до нас з неба, з нього вийшов той високий чоловік,

і ми почали розмовляти. Він жартував, сміявся; мені

приємно було його слухати.

К торкнув колону, і з неї вистрибнули, паруючи, га­

рячі водограї. В кімнаті враз стало тепло.

Удаючи, ніби йому байдуже те, що говорить жінка,

К чекав.

— А потім,— вела вона далі,— потім цей високий чо­

ловік, який мав дивне ім’я Натаніел Йорк, сказав мені,

що я гарна, і... і поцілував мене.

— Ха! — вигукнув чоловік і, зціпивши зуби, одвер*

нувся.

— Та це ж тільки сон! — сказала вона, тішачись його

гнівом.

— Можеш тримати при собі свої дурні жіночі сниі

— Ти гніваєшся, наче мала дитина,— спокійно заува­

жила жінка і одхилилася на рештки туманного килиму.

13

Полежавши хвилину, вона тихо засміялась.— Я прига­

дала ще деякі подробиці мого сну.

— Ну, кажи, що там іще! — гарикнув чоловік.

— Слухай, Ілле, ти став дуже дратівливий.

— Кажи все! Не смій нічого приховувати од мене! —

вигукнув він, дивлячись згори на дружину. РІого темне

обличчя пополотніло від гніву.

— Я ще ніколи не бачила тебе таким,— мовила вона,

вражена і потішена його ревнощами.— Врешті цей На-

таніел Йорк сказав мені... ну, він сказав, що забере мене

в корабель, і ми полетимо з ним на його планету. Поду­

май тільки, яка нісенітниця.

— Нісенітниця! Це зараз ти кажеш нісенітниця! — з а ­

кричав чоловік.— Ти б послухала, що ти говорила у сні!

Як ти любенько розмовляла, кокетувала з ним, як спі­

вала йому,— і так цілісіньку ніч!

— Ілле!

— Коли він прилетить? Де сідає цей клятий корабель?

— Ілле, що це за тон!

— До біса тон! — Він нагнувся до дружини, зазираючи

їй в очі.— А чи в цьому сні,— почав він, стиснувши її

руку,— а чи в цьому сні корабель не сідає часом у Зе­

леній долині? Відповідай!

— Так, справді...

— І він прилітає сьогодні вдень? Так чи ні?

— Здається, так. Але ж усе це вві сні!

Чоловік відштовхнув її руку.

— Ну, щастя твоє, що ти принаймні сказала правду!

Ти багато наговорила вві сні, і я чув кожнісіньке твоє

слово. Ти назвала і долину, де сяде корабель, і час при­

буття.

Важко дихаючи, він ходив між колонами. Здавалося,

його осліпив яскравий спалах блискавки. Ж інка диви­

лася на нього як на божевільного. Нарешті зважилася,

підвелась і підійшла до нього.

— Ілле,— прошепотіла вона.

— Нічого, все гаразд.

— Але ж ти заслаб.

— Зовсім ні,— силувано посміхнувся він.— Просто на

мене щось найшло. Вибач, моя люба. Останнім часом

у мене було стільки роботи. Отож не дивно, що я роз­

клеївся. Треба трохи полежати — і все минеться.

— Ти був такий збуджений.

— Нічого, тепер усе гаразд. Слухай-но, я вчора чув

14

анекдот про Юєла. Хотів розповісти тобі, та забув. Ти

готуй сніданок, а я розповім анекдот. І давай не згаду­

вати того, що було.

— Це був лише сон.

— Атож,— погодився він, механічно цілуючи її в

щоку.— Це був тільки сон.

Настав полудень. Пекло сонце, і у важкому, гарячому

повітрі мерехтіли далекі пагорби.

— Ти сьогодні не збираєшся до міста? — запитала

Ілла.

— До міста? — чоловік звів брови.

— Адже цього дня ти завжди їздиш до міста,— пояс­

нила вона, ставлячи на столик клітку з квітами. Квітки

заворушились і роззявили свої жадібні жовті роти.

Чоловік згорнув книгу:

— Ні, сьогодні я не їду. Занадто пече, та й пізно вже.

Ж інка прибрала в кімнаті й попрямувала до дверей.

— Я скоро повернуся.

— Стривай. Куди це ти?

— Провідаю Пао. Вона запрошувала мене,— відпо­

віла Ілла вже з порога.

— Саме на сьогодні?

— Я давно вже обіцяла зайти до неї. Це ж зовсім

поряд.

— Вона живе в Зеленій долині? Правда?

— Так. Туди навіть пішки можна піти. Я зараз — туди

й назад.

Ілла вже хотіла вибігти за двері, але чоловік враз пі­

дійшов до неї і стурбовано сказав:

— Вибач, люба. Дуже шкодую, що забув попередити

тебе, але я запросив на сьогодні доктора Нлле.

— Доктора Нлле! — вигукнула вона, роблячи крок до

дверей.

Чоловік схопив її за лікоть і рішуче потяг у кімнату;

— Так, доктора Нлле.

— Але ж Пао...

— Пао трохи почекає. Ми повинні зустріти доктора

Нлле як годиться.

— Я миттю повернусь.

— Ні, Ілло.

— Отже, мені не йти?

Чоловік похитав головою.

— Ні. Крім усього іншого, до Пао не так уже й близь­

ко. Це ж через усю Зелену долину, а потім аж за вели-

15

кий канал. А сьогодні буде страшна спека. Та й доктор

Нлле радий буде тебе бачити. Ну, що ти скажеш на це?

Ж інка не відповіла. Вирватися і втекти! їй хотілося

голосно плакати. Але вона тільки сиділа в кріслі і кру­

тила пальцем навколо пальця. Обличчя її збайдужіло.

Вона потрапила в пастку.

— Ілло,— промуркотів

чоловік.— Ти

залишишся,

правда?

— Так,— мовила вона після довгої паузи,— я зали­

шуся.

— Ти будеш вдома цілий день?

— Цілий день,— голос її прозвучав глухо.

Час минав, а доктора Нлле не було. Проте чоловік

Ілли не дуже дивувався з цього. Вже десь надвечір він

щось промимрив, пішов у комірчину і дістав смертоносну

зброю — довгу жовту рурку, на кінці якої був міх і га­

шетка. Н а обличчі в нього жінка побачила маску з сріб­

лястого металу. Він завжди надягав цю маску, коли хо­

тів приховати свій настрій. Вона щільно облягала його

худорляве лице, повторюючи всі вигини щік, підборіддя

та лоба. Чоловік розглядав страшну зброю. Зброя гула,

наче вулик. І справді — тисячі золотих бджіл готові

були вирватися із зловісним вереском на волю, щоб ж а ­

лити на смерть ворога і самим безживно падати на пісок.

— Куди ти? — спитала жінка.

— Що? — перепитав він, дослухаючись до страшного

дзижчання.— Коли доктор Нлле зволить запізнюватися,

то я, чорт забирай, не маю наміру чекати його цілісінь­

кий день. Піду трохи походжу. А ти сиди вдома. Чуєш?

— Гаразд,— відповіла жінка, дивлячись на блискучу

маску.

— Скажеш докторові Нлле, що я незабаром повер­

нусь. Вийшов, скажеш, на полювання.

Трикутні двері зачинились. Ілла стежила за ним по­

глядом, аж поки він зник у сонячній далині. Потім вона

знову взялася прибирати кімнати за допомогою магніт­

ного пилу і збирати з кришталевих стін плоди, що ви­

стигли за день. Спочатку робота кипіла у неї в руках,

але незабаром жінку опанувала якась дивна знемога.

Вона, сама того не помічаючи, почала наспівувати ту з а ­

гадкову пісню. Очі її раз у раз зверталися до неба.

І раптом Ілла застигла на місці, затамувавши подих.

Те, чого вона чекала, наближалося.

16

Воно могло статися щомиті.

їй був знайомий цей стан тривожного чекання. Це

траплялося, коли надходила гроза і навколо западала

напружена тиша. Тоді було чути, як над землею повзли

зловісні тіні. Від напруження дзвеніло у вухах, і здава­

лося, що навіть час зупинився. Ж інка починала мимо­

волі тремтіти. Хмари клубочилися над головою, мінячись

похмурими барвами. Н а гори лягала сіра тінь. Ув’язнені

у клітці квіти ледь чутно зітхали, ніби попереджаючи

про близьку небезпеку. Напруження чимдалі зростало,

аж волосся починало ворушитися на голові. А десь у гли­

бині кімнат тихесенько звучав чийсь голосок: «Час, час,

час, час...» — наче на м’який оксамит падали краплини

води.

І враз розверзалося небо. Злива світла, а потім завіса

темряви, чергуючись, спадали на землю -разом із пото­

ками дощу.

Щось схоже вона відчувала і тепер. Наближалася гро­

за, але навколо сяяла* блакить. Кожної хвилини могла

креснути блискавка, хоч небо було безхмарне.

Тепер Ілла без упину ходила по мовчазних кімнатах.

Ось-ось проріже небо блискавка, вдарить грім, над пус­

телею звисне клубок диму, а потім настане тиша і на до­

ріжці почуються кроки. Пролунає стукіт, і вона побіжить

відчиняти кришталеві двері.

«Ти збожеволіла, Ілло,— докоряла вона сама собі.—

Навіщо ти тішишся фантастичними мріями?»

І ось це сталося!

Повітря сколихнула тепла хвиля, наче десь поруч про­

мчала величезна вогняна куля. Щось просвистіло, забли­

щало і зникло за пагорбами.

З грудей у Ілли вихопився крик. Вона вискочила за

двері і стала дивитися туди, де зникло оте «щось». Ж інка

вже хотіла бігти за горб, але пригадала свою обіцянку

сидіти вдома і нікуди не ходити. Адже до них мав заві­

тати доктор, і чоловік розсердиться, коли вона втече

з дому.

Вона чекала на порозі, важко дихаючи і простягнувши

вперед руки. Що робиться там, у Зеленій долині? Вона

напружувала зір, але за пагорбами нічого не було видно.

Врешті зайшла в кімнату. «Яка ти все-таки дурненька,—

думала вона.— Віриш усьому, що підказує твоя уява.

Там, мабуть, пролетів птах, а може, прошумів вітер.

Сядь та заспокойся».

17

І ж інка сіла.

Раптом пролунав постріл. Д уж е виразний постріл з

рушниці, зарядж еної смертоносними комахами.

Ілла конвульсивно здригнулася. Стріляли ніби далеко.

Пролунав один постріл, і долинуло дзижчання бджоли.

Один постріл. А потім чітко і невблаганно вдарив другий.

Знову сіпнулося її тіло. С ам а не розуміючи чому, вона

схопилася і пронизливо закричала. Ілла кричала й кри­

чала, їй здавалося, вона кричатиме так до кінця життя.

Кричачи, вона підбігла до дверей і розчинила їх навстіж.

З а далекими пагорбами завм и рала луна.

З ап ал а тиша.

Хвилин із п’ять ж інка постояла у дворі, бліда й роз­

гублена. Потім, схиливши голову, вона попленталася

кімнатами, торкаючись

мимохідь руками речей, які

траплялися їй дорогою. Губи її тремтіли. Нареш ті ж інка

опинилась у винній кімнаті і почала механічно витирати

своїм шарфом бурштиновий келих.

Раптом вона почула шурхіт камінців. Хтось спускався

схилом до будинку.

. Ж інка підвелася з крісла, стала посеред кімнати. Ке­

лих випав з рук і розбився на скалки.

Кроки завмерли перед дверима.

Що робити? Може, закричати: «Заходь! Швидше за ­

ходь!»

Ж інка ступила до дверей.

Кроки залунали на східцях. Чиясь рука повернула

ручку.

Ж інка посміхнулася до дверей.

Двері одчинилися, і усмішка зникла в неї з обличчя.

Перед нею стояв її чоловік. Н а його обличчі блищ ала

маска.

Він зайшов до кімнати, мимохідь глянув на дружину.

Відтак, не кажучи й слова, одкрив міх рушниці, і з нього

випали на підлогу дві мертві бджоли. Роздушивши їх

ногою, чоловік поставив у куток рушницю, а Ілл а нахи­

лилась і почала, ніби сліпа, обмацувати підлогу, шу­

каючи шматочки розбитого келиха.

— Що ти там робив? — нарешті спитала вона.

— Нічого,— відповів чоловік, стоячи до неї спиною і

знімаючи маску.

— Але я чула постріли. Ти двічі стріляв.

— Полював. Ти ж знала, що я пішов на полювання,

А що, доктор Н лле не приходив?

18

— Ні.

— Постривай! — вигукнув чоловік, ляскаючи пальця­

ми,— Ну, звичайно, тепер я пригадую. Він має прийти

завтра, а не сьогодні. От дурна моя голова! І як я міг

забути?!

Вони сіли вечеряти. Ж інка навіть не доторкнулася

до їжі.

— Що це з тобою? — запитав чоловік, зосереджено

вмочаючи шматочки м’яса в киплячу лаву.

— Не хочеться їсти.

— Чому не хочеться?

— Не знаю. Просто не голодна.

Знявся вітер. Заходило сонце. Іллі здалося, що кім­

ната поменшала і в ній потягнуло холодом.

— Ніяк не можу пригадати,— сказала вона, дослу­

хаючись до тиші мовчазної кімнати.

— Що саме? — запитав через стіл, незворушно при­

сьорбуючи вино, її золотоокий чоловік.

— Пісню. Оту гарну пісню.— Ілла заплющила очі і

спробувала згадати мелодію.— Забула зовсім. І в той же

час мені страшенно не хочеться забути її. Я хотіла б на­

завжди зберегти ту пісню.

Вона почала водити в повітрі руками, сподіваючись

пригадати ритм. Та даремно. Тоді жінка відкинулася в

кріслі й заплакала.

— Я не можу пригадати,— повторювала вона крізь

сльози.

— То чого ж ти плачеш?

— Сама не знаю. Не знаю, але нічого не можу вдіяти

з собою. Мені сумно — сама не знаю чому, хочеться пла­

кати — невідомо чому. От я й плачу.

Ж інка охопила руками голову, її плечі здригалися від

беззвучних ридань.

— Нічого,— нарешті мовив чоловік.— Завтра все буде

гаразд.

Ж інка не ворухнулась. Вона дивилася тільки на по­

рожню пустелю і на зорі, що яскравими цятками жев­

ріли на чорному небосхилі. Десь далеко над пустелею

мчав вихор, і в довгих каналах плюскотіла холодна вода.

Жінку пройняв дрож, і вона заплющила очі.

— Твоя правда,— сказала вона.— Завтра все буде

гаразд.

СЕРПЕНЬ 1999. ЛІТНЯ НІЧ

У кам ’яних галереях збиралися марсіани, а потім гурт

за гуртом зникали в тіні синіх пагорбів, залитих тихим

світлом зірок та братів місяців. З а величезним мармуро­

вим амфітеатром лежали в сутінках містечка і вілли,

сріблилися нерухомі озера, і канали яскріли від обрію

до обрію.

Н а безжурну планету Марс спустився літній вечір. По

наповнених зеленим вином каналах линули стрункі й

красиві, ніби бронзова квітка, човни. У довгих нескінчен­

них будівлях, що вигиналися на пагорбах, наче змії, на

прохолодних ложах лежали, перешіптуючись, коханці.

Запізні лі діти бігали по провулках, освітлених смолоски­

пами, і золоті павуки в їхніх руках викидали пасма па­

вутиння. Подекуди сім’ї ще готували вечерю на вогняних

столах, на яких тихо кипіла срібна лава.

В амфітеатрах сотень міст з того боку Марса, де па­

нувала ніч, збиралися на дозвіллі брунатні золотоокі

марсіани. І ніби пахощі квітів, линула зі сцен мрійлива

музика.

Того вечора в одному театрі на сцену вийшла співачка

і заспівала пісню. За мить увесь зал заворушився. Р о з­

гублена жінка урвала спів. Вона схопилася рукою за

горло. Потім кивнула музикантам, і ті знову взялися за

інструменти.

Знову заграв оркестр, і пісня полилася знову. З ал

зітхнув. Люди подалися вперед у своїх кріслах, дехто

здивовано схопився з місця. Дивну, не знану тут пісню

співала жінка. Вона намагалася спинити потік невідомих

слів, що линули з вуст, але вони зривалися проти її волі:

А Д ж ен н і зазирнула д о буф ету —

В буф еті ж тільки вітер ловівав...

Вкрай збентежена співачка затулила руками рот,

і пісня змовкла.

— Що це за слова? — питалися музиканти.

— Звідки ця пісня?

— Яка це мова?

А коли вони знову піднесли до вуст свої золоті ріжки,

над залом знову полинула дивна мелодія. Слухачі під­

водилися з крісел і голосно гомоніли.

— Що це з тобою сталося? — питали один одного му­

зиканти.

20

— Яку це ти грав мелодію?

— А ти? Яку ти грав?

Співачка заплакала і побігла зі сцени.

Слухачі потоком ринули з театру.

їо го вечора в усіх марсіанських містах діялися дивні

речі. Холодна тривога спадала на планету, наче білий

сніг.

У темних провулках, збираючись під смолоскипами,

д а й співали:

А Д ж ен н і зазирнула д о буф ету —

В буф еті ж тільки вітер повівав.

І от наш бідний цуцик

І от наш бідний цуцик

Н а з у б собі поживи не дістав!

— Гей, малюки! — кричали люди, визираючи з будин­

ків.— Яку це пісеньку ви співаєте? Де ви її почули?

— Ми її ніде не чули. Вона наче сама співається.

А слів ми теж не розуміємо.

З грюкотом зачинялися двері. Вулиці спорожніли. Над

синіми горбами сходила зелена зірка.

І на тім боці планети, що поринула в тінь, скрізь у ніч­

ній темряві прокидалися коханці і прислухалися до чуд­

ної пісні, яку наспівували крізь сон їхні кохані.

Жінки раптом прокидались у своїх віллах і пронизливо

кричали.

— Ну ж бо, заспокойся. Засни,— умовляли їх чоло­

віки.— Що з тобою? Певно, наснився поганий сон?

— Зранку станеться щось жахливе!

— Не бійся. Нічого не станеться. У нас усе гаразд.

— Воно ближче й ближче,— істерично схлипувала

жінка.

— Та не бійся! Нам нічого не загрожує. Спи спокійно.

Наближався ранок. Тиша і морок панували на Марсі,

ніби в глибокому колодязі. В темних каналах відбива­

лися зорі. Діти спали, згорнувшись калачиком у своїх

ліжках, затиснувши в руках золотих павуків. Побрав­

шися за руки, спали коханці. Давно вже зайшли місяці,

на вулицях погасли смолоскипи, темрява огорнула по­

рожні амфітеатри.

І тільки перед світанком якийсь далекий звук порушив

тишу. То нічний сторож, ходячи безлюдними вулицями

міста, мугикав чудну пісню.

21

СЕРПЕНЬ 1999. ГОСТІ З ЗЕМЛІ

Хтось безперестану стукав у двері. Врешті стукіт надо­

кучив Ттт. Вона підійшла до дверей і розчинила їх.

— Ну, чого вам?

— Ви розмовляєте англійською мовою !— здивовано

вигукнув чоловік, що стояв на порозі.

— Я розмовляю тією мовою, яку ви чуєте,— сухо від­

казал а ж інка.

— У вас чудова англійська мова! — нетямився від зди­

вування чоловік. З а ним стояло троє інших. Одягнені всі

були однаково. Захекані, брудні, вони щасливо посмі­

халися.

— Чого вам треба? — запитала Ттт.

— Ми вперше бачимо живого марсіанина,— посміх­

нувся у відповідь чоловік.— Звичайно, ви не знаєте цього

слова. Ми прибули з Зем лі,— пояснив він, киваючи на

своїх людей.— Я — капітан Вільямс. Ми лише годину

тому опустилися на Марс. Д руга експедиція досягла своєї

мети. Перед нами сюди вирушила перша експедиція, але

ми не знаємо, що з нею сталося. В усякому разі, ми з а ­

вершили політ успішно. І ви перша марсіанка, яку ми

зустріли.

— М арсіанка? — перепитала вона, зводячи брови.

— Ну, коли хочете, ви ж ителька четвертої від Сонця

планети. Правильно я кажу?

— Це загальновідома істина,— відрізала жінка, не­

терпляче поглядаючи на гостей.

— А ми,— товкмачив їй капітан, прикладаючи собі до

грудей рожеву пухку руку,— ми прибули з Землі. Чи

правду я кажу, хлопці?

— Істинну правду, сер! — відказали ті хором.

— Н аш а планета має своє ім ’я,— сказал а ж інка.—

Н азивайте її Тірр.

— Тірр, Тірр,— втомлено засміявся капітан.— Яке гар­

не ім ’я! Але, люба моя, де ви навчилися розмовляти по-

англійськи?

— Я не розмовляю, а думаю,— сказал а вона.— Теле­

патія! Бувайте здорові! — і ж інка зачинила двері.

Але за мить отой грубіян знову почав стукати. Ж інка

одчинила двері й сердито спитала:

— Чого вам іще треба?

Спантеличений чоловік стояв на порозі і вимушено по­

сміхався.

22

— Мабуть, ви мене не зрозуміли...— почав він, простя­

гаючи до неї руки.

— Що таке?! — роздратовано вигукнула жінка.

Чоловік розгублено дивився на неї.

— Та ми з Землі! — нарешті спромігся вимовити він.

— У мене немає часу,— сказала вона.— Сьогодні ба­

гато роботи на кухні, а ще треба прибирати в кімнатах,

шити. Ви, напевно, хочете зустрітися з містером Ттт. Він

нагорі, у своєму кабінеті.

— А вжеж хочемо,— промовив чоловік з Зем лі, ніяково

блимаючи очима.— Коли так, то ведіть нас до місте­

ра Ттт.

— Він зайнятий,— відповіла ж інка і знову зачинила

двері.

Цього разу нахабний гість почав грюкати щосили.

— Послухайте-но! — вигукнув він, стрибнувши через

поріг, щойно ж інка розчинила двері.— Хіба ж можна так

поводитися з гістьми!

— Ви забруднили мені підлогу! — закри чала ж інка.—

Геть звідси! Коли вж е заходите до мене в дім, то ви­

мийте спершу свої брудні черевики.

Чоловік кинув розпачливий погляд на забруднені гли­

ною черевики.

— Не варто зараз звертати увагу на такі дрібниці,—

відказав він.— Гадаю, слід якось відзначити цю радісну

подію.— І капітан довго дивився жінці у вічі, ніби н ам а­

гаючись пояснити поглядом, як важливо те, що вони

уробили.

— Якщо через вас у духовці підгоріли мої кришталеві

пампушки,— вигукнула нарешті ж інка,— то я вас усіх

відлупцюю поліном!

Вона нахилилася над гарячою духовкою і за мить ви­

просталась. Обличчя в неї розчервонілося, вкрилося по­

том. Очі її були жовтогарячі, а шкіра світло-брунатна.

Сама вона була тоненька і вертка, мов дзига. Голос її

звучав різко, наче дзвін металу:

— Зачекайте тут. Я піду до містера Ттт і дізнаю ся,

чи може він прийняти вас. Ви у якій справі?

Капітан круто вилаявся — ніби вона вдарила його по

руці молотком.

— С каж іть йому, що ми з Зем лі І ми зробили те, що

нікому ще не вдавалося.

23

— Що не вдавалося? — перепитала вона і відразу з а ­

стережливо піднесла руку.— Мені це байдуже. Я скоро

повернуся.

Тупотіння її маленьких ніг луною прокотилося по к а ­

м’яному будинку.

З а розчиненими дверима синіло неозоре марсіанське

небо, гаряче й незворушне, мов тропічна морська гли­

бінь. М арсіанська пустеля л еж а л а під сонцем, як веле­

тенське доісторичне болото, і над нею коливалися хвилі

гарячих випарів. Н а сусідньому пагорбі стояла невелика

ракета. Ланцю жок слідів тягнувся од ракети просто до

дверей будинку.

Згори почулася голосна суперечка. Хлопці на порозі

перезиралися, переступали з ноги на ногу. Чоловік н а­

горі щось кричав. Йому відповідав жіночий голос. Поче­

кавши хвилин п’ятнадцять, земляни почали ходити по

кухні, виходити за поріг.

— Закуримо? — запропонував хтось, витягаючи пачку

сигарет. Усі запалили, видихаючи цівки білого тютюно­

вого диму. Хлопці обтрусили одяг, поправили комірці.

А голоси нагорі то дужчали, то завмирали. Врешті кап і­

тан глянув на свій годинник.

— Д вадцять п’ять хвилин,— констатував він.— Хо­

тів би я знати, що вони там роблять.— Він підійшов до

вікна і визирнув надвір.

— Ну й спека сьогодні,— зауваж ив хтось із хлопців.

— Атож,— озвався інший.

Голоси нагорі стишились, а потім і зовсім змовкли. Те­

пер ніщо не порушувало тиші в будинку. Люди нічого не

чули, крім власного дихання.

Так минула година.

— Сподіваюсь, у них усе гаразд,— мовив нарешті к а ­

пітан. Він прочинив двері, зазирнув у сусідню кімнату

і побачив Ттт. Вона спокійно поливала квіти, що росли

посеред кімнати.

— Н едарм а у мене таке відчуття, ніби я щось заб у­

ла,— сказал а жінка, помітивши капітана, і вийшла на

кухню.— Вибачте, будь ласка,— вела вона далі, подаючи

йому клаптик паперу.— Містер Ттт дуже зайнятий і не

зможе вас прийняти.— Ж інка вернулася до плити й до­

д а л а :— До того ж вам слід звернутися не до містера Ттт,

а до містера Ааа. Ідіть із запискою до сусідньої ферми —

тієї, що на синьому каналі,— і містер Ааа пояснить вам

усе, що ви хочете дізнатися.

24

— Т а ми нічого не хочемо дізнатися,— почав був кап і­

тан ображено.— Ми самі все добре знаємо.

— Ви одерж али записку — чого ж вам іще треба? —

запитала ж інка і рішуче взялася до роботи. Видно було,

що це її останнє слово.

— Ну, що ж ,— сказав капітан, вагаючись і не знаючи,

Ггги чи не йти. Здавалося, він сподівався зовсім іншого.

Мабуть, такий буває вигляд у дитини, яка замість роз­

кішної новорічної ялинки побачила голе дерево — без

цукерок і прикрас.— Ну, що ж ,— повторив він.— Ходімо,

хлопці.

Четверо вийшли з будинку і опинилися під гарячим

мовчазним марсіанським небом.

З а півгодини Ааа, сидячи в своїй бібліотеці й сьор­

баючи електричне полум’я з металевого кубка, почув під

вікном голоси. Він перехилився через підвіконня і поба­

чив чотирьох людей в однаковому вбранні, що стояли на

кам’яній доріжці й, примруживши очі, дивилися на нього.

— Це ви містер Ааа? — гукнули вони.

— Так, я.

— Нас послав до вас містер Ттт! — крикнув капітан.

— Чому він послав вас до мене? — запитав Ааа.

— Йому було ніколи!

— Ну, це вже нікуди не годиться,— роздратовано мо­

вив А аа.— Невже він гадає, що я сиджу тут без роботи

і чекаю, поки він пришле до мене людей, з якими йому

ніколи возитися?

— З а р а з це не так важливо, сер! — крикнув йому зни­

зу капітан.

— Д л я вас, може, й ні, але для мене важливо. Сьогодні

мені треба багато прочитати. Містер Ттт дуж е нерозваж ­

лива особа. Вже не вперше він так робить, аби йому було

зручніше, зовсім не рахуючись із моїм часом. Не махайте

руками, сер. Почекайте, поки я закінчу. Слухайте мене

уважно. Всі завж ди уважно слухають кожне моє слово.

І поводьтеся ввічливіше, інакше я взагалі з вами не роз­

мовлятиму.

Люди у дворі незграбно тупцювалися. К апітан аж по­

червонів, і на очах у нього виступили сльози.

— А тепер скаж іть мені,— питав їх Ааа учительським

тоном,— чи личать містерові Ттт такі вчинки?

Четверо землян дивилися вгору, знемагаючи від спеки.

— Ми прибули з Землі! — нарешті обізвався капітан.

25

— Гадаю, його поведінка не гідна вихованої люди­

ни,— роздумував уголос Ааа.

— Ми прибули в ракеті. Вона там, на пагорбі.

— Як ви вже знаєте, Ттт не вперше таке робить.

— Ми прилетіли в ракеті з самої Землі!

— Мабуть, таки піду і скаж у йому все, що я про нього

думаю.

— Ми прилетіли вчотирьох: я і ці троє хлопців, мій

екіпаж.

— Ні, ні, це треба зробити зараз-таки. Я йду.

Земля!.. Ракета!.. Люди!.. Подорож!.. Космос!..

— Піду й дам йому доброго прочухана! — гукнув Ааа

і зник з підвіконня, ніби лялька зі сцени. З а хвилину

в кімнаті почулися сердиті голоси. Це Ааа розмовляв із

своїм противником за допомогою якогось невідомого

пристрою. Тим часом капітан і його команда сумно по­

глядали на ракету, що бовваніла вдалині, на свою милу

й рідну, як батьківський дім, ракету.

А аа знову з ’явився у вікні. Обличчя в нього світилося

тріумфом.

— Сто чортів! Я його викликав на дуель!

— Містере Ааа...— спокійним голосом промовив к а ­

пітан.

— Я застрелю його, як собаку! От побачите, застрелю!

— Містере Ааа, вислухайте мене. Ми пролетіли шіст­

десят мільйонів миль,

А аа вперше уважно подивився на капітана.

— То звідки ви, кажете, прибули?

Капітан щасливо посміхнувся. «Нарешті ми підійшли

до суті справи»,— шепнув він своїм супутникам. А вго­

лос сказав:

— Н аш корабель пролетів шістдесят мільйонів миль.

Ми з Землі!

А аа позіхнув:

— У серпні цього року відстань до Зем лі дорівнює

п’ятдесяти мільйонам миль.— Він узяв якусь не бачену

досі землянами страшну рушницю і сказав.— Ну що ж,

треба йти. А ви беріть свою дурну записку — не знаю,

чи матимете з неї хоч якусь користь — і йдіть через отой

пагорб у містечко Іопр і розкаж іть усе містерові Ііі.

Саме він вам і потрібен. Не містер Ттт! Ні, він несусвіт­

ний дурень, і я таки вб’ю його. Я теж не можу стати вам

у пригоді, бо працюю зовсім в іншій галузі.

— В іншій галузі, в іншій галузі! — передражнив його

26

капітан.— Н евже слід працювати в якійсь певній галузі,

щоб гостинно прийняти людей з Землі?!

-

Р озкаж іть комусь іншому! Всі знають, хто ви такі.—

Ааа збіг сходами вниз, кинув: «Бувайте здорові!» — й по­

мчав доріжкою, розставляючи ноги, як циркуль.

Четверо мандрівників стояли ні в сих ні в тих. Врешті

капітан сказав:

— Ні, ми таки знайдемо когось, хто нас вислухає.

— Може, нам слід знятися з цієї планети, політати,

а потім знову сісти,— тоскно зауваж ив один із них.—

Може, їм потрібен час, щоб влаш тувати гідну зустріч?!

— Н епогана думка,— пробурмотів стомлений капітан.

На вулицях містечка була сила людей. Вони заходили

(І виходили з будинків, віталися одне з одним, розмов­

ляли. Н а обличчях у них були золоті маски, сині маски

0 малинові маски із срібними губами й бронзовими лоба­

ми, маски усміхнені й маски похмурі — відповідно до

настрою власника.

Четверо землян, спітнілі від довгої ходи, зупинилися

біля дівчинки, що гралася на вулиці, і запитали, де буди­

нок містера Ііі.

— Он там ,— кивнула дівчинка головою.

Капітан присів біля неї навпочіпки, подивився на га р ­

неньке личко й сказав:

— Дівчинко, мені треба поговорити з тобою.

Він посадовив її на коліно і взяв маленькі брунатні

рученята у свої великі, білі. Здавалося, він хоче розпо­

вісти їй імпровізовану казку — одну з тих, що їх діти

люблять слухати перед сном,— і не поспішаючи обмір­

ковує подробиці.

— Послухай-но, дівчинко. Шість місяців тому на М арс

прилетіла ра«ета. В ній був чоловік на ім ’я Йорк, він

був зі своїм помічником. Ми не знаємо, що з ними ста­

лося. Може, вони розбилися при посадці. Ми прибули

сюди так само, як і вони,— на ракеті. От якби ти поба­

чила наш у ракету! Вона в нас дуж е велика. Н аш а експе­

диція називається Другою міжпланетною експедицією.

Ми прибули до вас із планети Земля...

Тим часом дівчинка механічно вивільнила одну руку і

наділа собі на обличчя золоту маску без ніякого виразу.

Потім вона витягла золотого іграшкового павука і ки­

нула його на землю. П авук слухняно зліз їй на ногу,

і вона стеж ила за ним холодним поглядом крізь щілини

маски.

27

К апітан легенько струснув дівчинку, щоб привернути

її увагу до своєї розповіді.

— Ми з Зем лі,— сказав він.— Ти віриш мені чи ні?

— Так,— відповіло дівча, не відриваючи погляду од

великих пальців своїх ніг, якими копирсалося в пилюці.

— От і гаразд,— промовив капітан і вщипнув дівчину

за руку — ж артом а, а також для того, щоб вона повер­

нула до нього своє обличчя.— Слухай далі. Ми побуду­

вали собі велику ракету. Ти віриш цьому?

— А вжеж,— сказала дівчинка і почала колупати паль­

цем у носі.

— І я — вийми, дівчинко, палець із носа! — і я — к а ­

пітан цієї ракети, і...

— Ще ніколи за всю історію людству не вдавалося

здійснити міжпланетного польоту,— процитувало дівча,

заплющивши очі.

— Неймовірно! Як ти догадалася, що я хочу це ска­

зати?

— О, дуж е просто. Телепатія.— І дівчинка недбало ви­

терла об коліно свій палець.

— Н евже це тобі байдуже? — вигукнув

капітан.—

Чому ти не радієш?

— Вам слід негайно звернутися до містера Ііі,— про­

мовила дівчинка, опускаючи на землю свого павука.—

Містер Ііі буде радий поговорити з вами.

Дівчинка побігла геть, а іграшковий павук слухняно

поліз за нею.

Капітан так і залишився сидіти навпочіпки, дивлячись

їй услід вологими очима. Потім він перевів погляд на

свої порожні руки. Щ елепа у нього відвисла. Інші троє

непорушно стояли біля свого командира, і їхні тіні хова­

лись у них під ногами. Потім вони плюнули на кам ’яний

тротуар.

Зачувш и стукіт, Ііі сам одчинив двері. Він збирався на

лекцію, але міг приділити їм якусь хвилину, коли вони

одразу зайдуть у кімнату і скажуть прямо, чого від нього

хочуть.

— Трошечки уваги,— відказав капітан, дивлячись на

господаря почервонілими втомленими очима.— Ми при­

були з Землі у ракеті, нас четверо, троє чоловік команди

і капітан, ми виснажені й голодні, нам треба поспати.

Ми сподівалися, що нас зустрінуть, піднесуть нам ключі

від міста або виявлять свою повагу якимсь іншим спосо­

28

бом. Н ам було б приємно, якби хтось потиснув нам руки,

сказав: «Слава вам! Вітаємо вас!» Оце, мабуть, і все.

Ііі був високий худорлявий марсіанин. Його жовтуваті

очі ховалися під товстими синіми кристалами. Він нахи­

лився над письмовим столом і почав переглядати свої

папери, час від часу кидаючи на гостей пронизливий

погляд.

— Д е ж це мої бланки? Тут їх немає,— говорив Ііі сам

до себе і почав заглядати в ящики, бурмочучи щось під

ніс.— Куди я міг запроторити бланки? Вони десь мають

бути. Але де? Ага, ось вони, нарешті! — і марсіанин по­

дав гостям якісь папірці.— Вам доведеться поставити

внизу свої підписи.

— Н евже не можна обійтися без оцих безглуздих фор­

мальностей?

Ііі позирнув на нього крізь товсті кристали.

— Ви кажете, що прибули з Землі? Коли так, то для

вас немає іншого виходу. Доведеться підписати.

— А члени команди? їм теж треба поставити свої під­

писи?— запитав капітан, підписуючи бланк.

Ііі подивився на капітана, зм іряв поглядом трьох хлоп­

ців і глумливо зареготав:

— Ха-ха-ха! їхні підписи! Це мені подобається! Щоб

зони поставили свої підписи! — Він так реготав, що сльо­

зи виступили у нього на очах. Він ляпав себе по коліну

І аж лягав, знемагаючи від сміху. Нареш ті йому вдалося

стати на ноги, вчепитися руками за край столу.— Свої

підписи! — повторював він.

Четверо землян насупилися.

— Що ж тут смішного? — спитав капітан.

— Вони — і підписи! — зітхнув ослабілий від весело­

щів Ііі.—’ Я просто не можу! Обов’язково розповім про

це містерові Ккк.— Все ще посміюючись, він узяв у ру­

ки підписаний бланк.— Здається, все гаразд. Є навіть

згода на евтаназію, якщо доведеться вжити такого край­

нього засобу.

Ііі задоволено хихикнув.

— Згода на що? — перепитав капітан.

— Не розмовляйте. Я повинен вручити вам одну річ.

Візьміть оцей ключ.

К апітан аж заш арівся від задоволення.

— Д л я мене це велика честь,— почав він.

— Ц е не ключ од міста, дурню! — одрізав Ііі.— Про­

сто ключ від дверей будинку. Ідіть коридором до кінця

29

й одімкніть великі двері. Коли зайдете всередину, двері

за собою зачиніть. Переночуете там, а зранку я пришлю

до вас містера Кдк.

Капітан нерішуче взяв ключа. Хвилину він стояв, уту­

пивши очі в підлогу. Хлопці теж не ворушилися. З д а в а ­

лося, в їхньому тілі не лишилося жодної кровинки і ані

краплини того запалу, який наснаж ив їх на міжпланетну

подорож.

— Що таке? Що з вами сталося? — запитав Ііі.— Чого

ви чекаєте? — він підійшов до кащ тан а й почав вдивля­

тися йому в обличчя своїм пронизливим поглядом.—

Що там у вас, кажіть!

— Все ж таки, я гадаю, можна було б...— почав, зати ­

наючись, капітан.— Я маю на увазі, що коли подумати

про те, як ми... Бачите, це була дуже небезпечна подо­

рож, ми подолали величезну відстань. То чи не могли б

ви потиснути нам руки і сказати: «Ви, хлопці, молодці!»

Як на вашу думку?..— капітанів голос завмер.

Ііі простяг йому свою руку.

— Вітаю вас! — промовив він з холодною посміш­

кою.— Вітаю! А тепер мушу залишити вас. Ідіть з клю ­

чем туди, куди я наказав.

І, вже не звертаючи на гостей ніякої уваги — так, ніби

вони провалилися крізь підлогу,— Ііі почав ходити по

кімнаті, шукаючи потрібні йому папери і складаючи їх

у маленьку папку. Він пробув у кімнаті ще хвилин п'ять,

але не сказав жодного слова четвірці людей, що стояли,

схиливши голови. Ноги у них підгиналися, в головах па-

морочилося. Коли Ііі виходив з кімнати, він пильно ви­

вчав свої нігті...

Земляни мовчки побрели світлим коридором до вели­

ких дверей, що сяяли сріблом. Одімкнули їх срібним

ключем, переступили через поріг і щільно причинили

двері.

Вони опинились у величезній залі, залитій сонячним

світлом. У залі було багато марсіан. Чоловіки й жінки

сиділи за столами або стояли групами, ведучи ж ваві роз­

мови. Зачувш и стукіт дверей, усі повернулися до ново­

прибулих.

Один марсіанин вийшов наперед і вклонився.

— Я містер Ууу,— відрекомендувався він.

— А я капітан Д ж онатан Вільямс із Землі, з міста

Н ью-Йорка,— без особливого ентузіазму відповів к а ­

пітан.

ЗО

І зразу зал вибухнув вітальними вигуками.

Від крику задриж ало склепіння. Всі кинулися до зем­

лян, вимахуючи руками, радісно галасуючи, перекидаючи

і толи. М арсіани схопили чотирьох гостей і посадовили

їх собі на плечі. Шість разів пронесли їх галопом навколо

пилу, шість разів усі зробили повне коло, підстрибуючи

і співаючи.

Земляни були такі приголомшені, що якусь хвилину

безтямно дивилися на вируючий за ними натовп і аж

потім почали сміятися й перегукуватися:

— Ого-го! Ц е вже по-моєму!

— Оце, хлопці, зустріч! Ура!

Щ асливі, вони моргали один одному, плескали в до­

лоні, знявши над головою руки.

— Слава! — ревів натовп.

Нареш ті земляни опинилися на столі. Крики завмерли,

і її залі стало тихо.

Капітан від зворушення мало не плакав.

— Д якую вам. Мені дуж е-дуж е приємно, що ви нас

щиро привітали.

— Ми хочемо почути ваш у розповідь,— сказав Ууу.

Капітан відкаш лявся й почав.

Зал охав і ахав, слухаючи про те, як вони потрапили

на Марс. В кінці свого виступу капітан одрекомендував

членів своєї команди. Кожен з них виголосив невеличку

промову і був винагороджений громовими оплесками.

Ууу поплескав капітана по плечу.

— Як приємно зустріти зем ляка. Адже я теж прибув

із Землі.

— Яким чином?

— Н ас тут багато з Землі.

— Ви? З Зем лі? — капітан здивовано витріщив очі,—

Чи ж це можливо? Ви прилетіли сюди на ракеті? Н евже

міжпланетні подорожі здійснювалися протягом багатьох

сторіч? — розчаровано допитувався він.— А звідкіля...

з якої ви країни?

— З Туїереол. Я перенісся сюди багато років тому за

допомогою духовної енергії мого тіла.

— Туїереол? Такої країни я не знаю. А що Це за ду­

ховна енергія тіла?

— І міс Р рр теж Із Зем лі. Ч и правду я каж у, міс Ррр?

Міс Р рр хитнула головою і якось дивно засм іялася.

— Тут є й інші вихідці з Землі: містер Ввв, і містер

Ггг, і містер Ффф.

31

— А я з Ю пітера,— заявив один, кокетливо підмор­

гуючи.

— А я з С атурна,— озвався інший, лукаво позираючи

на капітана.

— Юпітер, Сатурн,— пробурмотів капітан, збентеж е­

но блимаючи очима.

У залі за п ал а тиша. Капітан обвів поглядом людей,

що стояли навколо нього і сиділи за столами. їхні жовті

очі гарячково блищали, щоки у них позападали. Не з а ­

уваж ив капітан ніяких готувань до бенкету: столи були

порожні. Зате помітив він, що в зал і немає вікон — світ­

ло, здавалося, проникало крізь стіни — і були тільки

одні двері.

Капітан наморщив лоба:

— Нічого не розумію. В якій частині земної кулі роз­

таш ована к раїн а Туїереол? Чи далеко вона від Америки?

— А що таке Америка?

— Н евже ви ніколи не чули про Америку? Ви каж ете,

що прибули з Зем лі,— і не знаєте Америки.

Ууу сердито випростався:

— Землю вкривають моря, і тільки моря. Н а ній ж од­

ного клаптика суходолу. Я сам із Землі, і я це добре

знаю.

— Чекайте-но,— промовив капітан, втомлено сідаючи

на стілець.— Н а вигляд ви справжній марсіанин. У вас

жовті очі, брунатна шкіра.

Землю вкривають не моря, а джунглі,— гордо з а ­

явила Р рр.— Я з країни Оррі, що на Землі. Ц ивілізація

досягла там срібної доби.

Капітан подивився на обличчя людей, що оточували

його: на Ввв і Ззз, на Ннн, і Ххх, і Ббб. їхні жовті очі

то спалахували, то гасли, зіниці в них то звужувались,

то розширялися. І, дивлячись на них, він відчув, що його

проймає дрож. Врешті капітан повернувся до своїх су­

путників.

— Чи знаєте ви, куди ми з вами потрапили? — похму­

ро запитав він.

— Куди, сер?

— Не на свято з приводу нашого прибуття. І не на

бенкет. Тут немає представників від уряду. Не думайте,

що нам приготували зустріч-сюрприз. Подивіться на їхні

очі. Прислухайтесь до їхньої мови!

Зал завмер. Чудні господарі застигли нерухомо і тіль­

ки глипали очима.

32

Тепер мені зрозуміло, чому нам д авали записки і

посилали від одного до іншого,— лунав ніби зд аля голос

капітана,— аж поки ми не потрапили до містера Ііі,

який наказав нам пройти коридором д о дверей і зачи­

нити їх за собою. І от ми з вами тут

Де, сер?

Капітан глибоко вдихнув повітря.

— У божевільні.

Н астала ніч. У залі панувала тиша. Сховані в прозо­

рих стінах лампи випромінювали тьмяне світло. Четверо

землян сиділи з а дерев’яним столом і перешіптувалися.

Скрізь на підлозі безладно леж али чоловіки й жінки.

Вони спали. В темних кутках ворушилися тіні — там

хтось і досі бурмотів, жестикулю вав. Приблизно кожні

півгодини хтось із членів команди йшов до срібних две­

рей і за мить повертався до с т о л у «Нічого не вдієш, сер.

Двері замкнено»

— Н евж е вони справді вважаю ть, що ми божевіль­

ні, сер?

— Безперечно. Саме тому марсіани зустрічали нас без

ніякого ентузіазму Вони насилу терпіли непроханих

гостей, вважаю чи, що бачать звичайнісіньких психопатів.

І от ми потрапили до шизофреніків. Тільки вони приві­

тали нас по-справжньому Якусь хвилину — поки три­

вали вигуки, співи й промови — я гадав, що нам влаш

тували довгождану зустріч. Зустріч і справді була гран­

діозна.

— Скільки часу нас тут триматимуть, сер?

— Поки не доведемо, що ми цілком здорові.

— Ц е неважко довести.

— Сподіваюсь, що так.

— Ви, здається, не дуж е цього певні, сер.

— Ні, не дуже. Подивіться-но в той куток.

У темному кутку навпочіпки стояв чоловік. З його

рота пашіло синє полум’я, яке поступово набирало фор­

ми голої жінки. Привид тихо погойдувався в повітрі,

щось шепочучи й зітхаючи.

Капітан кивнув головою в інший бік. Там стояла ж ін­

ка, вигляд якої безнастанно змінювався. Спочатку вона

перетворилася на криш талеву колону, потім на золоту

статую, нарешті, на полірований кедровий стовп — і зно­

ву на ж інку

33

В усіх кінцях зали: люди: викидали синювате полум'я,

змінювали свій вигляд,, зазнавали різних перетворень.

— Та вони чаріетм ш ,— прошепотів один землянин.

— Зовсім н і Вони під владою галюцинацій. Свої ви­

діння можуть передавати інишм, і ми їх. бачимо так само

ясно, як і вони. Це те, що вчені у нас називають телепа­

тією, тобто передачею думок на відстані. Телепатією і

автосугестією.

— Вас турбує, сер, саме ця телепатія?

— Саме вона. Якщо їхні галюцинації стають для нас

«реальними», якщо ними можна заразитися, навіть ио-

вірити їм, то нема нічого: дивного в тому, що марсіани

вважаю ть нас за психічнохворих. Якщо чоловік здатний

відтворити перед нами продукт своєї уяви — жінку з си­

нього вогню, і якщо он та ж ін ка враз стає колоною, то

нормальний марсіанин цілком природно вважатиме,- що

ракета, на якій ми прилетіли,— витвір- нашої уяви.

Супутники капітана спохмурніли і замислились.

А навколо них у тьмяній глибині зали вистрибували

сині язики полум’я. Червоні чортики шугали з вуст за-

снулих людей. Ж інки перетворювалися на слизьких, змій.

Від різних тварин і плазунів залою ширився важкий дух.

Вранці-усі ці люди здавалися цілком нормальними:

Сон їх освіжив, і вони прокинулися радісні й веселі. Не

видно було ні полум’я, ні чортиків.

З раннього ранку капітан зі своїми супутниками стояв

біля срібних, дверей. Але чекати, поки вони одчиняться,

їм довелося довгенько: Ккк з ’явився аж через чотири

години. Правда, земляни були майже певні, що він го­

дини зо три стояв під дверима, стежачи за ними крізь

невидиме їм віконце, і лише потім зайшов до зали і по­

манив їх за собою у свій невеликий кабінет.

Вдачі він був веселої, якщо вірити масці, на якій к р а ­

сувалася не одна усмішка, а цілих три. Проте його голос

свідчив, що за маскою ховається серйозне обличчя

справжнього психіатра.

— Н а що ви скаржитеся?

— Ви гадаєте, що перед вами божевільні, а насправді

ми здорові.

— Навпаки, я зовсім не гадаю, що всі ви божевіль­

ні,— і лікар вказав жезлом на капітана.— Ні, божевіль­

ний ви, сер. А вони — породження вашої уяви, вторинні

галюцинації.

Капітан ляснув себе рукою по коліну.

34

— Так ось чому реготав містер Ііі, коли я запитав, чи

треба моїм людям підписувати отой папір!

— Я чув од містера Ііі про цей анекдотичний випа­

док,— промовив психіатр, хихикнувши крізь усміхнений

рот маски.— Але на чому ми зупинилися? Ага, на витво­

рах хворої уяви. Так-от, коли деякі жінки приходять

у лікарню, з їхніх вух виповзають змії. Якщо лікування

йде успішно, змії зникають.

— Що ж, ми тільки радітимемо, коли ви нас вилі­

куєте. Починайте хоч зараз.

Ккк був, очевидно, здивований.

— Рідкісний випадок. Як правило, пацієнти не вияв­

ляють баж ання видужувати. Щоб ви знали, у боротьбі

з вашою хворобою доводиться вдаватися до рішучих з а ­

собів.

— Нічого, лікуйте. Ви враз пересвідчитеся, що ми ціл­

ком з дарові.

— З а р а з я знайду ваш бланк,— зауваж ив Ккк, пере­

гортаючи папери в папці.— Так, згоду ви дали. Розу­

мієте, ваш а хвороба потребує спеціальних методів ліку­

вання, це особливо серйозна форма. У пацієнтів, що були

з вами в залі, хвороба проходить значно простіше. Але

я повинен відверто сказати, що з вами — за наявності

первинних, вторинних, слухових, нюхових і смакових га­

люцинацій, за наявності видінь, що сприймаються зором і

на дотик,— справа дуже серйозна. В таких випадках

доводиться вдаватися до евтаназії.

К апітан схопився з місця.

— Досить з нас цих розмов! — ревнув він.— Почи­

найте перевірку. Стукайте нас по колінах, слухайте наші

серця, випробуйте розумові здібності, ставте нам будь-які

запитання!

— Говоріть. Я вас слухаю.

Ц ілу годину капітан із запалом розповідав про себе

та своїх товаришів. Л ікар уваж но слухав,

— Просто неймовірно,— нарешті промовив він.— Т а­

кого правдоподібного в усіх подробицях марення я ще

ніколи не зустрічав.

— П рокляття! — нестямно закричав капітан.— Коли

не вірите, ми вам покажемо ракету!

— Прошу, покажіть. Чи можете ви її відтворити в цій

кімнаті?

— Звичайно, можу. Вона у вашій папці під літерою Р.

2*

35

Ккк розгорнув папку, серйозно прицмокнув язиком і

поважно згорнув ЇЇ.

— Навіщо ви сказали неправду? Ракети там немає.

— Та хіба ж вона може там бути, дурню! Я пожарту­

вав. Чи бачили ви коли, щоб божевільний жартував?

— Ви маєте своєрідне почуття гумору. Ну, що ж, ве­

діть мене до своєї ракети. Вона мене дуже цікавить.

Надворі стояла спека. Коли вони підійшли до ракети,

був уже полудень.

Психіатр підступив до корабля і постукав пальцем.

Р акета відповіла металевим дзвоном.

— М ожна зайти всередину? — лукаво запитав він.

— Будь ласка.

Ккк надовго зник у ракеті.

— Ц я дурна історія страшенно лютить мене,— гово­

рив своїм супутникам капітан, посмоктуючи сигару.—

Я б залюбки повернувся на Землю і порадив би всім лю ­

дям не марнувати часу на Марс. Хіба можна мати спра­

ву з цими підозріливими дурнями?!

— Очевидно, сер, у них значна частина населення

хворіє на голову. Саме тому вони так ретельно переві­

ряють нас.

— Може, й так, але. їхня недовірливість починає мене

дратувати.

Півгодини психіатр никав по ракеті, стукаючи, слу­

хаючи, нюхаючи, куштуючи все, що траплялося йому на

очі. Врешті він з'явився на порозі.

— Ну як, тепер ви нам повірили? — крикнув капітан,

наче до глухого.

Психіатр заплющив очі й почухав носа:

— Досі мені не доводилося бачити такого доверше­

ного зр азка чуттєвої галюцинації та гіпнотичної сугестії.

Я дослідив вашу, як ви її називаєте, ракету,— і він по­

стукав по металевому корпусу.— Я чую її. Це слухова

ілю зія.— Він потягнув носом повітря.— Я відчуваю з а ­

пах. Це нюхова галюцинація, що передається за допо­

могою чуттєвої телепатії.— Він торкнувся ракети губа­

ми.— Я відчуваю її смак. Це смакова ілюзія.

Психіатр шанобливо потиснув капітанові руку.

— Дозвольте мені поздоровити вас. Ви геніальна осо­

ба. Вами створено небачений досі шедевр. П роектування

цілого комплексу образів, що існують у вашій свідомості,

в свідомість інших людей, створення галюцинацій, що

36

постійно сприймаються почуттями як цілком реальні

речі, вваж ається майже неможливим. Наш і пацієнти, як

правило, створюють зорові або в кращому разі зорові й

слухові ілюзії. Вам пощастило з ’єднати й збалансувати

всі можливі види ілюзій. Ваше безумство прекрасне в

своїй довершеності.

— Моє безумство! — вигукнув капітан, полотніючи,

— Так, так, безумство. І яке гарне безумство! У в а ­

шій ракеті є все: метал, гума, гравітатори, харчі, одежа,

паливо, зброя, трапи, гайки, болти, ложки. Д есять тисяч

окремих речей нарахував я на вашому кораблі* Ніколи

ще я не зустрічав такої складної галюцинації. У вас є

навіть тінь — під койками і під іншими речами, де їй і

належить бути! Я ка потрібна концентрація волі, щоб

створити таку довершену галюцинацію і щоб в будь-

який момент усі речі мали запах, твердість, смак і звук!

Д озвольте мені обняти вас.

Ккк притиснув капітана до грудей, ступив крок назад

і заговорив знову:

— Я опишу ваш випадок у моїй найбільшій моногра­

фії. Я розповім про нього наступного місяця на сесії

М арсіанської академії наук. Подивіться на себе! Ви на­

віть змінили колір очей — з жовтих вони стали синіми —

і колір шкіри — з брунатного на рожевий. А цей одяг,

а ваші руки з п’ятьма пальцями замість шести! Психо­

логічна неурівноваженість спричинилася до біологічних

метаморфоз! А чого варті ваші троє друзів!..

Ккк витяг маленький пістолет.

— Випадок, звичайно, невиліковний. Мій бідолашний

друже, вам кращ е померти, ніж отак страждати. Чи

маєте щось сказати перед смертю?

— Почекайте! Ради бога не стріляйте!

— НещаснийІ Я вас визволю од страшної хвороби,

внаслідок якої ви вигадали цю ракету й оцих трьох чо­

ловіків. Як цікаво буде спостерігати зникнення ваших

друзів і вашої ракети! Адже вони зникнуть, коли я вб’ю

вас. Н а грунті своїх спостережень я напишу чудову стат­

тю про зникнення витворів хворої уяви.

— Повірте, я з Землі! Мене звуть Д ж онатан Вільямс,

а це...

— Так, я знаю,— заспокійливо мовив Ккк і вистрілив

з пістолета.

Капітан упав з кулею в серці. Троє землян закричали

від жаху.

37

— Не стріляйте!

Ккк широко розплющив очі.

— Ви й досі існуєте? Надзвичайне явище! Слухові г а ­

люцинації, які тривають навіть після смерті пацієнта,—

зауваж ив Ккк і тричі натиснув гашетку.

Трупи на ліску не рухались, але й не зникали. Ккк по­

чав бити їх ногою, потім затарабанив кулаком по ракеті.

— Вона не зникає! І вони теж! — кричав він, пус­

каючи кулю за кулею в мертві тіла.

Та за хвилину Ккк спинився. Усміхнена маска спала

з його обличчя, і воно скривилося від жаху. Н ижня ще­

лепа одвисла, очі оскліли. Пістолет випав у нього з паль­

ців. Психіатр підняв руки догори й закрутився між тру­

пами. Потім кинувся їх обмацувати.

— Галюцинація триває,— бурмотів він.— Смак, зір,

нюх, слух, д о ти к — усе сприймає їх.

Ккк зам ахав руками. Очі в нього застигли, на губах

виступила піна.

— Геть! — закричав він до трупів.— Геть! — загорлав

на ракету.

Враз йому сяйнула нова думка. Він почав оглядати

свої тремтячі руки.

— Я заразився,— в нестямі шепотів психіатр.— Б ож е­

вілля перейшло до мене. Телепатія. Гіпноз. Тепер збож е­

волів я. У мене галюцинація в усіх чуттєвих формах.

Тепер мені ніщо не допоможе. Залиш ається тільки один

спосіб розвіяти ці примари.— І Ккк почав мацати нав­

коло себе онімілими руками, розшукуючи пістолет.

Пролунав постріл. Психіатр упав на пісок.

Четверо трупів леж али разом, п’ятий — окремо. Р а ­

кета стояла на осонні й не збиралася зникати.

Місцеві жителі знайшли її надвечір. Вони довго су­

шили голову, міркуючи, звідкіля взялася ця дивна річ.

Оскільки ніхто нічого не знав, її продали на брухт.

Тієї ночі дощ ішов безперестану, але наступного дня

знову засяяло сонце,

БЕРЕЗЕНЬ 2000. ПЛАТНИК ПОДАТКІВ

Він хотів летіти на Марс. Ще на світанку прийшов на

космодром і почав кричати крізь дротяну огорожу, що

хоче на Марс. Він, Прічард, такий самий платник подат­

ків, як і інші, і має право летіти на ракеті. Хіба він не

38

уродженець Огайо? Хіба він поганий громадянин? То

чому ж його не пускають на Марс? Він вимахував кула­

ками й горлав, що хоче втекти з Землі, Кожен, у кого

лиш илася хоч краплина здорового глузду, повинен тікати

з цієї планети. Років за два на Землі розпочнеться атом­

на війна, і йому тут робити нічого. Разом з ним на Марс

полетять тисячі інших людей, які ще не втратили зд ат­

ності тверезо оцінювати становище. Вони таки полетять!

От побачите, полетять! Досить з них воєн, цензури, вій­

ськової повинності, урядового контролю над усім і кож ­

ним, навіть над мистецтвом і наукою! . Хай його вороги

лишаються на Землі! А він готовий віддати свою праву

руку, своє серце й голову, аби його тільки пустили на

Марс. Що треба робити, що треба підписати, з ким треба

поговорити, щоб йому дозволили сісти в ракету?

Люди у формі по той бік дротяної огорожі сміялися

з нього. Кому хочеться летіти на Марс? Хіба він не знає,

що перша й друга експедиції були невдалі! Вони зникли

безслідно, і люди, очевидно, загинули.

— А хто може це довести? — кричав він, чіпляючись

за дріт,— Хто знає напевно, що з ними сталося? Може,

на Марсі течуть молочні та медові ріки, і капітан Йорк

з капітаном Вільямсом просто вирішили не вертатися на

Землю. То чи збираються вони відчинити ворота і пусти­

ти його в ракету третьої експедиції? Коли ні, .він розтро­

щить ворота!

У відповідь йому порадили заткнути пельку.

І враз він побачив, що екіпаж простує полем до ра­

кети,

— Пож діть трохи! — загукав він.— Не кидайте мене

на цій страшній планеті! Тут незабаром буде атомна вій­

на! В і з ь м і т ь мене з собою!

З ’явилася поліція і потягла його до машини. Грюкнули

дверцята, завила сирена, і поліцейська машина помчала

до міста. В'язень стояв, притулившись обличчям до зад ­

нього віконця. І коли вони з'їхали на пагорб, він поба­

чив рожевий спалах. Зем ля затрем тіла від страшенного

вибуху, і срібляста ракета зникла в небі.

Був звичайний ранок звичайного понеділка, і він за ­

лишився на звичайній планеті Земля.

39

КВІТЕНЬ 2000. ТРЕТЯ ЕКСПЕДИЦІЯ

До Марса наближався корабель. Він виринув з кос­

мічних глибин, з царства чорних швидкостей, сяючих

рухів і мовчазних прірв. Могутній корабель, вивергаючи

вогонь, у гордовитій мовчанці мчав крізь простір, несучи

в металевих відсіках людей. їх було сімнадцять, разом

з капітаном.

Давно лишився позаду той сонячний ранок, коли на­

товп на Огайському космодромі вибухнув криками, з а ­

махав руками, коли під ракетою розквітли рожеві пе­

люстки полум’я і розпочалася третя подорож на Марс.

Слухняно виконуючи волю капітана, потужний кора­

бель зменшив швидкість у верхніх шарах атмосфери

Марса. Як могутній левіафан, мчав він у нічному про­

сторі. Ось лишився позаду марсіанський місяць, а кора­

бель усе падав і падав. Страшна сила інерції плющила

людей, кидала на стіни, мов м’ячики. Поступово вони

поверталися до свідомості. Один з них помер, а решта —

шістнадцятеро — відбулися страхом. Притулившись об­

личчям до товстого скла ілюмінатора, вони блискучими

від збудження очима дивилися на поверхню Марса, що

колихалася під ними.

— Ось він, Марс! — вигукнув штурман Ластіг.

— Добрий старий Марс! — озвався Семюел Гінкстон,

археолог.

— Так-так,— промовив капітан Дж он Блек.

Ракета приземлилася на зеленому моріжку. Перше,

що вони побачили, була залізна фігура оленя. Далі

стояв залитий сонцем високий рудий будинок у вікто-

ріанському стилі. Фасад його прикрашали ліплені з а ­

крутки й мушлі, вікна виблискували синім, рожевим,

жовтим і зеленим кольоровим склом. Н а ганку стояли

вазони з волохатою геранню і висіла стара гойдалка,

прив’язана до гаків у стелі. Вітрець легенько погойду­

вав її туди-сюди. Будинок завершувався гостроверхою

банею із дзеркальними освинцьованими вікнами. Крізь

одне вікно видно було ноти на підставці якогось музич­

ного інструмента. В телескоп можна було навіть про­

читати назву — «Прекрасна Огайо».

Навколо ракети під марсіанським весняним сонцем

лежало містечко, зелене й непорушне. Білі будиночки

чергувалися з червоними, цегляними. Вітер ворушив

40

листя на високих в'язах, кленах і каш танах. З-за дерев

витикалися шпилі церкви з мовчазнихми позолоченими

дзвонами.

Люди все охопили поглядом крізь ілюмінатори ракети

і все помітили. Вони мовчки перезирнулися й знову при­

пали до ілюмінаторів, раз у раз хапаючи один одного за

лікті. їхні обличчя зблідли. Здавалося, їм раптом з а ­

бракло повітря.

— Хай мене поб'є лиха година,— прошепотів Ластіг,

розтираючи затерплими пальцями обличчя.— Хай мене

поб’є лиха година, коли я що-небудь розумію.

— Це просто неможливо,— мовив Семюел Гінкстон.

— О боже! — сказав капітан Д ж он Блек.

В цю мить почувся голос хіміка:

— Сер, тутешня атмосфера розрідж ена, але кисню в

ній досить. Дихати можна.

— Тоді давайте вийдемо! — вигукнув Л астіг.

— Стривайте,— сказав капітан Д ж он Блек.— Ще не

відомо, куди ми потрапили.

— В містечко з розрідженим, але придатним для ди­

хання повітрям, сер.

— І це містечко як дві краплі води схоже на земне,—

зауваж ив археолог Гінкстон.— Неймовірно, але факт.

Капітан Д ж он Блек глянув на нього.

— Ви, Гінкстоне, гадаєте, що цивілізація на обох пла­

нетах може розвиватися в одному напрямі та ще й одна­

ковими темпами?

— Досі я дотримувався іншої думки, сер.

— Подивіться на ганок,— сказав капітан, підступаючи

до ілю мінатора.— Там стоїть герань, специфічна хатня

рослина. Оця різновидність герані з'явилася на землі

років п’ятдесят тому. Згадайте, що еволюція рослини

триває тисячі років. А тепер скаж іть мені, чи можна

науково пояснити той факт, що у марсіан є: по-перше,

освинцьовані вікна, по-друге, будинки з куполами, по-

третє, гойдалки на ганках, по-четверте, інструмент, що

являє собою точну копію піаніно — це, напевно, і є піа­

ніно,— по-п'яте, якщо ви подивитеся в мій телескоп, то

побачите назву нот. Чи не дивує вас те, що марсіанський

композитор назвав свій твір «Прекрасна Огайо»? З цього

ми повинні зробити висновок, що на М арсі є своя річка

Огайо!

— Це, звичайно, капітан Вільямс! — вигукнув Гінк­

стон.

41

— Що ви хочете сказати?

— Це зробив капітан Вільямс і троє членів його

команди! Або Н атаніел Йорк та його супутник. Ось вам

і пояснення!

— Таке пояснення нічогісінько не пояснює. Наскільки

нам відомо., ракета Й орка вибухнула того самого дня,

коли вона досягла М арса. Йорк зі своїм супутником,

очевидно, загинули. Корабель капітана Вільямса вибух­

нув на другий день по прибутті на Марс. Власне кажучи,

ми знаємо лише те, що пульсація їхніх радіостанцій враз

припинилася. Якби люди лишилися живі, вони б зн а­

йшли спосіб зв’язатися з Землею. До того ж експедиція

Й орка приземлилася тут лише рік тому, а капітан Віль­

ямс зі своїми людьми — ще пізніше, аж у серпні. При­

пустімо, що вони живі. Чи під силу їм — навіть за допо­

могою розумних істот, які, може, живуть на цій пла­

неті,— збудувати таке місто? А головне — це ж старе

місто! Подивіться на нього. Воно стоїть тут уже років

сімдесят. Подивіться, який старий отой дерев'яний стояк

на ганку. А дерева! Та кожному з них не менше як сто

років! Ні Йорк, ні Вільямс тут ні при чому. Що це за

місто, я не знаю, але воно мені не подобається. І я не

вийду з корабля, поки не довідаюся, в чім тут річ.

— Д о того ж Вільямс із своїми людьми, так само, як

і Йорк,— озвався Л астіг,— висадилися на протилеж­

ному боці М арса. А ми навмисне приземлилися тут.

— ^ Прекрасний доказ. Враховуючи можливість того,

що Йорк з Вільямсом стали жертвою нападу якихось

марсіанських племен, нам дали вказівку висадитися в

іншій місцевості, щоб з нами не трапилося такого ж

лиха, Отож ми з вами опинилися, наскільки це нам ві­

домо, там, де Вільямсу і Йорку ніколи не доводилося

бувати.

— Прокляття! — вигукнув Гінкстон.— 3 вашого до­

зволу, сер, я хотів би швидше ознайомитися з цим міс­

том. Можливо, на всіх планетах Сонячної системи діють

якісь однакові психологічні закони, що спрямовують

розвиток цивілізації по одному руслу. Мені здається, ми

стоїмо на порозі найбільшого філософського відкриття

нашої епохи!

— Я гадаю, що це відкриття може хвилину почека­

ти,— сказав капітан Д ж он Блек.

— Цілком можливо, сер, що перед нами явище, яке

дасть перший незаперечний доказ існування бога.

42

— Н а Землі є багато людей, які щиро вірять в бога

навіть без такого доказу.

— Я сам належу до таких людей, сер. Але, безумовно,

це місто не могло виникнути без божественного втру­

чання. Це той штрих, який надає правдоподібності всій

картині. І зараз мене сповнюють такі почуття, що я

просто не знаю, сміятися мені чи плакати.

— В такому разі почекайте і з тим і з другим, поки

ми довідаємося, що це за штука!

— Що за штука? — запально втрутився Л астіг.—

Н іяка це не штука, капітане! Просто хороше, тихе, зе­

лене місто, дуже схоже на те старосвітське містечко,

в якому я народився. Мені воно, правду кажучи, подо­

бається.

— Коли ви народилися, Ластігу?

— В дев'ятсот п’ятдесятому, сер.

— А ви, Гінкстоне?

— В дев'ятсот п'ятдесят п’ятому. В Гріннелі, штат

Айова. І це місто здається мені зовсім рідним.

— Послухайте-ью, Гінкстоне і Ластігу. Я міг би бути

вашим батьком. Адже я народився в 1920 році в Іллі-

нойсі, проте, дякуючи богові та науці, яка за останні

п’ятдесят років навчилася омолоджувати деяких стари­

ганів, опинився з вами, молодими, на Марсі. Втоми в

моєму тілі не більше, ніж у вашому, зате у мене далеко

більше обережності. Це місто має такий мирний, спокій­

ний вигляд, воно таке схоже на Грін-Блаф у штаті Іллі-

нойс, що мені аж страшно. Воно занадто схоже на Грїн-

Блаф .— Капітан обернувся до радиста.— Зв'яж іться по

радіо з Землею. Повідомте лише, що ми приземлилися,

і все. А докладний рапорт, скажіть, ми надішлемо

завтра.

— Слухаю, сер.

Капітан Блек притулився обличчям до ілюмінатора.

Ніхто не сказав би, що це обличчя належ ить не сорока­

річному чоловікові, а вісімдесятирічному дідові.

— Ось що ми зробимо, Ластігу. Ви, я і Гінкстон пі­

демо в місто. Всі інші залиш аю ться в ракеті. Коли

з нами щось трапиться, вони принаймні помстяться за

нас. Краще хай гинуть троє, ніж увесь екіпаж. Д о того ж

вони зможуть попередити наступну ракету. Н а різдво

вилітає, здається, ракета капітана Уайльдера, Якщо

місцеві жителі вороже поставляться до нас, наступну

ракету треба буде як слід озброїти.

43

— Та ми теж непогано озброєні. Ми взяли з собою

цілий арсенал.

— Н акаж іть людям стати біля гармат. Л астіг і Гінк­

стон, за мною.

Усі троє пішли у нижній відсік, до зовнішнього люка.

Надворі стояв чудовий весняний день. Н а квітучій

яблуні щ ебетала якась пташка. Коли вітер колихнув зе ­

лені віти, на землю посипався дощ білих пелюсток, і по­

вітря сповнилося ніжними пахощами. Десь у місті хтось

грав на піаніно. Приємна лагідна музика звучала то го­

лосніше, то зовсім затихала. Капітан одразу впізнав

мелодію пісні «Прекрасна мрійниця». Ще десь рипів

старий грамофон. Гаррі Лодер співав «Блукаючи в су­

тінках».

Троє землян стояли біля корабля. Вони на повні груди

ковтали ріденьке повітря, а коли нарешті рушили, то

пішли повільно — щоб не втомитися.

Н а грамофоні перемінили пластинку:

О, де ж ви, ті чари червневої ночі,

І місячне сяйво, й коханої очі?..

Л астіг затремтів, мов у пропасниці. Д рож пройняв і

Семюела Гінкстона.

Безхмарне небо дихало спокоєм. Десь поряд у тін я­

вому ярку дзюркотів струмок. Чути було, як дорогою

поторохкотів віз.

— Слухайте, сер,— порушив мовчанку Семюел Гінк­

с т о н — Мабуть, це правда, що польоти ракет на Марс

мали місце ще перед першою світовою війною!

— Ні.

— А як ви інакше поясните, що тут є оці будинки, з а ­

лізні олені, піаніно, музика? — питав Гінкстон, беручи

для переконливості капітана за лікоть і зазираючи йому

в лице.— Чи не могло статися, що десь року дев’ятсот

п'ятого люди, які ненавиділи війну, таємно домовилися

з ученими, збудували ракету та й переселилися на Марс?

— Ні, ні, Гінкстоне.

— Чому ж ні? Тодішній світ дуж е відрізнявся од н а ­

шого. Таку експедицію можна було спорядити потай,

тоді зробити це було значно легше, ніж тепер.

— Ні, вони не могли збудувати таємно від усіх таку

складну річ, як ракета.

44

— Люди тут обжилися і, цілком природно, спорудили

собі будинки, подібні до тих, у яких вони ж или на Землі.

Адже вони привезли з собою і земну культуру.

— І вони жили на Марсі всі оці довгі роки? — запи­

тав капітан.

— Так, жили в мирі й спокої. Можливо, вони здійсни­

ли кілька польотів, щоб одразу можна було заселити

ціле містечко, а потім перестали літати, боячись, щоб на

Землі не дізналися про їхню таємницю. Ось чому містеч­

ко має такий старосвітський вигляд. Проте не знаю, як

ви, а я не помітив жодної речі, яка була б зроблена після

1927 року. А може, сер, ракетні подорожі відбувалися

значно раніше, ніж ми думаємо? Чого доброго, вони роз­

почалися кілька століть тому в якійсь глухій частині

земної кулі, і про них зн ал а тільки ж м енька людей, які

перелетіли на Марс, а потім протягом століть час від

часу навідувалися на Землю.

— Коли я слухаю вас, ця теорія здається мені майже

прийнятною.

— Це цілком природно. А докази матимемо незаба­

ром. Н ам залиш ається знайти людей, і ми про все дові­

даємося.

Густа зелена трава заглуш ала їхні кроки. її щойно

скосили, і від неї йшли приємні пахощі. Н езваж аю чи на

свої сумніви, капітан Д ж он Б лек відчував, як його душу

обіймає великий спокій. Вже років із тридцять йому не

доводилося бувати в такому містечку, і дзиж чання вес­

няних бджіл видалося йому наймилішою музикою,

а оновлена весною природа була наче бальзамом для

його душі.

Вони ступили на ганок. Кроки луною відбились од до­

щаної стелі. Крізь двері видно було бісерну завісу,

криш талеву люстру і картину М ексфілда Періша, що

висіла в рамці над зручним кріслом. У будинку затишно

пахло старими речами й горищем. Чути було, як подзво­

нювали шматочки льоду об стінки глечика для лимо­

наду. Б ула спека, і десь на кухні готували холодний

ленч. Високий приємний жіночий голос щось наспівував.

Капітан Блек потягнув шнурок дзвінка.

В холі почулася легка жіноча хода, і з-за бісерної за ­

віси визирнуло добродушне обличчя сорокарічної жінки,

одягненої в сукню фасону, мабуть, року 1909.

— Ви щось хотіли? — зап и тала вона.

45

— /Вибачте, будь л аска,— невпевнено почав капітан

Блек.— Але ми шукаємо... тобто, чи не могли б ви нам

допомогти...— Капітан збентежився і замовк.

Ж інка зачудовано давилася на.нього своїми темними

очима.

— Коли ви хочете що-небудь продати...— почала вона.

— Ні, постривайте! — вигукнув він.— Яке це місто?

Ж інка зм іряла його поглядом.

— ;Не розумію, про що ви питаєте. Як можна бути

в місті і не знати його назви?

Здавалося, у капітана було одне бажання: сісти під

гіллястою яблунею в затінку і трохи прийти до тями.

— Ми не місцеві,— нарешті промовив він.— Ми хо­

чемо знати, як утворилося це місто і як ви сюди по­

трапили.

— А ви що, провадите перепис населеня?

— Ні.

— Всім відомо, що це місто виникло 1868 року,— не­

терпляче сказала ж інка.— Може, ви граєте в якусь гру?

— Ні, це не гра! — вигукнув капітан.— Ми з Землі.

— Ви хочете сказати: з-під землі? — перепитала, не

розуміючи, жінка.

— ,Ні, ми прибули на кораблі з третьої планети, з З ем ­

лі. І приземлилися на четвертій планеті, на Марсі...

— Це місто зветься Грін-Блаф ,— почала пояснювати

ж інка, ніби малій дитині.— Воно лежить в штаті Іллі-

нойс на американському континенті, оточеному Атлан­

тичним і Тихим океанами. Наш світ люди називають

Землею. А тепер ідіть собі з богом. Бувайте.

І ж інка пішла з холу, провізши пальцями по бісерній

завісі, Троє мовчки перезирнулися.

— Д авайте подивимося, що там за завісою,— запро­

понував Ластіг.

— Та що ви! Ми ж у приватному домі. О боже, це

просто неймовірно!

Вони вийшли на ганок і сіли на східцях.

— Як ви гадаєте, Гінкстоне, може, ми якимсь чином

збилися з дороги і прилетіли назад на Землю?

— Як це могло бути?

— Не знаю. Я сам нічого не знаю. О боже, я скоро

збожеволію від різних думок. Наш і хронометри безпере­

стану реєстрували пройдену відстань. Ми проминули

М ісяць і взяли курс на Марс. Ми на Марсі, це безпе­

речно.

46

— А що, коли ми випадково заблудилися в чотирьох

вимірах, у часі й просторі, і приземлилися н а Землі три­

дцять чи сорок років тому?

— Та ну вас, Ластігу!

Л астіг підійшов до дверей, подзвонив і гукнув у про­

холодну сутінь кімнат:

— Який за р аз рік?

— Тисяча дев’ятсот двадцять шостий, звичайно,— від­

повіла жінка, сидячи в кріслі-гойдалці й сьорбаючи ли­

монад.

— Ви чули? — обернувся до своїх- супутників Л астіг.—

Д ев’ятсот двадцять шостий рік! — несамовито вигукнув

він.— Ми прибули назад, у минуле! Це — Земля!

Троє людей сиділи на східцях, охоплені подивом і ж а ­

хом. Руки конвульсивно сіпались у них на колінах. Н а­

решті капітан сказав:

— Чого-чого, а такого я не; сподівався. З а р а з я від­

чуваю звичайнісінький страх. Як усе це могло статися?

От якби нам сюди Ейнштейна!

— Чи хоч одна людина в місті повірить нам? —

озвався Гінкстон.— Може, ми граємося з чимсь небез­

печним? Я маю на увазі — з часом. Чи не кращ е нам

знятися одразу й полетіти додому?

— Ні. Спробуймо зайти ще в один дім.

Вони зупинили свій вибір на біленькому котеджі, що

стояв під великим дубом через три будинки.

— Я прагну мислити якомога логічніше,— мовив до­

рогою капітан,— бо, на мою думку, наші здогади ще д а ­

лекі від істини. Припустімо, Гінкстоне, що ви маєте рацію

і міжпланетну подорож було здійснено багато років

тому. І коли земляни прожили на Марсі якийсь час, їх

охопила туга за рідною Землею. Спочатку вони заслабли

на невроз, а потім і на справжній психоз. Люди стояли

перед загрозою масового божевілля. Що б ви робили як

психолог, коли б перед вами постала така проблема?

— Гадаю, я доклав би всіх зусиль, щоб М арс посту­

пово став схожий на Землю . Якби була можливість, я б

відтворив тут кожну земну рослину, кожну дорогу, кож­

не озеро і навіть кожен океан. Потім за допомогою яко­

гось масового гіпнозу я переконав би кожного жителя

такого міста, що вони живуть на Землі, а не на Марсі.

— Що ж, непогано,. Гінкстоне. Мабуть, ми натрапили

на правильний слід. Ота ж інка лише вваж ає, що ж яке

.47

на Землі. Це рятує її від божевілля. І вона, і всі інші

жителі цього міста стали об’єктом не баченого досі за

масш табами гіпнотичного експерименту.

— Саме так, сер! — вигукнув Ластіг.

— Правильно! — сказав Гінкстон.

— Ну от,— зітхнув капітан.— Тепер, коли ми знайшли

якесь більш-менш логічне пояснення, стало легше на

душі. А то мене аж занудило від цих розмов про час і

про те, що ми летіли вперед, а прилетіли назад, і про

те, що наш а ракета мандрувала в часі. Тепер зовсім інша

річ.— Капітан посміхнувся й додав: — Здається, ми з а ­

воюємо тут неабияку популярність,

— Ви гадаєте? — кинув Л астіг.— Не забувайте, що ці

люди втекли з Землі так, як тікали зі своєї батьківщини

перші американські колоністи. Може статися, вони зу­

стрінуть нас без особливого ентузіазму, А може, навіть

спробують прогнати або вбити нас.

— Ми добре озброєні. Нічого вони вам не зроблять.

Ну, давайте зайдемо ще в оцей будинок.

Але не встигли вони перейти газон, як Л астіг враз

застиг на місці, дивлячись кудись удалину.

— Сер...— промовив він.

— Що там таке, Ластігу?

— О сер, що я бачу...— тільки й спромігся сказати

Л астіг і заплакав. П альці у нього конвульсивно стиска­

лися, тремтіли, а на обличчі було здивування, радість і

недовіра. Здавалося, він от-от збожеволіє від щастя.

Л астіг ще раз подивився на вулицю і раптом побіг. Він

спотикався, падав, схоплювався і знову біг, викрикуючи:

«Дивіться, дивіться!»

— Не пускайте його! — вигукнув капітан і кинувся

навздогін.

Л астіг щосили мчав вулицею. Він звернув у якийсь

двір і скочив на ганок великого будинку з залізним флю ­

гером.

Коли Гінкстон з капітаном, задихаючись од швидкого

бігу в розрідженому повітрі, вбігли у двір, Л астіг що­

сили грюкав у двері, ридаючи й щось вигукуючи.

Двері розчинились, і на порозі стали двоє старих.

— Бабусю! Дідусю! — скрикнув Л астіг.

— Дейвіде! — запищ али старі й кинулися йому в обій­

м и — Дейвіде, о Дейвіде! Скільки років ми не бачилися!

Як ти виріс, хлопчику, як змужнів! О Дейвіде, як ж е ти

48

поживаєш? — говорили вони, ляскаючи його по спині й

оглядаючи з усіх боків.

— Бабусю, дідусю! — схлипнув Дейвід Л астіг.— У вас

чудовий вигляд, просто чудовий!

Він брав їх за плечі, повертав, цілував, плачучи ряс­

ними сльозами, знову одхиляв їх і, моргаючи червоними

повіками, вдивлявся в сухеньких старих. У небі сяяло

сонце, повівав вітерець, навкруги зеленіла трава, і двері

до будинку були широко відчинені.

— Заходь же, хлопчику, заходь. У нас саме свіжий

чай з льодом. Н ап ’єшся досхочу.

— Я тут з друзями,— Л астіг обернувся і, сміючись,

несамовито зам ахав рукою до капітана з Г ін кстон ом ."

Капітане, ідіть сюди.

— Добридень вам,— привітали їх старі.— Просимо до

господи. Дейвідові друзі — наші друзі. Чого ви там

стоїте?

У вітальні старого будинку панувала прохолода.

В кутку поважно цокав високий бронзовий дідівський

годинник. Н а широких канапах леж али м’які подушки,

а вздовж стін на полицях стояли книжки й висів пух­

настий рожевий килим. Крижаний чай з запітнілих скля­

нок приємно холодив спраглі уста.

— З а ваше здоров’я,— сказал а

бабуся,

підносячи

склянку до своїх сліпучо-білих зубів.

— Чи давно ви сюди потрапили, бабусю? — запитав

Ластіг.

— Відразу після смерті,— різко відказала вона.

— В ідразу після чого? — перепитав капітан і поста­

вив склянку.

— Так,

так,— кивнув Л астіг.— Вони померли три­

дцять років тому.

— Ви сидите так, ніби нічого й не трап и л ося!— з а ­

горлав капітан.

— Тихше, не кричіть,— підморгнула йому стара, і очі

у неї лукаво засвітилися.— Хто ви такі, щоб вимагати

пояснення, чого в світі все буває так, а не інакше? Ось

ми тут, перед вами, і цього досить. Що таке життя? Хто

ним керує, для чого, чому і де саме? Ніхто цього не знає.

Нам відомо лише, що ми живемо знов, і з нас цього до­

сить.— Ж інка підійшла до капітана і простягнула свою

тонку руку.— Помацайте-но.— Капітан взяв її за з а ­

п’ястя.— П равда, живе тіло? — запитала вона. Капітан

49

ствердно хитнув головою.— Ну, то навіщо ставити не­

потрібні запитання? — з тріумфом мовила вона.

— Ми просто ніколи не думали, що побачимо таке на

М арсі,— сказав капітан.

— А от довелося побачити. Не помилюся* коли скажу,

що кожна планета ховає в собі дива, які свідчать про. те,

що путі господні недовідомі.

— Оце і є небо? — запитав Гінкстон.

— Яка дурниця! Звичайно, ні! Нам просто дозволили,

пожити ще раз на білому світі. Ніхто не сказав нам —

навіщо. Але ніхто не говорив нам цього й на Землі. Н а

тій, звідки ви прилетіли. Може, перед цим ми жили ще

на якійсь Землі?

— Доречне запитання,— зауваж ив капітан.

З обличчя Л астіта не сходила посмішка.

— Господи, як приємно вас бачити,— повторював він.

Капітан підвівся і недбало кинув:

— Ну що ж, треба йти. Спасибі за частування.

— Але ви, звичайно, ще завітаєте до нас,— сказали

старі.— Приходьте сьогодні вечеряти.

— Дякую, ми постараємося... У нас сила роботи. Мої

люди чекають в ракеті і...

Капітан враз замовк і обернувся до дверей.

Знадвору долинув людський гомін, вітальні вигуки.

— Що там таке? — запитав Гінкстон.

— З ар аз дізнаємося.

Мить — і капітан Д ж он Блек вискочив з дверей, пере­

біг через газон і опинився на вулиці марсіанського міста.

Люки ракети були відчинені навстіж, і весь екіпаж

ринув надвір, вимахуючи руками. Перед ракетою зі.*

брався натовп місцевих жителів, з якими зміш алися чле­

ни екіпажу. Усі розмовляли, сміялися, потискали одне

одному руки. Люди танцювали з радощів. Натовп виру­

вав. Р акета л еж ала порожня, всіма забута.

Н а сонячній галявині духовий оркестр вдарив марш.

Весело басували підняті вгору труби, вигравали сурми,

гули барабани, висвистували флейти. Золотоволосі д ів­

чатка підстрибували од захвату. Хлопчаки гукали «ура».

Гладкі джентльмени частували всіх десятицентовими

сигарами. Мер міста виголосив промову. Потім усіх чле­

нів екіпажу захопили в полон родичі. Батько брав сина

за одну руку, а мати чи сестра за другу, і розводили їх

по малих котеджах та великих будинках.

— Стійте! — закричав капітан Блек.

50

Але двері з грюкотом позачинялися.

Чисте весняне небо пашіло спекою. Десь за рогом

завмерли останні звуки оркестру, і все стихло, Лише ра­

кета самотньо виблискувала на сонці.

— Залишили! — сказав капітан.— Вони залишили ко­

рабель! Ну, я ж їм покажу! Порушити мій .наказ!

— Не судіть їх надто суворо, сер,— озвався Л астіг.—

Адже всі вони зустріли своїх давніх друзів і родичів.

— Це їх зовсім не виправдовує!

— Подумайте, що вони відчули, побачивши біля ко­

рабля знайомі обличчя!

— їм було наказано сидіти в кораблі, дідько б їх

узяв!

— Але що б ви самі робили ш їхньому місці, капі­

тане?

— Я б виконав наказ...— капітан завмер з роззявле­

ним ротом.

По залитому сонцем тротуару до них широким кроком

прямував, посміхаючись, високий молодик років д вад­

цяти шести з чистими синіми очима.

— Джоне! — вигукнув він і побіг до капітана.

— Що?! — аж похитнувся капітан Дж он Блек.

— Дж оне, ах ти ж, бісів сину!

Хлопець підбіг до Блека, міцно схопив його руку і по­

чав ляскати по спині.

— Д е ти? — промовив капітан Блек.

— Звичайно, я. А ти думав хто?

— Едвард! — скрикнув капітан і, тримаючи незнайом­

ця за руки, повернувся до Л астіга і П нкстона.— Це мій

брат Едвард. Еде, познайомся з членами моєї команди.

Л астіг, Гінкстон! Мій брат!

Брати ляскали один одного по спині, потім обнялися,

— Еде!

— Джоне! Ах ти ж, гультіпако!

— У тебе чудовий вигляд, Еде! Але як це так? Ти зов­

сім ке змінився протягом цих років. Ти ж помер, я при­

гадую, коли тобі було двадцять шість, а мені дев'ятн ад­

цять. Бож е милостивий, як це давно було! І ось ми знову

зустрілися. Та що ж воно робиться!

— М атуся тебе чекає,— сказав, широко посміхаючись,

Едвард Блек.

— М атуся?

— Так. І тато теж.

51

— Тато? — капітан мало не впав, наче його хтось уд а­

рив по голові обухом. Він, як сліпий, зробив кілька кро­

ків.— Матуся з батьком живі? Д е вони?

— У нашому старому будинку на Оук-Нол-авеню.

— У старому будинку,— капітан аж очманів од зди­

вування й захвату,— Ви чуєте, Ластігу, Гінкстоне?

Та Гінкстона вж е не було. Він помітив на вулиці свій

власний дім і мчав туди щодуху. А Л астіг реготав:

— Бачите, капітане, що трапилося з тими, хто був у

ракеті? Вони нічого не могли вдіяти з собою.

— Так-так,— капітан заплющив очі.— Коли я їх роз­

плющу, тебе не буде.— Він блимнув очима.— Ні, ти ще

тут! Боже мій, Еде, у тебе справді чудовий вигляд!

— Ходімо снідати. Я вже попередив матусю.

— В разі потреби, сер, ви знайдете мене у моїх ста­

рих,— сказав Ластіг.

— Що таке? А, гаразд, Ластігу. Д о побачення..,

Е двард узяв його за руку й потягнув за собою.

— Он і будинок. Пригадуєш його?

— Сто чортів! Закладаю ся, що добіжу перший до

ганку!

Вони побігли наввипередки. Д ерева заш уміли над го­

ловою капітана Блека, земля загула у нього під ногами.

Наче в чудесному сні, він побачив, як засм агла постать

Е дварда Блека вирвалася наперед. Він побачив, як дім

кинувся йому назустріч і за дверима широко розсунулася

завіса.

— Я перший! — вигукнув Едвард.

— Що ж, я стара людина,— відповів захеканий капі­

тан.— А втім, пригадую, ти завж ди був перший!

На порозі стояла рожева, кругленька, сяюча матуся.

З а нею — сивий татусь з люлькою в руці.

— Мамо! Тату!

Мов дитина, він помчав угору сходами

назустріч

батькам.

Який чудовий був цей довгий день! Після сніданку

вони розташ увались у вітальні. Він розповів їм усе про

свою ракету, а вони хитали головами, усміхалися до ньо­

го, і мати була точнісінько така, як колись, і батько за

своїм давнім звичаєм відкусив кінчик сигари й задум ­

ливо запалив її. Увечері вони сіли за святковий стіл, на

якому красувався індик. Час збігав непомітно. Коли на

тарілках лишилися тільки обгризені й потрощені кісточ­

52

ки, капітан відхилився на спинку стільця й задоволено

зітхнув. Був вечір, і лампи сяяли рожевим світлом у ти­

хому домі. Чути було, як в інших будинках гриміла му­

зика, грали на піаніно, грюкали двері.

М атуся поставила пластинку на грамофон і пішла тан­

цювати з капітаном Джоном Блеком. Він відчував за ­

пах знайомих парфумів, тих самих, що вона полюбляла

того літа, коли загинула разом з чоловіком у залізнич­

ній катастрофі. Він легко танцював з нею під музику

грамофона і відчував, що в обіймах у нього справжня,

жива матуся.

— Не щодня людина дістає можливість пожити вдру­

ге,— промовила вона.

— Я прокинуся вранці,— сказав капітан,— і виявить­

ся, що я лечу у своїй ракеті крізь космос, а оце все щезне,

— Ні, не думай так,— тихо промовила вона.— Не тре­

ба брати під сумнів ласку божу. Бог милостивий до нас,

Тож будьмо щасливі.

— Вибач мені, матусю.

П ластинка закінчилась, і грамофон зашипів.

— Ти втомився, сину,— промовив батько, вказуючи

люлькою на двері.— Твоя спальня чекає на тебе. Ти

знайдеш там своє старе ліж ко й усі інші речі,

— Але я ще повинен зробити перекличку своїм людям.

— Навіщ о?

— Навіщ о? Сам не знаю. Гадаю, що в цьому немає

потреби. Та й справді немає. Вони зараз вечеряють або

вже й спочивають. Хай добре виспляться — це їм не з а ­

вадить.

— На добраніч, синку,— сказал а мати, цілуючи його

в щоку.— Як добре, що ти вдома!

— Так, добре бути вдома!

Він залиш ив світ сигарного диму та парфумів, книг

та м'якого світла і пішов угору сходами, розмовляючи

з Едвардом. Б рат одчинив двері. Все було на своєму

місці: і жовте мідне ліжко, і старі сигнальні прапорці

з коледжу, і єнотовий кожух, що відгонив цвіллю. Джон

Блек погладив його з мовчазною ніжністю.

— Це вж е знадто,— сказав він.— Мені аж мову оді­

брало. Н адто багато подій для одного дня. У мене таке

відчуття, немовби я пробув сорок вісім годин під зли­

вою без плащ а й без парасольки. Я до кісток вимок під

різними переживаннями.

53

Едвард постелив білосніжні простирадла й кинув на

ліжко подушки. Потім відчинив вікно, і кімнату спов­

нили пахощі нічного жасмину. За вікном сяяв місяць,

десь далі гриміла танцю вальна музика, чулося чиєсь ше­

потіння.

— Он який він, М арс,— зауважив, роздягаючись, ка­

пітан.

— Так, оце він такий,— озвався Едвард. Він роздягав­

ся спроквола, не поспішаючи скинув сорочку і оголив

засмаглі плечі та гарну м’язисту шию.

Світло погасло. Вони лежали поруч, як колись давно,

хтозна-скільки десятків років тому. Капітан розкинувся

на ліж ку і на повні груди вдихав напоєне пахощами по­

вітря. Тихо коливалися мереживні завіски на розчине­

них вікнах. Н а моріжку між дерев хтось завів грамофон,

і він тихенько награвав «Завжди».

І раптом капітан згадав Мерілін.

— А Мерілін тут? — запитав він.

Б рат леж ав у місячному світлі, що падало з вікна. Він

якусь мить мовчав, а потім сказав:

— Так, тут. Але її саме немає в місті. Вона буде завт­

ра вранці.

Капітан заплющив очі:

— Я дуже хочу побачити Мерілін.

В кімнаті панувала тиша. Чути було лише їхнє ди­

хання.

— На добраніч, Еде.

П ауза.

— Н а добраніч, Джоне.

Капітан мирно леж ав, давши волю своїм думкам. Н а ­

решті спало напруження, яке цілий день стискало його

мозок, і він міг мислити логічно. Удень була музика, зн а­

йомі обличчя. Але зараз...

«Як? — чудувався він.— Яким чином? І навіщо? З якою

метою? Чи мало тут місце божественне втручання? В т а ­

кому разі, бог, може, й справді милостивий до своїх

дітей? Як, і чому, і навіщо?»

Він роздумував над різноманітними гіпотезами, вису­

нутими зопалу Гінкстоном і Ластігом. Ліниво перебирав

усілякі нові теорії, і вони, ніби камінці, падали, тьмяно

виблискуючи, в печери його пам’яті. М атуся, Батько. Ед­

вард. Марс. Земля. Марс. Марсіани.

Хто жив тут, на М арсі, тисячу років тому? М арсіани?

Чи, може, завж ди було так, як сьогодні?

54

М арсіани, Він повторював і повторював собі це слово,

Раптом Д ж он Блек мало не засміявся вголос. Йому

враз спала на думку вкрай сміховинна теорія. Капітано­

ві навіть стало трохи моторошно^ Звичайно, сприймати

серйозно її не варто. Вона зовсім неправдоподібна. І дур­

на до того ж. Забути її, та й годі. Н авіть смішно!..

«Але п р и п у с т і м о...— думав він.— Припустімо на

хвилину, що М арс заселений марсіанами, які заздалегідь

помітили наш корабель, помітили всередині людей і

пройнялися- до них ненавистю. Припустімо навіть, хай

йому біс, що вони хотіли знищити нас як загарбників, як

непроханих гостей і вирішили зробити це б ез зайвого

галасу, застукати нас зненацька. То яку зброю в такому

разі міг би застосувати марсіанин проти людей, що м а­

ють атомну зброю?»

Відповідь виявилася цікавою: телепатію, гіпноз, па­

м'ять, і уяву.

«А що, коли ці будинки не справжні, це ліж ко не

справжнє, і все це лише результат моєї уяви, м атеріалі­

зований марсіанами за допомогою телепатії та гіпнозу?

Що, коли ці будинки насправді мають інший вигляд, вла­

стивий усім марсіанським будівлям, але, прочитавши мої

думки, марсіани зробили так, що місто видається мені

рідним містом, будинок — старим батьківським домом?

Що, коли вони таким чином приспали мої підозри? Хі­

ба ж не. найлегше обдурити людину, використавши як

принаду її власних батька та матір?

Ц ікаво, що це місто живе в 1926 році, отже, до наро­

дження будь-кого з моїх людей. В той час мені минуло

шість років, і саме тоді були в моді пластинки Гаррі

Л одера, картини М ексфілда Періша та бісерні завіси,

всі співали «Прекрасну Огайо» і процвітала архітектура

початку XX століття. ЇЦо, коли марсіани створили місто

за зразкам и, взятими виключно з моєї пам ’яті? Адже

недарма кажуть, що найчіткіші спогади — це спогади

дитинства, І, збудувавши місто за моїми спогадами, вони

заселили його найдорожчими для екіпажу ракети людь­

ми, що жили в пам’яті кожного з нас.

Що, коли оті двоє у сусідній кімнаті зовсім не батько

й мати, а марсіани, які весь час тримають мене під гіп­

нозом?

А отой духовий оркестр? Якщо це справді підступний

план, то його задумано і здійснено блискуче. Спочатку

заморочили голови цьому дурневі Ластігу, потім Гінксто-

55

ну, далі зібрали натовп, і весь екіпаж ракети, уздрівши

матерів, тіток, дядьків, коханих, які померли років де­

сять — двадцять тому, цілком природно, забув усі н ака­

зи і вискочив надвір, залишивши ракету напризволяще.

Що може бути природніше? Що може бути невинніше?

Що може бути простіше? Тобі не до запитань, коли рап ­

том бачиш живою свою небіжчицю-матір: ти надто щ ас­

ливий у цю хвилину. Отак нас сьогодні розрізнили, і ми

опинилися в різних будинках, у чужих ліж ках, беззброй­

ні, а ракета тим часом лежить порожня під місячним

сяйвом. Який був би жах, коли б виявилося, що мій

здогад щодо хитрого плану марсіан: розрізнивши, поло­

нити нас і вбити — справедливий! М ожливо, десь серед

ночі мій брат, який лежить поряд у ліж ку, змінить свій

вигляд і стане зовсім іншою, страшною істотою, м арсіани­

ном. Що може бути для нього простіше — обернутися

і встромити ножа мені в серце? І в усіх інших будинках

на цій вулиці десяток-другий інших братів чи батьків

раптом змінять свою подобу, візьмуться за ножі та й

спровадять на той світ земних гостей, які, нічого не підо­

зрюючи, спокійно сплять...»

У капітана затремтіли під ковдрою руки. Він увесь

похолов. Раптом усе це перестало бути теорією. Раптом

його охопив справжній жах.

Він сів у ліж ку й почав прислухатися. Кругом пану­

вала нічна тиша. М узика затихла. Вітер ущух. Б рат спав

поряд з ним.

Він обережно підняв ковдру. В цю мить пролунав бра­

тів голос:

— Ти куди?

— Що?

— Я питаю, куди це ти зібрався йти? — холодно про­

мовив брат.

— Вип'ю води.

— Але ж ти не хочеш пити.

— Та ні, хочу.

— Ні, ти не хочеш.

Нерви капітана Д ж она Блека не витримали, і він ки­

нувся бігти. Він скрикнув. Він скрикнув двічі.

До дверей він так і не добіг.

Зранку духовий оркестр почав грати ж алобні мелодії.

З кожного будинку виходили невеликі процесії, на чолі

56

яких люди несли довгі ящики. Залитою сонцем вулицею

йшли, ридаючи, бабусі й матері, сестри й брати, дядьки

й батьки. Вони прямували до цвинтаря, де вже чекали

щойно викопані ями й нові кам ’яні надгробки. Всього

шістнадцять ям і шістнадцять надгробків.

Мер виголосив коротеньку жалобну промову. Його ли­

це якось дивно змінювалося: часом це було лице мера,

а часом — невідомо чиє.

М ати й батько Блека теж були на цвинтарі разом із

братом Едвардом. Вони плакали, їхні обличчя теж часом

втрачали знайомі риси й набували зовсім інших.

Дідусь та бабуся Л астіги теж були тут, і риси їхніх

облич плавилися, наче віск, і мерехтіли, як у гарячий

день мерехтить усе навкруги.

Трупи опустили в могили. Один із присутніх промим­

рив кілька слів про «несподівану раптову смерть, яка у

розквіті сил спіткала ш істнадцять

чоловік протягом

ночі»...

Духовий оркестр, граючи «Колумбія, перлина океану»,

помарширував до міста, і всі взяли на один день від­

пустку.

ЧЕРВЕНЬ 2001.

«НЕ ПЛЕСНУТЬ ВЕСЛА В СИНІЙ ТИШИ..»

Тієї ночі було так холодно, що, коли вони вперше ви­

йшли з ракети, Спендер назбирав сухого хмизу і зап а­

лив багаття* Він не сказав ні слова про те, що треба

якось відзначити щ асливе прибуття на Марс, просто

назбирав хмизу, запалив його і втупився у вогонь.

Потім він озирнувся назад і у відблисках багаття, що

слабенько палахкотіло в рідкому повітрі на дні висохло­

го марсіанського моря, побачив ракету, яка перенесла

їх усіх — і капітана Уайльдера, і Черока, і Гетевея, і

Сема П аркхіла, і його самого, і всіх інших — через мов­

чазний чорний зоряний простір у цей мертвий мрійливий

світ.

Д ж еф Спендер чекав галасу. Він стежив за іншими, га­

даючи, що вони от-от почнуть стрибати й кричати. Це

станеться відразу, як тільки мине шок від думки, що во­

ни — перші люди на Марсі. Ж оден з них нічого не го­

ворив, але багато хто сподівався, що інші експедиції не

досягли мети і що їхня, четверта, буде першою. Вони

не б аж али лихого своїм попередникам, а проте думали

57

про це. Вони стояли й думали про почесті та славу, поки

їхні легені звикали до розрідженої атмосфери, від якої

людина майже п'яніла, якщо рухалася надто швидко.

Д ж іб з підійшов до багаття й запитав:

— Чому не взяти з корабля хімічного вогню, щоб не

збирати цей хмиз ?

— Хай собі горить,— сказав Спендер, не відводячи

голови.

Ц ієї ночі — першої ночі на М арсі— не годиться зчи­

няти гармидер або виносити надвір таку дурну річ, як

палаю ча пічка. Це було б схоже на блюзнірство.

Д л я цього щ е буде час, час шпурляти бляшанки з-під

згущеного, молока в горді марсіанські канали, час, коли

вітер шелестітиме сторінками «Нью-Йорк Тайме», ганя­

ючи їх по сірому дну порожнього марсіанського моря, час

влаш товувати пікніки серед струнких руїн стародавніх

марсіанських долинних м іст і засмічувати їх банановими

шкуринками та масними папірцями. Так, часу буде до­

волі. І від цієї думки він затремтів.

Спендер підкладав у вогонь хмизу, ніби приносив

жертву мертвому велетневі. Адже вони приземлилися на

величезній домовині. Ц ивілізація тут загинула. Отож

проста чемність вим агала, щоб першу ніч вони провели

пристойно.

— Не до вподоби мені таке святкування,— сказав

Д ж ібз, повертаючись до капітана У айльдера.— Н а мою

думку, сер, можна було б відкрити запас джину й м 'яса

та трохи розважити душу.

Капітан Уайльдер подивився в бік мертвого міста, що

було за милю від ракети.

— Ми потомилися,— сказав він, ні до кого не зверта­

ючись, ніби вся його увага була зосереджена на місті,

а підлеглі забули про це.— Може, завтра увечері. Сьо­

годні треба радіти з того, що нам пощастило подолати

таку відстань, що ніякий метеор не влучив у корпус на­

шого корабля і всі ми лишилися живі,

Люди блукали без діла. їх було двадцятеро. Вони хо­

дили, обнявшись за плечі, поправляли пояси. Спендер

стежив за ними. Вони були незадоволені. Адже вони

здійснили подвиг, ризикуючи своїм життям. Тепер їм

кортіло напитися, погорлати, постріляти вгору з гвинті­

вок, щоб показати які-то вони молодці, що пробили дір­

ку в космосі й примчали ракетою аж на Марс.

Але ніхто не здіймав галасу.

58

Капітан тихо віддав наказ. Один з людей побіг у ра­

кету і приніс консервні бляшанки. Без зайвого шуму від­

крили і розподілили їж у між членами екіпажу, У людей

розв’язувалися язики. Капітан підсів до них і почав роз­

повідати про мандрівку. Вони й самі знали її в усіх под­

робицях, але їм приємно було почути про неї як про

минулу і щасливо завершену справу. Про подорож .на­

зад, на Землю, говорити не хотілося. Хтось згадав був

про неї, але йому порадили прикусити язика. Ложки ви­

блискували в подвійному місячному світлі, їж а зд а в а ­

лася на диво смачною, а вино ще смачнішим.

У небі щось спалахнуло, і за хвилину біля табору при­

землилася допоміжна ракета, залишивши за собою вог­

няний слід. Спендер бачив, як одчинився невеликий люк

і з нього виліз Гетевей, л ік ар -гео л ог— щоб заощадити

місце в кораблі, всі вони мали по дві професії. Він поволі

попрямував до капітана.

— Ну що?— запитав капітан Уайльдер.

Гетевей дивився вдалину, де в зоряному світлі мерех­

тіли міста. Ковтнувши слину, він перевів погляд на ка­

пітана і промовив:

— Це місто, капітане, мертве, мертве вже не одну ти­

сячу років. Те саме можна сказати й;про оті три міста

на пагорбі. Але п’яте місто, за дві сотні миль звідси, сер...

— Що там?

— Щ е минулого тижня в ньому жили люди, сер.

Спендер схопився на ноги.

— М арсіани,— додав Гетевей.

— Куди ж вони поділися?

— Померли,— сказав Гетевей.— Я зайшов у будинок

на одній з вулиць. Доти я гадав, що це місто, як і інші,

мертве вж е сотні років. Та ба! В будинку були трупи.

Я наче опинився серед купи осіннього листя. Щось по­

дібне до перепалених газет, з-під яких стирчить: біле цур­

п а л л я — от і все, що лишилося від них. Але трупи свіжі.

Судячи з усього, ці марсіани померли днів десять тому.

— А ви розвідали інші міста? Чи трапилося вам що-

небудь живе?

— Нічогісінько. Я побував і в інших містах. Чотири

з п’яти леж али пусткою протягом тисячоліть. Що стало­

ся з їхніми жителями — не маю ніякісінького уявлення.

Але в п’ятому місті я всюди бачив одне й те саме. Тру­

пи. Тисячі трупів.

59

— Від чого вони загинули? — запитав Спендер, сту­

пивши вперед.

— Ніколи не повірите.

— Що їх убило?

— Вітряна віспа,— просто відповів Гетевей.

— Та невже?!

— Абсолютно точно. Я зробив аналізи. То була віт­

ряна віспа. На марсіан вона діяла страшенно, зовсім не

так, як на землян. Причина, гадаю, в тому, що обмін ре­

човин у них інший. Тіла в них чорні, наче спалені, й су­

хі, мов пластівці. Але все-таки це вітряна віспа. Отже,

і Йорк, і капітан Вільямс, і капітан Блек — усі три екс­

педиції — досягли М арса. Лише богові відомо, що з ни­

ми сталося. Ми ж принаймні знаємо, яке зло вони нена­

роком заподіяли марсіанам.

— І ви не помітили ніяких ознак життя?

— Можливо, дехто з марсіан виявився досить сприт­

ним і втік у гори. Проте б'юся об заклад, їх надто мало,

щоб виникло тубільне питання. П ланета мертва.

Спендер повернувся й пішов до багаття. Сів знову,

втупив очі в огонь. Подумати тільки, вітряна віспа!

Мільйони років цей народ розвивався, удосконалювався,

споруджував міста, як оті на пагорбі, докладав зусиль,

щоб люди жили, досягали всіляких благ,— і раптом за ­

гинув. Частина його поступово вимерла свого часу, ще

до нашого приходу, загинула з гідністю. Але решта! Ко­

ли б решта марсіан померли хоч від хвороби з гарною

назвою або із страшною чи величною назвою. Ні, трясця

його матері! їм довелося померти од вітрянки, дитячої

хвороби, хвороби, од якої на Землі не вмирають навіть

діти! Д е ж правда і де справедливість? Ц е все одно, що

греки вимерли б од свинки або римляни загинули на сво­

їх прекрасних семи пагорбах од лишаю! Треба було д а ­

ти марсіанам час надягнути савани, лягти, набрати при­

стойної пози й придумати якийсь інший привід для смер­

ті, Хіба ж може бути причиною загибелі цілого народу

така бридка, дурна річ, як вітрянка? Та це ж зовсім

не пасує до архітектури, не пасує до всього їхнього

світу!

— Гаразд, Гетевею, беріть консерви.

— Дякую, капітане,

І одразу ж усі забули про марсіан. Люди почали б а­

лакати про своє.

60

Спендер не зводив з них очей. Він забув про тарілку

з м’ясом, яку тримав у руках. Від землі повіяло холо­

дом. Зорі пояснішали, наче присунулися ближче.

Коли хтось із людей щось питав надто голосно, капі­

тан навмисне відповідав стиха, і тоді всі починали роз­

мовляти тихіше.

Чисте повітря пахло зовсім не так, як на Землі. Спен­

дер довго сидів, з насолодою

вдихаючи нові запахи.

Щось було в них таке, чого він не міг визначити: квіти,

хімікати, пил, вітер.

— А ще одного разу в Нью-Йорку у мене була одна бі­

лявенька, як це її звали? Ага, Джінні! — вигукнув Б ігз;

Спендер весь напружився. Руки його затремтіли, очі

забігали.

— Якось Дж інні мені й каж е...— горлав Бігз.

Усі заревли від захвату.

— А я її як лясну! — скрикнув Бігз, тримаючи в руці

пляшку.

Спендер поставив на землю тарілку. Він дослухався

до подувів прохолодного вітерця, що шепотів йому щось

у вухо, дивився на білі марсіанські будівлі там, на дні

порожнього моря.

— Яка ж інка, яка жінка! — вигукував Бігз, перехиля­

ючи пляшку в свій широкий рот.— Н айкрасивіш а з усіх,

кого я мав.

Од Б ігза тхнуло потом. Спендер уже не підкидав хми­

зу в умираючий вогонь.

— Гей, Спендере, копни його ногою! — сказав Бігз,

позирнувши на археолога, і знову перехилив пляшку.—

Так-от, одної ночі ми з Джінні...

Хлопець на прізвище Ш енке виніс свій акордеон і по­

чав хвацько витанцьовувати, знімаючи хмару куряви.

— Агу-у, я живий! — вигукував він.

— Агей! — ревли інші, шпурляючи на землю порожні

тарілки. Вони вишикувалися в ряд і, пускаючи дотепи,

почали високо підкидати ноги, наче дівчата з кордебале­

ту. Хлопці заплескали в долоні, весело загукали. Черок

скинув сорочку і закрутився в танці, й о го мокрий від

поту короткий чуб і чисто виголене юне обличчя блищ а­

ли проти місяців.

Вітер колихав прозорі випари, що підіймалися з дна

порожнього моря. К ам 'яне громаддя гір незворушно ди­

вилося на сріблясту ракету і згасаючий вогонь.

61

Галас зростав. Все більше хлопців ішло в танець.

Хтось щосили награвав на губній гармонії, хтось обгор­

нув цигарковим папером гребінець і теж видобував з

нього якусь мелодію. Відкоркували ще двадцять пляшок

джину. Бігз хитався й вимахував руками — диригував

танцями.

— Ідіть до нас, сер! — гукнув Черок до капітана, з а ­

тягуючи пісню.

Капітан неохоче приєднався до танцюристів. Обличчя

його лишилося серйозним. Спендер стежив за ним. «Тяж­

кий для тебе вечір, бідолахо,— думав він.— Твої підлег­

лі не знають, що творять. Перш ніж посилати їх на

Марс, треба було прочитати їм спеціальний курс, навчи­

ти їх правил доброї поведінки і наказати їм хоч кілька

днів поводитись пристойно.

— З мене досить, більше не можу,— сказав нарешті

капітан і сів на землю, Спендер уважно глянув на нього.

Капітан не задйхався, обличчя в нього навіть не спіт­

ніло.

Акордеон, гармонія, питво, вигуки, танці, співи, п'яна

карусель, бряжчання каструль, сміх.

Бігз побрів хитаючись до берега марсіанського каналу.

Він поніс із собою шість порожніх пляшок і шпурнув їх

одну за одною в темно-синю воду. Пляшки глухо бовка­

ли й тонули.

— Я нарікаю тебе, нарікаю тебе, нарікаю тебе іме­

нем...— язик у Бігза заплітався.— Нарікаю іменем Бігза.

Віднині ти зватимешся каналом Бігза.

Не встиг ніхто зрушити з місця, як Спендер схопився

на ноги, перестрибнув через вогонь і враз опинився пе­

ред Бігзом. Він затопив його раз у вухо і вдруге в зуби,

Бігз полетів шкереберть і ляпнувся в канал. Спендер

мовчки стояв* чекаючи, поки Бігз видереться на к ам 'я ­

нистий берег. Але хлопці вже міцно тримали його за

руки,

-— Спендере, яка вас муха вкусила? — допитувались

вони, Бігз виліз на берег мокрий як хлющ.

— Ну, чекай! — мовив він, побачивши археолога в ру­

ках у хлопців, і рушив до нього.

— Досить! — гукнув капітан Уайльдер, Хлопці віді­

йшли од Спендера. Бігз зупинився й глянув на капітана,

— Переодягніться в сухе! А ви, хлопці, гуляйте собі

далі! Спендере, ідіть за мною!

62

Гулянка відновилася. Уайльдер відійшов убік і обер­

нувся до Спендера.

— Може, ви поясните, що сталося? — спитав він.

— Не знаю,— відповів той, дивлячись на канал,— Ме­

ні стало соромно. Соромно за Бігза, за всіх нас- і за цей

галас. Боже, яке ганебне видовище!

— Ви знаєте, яка довга була ця подорож. Треба ж їм

якось розважити' душу.

— Де ж їхня гідність, сер? Людська гідність?

— Ви перевтомилися, Спендере, і у вас зовсім інший

погляд на речі. Штрафую вас на п’ятдесят доларів.

— Слухаю, сер. Мені не д а ва л а спокою думка, що. во­

ни стежать, як ми тут клеїмо дурня.

— Хто?

— Марсіани — мертві вони чи живі.

— Напевно, мертві,— сказав капітан.— Ви гадаєте,

вони знають, що ми тут?

— А хіба все старе не відчуває приходу нового?

— Мабуть, що так. Схоже на те, що ви вірите в духів.

— Я вірю в те, що було створено, а на Марсі було

створено чимало. Тут є вулиці, будинки, напевно, є кни­

ги, є великі канали, і годинники, і стайні, якщо не для

коней, то для якихось інших домашніх тварин — хтозна,

може, з дванадцятьма ногами. Я скрізь тут бачу речі,

які були в ужитку. Протягом багатьох століть їх тор­

калися руки розумних істот. Коли ви спитаєте мене, чи

вірю я в те, що речі, які служать людям, мають душу,

то я відповім: авжеж, вірю. Ось вони перед нами. Всі ці

речі комусь служили. Усі гори мали імена. І ми, люди,

володіючи ними, завжди почуватимемо себе якось не­

зручно. Ми дамо горам нові назви, та вони ніколи не

звучатимуть для нас природно, бо старі імена житимуть

і далі: адже гори народилися з ними. Назви, що їх ми

дамо каналам, горам і містам, стечуть з них, як стікає

з качки вода. Хоча б скільки ми мацали Марса, ми ніко­

ли не зможемо його торкнутися. А потім зненавидимо йо­

го і, знаєте, що тоді зробимо? Здеремо з нього шкіру і

напнемо таку, яка буде нам до вподоби.

— Ми не спустошимо М арса,— мовив капітан.— Н а д ­

то він великий і надто гарний.

— Ви так думаєте? Ми, земні люди, маємо справжній

талант до руйнування всього визначного, прекрасного.

Ми не

поставили ятки з гарячими сосисками посеред

стародавнього єгипетського храму в Карнаку тільки

63

тому, що там не зробиш великого бізнесу: місце там мало­

людне. І Єгипет — це все-таки частка Землі. Але ця

планета з усією її старовиною — зовсім інша річ. Ми тут

десь сядемо та й почнемо паскудити. Канал ми назвемо

каналом Рокфеллера, гору — горою короля Георга, а мо­

ре — морем Дюпона. Міста

називатимуться

іменами

Рузвельта, Лінкольна та Куліджа, хоч це й буде неспра­

ведливо, бо всі вони мають свої власні імена.

— Ви як археолог відтворите старі назви, і ми повер­

немо їх Марсу,

— Жменька людей таких, як ми, безсила проти світу

комерції,— сказав Спендер, дивлячись на залізні гори.—

Вони знають, що ми тут, що ми прийшли плювати в їхні

канали, і я уявляю, як вони нас ненавидять.

Капітан похитав головою.

— Тут немає ненависті,— промовив він, дослухаючись

до вітру.— Вигляд цих міст свідчить, що марсіани були

народом із витонченим, прекрасним і філософським сві­

тоглядом. Вони приймали все, що несло їм життя. Н а ­

скільки нам відомо, вони навіть вимирали спокійно, без

того відчаю, я р ш спонукає людей в останню хвилину

нищити міста. Кожне з бачених нами міст лишилося

цілим. Можливо, вони нічого не мають проти нашої при­

сутності, так само, як не мали б нічого проти дітей, які

гралися б на моріжку,— знаючи й розуміючи, що діти

лишаються дітьми... А може, Марс зробить нас кращи­

ми.., Чи помітили ви, Спендере, як притихли були хлоп­

ці, аж поки Бігз присилував їх до веселощів? Вигляд у

них був досить-таки збентежений і наляканий. Бачачи

все це, починаєш розуміти, що не такі ми вже хоробрі,

як нам здається. Насправді ми ще ходимо в дитячих

штанцях і, наче діти, галасуємо, граючись ракетами й

атомами. Та одного дня Земля може перетворитися на

те, чим є сьогодні Марс! Те, що ми бачимо тут, мусить

протверезити нас, стати наукою нашій цивілізації. Марс

дечого нас навчить. А тепер — вище голову. Ходімо до

гурту. Та вдавайте, що вам весело. І не забудьте про

п'ятдесят доларів штрафу.

Вечірка не дуже клеїлась. З мертвого моря повівав

вітер. Він здіймав пилюку й обсипав нею блискучу р а ­

кету, заганяв її в губну гармонію, термосив акордеон.

Пил запорошував очі, а вітер тоненько наспівував свою

пісеньку. Потім вітер ущух — так само раптово, як і

знявся.

64

Але веселощі теж ущухли.

Люди стояли

випроставшись під темним холодним

небом.

— Давайте, хлопці, шкварте далі! — закричав Бігз,

вискакуючи з корабля в новому мундирі. Він навіть не

глянув на Спендера. Голос його пролунав ніби в порож­

ній аудиторії — зовсім самотньо.— Ну ж бо, давайте!

Ніхто не ворухнувся.

— Гей, Уайті, де твоя гармонія?!

Уайті видобув акорд. Він прозвучав якось чудно Гі

фальшиво. Уайті витрусив з гармонії слину й поклав ін­

струмент у кишеню.

— Та що це, врешті, гуляння чи ні?— не вгамовував­

ся Бігз.

Хтось притулив до грудей акордеон, і він застогнав,

ніби вмираюча тварина. І все.

— Гаразд, ми з пляшечкою влаштуємо собі свою гуль­

ню,— мовив Бігз, сідаючи навпочіпки спиною до ракети

і витягаючи флягу.

Спендер довго стежив за ним, не рухаючись, Потім

його тремтячі пальці поволі намацали пістолет і погла­

дили шкіряну кобуру.

— Всі, хто хоче, можуть піти зі мною до міста,— ого­

лосив капітан,— Ми залишимо біля ракети варту і про

всяк випадок візьмемо з собою зброю,

Люди поділилися. До міста пішло чотирнадцять чоло­

вік, в тому числі й Бігз, який приєднався до гурту, з ре­

готом вимахуючи пляшкою. Шестеро лишилися біля ра­

кети.

— Поїхали! — кричав Бігз.

Загін вирушив. Люди мовчки прямували до мертвого

міста в сяйві двох братів місяців, що мчали наввиперед­

ки по небосхилу. Людей супроводжували подвійні тіні.

Досягнувши околиці міста, земляни на якусь хвилину

затамували подих. Вони чекали — може, щось завору­

шиться в мертвому місті, і перед ними постане якась сі-

ра примара, якийсь стародавній предковічний вершник

виїде з порожнього моря на велетенському, закутому в

панцир коні немислимої, неймовірної породи.

Спендер оком і думкою охоплював вулиці. Брукова-

ними проспектами рухалися постаті, немовби зіткані з

синього туманного світла, чувся тихий гомін, по сіро-

червоному піску сновигали чудернацькі тварини. Хтось

визирав з кожного вікна, повільно, наче в мінливій воді,

З

Р. Бредбері

65

махаючи рукою примарам, які рухалися десь у глибині

вулиць, під посрібленими

місячним

світлом вежами.

У вухах Спендера звучала музика, і він намагався уяви­

ти інструменти, що породжували ці звуки, Місто було

наповнене привидами.

— Гей! — загорлав Бігз, випростуючись і складаючи

руки біля рота рупором.— Гей, ви, чуєте мене?!

— Бігзе! — застережливо промовив капітан.

Бігз замовк.

Люди рушили забрукованим кахлями проспектом. Усі

розмовляли пошепки, ніби потрапили у величезну бібліо­

теку просто неба, або в мавзолей, де панували вітри і над

яким сяяли зорі. Капітан говорив стиха. Він міркував,

де поділися люди, який вони мали вигляд, хто були їхні

королі і як вони загинули. А ще він думав, коли і як бу­

ло побудоване це стародавнє місто і чи не прилітали

колись його жителі на Землю. Можливо, десять тисяч

років тому вони стали предками землян? І чи вони лю­

били й ненавиділи так само, як ми, люди, чи робили ті

самі дурниці?

Всі спинилися. Місяці чіпляли їх своїми променями

і ніби заморожували; вітер повільно бив крилом.

— Лорд Байрон,— промовив Д ж еф Спендер.

— Який лорд? — обернувся до археолога капітан.

— Лорд Байрон, поет дев'ятнадцятого століття. Ко­

лись давно він написав вірш — про це місто і про те, що

повинні відчувати марсіани. Цей вірш міг бути написа­

ний останнім марсіанським поетом.

Люди стояли непорушно. їхні тіні застигли під ними.

— Прочитайте вірш,— сказав капітан.

Спендер переступив з ноги на ногу, силкуючись прига­

дати початок, на мить примружився і почав тихо й по­

вільно декламувати. Люди уважно слухали.

Н е плеснуть весла в синій тиші,

не прийме човен нас вночі,

Хоч серце знов коханням диш е

і ллється місяць в комиші.

Меч піхви знош ує не в герці,

а груди зношує душ а.

Перепочинку треба серцю,

о стій, любов, не поспішай!

Сіре місто височіло навколо них. Люди повернулись

обличчям до світла.

66

Хоч ніч закоханих колише,

І не бариться день, йдучи,

Н е плеснуть весла з синій тиші,

не прийме човен нас вночі Ч

Земляни мовчки стояли посеред міста, їх огортала яс­

на ніч. Повівав вітер. Навколо панувала тиша. Під ними

тяглася кахляна бруківка з зображеннями стародавніх

тварин та людей.

Бігз враз п’яно гикнув. Очі йому помутніли. Ніхто не

зрушив з місця, щоб допомогти Бігзові. Його нудило. Він

почав блювати.

Якусь хвилину Спендер спостерігав цю сцену, потім

повернувся й пішов геть. Жодного разу він не спинився

й не озирнувся на купку людей. Його самотня, освітлена

місячним сяйвом постать зникла в лабіринті вулиць

мертвого міста.

Вони повернулися до ракети о четвертій ранку. Люди

полягали на ковдри й заплющили очі. Капітан Уайльдер

сів біля вогню й почав підкидати хмиз.

Через дві години Мак Клюр розплющив очі.

— Ви й досі не спите, сер? — спитав він.

— Чекаю Спєндера,— кволо посміхнувся капітан.

— Знаєте, що я думаю, сер,— сказав, помочавши, Мак

Клюр.— Він ніколи вже не прийде. Я певен цього, хоч

сам не знаю, чому. Він ніколи не прийде.

Мак Клюр повернувся на другий бік і заснув. Потріс­

куючи, згасало багаття.

Минув тиждень, а Спендер а не було. Капітан послав

людей на розшуки, але вони повернулися ні з чим. «Він

сам прийде, коли очумається. Йому бракує клепки в го­

лові,— казали вони.— Хай йому біс!»

Капітан нічого не сказав, але зробив відповідні запи­

си в своєму журналі...

Був ранок понеділка чи вівторка, а може, ще якогось

марсіанського дня. Бігз сидів на березі каналу. Звісив­

ши ноги в холодну воду, він підставив обличчя сонячним

променям.

Хтось ішов понад берегом. Коли на Бігза лягла тінь, він

звів очі.

— Чорт забирай! — вигукнув він.

1 Переклад І. Драча.

З*

67

— Я останній марсіанин,— сказав чоловік і витяг пі­

столет.

— Що таке? — перепитав Бігз.

— Я зараз тебе вб'ю.

— Годі жартувати, Спендере.

— Вставай, я прострелю тобі пузо.

— Сховай, ради бога, свій пістолет...

Спендер натиснув на гашетку, і пістолет ледве чутно

загув. Якусь мить Бігз сидів непорушно, а потім нахилив­

ся і впав у воду. Тіло повільно й байдуже попливло за

слабкою течією каналу. Почулося глухе булькання, і за

мить усе стихло.

Спендер засунув пістолет у кобуру і пішов геть. Пекло

сонце. Він відчував, як гаряче проміння обпалювало йо­

го руки, напружене обличчя. Він ішов, не прискорюючи

ходи, наче йому все було байдуже, наче він бачив тільки

світло сонця. Спендер прямував до ракети, де кілька чо­

ловік сиділи під навісом, що його Кукі збудував для

екіпажу, і готувалися снідати.

— Ось іде наш самітник,— промовив хтось.

— Галло, Спендере! Давно тебе не бачили!

Четверо за столом з цікавістю розглядали чоловіка,

який мовчки дивився на них.

— Видно, кляті руїни припали тобі до вподоби,— з а ­

сміявся Кукі, помішуючи в горщику якесь чорне вари­

во.— Ти наче той собака, що потрапив на звалище кісток.

— Може, воно й так,— відповів Спендер.— А взагалі

я провадив розшуки. Що б ви сказали, коли б я розпо­

вів про марсіанина, який блукає тут поблизу?

Всі четверо поклали виделки.

— Справді? Де саме?

— Байдуже де. Дозвольте мені поставити вам одне з а ­

питання. Що б ви почували, якби були марсіанами, а до

вас прийшли чужинці

і почали

плюндрувати

вашу

землю?

— Можу сказати напевне, що б почував я,— відповів

Черок.— У моїх жилах тече трохи черокської крові. Мій

дід розповідав мені, що робилося колись на оклахомській

території. Якщо тут справді є марсіанин, я на його боці.

— А ви, хлопці? — допитувався Спендер.

Ніхто не відповів, але їхнє мовчання немовби промов­

ляло: хапай, що можеш; що знайшов, те й твоє; якщо

ближній підставить щоку, бий щосили, і т. д.

68

— Так-от,— сказав Спендер.— Я знайшов марсіанина,

Хлопці дивилися на нього, примруживши очі.

— Там, у мертвому місті. Я не сподівався знайти його

і не збирався шукати. Не знаю, що він там робив. Я з

тиждень жив у містечку, що лежить у долині, вчився чи­

тати стародавні книги, споглядав їхні витвори мисте­

цтва. Одного дня я побачив цього марсіанина. Хвилину

він стояв на місці, а потім зник, Наступного дня він не

прийшов. Я сидів день за днем, вивчаючи стародавні

письмена, і ось марсіанин знову почав приходити. Того

дня, коли я знайшов ключ до марсіанської мови — вона

на диво проста, до того ж існують піктограми, які допо­

магають її засвоїти,— переді мною став марсіанин і ска­

зав: «Дай мені свої черевики». Я віддав йому черевики,

а він сказав: «Дай мені свій мундир і всю одежу». І я

дав йому все, що він просив. Тоді він сказав: «Дай мені

свій пістолет». ї я дав йому пістолет. Тоді він промовив:

«А тепер іди слідом за мною і подивися, що буде». Отож

марсіанин пішов у табір, і зараз він тут.

— Я не бачу ніякого марсіанина,— сказав Черок.

— Що ж, дуже шкодую.

Спендер вийняв пістолет. Зброя тихо загула. Перша

куля прошила хлопця, що сидів ліворуч, друга влучила

того, що сидів праворуч, третя — того, що в центрі. Кукі

з жахом в очах кинувся від вогню й дістав четверту ку­

лю. Він упав у вогонь, і одяг на ньому спалахнув.

Ракета леж ала на сонці. Троє мертвих непорушно си­

діли за столом, і їж а холола перед ними. Черок мовчки,

не вірячи своїм очам, дивився на Спендера.

— Ти можеш піти зі мною,— сказав Спендер.

Черок нічого не відповів,

— Можеш приєднатися до мене,— повторив Спендер.

Врешті до Черока повернулася мова.

— Ти їх убив,— промовив він і з жахом глянув на

мертвих.

— Вони заслужили це.

— Ти збожеволів!

— Може, й так. Ти підеш зі мною?

— Піти з тобою? Навіщо! — вигукнув Черок, полот­

ніючи.— Іди геть звідси!

Лице у Спендера скам'яніло.

— Я гадав, ти мене зрозумієш.

— Іди геть! — вигукнув Черок, простягаючи руку до

пістолета.

Спендер вистрелив ще раз, востаннє. Черок закляк на

місці.

Тепер Спендер похитнувся. Він притулив долоню до

спітнілого чола. Подивився на ракету, і враз його прой­

няв страшний дрож, він поточився. На його обличчі був

такий вираз, наче він приходив до тями після гіпнозу,

прокидався од важкого сну. Спендер сів.

— Перестань, перестань! — наказував він своєму тілу.

Кожна його жилка тремтіла й тіпалась.— Перестань же!

Він зробив страшне зусилля, і тіло перестало тремтіти.

Тепер його руки спокійно лежали на колінах.

Спендер устав і вправно пристебнув собі на спину пе­

реносний контейнер з продуктами. Рука раптом знову

затремтіла, але він твердо сказав: «Ні!» — і тремтін­

ня вщухло. Тоді, незграбно ступаючи, він пішов між га­

рячими червоними пагорбами. Пішов один.

Розпечене сонце підіймалося вище й вище. Через го­

дину капітан виліз із ракети, щоб узяти собі яєчні з шин­

кою. Він уже розкрив рота — хотів гукнути тих чотирьох,

що сиділи за столом, але спинився, бо відчув слабкий

запах порохових газів. Наступної миті він побачив куха­

ря, що лежав на землі, накривши тілом вогнище. Четве­

ро сиділи за столом, на якому стояв прохололий сні­

данок.

За хвилину з ракети вилізли Паркхіл та ще двоє хлоп­

ців. Капітан не рухався з місця, втупивши заворожений

погляд у мовчазних людей за столом.

— Покличте сюди всіх,— сказав капітан.

Він ступив кілька кроків і торкнув рукою Черока. Той

похитнувся і впав із стільця. Сонце палало в його н а їж а ­

ченому короткому чубі, виблискувало на гострих ви­

лицях.

Люди зібралися біля ракети.

— Кого нема?

— Того ж таки Спендера, сер. Бігза ми знайшли в

каналі.

— Спендер! — капітан дивився на осяяні сонцем гор­

би. Сонце скривилося в гримасі й вищирило зуби.— Про­

кляття,— промовив він стомлено.— Чому він не прийшов

і не поговорив зі мною?

— Краще б він зі мною поговорив,— закричав П а р к ­

хіл, люто блимаючи очима.— Я б вибив кулею його кля­

тий мозок! їй-богу, вибив би!

70

Капітан Уайльдер кивнув двом хлопцям.

— Візьміть лопати,— наказав він.

Вони копали могили, обливаючись потом. Від порож­

нього моря повівав теплий вітер. Він кидав пилюку в

обличчя людей, а капітан гортав, читаючи, сторінки Біб­

лії. Коли він згорнув книгу, закутані тіла опустили в

ями і засипали піском.

Вони повернулися до ракети, поклацали затворами

рушниць, прив’язали на спини товсті в ’язки гранат і пе­

ревірили, чи легко виймаються з кобур їхні пістолети.

Кожному було виділено певний сектор на горбастій міс­

цевості. Капітан віддавав накази, не підвищуючи голосу

і не піднімаючи рук, які, мов неживі, звисали вздовж

тіла.

— Ходімо,— сказав він.

Спендер побачив, як у кількох місцях долини знялися

хмарки пилу, і зрозумів, що почалося організоване пере­

слідування. Він відклав тоненьку срібну книгу, яку чи­

тав, зручно вмостившись на плескатому камені. Аркуші

книги були зроблені з тонкого, як цигарковий папір, сріб­

ла, заголовні літери розмальовані чорною й золотою

фарбами. Книга була з філософії, їй налічувалось при­

наймні десять тисяч років. Спендер знайшов її в одній

віллі.

«Чи варто чинити опір? — міркував він.— Буду сиді­

ти тут і читати, аж поки вони підійдуть і застрелять мене».

Того ранку, коли Спендер убив шістьох чоловік, він

ходив душевно спустошений і приголомшений. Д алі його

занудило, а тепер він відчував якесь дивне умиротворен­

ня. Але це почуття почало зникати, відтоді як він поба­

чив хмарки куряви, що їх здіймали переслідувачі, і до

нього знову поверталася злість.

Спендер ковтнув холодної води з фляги, що висіла на

поясі. Потім підвівся, потягнувся, позіхнув і прислухав­

ся до мирної тиші чудової долини. От якби оселитися

тут з кількома близькими друзями, які лишилися на Зем ­

лі, та й прожити все життя в мирі і спокої!

Він узяв книгу в одну руку, в другу — заряджений пі­

столет і пішов до швидкого струмочка, що дзюркотів по

камінню. Роздягнувшись, зайшов у воду, щоб трохи

помитися. Він досхочу похлюпався, стоячи посеред струм­

ка, потім одягнувся і знову взяв пістолет.

71

Стрілянина почалася десь близько третьої години дня.

На той час Спендер уже був далеко серед пагорбів. Н а ­

здоганяючи його, переслідувачі минули три марсіанські

містечка. Над містечками лежали вілли, розкидані, наче

рінь, по схилах пагорбів: тут колись сім’ї відпочивали на

зеленому моріжку коло струмка. Біля кожної вілли мож­

на було побачити вимощений кахлями басейн, бібліоте­

ку і дворик з фонтаном. В одному з таких басейнів, на­

повненому дощовою водою, Спендер півгодини попла­

вав, чекаючи, поки переслідувачі наздоженуть його.

Постріли пролунали, коли він виходив з невеликої

вілли. Позаду, футів за двадцять від нього, куля дзьоб­

нула кахлю, і та розсипалася на друзки. Спендер побіг,

потім трохи пройшов, ховаючись за невисокими скелями,

обернувся й першим же пострілом поклав на місці одно­

го з переслідувачів.

Спендер знав, що скоро вони візьмуть його в кліщі,

оточать з усіх боків, коло замкнеться, і він буде в їхніх

руках.

«Дивно, чому вони не скористалися гранатами,— ду­

мав Спендер.— Мабуть, надто я гарний, щоб пошматува­

ти мене на клапті. Так, певне, гадає капітан. Я потрібен

йому лише з одною діркою. Хіба не дивне бажання? Він

прагне, щоб я помер красиво. Ніякого бруду. Чому? Бо

він розуміє мене. І, розуміючи, ладен ризикувати своїми

людьми, аби тільки пробити мені в голові чистеньку ді­

рочку. Хіба не правда?»

Д е в’ять-десять пострілів прогриміло підряд. Біля ньо­

го застрибали кам ’яні скалки. Спендер стріляв через рів­

ні проміжки, часом натискаючи гашетку, навіть не від­

риваючи погляду від книги, яку весь час тримав перед

собою.

Капітан вибіг з гвинтівкою в руках на залиту гарячим

сонцем відкриту галявину. Якийсь час Спендер тримав

його на мушці, проте не вистрілив. Він одвів пістолет

убік і, збивши вершечок скелі, за якою заліг Уайті, по­

чув сердитий окрик.

Раптом капітан зупинився і почав вимахувати білою

хусточкою. Він щось сказав своїм людям і пішов угору

схилом, поклавши гвинтівку на землю. Спендер, л е ж а ­

чи, стежив за ним, потім схопився на ноги, тримаючи

пістолет напоготові.

Капітан підійшов і сів на теплий камінь. На Спендера

він не дивився.

72

З а мить капітан засунув руку в кишеню сорочки. Спен-

дерові пальці, що стискали пістолет, здригнулися.

— Хочете сигарету? — запитав капітан.

— Дякую,— відповів Спендер і взяв сигарету.

— Дати вогню?

— У мене є свій.

Вони мовчки затягнулися димом.

— Тепло,— промовив капітан.

— Атож.

— Вам тут зручно?

— Цілком.

— Довго думаєте воювати?

— Чоловік на дванадцять мене вистачить.

— Чому ви не повбивали нас усіх сьогодні вранці?

Адже ви могли це зробити.

— Знаю. Мене занудило. Я почав убивати людей, але

скоро зрозумів, що вони просто дурні і вбивати їх не

слід. Та було пізно. Я вже не міг довершити почате, то­

му й прийшов сюди, де можу ятрити свою злість і спов­

нюватись рішучістю.

— Вже сповнилися?

— Ще не зовсім. Але й цього досить.

— Навіщо ви це зробили? — спитав капітан, розгля­

даючи сигарету.

Спендер спокійно поклав пістолет.

— Я побачив, що ми можемо лише мріяти про те, чо­

го досягли марсіани. Вони вже давно зупинилися там, де

треба було зупинитися нам років сто тому. Я ходив по

їхніх містах і знаю, який це був народ. Я був би радий,

якби мав право називати марсіан своїми предками.

— Місто справді гарне,— сказав капітан, киваючи на

одне з мертвих міст.

— Не в цьому річ. Так, міста в них хороші. Вони вмі­

ли поєднувати мистецтво з життям. У американців ці дві

речі завжди існували окремо. Мистецтво тримали десь

нагорі, в кімнаті причинного сина. Мистецтва приймали

малими дозами в неділю, часом змішане з релігією. А в

марсіан було мистецтво, була релігія, було все.

— Ви гадаєте, вони розуміли їх?

— Ручуся, що розуміли.

■— І тому ви почали стріляти в людей?

— Коли я був хлопчаком, батьки взяли в мене в Мехі-

ко-сіті. Я завжди пам’ятатиму, як поводився там мій

батько — зарозуміло й пихато. І моїй матері тамтешні

73

люди ке подобались, тому що вони були смагляві й не

завжди охайні. Сестра ж взагалі майже ні з ким не роз­

мовляла. Лише мені вони подобались. Отож в уяві я вже

бачу, як батько з матір’ю приїздять на Марс, бачу, як

вони тут поводяться — так само зарозуміло. Д ля серед­

нього американця все чуже нікуди не годиться. Немає

чікагської маркн — отже, погане. Гидко навіть згадува­

ти! О боже, як гидко! А візьміть війну. Ви ж чули, які

промови виголошують у конгресі. Вони сподіваються,

якщо все буде гаразд, побудувати на Марсі три атомні

дослідні центри з складами атомних бомб. А це означає,

що Марсу настав кінець: всі оці чудеса будуть сплюнд­

ровані.

Капітан мовчав.

— А потім почнуть діяти інші сили. Прибудуть шукачі

корисних копалин і шукачі нових земель. Ви пригадуєте,

що сталося з Мексікою, коли з Іспанії прийшов Кортес

зі своїми хорошими любими друзями? Ці зажерливі ли­

цемірні фанатики знищили цілу цивілізацію. Історія ні­

коли не простить цього Кортесові.

— Але ви самі сьогодні діяли всупереч моральним нор­

мам,— зауважив капітан.

— А що я мав робити? Починати з вами дискусію?

Я один проти зажерливої зграї всемогутніх шахраїв, які

керують нами на Землі. Вони шпурлятимуть тут свої

паршиві атомні бомби, гризтимуться за бази, готувати­

муть війни. Невже їм мало однієї планети? Ні, їм ще

кортить наплювати в кашу сусідові. А наші простодушні

базіки! Коли я потрапив сюди, то відчув, що звільнився

не лише від їхньої так званої культури, а й від їхньої

етики та звичаїв. Я гадав, що остаточно вирвався з їх­

нього кола. Залишалося тільки повбивати вас і жити

далі справді по-людському.

— Але план виявився нереальним,— сказав капітан.

— Так. Застреливши останнього з тієї п'ятірки, я

виявив, що зовсім не став іншою істотою, марсіанином.

Я не міг враз відкинути все, чого мене вчили на Землі.

Але тепер я знову відчуваю в собі рішучість. Я вас таки

повбиваю — усіх. Це затримає наступну ракетну подо­

рож на добрих п'ять років. Адже інших ракет, крім цієї,

вже немає. Там, на Землі, почекають років зо два, і, не

одержавши від вас жодної звістки, почнуть готувати

нову космічну подорож. Але будувати таку саму ракету

не наважаться. Новий корабель будуватимуть удвоє дов­

74

ше, і споруджувати його почнуть лише після того, як

конструктори виготовлять із сотню експериментальних

моделей, щоб застрахуватися від ще однієї невдачі.

— Маєте рацію.

— В іншому випадку, якщо ви щасливо повернетесь,

ваша доповідь наблизить масові вторгнення на Марс.

Коли мені поталанить, я проживу років до шістдесяти.

Я зустрічатиму кожну експедицію, що приземлиться на

Марсі. Сюди щороку прибуватиме не більше одного ко­

рабля, екіпаж якого не перевищуватиме двадцяти чо­

ловік. Я потоваришую з новоприбулими, пояснивши, що

наша ракета загинула од вибуху,— я маю намір виса­

дити її в повітря цього ж тижня — а потім їх повбиваю,

всіх до одного, як і вас. Протягом півстоліття Марс буде

в безпеці. А з часом люди, може, відмовляться од своїх

спроб. Згадайте, як вони глузували з ідеї побудувати

цепелін, бо кожний новий корабель падав, охоплений

полум’ям.

— Ви все зважили,— визнав капітан.

— Атож.

— Проте сила на нашому боці. За годину ми вас ото­

чимо і знищимо.

— Я знайшов тут підземні переходи і житиму в схо­

ванці, її ви ніколи не знайдете. На кілька тижнів я зник­

ну. Поки ви не послабите пильності. А тоді вийду й пе­

рестріляю вас одного за одним.

Капітан похитав головою.

— Розкажіть-но мені про їхню цивілізацію,— промо­

вив він, махнувши рукою на гірські міста.

— Вони вміли жити в злагоді з природою. Вони не

прагнули будь-що відмежуватися від тварин. А саме цієї

помилки ми допустилися після появи теорії Дарвіна. Ми

радісно кинулися йому в обійми, йому та Гекслі. з Фрей-

дом. А потім виявилося, що Дарвіна не приліпиш до на­

шої релігії. Нам принаймні здавалося так. Ми були

дурні. Спробували потіснити Дарвіна, Гекслі й Фрейда.

Але вони не піддавалися. Тоді ми з дурного розуму на­

кинулись на релігію. І чого ж ми досягли? Ми втратили

віру і почали роздумувати, навіщо живемо, на світі. Як­

що мистецтво є лише витвір наших розбитих бажань,

якщо релігія є лише самообман, то навіщо ж тоді ж ит­

тя? Досі віра завжди д авал а відповіді на всі запитання.

Але після Дарвіна й Фрейда її викинули на смітник. Ми

були й лишаємося заблуканими людьми.

75

— Виходить, що ці марсіани — люди, які знайшли

істину?

— Саме так. Вони вміли сполучати науку з релігією,

і ті існували поряд, не заперечуючи одна одну, а зб ага­

чуючи.

— Це звучить ідеально.

— Так воно й було. Я залюбки показав би вам, як

марсіани все це робили,

— Мене чекають люди.

— Це забере не більш як півгодини. Скажіть їм про

це, сер.

Капітан якусь мить вагався, потім підвівся і гукнув,

своїм, щоб вони почекали.

Спендер повів його в марсіанське селище, збудоване

з прекрасного прохолодного мармуру. На будинках були

широкі фризи з зображеннями красивих тварин та жов-

торуких символів сонця, статуї чоловіків і жінок, а т а ­

кож схожих на биків тварин та величезних собак з люд­

ськими обличчями.

— Ось вам відповідь, капітане.

— Не розумію.

— Марсіани відкрили таємницю життя, спостерігаючи

тварин. Тварина не допитується, що таке життя. Вона

живе. І живе задля самого життя, втішається ним. Б а ­

ч и т е — знову й знову статуї, символи тварин.

— Вони схожі на поганські символи.

— Навпаки, це символи бога, символи життя. Колись

давно людина і на Марсі стала занадто мудрою. Та

марсіани збагнули, що виживуть лише тоді, коли пере­

стануть домагатися відповіді на одвічне запитання: на­

віщо жити? Життя, прекрасне життя саме по собі — було

відповіддю. Марсіани зрозуміли, що запитання: «Навіщо

взагалі жити?» — постає в кульмінаційний період війн

та зневіри саме тоді, коли на нього немає відповіді. Але

як тільки знову починається поступ цивілізації, а війнн

припиняються, це запитання під новим кутом зору ви*

являється безглуздим. Життя стає прекрасним і не ви­

кликає суперечок.

— Слухаючи вас, я починаю думати, що марсіани бу­

ли дуже наївні.

— Лише тоді, коли це мало сенс. Вони облишили

спроби все знищити й усе принизити. Вони злили в одне

релігію, мистецтво й науку, бо в своїй основі наука — не

тільки дослідження чуда, якого нам ніколи не пояснити, а

76

мистецтво — тлумачення цього чуда. Вони ніколи не до­

зволяли науці придушити естетичне й прекрасне. Адже

тут уся справа в тому, як сприймати те чи інше явище.

Землянин, наприклад, міркує: «В цій картині кольору

насправді не існує. Науковець може довести, що колір —

це лише певний порядок розміщення найдрібніших ча­

сток певної речовини для відбиття світла. Отож насправ­

ді колір не є частиною речі, на яку я зараз дивлюся».

А значно розумніший марсіанин сказав би: «Це гарна

картина. Вона — творіння рук і розуму натхненної лю­

дини. її ідею й кольори було запозичено з життя. Пре­

красна річ».

З а п а л а мовчанка. Сидячи під гарячим

полудневим

сонцем, капітан зацікавлено озирнув мовчазне селище,

що немовби випромінювало прохолоду.

— Я хотів би жити тут,— озвався він.

— Можете жити, якщо хочете.

— Ви пропонуєте це тільки мені?

— А хіба хтось із ваших підлеглих здатен оцінити всі

ці скарби? Вони непоправні циніки, їх уже не перевихо­

ваєш. Нащо вам вертатися до них? Щоб жити так, як

живуть «порядні люди»? Щоб купити собі вертоліт, «та­

кий, як у Сміта»? Щоб найкращою музикою для вас ста­

ло бряжчання монет? Он там, у внутрішньому дворику

вілли, є записи марсіанської музики, зроблені принаймні

п’ятдесят тисяч років тому, їх і досі можна програвати.

Ви могли б слухати цю музику. Тут є книги. Я вже чи­

таю їх. Ви теж могли б читати.

— Все це дуже привабливо, Спендере.

— Але ви не залишитесь?

— Ні. Дяк}7ю за запрошення.

— І ви, звичайно, самі не погодитесь дати мені спокій.

Я буду змушений вас повбивати.

— Ви оптиміст.

— Я знаю, за що борюся і нащо живу, тому я сильні­

ший. З а р а з у мене є те, що дорівнює релігії. Це вчення,

як дихати по-новому. І як лежати на сонці, всотуючи його

промені всім тілом. І як слухати музику, як читати кни­

ги. А що може дати ваша цивілізація?

Капітан переступив з ноги на ногу і похитав головою.

— Я шкодую, що все так сталося. Д уж е шкодую.

— Я теж. Мабуть, краще відвести вас назад, щоб ви

могли розпочати наступ.

— Що ж, відведіть.

77

— Капітане, вас я не вб’ю. Усіх, крім вас.

— Що таке?!

— Я з самого початку вирішив,

— Ну, знаєте,..

— Усі, крім вас. Коли вони будуть мертві, може, ви

передумаєте,

— Ні,— сказав капітан.— У мені все-таки тече земна

кров. Вам довелося б тримати мене під наглядом.

— Навіть коли станеться так, що ви залишитесь тут

назавжди?

— Смішно сказати, але навіть тоді. Не знаю чому. Не

думав над цим. Ну, от ми й прийшли.— Вони підходили

до місця їхньої зустрічі.— Ходімо зі мною, Спендере. Це

моя остання пропозиція.

— Ні, дякую,— відповів Спендер, простягаючи на про­

щання руку.— Маю до вас прохання. Якщо ви перемо­

жете, зробіть мені одну послугу. Вживіть усіх можливих

заходів, щоб припинити плюндрування цієї планети при­

наймні на п’ятдесят років, поки археологи виконають

свою роботу.

— Гаразд.

— І ще одне — якщо це хоч трохи допоможе вам, зга­

дуйте про мене як про страшенного дивака, що одного

літнього дня зовсім збожеволів. Вам буде трохи легше.

— Подумаю над цим. Бувайте, Спендере. Щасти вам.

— Чудний ви,— сказав Спендер, коли капітан уже ру­

шив назад.

Закурені люди вирячилися на капітана, немовби не­

сподівано уздріли давно загублену річ. А він мружився

на сонце і важко дихав.

— У вас є що випити? — нарешті спитав він. Відчув­

ши в руці чиюсь прохолодну флягу, подякував і приту­

лив її до губів.— Усе гаразд. Бережіть себе. Часу до­

сить. Втрати мені не потрібні. Вам доведеться його з а ­

стрелити. Він не погодився піти зі мною. Якщо можна,

зробіть це чисто. Кінчайте одним пострілом.

—- Я виб’ю його клятий мозок,— сказав Сем Паркхіл.

— Ні, стріляти в груди,— сказав капітан. Перед його

очима постало сильне вольове обличчя Спендера.

— Виб’ю паскудний мозок,— повторив Паркхіл.

Капітан рвучко простягнув йому флягу.

— Ви чули, що я сказав. У груди.

78

Паркхіл пробурмотів щось собі під ніс.

— Ну, що ж,— сказав капітан.

Вони знову розтяглися по місцевості, йшли повільно,

потім бігли, потім знову йшли гарячими схилами пагор­

бів, де траплялися несподівані

прохолодні гроти, що

пахли мохом, і несподівані згубні відкриті місця, що

пахли розпеченим камінням.

«Яка мука бути хитромудрим,— думав капітан,— ко­

ли знаєш, що ти не мудрий і коли не хочеш бути хитрим.

Доводиться підкрадатися, винаходити плани й пишати­

ся перед самим собою. Ненавиджу отак запевняти себе,

що я дію правильно, в той час як насправді я зовсім не

певний цього. Хто ми такі? Більшість? Чи це ж відпо­

відь? Більшість завжди права, хіба ні? Завжди-завжди,

і ніколи не буває так, що вона схибить, хай хоч трошеч­

ки, але схибить? Не схибить жодного разу за десять

мільйонів років? Що таке ця більшість, і хто до неї на­

лежить? І що вони думають, і як вони знаходять той

шлях, і чи змінюються вони, і як, чорт забирай, потрапив

я до цієї клятої більшості? Я не відчуваю задоволення.

Що це — кластрофобія, страх перед натовпом чи здоро­

вий розум? Чи може одна людина бути права, в той час

як увесь світ вваж ає правим себе? Краще не думати про

це. Буду повзти і натискати гашетку. Р а з і ще раз!»

Люди бігли, припадали до землі, знову бігли, спочи­

вали навпочіпки в затінку, вишкіряли зуби, відсапую­

чись, бо повітря було розріджене, бігти було важко, і їм

доводилося сидіти щоразу хвилин по п’ять, хрипко ди­

хаючи, бачачи перед собою чорні плями, хапаючи рідке

повітря. Потім вони схоплювались, піднімали свої руш­

ниці і пробивали в рідкому літньому повітрі лункі вог­

ненні дірки.

Спендер залишався на місці і теж стріляв час від часу.

— З твоєї довбешки тільки бризки полетять! — горлав

Паркхіл, біжачи вгору схилом.

Якусь мить капітан цілився з рушниці в Сема Парк-

хіла. Потім, жахнувшись, враз опустив зброю. «Що це

зі мною?» — запитав він, дивлячись на свою обм’яклу ру­

ку і на гвинтівку. Ще мить — і він би застрелив Парк-

хіла. В спину.

— О боже, допоможи мені!

Коли він звів погляд, Паркхіл ще біг, потім упав на

землю й заліг.

79

Рухливий ланцюжок людей вигнувся дугою — Спенде­

ра брали в кліщі. Він лежав виснажений на вершині па­

горба за двома каменями, хапаючи ротом розріджене

повітря, мокрий од поту. Капітан бачив ті два камені.

Між ними була щілина дюймів на чотири — досить, щоб

пробити Спендерові груди.

— Гей, ти! — гукнув Паркхіл.— Ось тобі льодяник у

макітру!

Капітан Уайльдер завмер. «Та ну ж бо, Спендере, т і­

кай,— думав вій.— Тобі лишилося всього кілька хвилин

для втечі. Сховайся, а потім знову вийдеш. Ти ж казав,

що так зробиш, то чого ж ти чекаєш! Іди в тунелі, які

ти знайшов, щезни там, живи місяці, роки, читаючи сзої

прекрасні книги, купаючись у басейнах храмів. Тікай,

чоловіче, поки не пізно».

Але Спендер не рухався.

— Що з ним сталося? — запитав капітан.

З а хвилину капітан узяв свою гвинтівку. Він подивив­

ся на своїх людей, які перебігали схилом і час від часу

залягали, глянув на вежі чепурного марсіанського сели­

ща, що височіли на тлі ясного кеба, ніби різьблені ш а ­

хові фігури. Потім знову побачив два камені і широку

щілину між ними.

Паркхіл, люто репетуючи, поривався вперед.

— Ні, Паркхіле,— мовив капітан.— Тобі я цього не

можу дозволити. Іншим теж. Нікому з вас не дозволю.

Я сам це зроблю.

Він звів гвинтівку і націлився. «Чи моє сумління буде

ч исте?— думав він.— Чи правильно, що це роблю саме

я? Так, правильно. Я знаю, що роблю і навіщо, я роб­

лю правильно, бо вважаю себе правим. Сподіваюся, що

й надалі, все життя робитиму так, як велить сумління».

Він кивнув головою Спендерові.

— Тікай,— гукнув він голосним шепотом.— Даю тобі

ще тридцять секунд. Тридцять секунд!

На руці цокотів годинник. Капітан стежив за секунд­

ною стрілкою. Хлопці перебігали, щоразу наближаю*

чись. Спендер не рухався. Цокання годинника голосно

відлунювало в капітанових вухах.

— Ну ж бо, Спендере, тікай!

Тридцять секунд минуло.

Капітан глибоко вдихнув і натиснув гашетку. З каменя

знялася легенька хмарка пилу. І все. З а пагорбами за в ­

мерла луна.

80

Капітан підвівся і гукнув своїм людям:

— Вій мертвий.

Йому повірили не зразу. їм не видно було щілини між

каменями. Вони бачили, як капітан побіг угору і вирі­

шили, що він або дуже хоробрий, або збожеволів.

Через якийсь час вони пішли слідом за ним, скупчили-

ся біля тіла, і хтось запитав: «У груди?»

Капітан глянув на землю.

— У груди,— сказав він і помітив, як камінь під Спен-

дером змінив свій колір.— Хотів би я знати, чого він че­

кав. Хотів би я знати, чому він не втік, адже він мав

намір утекти. Чому він залишився і дав себе вбити?

Спендер лежав, стискаючи в одній руці гвинтівку, а в

другій — срібну книгу, яка виблискувала на сонці.

«Може, причина цього — я,— думав капітан.— Може,

він зробив це тому, що я не схотів поступрітися? Може,

Спендер не хотів, не міг убити мене? Може, я не такий,

як оці люди? Чи не це було причиною? Чи не вважав

він, що на мене можна звіритися? Він повірив у мене».

Капітан сів навпочіпки біля німого тіла.

«Я мушу всім своїм життям виправдати його віру,—

думав він.— Тепер я не можу його зрадити. Коли він

вважав, що я розумію його, і через це не зміг убити мене,

то я мушу тепер зробити все, щоб виправдати його віру.

Тепер я — Спендер, але я зопалу не вистрелю. Я зовсім

не стрілятиму, не вбиватиму. Я діятиму спільно з людь­

ми. І він не міг убити мене, бо я — це він у трохи зміне­

ному вигляді».

Капітан відчував, як сонце пече йому в потилицю. Він

почув свої власні слова: «Якби ж то він прийшов до ме­

не й поговорив про це зі мною, перш ніж почав стріляти,

ми б з ним якось дійшли згоди».

— Якої згоди? — обізвався Паркхіл.— Якої згоди ми

могли б дійти з таким, як він?

Н ад Марсом дзвеніла піснею спека, її сгіів лунав у

скелях і в блакиті неба.

— Гадаю, ви маєте рацію,— сказав

капітан.— Ми

ніколи б не змогли порозумітися. Спендер і я, може, й

змогли б. Але Спендер і ви, та й усі інші — ніколи. З а ­

раз він щасливіший. Дайте мені

ковтнути з вашої

фляги.

Сам капітан запропонував, щоб могилою Спендера

став порожній саркофаг, який вони знайшли на старо­

давньому марсіанському кладовищі. Склавши Спендеру

81

руки на грудях, вони поклали його в срібну скриню.

Останнє, що вони бачили, було його спокійне, умиротво­

рене обличчя.

Люди постояли хвилину в склепі.

Гадаю, вам буде корисно час від часу згадувати

Спендера,— сказав капітан.

Вони вийшли зі склепу й зачинили мармурові двері.

Наступного дня Паркхіл вправлявся у стрільбі серед

одного мертвого марсіанського міста, влучаючи в криш­

талеві вікна і збиваючи вершечки тендітних шпилів. К а ­

пітан застукав Паркхіла на гарячому і вибив йому зуби.

СЕРПЕНЬ 2001. ПОСЕЛЕНЦІ

На Марс прийшли земляни,

Вони летіли сюди тому, що чогось боялися або нічого

не боялися, що були щасливі або нещасливі, що прагну­

ли стати першими поселенцями або нічого не прагнули.

Кожен мав свої причини летіти на Марс. Вони залиш а­

ли поганих дружин, або погану роботу, або погані міста;

вони летіли, щоб знайти щось, або покинути щось, або

здобути щось, викопати щось, або поховати щось. Вони

прибували, плекаючи дрібні мрії, або великі мрії, або й

без ніяких мрій. Адже палець на чотириколірному уря­

довому оголошенні закликав- на вулицях багатьох міст:

У Н Е БІ ДЛ Я

ВАС Є РОБОТА:

ПОБУВАЙТЕ НА

МАРСІ! — і люди зголошувалися спочатку лише одини­

цями й десятками, бо більшість космічних мандрівників

страждала на тяжку хворобу, яка починалася ще до то­

го, як ракета зникала в зоряному безмежжі. Хвороба

називалася самотністю. Коли ви бачили, як ваше рідне

місто зменшується до розмірів кулака, потім до розмірів

яблука, нарешті стає завбільшки з макове зернятко і

зникає за вогняним хвостом ракети, у вас з'являлося

відчуття, ніби ви ніколи не народжувалися на світ, ніби

міста взагалі не існувало, а навколо лише темна порож­

неча і немає нічого знайомого, лише кілька чужих людей

поряд з вами. А коли ш т а т — Іллінойс, Айова, Міссурі

чи Монтана — зникав під морями хмар, і особливо коли

Сполучені Штати ставали туманним

острівцем і вся

планета Земля перетворювалась на бейсбольний м'ячик,

пошпурений у простір, тоді ви почували себе зовсім са­

82

мотніми, блукаючи космічними лугами, шукаючи дороги

до того, що не могли собі уявити.

Отож не було нічого незвичайного в тому, що перших

людей було мало. Однак процент новоприбулих невпин­

но зростав. Цифри приносили розраду. Але першим С а­

мотнім довелося все витримати самим...

ГРУДЕНЬ 2001. ЗЕЛЕНИЙ РАНОК

Коли зайшло сонце, він сів біля стежки й зготував

скромну вечерю. Дослухаючись до тріскотіння вогню,

клав їжу в рот і задумливо жував її. Цей день не відріз­

нявся од тридцяти попередніх: зранку чоловік викопав

багато акуратних ямок, покидав у них насіння й полив

водою з каналів, що виблискували на сонці. Тепер, коли

його тендітне тіло налилося свинцевою втомою, він ле­

ж ав на землі, стежачи, як небо міниться всіма відтінка­

ми темряви.

Його звали Еенджамін Дріскол, йому минув тридцять

один рік. Він мріяв про те, щоб весь Марс вкрився де­

ревами, зазеленів листям, яке подарує людям повітря,

і з кожним літом буйнішатиме й буйнішатиме. Гарячого

літа дерева даватимуть містам прохолоду, холодної зи­

ми затримуватимуть пронизливі вітри. Дерево... Воно

утворює затінок, дарує смачні плоди або стає дитячим

царством — цілий небесний світ, де можна лазити, гра­

тися, висіти на руках... Архітектурний витвір, що дає

їжу й радість,— ось що таке дерево. Але насамперед

дерево — це свіже, густе повітря для легенів і тихий ше­

лест для слуху, що заколисує вночі, коли лежиш у біло­

сніжній постелі.

Він лежав і слухав, як темна земля збирається з си­

лами, чекаючи сонця, дощів, яких нема та й нема... При­

павши вухом до землі, він слухав ходу прийдешніх ро­

ків, він бачив в уяві, як зеленими паростками підводить­

ся посаджене сьогодні насіння, як гілки пориваються в

небо, чіпляються за нього, і весь Марс стає сонячним

гаєм, радісним плодоносним садом.

Рано-вранці він устане разом з малим сонцем, що по­

вільно підніматиметься між хвилястих пагорбів, за кіль­

ка хвилин проковтне сніданок, що відгонитиме димком,

і, затоптавши присок від багаття, рушить далі з рюкза­

ком за плечима, випробовуючи дорогою грунт, копаючи,

83

садовлячи насіння або саджанці; притоптавши легень­

ко розпушену землю і поливши її, піде далі, посвисту­

ючи, позираючи на чисте небо, яке щохвилини тепліша­

ти ме.

— Тобі потрібне повітря,— звернувся він до нічного

вогнища. Вогонь — рожевощокий, жвавий товариш, який

жартома може вкусити тебе за палець, який дрімає по­

руч протягом довгої студеної ночі, мружачи сонні рожеві

очі.— Нам усім потрібне повітря. На Марсі повітря рід­

ке. Тут так швидко стомлюєшся. Живеш, наче на верши­

нах Анд, у Південній Америці. Вдихнеш і нічого не від­

чуєш. Ніяк не надихаєшся.

Він помацав грудну клітку. Яка широка стала вона

за тридцять днів! Доведеться розвивати легені, щоб мож­

на було вдихати більше повітря. Або садити дерева.

— Зрозумів, нащо я тут? — промовив він.— У школі

нам розповідали про Джонні Яблучне Зерня, який ходив

по Америці і саджав яблуні. Що ж, я роблю більше.

Я саджу дуби, в’язи і клени, всі породи дерев: і осики,

і кедри, й каштани. Замість того, щоб вирощувати лише

фрукти для шлунка, я вирощую повітря для легень. Ко­

ли через багато років ці дерева стануть дорослими, по­

думати лише, скільки вони дадуть кисню!

Він пригадав день прибуття на Марс. Як і тисячі інших

людей, він вслухався в тихий марсіанський ранок і ду­

мав: «Чи зможу я тут жити? Що я робитиму? Чи знай­

деться тут для мене діло?»

Потім він знепритомнів.

Хтось підніс йому до носа пляшечку з нашатирем,

вій кашлянув і розплющив очі.

— Все буде гаразд,— сказав лікар.

— Що сталося?

— Повітря дуже розріджене. Дехто звикає. А вам, на

мою думку, краще повернутися на Землю.

— Ні! — Він сів і майже зразу відчув, як потемніло

йому в очах і Марс двічі перекрутився під ким. Йоґо

ніздрі розширились, і він примусив легені ковтати ні­

що.— Я звикну! Мені треба лишитися тут!

Потім він лежав сам, страшно, мов риба на піску, роз­

зявляючи рота... «Повітря,

повітря,

повітря,— думав

він.— Мене відсилають назад через те, що тут мало по­

вітря»». Він повернув голову, щоб побачити марсіанські

пагорби й долини. Придивився і відразу помітив, що там

84

не було жодного дерева — жодного, скільки сягало око!

Навколо земля, чорна родюча земля, але на ній нічого

не було, навіть трави... «Повітря, повітря». Ні на верши­

нах пагорбів, ні під ними, в затінку, ні навіть біля стру­

м о ч ків— жодного дерева, жодної зеленої стеблини!

Рішення народилося не в мозкові, а в легенях та гор­

лянці. І він враз підвівся, немовби вдихнув раптом чи­

стого кисню. Дерева й трава! Він подивився на свої ру­

ки, перевернув їх догори долонями. Він садитиме дерева

й траву. Це буде його робота — боротися проти того, що

за ва ж а є йому залишитися тут. Він вестиме свою «садо­

ву» війну з Марсом. Планету вкривав древній грунт,

марсіанські рослини прожили стільки тисячоліть, що ви­

мерли від старості. А що, коли привезти нові види?

Земні дерева: гіллясті мімози і плакучі верби, магнолії

і пишні евкаліпти. Що тоді? В цьому грунті повинні ле­

жати величезі незаймані мінеральні багатства.

— Дозвольте мені встати! — закричав він.— Мені тре­

ба побачити Координатора!

Цілий ранок проговорили вони з Координатором про

те, які рослини із зеленим листям могли б рости в цьому

грунті. Початку організованого насадження дерев треба

було чекати місяці, якщо не роки. Досі продовольство

приставляють із Землі замороженим. Лише деякі грома­

ди вирощували хлорелу.

— Отже, поки

що,— сказав

Координатор,— будете

діяти самі. Дістанемо що можна з насіння, а також дея­

ке знаряддя. З а р а з скрутно з місцем на ракетах, і ос­

кільки перші наші поселення — це гірські селища, то,

боюсь, ви не зустрінете великого співчуття...

— Але ви дозволите мені?

Йому дозволили і видали мотоцикл з коляскою. Напов­

нивши коляску насінням і саджанцями, він виїхав у пу­

стельну долину, залишив машину і рушив далі пішки.

Це було тридцять днів тому, і відтоді він жодного

разу не озирнувся назад. Озирнутися — значить завдати

серцю болю. Стояла надто суха погода, і навряд щоб

насіння проросло. Цілком можливо, що весь цей похід,

це безупинне нагинання й копання виявиться марною

..роботою. Він дивився просто себе, прямуючи сонячною

широкою долиною далі й далі від Першого Міста, че­

каючи приходу дощів.

Дріскол натягнув на плечі ковдру: над сухими горами

купчилися хмари. Він відчував, як нагріті сонцем горби

85

випромінюють тепло в морозяну ніч, і думав про жирний

і чорний, мов сажа, грунт, такий чорний і лиснючий, що,

здавалося, він от-от заворушиться й поповзе у тебе на

долоні, родючий грунт, з якого виростуть велетенські

стебла квасолі, а потім із стиглих стручків падатимуть

униз, гупаючи об землю, величезні важкі зерна.

Вогонь затріпотів і сховався в сонний присок. Повітря

затремтіло: десь далеко прогуркотів велетенський віз.

Грім! Враз запахло вологою. «Сьогодні вночі,— подумав

він і виставив руку, чи не йде дощ.— Сьогодні вночі».

Щось поповзло у нього по лобі, і він прокинувся.

Крапля збігла вздовж носа на губи. Ще одна вдарила

в око й затуманила зір. Третя розбилась об підборіддя.

Дощ!

Прохолодний, тихий, легкий, він сіявся з високості, до­

рогоцінний еліксир, що пахнув чарами, зірками і повіт­

рям, а на смак скидався на старий херес.

Дощ!

Він сів, ковдра сповзла на ноги, і його синя сорочка

взялася темними плямами. Краплини дедалі важчали.

Здавалося, немов по вогнищу танцювала невидима тва­

рина, аж поки вогонь перетворився на сердитий дим.

Дощ! Величезне чорне склепіння раптом розкололося,

і сині уламки упали вниз. Він побачив десять мільярдів

дощових кришталиків, які на мить завмерли в повітрі,

щоб їх міг сфотографувати електричний фотограф. 1 —

темрява й вода.

Він змок як хлющ, проте підставляв краплям усміх­

нене обличчя, навіть не заплющуючи очей. Він заплес­

кав у долоні, підвівся і почав ходити навколо свого м а­

ленького табору. Була година ночі.

Дощ лив дві години, а потім перестав. Н а небо вийшли

вмиті зорі, ясніші, ніж будь-коли.

Переодягнувшись у сухий одяг, що зберігався в цело­

фановому мішечку, містер Бенджамін Дріскол ліг і зас­

нув щасливий.

Між пагорбами повільно сходило сонце. Воно кинуло

на землю жмут проміння й розбудило містера Дріскола.

Він полежав якусь мить, перш ніж устати. Довгий мі­

сяць він працював під гарячим сонцем, терпляче ждучи

цього дня, і тепер, схопившись на ноги, обернувся, на­

решті, обличчям туди, звідки прийшов.

86

Ранок був зелений!

Скільки сягало око, скрізь проти неба зеленіли дерева.

Не одне дерево, не два, не десяток, а тисячі. Тисячі де­

рев, які він посадив, опускаючи в землю насіння і са­

джанці. І не малі деревця, не тоненькі, ніжні пагони, а

велетенські, могутні дерева — зелені-презелені, великі,

крислаті й пишні, із сріблястим листям. Дерева щось ше­

потіли, довгі ряди дерев на схилах пагорбів: цитринові

дерева, липи, секвойї і мімози, дуби і в’язи, осики, виш­

ні, клени, ясени, яблуні, апельсинові дерева, евкаліпти,—

підхльоснуті буйним дощем, вигодувані чужим чародій­

ним грунтом. У нього на очах тяглося вгору нове гілля,

розпукувалися бруньки.

Просто неймовірно! — вигукнув Бенджамін Дріс­

кол.

Але долина й ранок зеленіли.

А повітря!

Кругом, ніби течія гірської річки, струмувало свіже

повітря, кисень, що його видихала зелень дерев. З д а в а ­

лося, око бачить, як він мерехтить угорі кришталевими

хвилями. Кисень, свіжий, чистий, зелений, прохолодний

кисень перетворив долину на дельту ріки. Ще мить, і в

селищі розчиняться навстіж усі двері, люди вибіжать на­

зустріч чуду, вдихатимуть повітря на повні груди. їхні

щоки порожевіють, оживуть легені, частіше почнуть би­

тися серця, і втомлене тіло саме піде в танок.

Містер Бенджамін Дріскол глибоко вдихнув зелене

вологе повітря й зомлів.

Поки він опритомнів, п’ять тисяч нових дерев потяг­

лися до жовтого сонця.

ЛЮТИЙ 2002. САРАНА

Ракети палили зелені луги, перетворювали дерева на

вугіль, воду на пару, камінь на магму, пісок та кварц на

скло, що лежало скрізь, наче розбите дзеркало, відби­

ваючи картини вторгнення. Ракети звучали, як б а раб а­

ни, що б’ють уночі. Ракети прилітали, мов сарана, круж­

ляючи роями й сідаючи в квіти рожевого диму. А з ракет

вибігали люди з молотками в руках, щоб перекувати

чужий світ, надати йому звичної для їхніх очей форми,

вибити з нього все незнайоме. З рота в них стриміли

цвяхи, і вони скидалися на сталевозубих хижаків. Вони

87

раз у раз випльовували цвяхи в мозолясті долоні, спору­

джуючи каркаси котеджів, квапливо настилали дахи, щоб

сховатися від моторошного світла зірок, вішали на вік­

на зелені фіранки, щоб відгородитися од ночі. А коли

теслярі, скінчивши роботу, поспішали далі, приходили

жінки з горщиками квітів, ситцем, каструлями і здійма­

ли гармидер, щоб відігнати тишу, яка чатувала за двери­

ма та запнутими вікнами.

За шість місяців на голій планеті з ’явився десяток мі­

стечок з вулицями, освітленими шиплячими неоновими

трубками та жовтими електричними ліхтарями. Загалом

близько дев’яноста тисяч людей прибуло на Марс, а ще

більше на Землі пакували свої манатки...

СЕРПЕНЬ 2002. НІЧНА ЗУСТРІЧ

Перш ніж виїхати на сині пагорби, Томас Гомец зу­

пинився біля самотньої бензоколонки, щоб заправити

машину.

— Нуднувато тут самому, голубе? — запитав Томас.

— Нічого,— відповів старий, витираючи вітрове скло

невеликої вантажної машини.

— Як же тобі Марс, голубе?

— Подобається. Тут завжди щось нове. Коли я потра­

пив сюди минулого року, то вирішив нічого не чекати,

нічого не просити й ні з чого не дивуватися. Треба забу­

вати Землю й роздивлятися, що це за місце і як воно

тут. Сама тутешня погода, як на мене, кумедна штука.

Це м а р с і а н с ь к а погода. Вдень спека, як у пеклі,

вночі пекельний холод. А взагалі цікаво: квіти зовсім

інші, і дощ зовсім інший. Я прилетів на Марс, щоб від­

почити тут нарешті, а я хочу спочивати в такому місці,

де все зовсім інше, ніж у нас. Старому просто необхідно

міняти оточення. Молодь не хоче розмовляти з ним, а із

старими йому нудно.

Отож я й вирішив — найкраще

знайти таке місце, де тільки розплющиш очі, і вже бачиш

щось цікаве й незвичне. Тому я придбав оцю колонку.

Коли тут буде забагато клопоту, я переберуся на якусь

стару дорогу, де менше їздять, щоб заробляти на шматок-

хліба і мати час роздивлятися навколо.

— Правильно міркуєш, голубе,— сказав Томас, три­

маючи засмаглі руки на кермі. Настрій у нього був чу-

довий. Десять днів підряд попрацював він в одній з но­

вих колоній, а зараз мав два вільні дні і їхав на вечірку.

Мене вже нічого не дивує,— вів далі

старий.—

Я тільки дивлюся й роблю висновки. Якщо людина не

може прийняти Марс таким, як він є, то краще хай вер­

тається на Землю. Все тут чудернацьке: грунт, повітря,

канали, тубільці (я ще їх не бачив, але чув, що вони є

десь поблизу), годинники. Навіть мій годинник поводить­

ся дивно. Навіть час тут чудернацький. Іноді мені зд а ­

ється, наче я тут сам-один і на всій планеті, крім мене,

немає жодної людини. Я тоді можу заприсягтися, що це

справді так. Часом я відчуваю себе восьмирічним хлоп­

цем, тіло моє немовби стискається, а все навколо виро­

стає. Що й казати, це хороше місце для старого. Я тут

завжди на сторожі й завжди щасливий. Знаєш, на що

схожий Марс? Він схожий на одну річ, яку мені подару­

вали на різдво сімдесят років тому — не знаю, чи дово­

дилося тобі мати таку. Вона називалася калейдоскоп:

така собі рурка, а всередині кристали, намистинки, шма­

точки кольорового скла. Тримаєш її проти сонця, дивиш­

ся, обертаєш поволі, а тобі аж дух забиває, так красиво!

От і Марс. Милуйся ним. Нехай він лишається такий,

який є. Мати божа. А чи знаєш ти, що оце шосе марсіани

побудували більш як шістнадцять століть тому? З тебе

один долар і п'ятдесят центів. Дякую і на добраніч!

Томас поїхав далі стародавнім шосе, усміхаючись сам

до себе.

Довга дорога мчала крізь темряву й гори. Він тримав­

ся за кермо, час від часу простягаючи руку до бляшанки

з харчами, щоб узяти цукерку. Годину він мчав порож­

нім шосе: жодної машини, жодного вогника, тільки доро­

га під ним, тільки мотор гуде, а навколо Марс — тихий-

тихий. Марс був завжди тихий, але цієї ночі особливо.

Поряд тяглися пустелі й порожні моря, і гори погойду­

вались проти зоряного неба.

Цієї ночі в повітрі пахло Часом. Томас посміхнувся.

Оце цікаво! Чим може пахнути Час? Пилом, годинника­

ми й людьми. А коли подумати над тим, як звучить Час,

то дійдеш висновку, що він звучить, наче струмок у тем­

ній печері, мов чиїсь крики, мов стукіт грудок, які пада­

ють на віко порожньої скрині, наче дощ. А який у Часу

вигляд? Час схожий на сніг, що безгучно падає в чорну

кімнату, або на німий фільм, який демонструється в ан­

тичному амфітеатрі: сто мільярдів облич падають униз,

89

у ніщо, наче новорічні повітряні кулі. Ось який запах,

вигляд і голос має Час. А цієї ночі — Томас вистромив

руку за вікно кабіни — цієї ночі можна майже відчути

його на дотик.

Він вів машину між пагорбами Часу, В нього заболіла

шия, і він сів рівно, дивлячись вперед.

В’їхавши у мертве марсіанське містечко, він спинив

машину, і тиша оточила його. Сидів, затамувавши по­

дих, і споглядав білі будівлі при місячному світлі. Сто­

літтями безлюдні. Вивершені, бездоганні витвори ми­

стецтва — в руїнах.

Він знову ввімкнув мотор і проїхав ще з милю, а тоді

знову став, вийшов із кабіни і, захопивши свою бляшан­

ку з харчами, пішов на невеликий пагорб, звідки можна

було охопити поглядом те закурене містечко. Відкрив

термос, налив собі кави. Повз нього

пролетів нічний

птах. Настрій був гарний, на душі спокійно.

Хвилин за п’ять пролунав якийсь звук, Щось рухалося

між пагорбами, за поворотом стародавнього шосе блис­

нуло тьмяне світло, почулося дзижчання.

Томас поволі обернувся, тримаючи в руці чашку.

Поміж пагорбів з ’явилася дивна річ.

Це була машина, схожа на жовто-зелену комаху, яка

граціозно мчала по шосе крізь холодне повітря. Незлі­

ченні тьмяні зелені діаманти мерехтіли на всьому її кор­

пусі, тисячами очей блищали червоні самоцвіти. її

шестеро ніг цокотіли по стародавньому шосе, наче завми­

раючий ріденький дощ, а ззаду сидів марсіанин, дивля­

чись згори на Томаса розтопленим золотом очей — ніби

зазирав у колодязь.

Томас підвів руку і автоматично сказав: «Привіт!»

Сказав у думці, не ворухнувши губами, бо це ж був мар­

сіанин. Томас довго плавав у блакитних річках на З ем ­

лі, стрічав немало людей, сидів у чужих домах за одним

столом з чужинцями, і завжди його зброєю була усміш­

ка. Пістолета він не носив. І тепер не відчував у ньому

потреби, хоч під серцем заворушився страх.

В руках у марсіанина теж не було нічого. Хвилину

вони мовчки дивилися один на одного.

Перший крок зробив Томас.

— Привіті — мовив він.

— Привіт! — відгукнувся марсіанин своєю мовою.

Вони не зрозуміли один одного.

90

— Ви, мабуть, сказали «привіт»? — промовили вони

водночас.

— Що ви кажете? — спитали вони різними мовами і,

не діставши відповіді, насупились.

— Хто ви такий? — спитав по-англійському Томас.

— Що ви тут робите? — в свою чергу поцікавився мар­

сіанин.

— Куди ви йдете? — водночас запитали вони.

— Я Томас Гомец.

— Я Муге Ка.

Жоден з них не зрозумів іншого, але, коли вони по­

вторили імена, стукаючи себе в груди, все стало ясно.

Враз марсіанин засміявся.

— Чекайте-но! — вигукнув він, і Томас відчув, як

щось торкнулося його голови, хоч він нічого не побачив.

— Ну от! — сказав марсіанин по-англійському.— Так

буде краще!

— Це ви так швидко вивчили мою мову?

— Зовсім ні!

Вони стояли, збентежені новою мовчанкою, і дивилися

на чашку з кавою, що її Томас тримав у руці.

— Якась дивовижа? — спитав марсіанин, позираючи

на Томаса й на каву і, можливо, маючи на увазі їх обох.

— Дозвольте вас почастувати? — сказав Томас.

— Прошу.

Марсіанин зліз із своєї машини. Томас дістав ще одну

чашку, налив кави і простягнув марсіанинові.

їхні руки зустрілися і — наче туман — пройшли одна

крізь одну.

— Боже милостивий! — скрикнув Томас і випустив

чашку.

— Ймення боже! — вигукнув по-марсіанському Му­

ге Ка.

— Ви бачили? — прошепотіли обоє.

їм стало холодно й страшно. Марсіанин нахилився до

чашки, але не міг доторкнутися до неї.

— Боже! — сказав Томас.

— Оце так! — відгукнувся марсіанин, знову й знову

марно намагаючись узяти чашку. Він випростався, на

якусь мить замислився, потім зняв з пояса ножа.

— Гей! — скрикнув Томас.

— Ви не зрозуміли мене. Ловіть,— сказав марсіанин

і кинув ножа.

91

Томас наставив долоні. Ніж пролетів крізь тіло і впав

на землю. Томас нахилився, щоб підняти ножа, але не

міг доторкнутися до нього і злякано відсахнувся. Тоді

він глянув на марсіанина, що стояв на тлі нічного неба.

— Зірки! — сказав він.

— Зірки! — сказав марсіанин, дивлячись у свою чер­

гу на Томаса.

Крізь тіло марсіанина яскріли білі зорі. Вони впліта­

лися в його тіло і сяяли так, як сяють крізь тонку фос­

форесцентну оболонку блискітки, що їх проковтнула про­

зора, мов холодець, морська рибина. Видно було, як зорі

мерехтять, наче фіолетові очі, в животі й грудях мар­

сіанина, а на його зап’ястку вони блищали самоцвітами.

Я бачу все крізь вас! — промовив Томас.

— А я крізь вас! — відказав

марсіанин, ступаючи

крок назад.

Томас помацав своє тіло, відчув його тепло і заспо­

коївся. «Я справді існую»,— подумав він.

Марсіанин торкнувся свого носа й губ.

— У мене жива плоть,— тихо сказав він.— Я живий.

Томас дивився на незнайомця широко розплющеними

очима.

— Але якщо я справді існую, то, виходить, ви мертвий.

— Ні, ви!

— Мара!

— Привид!

Вони вказували один на одного пальцями, а зорі па­

лали в їхніх руках, наче кинджали, крижані бурульки

і світляки, потім вони знову почали обмацувати себе.

Розпалений, збуджений, приголомшений, переляканий,

кожен з них переконувався, що він цілий і живий. А ін­

ший,— той інший, несправжній, примарна призма, що ви­

блискує, відбиваючи сяйво далеких світів.

Я п’яний,— думав Томас.— Я нікому не розповім

про цю пригоду. Ні, ні!

Так вони й стояли на стародавньому шосе, не рухаю­

чись з місця.

— Звідкіля ви? — нарешті запитав марсіанин.

— З Землі.

— А що це?

— Вона там.— Томас показав на небо.

— Коли?

— Ми прибули сюди понад рік тому. Пригадуєте?

— Ні.

92

— І всі ви повмирали. М айже всі. Невже ви цього не

знаєте?

— Неправда.

— Так, ви усі вимерли. Я бачив тіла. Почорнілі мерт­

ві тіла в кімнатах, по будинках. Тисячі мертвих тіл!

— Але ж це смішно. Ми живі!

— На вашу планету відбулося вторгнення, містере, і

лише ви не знаєте про це. Ви, мабуть, утекли.

— Я не тікав. Чого мені було тікати? Що ви маєте на

увазі? З а р а з я їду на свято, що відбудеться біля каналу

під горами Еніал. Я там був учора ввечері. Хіба ви не

бачили міста? — і марсіанин вказав на нього рукою.

Томас озирнувся й побачив руїни.

— Та це місто вже тисячі років як мертве!

— Мертве?— засміявся марсіанин.— Учора я там спав!

— А я був у ньому тиждень тому й ще за тиждень до

того, я щойно проїхав через нього — це купа руїн. Бачи­

те розбиті колони?

— Розбиті? Я чудово їх бачу. їх добре видно в місяч­

ному світлі. Колони стоять цілісінькі.

— Вулиці вкриті пилом,— сказав Томас.

— Вулиці чисті!

— А канали порожні.

— В каналах повно лілового вина!

— Все мертве.

— Все живе! — заперечив марсіанин, сміючись іще го­

лосніше.— О, ви дуже помиляєтесь. Бачите ці карна­

вальні вогні? А прекрасні човни, стрункі, мов жінки, і пре­

красні жінки, стрункі, мов човни, жінки кольору піску,

жінки з вогняними квітами в руках! Я бачу, як наші м а­

ленькі жінки біжать вулицями міста. Саме туди я йду

оце на свято. Ми всю ніч будемо плавати по каналах,

співати, пити вино, кохатися. Невже ви нічого не бачите?

— Містере, оце місто мертве, як суха ящірка. Спи­

тайте будь-кого з наших. Та візьміть мене. Я їду зараз

у Грін-Сіті — це нова колонія, яку ми щойно збудували

біля Іллінойського шосе. Ви щось плутаєте. Ми пере­

везли мільйон кубічних футів орегонського лісу, зо два

десятки тонн стальних гвіздків та й спорудили двоє гар­

неньких містечок, яких вам зроду ще не доводилось ба­

чити. Цієї ночі ми святкуємо входини в одному з них.

Із Землі прибули ракети з нашими дружинами та дів­

чатами. Будуть танці й віскі...

Марсіанин враз занепокоївся.

93

— Ви кажете, що все це он там?

=

— Звідси видно ракети,— Томас підвів його до схилу

і показав униз.— Бачите?

— Нї.

— Отуди к бісу! Вони ж там стоять, Оті довгі сріблясті

штуки,

— Ні, не бачу,

— Та ви сліпий! — засміявся в свою чергу Томас*

— Я чудово все бачу. Це ви нічого не бачите.

— Але ж ви бачите нове містечко, правда?

— Я нічого не бачу, крім океану, де саме почався від­

плив.

— Містере марсіанине, той океан висох сорок століть

тому.

— Ну, годі вже, годі.

— Кажу вам, це правда.

Марсіанин враз став серйозний.

— Ану, повторіть усе з початку. Ви не бачите міста

таким, як я його змальовую? Д уж е білі колони, дуже

стрункі човни, святкові вогні... О, я бачу їх так виразної

Прислухайтесь-но! Я чую співи. Це не дуже далеко!

Томас прислухався й похитав головою.

— Ні, не чую.

— А я в свою чергу,— вів марсіанин,— не можу поба­

чити того, що ви змальовуєте. Ну от!

Знову їм стало холодно. Наче їхні тіла стали кри ж а­

ними.

— Невже це,.,

— Що саме?

— Кажете, ви з неба?

— З Землі.

— Земля — це назва. Вона нічого не означає,— ска­

зав марсіанин.— Але... коли я піднімався на перевал го­

дину тому...— він торкнувся потилиці...— я відчув...

— Холод?

— Так.

— А зараз?

— Знову холод. Дивно. Щось сталося зі світлом, з го­

рами, з дорогою,— розповідав марсіанин.— Я тоді відчув

щось чуже в усьому цьому, і на хвилину мені здалося,

що я остання жива людина в цьому світі...

— Те саме було й зі мною! — відгукнувся Томас, і

йому раптом здалося, наче він розмовляє з давнім близь­

ким другом, звіряючи йому свої думки.

94

Марсіанин на мить заплющив очі.

— Це може означати лише одне. Тут щось зв’язане

з часом. Так. Ви фікція минулого! — заявив він.

— Ні, це ви з минулого,— заперечив землянин, який

щойно обміркував це ж саме питання.

— Звідки така певність? Як ви можете довести, хто

з минулого, а хто з майбутнього? Який зар аз рік?

— Дві тисячі перший!

— Що ця дата говорить мені?

Томас подумав і знизав плечима:

— Нічого.

— Це все одно, якби я вам сказав, що зар аз 4 462 853

рік нашої ери, Д л я вас ця цифра не означає нічого, зов­

сім нічого. Д е той годинник, який покаже нам розташу­

вання зірок на небі?

— Але мою правоту доводять руїни! Вони доводять, що

я — майбутнє, що я живий, а ви мертвий!

— Все моє єство заперечує це. Моє серце б'ється, мій

шлунок відчуває голод, уста хочуть пити. Ні, ні, жоден

з нас не мертвий і не живий. Але більше живий, ніж

мертвий. Точніше сказати, ми десь посередині. Двоє не­

знайомих, що зустрілися вночі,— ось хто ми такі. То ви

кажете, там руїни?

— Так. Вам страшно?

— Кому з нас хочеться побачити майбутнє, бодай раз

у житті? Людина може повернутися в минуле, але поду­

мати про майбутнє? То ви кажете, колони розвалились?

І море порожнє, і канали повисихали, і дівчата повмира­

ли, і зів’яли квіти?— Марсіанин помовчав, а потім ще

раз глянув просто себе,— Але ж вони є, он вони. Я їх ба­

чу. Вони чекають мене зараз, хай би що ви казали,

А Томаса чекали ракети, що бовваніли вдалині, і мі­

стечко, і жінки з Землі.

— Ми НІКОЛИ: не дійдемо ЗГОДИ,:— промовив він.

— То хай кожен залишається при своїй думці,— ска­

зав марсіанин.— Хіба не все одно, хто з нас минуле, а

хто — майбутнє, коли

ми обоє живі. Адже

майбутнє

завжди прийде, завтра чи через десять тисяч років. Звід­

ки ви знаєте, що ці храми не є вашою власною цивіліза­

цією через сто століть, розбитою і зруйнованою? Вам

це невідомо. Отож не ставте ніяких запитань. Адже ніч

дуже коротка. Он злітають у небо святкові вогні і птахи.

Томас простягнув руку. Марсіанин зробив те саме, на-

95

Вони були першими чоловіками.

Усі знали, хто будуть перші жінки.

Друга хвиля мала прилинути з інших країн, принести

інші мови та інші ідеї. Але ракети були американські,

і поселенці були американці.

Отож поселенцями другої черги теж були американці.

Вони прийшли з нетрів і к а м ’яниць великого міста й зна­

йшли спокій та відпочинок у товаристві мовчазних ви­

хідців з пустельних західних штатів, які вміли мовчати

й знали ціну тиші.

Серед поселенців другої хвилі часто траплялися лю­

ди, в очах яких був такий вираз, наче вони прямували

до бога...

ЛЮТИЙ 2003. ІНТЕРМЕДІЯ

Вони привезли п’ятнадцять тисяч кубічних футів оре-

гонської сосни для будівництва Десятого міста і сімдесят

дев’ять тисяч футів каліфорнійського червоного дерева

та й вимахали чистеньке гарненьке містечко на берегах

висохлих каналів. Недільними вечорами видно було, як

світяться червоні, сині й зелені вітражі церков, і чути

було голоси, що співали нумеровані гімни. «Зараз ми

проспіваємо № 79», «Зараз ми проспіваємо № 94». А в

деяких будинках чути було стукіт друкарської машин­

к и — то працював романіст — або шкряботіння п е р а —

то писав поет, або не чути було нічого — то працював

шукач легкої наживи. Д уж е скидалося на те, що вели­

кий землетрус висмикнув із корінням це містечко в шта­

ті Айова. а потім якийсь чарівник, з тих, що трапляють­

ся в країні Оз \ легенько переніс його на Марс і переса­

див у місцевий грунт...

КВІТЕНЬ 2003. МУЗИКИ

Хлопці часто робили далекі прогулянки, розвідуючи

навколишню місцевість. Вони несли з собою запашні па­

перові мішечки, в які під час довгих переходів встром­

ляли носи, щоб відчути розкішний дух шинки й огірків

^ К р а ї н а О з — фантастична країна, д е відбувається дія по-

вісті-казки американського письменника Ф. Баум а «М удрець краї­

ни Оз».

4 Р. БредберІ

97

слідуючи його рух, їхні руки, не торкнувшись одна одної,

розтанули.

— Чи зустрінемось ми знову?

— Хтозна. Може, коли й зустрінемось.

— Я б хотів побувати з вами на тому фестивалі.

— А я б залюбки поїхав з вами до вашого нового мі­

ста, щоб побачити той корабель, про який ви розповіда­

ли, подивитись на людей.

— До побачення,— сказав Томас.

— На добраніч.

Марсіанин повільно поїхав далі в гори на своєму зе­

леному металевому екіпажі. Землянин завернув машину

на шосе і рушив у протилежному напрямку.

— Боже милосердний, який чудовий був сон,— зітхнув

Томас, стискаючи кермо і думаючи про ракети, про ж і:

нок, нерозведене віскі, віргінський ріл 1, про веселе то­

вариство.

— Яке дивне було те видіння,— згадував марсіанин,

прямуючи до свого міста й думаючи про свято, канали,

човни, жінок з золотавими очима та мелодійні пісні.

Ніч була темна. Місяці позаходили. Мерехтіли далекі

зорі. Ні звуку, ні машини, ні живої душі на порожньому

шосе — нічого. Так усе й лишалося до кінця холодної

темної ночі.

ЖОВТЕНЬ 2002, БЕРЕГ

Марс був далекий берег, і людей виносили на нього

хвилі. Кожна наступна хвиля була не така, як поперед­

ня, а неодмінно сильніша. Перша хвиля принесла людей,

звиклих до безлюддя й холоду, людей самотніх, наче

койоти або пастухи. В їхньому тілі не було жиру, роки

зисушили їм обличчя, очі в них були, як голівки цвяхів,

а руки — немовби зшиті зі старих рукавиць — готові бра­

тись до будь-якої роботи. Марс був безсилий проти них,

бо вони зростали на рівнинах і в преріях, безкраїх, як

і марсіанські поля. Вони прибули й трохи заповнили по­

рожнечу, щоб інші знайшли в собі мужність іти слідом

за ними. Вони вставили шибки в порожні вікна і засві­

тили світло.

1 Р і л — швидкий шотландський танець.

96

Вони були першими чоловіками.

Усі знали, хто будуть перші жінки.

Друга хвиля мала прилинути з інших країн, принести

інші мови та інші ідеї. Але ракети були американські,

і поселенці були американці.

Отож поселенцями другої черги теж були американці.

Вони прийшли з нетрів і кам ’яниць великого міста й зна­

йшли спокій та відпочинок у товаристві мовчазних ви­

хідців з пустельних західних штатів, які вміли мовчати

й знали ціну тиші.

Серед поселенців другої хвилі часто траплялися лю­

ди, в очах яких був такий вираз, наче вони прямували

до бога...

ЛЮТИЙ 2003. ІНТЕРМЕДІЯ

Вони привезли п’ятнадцять тисяч кубічних футів оре-

гонської сосни для будівництва Десятого міста і сімдесят

дев’ять тисяч футів каліфорнійського червоного дерева

та й вимахали чистеньке гарненьке містечко на берегах

висохлих каналів. Недільними вечорами видно було, як

світяться червоні, сині й зелені вітражі церков, і чути

було голоси, що співали нумеровані гімни. «Зараз ми

проспіваємо № 79», « За р а з ми проспіваємо № 94». А в

деяких будинках чути було стукіт друкарської машин­

к и — то працював р о м ан іс т— або шкряботіння п е р а —■


то писав поет, або не чути було нічого — то працював

шукач легкої наживи. Д у ж е скидалося на те, що вели­

кий землетрус висмикнув із корінням це містечко в шта­

ті Айова. а потім якийсь чарівник, з тих, що трапляють­

ся в країні Оз 1> легенько переніс його на Марс і переса­

див у місцевий грунт...

КВІТЕНЬ 2003. МУЗИКИ

Хлопці часто робили далекі прогулянки, розвідуючи

навколишню місцевість. Вони несли з собою запашні па­

перові мішечки, в які під час довгих переходів встром­

ляли носи, щоб відчути розкішний дух шинки й огірків

к р а ї н а О з — фантастична країна, де відбувається дія по-

вісті-казки американського письменника Ф. Б аум а «М удрець краї­

ни Оз».

4

Р. Бредбері

97

з майонезом та послухати булькання апельсинового на­

пою в термосах. Вимахуючи своїми мішками з соковитою

зеленою цибулею, ліверною ковбасою й білим хлібом,

вони підохочували один одного вийти за межі, визначені

їхніми суворими матерями. Вони мчали, репетуючи.

— Хто добіжить перший, дасть іншим щигля!

Вони робили вилазки влітку, восени або взимку. Восе­

ни було найвеселіше, бо тоді вони уявляли, ніби бігають

на Землі й шарудять осіннім листям.

Вони розсипалися, наче жменька камінців, по марму­

рових майданчиках біля каналів, ці хлопчаки з замурза-

ними щоками, з синьо-агатовими очима; вони чітко ви­

мовляли слова команди, і від них ішов дух цибулі. Адже

зараз, коли вони потрапили в мертве заборонене місто,

річ була вже не в тому, що «Хто добіжить останній, той

дівчина!» або «Хто добіжить перший, той буде музйка».

Тепер їх оточували відчинені двері мертвого міста і їм

здавалося, що ось-ось вони почують звідти ледве чутне

шарудіння,— таке, як шарудіння осіннього листя. З па­

лицями в руках вони підштовхували один одного ліктя­

ми, одночасно стримуючи й спонукаючи просуватися

вперед. Вони добре п а м ’ятали, як батьки казали їм: «Щоб

туди не йшов! Ні, тільки не в старі міста! Ми з тебе дух

виб’ємо, коли підеш туди! Ми перевіримо твої черевики,

як повернешся додому».

І от хлопчаки стояли купкою серед мертвого міста зі

своїми иапівз’їденими сніданками, заохочуючи один од­

ного пронизливим шепотінніям: «Та нічого страшного!»

І враз один з них кидався прожогом до найближчого

будинку, просто в двері, біг через загальну кімнату до

спочивальні і починав футболити все навколо. В повітря

здіймалося чорне листя, ламке, тонке, як вирізаний кла­

поть опівнічного неба. З а ним бігло шестеро інших, і

перший хлопець ставав музикою: він грав на ксилофоні

з білих кісток, що ховалися під покривом чорних пластів­

ців. А як усі кричали, коли викочувався великий череп,

наче снігова куля! Павукові лапи ребер звучали, ніби

приглушена арфа, і чорні пластівці зітлілої плоті круж­

ляли навколо них у буйному танку. Хлопці пхали один

одного, борюкалися й падали в листя, в смерть, що пере­

творила мертвих на пластівці, на сухий хмиз, на забав­

ку для дітлахів, у чиїх шлунках булькотіла апельсинова

шипучка.

98

А потім вони бігли з будинку в будинок. Вони пам’я­

тали, що всі міста на Марсі одне за одним очищають від

усіх страхіть пожежники, ці воїни-антисептики, озброє­

ні лопатами та відрами, які згрібали чорні, наче ебенове

дерево, клапті й білі, наче м’ятні палички, кістки, поволі,

але впевнено відокремлюючи страшне від нормального.

Отож хай граються ці хлопчаки. Скоро сюди прийдуть

пожежники!

Потім з блискучими від поту обличчями вони накида­

лися на свої останні сендвічї. Потім останній наскок,

останній ксилофонний концерт, останній осінній пробіг

по купах листя — і вони йшли додому.

Матері пильно оглядали їхні черевики, шукаючи слідів

чорних пластівців, а коли знаходили,— хлопці діставали

доброї прочуханки.

На кінець року пожежники скрізь позгрібали осіннє

листя та білі ксилофони, і розвагам настав кінець.

ЧЕРВЕНЬ 2003.

ДОРОГОЮ ВГОРУ, В ВИСОЧІНЬ

— Чи чули?

— Що?

— Та про негрів же, про негрів!

— Щ о з ними таке?

— Вони залишають нас, вибираються, тікають.

— Як то вибираються? Як вони можуть вибратися?

— Вони такі, що можуть. Виберуться. Вони вже зараз

вибираються.

— Якесь подружжя?

— Та всі чисто, принаймні у нас на Півдні.

— Не може бути!

— Справді!

— Поки не побачу на власні очі, не повірю. Куди во­

ни зібралися — в Африку?

Мовчанка.

— На Марс.

— Ви хочете сказати — на планету Марс?

— Атож.

Люди стояли в гарячій тіні, на ганку невеликої крам ­

ниці. Хтось завмер з незапаленою люлькою. Хтось інший

плюнув у розпечений полуденним сонцем пил.

— Та не можуть вони виїхати в с і Не можуть.

4*

99

— А проте вони виїжджають.

— Де ви таке чули?

— Про це скрізь кажуть. Хвилину тому передали по

радіо.

Люди, що стояли, мов закурені статуї, почали ожи­

вати.

Семюел Тіс, власник крамниці, вимушено засміявся.

— А я вже подумав, що таке трапилося з Сіллі. Годи­

ну тому він поїхав на моєму велосипеді до місіс Борд-

мен і досі ще не повернувся. То ви гадаете, що цей чор­

ний дурень гайнув велосипедом просто на Марс?

Чоловіки пирхнули.

— Хай він краще поверне велосипед! Я йому цього не

подарую!

— Тихше! Чуєте?

Десь далеко на вулиці, здавалося, прорвало греблю.

Чорні теплі води ринули й залили місто. Між сліпучо-

білих берегів вулиці, серед мовчазних дерев сунув чорний

потік. Він рухався повільно-повільно, несучи з собою чо­

ловіків і жінок, хлопчаків і дівчаток, коней і гавкіт со­

бак. Уста людей ворушились, і неясний гомін нагадував

плюскіт хвиль. І в цьому річищі, де повільний невпин­

ний плин темряви розрізав біле сяйво літнього дня, на­

сторожено блищали очі. Ці очі дивилися вперед, позира­

ли по боках, а ріка, довга безкрая ріка текла й текла.

З незліченних приток, барвистими швидкими струмками

й рівчаками стікали води в цю ріку, зливалися в одну

течію й плинули далі. А на поверхні повноводної, ріки

пливли речі: дзвонили дідівські годинники, цокотіли бу­

дильники, кудкудакали в клітках кури, заходилися кри­

ком немовлята; у темних вирах крутилися мули й коти,

часом зринав матрац, з нього стирчали пружини й на­

бивка, ніби волосся божевільного; ріка котила ящики,

корзини й портрети чорних дідів у дубових рамах, а лю­

ди сиділи, ніби знервовані пси, на ганку крамнички,

їхні руки були порожні, й вони відчузали, що греблю л а ­

годити пізно.

Семюел Тіс відмовлявся цьому вірити.

— Та хто їх у біса перевезе? Як же вони думають по­

трапити на Марс?

— На ракетах,— сказав дідусь Квотермейн.

— Дурні вигадки. Д е вони візьмуть ракети?

— Вони спорудили їх на заощаджені гроші.

— Ніколи не чув про це.

100

— Очевидно, негри робили це потай, може, вони самі

будували ракети. Де? Може, в Африці.

— А чи мали вони право це робити? — запитав Семю-

ел Тіс, міряючи кроками ганок.— Куди ж дивився закон?

— Вони ж не збираються оголосити нам війну,— спо­

кійно відповів дідусь.

— От бісові душі, вони своє роблять, влаштовують

змови! — закричав Тіс.— То звідки ж вони вилітають?

— Всі негри міста збираються біля озера Лун. Ракети

прибудуть туди о першій годині, заберуть їх і перекинуть

на Марс.

— Подзвоніть губернаторові, в поліцію! — лютував

Тіс.— Вони повинні були попередити нас!

— Ось іде твоя стара, Тісе.

Чоловіки озирнулися.

Розпеченою вулицею простувала біла жінка, а за нею

поспішали інші. У всіх них був спантеличений вигляд.

Усі шелестіли одежею, ніби стародавніми паперами. Д е я ­

кі плакали, інші були суворі. Всі вони прийшли по чоло­

віків. Вони штовхали двері барів і зникали всередині.

Вони заходили в тихі, прохолодні бакалійні крамниці.

Вони йшли в закусочні й гаражі. Одна з них, місіс Кла-

ра Тіс, зупинилася біля ганку крамниці, де стояла група

чоловіків, і, мружачись, втупила очі в свого набурмосе-

ного чоловіка, а повновода чорна річка безупинно текла

за її спиною.

— З Люсіндою лихо, татусю. Тобі треба йти додому.

— Не піду я додому через якусь там чорнопику.

— Вона нас залишає. Що я робитиму без неї?

— Доведеться, либонь, самій справлятися. Я не зби­

раюся ставати перед нею навколішки.

— Але ж вона ніби член сім’ї,— простогнала місіс Тіс.

— Не голоси! Я не потерплю, щоб ти рюмсала на лю­

дях через якусь кляту...

Він замовк, почувши тихенькі схлипування дружини.

Вона витирала хусткою очі.

— Я казал а їй: «Люсіндо, залишайся, і я підвищу тобі

платню. Хочеш — можеш взяти собі два вихідні вечори

на тиждень». Але в неї був такий вигляд! Я ніколи не

бачила її такою затятою. Я спитала її: «Невже ти не

любиш мене, Люсіндо?» А вона відповіла, що любить,

але їй треба йти. Вона прибрала в будинку, витерла скрізь

пил, поставила на стіл сніданок, а потім підійшла до

дверей вітальні, стала там з двома клунками, по клунку

101

біля кожної ноги, потиснула мені руку і.., і сказала:

«Прощайте, місіс Тіс». І вийшла за двері. А сніданок її

лишився на столі, і ми всі були надто пригнічені, щоб

з’їсти його. Страва й досі там і, мабуть, зовсім охолола.

Тіс мало не вдарив її.

— Ну, я ж тобі покажу вдома! Отак виставляти себе

на посміх людям!

— Але ж, татусю...

Містер Тіс зник у гарячих сутінках крамниці. З а кіль­

ка секунд він з ’явився знову, тримаючи в руці пістолет.

Його дружина тим часом щезла.

Ріка несла між будинками свої чорні води. Вона шару­

діла, рипіла, човгала ногами. Течія її була дуже спокій­

на, і в ній відчувалася велика впевненість — ні сміху, ні

шаленства, лише непохитний, рішучий, невпинний плин.

Тіс сів на край свого стільця з твердого дерева.

— Хай хоч один з них засміється, присягаюся богом,

я їх повбиваю.

Чоловіки чекали.

Над спокійним плином ріки стояв сонний полудень.

— Схоже на те, що тобі самому доведеться сапати

ріпу, Семе,— захихотів дідусь.

— А я й білого поцілю не гірше,— процідив, не див­

лячись на нього, Тіс.

Старий одвернувся й замовк.

— Ану, стривай-но! — гукнув Семюел Тіс, стрибаючи

з ганку, й схопив за вуздечку коня, на якому їхав висо­

кий негр.— Злізай, Белтере. Що це ти собі надумав? —

питав Тіс, озираючи його з ніг до голови.

— Річ у тім, містере Тіс...

— Ти, здається, гадаєш, що поїдеш... як це там співа­

ється у вашій пісні — «Дорогою вгору, в височінь»,

правда?

— Так, сер,— сказав, вичікуючи, негр.

— А чи пам’ятаєш, що ти винен мені п’ятдесят дола­

рів, Белтере?

— Так, сер.

— То ти хочеш дременути з моїми грішми в кишені?

Присягаюся богом, не вийде!

— Ой, сер, за метушнею це зовсім вилетіло з голови.

— Вилетіло йому з голови,— насмішкувато промовив

Тіс, зловтішно підморгуючи чоловікам на ганку.— Зн а­

єш, що тобі доведеться зробити?

— Ні, сер.

102

— Ти залишишся тут, поки відробиш оті п’ятдесят мо­

нет, інакше моє ім’я не Семюел Тіс.

І він з самовпевненою посмішкою повернувся до чоло-

віків, що стояли в холодку*

Белтер поглянув на річку, яка затопила вулицю, ту

саму річку, яка плинула й плинула між крамницями,

темну ріку на колесах, конях і в закурених черевиках,

темну ріку, з плину якої його вихопили. Він затремтів.

— Відпустіть мене, містере Тіс. Я вишлю гроші звід­

ти. Обіцяю вам!

— Слухай-ко, Белтере.— Тіс схопив негра за підтяж­

ки, що натяглнся, наче струни арфи, і, бринькаючи ними,

тицьнув кощавим пальцем у небо.— Чи ти маєш хоч яке-

небудь уявлення, Белтере, що там угорі?

— Я знаю лише те, що мені розказували.

— Що йому розказували! Мати божа! Чи ви чули т а ­

ке? Що йому розказували! — Він розгойдував негра, три­

маючи його за підтяжки, і спроквола, недбало помахував

пальцем перед чорним обличчям.— Белтере, ти полетиш

угору і вгору, наче ракета на Четверте липня

а потім

ба-бах! І от ти розсипався попелом по всьому космічно­

му простору. Оті придуркуваті вчені — вони ж нічого не

знають, вони вас усіх повбивають!

— Мені байдуже.

— Радий почути це від тебе. Та чи ти уявляєш, що на

тій планеті Марс? Там живуть потвори з очиськами з па­

расольку завбільшки. Ти ж бачив малюнки на обкладин­

ках науково-фантастичних журналів, які ти купуєш у з а ­

кусочній по десять центів за номер, правда? Ну, так-от!

Ті потвори накинуться на тебе й проковтнуть разом з кі­

стками.

— Мені байдуже, зовсім байдуже, байдуже, та йгоді.

Негр сумно дивився на процесію. Ріка плинула й пли­

нула, а він, Белтер, залишався тут. Здавалося, він от-от

знепритомніє. На темному чолі виступив піт.

— А ще там холодно, немає повітря, ти падаєш, б’єш­

ся, як риба, роззявляючи рота, помираєш, задихаєшся,

задихаєшся й помираєш. Тобі це подобається?

— Мені багато чого не подобається. Прошу, сер, пус­

тіть мене. Я запізнююсь.

— Я тебе пущу тоді, коли схочу. Ми з тобою любень­

ко розмовлятимемо, аж поки я скажу, щоб ти йшов, ти

1 Д ень незалеж ності,. національне свято С Ш А ..

103

це дуже добре знаєш. Тобі кортить подорожувати, прав­

да? Ні, так-от, містере Дорогою-вгору-в-височінь, ти вер­

таєшся додому й відробляєш оті п’ятдесят монет, що

завинив мені! Це забере в тебе два місяці.

— Але якщо я почну відробляти, то ракета полетить

без мене, сер!

— Оце вже прикро, правда? — сказав Тіс, намагаю­

чись прибрати засмученого вигляду.

— Я віддам вам коня, сер.

— Кінь не є законним платіжним засобом. Ти нікуди

звідси не виїдеш, поки я не одержу своїх грошей,— з а ­

перечив Тіс. На душі в нього було тепло й приємно.

Невеликий натовп чорних зібрався поблизу й прислу­

хався до розмови. Белтер стояв похнюпившись і весь

тремтів. Наперед виступив старий негр.

— Пане!

Тіс кинув на нього швидкий погляд.

— Ну, що?

— Скільки заборгував вам цей чоловік?

— Не твоє собаче діло!

— Скільки, синку? — старий обернувся до Белтера.

— П ’ятдесят доларів.

Старий простягнув чорні руки до людей, що оточували

його.

— Вас тут двадцять п’ять чоловік. Хай кожен дасть

два долари. Тільки швидко.

— Гей, ви! — вигукнув Тіс. З несподіванки він наче

остовпів.

Усі простягли гроші. Старий збирав їх, кидав у свій

капелюх, а потім подав його Белтерові.

— Синку,—сказав він,— ти не пропустиш ракети.

— Ні, сер, тепер напевно не пропущу! — посміхнувся

в капелюх Белтер.

— Поверни їм назад ті гроші! — ревнув Тіс.

Белтер поштиво вклонився, передаючи йому гроші, а

коли Тіс не взяв, він поклав їх біля Тісових ніг, просто

в пилюку.

— Ось ваші гроші, сер,— промовив він.— Щиро вам

вдячний.

Посміхаючись, негри — старий і молодий — сіли на

коней, і за хвилину їх уже не було видно.

— Сучий син,— прошепотів Тіс, втупивши сліпий по­

гляд у сонце.— Сучий син.

— Підніми гроші, Семюелю,— сказав хтось із ганку.

104

Подібні випадки траплялися скрізь. Босоногі білі хло­

п’ята бігали вулицею, розносячи новини.

— Ті, в кого є гроші, допомагають тим, у кого немае!

Отак вони всі звільнились од боргів! Ми бачили, як ба­

гатий дав одному бідному двісті доларів, щоб той спла­

тив комусь борг! А ще ми бачили, як вони давали один

одному по десять, по п’ять, по шістнадцять доларів! Б а ­

гато хто дає, скрізь усі дають!

Обличчя білих перекривились, очі позапухали, ніби в

лице їм бив гарячий вітер і пісок.

Семюела Тіса охопила лють. Він зійшов на ганок і пік

очима натовп, що пропливав мимо нього. Він вимахував

своїм пістолетом. А трохи згодом, коли йому стало не­

стерпно отак сидіти й дивитися, він почав кричати на

кожного негра, що позирав на нього.

— Бах! Ось іще одна ракета в космосі! — горлав він

так, щоб усім було чути.— Бах! Ой лишенько!

Кучеряві голови не поверталися, ніби й не чули, але

білі очі на чорних обличчях дивилися сторожко й три­

вожно.

— Трах! Усі ракети падають! Негри кричать, помира­

ють! Бах! Всесильний боже, який я радий, що стою тут,

на нашій матінці твердій землі!

Коні цокотіли копитами, здіймаючи куряву. Торохтіли

на розбитих ресорах фургони.

— Бах! — У гарячому повітрі голос звучав самотньо,

його байдуже слухали курява й сонячне небо.— ТрахІ

Негри в космосі! Присягаюся богом, метеор влучив у

ракети, і вони розсипалися, наче порох! У космосі пов­

но метеорів. Ви це знаєте? Авжеж! їх там як дробу! Во­

ни збивають бляшанки ракет, ніби качок, ніби глиняні

люльки! Старі бляшанки з-під сардин. Чорна тріска роз­

літається з бляшанок на всі боки, наче фейєрверк. Тут

десять тисяч трупів, там десять тисяч. Д алеко в просторі

вони пливуть холодні як крига навколо Землі. О госпо­

ди! Ви чуєте це? Гей, ви!

Мовчанка. Ріка плинула широко й безнастанно. Лише

годину тому вона залила халупи на бавовняних планта­

ціях, вимила всі більш-менш цінні речі й несла тепер на

собі стінні годинники й пральні дошки, відрізки шовку

й пруття для завіс, несла до якогось далекого чорного

моря.

Повінь минула. Було дві години. Д а л і пішла мала во­

да. Невдовзі річка висохла, місто затихло. Курява тов-

105

стим шаром лягала на крамниці, на людей, що сиділи

надворі, на високі нагріті сонцем дерева.

Тиша.

Чоловіки на ганку напружували слух.

Нічого не чуючи, вони линули думками на довколишні

луги. День у день вранці над землею линула звичайна

мішанина звуків. То тут, то там, вперто дотримуючись

звичаїв, негри заводили пісень, з-під мімоз чувся дзвін­

кий сміх, негренята

кидалися в чистий

водяний сміх

струмка, з мазанок, обплетених зеленим виноградом, до­

линали жарти й веселі вигуки.

А тепер здавалося, що великий вітер вимів геть-чисто

всі звуки. Не лишилося нічого. Розчинені двері звисали

на шкіряних завісах. Дитячі гойдалки ледь похитувалися

в сонному повітрі. На річці, на кладках для прання бі-

лизи було порожньо й тихо. Павуки заходилися плести

нове павутиння в покинутих хатах, крізь діряві дахи зо­

лотими сонячними конусами сіялася курява. То тут, то

там жевріючий вогонь, забутий у поспіху останньої хви­

лини, враз набирався сили і кидався жерти сухі кістки

якоїсь халупи, де валялися кинуті, вже нікому не потріб­

ні речі. Тоді в сторожкій тиші чути було тріск полум’я.

Чоловіки сиділи на ганку крамниці, поглядаючи один

на одного.

— Навіть уявити не можу, чому вони посунули тепер.

Саме тепер, коли їхні справи щодень кращі. Адже вони

дістають усе більше прав, нарівні з білими. Чого їм ще

треба? Ось уже зняли податок на виборців, нові й нові

штати приймають закони, спрямовані проти судів Лінча.

Чого ж їм іще? Заробляють вони майже стільки, як і

білі, і все ж таки вони тікають.

Далеко, в кінці безлюдної вулиці, з ’явився велоси­

педист.

— Хай мене грім уб’є, Тісе, коли це не твій Сіллі мчить

сюди.

—"Отже, ти совісний хлопець і вирішив повернути­

ся? — промовив Тіс.

— Ні, сер, Я тільки привіз велосипед.

— Що, не можна було взяти в ракету?

— Ні, не в тім річ, сер.

— Мені байдуже, в чому там річ! Злізай, все одно

тобі не вдасться його вк р асти !— Тіс штовхнув хлопця,

і велосипед упав.— Іди в крамницю і берися до роботи.

— Прошу, сер? — Очі у хлопця злякано розширилися.

Ю6

— Ти чув, що я сказав. Он треба розпакувати рушни­

ці, і ящик цвяхів щойно прибув з Нетшеза...

— Містере Тіс, сері

— Ти й досі с то їш ? — люто вирячився на нього Тіс.

— Містере Тіс, ви не будете заперечувати, коли я візь­

му на сьогодні вихідний?— винувато промовив хлопець.

— І на завтра, й на післязавтра, і на всі дні, що бу­

дуть потім?

— Боюся, що так, сер.

— Що ж, боятися тобі треба, хлопче. Ходи-но сюди.—

Він повів хлопця через ганок і витяг з письмового столу

якийсь папір.— Ти це пам’ятаєш?

— Що це, сер?

— Це трудова угода, підписана тобою. Ось твій хре­

стик, бачиш? Ну, чого мовчиш?

— Я не підписував, містере Тіс,— відказав, тремтячи,

хлопець.— Хрестик може поставити кожен!

— Слухай-но, Сіллі. Ось що написано в контракті: «Я

працюватиму на містера Семюела Тіса протягом двох

років, починаючи з п’ятнадцятого липня дві тисячі пер­

шого року, і якщо матиму намір залишити роботу, то

попереджу про це за чотири тижні й працюватиму, поки

на моє місце підшукають іншого робітника». Ось м а­

єш,— Тіс ляснув долонею по паперу, очі в нього блища­

ли.— Коли не хочеш по-доброму, передамо справу до суду.

— Я не можу залишитися,— заголосив хлопець, і по

його щоках покотилися сльози.— Якщо я сьогодні не по­

лечу, то вже не полечу ніколи.

— Я розумію твої почуття, Сіллі. Так, сер, розумію.

Я тобі співчуваю, хлопче. Але тобі і тут буде зовсім не­

погано, хлопче, матимеш добрі харчі. А тепер берися за

роботу і забудь усі оті дурниці. Гаг Сіллі? Забудеш,

правда ж?

Тіс посміхнувся й поплескав хлопця по плечу.

Сіллі обернувся й глянув на старих, що сиділи на ган­

ку. З а сльозами він ледве міг їх бачити.

— А може... може, хтось із цих джентельменів...

Чоловіки підвели очі — спершу вони подивилися на

хлопця, а потім на Тіса.

— Ти хочеш сказати, хлопче, що б і л и й повинен зай­

няти твоє місце? — холодно запитав Тіс.

Старий Квотермейн зняв з колін свої червоні руки. Він

задумливо глянув на обрій і сказав:

— Тісеу а що, коли я?..

107

— Що?

— Коли я заступлю Сіллі?

Ганок мовчав. Тіс сіпнувся всім тілом.

— Діду! — сказав він застережливо.

— Пусти хлопця. Я все робитиму за нього.

— Справді? Ви не жартуете? — закричав Сіллі й ки­

нувся до діда з слізьми на щоках, ще не вірячи своєму

щастю.

— Авжеж.

— Діду,— сказав Тіс,— не лізьте в чужі справи.

— Хай він летить разом з усіма, Тісе.

Тіс підійшов і схопив хлопця за руку,

— Він мій. Я його замкну до вечора в комірчині.

— Не треба, містере Тіс!

Хлопець почав схлипувати. Очі його були заплющені.

В кінці вулиці запирхав автомобіль: їхав старенький

«фордик», везучи останню групу негрів.

— Ось моя сім’я, містере Тіс. О, будь ласка, благаю

вас, ради бога, будь ласка!

— Тісе,— обізвався, підводячись, іще один на ганку,—

пусти його.

З а ним підвівся інший:

— Я кажу те саме.

— Пусти його! — мовив ще один.

— Пусти його! — загомоніли всі.

Тіс помацав у кишені пістолет. Він глянув в обличчя

чоловікам, вийняв з кишені руки й сказав:

— Он воно як?

— Саме так,— промовив хтось.

Тіс випустив руку хлопця.

— Гаразд. Вимітайся звідси,— сказав він і рвучко

вказав рукою назад.— Сподіваюся, ти не збираєшся ки­

нути свій мотлох у моїй крамниці.

— Ні, сер!

— То повикидай його й спали.

Сіллі похитав головою.

— Я все візьму з собою.

— Тобі не дозволять його брати в оту кляту ракету.

— Я все візьму з собою,— м’яко, але наполегливо по­

вторив хлопець.

Він прожогом кинувся до своєї комірчини. Чути було,

як він прибирає там. З а хвилину хлопець з’явився з обе­

ремком дзиг і мармурових кульок, старих закурених змі­

їв і залізяччя, зібраного протягом років. Саме в цю мить

108

під’їхав старенький «фордик», Сіллі заліз усередину, й

дверцята зачинилися.

Тіс, гірко посміхаючись, стояв на ганку.

— Що ти збираєшся там робити?

— Почну нове

життя,— відповів

Сіллі.— Відкрию

власну крамницю.

— От гаспид! То ти вивчив моє ремесло, щоб утекти

від мене й самому почати діло?

— Ні, сер. Я й гадки не мав, що так станеться, сер.

Але воно сталось. Я ж не винен, що вивчив ваше ремес­

ло, містере Тіс.

— Ви, гадаю, дали ракетам назви?

Негри позирнули на свій єдиний годинник, що був на

щитку автомобіля.

— Дали, сер.

— Мабуть, «Ілля», «Колісниця», «Велике колесо»,

«Мале колесо», «Віра», «Надія», «Милосердя», га?

— Кораблі повинні мати свої назви, містере Тіс.

— Я не здивуюсь, якщо у вас є «Бог-син» і «Святий

дух». Скажи-но, хлопче, а ви не назвали часом ракету

«Церквою Першого Хрестителя»?

— Нам час їхати, містере Тіс.

Тіс зареготав.

— Одну з них ви, мабуть, назвали «Гойдайся низько»,

а ще одну — «Солодка колісниця», чи не так?

Машина рушила.

— Прощайте, містере Тіс.

— А «Гойдай їхні кістки» у вас є?

— Прощайте, містере!

— І «За Йорданом» теж є? Ха! Що ж, жени ракету,

хлопче, веди її вгору, давай вибухай разом з нею! Мені

байдуже, можеш бути певен!

З а машиною знялася хмара куряви. Хлопець підвівся,

притулив до рота руки і востаннє гукнув:

— Містере Тіс, містере Тіс, що ви тепер робитимете но­

чами? Що ви робитимете ночами, містере Тіс?

З а п а л а тиша. Машина вже була далеко, десь у кінці

. вулиці. Ще мить, і вона зникла.

— Що він у біса хотів сказати? — міркував Тіс.—

Що я робитиму ночами?

Він стежив, як спадає курява, і раптом йому сяйнула

догадка.

Він пригадав ночі, коли до його будинку під’їздили

в машинах чоловіки. У них гостро випиналися коліна,

109

а ще гостріше — рушниці. Очі в цих людей були скляні.

Сурмив сигнал, і він ляскав дверима, виходячи з рушни­

цею в руці, сміючись сам, до себе, а серце в нього кал а­

тало, наче в десятирічного хлопчака. Вони мчали по

нічній літній дорозі, конопляна мотузка звивалася на під­

лозі машини, і в кожного під піджаком випинався пояс

З патронами. Скільки ночей на рік, скільки ночей, на­

поєних вітром, що вдирався в машину, здуваючи волосся

на їхні осклілі очі! З ревом вони вибирали дерево, добре

міцне дерево, і стукали в двері халупи.

— Так от що ти хотів сказати, сучий синуї — Тіс

стрибнув на залиту сонцем вулицю.— Що я робитиму но­

чами? То це паршиве ледащо...

Запитання було слушне. Йому враз стало тоскно. «Так,

що ми робитимемо ночами? — думав він.— Тепер, коли

їх немає, що?»

Він витяг із кишені пістолета, перевірив заряд.

— Що ти збираєшся робити, Семе? — запитав хтось»

— Уб’ю того сучого сина.

— Не гарячися,— сказав дідусь.

Але Семюел Тіс уже побіг за крамницю і за мить ви­

їхав у своєму автомобілі з одкидним верхом.

— Хто-небудь поїде зі мною?

— Я б хотів прокататися,— сказав дідусь і підвівся.

— Ще хто?

Ніхто не відповів.

Старий сів у машину. Клацнули дверцята. Семюел

Тіс вивів машину на вулицю, знявши хмару куряви. Вони

мовчки мчали під ясним небом. Н ад сухими лугами ме­

рехтіло гаряче повітря.

На роздоріжжі Тіс зупинив машину.

— Якою дорогою вони подалися, діду?

Дідусь примружився:

— Мабуть, прямо.

Вони рушили далі. Під високими деревами самотньо

гула їхня машина. Дорога була безлюдна, але часом

їхню увагу привертали якісь предмети обабіч дороги. Тіс

уповільнив хід і висунувся з машини, люто поблискуючи

своїми жовтими очима.

— От кляті байстрюки! Діду, ви бачите, що вони зро­

били!

— А що? — спитав старий і визирнув з машини й собі.

Там, де їх поставили й залишили, за кілька футів од­

не від одного вздовж шляху акуратно стояли й лежали

110

старі самокати, яскраві хустки з різними дрібничками,

старі черевики, колесо від воза, купи старих штанів, під-,

жаків і капелюхів, різні брязкальця, що колись подзво­

нювали на вітрі, бляшанки з рожевими геранями, тарелі

з восковими фруктами, картонні коробки з конфедерат-

ськими грошима \ балії, пральні дошки, шворки для бі­

лизни, мило, дитячий триколісний велосипед, ножиці для

підстригання газонів, якась іграшка, вітраж із негритян­

ської баптистської церкви, ціла колекція ободів, м атра­

ци, канапи, крісла-гойдалки, баночки кольдкрему, лю­

стерка. Ці речі не викидали, ні, їх ставили — обережно,

дбайливо — в куряву край дороги. Глянувши на них,

можна було подумати, ніби ціле місто йшло тут з пов­

ними руками і в ту мить, коли просурмила величезна

бронзова сурма, всі речі було передано мовчазній пилюці

і всі до одного мешканці помчали просто в сині небеса.

— Так от чому вони казали, що нічого не палити­

м уть!— люто кричав Тіс.— Вони не хотіли палити свій

мотлох, бо їм, бач, треба було взяти його з собою, щоб,

помилувавшись ним востаннє, лишити тут цілим і непо-

шкодженим. От бестії!

Миля за милею він шалено гнав машину по дорозі,

перекидаючи, розбиваючи, ламаючи, розкидаючи скринь­

ки з прикрасами, люстри, стільці, стоси паперу.

— Ось вам, кляті, ось!

Передня шина пронизливо засвистіла. Машина ска­

жено рвонула з дороги в кювет, і Тіс з розмаху стукнув­

ся об вітрове скло.

— От суча дочка!

Він обтрусився й вийшов з машини, ледве не плачучи

з люті.

— Тепер ми ніколи їх не спіймаємо. Ніколи, ніколи,—

мовив він, дивлячись на мовчазну дорогу.

Скільки сягало око, нічого не було видно, крім вузлів,

куп старої одежі і знову вузлів, що тяглися вдалину й

бовваніли там, ніби маленькі гробниці під теплим вітром.

З а годину втомлені Тіс і старий Квотермейн дісталися

до крамниці. Чоловіки й досі сиділи на ганку, до чогось

прислухаючись і поглядаючи на небо. Щойно Тіс сів і,

щоб дати ногам відпочинок, скинув тісні черевики, як

хтось скрикнув:

1 Гроші, що їх випускали

К онфедеративні

Ш тати

А м ери ки—«

союз рабовласницьких штатів П івдня, що існував окремо від США

з 1861 д о 1865 р.

111

— Дивіться!

— Хай мене чорти візьмуть, якщо я подивлюся,— ска­

зав Тіс.

Але інші дивилися. І вони побачили в далекому небі

золоті веретена, що зникали у високості, залишаючи за

собою полум'я.

Н а бавовняних полях вітер смикав сніжно-білі грона,

а ще далі, на баштанах, вилежувалися кавуни без ж од­

ного відбитку людських пальців. Смугасті й гладенькі,

вони скидалися на вгодованих котів, що ніжаться на .і

сонці.

Чоловіки на ганку знову сіли, перезирнулися, потім

подивились на мотки жовтої вірьовки, дбайливо складе­

ні на полицях, глянули на рушничні набої, що жевріли

в картонних коробках, побачили пістолети й довгі чор­

ні дробовики, які спокійно висіли на гаках. Один почав

кусати соломинку, другий — креслити щось у пилюці.

Нарешті Семюел Тіс з переможним виглядом підняв

черевика, перевернув його, зазирнув усередину й сказав:

— А ви помітили? Присягаюся богом, він до кінця к а ­

зав «містер»!

2004— 2005. ЯК ДАВАЛИ НАЗВИ

Люди приходили на нові блакитні землі й нав'язували

землям свої назви. Так з ’явилися Гінкстонів струмок і

Ластігове урочище, Блекова річка, Перегрінові гори і

місто Уайльдер. Назви прославляли відомих людей і те,

що вони зробили. Там, де марсіани вбили перших зем­

лян, стояло Червоне місто, нагадуючи про пролиту кров.

А місцевість, де була знищена друга експедиція, назвали

Другою Спробою; і на всіх інших місцях, де люди, ви­

палюючи грунт, приземлялися на своїх вогняних бля­

шанках, залишалися імена, ніби попіл. І, звичайно, з ’я ­

вилася гора Спендера й місто Натаніел Йорк...

Старі марсіанські назви... Це були назви води, повітря,

гір. Це були назви снігів і криги, що стікала водою на

південь по кам ’яних каналах, щоб заповнити порожні

моря. Лишилися також імена чарівників, похованих у з а ­

мурованих гробницях, назви веж та обелісків. І ракети

били по цих назвах, наче молоти, кришили мармур, дро­

били ламкі придорожні стовпи з назвами старих міст,

перетворюючи їх на купи щебеню. Згодом були встанов­

і м

лені величезні пілони з новими назвами: місто Залізне,

місто Сталеве, місто Алюмінієве, село Електричне, місто

Хлібне, вілла Зернова, Детройт II — механічні імена й

металеві імена, завезені з Землі.

А після того як збудували і назвали міста, з’явилися

кладовища: Зелений Горб, Мохове Місто, Місто Новаків,

Відпочинь Трошки. І перші мертві лягли в свої могили...

Але після того як усе було влаштовано, налагоджено

і стало на своє місце, коли все стало безпечним і надій­

ним, тоді з Землі прилетіли розумники, що тверезо ди­

вилися на життя. Вони прилітали в гості у відпустку,

шукали сувенірів і «екзотики», фотографували, подоро­

жували, щоб вивчати й застосовувати соціологічні зако­

ни; вони прибували зі своїми зірками й значками на ру­

кавах, з правилами та інструкціями, привозячи з собою

паростки бюрократизму, який витким бур’яном обплутав

Землю, й висаджували їх на Марсі скрізь, де вони могли

прийнятися. Вони взялися повчати та підштовхувати тих

самих людей, які повтікали на Марс, щоб уникнути на­

станов, команд та підштовхувань.

І, природна річ, дехто з цих людей на штурхан відпо­

відав штурханом...

КВІТЕНЬ 2 0 0 5 . АШЕР II 1

«Протягом усьоґо тоскного, тьмяного, німого осіннього

дня, коли хмари висіли гнітюче низько над головою, я

їхав сам верхи по вельми сумній місцевості, і нарешті

переді мною відкрився огорнений вечірніми тінями по­

хмурий дім Ашер...»

Містер Вільям Стендал замовк. Перед ним на низько­

му чорному горбі стояв дім, на наріжному камені якого

було вирізьблено дату: «2005 н. е.».

Містер Байджлоу, архітектор, промовив:

— Він готовий. Ось ключ, містере Стендал.

Двоє чоловіків стояли мовчки. Був тихий осінній день.

Біля ніг на почорнілій траві шаруділи аркуші з про­

ектом.

— Дім Ашер,— сказав задоволено містер Стендал.—

Його сплановано, збудовано й куплено. Навіть містер

По був би задоволений, га?

1

У цьому розділі автор використовує мотиви творів американ­

ського письменника Едгара П о («Д ім Ашер», «Маятник», «Мавпа»,

«Амонтільядо» тощ о).

113

Містер Байджлоу скоса позирнув на нього!

— Чи все так, як ви хотіли, сер?

— Усе так!

— Чи колір той, що треба? Похмурий і жахний?

— Дуже похмурий, дуже жахний!

— Стіни холодні?

— На диво холодні!

— А озеро, чи досить воно «чорне й зловісне»?

— Страшенно чорне й зловісне.

— А осока — ви ж знаєте, ми її пофарбували — чи

вона таки сіро-чорна?

— Вона жахлива!

Містер Байджлоу зазирнув у проект і спитав, цитую­

чи звідти:

— Чи в цілому від цього всього «холоне й болісно

стискається серце, туга охоплює душу»? Від дому, озера,

околиць?

— Містере Байджлоу, жодне моє пенні не змарнова­

но? Боже мій, яка краса!

— Дякую. Адже я працював, не зовсім точно уявляю­

чи, чого ви бажаєте. Ваше щастя, що маєте власні ра­

кети, а то б нам не дозволили перевезти все потрібне

спорядження. Ви ж бачите, тут завжди присмерк, завж­

ди осінь, скрізь гола, мертва земля. Ми таки добряче

попрацювали. Ми повбивали все. Десять тисяч тонн

ДДТ! Не залишилося жодної гадюки, жаби чи марсіан­

ської мухи! Завжди присмерк, містере Стендал! Я пиша­

юся цим. Ми встановили прилади, які вбирають сонячне

проміння. Тут завжди «тоскно», як і належить.

Стендал тішився всім цим — тоскним, гнітючим крає­

видом, смердючими випарами, так тонко розробленою і

втіленою загальною «атмосферою». А сам дім! Ця жах­

лива будівля, це моторошне озеро, цвіль, тлін! Хто дога­

дається, що все це пластмасове, а не справжнє?

Він подивився на осіннє небо. Десь там далі, високо-

високо, було сонце. Десь був квітень на планеті Марс,

жовтий місяць з блакитним небом. Десь угорі пропалю­

вали собі шлях ракети, несучи цивілізацію на прекрасну

мертву планету. їхнє ревіння поглиналося цим тьмяним

звуконепроникним

світлом, цим прадавнім

осіннім

світлом.

— Тепер, коли моя праця скінчена,— несподівано про­

мовив містер Байджлоу,— я хотів би спитати, що ви зби­

раєтеся робити з оцим усім.

114

— З Ашер? Ви не догадалися?

— Ні.

— Невже вам нічого не говорить назва Ашер?

— Нічого.

— Ну, а таке ім’я, як Едгар Алан По?

Містер Байджлоу похитав головою.

— Авжеж! — пирхнув Стендал, висловивши цим од­

ночасно розпач і презирство.— Чи можна було сподіва­

тися, щоб ви знали якогось містера По? Він помер давно.

Всі його книги спалили у Великому Вогні. Тобто трид­

цять років тому — 1975 року.

— Ага,— сказав містер Байджлоу, набираючи мудро­

го вигляду.— Один з тих!

— Еге ж, один з тих, Байджлоу. Він і Лавкрафт, і Го-

торн, і Амброз Бірс 1>— усі твори, що лякали, фантастич­

ні й жахливі, а значить, і твори про майбутнє були спа­

лені. Спалені — і край! Був прийнятий закон. О, все по­

чалося з малого. В п'ятдесятих та шістдесятих роках це

була піщинка. Вони почали з контролю над коміксами,

а потім над детективними книгами і, звичайно, над філь­

мами. То та, то інша групи робили це. Для цього викори­

стовувалися політичні упередження, релігійні забобони,

тиск з боку профспілок. Завжди знаходилася меншість,

яка чогось боялася, і величезна більшість, яка боялася

невідомості, боялася майбутнього, боялася минулого,

боялася сучасного, боялася себе і своєї власної тіні.

— Розумію.

— Боялася слова «політика» (яке, врешті, я чув, стало

синонімом комунізму серед найреакційніших елементів

і коштувало життя тим, хто вживав його). Вони закру­

чували гайку тут, загвинчували болт там, штовхали, тяг­

нули, сіпали, і от мистецтво та література незабаром

перетворилися у величезну солодку тягучку, сплетену й

зв'язану вузлами, витягнену в усі боки, прісну й нудот­

ну. Потім пощезали кіноапарати й потонули в темряві

театри, а з друкарських пресів замість великої Ніагари

друкованого слова тонесенькою цівочкою тік цілком без­

невинний «фактичний» матеріал’ О, фраза «втеча від

дійсності» була, мушу сказати, аж надто дійовою!

— Справді?

— Ще б пак! Кожна людина, казали вони, повинна

стояти лицем до дійсності. Мусить зазирнути їй в очі

1 Г* Л а в к р а ф т , Н. Г о т о р н , А. Б і р с — американські пи­

сьменники X IX — XX ст.

115

негайно! А все, що не. відповідало дійсності — всяка лі­

тературна брехня й польоти фантазії,— підлягало роз­

стрілу на місці. Отож одного недільного ранку тридцять

років тому вони вишикували їх під бібліотечними стіна­

ми — Діда Мороза й Вершника без голови, Білосніжну,

й Румпельстілтскін, і Матусю Гуску — о, як вони голо­

сили! — та й розстріляли їх. А потім вони спалили чарів­

ні замки, й жаб-принцес, і старих королів, і Десь Колись

стало Більше Ніде й Ніколи! І вони закидали попіл Рик-

ші-привида руїнами країни Оз; вони перев’язали стріч­

кою кістки Доброї Глінди та Озми \ потовкли кольорові

вази, а Джека Гарбузову Голову подали до столу на

балу біологів. Чарівний біб засох у бюрокатичних ха­

щах! Спляча Красуня прокинулася від поцілунку вчено­

го, щоб померти від смертельного уколу його шприца.

І вони примусили Алісу пити з пляшечки рідину, яка

зменшила її зріст настільки, що вже не чути було її кри­

ку: « В с е д и в н і ш е й д и в н і ш е » , і вони вдарили

молотком по Дзеркалу, щоб розбити на друзки і його, і

всіх Червоних Королів та Устриць!

Він стиснув кулаки. Боже, які свіжі були спогади!

Обличчя його почервоніло, він задихався.

Що ж до містера Байджлоу, то його цей вибух спан­

теличив. Він закліпав очима і нарешті промовив:

— Даруйте. Я вас не розумію. Ці імена мені нічого не

говорять. З ваших слів я роблю висновок, що уряд доб­

ре зробив, спаливши оті книги.

— Забирайтеся геть! — загорлав Стендал.— Ви закін­

чили свою роботу, а тепер дайте мені спокій, дурню!

Містер Стендал залишився сам перед своїм домом.

— Слухайте-но, ви,— звернувся він до невидимих р а­

кет.— Я прибув на Марс, щоб сховатися від вас, добро-

мисних громадян, але вас тут щодень то густіше, наче

мух на падлі. Ну, я ж вам покажу. Я віддячу вам за те,

що ви вчинили з Едгаром По на Землі! То ж бережіться!

Дім Ашер відкрито!

І він погрозив кулаком у небо.

Ракета приземлилася. З неї впевненим кроком вийшов

чоловік. Він подивився на дім, і його сірі очі звузилися.

1

Д о б р а Г л і н д а , О з м а та ін.— персонаж і з книги амери­

канського письменника Ф. Б аум а «М удрець країни Оз».

116

Він перейшов через рів, що оточував дім, і опинився пе­

ред невисоким чоловіком.

— Ваше прізвище Стендал?

— Так.

— Я Герет, слідчий Бюро Громадської Моралі.

— Отже, ви, представники Громадської Моралі, діста­

лися, нарешті, й до Марса. А я саме думав, коли ви вже

з’явитеся.

— Ми прибули минулого тижня. Скоро ми наведемо

тут порядок, як і на Землі.— Чоловік роздратовано по­

махав своєю посвідкою, вказуючи на дім.— То, може, ви

розкажете мені, що це за штука?

— Замок з привидами, якщо це вам до вподоби.

— Мені не до вподоби, Стендале, зовсім не до вподо­

би. Слово «привиди» мені не подобається.

— Все досить просто. Літа божого 2005 я збудував

механічне святилище. В ньому мідні кажани літають на

електронних променях, бронзові пацюки ганяють по пла­

стмасових льохах, танцюють скелети-роботи. Там живуть

роботи-вампіри, арлекіни, вовки й білі привиди, створені

за допомогою хімії й винахідливості.

— Саме цього я й побоювався,— зауважив, спокійно

посміхаючись, Герет.— Боюся, нам доведеться знести

вашу оселю.

.— Я знав, що ви навідаєтеся відразу, як тільки про-

нюхаєте, що тут діється.

— Я прилетів би сюди раніше, але м и — в Бюро Гро­

мадської Моралі — хотіли точніше довідатися про ваші

наміри. Демонтажники й бригада паліїв Бюро будуть тут

ще перед вечерею. За кілька годин від вашого дому ні­

чого не лишиться. Містере Стендал, я вважаю, що ви

все-таки дурень, сер. Витрачати зароблені грошики на

безглузду примху! Адже це, напевно, коштувало вам міль­

йонів зо три доларів...

— Чотири мільйони! Містере Герет, ще юнаком я ус­

падкував двадцять п’ять мільйонів, а тому можу дозво­

лити собі невелику примху. Тільки яка прикрість: будів­

ництво закінчилося лише годину тому, а ви зі своїми де­

монтажниками вже тут! Чи не дозволите мені погратися

цією іграшкою, ну, хоча б двадцять чотири години?

— Ви ж знаєте закон. Його треба виконувати негай­

но. Не можна створювати нічого — ні книг, ні будинків —

що будь-яким чином нагадувало б про привидів, вампі­

рів, фей або інші витвори людської фантазії.

117

— Скоро ви почнете палити й такі книги, як «Беббіт» Ч

— Ви нам завдали чимало клопоту, містере Стендал.

У нас усе зареєстровано. Двадцять років тому. На Зем­

лі, Історія з вами й вашою бібліотекою.

— Так, зі мною й моєю бібліотекою, І ще з кількома

іншими такими, як я. По вже був забутий десятки років,

а також країна Оз та багато іншого. Але я мав свою не­

велику схованку. Ми, кілька приватних громадян, збері­

гали свої бібліотеки, аж поки ви розіслали в усі кінці

озброєних смолоскипами людей, які пошматували й

спалили мої п’ятдесят тисяч книг. В такий же спосіб ви

встромили кілок у серце Гелоуїна2 і попередили своїх

кінорежисерів, що коли вони виявлять намір іще щось

робити, то їм доведеться знов і знов ставити лише ті са­

мі речі Ернста Хемінгуея. Боже мій, скільки я бачив

інсценізацій «По кому подзвін»! Тридцять варіантів!

Усі реалістичні. О, цей наш реалізм, чорт би його за­

брав!

— Не варто гніватися! Це вам нічого не дасть!

— Містере Герет, вам доведеться подати докладний

звіт, правда?

— Еге ж.

— Тоді, може, ви зайдете і роздивитесь усе як слід?

Це не забере багато часу.

— Гаразд. Показуйте. Та глядіть мені, без вибриків.

У мене пістолет.

Двері дому Ашер зарипіли й розчинилися. Війнуло

вогкістю. Почулися гучні зітхання й стогін, ніби у ста­

рих катакомбах дихав підземний міх.

По кам’яній підлозі пробіг пацюк. Герет, зойкнувши,

копнув його ногою. Пацюк перекинувся, і з його нейлоно­

вої шерсті вискочила ціла хмара металевих бліх.

— Оце дивина! — вигукнув Герет, нагинаючись, щоб

роздивитися.

Стара відьма сиділа в ніші, її воскові руки тремтіли

над жовтогарячими й синіми таротовими картами 3. Во­

на сіпнула головою й засичала своїм беззубим ротом на

Герета, стукаючи пальцем по засмальцьованих картах,

— Смерть! — крикнула вона.

1 «Б е б б і т» — сатиричний роман

американського

письменника

Сінклера Л ью їса про сучасну йому Америку.

2 Г е л о у ї н — переддень 1 листопада, Д н я всіх святих. Й ого

відзначаю ть народними гуляннями.

3 В ид карт, вж иваних у середньовіччі.

118

— Саме такі речі я й маю на увазі,— сказав Герет.—

Який сором!

— Я дозволю вам особисто спалити її.

— Справді? — зрадів Герет. Потім він насупився.—

Мушу сказати, мене дивує, що ви так благодушно сприй­

маєте все це.

— Для мене вже досить того, що я створив такий ку­

точок. Тепер я маю право сказати, що зробив це. Сказа­

ти, що я створив середньовічну атмосферу в сучасному

недовірливому світі.

— Я вже й сам мимохіть починаю захоплюватись ва­

шим генієм, сер.

Герет дивився, як пливли повз нього, клубочачись і по­

ступово набираючи форми прекрасної жінки, пасма ту­

ману. В кінці вогкого коридору загула машина. Густий,

наче біла піна, туман піднявся і поплив у мовчазні зали.

З нічого виникла мавпа.

— Ну-ну! — скрикнув Герет.

— Не бійтеся,— заспокоїв його Стендал, постукуючи

по чорних грудях тварини.— Робот. Мідний кістяк і все,

як у відьми. Бачите?

Він погладив шерсть, і з-під неї прозирнув метал.

— Бачу,— обізвався Герет, і собі боязко простягаючи

руку до тварини.— Але навіщо, містере Стендал, навіщо

все це? Що вам допекло?

— Бюрократія, містере Герет. Але я не маю часу по­

яснювати. Уряд незабаром про все довідається.— Він

кивнув мавпі.— Гаразд. Д а в а й .

Мавпа вбила містера Герета.

— Ну що, ви майже готові, Пайксе?

— Так, сер,— відповів Пайкс, підводячи голову від

столу.

— Ви добре знаєте своє діло.

— Але ж я одержую за це платню, містере Стендал,—

тихо зауважив Пайкс, піднімаючи пластмасову повіку

робота й вставляючи скляне око так, щоб його як слід

стиснули гумові м’язи.— Готово.

— Викапаний містер Герет.

— Що нам з ним робити, сер? — кивнув Пайкс на

плиту, де лежало тіло справжнього містера Герета.

— Найкраще спалити. Нам ні до чого два містери Ге-

рети, правда ж?

119

Пайкс повіз містера Герета до цеггїяної печі.

— Прощавайте,— мовив він, вштовхуючи його в піч,

і зачинив дверцята.

Стендал став перед роботом Геретом.

— Ви дістали розпорядження, Герете?

— Так, сер,— відповів, сідаючи, робот.— Я повинен

повернутися до Бюро Громадської Моралі. Я подам ра­

порт. Треба відкласти операцію принаймні на сорок ві­

сім годин. Скажу, що я маю детальніше розслідувати

все це.

— Правильно, Герете. Бувайте.

Робот поспішив до Геретової ракети, зайшов у неї і

полетів геть.

Стендал повернувся до свого помічника.

— Тепер, Пайксе, ми відішлемо решту запрошень на

сьогоднішній вечір. Гадаю, буде весело, га?

— Дуже весело, якщо зважити на те, що ми чекали

двадцять років!

І вони переморгнулися.

Стендал глянув на годинника. Сім. Уже скоро. Він по­

крутив у руці чарку для хересу й на якусь мить наче

завмер. Згори, з дубових балок, моргали на нього очи­

цями й верещали кажани. їхні ніжні мідні кістяки були

сховані під гумовим тілом. Він підняв до них чарку.

— За наш успіх,— проголосив він, потім відхилився

на спинку крісла, заплющив очі й заглибився в думки,

йому буде що згадувати, коли прийде старість — свою

помсту антисептичному уряду за його літературний терор

і за вогнища! О, як зростали його гнів і ненависть про­

тягом цих років! О, як повільно визрівав цей план у його

занімілій душі аж до того дня, коли три роки тому він

стрівся з Пайксом!

Ах так, Пайкс. Пайкс, чиє озлоблення було таке гли­

боке, як почорнілий обвуглений колодязь із зеленою кис­

лотою. Хто був Пайкс? Лише найбільший з усіх артистів!

Пайкс, людина з десятьма тисячами облич, фурія, дим,

блакитний туман, білий дощ, кажан, страховище з се­

редньовічного собору, потвора — ось ким був Пайкс! Чи

не кращий він за знаменитого Лон Чейні-батька? — мір­

кував Стендал. День у день він спостерігав Чейні в ста-

рих-престарих фільмах. Так, кращий за Чейні. Чи не

кращий за того другого старого лицедія? Як це його прі­

звище? Карлов? Далеко кращий! А за Лугозі? Не можна

120

навіть порівнювати! Ні, на світі був лише один такий ак­

тор, як Пайкс, і тепер, коли в нього відібрали все, що

він мав — його мистецтво,— йому нічого було робити на

Землі. Йому забороняли навіть грати для самого себе

перед дзеркалом!

Бідний, неможливий, розбитий Пайкс! Як ти почував

себе тієї ночі, коли вони тягли стрічки твоїх фільмів, що

висіли з кіноапаратів, ніби кишки, ніби твої власні нут­

рощі, і несли їх мотками й жмутами, щоб запхати у піч

і спалити? Чи це так само боляче, як коли знищують

п’ятдесят тисяч книжок, безцінних книжок? Так. Так.

Стендал відчув, як холонуть його руки від безтямного

гніву. Тож чи не природно було, що одного дня вони по­

чали розмову за кавою і що ця розмова страшенно за­

тяглася — на багато вечорів. З цієї розмови і з гіркої

кави народився оцей дім Ашер.

Задзвонив великий церковний дзвін. Прибули перші

гості.

Посміхаючись, він вийшов їм назустріч.

Роботи, що виросли без спогадів, чекали. Вони чекали,

одягнені в зелений шовк кольору лісових озер, у шовк

кольору жаб і папороті. З жовтим волоссям, кольору

сонця й піску, вони лежали змащені, з трубчастими брон­

зовими кістками в желатині. В трунах і не для мертвих

і не для живих, у дощаних ящиках з поки що не ввімк­

нутими метрономами, роботи чекали. Пахло мастилом і

латунню. Було тихо, як на кладовищі. Роботи чоловіки

й жінки, але без статі. З іменами, але безіменні, запози­

чивши від людини все, крім людяності, роботи витріщи­

лися на забиті цвяхами віка ящиків з етикетками, мерт­

ві, без смерті, бо в них ніколи не було життя. Та ось

завищали цвяхи, які витягали з дерева. Ось почали під­

німатися віка. Ось на ящики лягли тіні, і почулося ти­

хеньке цокання. Ще один і ще, і ось уже весь склад цо­

кає і видзвонює, наче велетенська годинникова майстер­

ня. Мармурові очі викотилися з-під гумових повік.

Затремтіли ніздрі. Підвелися роботи, вдягнені в хутро

мавпи й білу шерсть кролика: Близнюк ішов за Близня-

ком, а за ними Фальшива Черепаха і Вовчок1; похитую­

чись брели, повиті водоростями, утопленики; чимчикували

1 Б л и з н ю к , Б л и з н я к,

Ф а л ь ш и в а

Ч е р е п а х а , В о в ­

ч о к — персонаж і з популярної

кижки

англійського

письменника

Л ью їса К еррола «Аліса в країні чудес».

121

повішені, з синіми горлянками й закоченими догори очима,

схожими на м’якуш молюска; створені з глазурі й блис­

кучої сухозлітки, йшли гноми й ельфи, Тік-Ток, Д ід Мо­

роз у супроводі Лютої Завірюхи, Синя Борода з бурця-

ми, наче ацетиленове полум’я. З хмар сірчаного диму

між язиків зеленого вогню з’явився дракон і, вдаривши

велетенським лускатим хвостом, ревучи і виючи, вибив

двері. Потім настала тиша, юрба кинулася до дверей,

подув вітер. Десять тисяч вік упали на своє місце. Го­

динникова майстерня рушила в дім Ашер. Настала ніч

чудес.

Над землею повіяв теплий вітерець; обпалюючи небо,

перетворюючи осінь на весну, прибули ракети з гостями.

З ракет повиходили чоловіки у вечірніх убраннях, а за

ними жінки з вишуканими зачісками.

— То оце і є Ашер!

— Але де ж двері?

В цю мить з’явився Стендал. Жінки сміялися й цокотіли

між собою. Містер Стендал підняв руки, вимагаючи ти­

ші. Обернувшись до замку, він подивився на вікно висо­

кої вежі й гукнув:

— Рапунцел, Рапунцел, спусти свої коси!

І з вікна, підставляючи своє прекрасне обличчя поду­

вам нічного вітру, перехилилася дівчина і спустила пас­

ма золотого волосся. Його підхопив вітер, сплів драби­

ну, якою гості, сміючись, полізли в дім.

Які видатні соціологи! Які розумні психологи! Які

страшенно впливові політики, бактеріологи, неврологи!

Ось вони стоять між вогких стін.

— Прошу всіх до господи!

Тут були містер Трайон, містер Оуен, містер Дан,

містер Ленч, містер Стівенс, містер Флетчер і ще кілька

десятків гостей.

— Заходьте, заходьте!

Тут були місіс Джіб, міс Поуп, міс Черчіль, міс Блант,

міс Драмонд і десятків зо два інших блискучих жінок.

Видатні, дуже видатні люди, і всі до одного члени

«Товариства боротьби з фантастикою», прибічники забо­

рони святкування Гелоуїна та Дня Гая Ф окса1, вбивці

кажанів, палії книг, смолоскипоносці. Всі вони з числа

1 Д е н ь Г а я Ф о к с а — народе свято, яке відзначається 5 ли­

стопада.

122

тих бездоганних громадян, які терпляче ждали, поки на

новоосвоювану планету прибудуть робітники і похова­

ють трупи марсіан, проведуть дезинфекцію в старих міс­

тах, побудують нові, відремонтують шосейні шляхи й

зроблять життя безпечним. А потім, коли вже все нала­

годжувалось, ці гасителі веселощів, люди з хромованою

ртуттю замість крові та з пофарбованими йодом очима

з’явилися тут, щоб установити свою Громадську Мо­

раль і причастити всіх своєю благодаттю, І вони були

його друзі! Так, обережно, дуже обережно й хитро зна­

йомився він з ними на Землі минулого року!

— Ласкаво прошу до просторих залів смерті! — ви­

гукнув він.

— Гей, Стендале, що все це означає?

— Самі побачите. Всім скинути одяг. Он кабіни. Пе­

реодягніться в костюми, які ви знайдете там. Чоловіки —

на цей бік, жінки на той.

Гості стурбовано тупцяли на місці.

— Може, краще піти звідси,— сказала міс Поуп.— Не

подобається мені все це. Воно межує з... святотатством.

— Дурниці! Звичайний костюмований бал,

— Здається, тут тхне протизаконними діями,— покру­

тив носом містер Стівенс.

— Та годі вже вам,— засміявся Стендал.— Розважай­

теся. Завтра все це стане руїною. Заходьте до кабін!

Палац завирував. На ковпаках арлекінів подзвонювали

бубонці, і білі миші танцювали кадриль під музику кар­

ликів, які цигикали на крихітних скрипках крихітними

смичками, і прапори струменіли, звисаючи з обвуглених

балок, а кажани хмарами літали біля ринв, кінці яких

були зроблені у вигляді страховищ. З ротів у страховищ

текло вино, прохолодне і піняве. Через усі сім залів па­

лацу дзюркотів струмок. Скоро гості виявили, що то не

вода, а херес. Гості виходили з кабін, змінивши свій

вік, сховавши обличчя під масками доміно. І, вже наді­

ваючи маску, вони порушували свої зобов’язання —

скрізь і завжди боротися з фантазією, з усім тим, що

породжує жах. Жінки, сміючись, виступали в червоних

сукнях. Навколо них запобігливо крутилися чоловіки.

А на стінах танцювали тіні, що були нічиїми, і подекуди

гості натрапляли на дзеркала, в яких нічого не було

видно.

— Ми всі вампіри! — зареготав містер Флетчер.— Ми

померли!

123

До їхніх послуг було сім залів, кожен різного кольору:

один синій, один парпуровий, один зелений, один жовто­

гарячий, ще один білий, шостий фіолетовий, а сьомий

був задрапірований чорним оксамитом. І в чорному залі

був годинник з ебенового дерева, який гучно вибивав

години. По всіх кімнатах гасали п’яні гості — серед фан­

тастичних істот-роботів, серед Вовчків і Божевільних

Капелюшників, тролів і велетнів, чорних котів і Білих

Королев *, а під ногами танцюристів підлога здригалася

од важких пульсуючих ударів, що виказували сховане

під нею серце.

— Містере Стендал! — почувся шепіт.— Містере Стен­

дал!

Поряд з ним стояло страховище з обличчям Смерті.

Це був Пайкс.

— Мені треба поговорити з вами наодинці.

— В чім річ?

— Ось погляньте.

Пайкс простягнув руку — руку скелета. В ній було

кілька напіврозплавлених коліщат, гайок, зубців, болтів.

Стендал якусь мить — довгу мить — дивився на них.

Потім він потягнув Пайкса в коридор.

— Герет? — прошепотів він.

Пайкс ствердно хитнув головою.

— Він послав замість себе робота. Хвилину тому, ви­

чищаючи піч, я виявив оце.

Обоє не відривали очей від фатальних коліщат.

— Це означає, що поліція може бути тут кожної ми­

ті,— сказав Пайкс.— Наш план піде нанівець.

— Не знаю,— Стендал подивився на жовтих, синіх і

жовтогарячих танцюристів. У похмурих залах лунала

музика.— Я мусив би догадатися, що Герет не такий ду­

рень, щоб прибути власною персоною. Але стривайте!

— Що таке?

— Нічого. То нічого. Герет послав до нас робота. А ми

надіслали йому свого. Якщо він не придивлятиметься

надто пильно, то й не помітить заміни.

— Авжеж.

— Наступного разу він прилетить сам. Адже тепер

він вважатиме себе в безпеці. Його появи можна чекати

кожної хвилини! Хочете ще вина, Пайксе?

! Б і л а

К о р о л е в а ,

Б о ж е в і л ь н и й

К а п е л ю ш н и к —

персонаж і книжки «Аліса в країні чудес».

124

Вдарив великий дзвін.

— Закладаюся, що це він. Впустіть містера Герета.

Рапунцел спустила свої золоті коси.

— Містер Стендал?

— Містер Герет? Справжній містер Герет?

— Саме він,— Герет розглядав мокрі стіни й людей,

що крутилися в танці.— Мені спало на думку, що краще

побачити все на власні очі. Не можна покладатися на

роботів. Тим більше на чужих роботів. До того ж я вжив

застережних заходів і викликав демонтажників. Вони

прибудуть за годину, щоб підрубати коріння цій гидоті.

Стендал вклонився.

— Дякую за люб'язне попередження. А тим часом ви

можете трохи розважитися,— сказав він, зробивши ру­

кою широкий жест.— Вип’єте вина?

— Ні, дякую. Що тут робиться? Боже, до чого може

дійти людина!

— Подивіться самі, містере Герет.

— Та це вбивство,— сказав Герет.

— Найпідступніше вбивство,— сказав Стендал.

Пролунав жіночий вереск. До них підбігла міс Поуп

з блідим як крейда обличчям.

— Ой, який жах! На моїх очах мавпа задушила міс

Блант і запхнула її в димохід.

Чоловіки глянули на камін і побачила пасма золота­

вого волосся, що звисало з димоходу. Герет скрикнув.

— Це жахливо! — схлипнула міс Поуп. Раптом вона

змовкла, обернулась і закліпала очима.— Міс Блант!

— Авжеж,— сказала міс Блант. Живісінька, вона

стояла поряд з ними.

— Але я щойно бачила, як вас запхнули в димохід!

— Ні,— засміялася міс Блант.— То була не я, а ро­

бот. Моя точна копія!

— Але ж, але...

— Та не плачте, голубонько. Я жива й здорова. Дай-

те-но, гляну... Так, справді, це я в димоході. Ваша прав­

да. Кумедна штука, га?

І міс Блант одійшла від них, сміючись.

— Може, вип’єте, містере Герет?

— Мабуть, вип’ю. Все це нервує мене. Боже, що за

місце! Його треба знищити негайно, щоб і сліду не було.

На мить мені здалося...

Герет вихилив склянку вина.

125

Знову хтось заверещав. Четверо білих кроликів потяг­

ли на собі містера Стівенса кудись униз східцями, які

самі собою раптом з’явилися посеред зали. Містер Сті-

венс потрапив на дно глибокого колодязя. З в’язаний по

руках і ногах, він опинився віч-на-віч з гострим як брит­

ва сталевим маятником, який, гойдаючись, щоразу на­

ближався до його зведеного корчами тіла,

— Це я там унизу? — запитав містер Стівенс, з’явля­

ючись поряд з містером Геретом і схиляючись над коло­

дязем.— Як дивно, як чудно бути свідком власної смерті.

Маятник гойднувся востаннє...

— Як правдоподібно,— промовив, одвертаючись, мі­

стер Стівенс.

— Вип’єте ще, містере Герет?

— Так, будь ласка.

— Це ненадовго. Скоро демонтажники будуть тут.

— Слава богу!

Вереск пролунав утретє.

— Що ж тепер? — тривожно спитав Герет.

— Тепер моя черга,— озвалася міс Драмонд.— Глянь-

те-но.

І другу міс Драмонд, яка нестямно верещала, поклали

живою в домовину, забили цвяшками віко й опустили у

викопану під підлогою в землі могилу.

— Тепер я пригадую,— важко дихаючи, промимрив

інспектор Громадської Моралі.— Все це було в старих

заборонених книгах. Поховання живцем. І все інше. Ко­

лодязь, маятник, мавпа, димохід, убивство на вулиці

Морг. Так, це було в одній з книг, які я спалив!

— Випийте ще, містере Герет. Та тримайте міцніше

вашу склянку.

— Мати божа, у вас багата уява!

Вони стояли й стежили, як гинули ще п’ятеро — одно­

го проковтнув дракон, інших кинули у чорну смолу, де

вони й потонули.

— Хочете побачити, що ми приготували для вас? —

спитав Стендал.

— Авжеж,— відповів Герет.— Чому б не подивитися?

Все одно ми висадимо в повітря це чортовиння. Ви не­

безпечна особа.

— Тоді ходімо. Прошу сюди.

І він повів Герета вниз під залу, нескінченними перехо­

дами, і далі вниз і вниз спіральними сходами — в під­

земні катакомби.

126

— Що ви збираєтеся показати мені?— спитав Герет.

— Як вас уб’ють,

— Мого двійника?

— Еге ж. А крім цього, ще дещо.

— Що саме?

— Амонтільядо,— відказав Стендал, ідучи попереду

з високо піднятим ліхтарем. Під стінами застигли, під­

вівшися з трун, скелети. Герет з огидою скривився й за­

тиснув пальцями носа.

— Що таке?

— Хіба ви ніколи не чули про Амонтільядо?

— Ні!

— Не впізнаєте? — спитав Стендал, вказуючи на під­

земелля.

— Як я можу впізнати?

— А це? — Стендал, посміхаючись, витяг з-під плаща

лопатку.

— Що це за штука?

— Ідіть сюди,— сказав Стендал.

Вони ввійшли в підземелля. У темряві Стендал при­

п’яв ланцюгом сп’янілого інспектора.

— Ради бога, що це ви робите? — закричав Герет, по-

брязкуючи ланцюгом,

— Я іронізую. Не перебивайте людину, коли вона іро­

нізує,— це нечемно. Готово!

— Ви скували мене ланцюгом!

— Саме так.

— Що ви збираєтесь робити?

— Лишити вас тут.

— Ви жартуєте.

— Дуже вдалий жарт.

— Де мій двійник? Чи ми побачимо, як його вб’ють?

— Двійника немає.

— Але ж у інших були!

— Всі інші мертві. Всі, кого повбивали на ваших очах,

були живі люди. Двійники-роботи стояли і спостерігали,

як убивали тих, живих.

Герет мовчав.

— А тепер ви маєте сказати: «Ради любові всевиш-

нього бога, Монтрезоре!» — промовив Стендал.— А я від­

повім: «Так, заради любові всевишнього бога». Ви ска­

жете, правда? Ну ж бо, кажіть.

—. Ви дурень!

127

— Не примушуйте мене умовляти вас. Кажіть-бо. К а­

жіть: «Заради любові всевишнього бога, Монтрезоре!»

— Не скажу я, дурню. Випустіть мене звідси,— інс­

пектор швидко тверезішав.

— Ось візьміть. Надіньте собі на голову,— провадив

Стендал, кидаючи йому до ніг якусь річ, що дзвеніла й

брязкотіла.

— Що це таке?

— Ковпак з бубонцями. Надіньте його, і, може, я вас

випущу.

— Стендале!

— Кажу вам, надіньте!

Герет послухався. Бубонці задзвеніли.

— Хіба ви не відчуваєте, що все це вже колись було?—

запитав Стендал, беручись до роботи.

— Що ви робите?

— Замуровую вас. Ось один ряд цегли. Ось другий.

— Ви збожеволіли!

— Не варто сперечатися з цього приводу.

— Вас судитимуть!

Стендал, мугикаючи якусь мелодію, постукав пальцем

по цеглині і поклав її на вогкий шар розчину.

З-за муру, що виростав на очах, чувся стукіт, гупання

кулаків, крики.

— Будь ласка, стукайте ще,— обізвався Стендал.—

Хай буде справжня вистава.

Випустіть мене, випустіть!

Залишилося покласти останню цеглину. В’язень дико

репетував.

— Герете,— сказав Стендал,— ви знаєте, чому я так

покарав вас? Бо ви спалили книги містера По, майже

не читаючи їх. Ви на слово повірили, що їх треба спали­

ти. Інакше ви зрозуміли б мій намір, коли ми спускалися

сюди хвилину тому. Неуцтво спричиняється до фаталь­

них наслідків, містере Герет.

Герет мовчав.

— Я хочу, щоб вистава була довершена,— сказав

Стендал, піднімаючи свій ліхтар і скеровуючи світло на

Скоцюрблену постать;— Дзенькніть тихенько

бубонця­

ми.— Бубонці забряжчали.— А тепер, якщо ви скажете:

«Ради любові всевишнього бога, Монтрезоре»,— то, мо­

же, я вас і випущу.

В променях світла з’явилося обличчя Герета. Хвилина

128

вагання, і глухий голос проказав: «Ради любові всевиш-

нього бога, Монтрезоре».

— Ах,— промовив Стендал, заплющивши очі, Він по­

клав на місце останню цеглину і замастив її розчином

вапна.— Спочивай у мирі, любий друже.

Він швидко пішов з підземелля.

У семи залах опівнічний бій годинника примусив усіх

скам’яніти на місці.

З ’явилася Червона Смерть.

Стендал спинився на хвилину біля дверей, щоб поди­

витися на цю сцену. Потім вискочив з великого Дому і

побіг через рів туди, де на нього чекав вертоліт.

— Готово, Пайксе?

— Готово.

— Ось воно!

Вони дивились, усміхаючись, на великий Дім. Він по­

чав тріскатися зсередини, наче од землетрусу, і, спосте­

рігаючи це величне видовище, Стендал чув, як позад

нього декламував Пайкс тихим розміреним голосом:

— «...мій розум похитнувся, коли я побачив, як пада­

ють могутні стіни... розлігся протяжний шалений крик,

ніби голос тисячі вод... і глибоке темне озеро, що лежало

біля моїх ніг, похмуро й мовчазно зімкнулося над улам­

ками дому Ашер».

Вертоліт знявся над паруючим озером і взяв курс на

захід.

СЕРПЕНЬ 20 0 5 . СТАРИКИ

І чи не цілком природним явищем було те, що нарешті

на Марс прибули старі люди, йдучи по сліду, прокладе­

ному галасливими поселенцями з необжитих окраїн Аме­

рики, напахченими розумаками, професійними мандрів­

никами й романтично настроєними лекторами в пошуках

нових джерел прибутків.

Отож висхлі на сухар старі люди, котрі проводили свій

час, дослухаючись до своїх сердець, мацаючи пульси і

доправляючи ложками декокти в свої перекошені роти,

ті самі, які їздили в безплацкартних вагонах до Калі­

форнії в листопаді місяці й у третьому класі пароплавів

до Італії в квітні, зморщені, як урюк, схожі на мумії ста­

рики нарешті з’явилися на Марсі...

5

Р. Бредбері

129

ВЕРЕСЕНЬ 2005, МАРСІАНИН

Сині гори здіймалися в дощове небо, і дощ плюскотів

у довгих каналах, коли старий Л а ф а р ж зі своєю дружи­

ною вийшли з хати подивитися на божий світ.

— Перший дощ цієї осені,— зауважив Л аф арж.

— Це добре,— сказала дружина.

— Дуж е на часі.

Вони зачинили двері і, зайшовши в кімнату, заходили­

ся гріти біля вогню руки. їх брала дрож. Крізь вікно

видно було, як віддалік поблискувала дощовими патьо­

ками ракета, що доставила їх з Землі.

— Я хотів би лише одного,— сказав Л аф арж , дивля­

чись на свої руки.

— Чого саме? — спитала дружина.

— Щоб можна було привезти з собою Тома.

— Не треба, Лейфе!

— Пробач мені, більше не буду.

— Ми прибули сюди мирно доживати віку, а не ду­

мати про Тома. Він помер так давно, що нам слід забути

його і все, що було на Землі.

— Маєш рацію,— сказав він і знову простягнув до

тепла руки, втупивши очі у вогонь.— Не буду більше го­

ворити про це. Мені просто не вистачає наших щонеділь-

них поїздок до Грін Лон парку, де ми клали квіти на

його могилу. Це була наша єдина прогулянка.

Блакитний дощ тихо спадав на будинок.

О

дев’ятій вони пішли спочивати і лежали непорушно

в дощовій темряві, побравшись за руки, йому було п’ят­

десят п’ять, а їй шістдесят років.

— Анно? — тихо погукав він.

— Чого? — озвалась вона.

— Ти що-небудь чуєш?

Обоє прислухались до вітру та дощу.

— Нічого,— сказала вона.

— Хтось посвистує,— мовив він.

— Ні, я нічого не почула.

— Все-таки я встану та подивлюся.

Він надягнув халат і пройшов до надвірних дверей.

Нерішуче розчинив їх, і холодний дощ бризнув йому в

обличчя. Надворі дув вітер.

Н а порозі стояла маленька постать.

Блискавка розщепила небо, і біла злива освітила об­

личчя, звернене до старого Л аф а рж а .

130

— Хто тут? — тремтячи:, спитав Лафарж.

Ніякої відповіді.

— Хто це? Чого тобі треба?

Жодного слова.

Л афаржа охопила велика слабість і втома.

— Хто ти? — скрикнув він.

Дружина підійшла, стала позад нього й узяла за руку.

— Чого ти кричиш?

— Тут у дворі хлопчина, стоїть і не відповідає,— від­

повів, тремтячи, старий.— Він схожий на Тома!

— Лягай у ліжко, тобі щось сниться.

— Але ж він тут. Поглянь сама.

Він одчинив двері ширше, щоб їй було видно. Дув хо­

лодний вітер, і дрібний дощ сіявся на землю, а хтось

стояв і дивився на них далеким поглядом. Стара жінка

вхопилася за одвірок.

— Іди геть! — сказала вона, махаючи рукою.— Іди

геть!

— Хіба не схожий на Тома? — спитав старий.

Постать не рухалася.

— Я боюсь,— сказала стара жінка.— Замкни двері та

лягай у ліжко. Не хочу я мати з ним жодних справ.

І вона, постогнуючи, зникла в спочивальні.

Старий стояв, а дощовий вітер холодив йому руки.

— Томе,— півголосом погукав він.— Томе, якщо це ти,

якщо якимсь випадком це ти, Томе, я не візьму двері на

клямку. А якщо ти змерз і схочеш погрітися, зайди піз­

ніше і ляж біля каміна — там є хутряні килимки.

Він причинив двері, не замикаючи їх.

Дружина почула, що він повертається, і затремтіла.

— Яка жахлива ніч,— схлипуючи, мовила вона.—

Я почуваю себе такою старою.

— Цить, цить,— заспокоїв він її ніжно й пригорнув

до себе.— Ну ж бо, засни.

Немало часу минуло, перш ніж вона заснула.

А незабаром він почув, як дуже тихо відчинилися над­

вірні двері, в будинок увірвалися дощ та вітер, і двері

зачинилися. Він почув легенькі кроки перед каміном і

тихе дихання. «Том»,— сказав він сам до себе.

Блискавка влучила в небо і роздерла темряву надвоє.

Зранку дуже пекло сонце.

Містер Лафарж одчинив двері в їдальню і швидко

озирнув кімнату.

131

На килимках перед каміном нікого не було. Лафарж

зітхнув.

— Я старішаю,— мовив він.

Він вийшов надвір, щоб принести з каналу відро чи­

стої води для вмивання. Біля дверей він мало не збив

з ніг малого Тома, котрий ніс відро, вже повне по самі

вінця.

— Доброго ранку, тату!

— Доброго ранку, Томе.

Старий відступив убік. Босоногий хлопчина пробіг че­

рез кімнату, поставив відро і обернувся з посмішкою.

— Гарний сьогодні день!

— Атож,— недовірливо сказав старий.

Хлопець поводився зовсім звичайно. Він почав уми­

ватися.

Старий ступив наперед.

— Томе, як ти сюди потрапив? Ти живий?

— А чому ні? — відмовив хлопець, кидаючи на нього

погляд.

— Але ж, Томе, Грін Лон парк, щонеділі квіти і...

Лафаржу довелося сісти. Хлопець підступив до нього

і взяв за руку. Старий відчув його пальці, теплі й тверді.

— Ти справді тут, це не сон?

— Адже ти хочеш, щоб я був тут, правда?— спитав

стривожено хлопець.

— Так, так, Томе!

— То навіщо ж тоді допитуватися? Прийми мене без

запитань!

— Але твоя мати... адже зворушення...

— Не турбуйся за неї. Вночі я заколисував вас обох

піснею, і через це ви приймете мене ще з більшою охо­

тою, а особливо вона. Я знаю, що таке зворушення. З а ­

жди, поки вона прийде, побачиш сам.

Він засміявся, струснувши своїм мідяним кучерявим

волоссям.

його очі були сині-сині і ясні.

— Доброго ранку, Лейфе й Томе,— промовила мати,

виходячи зі спочивальні й збираючи волосся у вузол.—

Правда ж, сьогодні гарний день?

Том повернувся і засміявся батькові в обличчя.

— Бачиш?

Вони дуже смачно поснідали всі троє в тіні за будин­

ком. Місіс Лафарж знайшла пляшку, яку вона колись

сховала, і вони випили соняшникового вина. Містер Ла-

132

фарж ще ніколи не бачив, щоб обличчя дружини було

таким веселим. Якщо вона й мала якісь сумніви віднос­

но Тома, то не висловлювала їх. Для неї його поява була

цілком природною. Та й самому Лафаржеві присутність

сина почала здаватися природною.

Коли мати забрала зі столу посуд, Л аф арж нахилив­

ся до сина і конфіденційно спитав:

— Скільки тобі зараз років, сину?

— Тату, хіба ти не знаєш? Звичайно, чотирнадцять.

— Хто ти є насправді? Ти не Том, а хтось інший. Хто

саме?

— Не треба,— злякано мовив хлопець, затуляючи ру­

ками обличчя.

— Мені ти можеш розповісти,— провадив старий.—

Я все розумію. Ти марсіанин, правда? Я чув різні історії

про марсіан, а проте не знаю про них нічого певного,

Люди розповідають, що марсіан зараз обмаль, і коли

вони з’являються серед нас, то набирають вигляду зем­

лян. Щось у тобі є незрозуміле — ти Том і в той же час

не Том.

— Чому ти не приймеш мене й не припиниш цих роз­

мов?— закричав хлопець. Він зовсім затулив руками

обличчя.— Не сумнівайся, прошу, не сумнівайся в мені!

Він одвернувся й вибіг із-за столу.

— Томе, вернися!

Але хлопець побіг уздовж каналу туди, де вдалині

маячіло місто.

— Куди це подався Том? — спитала Анна, прийшов­

ши, щоб забрати ще посуд.— Ти, мабуть, щось йому таке

сказав?

— Анно,— сказав чоловік, беручи її за руку,— Анно,

чи пам’ятаєш Грін Лон парк, базар і те, що Том захворів

був пневмонією?

— Про що ти балакаєш? — засміялася вона.

— Не зважай на це,— мовив він спокійно.

Вдалині, там, де Том пробіг понад берегом каналу, сі­

дала курява.

О

п’ятій, коли вже сідало сонце, Том повернувся. Він

насторожено подивився на батька.

— Чи ти хочеш мене про щось питати?— звернувся

він до батька.

— Не маю жодних запитань,— сказав Лафарж.

Хлопець посміхнувся своєю сліпучою посмішкою.

133

— Чудово.

— Де ти був?

— Біля міста. Я замалим не лишився там. Ще трохи,

і я,— хлопець затнувся, шукаючи потрібного слова,—

потрапив би в пастку.

— Як це «потрапив би в пастку»?

— Я саме проходив повз бляшану хатину біля кана­

лу. Ще трохи, і я був би змушений ніколи не приходити

сюди й не бачити тебе. Я не вмію це тобі пояснити, цього

ніяк не поясниш. Не можу сказати, що воно було, бо на­

віть сам не знаю. Трапилося щось дивне, не хочу гово­

рити про це.

— Тоді не будемо говорити. Піди краще вмийся, хлоп­

чику. Час вечеряти.

Хлопець побіг умиватися.

Хвилин за десять по тому на гладенькій поверхні ка­

налу з’явився човен. Високий худорлявий чоловік вів

його, спроквола налягаючи на жердину.

Добривечір, брате Лафарж е,— сказав він, даючи

перепочинок рукам.

— Добривечір, Сауле. Що там нового?

— Сьогодні новин доволі. Ти знаєш отого Номленда,

котрий живе біля каналу в бляшаній хатині?

Лафарж скам’янів.

— Так.

— Ти знаєш, яким він був негідником?

— Люди кажуть, що він залишив Землю, бо вбив там

чоловіка.

Саул сперся на свою мокру жердину, втупивши очі у

Лафаржа.

— Пригадуєш, як звали того чоловіка, що він убив?

— Джілінгз, еге ж?

— Правильно. Джілінгз. Ну-от, години зо дві тому мі­

стер Номленд прибіг до міста, кричачи, що він бачив

Джілінгза, живого, тут, на Марсі, сьогодні вдень! Він

благав тюремника, щоб той замкнув його у в’язниці.

Але тюремник відмовився. Отож Номленд пішов додому

і двадцять хвилин тому, як розповідали мені, прострелив

^обі голову з рушниці. Я саме пливу звідтіля.

— Ну й ну,— мовив Лафарж.

— З біса дивний випадок,— сказав Саул.— Ну, добра­

ніч, Лафарже.

— Добраніч.

Човен поплив далі гладенькими водами каналу.

134

— Вечеря на столі,— погукала дружина.

Містер Лафарж сів вечеряти і, взявши в руку ножа,

глянув на Тома.

— Томе,— спитав він,— що ти робив сьогодні вдень?

— Нічого,— відповів Том з повним ротом.— А що

хіба?

— Просто мені цікаво.

І старий заткнув собі за комір серветку.

Того вечора о сьомій годині старій жінці закортіло пі­

ти до міста.

— Вже кілька місяців не була там,— сказала вона.

Але Том відмовлявся.

— Я боюся міста,— заявив він,— Там люди. Не хо­

четься мені туди.

— Не до лиця дорослому хлопцеві така мова,— заува­

жила Анна.— Не хочу навіть слухати тебе. Ти підеш

з нами. Це я тобі кажу.

— Анно, якщо хлопець не хоче...— почав був старий.

Але сперечатися було марно. Вона погнала їх до чов­

на, і вони попливли каналом під вечірніми зорями. Том

лежав горілиць із заплющеними очима, і не можна було

з певністю сказати, спить він чи ні. Старий чоловік не­

відривно дивився на нього, думаючи свою думу.

«Хто він такий,— міркував він,— що йому потрібна

любов так само, як і нам. Що це за створіння, котре, ті­

каючи від самотності, приходить у табір до чужинців і

запозичує голос, обличчя, запозичує їх з чужої пам’яті

і живе між нас, знайшовши нарешті щастя в чужій сім’ї.

З якої він гори, з якої печери, до якої належить раси

тих вимираючих істот, що населяли цей світ, перш ніж

з Землі прибули наші ракети? Старий похитав головою.

Годі про це допитуватися. Взявши все до уваги, слід

вважати його Томом».

Старий подивився ка місто, що маячіло попереду, і

відчув до нього відразу. Але потім знову повернувся

думкою до Тома й Анни. Може, й негаразд затримувати

надовго Тома, якщо все це завдасть лише прикрощів і

жалю. Та яке ми маємо право відмовлятися саме від

того, чого так прагнули — хай навіть воно втішатиме нас

лише вдень, а потім щезне, ще дужче спустошивши по­

рожнечу, зробивши ще непрогляднішими темні ночі і ще

вологішими дощові? Це все одно, що відірвати від нашо­

го рота шматок хліба.

135

І він подивився на хлопця, який спав на дні човна. Хло­

пець пхикав, бачачи якийсь сон. «Люди,— мурмотів він.—

Вони змінюються й змінюються. Це пастка».

— Ну, заспокойся, мій хлопчику,— промовив Лафарж,

гладячи м’які хлоп’ячі кучері. Том стих.

Л аф арж допоміг дружині й синові вийти з човна.

— От ми й приїхали,— сказала Аина, усміхаючись до

вогнів міста, дослухаючись до музики, що линула з пив­

них, дивлячись на пари, які гуляли людними вулицями,

взявшись попідруки.

— Мені хочеться додому,— сказав Том.

— Ніколи від тебе цього не чула,— мовила мати.—

Ти завжди любив їздити до міста в суботу ввечері.

— Не відходьте од мене,— прошепотів Том.— Я не хо­

чу потрапити в пастку.

Анна почула ці слова.

— Не говори дурниць. Ходімо!

Л аф арж зауважив, що хлопець тримається за його ру­

ку. Лафарж стиснув йому руку.

— Я тебе не залишу, Томмі, мій хлопчику.— Він по­

дивився на юрби людей, що снували вулицями, і його теж

охопила тривога.— Ми ненадовго.

— Ні, ми проведемо тут цілий вечір,— заперечила

Анна.

Коли вони переходили вулицю, на них наскочили троє

п’яних. Якусь мить тривало загальне замішання їх роз’­

єднали, вони обминали зустрічних, і раптом Лафарж зу­

пинився приголомшений.

Тома нестало.

— Де це він?— спитала роздратовано Анна.— Він

завжди тікає при першій нагоді. Томе! — погукала вона.

Містер Лафарж побіг шукати хлопця в натовпі, але

його ніде не було.

— Він знайдеться. Коли ми вертатимемося, він буде

біля човна,— сказала переконано Анна, тягнучи чоло*

віка назад, до кінотеатру. Зненацька в юрбі зчинилося

сум’яття, і повз Л аф арж а пробігли чоловік із жінкою.

Він упізнав їх. Це був Джо Сполдінг з дружиною. Не

встиг він заговорити з ними, як вони зникли.

Стурбовано озираючись, він купив квитки в кіно і до­

зволив дружині потягти себе в непривітну темряву»

Об одинадцятій годині Тома біля причалу не було. Мі­

сіс Лафарж враз пополотніла.

136

— Ну, не турбуйся,

матусю,— сказав

Л а ф а р ж .—

Я його знайду. Почекай-но мене тут.

— Швидше вертайся.

її голос злився з плюскотінням води.

Тримаючи руки в кишенях, він пішов нічними вули­

цями. Один за одним гасли вогні. Дехто з мешканців

ще й досі визирав з вікна, бо ніч була тепла, хоч небо

раз у раз вивішувало між зірками грозові хмари. Доро­

гою він пригадував, як хлопець весь час говорив, що бо­

їться пастки, його острах перед юрбою й містами. «Не

бачу в цьому ніякого сенсу,— втомлено думав старий.—

Може, хлопець пішов назавжди, можливо, його ніколи

й не було». Л аф а р ж завернув у один провулок і почав

дивитися на номери будинків.

— Здоров, Лафарже.

На порозі одного дому сидів чоловік,

покурюючи

люльку.

— Здрастуй, Майку.

— Ти що, посварився з жінкою? Остуджуєш свій гнів?

— Ні, просто гуляю.

— У тебе такий вигляд, ніби ти щось загубив. До ре­

чі,— сказав Майк,— сьогодні знайшлася одна людина.

Ти знаєш Д ж о Сполдінга? Пригадуєш його дочку Ла-

вінію?

— Так,— відповів Л аф а р ж , обливаючись холодним

потом. Йому здалося, що це сниться вже бачений сон.

Він знав, які слова буде сказано далі.

— Лавінія сьогодні вернулася,— провадив Майк, з а ­

тягуючись люлькою.— Ти пригадуєш, що вона пропала

на дні мертвого моря десь близько місяця тому? Тоді

знайшли дуже спотворений труп, який вваж али її тілом,

і з тих пір сім’я Сполдінгів була наче не при собі. Д ж о

ходив і казав усім, що вона жива, що насправді це не її

тіло. Уяви собі, він мав рацію. Сьогодні ввечері Л а в і­

нія знайшлася.

— Де? — спитав Л аф арж , відчуваючи, що дихає ча­

сто-часто й що серце в нього калатає, мало не розір­

веться.

— На головній вулиці. Сполдінги саме купували квит-

ки в кіно. І тут зненацька в юрбі з ’явилася Лавінія. Ото,

мабуть, була сцена! Вона їх спершу не впізнала. Вони

пройшли за нею піввулиці, а потім заговорили до неї.

Лише тоді вона їх пригадала.

Ти її бачив?

137

ІІІ, але чув, як вона співала. П а м ’ятаєш, як вона

гіуиіїло виводила «Дорогі моєму серцю Лох Ломонда бе­

реги»? Так-от, вона нещодавно співала цю пісню батько­

ві. Приємно почути її голос: вона ж така вродлива дів­

чина. Яка несправедливість, думав я, що вона померла.

Отож приємно дізнатися, що вона вернулася жива й здо­

рова. Послухай-но, у тебе нездоровий вигляд. Ходи до

мене, шш’єш ковток віскі...

Ні, дякую, Майку,— відказав старий і рушив далі.

Він почув, як Майк побажав йому спокійної ночі, але

сам не відповів, бо вп’явся поглядом у двоповерховий бу­

динок, де виткі марсіанські рослини розкидали по висо­

кому кришталевому даху китиці темно-червоних квітів.

З протилежного боку, над садом, був балкон з химерни­

ми залізними гратами; у вікнах світилося. Було вже ду­

же пізно, а проте він питав себе: «Що станеться з Ан-

ною, якщо я не приведу додому Тома? Цей другий удар,

друга смерть, як вона перенесе їх? Чи пригадає вона

першу смерть, і цей сон, і раптове зникнення? О боже,

я мушу знайти Тома, інакше що буде з Анною? Бідна

Анна чекає біля причалу». Він зупинився й підняв голо­

ву. Десь нагорі голоси бажали іншим тихим голосам

спокійної ночі, двері одчинялись і зачинялися, світло

потьмарилося, а ніжний спів тривав! З а мить дуже гарна

дівчина років вісімнадцяти вийшла на балкон.

Л аф ар ж погукав крізь пориви вітру.

Дівчина обернулась і поглянула вниз.

— Хто там? — вигукнула вона.

— Це я,— сказав старий, але, зрозумівши, наскільки

недолуга й чудна ця відповідь, замовк і тільки ворушив

губами. Може, йому слід крикнути: «Томе, сину мій, це

твій батько». Як заговорити з нею? Вона, чого доброго,

подумає, що він божевільний, і покличе батьків.

Дівчина

перехилилась,

осяяна

блідим

місячним

світлом.

— Я тебе знаю,— тихо промовила вона.— Будь ласка,

йди звідси. Я нічого не можу зробити.

— Ти мусиш повернутися! — вирвалось у Л аф ар ж а

перш, ніж він міг себе стримати.

Освітлена місяцем постать сховалася в тінь, так що

від неї не лишилося нічого, лише голос.

— Я більше не твій син,— сказала вона,— Не треба

було ніколи приїздити до міста.

— Анна чекає біля причалу!

138

— Мені жаль,— промовив спокійний голос.— Але що

я можу вдіяти? Я щаслива тут,, мене люблять не менше,

ніж ви любили мене. Я є тим, чим я є, і. я беру те, що

можна взяти. Тепер запізно, мене вже спіймано.

— Але ж Анна... яке це буде для неї горе. Подумай-но

про це.

— В цьому домі надто багато про мене думають; я на­

че ув'язнена. Не можу я стати тим, ким була.

— Ти Том, ти ж був Томом, правда? Ти не жартуєш

зі старим. Насправді ти ж не Лавінія Сполдінг?

— Я ніхто, бо я — це я. Хоч де б я була, я є чимсь,

а тепер я стала такою, що ти вже нічого не вдієш.

— Тобі небезпечно лишатися в місті. Краще тобі ж и ­

ти на березі каналу, де ніхто тобі не заподіє ніякої шко­

ди, благав старий.

— Це так,— сказав, вагаючись, голос.— Але ж тепер

я мушу зважати на цих людей. Як вони страждатимуть,

коли зранку виявиться, що вони мене втратили; цього ра-

ау назавжди? В усякому випадку, мати знає, що я таке;

вона догадалася так само, як і ти. Гадаю, вони всі до­

гадались, але не висловлюють своїх сумнівів. Ніхто не

сумнівається в провидінні. Якщо не можна мати чогось

у дійсності, її з успіхом заміняє мрія. Може, я не стала

воскреслою покійницею, але зате стала чимсь майже

кращим для них: ідеалом, породженим їхніми мріями.

Передо мною вибір — вразити їх чи твою дружину.

— їх п’ятеро в сім’ї. Вони зможуть легше перенести

втрату.

— Прошу тебе, годі,— сказав голос.— Я втомилася.

Голос старого прозвучав твердіше.

— Ти мусиш повернутись. Я не можу допустити, щоб

Анна пережила ще одне потрясіння. Ти наш син. Ти мій

син і належиш нам.

— Ні, прошу тебе! — промовила, тремтячи, тінь.

— І дім, і ці люди для тебе чужі!

— Ні, не треба цього робити!

— Томе, синку мій! Томе, послухай-но мене. Вертайся

до нас, злізай з балкону лозами, хлопчику. Ходімо, Анна

чекає тебе. Ми дамо тобі рідкий дім, усе, що ти захочеш.

Старий напружено вдивлявся вгору, бажаючи, щоб усе

було так, як він каже.

Тіні заколихалися, зашелестіла виноградна лоза.

Нарешті тихий голос промовив:

— Гаразд, тату.

139

Томе!

У місячному світлі з’явилася хлопчача постать, яка

моторно спустилася виноградними лозами.

Лафарж простягнув руки, щоб підхопити хлопця.

В кімнаті нагорі спалахнуло світло. З-за одного загра­

тованого вікна пролунав голос:

—. Хто там унизу?

— Швидше, хлопчику!

Ще позасвічувалося світло, почулися нові голоси.

— Стій, у мене рушниця! З тобою все гаразд, Вінні?

Зачувся тупіт ніг.

Старий разом із хлопцем кинулися бігти через сад.

Коли вони грюкнули фірткою, пролунав постріл. Ку­

ля вдарилася об мур.

— Томе, біжи тудою! Я побіжу сюди, щоб відвернути

їхню увагу! Прямуй до каналу, я зустріну тебе там за

десять хвилин, хлопчику!

Вони розбіглися.

Місяць сховався за хмарою. Старий біг крізь темряву.

— Анно, я тут!

Стара жінка, тремтячи, допомогла йому сісти в човен.

— Де Том?

— Він буде тут за хвилину,— задихано відповів Л а­

фарж.

Вони обернулися до провулків і сплячого міста. На

вулицях ще й досі були запізнілі перехожі: полісмен, ніч­

ний сторож, пілот ракети, кілька самотніх чоловіків, що

поверталися додому з якогось нічного побачення, четвір­

ка чоловіків та жінок, які вийшли, регочучи, з бару. Десь

тихо награвала музика.

— Чому він не йде? — спитала дружина.

— Він прийде, прийде.

Але Лафарж не був у цьому певен. А що, коли хлопця

знову спіймано дорогою до пристані, десь на північних

вулицях між темними будинками. Відстань була чимала,

навіть для хлопця. Але ж він мав добігти перший.

І тут вдалині з’явилася постать* що мчала залитим

місячним сяйвом провулком.

У Лафаржа вирвався крик, але він зразу ж стримав

себе, бо вдалині почувся людський гомін і тупіт ніг.

У вікнах один за одним спалахували вогні. На відкритий

майдан, що підходив до пристані, вибігла людська по­

стать. Це був не Том, до них мчав лише обрис із облич­

чям, ніби срібло, яке блищало від сяйва світил, які по-

140

висли над майданом. І в міру того, як він підбігав ближ­

че й ближче, воно набувало знайомих рис, а коли він

домчав до пристані, де був Том! Анна простягла до нього

руки. Л а ф а р ж поспішав відчалити од берега. Але вже

було запізно.

З провулка на безлюдний майдан вибіг один чоловік,

за ним другий, потім жінка, ще двоє чоловіків, містер

Сполдінг. Вони спантеличено спинились. Озираючися

навкруги, вони вже хотіли були вертатись назад, бо це

могло бути лише маревом, просто-таки божевільною

маячнею. Однак вони нерішуче попрямували до приста­

ні, зупинялися й знову йшли далі.

Тікати було запізно. Битва скінчилася, змагання було

програно. Л аф а р ж крутив пальцями швартову линву.

Йому було дуже холодно й самотньо. Люди піднімали й

ставили ноги у місячному світлі, вони наближ алися ду­

же швидко, широко розплющивши очі, аж поки весь

натовп з десяти чоловік не спинився біля пристані. Вони

шаленими поглядами дивилися в човен. У них вирвався

зойк.

Ні з місця, Лафарже! — вигукнув Сполдінг, три­

маючи рушницю.

Тепер було ясно, що сталося. Том мчав сам місячними

вулицями, минаючи людей. Полісмен побачив, як гульк­

нула повз нього його постать. Полісмен крутнувся, втупив

свій зір у обличчя, вигукнув ім’я і кинувся навздогін:

«Стійно!» Він побачив обличчя злочинця. Скрізь на ш ля­

ху траплялося те ж саме. Стрічалися то чоловіки, то жін­

ки, нічні сторожі, пілоти ракети. Прудка постать була для

них усім, вона була тотожна всьому, всім людям, усім

іменам. Скільки різних імен було вимовлено за останні

п'ять хвилин? Скільки різних облич зосередилися в То-

мовому обличчі — всі несправжні?

Так бігли дорогою втікач і переслідувач, мрія і мрій­

ники, здобич і пси. І скрізь дорогою людям раптом з ’яв­

лялися знайомі обличчя, виблискували знайомі очі, люди

вигукували давнє-давнє ім’я, їх охоплювали згадки про

інші часи, і юрба збільшувалася. Кожен кидався вперед,

коли, наче образ, відбитий у десяти тисячах дзеркал, де­

сяти тисячах очей, повз них пробігала мрія, що мала

різне обличчя для тих, хто був попереду, і для тих, хто

лишався позаду, для тих, кого вона ще м ала зустріти, і

для тих, котрі не бачили її в очі.

141

«І ось тепер усі вони опинилися тут, біля човна, і кожен

прагне сам оволодіти мрією так само, як і ми хочемо,

щоб він був Томом, а не Лавінією, або Вільямом, чи Род-

жером, чи ще кимсь,— думав Л аф арж ,— Але цьому те­

пер настав кінець. Ми зайшли надто далеко»,

— Підійдіть-но всі сюди! — наказав Сполдінг.

Том вийшов із човна. Сполдінг схопив його за зап’я­

сток.

— Ти підеш зі мною додому. Я знаю,

— Стривайте,— мовив полісмен.— Я його арештую.

Його прізвище Декстер. Він звинувачується в убивстві.

— Ні! — захлипала якась жінка.— Це мій чоловік!

Кому як не мені впізнати свого чоловіка!

Інші почали заперечувати. Юрба присунулася ближче.

Місіс Лафарж заступила Тома.

— Це мій син. Ви ні в чому не маєте права його зви­

нувачувати. Ми зараз же рушаємо додому!

А Том тремтів і шалено трусився. В нього був такий

вигляд, ніби його дуже нудило. Юрба щільно обступила

його. Люди несамовито простягали руки; хапали його,

кожен вимагав його собі.

Том зойкнув.

На їхніх очах він змінився. Він був Томом, і Джейм-

сом, і чоловіком на прізвище Світчмен, й іншим чолові­

ком на прізвище Батерфілд; він був мером міста і дів­

чиною Джудіт, і чоловіком Вільямом, і дружиною Клари-

сою. Він був наче розтоплений віск, що набирав будь-

якої форми, виконуючи бажання їхнього розуму. Вони

кричали, вони напирали, благаючи його. Він зойкнув, ви­

ставив перед себе руки, і його обличчя змінювалося на

кожну вимогу. «Томе!» — кричав Лафарж. «Алісо!» —

хтось інший. «Вільяме!» Вони хапали його за руки, кру­

тили його, аж поки з останнім зойком жаху він упав.

Він лежав на бруку, ніби холонучий віск; його облич­

чя було всіми обличчями, одне око сине, друге золотаве,

волосся було каштанове, червоне, жовте, чорне, одна

брова широка, друга тонка, одна рука дебела, друга

мала.

Вони стояли над ним, затуливши пальцями роти. По­

тім нахилилися,

— Він мертвий,— хтось сказав нарешті.

Пішов дощ.

Дощ крапав на людей, і вони підвели обличчя до неба»

Поволі, а що далі, то швидше вони поверталися, відхо-

142

дили, а потім бігли врозтіч від цього місця. З а хвилину

майдан спорожнів. Лишилися тільки містер та місіс Л а ­

фарж. Вони стояли, побравшися за руки, і з жахом ди­

вилися вниз.

Дощ крапав на звернене до неба невпізнанне обличчя*

Анна нічого не промовила, тільки заплакала.

— Ходімо додому, Анно. Тут ми нічого не вдіємо,—

сказав чоловік.

Вони сіли в човен і попливли назад каналом у темря­

ві. Вони прийшли додому, розпалили невеликий вогонь

у каміні й погріли руки. Потім лягли в ліжко і лежали

поряд, холодні й немічні, слухаючи, як знову над ними

стукотить по даху дощ.

— Анно,— сказав Л а ф а р ж опівночі.— Ти чула що-не^

будь?

— Ні, нічого.

— Все-таки я піду подивлюся.

Він пробрався навпомацки через темну кімнату й дов­

го чекав перед дверима, перш ніж одчинити їх.

Він розчинив настіж двері й визирнув надвір.

Дощ лив із чорного неба на порожнє подвір’я, в ка­

нал, шумів серед синіх гір.

Він чекав хвилин із п’ять, а потім тихо мокрими рука­

ми зачинив двері й замкнув на засув.

ЛИСТОПАД 2005.

КРАМНИЦЯ ДОРОЖНІХ РЕЧЕЙ

Усе це здавалося дуже віддаленим,

коли власник

крамниці дорожніх речей почув уночі по радіо новину.

Вона дійшла аж із Землі на звуко-світловому промені.

Крамар відчув, яке далеке все це.

На Землі мала розпочатися війна.

Він вийшов надвір, щоб глянути на небо.

Так, вона була там. Зем ля блищала у вечірньому не­

бі, спускаючись слідом за Сонцем у гори. Слова по радіо

й ота зелена зірка — то було одне ціле,

— Не вірю цьому,— промовив крамар.

— Не вірите, тому що ви не там,— озвався отець Пе­

регрій, який затримався в крамниці.

— Що ви маєте на увазі, отче?

— Коли я був хлопцем,— відповів отець Перегрій,—1


ми чули про війни в Китаї, але ніколи не вірили в них*

143

Вони були надто далеко від нас. І там гинуло надто ба­

гато людей. Це здавалося неможливим. Навіть коли ми

бачили кінокартини, ми їм не вірили. Отак воно й зараз.

Зем ля — це Китай. Вона так далеко, що ми в неї не ві­

римо. Вона не тут. Ви не можете торкнутись її. Ви на­

віть не можете побачити її. Ви бачите лише зелений вог­

ник. Д ва мільярди чоловік живуть на тому вогнику?

Неймовірно! Війна? Ми не чуємо вибухів.

— Почуємо,— сказав

крамар.— Я тільки й думаю

про всіх отих людей, що мали прибути на Марс цього

тижня. Скільки їх там? Тисяч сто з гаком збиралися при­

летіти десь протягом наступного місяця. Якщо почнеть­

ся війна, то що ж буде з ними?

— Гадаю, вони залишаться на Землі. Вони будуть по­

трібні там.

— Ну,— мовив крамар,— тоді мені краще витерти ку­

ряву з моїх валіз. Я передчуваю, що от-от сюди ринуть

покупці.

— Ви вважаєте, що всі люди, які живуть зараз на

Марсі, повернуться на Землю, коли там справді вибухне

Велика війна, якої ми чекаємо багато років?

— Це здається дивним, отче, але воно так і буде. Г а­

даю, ми всі повернемось. Я знаю, ми прилетіли сюди,

щоб утекти від багатьох речей — політики, атомної бом­

би, війни, від різних угруповань, які тиснуть на нас, з а ­

бобонів, законів — це я знаю. Та, незважаючи на це, там

наш дім. Підождіть, самі побачите. Коли на Америку

впаде перша бомба, тутешні люди замисляться. Вони

пробули на Марсі не дуже довго. Два-три роки, не біль-

шЄі Якби вони прожили тут сорок років, справа стояла б

інакше. Але у них там залишились рідні люди й рідні

домівки. Що ж до мене, то я більше не вірю в Землю:

не можу її навіть уявити як слід. Але я старий. На мене

можна не зважати. Я міг би лишитися й тут.

— Навряд.

— Що ж, ви, мабуть, маєте рацію.

Вони стояли на ганку, дивлячись на зорі. Нарешті

отець Перегрій витяг з кишені гроші й подав їх крам а­

реві.

— Я оце поміркував і вирішив: дайте-но мені краще

нову валізу. Моя надто вже стара.

144

ЛИСТОПАД 2005. МЕРТВИЙ СЕЗОН

Сем Паркхіл махав мітлою, вимітаючи блакитний

марсіанський пісок.

— А от і ми,— сказав він — Так, сер, гляньте сюди! —

І він вказав пальцем.— Гляньте на вивіску. С Е М О В І

Г А Р Я Ч І С О С И С К И ! Хіба ж це не чудово, Ельмо?

— Авжеж, Семе,— відказала дружина.

— Люди добрі, ну й пощастило ж менії От якби хлоп­

ці з Четвертої експедиції могли мене тепер побачити! Хі­

ба не радісно мати власний заклад, у той час як інші ще

й досі в солдатських чоботях? Ми зароблятимемо тисячі,

Ельмо, тисячі.

Дружина довго мовчки дивилася на нього.

— А що сталося з капітаном Уайльдером?— врешті

спитала вона.— 3 тим капітаном, що вбив хлопця, який

збирався знищити на Марсі всіх зем лян—набула, як

його звали.

— Того дурня звали Спендером. Він до всіх чіпляв­

ся. А капітан Уайльдер? О, він, я чув, летить десь на ра­

кеті до Юпітера. Його випровадили в небо. Здається,

йому теж не подобалося, що ми так активно освоюємо

Марс. Знаєш, є такі люди. Він повернеться з Юпітера та

Плутона років за двадцять — якщо йому пощастить. От

що він дістав за те, що багато базікав. І в той час, як

він там на смерть замерзає, подивись на мене, подивись

на цей будинок!

Це місце було перехрестям двох мертвих шосе, які ви­

никали й зникали у темряві. Сем Паркхіл звів тут алю­

мінієву споруду, що сліпила білими вогнями й тремтіла

від мелодій радіоли.

Він нахилився, щоб поправити бордюр з битого скла,

який відгороджував доріжку. Скло він побив у якомусь

старому марсіанському домі, що стояв

між пагор­

бами.

— Найкращі сосиски двох світів! Перша людина на

Марсі відкриває сосисочну! Найкраща цибуля, перець і

гірчиця! Хіба ж можна назвати мене необачним? Ось

магістральні шосе, там мертве місто й поклади мінера­

лів. Вантажні машини з селища 101 їздитимуть тут двад­

цять чотири години на добу!

Дружина розглядала свої нігті.

— Ти гадаєш, що ті десять тисяч робочих ракет ново­

го типу прибудуть на Марс? — нарешті обізвалася вона.

145

— З а місяць,— відповів він.— У тебе якийсь чудний

вигляд.

— Не вірю я землянам,— мовила вона.— Я повірю ли­

ше тоді, коли побачу, що ті десять тисяч ракет привезли

сто тисяч мексіканців і китайців.

— Покупців,— він зробив наголос на цьому слові.—

Сто тисяч голодних людей.

— Якщо,— поволі мовила дружина, дивлячись на не­

бо,— якщо не буде атомної війни. Не довіряю я атомним

бомбам. З а р а з їх так багато на Землі, що ніхто не може

ручитися за майбутнє.

— Ет,— сказав Сем і знову взявся за мітлу.

Краєм ока він помітив якесь блакитне мерехтіння.

Щось тихо пливло у повітрі позад нього. Він почув, як

дружина сказала:

— Семе. Тебе хоче бачити твій приятель.

Сем обернувся й побачив маску, яка ніби пливла по

вітру.

— То ти знову тут! — вигукнув Сем, тримаючи мітлу,

наче зброю.

Маска кивнула. Вона була вирізана з блідого блакит­

ного скла й трималася над тонкою шиєю, нижче якої

раздувалися пишні шати з тонкого жовтого шовку.

З шовку вистромилися дві срібні руки. З вузького отвору

на масці чулися музичні звуки, коли шати, маска, руки

здіймалися вгору або опускалися вниз.

— Містер Паркхіл, я повернувся, щоб знову погово­

рити з вами,— промовив з-під маски голос.

— Здається, я вже казав, щоб ти сюди не ходив! — за ­

кричав Сем.— Іди собі, а то я тебе з а р а ж у хворобою!

— Я вже нею перехворів,— промовив голос.— Я один

з тих небагатьох, що вижили. Я хворів довго.

— Тікай до своїх пагорбів. Там твоє місце. Чому ти

ходиш, надокучаєш мені? Ось і зараз з ’явився мов при­

вид. Вдруге за день.

— Ми не зробимо вам ніякої шкоди.

— А я вам зроблю! — сказав, задкуючи, Сем.— Я не

люблю чужих. Я не люблю марсіан. Досі я не бачив

жодного. Всі ці роки ви собі ховались, а тепер раптом

прискіпалися до мене. Дайте мені спокій.

— Ми у важливій справі,— сказала благально маска.

— Якщо це стосується землі, то вона моя. Я побуду­

вав цю сосисочну власними руками.

— Якоюсь мірою це стосується землі.

146

— Послухай-но,— мовив Сем.— Я з міста Нью-Йор­

ка. Там десять мільйонів людей, таких самих, як я. Вас,

марсіан, лишилося кілька десятків, у вас немае міст, і

ви блукаєте на пагорбах, у вас немає проводирів, зако­

нів, і ви ще приходите морочити мені голову. Старе має

поступитися місцем новому. Кожному свій час — такий

закон життя. При мені пістолет. Вранці, після того як ти

пішов, я зарядив його.

— Ми, марсіани, володіємо телепатією,— мовила хо­

лодна блакитна маска.— Ми маємо зв’язок з одним ва­

шим містом по той бік мертвого моря. Ви слухали своє

радіо?

—- Моє радіо зіпсоване.

— Тоді ви нічого не знаєте. Є велика новина. Вона

стосується Землі...

Срібна рука ворухнулася. В ній з ’явилася бронзова

трубка.

— Дозвольте показати, вам оце.

— Пістолет! — скрикнув Сем Паркхіл.

Наступної миті він вихопив з кобури свій пістолет і

вистрелив у присмерк, у жовті шати, в блакитну маску.

Одну хвилину маска ще трималася. Потім, ніби неве­

ликий цирковий намет, з-під якого висмикнули підпори,

шати почали осідати, зборка за зборкою, шовк зашелестів,

маска опустилася, срібні кігті шкрябнули об кам ’яну

доріжку. М аска леж ала на купці білих кісток і жовтого

шовку.

Сем стояв, важко дихаючи.

Його дружина нахилилася над зібганою купою.

— Це зовсім не зброя,— мовила вона,

піднімаючи

бронзову трубку.— Він хотів показати тобі повідомлення.

Воно записане змієподібним письмом — бачиш, блакит­

ні змії замість літер. Я не вмію читати це. А ти?

— Ну, марсіанські малюнки не така проста штука.

Викинь їх,— Сем озирнувся на всі боки,— Тут можуть

бути інші! Треба його кудись прибрати. Принеси лопату!

— Що ти хочеш робити?

— Звичайно, поховати його!

— Не треба було стріляти,

— Це була помилка. Швидше!

Вона мовчки принесла лопату.

О

восьмій він повернувся і почав чистити алюмінієву

стойку, Друж ина стояла, схрестивши руки, на дверях,

з яких лилося яскраве світло.

147

— Шкода, що так сталося,— він глянув на неї і швид­

ко відвів очі.— Ти ж бачиш, фатальний збіг обставин.

— Так,— сказала дружина.

— Я вже не мав часу зважити все, коли побачив, що

він виймає ту зброю.

— Яку зброю?

— Ну, я думав, то була зброя. Я жалкую, дуже ж а л ­

кую! Скільки разів казати це тобі!

— Тсс-с,— Ельма притулила палець до губ.— Т-с-с-с.

— Я не боюся,— сказав він.— З а моєю спиною стоїть

уся Компанія Земних Поселень! — Сем зневажливо пирх­

нув.— Ці марсіани не наважаться.

— Дивись-но,— сказала Ельма.

Сем подивився на дно мертвого моря і випустив з рук

свою мітлу. Коли він підняв її, щелепа у нього одвисла,

він затремтів.

— Ельмо, Ельмо, Ельмо! — промовив він.

— Ось вони,— сказала Ельма.

По дну стародавнього моря пливло з десяток високих

марсіанських піщаних кораблів з блакитними вітрила­

ми — немов блакитні привиди, немов блакитний дим.

— Піщані кораблі! Та їх же більше

немає, Ельмо,

більше немає піщаних кораблів.

— Здається, то піщані к о р а б л і , с к а з а л а вона.

— Але ж влада конфіскувала їх усі! їх знищили, а

деякі продали з аукціону. Один лише я в цьому клятому

місці маю корабель і вмію ним керувати.

— Більше ніхто,— промовила вона, киваючи на море.

— Швидше тікаймо звідси!

— Чому? — вона не рухалася з місця, не зводячи з

марсіанських суден зачарованого погляду.

— Вони уб’ють мене! Швидше в машину!

Ельма не рухалася.

Йому довелося силоміць тягти її за павільйон, де

стояли дві машини — вантажна, якою він користувався

ще місяць тому, і старий марсіанський піщаний кора­

бель, куплений на аукціоні, яким він протягом останніх

трьох тижнів возив припаси по скляному дну моря. Він

глянув на свою вантажну машину й раптом згадав: мо­

тор лежав на землі, він морочився над ним уже два дні.

— Навряд чи ми зможемо поїхати на грузовику,— ска­

зала Ельма.

— Є піщаний корабель. Сідай!

— Щоб ти повіз мене в піщаному кораблі? О ні.

148

— Сідай. Я вмію керувати.

Він штовхнув її всередину, стрибнув сам, сіпнув рум­

пель і підняв кобальтово-сині вітрила.

Блищ али зорі, і блакитні марсіанські кораблі мчали

шурхітливими пісками. Семів корабель не рухався, але

він згадав про піщаний якір і одним рухом втягнув його

в судно.

— Нарешті!

Вітер, голосячи, погнав піщаний корабель над дном

мертвого моря, над давно занесеними піском містами,

повз повалені колони, повз старі доки з мармуру та брон­

зи, повз мертві міста, де будинки біліли, наче шахові фі­

гури, повз пурпурові підніжжя г і р — удалину. Обриси

марсіанських кораблів зменшилися.

— Оце я їм показав клас — закричав Сем.— Я допо­

вім про все Ракетній Корпорації. Вона мене захистить!

Я ж казав, що нам нічого їх боятися.

— Вони б спинили тебе, якби хотіли,— сказала втом­

лено Ельма.

Сем засміявся.

— Ет, дурниці. Чого б це вони випустили мене з рук?

Ні, вони просто не досить спритні, от і все.

— Справді? — мовила Ельма, кивнувши назад.

Він не обернувся. Його пройняло холодом. Він боявся

обернутися. Він відчув, що позаду щось сидить, щось

легеньке, як подих холодного ранку, щось блакитне, як

дим з горіхових дров у присмерку, щось, наче старе біле

мереживо, щось, наче крижаний іній на гострій осоці.

Почувся звук, ніби розбилася пластинка тонкого

скла — сміх. Потім тиша. Він обернувся.

На лавці біля румпеля сиділа молода жінка. її зап’я ­

стки були тонкі, мов крижані бурульки, її очі чисті, як

місяці, і такі ж великі, спокійні й білі. На неї повівав

вітер, і вона струменіла й мінилася, немов течія води,

і шовки відпливали од її тендітного тіла блакитним

дощем.

— Вернися,— сказала вона.

— Ні.— Сема трусив дрібний дрож страху, як шерш­

ня, який висить у повітрі в нерішучості між страхом і

ненавистю.— Тікай з мого корабля!

— Це не твій корабель,— мовило видіння.— Він ста­

рий, як наш світ. Він плавав по піщаних морях десять

тисяч років тому, коли відступили моря й спорожніли

доки. А ти прийшов і забрав його, украв. Повертай його

149

назад до перехрестя доріг. Нам треба поговорити з то­

бою. Це дуже важливо.

— Геть з мого корабля! — повторив Сем. Рипнула

шкіра кобури — він вийняв пістолет і старанно націлив­

ся,— Стрибай, перш ніж я порахую до трьох, інакше...

— Не треба! — скрикнула дівчина.— Я не зроблю тобі

нічого лихого. Та й інші теж не зроблять. Ми прийшли

з миром!

— Раз,— сказав Сем.

— Семе! — мовила Ельма.

— Послухай же мене,— благала дівчина.

— Д ва,— сказав твердо Сем, зводячи курок.

— Семе! — вигукнула Ельма.

— Три,— сказав Сем.

— Ми тільки...— промовила дівчина.

Пролунав постріл.

На сонці сніг тане, кристали перетворюються в пару,

стають нічим. У вогні пара танцює й зникає. У вогнедиш­

ному жерлі вулкана спалахують і щезають нетривкі ре­

чі. Від пострілу, від гарячого подиху, від поштовху дів­

чина згорнулася, ніби м’який шарф, розтанула, як ста­

туетка з льоду. Те, що залишилося від неї — сніжинки,

дим — розвіяв вітер. Заднє сидіння спорожніло.

Сем сховав пістолет у кобуру, ні разу не глянувши на

дружину.

— Семе,— обізвалася вона після того, як вони з хви­

лину мовчали, шурхочучи по осяяному двома місяцями

піщаному морю,— зупини корабель.

Він, бліднучи, запитливо подивився на неї.

— Ні, не треба. Невже після всього, що сталося, ти

залишиш мене?

Вона подивилася на його руку, що лежала на кобурі.

— Ти спиниш,— мовила вона.— Ти таки спиниш.

Він заперечливо похитав головою, міцно тримаючи

румпель.

— Ельмо, ти збожеволіла. За хвилину ми будемо в мі­

сті, в безпеці!

— Атож,— байдуже сказала дружина, лягаючи на дно

корабля.

— Ельмо, послухай мене.

— Нічого слухати, Семе.

— Ельмо!

Вони якраз минали біле шахове містечко, і з розпачу,

з люті він послав шість куль у кришталеві вежі. Місто

150

щезло у зливі уламків стародавнього скла і кварцу. Во­

но луснуло, наче мильна бульбашка. Його не стало. Сем

зареготав і вистрелив знову. Остання вежа, остання ша­

хова фігура взялася вогнем, спалахнула й синіми улам ­

ками злетіла до зірок.

— Я їм покажу! Я всім покажу, хто я такий!

— Давай, Семе, покажи,— промовила вона, лежачи в

тіні.

— А ось іще одне місто! — вигукнув Сем, перезаряд­

жаючи пістолет.— Глянь, як я його помережу.

Позаду замаячіли блакитні кораблі-привиди, поступово

наздоганяючи їхній корабель. Спочатку Сем їх не бачив,

лише чув якийсь свист і вереск, немовби криця розтина­

ла пісок. Це гострі, як бритва, носи піщаних кораблів

різали морське дно. Над ними майоріли червоні вимпе­

ли, сині вимпели. На світло-блакитних кораблях бовва­

ніли темно-сині постаті, люди в масках, люди з срібни­

ми обличчями, люди з синіми зорями замість очей, люди

з вирізаними із золота вухами, люди з щоками із сухо­

злітки і обсипаними рубінами губами, люди, що гналися

за ним,— марсіани.

— Один, два, три,— рахував Сем. Марсіанські кораб­

лі наближалися.

— Ельмо, Ельмо, я не можу їх усіх одігнати!

Ельма не озивалась і не вставала зі свого місця.

Сем вистрілив вісім разів. Один з піщаних кораблів

розлетівся на шматки: вітрило,

смарагдовий корпус,

бронзовий кіль, румпель кольору місячного сяйва. Всі

люди в масках попадали на пісок і зникли в жотогаря-

чому полум’ї, яке поступово перетворилося на дим.

Але інші кораблі наближалися.

— Я один, а їх багато, Ельмо! — закричав він — Во­

ни вб’ють мене!

Він кинув якір. Все одно не втечеш. Парус затріпотів

на вітрі й5 зітхнувши, безсило звис. Корабель спинився.

Вітер ущух. Плавання скінчилося. Марс затих, а величні

марсіанські кораблі оточили землянина й стояли над

ним, наче вагаючись...

— Людино з Землі! — долинув з високого сидіння го­

лос. Срібляста маска заворушилась, і облямовані рубіна­

ми вуста замерехтіли словами,

— Я нічого не вчинив! — вигукнув Сем, обводячи по­

глядом усі обличчя — цілу сотню облич,— які оточували

151

його. На Марсі лишилося небагато марсіан, загалом сот­

ня чи півтори. І більшість їх була тут, на мертвих морях,

у своїх воскреслих кораблях, біля своїх мертвих шахових

міст, одне з яких щойно розсипалося на друзки, ніби

крихка ваза, в яку влучив камінець.

Сріблясті маски

тьмяно поблискували.

— Це була помилка,— виправдовувався він, сходячи

зі свого корабля, на дні якого, ніби хмертва, леж ала його

дружина.— Я прибув на Марс як чесний бізнесмен. З ра­

кети, що розбилася при посадці, я взяв нікому не потріб­

ний матеріал і збудував собі гарненьку сосисочну — т а ­

кої вам ще не доводилося бачити — біля перехрестя шо­

сейних доріг. Ви знаєте, в якому саме місці. Ви не

можете заперечувати, що то чудова будівля.— Сем за ­

сміявся й обвів поглядом кораблі.— А тут прийшов до

мене той марісанин — я знаю, він був ваш друг. Зап ев­

няю вас, він загинув випадково. Я хотів тільки мати со­

сисочну, першу і єдину на Марсі. Ви розумієте мене? Я хо­

тів тільки продавати найкращі гарячі сосиски на Марсі

разом з перцем, цибулею й апельсиновим соком.

Срібні маски не поворухнулися. Вони блищали в мі­

сячному сяйві. Спрямовані на Сема жовті очі світилися.

Він відчув, як його шлунок стиснувся, висох, став наче

камінь. Він кинув пістолет у пісок.

— Я здаюся.

— Підніми свій пістолет,— сказали хором марсіани.

— Що?

— Пістолет.— Вкрита коштовними прикрасами рука

махнула з блакитного корабля.— Підніми його. Забери.

Він недовірливо підняв пістолет.

— А тепер,— промовив голос,— повертай свій кора­

бель і пливи назад, до своєї сосисочної.

— Зараз?

— Так, зараз,— сказав голос.— Ми тобі не заподіємо

зла. Ти втік, перш ніж ми встигли пояснити тобі, чого

ми хочемо. Повертай.

І ось великі кораблі крутнулися на місці — легко, як

пушинки. їхні вітрила тріпотіли в повітрі, ніби тихо ап­

лодували. Маски виблискували, поверталися, підпалю­

вали тіні.

— Е л ьм о !— вигукнув Сем, залазячи в корабель.—

Вставай, Ельмо. Ми пливемо назад,— говорив він збу­

джено, відчуваючи невимовне полегшення.— Вони мені

152

не заподіють шкоди, не вб’ють мене, Ельмо. Встань же,

люба, встань.

— Щ-що? — Ельма заблим ала очима, поволі, наче уві

сні, підвелася, попленталася на своє місце і, не кажучи

більше й слова, важко опустилася на лаву, в той час як

корабель знову помчав за вітром.

З а півгодини вони знову були біля перехрестя. Всі

вийшли з кораблів, поставивши їх на якір.

Вождь став перед Семом та Ельмою. Його маска була

вирізана з полірованої бронзи, на місці очей синіли по­

рожні прорізи, замість рота — теж проріз, крізь який по

вітру пливли слова.

— Відкривай свою сосисочну,— сказав голос, і рука

у вкритій діамантами рукавичці рвучко гойднулася,—

Готуй їства, готуй страви, готуй дорогі вина, бо ця ніч

воістину велика ніч!

— Ви хочете сказати,— мовив Сем,— що дозволяєте

мені залишитися тут?

— Так.

— Ви не сердитеся на мене?

Маска лишалася незворушна, ніби висічена з каменю,

холодна й сліпа.

— Відкривай свою харчевню,— сказав тихо голос.—

І візьми оце.

— Що це таке?

Сем зиркнув на срібний сувій, на якому танцювали зо­

браження змій — ієрогліфи.

— Це дарча грамота на землю, на всю територію від

срібних гір до блакитних горбів, від отого мертвого со­

лоного моря до далеких долин місячного каменю та сма­

рагду,— сказав вождь.

— М-мені? — спитав недовірливо Сем.

— Тобі.

— Сто тисяч миль землі?

— Вона твоя.

— Ти чуєш, Ельмо?

Ельма стояла, спершись на алюмінієвий сосисочний

павільйон, заплющивши очі.

— Але чому ви даєте мені все це?— спитав Сем, нама­

гаючись зазирнути в щілини-очі.

— Це ще не все. Ось, візьми.

'З’явилося ще шість сувоїв. Виголошувалися назви —

ще і ще, назви нових територій.

і 53

— Та це ж половина Марса! Я володію половиною

Марса! — вигукнув Сем, стискаючи в руці сувої. Він по­

махав ними перед обличчям Ельми, охоплений божевіль­

ною радістю.— Ельмо, ти чуєш?

— Чую,— відповіла Ельма, вдивляючись у небо.

Жінка, здавалося, шукала там чогось. Вона була якось

дивно стривожена.

— Дякую, о, дякую,— говорив Сем до бронзової маски.

— Сьогодні знаменна ніч,— сказала маска,— Тож будь

напоготові.

— Авжеж буду. Мене чекає сюрприз? Мабуть, ракети

з Землі прибувають раніше, ніж ми думали, на цілий

місяць раніше? Всі десять тисяч ракет з поселенцями —

шахтарями, робітниками і їхніми дружинами! Разом їх

буде сто тисяч. Хіба ж не здорово, Ельмо? Бачиш, я к а ­

зав тобі. Я казав тобі, що в отому місті не завжди буде

лише тисяча жителів. Прибуде ще п’ятдесят тисяч, а за

місяць ще сто тисяч, а на кінець року там буде п’ять

мільйонів землян. І мені належить єдина сосисочна на

дорозі до копалень, на перехресті шосе!

Маска попливла за вітром.

— Ми залишаємо тебе. Готуйся. Це все твоє.

В розсіяному місячному світлі, наче металеві пелюст­

ки якоїсь доісторичної квітки, наче величезні голубі пе­

ра, наче гігантські кобальтові метелики, старі кораблі

повернулися й попливли по шурхітливих пісках, а маски

виблискували й мерехтіли, аж поки останній відблиск,

останній спалах блакиті не зник між пагорбів.

— Ельмо, чому вони це зробили? Чому вони не вбили

мене? Може, вони щось знають? Що з ними таке? Ель­

мо, ти розумієш? — Він струснув її за плечі.— Я воло­

дію половиною Марса!

Вона стежила за нічним небом і чекала.

— Ходімо,— сказав він.— Треба все підготувати. Г а­

рячі сосиски, теплі булочки, смачна приправа, серветки,

і скрізь бездоганна чистота! Гей! — Він пішов у танець,

хвицяючи ногами.— Ой людоньки, який я щасливий'!;

Так, сер. щасливий я! — фальшиво заспівав він.— Це мій

щасливий день!

Він зварив сосиски, нарізав булочки, покришив цибу­

лю — весь час прискорюючи темп.

— Подумати тільки, той марсіанин сказав, що мене

чекає сюрприз. Це може означати лише одне, Ельмо. Оті

154

ста тисяч прибувають раніше, ніж планувалося — саме

цієї ночі! Це буде справжня повінь!; Доведеться працю­

вати не складаючи рук. До того ж сюди понаїжджають

туристи, Ельмо, Ми заробимо силу грошей!:

Він вийшов надвір і глянув на небо, але нічого не по­

бачив.

— Вони можуть бути тут кожної хвилини,.— сказав

він, жадібно вдихаючи холодне повітря.— Ах!

Ельма мовчала. Вона почистила картоплю для печені,

не одриваючи очей від неба.

— Семе,— обізвалась вона перегодом.— Ось вона. По-

дивись-но.

Він підвів очі. .

Земля.

Вона піднялася над пагорбами, зелена, ніби одшліфо-

ваний коштовний камінь.

— Добра стара Земле,— любовно прошепотів він.—

Добра стара чудова Земле. Своїх зголоднілих синів на­

дішли мені. Як це говориться в тому вірші? Пришли ме­

ні своїх голодних, Земле-мамо. Тут на них чекає Сем

Паркхіл, сосиски в нього гарячі, булочки теплі, в світли­

ці заметено. Ну ж бо, Земле, присилай мені свої ра­

кети!

Він вийшов, щоб поглянути на свою оселю. Ось вона

перед ним, на дні мертвого моря, красується, ніби щой­

но знесене яєчко, єдиний осередок світла й тепла на сот­

ні миль безлюдної пустелі. Вона була наче серце, що

б'ється у великому темному тілі. Він дивився на неї вог­

кими очима, відчуваючи, як до горла йому підкочується

клубок.

— Підходьте,— запросив він небесні: зорі.— Хто пер­

ший в черзі?

— Семе,— сказала Ельма.

В чорному небі щось яскраво спалахнуло.

Спалахнула Земля.

Частина її, здавалося, розлетілась на мільйони шма­

точків, ніби вибухнула велетенська мозаїка. Хвилину во­

на горіла, капаючи вогнем, втроє більша проти звичай­

ного, а потім пригасла.

— Що воно таке було? — спитав Сем, вдивляючись у

зелений вогонь на небі.

— Земля,— відповіла Ельма, згорнувши руки.

— Не може цього бути, це не Земля! Ні, це не Земля!

Це неможливо.

155

— Ти хочеш сказати, це не могла бути Земля? — ска­

зала Ельма, дивлячись на чоловіка.— Зараз це вже не

Земля. Ні, це не Зем ля.Ти це хочеш сказати?

— Не Земля — о ні, це не могла бути Зем ля!— голо­

сив він.

Він стояв, узявшися в боки, роззявивши рота, втупив­

ши в небо широко розплющені осклілі очі.

— Семе! — гукнула дружина і вперше за ці дні її очі

заблищали.— Семе!

Він тупо подивився на неї.

— Ну, що ж,— сказала вона і на мить змовкла, огля­

даючись навкруги. Потім жваво кинула собі на руку

мокрого рушника.— Більше світла, ввімкни музику, по­

відчиняй усі двері, Семе. До нас мають прибути нові

клієнти десь за мільйон років. Так, сер, треба бути на­

поготові.

Сем не поворухнувся.

— Яке вдале місце для сосисочної,— мовила вона,

беручи із баночки зубочистку.— Відкрию тобі невелич­

кий секрет,— прошепотіла вона, нахиляючись до чолові­

ка,— За всіма ознаками тут має розпочатися мертвий

сезон.

Л И С Т О П А Д 2 005. СПОСТЕРІГАЧІ

Того вечора всі повиходили надвір і задерли голови.

Вони залишили все — хто вечерю, хто прання, навіть ті,

хто готувався дивитись кіно,— всі повиходили на свої

вже не нові ганки й почали стежити за зеленою зіркою

Землі. Вони зробили це підсвідомо, як тільки почули по

радіо новину. Там була Земля, на яку насувалася війна,

і там були сотні тисяч матерів або бабусь, батьків або

братів, тіток, дядьків або двоюрідних братів і сестер.

Вони стояли на ганках і намагались повірити в існуван­

ня Землі, так само як колись намагались повірити в іс­

нування

Марса — питання тепер ставилося навпаки.

З усіх поглядів Земля для них була мертва: вони не ба­

чили її по три, по чотири роки. Простір був добрим ане­

стезуючим засобом, сімдесят мільйонів миль простору

притупляли почуття, присипляли пам’ять, робили Зем­

лю безлюдною, стирали минуле, давали цим людям змо­

гу працювати. Але тепер, цього вечора, мертві воскресли.

Земля знову залюднилася, прокинулася пам’ять, був

156

названий мільйон імен: що воно робить такий-то на Зем­

лі цього вечора? Що там з тим або з іншим? Люди на ган­

ках скоса позирали один на одного.

О

дев’ятій годині Земля, здавалося, вибухнула, спа­

лахнула, загорілася.

Люди на ганках сховали обличчя в долоні, наче нама­

гаючись пригасити полум’я.

Вони чекали.

Десь опівночі полум’я згасло. Земля була на місці.

По ганках, ніби осінній вітер, прокотилося зітхання.

— Давно ми не мали звісток од Гаррі.

— Він живий і здоровий.

— Треба буде послати телеграму матері.

— Вона жива й здорова.

— Справді?

— Тільки не хвилюйся.

— Ти гадаєш, вона жива й здорова?

— Авжеж, авжеж. Ходімо спати.

Але ніхто не рушав з місця. Люди повиносили на ніч­

ні моріжки пізні вечері, розставили хиткі столи і по­

волі длубали в тарілках до двох годин, коли заблищало

з Землі світлове радіо — азбука Морзе. Люди стежили

за могутніми спалахами, які виблискували в далекій

космічній далині.

А в с т р а л і й с ь к и й

к о н т и н е н т

з н и щ е н о в

. н а с л і д о к , в и б у х у с к л а д і в а т о м н и х б о є п р и ­

п а с і в . Н а Л о с - А н д ж е л е с , Л о н д о н с к и н у т о

б о м б и .

В і й н а .

В е р т а й т е с я д о д о м у .

В е р ­

т а й т е с я д о д о м у .

Усі повиходили з-за столів.

В е р т а й т е с я

д о д о м у .

В е р т а й т е с я

д о д о ­

м у . В е р т а й т е с я д о д о м у .

— Чи ви одержували що-небудь від вашого брата Те-

да цього року?

— Ви ж знаєте наші поштові тарифи — п’ять доларів

з а лист на Землю. Не дуже розженешся.

В е р т а й т е с я д о д о м у .

— У мене не виходить з голови Джейн. Ви ж пам’я та ­

єте Джейн, мою малу сестричку!

В е р т а й т е с я д о д о м у .

О

третій годині холодної ночі власник крамниці дорож­

ніх речей підвів голову. Вулицею йшли люди, багато

людей.

157

— Я навмисно досі не зачиняв крамниці. Що бажаєте,

пане?

До світанку всі валізи зникли з полиць.

ГРУДЕНЬ 2006. М О В Ч А З Н І М ІС Т А

Край мертвого марсіанського моря стояло біленьке

мовчазне містечко. Воно було порожне. На вулицях жод­

ної живої душі. Цілий день в крамницях горіло світло.

Двері крамниць були відчинені навстіж, немовби люди

вибігали з них, забувши про все. Ніким не читані ж ур­

нали, приставлені місяць тому з Землі на сріблястій р а ­

кеті, жовкли проти сонця на дротяних вітринах перед

мовчазними к а в ’ярнями. Сторінки журналів перегортав

вітер.

Місто було мертве. Ліжка' в будинках стали порожні

й холодні. Тишу порушувало лише гудіння електричних

дротів та динамо-машин, що й досі жили самі по собі.

Вода бігла у вщерть повні ванни, струменіла по кімна­

тах на ганки й лилася вниз на маленькі грядки, напою­

ючи занедбані квіти. В темних театрах під сидіннями

тужавіла жувальна гумка з відбитками зубів.

З ракетодрому за містом ще й досі тхнуло пальним —

недавно звідти злетіла остання ракета на Землю. Якби

ви кинули в телескоп-автомат десять центів, то, може,

побачили б велику війну, що точилася на тій планеті.

Може, ви побачили б, як вибухає Нью-Йорк. Може, вид­

но було б Лондон, вкритий радіоактивним туманом. Мо­

же, тоді б вам стало зрозуміло, чому знелюділо це м ар­

сіанське містечко. Як швидко люди залишили його? З а ­

йдіть у будь-яку крамницю, натисніть клавіш, і з кас

миттю вискочать шухляди, засяють і забряжчать моне­

тами. Ота війна на Землі, очевидно, страшна й затяжна.

Порожніми вулицями містечка, тихо насвистуючи й

женучи ногами порожню бляшанку, йшов у глибокій з а ­

думі високий худий чоловік. В його очах світилася са-;

мотність. Він ворушив у кишенях кістлявими руками,

подзвонюючи новенькими десятицєнтовими монетками.

Час від часу він шпурляв монетку додолу. При цьому

стримано посміювався й простував далі, сіючи блискучі

монети.

Його звали Уолтером Гріпом. Він розробляв золото­

носну жилу, живучи в самотній хатині далеко серед бла­

158

китних марсіанських гір. Р а з на два тижні приходив до

міста: шукав спокійну й розумну жінку, яка могла б ста­

ти йому за дружину. Вже кілька років, він повертався

до своєї хатини самотній і розчарований.

Тиждень тому він знову прийшов до міста й побачив

його безлюдним і покинутим.

Вражений, він ускочив тоді в закусочну, відчинив хо­

лодильник і замовив собі потрійний сендвіч з телятиною.

Одну хвилину! — крикнув він сам собі, кидаючи на

руку рушника.

Він щедро нарізав м’яса й хліба, витер стола, запро­

сив себе сісти і довго їв. Потім розшукав магазин без­

алкогольних напоїв і замовив газованої води. П рода­

в е ц ь — Уолтер Гріп — був на диво чемний і відразу ж

подав повну склянку.

Він напхав кишені штанів грошима, взяв усі, які знай­

шов, навантажив дитячий візочок десятидоларовими

банкнотами й помчав щодуху містом. Добігши до око­

лиці, Уолтер раптом зрозумів, який він дурень. Гроші

йому були непотрібні. Він одвіз їх туди, де взяв, витяг

із власного гаманця долар, щоб заплатити за сендвічі,

опустив його в касу закусочної і додав двадцять п’ять

центів чайових.

Того вечора Гріп побував у турецькій лазні,, скуштував

соковитого філе з чудовою грибною підливою, імпортно­

го сухого хересу й суниць у вині. Він підібрав собі новий

фланелевий костюм і дорогий сірий капелюх, який сміш­

но крутився на його голові. Він опустив монету в авто­

матичний патефон і послухав «Де ви, старі друзі, любе

товариство?». Потім йшов містом і кидав монети в усі

автоматичні патефони. Мертві вулиці й ніч сповнилися

сумною мелодією, а він гуляв вулицями — високий, ху­

дий і самотній,— заклавши руки в кишені, і його кроки

озивалися луною в порожніх вулицях.

Але все це було минулого тижня. Він спав у гарному

будинку на Марсіанській вулиці, встав о дев’ятій ранку,

прийняв ванну і повагом подався до міста — снідати

яєчнею з шинкою. Кожного ранку він заморожував тон­

ну м’яса, городини й тістечок з лимонним кремом — т а ­

кої купи їства йому вистачило б на десять років, аж поки

з Землі прилетять ракети, якщо вони коли-небудь при­

летять.

А цього вечора він тинявся вулицями, розглядаючи ро­

жевощоких гарних воскових жінок у сяючих вітринах.

159

Гріп вперше по-справжньому зрозумів, яке мертве міс­

то. Він налив собі кухоль пива і тихо заплакав.

— Та я ж зовсім самотній,— промовив він.

Гріп зайшов до кінотеатру «Еліта»,— показати собі

фільм, щоб хоч ненадовго відігнати думки про самот­

ність. Порожній кінотеатр скидався на гробницю, сірі й

чорні привиди ворушилися на широкому екрані. Здриг­

нувшись, він вискочив із цього страшного місця.

Він вирішив повернутися додому, і тепер ішов, майже

біг серединою якоїсь вулиці, коли враз почув телефон­

ний дзвінок.

Гріп прислухався.

— В чиємусь домі дзвонить телефон,— сказав він,

прямуючи далі.— Комусь треба було б зняти трубку.

Він сів на край тротуара і спроквола зняв черевика,

щоб викинути камінець.

— Комусь! — вигукнув він, схопившись на ноги.— Ме­

ні! Господи милосердний, що це таке зі мною! — несамо­

вито скрикнув і крутнувся, озираючись на всі боки.—

В якому домі? В тому!

Гріп помчав через газон, збіг сходами, вбіг у темний

хол.

Схопив телефонну трубку.

— Алло! — гукнув він.

Ту-у-у.

— Алло, алло!

Трубку вже повісили.

— Алло! — він кинув трубку на місце.— Дурню, дур­

ню!— люто вилаяв сам себе.— Сидів як блазень на тро­

туарі! Ах ти ж, несусвітний дурню! — Він стиснув рука­

ми телефон.— Ну ж бо, подзвони ще! Ну ж бо!

Йому ніколи й на думку не спадало, що, крім нього,

на Марсі могли залишитись інші люди. Цілий тиждень

він нікого не бачив. У нього склалося враження, що всі

міста були такі ж безлюдні, як і це.

Тепер Гріп тремтів, дивлячись на страшний малень*

кий чорний апарат. Автоматична система сполучала всі

тридцять міст Марса. Звідки дзвонив телефон?

Цього він не знав.

Він чекав. Подався в чужу кухню, розморозив якісь

ягоди і сумно почав їсти.

— На тому кінці нікого не було,— пробурмотів він.--

Може, десь од вітру повалився стовп, і телефон задзво­

нив сам.

160

Але ж хіба він не почув, як клацнуло в трубці? А це

означало, що хтось далеко повісив свою трубку.

Він просидів у холі всю ніч.

— Не через телефон,— говорив сам собі.— Просто ме­

ні більше нічого робити.

Він слухав цокання свого годинника.

— Вона вже сюди не подзвонить,— сказав він.— Во­

на ніколи не подзвонить по номеру, який не відповідає.

Може, вона саме зараз дзвонить в інші будинки міста?

А я сиджу тут... Стривай! — засміявся він.— Чому я к а ­

жу «вона»?

Він заморгав очима.

— Адже це може бути «він», хіба ні?

Серце його завмерло. Він увесь похолов. Йому дуже

хотілося, щоб це була «вона».

Гріп вийшов з дому і став посеред вулиці. Прислу­

хався. Жодного звуку. Жодної пташки. Жодної автома­

шини. Тільки калатає серце. Удар, пауза і знов удар. Від

напруження заболіло обличчя. Тихесенько повівав вітер.

— Ш-ш-ш,— прошепотів він.— Слухай.

Він поволі ступав по колу, повертаючи голову від од­

ного мовчазного будинку до іншого.

«Вона набиратиме нові й нові номери,— думав він.—

Це повинна бути жінка. Чому? Тільки жінка дзвонити­

ме й дзвонитиме. Чоловік — той ні. Чоловік самостійний.

Хіба я кому-небудь дзвонив? Ні! Навіть не подумав про

це. Це м а є бути жінка, присягаюся богом».

Десь далеко під зорями задзвонив телефон.

Він побіг. Потім спинився й послухав. Дзвонить. Про­

біг ще кілька кроків. Чути краще. Він побіг провулком.

Ще голосніше! Проминув шість будинків, ще шість,

Значно голосніше! Він знайшов будинок, але двері бу­

ли замкнені.

Телефон дзвонив.

— Щоб тебе чорт забрав! — крикнув він, сіпаючи за

ручку.

Телефон дзвонив щосили. Він шпурнув у вікно віталь­

ні стілець, що стояв на ганку, і стрибнув сам слідом.

Не встиг торкнутися трубки, як телефон замовк.

Тоді він обійшов будинок, побив дзеркала, позривав

портьєри і засунув їх жужмом у піч на кухні.

Нарешті, знесилившись, узяв тоненьку телефонну кни­

гу, де були номери всіх телефонів на Марсі. П ’ятдесят

тисяч прізвищ.

6 Р. Бредбері

161

Він почав з першого.

Емілія Еймс. Вона мешкала в Новому Чікаго, за сто

миль звідси, на тім боці мертвого моря, Він набрав но­

мер її телефону.

Немає відповіді,

Номер другий мешкав у Новому Нью-Йорку, за п’ять

тисяч миль, аж за блакитними горами.

Нема відповіді.

Він набрав третій, четвертий, п’ятий, шостий, сьомий,

восьмий номер: пальці в нього судорожно здригалися, і

він не міг стиснути трубки.

І тут жіночий голос відповів.

— Алло?

— Алло, о господи, алло! — закричав у

відповідь

Уолтер.

— Це запис на плівці,— декламував жіночий голос.—

Міс Гелен Аразумян немає дома. Чи не бажаєте запи­

сати на плівку те, що ви хотіли б передати їй, щоб вона

могла подзвонити вам, коли прийде додому? Алло! Це

запис на плівці. Міс Гелен Аразумян немає дома. Чи не

бажаєте записати...

Він поклав трубку. Якийсь час сидів нерухомо, лише

губи часто-часто сіпалися.

Поміркувавши, знову набрав той самий номер.

— Коли міс Гелен Аразумян прийде додому,— сказав

він,— передайте їй, хай забирається під три чорти.

Він подзвонив на телефонні станції Марс-Джанкшна,

Нового Бостона, Аркадії та Рузвельт-Сіті, міркуючи, що

люди дзвонитимуть саме звідти; потім він зв’язався з

ратушами та іншими громадськими установами кожного

міста. Обдзвонив найкращі готелі. Хто-хто, а жінка вла­

штується там, де є розкіш.

Раптом він перестав дзвонити, сплеснув руками й з а ­

реготав. Звичайно! Він подивився в телефонну книгу і

подзвонив по міжміському телефону в найбільший салон

краси в Нове Техас-Сіті. Якщо є якесь місце, де жінка

залюбки вештатиметься цілими днями, прикладаючи до

обличчя грязеві маски, сидячи під сушильним апаратом,

то це буде драпірований м’яким оксамитом, прикраше­

ний діамантами салон краси!

Телефон задзвонив. Хтось на другому кінці проводу

зняв трубку. Жіночий голос промовив:

— Алло!

162

— Якщо це запис,— проголосив Уолтер Гріп,— я при­

їду і висаджу в повітря будинок.

— Це не запис,— озвався жіночий

голос.— Алло!

О, алло, тут є хтось живий? Де ви? — І жінка радісно

зойкнула.

Уолтер мало не зомлів.

— Ви? — скрикнув він і рвучко схопився на ноги. Очі

в нього засвітилися дикою радістю.— Боже милий, яке

щастя, як вас звати?

— Ж енев’єва Селсор! — відповіла вона, плачучи в

трубку.— О, яка я рада, що вас чую, байдуже, хто ви!

— Уолтер Гріп!

— Уолтере, привіт вам, Уолтере!

— Привіт, Женев’єво!

— Уолтер. Таке гарне ім’я. Уолтер, Уолтер!

— Дякую.

— Уолтере, де ви є?

її голос був такий ласкавий, милий і гарний. Уолтер

щільно притулив до вуха трубку. Він відчув, що підлога

пливе у нього під ногами. Щоки його палали.

— Я в Марлін Вілідж,— сказав він.— Я...

Ту-у-у...

— Алло? — гукнув він.

Ту-у-у.

Він посіпав штепсельну вилку. Нічого.

Десь вітер звалив стовпа. Женев’єва Селсор зникла

так само раптово, як і з’явилася.

Він знову набрав номер, але лінія мовчала.

— В усякому разі, я знаю, де вона.

Він вибіг з будинку. Сходило сонце, коли він вивів

заднім ходом з чужого гаража схожу на жука машину,

навантажив на заднє сидіння харчі з будинку і помчав

з швидкістю вісімдесят миль на годину по шосе, що вело

в Нове Техас-Сіті.

«Тисяча миль,— думав він.— Женев’єво Селсор, по­

терпи, ти ще побачиш мене».

За містом він сигналив на кожному повороті.

Після неймовірного дня напруженої їзди, коли сонце

вже заходило, спинився край дороги, скинув тісні череви­

ки, простягся на сидінні й насунув на втомлені очі сіро­

го капелюха. Дихання його стало повільним і рівним. Дув

легенький вітер, і в сутінках ніжно сяяли над ним зорі,

Навколо височіли марсіанські гори. їм було мільйони

років. Сяйво зір мерехтіло на шпилях марсіанського

б*

163

містечка — воно нагадувало шахову дошку з фігура­

ми, що примостилася серед блакитних пагорбів.

Він спав і не спав. «О Ж е н е в ’ є в о , м и л а Ж е н е -

в ’ є в о,— тихо шепотів-наспівував він,— х а й п р о х о ­

д я т ь р о к и , х а й

м и н а ю т ь р о к и . А л е , Ж е н е-

в ’ е в о , м и л а Ж е н е в ’ єво. . . » — Він був налитий теп­

лом. Він чув зітхання її тихого милого свіжого голосу:

« А л л о , а л л о , У о л т е р е ! Ц е н е з а п и с . Д е ти,

У о л т е р е , д е т и є?»

Він зітхнув, простягаючи руки, щоб торкнутися її, ося­

яної місячним світлом. Довгі темні коси колихалися на

вітрі, де було чудесно. А її губи, наче червоні м’ятні кри-

жинки-цукерки. А її щоки, наче щойно зрізані вологі

троянди. А її тіло, наче чистий прозорий туман... І її л а ­

гідний, свіжий, милий голос знову наспівував йому сло­

ва давньої сумної пісні: «О Ж е н е в ’ є в о, м и л а Ж е ­

н е в ’ е з о, х а й п р о х о д я т ь р о к и , х а й м и н а ю т ь

р о к и...»

Гріп заснув.

До Нового Техас-Сіті він приїхав опівночі.

Спинився перед салоном краси «Де-люкс» і щосили

загукав.

Він сподівався, що вона вибіжить надвір, вся — пар­

фуми, вся — сміх.

Але ніхто не вибігав.

— Вона спить,— пояснив він собі, прямуючи до две­

рей.— Ось я! — гукнув він.— Привіт, Ж ен ев’єво!

Місто лежало в мовчазному сяйві подвійного місяця.

Вітер десь лопотів парусиновим тентом.

Він розчинив навстіж скляні двері й зайшов усередину.

— Гей! — гукнув він і невпевнено засміявся.— Не хо­

вайся! Я знаю, ти тут!

Він обшукав кожну кабіну.

На підлозі знайшов маленьку хусточку. Вона так гар­

но пахла, що він а ж захитався.

— Ж енев’єво! — покликав Гріп.

Він поїхав машиною порожніми вулицями, але нічого

не побачив.

— Якщо це жарт...— почав він і враз сповільнив хід.—

Стривай-но. Нас щось роз’єднало. Може, вона поїхала

до Марлін Вілідж, поки я їхав сюди! Вона, напевно, ви­

брала стародавню Морську дорогу. Ми розминулися.

Звідки вона знає, що я поїду до неї? Я цього не сказав.

А вона так перелякалася, коли телефон замовк, що ки­

164

нулася розшукувати мене в Марлін ВіліджІ А я тут, і,

присягаюся богом, який же я дурень!

І, вдаривши по кнопці сигналу, він стрілою помчав із

міста.

їхав цілу ніч і все думав: «А що, коли я не застану її в

Марлін Вілідж?»

Але він гнав цю думку геть. Вона м а є бути там. І він

підбіжить, схопить її і, може, навіть поцілує раз у губи.

«Ж е н е в ’ є в о , м и л а Ж е н е в ’ є в о»,— насвистував

він, доводячи швидкість до ста миль на годину.

На світанку в Марлін Вілідж панувала тиша. Жовте

світло ще горіло в кількох крамницях, але автоматичний

патефон, який грав сто годин без перерви, нарешті зіп­

сувався, і тиша стала цілковитою. Сонце гріло вулиці й

холодне порожнє небо.

Уолтер звернув на головну вулицю і, все ще світячи

фарами, засигналив— шість разів на одному розі, шість

разів на другому. Він придивлявся до вивісок крамниць.

Його обличчя було бліде і втомлене, а руки ковзали по

мокрому від поту керму.

— Ж енев’єво! — гукнув він у порожню вулицю.

Двері салону краси відчинилися.

— Ж енев’єво! — крикнув він, зупиняючи машину.

Він кинувся через вулицю до Ж енев’єви Селсор, яка

стояла у відчинених дверях салону. В руках вона трима­

ла відкриту коробку шоколадних цукерок з кремом.

Пальці, що стискали коробку, були опецькуваті й бліді.

Коли вона вийшла на світло, виявилося, що обличчя в

неї округле й м’ясисте, а очі — наче двоє величезних

яєць, втиснутих у біле пухке тісто. Ноги її були товсті,

як колоди, і вона ходила, незграбно човгаючи ними. Во­

лосся її мало якийсь дивний брунатний відтінок. Вона,

очевидно, пробувала робити різні зачіски, і на голові

було щось схоже на пташине гніздо. Губ у неї не було

зовсім, і замість них вона намалювала собі помадою ве­

ликі червоні уста, які то розкривалися, то закривалися.

Вона вищипала собі брови, залишивши над очима дві

тоненькі лінії — наче дві антени.

Уолтер спинився. Усмішка зійшла з його обличчя. Він

стояв і дивився на неї.

Вона впустила коробку на тротуар.

— Ви... Ж енев’єва Селсор?

В нього дзвеніло у вухах.

165

— Ви Уолтер Гріф? — запитала вона.

— Гріп.

— Гріп,— виправилася вона.

— Здрастуйте,— стримано мовив він.

— Здрастуйте,— вона простягла йому руку.

Пальці її були липкі від шоколаду.

— Ну,— сказав Уолтер Гріп.

— Що? — спитала Ж енев’єва Селсор.

— Я просто сказав: «Ну»,— відповів Уолтер.

— Ага.

Була дев’ята вечора. День вони провели, наче на пік­

ніку, а на вечерю він приготував філе міньйон, яке їй

не сподобалося, бо було недосмажене. Отож він йога під­

смажив ще, і воно вийшло пересмажене, чи перепряже­

не, чи бозна-яке. Він засміявся і сказав:

— Ми подивимося картину!

Вона погодилась і вчепилася своїми шоколадними

пальцями за його лікоть. Але дивитися вона хотіла тіль­

ки п’ятдесятирічної давності фільм з Кларком Гейблом.

— Ну й сміхота, правда? — хихотіла вона.— А зараз,

гляньте-но, от кумедія! — Фільм скінчився.— Пустіть йо-

його знову,— скомандувала вона.

— Знову? — перепитав він.

— Знову.

А коли він повернувся, вона притиснулася до нього,

оповила своїми лапами.

— Ви не зовсім такий, як я сподівалася, проте ви ми­

лий,— призналася вона.

— Дякую,— відповів він, ковтаючи образу,

— Ох, цей Гейбл,— сказала вона і вщипнула його за

ногу.

— Ой! — скрикнув він.

Після фільму вони вийшли на мовчазну вулицю. Вона

зайшла в магазин, розбила вітрину, нап’яла на себе якесь

строкате ганчір’я. Потім вилила собі на голову пляшку

парфумів і стала схожа на вівчарку, що скупалася в річці.

— Скільки вам років? — запитав він.

— Угадайте.— Спливаючи парфумами, вона вела його

вулицею.

— Тридцять,— сказав він.

— Не вгадали,— вона вимушено засміялася.— Мені

всього двадцять сім!..

— Ось іще одна кондитерська,— зауважила вона.—

Слово честі, відколи все це сталося, я просто купаюся в

166

розкошах. Моя рідня мені ніколи не подобалася. Всі вони

були дурні. Вони полетіли на Землю два місяці тому.

Було домовлено, що я вирушу останньою ракетою, але

я лишилася. Знаєте чому?

— Чому?

— Тому що всі вони чіплялися до мене. Отож я й з а ­

лишилася. Тут я можу обливатися парфумами, пити хоч

десять тисяч кухлів пива і їсти досхочу цукерки, не слу­

хаючи їхнього бурчання. Тому я тут!

— Так, ви тут,— мовив Уолтер, заплющуючи очі.

— Вже пізно,— сказала

вона, кидаючи

на нього

погляд.

— Еге ж.

— Я втомилася,— сказала вона.

— Дивно. А мені зовсім не хочеться спати.

— Он як,— сказала вона.

— Я б не лягав цілу ніч,— мовив він.— Знаєте що, у

Майка є хороша платівка. Ходімте, я вам її програю.

— Я втомилася.— Вона лукаво позирнула на нього

блискучими очима.

— А я почуваю себе бадьоро, як ніколи.— Він помов­

чав.— Мені аж чудно.

— Вернімося до салону краси,— сказала вона.— Я хо­

чу вам щось показати.

Вона потягла його в скляні двері й підвела до великої

білої коробки.

— Я взяла це з собою, коли їхала з Техас-Сіті,— по­

яснила вона, розв’язуючи рожеву стьожку.— Я подума­

ла: що ж, я єдина жінка на Марсі, а він — єдиний чоло­

вік, і ось..,— Вона підняла кришку, відгорнула шурхітли-

вий рожевий цигарковий папір і ляпнула по ньому

рукою.— Ось воно.

Уолтер Гріп витріщив очі.

— Що це? — спитав він, починаючи тремтіти.

— А ти й не знаєш, дурнику? Воно все в мереживах,

усе біле, усе ніжне й таке інше.

— Ні, я не знаю, що це таке.

— Це весільне вбрання, дурнику.

— Справді? — Голос у нього зірвався.

Він заплющив очі. її голос був такий самий м’який,

свіжий і милий, як і по телефону. Але коли він розплющив

очі й подивився на неї...

Він позадкував.

— Яка краса,— сказав він.

167

— Правда?

— Ж енев’єво,— сказав він, позираючи на двері.

— Що?

— Ж енев’єво, я маю тобі щось сказати.

— Що саме?

Вона попливла до нього, і він відчув густий запах пар­

фумів.

— Я хотів тобі сказати ось що...

— Я слухаю...

— До побачення!

І перш ніж вона встигла скрикнути, він вискочив за

двері і стрибнув у свою машину.

Коли вона вибігла на вулицю й спинилася на краю

тротуару, він уже рушив.

— Уолтере Гріф, верніться! — заволала вона, простя­

гаючи руки.

— Гріп! — гукнув він їй.

— Гріп! — закричала вона.

Машина майнула мовчазною вулицею.

Гази з вихлопної труби колихнули жмут білого вбран­

ня, яке вона стискала своїми пухкими руками.

Він їхав три дні і три ночі. Одного разу йому здалося,

що його переслідує машина. Він затремтів і вкрився хо­

лодним потом. Звернувши на іншу дорогу, помчав повз

мертві містечка мертвого марсіанського світу. Він їхав

і їхав — тиждень і ще один день, аж поки між ним і

Мартін Вілідж пролягли десять тисяч миль. Тоді він

звернув у невелике місто Готвіл Спрінгз, де були крам­

нички, які він міг увечері освітити електрикою, і ресто­

рани, в яких міг посидіти, замовляючи різні страви. І з

того часу він жив там з двома холодильниками, запов­

неними харчами, яких йому вистачить на сто років, із

запасом сигар на десять тисяч днів і гарним ліжком з

м ’яким матрацом.

А коли раз на кілька років, буває, задзвонить теле­

фон — він не знімає трубки.

КВІТЕНЬ 2026, ДОВГІ РОКИ

Коли в небесах знімався вітер, він зі своєю невели­

кою сім’єю сидів у к а м ’яній хатині і грів руки над вог­

нем. Вітер хвилював у каналах воду і мало не здував з

неба зорі, але містер Гетевей сидів собі спокійнісінько,

168

розмовляючи з дружиною, двома дочками й сином про

давні дні на Землі, і всі вони залюбки відповідали йому.

Минав двадцятий рік після Великої війни. Марс був

велетенською гробницею. Питання, чи Земля теж мерт­

ва, було предметом частих мовчазних роздумів для Гете-

вея та його родини протягом довгих марсіанських ве­

чорів.

Цього вечора люта марсіанська піщана буря промча­

ла над низенькими марсіанськими цвинтарями, над

стародавніми містами. Вітер відривав тоненькі стіни

пластмасових будинків у спорудженому американцями

місті, яке повільно щезало в пісках.

Буря вщухла. Гетевей вийшов, щоб подивитися на

Землю, яка зеленим вогником палала у вітряному небі.

Він звів над головою руки, немовби тягнувся до лампи,

що висіла під стелею темної кімнати. Обвів поглядом

дно мертвого моря. «Жодної живої істоти на цілій пла­

неті,— подумав він.— Тільки я. І во н и » .. Він обернувся

й зазирнув у кам’яну хатину.

Що воно діється зараз на Землі? Він не помічав нія­

ких видимих змін на поверхні Землі, коли дивився в свій

тридцятидюймовий телескоп. «Що ж,— думав він,—

я можу прожити ще двадцять років, якщо буду обереж­

ний, За цей час хтось може нагодитися. Або прибуде з-за

мертвого моря, або прилетить ракетою з космосу на ма­

ленькій ниточці червоного полум’я».

Він крикнув до хати:

— Я трохи пройдуся.

— Гаразд,— відповіла дружина.

Гетевей поволі йшов між руїнами.

«Майє іп Ие\у Уогк» — прочитав він дорогою на

уламку металу. «І всі ці речі з Землі щезнуть набагато

раніше за старі марсіанські міста». Він кинув погляд на

селище, що лежало між синіх гір і було збудоване п’ят­

десят сторіч тому.

Підійшов до самотнього марсіанського кладовища —■


рівних рядів шестикутних невеликих надгробків на схи­

лі, відкритому всім вітрам.

Він стояв, дивлячись на чотири могили з грубо вите­

саними дерев’яними хрестами, вимовляючи в думці іме­

на, написані на хрестах. Очі його були сухі. Вони вже

давно висохли.

1 Зроблено у Нью-Йорку,

169

— Чи пробачите мені те, що я вчинив? — спитав він

хрести.— Я був дуже самотній. Ви ж розумієте мене, ад­

же розумієте?

Він повернувся до кам ’яної хатини і, перш ніж зайти,

ще раз притулив до лоба долоню, оглядаючи чорне небо.

— Чекай, і чекай, і виглядай,— сказав сам собі,— і,

може, одного вечора...

На небі засвітився малесенький червоний вогник.

Він одступив від світла, що падало з вікна.

— ...А ти подивися ще раз,— прошепотів він.

Маленький вогник був на тому ж місці.

— Минулого вечора його не було,— прошепотів він.

Гетевей спіткнувся і впав, схопився, побіг за хату, повер­

нув телескоп з спрямував його в небо. За хвилину, після

довгого, напруженого вивчення вогника, він став у низь­

ких дверях хатини. Дружина, дві дочки й син обернулися

до нього. Нарешті він спромігся заговорити.

— Я маю добру звістку,— сказав він.— Я дивився на

небо. Наближається ракета, яка забере нас усіх додому.

Вранці вона буде тут.

Він поклав руки на стіл, сховав обличчя в долоні й ти­

хо заплакав.

Тієї ночі о третій годині Гетевей спалив усе, що лиши­

лося від Нового Нью-Йорка.

Він узяв смолоскип, пішов у пластмасове місто й торк­

нувся полум’ям однієї стіни, потім другої, третьої... Міс­

то розцвіло величезними вогненними квітами. Цю ілюмі­

націю, безперечно, помітять з неба. Ракета забере місте­

ра Гетевея та його сім’ю.

Коли він вертався до хати, його серце шалено к а л а ­

тало.

— Бачите? — він підніс до світла вкриту шаром пилу

пляшку.— Вино! Я зберіг його саме для цієї ночі. Я знав,

що хтось колись нас таки знайде! Тож відсвяткуймо цю

подію!

Він налив п’ять склянок по самі вінця.

— Це було давно,— сказав він, зосереджено розгляда­

ючи свою склянку.— Пригадуєш той день, коли почалася

війна? Двадцять років і сім місяців тому. І всі ракети

були відкликані з Марса додому. А ти, і я, і діти перебу­

вали в горах, провадячи археологічні дослідження, вив­

чаючи стародавні хірургічні методи марсіан. Ми гнали

щодуху наші коні, мало не загнали їх на смерть, пам’я ­

таєш? Та все одно ми запізнилися на цілий тиждень. Усі

170

люди вже вилетіли. На Марсі не лишилося жодної раке­

ти. Ти пам'ятаєш, пам'ятаєш? Ми самі на цілій планеті.

Боже, боже, як минають роки! Я б не витримав, якби тут

не було тебе, всіх вас. Без вас я укоротив би собі віку.

Але з вами чекати було варто. Тож вип'ємо за нас.— Він

підняв склянку,— І за наше довге пильне чекання.

Він випив.

Дружина, дві дочки й син піднесли до уст свої

склянки.

Вино побігло всім чотирьом по підборіддю.

На ранок від міста лишилася купа попелу. Вітер га­

няв по дну мертвого моря великі чорні пластівці. Вогонь

згас, але він зробив своє діло: червона плямка на небі

зросла.

З кам ’яної хатини запахло імбирними пряниками. Ко­

ли Гетевей зайшов до кімнати, дружина стояла біля сто­

л у — вона щойно вийняла з печі лист з гарячими пряни­

ками. Дочки підмітали тугими віниками голу кам'яну

підлогу, а син чистив столове срібло.

— Ми їм приготуємо розкішний сніданок,— засміявся

Гетевей.— Одягніть своє найкраще вбрання}

Він вийшов надвір і попростував до великої металевої

споруди. Всередині були холодильник і електростанція,

їх він протягом років одремонтував і налагодив своїми

вправними тонкими пальцями, так само як у вільний час

відремонтував годинники, телефони й магнітофони. Тут

було повно речей, зроблених ним самим, і всіляких при­

строїв та механізмів, призначення яких було загадкою

навіть для нього.

З глибин холодильника він витяг вкриті памороззю

картонні коробки з квасолею й суницями, які простояли

тут двадцять років. «Вийди, Л азарю »,— в думці сказав

він і витяг заморожене курча.

Коли ракета приземлилася, домівка Гетевея пахла всі­

ма ароматами кухні.

Гетевей помчав з горба, як хлопчик. Р а з він спинився:

гострий біль раптом прошив йому груди. Він сів на ка­

мінь, трохи перепочив, потім знову побіг.

Гаряче повітря струменіло від огнистої ракети. Відчи­

нився люк. З нього визирнув чоловік.

Гетевей прикрив долонею очі, придивився й вигукнув:

— Капітан Уайльдер!

— Хто це? — капітан Уайльдер стрибнув на землю й

171

спинився вражений. З а мить він простягнув руку.— Вели­

кий боже, та це ж Гетевей.

— Атож.

Вони дивились один на одного.

— Гетевей, з моєї старої команди, з Четвертої експе­

диції!

— Багато часу збігло, капітане.

— Багато... Мені приємно знову бачити вас.

— Я старий,— просто сказав Гетевей.

— Та я й сам уже немолодий. Двадцять років у по­

льоті: Юпітер, Сатурн і Нептун.

— Я чув, що вони вас випровадили в небеса, щоб ви

не заваж али їм здійснювати колоніальну політику тут,

на Марсі.— Старий озир?іувся навколо.— Ви мандрува­

ли так довго, що навіть не знаєте, що тут було.

— Не важко догадатися,— відказав Уайльдер.— Ми

двічі облетіли Марс. І знайшли тільки одного чоловіка

на ймення Уолтер Гріп, тисяч за десять миль звідси. Ми

хотіли взяти його з собою, але він сказав: «Ні». Коли ми

востаннє бачили його, він сидів посеред шосе у кріслі-

гойдалці, курив люльку й махав нам рукою. Марс мерт­

вий, не лишилося навіть жодного живого марсіанина.

А як Земля?

— Ви знаєте стільки ж, скільки я. Вряди-годи я ловлю

передачі радіо з Землі. Його ледве чути. Але воно з а в ж ­

ди говорить іншою мовою. А я, на жаль, крім англійсь­

кої, знаю тільки латину. Часом я розбираю кілька слів.

Очевидно, на більшій частині Землі все знищено, але

війна триває. Ви вертаєтесь додому, сер?

— Так. Ми мусимо про все довідатися. Ми не мали

радіозв’язку з Землею. Надто велика відстань. Тепер

будь-що хочемо побачити Землю.

— А нас візьмете з собою?

Капітан здригнувся.

— Авжеж, ваша дружина, я її пригадую. Це було

двадцять п’ять років тому, правда? Коли збудували П е р ­

ше місто, ви залишили службу і привезли її, У вас були

й діти...

— Син і дві дочки.

— Авжеж, я пригадую. Вони тут?

— Отам, у нашій хаті. Вас чекає добрий сніданок. З а ­

вітаєте до нас?

— Ви робите нам честь, містере Гетевей,— І капітан

Уайльдер обернувся до ракети.— Вийти з корабля!

172

Воші виходили на пагорб — Гетевей, капітан Уайльдер

і двадцять членів команди. Вони йшли, глибоко вдихаю­

чи рідке прохолодне повітря. Сходило сонце.

— Ви пригадуєте Спендера, капітане?

— Я його ніколи не забував.

— Іноді я проходжу повз його могилу. Здається, кінець

кінцем вийшло-таки на його. Він не хотів, щоб ми при­

ходили сюди, і я гадаю, він щасливий зараз, коли тут

нікого нема.

— А що з тим... як його?.. Паркхілом, із Семом Парк-

хілом?

— Він одкрив був сосисочну.

— Схоже на нього.

— А наступного тижня полетів на Землю воювати.—

Гетевей притулив до грудей руку і враз сів на камінь,—

Пробачте. Це від хвилювання... Адже стільки років...

Трохи спочину.

Він намацав у себе пульс, Полічив удари. Серце пра­

цювало погано.

— У нас є лікар,— сказав Уайльдер.— Даруйте мені,

Гетевею, я знаю, що ви самі лікар, але краще хай вас

огляне наш...

Покликали лікаря.

— Це нічого,— говорив Гетевей.— Це від чекання, від

хвилювання,— Він задихався. Губи його посиніли.—

Знаєте,— сказав він, коли лікар схилився над ним із

стетоскопом,— можна подумати, що я жив усі ці роки

лише заради цього дня, а тепер, коли ви прибули сюди,

щоб забрати мене на Землю, ніщо не з а в а ж а є мені спо­

кійно лягти й померти.

— Ось візьміть,— лікар подав йому жовту таблетку.—

Вам краще відпочити.

— Дурниці. Дайте мені тільки посидіти хвилинку. Так

приємно бачити вас усіх. Приємно знову почути нові го­

лоси.

— Як таблетка? Вам краще?

— Все гаразд. Ходімо.

І вони пішли на пагорб.

— Алісо, іди-но подивися, хто прийшов!

Гетевей насупився й нахилився до дверей хатини,

— Алісо, чуєш?

З ’явилася дружина. З а мить вийшли дочки, високі г а р ­

ні дівчата, а за ними ще вищий син.

173

— Алісо, ти пригадуєш капітана Уайльдера?

Вона, вагаючись, подивилася на Гетевея, ніби чекала

його вказівок, а потім усміхнулася:

— Аякже, капітан Уайльдер!

— Пригадую, ми обідали разом увечері напередодні

мого, польоту на Юпітер, місіс Гетевей.

Ж інка енергійно потиснула йому руку.

— Мої дочки, Маргарита й Сюзана. Мій син, Джон.

Ви, звичайно, пам ’ятаєте капітана?

Потиски рук,, сміх, жваві розмови.

Капітан Уайльдер потягнув носом повітря:

— Невже імбирні пряники?

— Хочете покуштувати?

Всі заметушились. У хату внесли складані столи, роз­

ставили тарілки з гарячими стравами, розіклали сервет­

ки й столове срібло. Капітан Уайльдер стояв, переводя­

чи погляд з місіс Гетевей на її сина та двох високих не­

квапливих дочок. Він заглянув їм у лице, коли вони

пробігали повз нього, і стежив за кожним рухом їхніх

юних рук, намагався вловити вираз їхніх облич, облич

без жодної зморшки. Він сів на принесений сином Гете­

вея стілець.

— Джоне, скільки тобі років?

— Двадцять три,— відповів той.

Уайльдер незграбно пересунув свій прибор. Його су­

сід прошепотів:

— Капітане, цього не може бути.

— У чому річ, Вільямсоне?

— Мені самому сорок три, капітане. Я вчився у школі

в один час з юним Джоном Гетевеєм, двадцять років то­

му. Він каже, що йому двадцять три роки. Це неправда.

Двадцять три йому тільки на вигляд. Йому має бути при­

наймні сорок два. Що це означає, сер?

— Не знаю.

— Мене турбує ваш вигляд, сер.

— Мені справді трохи нездужається. До того ж ці доч­

ки — я бачив їх десь років двадцять тому, і вони абсо­

лютно не змінилися, жодної зморшки на обличчі. Маю

до вас одне прохання, Вільямсоне. Я скажу вам, куди

піти і що подивитися. Перед кінцем сніданку вийдіть не­

помітно з хати. Ви встигнете все зробити за десять хви­

лин. Те місце недалеко звідси. Коли ми йшли на посад­

ку, я бачив його з ракети.

174

— Про що це ви так серйозно розмовляєте? — пере­

била їх місіс Гетевей, вправно насипаючи ополоником

суп у тарілки.— Ну ж бо, усміхніться: ми зібралися всі

разом, подорож закінчена, і вважайте себе вдома!

— Атож,— засміявся капітан Уайльдер.— А ви вигля­

даєте напрочуд молодо, місіс Гетевей!

— Мужчина не може без компліментів!

Він не зводив з неї очей; рожеве обличчя її було без

зморщок, наче гладеньке рум’яне яблучко. Вона дзвінко

сміялася на кожний жарт і швидкими акуратними руха­

ми розкладала салат. І худорлявий син, і гарні дочки не

згірше батька сипали дотепами, розповідаючи, як добре

жили вони тут, а батько гордо кивав головою, підтаку­

ючи їм.

Вільямсон вислизнув з кімнати й подався в долину.

— Куди це він пішов? — спитав Гетевей.

— Навідатися до ракети,— відповів Уайльдер.— Так

от, як я вам казав, Гетевей, на Юпітері немає нічого; ні­

чогісінько, що могло б зацікавити людей. Те саме можна

сказати про Сатурн і Плутон.— Уайльдер говорив меха­

нічно, не чуючи власних слів, думаючи лише про те, як

Вільямсон збігає з пагорба й вертається назад, щоб роз­

повісти про те, що він виявив.

— Дякую,— мовив він Маргариті Гетевей, яка подала

йому склянку води. Він немовби ненароком торкнувся її

руки. Вона навіть не звернула на це уваги. Тіло її було

тепле й м’яке.

Гетевей, що сидів на протилежному боці столу, кілька

разів переставав їсти, торкався пальцями грудей, потім

знову брався за їжу, прислухаючись до розмови і раз у

раз занепокоєно позираючи на Уайльдера, який, здава­

лося, жував пряники, зовсім не відчуваючи їхнього

смаку.

Незабаром Вільямсон повернувся. Він сидів, колупа­

ючись у своїй тарілці, аж поки капітан прошепотів до

нього:

— Ну?

— Знайшов, сер!

— І що?

Вільямсон зблід. Він не відривав погляду від людей

за столом, що сміялися з якогось жарту. Дочки посміха­

лись, а син щось говорив. Вільямсон сказав:

— Я був на кладовищі.

— Бачив хрести?

175

— Чотири хрести, сер. На них іще збереглися імена.

Я записав їх.— Він витяг білого папірця і прочитав:—

«Аліса, Маргарита, Сюзана і Дж он Гетевей. Померли од

невідомої хвороби. Липень 2007».

— Дякую, Вільямсоне,— сказав Уайльдер, заплющую­

чи очі.

— Д ев’ятнадцять років тому, сер.— Вільямсонова ру­

ка тремтіла.

— Так.

— Хто ж тоді оці?

— Не знаю.

— Що ви думаєте робити?

— Цього я теж не знаю.

— Може, нам слід сказати іншим?

— Потім. їжте, ніби нічого не трапилося.

— Щось у мене пропав апетит, сер.

На закінчення сніданку подали вино, принесене з ра­

кети. Гетевей підвівся й проголосив тост.

— З а всіх вас! Адже добре бути знову серед друзів.

І за мою дружину й дітей, без яких я б не пережив с а ­

мотності. Лише завдяки їм я зміг жити й дочекатися в а ­

шого прибуття.

Він підняв свою склянку, а дружина й діти відповіли

йому теплими поглядами. Коли всі почали пити, вони

опустили очі.

Гетевей випив до дна. Падаючи на стіл, він навіть не

скрикнув. Зі столу він повільно сповз на підлогу. Кілька

чоловік кинулися до нього. Лікар схилився над старим

і припав вухом до його грудей. Уайльдер торкнув л ік а ­

ря за плече, Той підвів голову й похитав головою. Уайль­

дер став на коліна й узяв Гетевея за руку.

— Це ви, Уайльдере? — Гетевеїв голос було ледве чут­

но,— Я зіпсував сніданок.

— Дурниці.

— Попрощайтеся за мене з Алісою й дітьми.

— Чекайте, я їх покличу.

— Ні, ні, не треба! — задихаючись, мовив Гетевей.—

Вони не зрозуміють. Я б не хотів, щоб вони зрозуміли!

Не треба!

Уайльдер лишився на місці.

Гетевей був мертвий.

Уайльдер якийсь час чекав. Потім підвівся, глянув на

приголомшених людей, що зібралися круг Гетевея, і пі­

дійшов до Аліси Гетевей.

176

— Ви знаєте, що трапилося?

— Щось з моїм чоловіком?

— Він щойно помер: серце,— сказав Уайльдер, стежа­

чи за нею.

— Шкода.

— Що ви відчуваєте?

— Він не хотів, щоб ми відчували сум. Він нам казав,

що це колись трапиться, і не хотів, щоб ми плакали, Р о ­

зумієте, він нас цього не навчив. Не хотів, щоб ми вміли

плакати, Найгірше, що може спіткати людину, говорив

він, це знати самотність, знати смуток і вміти плакати.

Тому ми не повинні знати, що таке плач або смуток.

Уайльдер глянув на її руки, м’які теплі руки, рожеві

наманікюрені нігті й тонкі зап’ястки. Він побачив її

ніжну білу шию й розумні очі. Нарешті він сказав:

— Містер Гетевей, створивши вас, виявив себе як та ­

лановитий митець.

— Йому було б приємно почути ваші слова. Він так

пишався нами. Зрештою він навіть забув, що сам ство­

рив нас. Він любив нас, як справжню дружину й дітей.

І якоюсь мірою ми ними і є.

— Йому було б дуже важко без вас.

— Авжеж. Останні роки ми дуже часто сиділи разом

1 розмовляли. Він так полюбляв ці розмови. Він любив

нашу кам ’яну хату й надвірне вогнище. Ми могли б осе­

литися в звичайному будинку в місті, але йому більше

подобалося тут. Він розповів мені все про свою лабора­

торію і про те, що він робив у ній. Він встановив гучно­

мовці по всьому мертвому американському місту, що ле­

жало там, у долині. Коли він натискав кнопку, в місті

спалахували вогні й починався такий гармидер, ніби там

жило десять тисяч чоловік. Ревли літаки, гуркотіли м а­

шини, гомоніла юрба. А він сидів, запаливши сигару, і

розмовляв з нами. Часом у кімнаті дзвонив телефон, і

записаний на плівці голос ставив містерові Гетевею з а ­

п и та н н я— щось із галузі техніки чи медицини,— на яке

він давав вичерпну віповідь. Телефонні виклики, і ми,

його рідні, що були з ним, і гомін міста, і його сигара...

Так, містер Гетевей був щасливий. Одного лише він не

міг від нас домогтися,— сказала вона.— Щоб ми старі­

шали. Він старішав з кожним днем, а ми — ні, Мабуть,

він нічого не мав проти цього. Гадаю, він навіть хотів,

щоб ми були такими, як є.

177

— Ми поховаємо його на кладовищі, там, де стоять

інші чотири хрести. Мені здається, він би сам цього

бажав,

Вона злегка торкнулася його руки.

— Авжеж.

Капітан віддав наказ. Родина небіжчика йшла слідом

за нечисленною процесією, яка спускалася з пагорба.

Двоє несли Гетевея на критих ношах. Вони минули к а ­

м’яну хатину й склад, де Гетевей багато років тому роз­

почав свою роботу. Уайльдер спинився перед дверима

лабораторії.

«Що б відчував ти,— питав він себе,— якби жив на

безлюдній планеті з дружиною й трьома дітьми, а вони

повмирали й лишили тебе самого з вітром і мовчанням?

Що тоді робити? Поховати їх, поставити на кладови­

щі хрести, а потім вернутися в лабораторію і, покликав­

ши на допомогу розум, пам’ять і вправні пальці, зробити

те, що зробив Гетевей».

їхні кроки приглушував пісок. Коли вони повернули

на кладовище, двоє чоловіків уже копали там могилу.

Вони повернулися до ракети надвечір. Вільямсон кив­

нув на кам ’яну хатину.

— Що нам робити з н и м и ?

— Не знаю,— відповів капітан.

— Ви не збираєтеся їх виключити?

— Виключити? — На обличчі капітана відбилося зди­

вування.— Мені це ніколи не спадало на думку.

— Може, ви заберете їх з собою?

— Ні, це ні до чого.

— Ви хочете сказати, що збираєтесь залишити їх тут

такими, як вони є?

Капітан подав Вільямсонові пістолет.

— Якщо ви зможете це зробити, я визнаю вашу пе­

ревагу.

З а п’ять хвилин Вільямсон, розгублений, повернувся.

— Візьміть ваш пістолет. Тепер я вас розумію. Я за­

йшов з пістолетом до хати. Одна з дочок посміхнулася

до мене. Всі інші теж. Дружина запропонувала мені

склянку чаю. Боже мій, це було б убивством!

Уайльдер ствердно хитнув головою.

— Це витвір генія. Вони зроблені досконало: витри­

мають десять, п’ятдесят, двісті років. Вони мають таке

саме право на... життя, як і ви, і я, і будь-хто з нас.—

173

Він вибив свою люльку.— Ну, сідайте в ракету. Ми від­

літаємо.

Кінчався день. Знявся холодний вітер. Люди підняли­

ся на борт ракети. Капітан вагався. Вільямсон мовив:

— Невже ви вернетесь... попрощатися з ними?

Капітан холодно глянув на нього.

— Хай це вас не турбує.

Уайльдер в сутінках попрямував до хатини. Люди в

ракеті побачили його силует на порозі хати. Потім поба­

чили силует жінки. Капітан потиснув жінці руку.

З а кілька секунд він бігом повернувся до ракети.

Вечорами, коли з-над мертвого моря прилітає вітер

і гуляє між шестикутними надгробками, над чотирма

старими хрестами й одним новим, у низенькій кам ’яній

хаті горить світло. І коли надворі гуде вітер, шурхотить

пісок і миготять холодні зорі, в хаті видно чотири поста­

ті — жінка, дві дівчини і парубок — які, невідомо нащо,

підтримують невеликий вогонь і розмовляють, сміються.

Вечір за вечором і рік за роком, невідомо нащо, жінка

виходить надвір і дивиться на небо, здійнявши руки.

Якусь довгу мить вона дивиться на зелений вогник Зем ­

лі, сама не знаючи нащо, потім вертається в хату і під­

кидає у вогонь хмизу, а за вікном гуляє вітер і сіріє

мертве море.

СЕРПЕНЬ 2026. ДОЩІ ВИПАДАЮТЬ

У їдальні заспівав годинник: «Тін-тін, сім годин, час

уставати,, час уставати, сім годин!» — наче боявся, що

ніхто не встане. Дім був безлюдний. А годинник собі

цокав, час від ч-асу співаючи в порожнечу. «Сім годин де­

в’ять хвилин, снідати час,; сім годин дев’ять хвилин!»

Плита засичала, зітхнула й викинула із свого теплого

нутра вісім ідеально підсмажених грінок, яєчню з вось­

ми яєць, шістнадцять шматочків бекону, дві кави й дві

холодні склянки молока.

«Сьогодні четверте серпня дві тисячі двадцять шостого

року,— промовив інший голос з кухонної стелі,— у місті

Елендейл, Каліфорнія.— Голос повторив дату тричі.—

Сьогодні день народження містера Фезерстоуна. Сьогодні

роковини одруження Тіліти. Треба сплатити страховий

внесок, а також оплатити рахунки за воду, газ та світло».

179

Десь у стіні клацали реле, і під електричним оком ру­

халася стрічка пам’яті.

«Вісім годин, тін-тін, вісім годин, нумо до школи, нумо

на роботу, швидше, швидше, вісім годин!» Але в домі не

грюкали двері, і килими не вгиналися під гумовими під­

борами, Надворі пішов дощ. І барометр біля вхідних

дверей тихенько заспівав: «Іде дощ, іде дощ; надівай

калоші й плащ...» А дощ лунко стукотів по даху порож­

нього будинку.

Надворі в гараж і задзвонив дзвінок. Ворота гаража

піднялися, за ними стояв автомобіль. Почекавши якийсь

час, ворота знову опустилися.

О

восьмій тридцять яєчня вже була зовсім суха, а

грінки стали як камінь. Алюмінієвий совок викинув сні­

данок у раковину, де гаряча вода змила його й понесла

металевим горлом у далеке море. Брудні тарілки потра­

пили в апарат для миття посуду й вийшли звідти блис­

кучі й сухі.

«Чверть на десяту,— заспівав годинник,— час приби­

рати».

У стінах відчинилися маленькі люки, і звідти вискочи­

ли мишки-роботи. Кімнати заполонили крихітні тварин-

ки-прибиральниці, зроблені з гуми й металу. Вони сту­

калися об стільці, повертаючи свої ходові ролики з ву­

сиками, прочісували ворсу килимів, обережно висмокту­

ючи куряву. Потім, ніби казкові гноми, вони шугнули у

свої нірки. їхні рожеві електричні очі погасли. Будинок

був чистий.

Д е с я т ь г о д и н . З-за дощових хмар визирнуло сон­

це. Будинок самотньо височів серед міста, що лежало в

руїнах. Він стояв один-однісінький. Ночами зруйноване

місто немовби жевріло — радіоактивне випромінювання

було видно за багато миль.

Д е с я т ь п ’ я т н а д ц я т ь . Поливальні пристрої в са­

ду вибухли золотими водограями, сповнюючи вранішнє

повітря водяними блискітками. Вода покропила шибки,

збігаючи по обпаленій західній стіні, колись пофарбова­

ній білою фарбою. Вся західна сторона будинку була

чорна, крім п’яти плям. Ось силует чоловіка, що стриже

газон. Ось ніби фотографія жінки, яка нихилилася, рву­

чи квіти, Ще далі — випалені на дереві в якусь невлови­

му мить силуети — хлопчика, що здійняв угору руки, а

над головою кинутий м’яч, проти нього підняла руки дів­

чинка, ловлячи м ’яч, який так і не впав донизу.

180

П ’ять плям на стіні — от і все, що лишилося від чоло­

віка, жінки, двох дітей і м’яча. Плями на стіні, вкритій

тонким шаром обвугленого дерева.

Поливальні пристрої розбризкували воду, і по саду

пливла веселка.

Як пильно оберігав свій спокій дім аж по цей день!

Як насторожено він допитувався: «Хто йде? Скажи гас­

ло!» — і, не діставши відповіді од лисиць і виючих котів,

зачиняв свої вікна й спускав штори. Дбаючи про свою

безпеку, наче стара діва, він це робив з упертістю, що

межувала з механічною паранойєю.

Він здригався від кожного звуку, цей дім. Якщо горо­

бець торкався крилом вікна, штора враз підстрибувала.

Злякана пташина тікала. Ні, навіть птахам не дозволя­

лося чіпати будинок!

Дім був олтарем з десятьма тисячами служок, великих

і малих, вони обслуговували й прислужували. Але боги

зникли, і релігійний ритуал утратив сенс, став д а ­

ремним.

Д в а н а д ц я т ь . П о л у д е н ь .

На парадному ганку завив, трусячись, пес.

Двері впізнали собачий голос і одчинилися. Хазяйсь­

кий пес був колись здоровий і міцний, але зараз він зов­

сім перевівся і вкрився болячками. Він пройшов через

будинок, залишаючи брудні плями на підлозі. Услід йо­

му дзижчали сердиті миші,— сердиті, бо їм доводилося

прибирати за ним, сердиті, бо порушили їхній спокій.

Адже коли навіть вітром у щілину під дверима заносило

якийсь листочок, враз одчинялися стінні панелі й звідти

прожогом вискакували мідні пацюки-сміттярі, хапали

листочок, волосину або папірець і мчали їх у нору. Там

їх підхоплював повітряний потік і тягнув трубами у під­

вал до спеціальної печі, яка стояла в темному кутку, на­

че злий Ваал.

Собака побіг сходами нагору, істерично гавкаючи на

кожні двері, хоч він уже усвідомив, як усвідомив увесь

дім, що за дверима — лише тиша.

Він нюхнув повітря й пошкрябав кухонні двері. У кух­

ні пічка пекла млинці, і будинок сповнювався густим ду­

хом смаженого.

Собака лежав біля дверей, принюхуючись, і з рота в

нього текла піна. Потім він почав несамовито кружляти

по кімнаті, кусаючи власний хвіст. Врешті закрутився в

скаженому танці й здох. Годину лежав у вітальні.

181

« Д в і г о д и н и»,— заспівав голос.

Нарешті, почувши запах розкладу, миші — цілі пол­

ки — вилізли з нірок і з тихим шелестінням, немовби сі­

ре листя під вітром, покотилися по підлозі.

Д в і п ’ я т н а д ц я т ь .

Собака зник.

У підвалі раптом запалахкотіла піч, і з димаря вихо­

пився вихор іскор.

Д в і т р и д ц я т ь п ’ я т ь .

Із стін внутрішнього дворика вистрибнули столи для

бриджу. Складаючись у колоди, замиготіли карти. На

дубовій лаві з ’явився коньяк і сендвічі з яєчним салатом.

За грал а музика.

Але за столами панувала тиша, і нічиї руки не торк­

нулися карт.

О

четвертій годині столи склалися, наче величезні ме­

телики, і знову зникли у панелях стін.

Ч о т и р и т р и д ц я т ь .

Стіни дитячої кімнати засвітилися веселими барвами.

На стінах ожили звірі: жовті жирафи, сині леви, ро­

жеві антилопи. Бузкові пантери застрибали в прозорому

повітрі. Стіни були скляні. Вони відкрилися для барв і

фантазії. Сховані в стіні, добре змащені механізми кру­

тили кінострічки. Підлога дитячої кімнати нагадувала

зелений квітучий луг. По ньому бігали алюмінієві жуки

й залізні цвіркуни, а в гарячому непорушному повітрі

гойдалися метелики з ніжної червоної тканини. Гостро

пахли сліди різних звірів. Чути було дзижчання рою зо­

лотих бджіл у темному вулику і ліниве рикання лева.

Десь лунко тупотіли копита окапі, тропічний дощ теж

дріботів, як копита, по випаленій літнім сонцем траві.

Потім стіни зникли у безмежних степових просторах

які тяглися аж до обрію. Тварини поховалися в колючих

чагарниках і ямах з водою.

Це була дитяча година.

П ’ я т ь г о д и н . Ванна наповнилась чистою гарячою

водою.

Ш і с т ь, с і м, в і с і м г о д и н . Обідній посуд з ’явився

і зник, ніби за помахом чарівної палички, а в кабінеті

щось клацнуло. На металевій підставці напроти каміна, в

якому вже весело палахкотів вогонь, з ’явилася сигара. Во­

на диміла й чекала, і шар сірого попелу на кінці зростав.

Д е в ’ я т ь г о д и н . Л іж к а ввімкнули свої сховані

нагрівачі, бо ночі в цій місцевості були холодні.

182

Д е в ’ я т ь п ' я т ь . Зі стелі кабінету обізвався голос:

— Місіс Макклелан, який би ви хотіли послухати сьо­

годні вірш?

Дім мовчав.

Врешті голос промовив:

— Оскільки ви вагаєтесь, я виберу вірш на власний

розсуд.— Заграла тиха музика, що супроводжувала го­

лос.— Сара Тісдейл. Наскільки пригадую, ваша улюбле­

на поетеса...

Дощі випадають, над гладдю ріки

Зі співом кружляють прудкі ластівки,

Вільшанки за тином в пістрявім вбранні

Висвистують примхи свої голосні,

Десь кумкають жаби, забувши про сон,

Сплять сливи, узяті у білий полон,

Не думає все це про згубу війни,

Про долю людей, що загинуть вони.

І все це живе і нічого не зна...

І тільки у синім серпанку весна,

З ’явившися вранці на зміну зими,

Дізнається, може, що зникли всі ми Ч

У каміні палав вогонь, і сигара на підставці перетво­

рилася на купу мертвого попелу. Порожні стільці стоя­

ли один проти одного між мовчазними стінами, і грала

музика.

О десятій будинок почав завмирати.

Знявся вітер. Зламана гілка, падаючи з дерева, потра­

пила в кухонне вікно. Пляшка з розчином для чищення

ножів та виделок розбилася, й рідина потекла на плиту.

Кімната враз запалала.

— Пожежа! — скрикнув голос. У будинку засвітило­

ся світло, пожежні помпи пустили із стелі струмені води.

Але розчин розплився по лінолеуму, пожираючи його,

поповз під кухонні двері, а голоси кричали хором:

— Пожежа, пожежа, пожежа!

Дім пробував рятуватися. Двері наглухо зачинилися,

а шибки у вікнах тріскались від жару, і вітер, вриваю­

чись, роздмухував огонь.

183

Дім одступав, а вогонь з сердитим гудінням легко зай­

мав кімнату за кімнатою, а потім рушив угору сходами.

Метушливі пацюки-пожежники з писком вискакували із

стін, вистрілювали свій заряд води і мерщій бігли його

поновлювати. А стінні розбризкувачі вибухнули цілою

зливою штучного дощу.

Та пізно. Помпа, зітхаючи, знизала плечима й схлип­

нула востаннє. Штучний дощ припинився. Скінчився з а ­

пас води: протягом багатьох мертвих днів у домі напов­

нювалися ванни, мився посуд.

Вогонь затріщав сходами. Він пожирав, як делікате­

си, картини Пікассо й Матісса у верхніх кімнатах, під­

смажуючи їхнє масне тіло, ніжно лижучи полотно й пе­

ретворюючи його на чорні хрусткі сувої.

Тепер вогонь лежав у ліжках, стояв у вікнах, забарв­

лював у червоне білі завіси.

І тут надійшла підмога.

З дверей горища визирнули сліпі обличчя роботів з ро-

тами-кранами, з яких лилася зелена хімічна рідина.

Вогонь позадкував, як позадкував би слон, побачивши

мертву змію. Тепер проти вогню було двадцять живих

змій, що звивалися на підлозі, вбиваючи полум’я холод­

ною отрутою зеленої піни.

Але вогонь був хитрий. Він подався поза домом, через

горище до помп. Вибух! Металевий мозок, який керував

помпами, бронзовою шрапнеллю врізався в балки.

Вогонь кинувся до шаф і почав жерти одяг, що ви­

сів там.

Дім здригнувся, його голий кістяк скулився від жару,

його дроти-нерви оголилися, наче якийсь хірург зняв з

них шкіру. «На поміч, на поміч! П ож еж а, рятуйтесь, ря­

туйтесь!» Ж а р лам ав дзеркала, наче перший ламкий

грудневий льодок. А голоси репетували: «Пожежа, поже­

жа, рятуйтесь, рятуйтесь!» — немовби декламували т р а ­

гічний дитячий вірш десятки голосів високих і низьких,

наче діти гинули у лісі, зовсім самотні. І коли оболонка

дротів тріскалась, як гарячі каштани, голоси завмирали.

Один, два, три, чотири, п’ять голосів завмерли.

В дитячій кімнаті горіли джунглі. Ревли сині леви, бі­

гали пурпурові жирафи, шалено стрибали пантери, і де­

сять мільйонів тварин, тікаючи від вогню, помчали до

далекої річки...

Завмерло ще десять голосів. В останню хвилину у вог­

няному вирі зазвучали інші голоси. Втративши пам’ять,

184

вони оголошували час. Заграла музика, робот-косарка

почав підстригати газон, парасолька раз у раз вискаку­

вала за парадні двері, що все відчинялися й зачинялися,

як у годинниковій майстерні, коли всі годинники з боже­

вільним завзяттям один за одним починають видзвоню­

вати години. Лунали співи, а кілька останніх мишей-

прибиральииць хоробро вискочили зі своїх нірок, щоб

прибрати ненависний попіл. А в палаючому кабінеті бай­

дужий до всього голос героїчно читав вірші,— аж поки

не згоріли всі бобіни, не зів’яли всі дроти й не перегорі­

ли пробки.

Вогонь підточив будинок, і той важко осів, розкинув­

ши подоли з іскор та диму,

А в цей час збожеволіла плита готувала в кухні веле­

тенські сніданки з десяти дюжин яєць, кількасот грінок,

двадцяти дюжин шматків бекону і, коли їх пожирав во­

гонь, починала працювати знову з істеричним сичанням.

Розлігся страшенний гуркіт. Горище провалилося в

кухню й вітальню, вітальня в підвал, підвал у нижній

склеп. Холодильник, крісло, кінострічки, електричні дро­

ти, ліжка — все це, ніби купа скелетів, провалилося в

глибоку могилу.

Дим і тиша. Величезна хмара диму.

На сході почало сіріти. Між руїнами лишалася стояти

одна стіна. І коли зійшло сонце й освітило купу димних

руїн, із стіни все ще чувся голос, який оголошував зно­

ву й знову:

Сьогодні п’яте серпня дві тисячі двадцять шостого

року, сьогодні п’яте серпня дві тисячі двадцять шостого

року, сьогодні...

ЖОВТЕНЬ 2 0 2 6 . ПІКНІК,

Щ О ТРИВАТИМЕ МІЛЬЙОН РОКІВ

Мама перша висунула цю пропозицію. Вона сказала,

що не завадило б поїхати ловити рибу всією родиною.

Але Тімоті догадався: це була не мамина пропозиція.

Це була татова пропозиція, і мама чомусь висунула її

замість нього.

Тато почовгав ногами, зашарудів марсіанськими ка­

мінцями й погодився. Зразу ж знявся гармидер, табір

було спаковано в капсули й контейнери, мама швиденько

надівала дорожній джемпер і блузу, тато тремтячими

185

руками набив свою люльку, не відриваючи очей од

марсіанського неба, а троє хлопців, галасуючи, вскочи­

ли в човен, і жоден з них, крім Тімоті, по-справжньому

не стежив за мамою й татом.

Тато натиснув кнопку. Моторний човен гучно заторох­

ко т ів — мабуть, чути було аж на небі. Вода здригнулась,

позадкувала, човен рушив уперед, і всі закричали: «Ура!»

Тімоті садів з батьком на задньому сидінні, поклавши

свої малі пальці на волохаті батькові, і стежив, як зви­

вався канал і як дедалі меншала їхня сімейна ракета,

на якій вони приземлилися тут після довгої подорожі.

Він пригадав вечір на Землі напередодні вильоту, ме­

тушню, квапливі готування, ракету, що її десь знайшов

тато, розмови про канікули на Марсі. Неблизький світ

для канікул, але Тімоті тоді нічого не сказав. Вони при­

були на Марс і ось відразу ж їдуть ловити рибу.

Відтоді як човен поплив каналом, у татових очах з ’я­

вився якийсь незрозумілий вираз. Тімоті не знав, у чому

річ. Татові очі якось дивно блищали, і в них світилася

полегкість.

Нарешті вони круто звернули, і ракета, що бовваніла

вдалині, зникла з поля зору.

— Чи далеко ми попливемо? — спитав Роберт, плес-

каючись рукою в каналі. Здавалося, ніби маленький

краб стрибав у фіолетовій воді.

— За мільйон років,— відповів тато, видихаючи дим.

— Оце здорово,— вигукнув Роберт.

— Подивіться, діти,— обізвалася мама, простягаючи

свою довгу ніжну руку.— Он мертве місто.

Вони повернули голови з жвавою цікавістю. Мертве

місто лежало перед ними, дрімаючи в гарячій тиші м ар­

сіанського літа.

У тата був такий вигляд, ніби він дуже задоволений,

що воно мертве.

Місто було безладним нагромадженням рожевих улам ­

ків на піщаних пагорбах; кілька перекинутих колон, с а ­

мотня гробниця, а потім знову піски — скільки сягало

око. Біла пустеля навколо каналу, і блакитна пустеля

над ним.

І раптом вгору злетіла пташка. Наче камінь, кинутий

над ставом, вона впала у блакить і потонула там.

У тата на обличчі відбився переляк.

— Здається, це була ракета.

Тімоті зазирнув у глибокий океан неба, силкуючись

186

побачити Землю, й війну, і зруйновані міста, і людей, що

вбивали одне одного з дня його народження. Але він

нічого не побачив. Війна була така ж далека й недосяж­

на, як дві мухи, що билися на смерть під склепінням ви­

сочезного й мовчазного собору. І здавалася вона та ­

кою ж безглуздою, як та мушина баталія.

Вільям Томас витер з лоба піт і відчув дотик дитячої

руки, що тремтіла, як молодий тарантул. Він усміхнувся

до сина.

— Ну як, Тімі?

— Чудово, тату.

Тімоті не міг до кінця збагнути, що відбувається в

складному механізмі — мозку дорослої людини, що си­

діла поряд з ним. Великий орлиний ніс, обпалений сон­

цем, з облущеною шкірою, гарячі сині очі, ніби агатові

кульки, якими граються школярі на Землі влітку після

уроків, схожі на колони довгі товсті ноги в просторих

бриджах для їзди верхи...

— Куди ти так пильно дивишся, тату?

— Я шукав земної логіки, здорового глузду, доброго

уряду, миру й відповідальності.

— Все це там, угорі?

— Ні, я нічого не знайшов. їх там більше немає. Мо­

же, ніколи й не буде вже. Можливо, ніколи й не було.

Тімоті мовчав.

— Дивись, риба,— показав тато.

Троє хлопців зняли галасу розхитуючи човен і витяга­

ючи свої тонкі шиї, щоб краще бачити. Вони ойкали й

охали. Поряд з човном пливла срібляста кільцеподібна

риба. Тіло її хвилеподібно коливалося, а коли вона на­

трапляла на якусь поживу, то закривалася, мов квітка,

щоб перетравити її.

Тато дивився на рибу. Його голос був глибокий і спо­

кійний:

— Отак і війна. Війна теж пливе, бачить поживу, ха­

пає її. А за мить — немає Землі.

— Вільяме,— озвалася мама.

— Вибач,— сказав тато.

Вони сиділи й дивилися,, як струмує під ними холодна

й прозора, мов скло, вода каналу. І тільки гудіння мото­

ра порушувало тишу.

— А коли ми побачимо марсіан? — закричав Майкл.

— Мабуть, уже скоро,— відповів батько.— Може, вве­

чері.

187

— Але ж марсіани вимерли,— зауваж ила мама.

— Ні, не вимерли. Я вам обов’язково покажу марсіан.

Тімоті насупився, але промовчав. Усе було дивне тут.

Канікули, риболовля, погляди, якими обмінювалися

батьки.

Його брати притулили до лоба свої маленькі руки, як

козирки, і дивилися з-під них на кам ’яні береги каналу,

виглядаючи марсіан.

— Які ж вони з себе?— допитувався Майкл.

— А ти їх упізнаєш, коли побачиш,— якось чудно з а ­

сміявся тато, і Тімоті побачив, що на щоці в нього пуль­

сує жилка.

Мати була струнка жінка з ніжною шкірою, золотис­

тою косою, викладеною на голові, як тіара, й очима ко­

льору глибокої прохолодної води в каналі, там, де вона

тече у тіні, майже пурпурова, з бурштиновими іскорка­

ми. Було видно, як плавали в її очах думки, наче риб­

ки,— деякі яскраві, деякі темні, деякі прудкі, моторні,

деякі повільні й спокійні, а часом, коли вона поглядала

вгору, де лишилася Земля, в очах її не було нічого. Вона

сиділа на носі човна, однією рукою трималася за борт,

а другу поклала на коліна темно-синіх бриджів, над бі­

лою блузкою темніла ніжка засмагла шия.

Вона весь час дивилася вперед — хотіла побачити, що

там, і, не бачачи нічого певного, озиралася на свого чо­

ловіка. В його очах, як у дзеркалі, відбивалося те, що

чекало їх попереду, а оскільки він до цього відображен­

ня додавав дещо від себе — тверду рішучість,— то її ли­

це ясніло, і вона одверталася, враз усвідомивши, чого

шукати.

Тімоті й собі дивився вперед. Але він бачив лише пря­

му, мов олівець, фіолетову стрічку каналу, яка тяглася

через широку долину, оточену низькими вивітреними п а­

горбами, і зникала на обрії. А канал плинув і плинув че­

рез міста, які, коли б їх струсонути, заторохкотіли, наче

жуки у висохлому черепі. Сто, а може, двісті міст, які

спали і пекучого літнього дня, і прохолодної літньої

ночі,..

Вони пролетіли мільйони миль, щоб зробити собі при­

ємне, щоб порибалити на Марсі. Але на ракеті чомусь

була гармата. Це були канікули. Але навіщо такий з а ­

пас харчів, що їх вони залишили в схованці біля ракети,

запас, якого вистачить на багато років? Канікули. Десь

за завісою канікул виднілося не веселе обличчя Розваги,

188

а щось тверде, кістляве і, може, жахливе. Тімоті не міг

підняти завісу, а двом молодшим братам було не до неї.

— Поки що жодного марсіанина. Оце так.— Роберт по­

клав своє гостре підборіддя на руки і втупився в канал.

Батько взяв з собою атомний радіоприймач, що був

прикріплений до зап’ястка. Це був приймач застарілої

системи: його притуляли до вуха, і він починав вібру­

вати.

З а р а з батькове обличчя скидалося на одне з тих зруй­

нованих марсіанських міст:

запале, висохле,

майже

мертве.

Потім він дав послухати мамі. Губи її розтулилися*

— Що...— почав був Тімоті, але так і не закінчив.

Один за одним пролунали вибухи, від яких кров по­

холола в жилах, а за ним з півдесятка не таких сильних.

Батько в ту ж мить пустив човен на повну швидкість.

Човен стрибнув, здригнувся і помчав уперед. Це привело

до тями Роберта і викликало зляканий, але захоплений

вереск у Майкла, котрий притулився до маминих ніг і

дивився, як біля його носа вирує вода.

Батько круто повернув човен, зменшив швидкість і

спрямував його в маленький бічний канал під вищербле­

ну кам'яну стіну стародавньої пристані, де жили краби.

Човен з розгону вдарився носом об стіну — всі аж пото­

чилися, а тато дивився, як повільно зникає на воді слід

до їхньої схованки. Хвилі лизнули кам ’яні береги, рину­

ли назад, щоб зустрітися одна з одною, заспокоїлися й

підставили свої боки сонячним зайчикам. Слід зник.

Тато прислухався. Інші теж. Мамині очі невідривно

стежили за батьком: що робити далі?

Він видихнув з глибини легень повітря і засміявся:

— Та це ж ракета. Я стаю нервовий. Це ракета.

— Що це, тату, з ракетою? — спитав Майкл.

— Ми просто підірвали нашу ракету, от і все,— обіз­

вався Тімоті, намагаючись говорити так, ніби нічого осо­

бливого не сталося.— Я вже чув, як вибухали ракети.

Н аша теж вибухнула.

— А навіщо ми підірвали нашу ракету? — спитав

Майкл.— Га, тату?

— Цього вимагають правила гри, дурнику! — пояснив

Тімоті.

— Гри! — Майклові

і

Роберту

це

слово

сподо­

балось.

— Тато зробив так, щоб вона вибухнула, і ніхто тепер

189

не дізнається, де ми сіли й куди втекли. В тому разі,

коли нас розшукуватимуть, розумієш?

— Таємниця! Оце здорово!

— Перелякався власної ракети,— признався батько

мамі.— Я таки нервовий. Лише дурень може припустити,

що сюди прилетять іще якісь ракети. Хіба що одна, коли

Едвардсові з дружиною пощастить подолати цю відстань

на своєму кораблі.

Він знову підніс до вуха свій крихітний радіоприймач,

За хвилину опустив руку.

— Кінець,— сказав він мамі.— Радіоприймач уже не

ловить атомного променя. Мовчать усі радіостанції З ем ­

лі. За останні роки їх лишилося не більше двох-трьох.

Тепер в ефірі панує цілковита тиша. Може, вона панува­

тиме й надалі.

— Довго? — спитав Роберт.

— Можливо, твої правнуки знову почують щось в ефі­

рі,— відповів тато. Він сидів нерухомо, і дітям переда­

лися його настрій, його почуття — страх, безнадія, покір­

ність долі й смирення.

Врешті він знову вивів човен у канал, і вони рушили

далі — в тому ж напрямі.

День кінчався. У світлі призахідного сонця перед ни­

ми лежали мертві міста.

Батько спокійно й тихо розмовляв з синами. Раніше

вони часто бачили його жвавим і веселим, але водночас

він був далекий і чужий; тепер він тільки легенько гл а ­

див їх по голівках, але вони все розуміли з одного слова.

— Майкле, вибери місто.

— Місто, тату?

— Вибери якесь місто, сину. Одне з тих, повз які ми

пропливаємо.

— Гаразд,— сказав Майкл.— А як мені вибирати?

— Вибери те, яке тобі найбільше сподобається. І ви

теж, Роберте й Тіме. Виберіть місто, що найбільше при­

паде вам до смаку.

— Я хочу місто з марсіанами,— промовив Майкл.

— Марсіани будуть,— сказав тато.— Я тобі обіцяю.

Його уста промовляли до дітей, але очі говорили з

мамою.

За двадцять хвилин вони минули шестеро міст. Тато

вже не згадував про вибухи; здавалося, він більше ду­

мав про те, щоб побавитися з синами, розважити їх, ніж

про щось інше.

190

Майклові сподобалося перше ж місто, повз яке вони

пропливали, але інші взяли його під сумнів: мовляв,

швидкий вибір не може бути вдалим. Друге місто не спо­

добалося нікому. Це було селище землян, побудоване з

дерева, яке вже зовсім струхнявіло. Тімоті сподобалося

третє місто, бо воно було велике. Четверте й п’яте були

надто малі, зате шосте викликало бурхливе захоплення

у всіх, у тому числі й у матері, яка теж приєдналася до

вигуків: «Здорово! Ну й ну! Подивіться он туди!»

В місті ще й досі височіло кілька десятків великих

споруд, вулиці припали пилом, але були забруковані,

а на площах виднілися відцентрові колеса водограїв, які

ще пульсували вологою.

— Оце і є те місто,— сказав хтось.

Підвівши човен до пристані, батько вистрибнув на

берег.

— От ми й приїхали. Все це наше. Віднині й назавж ­

ди ми житимемо тут!

— Віднині

й

назавжди? — перепитав

недовірливо

Майкл. Він устав, озирнувся, а потім, моргаючи очима,

глянув у той бік, де залишилася їхня ракета.— А ракета?

А Міннесота?

— Ось вони,— повторив тато і притулив маленький

приймач до білявої голівки М айкла.— Послухай-но...

Майкл прислухався.

— Нічого не чути.

— Справді. Нічого. Більше немає нічого. Немає ні

Міннеаполіса, ні ракет, ні Землі.

Майкл трохи подумав над татовими словами, що ста­

вили хрест на минулому, і почав тихесенько схлипувати.

— Зажди-но,— швидко промовив тато.— Натомість я

даю тобі багато більше, Майку!

— Що? — обізвався цікавий Майкл, на мить стриму­

ючи сльози, але готовий плакати далі, коли те, що скаже

батько зараз, буде таке ж неприємне.

— Я даю тобі це місто, Майку. Воно твоє.

— Моє?

— Я віддаю його тобі, Робертові й Тімоті, вам трьом,

щоб ви володіли ним.

Тімоті вискочив з човна.

— Дивіться, хлопці, все наше!

Він грав у ту саму гру, що й батько, грав сумлінно і

щиро. Пізніше, коли все стане на своє місце, він зможе

піти кудись і поплакати хвилин із десять на самоті. Але

191

зараз це була гра в сімейну прогулянку, і хлопці мусили

брати в ній участь.

Майкл вистрибнув із човна разом з Робертом. Вони

допомогли вийти на берег мамі.

— Пильнуйте своєї сестри,— сказав тато, і ніхто з них

тоді не зрозумів, що він мав на увазі.

Всі поспішили у велике місто з рожевого каменю. Во­

ни йшли, розмовляючи пошепки, бо щось у мертвих міс­

тах примушує людину стишити голос до шепоту, приму­

шує стежити за заходом сонця.

— Десь днів за п’ять,— сказав спокійно тато,— я пої­

ду назад, туди, де була наша ракета, заберу сховані в

руїнах харчі й перевезу їх сюди; крім того, я пошукаю;

там Берта Едвардса, його дружину й дочок.

— Дочки?— спитав Тімоті.— Скільки їх?

— Чотири.

— Я вже бачу, що через це буде клопіт,— сказала м а ­

ма, поволі киваючи головою.

— Дівчата? — Майкл скривився і став схожий на к а ­

м’яне марсіанське страховище.— Пхе, дівчата...

— Вони теж прилетять у ракеті?

— Так. Якщо їм пощастить. Сімейні ракети призначе­

ні для подорожей на Місяць, а не на Марс. Ми ледве по­

долали цю відстань.

— А де ти взяв ракету? — тихо спитав Тімоті. Брати

бігли попереду.

— Я зберігав її двадцять років, Тіме. Ховав, сподіва­

ючись, що ніколи не доведеться скористатися нею. Моїм

обов’язком було здати її урядові для воєнних потреб, але

я весь час думав про Марс...

— І про пікнік!

— Авжеж. Це я каж у тобі одному. Я чекав до остан­

нього, а готуватися до відльоту почав тільки тоді, коли по­

бачив, що все на Землі гине. У Берта Едвардса теж був

схований корабель, але ми вирішили, що безпечніше летіти

окремо, на випадок, коли хто-небудь спробує нас збити.

— Тату, а навіщо ти підірвав ракету?

— Щоб ми ніколи не змогли повернутись. І якщо ко­

ли-небудь у майбутньому лихі люди прилетять на Марс,

вони не знатимуть, що ми тут.

— Чому ти весь час поглядав угору?

— Просто так. Хоч я й знав, що за нами ніхто не по­

женеться, бо нема на чому. Я надто обережний, от і все.

Майкл бігом вертався до них.

192

— Чи це справді наше місто, тату?

— Вся оця бісова планета належить нам, діти. Вся

бісова планета.

Вони стояли серед міста — Король Гори, Володар Вер­

ховини, Правитель Всього Виднокола, Абсолютні Монар­

хи і Президенти, намагаючись збагнути, що то значить

володіти світом і який він насправді великий, цей світ,

У рідкій атмосфері ніч настає швидко. Тато залишив

їх на площі біля пульсуючого водограю, зійшов до чов­

на й незабаром вернувся, несучи в руках стос паперів.

Він склав папери купою в дворику й підпалив їх. Усі

сиділи навпочіпки круг багаття, грілися й сміялися, і Ті-

моті бачив, як маленькі літери підстрибують, наче зля­

кані тваринки, коли полум’я торкалося й поглинало їх.

Папери зморщувалися, немов стареча шкіра. Кремації

підлягала безліч слів.

УРЯДОВІ О БЛІГАЦІЇ; ДІАГРАМА КОМЕРЦІЙНОЇ

ДІЯЛЬНОСТІ 1999 РОКУ; РЕЛ ІГІЙ Н І У П ЕРЕД Ж ЕН ­

НЯ; КЕРІВНИЦТВО ТИЛОМ ЯК НАУКА; ПРОБЛЕМ И

ПАН-АМЕРИКАИСЬКОЇ ЄДНОСТІ; БІРЖ О ВИ Й ЗВІТ

ЗА З ЛИПНЯ 1998 РОКУ; ОГЛЯД ВІЙСЬКОВИХ ДІЙ...

Тато недаремно взяв ці папери з собою. Він сидів біля

багаття, з видимим задоволенням кидав їх один за од­

ним у вогонь і розповідав дітям, що це все означає.

— Настав час дещо вам пояснити. Гадаю, навряд чи

справедливо було б приховувати од вас так багато. Не

знаю, чи все буде для вас зрозуміло, але я повинен гово­

рити.

Він кинув у вогонь кілька паперів.

— Я палю певний спосіб життя, подібно до того, як цей

самий спосіб життя спалюється зараз на Землі. Даруйте

мені, коли я говоритиму як політик. Врешті-решт я ко­

лишній губернатор штату, я робив усе чесно, і за це ме­

не зненавиділи. Наука розвивалася надто швидко, і лю­

ди заблудили в механічних нетрях; вони, наче діти, ро­

били й переробляли всілякі хитромудрі іграшки: техніч­

не приладдя, вертольоти, ракети; вони спрямували всю

увагу на вдосконалення машин, замість того, щоб дума­

ти, як ними керувати. Війни розросталися й розростали­

ся і, зрештою, вбили Землю. Ось що означає мовчанка

радіо. Ось від чого ми втекли. Нам пощастило. На Зем­

лі вже не лишилося ракет. Тепер я можу вам сказати, що

ми виїхали зовсім не на риболовлю. Цивілізації на Землі

не існує. Міжпланетні подорожі не відновлюватимуться

193

протягом сторіч, а може, не відновляться й ніколи. Ви ще

молоді. І я вам це повторюватиму щодня, поки воно не

западе вам у душу.

Він спинився, щоб підкласти у вогонь паперу.

— Тепер ми самі. Ми та жменька інших, котрі приле­

тять за кілька днів. Нас досить, щоб розпочати все зано­

во. Досить, щоб відвернутися від того, що було там, на

Землі, й стати на новий шлях.

Вогонь спалахнув, ніби підтверджуючи його слова.

Всі закони й вірування Землі перетворилися на купку

гарячого попелу, рештки якого незабаром розвіє вітер.

Батько кинув у вогонь останній папірець. Це була

карта світу. Вона зморщилася, скоцюрбилась і — пах!—

злетіла вгору чорним метеликом.

Тімоті одвернувся.

— А тепер я хочу показати вам марсіан,— сказав та ­

то.— Ходімте всі. І ти, Алісо.— Він узяв її за руку.

Майкл голосно плакав, і тато взяв його на руки й по­

ніс. Вони пройшли зруйнованим містом до каналу.

Канал. Завтра або післязавтра цим каналом у човні

припливуть їхні майбутні дружини, ще малі дівчатка-

реготухи зі своїм батьком та матір’ю.

Навколо вже була ніч, на небі висипали зорі. Але Ті­

моті не міг знайти Землю. Вона вж е зайшла. І над цим

теж треба буде подумати.

Нічний птах обізвався серед руїн. Тато промовив:

— Мама і я спробуємо навчити вас. Може, у нас це

не вийде. Але я сподіваюся, що вийде. Ми самі мали

нагоду багато чого бачити й багато чого навчитися. Ми

задумали цю подорож чимало років тому, ще до твого

народження, Майкле. Навіть коли б не було війни, ми,

гадаю, все одно прилетіли б на Марс, щоб оселитися

тут і будувати життя за власними уподобаннями.

Вони підійшли до каналу. Вночі він був довгий, рів­

ний, тихий і відбивав усе, як дзеркало.

— Я завжди хотів побачити марсіанина,— промовив

Майкл.— Д е ж вони, тату? Ти обіцяв.

— Ось вони,— сказав тато, посадив Майкла на плече

і показав просто вниз.

Марсіани були там. Тімоті затремтів.

Марсіани"були там — у каналі — відбиті у воді. Ті­

моті, Майкл, Роберт, м ам а й тато.

Марсіани мовчки дивилися на них а пожмуреної по­

верхні води,..

451

з

а

Ф ар ен гей то м

повість

Д он ові К онгдону із вдячністю

451° за Фаренгейтом — температура,

при якій загоряється папір.

Якщо тобі д а д у ть лінійований па­

пір, пиши впоперек.

Хуан Рамон Хіменес

Ч а с т и н а п е р ш а

ТАК ПРИЄМ НО БУЛО ...

Так приємно було дивитись, як вогонь поглинає речі,

як вони чорніють і змінюються. В к у л а к а х — мідний на­

конечник брандспойта;

величезний

пітон

випльовує

отруйний гас; кров бухкає у скронях, а руки, що пере­

творюють на попіл подерті сторінки історії, здаються

руками дивовижного музики, який диригує симфонію

полум’я й горіння. Символічний шолом з цифрою 451

низько насунений на чоло; очі палають жовтогарячим

вогнем від думки, що буде далі. Він натискає на зап аль­

ник — і будинок ніби підстрибує в жадібному полум'ї,

що забарвлює вечірнє небо в червоне, жовте й чорне.

Він сягнисто ступає крізь рій вогненно-червоних світля­

ків. Йому нестерпно хочеться, як колись, у дитинстві,

встромити в вогонь паличку з льодяником саме тоді,

коли книжки, змахуючи, наче голуби, крилами-сторін-

ками, вмирають на ганку й на лужку перед будинком,

злітають іскристими вихорами, і чорний від кіптяви ві­

тер відносить їх геть.

Н а обличчі Монтега застигла посмішка-гримаса, яка

з ’являється на губах людини, коли її раптом обпалить

вогнем, і вона рвучко відсахнеться від його пекучого

доторку.

Він знав, що, повернувшись у пожежне депо, він, ме­

нестрель вогню, глянувши в дзеркало, дружньо під­

моргне своєму обпаленому, вимазаному сажею обличчю.

А згодом у темряві, вже засинаючи, він усе ще відчува­

тиме на губах застиглу судорожну посмішку.

Він старанно витер і повісив на цвях свій чорний

лискучий шолом, дбайливо повісив поряд брезентову

куртку, з насолодою помився під душем, потім, заклавши

196

руки в кишені та насвистуючи, перетнув майданчик

верхнього поверху пожежної станції й ковзнув у люк.

В останню секунду, коли, здавалося, він розіб’ється,

Монтег висмикнув руки з кишень і охопив мідну ж ер­

дину, яка зі скрипом зупинилась, ледь його ноги торкну­

лися цементної підлоги першого поверху.

Він вийшов і нічною вулицею рушив до метро, де по

підземному

тунелю

мчав

безшумний

пневматичний

поїзд.

Поїзд невдовзі викинув його разом із сильним стру­

менем теплого повітря на викладений жовтими кахлями

ескалатор, що вів на поверхню в передмісті.

Насвистуючи, Монтег піднявся на ескалаторі в нічну

тишу. Він простував до рогу, не думаючи ні про що,

в усякому разі, ні про що особливе. Але раптом спо­

вільнив ходу, ніби звідкись налетів вітер і хтось покли­

кав його на ім’я.

Ось уже кілька вечорів, ідучи при світлі зір до пово­

роту, за яким тротуар вів до його дому, Монтег почував

себе так дивно. Йому здавалося, що за мить до того,

коли йому треба було повернути, за рогом хтось стояв.

Повітря було ніби заряджене якоюсь особливою тишею,

наче там хтось, причаївшись, підстерігав його, а перед

самим його приходом перетворювався на тінь і про­

пускав Монтега крізь себе. Може, він уловлював якийсь

слабкий запах, а може, шкірою рук і обличчя відчував

ледь помітне підвищення температури там, де стояв той

невидимка, зігріваючи повітря своїм теплом. Зрозуміти

це було неможливо. Але щоразу, повернувши за ріг,

він бачив лише білий безлюдний тротуар, що ніби виги­

нався, Лише одного вечора йому здалося, ніби щось

швидко майнуло через лужок і щезло, перш ніж він

устиг вглядітися чи вимовити бодай слово.

Та сьогодні він так стишив ходу, що майже зупинився.

Подумки він був уже за рогом — і раптом до нього до­

линув ледь чутний шерех. Дихання? Чи рух повітря,

викликаний присутністю когось, хто зачаївся й чекав?

Він повернув за ріг.

По тротуару, осяяному місячним світлом, вітер гнав

осіннє листя, і здавалося, ніби дівчина, яка йшла на­

зустріч, не ступає, а пливе в повітрі, бо її підганяє вітер

і листя. Ледь нахиливши голову, вона дивилась, як її

черевички чіпляють рухливе листя. Н а її тонкому, м а­

тово-білому обличчі застиг вираз лагідної, невситимої

197

цікавості й ледь помітного подиву. Темні очі так пильно

вдивлялись у світ, що навряд чи вона пропустила б на­

віть найменший порух. Біла сукня на ній шелестіла.

Монтегові здавалося, ніби він чує, як рухаються її руки

в такт ході, і навіть невловиме відлуння — світлий тре­

пет її обличчя, коли, підвівши голову, вона побачила

чоловіка, який стояв за кілька кроків посеред тротуару.

З дерев над ними з шурхотом падав сухий листяний

дощ. Дівчина зупинилась і, здавалося, хотіла позадку­

вати, але натомість глянула на Монтега темними, сяй­

ливими, жвавими очима, так ніби він сказав їй щось

надзвичайно приємне. Але він лише привітався. Помі­

тивши, що дівчина зачудовано дивиться на саламандру

на його рукаві й на диск із феніксом на грудях, він про­

казав:

— Ви, певне, наша нова сусідка?

— А ви, мабуть...— вона відвела очі від емблем його

професії,— пожежник? — її голос завмер.

— Як дивно ви це сказали...

— Я... я здогадалася б навіть із заплющеними очима.

— Що, запах гасу? Моя дружина завжди на це скар­

житься,— засміявся він.— Його ніколи не можна цілком

позбутися.

— Атож,

не

можна,— мовила

вона

з

якимось

острахом.

Монтегові здалося, ніби вона кружляє навколо нього,

обертає його на всі боки, легенько стрясає, вивертає

кишені, хоч вона й не зрушила з місця.

— Гас,— проказав він, уриваючи задовгу мовчанку,—

мені пахне, як парфуми.

— Справді?

— Атож. Чом би й ні?

Дівчина трохи подумала.

— Не знаю,— сказала вона, тоді озирнулась на тро­

туар, що вів до їхніх будинків.— Можна, я піду з вами?

Мене звуть Кларіс Маклелен.

— Кларіс. А я — Гай Монтег. Ходімо. А чому ви так

пізно блукаєте отут? Скільки вам років?

Теплої, але свіжої ночі вони йшли срібним від місяч­

ного сяйва тротуаром, і Монтегові здавалося, ніби в по­

вітрі повівало тонким ароматом абрикосів і полуниць;

він озирнувся і зрозумів, що це неможливо о такій порі

року.

Була тільки дівчина, яка йшла поруч, у місячному

198

світлі її обличчя сяяло, мов сніг. Монтег з н а в — вона

зараз обмірковує, як краще відповісти на його запи­

тання.

— Так-от,— промовила дівчина,— мені сімнадцять І

я божевільна. Мій дядько запевняє, що це в такому віці

неминуче. Коли питають, скільки тобі років, каже він,

відповідай, що сімнадцять і що ти схибнута. Вночі добре

гуляти, правда ж? Я люблю вдихати запах речей, ба­

чити їх, а інколи отак блукаю цілу ніч аж до схід сонця.

Знову запала мовчанка; нарешті Кларіс замислено

сказала:

— Знаєте, я вас анітрохи не боюсь.

— А чого мене боятися? — здивувався він.

— Багато хто боїться вас. Я маю на увазі, боїться

пожежників. Але ж ви, зрештою, людина як людина...

У її очах, наче в двох блискучих краплинах прозорої

води, він побачив своє відображення, темне й крихітне,

але точне до дрібниць, видно навіть зморшки в кутиках

вуст, ніби ці очі були двома чудесними шматочками лі­

лового бурштину з вкрапленим навіки його образом.

її, тепер обернене до нього, обличчя здавалося тен­

дітним, матово-білим кристалом, що світився зсередини

м’яким, немеркнучим світлом. То було не різке елек­

тричне світло, а дивно заспокійливий чудовий, приємний

пломінець свічки. Одного разу, коли він ще був малий,

чогось погасла електрика. Тоді мати десь знайшла й з а ­

світила останню свічку. То була мить перетворень: при

цьому світлі простір зменшився, затишно оточив їх,

і вони обоє, мати й син — сиділи, ніби самі перетворені,

бажаючи одного — щоб електрики

не було якомога

довше...

Раптом Кларіс Маклелен сказала:

— Можна щось запитати? Чи давно ви працюєте по­

жежником?

— Відтоді, як мені виповнилось двадцять, тобто вже

десять років,

— А ви коли-небудь читаєте книжки, які палите?

Він засміявся.

— Це протизаконно!

— Авжеж, авжеж...

— Це непогана робота. В понеділок палити книжки

Едни Міллей, в середу — Уїтмена, в п’ятницю— Фолк-

нера, перетворювати їх на попіл, а потім спалювати на­

віть попіл. Отакий наш професійний девіз.

199

Вони пройшли ще трохи. Раптом Кларіс запитала:

— А чи правда, що колись пожежники гасили по­

жежі, а не розпалювали їх?

— Ні. Будинки завж ди були вогнетривкі, запевняю

вас.

— Дивно. Я чула, ніби колись горіли будинки, а по­

жежники існували для того, щоб гасити вогонь.

Він засміявся.

Дівчина швидко поглянула на нього.

— Чого ви смієтесь?

— Не знаю.— Він знову засміявся, та зненацька за­

мовк.— А що?

— Ви смієтесь, хоч я не сказала нічого смішного і на

все відповіла одразу ж. А ви ніколи не замислювалися

над тим, про що я запитувала?

— Ви таки справді трохи дивна,— промовив Монтег,

глянувши на неї.— Ви наче зовсім не поважаєте спів­

розмовника!

— Я не хотіла вас образити. Мабуть, я надто люблю

придивлятися до людей.

— Ну, а це вам ні про що не говорить? — він поплес­

кав по цифрі «451» на рукаві своєї вугляно-чорної

куртки.

— Говорить,— прошепотіла

вона

й

пришвидшила

ходу.— Ви коли-небудь бачили ракетні автомобілі, що

мчать ген там, по бульварах?

— Хочете змінити тему?

— Мені іноді здається, що водії тих автомобілів не

знають, що таке трава чи квіти, адже вони бачать їх

тільки на великій швидкості,— сказала дівчина.— По­

кажіть їм зелену пляму, й вони скажуть: ага, це трава.

Рожева пляма? Розарій! Білі плями — будинки, бру­

натні— корови.

Одного разу мій дядько спробував

їхати по шосе повільно — сорок миль на годину. То його

на два дні посадили до в’язниці. Смішно, правда ж?

І водночас сумно.

' — Ви надто багато думаєте,— мовив Гай зніяковіло.

— Я рідко коли дивлюсь телевізійні передачі, не

ходжу на автомобільні гонки й не буваю в парках роз­

ваг. Певне, тому в мене досить часу для всяких безглуз­

дих думок. Ви бачили за містом рекламні щити за в ­

довжки двісті футів? А ви знаєте, що колись вони були

завдовжки двадцять футів? Тепер ж е автомобілі мчать

200

так швидко, що реклами довелося подовжити, а то їх

ніхто не зміг би прочитати.

— Ні, я цього не знав! — Монтег коротко засміявся.

— А я знаю ще щось, чого ви, мабуть, не знаєте.

Вранці на траві лежить роса.

Він намагався пригадати, чи чув колись про це, і рап­

том розсердився.

— А коли подивитися туди,— вона кивнула на небо,—

то можна побачити маленького чоловічка на місяці.

Але він не знати'вж е коли дивився на небо.

Д а л і вони йшли мовчки; вона замріялась, а він, від­

чуваючи досаду й ніяковість, докірливо поглядав на неї.

Вони підійшли до її будинку — всі вікна в ньому сві­

тилися.

— Що тут т а к е ? — Монтегові не часто доводилося ба­

чити стільки світла в житловому приміщенні.

— Нічого, просто мама, тато й дядько сидять разом

і розмовляють. За р а з таке рідко зустрінеш, так само,

як і пішохода. Не пригадую, чи я казала, що мого дядь­

ка арештували ще раз — ішов пішки. Так, ми дуже

дивні люди.

— Але про що ви розмовляєте?

Дівчина лише засміялась.

— Н а добраніч! — вона повернула до свого будинку.

Тоді, ніби щось пригадавши, зупинилась, підійшла до

нього й подивилася, здивовано й допитливо, йому в об­

личчя.

— Ви щасливий? — запитала.

Що?! — вигукнув він.

Але дівчини вже не було поряд — вона бігла в місяч­

ному світлі. Тихо причинилися вхідні двері її будинку.

— Щасливий? От дурниці!

Монтег перестав сміятися. Він засунув руку в спе­

ціальний отвір у дверях свого будинку, й вони у відпо­

відь на його доторк відчинились.

— Звісно, щасливий. А що вона собі думає? Що я

нещасний? — запитував він у порожніх кімнат. Його

погляд натрапив на вентиляційну решітку в передпокої,

і він нараз пригадав, що там сховане. З а р а з воно ніби

дивилось на нього звідти. Він швидко відвів очі.

Яка дивна зустріч цього дивного вечора! Такого з ним

ще не було, хіба що рік тому, коли він зустрівся в парку

зі старим і вони розмовляли,.,

201

Монтег похитав головою і глянув на голу стіну. Від­

разу ж на ній проступило обличчя дівчини, яким воно

відбилося в пам’яті: прекрасне, навіть більше — приго­

ломшливе. Це тонке обличчя

нагадувало циферблат

невеличкого годинника, ледь видимий у темній кімнаті,

коли, прокинувшись серед ночі, хочеш дізнатись, котра

година, і стрілки показують годину, хвилину й секунду,

і цей світлий диск каже тобі, що ніч минає, дарма що

стає темніше, і незабаром зійде сонце.

У чому річ? — спитав Монтег у свого другого, під­

свідомого «я», цього дивака, який часом верзе щось, не

підкоряючись ні волі, ні звичці, ні розуму.

Він знову подивився на стіну. Як вона схожа на дзер­

кало! Неймовірно — чи ж багатьох ти ще знаєш, хто б

міг так відбивати твоє власне світло? Люди більш по­

дібні до...— він якусь хвилю підшукував порівняння і

знайшов його у своїй роботі,— ...до смолоскипів, що па­

лають, доки їх загасять. Хіба часто побачиш на облич­

чях інших людей відбиток свого власного лиця, своїх

найглибших, потаємних, трепетних думок?

Яка могутня сила перевтілення була в цій дівчині!

Немов нетерпляча глядачка лялькової вистави, вона пе­

редчувала найменше тремтіння його вій, кожен порух

руки чи пальця. Скільки вони йшли разом? Три хви­

лини? П ’ять? І водночас ніби дуже довго. Яким вели­

чезним видавався її відбиток на стіні, яку тінь відки­

дала її тендітна постать! Він відчував: коли в нього

засвербить око, вона кліпне, а ледь напружаться в нього

м’язи обличчя, вона позіхне раніше за нього.

І тепер він думав: «А й справді, вона ніби навмисне

чекала мене там, на вулиці, о такій пізній порі...»

Монтег прочинив двері спальні й наче опинивсь у м ар­

муровому холодному склепі. Непроглядна темрява, нема

й натяку на залитий срібним сяйвом зовнішній світ;

вікна щільно завішені, а сама кімната схожа на могилу,

куди не проникає жоден звук великого міста. Проте кім­

ната не була порожня.

Він прислухався.

Ледь чутне переривисте комарине гудіння, дзижчан­

ня електронної бджоли, що сховалась у своєму теплому

й затишному гніздечку. Музика лунала досить виразно,

можна було навіть розпізнати мелодію.

Він відчув, як усмішка ковзнула з його вуст, розта-

202

нула, спливла й відпала, наче віск фантастичної свічки,

яка горіла надто довго і, догорівши, впала і згасла.

Пітьма. Він не був щасливий. Ні, він нещасний. Вій

сказав де сам собі. Визнав як факт. Він носив своє щастя,

мов маску, а дівчина зірвала її і втекла через лужок,

і вже не можна постукати до неї в двері, щоб вона по­

вернула йому цю маску.

Не вмикаючи світла, він уявив собі кімнату: дружина

на ліжку, не вкрита ковдрою й холодна, наче надгроб­

ний пам'ятник; її нерухомі очі втупилися в стелю, ніби

прив'язані до неї невидимими сталевими нитками. А у

вухах — манюсінькі «черепашки», радіоприймачі-втулки

завбільшки як наперсток, і океан електронних звуків —

музика й голоси, музика й голоси — виплескується на

береги її безсонного мозку. А кімната була таки порож­

ня. Щоночі сюди вривалися хвилі звуків, припливи й

відпливи гойдали Мілдред, несли її, з широко розплю­

щеними очима, назустріч ранку. Протягом останніх двох

років не було жодної ночі, щоб його дружина не пла­

вала в цьому океані, радо не занурювалась у нього

ще й ще.

У кімнаті було холодно, однак Монтег відчув, що з а ­

дихається. Але він не розсунув штор, не відчинив бал­

конних дверей, бо не хотів, щоб місяць зазирав сюди.

І з почуттям людини, яка ось-ось помре від задухи, він

помацки дістався до своєї розстеленої, самітної, холод­

ної постелі.

Не встиг він зачепитися ногою за якусь річ на підлозі,

однак уже знав, що так буде. Це відчуття скидалося на

те, якого він зазнав, звернувши за ріг і мало не збивши

дівчину. РІого нога, сколихнувши повітря, дістала у від­

повідь сигнал про перешкоду і щось штовхнула — те

«щось» із глухим дзенькотом покотилось у пітьму.

Монтег випроставсь і прислухався до дихання жінки,

що л еж ала на ліжку в непроглядній темряві. Дихання

було дуже слабке, в ньому ледь вгадувалося життя —

навряд чи від нього затремтів би бодай маленький лис­

точок, пушинка чи волосинка.

Йому все ще не хотілося впускати в кімнату зовнішнє

світло. Вийнявши запальничку, він намацав саламандру,

викарбувану на срібному диску, натис...

Д в а місячні камені дивились на нього у світлі кволого

вогника, який він тримав у руці; два місячні камені на

203

дні прозорого ручая,— над ними, не зачіпаючи їх, текло

життя.

— Мілдред!

її обличчя нагадувало засніжений острів: у дощ воно

не відчує дощу, а коли хмари кидатимуть на нього рух­

ливі тіні, воно не відчує тих тіней. Безрух, німування...

Тільки спів бджіл-втулок, щільно заткнутих у вуха;

тільки скляний погляд і слабке, майже нечутне дихан­

ня, від якого ледь тремтіли її ніздрі, й повна її байду­

жість до того, дихатиме вона взагалі чи ні.

Він зачепив ногою маленьку кришталеву пляшечку

від снодійного, де ще вранці було тридцять таблеток.

Тепер вона, розкоркована й порожня, виблискувала в

кволому світлі запальнички на підлозі біля його ліжка.

Раптом небо над будинком заскреготіло. Пролунав

оглушливий тріск, наче дві велетенські руки розірвали

вздовж пружка десять тисяч миль чорного полотна. Мон-

тега ніби розчахнуло навпіл, мовби йому розітнули й

роздерли груди. Над'будинком мчали реактивні бомбар­

дувальники — перший, другий, перший, другий, перший,

другий. Шість, дев’ять, дванадцять — один за одним,

один за одним, стрясаючи повітря оглушливим ревінням.

Монтег роззявив рота, і цей вереск увірвався в нього

крізь ошкірені зуби, Запальничка погасла. Місячні к а­

мені щезли. Рука рвонулася до телефону.

Реактивні бомбардувальники зникли. Його вуста тіпа­

лися, торкаючись трубки.

— «Швидку допомогу»...— шепіт, сповнений жаху.

Йому ввижалося, ніби від ревіння чорних бомбарду­

вальників зірки обернулись на порох, а вранці той пил

обсипле землю дивовижним снігом. Ця чудернацька

думка не давала йому спокою, поки він стояв, тремтячи,

у темряві, і безгучно ворушив губами.

Вони привезли з собою машину. Власне, дві машини.

Одна заповзала в шлунок, як чорна кобра на дно лун­

кого колодязя в пошуках гнилої води та гнилого мину­

лого. Вона пила зелену рідину, всмоктувала її, вики­

даючи геть. Чи спроможна вона випити всю темряву?

Чи спроможна викачати всю отруту, яка назбиралася

там упродовж багатьох років? Машина пила мовчки,

час від часу захлинаючись, ніби щось вишукала. В неї

було око. Оператор з байдужим обличчям, надівши

оптичний шолом, міг зазирнути в самісіньку душу хво-

204

рого. Що бачило око? Він не казав, Він дивився, але не

бачив того, що бачило око. Вся ця процедура нагадувала

копання канави на подвір’ї. Ж інка в ліжку була всього-

на-всього твердим прошарком мармуру, до якого вони

дісталися. Тож рийте далі, опускайте бур глибше, ви­

смоктуйте порожнечу, якщо тільки її може висмоктати

ця тремтлива зміюка!

Оператор стояв і курив. Друга машина теж працю­

вала. Нею керував такий самий байдужий чоловік у чер­

вонясто-брунатному комбінезоні. Ця машина викачувала

з тіла кров, замінюючи її свіжою кров’ю й плазмою.

— Доводиться очищати двома способами,— кинув опе­

ратор, стоячи над нерухомою жінкою.— Нема сенсу очи­

щати шлунок, не очистивши крові. Варто залишити цю

погань у крові — й кров застукотить у мозок, як моло­

ток,— бах-бах! — тисячі зо дві ударів, і мозок відмовляє,

перестає працювати.

— Замовкніть! — вигукнув Монтег.

— Я лише хотів пояснити,— відказав оператор.

— Ви вже закінчили? — запитав Монтег.

Вони дбайливо складали свої машини.

— Так, закінчили.— Його гнів не справив на них ні­

якого враження. Вони стояли й курили сигарети; дим

в’юнився, ліз їм у ніс і очі, але жоден ані змигнув, ані

скривився.— П ’ятдесят доларів.

— Чому ви не кажете, чи вона одужає?

— Звісно, одужає. Вся та погань тепер отут, у ящику,

отже, не діятиме на неї. Я ж казав: викачуєш стару

кров, уливаєш нову — і все гаразд.

— Але ж ви не лікарі. Чому «Швидка допомога» не

прислала лікаря?

— Овва! — Сигарета помандрувала з одного куточка

рота в другий.— Ми маємо до десятка таких випадків

щоночі. За останні роки вони так почастішали, що дове­

лося створити спеціальну машину. Щоправда, нова в ній

лише оптична лінза, р е ш т а — давно відоме. Тут лікар

не потрібен. Д в а оператори — і через півгодини нема

ніяких проблем. Однак нам треба йти,— він подався до

дверей.— Щойно одержали ще один радіовиклик. З а де­

сять кварталів звідси ще хтось проковтнув коробочку

снодійних таблеток, Якщо знов буде потрібно, дзвоніть.

А їй зараз потрібен спокій. Ми ввели її тонізуючий з а ­

сіб. Прокинеться голодна, Бувайте!

205

І люди з гадючими поглядами, з сигаретами в тонких

губах, підхопили машини і шланг, ящик з сумною ріди­

ною та темною густою речовиною, що не мала назви,

й вийшли з кімнати. Монтег, важко опустившись на сті­

лець, дивився на жінку. Тепер її очі були заплющені;

простягши руку, він відчув долонею її теплий подих.

— Мілдред,— спромігся нарешті проказати.

«Нас надто багато,— подумав він.— Нас мільярди,

а це надто багато. Ми не знаємо одне одного. Приходять

чужинці й чинять насильство. Чужинці виривають твоє

серце. Чужинці висмоктують твою кров. Боже мій, хто

були ті люди? Я їх не бачив ніколи в житті!»

Минуло півгодини.

Чужа кров текла тепер у жилах цієї жінки і, здава­

лось, оновила її. Щоки порожевішали, вуста посвіжі­

шали, стали м’якшими, червонішими; вона вже не стис­

кала їх щільно, як досі. Чиясь кров. Якби ж іще чиясь

плоть, мозок та пам’ять! Якби ж можна було віддати

саму душу в чистку, щоб її там розібрали, випатрали,

відпарили, дезинфікували, знов зібрали, а вранці при­

несли назад. Якби ж...

Він підвівся, розсунув завіси й широко розчахнув вік­

на, впустивши в кімнату свіже нічне повітря. Була друга

година ночі. Невже лише годину тому він зустрів на ву­

лиці Кларіс Маклелен, увійшов до цієї темної кімнати

й зачепив ногою кришталеву пляшечку? Минула тільки

година, але все змінилось — розтав колишній світ і ви­

ник новий, безбарвний.

Через осяяний місячним світлом лужок, з будинку, де

жила Кларіс із батьками й дядьком, долинав сміх. Вони

вміли сміятися спокійно і щиро. Крім того, цей сміх був

природний, сердечний і невимушений, він долинав з бу­

динку, яскраво освітленого цієї пізньої пори, тоді як інші

будинки мовчали, занурившись у пітьму. Монтег чув го­

лоси людей, вони щось говорили, запитували, відпові­

дали, сплітаючи і розплітаючи чарівну тканину розмови.

Монтег вийшов через скляні двері, перетнув лужок,

навіть не усвідомлюючи, що робить. Він стояв у тіні пе­

ред будинком, де точилася розмова, й думав про те, що

от зараз він може постукати в двері й прошепотіти:

«Впустіть мене. Я мовчатиму. Я хочу лише послухати

вашу розмову».

Однак він і далі стояв на холоді, лице його нагаду-

206

вало крижану маску; він прислухався до чоловічого

(певне, дядькового) голосу, який неквапливо вів:

Зрештою, ми живемо в таку пору, коли люди не

мають ніякої цінності. Людина — наче паперова сервет­

ка: в неї висякуються, зминають, викидають. Ніхто не

має свого обличчя. Як можна вболівати за свою фут­

больну команду, не знаючи ні розкладу ігор, ані прізвищ

гравців? Д о речі, скажи, приміром, якого кольору в них

футболки?

Монтег подався назад, до свого дому. Не зачинивши

вікна, підійшов до Мілдред, дбайливо вкутав її ковд­

рою і ліг у свою постіль. Місячне світло торкнулося його

обличчя, глибоких зморщок насупленого чола й відби­

лося в очах, утворюючи в кожному срібне більмо.

Впала перша краплина дощу. Кларіс. Ще краплина.

Мілдред. Ще одна. Дядько. Щ е одна. Сьогоднішнє по­

лум’я. Одна. Кларіс. Друга. Мілдред. Третя. Дядько.

Четверта. Полум’я. Одна. Кларіс. Друга. Кларіс. Одна,

друга, третя, четверта, п’ята. Кларіс. Мілдред, дядько,

полум’я, снодійні таблетки, люди — паперові серветки,

нема своїх облич, висякайся, зімни, кинь. Одна, друга,

третя, одна, друга, третя! Дощ. Гроза. Дядьків сміх. Грім

падає з неба. Світ вивергає зливу. Полум’я бухкає вул­

каном. Усе кружляє, мчить бурхливим потоком, водяним

ревучим смерчем назустріч ранку.

— Нічого більше не знаю,— промовив Монтег, по­

клавши в рот снодійну таблетку. Вона повільно розтала

на язику.

Вранці о дев’ятій Мілдред уже не було в ліжку.

Монтег квапливо встав,— серце шалено калатало,—

пробіг через передпокій і зупинився на порозі кухні.

Грінки вистрибували із срібного тостера, павуча ме­

талева лапа підхоплювала їх і кидала в розтоплене

масло.

Мілдред дивилась, як грінки падають до її тарілки.

В її вухах щільно сиділи електронні бджоли й без угаву

дзижчали. Н араз вона підвела голову, побачила Мон-

тега й кивнула йому.

— Як ти себе почуваєш? — запитав він. З а десять ро­

ків користування радіовтулками «черепашка» Мілдред

навчилася читати по губах. Вона знов кивнула, вклала

свіжу скибку хліба в тостер. Той клацнув.

О

207

Монтег сів.

— Ніяк не втямлю, чого це мені так хочеться їсти,—

сказала дружина.

— Ти...

— Я страшенно голодна.

— Учора ввечері.,.— знову почав він.

— Я погано спала. Жахливо почуваю себе,— мовила

вона.— Господи, як хочеться їсти! Ніяк не збагну, чому...

Вона неуважно дивилася на його губи.

— Що було вчора?

— Хіба ти не пам'ятаєш?

— А що? Була пиятика, чи що? Я ніби з похмілля.

Боже, яка я голодна! А хто в нас був?

— Кілька чоловік,— відповів він.

— Так я й думала.— Мілдред прожувала грінку.—

Болить шлунок, а їсти хочеться страшенно. Сподіваюсь,

я вчора не наробила дурниць?

— Ні,— тихо відповів Монтег.

Тостер простяг йому павучою лапою просякнуту мас­

лом грінку. Він вдячно взяв її.

— У тебе теж поганенький вигляд,— зауважила дру­

жина,

У другій половині дня йшов дощ, весь світ ніби за*

тягло тьмяно-сірою запоною. Монтег стояв у передпо­

кої, пришпилюючи до куртки значок, на якому палала

жовтогаряча саламандра, а потім довго й замислено ди­

вився на вентиляційну решітку. Його дружина, одірвав­

шись од п'єси, яку читала в телевізорній кімнаті, зирк­

нула на нього.

— Чи ти ба! — мовила вона.— Чоловік думає!

— Так,— відказав Монтег.— Я хотів поговорити з то­

бою.— Він помовчав.— Учора ти випила всі таблетки

з цієї пляшечки.

— Не може бути,— здивовано відповіла вона.

— Пляшечка порожня.

— Та не могла я цього зробити! Навіщо? — повторила

дружина.

— Може, ти проковтнула дві, а потім забула і взяла

ще дві, знов забула й прийняла ще дві, а вже тоді,

одурманена, ковтала одну за одною, аж поки проковт­

нула тридцять чи сорок — усі, скільки їх було в пля­

шечці.

— Дурниці! Навіщо це мені робити?

208

“ Не знаю,

Вона помітно чекала, поки він піде.

— Не зробила б я цього,— повторила.— Ніколи б не

зробила.

— Нехай буде по-твоєму,— відповів Монтег.

— Хай буде.— Вона знов узялася читати сценарій.

— Що сьогодні

по

телебаченню?— стомлено

спи­

тав він.

Цього разу Мілдред навіть не підвела голови.

— П ’єса з розгортанням на всі чотири стінні екрани.

Починається через десять хвилин. Сьогодні вранці я

одержала поштою свою роль. Я дещо їм запропонувала,

це повинно мати успіх у глядача. П ’єсу писали, опускаю­

чи одну роль. Зовсім нова ідея! Цю роль господарки

дому виконую я. Коли треба подати репліку, якої немає

в п’єсі, всі дивляться на мене з трьох стін, і я промов­

ляю цю репліку. Ось, наприклад, чоловік каже: «Що ти

про це думаєш, Гелен?» — і дивиться на мене, а я нібито

сиджу отут, у центрі сцени, бачиш? І відповідаю... Стри­

вай, що ж я відповідаю? — Вона почала водити пальцем

по рядках п’єси.— Ага, я відповідаю: «По-моєму, це чу­

дово!» І п’єса йде далі, поки він скаже: «Ти згодна з цим,

Гелен?» Тоді знов я кажу: «Авжеж, згодна!» Хіба не

цікаво, Гаю?

Він стояв у передпокої, дивлячись на неї.

— Справді, цікаво,— повторила вона.

— Про що п’єса?

— Я ж тобі казала. Там три дійові особи — Боб, Рут

і Гелен.

— Еге ж!

— Це справді надзвичайно цікаво. Буде ще цікавіше,

коли матимемо четверту телевізорну стіну. Як ти вва­

жаєш, чи довго нам доведеться заощаджувати, аби з а ­

мість звичайної стіни поставити телевізорну? Це кош­

тує лише дві тисячі доларів.

— Третина того, що я заробляю за рік.

— Усього-на-всього дві тисячі,— повторила вона.—

Ти міг би інколи й про мене потурбуватись. Якби ми

поставили четверту телевізорну стіну, ця кімната була б

уже не тільки наша — тут оселились би різні незвичайні

люди. Можна відмовитись від чогось іншого.

— Ми й так багато від чого відмовились, щоб випла­

тити за третю стіну. Лише два місяці тому її поставили,

якщо ти пам’ятаєш.

209

— Лише два місяці тому! — Якусь мить вона диви­

лась на Монтега, тоді промовила: — Ну, до побачення,

любий.

— Д о побачення.— Він пішов був, та раптом зупи­

нивсь і озирнувся.— П 'єса щасливо закінчується?

— Я ще не дочитала до кінця.

Він підійшов, прочитав останню сторінку, кивнув,

згорнув п’єсу, віддав її дружині й вийшов з дому на

мокру від дощу вулицю.

Дощ ущухав. Дівчина йшла серединою тротуару, під­

вівши голову,— на її обличчя падали окремі краплини.

Побачивши Монтега, вона посміхнулась.

— Здрастуйте!

Він привітався, а тоді спитав:

— Ну, що-небудь ще надумали?

— Аякже, адже я божевільна. Так добре, коли до­

щить... Я люблю гуляти під дощем.

— Не думаю, щоб мені це сподобалося.

— А може, й сподобалося б, якби спробували.

— Ніколи не пробував.

Вона облизнула губи.

— Дощ навіть на смак приємний.

— І чого це вам кортить усе спробувати на смак хоч

раз? — запитав він.

— Буває, що й не раз.— Вона глянула на щось, за-

тиснуте в руці.

— Що там у вас?— поцікавився Монтег.

— Кульбаба. Певне, остання. Я й не сподівалася зна­

йти кульбабу такої пізньої осені. Є така прикмета —

потерти нею під підборіддям, чули? Дивіться.— Вона,

всміхаючись, доторкнулася підборіддям до квітки.

— Навіщо це?

— Коли

залишиться

слід,— значить,

я

закохана.

Є слід?

Монтегові нічого не лишалось, як подивитися на її під­

боріддя.

— Ну що? — запитала дівчина.

— Жовте.

— Чудово! А тепер перевіримо на вас.

— Зі мною нічого не вийде.

— Побачимо.

Не встиг він і ворухнутись, як дівчина тицьнула йому

210

кульбабу в підборіддя. Монтег мимохіть відсахнувся,

а вона засміялася.

— Стійте тихо!

Подивившись на його підборіддя, Кларіс насупилась.

— Ну що? — запитав Монтег.

— Як вам не соромно! — вигукнула вона.— Ви ні в

кого не закохані!

— Ні, закоханий.

— Але ж цього не видно.

— Я дуже закоханий! — Він намагався викликати в

уяві чиє-небудь обличчя, але марно.— Закоханий!

— О, будь ласка, не дивіться на мене так.

— Це все ваша кульбаба,— мовив він.— Весь пилок

перейшов на ваше підборіддя, тож мені не лишилося

нічого.

— Так-так, звичайно. Я вас засмутила, еге ж? Бачу,

що засмутила... Даруйте, я не хотіла, справді, не хоті­

ла...— Вона легенько торкнулась його ліктя.

— Ні, ні,— поквапливо відповів він.— Усе гаразд.

— Мені треба йти. Скажіть, що прощаєте мені. Я б не

хотіла, щоб ви на мене сердилися.

— Та не серджусь я. Хіба що трохи прикро.

— Я йду до свого психіатра. Мене примушують до

нього ходити. От і доводиться вигадувати для нього

всякі дурниці. Не знаю, якої він про мене думки, але

каже, що я справжня цибулина! Мовляв, треба мене

облуплювати шар за шаром.

— Мені теж здається, що вам потрібен психіатр,—

сказав Монтег.

— Ні, ви так не думаєте.

Він зітхнув, а тоді промовив:

— Еге ж, не думаю.

— Психіатр хоче знати, чом це я блукаю в лісі, див­

люся на птахів і ловлю метеликів. Колись я покажу вам

свою колекцію.

— Гаразд.

— Вони хочуть знати, як я проводжу свій час. Кажу

їм: іноді просто сиджу й дум аю . Але не кажу, про що.

А іноді кажу, що люблю закинути голову, як оце зараз,

і ловити дощові краплини язиком, Вони смачні. Ви хоч

раз пробували?

— Ні, я...

— Ви пробачили мені, так?

211

— Так.— Він замислився.— Так, пробачив. Сам не

знаю чому. Ви якась дивна: на вас ображаєшся і легко

вибачаєш. То, кажете, вам сімнадцять?

— Так, через місяць виповниться.

— Дивно. Як дивно. Моїй дружині тридцять, але ви

з вигляду часом набагато старша. Не можу позбутися

цього відчуття.

— Ви теж якийсь дивний, пане Монтег. Іноді я навіть

забуваю, що ви пожежник. Скажіть, можна вас знову

розсердити?

— Гаразд, давайте!

— Як це почалось? Як ви потрапили туди? Як вибра­

ли цю роботу, і саме її? Ви не схожий на інших пожеж­

ників. Я бачила декотрих, я знаю. Коли я базікаю, ви

дивитесь на мене. Коли я вчора сказал а щось про мі­

сяць, ви глянули на нього. Ті, інші, ніколи б так не зро­

били. Інші просто пішли б, не слухаючи мене. А то й

пристрахали б. Люди тепер не мають часу одне для од­

ного. Мало хто так добре ставиться до мене, як ви. Тому

мені й дивно, що ви пожежник — це якось не личить вам.

Йому здалося, ніби він роздвоївся: одна його поло­

вина була гаряча, друга — холодна, одна — ніжна, дру­

га — жорстока, одна — тремтлива, друга — незворушна,

ці половини намагалися знищити одна одну.

— Вам, либонь, уже час іти,— мовив він.

Дівчина побігла, а Монтег, залишившись під дощем,

довго не рушав з місця. Тоді повільно пішов і раптом,

відкинувши голову, підставив під дощ обличчя і відкрив

рота...

Механічний пес ніби спав і водночас не спав; ніби він

був живий і водночас мертвий у своїй буді, що стиха

гуділа, ледь помітно здригалась і м'яко світилась у тем­

ному закутку. Місячне світло з нічного неба проникало

крізь велике вікно і, падаючи на тремтливого механіч­

ного звіра, вигравало на його латунних, мідних і стале­

вих частинах. Світло відбивалося в шматочках рубіно­

вого скла, мерехтіло на тонких, мов капіляри, чутливих

нейлонових волосинах у ніздрях чудовиська, що ледь

помітно тремтіло на своїх восьми павучих, підбитих гу­

мою лапах.

Монтег ковзнув по мідній жердині вниз і вийшов по­

дивитися на місто — вже випогодилося, хмари розсія­

лись. Він запалив сигарету і, повернувшись, нахилився

212

й зазирнув до буди. Механічний пес скидався на веле­

тенську бджолу, що повернулась до свого вулика з поля,

де нектар квітів насичений отрутою, яка викликає безум­

ство і кошмари. Тіло пса всотало цей густий, пряний

трунок, і тепер звір спав, намагаючись сном подолати

згубну отруту.

Привіт,— прошепотів Монтег, як завжди зачудо­

вано дивлячись на мертвого і водночас живого звіра.

По ночах, коли ставало нудно (а таке бувало щоночі),

пожежники ковзали вниз по мідних жердинах, настрою­

вали механізм нюхової системи пса на певний запах і

впускали до нього в підвал пацюків, курчат чи кошенят,

яких однаково треба було втопити, а потім билися об

заклад, кого пес ухопить першим. Через кілька секунд

гра закінчувалася — пацюк, кошеня чи курча, не встиг­

ши подолати й половини відстані, потрапляли до м’яких

лап звіра, а чотиридюймова порожниста сталева голка,

висунувшись, наче жало, з його морди, впорскувала

жертві чималу порцію морфію чи прокаїну. Ж ертву ки­

дали в сміттєспалювальну піч, і забава починалася

знову.

Під час цих розваг Монтег звичайно залишався нагорі.

Колись, два роки тому, він побився об з акл ад з одним

із найдосвідченіших гравців — і програв тижневу плат­

ню. Він і досі пам’ятає несамовитий гнів Мілдред: її

лице взялося червоними плямами, а на лобі набрякли

жили. Тепер по ночах він лежав на ліжку обличчям до

стіни, прислухаючись до вибухів реготу внизу, до дріб­

н ого— наче хтось швидко бив по клавіші р о я л я — цо­

коту пацючих кігтів по підлозі, до попискування мишей,

до похмурої, зрадливої тиші, коли пес безшумно, мов

метелик на світло, вистрибував з буди, жалрів голкою

й повертався назад, щоб відразу ж стихнути, наче вим­

кнули струм.

Монтег доторкнувся до морди пса.

Пес загарчав.

Монтег відсахнувся.

Пес підвівся і глянув на нього — раптом ожили його

очі, в них засвітилися зелено-сині неонові вогники. Знову

почулося гарчання — дивний звук, що дратував вухо,

суміш електричного дзижчання, шипіння масла на ско­

вороді й металевого скреготу, ніби почали рухатися ко­

ліщ ата механізму, який скрипів від іржі та старечої

підозріливості.

213

— Тихше, тихше,— прошепотів Монтег; серце його

шалено калатало в грудях.

Він побачив, як у пса з морди вистромилася на дюйм

голка, щезла, знову вистромилася, знову щезла. Гарчан­

ня, ніби закипаючи, стало голосніше, пес утупився в

Монтега.

Монтег позадкував. Пес ступнув з буди. Монтег ухо­

пився за жердину. Відповівши на доторк, жердина

ковзнула вгору, безшумно пронісши людину крізь отвір

у стелі. Монтег вийшов на тьмяно освітлений майданчик

горішнього поверху. Його лихоманило, обличчя в нього

було бліде, аж зелене. Пес опустився внизу на свої вісім

неправдоподібних павучих лап і знову загудів; його ба­

гатогранні очі-кристали згасли.

Монтег стояв поблизу люка, намагаючись опанувати

себе. Позад нього, в кутку, за столом, освітленим лампою

під зеленим абажуром, четверо чоловіків грали в карти.

Вони поглянули на Монтега, але ніхто нічого не сказав.

Лише один, у капелюсі брандмейстера з зображенням

фенікса, нарешті гукнув через усю кімнату, тримаючи

карти в сухорлявій руці:

— Що скоїлося, Монтег?

— Він мене не любить.

— Хто, пес? — Брандмейстер вивчав свої карти.— Об­

лиште. Він не може любити чи не любити... Він просто

«функціонує». Це ніби в задачі з балістики. Для нього

розраховано траєкторію, він іде по ній. Сам знаходить

мішень, сам повертається назад і вимикається. Мідний

дріт, акумулятори, електрика — і все.

Монтег судомно вдихнув повітря.

— Його можна настроїти на будь-яку сполуку —

стільки-то амінокислот, стільки-то фосфору, стільки-то

жирів і лугу. Чи не так?

— Ну, це всім відомо.

— Хімічний склад і процентне співвідношення кож­

ного з нас зареєстровані в загальній картотеці там,

унизу. Хіба не міг хто-небудь настроїти «пам’ять» меха­

нічного пса, нехай частково, на якусь сполуку, ну, хоча б

на амінокислоти? Цього досить, щоб зробити те, що він

зробив щойно,— він реагував на мене,

— Дурниці,— кинув брандмейстер.

— Він роздратований, але не розлючений. Хтось на­

строїв його пам’ять проти мене, саме настільки, щоб він

гарчав, коли я доторкаюся до нього.

214

— Та хто б це міг бути? — здивувався брандмей-

стер.— Хіба в вас тут є вороги, Гаю?

— Нібито нема.

— Завтра механіки перевірять пса.

— Він не вперше гарчить на мене,— сказав Монтег.—

Минулого м іс я ц я — двічі.

— Все буде гаразд, не хвилюйтеся.

Але Монтег не рушав з місця — він думав про венти­

ляційну решітку в передпокої свого дому й про те, що

було сховане за нею. А що, коли хто-небудь із пожеж­

ників довідався про це й «розповів» механічному псові?..

Врандмейстер, підійшовши до люка, запитливо гля­

нув на Монтега.

— Я намагаюсь уявити,— сказав Монтег,— про що

пес думає ночами? Чи справді він оживає, коли ки­

дається на когось? Від цього мені стає моторошно.

— Він думає лише про те, що ми від нього вимагаємо.

— Шкода,— тихо проказав Монтег,— бо ми в нього

вкладаємо тільки одне — переслідувати, хапати, вби­

вати. Сором нам, що ми не вміємо навчити його нічого

іншого!

Врандмейстер Вітті зневажливо пирхнув.

— Дурниці! Механічний пес — взірець того, що може

створити людський геній, чудова рушниця, яка сама

знаходить ціль і влучає без промаху.

— Саме тому я й не хотів би бути наступною жерт­

вою,— сказав Монтег.

— У чому річ? У вас нечисте сумління?

Монтег зиркнув на Бітті.

Той стояв, пильно дивлячись на нього, потім губи в

брандмейстера здригнулися в усмішці і він зайшовся

тихим, майже безгучним сміхом.

Один, два, три, чотири, п’ять, шість, сім днів.

І щодня, виходячи з дому, він знав, що Кларіс десь

поблизу. Одного разу він бачив, як вона трусила горі­

хове дерево, другого разу вона сиділа на лужку й в’я­

зала синій светр, разів зо три чи з чотири він знаходив

на своєму ганку букет о