Марсіанські хроніки. Збірка [Рей Дуглас Бредбері] (fb2) читать постранично, страница - 2

розси-

6

паючи жменями магнітний порошок. Цей порошок зби­

рав увесь пил та бруд і, наче дим, зникав за вікном, роз­

віяний гарячим марсіанським вітром.

Удень, коли стародавнє море дихало спокоєм і в садку

стихав шелест виноградних лоз, коли завмирало в полу­

денній тиші далеке марсіанське місто, господар будин­

ку К сидів у себе в кімнаті і читав металеві книги з опук­

лими ієрогліфами. Він водив рукою по сторінці, немов

грав на арфі, а з книги линув голос. Тихий голос далекої

старовини співав повість тих часів, коли море билося

в берег хвилями червоної пари, коли стародавні- люди

вели у бій хмари металевих комах і загони смертоносних

електричних павуків.

Уже двадцять років подружжя К жило біля мертвого

моря. А цей будинок, що, ніби соняшник, повертався ф а ­

садом до сонця, цілих десять століть давав притулок

їхньому роду.

І він, і вона були ще не старі. Як у всіх марсіан, у них

була брунатна ш кіра і схожі на золоті монети очі. Голос

тихий, співучий.

Ще недавно вони знаходили відраду в своїх улюбле­

них заняттях: м алю вали вогняні картини, тішилися дов­

гими розмовами, що тривали аж до світанку в кімнаті

для бесід під портретами, які світилися блакитним фос­

форичним сяйвом, а коли достигав виноград, вони пла­

вали в каналах, наповнених зеленим вином.

Та нараз щ астя покинуло їх.

Цього ранку Ілла К стояла між колонами і слухала

розпечену пустелю, яка, мов безкрає море, сягала дале­

кого обрію.

Вона знала: щось має трапитись.

І вона чекала.

Ілл а вдивлялась у блакитне небо М арса, немов споді­

ваючись, що воно от-от пожолобиться в потугах і викине

на пісок пустелі якесь блискуче диво.

Але нічого не сталося.

Стомлена чеканням, вона пішла до дверей. Д рібнень­

кий дощик падав з вершечків колон, охолоджуючи по-

вітря. Н а мить хм ара вологи огорнула її, і ж ін ка наче

занурилася в струмок. Н а підлозі в кімнатах блищали

потоки холодної води. Вона чула, як тихо співає книга

під руками чоловіка. Його пальці ніколи не втомлю ва­

лись грати стародавніх пісень. Якби ж то він іще хоч раз

7

узяв її, як бере свої книги, вона сама забриніла б у нього

в руках, наче арфа.

Марні мрії! Ж інка похитала головою і заплющила зо­

лотаві очі. Ні, вона не дорікала своєму чоловікові, бо

знала, що одружені люди зрештою звикають одне до од­

ного і старішають серцем.

Вона лягла в крісло, яке відразу набрало зручної для

її тіла форми, і заплющила очі.

І зразу ж їй приснився дивний сон. Пальці у неї з а ­

тремтіли, напружилися й почали судомно хапати повіт­

ря. З а мить жінка прокинулась і сіла, важко дихаючи,

в кріслі. В її очах світився переляк.

Вона швидко озирнулася, ніби шукала когось очима.

Але марні сподівання: між колонами не було нікого.

В трикутних дверях стояв чоловік — Ілл К.

— Ти мене кликала? — роздратовано спитав він.

— Ні, ні! — вигукнула вона.

— Мені здалося, ти щось кричала.

— Невже? Я задрімала на хвильку і бачила сон.

— Сон удень? Удень тобі не часто видяться сни.

Ж інка випросталася, наче її хтось ударив по обличчю.

— Який

дивний

сон,— прошепотіла

вона.— Дуже

дивний.

— Справді? — знехотя мовив чоловік, бажаючи швид­

ше повернутися до своєї книги.

— Мені приснився якийсь чоловік.

— Чоловік?

— Високий чоловік. Сантиметрів сто вісімдесят на

зріст.

— Що за нісенітниця! Тобі приснився якийсь виродок-

велетень!

— Проте він здався мені... вродливим,— вела вона

далі, затинаючись, повільно підбираючи потрібні слова.—

Хоч і надто високим. І в нього були... О, я знаю, ти ска­

жеш, що це дурна фантазія. Але в нього були сині очі!

— Сині очі?! Оце сон! Ти, може, ще скажеш, що він