Книга драконів [Едіт Несбіт] (fb2) читать постранично, страница - 5

робити. Він схопив «Бестіарій», скочив на спину сумирного красеня гіпогрифа і, нахилившись до його вуха, прошепотів:

— Лети, любий гіпогрифе, щодуху лети до Галькової пустелі!

Побачивши, що вони полетіли, дракон кинувся їм навздогін. Червоні драконові крила скидалися на хмари, освітлені призахідним сонцем, а білі гіпогрифові — на хмаринки у серпанку місячного сяйва.

Люди в місті повибігали на вулиці, коли дізналися, що за гіпогрифом, з королем на спині, женеться дракон. А коли ті зникли десь у напрямку Галькової пустелі, всі подумали про найгірше — про те, що вони одягнуть на королівські поминки.

Але дракон ніяк не міг наздогнати гіпогрифа. Білі крила були, хоч менші, та сильніші за червоні, тож білогривий кінь відлітав усе далі й далі, а дракон переслідував його, аж доки вони не досягли самого серця пустелі.

Галькова пустеля дуже схожа на морський пляж, тільки без піску — її суцільно вкривають округлі камінці. І нема там ані травинки, ані деревця на сотні миль довкола. Ліонель зіскочив з гіпогрифа, поспіхом розщіпнув «Бестіарій» і розгорнутим поклав його на каміння, а тоді, заторохтівши галькою, вернувся до свого білосніжного коня. І саме вчасно, бо показався дракон. Він ледве летів, озираючись довкруги в пошуках тіні, бо вже була майже дванадцята, сонце яскраво світило в безхмарному небі, і не було ані деревця на сотні миль.

Дракон приземлився і почав корчитися на голому камінні, бо так сильно нагрівся, що аж димів. Він знав, що коли не знайде хоч би маленьке деревце з тінню, то може зайнятися. Спробував було дістати своїми червоними пазурами короля з гіпогрифом, але був занадто виснажений, а до того ж, не хотів напружуватися, щоб не спалахнути.

I раптом дракон побачив книжку, розгорнуту на сторінці з написом «Дракон». Він глипнув на неї, трохи повагався, потім глянув удруге, і ще раз. Нарешті з лютим ревом увігнався в малюнок, з якого колись утік, і всівся під пальмою. Лише краї сторінки трохи обвуглилися.

Побачивши, що дракон знову сидить під своєю пальмою — бо ж це було єдине дерево у всій Гальковій пустелі, — Ліонель зістрибнув з гіпогрифа і з виляском захряснув книжку:

— Ура! Нарешті ми з ним покінчили!

I він дуже ретельно застебнув рубіново-смарагдові защіпки.

— О мій любий гіпогрифе! — вигукнув Ліонель. — Ти найсміливіший, найдорожчий, найпрекрасніший…

— Тсс… — скромно обірвав його гіпогриф. — Хіба ти не бачиш, що ми не самі?

I справді, довкола них зібрався цілий натовп: прем’єр-міністр і депутати парламенту, футболісти, сиротинець, мантикора, коник-гойдалка і взагалі всі, кого свого часу з’їв дракон. Бачте, він не міг забрати їх зі собою в книжку — вона була трохи малувата навіть для нього самого — тому, звичайно ж, мусив залишити їх назовні.

Усі вони щасливо дісталися дому.

Король запитав мантикору, де б їй хотілося жити, і вона благала повернути її в книжку:

— Мені не до вподоби публічне життя, коли ти розумієш, про що я… — сказала вона.

Звісно, мантикора добре знала дорогу — можна було не боятися, що вона помилково відкриє не ту сторінку і випустить дракона чи ще когось. Мантикора вернулася на свою рідну картинку і досі звідти не виходить — саме тому ви можете побачити мантикору тільки в книжках. І не сумнівайтеся — вона випустила на волю всіх котиків та кішечок, бо в книжці й без них було тісно, та й бідончиків з молоком для них там не було.

Коникові-гойдалці дозволили жити на гіпогрифовій сторінці.

— Це місце мені подобається, бо ніякий дракон сюди не може дістатися, — пояснив він.

Білокрилий красень гіпогриф показав коникові-гойдалці дорогу, і той жив на гіпогрифовій сторінці, аж доки король не подарував його своїм пра-пра-пра-правнукам.

Що ж до білого гіпогрифа, то він став особистим королівським коником, посада якого звільнилася після відставки коника-гойдалки. А синя птаха з барвистим метеликом до сьогодні пурхають між трояндових кущів та лілей у королівському саду і живуть припіваючи.

Дядечко Джеймс та пурпуровий прибулець

Принцеса і син садівника гралися на подвір’ї.

— Що ти робитимеш, коли виростеш, принцесо? — запитав син садівника.

— Я б хотіла вийти за тебе заміж, Томе, — відповіла принцеса, — ти не проти?

— Ні, я не проти. Якщо ти так хочеш, то я одружуся з тобою, — відповів Том. — Якщо тільки матиму час, звісно.

Том збирався, коли виросте, стати генералом, поетом, прем’єр-міністром, адміралом, та ще й архітектором. А поки що він був найкращим учнем у класі, особливо з географії.

Що ж до принцеси Мері-Енн, то вона була дуже милою дівчинкою, доброю і люб’язною, навіть до дядечка Джеймса та інших людей, які їй не надто подобалися. Тому її всі любили. І хоч вона й не була надто здібною, як на принцесу, однак завжди намагалася виконувати домашні завдання. Бачите, навіть коли ви знаєте абсолютно