Книга драконів [Едіт Несбіт] (fb2) читать постранично

- Книга драконів (пер. Володимир Чернишенко) (и.с. Казки Старого Лева) 2.51 Мб (читать) (читать постранично) (скачать fb2) (скачать исправленную) - Едіт Несбіт

Настройки текста:

Едіт Несбіт Книга Драконів

«Книга Драконів» присвячується Розамунді — саме їй першій були розказані казки — зі щирою вірою в те, що колись вона сама напише книжку і присвятить її тій, що нині велить вісьмом жахливим драконам щонайсмиренніше припасти до її маленьких смаглявих ноженят.

Бестіарій

Коли надійшла вістка, він саме будував палац, тож кубики лишилися розкиданими на підлозі — нянечка прибере. Зрештою, це була таки визначна вістка. Бачте, у двері постукали, почулися голоси зі сходів і Ліонель було подумав, що то прийшов майстер полагодити газовий ріжок, який не горів з тої самої пори, як він спробував почепити на ньому гойдалку. Але потім несподівано увійшла нянечка і промовила:

— Паничу Ліонелю, золотко, вони прийшли зробити тебе королем.

Нянечка спробувала перевдягти його, причепурити, вимити йому руки й обличчя, а Ліонель увесь час звивався у її руках, совався на стільці та рюмсав без угаву:

— О, нянечко… В мене вуха досить чисті… І волосся не чіпай, я вже чесався… — і нарешті: — Та досить уже!

— Ти поводишся так, наче вирішив бути вугром, а не королем, — сказала нянечка.

Та ледь вона лишила його у спокої, як Ліонель метнувся до дверей, відкинув защіпку і вибіг з кімнати, навіть не думаючи чекати на якусь там носову хустинку.

У вітальні його зустріло двоє страшенно серйозних на вигляд панів у червоних мантіях з хутром і в золотих діадемах з оксамитовим верхом, немовби джем на тістечку.

Обоє низько вклонилися Ліонелеві, а серйозніший із двох промовив:

— Сер, ваш пра-пра-пра-прадід, король цієї країни, помер, тож тепер королем мусите стати ви.

— Будь ласка! — погодився Ліонель. — Коли починати?

— Вас коронують пополудні, — відповів страшенно серйозний пан, який, щоправда, не був аж такий похмурий, як його приятель.

— На котру годину я маю прибути? З нянечкою чи без? Чи потрібно вдягати оксамитовий костюмчик з мереживним комірцем? — чемно запитав Ліонель, котрого частенько запрошували на чай.

— Вашу нянечку доправлять до палацу пізніше. А перевдягатися не варто — королівська мантія однаково все прикриє.

I страшенно серйозні панове провели Ліонеля до карети, запряженої вісьмома білими кіньми, що спинилася перед Ліонелевим будинком. Ліонель жив у будинку номер сім, по ліву руку, коли підійматися вулицею.

В останню мить Ліонель вибіг сходами нагору, цьомкнув нянечку і подякував:

— Спасибі, що вмила мене! Жаль, що я не пустив тебе до другого вуха, але… вже немає часу. Дай мені носову хустинку. До побачення, нянечко!

— Бувай, золотко, — відповіла нянечка, — будь чемним маленьким королем, кажи: «Дякую!» і «Будь ласка!», — не бери більше ніж дві додаткові порції — що б то не було! — і не забувай спочатку пригощати дівчаток.

Ось так усе це почалося. Ліонель ніколи не думав і не гадав ставати королем — так само, як і ви, мабуть. Тому не дивно, що все йому було за новину. Увесь час, доки карета їхала містом, Ліонель покусував язика, аби пересвідчитися, що це йому не сниться. Язик болів по-справжньому, отже, все довкола теж справжнє, думав він. Лише півгодини тому він будував у своїй кімнаті вежу з кубиків, а тепер — вулиці майорять прапорами, з вікон виглядають люди, махають хустинками і кидають на дорогу квіти. Уздовж тротуарів виструнчилися червоні гвардійці, в церквах шалено б’ють у дзвони, і гучною піснею під акомпанемент їхньої музики лунає звідусіль:

— Многая літа, Ліонелю! Многая літа, наш маленький королю!

Спочатку Ліонель трохи шкодував, що не вдягнув свого найкращого одягу, але скоро забув і думати про це: він же не дівчисько, щоб перейматися такими речами. Страшенно серйозні пани, які виявилися секретарем і прем’єр-міністром, дорогою пояснювали Ліонелеві незрозумілі речі.

— Я думав, у нас республіка, — казав Ліонель, — у нас же не було ніякого короля?

— Смерть вашого пра-пра-пра-прадіда, сер, сталася тоді, коли мій дідусь був ще хлопчиком, — пояснював прем’єр-міністр. — I з того часу громадяни збирали вам на корону. Кожного тижня — так вони, знаєте, вирішили — по шість пенсів із тих, хто мав багато кишенькових грошей, і по півпенні з тих, хто стільки не мав. Ви ж знаєте, є таке правило: корона повинна бути оплачена народом.

— Але ж мій пра-пра-скільки-там-його-дід мав корону?

— Так, але він, боячись марнославства, наказав покрити її циною, а перед тим усі коштовності з неї продав, щоб купити книжки. Він був диваком… дуже добрим королем він був, звісно, але мав ваду — любив книжки. Майже на смертному ложі він послав корону до лудильника, але так і не встиг заплатити йому за роботу…

Прем’єр-міністр змахнув сльозу, а карета спинилася, і Ліонеля вивели на коронування. Коронування