Фраґменти свободи [Мірек Боднар] (pdf) читать постранично, страница - 2

зупинки, що біля пошти, смерділо падлом.
ніби десь тут з’явився м’ясокомбінат.
бррр і фу.
а ще я вчора був хворий, але відлежався цілий день під ковдрою,
пив помічні трав’яні чаї, читав книжку, і сьогодні вже здоровий.
ось такий звід новин за сьогодні.
дякую за увагу.
і не хворійте, друзі!

6

* * *
помітив, що не люблю їсти.
ні, ну коли вже зовсім голодний,
то можна щось і з’їсти, навіть із задоволенням,
але взагалі-то не люблю я цього діла,
бо коли поїм, то роблюсь якимось лінивим і сонним
(навіть трахатись не хочеться),
а цього нафіґ треба, і так ледащо по житті.
інша справа, коли ледь голодний —
хочеться движувати і там всі діла.
а ось мама мені каже:
«ти, придурку, нічого не їсиш, лише п’єш і куриш,
ти собі, суко, виразку шлунка заробиш!»
ну, може, не зовсім так,
здається, замість «виразку» каже «язву», але десь так.
і я вважаю, що мама має рацію.
тож як лежатиму в лікарні з виразкою, чи там з язвою,
то щоб, суки і придурки, прийшли до мене і принесли мені мандаринок,
бо мандаринки я люблю і від них не хочеться спати
(а коли трахаєшся, то можна видушувати сік одне на одного і злизувати).
і не дай Боже з тою фіґнею шлунка мандаринки не можна їсти.

9

* * *
а я оце ходив сьогодні в гості до Ендрю.
і не напився.
і не написав нікому ніякої фіґні.
а так би не пішов у гості,
а пішов би в «Химеру»,
напився би
і знову написав би комусь якусь фіґню.
а завтра в «Химері» буде якась вечірка.
і я туди піду.
і знову, напевно, нап’юсь.
і знову, напевно, напишу комусь якусь фіґню.
отакий я поцаватий чувак.
але ні, ніфіґа,
ось спеціально не візьму з собою телефона
і не напишу нікому ніякої фіґні.

10

* * *
і небо високо над головою,
і трава в росі під ногами,
і ліс обабіч зеленою стіною —
чом би й не тішитись цими дарами!
йду і щось таке дурне наспівую собі.
шоста ранку або близько того, я фіґзна-де, сонний і невиспаний,
увечері електричкою вибрався з Одеси, гроші закінчились,
все, що залишилось — пачка сиґарет і мінералка,
за плечима рюкзак, в рюкзаку — спальник.
в електричці мене розбудили,
сказали: «мальчік, вихаді, Вапнярка, твая астановка», —
я вийшов, було темно, перекемарив на вокзалі, поки не почало світати,
вибрався на трасу й ось іду собі по дорозі і пісеньки дурні співаю.
над’їде машина
й забере мене.
блудного сина
удача не омине.
ага, дві машини,
дорога глуха, вже годину йду і хоч би яка фіра проїхала.
виходжу на якесь перехрестя, розглядаю вказівники, розглядаю мапу,
роздупляюсь, куди мені треба, і йду далі.
чую шум, оглядаюсь, їде.
махаю рукою, зупиняється.
жіночка років тридцяти п’яти.
– куда тібє, мальчік?
– еее, та куди-небудь, еее... до Ямполя хоча б.
– садісь, я в Магільов.
прекрасно, це навіть краще, ніж я сподівався.
рушаємо, я їй розказую, що їздив з подругою до Криму,
подруга залишилась в Одесі у знайомих, а я от вертаюся до Франика.
проїхали вже Ямпіль,
праворуч від дороги — села, поля, фруктові сади,
ліворуч — Дністер тече,
жіночка показує рукою кудись вбік Дністра,
каже: «с той старани уже Малдавія», —
«чудово», — думаю я і киваю головою.

12

смутна ти якась, сестричко,
розказуй, слухаю тебе уважно.
ага, є в мене і запальничка,
і сиґарети в мене є, пташко.
і вона розказує, що в неї проблеми з чоловіком, всі ці гнилі діла,
і я слухаю її, і ми куримо,
праворуч від нас Україна, ліворуч від нас Молдова,
ранній-ранній ранок, починає пригрівати сонце, за вікном серпень,
і, йопта, життя прекрасне!
якоїсь миті вона гальмує, зупиняється, глушить мотор,
нахиляється до мене, однією рукою обнімає мене за голову, цілує,
другу руку запихає під футболку і гладить мені спину.
я повторюю все за нею.
мені дев’ятнадцять років,
попереду мене чекає Франик, друзі і ціла купа цікавого життя,
попереду її чекає неврівноважений чоловік і, сподіваюсь, те ж саме,
але тепер нас не гребе нічого.

* * *
дивитися політичні ток-шоу,
читати партійні брошурки,
писати листи до влади,
ходити на мітинґи і демонстрації,
розмахувати прапорами,
боротися з антинародним режимом
на сторінках незалежної преси.
може, я чогось не розумію,
але ця країна залажала,
і це, здається, надовго.
мої співгромадяни моляться:
хліб наш насущний дай нам сьогодні —
свободу слова говорити про політику,
і прости нам провини наші,
як і ми прощаємо кандидатам нашим,
і не введи нас у спокусу,
але визволи нас від якогось чергового Кучми.
щасливі усміхнені обличчя,
радість і гуртування на барикадах,
революційні гімни та пісні.
нудно.
мені двадцять п’ять,
я почуваюся на п’ятдесят сім,
і мені немає чого втрачати, окрім віри,
моя мама померла від героїну,
а тата свого я не знаю,
і в сім’ї великій,
в сім’ї вольній, новій
я пустився берега,
мене били скінгеди за те,
що захищав арабів і негрів з медичного,
мене били менти за те,
що малював свастику на стінах білого дому,
а тепер я стою голий