Рай [Василь Барка] (fb2) читать постранично, страница - 4

стокротки біліють на траві, аж прозорій. Стояла Ольга —

ніби в рожевому тумані.

Самі з любов’ю своєю, дивилися в очі одно одному. Глибокі очі на блідих і ніжних,

як шовк, обличчях, рідні — мов від сотворіння світу. Час, що завжди числить секунди,

наче скнара червінці, здається, забув про них, аж поки в цілому місті настала сонна тиша.

Той дуб дорогий, як пам’ятний знак: біля нього ж Ольга знайшла свою любов.

А тепер... надійдуть вони увечорі — косий пеньок забіліє перед ними, серед

потоптаних стокроток. Передчуття, що великий іспит із страшними нещастями судилось

витерпіти, торкається чорним крилом до серця і вселяє тривогу.

— Ходім! — стрепенулась Ольга.

Через піщану площинку, з квітником у формі зірки, пішли до брами. Оглянулись на

шелест і тріскотливі удари. Велетень лежить на землі. Гілки колихаються від стрясення.

Робоча бригада споглядає поваленого. Взявши сокири, поволі рушає поратися коло

корони.

Оркестранти хутко розсілися в блакитній мушлі; побриніли, почиргикали, погуділи,

аж ось сутулувата чорна постать стала перед ними і сухенько постукала по пюпітру.

...Заговорила, закричала музика п’ятдесятьма голосами — лову дістало серце наше,

призналося, що любить, що ненавидить. Найщиріша в світі — музика: як промовить у

голубиному тоні, вся сердечна! вся блаженна!

А гіллястий велетень — мов труп... Озброєні хлоп’ята голосно жаліють,

згуртувавшись коло пенька.

І центуріон схиляється: числить політки.

ПОРУШЕННЯ РУХУ

Раніш, ніж зайти до вчителя, Олександер і Ольга походжають близько його квартири,

коло чорного струмка, що котиться в глибокому вузькому рівчаку, обриштованому

дошками.

— Зрештою, — говорить Олександер, — «прокляті питання» розв’язуються просто.

Мій знайомий, медик, має проект перебудови організму: шлунок треба звузити, кишки

вкоротити... передбачено багато інших реформ, про які забув. Коротко кажучи, весь

організм треба розрізати на частини і зшити наново, на основі раціонального пляну.

— Він божевільний, — скрикнула Ольга.

— Ні, автор твору «Революційна хірургія». Суспільство можна різати?

— Чому ж? Іноді роблять операцію...

— Гаразд: вирізують гланди, коли треба. Загнився палець — геть його! Струхлявів

зуб — геть! А навіщо різати здорові груди? Навіщо, водячи пальцем по «геніальному

пляну», розтинати народну душу і зшивати наново, щоб задихалася в смертних корчах?

Закони життєтворчости невідомі. Знаємо сантиметр у хвості комети, а беремося

перекроювати всю.

— Небезпечні думки, — шепнула Ольга на вухо.

— Певно. Щось підгнило в марксистському королівстві. Мати любить сина, — нехай

доведуть мені, що тут матеріяльна первооснова! Ні, товариші «псаломщики», в душі

людини є велика таємниця, як світ.

— Здається, «псаломщики» й самі бачать.

— Можливо, недарма ж кулями забороняють відступати від матеріялізму. Коли я

читаю Сковороду чи Сен-Сімона, щось аж світить у душу. Тут серйозна справа! Наші

дядьки вгороджували в землю скривавлені пальці з обідраними нігтями: тримали її,

святиню і порятунок. Отак я чіпляюся за свою особисту думку. Нехай відріжуть голову,

— тоді їхня взяла. Потайки від миру, вночі допитуватимусь свого. Ніби видіння близько

стоїть і манить. Хочу здерти пов’язку з повік, а вона, мов залізна, приросла до черепа. Не

можна! Мусиш думати згідно з інструкціями.

— Погано, любий, дуже погано! А в буржуазному суспільстві яка ж правда?

— Ольго, насильство з кров’ю породжує гірший лад, ніж капіталістичний. Уявім

собі, що ми вириваємося з нашої дійсности...

Несподівано з високого вікна жінка линула змилену воду в струмок. Оббризкала

Ользі рукав і щоку. Без виразу подивилася прекрасними, як топази, непорушними від

заспаности очима на покривджену, зачинила вікно.

Олександер поспішив на поміч подруженьці, що батистовою хусточкою стирала

мильні плями. Глянувши на струмок, він закричав:

— Громадянко, гроші з водою вихлюпнули!

Вікно недовірливо розчинилося, карі спитали:

— Що ви кажете? Де ж гроші?

— Он, — кричить Олександер, — на воді... та поспішіть, бо тікають!

В дві секунди очі стояли коло струмка. Пошукавши, наблизились до Олександра:

— Нема там ніяких грошей. Що ви дурите? Як вам не соромно?..

— Мені