Рай [Василь Барка] (fb2) читать постранично

- Рай (и.с. Історія України в романах) 2.64 Мб скачать: (fb2) - (исправленную)  читать: (полностью) - (постранично) - Василь Барка

 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ В РОМАНАХ

Василь

БАРКА

РАЙ

Роман

ХАРКІВ

«ФОЛІО»

2009

Текст друкується за виданням:

Барка В. Рай: Роман. — Джерзі Ситі-Ню Йорк:

Вид-во «Свобода», 1953

Серед видатних українських письменників XX століття слід назвати ім’я поета і

романіста Василя Барки (Очерет Василь Костянтинович) (1908–2003). Уже першими

віршами він заявив про себе як «чужерідне тіло», яке система намагалась виштовхнути (і

виштовхнула-таки!) з «комуністичного раю».

Саме цей «рай» показав В. Барка у своєму першому романі «Рай», що вийшов у 1953

році у Нью-Йорку і зараз є маловідомим українському читачеві. У його основі —

автобіографічні спомини самого автора. Головний герой — професор слов’янської

філології Антон Никандрович Споданейко, внутрішнє життя якого, цінності та думки

близькі письменникові. Розповідаючи всього про дві доби життя пересічних українців (20

і 21 червня 1941-го) в умовах сталінського режиму, В. Барка спростовує міф про нього як

земний рай. Автор показує, як, за формулою Достоєвського, «диявол з Богом борються, а

поле бою – серця людей».

ПРИГОДА ДІДОВІ ПОЛУНИЦІ

Дід Полуниця, городянин з Вокзальної вулиці, 19-го червня 1941 року вертався

додому мимо закритого «Золотого собору». Було соняшно; біля самих сходів, безконечно

широких, смуткував жебрак, один з тих, що раніше юрмилися під церковними стінами.

Соціялізм давно спровадив їх безвісти. Цей останній притулився до цегли: кощавий, наче

всохле деревце. На тілі неподобне лахміття. З-під неймовірно засмаленого лоба,

обведеного сіддю, тихо біліли іскорками слабі очі; біліли, худі й гіркі, серед червонасто

притінених брижечок, по сторонах ніби зв’язаних двома вузликами, що від них декілька

зморшок повилося наниз. Борідка пристелена до горла; певно, зимою жебрак підтакував її

під комір.

— Дай Бог здоров’я!

— Здоров синку! — відказав ветхий.

На долоню йому поклав троячку дід Полуниця:

— Може, й ми на святки вмиватися будемо.

— На святки?.. відкрив би я, сину, правду тобі, а не знаю, чи ти дулом твердий.

— Може, й твердий. Послухаю та красно подякую.

— Як так, то слухай сюди! Сказав Господь: — я дав їм закон, вони ж ні на що,

самодумні, не зважають... аж поки не стануть при безодні, не приторкнуся: все йтиме від

себе. Може, лихо без просвітку навчить їх. Сказав Господь, і що діється тепер, — то

діється безумно, нема в ньому світла віри. Це йтиме, поки людство не поклониться Божій

правді. Бувай здоров, синку!

Дід Полуниця шепнув: — спасибі! — і, зробивши декілька кроків, оглянувся, —

жебрака вже не було на сходах. Вражений дуже, Полуниця поглянув сюди-туди, пішов по

сходах до громадезних дверей, прочинив їх, як міг, і побачив, що повно порохняви, сліду

ж людського ніде нема. Що за знак?! Не стямиться з дива Полуниця: — куди ж дівся

торбешник, провалився крізь землю, чи що... їй-богу, це не просто собі! А скажи де-

небудь, зразу посадять, пришиють і посадять, а сусіди махнуть рукою в дворі: е-е, такий

самий безклепок, як став професор, його побратим, — той теж ману бачить... — мертвяк з

виразкою страшною на горлі, приходить, переказує, що за світом діється. Промовчу про

жебрака, сам собі знатиму; це, може, старець посланий: думай, що до чого!

Коли знов оглянувся дід Полуниця, примітив старця ген за деревами: то посувався

немічний на десять дрібних кроків, то спочивав, обпершись на костур.

— Бач! — докоряє собі Полуниця. — Цей бідак був ондечки за деревами; либонь,

рушив, щоб за троячку чогось на базарі купити, — туди й напрям має. А я вже хто-зна й

що подумав про звичайного чоловіка. Хоч воно, коли брати до серця, то — чиста правда:

кожне слово старцеве! Як глянеш, що тепер робиться...

НЕБЕЗПЕЧНИЙ ДУБ

Менша білява — голубеня в червоно-брунатній одежці, старша — в ясно-зеленій,

пасмочка (такі на стиглих кукурудзяних качанах) спадають на плечі.

— Будеш за коси смикати? — питає старша; тоді менша хмуриться:

— Не буду.

— А будеш піском обсипатися?

— Ні, не буду!

— Бери лопаточку і пам’ятай, що сказала!

Побігла менша до щебетливих синичок у лузі — товариства одноліток, що

заклопоталося на піску: висипає горбки, припліскує