Рай [Василь Барка] (fb2) читать постранично, страница - 3

на

багатирські груди. Диявол знає, як зав’язана в вузол — величезний, подушеняточко на

кушетці.

Перучи й вигладжуючи зношену одіж в ідеальну рисочку, горда юнацька душа в

найглибшій убогості надає собі пристойного вигляду. Хіба хлопчисько гірший від тих, що

проходять мимо, заглядають в очі його подруженьці, крізь папіросний дим, і аж сліплять

краватками. Ні, кращий! Ставний, як кипарис біля моря, що бурхає за півтораста

кілометрів звідси. Обличчя з легенькою блідістю, волосся в брюнета відходить від лоба

рівно назад, і здогадаєшся: вранці гребінець падає спершу в воду, потім діє. Цяточки з

чоловічках синіх очей і посмішка на вустах, окреслених мініятюрою лука, справляють

враження, що мабуть, штукар цей хлопець.

Його подруженька русява і сіроока; певно, її обрізана, згідно з «модою», коса була

препишна, бо зачіска збунтованими пасмами вкриває голову. Напівдитяча серйозність

світиться в нервовому погляді. Плаття з темно-лазурного сатину має три окраси: сніжний

комірець, чорноляковий поясочок на талії з такою гарною лінією, ніби в скрипок, та

брошку в формі мідного шершня. Батистова хусточка затиснута в жмені.

Ретельно зрівноважує наша мати-природа! Золотою ниткою кохання, найтоншою в

світі і найміцнішою в світі, зв’язує то жінку з характером гранати і чоловіка-флегматика,

схожого на вола, що ступає по чумацькій пилюці; то жінку, тихішу від криничної води, і

чоловіка з пожежею в грудях; то демонічну жінку з очима, як чорне сонце, і мрійника-

чоловіка з волошковими очима...

Золотою ниткою зв’язує крайнощі мати-природа, бо розійдуться вони... розірветься

— розколеться людський образ, виродиться в образ потвори: без різноманітности в

нащадках, без міри, без норми, без крапельки гармонії протилежних прикмет, що буває і в

найтихіших квітах.

І дивно компонує кохання мати-природа! Будує рай, а струмочки щастя звідти, на

жаль, перебігають через пекло.

А робоча бригада під залізним оком центуріона підпилює дуб і підпилює; і дивляться

на її розбійний труд студенти другого курсу філологічного факультету: Олександер

Астряб і Ольга Білолан.

— Кому заважає цей дуб? — спитала Ольга.

— З нього лоби тесатимуть начальству.

— Жартуєш, а мені сумно.

Помовчала і додала:

— Коли ми там стояли, — шуміло верхів’я, свіжий, свіжий вітер був, місяць біг до

хмар — погасав і засвічувався. Кожну пелюсточку в стокроток видно...

Пилка: шарк! шарк! Висипається тирса на траву.

— Отак підпилюють Антона Никандровича, — сказав чорнявець. — Правду кажу:

голова місцевого комітету смикає пилку з одного боку, рудий Серпокрил з другого.

Придивись, на кого схожий доглядач?

Ольга спостерігає центуріона в сірому френчі: лисий, дашкуватий череп і обличчя з

алюмінію.

— На «псаломщика».

Примітимо, що секретаря партійного комітету Тімурленкова, чоловіка розумного й

енергійного, на біду, невгамовного «викривателя» і вічного пропагандиста, професор

історії потихеньку охрестив «псаломщиком»; епітет прищепився.

— Потопчуть стокротки, Ольго! — прошепотів студент.

Подруженька притиснулася йому до плеча і дивиться, як тирса падає з-під пилки,

що: шарк! шарк! — двома метілочками летить на листя.

Зітхнула Ольга, глянула в очі коханому:

— Про що ти думаєш?

— Про зуби в пилки.

Від здивування знялися русяві брови.

— Подумай: страх, що в лекціях знайдуть «контрабанду», а потім «чорний ворон»;

перевтома, бо щодня чотири або шість лекцій, крім вечірніх; недоїдання — Антон

Никандрович харчується в ресторані, треба годину стояти в черзі за стільцем, поки

спритніші насьорбаються юшки... Ольго, пропали маргаритки! Злодії топчуться, як коні. А

потім — безконечні засідання, збори, нудота, що душу вимотує. Можна слона замучити!

От і занедужав старий.

Прирівнення дуба до професора Споданейка-Віконника, що його зібралися провідати

і по дорозі в парк заглянули, вражає уяву Ольги; і зуби, про них сказав Олександер, такі

страшні в неминучості та сірій буденності. Думка тікає від них. Відживають враження

щасливого вечора: вітер; верхів’я дуба аж кипить протяжно у своєму шумі, волосся спадає

Олександрові на очі — глибокі, темні в місячному світлі, а цитринно-золотаві ліхтарі

гойдаються на перехрестях алей;