Рай [Василь Барка] (fb2) читать постранично, страница - 5

розповідали: недалеко від пожежної команди якась жінка, бачивши

перехожих, линула на них змилки. їй сказали, що вона — свиня. Це дуже прикро, коли

особу, можливо, надзвичайно гарну, як і ви, прилюдно ображають. На цій вулиці подібні

речі неможливі. До побачення!

Взяв Олександер свою супутницю під руку, повів потихесеньку далі.

А розпатлані карі очі подивилися вслід, зітхнули і грюкнули дверима.

— Забудьмо про канаву, — сказав Олександер, — про змилки з мідного таза! Таки

уявімо, що зникли звідси. Ми в Америці; прийшовши до висновку, що треба реформувати

суспільство, посилаємо статтю з своїми думками в центральну газету. Розстріляють нас чи

ні?

— Я читала американський роман з такою ідеєю. Здається, автора не арештували.

Але я не певна.

— Не арештують! Ні Сінклера, ні Драйзера не торкали. Там інша атмосфера, ніж у

нас. Там існує повна свобода думки і закон, що охороняє людську особистість. А тут

трублять нам: «найвільніші в світі!» Спробуй слово сказати, зразу в концтабір. Нічого з

«революційної хірургії» не виходить. Страждання, для якого немає ні міри, ні назви...

,

— Олександре! — спинила Ольга і поглянула на сторони. Нікого, крім обшарпанця,

що з шумної вулиці біг назустріч, вона не побачила.

— Держіть його! Держіть! — закричали люди, юрмою вибігши з-за рогу вулиці. —

Зарізав! держіть!..

Небритий здоровило в лахмітті наближається, як вихор, з побілілими і скривленими

губами, з круглими очима кисломолочного кольору, який буває в непросипних п’яниць. У

правій руці виблискує фінка; ліва придержує полу піджака, під якою щось віддувається.

— Ольго, стань за дерево!

Дівчина відходить за стовбур «катальпи». Астряб дожидає над краєм рівчака,

мружачи очі. А здоровило, маючи вільну стежку, гонить мимо і раптом, перечеплений, з

розгону падає на цеглу. Підводиться моментально, підбирає речі, що вилізли з-під поли, і

— до Астряба; відкидає руку з фінкою: наміряється різнути під ребра. З усієї сили,

підбором черевика Астряб стукає його під колінну чашечку.

Ойкнув, випустив фінку злодій і, схопившись долонями за коліно, присів; обличчя

взялося болючими сірими зморшками.

Підбігли переслідувачі; накинулися на босяка і почали місити.

Якийсь суб’єкт, обличчя — жовта маска з носом, подібним до самоварного кранта,

повернутого вгору, і двома непрокліпаними очицями, — почав розмахувати руками:

— Соціялістичних трудящих грабує...

Засюрчав міліціонер. Як завжди, він з’явився наостанку, біліючи піджаком серед

сірого людського одягу.

— Громадяни, прошу розійтися! Ну, давай-давай!..

Відразу люди повідходили набік, а доглядач спокою повів обшарпанця на вулицю, де

став трамвайний вагон і десятки очей спростерігали видовисько.

— Ми з тобою стрінемося, зараза! — гримнув босяк на Астряба. Сповнений

похмурої рішучости, випручав лікоть з міліціонерових рук і оглянувся, щоб запам’ятати

ворога.

Астряб крикнув:

— Дельфіна знаєш?

Тільки тепер вуркаган, присліплений злобою, впізнав Олександра... очі осмутніли,

пересмикнулися губи. Без слова повернувся і пішов, куди ведуть.

ВІДСТУПИ: В ЗДОГАДНИЙ МАЙБУТНІЙ І СПРАВЖНІЙ МИНУЛИЙ ЧАС

1.

Хрипко промовить прокурор: «найвища міра». Суд, покуривши за дверима,

проголосить, що Гаврило Коробка (прозвисько Чик) присуджений до розстрілу, однак

«беручи до уваги, що жертва нападу лишилась жива, — замінити смертну кару на

двадцять п’ять років примусових робіт... присуд остаточний і оскарженню не підлягає».

На сніжно-болотяному каналі, попихаючи тачку, по коліна в грязюці заходиться

злочинець будувати соціялізм; а потім темна нічка-мати поведе за рученьку — в барак,

натоплений, як лазня; а там вурки питимуть самогон і кластимуть на стіл пашпорт і дозвіл

на виїзд; і коштуватимуть папери визволенні три тисячі. Повірять вурки в борг, як братові

рідному, бо знають Чика. Буйна голова повернеться в «малину» — лоно, з якого

несподівано вирвана. Візьметься до помсти... Ні, не візьметься. Тужитиме, як звір.

2.

Чотири роки тому, на баржі, нещасливо наміченій для розграбунку, зчинилась бійка,

і скривавлений Гаврило Коробка захлинувся в розбурханому морі. Морозні буруни пекли

під груди, Чик почував: покладено його в водяну труну, і зараз — кришка.