Маруся [Григорій Федорович Квітка-Основ`яненко] (fb2) читать постранично

***

Часто ме­нi при­хо­дить на дум­ку: чо­го б то чо­ло­вi­ко­вi так ду­же прист­ра­ща­тись на сiм свi­тi до чо­го-не­будь, не то щоб до якої ве­щi, а то хоч би i до най­ми­лi­ших лю­дей: жiн­ки, дi­то­чок, щи­рих при­яте­лей i дру­гих? Пер­ше усього по­ду­май­мо: чи ми ж на сiм свi­тi вiч­нi? I що є у нас, хоч ско­тин­ка, хоч хлi­бець на то­ку, ху­до­бин­ка у скриньцi, так сьому так усе без пор­чi й бу­ти? Нi, не­ма тут нi­чо­го вiч­но­го! Та й ми са­мi що? Сьогод­нi жив, завт­ра - що бог дасть! Ад­же ж, жи­ву­чи про­меж лю­дей, тiльки й чуєш: там дзво­нять по ду­шi, там го­ло­сять по по­кiй­ни­ку, там справ­ля­ють стар­цям обiд… Що в бо­га день то­бi го­во­рять: ось той не­дуж, той вми­ра, а той вмер… Ти i не ог­ля­диш­ся i нез­чуєшся, як зос­тавсь сам со­бi на свi­тi: хоч i з людьми i про­меж лю­дей, та ба! Усе то­бi або не та­кi при­яте­лi, яких по­хо­вав, або i зов­сiм нез­вiс­нi; та во­но то­бi усе­рав­но, що блу­каєш у дрi­му­чо­му лi­сi! Ось стань про при­яте­лiв зга­ду­вать, то уся твоя пiс­ня на один лад: от з тим ми хлоп­ця­ми бу­ли - i вже вiн вмер, а з тим до шко­ли уку­пi хо­ди­ли - i той вмер, з тим па­руб­ку­ва­ли - i той вмер; i сей, i той, i той, i сей, - усi пов­ми­ра­ли. Ко­ли ж се так є, так i пам'ятуй со­бi доб­ре, що не за­бу­дуть i те­бе на сiм свi­тi, озьмуть i не бу­дуть пи­та­тись: чи хо­чеш до гур­ту, чи ще б, мо­же, по­гу­ляв?

А пiс­ля та­кої дум­ки чо­го ж би нам, не­вiч­ним, та прист­ра­ща­тись до уре­мен­но­го? Чо­му б так не ро­бить: наг­ра­див те­бе бог щас­тям, що батько й ма­ти твої жи­вуть при то­бi i дя­ку­ють доб­рим сло­вом, що ти їх при ста­рос­тi i ко­хаєш, i по­ва­жаєш, або жiн­кою до те­бе доб­рою, пос­лух­ною, ха­зяй­кою нев­си­пу­щою, або дi­точ­ка­ми по­кiр­ни­ми та слух­ня­ни­ми - хва­ли за се бо­га i ля­га­ючи, i ус­та­ючи, а їх ша­нуй i ко­хай, i для них не жа­лiй не тiльки нi­яких тру­дiв, ху­до­би, та, ко­ли нуж­да зве­лить, ду­шу свою за них по­ло­жи, роз­пи­най­ся, ум­ри за них, та усе-та­ки пам'ятуй, що й во­ни на сiм свi­тi та­кi ж гос­тi, як ти i уся­кий чо­ло­вiк, - чи цар, чи пан, чи ар­хи­рей, чи сал­дат, чи лич­ман ^[1]. Ко­ли отець наш ми­ло­серд­ний ко­го з нас пок­ли­че, про­вод­жай з жа­лем, та без уко­ру i попрьокiв; пе­рех­рес­тись та й ска­жи, як щод­ня у от­че­на­шi чи­таєш:."Гос­по­ди! бу­де во­ля твоя з на­ми грiш­ни­ми!" I не уда­вай­сь у ту­гу, щоб во­на то­бi вi­ку не уко­ро­ти­ла: бо грiх смер­тельний нак­ли­кать на се­бе не тiльки смерть, - i са­му бо­лiсть, хоч би яку-не­будь: бо, не по­бе­рiг­ши тi­ла, за­гу­биш i ду­шу на вi­ки вiч­нi! Бiльш усього пам'ятуй, що ти хо­ваєш сьогод­нi, а те­бе за­хо­ва­ють завт­ра; i усi бу­де­мо уку­пi, у гос­по­да ми­ло­серд­но­го на вiч­нiй ра­дос­тi; i вже там не бу­де нi­якої роз­лу­ки, i нi­яке го­ре, i нi­яке ли­хо нас не пос­тиг­не.

Iще ж i се ми ду­маємо, що як пос­тиг­не ко­го-не­будь бi­да i не­щас­тя, що по­хо­ва ко­го iз своєї сiм'ї або i ро­ди­чiв, то бу­цiм­то сеє чо­ло­вi­ко­вi при­хо­дить за йо­го грi­хи й неп­рав­ди преж­нiї. Нi, не так сеє! Ось пос­лу­хай­те ли­шень, як нам па­но­тець у церк­вi чи­та, що гос­подь не­бес­ний нам як отець дi­тям. А пiс­ля сього не грiх нам бу­де i та­ке при­мi­ни­ти: от збе­руться дi­ти на ву­ли­цю гра­ти, та бу­дуть про­меж ни­ми щас­ли­вi­шi, та усе б то їм, за­мiсть iг­раш­ки, би­тись та ла­ятись, а меж ни­ми бу­де ди­ти­на пло­хенька, смир­на, по­кiр­на, i що усяк її мо­же за­бi­ди­ти. Ад­же прав­да, що батько тiєї ди­ти­ни, щоб во­на не пе­рей­ня­ла ху­да вiд своєвольни­кiв, жал­ку­ючи об нiй, клик­не з ву­ли­цi до се­бе i, щоб во­но за то­ва­рист­вом не ску­ча­ло, по­са­дить бi­ля се­бе та й при­го­лу­бить, i по­нi­жить, i, чо­го во­на за­ба­жа, усього їй дасть. По­жа­луй, хлоп­цi, що на ву­ли­цi зос­та­лись, не зна­ючи, яке доб­ро тiй ди­ти­нi у батька, бу­дуть жал­ку­ва­ти, що узят вiд них то­ва­риш. Дар­ма, не­хай жал­ку­ють, а йо­му у от­ца ду­же-ду­же доб­ре! От так i не­бес­ний наш отець з на­ми ро­бить: бе­ре­жеть нас вiд уся­кої бi­ди i бе­реть нас пря­мi­сiнько до се­бе, де є та­ке доб­ро, та­ке доб­ро… що нi роз­ка­за­ти, нi зду­ма­ти не мож­на! Та ще й так по­ду­май­мо: чувст­ву­еш ти, чо­ло­вi­че, що се бог за грi­хи твої пос­лав бi­ду? Так же й роз­су­ди: який батько по­ки­не ов­сi дi­ток, щоб без на­уки ле­да­щi­ли? Уся­кий, уся­кий отець ста­рається нав­чи­ти дi­тей усьому доб­ро­му; а нес­лух­ня­них по-батькiвськи пов­чить та по-батькiвськи по­жа­лує. Не­дур­но ска­за­но: ле­да­ча та ди­ти­на, ко­то­рої батько не вчив! Се ж лю­ди так з своїми дiтьми роб­лять, а то отець не­бес­ний, що ми­ло­сер­дiю йо­го i мi­ри не­ма! Той ко­ли i пош­ле за грi­хи яку бi­ду, то вiн же i по­ми­лує! Тiльки по­ко­ряй­ся йо­му! А пiс­ля сього не бу­де­мо жу­ри­тись, що нам бог ми­ло­серд­ний не пош­леть тер­пi­ти, i, пе­рех­рес­тив­шись, ска­же­мо: "Гос­по­ди! нав­чи ме­не, грiш­но­го, як спол­нять во­лю твою свя­тую!" - то й по­ба­чиш, що опiс­ля усе га­разд бу­де.

Так ро­бив На­ум Дрот…

От йо­го-то пос­тиг­ла ли­хая бi­да! Що ж вiн? Нi­чо­го. Хва­лив бо­га i з тим