Маруся [Григорій Федорович Квітка-Основ`яненко] (fb2) читать онлайн

***

Часто ме­нi при­хо­дить на дум­ку: чо­го б то чо­ло­вi­ко­вi так ду­же прист­ра­ща­тись на сiм свi­тi до чо­го-не­будь, не то щоб до якої ве­щi, а то хоч би i до най­ми­лi­ших лю­дей: жiн­ки, дi­то­чок, щи­рих при­яте­лей i дру­гих? Пер­ше усього по­ду­май­мо: чи ми ж на сiм свi­тi вiч­нi? I що є у нас, хоч ско­тин­ка, хоч хлi­бець на то­ку, ху­до­бин­ка у скриньцi, так сьому так усе без пор­чi й бу­ти? Нi, не­ма тут нi­чо­го вiч­но­го! Та й ми са­мi що? Сьогод­нi жив, завт­ра - що бог дасть! Ад­же ж, жи­ву­чи про­меж лю­дей, тiльки й чуєш: там дзво­нять по ду­шi, там го­ло­сять по по­кiй­ни­ку, там справ­ля­ють стар­цям обiд… Що в бо­га день то­бi го­во­рять: ось той не­дуж, той вми­ра, а той вмер… Ти i не ог­ля­диш­ся i нез­чуєшся, як зос­тавсь сам со­бi на свi­тi: хоч i з людьми i про­меж лю­дей, та ба! Усе то­бi або не та­кi при­яте­лi, яких по­хо­вав, або i зов­сiм нез­вiс­нi; та во­но то­бi усе­рав­но, що блу­каєш у дрi­му­чо­му лi­сi! Ось стань про при­яте­лiв зга­ду­вать, то уся твоя пiс­ня на один лад: от з тим ми хлоп­ця­ми бу­ли - i вже вiн вмер, а з тим до шко­ли уку­пi хо­ди­ли - i той вмер, з тим па­руб­ку­ва­ли - i той вмер; i сей, i той, i той, i сей, - усi пов­ми­ра­ли. Ко­ли ж се так є, так i пам'ятуй со­бi доб­ре, що не за­бу­дуть i те­бе на сiм свi­тi, озьмуть i не бу­дуть пи­та­тись: чи хо­чеш до гур­ту, чи ще б, мо­же, по­гу­ляв?

А пiс­ля та­кої дум­ки чо­го ж би нам, не­вiч­ним, та прист­ра­ща­тись до уре­мен­но­го? Чо­му б так не ро­бить: наг­ра­див те­бе бог щас­тям, що батько й ма­ти твої жи­вуть при то­бi i дя­ку­ють доб­рим сло­вом, що ти їх при ста­рос­тi i ко­хаєш, i по­ва­жаєш, або жiн­кою до те­бе доб­рою, пос­лух­ною, ха­зяй­кою нев­си­пу­щою, або дi­точ­ка­ми по­кiр­ни­ми та слух­ня­ни­ми - хва­ли за се бо­га i ля­га­ючи, i ус­та­ючи, а їх ша­нуй i ко­хай, i для них не жа­лiй не тiльки нi­яких тру­дiв, ху­до­би, та, ко­ли нуж­да зве­лить, ду­шу свою за них по­ло­жи, роз­пи­най­ся, ум­ри за них, та усе-та­ки пам'ятуй, що й во­ни на сiм свi­тi та­кi ж гос­тi, як ти i уся­кий чо­ло­вiк, - чи цар, чи пан, чи ар­хи­рей, чи сал­дат, чи лич­ман ^[1]. Ко­ли отець наш ми­ло­серд­ний ко­го з нас пок­ли­че, про­вод­жай з жа­лем, та без уко­ру i попрьокiв; пе­рех­рес­тись та й ска­жи, як щод­ня у от­че­на­шi чи­таєш:."Гос­по­ди! бу­де во­ля твоя з на­ми грiш­ни­ми!" I не уда­вай­сь у ту­гу, щоб во­на то­бi вi­ку не уко­ро­ти­ла: бо грiх смер­тельний нак­ли­кать на се­бе не тiльки смерть, - i са­му бо­лiсть, хоч би яку-не­будь: бо, не по­бе­рiг­ши тi­ла, за­гу­биш i ду­шу на вi­ки вiч­нi! Бiльш усього пам'ятуй, що ти хо­ваєш сьогод­нi, а те­бе за­хо­ва­ють завт­ра; i усi бу­де­мо уку­пi, у гос­по­да ми­ло­серд­но­го на вiч­нiй ра­дос­тi; i вже там не бу­де нi­якої роз­лу­ки, i нi­яке го­ре, i нi­яке ли­хо нас не пос­тиг­не.

Iще ж i се ми ду­маємо, що як пос­тиг­не ко­го-не­будь бi­да i не­щас­тя, що по­хо­ва ко­го iз своєї сiм'ї або i ро­ди­чiв, то бу­цiм­то сеє чо­ло­вi­ко­вi при­хо­дить за йо­го грi­хи й неп­рав­ди преж­нiї. Нi, не так сеє! Ось пос­лу­хай­те ли­шень, як нам па­но­тець у церк­вi чи­та, що гос­подь не­бес­ний нам як отець дi­тям. А пiс­ля сього не грiх нам бу­де i та­ке при­мi­ни­ти: от збе­руться дi­ти на ву­ли­цю гра­ти, та бу­дуть про­меж ни­ми щас­ли­вi­шi, та усе б то їм, за­мiсть iг­раш­ки, би­тись та ла­ятись, а меж ни­ми бу­де ди­ти­на пло­хенька, смир­на, по­кiр­на, i що усяк її мо­же за­бi­ди­ти. Ад­же прав­да, що батько тiєї ди­ти­ни, щоб во­на не пе­рей­ня­ла ху­да вiд своєвольни­кiв, жал­ку­ючи об нiй, клик­не з ву­ли­цi до се­бе i, щоб во­но за то­ва­рист­вом не ску­ча­ло, по­са­дить бi­ля се­бе та й при­го­лу­бить, i по­нi­жить, i, чо­го во­на за­ба­жа, усього їй дасть. По­жа­луй, хлоп­цi, що на ву­ли­цi зос­та­лись, не зна­ючи, яке доб­ро тiй ди­ти­нi у батька, бу­дуть жал­ку­ва­ти, що узят вiд них то­ва­риш. Дар­ма, не­хай жал­ку­ють, а йо­му у от­ца ду­же-ду­же доб­ре! От так i не­бес­ний наш отець з на­ми ро­бить: бе­ре­жеть нас вiд уся­кої бi­ди i бе­реть нас пря­мi­сiнько до се­бе, де є та­ке доб­ро, та­ке доб­ро… що нi роз­ка­за­ти, нi зду­ма­ти не мож­на! Та ще й так по­ду­май­мо: чувст­ву­еш ти, чо­ло­вi­че, що се бог за грi­хи твої пос­лав бi­ду? Так же й роз­су­ди: який батько по­ки­не ов­сi дi­ток, щоб без на­уки ле­да­щi­ли? Уся­кий, уся­кий отець ста­рається нав­чи­ти дi­тей усьому доб­ро­му; а нес­лух­ня­них по-батькiвськи пов­чить та по-батькiвськи по­жа­лує. Не­дур­но ска­за­но: ле­да­ча та ди­ти­на, ко­то­рої батько не вчив! Се ж лю­ди так з своїми дiтьми роб­лять, а то отець не­бес­ний, що ми­ло­сер­дiю йо­го i мi­ри не­ма! Той ко­ли i пош­ле за грi­хи яку бi­ду, то вiн же i по­ми­лує! Тiльки по­ко­ряй­ся йо­му! А пiс­ля сього не бу­де­мо жу­ри­тись, що нам бог ми­ло­серд­ний не пош­леть тер­пi­ти, i, пе­рех­рес­тив­шись, ска­же­мо: "Гос­по­ди! нав­чи ме­не, грiш­но­го, як спол­нять во­лю твою свя­тую!" - то й по­ба­чиш, що опiс­ля усе га­разд бу­де.

Так ро­бив На­ум Дрот…

От йо­го-то пос­тиг­ла ли­хая бi­да! Що ж вiн? Нi­чо­го. Хва­лив бо­га i з тим про­жив вiк, що не вдав­ся в ту­гу; а письмен­ний не стер­пiв…

От як се бу­ло.

Наум Дрот був па­рень на усе се­ло, де жив. Батько­вi i ма­те­рi слух­ня­ний, стар­шим се­бе по­кiр­ний, меж то­ва­рист­вом дру­зя­ка, нi пiвс­ло­ва нi­ко­ли не збре­хав, го­рiл­ки не впи­вавсь i п'яниць не тер­пiв, з ле­да­чи­ми не во­дивсь, а до церк­ви? Так хоч би i ма­ленький праз­ник, тiльки пiп у дзвiн - вiн вже й там: свi­чеч­ку об­мi­нить, стар­цям гро­ше­нят роз­дасть i приньметься за дi­ло; ко­ли про­чує яку бiд­нiсть, на­дi­лить по своїй си­лi i со­вiт доб­рий дасть. За йо­го прав­ду не ос­та­вив же йо­го i бог ми­ло­серд­ний: що б то нi за­ду­мав, усе йо­му гос­подь i по­си­лав. Наг­ра­див йо­го жiн­кою доб­рою, ро­бо­тя­щою, ха­зяй­кою слух­ня­ною; i що бу­ло На­ум нi за­ба­жа, що нi за­ду­ма, Нас­тя (так її зва­ли) но­чi не пос­пить, усю­ди ста­рається, б'ється i вже зро­бить i дос­та­не, чо­го му­жи­ко­вi хо­тi­лось. По­ва­жав же i вiн її, скiльки мiг, i лю­бив її, як свою ду­шу. Не бу­ло меж ни­ми не тiльки бiй­ки, та й нi­якої лай­ки. Що­день хва­ли­ли бо­га за йо­го ми­лос­тi.

У в од­нiм тiльки бу­ла в них жур­ба: не да­вав їм бог дi­то­чок. Та що ж? Нас­тя як зду­ма про се, то за­раз у сльози та в го­лос; а На­ум пе­рех­рес­титься, про­чи­та от­че­наш, то йо­му i ста­не на сер­цi ве­се­лiш, i пi­шов за своїм дi­лом чи в по­ле, чи на тiк, чи у за­го­ро­ду або до бат­ра­кiв, бо був со­бi за­мож­ненький: бу­ло й во­ли­кiв пар б п'ять, бу­ла й шка­па, бу­ли й бат­ра­ки; бу­ло чим i пан­щи­ну вiд­бу­ва­ти, i у до­ро­гу хо­ди­ти; бу­ла ж i нив­ка, од­на i дру­га, ще дi­дiвська, а тре­тю вiн сам вже ку­пив, так бу­ло йо­му чим ору­ду­ва­ти.

Отим-то Нас­тя, див­ля­чись на ху­до­бу, та й жу­ри­лась: що ко­му-то во­но, ка­же, пiс­ля нас дiс­та­неться? Не бу­де нам нi сла­ви, нi пам'ятi; хто нас по­хо­ває, хто нас пом'яне? Розт­ра­тять, що ми зiб­ра­ли, а нам i спа­си­бi не ска­жуть. А На­ум їй бу­ло i ка­же: "Чо­ло­вi­ко­вi тре­ба тру­ди­ти­ся до са­мої смер­тi; дасть бог дi­то­чок - дiт­кам зос­та­неться, а не дасть - йо­го во­ля свя­тая! Вiн зна, для чо­го що ро­биться. Нi­що не на­ше, усе бо­же. Дос­та­неться на­ше доб­реє доб­ро­му, вiн за нас i на час­точ­ку по­дасть, i ми­соч­ку пос­та­вить, i стар­цям роз­дасть. А ко­ли бу­де нас­лi­ду­ва­ти не­доб­рий, йо­му грiх бу­де, а нас усе-та­ки бог ми­ло­серд­ний, пом'яне, ко­ли ми те зас­лу­жи­мо. Не жу­ри­ся, Нас­те, об ху­до­бi: во­на на­ша, а не ми її. Сте­ре­жись, щоб во­на то­бi не пе­ре­пи­ни­ла до­ро­ги до царст­ва не­бес­но­го. Са­та­на зна, чим пiдшт­рик­ну­ти; мо­ли­ся бо­гу, чи­тай "Iзба­ви нас од лу­ка­во­го", то усе га­разд бу­де.

Аж ось за от­цевськi i ма­те­ринськi мо­лит­ви дав їм бог i до­чеч­ку. Та й ра­дi ж бу­ли обоє, i На­ум, i Нас­тя; та­ки з рук її не спус­ка­ли. Ко­ли ж, бу­ло, ку­ди ди­ти­на по­бi­жить, чи до су­сi­дiв, чи на ву­ли­цю, то вже кот­рий-не­будь, або батько, або ма­ти, так слiд­ком за нею i хо­дять. Та й що то за ди­ти­на бу­ла! Ще ма­леньке бу­ло, а зна­ла i от­че­наш, i бо­го­ро­ди­цю, i свя­тий бо­же, i по­ло­ви­ну вi­рую. А тiльки бу­ло за­чує дзвiн, то вже нi заг­рається, нi за­си­диться до­ма i ка­же: "Ма­мо! пi­ду до церк­ви, бач, дзво­нять; грiш­ка не йти; та­ту, дай ша­жок на свi­чеч­ку, а дру­гий стар­цю бо­жо­му по­да­ти". I в церк­вi вже не за­пус­тує i нi до ко­го не за­го­во­рить, та все мо­литься, та пок­ло­ни б'є.

От i ви­рос­ла їм на втi­ху. Та що ж то за дiв­ка бу­ла! Ви­со­ка, пря­ме­сенька, як стрi­лоч­ка, чор­ня­венька, очи­цi як тер­но­вi ягiд­ки, бро­воньки як на шну­роч­ку, лич­ком чер­во­на, як панська ро­жа, що у са­ду цвi­те, но­со­чок так со­бi пря­менький з гор­боч­ком, а гу­боньки як цвi­точ­ки розц­вi­та­ють, i меж ни­ми зу­боньки не­на­че жар­нiв­ки, як од­на, на ни­точ­цi на­ни­за­нi. Ко­ли бу­ло за­го­во­рить, то усе так зви­чай­но, ро­зум­но, так не­на­че со­пi­лоч­ка заг­рає сти­ха, що тiльки б її й слу­хав; а як ус­мiх­неться та очи­ця­ми по­ве­де, а са­ма за­чер­во­нiється, так от не­на­че шов­ко­вою хус­точ­кою обiт­реть смаж­нiї ус­та. Ко­си у неї як смоль чор­нiї та дов­гi-дов­гi, аж за ко­лi­но; у праз­ник або хоч i в не­дiльку так гар­но їх пов­би­ра, дрi­буш­ки за дрi­буш­ку та все са­ма со­бi зап­лi­та; та як пок­ла­де їх на го­ло­ву, по­верх скин­дя­чок вiн­ком, та зак­вiт­ча квiт­ка­ми, кiн­цi у лен­ти аж геть по­рос­пус­ка; усi гру­ди так i об­ни­за­нi доб­рим на­мис­том з чер­вон­ця­ми, так що раз­кiв двад­цять бу­де, ко­ли й не бiльш, а на шиї… та й шия бi­ле­сенька-бi­ле­сенька, от як би з крей­ди че­пур­ненько вист­ру­га­на; по­верх та­кої-то шиї на чор­нiй бар­хат­цi, ши­ро­кiй, так що пальця, ма­буть, у два, зо­ло­тий єднус ^[2] i у кольцi звер­ху ка­мi­нець, чер­во­ненький… так так i сяє! Та як ви­ря­диться у баєву чер­во­ну юп­ку, зас­теб­неться пiд са­му ду­шу, щоб нi­чо­гi­сiнько не вид­но бу­ло, що нез­ви­чай­но… вже ж пак не так, як го­ро­дянськi дiв­ча­та, що у па­нiв по­нав­ча­лись: цур їм! Зог­рi­шиш тiльки, див­ля­чись на та­ких! -

Не так бу­ло у на­шої Ма­ру­сi, На­умо­вої та Нас­ти­ної доч­ки, ось що я роз­ка­зую, а її, знаєте, зва­ли Ма­ру­сею. Що бу­ло, то й бу­ло, та як прик­ри­то та зак­ри­то, то i для дiв­чи­ни че­пур­нiш, i хто на неї ди­виться, i хто з нею го­во­рить, то все-та­ки зви­чай­нiш.

Сорочка на нiй бi­ленька, то­ненька, са­ма пря­ла i пиш­нiї ру­ка­ва са­ма ви­ши­ва­ла чер­во­ни­ми нит­ка­ми. Плах­та на нiй кар­тацька, чер­ча­та, ^[3] ще ма­те­ринська - при­да­на; те­пер вже та­ких не роб­лять. I яких-то цвi­тiв, там не бу­ло? Ба­теч­ку мiй та й го­дi! За­пас­ка шов­ко­ва, мо­ре­ва; ка­ла­май­ко­вий по­яс, та як пiд­пе­ре­жеться, так так ру­кою i обх­ва­тиш, - ще ж то не ду­же i стяг­неться. Хус­точ­ка у по­яса ме­ре­жо­ва­на i з ви­ши­ти­ми ор­ла­ми, i, ля­хiв­ка з-пiд плах­ти тож ви­ме­ре­жо­ва­на й з ки­тич­ка­ми; пан­чiш­ки си­нi, су­кон­цi, i чер­во­нi че­ре­вич­ки. От та­ка як вий­де, то що i твоя пан­ноч­ка! Iде, як па­вич­ка, не ду­же по усiм усю­дам розг­ля­да, а тiльки ди­виться пiд но­ги. Ко­ли з стар­шим се­бе зост­рi­лась, за­раз ни­зенько вкло­ни­лась та й ка­же: "Здрас­туй­те, дя­дюш­ка!" або: "Здо­ро­вi, тi­ту­сю!" I та­ки хоч би то ма­ла ди­ти­на бу­ла, то вже не прой­де прос­то, уся­ко­му пок­ло­ниться i лас­ка­во за­го­во­рить. А щоб який па­ру­бок та пос­мiв би її зай­ня­ти? Ну-ну, не знаю! Во­на й не ла­яти­меться, i нi сло­ва й не ска­же, а тiльки по­ди­виться на нього так пильно, та бу­цiм i жа­лiб­но, i сер­ди­тенько, - хто її зна, як-то во­на там заг­ля­не, - так хоч би який був, то за­раз шап­ку з го­ло­ви схо­пе, пок­ло­нивсь зви­чай­ненько, i нi па­ри з уст не мо­вить, i вi­дiй­де дальш. О, там вже на все се­ло бу­ла i кра­си­ва, i ро­зум­на, i ба­га­та, зви­чай­на, та ще ж к то­му ти­ха, i смир­на, i уся­ко­му по­кiр­на.

На ву­ли­цю i не ка­жи, щоб ко­ли з под­ру­га­ми пiш­ла. Бу­ло ма­ти ста­не їй ка­за­ти: "Пiш­ла б, до­цю, на ву­ли­цю: бач, те­пер вес­на, во­на раз крас­на. Пог­ра­ла б з под­ру­женька­ми у хре­щи­ка, пi­сеньок би пос­пi­ва­ла". Так де ж! "Луч­че я, - ка­же, - на те мiс­це, упо­рав­шись, та ля­жу спа­ти, ран­ше ус­та­ну, за­мi­ню твою ста­рiсть: обi­да­ти на­ва­рю i батько­вi у по­ле по­не­су. А на ву­ли­цi що я за­бу­ла? Iг­раш­ки та пус­то­та, та, гля­ди, ста­неться, хоч i не зо мною, хоч i аби з ким, яка при­чи­на, та опiс­ля i страш­но вiд­вi­ча­ти за те од­но, що й я там бу­ла! Не­хай їм ви­яс­ниться, не пi­ду!" А про ве­чор­ни­цi так i не спо­ми­най! Бу­ло i дру­гих дiв­чат вiд­во­дить та аж пла­че та про­сить: "Будьте лас­ка­вi, сест­рич­ки, го­лу­боч­ки, не хо­дi­те на теє прок­ля­теє збо­ри­ще! Та там не­ма нi­яко­гi­сiнько­го доб­ра; там усе зле та ли­хеє! Зби­ра­ються бу­цiм­то пряс­ти, та за­мiсть то­го пус­ту­ють, жар­ту­ють та вчаться го­рi­лоч­ку пи­ти; вiд ма­те­рiв ку­рей кра­дуть та ту­ди но­сять, та ще й та­ке там дiється, що со­ром i ка­за­ти. Чи ма­ло ж то своєї сла­ви за­гу­би­ли, хо­дя­чи на тую по­гань: от хоч би i Яв­до­ха, i Ку­ли­на, i Прiська. Ад­же ж i пiп па­но­тець не ве­лить i ка­же, що грiх смер­тельний ту­ди хо­ди­ти. Та ди­вiться ж i на ме­не: от я до­ма бiльш усiх вас нап­ря­ду, чим ви хо­дя­чи".

Отак бу­ло го­во­рить-го­во­рить, то, гля­ди, од­на пе­рес­та­не хо­ди­ти, да­лi дру­га, тре­тя; а да­лi i зов­сiм мо­да пе­рес­та­не, щоб хо­ди­ти. То й дя­ку­ють доб­рi лю­ди, а най­бiльш ма­те­рi. А там опiс­ля не­чис­тий та­ки вп'ять си­лу озьме, пiд­цюк­не й по­тяг­не низ­ку доб­ру до по­ги­бе­лi.

Тiльки бу­ло на­ша Ма­ру­ся уря­ди-го­ди збе­реться до под­ру­женьки на ве­сiл­ля у дру­жеч­ки. Та й то не бу­де во­на у су­бо­ту бi­га­ти з ни­ми по ву­ли­цi та гор­ло дра­ти, мов ска­же­на, як усi роб­лять; а прий­де вже у не­дi­леньку, по­си­дить, по­обi­да, а як ви­ве­дуть мо­ло­дих над­вiр тан­цю­ва­ти, во­на тут чи по­бу­ла, чи не по­бу­ла, мер­щiй до­до­му; ро­зiб­ра­лась, роз­дяг­лась, да­вай пiч то­пи­ти i ве­че­рять нас­тав­ля­ти, i вже ма­ти за нею бу­ло нi­ко­ли не пос­пi­шиться.

Отак, раз, на кле­чальнiй не­дi­лi, бу­ла Ма­ру­ся у своєї под­ру­ги у друж­ках на ве­сiл­лi i си­дi­ла за сто­лом. Про­ти дру­же­чок, зви­чай­но, си­дi­ли бо­яри. Стар­шим бо­яри­ном був з го­ро­да па­ру­бок, свит­ник Ва­силь. Хло­пець гар­ний, ру­ся­вий, чис­то пiд­го­ле­ний; чуб че­пур­ний, уси ко­зацькi, очi ве­се­ленькi, як зi­роч­ки; на ви­ду рум'яний, мо­тор­ний, зви­чай­ний; жу­пан на ньому си­нiй i ки­таєва юп­ка, по­ясом з аг­лицької ка­ла­май­ки пiд­пе­ре­за­ний, у тя­жи­но­вих шта­нях, чо­бо­ти доб­рi, шка­по­вi, з пiд­ко­ва­ми. Як при­ши­ва­ли бо­ярам до ша­пок квiт­ки, то усi кла­ли по ша­гу, хто-хто два, та й ла­кей з пансько­го дво­ра i той п'ять ша­гiв по­ло­жив, що усi зди­ву­ва­лись, а Ва­силь усе ви­жи­дав та усе в ки­ше­нi дов­бавсь; а да­лi ви­тяг кап­шу­чок, а там та­ки де­що бряж­ча­ло, за­су­нув пальцi, дос­тав та й по­ло­жив на ви­куп шап­ки, за квiт­ку, цi­лi­сiнький гри­ве­ник!.. Як бряз­нув, так усi, хто був на ве­сiл­лi, так i вжах­ну­лись, а друж­ки аж спi­ва­ти пе­рес­та­ли. А вiн со­бi й дар­ма: пот­ряс пат­ла­ми та за лож­ку i став лок­ши­ну доїда­ти, бу­цiм тiльки ко­пiй­ку дав.

От, си­дя­чи за сто­лом, як вже поп­ри­нi­ма­ли стра­ву, да­вай тог­дi Ва­силь дiв­чат розг­ля­дать, що бу­ли у друж­ках. Зирк! i вздрiв Ма­ру­сю, а во­на аж у тре­тiх си­дi­ла, бо стар­шою друж­кою, скiльки бу­ло її не про­сять, нi­ко­ли не хо­че: "Не­хай, - ка­же, - дру­гi сi­да­ють, а ме­нi i тут доб­ре".

Став наш Ва­силь i сам не свiй i, як там ка­жуть, як опа­ре­ний. То був шут­ли­вий, жар­тов­ли­вий, на ви­гад­ки, на прик­ла­ди - по­пе­ред усiх: тiльки йо­го й чу­ли, вiд нього весь ре­гiт iде; те­пер же то­бi хоч би пiвс­ло­ва про­мо­вив: го­ло­ву по­су­пив, ру­ки пок­лав пiд стiл i нi до ко­го нi­чи­чирк; усе тiльки пог­ля­не на Ма­ру­сю, тяж­ко здих­не i пус­тить очi пiд лоб.

Познiмали стра­ву i пос­та­ви­ли го­рi­хи на стiл. Дру­жеч­ки за­раз ки­ну­лись з бо­яра­ми ця­таться; ще­бе­чуть, ре­го­чуться, ви­га­ду­ють де­що про­мiж ве­сiльних пi­сеньок, а наш Ва­силь си­дить, мов у лi­сi, сам со­бi один: нi до ко­го не за­го­во­рить i нi­ку­ди не гля­не, тiльки на Ма­ру­сю; тiльки во­на йо­му i ба­читься, тiльки об нiй i ду­ма; не­на­че увесь свiт про­пав, а тiльки вiн з Ма­ру­сею i зос­тав­ся: нi до чо­го i нi до ко­го не­ма йо­му нi­яко­го дi­ла.

Що ж Ма­ру­ся? I во­на, сер­деш­на, щось iз­мi­ни­лась: то бу­ла, як i зав­сег­да, не­ве­се­ла, а тут вже притьмом хоч до­до­му йти. Чо­гось-то їй ста­ло млос­но i нуд­но, i, як по­ди­виться на Ва­си­ля, так так їй йо­го жаль ста­не! А чо­го? I са­ма не зна. Хi­ба тим, що й вiн си­дить та­кий не­ве­се­лий. А ще най­пу­ще, як один на од­но­го ра­зом згля­нуть, так Ма­ру­сю мов ли­хо­рад­ка так iз-за пле­чей i озьме, i все б во­на пла­ка­ла, а Ва­силь - мов у са­мiй душ­нiй ха­тi, не­на­че йо­го хто трьома ко­жу­ха­ми вкрив i га­ря­чим збит­нем на­пу­ва. От мер­щiй i вiд­вер­нуться один вiд од­но­го i, ба­читься, i не див­ляться, то й, гля­ди, Ва­силь тiльки ру­кою по­ве­де або го­ло­вою мот­не, то вже Ма­ру­ся i по­чер­во­нi­ла, i вп'ять iз­зир­нуться меж со­бою.

Думає сер­деш­на Ма­ру­ся, що, ма­буть, се з очей їй ста­ло, та й ка­же со­бi: "Пi­ду ли­шень до­до­му"; так дум­ка та­ка на­па­де: "Он той бо­ярин, що у си­нiм жу­па­нi, чи вiн чи не­дуж, чи що? Та як пi­ду, то щоб вiн ще гiрш не за­не­ду­жав, i нiх­то йо­му не по­мо­жеть; бач, як жа­лiб­но ди­виться на ме­не i бу­цiм­то й про­сить: будь лас­ка­ва, Ма­ру­сю, не втi­кай вiд­сi­ля! Доб­ре, доб­ре, зос­та­нусь!"

А Ва­силь со­бi ну­дить свi­том i не зна, на яку сту­пи­ти. Роз­чу­мав тро­хи, що бо­яри ця­та­ються, та й ду­ма: "Ке ли­шень по­ця­та­юсь я он з тою дiв­чи­ною, що си­дить смут­на, не­ве­се­ла". Тiльки, сер­де­ка, про­тяг­нув ру­ку, так не­на­че йо­му хто шеп­нув: "Не заньмай її, ще роз­сер­диться: бач, яка во­на одяг­на та пиш­на! Се, ма­буть, мi­щан­ка; во­на з то­бою i го­во­ри­ти не за­хо­че". Поб­лiд­нiє наш Ва­силь та вп'ять i пох­му­риться. Да­лi зби­равсь-зби­равсь, та як дру­жеч­ки ду­же по­ча­ли спi­ва­ти, а ве­сiльний батько з ма­тiр'ю час­тiш ста­ли го­рi­лоч­кою пош­ту­ва­ти i пiд­нявсь го­мiн по ха­тi, вiн та­ки хва­тив у жме­ню го­рi­хiв та до Ма­ру­сi: "Чи чiт, чи лиш­ка?" Та як се про­мо­вив, так аж тро­хи не впав iз ос­ло­на на спи­ну: го­ло­ва йо­му зак­ру­ти­лась, в очах по­тем­нi­ло, i нес­тя­мивсь ов­сi.

Та й Ма­ру­сi ж доб­ре бу­ло! Як за­го­во­рив до неї Ва­силь, так во­на так зля­ка­лась, як тог­дi, як ма­ти на неї роз­сер­ди­лась: а се тiльки од­ним один раз i бу­ло на її вi­ку, як, при­нiс­ши во­на вiд рiч­ки плат­тя, за­гу­би­ла ма­те­ри­ну хуст­ку, що ще вiд її по­кiй­ної ма­те­рi, так за те-то на неї ма­ти сер­ди­лась бу­ло, i хоч не дов­го, та во­на - крий бо­же! - як бу­ло зля­ка­лась. От­же i те­пер так їй бу­ло прий­шло: як­би мож­на, скрiзь зем­лю б про­ва­ли­лась або за­бiг­ла ку­ди, щоб i не ди­ви­тись на сво­го бо­яри­на. Та й що йо­му ка­за­ти? Як ска­жу "не­чiт", то вiн по­ду­ма, що я чван­на i не хо­чу бiльш з ним ця­та­тись, а вiн так чи смут­ний, чи сер­ди­тий, а тiльки жал­ко на нього ди­ви­тись. Ска­жу "чiт". Що ж? Як ста­ла си­лу­ва­тись, щоб про­мо­ви­ти сло­во, так нi жод­ною мi­рою не мо­же ска­зать: гу­би злип­лись, язик мов де­рев'яний, а дух так i зах­ва­ти­ло. Ди­виться, що й Ва­силь з неї очей не спус­тить, i го­рi­хи у жме­нi дер­жить, i жде, що во­на йо­му ска­же; от їй то­го жал­ко ста­ло, на ве­ли­ку си­лу та ти­хе­сенько, так що нiх­то й не чув, про­мо­ви­ла: "Чiт!" - та ззир­ну­лась з ним. I са­ма вже не стя­ми­лась, як узя­ла з Ва­си­ле­вої жме­нi го­рi­хи, та як сха­ме­ну­лась, як за­со­ро­ми­лась!.. Крий ма­ти бо­жа!.. Аж ось, на щас­тя їх, крик­нув друж­ко: "Ста­рос­ти, па­ни пiдс­та­рос­ти! бла­гос­ло­вi­те мо­ло­дих ви­вес­ти iз ха­ти над­вiр по­гу­ля­ти". Тут i усi ру­ши­ли iз-за сто­ла та, хто ку­ди по­пав, мер­щiй над­вiр, ди­виться, як бу­дуть тан­цю­ва­ти. От i Ма­ру­сi, i Ва­си­ле­вi не­на­че свiт пiд­нявсь, по­лег­ша­ло на ду­шi, вий­шли й во­ни з ха­ти.

Троїста, му­зи­ка гра, що є ду­ху: рип­лять скрип­ки, бряж­чать цим­ба­ли, а за­мiсть ба­са сам скрип­ник скрiзь зу­би гу­де та приц­мо­кує. От i роз­ко­ли­ха­лись на­шi дiв­ча­та: вий­шла па­ра, а там дру­га, пiш­ли у дрi­буш­ки. Нiж­ка­ми ту­по­тять, пiд­кiв­ка­ми бряж­чать, поб­рав­шись за ру­ченьки, ви­во­ро­чу­ються, то вп'ять ро­зiй­дуться та, як утiн­ки, плав­но пли­вуть, тiльки го­лов­ка­ми по­вод­жу­ють, то вп'ять у дрi­буш­ки… Вже й по­то­ми­лись, вже i хус­точ­ка­ми ути­ра­ються, вже б їм i го­дi, вже i дру­гим хо­четься по­тан­цю­вать… так що ж бо? - му­зи­ка гра та й гра! Вже од­на iз дiв­чат, Одар­ка Ма­кот­ру­сiв­на, лед­ве но­ги во­ло­чить, пiт з неї так i те­че, притьмом про­сить му­зи­ку: "Та го­дi-бо, дядьку!.. та пе­рес­таньте-бо… ось уже не зду­жаю!.." Та що ж? Му­зи­ка гра та гра!.. Да­лi скрип­ник за­кiн­чив i пи­ти скри­поч­кою поп­ро­сив… От дiв­ча­там го­дi, пок­ло­ни­лись му­зи­цi i пiш­ли до гур­ту.

- Ану, гор­ли­цi! - гук­нув з ку­чi Де­нис Де­ка­нен­ко, роз­тов­кав лю­дей ку­лач­чям, по­тяг до се­бе з ку­чi Пазьку Ле­ву­сiв­ну, i став з нею, i до­жи­дається, по­ки по­час­ту­ють му­зи­ку. Розс­та­вив но­ги, у бо­ки узявсь, шап­ка ви­со­ка, сi­рих смуш­кiв, з чер­во­ним сук­ня­ним вер­хом, на­бiк йо­му по­хи­ли­лась, уса­ми по­мор­гує, на всiх пог­ля­да й при­го­во­рює: "Отже узяв­ся тан­цю­ва­ти, та, мо­же, i не вмiю! Пов­чи­тись бу­ло у кри­во­го Хо­ми, що на де­рев'янцi хо­дить". Як се по­чу­ли лю­ди, так i за­ре­го­та­лись. Кузьма, та­ки ста­рий Ко­ро­вай, той i ка­же: "Отак! отой нав­чить доб­ре, сам хо­дя­чи на од­нiй но­зi". А Юхим Пе­ре­пе­ли­ця смi­явсь-смi­явсь, аж йо­му сльози по­тек­ли, та й ка­же: "Оцей не ви­га­да! Ну, вже так!" А Де­нис стоїть, не­на­че i не вiн, i не всмiх­неться.

Напивпщсь го­рiл­ки, му­зи­ка i вчис­ти­ла гор­ли­цi. Як же роз­хо­дивсь наш Де­нис, так що ба­теч­ки! Там йо­го мо­ро­ка зна, як-то муд­ро то­дi тан­цю­вав! Як же вда­рив навп­ри­сяд­ку, так но­га­ми до зем­лi не до­тор­кується, - то по­пов­зе нав­ко­лiш­ки, то че­рез го­ло­ву пе­ре­ки­неться, скак­не, у до­лош­ки плес­не, свис­не, що аж у ву­хах за­ля­щить, та вп'ять в бо­ки, та тро­па­ка-тро­па­на, що аж зем­ля гу­де; а там ста­не ви­ки­ду­ва­ти но­га­ми, не­на­че во­ни йо­му по­ви­лом­лю­ва­нi; а да­лi пiдс­ко­чить та вп'ять навп­ри­сяд­ку, та око­ло Пазьки так кру­гом i в'ється та при­го­во­рює:

Добре бу­ло Де­ни­со­вi так бриш­ка­ти без Ва­си­ля; а той би йо­го затк­нув за по­яс чи у тан­цях, чи так у ре­чах або в мо­ло­децт­вi, бо вiн со­бi був на те урод­ли­вий. Ко­ли бу­ло озьметься за тан­цi, так i не ка­жи, що го­дi: пе­ре­тан­цює яку хоч му­зи­ку; ко­ли ж пiд­вер­неться до дiв­чат, то вже нi на ко­го бiльш i не див­ляться, тiльки на нього i йо­го од­но­го слу­ха­ють, а на оп­ро­чих плю­ють; ко­ли ж пiд­ся­де до ста­рi­ших та ста­не за­ги­на­ти їм свої ба­лянт­ра­си, так усi, i ста­рi i мо­ло­дi, си­дять та, по­роз­зяв­ляв­ши ро­ти, слу­ха­ють хоч до пiзньої но­чi.

Такий-то був наш Ва­силь до сього ча­су. Те­пер же вiн мов ос­туд­же­ний. Вий­шов­ши з ха­ти, де б то йти до гур­ту та, взяв­ши дiв­чи­ну, ту­ди б i со­бi тан­цю­ва­ти; нi, пi­шов со­бi, сер­де­ка, сто­ро­ною вiд лю­дей, схи­ливсь на плiт та й ду­ма: "Що се ме­нi ста­лось? Та­ки нi­чо­го не чую, нi­чо­го й не ба­чу, тiльки од­ну сю чор­ня­ву дiв­чи­ну! Во­на в ме­не i пе­ред очи­ма, i на дум­цi!.. Чо­му ж не зай­му її? Але! Ба­читься, i не смiю або й бо­юсь, щоб i не роз­сер­ди­лась… А як зду­маю, що во­на на ме­не му­сить роз­сер­ди­тись, i ко­ли пi­дiй­ду до неї, то во­на вiд­вер­неться вiд ме­не i про­же­не, то вiд сiї дум­ки i свiт ме­нi не­ми­лий, i сам не знаю, що з со­бою ро­би­ти!.. Пi­шов би й до­до­му, так отут не­на­че при­ко­ва­ний. Нуд­но, ме­нi на сеє ве­сiл­ля i ди­ви­тись; а очей не вiд­ве­ду вiд тiєї ха­ти, що он на прис­пi си­дить моя дiв­чи­на та щось з под­ру­гою роз­го­во­рює, та, чи ме­нi так вже здається, чи та­ки справ­дi, що на ме­не пог­ля­да­ють, мо­же про ме­не…"

- Чого так за­жу­ривсь, Се­ме­но­вич? - ска­зав йо­му Лев­ко Цьомкал, пiдс­тар­ший бо­ярин, та й вда­рив йо­го по пле­чах. - На дiв­чат заг­ля­дiвсь, чи що? На лиш по­тяг­ни люльки, та по­ве­се­лi­шаєш, та й хо­дiм тан­цю­вать. Бач, якi бой­нi дiв­ча­та з го­ро­да по­на­хо­ди­ли.

- Не хо­чу люльки, - ка­же Ва­силь, - тро­хи не во­на ме­нi i за­ва­ди­ла. Так щось нез­до­ро­во! Або оце до­до­му утi­ка­ти, або­що? Кiн­чай тут за ме­не по­ря­док.

- Цур йо­му, - ка­же Лев­ко, - ще по­гу­ляй­мо. Ма­буть, чи не­ма то­бi чо­го з очей? То про­хо­дись по ву­ли­цi, во­но й ми­неться; або йди, луч­че усього, та по­ди­вись, як дiв­ча­та тан­цю­ють. Ну, що вже Куб­ра­кiв­на вда­ла, так там вже за всiх. Що за тан­цю­ра! Та й дiв­ка, брат, важ­на! Ко­ли б до осе­нi не втек­ла, то не ми­не моїх рук.

Мов ли­хо­ман­ка стре­пе­ну­ла Ва­си­ля: поб­лiд, як по­лот­но, та аж ру­ка­ми схо­пивсь за ко­ля­ку, щоб не впас­ти вiд жур­би. Вiн-бо ду­мав, що се йо­го дiв­чи­ну Лев­ко вих­ва­ля; бо, звiс­но, ко­ли хто кот­ру лю­бить, то й ду­ма, що во­на i усiм та­ка хо­ро­ша i люб'язна здається, як i йо­му. Пос­лу­хав тро­хи чме­лiв, да­лi сха­ме­нувсь i на хит­ро­щi пiд­нявсь, да­вай йо­го ви­пи­ту­ва­ти:

- Де Куб­ра­кiв­на? - ка­же, - Чи не та чор­ня­ва, що пов­на шия на­мис­та з хрес­та­ми? (себ­то Ма­ру­ся).

- Нi, - ка­же Лев­ко, - нам до тiєї да­ле­ко. Моя он, бак, ру­ся­ва, що трош­ки кир­па­тенька, у сви­тi та руш­ни­ком пiд­пе­ре­за­на.

Полегшало на­шо­му Ва­си­ле­вi; аж здох­нув, i очи­цi, як ясоч­ки, заг­ра­ли, як по­чув, що не йо­го дiв­чи­ну Лев­ко лю­бить. Те­пер йо­му дар­ма i Куб­ра­кiв­на, чи тут во­на, чи де, а дi­авай мер­щiй до­пи­ту­ва­тись про свою та й ка­же Лев­ко­вi:

- А то про яку ти ка­жеш, що до неї то­бi да­ле­ко? Хi­ба тут є по­пiв­на або при­каж­чи­кiв­на?

- Нi, - ка­же Лев­ко, - тут усе на­шi рiв­нi; а я ка­жу про на­шу Ма­ру­сю.

- А що ж то за Ма­ру­ся? - спи­тавсь Ва­силь та й очi по­ну­рив у зем­лю, бу­цiм йо­му i дар­ма, а у са­мо­го не тiльки що ву­ха, та що то, уся­ка жи­лоч­ка не­на­че слу­ха; а вiн, сер­деш­ний, i дух при­таїв, i боїться, щоб нi жод­но­го сло­веч­ка не прос­лу­ха­ти, що йо­му бу­де Лев­ко роз­ка­зу­ва­ти.

От i по­чав йо­му Лев­ко про Ма­ру­сю ка­за­ти усе, що знав: i чия во­на доч­ка, i який її батько ба­га­тий, i як вiн свою доч­ку ко­хає; а да­лi про Ма­ру­си­ну на­ту­ру: як во­на усiх жа­хається, що нiх­то її не ба­чив не тiльки щоб на ве­чор­ни­цях або у ко­ляд­цi, та й на ву­ли­цю, i на Ку­па­ла, i нi на якi iг­ри не хо­дить; чи та­ка вже со­бi пиш­на або, мо­же, нес­мi­ли­ва; а що ро­бо­тя­ща! I на батька, i на ма­тiр, i на се­бе пря­де, шиє, миє, i са­ма усе од­на, без наньмич­ки, i ва­рить, i пе­че; а ма­ти си­дить руч­ки скдав­ши.

'Не пiш­ла ж i Ма­ру­ся до тан­цiв, а сi­ла со­бi су­му­ючи на прис­пi бi­ля ха­ти та тi го­рiш­ки, що узя­ла у Ва­си­ля, усе у жме­нi пе­ре­ми­на та на­зир­цем за Ва­си­лем пог­ля­да. Що ж у неї на дум­цi, то­го й са­ма не роз­бе­ре. То ча­сом ста­не їй ве­се­ло так, що за­раз бiг­ла б до ма­те­рi та, й при­го­лу­би­лась би до неї, та вп'ять за­су­мує, i слi­зоньки хус­точ­кою обiт­ре, i ба­жа ба­тенька, щоб роз­вiв її ту­гу; то всмiх­неться, то за­со­ро­миться; i ду­ма, щоб то й до­до­му iти (так бу­ло по­пе­ре­ду усе ро­би­ла: чи по­си­дить, чи не по­си­дить ла ве­сiл­лi з друж­ка­ми та мер­щiй i до­до­му), та як розг­ля­дить, що тре­ба по­бi­ля Ва­си­ля iти, та й пе­ре­ду­ма. А сього во­на й са­ма не зна­ла, що в неї на дум­цi бу­ло: "Ко­ли б отой па­ру­бок прий­шов та по­го­во­рив би зо мною, то не­на­чеб ме­нi на ду­шi лег­ше ста­ло". Як же тiльки по­ду­ма­ла об сiм, та як за­со­ро­миться! По­чер­во­нi­ла, як ка­ли­на, зак­ри­лась ру­ченька­ми i го­ло­ву по­хи­ли­ла.

Ото й прий­шла до неї Оле­на Куб­ра­кiв­на, пе­ре­тан­цю­вав­ши, та й сi­ла бi­ля неї вiд­ди­ха­ти.

- Чого ти, Ма­ру­сю, так си­диш? Чи пла­чеш, чи що?

- Нi, не пла­чу, - ка­же Ма­ру­ся; i го­во­ри­ти б то, i за­мi­ша­лась, що й не знає, що й ка­за­ти. - От­се їм, - ка­же, - мо­че­нi кис­ли­цi та бу­ло по­да­ви­лась. А ти чо­го так за­са­па­лась?

- Та пе­ре­тан­цю­ва­лась со­бi на ли­хо, - ка­же Оле­на. - Як по­пав ме­не он той бо­ярин, так усе кру­тив, кру­тив, по­во­ро­чу­вав ме­не, по­во­ро­чу­вав, а тут ще, на ли­хо, му­зи­ка не пе­рес­тає; так не тiльки що но­ги, та й ру­ки бо­лять, i го­ло­ва кру­титься. Та вже ж i тан­цю­ра! У нас та­ко­го i на усiй сло­бо­дi не­ма. Я ка­за­ла своїм хлоп­цям, щоб при­во­ди­ли йо­го до нас на ву­ли­цю.

От Ма­ру­ся трош­ки й зра­ду­ва­лась, що, мо­же, Оле­на зна то­го па­руб­ка, що їй так у ду­шу за­пав, бо й во­на на свiй пай ду­ма­ла, що вже кра­ще її па­руб­ка i на свi­тi не­ма i що се йо­го во­на так вих­ва­ля. От i да­вай про нього ви­пи­ту­вать:

- А який же бо­ярин, чи не стар­ший?

- I вже стар­ший, - за­бор­мо­та­ла Оле­на, - си­дить со­бi, як по­ну­ра, нi на ко­го не ди­виться, i дiв­чат нi­кот­рої не заньме. Не­хай ли­шень ся­дуть за стiл вже не я бу­ду, щоб не прис­пi­ва­ла йо­му:

От як йо­му прис­пi­ваю. Не­хай зна i на­ших дiв­чат. Вiн, мо­же, ду­ма, що се­ля­ни не вмi­ють тан­цю­ва­ти? Ну-ну! Ще йо­го батька нав­чать.

- А мо­же, вiн i не вмiє? - спи­та­ла Ма­ру­ся, а са­ма зак­ри­ва­лась ру­кою, щоб не ба­чи­ла Оле­на, як во­на вiд сього со­ро­миться.

- Хто? Ва­силь не вмiє? - аж скрик­ну­ла Оле­на.

- Та я й не знаю, чи вiн Ва­силь, чи вiн хто; i чи вiн вмiє тан­цю­ва­ти, чи не вмiє, я не знаю; та й йо­го зов­сiм не знаю.

Сказавши сеє, Ма­ру­ся i сха­ме­ну­лась, щоб не за­мов­ча­ла Оле­на про нього роз­ка­зу­ва­ти; бо їй крiп­ко хо­тi­лось зна­ти, хто вiн i вiд­кi­ля; i тiльки що хо­тi­ла ви­пи­ту­ва­ти, аж тут Оле­ну роз­но­си­ло з своїм бо­яри­ном: да­вай вп'ять жа­лiться, як вiн їй ру­ки по­вик­ру­чу­вав, як її вмо­рив, се i те; i дов­го усе про нього го­во­ри­ла.

Довго слу­ха­ла Ма­ру­ся i не зна­ла, як Оле­ну i спи­ни­ти, бо та ра­де­сенька бу­ла хоч до ве­чо­ра товк­ти про сво­го бо­яри­на. Да­лi, бу­цiм­то не вто­ро­па­ла, про ко­го во­на роз­ка­зує, та й ка­же:

- Приспiвай же йо­му вже, та доб­ре.

- Та се не йо­му! Хi­ба ти не чуєш? - крик­ну­ла до неї Оле­на. - Се я Ва­си­ле­вi хо­чу прис­пi­ва­ти.

- Та що там за Ва­силь то­бi дав­ся? - ка­же Ма­ру­ся. (А се вже у дiв­чат та­ка на­ту­ра, що кот­ра яко­го па­руб­ка по­лю­бить, то на­рош­не ста­не ко­ри­ти, щоб дру­гi йо­го пох­ва­ля­ли.) - От, не ви­да­ла тво­го Ва­си­ля, - ка­же, - i вiд­кi­ля вiн тут узяв­ся? I з якої сло­бо­ди заб­рiв сю­ди?

- Але! Ма­буть, чи не з сло­бо­ди! Вiн з го­ро­да, вiн свит­ник, ко­ли чу­ла. Та що вже за зав­зя­тий! Вже де по­явиться, то усi дiв­ча­та ко­ло нього. I тан­цю­ва­ти, i жар­ту­ва­ти, не узяв йо­го бiс. Та й кра­си­вий же! Бач, як ви­хи­ляється, за тин дер­жа­чись! Спи­на так i гнеться, не­на­че мо­ло­дий ясе­нок, а з ви­ду як на­мальова­ний: очi йо­му як зi­роч­ки, а пат­ли так i мо­та­ються: бач по-ку­пе­чесько­му…

- Мабуть, ти йо­го лю­биш, так тим i хва­лиш, - лед­ве про­мо­ви­ла Ма­ру­ся, хо­ва­ючи очi у ру­кав, а са­ма як на вог­нi го­рi­ла вiд Оле­ни­них роз­ка­зiв.

- Потурай, що люб­лю! По­жа­луй би, лю­би­ла, так вiн на та­ких i не по­ди­виться. Ка­жуть, що йо­го ха­зяїн та хо­че йо­го у прий­ми узя­ти, а доч­ка кра­си­ва, та й кра­си­ва i ду­же ба­га­та. Вiн i сам ма ко­пiй­чи­ну: ад­же ти ба­чи­ла, що й за шап­ку та ви­ки­нув аж гри­ве­ни­ка; отак i усю­ди вiн ро­бить. Вже як­би не бу­ло…

Тут пiд­бiг Де­нис та й по­тяг Оле­ну до тан­цю за ру­кав.

Вже во­на йо­го i ла­яла, i ку­лач­чям у спи­ну товк­ма­чи­ла, так нi­чо­го i не зро­би­ла: по­тяг та й по­тяг. А їй пильно хо­тi­лось з Ма­ру­сею по­си­дi­ти та про па­руб­кiв на­го­во­ри­ти­ся.

Зосталася Ма­ру­ся са­ма. Узя­ли її дум­ки та гад­ки; а як зга­да­ла, що Оле­на ка­за­ла, що йо­го ха­зяїн та бе­ре йо­го у прий­ми i що вiд­дає доч­ку i кра­си­ву, i ба­га­ту, та й за­жу­ри­лась! Схи­ли­ла го­ло­воньку на бi­лую руч­ку, а слi­зоньки з очиць так i ка­по­тять! От об­тер­ла їх хус­точ­кою, зак­ри­ла­ся ру­ченькою та й ду­ма: "Ох, ли­хо ме­нi тяж­ке! Луч­че б я йо­го не ба­чи­ла!.. Як-то ме­нi йо­го за­бу­ва­ти? Тим-то го­ро­дянськi дiв­ча­та… у них i па­руб­ки свої, не та­кi, як у нас, що нi на що ди­ви­тись… Пi­ду швид­ше до­до­му (а са­ма нi з мiс­ця), ста­ну по­ра­тись, ро­би­ти, то, мо­же, й за­бу­ду! Так-то й за­бу­ду! Ох, до­ленько моя ли­хая!.. Те­пер сих го­рiш­кiв нi­де не по­дi­ваю, так при со­бi й но­си­ти­му, бiльш нi на що, тiльки на пам'ять. Хоч би на смiх во­ни ме­нi ска­за­ли…" Та, сеє ду­мав­ши, пот­ряс­ла у жме­нi го­рiш­ки та го­лос­но й про­мо­ви­ла: - Чи вiн ме­не лю­бить? Чiт чи лиш­ка?

- Чiт! i лю­бить те­бе вiд щи­ро­го сер­це! - обiз­вавсь Ва­силь, що вже дав­но сто­яв бi­ля неї i ди­вивсь на її сму­ту та не знав, як зай­ня­ти.

- Ох, ме­нi ли­шенько! - скрик­ну­ла Ма­ру­ся i стре­пе­ну­лась, як тая ри­бонька, ус­ко­чив­ши ув ятiр. - Хто та­кий? Про ко­го ви го­во­ри­те? - пи­та й са­ма не зна, для чо­го i об чiм.

- Той те­бе лю­бить… про ко­го… ти ду­ма­ла… - ка­зав Ва­силь, за­ди­ха­ючись вiд нес­мi­лос­тi i з ля­ку, як по­чув, що во­на ма ко­гось на дум­цi.

- Та я… нi про ко­го… не ду­ма­ла… я так… - ска­за­ла бiд­на дiв­ка та й зля­ка­ла­ся грi­ха, що - зро­ду впер­ше збре­ха­ла; а опiс­ля й ка­же: - Хто б то ме­не й по­лю­бив?..

- Марусю, Ма­ру­сю! - ка­же Ва­силь, тяж­ко, вiд сер­ця здох­нув­ши; та й вп'ять на­си­лу дух пе­ре­вiв i ка­же: - Я знаю та­ко­го…

- Марусю, Ма­ру­сю! А хо­ди-ке сю­ди! - так клик­ну­ла її та ж Оле­на. Ма­ру­ся нi жи­ва нi мерт­ва! Зля­ка­лась то­го, що Ва­силь став з нею го­во­ри­ти, та ще так го­лос­но; а тут ще й то, що Оле­на ба­чить, що во­на з чу­жим па­руб­ком роз­го­во­рює, а опiс­ля i смi­яти­меться їй; а що най­бiльш те їй бу­ло страш­но, i жал­ко, i нi­би до­сад­но, що Ва­силь ка­же про ко­гось дру­го­го, що її лю­бить; а їй би хо­тi­лось, щоб вiн ска­зав, що вiн сам її лю­бить. От як зля­ка­лась, ско­чи­ла з мiс­ця та й не мо­же сту­пить; а Оле­на, знай, її кли­че: "Та йди сю­ди, ось-осьде я". А Ва­силь теж став як уко­па­ний i не зна бiльш, що й ка­за­ти. На дум­цi б то й ба­га­то де­чо­го є, так язик не слу­ха, не по­ше­вельнеш йо­го; а тут ще, на бi­ду, пiдс­лу­хав, що Ма­ру­ся об ко­мусь вже ду­ма i що йо­му нi­чо­го тут уби­ва­ти­ся, а тут ще Оле­на зби­ла йо­го з тол­ку… От i сто­ять во­ни обоє, сер­деш­нi, i не зна­ють, на яку сту­пи­ти, i чи йти їм ку­ди, чи що ро­би­ти?

Вже са­ма Оле­на прий­шла до Ма­ру­сi й пи­тається: чи во­на ту­теч­ки дов­го бу­де?

- Нi, - ка­же Ма­ру­ся, - уже ме­нi по­ра й до­до­му. Нi­чо­го бiльш тут до­жи­да­тись. - Та, сеє ка­жу­чи, так важ­ко здох­ну­ла, що крий ма­ти бо­жа!

- I я от­се йду до­до­му, - ка­же їй Оле­на, - ма­ти прис­ла­ла за мною. Чи знаєш що? Хо­дiм завт­ра уку­пi на мiс­то, ма­ти ка­за­ла де­що ку­пу­ва­ти, так хо­дiм зо мною; ти та­ки усе луч­че знаєш.

- Добре, хо­дiм. Моя ма­ту­ся щось нез­ду­жа, так що нам тре­ба, я й куп­лю, за­ходь тiльки за мною, - ска­за­ла їй Ма­ру­ся.

- Зайду, зай­ду. Жди ме­не до сход сон­ця. Хо­дiм же те­пер уку­пi до­до­му та в пе­ре­куп­ки ку­пим кис­ли­чок.

От под­ру­женьки, поб­рав­шись за ру­ки, i пiш­ли со­бi.

Зоставсь Ва­силь i стоїть, сам не свiй. По йо­го дум­цi, вiн, ба­читься, за­ки­нув Ма­ру­сi наз­до­гад, що се вiн її лю­бить, i ду­ма: "Ко­ли б во­на не ма­ла ко­го на при­ме­тi та щоб йо­го хоч тро­хи лю­би­ла, то бiльш би йо­му нi­чо­го i не тре­ба; не хо­тiв би нi гро­шей, нi панст­ва. Так-бо по­чер­во­нi­ла, як я їй став за­ки­да­ти, що її по­лю­бив, i очи­цi опус­ти­ла у зем­лю, а ру­че­ня­та­ми усе хус­точ­ку кру­ти­ла, вже, вiр­но, з сер­ця; а як пiш­ла за Оле­ною, то не тiльки йо­му i слов­ця не ска­за­ла, та i не гля­ну­ла на нього".

Сумувавши, пi­шої вiн на­зир­цем за Ма­ру­сею i ба­чив, що во­на аж по­ки ввiй­шла у дру­гу ву­ли­цю, то аж три­чi ог­ля­да­лась, - а чо­го? Хто її зна! Дiв­ча­чу на­ту­ру труд­но роз­га­да­ти, бо во­ни час­то бу­цiм­то i не люб­лять, хто їх зай­має.. i бу­цiм­то й сер­дяться, а там со­бi ниш­ком так йо­го люб­лять, що й ска­за­ти не мож­на! Та та­ки i тiї прав­ди нiг­де дi­ти, що iн­ша дi­воч­ка, ще мо­ло­денька, що зро­ду впер­ше по­ба­чить та­ко­го па­руб­ка, що їй прий­де по сер­цю, то й са­ма се­бе не роз­га­да, що з нею дiється. На дум­цi, так би на нього усе i ди­ви­лась би, i го­во­ри­ла б усе з ним з од­ним, i сi­ла б бi­ля нього, та чо­гось-то усе стид­но; хоч нi ду­шi не­ма близько, а їй здається, бу­цiм­то усi лю­ди так на неї i див­ляться; або хоч i не див­ляться, так по очам пiз­на­ють, що во­на з па­руб­ком го­во­ри­ла. Отим-то та­ка i жа­хається, i втi­кає, нi сло­ва не вка­зав­ши па­руб­ко­вi, що за­ли­цяється до неї; як же вiд­бi­жить вiд нього, та й са­ма жал­кує, та-ба! вже не мож­на дi­ла поп­ра­ви­ти! Доб­ре ж, ко­ли па­ру­бок не роз­сер­диться та ще уд­ру­ге ста­не ля­си пiд­пус­ка­ти, так ще не зов­сiм бi­да; а як же по­ду­ма: "Ли­хо її ма­те­рi, яка пиш­на! Цур їй!" - та й пiд­вер­неться до дру­гої, так тог­дi вже зов­сiм ли­хо! I су­мує, сер­деш­на, i ниш­ком поп­ла­че, та притьмом нi­чо­го ро­бить! i вже ж са­мiй йо­го не заньма­ти, щоб не ска­зав: "Са­ма, - ка­же, - на шию вi­шається".

Смутна прий­шла до­до­му на­ша Ма­ру­ся, та тiльки не об тiм. Во­на ду­ма­ла, що Ва­силь її не лю­бить, а ко­ли б лю­бив, то за­раз пря­мо й ска­зав би, а то про ко­гось дру­го­го ка­зав, а об со­бi нi пiвс­ло­ва. "Та й Оле­на ж ка­за­ла, що ха­зяїн бе­ре йо­го у прий­ми, та се вже пев­но, що вiн лю­бить ха­зяй­ську доч­ку. Та як її i не лю­бить? Во­на со­бi го­ро­дян­ка, мi­щан­ка, та, ка­жуть, хо­ро­ша та й хо­ро­ша! А, ду­маю, як убе­реться, так на­мис­та ще бiльш, чим у ме­не; а скри­ня з доб­ром ма­ла? Та ще, ду­маю, i не од­на; там, мо­же, та­кi ве­ли­кi, та роз­мальова­нi, та на ко­ле­сах; а по­ду­шок, по­ду­шок! так, мо­же, пiд са­му сте­лю… Так ку­ди вже йо­му до ме­не! Вiн на та­ких i не по­ди­виться". Ось так ду­ма­ла Ма­ру­ся, прий­шов­ши до­до­му i сiв­ши у ха­тi на ла­вi.

Дивилася ста­ра Нас­тя, ма­ти її, ле­жа­чи на по­лу та стог­ну­чи вiд не­ду­ги, що доч­ка її си­дить смут­на i не­ве­се­ла, - i нi­чо­го про ве­сiл­ля не роз­ка­зує, i за дi­ло не приньмається; ди­ви­ла­ся дов­го, а да­лi ста­ла пи­та­ти:

- Чого ти, до­ню, та­ка не­ве­се­ла, мов у во­ду опу­ще­на? Чи не за­не­ду­жа­ла, не­хай бог бо­ро­нить? Глянь лиш, як ще й ти зва­лиш­ся, що батько з на­ми бу­де ро­би­ти? Ка­жи-бо, що в те­бе бо­лить?,

- Нiчого, ма­мо! - ка­же Ма­ру­ся.

- Чи не пор­ва­ла на­мис­та, жар­ту­ючи на ве­сiл­лi? - пи­та Нас­тя.

- Нi, ма­мо!

- Чи не зо­бi­див те­бе хто? То батько­вi ска­жи, вiн за­раз ус­ту­питься.

- Нi, ма­мо.

- Так, ко­ли ж не­ма нi­чо­го, так чо­го так си­дi­ти? Iш­ла б по во­ду: по­ра нас­тав­ля­ти ве­че­ря­ти.

- Зараз, ма­мо! - ска­за­ла Ма­ру­ся, а са­ма нi з мiс­ця.

Дожидала ма­ти, до­жи­да­ла, да­лi вп'ять за неї: i уго­во­рю­ва­ла її, а да­лi i сва­ри­лась на неї; так вже на­си­лу та на пре­ве­ли­ку си­лу роз­ко­ли­ха­ла її, що во­на роз­дяг­лась i, не по­хо­вав­ши га­разд нi скин­дя­чок, нi на­мис­та i нi­якої оде­жi, узя­ла ко­шик, щоб то ув ого­ро­дi зiл­ля нар­ва­ти, та за­мiсть ого­ро­да пiш­ла до кри­ни­цi по во­ду, не­на­че з вiд­ра­ми; iде i бай­ду­же; та вже як прий­шла до кри­ни­цi i як ста­ли над нею лю­ди смi­ятись, так во­на то­дi сха­ме­ну­лась i мер­щiй до­до­му.. Що ж? I до­до­му вер­нув­шись, не луч­ча бу­ла; за­то­пи­ла у пе­чi i прис­тав­ля горш­ки по­рож­нi; за­мiсть пшо­на, щоб зам­ня­ти борщ, во­на сiль тре у ма­ко­тер­тi та пiд­ли­ва бор­щу… I що нi озьме до чо­го не ки­неться, усе не так, усе не до шми­ги, так що i ста­рий На­ум, вер­нув­шись до­до­му i див­ля­чись на та­ке її по­ран­ня, аж сам ди­ву­вавсь.

Сяк-так вiд­дав­ши ве­че­рю, Ма­ру­ся пiш­ла до ко­рiв, а Нас­тя ста­ла жу­ри­ти­ся i ка­же На­умо­вi:

- Ох ме­нi ли­шенько тяж­ке! Що ж от­се з Ма­ру­сею дiється? Ка­же - зов­сiм здо­ро­ва, а за що не приньметься, що не поч­не ро­би­ти, усе не до ла­ду, усе не так, як тре­ба. Та чо­гось со­бi чи жу­риться, чи що? Не­хай бог бо­ро­нить, чи не з очей їй ста­лось?

- У вас, у жi­нок, усе з очей, - за­вор­чав На­ум, - Чи ди­ти­на змерз­ла на хо­ло­дi, чи ди­ти­нi душ­но в ха­тi, ви ка­же­те: з очей; го­лод­на, їсти про­сить - з очей, наївшись, не хо­че - i то з очей; чи зас­мi­ялась, чи за­жу­ри­лась, чи сi­ла, чи вста­ла - усе з очей, усе про все у вас очi. А що очi мо­жуть зро­би­ти? Нi­чо­го; див­ляться со­бi на свiт бо­жий та й го­дi. Ру­кою чо­ло­вi­ко­вi бi­ду зро­биш, а язи­ком ще й гiр­шу, а очi нi­чо­му не при­вин­нi.

- А чо­му ж ба­би, кот­рi зна­ють, та й зли­зу­ють i шеп­чуть? Як­би во­но нi­чо­го, то нi­чо­го б i не ро­би­ли, а то…

- На те шеп­чуть i зли­зу­ють, щоб та­ких дур­ни­кiв ду­ри­ти, як ти i про­чiї. По­ту­рай тiльки їм: во­ни, по­жа­луй, ра­дi, щоб то­бi за все, про все шеп­та­ти, аби б гро­ши­ки лу­пи­ти. А хто що мо­же чо­ло­вi­ко­вi зро­би­ти, оп­рiч бо­га ми­ло­серд­но­го? Вiн наш­ле бi­ду, вiн i по­ми­лує; тiльки мо­лись i йо­го од­но­го знай; а з тою бi­сов­щи­ною, з во­рож­ка­ми та зна­ху­ра­ми, - не во­дись. По­мо­лись, Нас­те, хоч ле­жа­чи, бо­гу, ко­ли не зду­жаєш пiд­вес­тись; i я та­ки по­мо­люсь, то й гля­ди, що Ма­ру­ся на­ша завт­ра зов­сiм здо­ро­ва бу­де. Мов­чи ж, он во­на iде.

Маруся, зов­сiм упо­рав­шись i поп­ри­би­рав­ши, роз­пи­ту­ва­ла ма­тiр, чо­го тре­ба на мiс­тi ку­пи­ти, i узя­ла у батька скiльки тре­ба гро­шей, пос­ла­лась на ла­вi, по­мо­ли­лась бо­гу i зверх усього уда­ри­ла три пок­ло­ни, щоб вже бiльш не ду­ма­ти про Ва­си­ля, її так батько вчив:

"Коли, - ка­же, - то­бi чо­го тре­ба або жур­ба те­бе озьме, - за­раз до бо­га. Вдар три пок­ло­ни й про­си, об чо­му то­бi нуж­да, i жди пев­но вiд нього ми­лос­тi. Вiн наш отець, вiн зна, що ко­му i у якоє урем'я пос­лать".

От з та­кою дум­кою ляг­ла Ма­ру­ся. Та що ж? I сон її не бе­ре. Те й дi­ло, що ду­ма… та не об Ва­си­ле­вi, де то вже! Во­на йо­го i зна­ти не хо­че… Та й на­що їй вiн… "Вiн до­сi вже пос­ва­та­ний; ад­же i хус­точ­ка у нього, що з ки­ше­нi виньмав, то не хлоп'яча, а притьмом дi­во­ча, i вже, вiр­но, во­на йо­му по­да­ру­ва­ла… та вiн же не­ве­се­лий на ве­сiл­лi був… ото, ма­буть, ску­чав за своєю го­луб­кою… та ще щоб я об ньому ду­ма­ла? Як би не так! Вiн со­бi i си­дiв, не­на­че один у лi­сi, нi на ко­го i не ди­вивсь…" Да­лi здох­ну­ла i ду­ма: "I ме­не за­няв ти­ми го­рi­ха­ми, аби б то вже так!.. Нi, Ва­си­лю, не на­шим дiв­ча­там об то­бiду­ма­ти, у те­бе є своя… От уже лю­бить її, ду­маю?.. Ба­читься, усе об нiй так i ду­мав, бо ув очах так i вид­ко бу­ли слi­зоньки… те­пер вже во­ни до­сi уку­поч­цi… i во­на вже, вiр­но, цi­лує йо­го у тiї оченьки, що, як блис­кав­ка, як згля­не, так i сяє… от вже не на­цi­лує во­на їх!.. То­го ж то вiн по нiй мав пла­ка­ти… Чо­го ж я от­се пла­чу?.. Ох, го­реч­ко ме­нi тяж­ке!.. Ко­ли б бу­ла зна­ла, не хо­ди­ла б на те ве­сiл­ля!.. На­що бу­ло роз­пи­ту­ва­ти Оле­ну про нього! Та дар­ма; я вже зов­сiм про нього i не ду­маю… та й вiн же про ме­не теж. Мо­же, вiн ду­мав, що… теє-то… я б то… що ка­же: я знаю та­ко­го, ще те­бе лю­бить, а йо­му б то вже не мож­на, що вже вiн пос­ва­та­ний… Бог з то­бою! Не­хай то­бi бог по­ма­га! I оже­ни­ся, i лю­би­ся… Та чо­го ж я усе пла­чу?.. От то­го й ту­га та­ка, що за­чим я на те ве­сiл­ля хо­ди­ла… Те­пер зас­ну вже… Завт­ра чим свiт ус­та­ну, пi­ду на торг та й ро­зiб'ю свою ту­гу. Ко­ли ж з ним зост­рi­нусь на мiс­тi, то бу­цiм йо­го i не знаю, i не бу­ду на нього ди­ви­тись… А вже вiн, вiр­но, з нею хо­ди­ти­ме по ба­за­ру та де­що ку­пу­ва­ти­муть… бо, ма­буть, i ве­сiл­ля швид­ко бу­де… То-то вже вiн бу­де рад, як оже­ниться!.. А во­на?.. Чо­го ж я за­ли­ва­юсь слi­зонька­ми?.. Ох, бi­донька моя!. Ох, го­реч­ко моє! Чо­го-та­ки я на ве­сiл­ля хо­ди­ла?.."

От так-то бiд­на Ма­ру­ся, не хо­тiв­ши й спо­ми­на­ти про Ва­си­ля, тiльки об нiм од­нiм i ду­ма­ла, i хоч би то­бi на ча­си­ноч­ку очи­ця­ми зве­ла; пла­ка­ла та жу­ри­лась цi­лi­сiньку нiч. А й дов­га нiч у нас на кле­чальнiй не­дi­лi! Ве­чiр­ня зо­ря ще не по­гас­не, а свi­то­ва вже й заньма­еться; блис­не Вiз, та вже до­ко­тив­шись до сход сон­ця.

От i те­пер. Тiльки що зi­роч­ки за­ся­ли у бо­га ми­ло­серд­но­го на не­бе­сах, тiльки що розс­вi­ти­ли­ся, та й то не зов­сiм яс­но, а не­на­че скрiзь сер­па­нок… Со­ло­вей­ко стих бi­ля своєї са­моч­ки, щоб вис­па­лась хо­ро­шенько, не жа­ха­ючись; вi­те­рець зас­нув, i гi­лоч­ки по сад­кам, дрi­ма­ючи, лед­ве-лед­ве ко­ли­шуться; тiльки й чу­ти, що че­рез греб­лю на ло­то­ках во­ди­ця цi­диться i, мов хто ни­щеч­ком каз­ку ка­же, що так i дрi­мається, а то усю­ди ти­хе­сенько… Аж ось - не­дов­го: зi­роч­ка по­ко­ти­лась… да­лi дру­га… тре­тя - i по­хо­ва­лись у синьому не­бi, мов у мо­ре ка­ну­ли; а про­ща­ючись з зем­лею, трош­ки сплак­ну­ли… от вiд їх слi­зоньок па­ла ро­са на зем­лю. Ка­ну­ла її кра­пелька, за­ше­лес­тi­ла у аерi - i про­ки­нув­ся вi­те­рець та й по­ко­ли­хав ти­хенько гi­лоч­ки по сад­кам та по лiс­кам… От i поп­ро­ки­да­лись пти­чi са­моч­ки, луп­ну­ли очи­ця­ми, зац­мо­ка­ли но­си­ка­ми… тут за­раз їх сам­чи­ки, що бi­ля них дрi­ма­ли, поп­ро­бур­ку­ва­лись i з ра­до­щiв, - що нас­тає вп'ять бо­жий день i во­ни бу­дуть з своїми са­моч­ка­ми лi­та­ти, гра­тись, лю­би­тись i що, мо­же, яка i яєчко зне­се, - з та­ких-то ра­до­щiв зас­пi­ва­ли своїх пi­сеньок, що ра­но й ве­чiр хва­лять гос­по­да не­бес­но­го, от­ця ми­ло­серд­но­го як чо­ло­вi­ко­вi, так уся­ко­му звi­рю, пти­цi та й са­мiй ма­ню­сiнькiй ко­ма­шеч­цi, що й оком не вздриш. А не хто уже вис­пi­ву­вать як со­ло­вей­ко. За­ще­бе­тав, за­ля­щав, за­чир­кав, зас­вис­тiв, зат­рi­щав… то стих­не, нi­би по­шеп­че своїй са­моч­цi, як її лю­бить, а во­на йо­му, ма­буть, ска­же, що й во­на йо­го лю­бить i пох­ва­ля йо­го пi­сеньки, то з ра­до­щiв i гук­не на увесь са­док… а як про­меж то­го ще й но­сич­ка­ми по­цi­лу­ються… тут вiн уже й не стя­миться… заж­му­риться, за­ще­бе­че, за­тер­чить, що аж не­на­че ох­рип­не, та зно­ву ще дуж­че ляс­не. Зад­рi­бо­че, що аж дух йо­му за­пи­рається… Та усе ж то так гар­но, так гар­но, що роз­ка­за­ти не мож­на, а на ду­шi ве­се­ло!

От на бе­ре­зах i лис­тя за­шу­по­тi­ли про­меж се­бе, що й во­ни, по лас­цi бо­жiй, бу­дуть кра­су­ва­тись на яс­но­му со­неч­ку. Сха­ме­ну­лась тра­вонька, як скро­пи­ла її не­бес­на ро­соч­ка; пiд­ня­лись стеб­лин­ки, роз­пу­ка­лись цвi­точ­ки i, по­ро­зi­вав­ши рi­точ­ки свої, на­ди­ха­ли на усю до­ли­ну та­ким за­па­хом, що, по­чув­ши йо­го, за­бу­деш про усе i тiльки, здих­нув­ши, по­ду­маєш: "Бо­же ми­ло­серд­ний! Отець наш не­бес­ний! I усе се, що тiльки є на зем­лi, у во­дi, пiд не­бе­са­ми, се усе ти тiльки по єди­но­му ми­ло­сер­дiю своєму для чо­ло­вi­ка ство­рив єси? А вiн, сеє мi­зер­неє соз­да­нiє, ся би­ли­на, ся пиль i по­ро­ши­на, чи вiн же то­бi бла­го­да­рить? I як?.. О бо­же пра­вед­ний! Бу­ди i усег­да ми­лос­тив нам, грiш­ним!.." Бiльш сього не вмiємо що i ска­зать!..

Ось i рi­де­сенький ту­ма­нець пав на рi­ченьку, мов па­ру­бок при­го­лу­бивсь до дiв­чи­ноньки i уку­пi з нею по­бiг­ли хо­ва­тись меж кру­ти­ми бе­ре­га­ми. Да­лi i хма­роч­ки ста­ли роз­хо­ди­тись, по­рiд­ша­ли й ста­ли звер­та­тись куп­ка­ми, мов клу­боч­ки, розс­ту­па­тись, щоб да­ти до­ро­гу для яко­гось пиш­но­го, важ­но­го гос­тя, нi­би ца­ря яко­го, дi­ющо­го доб­ро усьому ми­ру, i по­ко­ти­лось геть-геть за кру­тiї го­ри, щоб тiльки вiд­тi­ля ди­ви­ти­ся на те, що тут бу­де! Ось i за­чер­во­нi­ло на тiй до­ро­зi, де йо­му тре­ба йти, i ро­зiс­ла­лось, мов сук­но, як кар­ма­зин, крас­не; да­лi не­на­че срiб­нi цвiт­ки по ньому хто по­си­пав; а тут i увесь путь став мов зо­ло­тим пiс­ком по чер­во­но­му по­лю по­си­па­ний… За­зо­ло­ти­лись i вер­хiв'я де­ре­ва по лi­сам… i ось зо­ло­тий по них пi­сок сип­леться по де­ре­ву ниж­че, усе ниж­че… ниж­че… Усе стих­ло… Чо­гось жде!.. Ста­ло ви­ни­рять з-за зем­лi.. що? I свiт, i огонь, i кра­са… I вже i на край­ок йо­го не мож­на зир­ну­ти оком, що ж бу­де, як усе явиться ми­ру?.. I зо­ло­тi про­ме­нi вiд нього об­си­па­ли усю зем­лю, i са­мiї не­бе­са ста­ли нi­би ще кра­ще. Усе мов­чить, жа­да, щоб швид­ше яви­ла­ся у пол­но­тi кра­са ми­ру!.. Iдеть… ви­ко­ти­лось зов­сiм… озир­ну­ло зем­лю i… не­на­че по­ве­лi­ва­ло: "Хва­лi­те гос­по­да, що соз­дав i ме­не, i вас, i кож­ний день по­си­ла ме­не да­вать усьому ми­ру свiт i уся­ко­му ди­хан­ню жисть…" Тут зно­ва пта­шеч­ки, не­на­че по чиєму на­учен­ню, за­ще­бе­та­ли, усе мов зно­ва ожи­ло, чо­ло­вiк знов при­няв­ся за дi­ло своє… i що то: увесь мир iз­ра­ду­вав­ся!..

Ось вий­шов i Ва­силь iз сад­ка. Вiн доб­ре чув, що Ма­ру­ся з Оле­ною змо­ви­лись уку­пi йти на мiс­то, так вiн i не пi­шов вже до­до­му у го­род, а у тiм же се­лi, вiд го­ро­да верс­тов з чо­ти­ри, ски­тав­ся усю нiч, i як ста­ло свi­та­ти, то вiн вже i бе­рiг їх. Ви­зи­рав­ши iз са­доч­ка, по­ба­чив, що двi дiв­чи­ни геть-геть вiдс­та­ли вiд про­чо­го на­ро­ду, ти­хенько iдуть со­бi i роз­го­во­рю­ють; вiн за­раз вга­дав, що хто то йде, бо сер­це у нього тьохну­ло й по­да­ло звiст­ку; ото вiн i пi­шов, бу­цiм­то у го­род, ти­хою сту­пою, по­хи­лив­ши го­ло­ву, мов за­ду­мав­ся; а у са­мо­го аж жиж­ки тру­сяться, i дух йо­му зах­ва­тує вiд ра­до­щiв, що ще по­ба­чить Ма­ру­сю i по­го­во­рить з нею.

От iдуть дiв­ча­та: Оле­на, як та со­ро­ка, скре­го­че, що на ум збре­де, а Ма­ру­ся бу­цiм­то i слу­ха, та усе про своє га­да… аж зирк?.. i пiз­на­ла сво­го Ва­си­ля!.. Ру­ки й но­ги зат­ру­си­ли­ся, у жи­во­тi по­хо­ло­ну­ло, i дух зай­нявсь, i са­ма нi з мiс­ця.

- Та йди-бо швид­ше! - крик­ну­ла на неї Оле­на. - Чо­го ти зо­пи­няєшся? I так опiз­ни­лись.

- Та хто йо­го зна, чи спiтк­ну­лась, чи що, - ка­же Ма­ру­ся, са­ма ж нi з мiс­ця, хоч так би i ле­тi­ла до Ва­си­ля, як та го­луб­ка до го­лу­ба; бо вже й за­бу­ла, що, ма­буть, вiн не її лю­бить, що вiн вже пос­ва­та­ний на ха­зяй­ськiй доч­цi… усе за­бу­ла, а тiльки то­го й ба­жа, щоб бу­ти укуп­цi з своїм Ва­си­лем.

От як по­чув Ва­силь, що дiв­ча­та вже за ним го­мо­нять, озир­нувсь до них, зняв ша­поч­ку, пок­ло­нивсь i ка­же:

- Добридень, дiв­ча­та. Бо­же вам по­ма­гай!

- Спасибi! Не­хай i вам бог по­ма­га! - ска­за­ли йо­му ув один го­лос дiв­ча­та.

От їм i ка­же Ва­силь:

- Чи не бiг­ла про­ти вас яка со­ба­ка?

- Цур їй, пек вiд нас! - ка­же Оле­на. - Ми її не ба­чи­ли; хi­ба де бi­га?

- Ось ту­теч­ки тiльки пе­ред ва­ми ки­да­лась на лю­дей, - ка­зав Ва­силь, - то про­же­нуть її, а во­на вiд­тi­ля за­бi­жить, та й не знаєш, вiд­кi­ля її i сте­рег­тись. Та та­ка сер­ди­та, на всiх так i ки­дається. Так я от­се ви­ло­мив со­бi ко­ля­ку та йду i ози­ра­юсь.

- Ой ли­шенько! Я її бо­юсь. Вер­нi­мось, Ма­ру­сю! - ка­же Оле­на.

- Не бiй­тесь, дiв­чат­ка; ад­же ви у го­род i я у го­род, то я з ва­ми бу­ду йти, а ко­ли на­бi­жить, то вас обо­ро­ню.

- От за се спа­си­бi! Те­пер нам, Ма­ру­сю, не страш­но, - ска­за­ла Оле­на, а са­ма ра­дi­сiнька бу­ла, що з па­руб­ком бу­де йти усю до­ро­гу. Отак i пiш­ли со­бi укуп­цi.

Зовсiм же то наш Ва­силь збре­хав, що буд­то там бiг­ла яка б то со­ба­ка. Се вiн зна­рош­не їх на­ля­кав, щоб во­ни прип­ро­си­ли йо­го про­во­ди­ти їх i щоб не ца­ра­мо­ни­ли­ся з ним iти.

Ось як iдуть, i Ва­силь їх по­пе­ред­жа - звiс­но вже, мо­ло­децька по­ход­ка про­ти дiв­ча­чої - та й пiд­жи­да їх; от Ма­ру­ся зби­ра­ла­ся, як би то з ним за­го­во­ри­ти, а да­лi й ка­же:

- Бачите, як ми ти­хенько йде­мо i ви нас пiд­жи­даєте. Мо­же, ми вам бо­ро­ни­мо?

- А чим? - ка­же Ва­силь. А Ма­ру­ся ка­же:

- Тим, що; мо­же, вам… пильно тре­ба у го­ро­дi бу­ти? Мо­же, вас ха­зя… ха­зяїн жде? - Себ­то на­до­гад бу­ря­кiв, щоб ви­пи­та­ти йо­го, чи не ска­же чо­го про ха­зяй­ську доч­ку.

- I вже ме­нi те­пер го­род! За­був про йо­го i ду­ма­ти, - ска­зав Ва­силь, а да­лi, тяж­ко здох­нув­ши, ка­же: - Од­но в ме­не на дум­цi: ко­ли б то бог по­мiг! Тiльки за­тим i пi­ду до ха­зяїна, щоб…

- А чо­му ви учо­ра на ве­сiл­лi не тан­цю­ва­ли? - пе­ре­би­ла йо­му Оле­на та й по­ча­ла з ним па­ще­ку­ва­ти. Вiн їй сло­во не­хо­тя ска­же чи не ска­же, а во­на йо­му де­сять; та так i стри­же, так i стри­же, та ви­га­дує, та док­ла­дує, та при­ди­рається, що вже Ва­силь нi­яким по­би­том i не вiд­че­питься вiд неї.

А сер­деш­на ж то Ма­ру­ся за­че­пи­ла бу­ло Ва­си­ля, - те­пер i са­ма не ра­да. Вже ж те­пер вiн, не та­ючись, ска­зав, що у нього щось є на дум­цi i що за­тим тiльки i йде до ха­зяїна. Се вже, пев­но, щоб до­мо­ви­ти­ся об сва­тан­нi на йо­го доч­цi.

От у та­ких дум­ках та гад­ках iде не йде, i но­ги не слу­жать; i сер­диться на се­бе, чо­го во­на на торг пiш­ла; сер­диться на Ва­си­ля, чо­го вiн їм на­зуст­рiч по­пав­ся, i вже мов зас­ва­та­ний, а з чу­жи­ми дiв­ча­та­ми хо­ди­ти­ме по ба­за­ру; сер­диться i на Оле­ну, чо­го во­на та­ка ве­се­ла, чо­го так з зас­ва­та­ним па­руб­ком па­ще­кує; сер­диться на усiх i за все, а са­ма не зна на ко­го i за що.

От прий­шли у го­род, по­хо­ди­ли по ба­за­ру; Оле­на за­раз ску­пи­ла все, що тре­ба їй бу­ло, а Ма­ру­ся тiльки хо­дить за нею та свi­том ну­дить i усе на­па­дається на Оле­ну, що притьмом по­ра до­до­му. А Ва­силь усе за ни­ми хо­дить та - як той мi­хо­но­ша у ко­ляд­цi - но­сить Ма­ру­син ко­шик та скла­да, що Оле­на ку­пує. Да­лi ос­мi­ливсь якось-то спи­та­ти Ма­ру­сю (бо, ба­чив­ши, що во­на усю до­ро­гу мов­ча­ла, ду­мав, пев­но, що во­на на нього сер­диться), та й пи­та:

- А ти, Ма­ру­сю, чом нi­чо­го не ку­пуєш?

- Та ме­нi не­ба­гацько… де­чо­го й ку­пу­ва­ти… - ка­же Ма­ру­ся та й вiд­вер­ну­лась вiд нього, щоб не ди­ви­тись на чу­жо­го же­ни­ха, - тiльки й тре­ба ку­пи­ти ма­те­рi… кре­са­ло на люльку… а батько­вi… ни­ток крас­них… на ме­реж­ки до хус­ток… та яло­ви­чи­ни… на пет­рiв­ку.

Отак на­вар­ня­ка­ла на­ша Ма­ру­ся, що тро­хи й сам Ва­силь їй у вi­чi не нас­мi­явсь; ще то доб­ре, що не чу­ла сього Оле­на, тор­гу­ючи у пе­ре­куп­ки шпильки.

Василь тiльки со­бi ти­хе­сенько ус­мiх­нувсь, бо до­га­давсь, що щось не так во­но є, та й узявсь, що тре­ба бу­ло Ма­ру­сi, ку­пи­ти. По­ку­пив­ши i поск­ла­дав­ши у ко­шик усе до­ку­пи, ка­же:

- Вже ж як хо­че­те, дiв­чат­ка, а я вас спро­вод­жу аж до­до­му, щоб обо­ро­ни­ти вас вiд со­ба­ки; та й ме­нi та­ки у ва­шiм се­лi є до чо­ло­вi­ка дi­ло.

Оп'ять-таки Ва­силь збре­хав: не бу­ло йо­му нi­яко­го дi­ла нi до яко­го чо­ло­вi­ка, а хо­тi­лось йо­му… та по­ба­чи­мо, що бу­де дальш.

От i пiш­ли во­ни со­бi вп'ять укуп­цi з го­ро­да. Тiльки що вий­шли з улиць на сте­пок, от Оле­на як крик­не:

- Ох, я дур­на та бо­же­вiльна! За­бу­ла зай­ти до шев­ця по батько­вi чо­бо­ти. Що тут ме­нi на свi­тi ро­би­ти?

Потолкувавшись, по­ра­ди­лись, щоб Оле­на са­ма вер­ну­лась у го­род за чо­бо­та­ми, за­тим що не­да­ле­ко i у ву­ли­цях не страш­но, а Ва­силь щоб зос­тав­ся бi­ля Ма­ру­сi i щоб тут же до­жи­да­ли Оле­ни, а во­на му­си­ла шви­денько вер­ну­тись.

От як зос­та­ли­ся уд­вох Ва­силь з Ма­ру­сею, та й по­сi­да­ли на гор­би­ку; за­раз Ва­силь їй i ка­же:

- Марусю! Хоч ти роз­сер­диш­ся на ме­не, хоч про­же­неш вiд се­бе, хоч не зве­лиш, нi­ко­ли на очi по­па­да­тись, а я та­ки то­бi те­пер до­го­во­рю, що учо­ра хо­тiв ска­за­ти…

- Що там та­ке? - спи­та­лась Ма­ру­ся, а са­ма зля­ка­ла­ся так, що не мож­на й роз­ка­за­ти, а са­ма не зна чо­го.

- Марусю! Чи я ж один був та­кий на свi­тi, щоб, по­ба­чив­ши те­бе, не по­лю­бив щи­ро? Люб­лю я те­бе, Ма­ру­сенько, усiм сер­цем моїм, люб­лю я те­бе бiльш усього на свi­тi!.. Не сердься на ме­не, не вiд­во­ро­чуй­ся, не за­ту­ляй очиць твоїх бi­лою ру­ченькою; дай її ме­нi сю­ди, не­хай при­гор­ну її до сво­го сер­денька, та тог­дi хоч i вмру, ко­ли то­бi нев­год­на щи­рая моя лю­бов!.. Що ж ти мов­чиш? Чом не гля­неш на ме­не?.. Про­мов до ме­не хоч пiвс­ло­веч­ка; ска­жи, що ти не сер­диш­ся за мою лю­бов. Роз­зна­вай ме­не, роз­пи­туй про ме­не, мо­же-та­ки, про ме­не що-не­будь i доб­ре по­чуєш.

Тiльки, що став так Ва­силь го­во­ри­ти, то Ма­ру­ся i не стя­ми­лась; сер­денько в неї так i б'ється, а са­ма, як у ли­хо­ман­цi, так i тру­ситься; боїться i са­ма не зна чо­го; ко­ли б зем­ля розс­ту­пи­ла­ся, так би во­на i ки­ну­лась ту­ди та й… Ва­си­ля по­тяг­ну­ла б за со­бою; ко­ли б їй кри­ла, по­ле­тi­ла б на край свi­ту… та не са­ма, а усе б та­ки з Ва­си­лем. Що ж їй ро­би­ти? Зем­ля не розс­ту­пається, крил у неї не­ма, но­ги не­на­че не її, од­ну ру­ку вхва­тив Ва­силь та й дер­жить бi­ля сво­го сер­ця, а во­но так же ко­ло­титься, як i в неї; очи­ця­ми зов­сiм свi­ту не ба­чить, а ще та­ки дру­гою ру­кою зак­ри­ла їх та й пи­тається Ва­си­ля так ти­хе­сенько, що й са­ма га­разд не чу­ла:

- Адже ж ти прос­ва­та­ний?

- Нi, Ма­ру­сю, нi на ко­му я не сва­та­ний i нi об од­нiй дiв­чи­нi до сiєї по­ри i не ду­мав. По­ба­чив­ши те­бе учо­ра, свiт ме­нi по­вер­нув­ся; без те­бе не хо­чу жи­ти, та ба­чу й сам, що не мож­на ме­нi без те­бе й ди­ха­ти. Та й где я най­ду кра­ще те­бе?

- А ха­зяй­ська доч­ка? Ад­же вiн те­бе бе­ре у прий­ми? - ска­за­ла Ма­ру­ся вже трош­ки смi­лiш, бо на сер­цi їй не так вже важ­ко ста­ло.

- Не тiльки ха­зяй­ська доч­ка, та хоч би ко­ро­лiв­на, хоч кня­ги­ня, та хоч би i са­ма ох­ви­це­рiв­на, - не по­див­люсь нi на ко­го, усiх през­рю для те­бе. Од­на моя втi­ха, од­но моє щас­тя, ко­ли ти ме­не бу­деш хоч тро­шеч­ки лю­би­ти! Роз­пи­тай про ме­не; цi­лий год жда­ти­му, тiльки…

- Е! го­дi!.. так дов­го-бо…

- Скiльки хоч, що хоч ро­би зо мною, тiльки не про­га­няй ме­не вiд се­бе, не сердься…

- Та я й не серд­жусь…

- Чого ж ти зак­ри­ваєшся, чо­го вiд­вер­таєшся вiд ме­не? Мо­же, лю­биш ко­го дру­го­го? Ка­жи, не со­ром­ся; не­хай я се сам по­чую вiд те­бе та й пi­ду свiт за очи­ма!

- Нi-бо… я дру­го­го не люб­лю…

- Так зглянь же на ме­не, не зак­ри­вай­ся!

- Але! ще б i не зак­ри­ва­тись! Ме­нi-бо стид­но.

- Чого ж то­бi стид­но, ска­жи? Тут не­ма нi­чо­го, що я ка­жу…

- А то ж i не стид­но ска­за­ти… що я те­бе… люб­лю? Нi за що у свi­тi не ска­жу… - та, сеє ска­зав­ши, як зап­ла­че гiр­ко i ста­ла йо­го про­ха­ти: - Ва­си­леч­ку, го­луб­чи­ку, со­ко­ли­ку мiй! Не ви­пи­туй же в ме­не, чи люб­лю я те­бе; я сього то­бi зро­ду не ска­жу, щоб ти не пос­мi­яв­ся на­до мною… Я й са­ма не знаю, що зо мною ста­ло­ся: я ще нi­ко­го не лю­би­ла, нi­ко­го не хо­тi­ла лю­би­ти, цу­ра­ла­ся па­руб­кiв, а як по­ба­чи­ла те­бе, свiт ме­нi не зми­лив­ся, усiм я ну­ди­ла, усю­ди я ску­ча­ла; а як ска­за­ли, що ти прос­ва­та­ний, так я й са­ма не зна­ла, що й ро­би­ти.

- Марусенько, моя ле­бi­доч­ко, зi­роч­ко моя, ри­боч­ко, пе­ре­пi­лоч­ко! - при­го­во­рю­вав Ва­силь, об­нi­ма­ючи свою Ма­ру­сю. - Я ж зем­лi пiд со­бою не чую - я мов у раю! Чи не сплю ли­шень я? Так се прав­да, що ти лю­биш ме­не, Ма­ру­сенько? Ска­жи ме­нi, прав­да?

- Не ска­жу, Ва­си­леч­ку, єй-бо­гу, не ска­жу!

- Чом же не хо­чеш за­вi­ри­ти об моїм щас­тi?

- Стидно-бо.

- Марусю! от­же по­цi­лую, ко­ли не ска­жеш.

- Та хоч де­сять раз цi­луй, аби не я те­бе; а усе-та­ки не ска­жу…

- Отак же… отак… отак же!.. - при­го­во­рю­вав Ва­силь, цi­лу­ючи її раз п'ять не вiд­ди­ха­ючи, та вп'ять зно­ву за те ж… та аж вже не змiг i сло­ва про­мо­ви­ти… А Ма­ру­ся ле­жить у нього на ру­ках i са­ма се­бе не тя­мить, чи во­на у раю, чи во­на де? Так їй хо­ро­ше бу­ло! Хо­че щось ска­за­ти - i сло­ва не про­мо­вить, хо­че вiд нього вир­ва­ти­ся, так не­на­че при­ко­ва­на до Ва­си­ле­вої шиї; хо­че заж­му­ри­тись, так очi, про­тив її во­лi, так i за­зи­ра­ють у Ва­си­ле­вi очi, що, як угiл­ля на вог­нi, па­ла­ють, хо­че вiд нього вiд­вер­ну­тись, а й са­ма не зна, як гор­неться до нього… А вiн?.. Вiн тiльки розг­ля­да її, не­на­че їсть її очи­ма; за­був увесь свiт; хоч би йо­му тут з пу­шок па­ли­ти, хоч би хто йо­го не кли­кав, нi­чим би не вва­жив, тiльки що розг­ля­да свою Ма­ру­сеньку, дер­жа­чи її на своїх ру­ках.

Далi сха­ме­ну­лась во­на, здох­ну­ла тяж­ко i крiзь сльози ска­за­ла:

- Василечку! що се зо мною ста­лось? Нi­чо­го не тям­лю, не знаю са­ма се­бе; тiльки у ме­не й на дум­цi, що ти ме­не лю­биш, що ти мiй… та бiльш ме­нi нi­чо­го i не тре­ба!.. Бо­юсь тiльки, чи не­ма ме­нi за те грi­ха?

- За що, моя Ма­ру­сенько? - ска­зав Ва­силь, при­гор­нув­ши її до сво­го сер­денька, i по­цi­лу­вав щи­ро.

- Ох, не цi­луй ме­не, мiй си­зий го­лу­боньку! Ме­нi усе здається, що грiх нам за се… Бо­юсь прог­нi­ви­ти бо­га!

- Так я ж то­бi, моя Ма­ру­сенько, тим же бо­гом бо­жу­ся, що не­ма у сьому нi­яко­го грi­ха. Вiн по­ве­лiв бу­ти му­жу й жо­нi; за­по­вi­дав, щоб во­ни лю­би­ли один од­но­го i щоб до смер­тi не роз­лу­ча­ли­ся. Те­пер ми лю­би­мо­ся; дасть бог, спол­ним свя­тий за­кон, тог­дi i не роз­лу­чи­мо­ся на вiк наш, а до то­го ча­су, як зiй­де­мо­ся, нам мож­на без грi­ха i лю­би­ти­ся, i го­лу­би­ти­ся…

- А не дай бо­же, як… - ска­за­ла Ма­ру­ся та й при­ту­ли­ла­ся до Ва­си­ле­во­го пле­ча; i не до­ка­за­ла, i боїться згля­ну­ти на нього.

- Не до­ве­ди до то­го бо­же! - аж скрик­нув Ва­силь i аж зля­кавсь, по­ду­мав­ши, про що Ма­ру­ся йо­му тiльки на­га­ду­ва­ти ста­ла. - Бу­ду, - ка­же, - те­бе, моя зо­зу­ленько, як ока бе­рег­ти. Нi­яка сквер­ная, бi­совська дум­ка i на сер­цi не бу­де. Не бiйсь ме­не; я знаю бо­га не­бес­но­го! Вiн по­ка­ра за злеє дi­ло усе рiв­но, що за ду­шо­губст­во. Не бiй­ся, ка­жу, ме­не; i ко­ли б вже й так прий­шлось, щоб ти ста­ла за­бу­ва­ти i бо­га, i стид людський, то я те­бе обе­ре­жу, як бра­тик сест­ри­цю…

- Братику мiй ми­ле­сенький! - скрик­ну­ла Ма­ру­ся i об­ня­ла йо­го ру­че­ня­та­ми; дов­го ди­ви­ла­ся йо­му у вi­чi, як тая ясоч­ка, а да­лi й ка­же: - Те­пер я са­ма те­бе по­цi­лую аж три­чi, бо знаю, що й в те­бе на дум­цi не­ма нi­яко­го ху­да. - Та й при­па­ла йо­му на пле­че, за­зи­ра­ючи йо­му у вi­чi, та так пильно, нi­би ба­ран­чик, що йо­го хо­тять рi­за­ти, а вiн жа­лiб­но ди­виться, так i во­на зир­ну­ла на Ва­си­ля, а сльозин­ка, не­на­че тая ро­син­ка на цвi­точ­ку, так у неї в очи­цях за­ся­ла; та так жа­лiб­но, як тая со­пi­лоч­ка заг­ра­ла, так во­на йо­го спи­та­ла: - Як же ти ме­не пiс­ля сього по­ки­неш?

- Не го­во­ри ме­нi сього, Ма­ню! I не ду­май об сiм, моя кри­шеч­ко! Грiх бо­жи­тись, а я от смер­тельною клят­вою по­бо­жу­ся, ко­ли ме­нi не вi­риш…

- Вiрю, вi­рю, мiй со­ко­ли­ку, мiй ле­бе­ди­ку! I що б ти ме­нi не ска­зав, усьому вi­ри­ти бу­ду…

Багато роз­ка­зу­ва­ти, що там Ва­силь з Ма­ру­сею роз­мов­ля­ли; за­бу­ли про увесь свiт, i де во­ни є, i що кру­гом них, i як­би не гук­ну­ла ще зда­ле­ка на них Оле­на, то б, пiдк­рав­шись ти­хенько, ба­чи­ла б усе, як во­ни по­го­во­рять-по­го­во­рять та й зно­ву цi­лу­ються. Як же по­чу­ли Оле­ну, так за­раз i роз­рiз­ни­ли­ся, не­на­че i не во­ни: Ва­силь став, бу­цiм ма­ла ди­ти­на, пi­соч­ком пе­ре­си­па­тись, а Ма­ру­ся тут же знай­шла че­ре­поч­ки та да­вай у крей­ма­хи гра­ти, а са­мi i не ззир­нуться меж со­бою.

От пiш­ли усi уку­пi до­до­му. Оле­на по­ду­ма­ла: "Що се ста­ло­ся з на­шою Ма­ру­сею? Нi­ко­ли не бу­ла та­ка ве­се­ла i го­вор­ли­ва, та ще з па­руб­ком, що бу­ло їх жа­хається, як не знать чо­го, а те­пер са­ма за­го­во­рює, жар­тує, ви­га­дує i, знай, смiється з Ва­си­лем, а ме­не бу­цiм i не­ма з нею. Уран­цi, як iш­ли, так па­ри з уст не пус­ти­ла, а те­пер не за­мов­чить нi на ча­син­ку; уран­цi на­си­лу йшла i на ме­не на­па­да­лась, чо­го я спi­шу, а тут по­пе­ред усiх бi­жить, зем­лi пiд со­бою не чує та, знай, ки­да на Ва­си­ля то пi­соч­ком, то скi­поч­ка­ми, а вiн її ло­вить, а пiй­мав­ши… аж ру­ки кру­тить. Се щось не­да­ром! Три­вай ли­шень ти, смир­на, що нас бу­ло за iг­раш­ки з па­руб­ка­ми ко­риш; я то­бi вiд­дя­чу…"

Стали до­хо­ди­ти до се­ла, от Ва­силь i ка­же:

- Тепер же про­щай­те, дiв­чат­ка. Ме­нi так ве­се­ло бу­ло з ва­ми; спа­си­бi вам i ду­же спа­си­бi за все, за все, за все. Не знаю, ко­ли-то з ва­ми по­ба­чусь? (А у Ма­ру­сi аж слi­зоньки по­ко­ти­лись; об­тер­ла швид­ше хус­точ­кою, щоб Оле­на не ба­чи­ла, та й ста­ла бу­цiм­то пi­сеньку му­ги­ка­ти i не­на­че пiд­тан­цює пiд неї, а са­ма пильно ди­виться у вi­чi Ва­си­лю). На­те ж усе, - ка­же Ва­силь, - ва­ше доб­ро; ви­би­рай­те з ко­ши­ка; мо­же, чи не за­гу­бив я чо­го? А я вже пi­ду своєю до­ро­гою.

От дiв­ча­та ста­ли ви­би­ра­ти. Оле­на усе заб­ра­ла й пок­ла­ла за па­зу­ху, а Ма­ру­ся, пе­рег­ля­дiв­ши, поск­ла­да­ла у ко­шик i пiш­ла со­бi. Тiльки що вi­дiй­шов вiд них Ва­силь чи­ма­ло, аж Ма­ру­ся, бу­цiм­то сха­ме­ну­лась i зга­да­ла, i ка­же:

- Отак же! Усе по­за­би­ра­ла, а си­нiй ка­мi­нець, що батько зве­лiв ку­пи­ти, я й не взя­ла у Ва­си­ля. По­бi­жу до­же­ну йо­го! - До­га­ня, а са­ма, знай, кри­чить, щоб вiн пi­дож­дав. Вже ж щоб то Ва­силь та не по­чув Ма­ру­си­но­го го­ло­су? Не знаю! Стоїть як на шпич­ках i до­жи­да, щоб Ма­ру­ся пiд­бiг­ла до нього, i що то во­на йо­му ска­же?

Ось во­на, дог­нав­ши йо­го, ска­за­ла:

- Я зна­рош­не, бу­цiм­то за­бу­ла у те­бе си­нiй ка­мi­нець, щоб то­бi ниш­ком ска­за­ти: при­ходь сьогод­нi на озе­ра, що у на­шо­му бо­ру, я там бу­ду; то ще по­го­во­ри­мо. Пус­ти ж, не заньмай ме­не, щоб Оле­на не до­га­да­лась. Ке сю­ди ка­мi­нець i про­щай, мiй со­ко­ли­ку ми­лий! При­ходь же! - ска­зав­ши, та скiльки є ду­ху до Оле­ни.

Олена ж усе пiдг­ля­да­ла та й ду­ма­ла со­бi: "Доб­ре ж до яко­го ча­су! Не бу­де ме­не те­пер зу­пи­ня­ти".

Прийшла Ма­ру­ся до­до­му; ба­теч­ку! ве­се­ла, мо­тор­на, i го­во­рить, i роз­ка­зує, i по­рається за трьох, так що ма­ти, див­ля­чись на неї, аж по­ве­се­лi­ша­ла, i їй по­лег­ша­ло. Хо­тi­ла бу­ло сва­ри­тись на доч­ку, за­чим дов­го про­хо­ди­ла, так та ж як узя­ла ко­ло неї лес­ти­тись, i при­го­во­рю­ва­ти, i роз­ва­жа­ти її, а са­ма пiч то­пи­ти, зiл­ля кри­ши­ти, горш­ки нас­тав­ля­ти, так що го­рить у неї дi­ло.

Не вспi­ла ма­ти ог­ля­ну­тись, вже у Ма­ру­сi i го­тов обiд: сi­ла, руч­ки зло­жи­ла i, знай, ма­тi роз­ка­зує, як-то їй доб­ре бу­ло йти на ба­зар хо­лод­ком, що ба­чи­ла на мiс­тi, як тор­гу­ва­лась, як ку­пу­ва­ла; i ко­го ба­чи­ла, i з ким го­во­ри­ла, i яка про­ява лу­ча­лась: усе-усе до пос­лiднього раз по й'ять роз­ка­зу­ва­ла, тiльки про Ва­си­ля нi­чи­чирк! Во­на б то й хо­тi­ла ма­те­рi роз­ка­за­ти, та не зна­ла, з яко­го кiн­ця узя­тись, та й по­ду­ма­ла: "Не­хай же спи­та­юсь у Ва­си­ля; вiн ме­не нав­чить, як про се роз­ка­за­ти".

Прийшов i ста­рий На­ум; обi­да i ду­ма: "Зро­ду Ма­ру­ся та­ко­го муд­ро­го бор­щу не ва­ри­ла, як сьогод­нi; i мня­со доб­ре спе­че­не, i усе-та­ки га­разд, а луч­че всього, що са­ма та­ка ве­се­ленька, i усе ви­га­дує, i жар­тує". Да­лi i ка­же Нас­тi:

- Бач, я ж ка­зав, що не тре­ба нi зли­зу­ва­ти, нi шеп­та­ти, са­мо ми­неться.

Пiсля обiд, чи приб­ра­ла Ма­ру­ся, чи не приб­ра­ла, мер­щiй вхо­пи­ла гле­чи­чок та й ка­же:

- Пiду ж я, ма­мо, наз­би­раю вам су­ниць; там та­ких ба­гацько на ба­за­рi бу­ло, i на­шi дiв­ча­та гор­щеч­ка­ми так i но­сять. I вам наз­би­раю i, мо­же, де­що i про­дам.

Ще ма­ти їй нi­чо­го на се i не ска­за­ла, а во­на вже i за во­ро­та­ми, i пря­мо пос­пi­ша у бiр на озе­ра. Хоч i ба­чить по до­ро­зi су­ни­цi, та не зби­ра, а ду­ма: "Ва­силь ме­не, вже, ма­буть, жде; пi­ду швид­ше до нього; а як по­сид­жу з ним та вер­та­ти­мусь до­до­му, тог­дi i ягi­док наз­би­раю".

Недовго шу­ка­ла во­на сво­го Ва­си­ля: тут за­раз i є. Як же зiй­шлись, так дар­ма, що тiльки, мо­же, ча­сiв три не ба­чи­лись, а так не­на­че де­сять год роз­но бу­ли. Об­нi­ма­ються, цi­лує один од­но­го, роз­го­во­рю­ють, роз­ка­зу­ють; то, поб­рав­шись за ру­ченьки, хо­дять, то вп'ять по­сi­да­ють, то вп'ять за те ж. I нез­чу­лись, як вже ста­ло ве­чо­рi­ти. I то ж бо прав­да, що ко­ли бу­деш уку­пi з тим, ко­го лю­биш, то день так швид­ко про­бi­жить, як ча­си­ноч­ка.

От Ма­ру­ся пер­ша крик­ну­ла:

- Ох ме­нi ли­шенько! Чи бач, де вже сон­це?

- Так що ж? - пи­тає Ва­силь.

- А те, - ка­же Ма­ру­ся, - як я до­до­му пi­ду!

- Не бiйсь нi­чо­го, я те­бе оп­ро­вод­жу.

- Не те, щоб я бо­ялась, а те, що ягi­док не зби­ра­ла: а я за ни­ми про­си­лась у ма­те­рi. Що ме­нi тут на свi­тi ро­би­ти? Роз­ка­жу ма­те­рi, що за­го­во­ри­лась з то­бою та й за­бу­ла.

- Нi, Ма­ру­сенько, пот­ри­вай ще ма­те­рi об ме­нi го­во­ри­ти.

- А чо­му ж?

- Ще, моє сер­денько, не урем'я. Тре­ба пi­дож­да­ти.

- А як се мож­на? Ма­те­рi i батько­вi тре­ба усе за­раз роз­ка­за­ти й нi­ко­ли пе­ред ни­ми не бре­ха­ти. Що ж я те­пер ска­жу, що я не наб­ра­ла су­ни­чок?

- Що хоч. Ма­ню, те й ска­жи, тiльки не го­во­ри про ме­не: я сам, як прий­де по­ра, я сам ска­жу.

- Та грiх же бре­ха­ти i пе­ред ким-не­будь, а не тiльки…

- Се не бу­де брех­ня, i їм тре­ба усе роз­ка­за­ти; тiльки як ска­жеш те­пер, а во­ни, ме­не не знав­ши, по­ду­ма­ють, що я який-не­будь ле­да­що, що тiльки звод­жу те­бе з ума, те­бе бу­дуть ла­яти, ме­не ста­нуть цу­ра­тись i бу­дуть нас роз­лу­ча­ти. По­тер­пи, моя ри­бонько, хоч че­рез пет­рiв­ку; я так на­ве­ду, що во­ни про ме­не бу­дуть зна­ти i чу­ти що-не­будь не­по­га­не; то­дi приш­лю лю­дей, то­дi їм усе i роз­ка­жеш. То брех­ня i грiх, як зов­сiм по­таїти, а то ми тiльки преж­де яко­го ча­су їм нi­чо­го не ска­же­мо. Чи так, моя па­ня­ноч­ко? -спи­тав та й по­цi­лу­вав її щи­ро, вiд сер­ця.

- Може, во­но i так, - дов­го по­ду­мав­ши, Ма­ру­ся ска­за­ла. - Я вже нi­чо­го не знаю, а усе ро­би­ти­му, що ме­нi ска­жеш. Тiльки вже, Ва­си­леч­ку, мiй ко­за­ченьку! як со­бi хо­чеш, а я вже бiльш до те­бе не вий­ду нi сю­ди, нi на ву­ли­цю, цi на ба­зар, нi­ку­ди.

- А се ж то чо­му? - спи­тавсь Ва­силь зля­кав­шись.

- Як со­бi хоч, а тiльки, по моїй дум­цi, се вже грiх, ко­ли чо­го не мож­на ма­те­рi ска­за­ти та теє i ро­би­ти ниш­ком вiд неї. Хоч роз­сер­дись зов­сiм, не тiльки так на­суп­ся, як те­пер, тiльки вже я не прий­ду, i не до­жи­дай ме­не, i не шу­кай ме­не. Iн­ше дi­ло, як­би я пос­ва­та­на бу­ла, то­дi б i нi­чо­го; а то хто-не­будь по­ба­чить, та про ме­не ще й сла­ва пi­де? Не хо­чу, не хо­чу! Не­хай бог бо­ро­нить! Ме­нi те­пер i Оле­ни страш­но; во­на щось ди­ви­лась на нас пильненько, як вер­ну­ла­ся з го­ро­да, i усе щось со­бi пiд нiс бор­мо­та­ла. За­раз же, прий­шов­ши, пi­ду до неї i усе їй роз­ка­жу i поп­ро­шу, щоб до ча­су нi­ко­му не го­во­ри­ла. Про­щай же, мiй со­ко­ли­ку, мiй Ва­си­леч­ку! Не сердься ж бо на ме­не; ад­же ти ка­жеш, що ско­ро приш­леш ста­рос­тiв? От ми не­на­дов­го роз­лу­чаємось.

Скiльки не про­сив, як-то не мо­лив її Ва­силь, щоб та­ки ви­хо­ди­ла сю­ди хоч че­рез день або че­рез два, так нi за що на свi­тi не за­хо­тi­ла i з тим пiш­ла до­до­му, не зве­лiв­ши йо­му йти за со­бою. Вiн пi­шов, по­ну­рив­ши го­ло­ву, го­рою до­до­му, а во­на бо­ром та й зду­ма­ла, щоб не так-то пе­ред ма­тiр'ю у бре­ху­хах зос­та­тись, пiш­ла про­ти че­ре­ди, знав­ши, що й Оле­на кож­но­го ве­чо­ра тож ви­хо­дить. От i хо­тi­ла їй усе про Ва­си­ля роз­ка­за­ти i про­си­ти, щоб мов­ча­ла.

Олена не вий­шла про­ти че­ре­ди, i дiв­ча­та ска­за­ли, що сьогод­нi ран­ком, по­ки во­на бу­ла на мiс­тi, приїха­ли ста­рос­ти й же­них аж з ху­то­рiв; та не по­ди­ви­лись нi на за­кон i нi на що, бо чо­ло­вiк крiп­ко хо­ро­ший, i руш­ни­ки ран­ком по­да­ва­ли, да­лi звiн­ча­ли i, узяв­ши її, з батьком i ма­тiр'ю поїха­ли, i там, на ху­то­рах, аж верс­тов за двад­цять, i ве­сiл­ля бу­дуть справ­ля­ти.

Агу! на­шiй Ма­ру­сi трош­ки лег­ше ста­ло, що не бу­де свi­ди­те­ля, як во­на под­ру­жи­ла з Ва­си­лем.

Прийшовши до­до­му, тяж­ко їй бу­ло вiдб­ре­ху­ва­тись пе­ред ма­тiр'ю, що не при­нес­ла ягi­док; бо, зро­ду не бре­хав­ши нi в чiм, не зна­ла, як i вик­ру­ти­тись i що ска­за­ти. Сяк-так, то че­ре­дою, то Оле­ною за­тер­ла, зам'яла дi­ло - i кiн­цi у во­ду.

Поки по­ра­лась та при­би­ра­ла i бу­ла з ма­тiр'ю, так їй i ве­се­ло бу­ло, а тим бiльш, що ма­те­рi ста­ло лег­ше i вже пiд­ня­лась з пос­те­лi; батько теж ве­се­лий i лас­ка­вий був до неї; от во­на не тiльки не жу­ри­лась, та ще са­ма со­бi дя­ку­ва­ла, що так з Ва­си­лем зро­би­ла; i, хо­дя­чи i по­ра­ючись, усе ду­ма­ла: "Ко­ли б швид­ше мож­на бу­ло їм роз­ка­за­ти про Ва­си­ля, то як би грiх з ду­шi".

Як же ляг­ла на пос­тiль, так i не по­ду­ма­ла, щоб спа­ти. За­раз прий­шоь їй на дум­ку Ва­силь, як-то вiн, ма­буть, жу­риться, що не ско­ро з нею по­ба­читься; та як i їй бу­ти? як, не ба­чив­шись з Ва­си­лем не­дi­лю або мо­же, - не­хай бог бо­ро­нить! - i двi, як i жи­ти на свi­тi… "Iще та­ки учо­ра, - ду­ма со­бi, - ще я не так йо­го лю­би­ла, як сьогод­нi, пiс­ля то­го ча­су, як вiн ска­зав, що ме­не лю­бить, та ще… як по­цi­лу­вав!" Та, зду­мав­ши се, як за­со­ро­ми­лась! i по­но­чi чує, що вид у неї як жар го­рить! "Що ж от­се я на­ро­би­ла? - ду­ма со­бi. - Чи се ж я, що i слу­ха­ти не хо­тi­ла об хлоп­цях? Скрiзь зем­лю б пiш­ла вiд сти­да й со­ро­му! А що, як ще Ва­силь на­до мною смiється?" Тут їй ще душ­нiш ста­ло; а да­лi як роз­ду­ма­ла, що Ва­силь зов­сiм не та­кий, щоб йо­му смi­ятись, i що вiн бо­жив­ся, що її крiп­ко лю­бить, то i ути­хо­ми­ри­лась, i тiльки то­го со­ро­ми­лась, що… цi­лу­ва­ла­ся з ним i у бо­ру дов­го з ним си­дi­ла. "Та се ж вже, - так ду­ма, - i впер­ше, i вос­таннє. Се на ме­не лю­бов на­па­ла, а ма­ту­ся ка­за­ла, що лю­бов - як сон: не заїси, не зас­пиш i що ро­биш, не знаєш, мов ввi снi. Бо­ро­ни ма­ти бо­жа, щоб я гiр­шо­го чо­го не зро­би­ла! Та як не бу­ду з ним ба­чи­тись, то i жар­ту­ва­ти нi з ким бу­де. Доб­ре ж я зро­би­ла i са­ма со­бi дя­кую, що не зве­лi­ла йо­му до се­бе хо­ди­ти".

Так со­бi по­ра­див­шись, ус­та­ла (бо вже i розс­вi­ло) i за­раз прий­ня­лась по­ра­тись. Що ж? Тут ко­ро­ву доїть, а са­ма ози­рається, чи не йде Ва­силь. По во­ду пiш­ла, ог­ля­дається на Ва­си­ля; у ха­тi са­ло тов­че, а на две­рi пог­ля­да, чи не Ва­силь їх вiд­чи­ня. За стiл сi­ла обi­да­ти, а са­ма у вi­кон­це усе зирк та зирк, чи не йде Ва­силь. I жде йо­го i не жде, i хо­че, щоб прий­шов, i боїться, щоб не прий­шов.

Пiсля обiд, у ха­тi си­дя­чи, ду­ма: "Ко­ли б не ввiй­шов! пi­ду на вдвiр'я". Над­вiр вий­де: "Ко­ли б не йшов ву­ли­цею та щоб ме­не не по­ба­чив, пi­ду луч­че у ха­ту". I так, знай, свi­том ну­дить удень, а нiч­чю ма­ло чо­го й спить, усе їй те на дум­цi, що ко­ли-то во­на по­ба­чить Ва­си­ля i ко­ли-то не бу­де з ним роз­лу­ча­тись.

I Ва­силь не луч­чий був її. Не тiльки ро­бо­ту, по­ки­нув ха­зяїна i го­род; знай, блу­ка круг се­ла, де жи­ла Ма­ру­ся. Хо­дить, хо­дить, у бiр пi­де, над озе­ра­ми, де з нею си­дiв, ся­де - не­ма Ма­ру­сi, не йде Ма­ру­ся. По се­лу ву­ли­ця­ми хо­дить, та не зна, де її ха­та, не зна, як i батька її звуть i про­зи­ва­ють. Ма­ру­ся та й Ма­ру­ся, бiльш йо­му нi­чо­го не тре­ба бу­ло зна­ти; i вiн її не пи­тав, за­тим, що нi­ко­ли бу­ло; усе їй роз­ка­зу­вав, як її лю­бить, або слу­хав, як во­на роз­ка­зу­ва­ла, що як во­на йо­го лю­бить.

От вже i лу­щан­ня прой­шло, тиж­день пет­рiв­ки ми­нається; хо­дить наш Ва­силь i не зна, що вже йо­му й ро­би­ти. Аж ось iде своєю до­ро­гою, ба­чить, чо­ло­вiк вiз мiш­ки вiд вiт­ря­ка, та вiсь йо­му i уло­ми­лась. Чо­ло­вiк той хо­че, щоб пiдв'яза­ти як-не­будь, так шка­па не стоїть; i той чо­ло­вiк му­читься з нею, а дру­ге й те, що й во­за не пiд­нi­ме, бо вже со­бi ста­ренький був.

От Ва­силь, па­рень-дру­зя­ка, по­ба­чив­ши сеє, пi­дiй­шов до нього, поз­до­ров­кав­ся i ка­же:

- Ке ли­шень, дядьку, я то­бi по­мо­жу, а то не з твоєю си­лою спра­ви­тись з мiш­ка­ми i з шка­пою. - Чо­ло­вiк той по­дя­ку­вав i поп­ро­сив по­мог­ти. Ва­силь як при­няв­ся, ра­зом спра­ви­ли вiз, i сяк-так, на трьох ко­ле­сах, мож­на бу­ло доїха­ти. Чо­ло­вiк ще бiльш дя­ку­вав Ва­си­ле­вi й про­сив, ко­ли по до­ро­зi, про­во­ди­ти йо­го до дво­ра, щоб ча­сом не по­розв'язо­ва­ло­ся; тог­дi вiн вп'ять не зду­жа спра­ви­ти, а вже й ве­чо­рi­ло.

Василь пi­шов за ним по­ма­лу i нi­чо­го не роз­пи­ту­вав, бо йо­му до всього бу­ло бай­ду­же, тiльки, знай, об Ма­ру­сi й ду­ма. От iде та iде за во­зом, - ба­чить, чо­ло­вiк у тiм се­лi, де Ма­ру­ся жи­ве, та по­вер­нув у ву­ли­цю. Ва­силь зра­ду­вав­ся. "От, - ду­ма, - тут про­бу­ду, то, мо­же, що-не­будь про­чую - про Ма­ру­сю, як-то во­на, моя га­лоч­ка, по­жи­ває".

Аж от заїжджає чо­ло­вiк на двiр. Ва­силь зир­кi бi­жить йо­го Ма­ру­ся на­зуст­рiч до чо­ло­вi­ка i кри­чить:

- Де се ви, та­ту, бу­ли? Ми вже вас… - та й за­мовк­ла, як узд­рi­ла сво­го ле­бе­ди­ка, та з ра­до­щiв уже не зна, що й ро­би­ти: вер­ну­лась у ха­ту та аж тру­ситься i не зна, що й ро­би­ти.

Наум (се то вiн i був), поз­но­сив­ши мiш­ки у ко­мо­ру, розп­ряг­ши ко­би­лу й упо­рав­ши все з Ва­си­лем, ввiй­шли у ха­ту, по­сi­да­ли, по­го­во­ри­ли. Ва­силь вже не мов­чав, то про се, то про те роз­пи­ту­вав; про се­бе роз­ка­зу­вав, як жи­ве, де слу­жить; зви­чай­ний був про­ти Нас­тi, а на Ма­ру­сю, що тут ми­ка­лась то в кiм­на­ту, то в ха­ту, то з ха­ти у сi­ни, то з сi­ней вп'ять у ха­ту, i не ди­вивсь зов­сiм i бу­цiм­то й не вiн. I во­на со­бi дар­ма, не­на­че йо­го зро­ду впер­ще ба­чить.

Посидiвши Ва­силь i на­го­во­рив­шись, став зби­ра­тись до­до­му. На­ум i ка­же:

- Приходь, Ва­си­лю, ко­ли хоч, до нас завт­ра обi­да­ти: не­дi­ленька свя­та, iще на­го­во­ри­мось,

Василь ска­зав, що прий­де, пок­ло­нивсь i пi­шов з ха­ти, а На­ум клик­нув:

- А де ти, Ма­ру­сю? про­ве­ди Ва­си­ля вiд со­ба­ки за во­ро­та.

Марусi на ру­ку ко­вiнька: мер­щiй з ха­ти, i ще Ва­силь не вий­шов iз сi­ней, во­на вже й бi­ля нього, i зче­пи­лись ру­ченька­ми. Во­на йо­му й ка­же:

- Василечку! Як­би ще те­бе не по­ба­чи­ла хоч день, то б i вмер­ла.

- Завтра, Ма­сю, i я то­бi роз­ка­жу, як страж­дав без те­бе. Те­пер, здi­лай ми­лость, прис­лу­хай­ся, що ста­рi про ме­не ка­за­ти­муть: чи бу­дуть хва­ли­ти, чи ко­ри­ти? Та й роз­ка­жеш ме­нi, щоб я знав, як на­ше дi­ло на­чи­на­ти.

- А ось що я зроб­лю, Ва­си­леч­ку: ко­ли мої ста­рi бу­дуть те­бе хва­ли­ти, то я пов'яжу на го­ло­ву чер­во­ну скин­дяч­ку i ко­си пок­ла­ду: ко­ли ж, не дай бо­же, що нi, то пов'яжу чор­ну стрiч­ку, без кiс. Ти тiльки приїдеш, так на ме­не i ди­вись, то й зна­ти­меш. Про­щай же, мiй ле­бе­ди­ку, до завтрього.

Увесь ве­чiр Ма­ру­ся, хоч лож­ки, мис­ки пе­ре­ми­ва­ла, мис­ни­ки зми­ва­ла, пiч ма­за­ла, ми­ла­ся, та все так ти­хенько ро­би­ла, що її не чу­ти бу­ло вов­сi: бо­ялась-бо во­на, щоб че­рез свiй ше­лест не про­пус­ти­ти яко­го сло­ва, що батько й ма­ти ка­за­ти­муть про Ва­си­ля; а тi, знай, йо­го хва­лять. Нас­тя те й дi­ло роз­ка­зує, який вiй зви­чай­ний, який со­бою кра­си­вий; а На­ум хва­лить, який-то вiн ро­зум­ний, не­на­че письмен­ний.

- Я, - ка­же, - знаю йо­го весь рiд; чес­ний, дядьки за­мож­ненькi, хоч вiн со­бi си­ро­та, та ба! I от­цевський син не бу­де та­кий бра­вий ко­зак, нi­чо­го ка­зать.

Маруся не про­пус­ти­ла нi жод­но­го сло­веч­ка i ще зве­чо­ра на­го­то­ви­ла чер­во­ну скин­дяч­ку, щоб завт­ра на го­ло­ву по­ло­жи­ти, i з ве­се­лiс­тю, i з ра­дiс­тю ляг­ла спа­ти; тiльки то­го вже не мож­на вiр­но ска­за­ти, чи спа­ла во­на ту нiч хоч ча­син­ку?

Уранцi ви­ря­ди­лась що­най­кра­ще: поп­ле­ла ко­си у са­мi мi­ленькi дрi­буш­ки i вiн­ком на го­ло­ву пок­ла­ла, пов'яза­ла, якi бу­ли луч­чi, скин­дяч­ки, а зверх усiх по­ло­жи­ла чер­во­ну й квi­точ­ка­ми зак­вiт­ча­лась. Чи шат­ну­лась там, чи як, а вже i обi­да­ти у неї пос­пi­ло: бор­щик з жи­вою риб­кою (бi­га­ла са­ма зве­чо­ра до су­сi­да, ри­бал­ки, та й вип­ро­ха­ла), ка­ша пшо­ня­на до олiї, со­ло­на та­ра­ня з пше­ниш­ни­ми га­лу­шеч­ка­ми та ва­ре­ни­ки з сiм'яною ма­ку­хою. Упо­рав­шись, ще з батьком до церк­ви схо­ди­ла.

Тiльки що вер­ну­лась з церк­ви, Ма­ру­ся зирк у вiк­но, аж Ва­силь уже i йде; за­раз ви­бiг­ла, бу­цiм бо­ро­ни­ти йо­го вiд со­ба­ки, а бiльш за тим, щоб по­ди­вивсь, що на нiй чер­во­на скин­дяч­ка. От ви­бiг­ла та мер­щiй i кри­чить: "Не бiйсь, не бiйсь!" - а ру­кою по­во­дить по ло­бо­вi, не­на­че ка­же: "Не бiйсь, ось бач, що чер­во­на скин­дяч­ка!"

Ну, як там бу­ло, по­обi­да­ли, гар­ненько i на­го­во­ри­лись. Пiс­ля обiд На­ум лiг до Нас­тi ська­тись та й зас­нув, а да­лi i Нас­тя схи­ли­лась та й со­бi зас­ну­ла. А мо­ло­дi, знай, со­бi го­луб­ляться та ми­лу­ються. Да­лi, як ста­рi прос­ну­ли­ся, та й си­дi­ли то в ха­тi, то пiд ко­мо­рою у хо­лод­ку, аж по­ки зов­сiм уве­че­рi Ва­силь пi­шов до­до­му.

Унадився ж наш Ва­силь до ста­ро­го На­ума що бо­жий день: то дi­ло бу­ло до ко­ва­ля, то до бон­да­ря, то так до чо­ло­вi­ка при­хо­див за дi­лом, та уся­кий раз i зай­де до На­ума; ко­ли зас­та­не, то з ним, а ко­ли не зас­та­не, то з Нас­тею по­си­дить, по­го­во­рить; i так во­ни вже до нього при­вик­ли, що ко­ли який день хоч тро­хи за­ба­риться, то вже во­ни й ску­ча­ють, i той i та ка­жуть:

"Нема ж на­шо­го Ва­си­ля! Не йде обi­да­ти". Бо уся­кий раз во­ни йо­го зос­тав­ля­ли у се­бе обi­да­ти. А Ма­ру­ся? Ма­ру­ся се­бе не тя­ми­ла вiд ра­до­щiв. Ва­силь прий­де, то во­на вже най­де мiс­цеч­ко, де з ним обо всiм ти­хенько пе­ре­го­во­рить i на­ми­лується; а ко­ли i без нього, то тiльки й чує, що ста­рi йо­го вих­ва­ля­ють.

От дож­да­лись i Пет­ра, роз­го­вi­лись.

На са­мо­го по­лу-Пет­ра, так вже пе­ред ве­чо­ром, вбiг­ла Нас­тя в ха­ту, аж за­ди­ха­лась, та й кри­чить:

- Науме, На­уме! Ли­бонь, ста­рос­ти йдуть.

- До ко­го?

- Та до нас, до нас; от вже у дво­рi. Сi­дай швид­ше на ла­ву; а ти, Ма­ру­сю, бi­жи хут­ко у кiм­на­ту та вби­рай­ся.

Маруся, як тiльки по­чу­ла про ста­рос­тiв, то що бу­ло у ру­ках, усе по­пус­ка­ла i не стя­миться, що й ро­би­ти; тiльки ди­виться на ма­тiр, а очи­цi як жар, так i го­рять; а са­ма бу­ла рум'яна, а то по­чер­во­нi­ла, як ка­ли­на. От ма­ти мер­щiй пхну­ла її у кiм­на­ту i ста­ла її уби­ра­ти у но­ву плах­ту i усе, що тре­ба, по-дiв­ча­чи.

Затим ось стук­ну­ло пiд двер'ю па­ли­цею три­чi.

Наум хут­ко дос­тав но­ву сви­ту, но­вий по­яс, одя­гається, пiд­пе­рi­зується, а сам тру­ситься, не­на­че з пе­ре­ля­ку, i ка­же со­бi ни­щеч­ком:

- Господи ми­ло­серд­ний! дай моїй до­чеч­цi доб­ро­го чо­ло­вi­ка; не за мої грi­хи, а за її доб­рiсть пош­ли їй щас­тя.

От вже стук­ну­ли i вдру­ге, теж три­чi, па­ли­цею.

Наум, одяг­шись зов­сiм, iз­мiв iз ска­тер­тi, що на сто­лi, i, по­су­нув­ши хлiб, що зав­сег­да ле­жав на сто­лi, к по­кут­тю (а за тим Нас­тя зас­вi­ти­ла свi­чеч­ку пе­ред бо­га­ми), сiв на лав­ку в кiн­цi сто­ла й до­жи­дається.

Аж ось стук­ну­ли пiд две­ри­ма i втретє, теж три­чi. Тог­дi На­ум пе­рех­рес­тив­ся i ка­же до них:

- Коли доб­рi лю­ди та з доб­рим сло­вом, то про­си­мо до гос­по­ди! Нас­те! iди ж сi­дай i ти.

От Нас­тя, за­тим упо­рав­ши Ма­ру­сю, вий­шла i, пе­рех­рес­тив­шись три­чi, сi­ла бi­ля На­ума.

За На­умо­вим сло­вом ввiй­шли в ха­ту двоє ста­рос­тiв, лю­ди хо­ро­шi, мi­ща­ни, у си­нiх жу­па­нах аг­лицької ка­ла­май­ки, по­яса­ми по­пiд­пе­рi­зу­ва­нi, з па­лич­ка­ми, i у стар­шо­го ста­рос­ти хлiб свя­тий у ру­ках. За ни­ми ввiй­шов Ва­силь… крий ма­тiр бо­жа! - нi жи­вий, нi мерт­вий: бi­лий як стi­на.

Пришедши у ха­ту, ста­рос­ти по­мо­ли­лись бо­гу свя­то­му i пок­ло­ни­лись ха­зяїну i ха­зяй­цi.

Зараз На­ум (хоч i знав їх ду­же доб­ре, а тiльки для за­ко­ну) пи­та:

- Що ви за лю­ди й вiд­кi­ля, i за чим вас бог при­нiс?

Старший ста­рос­та й ка­же:

- Прежде усього по­доз­вольте вам пок­ло­ни­тись i доб­рим сло­вом прис­лу­жи­тись. Не позг­ну­шай­тесь вис­лу­хать нас; i ко­ли бу­де теє, то ми i онеє; ко­ли ж на­ше сло­во бу­де нев­лад, то ми i пi­де­мо на­зад. А що ми лю­ди чес­нiї i без ху­дої на­уки, то от вам хлiб свя­тий у ру­ки.

Наум, узяв­ши хлiб, по­цi­лу­вав i, по­ло­жив­ши на стiл край сво­го хлi­ба, ка­же:

- Хлiб свя­тий прий­маємо, а вас пос­лу­хаємо. Сi­дай­те, доб­рi лю­ди! До чо­го ще дiй­деться, а ви своїх нiг не тур­буй­те, мо­же, й так зда­ле­ка йшли. Аз яко­го царст­ва, з яко­го го­су­дарст­ва?

Старший ста­рос­та i ка­же:

- Ми є лю­ди нi­мецькiї, а йде­мо з зем­лi ту­рецької. Ми со­бi лов­цi, уда­лiї мо­лод­цi. Раз до­ма, у на­шiй зем­лi, ви­па­ла по­ро­ша… Я i ка­жу то­ва­ри­шу: "Чо­го нам ди­ви­тись на та­ку шкви­рю, хо­дiм ськать уся­ко­го звi­рю", - i пiш­ли, їзди­ли, слi­ди­ли i нi­чо­го не по­лу­чи­ли. На­зуст­рiч нам як­раз їде на во­ро­но­му ко­ню от­сей князь (а Ва­силь ус­тав та й кла­няється, бо се про нього го­во­ри­ли). От пiс­ля зуст­рi­чi вiн ка­же-го­во­рить нам та­кiї ре­чi: "Ей ви, лов­цi, доб­рi мо­лод­цi! ус­лу­жiть ме­нi служ­бу, по­ка­жi­те друж­бу: ось як­раз по­па­лась ме­нi ли­си­ця або ку­ни­ця, а тро­хи чи не крас­на дi­ви­ця, їсти-пи­ти не жа­лаю, дос­та­ти її жа­лаю. По­мо­жi­те, пiй­май­те; чо­го ду­ша за­хо­че, усього вiд ме­не ба­жай­те. Де­сять го­ро­дов вам дам i скир­ту хлi­ба". Отлов­цям-мо­лод­цям то­го i тре­ба. Пiш­ли ми по слi­дам, по усiм го­ро­дам. Перш слiд пi­шов у Нi­меч­чи­ну, а да­лi у Ту­реч­чи­ну; хо­ди­мо, шу­каємо, а її не пiй­маємо. Усi царст­ва-го­су­дарст­ва прой­шли, а її не знай­шли; от i ка­же­мо кня­зю: "Не тiльки звi­ра в по­лi, що ку­ни­ця; по­шу­каємо де­iн­де, най­деться й крас­ная дi­ви­ця". Так наш князь за­тявсь, при своїй дум­цi зос­тавсь. "Скiльки, - ка­же-го­во­рить, - по свi­ту не їжджав, у яких царст­вах-го­су­дарст­вах не бу­вав, а та­кої ку­ни­цi, нi­би крас­ної дi­ви­цi, не ви­дав". От ми усе по слi­ду йшли та в се се­ло - як зо­веться, не знаємо, - прий­шли. Тут вп'ять па­ла по­ро­ша, ми, лов­цi-мо­лод­цi, да­вай хо­дить, да­вай слi­дить; сьогод­нi ра­но ус­та­ли й за­раз на слiд на­па­ли. Пi­шов наш звiр та до вас у двiр i з дво­ра до ха­ти; те­пер жа­лаємо йо­го пiй­ма­ти. Пев­но, вже на­ша ку­ни­ця - у вас у ха­тi крас­на дi­ви­ця. На­шо­му сло­ву кi­нець, а ви зро­бi­те на­шо­му дi­лу вi­нець. Вiд­дай­те на­шо­му кня­зю ку­ни­цю, ва­шу крас­ную дi­ви­цю! Чи вiд­дас­те, чи не­хай пiд­рос­те?

Поки ста­рос­та це за­кон­не сло­во ка­зав, Ма­ру­ся у кiм­на­тi усе пок­ло­ни би­ла, щоб батько вiд­дав її за Ва­си­ля, а вiн, си­дя­чи на лав­цi, скрiзь две­рi ди­виться на неї та теж то здих­не, то з нею пе­рег­ля­неться. Як же усе ста­рос­та роз­ка­зав i прий­шло­ся батько­вi од­вiт­не сло­во ка­за­ти, во­на так i при­па­ла до две­рей, i слу­ха.

От На­ум усе, на­су­пив­шись, слу­хав; по­мов­чав, а да­лi i ка­же:

- Не вмiю я до прик­ла­ду у сiм дi­лi ска­за­ти… Спа­си­бi вам за ва­шу пра­цю. Iде­те ви з дальної до­ро­ги, то, мо­же б, ви­пи­ли по чар­цi?

Маруся, як се по­чу­ла, та в го­лос; Нас­тя аж об по­ли ру­ка­ми вда­ри­ла та й крик­ну­ла:

- Ох ме­нi ли­хо! А чо­му ж се так? А Ва­силь так об зем­лю i ки­нув­ся, та аж при­дiвз нав­ко­лiш­ках до На­умо­вих нiг, та цi­лує їх, та гiр­ко пла­че i про­сить:

- Будьте ме­нi ба­теньком рiд­неньким! Не гну­шай­тесь бiд­ним си­ро­тою!.. За що в ме­не ду­шу вiд­нi­маєте?.. Не мо­жу без ва­шої Ма­ру­сi жи­ти! Бу­ду вам за бат­ра­ка вiч­но слу­жи­ти… Бу­ду уся­кую ва­шу во­лю спол­ня­ти… Що хо­тiть, те й ро­бiть зо мною! Дай­те си­ро­ти­ноч­цi ще на свi­тi про­жи­ти!..

Тут i Ма­ру­ся, за­був­ши, що їй го­же i що нi, ви­бiг­ла тож со­бi i впа­ла до нiг от­цевських, i про­сить, i пла­че, то ки­неться до ма­те­рi, i ру­ки їй цi­лує, i при­го­во­рює:

- Таточку, го­луб­чи­ку, со­ко­ли­ку, ле­бе­ди­ку! Ма­тiн­ко моя рiд­не­сенька! утiнько моя, пе­ре­пi­лоч­ко, го­лу­боч­ко! Не по­губ­ляй­те сво­го ди­тя­ти; дай­те ме­нi, бiд­ненькiй, ще на свi­тi по­жи­ти! Не роз­лу­чай­те ме­не з моїм Ва­си­леч­ком. Не дер­жiть ме­не як доч­ку, не­хай я бу­ду вам за­мiсть наньмич­ки: уся­ку ро­бо­ту, що ска­же­те, бу­ду ро­би­ти i не ох­ну. Не да­вай­те ме­нi нi­якої ху­до­боньки: бу­ду са­ма на се­бе за­роб­ля­ти, бу­ду вас дог­ля­да­ти i ша­ну­ва­ти, аж по­ки жи­ва. Хоч один го­до­чок дай­те ме­нi з Ва­си­леч­ком по­жи­ти, щоб i я зна­ла, що то за ра­дiсть на свi­тi!..

Отак i Ма­ру­ся, i Ва­силь один пе­ред од­ним усе про­си­ли своїх ста­рих, та так жа­лiб­но, що ста­рос­ти обид­ва пос­та­ва­ли i, знай, по­ла­ми сльози ути­ра­ють. Да­лi стар­ший ста­рос­та не втер­пiв i ка­же:

- Ох, па­но­ве сва­то­ве! Не слiд ме­нi, був­ши у сьому важ­но­му чи­ну, лишнє сло­во го­во­рить; моє дi­ло та­ке: ска­зав, що за­кон ве­лить, та й жди од­вi­ту; що по­чуєш, з тим на­зад iди. Ска­за­но, дать нам по чар­цi, так вже тут нi­чо­го добр­рго жда­ти. Од­на­че, ви­дя­чи їх сльози i убивст­во, якось-то мо­то­рош­но й нам не ска­за­ти чо­го-не­будь. А що пак, Олек­сiй­ови­чу? нi­де дi­тись: бла­гос­ло­ви дi­ток, не­хай Ма­ру­ся нас пов'яже.

Наум тiльки пок­ру­тив го­ло­вою, об­тер слiз­ку ру­ка­вом та й вп'ять по­ну­рив го­ло­ву i мов­чить.

Староста ка­же:

- Може, ста­ра ма­ти сеє усе ве­ре­дує?

- О ба­теч­ки мої! - за­раз ка­же ста­ра Нас­тя. - Чи я ж би не хо­тi­ла щас­тя своєму ди­тя­тi? Ад­же во­на моя ут­ро­ба. Та де ж нам луч­чо­го Ва­си­ля ська­ти? Вiн ди­ти­на ро­зум­на, по­кiр­на; усяк би нам по­за­ви­ду­вав. Та хi­ба ж я не жо­на своєму му­жу, щоб не ма­ла йо­го слу­ха­ти? У нас iде по-бо­жо­му та по-ста­рос­вiтськи: вiн ме­нi за­кон, а не я йо­му. А чо­му вiн не вiд­дає, я не знаю; вiн Ва­си­ля зав­сег­да лю­бив. Ка­жи-бо, На­уме, що се ти ро­биш?

Тут зно­ву прис­ту­пи­ли i дi­ти пла­чу­чи, i ста­ра Нас­тя го­ло­ся­чи, i ста­рос­ти кла­ня­ючись, та, знай, про­сять На­ума. Мов­чав вiн, мов­чав, тiльки, знай, сльози ков­та, да­лi ус­тав, здох­нув жа­лiб­но, пе­рех­рес­тивсь пе­ред гос­по­дом ми­ло­серд­ним та й ка­же:

- Одна в ме­не на свi­тi ра­дiсть, моя Ма­ру­сенька! Що бо­жий день мо­люсь, щоб во­на бу­ла щас­ли­ва; так як же, мо­лив­шись об од­нiм, бу­ду сам ро­би­ти дру­ге; мо­лив­шись об її щас­тi, сам бу­ду її то­пи­ти? Про­щай­те, па­но­ве сва­то­ве! Ко­ли хо­че­те, то справ­дi ви­пий­те по чар­цi; ко­ли ж нi, то не зди­вуй­те; дай­те i ме­нi по­кой, бо… Ох, не хо­тi­лось бу­ло сього ка­за­ти, та ви ме­не роз­жа­ло­би­ли!.. бо ме­нi ду­же жал­ко, що рi­ша­юся Ва­си­ля, та нiг­де дi­тись! Про­щай­те, лю­ди доб­рi, iдiть со­бi, не зди­вуй­те.

Тут вп'ять усi прис­ту­пи­ли до нього, що ко­ли, ка­жуть, лю­биш Ва­си­ля, так чом не вiд­даєш за нього Ма­ру­сi? Ма­ру­ся ж так i по­вис­ла йо­му на шию i об­ми­ва йо­го слi­зонька­ми, а Ва­силь тож при­пав нав­ко­лiш­ки, та гiр­ко пла­че, та, знай, про­сить.

- Але чо­му не вiд­даю? - ска­зав На­ум, здох­нув­ши. - Бо жаль сво­го рож­де­нiя. Не той час; при та­ко­му важ­но­му дi­лi, як є сва­тан­ня, не мож­на усього го­во­ри­ти. Прий­ди, Ва­си­лю, завт­ра, та сам, - без лю­дей; отут я то­бi усе роз­ка­жу. Бiльш нi­чо­го i го­во­ри­ти; про­ща­вай­те! От вам ваш i хлiб свя­тий.

Чи хо­тi­ли, чи не хо­тi­ли ста­рос­ти, узяв­ши хлiб на­зад, пiш­ли з ха­ти з Ва­си­лем; або так ска­за­ти, що по­ве­ли йо­го, бо вiн сам не зду­жав i йти.

Зостався На­ум iз своєю сiм'єю, сiв со­бi i су­мує. Ма­ру­ся аж зва­ли­ла­ся на пiл вiд слiз, i Нас­тя, пла­чу­чи, си­дi­ла над нею i ди­ву­ва­ла­ся, що се ста­ро­му ста­ло­ся, що ра­зом за­гу­див Ва­си­ля? Об ве­че­рi нiх­то й не ду­мав: нi­ко­му бу­ло по­ра­тись i нiх­то не хо­тiв нi­чо­го їсти.

От си­дiв На­ум, си­дiв; ду­мав та ду­мав, а да­лi й обiз­вав­ся:

- Годi пла­ка­ти, Ма­ру­сю! Ус­тань та слу­хай, чо­го я пи­та­ти­му.

Не той був На­ум батько, щоб йо­го му­си­ла Ма­ру­ся не пос­лу­ха­ти. Чи зду­жа­ла, чи нез­ду­жа­ла, а ко­ли батько ка­же без жар­тiв та тро­хи чи й не сер­ди­тий, то тре­ба ус­та­ти. Ус­та­ла, i втер­ла слi­зоньки, i жде, що вiн їй ска­же.

- Ти, ба­чу, Ва­си­ля зна­ла ще перш, чим я йо­го при­вiв?

- Знала, па­нот­ченьку! - i зат­ру­си­ла­ся, як оси­ко­вий лис­то­чок, i опус­ти­ла свої дов­гi вiї на очi, щоб не ба­чив батько, як їй ста­ло стид­но.

- Як же се бу­ло? - спи­тав вiн грiз­но. Тут Ма­ру­ся, хоч i за­пи­на­ючись, роз­ка­за­ла йо­му усе: як по­ба­чи­ла йо­го уперш на ве­сiл­лi, як їй ста­ло йо­го жал­ко, як вiн ця­тав­ся го­рiш­ка­ми, як во­на йо­го со­ро­ми­лась, i усе-усе роз­ка­за­ла: як i на ба­зар iду­чи зiй­шли­ся, як з ба­за­ру вер­та­ли­ся, що го­во­ри­ли - i нiг­де бу­ло прав­ди дi­ти! - як i цi­лу­ва­ли­ся…

- Ну-ну, що дальш, а по­чин хо­ро­ший, - ка­же На­ум, а сам i вид­но, що як на но­жах си­дить.

От Ма­ру­ся, сплак­нув­ши, ве­се­лi­ше ста­ла бу­ло роз­ка­зу­ва­ти, як змо­ви­ла­ся з ним зiй­ти­ся у бiр на озе­ро, i як зiй­шли­ся, i як…

- Годi, го­дi! - зак­ри­чав не своїм го­ло­сом з сер­ця На­ум. - То вже роз­ка­зуй ма­те­рi, що не вмi­ла те­бе бе­рег­ти i вiд ху­да вiд­во­ди­ти, - а сам, схо­пив­ши шап­ку, хо­тiв бу­ло втi­ка­ти над­вiр, так Ма­ру­ся так i вче­пи­ла­ся йо­му на шию i ка­же:

- Нi, та­точ­ку, нi, мiй си­зий го­луб­чи­ку! не по­гу­би­ла се­бе твоя доч­ка i не по­гу­бить. Ма­тi­ноч­ко моя рiд­не­сенька! Луч­че ме­нi уся­ку му­ку прий­ня­ти, на смерть пi­ду… а не при­не­су то­бi нi­яко­го без­чес­тя нi для яко­го па­на, нi для яко­го од­но­ра­ла; ^[4] я пам'ятаю ва­шi мо­лит­ви, я знаю, що я ва­ша доч­ка, так чи мож­на, щоб я на свою по­ги­бель iш­ла? А ось як у нас бу­ло… - Тут во­на й роз­ка­за­ла, що со­бi з Ва­си­лем го­во­ри­ли, i як у них там бу­ло, i як во­на зап­ре­ти­ла Ва­си­ле­вi хо­ди­ти до се­бе i для чо­го. Роз­ка­за­ла й те, як ску­ча­ла i жу­ри­лась без нього, усе роз­ка­за­ла до пос­лiднього ча­су, як що бу­ло.

Наум ще та­ки спи­тав­ся:

- Гляди ли­шень, чи все сьому прав­да i чи не по­таїла ти чо­го?

- Усю прав­ду вам ска­за­ла, i що нi­чо­го не по­таїла, так, ко­ли ве­лиш, та­ту, щоб по­бо­жи­лась, то, як хоч, так i по­бо­жусь.

- Грiх ве­ли­кий, - ка­же На­ум, - бо­жи­тись, а ще пу­ще, як нап­рас­но; я ж то­бi i без бож­би вi­рю. Те­пер слу­хай ме­не, Ма­ру­сю: не раз то­бi ка­зав, що дiв­кою то­бi зос­та­ва­тись не мож­на, тре­ба за­мiж iти. При­ка­зу­вав то­бi, що тiльки ко­го по­лю­биш, за­раз ме­нi ска­жи пря­мо, а я, по­ба­чив­ши, що во­но та­ке є, так би дi­ло i кiн­чав; ко­ли б ме­нi не го­дивсь, то я б то­бi ска­зав: не тре­ба, не знай йо­го; а ко­ли ж би го­див­ся, то б йо­му по­пе­ред усього ска­зав би, щоб i ти не зна­ла: при­си­лай, ко­за­че, за руш­ни­ка­ми; за­тим, що по­ки до сва­тан­ня, так щоб не бу­ло у вас нi­яко­го же­ни­хан­ня, бо во­но до доб­ра не до­во­дить. Щас­тя i твоє, i на­ше з Нас­тею, що Ва­силь та­кий чес­ний i бо­го­бо­яз­ний, а дру­гий i нез­чу­ла­ся б, як би нав'язав то­бi ка­мiнь на шию, що й по­вiк би йо­го не зня­ла, хi­ба б з мос­ту та у во­ду. Як­би я знав з са­мо­го пер­шу об Ва­си­ле­вi, то я б то­бi ска­зав, за­чим не вiд­дам за нього; i ти б так не прис­та­ла до нього, i то­бi лег­ше бу­ло б йо­го за­бу­ва­ти. А те­пер як хоч, так i тер­пи, бо не вiд­дам.

Тут Ма­ру­ся, - як роз­ка­за­ла пе­ред своїми усю прав­ду, то й ста­ло їй на ду­шi ве­се­лi­ше i на сер­цi по­лег­ша­ло, - по­ча­ла знов про­си­ти батька, щоб та­ки вiд­дав за Ва­си­ля, а що во­на хоч вiк у дiв­ках си­дi­ти­ме, а нi за ко­го не пi­де, оп­рiч йо­го.

- Говори! - ка­же На­ум. - А знаєш ти, го­ло­во, що батько луч­че ба­чить твоє щас­тя, чим ти? Ти мо­ло­да, дур­на! Ля­гай же; дiв­ко, спа­ти; завт­ра бу­деш ста­рi­ша, чим сьогод­нi, а вiд то­го i ум­нi­ша, - Пе­рех­рес­тив її та й пi­шов со­бi вiд неї.

Нi свiт нi зо­ря, а вже Ва­силь i в На­ума. То сяк, то так про­бу­ли до обiд. I ва­рив­ши обiд, i по­да­вав­ши на стiл, Ма­ру­ся за­ли­ва­ла­ся слi­зонька­ми, вiд­га­ду­вав­ши, пев­но, що вос­таннє ба­чить сво­го Ва­си­леч­ка. Та, прав­ду ска­за­ти, так i всi не­ве­се­лi си­дi­ли, а за обi­дом до стра­ви нiх­то й не прий­мавсь.

От, як поз­би­ра­ли з сто­ла, На­ум i ка­же жiн­цi i доч­цi:

- Iдiть со­бi або в кiм­на­ту, або пiд ко­мо­ру на прос­тор ши­ти, а нам тут з Ва­си­лем не мi­шай­те. От, як по­ви­хо­ди­ли во­ни, На­ум i ка­же:

- Василю! сядь ли­шень бi­ля ме­не та слу­хай не пе­ре­би­ва­ючи, що я то­бi ска­жу. Не по моїй прав­дi, бо у ме­не, оп­рiч грi­хiв, не­ма нi­чо­го, а за от­цевськi i ма­те­ринськi мо­лит­ви наг­ра­див ме­не бог ми­ло­серд­ний жiн­кою доб­рою, ро­бо­тя­щою, по­кiр­ною i нес­вар­ли­вою. Батькiв­щи­ни ми з нею не розт­ра­ти­ли, а пот­ро­ху, бог бла­гос­лов­ляє, усе до­бав­ляємо. Ве­ли­ка ми­лость бо­жа! Ут­ро й ве­чiр дя­кую за на­ше не­ос­тав­ле­нiє, а що­най­бiльша ми­лость бо­жая до нас, грiш­них, у тiм, що наг­ра­див нас доч­кою; та ще якою? Се не чо­ло­вiк, се ян­гол свя­тий…

- Ох, прав­да, дя­деч­ку… - пе­ре­бив йо­му Ва­силь, а вiн йо­го за­раз зо­пи­нив i ка­же:

- Цить-бо, Ва­си­лю, мов­чи та слу­хай i не пе­ре­би­вай ме­не. Се ти, ба­чив­ши її очi або що­ки i що во­на во всiм со­бою кра­си­венька, та й хва­лиш її; а я не про її тi­ло, я ка­жу про її ду­шу. Яка-то во­на ти­хая, слух­ня­ная; бо­га не­бес­но­го зна, i лю­бить, i боїться прог­нi­вить йо­го; нас ша­нує i бе­ре­жеться яко­мо­га, щоб нi в чiм нас не прог­нi­ви­ти. Жа­лос­ли­ва не то що до чо­ло­вi­ка, та аж до ма­нi­сiнької ко­ма­шеч­ки. Ху­да нi­яко­го i по ду­ху не зна i боїться са­мої дум­ки об нiм. Яка са­ма доб­ра i нез­лоб­на, так i про усiх ду­ма, уся­ко­му по­вi­рить: i бог її сох­ра­нив, що во­на те­бе, а не ко­го ле­да­чо­го по­лю­би­ла; з дру­гим би про­па­ла на вi­ки вiч­нiї. Та й ти її, сер­деш­ну, збив бу­ло з пан­те­ли­ку; знаю усе. Ох! Грiх так ро­би­ти!

- Дядьку! - обiз­вавсь бу­ло Ва­силь.

- Мовчи, пле­мiн­ни­ку; ти роз­ка­жеш опiс­ля. Та­кую-то ди­ти­ну нам бог ми­ло­серд­ний дав; хоч я i батько її, а не мо­жу про­ти прав­ди ка­за­ти. Що ж ми на­зи­ваємо­ся за ро­ди­те­лi, щоб не ду­ма­ти об щас­тi сво­го ди­тя­ти? Я ж ка­жу: ко­ли б вже i ся­ка i та­ка, ну так би й бить. А за її доб­рiсть, за її смир­но­ту, по­кiр­нiсть тре­ба їй та­ко­го му­жи­ка, щоб їй був як отець; щоб вiн її ко­хав, жа­лу­вав, щоб - не дай бог! - ко­ли i тра­пи­лось якеє ху­до, чи дi­лом, чи дум­кою, так вiн би її вiд­во­див, вчив би її на усе доб­ре, не да­вав би її ко­му зря зо­бi­жа­ти; а по­кiр­ну та смир­ну, як во­на, хто за­хо­че, той i зо­бi­дить. Чим нас бог бла­гос­ло­вив у сiм свi­тi, чи ху­до­бин­кою, чи ско­тин­кою, усе тут би зос­та­ло­ся зя­те­вi за­тим, що я хо­чу зя­тя, ко­ли бог бла­гос­ло­вить, узять до се­бе у прий­ми. Так се вже не чиє, як моє дi­ло, гля­дi­ти ду­же пильно, щоб вiн був ха­зяїн доб­рий, щоб хоть би вже не розт­ра­тив i не роз­те­ряв, що вiд нас прий­ме, i щоб i її не до­вiв нi до якої нуж­ди; а ко­ли бог бла­гос­ло­вить дi­точ­ка­ми, так щоб i їх до пут­тя че­рез на­уку до­вес­ти, i де­що i їм зос­та­вить. Те­пер ска­жи ме­нi, Ва­си­лю, не прав­ду я ка­жу?

- Правду, па­нот­че, свя­ту прав­ду ви го­во­ри­те. Ко­ли б ва­ша ми­лость, щоб ме­не наг­ра­ди­ли Ма­ру­сею, я б усе те спол­нив, що ви те­пер роз­ка­зуєте.

- Не мож­на, Ва­си­лю: не бу­деш ти їй та­ким му­жем i ха­зяїном, як хо­чеш, бо се не вiд те­бе. Ко­ли ж я знаю, що сьому не мож­на бу­ти, i ба­чу свою Ма­ру­сю, що зов­сiм ро­зум по­гу­би­ла, по­лю­бив­ши те­бе… Во­на те­пер ра­да за то­бою хоч на край свi­ту; iще-то гос­подь її не зов­сiм по­ки­нув, а то ду­маю… Крий ма­ти бо­жа! (аж скрик­нув На­ум i пе­рех­рес­тив­ся). Ось по сьому-то про­шу те­бе лас­ка­во та й при­ка­зую, як отець мо­го ди­тя­ти: по­кинь її, за­будь, не хо­ди до нас i не знай її, хоч би во­на то­бi де i повст­рi­ча­лась. Не по­губ­ляй її i ду­шi її, та й нас не пи­хай жи­вих у яму, про­шу те­бе об сiм… (ска­зав i гiр­ко зап­ла­кав), дай нам спо­кiй­но вi­ку до­жи­ти й не до­ве­ди нас вiд­вi­ча­ти за неї на тiм свi­тi!

- Та чом же ви, На­ум Се­ме­но­вич, ду­маєте, що я не бу­ду доб­рим їй му­жем i хо­ро­шим ха­зяїном?

- Ти ж ме­нi роз­ка­зу­вав про, се­бе. Ти си­ро­та; у дядькiв твоїх по два, по три си­ни, i ти iз ни­ми у од­нiй сказ­цi. ^[5] Сказ­ка ва­ша дев'яти­душ­на, дядько­вi хлоп­цi ма­лi; а як прий­де на­бор, то пев­но то­бi лоб заб­ри­ють, бо ти си­ро­та, за те­бе нi­ко­му зас­ту­пи­тись; i дядьки ска­жуть: "Ми те­бе поїли, зо­дя­га­ли i до ро­зу­му до­ве­ли, слу­жи за на­шу чер­гу". А що то­дi бу­де з Ма­ру­сею? Нi жiн­ка, нi удо­ва; звiс­но, як сал­да­ток ша­ну­ють: як са­му пос­лiд­ню пап­лю­гу, i нiх­то не вi­рить, щоб бу­ла сал­дат­ка та й чес­на. Та й тро­хи чи й не так! Де їй за пол­ка­ми тас­ка­тись? А мо­ло­де, дур­не, по­па­деться ле­да­чим лю­дям, на­ве­дуть на усе злеє. Ху­до­бу роз­тас­ка­ють, по­вiд­нi­ма­ють, хто її за­щи­тить? Дi­точ­ки без дог­ля­дiн­ня у бiд­нос­тi, у ни­ще­тi, без на­уки, без усього пом­руть або - не дай бо­же! - без­дiльни­ка­ми ста­нуть. А во­на за­тим iзс­та­рiється, не­мо­щi одо­лi­ють, бiд­нiсть, ка­лiцт­во… тiльки що в шпи­таль, до стар­цiв! (Ска­зав се та й зап­ла­кав, як ма­ла ди­ти­на). Не при­ве­ди, гос­по­ди, i во­ро­гу на­шо­му та­кої судьби!.. Так-то, Ва­си­лю, як би я те­бе не лю­бив, а ска­жу по прав­дi: так я те­бе по­лю­бив, так ме­нi те­бе жал­ко, як рiд­но­го си­на! - а не хо­чу за­гу­би­ти своєї доч­ки, i та­кої, як на­ша Ма­ру­ся. Те­пер сам здо­ров ба­чиш, по­чо­му не мо­жу те­бе зя­тем прий­ня­ти.

Довго Ва­силь ду­мав, по­хи­лив­ши го­ло­ву, а да­лi аж по­ве­се­лiв та й ка­же:

- А як я най­му за се­бе най­ом­щи­ка?

"Найомщика?" - по­ду­мав На­ум, а да­лi й ка­же:

- А з чо­го ж ти най­меш, ко­ли тiльки по­лу­чаєш вiд ха­зяїна вi­сiм­де­сят руб­лiв у год, а батько­вої ко­пiй­чи­ни не­ма?

- Дядьки по­мо­жуть.

- Не по­ту­рай на те, Ва­си­лю; по­мо­жуть, та не то­бi, а со­бi. До чо­го дiй­деться, то­бi за те­бе лоб заб­ри­ють, а най­ом­щик опiс­ля пi­де за дядько­вих хлоп­цiв. Рад би i я то­бi по­мог­ти, так усе не те. Як зна­ти­муть, що в те­бе жiн­ка ба­га­та, то так тяг­ну­ти­муть, що тiльки дер­жись, i усе до кiн­ця не до­ве­дуть, усе зос­тав­ля­ти­муть, щоб бу­ло за що вче­пи­тись. Ко­ли б ти сам, своєю ко­пiй­кою, зду­жав най­ня­ти, так би так! Ва­си­лю! От то­бi об­раз ца­ря не­бес­но­го i йо­го ма­те­рi пре­чис­тої, i Ми­ко­лая свя­то­го! При­не­си бу­ма­гу, що най­ом­щик при­нят за са­мо­го те­бе i за твої гро­шi - от то­бi за­раз, обо­ма ру­ка­ми, вiд­дам Ма­ру­сю.

Як уда­рить Ва­силь, зас­лу­хав­ши усе, ру­ка­ми об гру­ди, як при­па­де на стiл, як зап­ла­че, а да­лi, ска­зав­ши: "Усьому кi­нець", - ки­нув­ся на шию, об­няв На­ума крiп­ко i ка­же:

- Прощай, мiй!.. Ко­ли ж то­бi хоч тро­хи жаль бiд­но­го Ва­си­ля, будь лас­кав, будь жа­лiс­лив: пок­лич сю­ди Ма­ру­сю, не­хай я при то­бi поп­ро­ща­юся з нею!

- Добре, Ва­си­лю, - ка­же На­ум, - та гля­ди ж: поп­ро­щай­ся! Чи ро­зу­мiєш?

- Усе знаю i усе зроб­лю, як ме­нi ка­же­те. От ввiй­шла Ма­ру­ся, а за нею i Нас­тя. Ва­силь, узяв­ши Ма­ру­сю за ру­ку, i ка­же:

- Марусенько! Прав­ду, ве­ли­ку прав­ду ска­зав ме­нi твiй батько. Тре­ба нам роз­лу­чи­тись.

- I на­вi­ки? - че­рез ве­ли­ку си­лу спи­та­ла Ма­ру­ся.

- Побачимося… i бу­деш ти моєю, ко­ли не на сiм свi­тi, так на тiм! Про­щай, моя Ма… - i не до­го­во­рив, як во­на зом­лi­ла й по­ко­ти­лась йо­му на ру­ки. Вiн її при­гор­нув до сер­ця крiп­ко, по­цi­лу­вав, вiд­дав її не­чуст­вен­ну батько­вi на ру­ки, по­цi­лу­вав ру­ку йо­му i Нас­тi… i пi­шов швид­ко, не ог­ля­да­ючись…

Не бу­де­мо роз­ка­зу­ва­ти, як крiп­ко i як дов­го Ма­ру­ся за ним жу­ри­ла­ся. Лед­ве-лед­ве, сер­деш­на, з жур­би не вмер­ла. Скiльки вже батько з ма­тiр'ю її не роз­ва­жа­ли, усе нi­чо­го; а тим iще пу­ще, що не зна­ла во­на, за­чим i ку­ди Ва­силь її дi­вав­ся; чи на­дов­го вiн скрив­ся, чи вер­неться i ко­ли ще то бу­де? Пи­та­ла­ся не раз i батька, - що ж? - не знаю та й не знаю. Бо й справ­дi вiн не знав, з якою дум­кою i ку­ди вiн скрив­ся.

Що бо­жий день пе­ре­бе­ре го­рiш­ки, що ще на ве­сiл­лi, як по­ба­чи­лись упер­ше, та вiн їй дав, пе­ре­бе­ре, пе­ре­цi­лує та вп'ять до сер­ця i по­ло­жить. Або ко­ли, гу­ля­щим днем, пi­де у бiр на озе­ра, де з ним раз гу­ля­ла; там по­си­дить, поп­ла­че i з тим до­до­му вер­неться. Ма­ти не ду­же зас­тав­ля­ла її по­ра­тись i ро­би­ти, так са­ма бра­лась за все. "Ме­нi, - ка­же, - не так сер­деньку тяж­ко, як я що-не­будь роб­лю". З под­ру­га­ми нi­ко­ли не гра­ла i вже ов­сi до них i не ви­хо­ди­ла.

Одробилися у по­лi, ста­ли вiд Се­ме­на зве­чо­ра си­дi­ти, Ма­ру­ся прий­ня­ла­ся пряс­ти; а з пок­ро­ви удос­вi­та встає, пря­де, шиє, по­рається i все жу­риться, i час­тенько, як за­бе­реться ку­ди-не­будь са­ма со­бi, то пла­че-пла­че, так що й гос­по­ди! Бо об Ва­си­ле­вi нi чут­ки, нi вiс­точ­ки, як у во­ду впав.

От i пи­ли­пiв­ка; от i Ган­ни­но за­ча­тiє, за­ча­ли па­руб­ки за­си­ла­ти ста­рос­тiв до дiв­чат. Знай, лю­ди шван­дя­ють по ву­ли­цям з па­лич­ка­ми у ру­ках. То гля­ди: iдуть двоє по­пе­рев'язу­ва­нi руш­ни­ка­ми, бод­ряться, вих­ва­ля­ються: от там i там та­ку-то за та­ко­го прос­ва­та­ли. А iн­шi сви­ня­чою стеж­кою, по­пiд пло­та­ми, мовч­ки со­бi iдуть, i пiд пле­чем, за­мiсть хлi­ба свя­то­го, не­суть… гар­буз! Еге! Нiг­де дi­тись: як за­ро­би­ли, так i вiд­вi­чать.

Не од­нi ста­рос­ти за­хо­ди­ли i до ста­ро­го Дро­та сва­та­ти Ма­ру­сю, - та що ж?

- Таточку мiй рiд­не­сенький! я їм, - ка­же, - пiд­не­су по чар­цi!

Старий бу­ло грим­не на неї:

- Чи ти дур­на та бо­же­вiльна! Чом ти не йдеш? Лю­ди хо­ро­шi, чес­но­го ро­ду, па­рень бой­кий; чи то­бi по­по­ви­ча, чи куп­ця тре­ба?

- Василя, а ко­ли не Ва­си­ля, то й нi­ко­го!.. - ка­же бу­ло Ма­ру­ся. Ма­ти її у сльози, а батько бу­ло аж роз­сер­диться та й крик­не:

- Та де то­го Ва­си­ля озьме­мо? Те­пер ти лю­дей цу­раєшся, а там ста­нуть i те­бе лю­ди цу­ра­тись, i до­си­диш­ся до сi­дої ко­си.

- Дарма, та­точ­ку. Без Ва­си­ля не страш­на ме­нi i до­мо­ви­на, не то сi­дая ко­са.

Здвигне тiльки пле­чи­ма На­ум, по­ду­ма: "Не­хай ще до то­го го­ду", - та й за­мов­чить. I йо­му жал­ко бу­ло, що про Ва­си­ля не бу­ло нi­якої чут­ки: бо вiн йо­го ду­же лю­бив i усе на­дi­явсь, що вiн з со­бою що-не­будь до пут­тя зро­бить.

От i м'ясни­цi прой­шли, i усю­ди пiш­ла сла­ва, що Дро­тiв­на Ма­ру­ся i гор­да, i пиш­на: за ту­теш­нiх па­руб­кiв не хо­че, а жде со­бi па­ни­ча iз-за мо­ря. Во­на про сюю сла­ву зна­ла, смi­ялась i ка­же бу­ло: "Дар­ма! I пi­дож­ду". Па­руб­кам же хоч i крiп­ко до­сад­но бу­ло, що та­ка кра­си­ва i ба­га­та дiв­ка у лад не дається, та нi­чо­го бу­ло ро­би­ти: си­лою не озьмеш.

Пройшов i пiст, вiд­го­вi­лись i - сла­ва то­бi гос­по­ди! - дож­да­лись воск­ре­се­нiя. Ма­ру­ся у ве­ли­код­ню су­бо­ту са­ма учи­ни­ла пас­ку, по­ло­жи­ла ту­ди яєчок, iм­бе­рю, бiб­кiв, шап­ра­ну, i спек­ла­ся пас­ка i ви­со­ка, i жов­та, i ще у пе­чi за­рум'яни­лась. По­ла­го­ди­ла усе, що тре­ба, а на са­мий Ве­лик­день уран­цi з бат­ра­ка­ми по­нес­ла до церк­ви на пос­вя­ще­нiє пас­ку, ба­ран­ця пе­че­но­го, по­ро­ся, ков­ба­су, кра­ша­нок з де­ся­ток, са­ло i груд­ку со­лi i, ро­зiс­лав­ши на цвин­та­рi у ря­ду з дру­ги­ми хуст­ку, роз­ло­жи­ла усе гар­ненько, як її ма­ти нав­чи­ла, бо Нас­тя пiс­ля не­ду­ги не пiш­ла з дво­ра. На­ум же став у церк­вi бо­жiй i мо­литься.

Коли На­ум при­хо­див до церк­ви мо­ли­тись, то вже справ­дi мо­лив­ся, а не ло­вив вiт­рiв, не розг­ля­дав i сю­ди i ту­ди, а сто­яв як тре­ба, не­на­че пе­ред са­мим гос­по­дом, ца­рем не­бес­ним, i тiльки слу­хав, що чи­та­ють i спi­ва­ють. А сьогод­нi, у та­кий ве­ли­кий праз­ник, вiн ще бiльш мо­лив­ся, i на сер­цi так йо­му бу­ло ве­се­ло, як i уся­ко­му бо­го­бо­яз­но­му, ко­го при­ве­де бог дож­да­тись ве­ли­код­ня.

От, як вiн стоїть i мо­литься, служ­ба бо­жая спi­вається, вий­шов на­се­ред церк­ви чи­та­ти апос­то­ла… i хто ж? Ва­силь!.. На­ум ди­виться - i сам со­бi не вi­рить, чи се вiн, чи не вiн? Розг­ля­дiв хо­ро­шенько - аж зов­сiм вiн! "Та вiн же ов­сi не­письмен­ний! Як же вiн бу­де чи­та­ти? Мо­же, нав­ман­ня, без книж­ки; мо­же, вит­вер­див на­пам'ять? По­ба­чим!"

От Ва­силь вже i "Пав­ла-чте­нiе" ска­зав та й по­чав… та що за го­лос важ­ний! Чис­тий го­лос­ний пiд­ба­сок та по­нят­ний!.. От На­ум i ду­ма: "Ба­чив я слi­по­рож­ден­но­го, що чи­тав псал­тир так же без книж­ки; а Ва­силь так у книж­ку ди­виться… хi­ба чи не хвас­та? Мо­же, на­пам'ять вiд дя­ка пе­рей­няв, та бу­цiм­то й письмен­ний?.. Так от­же за тит­лу бу­ло за­че­пив­ся та й ро­зiб­рав пот­ро­ху… от i до­чи­тав без по­мил­ки; от i алi­луй­ю по зак­лад­кам знай­шов… Нi! Як­би не­письмен­ний, то не зу­мiв би апос­то­ла, та ще й на са­мий Ве­лик­день, про­чи­та­ти!"

Прислухається На­ум, Ва­силь спi­ва. Як же по­чав хе­ру­вимську, так та­ку, що й сам дяк не умiв в лад узя­ти, а Ва­силь без за­пин­ки так усi го­ло­си i пок­ри­ва, i пе­ре­во­ди ви­во­дить, сам i кiн­ча, сам вп'ять i по­чи­на. Тог­дi вже На­ум зов­сiм по­ло­живсь, що Ва­силь став письмен­ним: та ко­ли ж вiн спра­вив­ся i де про­бу­вав? "Не­хай, - ду­ма со­бi, - опiс­ля зна­ти­му".

Як вий­шов па­но­тець зо хрес­ти пас­ку свя­че­ную по­чи­ту­ва­ти i на­род ру­шив з церк­ви, На­ум зо­пи­нив Ва­си­ля та за­раз i ка­же:

- Христос воск­ре­се!

От, пох­рис­то­су­вав­шись з ним, як довг ве­лить, i ка­же йо­му На­ум:

- Чи ще ти нас, Ва­си­лю, не за­був?

- Нехай ме­не бог за­бу­де, ко­ли…

- Добре ж, доб­ре, си­ну! те­пер не до то­го. При­ходь до нас роз­го­вi­тись; а хоч i по­обi­даєш, ко­ли не пi­деш до­до­му.

- Ви ме­нi i дом, ви i ро­ди­те­лi…

- Добре ж, доб­ре. При­ходь же, не за­будь; я жда­ти­му.

Сказавши се, На­ум пос­пi­шав до­до­му i до­ро­гою со­бi ду­ма: "Не ду­же ж я доб­ре зро­бив, що, не роз­пи­тав­ши Ва­си­ля, що вiн i що з ним, та й пок­ли­кав йо­го до се­бе. Мо­же, вiн вже об Ма­ру­сi i не ду­ма, а мо­же, вже i жо­нат, а я тiльки по­тур­бую Ма­ру­сю i знов роз­ва­жу її тос­ку. Та хоч би i не те; так, мо­же, ще вiн не вiд­ку­пив­ся вiд нек­рут­щи­ни, так що тог­дi ро­би­ти! Та вже ж по­ба­чу. Дасть бог роз­го­вi­тись, а там бу­ду поп­рав­ля­ти, що на­пор­тив з ра­до­щiв, що по­ба­чив неж­да­но Ва­си­ля, та ще й письмен­но­го! Вiд­кi­ля йо­му бог та­ку бла­го­дать пос­лав? Прав­да, ди­ти­на ро­зум­на! Йо­му б тiльки дя­ком бу­ти".

З та­кою дум­кою прий­шов до­до­му i не ка­же жiн­цi нi­чо­го, що ко­го вiн ба­чив. Прий­шла й Ма­ру­ся i при­нес­ла усе свя­че­не, й бай­ду­же! Бо во­на як не сто­яла у церк­вi, а при пас­ках, то й не ба­чи­ла Ва­си­ля. Розс­та­но­ви­ла усе на сто­лi, як тре­ба, i на­ла­го­ди­ла, та й ди­вується з ма­тiр'ю, що батько не сi­да роз­гов­ля­ти­ся, а хо­дить со­бi по ха­тi та ду­ма.

Аж ось две­рi - рип! - i Ва­силь у ха­ту. Ма­ру­ся так i не стя­ми­лась i крик­ну­ла не своїм го­ло­сом: "Ох, мiй Ва­си­леч­ку!" - та й ста­ла як уко­па­на. Ста­ра Нас­тя тож вра­ду­ва­лась, не­на­че бог зна чо­му, i ки­ну­лась до Ва­си­ля i пох­рис­то­су­ва­лась. От На­ум ба­чить, що Ва­силь з Ма­ру­сею сто­ять i тiльки пог­ля­да­ють, вiн на неї, а во­на на нього, не­на­че зро­ду впер­ше ба­чаться, от i ка­же їм:

- Чом же ви не хрис­то­суєтесь?

А Ва­силь i ка­же:

- Не смiю, па­нот­че!

- Чом не смi­ти? - ка­же На­ум. - За­кон по­ве­лi­ва хрис­то­су­ва­ти­ся зо вся­ким, i хоч би з смер­тельним ура­гом. Пох­рис­то­суй­тесь же по за­ко­ну три­чi, та не­хай вас бог бо­ро­нить вiд уся­кої по­га­ної дум­ки! Тяж­кий грiх у та­ко­му свя­то­му дi­лi ду­ма­ти лу­ка­ве! От i пох­рис­то­су­ва­лись гар­ненько. Ма­ру­ся ки­ну­лась до нього з розп­ро­са­ми:

- Де се ти, Ва­си­леч­ку, був?..

- Знай-бо урем'я, - пе­ре­бив її На­ум, - од­но що-не­будь: або роз­гов­ля­тись, або го­во­ри­ти. Бог дав праз­ник i пас­ку свя­че­ну; дя­ку­ючи бо­га ми­ло­серд­но­го, тре­ба роз­рi­ша­ти без уся­ких хло­пiт iз ве­се­лою ду­шею, а го­во­ри­ти бу­де­мо опiс­ля. Сi­дай­те ли­шень. Гос­по­ди бла­гос­ло­ви!

Стара Нас­тя сi­ла за сто­лом на ла­вi, а Ма­ру­ся бi­ля неї скраю, щоб ближ­че по­ра­тись, Ва­силь сiв на ос­ло­нi, ста­рий на по­ку­тi, а бат­ра­ки в кiн­цi сто­лу. От пе­рех­рес­тив­шись На­ум i про­чи­тав­ши три­чi "Хрис­тос воск­рес з мерт­вих", за­раз вiд­рi­зав пас­ки свя­че­ної i по­ло­жив пе­ред уся­ким по кус­ку. По­куш­ту­вав­ши її бе­реж­но, щоб кри­хот не роз­си­па­ти пiд стiл, усяк пе­рех­рес­тивсь i ска­зав: "Спа­си­бi бо­гу ми­ло­серд­но­му! Дай бо­же i на той год дiж­да­ти!" Тут же прий­ня­лись за пе­че­не: поїли ба­ран­ця, по­ро­ся­ти­ни; а кiс­то­чок пiд стiл не ки­да­ли, а кла­ли на стiл, щоб опiс­ля по­ки­да­ти у пiч. Да­лi їли ков­ба­су, са­ла ку­соч­ка­ми на­рi­за­ли i кра­ша­нок об­лу­пи­ли i по­рi­за­ли, на та­рi­лоч­цi. От сеє скiн­чив­ши, Ма­ру­ся усе приб­ра­ла, i з сто­ла теж бе­реж­но зме­ла, i усi крих­ти, i кiс­точ­ки, i луш­пин­ня з яєць пов­ки­да­ла у пiч, та тог­дi вже ста­ла по­да­ва­ти стра­ву.

Старий На­ум ви­пив чар­ку го­рiл­ки пе­ред обi­дом, а Ва­силь не став, бо, ка­же, ще не по­чи­нав її пи­ти. От i по­да­ли борщ, а да­лi яло­ви­чи­ну, пок­ри­ши­ли на де­рев'янiй та­рi­лоч­цi, по­со­ли­ли та й їли - вже звiс­но, що не по-панськи, бо ви­де­лок не во­диться - пальця­ми. Опiс­ля по­да­ли юш­ку з хля­ка­ми, пе­че­не бу­ло ба­ра­ни­на, а там мо­лош­на ка­ша та й го­дi, бiльш i нi­чо­го.

Маруся чи їла, чи не їла: їй луч­че уся­ких роз­го­вин - оп­рiч праз­ни­ка свя­то­го - те, що Ва­силь вер­нув­ся i жив i здо­ров. За­хи­лив­шись за ма­тiр, щоб батько не ба­чив, як ясоч­ка, ди­ви­лась на сво­го Ва­си­леч­ка, а са­ма буд­то лож­кою дос­тає з мис­ки, аби б то не­на­че i во­на їсть. Ку­ди їй вже їсти! У неї од­но на дум­цi, як i у Ва­си­ля! Так той вже че­рез си­лу їв, бо бi­ля На­ума си­дiв, i не мож­на бу­ло йо­му злу­кав­ну­ва­ти, щоб хо­ро­шенько по­ди­ви­тись на свою Ма­ру­сю.

Пообiдавши i по­дя­ку­вав­ши бо­гу i батько­вi з ма­тiр'ю, як поп­ри­би­ра­ла усе Ма­ру­ся, от На­ум i ка­же:

- А в нас но­вий дяк сьогод­нi апос­то­ла чи­тав.

Настя за­раз i пи­тається:

- А хто та­кий i вiд­кi­ля?

- Осьде вiн, пан Ва­силь, - ска­зав На­ум та й всмiх­нув­ся.

- Хiба ж Ва­силь письмен­ний, щоб йо­му апос­то­ла чи­та­ти? - спи­та­ла Нас­тя; а Ма­ру­ся так уха i нас­то­ро­ши­ла, щоб чу­ти усе, що бу­дуть го­во­ри­ти.

- Був не­письмен­ний, а те­пер бог йо­му ро­зум пос­лав, а як i що - я й сам не знаю. Роз­ка­жи ме­нi, здi­лай ми­лость, Ва­си­лю, як се то­бi свiт вiдк­рив­ся? Се ме­нi нав­ди­во­ви­жу: ще й го­ду не­ма, як ти пi­шов вiд нас, а нав­чив­ся письма i спi­ва­ти вмiєш, як i сам дяк. Де ти по­бу­вав?

- Я, дядьку, не був ду­же да­ле­ко, - став роз­ка­зу­ва­ти Ва­силь. - От як ви ме­нi вiдк­ри­ли свiт i роз­тол­ку­ва­ли ме­нi, що й я бу­ду про­па­щий, i чу­жий вiк заїм, ко­ли не знай­ду за се­бе най­ом­щи­ка, то ду­мав-ду­мав i тро­хи з ума не зiй­шов. Прав­ду ви ка­за­ли, що за гро­шi вi­сiм­де­сят руб­лiв, що я вiд ха­зяїна брав? Тiльки що на оде­жу. Що ж тут ме­нi бу­ло ро­би­ти? Як-то бог пос­лав на дум­ку: пi­ти до куп­цiв, у них хо­ро­ший за­ро­бi­ток. Прий­шов я до за­лiз­ня­ка: вiн ме­не тро­хи знав, роз­ка­зав йо­му все своє ли­хо. Вiн, по­ду­мав­ши, прий­няв ме­не за п'ятде­сят руб­лiв на год з тим, що ко­ли бу­ду у своїм дi­лi справ­ний, то вiн ме­нi i бiльш при­ба­вить, i усе бу­де при­бав­ля­ти, ба­чив­ши моє ста­ра­нiє. Я зра­ду­вав­ся, по­чув­ши, що бiльш нi­чо­го не тре­ба, щоб гро­шi за­ро­би­ти, як тiльки бу­ти чес­ним i своє дi­ло не лi­ну­ючись справ­ля­ти. З то­ва­ри­ша­ми, хоч усе й мос­ка­лi бу­ли, за­раз по­лад­нав. Тiльки ба­чу, що во­ни усi письмен­нi i хто бiльш чо­го зна, бiльш по­лу­ча жа­ло­ван­ня. От як сiв, як сiв… i прав­ду вам, дя­дюш­ка, ска­жу, що нiч i день вчивсь, i бог ме­нi да­ро­ва­нiє пос­лав; i те та­ки прав­ду ска­зать, що на­шо­го брат­чи­ка ку­ди не пiтк­ни, хоч у на­уку, хоч у яке ре­мес­ло, то з нього путь бу­де; неп­ро­па­щi за нього гро­шi. Ото я вiд спа­сiв­ки та до рiзд­ва вив­чивсь чи­та­ти i цер­ков­не, i граж­данське, пи­са­ти пот­ро­ху вмiю, цих­вi­ру знаю i на що­тах хоч ти­сяч де­сять пу­дiв урозд­рiб на хвун­ти, не по­ми­ля­ючись, по­ло­жу; хур­щи­кiв роз­щи­таю i ха­зяй­сько­го доб­ра гляд­жу як ока, щоб i ко­пiй­ка нiг­де да­ром не дi­ва­лась. То­ва­ри­шi, знаєте, охот­ни­ки на кри­ла­сi спi­ва­ти за­мiсть пiв­чеської; от i ме­не, як по­ба­чи­ли, що го­лос є, то й прив­чи­ли тро­хи. По­ки се­бе не пос­та­вив на путь, не йшов до вас, дя­дюш­ка; i як не тяж­ко ме­нi бу­ло, не ба­чив­ши Ма­ру­сi, та, пам'ята­ючи ва­ше сло­во, сам се­бе мо­рив i не хо­див сю­ди. I тож-та­ки, що ха­зяїн, знав­ши мою чес­нiсть, по­си­лав ме­не не за ве­ли­ки­ми дi­ла­ми по ма­леньких яр­мар­ках; а пiс­ля хре­ще­нiя пос­лав уже i дальш, i я тiльки що пе­ред праз­ни­ком оце при­вiз йо­му не ма­лу су­му гро­шей. Як же вiн ме­не по­тi­шив доб­рим сло­вом i роз­вiв мою ту­гу, то я вже пев­но й прий­шов до вас на праз­ник, а щоб ви увi­ри­ли­ся, що я не зле­да­щiв, от i став я на кри­ла­сi спi­ва­ти i апос­то­ла про­чи­тав.

Наум, вис­лу­хав­ши йо­го, не стер­пiв та аж по­цi­лу­вав йо­го у го­ло­ву i ду­ма: "Що за пре­ми­ла ди­ти­на! Не­да­ром йо­го люб­лю! Та­кий не про­па­де". Да­лi i пи­та:

- Скiльки-ж ти жа­лу­ван­ня по­лу­чаєш те­пер?

- Жалування не щот, - ка­же Ва­силь, - аби б ста­ло на оде­жу, а те важ­нiш усього, що ха­зяїн, знав­ши мою нуж­ду, чо­го я бо­юся i че­рез що ви не вiд­даєте за ме­не Ма­ру­сi, сам хло­по­че об ме­нi: те­пер по­си­ла ме­не з ху­рою ув Оде­су, i вiд­тi­ля пi­ду у Моск­ву i на за­во­ди, i тiльки вер­нусь сю­ди iк пре­чис­тiй, а вiн ме­нi сис­кає най­ом­щи­ка, ка­же, хоч п'ятсот руб­лiв по­те­ряю; уво­се­ни, як ска­жуть на­бор, сам i вiд­дасть, а гро­шi, ка­же, бу­деш одс­лу­жу­ва­ти.

- Нехай то­бi бог по­мо­га! - ска­зав На­ум; а да­лi, по­ду­мав­ши, й ка­же: - Чо­го ж бiльше ду­ма­ти? При­си­лай у вiв­то­рок, пiс­ля­завт­ра, лю­дей, бе­ри руш­ни­ки; i то­бi ве­се­лi­ше бу­де у до­ро­зi, i Ма­ру­ся тут свi­том не ну­ди­ти­ме. Те­пер нi­чо­го бо­ятись. Се вже пев­но, що ти най­ом­щи­ка пос­та­виш. Дасть бог, вер­неш­ся, уво­се­ни i ве­сiл­ля.

Не мож­на й роз­ка­за­ти, як зра­до­щi­ли i Ва­силь, i Ма­ру­ся! За­раз ки­ну­ли­ся аж до нiг батько­вих, i цi­лу­ють їх, i ру­ки йо­му цi­лу­ють, i са­мi об­нi­муться, i знов до нього ки­нуться, i дя­ку­ють йо­му, то до ма­те­рi, то вп'ять до нього, i не тям­лять се­бе, i, що ро­би­ти, не зна­ють.

Довго ди­вив­ся на них На­ум, та все ниш­ком смiється, та ду­ма: "То-то дi­ти!" Да­лi й ка­же:

- Годi ж, го­дi! Пус­тi­те ж ме­не; ми ля­же­мо з ста­рою спа­ти, бо усю нiч сто­яв на одi­янi, ^[6] аж по­ки Хрис­та до­чи­та­лись; а ви - хо­че­те, до­ма си­дiть або гу­ля­ти йдi­те до ко­ли­сок; та тiльки са­мi не ка­чай­тесь, бо грiх для та­ко­го праз­ни­ка з сею пус­то­тою во­зи­тись.

Як вже той день у Ва­си­ля та в Ма­ру­сi бу­ло, нам нуж­ди ма­ло, бо, звiс­но, чи хо­ди­ли, чи си­дi­ли, а усе об од­нiм го­во­ри­ли: як один без од­но­го ску­чав, ко­ли, що i як ду­мав; як нi ду­ма­но нi га­да­но во­ни по­ба­чи­лись; яка ще ра­дость бу­де, як уже пос­ва­та­ються - ота­ке усе го­во­ри­ли, та го­лу­би­ли­ся, та ми­лу­ва­ли­ся.

Отже i вiв­то­рок нас­тав. Iк ве­че­ру ста­ли до­жи­да­тись ста­рос­тiв: приб­ра­ли ха­ту, зас­вi­ти­ли свi­чеч­ку пе­ред бо­га­ми; ста­рi на­ря­ди­ли­ся, як довг ве­лить, а що Ма­ру­ся приб­ра­ла­ся, так вже нi­чо­го й ка­за­ти. От пос­ту­ка­ли i раз, i вдру­ге, i ут­ретє, i ввiй­шли ста­рос­ти, i по­да­ли хлiб, i го­во­ри­ли ста­рос­ти за­кон­нi ре­чi про ку­ни­цю, як i по­пе­ред сього бу­ло.

Зараз На­ум - а ра­денький же та­кий! - i ка­же, бу­цiм­то з сер­цем:

- Та що се на­пасть та­ка? Жiн­ко! Що бу­де­мо ро­би­ти? Доч­ко! а хо­ди-ке сю­ди, на по­ра­ду!

Маруся, вий­шов­ши iз кiм­на­ти, за­со­ро­ми­лась - гос­по­ди! - по­чер­во­нi­ла, що твiй мак, i, не пок­ло­нив­шись, за­раз ста­ла бi­ля пе­чi та й ко­лу­па її пальцем.

От На­ум i ка­же:

- Бачите, лов­цi-мо­лод­цi, що ви на­ро­би­ли? Ме­не з жiн­кою сму­ти­ли, доч­ку прис­ти­ди­ли, що ско­ро пiч зов­сiм по­ва­лить, ма­буть, ду­ма тут бiльш не жи­ти! Гай, гай! Так ось що ми зро­би­мо: хлiб свя­тий приньмаємо, доб­ро­го сло­ва не цу­раємо­ся, а щоб ви нас не по­ро­чи­ли, що ми пе­ре­дер­жуєм ку­ни­цi та крас­нi дi­ви­цi, так ми вас пов'яже­мо i тог­дi усе доб­ре вам ска­же­мо. Доч­ко! прий­шла i на­ша чер­га до прик­ла­ду ка­за­ти: го­дi ли­шень пiч ко­лу­па­ти, а чи не­ма чим сих лов­цiв-мо­лод­цiв пов'яза­ти?

Iще не час бу­ло Ма­ру­сi пос­лу­ха­ти, - знай, ко­лу­па.

От вже ма­ти їй ка­же:

- Ти чуєш, Ма­ру­сю, що батько ка­же? Iди ж, iди та да­вай чим лю­дей пов'яза­ти. Або, мо­же, - нi­чо­го не прид­ба­ла та з со­ро­му пiч ко­лу­паєш? Не вмi­ла ма­те­рi слу­ха­ти, не вчи­ла­ся пряс­ти, не за­ро­би­ла руш­ни­кiв, так в'яжи хоч ва­лом, ко­ли i той ще є.

Пiшла Ма­ру­ся у кiм­на­ту i ви­нес­ла на де­рев'янiй та­рi­лоч­цi два руш­ни­ки дов­гих та муд­ро ви­ши­тих, хрест-навх­рест пок­ла­де­них, i по­ло­жи­ла на хлi­бо­вi свя­то­му, а са­ма ста­ла пе­ред об­ра­зом та й вда­ри­ла три пок­ло­ни, да­лi от­цю три­чi пок­ло­ни­ла­ся у но­ги i по­цi­лу­ва­ла у ру­ку, неньцi так же; i, узяв­ши руш­ни­ки, пiд­нес­ла на та­рi­лоч­цi пер­ше стар­шо­му ста­рос­тi, а там i дру­го­му. Во­ни, ус­тав­ши, пок­ло­ни­ли­ся, узя­ли руш­ни­ки й ка­жуть:

- Спасибi батько­вi й ма­те­рi, що своє ди­тя ра­но бу­ди­ли i доб­ро­му дi­лу нав­чи­ли. Спа­си­бi i дi­воч­цi, що ра­но ус­та­ва­ла, тон­ко пря­ла i хо­ро­шенькi руш­нич­ки прид­ба­ла.

Пов'язавши со­бi один од­но­му руш­ни­ка, от ста­рос­та i ка­же:

- Робiть же дi­ло з кiн­цем, роз­вi­дай­тесь з кня­зем-мо­лод­цем: ми, при­ве­де­нi, не з так ви­ну­ва­тi; в'яжi­те при­вод­ця, щоб не втiк з ха­ти.

От ма­ти й ка­же:

- Ану, до­ню! Ти ж ме­нi ка­за­ла, що на те по п'ятiн­ках за­роб­ля­ла, щоб шов­ко­ву хуст­ку прид­ба­ти та нею пе­ню ^[7] зв'яза­ти. Те­пер на те­бе пе­ня на­па­ла, що не усiх пов'яза­ла.

Винесла Ма­ру­ся за­мiсть хуст­ки шов­ко­вий пла­ток, крас­ний та хо­ро­ший, як са­ма. На­ум їй i ка­же:

- Сьому, доч­ко, са­ма чiп­ляй, за по­яс хуст­ку за­ти­кай, та до се­бе при­тя­гай, та слу­хай йо­го, та ша­нуй; а те­пер йо­го i по­цi­луй.

От во­ни i по­цi­лу­ва­лись, а Ва­силь i ви­ки­нув Ма­ру­сi на та­рiл­ку цiл­ко­во­го.

Пiсля сього ста­рос­та зве­лiв пос­ва­та­ним, щоб кла­ня­лись перш батько­вi у но­ги три­чi; а як пок­ло­ни­лись ут­ретє та й ле­жать, а батько їм ка­же:

- Гляди ж, зя­тю! Жiн­ку свою бий i уран­цi i уве­че­рi, i вста­ючи i ля­га­ючи, i за дi­ло i без дi­ла, а сва­рись з нею по­усяк­час. Не справ­ляй їй нi плат­тя, нi оде­жi, до­ма не си­ди, тас­кай­ся по шин­кам та по чу­жим жiн­кам; то з жiн­кою у пар­цi i з дi­точ­ка­ми як­раз пi­де­те у стар­цi. А ти, доч­ко, му­жич­ку не спус­кай i нi у чiм йо­му не по­ва­жай; ко­ли дур­ний бу­де, то поїде у по­ле до хлi­ба, а ти йди у ши­нок, про­пи­вай ос­тан­нiй шма­ток; пий, гу­ляй, а вiн не­хай го­ло­дує; та i в пе­чi нi­ко­ли не кло­по­чи; не­хай па­утин­ням зас­те­леться пiч, от вам i уся рiч. Ви не ма­ленькi вже, са­мi ро­зум маєте, i що я вам ка­жу i як вам жи­ти, знаєте.

А ста­рос­та i крик­нув:

- За та­ку на­ву­ку цi­луй­те, дi­ти, батька в ру­ку.

Поцiлувавши, пок­ло­ня­лись ма­те­рi теж три­чi. Ма­ти не ка­за­ла їм нi­чо­го; їй за­кон ве­лить, бла­гос­лов­ля­ючи дi­то­чок, тiльки пла­ка­ти.

Далi ста­рос­та сiв i ка­же три­чi:

- Христос воск­рес!

А ста­рi йо­му у в од­вiт теж три­чi:

- Воiстину воск­рес!

Старости ка­жуть:

- Панове сва­то­ве!

А сва­ти ка­жуть:

- А ми ра­дi слу­ха­ти!

Старости ка­жуть:

- Що ви жа­ла­ли, то ми здi­ла­ли; а за сiї ре­чi дай­те нам го­рiл­ки гре­чi. ^[8]

А ста­рi й ка­жуть:

- Просимо ми­лос­тi на хлiб, на сiль i на сва­тан­ня, Пiс­ля сього пос­ва­та­них i по­са­ди­ли, зви­чай­но, на по­куть, на по­сад. Батько сiв бi­ля зя­тя, а ма­ти, звiс­но, по­ра­лась, са­ма i стра­ву на стiл по­да­ва­ла, бо вже Ма­ру­сi не го­ди­ло­ся з по­са­ду ус­та­ва­ти. Ста­рос­ти сi­ли на ос­ло­нi бi­ля сто­лу.

Поки ма­ти стра­ву но­си­ла, батько став час­ту­ва­ти ста­рос­тiв. Пер­ший ста­рос­та по­куш­ту­вав, пок­ру­тив го­ло­вою, поц­мо­кав та й ка­же:

- Штьо се, сва­туш­ка-па­нуш­ка, за на­пит­ки? Скiльки ми по свi­ту не їжджа­ли, а та­ких на­пит­кiв i йе чу­ва­ли, i не ви­да­ли, i не куш­ту­ва­ли.

- Се ми та­ке для лю­без­них сва­тiв з-за мо­ря прид­ба­ли, - ка­же На­ум i про­сить: - Ось ну­те ж, усю по­ку­шай­те. Звер­ху хо­ро­ша, а нас­по­дi са­мий гар­ний смак!

Випив ста­рос­та, змор­щив­ся, зак­рек­тав та й ка­же:

- Вiд сього зра­зу по­чер­во­нiєш як мак. Гля­дi­те ли­шень, сва­туш­ка-па­нуш­ка: чи не на­поїли ви нас та­ким, що, мо­же, й на стi­ни по­лi­зе­мо?

- Та що се ви на нас з пе­нею? - ска­зав На­ум. - Тут-та­ки що муд­ре са­мо по со­бi, а то ще ось що: iш­ла ба­ба вiд ля­хiв та нес­ла здо­ров'я сiм мi­хiв, так ми у неї ку­пи­ли, сiм зо­ло­тих зап­ла­ти­ли та в на­пи­ток пус­ти­ли.

А ста­рос­та й ка­же:

- Ну, що муд­ре, то вже справ­дi муд­ре! Ану, то­ва­ри­шу, поп­ро­буй i ти й ска­жи: чи пи­ли ми та­ке у Ту­реч­чи­нi, або хоч i в Нi­меч­чи­нi, та i в Ра­сеї не пи­ва­ли сiєї.

Випив i дру­гий ста­рос­та, теж приц­мо­ку­ючи, i теж про­мов­ляв, пох­ва­ля­ючи.

Проговоривши усi за­кон­нi ре­чi, ста­ли час­ту­ва­тись поп­рос­ту, з своїми ви­гад­ка­ми, а да­лi, тiльки що ста­ли ве­че­ря­ти, i обiз­ва­лись дiв­ча­та, що Ма­ру­ся ще за­вид­на про­си­ла до се­бе на сва­тан­ня, i спi­ва­ли, ухо­дя­чи у ха­ту, сюю пi­сеньку:

От як пе­рес­пi­ва­ли, та й пок­ло­ни­лись ни­зенько, та й ка­жуть:

- Дай бо­же вам ве­чiр доб­рий; по­ма­гай бi вам на усе доб­ре!

Стара Нас­тя та­ка вже ра­дi­сiнька, що бог при­вiв її дож­да­ти од­ним од­ну до­неч­ку прос­ва­та­ти за хо­ро­шо­го чо­ло­вi­ка, та ще її люб'язно­го: зем­лi пiд со­бою не чує, по­рається хут­ко, i де та си­ла узя­ла­ся, аж бi­га вiд сто­ла до пе­чi, i стра­ву са­ма но­сить, i по­ря­док дає. Ки­ну­лась за­раз до дру­же­чок i ка­же:

- Спасибi! Про­си­мо на хлiб, на сiль i на сва­тан­ня. - Та й уса­ди­ла їх по чи­ну, вiд Ма­ру­сi скрiзь по ла­вi, та й ка­же: - Сi­дай­те, дру­жеч­ки, мої го­лу­боч­ки! та без со­ро­му бру­суй­те, ^[9] а ти, ста­рос­то, їм ба­туй. ^[10]

Так дiв­ча­там вже не до їжi: од­но те, що стид­но при лю­дях їсти, щоб не ка­за­ли лю­ди: "Ото го­лод­на! Ма­буть, до­ма нi­чо­го їсти, так бi­га по чу­жим лю­дям та й по­жив­ляється; он, бач, як за­пи­хається", - а дру­ге й те, що тре­ба своє дi­ло справ­ля­ти; та, не брав­шись за ло­жеч­ки, i зас­пi­ва­ли:

Як же по­ба­чи­ли, що ста­ра Нас­тя вiд та­кої жа­лiб­ної пiс­нi, по­ки­нув­ши по­ра­тись, ста­ла тяж­ко пла­ка­ти, так во­ни ста­ли спi­ва­ти iн­ших:

Далi дiв­ча­та, ба­ча­чи, що прос­ва­та­нi со­бi си­дять i оп­рiч се­бе нi­ко­го не ба­чать i нi­чо­го, що бi­ля них ро­биться, не чу­ють, за­хо­тi­ли їх за­че­пи­ти i по­ве­се­ли­ти та й зас­пi­ва­ли:

Тут усi за­ре­го­та­лись на усю ха­ту, i На­ум на­павсь, щоб та­ки дi­ти по­цi­лу­ва­лись, а їм те на ру­ку ко­вiнька!.. Да­лi дiв­ча­та, бу­цiм­то жар­ту­ючи, i зас­пi­ва­ли:

Як же вслу­хав­ся у се На­ум та як роз­хо­дивсь! Притьмом: да­вай му­зи­ку та й да­вай! Нiг­де дi­тись: по­бiг­ла мо­тор­нi­ша iз усiх, от та­ки До­ма­ха Тре­тя­кiв­на, до скрип­ни­ка та й прик­ли­ка йо­го. Ба­теч­ки! пiд­ня­ли­ся тан­цi та ско­ки так, що ну! На­бiг­ла пов­на ха­та лю­дей, як по­чу­ли, що ста­рий Дрот та прос­ва­тав свою доч­ку. То ще ма­ло, що у ха­тi, а то й око­ло вi­кон бу­ло ба­гацько, так i за­зи­ра­ють; а бi­ля ха­ти дiв­ча­та з па­руб­ка­ми но­сяться; дiв­ча­та дрi­буш­ки ви­би­ва­ють, па­ру­боцт­во го­па­ка гар­цює, батько з ма­тiр'ю, знай, лю­дей час­ту­ють… Та­ка гульня бу­ла, що крий бо­же! Тро­ха чи не до свi­ту гу­ля­ли. Тiльки Ва­силь та Ма­ру­ся нi­ко­го не ба­чи­ли i ди­ву­ва­ли­ся, що так швид­ко на­род ро­зiй­шов­ся. За го­луб­лен­ням та за ми­лу­ван­ням нез­чу­ли­ся, як i нiч ми­ну­ла­ся.

Не дай бо­же чо­ло­вi­ко­вi пе­ча­лi або якої на­пас­тi, то урем'я iде - не йде, мов рак, пов­зе. А як же у ра­дос­тi, то i нез­чуєшся, як во­но бi­жить: як лас­тiв­ка проп­ли­ве. Ду­маєш, один день пройшов, аж, гля­ди, вже й тиж­ня не­ма. Так бу­ло з Ва­си­лем i з Ма­ру­сею: усе укуп­цi та вкуп­цi, як го­луб з го­луб­кою. I у го­род, i на мiс­то, i до ко­ли­сок, i на вго­род, усе уку­пi со­бi хо­дять. I у мо­нас­тир на бо­го­мол­ля укуп­цi хо­ди­ли, i мо­ле­бень наньма­ли, що Ма­ру­ся обi­ця­ла­ся, ко­ли бу­де пос­ва­та­на за Ва­си­ля.

Тiки-притiки, аж ось i про­во­ди! У сеє урем'я ха­заїн йо­го ви­си­ла ху­ру, i Ва­си­ле­вi з нею тре­ба вис­ту­па­ти.

- Ох нам ли­ше­нько, - скрiзь сльози ка­жуть обоє. - Ми ж i не на­го­во­ри­лись, ми й не на­ди­ви­лись один на од­но­го… не­на­че сьогод­нi тiльки зiй­шли­ся.

- Не плач, Ва­си­леч­ку, - ка­же йо­му Ма­ру­ся. - Ти у до­ро­зi й нез­чуєшся, як i спа­сiв­ка нас­тиг­не, то­дi вер­неш­ся сю­ди i бу­де­мо укуп­цi. Гля­ди тiльки, щоб ти був здо­ро­вий; не ску­чай i не уда­вай­ся у ту­гу без ме­не; а я, ос­тав­ши­ся без те­бе, ра­но й ве­чiр бу­ду слi­зонька­ми вми­ва­ти­ся…

- Годi ж, го­дi, моя пе­ре­пi­лоч­ко! Не плач, моя ле­бi­доч­ко! - ка­же їй Ва­силь, при­гор­та­ючи до сво­го сер­денька. - Не­хай я на чу­жiй сто­ро­нi один бу­ду го­ре зна­ти, а ти, тут зос­тав­шись, будь здо­ро­ва i ве­се­ла та до­жи­дай ме­не. А щоб нам од­рад­нiш бу­ло, так про­шу те­бе: ве­чiр­ня зi­роч­ка як зiй­де, то ти, спо­ми­на­ючи ме­не, пог­ля­дай на неї; у ту по­ру я ста­ну зо­рю­ва­ти, гля­ну на тую зi­роч­ку й зна­ти­му, що ти на неї ди­виш­ся, то ме­нi од­рад­нiш бу­де, не­на­че я див­лю­ся на твої очи­цi, що, як зi­роч­ки, ся­ють. Не плач же, не плач!

Отак-то во­ни у ос­тан­нi ча­си роз­мов­ля­ли i обоє пла­ка­ли без­пе­рес­тан­но! А як же прий­шло зов­сiм про­ща­тись, так що там бу­ло?.. Ко­ли вже i ста­рий На­ум так i хли­па, як ма­ла ди­ти­на, а ма­ти, гля­дя­чи на сльози та на ту­гу Ма­ру­си­ну, аж зляг­ла; так що про мо­ло­дих, i ка­за­ти!.. На про­щан­нi вип­ро­ха­ла Ма­ру­ся у Ва­си­ля сва­та­ний пла­ток, що за­мiсть хуст­ки йо­му да­ла, за­тим, щоб ча­сом до­ро­гою не за­гу­бив i що во­на на неї, мов на нього, ди­ви­ти­меться. По­ва­жив їй Ва­силь, вiд­дав, а во­на по­ло­жи­ла у той пла­ток го­рiш­ки, ще тi, що спер­ва-на­пер­ва Ва­силь дав їй на ве­сiл­лi, зав'яза­ла, та й по­ло­жи­ла до сер­денька, та й ка­же:

- Тут во­но ле­жа­ти­ме, аж по­ки ти вер­неш­ся i сам озьмеш.

Сяк-так Ва­силь на­си­лу вир­вав­ся вiд ста­рих; а Ма­ру­ся пiш­ла йо­го про­вод­жа­ти. То бу­ло на са­мi про­во­ди, i тре­ба бу­ло че­рез кла­до­ви­ще йти, де на гро­бах у той день усi по­ми­на­ють своїх ро­ди­чiв. От Ма­ру­ся узя­ла й ми­соч­ку, щоб i своїх пом'яну­ти. По­ло­жи­ла кур­ку ва­ре­ну, три в'язки буб­ли­кiв, бу­ха­нець, два кни­ша та звер­ху п'ята­ко­вий ме­дя­ник та узя­ла ма­те­ри­ну ка­лит­ку з грiш­ми, щоб стар­цям по­да­ти; а Ва­силь тож з нею нiс у хуст­цi аж три де­сят­ки кра­ша­нок.

Прийшли на гро­би, аж па­но­тець вже й там i зби­рається пра­ви­ти па­на­хи­ду. Ма­ру­ся пос­та­ви­ла до гур­ту i свою ми­соч­ку i гра­мат­ку ба­тюш­цi по­да­ла, щоб пом'янув її ро­ди­чiв.

Маруся, смут­на й не­ве­се­ла, усе мо­ли­ла­ся та, знай, пок­ло­ни би­ла; як же зас­пi­ва­ли дя­ки "нi пе­ча­лi, нi воз­ди­ха­нiя", так во­на так i зах­ли­па­ла та й ка­же:

- Як ти вер­неш­ся, Ва­си­леч­ку, то, мо­же, ме­не на сiм кла­до­ви­щi бу­деш так по­ми­на­ти.

Василь аж здриг­нув­ся пiс­ля та­ко­го сло­ва i хо­тiв її зо­пи­ни­ти, щоб ви­ки­ну­ла та­ку дум­ку з го­ло­ви, так i у са­мо­го сльоза так i б'є, а на сер­цi ту­га та­ка па­ла, що йо­му дух так i зах­ва­тує; i сам не зна, вiд чо­го йо­му так є.

Одслужили па­на­хи­ду, по­да­ла Ма­ру­ся ми­соч­ку па­нот­це­вi, а стар­цiв бо­жих об­дi­ли­ла кра­шан­ка­ми i грiш­ми за царст­во не­бес­не по­мер­ших. По­сi­да­ли лю­ди на гро­бах тра­пе­зу­ва­ти i по­ми­на­ти ро­ди­чiв, а Ма­ру­сi вже не до то­го: Ва­силь лед­ве про­мо­вив, що вже по­ра йо­му йти до ха­зяй­ст­ва.

Батечки! як за­го­ло­сить Ма­ру­ся, та так i по­вис­ла йо­му на шию! Ви­цi­лу­ва­ла йо­го… що то? i в вi­чi, i у лоб, i у що­ки, i у шию… да­лi, не­на­че хто її нап­ра­вив, ра­зом по­ки­ну­ла йо­го, очи­цi за­ся­яли, то бу­ла блiд­на, а ту­теч­ки по­чер­во­нi­ла та так го­лос­но, нi­би не во­на, ска­за­ла Ва­си­ле­вi не зо­пи­ня­ючись:

- Василю! На кла­до­ви­щi ме­не по­ки­даєш, на кла­до­ви­щi ме­не й знай­деш! - По­ми­най ме­не, не уда­вай­ся у ту­гу… про­щай на вi­ки вiч­нi!.. Там по­ба­чи­мось!

Сеє ска­зав­ши, не ози­ра­ючись, пiш­ла до­до­му швид­ко, сту­па­ючи так ле­ге­сенько, не­на­че i зем­лi не до­тор­кається. А Ва­силь? Не­на­че грiм бi­ля йо­го вда­рив! Стоїть як уко­па­ний… Да­лi ду­же тяж­ко здох­нув, пiд­няв очi до бо­га, пе­рех­рес­тивсь, вда­рив пок­лон i, при­пав­ши на те мiс­це, де сто­яла Ма­ру­ся, цi­лу­вав зем­лю за­мiсть її, бо­ячись i са­мої дум­ки об тiм, що ска­за­ла йо­му Ма­ру­ся, а да­лi про­мо­вив:

- Господи ми­ло­серд­ний! Не­хай я один усi бi­ди пе­ре­терп­лю, не­хай я вмру, тiльки по­ми­луй мою Ма­ру­сю! Дай нам по­жи­ти на сiм свi­тi, а втiм - як твоя во­ля свя­та! - та й пi­шов ти­хою сту­пою до гос­по­ди,

Чи дав­но на­ша Ма­ру­ся бу­ла ве­се­ленька, як ве­сiн­ня зо­ренька, го­вор­ли­ва, як го­роб­чик, про­вор­на i жар­тов­ли­ва, як лас­тi­воч­ка, а те­пер точ­нi­сiнько як у во­ду опу­ще­на. Го­во­ри­ти - ма­ло й го­во­рить: ся­де ши­ти, чи то стiб­ну­ла гол­кою, чи нi, чи ви­ве­де нит­ку, чи нi, а за­раз i за­ду­мається, i ру­че­ня­та поск­ла­да; пi­де ув ого­род по­ло­ти, ста­не над гряд­кою та хоч цi­лий день сто­яти­меть, нi­чо­го не зро­бив­ши, по­ки ма­ти її не пок­ли­че; прис­та­вить обi­да­ти, то або у не­топ­ле­ну пiч, або за­бу­де чо­го по­ло­жи­ти, або усе у неї пе­ре­ки­пить, що й їсти не мож­на; та до то­го до­ве­ла, що - нi­чо­го ро­би­ти! - узя­лась ма­ти вп'ять са­ма по­ра­тись! Час­то гри­мав на неї батько i лас­кою уго­во­рю­вав, щоб не жу­ри­ла­ся, щоб у ту­гу не вда­ва­ла­ся, що ту­га з'їсть її здо­ров'я, за­чах­не, за­не­ду­жа, i який од­вiт дасть бо­гу, що нi най­луч­чу ми­лость бо­жу, здо­ров'я, не вмi­ла збе­рег­ти й за­на­пас­ти­ла ов­сi. Що ж? Тiльки її i ре­чей:

- Таточку, ба­теч­ку, i ти, ма­тiн­ко рiд­не­сенька! Що ж ме­нi ро­би­ти, ко­ли не мо­жу за­бу­ти сво­го го­ря! Не мо­жу не ду­ма­ти об своєму Ва­си­леч­ко­вi! Свiт ме­нi не­ми­лий, i нi­що не роз­ве­се­ляє. Сер­це моє роз­ри­вається, див­ля­чись на вас, що ви об ме­нi уби­ваєтесь, то що бу­ду ро­би­ти! Я й са­ма своїй ту­зi не ра­да; тiльки у ме­не й дум­ки: де-то те­пер мiй Ва­силь? Знаю, що час, що день, вiн вiд ме­не - усе дальш; от ме­не ту­га й ду­шить! Не во­руш­те ме­не, не заньмай­те ме­не, не­на­че ви й не ба­чи­те нi­чо­го; не роз­ва­жай­те ме­не; ме­нi не­на­че лег­ше, як я жу­рю­ся уво­лю i нiх­то ме­нi не мi­ша!

Порадившись меж со­бою, ста­рi да­ли їй во­лю; не­хай, ка­жуть, як со­бi зна, так з со­бою i ро­бить. На­дi­лив її бог ро­зу­мом, во­на й бо­го­бо­яз­ли­ва, i бо­го­мольна, так її отець ми­ло­серд­ний не ос­та­вить. Не­хай пос­ту­па як зна!

Iще з то­го дня, як про­во­ди­ла Ва­си­ля, не на­дi­ва­ла Ма­ру­ся нi­якої скин­дяч­ки, нi­якої стрiч­ки; як пов'яза­ла го­ло­ву чор­ним шов­ко­вим плат­ком, так i пiш­ло, усе чор­ний пла­ток та й го­дi! То охо­ча бу­ла по не­дi­лям та по праз­ни­кам до церк­ви хо­ди­ти, а то й у бу­день, ко­ли по­чує, що дзво­нять, то мер­щiй i йде. Що бо­жий день лю­би­ме мiс­це, ку­ди бу­ло хо­дить, се у бiр на озе­ра, де з Ва­си­лем упер­ше хо­ди­ла; ся­де там пiд со­сон­кою, роз­гор­не пла­ток, що Ва­силь їй зос­та­вив, ди­виться на нього, та свої го­рiш­ки пе­ре­си­па в ру­цi, та й поп­ла­че… Тiльки ж що нач­не ве­чо­рi­ти, во­на вже й си­дить на прис­пi й ви­гя­яда ве­чiрньої зi­роньки… Блис­не во­на… тут Ма­ру­ся за­раз i ста­не та­ка ра­да, та­ка ра­да, що не то що! "Онде мiй Ва­силь! - са­ма со­бi роз­мов­ля. - Вiн ди­виться на свою зi­роч­ку й зна, що й я див­люсь!.. Отак блис­тять i йо­го очи­цi, як бу­ло бi­жу йо­му на­зуст­рiч…" I вже тут її хоч клич - не клич, хоч що хоч ро­би, а вже нi з мiс­ця не пi­де i очей вiд зiр­ки не зве­де, аж по­ки во­на зов­сiм не зай­де; то­дi тяж­ко здох­не й ска­же: "Про­щай же, мiй Ва­си­леч­ку! но­чуй з бо­гом та вер­тай­сь швид­ше до твоєї бiд­ної Ма­ру­сi". Увiй­шов­ши ж у ха­ту, пе­ре­цi­лує уся­кий го­рi­шок i пла­ток ра­зiв сто по­цi­лує та, згор­нув­ши, при­ло­жить до сер­ця та так i за­но­чує; а вже й не ка­жи, щоб спа­ла доб­ре, як тре­ба!

Сяк-так, то з жур­бою, то з ту­гою, про­ма­ячи­ла Ма­ру­ся до спа­сiв­ки; а у спа­сiв­ку, iк пре­чис­тiй, ка­зав Ва­силь, бу­де не­од­мiн­но. Хоч i не зов­сiм Ма­ру­ся по­ве­се­лi­ша­ла, та усе-та­ки не­на­че ста­ла пот­ро­ху ожи­ва­ти. Во­на й до­ма по­рається, во­на й з батьком у по­ле чи гро­ма­ди­ти, чи жа­ти; бо вже й На­ум, див­ля­чись на неї, що во­на ста­ла роз­ва­жа­тись, i со­бi по­ве­се­лi­шав i ду­ма:

"Слава то­бi гос­по­ди! Ще тiльки спа­сiв­ка нас­ту­па, а вже Ма­ру­ся зов­сiм не та, як унов на­ро­ди­ла­ся; туж-туж i Ва­силь бу­де; то­дi вда­рю ли­хом об зем­лю, мер­щiй справ­лю ве­сiл­ля, та й не­хай со­бi жи­вуть". От ко­ли ку­ди йде на ха­зяй­ст­во, то й доч­ку бе­ре з со­бою, щоб її луч­че роз­ва­жа­ти. Ко­ли ж во­на ча­сом зос­та­неться до­ма, то, впо­рав­шись, iде у бiр за гу­ба­ми; та та­ки так ска­за­ти, що день за день та ста­ла вп'ять i до ро­бо­ти про­вор­ненька, i в уся­кiм дi­лi мо­тор­нi­ша, i що у бо­га день, то усе ве­се­лiш, усе роз­щи­тує.: "От пре­чис­та не­да­ле­ко, от-от Ва­силь вер­неться".

Раз у спа­сiв­ку, на тре­тiй день пiс­ля спа­са, вiд­дав­ши во­на обi­да­ти i поп­ри­би­рав­ши усе, пiш­ла у бiр за гу­ба­ми i вже нi­ку­ди бiльш, як на тi ж озе­ра. На­па­ла на ри­жи­ки, та так же їх ба­гацько бу­ло, та та­кi муд­рi; i хоч i поб­ро­ди­ла по во­дi, та наз­би­ра­ла їх пов­нi­сiньке вiд­ро iще й ко­шик. От ще б то їх бра­ла, та як же пi­шов дощ, та прест­ра­шен­ний, як з вiд­ра, та з хо­лод­ним вiт­ром; а во­на бу­ла ув од­нiй тя­жи­но­вiй юп­цi i сви­ти­ни не бра­ла. Що їй тут на свi­тi ро­би­ти? Нi­ку­ди i не ка­жи, щоб за­бiг­ти та пе­ре­си­дi­ти, бо до се­ла бу­ло да­ле­ченько, а дощ так i по­ли­ва! Нiг­де дi­тись - тре­ба бiг­ти до­до­му. Iш­ла, а де i пiд­бiг­цем, та по­ки прий­шла до­до­му, так од­но те, що уто­ми­лась, а дру­ге - змок­ла як хлю­ща, так з неї i те­че; а змерз­ла ж то так, що зуб з зу­бом не зве­де, так i тру­ситься.

З ли­хом по­по­лам при­бiг­ла до­до­му. А до­ма ж то ма­ти ста­ренька i усе со­бi не­мощ­на, не зду­жа­ла пiд­ня­тись i у пе­чi за­то­пи­ти. Ли­хо та й го­дi на­шiй Ма­ру­сi! Нит­ки су­хої на нiй не­ма, а нiг­де об­су­ши­тись; змерз­ла не­на­че зи­мою, а нiг­де обiг­рi­тись. Злiз­ла на пiч, та як не на топ­ле­ну, так ще пу­ще змерз­ла. Ук­ри­лась i ко­жу­хом, нi­чо­го! Так ли­хо­рад­ка її i б'є!

Прийшов i На­ум, упо­рав­шись з бат­ра­ка­ми. Нi­ко­му йо­му нi ве­че­ря­ти да­ти, та й нi­чо­го. Перш був роз­сер­дивсь, а да­лi як розс­лу­хав, що йо­му Нас­тя, стог­ну­чи, роз­ка­за­ла, та й за­мовк; да­лi на­зир­нув Ма­ру­сю та аж зля­кавсь: гос­по­ди, твоя во­ля! Са­ма як во­гонь га­ря­ча, а її тру­сить так, що й ска­за­ти не мож­на!

Тьохнуло у жи­во­тi в на­шо­го На­ума! По­ду­мав-по­ду­мав та й став бо­гу мо­ли­тись. Се вже у нього бу­ла та­ка на­ту­ра: чи хоч тро­хи бi­да, чи ра­дiсть є йо­му яка, за­раз до бо­га; так i тут. По­мо­ливсь, пе­рех­рес­тив три­чi Ма­ру­сю i лiг со­бi. Прис­лу­хається тро­ха: Ма­ру­ся не зас­ну­ла? "Дай гос­по­ди, щоб зас­ну­ла i щоб завт­ра здо­ро­ва бу­ла!" - ска­зав­ши сеє, лiг i… зас­нув.

Тiльки що у са­му глу­пу пiв­нiч бу­дить йо­го Нас­тя яко­мо­га i ка­же:

- Подивись, На­уме, що з Ма­ру­сею дiється? Стог­не час вiд ча­су дуж­че… от усе дуж­че… аж кри­чить… На­ум вже бi­ля не­ду­жої:

- Що то­бi, Ма­ру­сю?.. Чо­го ти стог­неш? Що в те­бе бо­лить?..

- Таточку… ба­теч­ку… Ох, не дай­те про­пас­ти… ко­леть… ох, тяж­ко ме­нi!.. Ро­бiть, що знаєте… ко… ко­леть ме­не!..

- Де са­ме ко­леть, Ма­шеч­ко?

- От.., у бiк… ох, ох!.. У лi­вiм бо­цi… По­мо­жiть ме­нi!.. Не стерп­лю…

Кинувся На­ум, вик­ре­сав вог­ню, зас­вi­тив свiт­ло - аж i Нас­тя вже вста­ла; де та й си­ла узя­лась? До Ма­ру­сi… а во­на усе дуж­че стог­не…

Що ро­би­ти - i са­мi не зна­ють… Сяк-так ста­рi уд­вох за­то­пи­ли пiч, ук­ри­ли її ко­жу­ха­ми… так кри­чить.

- Душно! не вле­жу на пе­чi… по­ло­жiть ме­не на ла­вi… Ох, душ­но ме­нi! Ох, важ­ко ме­нi! Бо­лить же бiк… ох, бо­лить!..

Послали мер­щiй на ла­вi; узя­лись обоє ста­рi зво­ди­ти Ма­ру­сю… Во­на не зду­жа йти, ста­рi не зду­жа­ють її вес­ти… тяг­нуться, сил­ку­ються, спо­ти­ка­ються… На­ум сер­диться, кри­чить на жiн­ку, що йо­му не по­ма­га; Нас­тя вор­чить на нього, що… вiн доч­ку на неї схи­ля… Ма­ру­ся стог­не, пла­че, а ста­рi, див­ля­чись на неї, со­бi пла­чуть…

Через пре­ве­ли­ку си­лу до­тас­ка­ли Ма­ру­сю, по­ло­жи­ли на ла­вi, вкри­ли ряд­ном, бо усе ка­же, що їй душ­но; а са­мi ста­ли ра­ди­тись, що з нею ро­би­ти! Нас­тя - про­бi бiг­ти до зна­хур­ки, щоб вми­ла або зли­за­ла; бо се їй, ма­буть, з очей; або не­хай пе­ре­по­лох ви­ли­ва, або тряс­цю вiд­шеп­тує; не­хай, що зна, те й ро­бить. Так же На­ум не тiї, бо ду­же не лю­бив нi зна­ху­рок, нi во­ро­жок, що тiльки дур­ни­кiв об­ду­рю­ють та з них гро­ши­ки луп­лять, а са­мi не мо­жуть нi­яко­го доб­ра нi­ко­му зро­би­ти, хi­ба тiльки бi­ду, так так! От вiн за­раз дiс­тав iор­данської во­ди та й зве­лiв Нас­тi, щоб нею на­тер­ла Ма­ру­сi бiк, де бо­лить, i дав тiєї ж во­ди трош­ки на­пи­тись, а сам пiд­ку­рю­вав її хе­ру­вимським ве­ли­код­нiм ла­да­ном, по­мо­ливсь з Нас­тею бо­гу… аж ось i Ма­ру­ся при­тих­ла й ста­ла б то за­си­па­ти. Ста­рi вже хо­тi­ли з ра­дос­тi га­си­ти й са­мi ля­га­ти… Як тут вп'ять Ма­ру­ся не своїм го­ло­сом зак­ри­ча­ла:

- Ох, ли­шеч­ко! Ко­леть ме­не, ко­леть у бiк, пе­че… Ох, труд­но ме­нi! Ба­тi­ноч­ку рiд­ненький, ма­тi­ноч­ко моя, го­лу­боч­ко! Ря­туй­те!.. По­мо­жiть ме­нi!.. Смерть моя.. Не дає… ме­нi ди­ха­ти!..

Бачить На­ум, що зов­сiм бi­да, тре­ба що-не­будь i ро­би­ти, схо­пив шап­ку, по­бiг до су­сi­ди, роз­бу­див, поп­ро­хав її, щоб йшла швид­ше на по­мiч до Нас­тi, по­ки уп­ра­вивсь, по­ки доп­ро­во­див її до дво­ра, аж вже i свi­та. Не за­хо­дя­чи до­до­му, пi­шов у го­род. Був у нього знай­омий при­ятель, ци­лю­рик, та ще й Ма­ру­син кум, во­на в нього аж трьох дi­то­чок хрес­ти­ла, так до нього пi­шов вiн ра­ди­тись, що тре­ба ро­би­ти, а ко­ли мож­на, то щоб i сам прий­шов та й по­ди­вись на бо­ля­щу.

Так-то ста­ро­му швид­ко й дiй­ти! Iде i, ба­чить, усе на од­нiм мiс­цi; ста­не пос­пi­шать - за­ди­хається, но­ги спо­ти­ка­ються, зов­сiм хоч впас­ти. Жал­кує На­ум, що не збу­див ко­го з бат­ра­кiв, що в со­ло­мi на то­ку спа­ли, так що ж бо? Хоч би й швид­ше дiй­шов, так не вмiв би так усього роз­ка­за­ти; а як­би ци­лю­рик не за­хо­тiв iти, то бат­рак не вмiв би йо­го i про­ха­ти, як сам отець.

Сонечко пiд­ня­лось, тог­дi На­ум до­тю­пав - до ци­лю­ри­ка. По­ки йо­го збу­ди­ли… бо вiн був вже ба­га­тенький, а че­рез ко­ров'ячу вiс­пу став вже у панськiм кап­та­нi хо­ди­ти, так тре­ба вже ту­ди ж, за па­на­ми, дов­го ран­ком спа­ти. От по­ки зог­рi­ли йо­му са­мо­вар, по­ки вiн на­пивсь то­го чаю, прис­мок­ту­ючи люльку, як наш справ­ник, по­ки-то вий­шов по­тя­га­ючись до На­ума, аж вже бу­ло геть-геть! Та вже за те спа­си­бi, що як роз­пи­тав, чи Ма­ру­ся не­ду­жа, так ра­зом i зiб­равсь. Схо­пив швид­ше щось та­ке за па­зу­ху, та узяв склян­ку з чим­тось, та й ка­же:

- Наум Се­ме­но­вич! Ху­до дi­ло; тре­ба пос­пi­ша­ти як мож­на. Не пос­ку­пись най­ня­ти збiр­жу. ^[11] Ме­нi нi­чо­го i про­хо­ди­тись, та тре­ба пос­пi­шать.

Наум за­раз шат­нувсь, най­няв збiр­жа­ни­ка, i по­бiг­ли що є ду­ху з ци­лю­ри­ком до­до­му.

Як ог­ля­дiв ци­лю­рик Ма­ру­сю, та аж зац­мо­кав. Став її роз­пи­ту­ва­ти, де са­ме i як у неї бо­лить? Та во­на за каш­лем i сло­ва не ска­же. Ци­лю­рик аж го­ло­вою пок­ру­тив та й ка­же со­бi ти­хенько:

- Овва! Ху­до дi­ло! - А На­ум се по­чув та й ру­ки опус­тив…

Кинувся ци­лю­рик i яко­мо­га пос­пi­ша та й ки­нув їй ру­ду ^[12] з ру­ки, да­лi розв'язав пляш­ку, аж там усе п'явки, та й поп­ри­пус­кав їх до бо­ку. По­ки се, по­ки те дi­ялось, На­ум так, що нi жи­вий нi мерт­вий; то пi­де, то ста­не, то ся­де, та усе, зди­ха­ючи, ру­ки ла­ма; а пу­ще те йо­го сму­ти­ло, що ци­лю­рик був не­ве­се­лий. А Нас­тя, бiд­на Нас­тя, i бай­ду­же со­бi! Во­на там ко­ло Ма­ру­сi й по­ма­га, i дер­жить, i, що тре­ба, ро­бить, i так справ­ляється, що не­на­че i не бу­ла не­ду­жа. Так-то ве­ли­ке го­ре i бi­да як пос­тиг­не, то вже мен­ше i за­бу­деш, i не по­ва­жаєш йо­го.

Управившись, ци­лю­рик вий­шов у сi­ни вiд­дих­ну­ти. На­ум прис­тав до нього з роз­пит­ка­ми.

- Худо дi­ло! - ска­зав ци­лю­рик. На­ум так i ки­нув­ся йо­му у но­ги, i аж пла­че, i го­во­рить:

- Приятелю мiй, Конд­ра­те Iва­но­вич! Ро­би що знаєш, тiльки не по­гу­би мо­го ди­тя­ти! Не по­ло­жи ме­не жи­во­го у яму! Вiк бу­ду батьком рiд­ним зва­ти! Бе­ри що хоч, бе­ри усю ху­до­бу… тiльки ви­лi­чи Ма­ру­сю!..

Цилюрик аж зап­ла­кав i ка­же:

- Друже мiй, На­уме Се­ме­но­вич! Хi­ба ж ме­нi не жаль своєї ку­ми? Що б то я ро­бив, щоб ви­лi­чи­ти хре­ще­ну ма­тiр своїх дi­ток? Та як не­ма бо­жої во­лi, так наш брат­чик, хоч з де­ся­тю го­ло­ва­ми, нi­чо­го не зро­бить!

- Так моїй Ма­ру­сi не жи­во­тi­ти? - аж скрик­нув На­ум.

- Один бог зна! - ска­зав ци­лю­рик та й пi­шов вп'ять до не­ду­жої.

Подивившись на неї i по­дер­жав­ши за жи­лу дов­генько, ка­же:

- Молись, Се­ме­но­ви­чу, бо­гу! Ко­ли зас­не, то нi об чiм i жу­ри­тись; здається, що ско­ро зас­не.

От i вiдс­ту­пи­ли­ся вiд неї ти­хе­сенько, щоб їй не мi­ша­ти спа­ти…

Так ку­ди ж то!.. Тiльки що нi­би ста­ла дрi­ма­ти, як пiд­нi­меться ка­шель, та през­до­ро­вен­ний; так i пiдс­ту­па пiд гру­ди, i ди­ха­ти їй, сер­деш­нiй, не дає; а тут у бiк зно­ву ста­ло шпи­га­ти.

Довго то­го роз­ка­зу­ва­ти, як во­на три дня так страж­да­ла! Що та­ки ци­лю­рик лi­чив, а то вiн i нiм­ця при­во­зив; i той i масть до бо­ку прик­ла­дав, i чо­го то вже не ро­бив!.. так не­ма лег­ше та й не­ма! I що да­лi, то усе гiрш бу­ло.

Наум да­вав їм во­лю, що хо­тi­ли, ро­би­ли; а сам, за­пер­шись, усе бо­гу мо­ливсь; впа­де нав­ко­лiш­ки, ру­ки ла­ма; як вда­рить пок­лон, та з пiв­ча­са ле­жить i усе мо­литься: "Гос­по­ди ми­ло­серд­ний! не оси­ро­ти нас! Не вiд­нi­май вiд нас на­шої ра­дос­тi! Рi­ши ме­не усiй ху­до­би; озьми ме­не, ста­ро­го, не­мощ­но­го, озьми ме­не до се­бе; а не­хай во­на по­жи­ве на свi­тi…" Да­лi й за­кiн­ча:

"Да бу­деть во­ля твоя свя­тая зо мною, грiш­ним! Ти усе знаєш, ти луч­че зро­биш, чим ми, грiш­нiї, ду­маємо!" Пi­дiй­де до нiм­ця, про­сить, ру­ки йо­му цi­лує… ви­нiс скриньку з гро­ши­ма, а, ма­буть, бу­ло у нiй сот три руб­лiв, i про­сить:

- Бери, - ка­же, - скiльки хоч, усi озьми, усю ху­до­бу озьми, усього рi­шусь, у стар­цi пi­ду, тiльки ви­лi­чи моє ди­тя; во­на в ме­не од­нi­сiнька… Без неї на­що ме­нi жи­ти? Не бу­де ме­нi нi­якої ра­дос­тi… хто ме­не дог­ля­не… хто… - та так i за­го­ло­сить.

Дарма що нi­мець, та й вiн зап­ла­кав, i хоч би то­бi ко­пiєчку узяв. У ос­тан­нiй раз як був, i вп'ять чо­го-то не ро­бив, а да­лi ска­зав:

- Нiчого не мож­на зро­би­ти! - 3 тим i поїхав. Мо­ливсь На­ум, мо­ливсь… i що то вже пла­кав! Так i пiдп­ли­ве сльоза­ми. Да­лi вий­шов iз кiм­на­ти, по­ди­вивсь на Ма­ру­сю, ба­чить, що во­на, як тая свi­чеч­ка, до­го­ряє, пе­рех­рес­тивсь i на дум­цi ка­же со­бi:

- Господи! Твоя во­ля свя­тая! Прос­ти нас, грiш­них, i нав­чи, що нам ро­би­ти i як те­бе слу­ха­ти? - Та з сим сло­вом i пi­шов.

Iде i за сльоза­ми свi­ту не ба­чить. Поз­вав па­нот­ця, той аж зди­ву­вавсь, що та­ка здо­ро­ва дiв­ка у три днi як за­не­ду­жа­ла, а вже й на бо­жiй до­ро­зi. По­ки па­но­тець прий­шов з свя­тос­тю, На­ум вер­нувсь i, крiп­ля­чись, щоб не пла­ка­ти, че­рез ве­ли­ку си­лу ка­же Ма­ру­сi:

- Донюi зап­ри­час­ти­мо те­бе! Чи не дасть бог швид­ше здо­ров'я?

- Я сього хо­тi­ла про­ха­ти… та бо­ялась вас по­тур­бу­ва­ти… I вже здо­ров'я!.. Хi­ба спа­сен­ня ду­шi… ко­ли б тiльки швид­ше… - лед­ве про­мо­ви­ла сеє Ма­ру­ся.

Кинулася Нас­тя ха­ту при­би­ра­ти i сi­ни упо­ра­ти, а На­ум зас­вi­тив свi­чеч­ку i ла­да­ном по­ку­рив; аж ось i ба­тюш­ка прий­шов…

Поки Ма­ру­ся спо­вi­да­ла­ся, На­ум iз Нас­тею i хто ще був у них iз су­сi­дiв вий­шли у сi­ни. От Нас­тя i ка­же му­жи­ко­вi:

- Нащо ти її так спо­ло­хав? Во­на те­пер по­ду­ма, що вже зов­сiм вми­ра, ко­ли при­ве­ли па­нот­ця?

- Що ж, ста­ра, бу­де­мо ро­би­ти? - здох­нув­ши тяж­ко, ска­зав На­ум. - А яко­во ж би нам бу­ло, як­би во­на вмер­ла без по­ка­янiя?

- Та, що-бо ти, ста­рий, го­во­риш? Де їй ще вми­ра­ти? Ще тiльки сьогод­нi чет­вер­тий день, як га­разд i за­не­ду­жа­ла…

- Але, чет­вер­тий! У бо­га усе го­то­во, йо­го свя­та во­ленька! По­ве­лить, то я ще швидш її вмру, дар­ма що во­на вже на ла­дан ди­ше.

Сказав На­ум та й вi­дiй­шов, гiр­ко зап­ла­кав­ши, i ка­же со­бi ти­хенько: "I ко­ли б то гос­подь пос­лав ме­нi сюю ми­лость! Во­ля твоя, гос­по­ди!"

Тут па­но­тець клик­нув, щоб усi йшли у ха­ту, бу­де її при­ча­ща­ти. На­ум, тiльки сам жи­вий та теп­лий, ще зду­жав пiд­вес­ти її до свя­то­го при­час­тя… Ма­ру­ся прий­ня­ла тай­ни Хрис­то­вi, як ан­гол бо­жий; по­тiм ляг­ла, пе­рех­рес­ти­лась, пiд­ве­ла очи­цi уго­ру i ве­се­ленько про­го­во­ри­ла:

- Коли ме­нi… та­ка ра­дiсть тут… пiс­ля свя­то­го при­час­тя… що ж то бу­де у царст­вi не­бес­нiм? Прий­ми i ме­не, гос­по­ди, у царст­во твоє свя­те! - Па­но­тець, по­си­дiв­ши i по­го­во­рив­ши де­чо­го з письма, пi­шов до­до­му.

Трошки по­го­дя чу­ють, що ка­шель в Ма­ру­сi нi­би пе­рес­тав i вже во­на хоч i не стог­не i бу­цiм­то спить, так у гор­лi ста­ло ду­же хри­пi­ти, а у гру­дях аж кле­ко­тить…

От Нас­тя i ка­же до ста­ро­го:

- Та єй-бо­гу, во­на не вмре; бач, їй по­лег­ша­ло.

- Мовчи та мо­лись бо­гу! - ска­зав їй На­ум, а сам аж тру­ситься. - Те­пер, - ка­же, - ян­го­ли свя­тiї лi­та­ють над нею. Страш­ний час тог­дi нас­тає, як пра­вед­на ду­ша кон­читься. Нам, грiш­ним, тре­ба тiльки мо­ли­тись бо­гу!

- Господи ми­лос­ти­вий! Ти сам боїшся та й ме­не ля­каєш.

Так ска­за­ла Нас­тя не ба­ча­чи своєї бi­ди, а На­ум знав доб­ре усе, i знав, що до чо­го i пiс­ля чо­го що йде, та й ка­же:

- Коли б то бог ми­ло­серд­ний сот­во­рив та­ке чу­до! Да­лi зас­вi­тив страш­ну свiч­ку, ^[13] пос­та­вив пе­ред об­ра­за­ми, а сам пi­шов у кiм­на­ту… i що то вже мо­ливсь бо­гу! Ку­ди-то не обi­щавсь iти на бо­го­мол­ля. Скiльки ху­до­би роз­да­ти на церк­ви, стар­цям…

Як ось Ма­ру­ся та­ки ду­женько про­мо­ви­ла:

- Таточку!.. Ма­тiн­ко!.. А пi­дiй­дiть до ме­не. От во­ни й пi­дiй­шли. На­ум ба­чить, що Ма­ру­ся зов­сiм змi­ни­лась на ли­цi: ста­ла со­бi рум'яненька, як зо­ренька пе­ред сход сон­ця: очи­цi, як ясоч­ки, гра­ють; ве­се­ленька, i вiд неї не­на­че сяє. Вiн знав, до чо­го се при­хо­диться, здриг­нув увесь, скрi­пив сер­це, а сльози, знай, гли­та та дум­кою тiльки так по­мо­ливсь: "Час прий­шов… гос­по­ди, не ос­тав ме­не!.." Ма­ру­ся їм i ка­же:

- Батеньку, ма­тiн­ко, мої рiд­не­сенькi! Прос­тiть ме­не, грiш­ную!.. Поп­ро­щай­мо­ся на сiм свi­тi… по­ки бог зве­де нас до­ку­пи у своїм царст­вi.

Тут ста­ла їм ру­ки цi­лу­ва­ти; а во­ни так i роз­ли­ва­ються, пла­чуть i її цi­лу­ють. От во­на їм i ка­же вп'ять, та так ве­се­ленько й усе ус­мi­ха­ючись:

- Спасибi вам, мої рiд­не­сенькi, що ви ме­не лю­би­ли!.. i ко­ха­ли ме­не… Прос­тiть ме­не, мо­же, ко­ли вас не пос­лу­ха­ла… або сер­ди­ла… Ме­нi бог грi­хи прос­тив… прос­тiть i ви!.. Не вби­вай­тесь ду­же за мною, бо се грiх… та пом'янiть мою грiш­ну ду­шу… не жа­луй­те ху­до­би, усе зем­ля i пил… Го­дi ж, го­дi, не плач­те ж… Ба­чи­те, яка я ве­се­ла… там ме­нi бу­де пре­хо­ро­ше!.. Ко­ли-не­будь тре­ба i вмер­ти… Ми не­дов­го бу­де­мо рiз­не; там год - як ча­си­ноч­ка… Ба­чи­те, я не жал­кую за ва­ми… бо ско­ро по­ба­чи­мось… Ва­си… ох! Ва­си­леч­ка мо­го як по­ба­чи­те, ска­жiть, щоб не вби­вавсь.. ско­ро по­ба­чи­мось… Я йо­го ду­же, ду­же лю­би­ла!.. Го­рiш­ки мої по­ло­жiть ме­нi у ру­ку, як пом­ру, а пла­ток… вер­нi­те йо­му… А де ви? Я щось вас не ба­чу… Та­точ­ку! Чи­тай ме­нi… го­лос­но мо­лит­ви… а ти, ма­тi­ноч­ко… хрес­ти ме­не… По-бла-го-сло­вiть же… ме­не…

Наум став чи­та­ти мо­лит­ви, а Ма­ру­ся сил­ку­ва­ла­ся, та не зду­жа­ла за ним i сло­ва ска­за­ти; а вiн що ска­же сло­во та й заллється сльоза­ми, пе­реп­ла­че та вп'ять чи­та. Нас­тя чи пе­рех­рес­ти­ла двi­чi та й зне­мог­ла i тут же впа­ла. Су­сi­да по­да­ла Ма­ру­сi у ру­ку свiч­ку i вже на­си­лу ру­ку розп­ра­ви­ла, бо вже ста­ла зас­та­ва­ти… От вже i гла­су її не ста­ло чу­ти… На­ум на­хи­ливсь та над ухом її го­лос­но чи­та "Вi­рую во єди­но­го бо­га" та "Бо­го­ро­ди­цю"… а се во­на - зирк очи­ма та й ска­за­ла го­лос­но:

- Чи ви чуєте?… Що се та­ке? На­ум впав нав­ко­лiш­ки i ка­же:

- Молiтеся усi! Ян­го­ли при­ле­тi­ли по її ду­шу!

Далi Ма­ру­ся ще спи­та­ла:

- Чи ви ба­чи­те? - та й за­мовк­ла… Здох­ну­ла важ­ко… тiльки й про­мо­ви­ла: - Ма­ти бо­жа!.. прий­ми… - i ус­по­коїлась на­вi­ки!

Наум ско­чив, сплес­нув ру­ка­ми, пiд­няв очi вго­ру i сто­яв так дов­генько. Да­лi пав пе­ред об­ра­за­ми нав­ко­лiш­ки i мо­ливсь: "Не ос­тав ме­не, гос­по­ди, отець ми­ло­серд­ний, у сюю гор­кую го­ди­ну! Цi­лий вiк ти ме­не ми­лу­вав, а на ста­рос­тi, як ме­нi тре­ба бу­ло у зем­лю ляг­ти, пос­лав ти ме­нi та­ке го­ренько!.. Ук­рi­пи ме­не, гос­по­ди, щоб я не сог­рi­шив пе­ред то­бою!"

Кинувся до Ма­ру­сi, при­пав до неї, ви­цi­лу­вав їй ру­ки, що­ки, шию, лоб i усе при­го­во­рює:

- Прощай, моя до­неч­ко, утi­ха, ра­дiсть моя! Зав'яла ти, як са­до­вий цвi­то­чок; за­сох­ла, як би­лин­ка! Що я без те­бе те­пер зос­тав­ся? Си­ро­та! Пу­ще ма­лої ди­ти­ни. Об ди­ти­нi жал­ку­ють, ди­ти­ну приг­ля­дять, а ме­не хто те­пер приг­ля­не?.. Те­пер ти у но­вiм свi­тi, меж ян­го­ла­ми свя­ти­ми, знаєш, як ме­нi тяж­ко, як ме­нi гiр­ко без те­бе: мо­лись, щоб i ме­не бог до те­бе узяв! Зак­ри­ваю твої оченьки до страш­но­го су­ду! Не по­ба­чу у них своєї ра­дос­тi бiльш! Скла­даю твої ру­ченьки, що ме­не го­ду­ва­ли, опат­ру­ва­ли, об­нi­ма­ли…

Вiн би й дов­го ко­ло неї вби­вав­ся, так тут су­сi­да пi­дiй­шла та й ка­же:

- Пусти, дядьку, вже ти її не пiд­нi­меш; а ось прий­шли дiв­ча­та уби­ра­ти Ма­ру­сю; ти йди та да­вай по­ря­док, бо, бач, Нас­тя без­чувст­вен­на теж ле­жить.

Наум став над Нас­тею, вп'ять гiр­ко зап­ла­кав та й ка­же:

- Уставай, ма­ти! дру­жеч­ки прий­шли, не­хай уби­ра­ють до вiн­ця на­шу мо­ло­ду… а я пi­ду ла­го­ди­ти ве­сiл­ля!

Пришедши вiн до па­нот­ця, не змiг i сло­ва ска­за­ти, а тiльки що пла­че так що й гос­по­ди! Пiп за­раз до­га­давсь та й ка­же:

- Царство не­бес­не їй! Пра­вед­на ду­ша бу­ла, упо­кой її гос­по­ди со свя­ти­ми!

А по­мо­лив­шись, i став роз­ва­жа­ти На­ума, по­ки по­зi­хо­ди­ли­ся дя­ки; да­лi пiш­ли у церк­ву, пiп став слу­жи­ти па­на­хи­ду, а по ду­шi зве­лiв дзво­ни­ти на не­по­роч­нi, як по ста­ро­му i по по­чот­но­му чо­ло­вi­ко­вi; та й пос­лав сук­но i став­ник i зве­лiв iти чи­та­ти псал­ти­рi.

Увiшедши На­ум у церк­ву, так i пав пе­ред об­ра­за­ми, та й мо­ливсь, що та­ки за впо­кой ду­шi сво­го ди­тя­ти, а то та­ки, знай, узи­вав:

- Господи ми­ло­серд­ний! Дай ме­нi ро­зум, щоб я, при та­кiй тяж­кiй бi­дi, не прог­нi­вив би те­бе не тiльки сло­вом, та нi­же дум­кою!

Як же зас­пi­ва­ли вiч­ную пам'ять, так i сам по­чув­ся, що йо­му якось-то ста­ло лег­ше на ду­шi, i хоч i жаль йо­му доч­ки, - що то вже i ка­за­ти, крiп­ко жаль! - та за­раз i по­ду­ма: "Во­ля бо­жа! Во­на те­пе­реч­ки у царст­вi; а за та­кеє го­ре, що ми те­пер тер­пи­мо, бог i нас спо­до­бить з нею бу­ти!"

Бодро дiй­шов до­до­му. Вже Ма­ру­сю на­ря­ди­ли i по­ло­жи­ли на ла­вi, бi­ля вiк­на. Став На­ум над нею, по­мо­ливсь, зло­жив ру­ки нах­рест та й став при­го­во­рю­ва­ти:

- Донечко моя ми­лая! Ма­ру­сенько моя не­за­бут­няя! Що ж ти не гля­неш ка­реньки­ми своїми оче­ня­та­ми на сво­го ба­тенька рiд­но­го? Що ж не ки­неш­ся ру­ченька­ми об­ня­ти йо­го?.. Що не про­го­во­риш до нього нi сло­веч­ка?.. Ти ж ме­не так зав­сег­да зост­рi­ча­ла… а те­пер… зак­ри­ла свої оченьки, по­ки вздриш гос­по­да на страш­но­му су­дi; зло­жи­ла ру­ченьки, по­ки з сим хрес­том, що те­пер дер­жиш, вий­деш з до­мо­ви­ни на­зуст­рiч йо­му; скрi­пи­ла ус­та, по­ки з ян­го­ла­ми не ста­неш хва­ли­ти йо­го!.. На ко­го ж ти нас по­ки­ну­ла?.. Узя­ла на­шi ра­до­щi з со­бою; хто нас бу­де ве­се­ли­ти та­кою доб­рiс­тю, як ти? Хто нас, си­рiт, на ста­рос­тi бу­де жа­лу­ва­ти?.. Хто нас, як би­ли­но­чок у по­лi, бу­де дог­ля­да­ти?.. Хто зо­пи­нить на­шi го­рю­чiї сльози?.. Хто обiт­ре нам смаж­нiї ус­та?.. Хто у бо­лiс­тi про­мо­чить нам за­пек­лий язик?.. Не по­ве­се­ли­ла ти нас, жи­ву­чи з своїм Ва­си­лем! Не по­ра­ду­ва­ла нас своїм ве­сiл­ляч­ком!.. Бе­реш своє дi­ву­ван­ня у си­ру зем­лю!.. За­те под­ру­женьки уб­ра­ли твою ру­су ко­су, як до вiн­ця; скин­дяч­ки по­ло­же­нi… квi­точ­ка­ми зак­вiт­ча­нi… i з пра­во­го бо­ку тож квiт­ка; не­хай лю­ди ба­чать, що ти бу­ла дi­вою на зем­лi, дi­вою йдеш i на той свiт.

Який зiб­рав­ся на­род, - а вже та­ки пов­нi­сiнька бу­ла ха­та i в вiк­но ба­га­то ди­ви­ло­ся, - так усi навз­рид пла­чуть!.. Та й як мож­на бу­ло утер­пi­ти, див­ля­чись на чо­ло­вi­ка, що зов­сiм у ста­рос­тi, сi­до­го, як лунь, не­мощ­но­го, - стоїть над своїм ди­тя­тею, що од­ним од­на й бу­ла йо­му на свi­тi, i ту пе­ре­жив, i ту, на са­мiм цвi­ту, хо­ва, а сам зос­тається на свi­тi з ста­рiс­тю, з не­ду­га­ми, з го­рем, один со­бi з ста­рою до яко­го ча­су! Яка вже їх жисть бу­де?.. Та що й ка­за­ти! Та ще ж яка й ди­ти­на! Ко­ли б уже яка-не­будь, так со­бi, так би i сю­ди й ту­ди; а то ж дiв­ка, не то що на усе се­ло, та вряд чи де й близько та­ка бу­ла: бо­го­бо­яз­ли­ва, бо­го­мiльна, до уся­ко­го дi­ла нев­си­пу­ща, слух­ня­на, по­кiр­на, зви­чай­на, ти­ха, ро­зум­на, i що вже кра­си­ва, так вже нi­чо­го й го­во­ри­ти! I що то: хто й знав її, хто й не знав, то усяк лю­бив i по­ва­жав, i як по­чу­ли, що во­на вмер­ла, то всi ж то, i ста­рi, i мо­ло­дi, та й ма­ла ди­ти­на, усi за нею жал­ку­ва­ли i збiг­ли­ся ди­ви­тись на неї i по нiй жу­ри­тись.

Об ста­рiй Нас­тi вже нi­чо­го й го­во­ри­ти: не зду­жа­ла не то що по­ряд­ку да­ва­ти, та й з мiс­ця не вста­ва­ла; усе си­дi­ла бi­ля по­кiй­ни­цi, i вже не пла­ка­ла, бо i слiз не ста­ло, а тiльки тяж­ко зди­ха­ла i нi пiвс­ло­ва не зду­жа­ла, го­ло­ся­чи, при­го­во­рю­ва­ти.

Послухавши псал­ти­ря, що дяк усе чи­тав, На­ум сiв бi­ля своєї ста­рої та й ка­же:

- Що, ста­ра! Уп­ра­ви­лись ми з то­бою! Зби­ра­лись ве­сiл­ля гра­ти, аж ось по­хо­ро­ни! Ох-ох-ох! Хва­ли, Нас­те, бо­га!

- Се нам за грi­хи на­шi, На­уме, бог на­ка­за­нiє пос­лав! - ска­за­ла йо­му Нас­тя.

- За грi­хи! - ска­зав, по­ду­мав­ши, На­ум. - Чи є та­ка ка­ра, щоб нею удов­ли­ти за на­шi грi­хи? Що день, що час ми тяж­ко сог­рi­шаєм пе­ред гос­по­дом на­шим; так чо­го ж ми дос­той­нi?.. Як­би отець наш не­бес­ний ро­бив з на­ми не по ми­ло­сер­дiю, а по прав­дi своїй свя­тiй, так ми б i дав­но не­дос­той­нi i на свiт ди­ви­тись. Мi­ри не­ма йо­го доб­рос­тi!

- Зачим же вiн узяв у нас од­ну на­шу ра­дiсть? Що ми те­пер бу­де­мо?

- Зачим? Дур­на, дур­на! За­чим узяв? Щоб ди­ти­на доб­рая, за доб­рiсть i йо­му ми­лая, по­жив­ши у сьому зло­му свi­тi та ба­ча­чи дру­гих, не пiш­ла ус­лiд за ти­ми, що не по йо­го во­лi роб­лять; щоб не ста­ла й во­на та­ка, кот­рих вiн не лю­бить. А за ли­хе i злеє ди­тя бог ка­рає от­ця i ма­тiр, так би ми бу­ли б i за неї у од­вi­тi; а те­пер, ко­ли ди­тя на­ше бу­ло доб­реє, то че­рез неї i нам що-не­будь бог з грi­хiв прос­тить.

- На ко­го ж ми те­пер зос­та­не­мось? I хто нас у ста­рос­тi та не­мо­щах дог­ля­не? - пи­та­ла ще та­ки Нас­тя.

- I я те ж ду­мав з пер­шо­го ча­су, - ка­же На­ум, - а да­лi, по мо­лит­вi, бог та­кий ме­нi ро­зум дав: не бу­ло у нас ди­тя­ти, са­мi по со­бi жи­ли, бу­дем i без неї. Ти ска­жеш: тог­дi бу­ли мо­ло­дi та здо­ро­вi, а те­пер ста­рi, не зду­жаємо ро­би­ти на се­бе. Нас­те, Нас­те! I у мо­ло­дi лi­та не са­мi по со­бi ми жи­ли, i ро­би­ли, i про­пи­та­ли­ся; бог нам по­ма­гав; вiн же нам i те­пер не дасть про­пас­ти. По­жи­ве­мо ще, по­тер­пи­мо ще за грi­хи на­шi на сiм свi­тi; по йо­го во­лоньцi прий­де i на­ша го­ди­на. Ти ме­нi зак­риєш очi, а те­бе… тог­дi, круг­лу си­ро­ту, у бi­дi ще й луч­че не по­ки­не той, що й ма­леньку ко­ма­шеч­ку дог­ля­да, та й збе­реть нас до­ку­пи, i на­ша Ма­ру­ся нас та­меч­ка зост­рi­не. Ко­ли ж не­будь прий­де сей час; не сто лiт бу­де­мо тут бiдст­ву­ва­ти… та хоч би i сто лiт, хоч би i бiльш, i хоч би ще гiр­шу бi­ду нам бог пос­лав - ко­ли є ще яка гiр­ша сiєї, - та чи мо­же ж то iз­ров­ня­тись про­ти то­го, що нам бу­де у гос­по­да ми­ло­серд­но­го i де те­пер на­ша Ма­ру­ся? Го­дi ж, го­дi, не плач та да­вай по­ря­док. Жи­вий жи­ве га­да, так i ми; тре­ба усе по­ла­го­ди­ти, як зви­чай­но i як тiльки мо­же­мо що зро­би­ти i за ду­шу, i за сла­ву на­шої Ма­ру­сi.

Стало над­ве­чiр. Пiд ко­мо­рою зна­ко­мий На­умо­вi ма­ляр ма­лює тру­ну - та що за слав­на бу­ла! Ду­бо­вi дош­ки, та товс­тi, та су­хi, як за­лi­зо, та й зроб­ле­но чис­то, як сто­ляр­на; бо й тес­лi, що її ро­би­ли, жал­ку­ючи об Ма­ру­сi i люб­ля­чи На­ума, вiд щи­ро­го сер­ця її ро­би­ли. А як ще ма­ляр ви­чор­нив її, та на кри­щi зма­лю­вав хрест свя­тий, та кру­гом по­пи­сав сло­ва уся­ки­ми крас­ка­ми, у го­ло­вах на­ма­лю­вав ян­го­ла бо­жо­го, а у но­гах спи­сав пат­рет iз смер­тi з кiст­ка­ми, та так жи­во, що як нас­то­яща смерть, так та­ка до­мо­ви­на, що хоч би i уся­ко­му доб­ро­му чо­ло­вi­ко­вi та­ку бог при­вiв. У ха­тi i у кiм­на­тi жiн­ки по­ра­лись, то дi­жу нас­тав­ля­ли, то му­ку сi­яли, то лок­ши­ну кри­ши­ли, то пти­цю пат­ра­ли; а на­род то бi­ля мерт­вої, то бi­ля вiд­чи­не­но­го вiк­на, що над нею, ди­ви­ли­ся; - а обоє ста­рi iз жур­би так вже стяг­ли­ся, що аж зляг­ли… Як ра­зом - крик! Хтось ду­же зас­тог­нав, аж зак­ри­чав… На­род за вiк­ном тож крик­нув: "Ва­силь, Ва­силь", - i розс­ту­пивсь. На­ум, по­чув­ши сеє, ско­чив, зирк у вiк­но… ле­жить бiд­ний Ва­силь бi­ля вiк­на, мов мерт­вий зов­сiм!..

У тi по­ри, як дзво­ни­ли по ду­шi Ма­ру­сi, їхав ми­мо церк­ви сер­де­ка Ва­силь i пос­пi­шав яко­мо­га до ха­зяїна з ра­дiс­тю, бо усе зро­бив, як тiльки луч­че мож­на бу­ло, i вiз йо­му ве­ли­кi ба­ри­шi. Як їде i чує, що дзво­нять; здриг­нув крiп­ко, не­на­че йо­му хто снi­гу за спи­ну на­си­пав, а у жи­во­тi так i по­хо­ло­ну­ло, i на ду­шу та­ка жур­ба па­ла, що й сам не зна, що вiн та­ке став. Пе­рех­рес­тивсь i ска­зав: "Дай бо­же царст­во не­бес­не, вiч­ний по­кой по­мер­шо­му!" - а сам по ко­ням пог­нав, щоб швид­ше од­чот вiд­да­ти ха­зяїну та й до Ма­ру­сi i щоб вже з нею не роз­лу­ча­ти­ся аж до ве­сiл­ля.

Так от яке ве­сiл­ля знай­шов Ва­силь! А як по­ба­чив свою Ма­ру­сю, за­мiсть щоб на по­са­дi си­дiть, ле­жить на ла­вi пiд цер­ков­ним сук­ном, хоч i уб­ра­на, i зак­вiт­ча­на, та не до вiн­ця з ним, а у яму вiд нього iти! Як се по­ба­чив, зак­ри­чав жа­лiб­но, зас­тог­нав, поб­лiд як смерть та тут же i впав мов не­жи­вий!..

Насилу та на пре­ве­ли­ку си­лу йо­го вiд­во­ло­да­ли. Вже й во­дою об­ли­ва­ли i тру­си­ли… аж ось зир­нув, по­вiв кру­гом очи­ма та й ска­зав ти­хе­сенько:

- Марусю!.. Де моя Ма­ру­ся?

- I вже, си­ну, Ма­ру­ся нi твоя, нi на­ша, бо­жа! - став йо­му На­ум ка­за­ти. - По­ки­ну­ла нас!

Василь си­дить, як окам'янi­лий, i не ба­че, i не чує нi­чо­го. От На­ум по­ду­мав, ба­чить, що тре­ба йо­му роз­жа­ло­би­ти, щоб тiльки вiн зап­ла­кав, то йо­му й легш бу­де; от i став до нього го­во­ри­ти… Та вже ж як то жа­лiб­но го­во­рив, що й по­ду­ма­ти так не мож­на, як то вiн йо­му усе роз­ка­зу­вав: як йо­го Ма­ру­ся лю­би­ла, як за ним уби­ва­ла­ся, як за­не­ду­жа­ла i, вми­ра­ючи, що йо­му на­ка­зу­ва­ла… Ва­силь, сеє слу­хав­ши, як зап­ла­че… за­ри­да, як ки­неться до неї… при­пав, цi­лу­вав їй ру­ки… I не ви­мо­вить нi­чо­го, тiльки: "Ма­ру­сю… моя Ма­ру­сенько!" То по­ки­неть її, пла­че та вби­вається, та вп'ять до неї. А на­род та­ки увесь, та що то - i ма­лi дi­ти так i го­ло­сять, див­ля­чись на нього i ста­рих, що обп­ла­ку­ють i йо­го, не­на­че мерт­во­го.

Отак бу­ло усе до ве­чо­ра. На­род по­ма­леньку ро­зiй­шов­ся, i вже нiч­чю На­ум, вне­мiг­шись зов­сiм, трош­ки зад­рi­мав. Про­ки­нувсь, ди­виться, що Ва­силь i не ду­ма вi­дiй­ти вiд вмер­шої; стоїть бi­ля неї нав­ко­лiш­ках та, знай, ру­ки їй цi­лує, та щось i при­го­во­рює з го­рю­чи­ми сльоза­ми. От На­ум йо­му i ка­же:

- Спочинь, си­ну, хоч тро­хи! Завт­ра то­бi тяж­кий день бу­де; збе­ри­ся з си­лою. Ба­чиш, i я, вже ме­нi бiльш її жал­ко, та й я та­ки тро­хи зад­рi­мав, щоб хоч ма­ло го­ло­вi легш бу­ло.

- Вам її бiльш жаль? - ка­же Ва­силь. - Та як се мож­на i по­ду­ма­ти? Я її лю­бив у сто раз бiльш, чим ви!

- Вже сього не мож­на ро­зiб­ра­ти: ти ка­жеш, що ти бiльш, а я знаю, що я її отець, стар чо­ло­вiк, i вже в ме­не доч­ки не бу­де; а ти со­бi, як за­хо­чеш, дiв­ку й завт­ра знай­деш…

- Тату, та­ту! - жа­лiб­но ска­зав Ва­силь. - i вам не грiх так го­во­ри­ти… i у яку по­ру i у якiм мiс­цi?…

Далi по­ди­вивсь на нього з гро­зою iс­пiд­лiб'я та й став, не­на­че не у своєму умi, сам со­бi роз­го­во­рю­ва­ти:

"Їх прав­да… ско­ро пос­ва­та­юсь… та й оже­нюсь… зiй­де­тесь на ве­сiл­ля… та не зо­вiть по­па… а мо­же… а мо­же… дар­ма!.."

Слухавши та­кiї йо­го ре­чi, На­ум ду­же зля­кавсь, бо ду­мав, чи не­ма у нього по­мис­лу, щоб - не­хай бог бо­ро­нить - са­мо­му со­бi смерть за­по­дi­ять; став йо­го роз­ва­жа­ти i роз­ка­зу­ва­ти, який се смер­тельний грiх, щоб про­ти бо­жої во­лi смер­тi ська­ти, i що та­кая ду­ша неп­ро­ще­на вiд бо­га у вi­ки вiч­нiї; да­лi став йо­го нав­ча­ти, щоб мо­ливсь бо­гу i щоб по­ло­живсь на ми­лость йо­го… i ба­га­то де­чо­го йо­му доб­ро­го го­во­рив, бо був ду­же ро­зум­ний, хоч i письма не вчив­ся, а у бе­се­дi час­тi­сiнько i пiп не знав, що про­ти нього го­во­ри­ти, а дяк так i не схва­чу­вав­ся з ним.

Василь на усi йо­го ре­чi сто­яв мовч­ки, ча­сом ус­мiх­неться, то на­су­питься, то за­бор­мо­че: "Мо­литься? Мо­лi­тесь ви". А сам, вид­но, своє ду­мав. На­ум же, го­во­рив­ши йо­му дов­го, по­ду­мав: "Що йо­му те­пер тов­ку­ва­ти? Вiн i се­бе не тя­мить. Не­хай на сло­бо­дi прий­мусь за нього i роз­тол­кую йо­му, щоб ча­сом йо­го ду­ша не про­па­ла".

Як об­вид­нi­ло тро­хи над­во­рi, за­раз зiб­ра­ли­ся нуж­нi лю­ди у двiр до На­ума; роз­ло­жи­ли се­ре­ду дво­ра во­гонь; жiн­ки ста­ли по­ра­тись, поп­рис­тав­ля­ли ка­зан­ки та горш­ки i ва­рять бор­щi, лок­ши­ну, ква­сок, пе­че­не кри­шать шмат­ка­ми, а там ку­тю у мис­ки нак­ла­да­ють та си­тою роз­во­дять, го­рiл­ку попляш­кам роз­ли­ва­ють, щоб час­ту­ва­ти, лож­ки пе­ре­ми­ва­ють, мис­ки ла­го­дять, дош­ки кла­дуть i усе го­ту­ють як тре­ба, щоб i лю­дям по­обi­да­ти, i стар­цiв бо­жих на­го­ду­ва­ти.

Став день, задз­во­ни­ли у стар­ший дзвiн по­ва­гом, зви­чай­но, як на збiр. Гос­по­ди! Як по­ва­лить на­род - так ви­ди­мо-не­ви­ди­мо! Що свої се­ля­ни, а то iз го­ро­да по­на­хо­ди­ло i по­наїжджа­ло; та бу­ли-та­ки й па­ни, щоб по­ди­ви­тись, як по ста­ро­ви­нi, що вже те­пер ви­во­диться з мо­ди, бу­дуть дiв­ку хо­ва­ти.

Як пе­редз­во­ни­ли на збiр, ось i не­суть вiд церк­ви свя­тий хрест i ко­рог­ви, за ни­ми ма­ри, а там iдуть аж три по­пи i чет­вер­тий ди­якон, та усе у чор­них ри­зах, а дя­кiв - так з де­сят­ка два. А за на­ро­дом так на­си­лу про­тов­пи­лись до ха­ти.

Наум, по­ба­чив­ши, що вже усе го­то­во, став од­би­ра­ти лю­дей: ко­го друж­ком, ко­го у пiд­дру­жi, ко­го у ста­рос­ти, жi­нок у сваш­ки, i усе по двоє, дi­воч­ку у свi­тил­ки, па­руб­кiв аж два­над­цять у бо­яри, а мо­ло­до­го не тре­ба бу­ло ви­би­ра­ти, бо Ва­силь, її пос­ва­та­ний же­них, був ту­теч­ки. От як вi­дiб­рав усiх, та й став їм кла­ня­ли­ся i про­си­ти:

- Люди доб­рi, су­сi­ди лю­без­нiї! Па­но­ве ста­ри­ки, жi­ноч­ки-паньмат­ки, i ви, па­ру­боцт­во чес­не, i ти, дiв­ча мо­ло­деньке! Не зог­ну­шай­тесь пос­лу­ха­ти ме­не, ста­ро­го, батька не­щас­но­го! (А сам так i ри­да). Не при­вiв ме­не бог - во­ля йо­го свя­та! - за­мiж доч­ки вiд­да­ти i з ва­ми, при­яте­ля­ми, хлi­ба-со­лi роз­дi­ли­ти i по­ве­се­ли­тись, а спо­до­бив ме­не, грiш­но­го, вiд­да­ти йо­му од­ну-однi­сiньку до­чеч­ку, чис­ту i не­по­роч­ну, як го­лу­ба бi­ло­го. Зби­ра­юсь те­пер по­хо­ва­ти її дi­ву­ван­няч­ко, як за­кон ве­лить i як її сла­ва зас­лу­жи­ла. Пот­ру­дi­тесь пi­ти за нею у по­чо­тi, про­во­дi­те її дi­ву­ван­ня на вiч­ную жизнь, не у но­ву ха­ту i не до ми­ло­го му­жа, а у си­ру зем­лю i у тем­ну до­мо­ви­ну! По­тiш­те своїм пос­лух­нянст­вом i ме­не, ста­ри­ка, батька скор­бя­що­го, що свою ут­ро­бу…

Та хо­тiв пок­ло­ни­тись, та аж впав до зем­лi i гiр­ко-гiр­ко зап­ла­кав, а увесь на­род за ним.

Далi, ус­тав­ши i вiд­дох­нув­ши, ка­же:

- А де ста­ра ма­ти? Не­хай роз­дає по­дар­ки сва­там та поїзд зна­ряд­жа.

От пок­ли­ка­ли Нас­тю, а за­мiсть її пос­та­ви­ли дру­гу жiн­ку, щоб го­ло­си­ла над по­кiй­ною та при­го­во­рю­ва­ла, до яко­го ча­су тре­ба.

Не са­ма вий­шла Нас­тя, а ви­ве­ли її до по­чо­ту, бо вже зов­сiм нез­ду­жа­ла. За нею ви­нес­ли хлоп­цi скри­ню з по­дар­ка­ми i вiд­чи­ни­ли. От Нас­тя за­раз пок­ли­ка­ла до се­бе дiв­чат та й ка­же:

- Не по­ра­ду­ва­ла­ся моя ду­ша, щоб по­ба­чи­ти, як моя ми­ла Ма­ру­сенька, по ву­лоньцi хо­дя­чи, та зби­ра­ла б вас у дру­жеч­ки на ра­дiсть свою; а при­вiв ме­не гос­подь са­мiй у ста­рос­тi, гiр­ки­ми слi­зонька­ми об­ли­ва­ючись, про­си­ти, щоб ви про­во­ди­ли її дi­ву­ван­няч­ко до тем­ної ями. Не вда­ло­ся ме­нi чу­ти ва­ших ве­сiльних пi­сеньок до моєї Ма­ру­сi, а за­мiсть то­го по­ба­чу ва­шi слi­зоньки, що зо мною про­ли­ва­ти­ме­те, як зас­пi­ва­ють їй вiч­ную пам'ять; не пог­нi­вай­те­ся, що за­мiсть ве­сiльних ме­дя­нич­кiв або ко­ро­вай­них ши­ше­чок дає вам ма­ти, не­щас­ная, гор­кая, дає вос­ко­вi свi­чеч­ки. Зас­вi­тi­те їх, про­во­дi­те мою Ма­ру­сеч­ку i вi­дай­те: як го­рять ва­шi свi­чеч­ки, так го­рить моє сер­денько вiд жур­би ве­ли­кої, хо­ва­ючи од­ним од­ну до­чеч­ку, утi­ху мою… а са­ма зос­та­юся при ста­рос­тi, як би­ли­ноч­ка у по­лi i слi­зонька­ми уми­ва­ючись.

Тут їм i роз­да­ва­ла гри­вен­нi свi­чеч­ки i усе зе­ле­но­го вос­ку. Да­лi дос­та­ла той руш­ник, ши­ро­кий та дов­гий, та що то вже гар­но ви­ши­тий був! i що мав­ся пi­дiс­ла­тись при вiн­цi пiд но­ги мо­ло­дим, та й пов'яза­ла на хрест свя­тий, ве­ли­кий, що по­пе­ре­ду но­сять.

А там по­пе­рев'язу­ва­ла друж­ка i пiд­дру­жо­го раз руш­ни­ка­ми дов­ги­ми-дов­ги­ми, з пле­ча аж до до­лiв­ки, та усе по­ви­ши­ва­нi за­по­лоч­чю ор­ла­ми та квi­точ­ка­ми; а да­лi i по дру­го­му навх­рест, бi­ло­го по­лот­на, дов­гi, так що ар­ши­нiв по чо­ти­ри, i усе по­об­ши­ва­нi зас­нiв­ка­ми. Та­ки­ми ж руш­ни­ка­ми по­пе­рев'язу­ва­ли i сва­шок, та ще їм i по квiт­цi при­ко­ло­ли до очiп­кiв. Ста­рост теж по­пе­рев'язу­ва­ли по од­но­му руш­ни­ку, по од­но­му, та хо­ро­шо­му. Свi­ти­лоч­цi зро­би­ли меч, як та­ки во­диться на ве­сiл­лi: нав'яза­ли лас­кав­цiв, чор­ноб­рив­цiв, ва­силькiв i по­зо­ло­че­ної шу­ми­хою ка­ли­ни, i свi­чеч­ку яро­го вос­ку зас­вi­ти­ли; i меч обв'яза­ли, i свi­ти­лоч­ку пе­рев'яза­ли руш­ни­ка­ми, тож гар­ни­ми i усе ви­ши­ва­ни­ми. Бо­ярам по­на­ши­ва­ли на шап­ки шов­ко­вi квiт­ки i пра­вi ру­ки по­пе­рев'язу­ва­ли плат­ка­ми, усе бу­маж­ни­ми, крас­ни­ми, як один, i та­ки­ми, що по три ко­пи жо­ден. Ту хуст­ку, тож бу­маж­ну, що ма­ло­ся мо­ло­дим ру­ки пiд вiн­цем зв'яза­ти, ту по­да­ли на срiб­ний хрест, що пiп у ру­ках не­се, а та­ки ок­ре­мо кож­но­му по­по­вi i ди­яко­ну на свi­чеч­ку по­да­ли плат­ки бу­маж­нi, си­нi, i уся­ко­му дя­ку да­ли по хус­точ­цi. Ки­лим ве­ли­кий та хо­ро­ший по­ло­жи­ли на кри­шу у тру­нi, а коць ^[14] важ­кий, з роз­во­да­ми i по­се­ре­ди­нi ве­ли­кий орел, так той пос­ла­ли на ма­ри пiд тру­ну, i щоб усе те пiш­ло на цер­ков бо­жу за ду­шу по­мер­шої.

Далi Нас­тя ста­ла роз­да­ва­ти iз скри­нi усе доб­ро, яке бу­ло: що дi­во­че, - чи плах­точ­ку, чи за­па­соч­ку, чи со­ро­чеч­ку, чи хус­точ­ку, чи що-не­будь - роз­да­ва­ла вбо­гим дiв­ча­там та си­ро­там, що нi батька, нi ма­те­рi i що їм нiг­де узя­ти; - а жi­но­че, - то сер­пан­ки, то очi­поч­ки бi­ленькi, то плат­ки на го­ло­ву, що бу­ло на­го­тов­ле­но її до­чеч­цi, - та­ким же жi­ноч­кам та удо­вам, усе вбо­гим; так що яка-то ве­ли­ка скри­ня бу­ли пов­нi­сiнька, а тут то­бi хоч би що зос­та­ло­ся; усе по­роз­да­ва­ла i скри­ню вiд­да­ла на цер­ков бо­жу; i по­душ­ки, i ряд­на, - усе поз­бу­ва­ла й царст­во не­бес­не Ма­ру­сi i за ду­шу свою i На­умо­ву; а да­лi i ка­же, пе­рех­рес­тив­шись:

- Слава то­бi, гос­по­ди, що бу­ло що роз­да­ти за ду­шу моєї ми­лої Ма­ру­сеньки i об­дi­ли­ти доб­рих лю­дей. На­що ме­нi теє при­да­не її, ко­ли я i її рi­ши­лась… - А пе­реп­ла­кав­ши, i ка­же:

- Де ж наш ще мо­ло­дий?

От йо­го i при­ве­ли до неї. Об­ня­ла во­на йо­го крiп­ко, цi­лує, пла­че i при­го­во­рює:

- Зятечку мiй ми­лий!.. Си­ноч­ку мiй ко­ха­ний… Як по­рох ув оцi, так ти ме­нi зос­тав­ся. От же твоя хус­точ­ка сва­та­ная! Ма­ру­ся без те­бе усе її бi­ля сер­ця но­си­ла, а вми­ра­ючи, за­по­вi­да­ла при­че­пи­ти її то­бi, як бу­дуть її хо­ва­ти… Не за­бу­вай моєї Ма­ру­сi i як во­на те­бе вiр­но до смер­тi лю­би­ла… Не за­бу­вай на­шої з батьком ста­рос­тi!.. Не по­кинь нас… приг­лянь нас у не­мо­щах!.. Нi­ко­му ж нам бу­де i очей зак­ри­ти, i пом'яну­ти нас!..

Василь блiд­ний-блiд­ний, як тая нас­то­яща смерть, во­лос­ся йо­му роз­ку­дов­че­не, очi, мов у мерт­во­го, див­ляться i не ба­чать нi­чо­го; ру­ки не­на­че су­до­ро­ги по­кор­чи­ли, а сам, як лист, тру­ситься; i нез­чув­ся, як тую хуст­ку йо­му по­че­пи­ли за до­яс; на­си­лу про­мо­вив до Нас­тi:

- Матiнко рiд­ненька!..

Та бiльш нi­чо­го не змiг ска­за­ти. От, при­че­пив­ши хуст­ку, Нас­тя пе­рех­рес­ти­ла йо­го та й ка­же:

- Бог те­бе, мiй си­ноч­ку, си­ро­ти­ноч­ко, удо­вець без вiн­ця, бла­гос­ло­вить i ма­тiр йо­го бо­жа на усе доб­реє, тiльки не по­ки­дай нас!.. - Ска­зав­ши сеє, пiш­ла го­ло­си­ти над доч­кою.

От як зов­сiм уп­ра­ви­лись, по­пи по­ча­ли пра­ви­ти, що тре­ба, пок­ро­пи­ли до­мо­ви­ну свя­тою во­дою, бо­яри по­ло­жи­ли Ма­ру­сю у тру­ну, а дру­жеч­ки поп­ра­ви­ли на нiй ко­си та цвi­точ­ки i на го­ло­ву по­ло­жи­ли ще вi­но­чок (бо ще не бу­ла вiн­ча­на), що са­мi зв'яза­ли то з жов­тих гвоз­ди­кiв, та з ро­ме­ну, та з рiз­них цвiт­кiв.

Сердешний На­ум лед­ве но­ги пе­рес­тав­ля, а ще та­ки хо­тiв за­кон спол­ни­ти: пi­дiй­шов до тру­ни, пе­рех­рес­тив Ма­ру­сю i ка­же:

- Поздоровляю те­бе, Ма­ру­сенько, на но­во­сiл­лi… Бог пос­лав то­бi сей дом; по­чи­вай у нiм; не­хай нi один злий чо­ло­вiк не по­во­ру­шить твоїх кiс­то­чок нi ру­ка­ми, нi язи­ком; щоб так ти­хо, як те­пер ле­жиш, про­ле­жа­ла до страш­но­го су­ду i з ра­дiс­тю ус­та­ла з сим свя­тим хрес­том.

Пiсля сього бо­яри й по­нес­ли з ха­ти тру­ну, а На­ум та­ки ще ус­лiд, хоч гiр­ко пла­че, i ще та­ки по­сил­ку­вав­ся ска­за­ти:

- Прощай, Ма­ру­сю, з мо­го до­му! Не­дов­го ти в ме­не гос­ти­ла, та з то­бою усег­да ра­дiсть бу­ла… Ти не вер­неш­ся во­вi­ки, i я ра­дос­тi не ма­ти­му тож во­вi­ки!

От i по­нес­ли: по­пе­ред усього хрест свя­тий з ко­рог­ва­ми, да­лi криш­ка з мар, сук­ном мерт­вим пок­ри­та, нес­ли чо­ти­ри хлоп­чи­ка, як ян­го­ли, i в них хус­точ­ки. За­тим кри­ша з тру­ни, ки­ли­мом пок­ри­та, а не­суть її чо­ти­ри бо­яри­на; за ни­ми по­пи з свiч­ка­ми i ди­якон з ка­ди­лом, а там дя­ки, та так пре­хо­ро­ше та жа­лiб­но спi­ва­ють, що хоч-не-хоч, так зап­ла­чеш. От тут пiш­ли дру­жеч­ки по пар­цi, усi в сви­тах, i тiльки са­мi чор­нi лен­ти пок­ла­де­нi на го­ло­вах, без уся­ко­го на­ря­ду, i у кож­ної у ру­ках зе­ле­на свi­чеч­ка па­ла. За дру­жеч­ка­ми iш­ла са­ма со­бi свi­ти­лоч­ка з ме­чем, за нею сваш­ки, да­лi друж­ко i пiд­друж­ний, а за ни­ми вже нес­ли тру­ну на ма­рах бо­яри; а Ва­силь, як, мо­ло­дий, iшов з пра­во­го бо­ку; на пре­ве­ли­ку си­лу iде i не­на­че й не вiн; нi до чо­го йо­му дi­ла не­ма, що йо­му ска­жуть, те й ро­бе i ту­ди йде, й очей не зве­де з своєї Ма­ру­сi… А во­на, моя сер­деш­на, ле­жить, мов го­лу­боч­ка, тим сер­пан­ком, що мав­ся її на ве­сiл­лi пок­ри­ва­ти, пок­ри­та уся, тiльки вид не­зак­ри­тий; i здається, що во­на, ле­жа­чи, зви­со­ка усю­ди пог­ля­да; та ще як во­на хо­ро­ше вми­ра­ла, то так i ус­мi­шеч­ка у неї на ви­ду зос­та­ла­ся, i во­на нi­би ус­мi­хається i по­тi­шається, що її так хо­ро­ше хо­ва­ють.

Василь би то, мо­же б, i не зiй­шов би з мiс­ця, бо в нього i пам'ятi не бу­ло, так йо­го ве­ли два ста­рос­ти у руш­ни­ках пiд ру­ку.

За до­мо­ви­ною iш­ли або ве­ли су­сi­ди й при­яте­лi На­ума i Нас­тю, що так i роз­ли­ва­ються, як тая рiч­ка. А дзво­ни? так гос­по­ди! не пе­рес­та­ють i усе дзво­нять. А на­ро­ду, на­ро­ду! I за до­мо­ви­ною, i по­бi­ля до­мо­ви­ни, i по ву­ли­цi на­пе­ре­дi, i по во­ро­тям, i по пло­там… що то i ска­зать не мож­на, скiльки їх там бу­ло. По­ки до­нес­ли до церк­ви, то аж два­над­цять ра­зiв зос­та­нов­ля­ли­ся чи­та­ти єван­ге­лiя i уся­кий раз пiдс­ти­ла­ли бу­маж­ний пла­ток. Який пiп про­чи­та, то­му й пла­ток.

Вiдслуживши у церк­вi i служ­бу бо­жу i по­хо­ро­ни, як слi­дує, по­нес­ли тим же чи­ном i на кла­до­ви­ще. Як ста­ли опус­каїи тру­ну у яму, то вiд Нас­тi по­да­ли двад­цять ар­ши­нiв не­роз­рi­за­них руш­ни­кiв та на них i впус­ти­ли до­мо­ви­ну… i що то! Увесь на­род так i го­ло­сить! А На­ум ки­нувсь нав­ко­лiш­ки, пiд­няв ру­ки до­го­ри та й мо­литься: "Гос­по­ди пра­вед­ний! Твоєю во­лею оси­ро­тiв я, ста­рець не­мощ­ний! Тi­ло моєї до­чеч­ки вiд­даю ма­те­рi на­шiй зем­лi; а ду­шу прий­ми у царст­во своє… i не ос­тав ме­не, грiш­но­го!"

Далi став чи­та­ти от­че­наш, аж по­ки зов­сiм опус­ти­ли тру­ну i по­пи мо­лит­вою за­пе­ча­та­ли яму. Тут На­ум ус­тав, узяв зем­лi у жме­ню… тру­ситься, сер­деш­ний, та пла­че, пла­че! Ки­нув зем­лю i ка­же:

- Дай нам, гос­по­ди, ув од­нiм царст­вi бу­ти з нею!.. Про­щай, Ма­ру­сю, у в ос­тан­нiй раз! Не­хай над то­бою зем­ля пе­ром!

Тож i Нас­тя так зро­би­ла. Як же прий­шлось Ва­си­ле­вi ки­да­ти, схва­тив зем­лi у жме­ню, як за­ри­да… зат­ру­ситься, пальцi йо­му зве­ло, i ру­ки не мо­же розп­ра­ви­ти, щоб сип­ну­ти зем­лю у яму… тряс­ся-тряс­ся - так i впав не­чувст­вен­ний…

Тут увесь на­род, кож­ний хоч по жменьцi, ки­да­ли зем­лю у яму, щоб бу­ти з нею ув од­нiм царст­вi, а да­лi бо­яри за­си­па­ли ло­па­та­ми, i зов­сiм до­кiн­чи­ли, i верх ви­ве­ли, i у го­ло­вах пос­та­ви­ли хрест ви­со­кий та товс­тий i зе­ле­ною крас­кою об­мальова­ний…

От i уся Ма­ру­сi пам'ять!..

Пришедши до­до­му, i по­пи, i увесь на­род, i тру­дя­щi ста­ли ла­го­ди­ти­ся обi­да­ти. Нас­тя пер­ша ки­ну­лась:

- Де ж наш Ва­силь? Не­хай мiй го­луб­чик, мiй же­них-удо­вець не­хай сi­да на по­сад сам со­бi.

Василя не­ма! Сю­ди-ту­ди, де Ва­силь?.. Не­ма нiг­де…

Ськали-ськали… не­ма! Та вже один ста­рий роз­ка­зу­вав, що ще на кла­до­ви­щi пiд­няв йо­го, i тру­сив, i во­дою бриз­кав; нi на пре­ве­ли­ку си­лу вiн очу­няв i, вiд­дих­нув­ши тро­хи, ска­зав, що пi­де про­хо­ди­тись. Чо­ло­вiк пус­тив йо­го i пi­шов до гур­ту, а де вже вiн дiв­ся, - вiн не вгля­дiв.

Кинулись бо­яри, хто по­мо­тор­нi­ший, ськать йо­го: шу­ка­ли i на кла­до­ви­щi, i по бо­ру, i де то вже йо­го не шу­ка­ли… не­ма та й не­ма! Нi­чо­го ро­бить, без нього по­обi­да­ли.

Пiсля обiд, як усi, дя­ку­ючи На­ума i Нас­тю i по­ми­на­ючи Ма­ру­сю, по­ро­зi­хо­ди­лись i як уже до­ма усе поп­ри­би­ра­ли, пос­лав На­ум у го­род до Ва­си­ле­во­го ха­зяїна, чи не там вiн? Не бу­ло й не­ма! Пос­лав до ро­ди­чiв - не чу­ли i не ба­чи­ли!

Справляли На­ум i Нас­тя вп'ять i тре­ти­ни, i дев'яни­ни, i по­лу­со­ро­чи­ни, i со­ро­чи­ни як тре­ба по-хрис­ти­янськи… I що то за обi­ди бу­ли! На усе се­ло. Ба­га­то i стар­цям ми­лос­ти­нi по­да­ва­ли. Ва­си­ля же не бу­ло та й не бу­ло! I слух об нiм за­пав! Най­бiльш жу­рив­ся за ним На­ум, бо­ячись, щоб вiн сам со­бi не за­по­дi­яв смер­тi. Су­му­ючи об сiм, час­тенько пла­кав, а ра­но i ве­чiр мо­ливсь за нього бо­гу, щоб йо­го сох­ра­нив i на ро­зум на­вiв, i при­вiв би йо­го до нього, щоб бу­ло ко­му їх дог­ля­дi­ти.

Вже й год ми­нув пiс­ля Ма­ру­сi. Ста­рi вiд­по­ми­на­ли її як тре­ба i по­пам зап­ла­ти­ли за со­ро­ко­вус­ти, що наньма­ли аж у трьох церк­вах, а у чет­вер­тiм мо­нас­ти­рi - i дя­кам за псал­тир, що шiсть не­дiль, по­ки Ма­ру­си­на ду­ша лi­та­ла круг її гро­ба, чи­та­ли над ним. Ста­ра Нас­тя жу­риться, не­на­че сьогод­нi по­хо­ва­ла доч­ку, а Нцум усе тiльки її роз­ва­жа i ка­же:

- Що ж ро­бить? Мо­лись бо­гу! Пе­ре­тер­пи­мо тут, бу­де доб­ре там! Йо­го свя­та во­ля! От Ва­си­ля ме­нi жал­чiш, що - не дай бо­же!- чи не про­пав вiн i з тi­лом, i з ду­шею.

А сам усiм ха­зяй­ст­вом роз­по­ряд­жав i усе дбав, а що змiг, то й сам ро­бив не лi­ну­ючись. А що тiльки збе­ре хоч тро­хи чо­го, так i роз­дає бiд­ним та не­iму­щим. Усiх об­дi­ля.

Стане бу­ло Нас­тя ка­за­ти:

- Та чо­го ти так кло­по­чеш? На­що нам се? Чи во­но є, чи не­ма - усе рав­но. Наш вiк - день!

- Та хоч би й час, - ка­же На­ум, - не со­бi я роб­лю, не для се­бе дбаю. Усе у ру­ках бо­га ми­ло­серд­но­го, усе йо­го, а я тiльки ро­бiт­ник йо­го. Пе­ре­даю че­рез стар­цiв бо­жих у йо­го свя­тi ру­ки. Грiх ле­жа­чи хлiб їсти; по­ки зду­жаю, дов­жон i ро­би­ти, i бiд­ним по­да­ва­ти. По­ве­лить iти до Ма­ру­сi, пi­ду, хва­ля­чи бо­га, а ко­му се зос­та­неться, той i спа­си­бi ска­же, i вiд­по­ми­на нас, ко­ли схо­че, а не схо­че - як хо­че; я своє дi­ло роб­лю, по­ки є си­ла.

- Минув вже i дру­гий год. На третьому прий­шов до них чо­ло­вiк з го­ро­да, а вiн то­го лi­та хо­див у Київ, та й ка­же:

- Кланявся вам ваш Ва­силь! На­ум так i скрик­нув вiд ра­дос­тi.

- Де ти йо­го ба­чив? - Та й гук­нув на Нас­тю (бо вже со­бi на ста­рос­тi ста­ла глу­хенька), щоб iш­ла ближ­че слу­ха­ти про Ва­си­ля.

Зрадувалась i Нас­тя, бо й во­на ду­же жал­ку­ва­ла, що не бу­ло об ньому нi­якої чут­ки, пiд­сi­ла до то­го чо­ло­вi­ка i про­си­ла, щоб роз­ка­зав, де вiн йо­го ба­чив i як йо­му по­во­диться.

От чо­ло­вiк i ка­же:

- Бачив йо­го у Києвi, i вже вiн не Ва­силь, а… отець Ве­не­дихт…

- Як се так? - зак­ри­ча­ли обоє ста­рi.

- А так, - ка­же чо­ло­вiк, - що вiн там пi­шов у чен­цi.

- У чен­цi? - ска­за­ли вп'ять обоє та й ста­ли бо­гу мо­ли­тись i дя­ку­ва­ти, що до­вiв йо­го до спа­сен­но­го пут­тя.

- Вiн у Пе­чорсько­му мо­нас­ти­рi i вже ди­яко­ном, i при ме­нi, - так-то роз­ка­зу­вав той чо­ло­вiк, - слу­жив служ­бу бо­жу. А як роз­пи­тав ме­не, що я з сих мiст i вас знаю, так зак­ли­кав до се­бе i ка­зав: "Кла­няй­ся їм, я їх, - ка­же, - як от­ця i ма­тiр по­чи­тую i щод­ня, як слу­жу, то i їх, i вмер­шу доч­ку їх на бо­жiй служ­бi по­ми­наю, i, скiльки дасть бог вi­ку про­жить, щод­ня бу­ду їх по­ми­на­ти. Че­рез їх мо­лит­ви бог ме­не спас i вир­вав з рук ди­яво­ла: як вмер­ла Ма­ру­ся, то я, грiш­ний, бi­ля неї зак­ляв­ся са­мо­му со­бi смерть по­дi­ять, i як по­хо­ва­ли Ма­ру­сю, я ти­хенько вiд них, щоб ме­не не спи­ни­ли, пi­шов свiт за очи­ма, узяв­ши тiльки у жме­ню зем­лi з Ма­ру­си­но­го гро­ба, щоб хоч з од­ною зем­лею, - що її пок­ри­ва, уку­пi ле­жа­ти. Як я iшов i ку­ди iшов че­рез цi­лi­сiнький день i нiч i вп'ять день, - я нi­чо­го не тям­лю. Сха­ме­нув­ся вже над рiч­кою: стою на кру­чi, а якiїсь два чен­ця ме­не схре­щу­ють i свя­тою во­дою обк­роп­лю­ють та го­во­рять ме­нi пре­муд­рiї ре­чi. Дов­го то­го бу­ло, по­ки я у ро­зум, - ка­же Ва­силь, - прий­шов, а за­тим тi чен­цi при­ве­ли ме­не у Київ, у Пе­чорський мо­нас­тир. От ме­не тут прий­ня­ли i дов­го роз­ва­жа­ли, а да­лi, як прий­шло вiд об­щест­ва моє увольне­нiє, то й пост­риг­ли у чен­цi, а за го­лос i ди­яко­ном нас­та­но­ви­ли. Кла­няй­ся, - ка­же, - моїм ро­ди­те­лям: от їм i прос­ку­ра свя­та, i не­хай до ме­не при­бу­дуть, ко­ли ще про­жи­ву на свi­тi, бо тiльки моєї i дум­ки, тiльки й по­миш­ле­нiя, щоб швид­ше бу­ти уку­пi з Ма­ру­сею".

Узяв На­ум прос­ку­ру, по­цi­лу­вав та й за­ду­мавсь, а да­лi й ка­же до Ва­си­ля, не­на­че вiн ту­теч­ка пе­ред ним стоїть: "Адже ти вже те­пер отець Ве­не­дихт… ти слу­жиш служ­бу бо­жу… чо­го ж ти спо­ти­каєшся? Ей, мо­лись, щи­ро мо­лись! Пам'ятуй, що у от­че­на­шi чи­таєш: да бу­деть во­ля твоя, iз­ба­ви нас од лу­ка­во­го!.."

На тiм же мiс­цi i у той же час обi­щав­ся На­ум iз ста­рою у Київ їха­ти. Бог їх ту­ди й при­нiс. Пiш­ли по мо­нас­ти­рям, за­раз у Пе­чорсько­му спи­та­ли­ся про ди­яко­на з та­ких i та­ких мiсць, про от­ця Ве­не­дих­та. От їм чер­нець i ка­же:

- I вже пом'янi­те йо­го за впо­кой! Вiн i прий­шов не­мощ­ний, та та­ки се­бе не по­бе­рi­гав: не слу­хав нi­ко­го, ськав уся­кої бо­лiс­тi i за­мо­рив се­бе зов­сiм. Да­лi чах-чах та от не­дiль зо двi як i по­мер. Та ще та­ки вiд суєти не зба­вивсь: вми­ра­ючи, про­сив яко­мо­га, щоб йо­му у тру­ну по­ло­жи­ли якоїсь зем­лi, що у нього у плат­ку бу­ла зав'яза­на, а пла­ток шов­ко­вий, крас­ний, хо­ро­ший пла­ток, про­сив по­ло­жи­ти йо­му пiд го­ло­ви. Та як за­кон зап­ре­ща мо­на­хо­вi та­кi прим­хи, то йо­го не пос­лу­ха­ли.

Тяжко здох­нув На­ум, да­лi доськав­ся йо­го гро­ба, i, при­шед­ши з Нас­тею, най­ня­ли тут по нiм па­на­хи­ду i у гра­мат­ку свою за­пи­са­ли.

Довго, дов­го сто­яв На­ум над гро­бом йо­го… Да­лi здих­нув, пе­рех­рес­тив­ся i ка­же:

- Дай, гос­по­ди ми­ло­серд­ний, щоб ти там знай­шов свою Ма­ру­сю!

Notes

1

- Лич­ман - пас­тух, ча­бан.

(обратно)

2

- Єднус - ду­кач.

(обратно)

3

- Чер­ча­тий - по­фар­бо­ва­ний у чер­во­не.

(обратно)

4

- Тоб­то ге­не­ра­ла.

(обратно)

5

- Тоб­то в "ре­вiзькiй сказ­цi". "Ре­вiзькою сказ­кою" за ча­сiв крi­пацт­ва на­зи­вав­ся реєстр так зва­них "тяг­ло­вих" се­лян.

(обратно)

6

- Одi­янiя - цер­ков­на вiдп­ра­ва у ве­ли­код­ню нiч

(обратно)

7

- Пе­ня - го­ре.

(обратно)

8

- Гре­чий - доб­рий.

(обратно)

9

- Бру­су­ва­ти - їсти

(обратно)

10

- Ба­ту­ва­ти - рi­за­ти

(обратно)

11

- 3бiрз­ка - вiз­ницький екi­паж.

(обратно)

12

- Тоб­то: пус­тив кров.

(обратно)

13

- Страш­на свiч­ка - свiч­ка, яку за­па­лю­ва­ли в так зва­ний страс­ний чет­вер.

(обратно)

14

- Коць - рiд ки­ли­ма.

(обратно)

Оглавление

*** Примечания ***