Маруся [Григорій Федорович Квітка-Основ`яненко] (fb2) читать постранично, страница - 3

Ма­ру­сi, На­умо­вої та Нас­ти­ної доч­ки, ось що я роз­ка­зую, а її, знаєте, зва­ли Ма­ру­сею. Що бу­ло, то й бу­ло, та як прик­ри­то та зак­ри­то, то i для дiв­чи­ни че­пур­нiш, i хто на неї ди­виться, i хто з нею го­во­рить, то все-та­ки зви­чай­нiш.

Сорочка на нiй бi­ленька, то­ненька, са­ма пря­ла i пиш­нiї ру­ка­ва са­ма ви­ши­ва­ла чер­во­ни­ми нит­ка­ми. Плах­та на нiй кар­тацька, чер­ча­та, ^[3] ще ма­те­ринська - при­да­на; те­пер вже та­ких не роб­лять. I яких-то цвi­тiв, там не бу­ло? Ба­теч­ку мiй та й го­дi! За­пас­ка шов­ко­ва, мо­ре­ва; ка­ла­май­ко­вий по­яс, та як пiд­пе­ре­жеться, так так ру­кою i обх­ва­тиш, - ще ж то не ду­же i стяг­неться. Хус­точ­ка у по­яса ме­ре­жо­ва­на i з ви­ши­ти­ми ор­ла­ми, i, ля­хiв­ка з-пiд плах­ти тож ви­ме­ре­жо­ва­на й з ки­тич­ка­ми; пан­чiш­ки си­нi, су­кон­цi, i чер­во­нi че­ре­вич­ки. От та­ка як вий­де, то що i твоя пан­ноч­ка! Iде, як па­вич­ка, не ду­же по усiм усю­дам розг­ля­да, а тiльки ди­виться пiд но­ги. Ко­ли з стар­шим се­бе зост­рi­лась, за­раз ни­зенько вкло­ни­лась та й ка­же: "Здрас­туй­те, дя­дюш­ка!" або: "Здо­ро­вi, тi­ту­сю!" I та­ки хоч би то ма­ла ди­ти­на бу­ла, то вже не прой­де прос­то, уся­ко­му пок­ло­ниться i лас­ка­во за­го­во­рить. А щоб який па­ру­бок та пос­мiв би її зай­ня­ти? Ну-ну, не знаю! Во­на й не ла­яти­меться, i нi сло­ва й не ска­же, а тiльки по­ди­виться на нього так пильно, та бу­цiм i жа­лiб­но, i сер­ди­тенько, - хто її зна, як-то во­на там заг­ля­не, - так хоч би який був, то за­раз шап­ку з го­ло­ви схо­пе, пок­ло­нивсь зви­чай­ненько, i нi па­ри з уст не мо­вить, i вi­дiй­де дальш. О, там вже на все се­ло бу­ла i кра­си­ва, i ро­зум­на, i ба­га­та, зви­чай­на, та ще ж к то­му ти­ха, i смир­на, i уся­ко­му по­кiр­на.

На ву­ли­цю i не ка­жи, щоб ко­ли з под­ру­га­ми пiш­ла. Бу­ло ма­ти ста­не їй ка­за­ти: "Пiш­ла б, до­цю, на ву­ли­цю: бач, те­пер вес­на, во­на раз крас­на. Пог­ра­ла б з под­ру­женька­ми у хре­щи­ка, пi­сеньок би пос­пi­ва­ла". Так де ж! "Луч­че я, - ка­же, - на те мiс­це, упо­рав­шись, та ля­жу спа­ти, ран­ше ус­та­ну, за­мi­ню твою ста­рiсть: обi­да­ти на­ва­рю i батько­вi у по­ле по­не­су. А на ву­ли­цi що я за­бу­ла? Iг­раш­ки та пус­то­та, та, гля­ди, ста­неться, хоч i не зо мною, хоч i аби з ким, яка при­чи­на, та опiс­ля i страш­но вiд­вi­ча­ти за те од­но, що й я там бу­ла! Не­хай їм ви­яс­ниться, не пi­ду!" А про ве­чор­ни­цi так i не спо­ми­най! Бу­ло i дру­гих дiв­чат вiд­во­дить та аж пла­че та про­сить: "Будьте лас­ка­вi, сест­рич­ки, го­лу­боч­ки, не хо­дi­те на теє прок­ля­теє збо­ри­ще! Та там не­ма нi­яко­гi­сiнько­го доб­ра; там усе зле та ли­хеє! Зби­ра­ються бу­цiм­то пряс­ти, та за­мiсть то­го пус­ту­ють, жар­ту­ють та вчаться го­рi­лоч­ку пи­ти; вiд ма­те­рiв ку­рей кра­дуть та ту­ди но­сять, та ще й та­ке там дiється, що со­ром i ка­за­ти. Чи ма­ло ж то своєї сла­ви за­гу­би­ли, хо­дя­чи на тую по­гань: от хоч би i Яв­до­ха, i Ку­ли­на, i Прiська. Ад­же ж i пiп па­но­тець не ве­лить i ка­же, що грiх смер­тельний ту­ди хо­ди­ти. Та ди­вiться ж i на ме­не: от я до­ма бiльш усiх вас нап­ря­ду, чим ви хо­дя­чи".

Отак бу­ло го­во­рить-го­во­рить, то, гля­ди, од­на пе­рес­та­не хо­ди­ти, да­лi дру­га, тре­тя; а да­лi i зов­сiм мо­да пе­рес­та­не, щоб хо­ди­ти. То й дя­ку­ють доб­рi лю­ди, а най­бiльш ма­те­рi. А там опiс­ля не­чис­тий та­ки вп'ять си­лу озьме, пiд­цюк­не й по­тяг­не низ­ку доб­ру до по­ги­бе­лi.

Тiльки бу­ло на­ша Ма­ру­ся уря­ди-го­ди збе­реться до под­ру­женьки на ве­сiл­ля у дру­жеч­ки. Та й то не бу­де во­на у су­бо­ту бi­га­ти з ни­ми по ву­ли­цi та гор­ло дра­ти, мов ска­же­на, як усi роб­лять; а прий­де вже у не­дi­леньку, по­си­дить, по­обi­да, а як ви­ве­дуть мо­ло­дих над­вiр тан­цю­ва­ти, во­на тут чи по­бу­ла, чи не по­бу­ла, мер­щiй до­до­му; ро­зiб­ра­лась, роз­дяг­лась, да­вай пiч то­пи­ти i ве­че­рять нас­тав­ля­ти, i вже ма­ти за нею бу­ло нi­ко­ли не пос­пi­шиться.

Отак, раз, на кле­чальнiй не­дi­лi, бу­ла Ма­ру­ся у своєї под­ру­ги у друж­ках на ве­сiл­лi i си­дi­ла за сто­лом. Про­ти дру­же­чок, зви­чай­но, си­дi­ли бо­яри. Стар­шим бо­яри­ном був з го­ро­да па­ру­бок, свит­ник Ва­силь. Хло­пець гар­ний, ру­ся­вий, чис­то пiд­го­ле­ний; чуб че­пур­ний, уси ко­зацькi, очi ве­се­ленькi, як зi­роч­ки; на ви­ду рум'яний, мо­тор­ний, зви­чай­ний; жу­пан на ньому си­нiй i ки­таєва юп­ка, по­ясом з аг­лицької ка­ла­май­ки пiд­пе­ре­за­ний, у тя­жи­но­вих шта­нях, чо­бо­ти доб­рi, шка­по­вi, з пiд­ко­ва­ми. Як при­ши­ва­ли бо­ярам до ша­пок квiт­ки, то усi кла­ли по ша­гу, хто-хто два, та й ла­кей з пансько­го дво­ра i той п'ять ша­гiв по­ло­жив, що усi зди­ву­ва­лись, а Ва­силь усе ви­жи­дав та усе в ки­ше­нi дов­бавсь; а да­лi ви­тяг кап­шу­чок, а там та­ки де­що бряж­ча­ло, за­су­нув пальцi, дос­тав та й по­ло­жив на ви­куп шап­ки, за квiт­ку, цi­лi­сiнький гри­ве­ник!.. Як бряз­нув, так усi, хто був на ве­сiл­лi, так i вжах­ну­лись, а друж­ки аж спi­ва­ти пе­рес­та­ли. А вiн со­бi й дар­ма: пот­ряс пат­ла­ми та за лож­ку i став лок­ши­ну