Віщі сестри [Террі Пратчетт] (fb2) читать постранично

Віщі сестри. Террі Пратчетт

Текст не можна копіювати, розповсюджувати чи поширювати на інших інтернет-ресурсах. Поважаймо авторське право і працю одне одного. 

У ролях: троє відьом, а також королі, кинджали, корони, бурі, гноми, коти, привиди, примари, мавпи, розбійники, демони, ліси, спадкоємці, блазні, тортури, тролі, платформи-барабани, загальна радість та ґармирдер. 

Вив вітер. Блискавка била у землю безладно, як недосвідчений вбивця. Поміж посічених дощем пагорбів туди-сюди катався грім. 

Довкола було темно, як у котячих нутрощах. Мабуть, це була одна з таких ночей, коли боги грають людьми, як пішаками на шахівниці долі. А посеред цієї нестримної бурі, між змоклих кущів дроку, ніби відблиск сказу в оці тхора поблискував вогонь. Він вихоплював із темряви три скоцюрблені постаті. Коли казанок закипів, дивний голос прокаркав: 

— Коли ще стрінемося ми під зливу, блискавки й громи^[1]. 

Певний час панувала тиша. 

Потому інший голос звичайним тоном відповів: 

— Ну, мабуть, наступного вівторка. 

Крізь безмежні простори космосу пливе зоряна черепаха Великий А’Туїн, несучи на спині чотирьох гігантських слонів, які тримають на плечах всю масу Дискосвіту. Навколо них складними орбітами, що забезпечують зміну пір року, обертаються крихітні сонце та місяць; мабуть, більше ніде в мультиверсумі немає такого, щоб слон мусив час від часу підгинати ногу, аби дати шлях сонцю. 

Чому тут усе так влаштовано, може назавжди залишитися загадкою. Не виключено, що Творець знудився з усіма цими банальними ексцентриситетами, паралаксами та альбедо, й вирішив хоч раз розважитися. 

Логічно припустити, що у світах на кшталт цього боги не грають у шахи — і так воно і є. Власне, боги взагалі не грають у шахи. Для цього в них замало уяви. Боги віддають перевагу простішим та тихішим іграм, під час яких ви Не Досягли Потойбічного, а Пішли Прямо в Небуття^[2]. Ключем до розуміння будь-якої релігії є той факт, що божественна концепція розваги включає Змій та Драбини зі слизькими щаблями. 

Дискосвіт тримає докупи магія — магія, породжена обертанням самого світу, магія, що, наче нитка шовкопряда, висотується з тканини буття, аби зашити рани реальності. 

Здебільшого ця магія осідає у Вівцескельних горах, що простяглися від вічної мерзлоти поблизу Осердя ген через видовжений архіпелаг і аж до теплих морів, які нескінченно виливаються в космос через Узбіччя. 

Незримі для ока, сирі чари з потріскуванням перестрибують з вершини на вершину і уґвинчуються в тіло самих гір. Саме Вівцескелі дають світові найбільше відьом та чарівників. Листя дерев тут лопотить навіть за цілковитої відсутності вітру. Скелі виходять на вечірні прогулянки. Інколи живою здається сама земля… 

…Це час від часу стосується й небес. 

Ця буря воістину брала все, до чого могла дотягтися. Це була її зоряна година. Роками вона вешталася довколишніми землями, підробляючи поденщиною у вигляді шквалу, набуваючи досвіду, зав’язуючи контакти, інколи збиваючи з ніг заскоченого зненацька чабана чи вириваючи з коренем ще не дуже змужнілі дубки. Та ось погодні умови склалися так, що перед нею з’явилося вікно можливостей — і вона вирішила докласти будь-яких зусиль, аби її помітив хто-небудь із босів кліматичного бізнесу. 

Це була старанна буря. Вона поєднувала досить вибагливі вихори з нестримною пристрастю, і критики погоджувалися, що якби вона ще й навчилася контролювати звук грому, то з роками виросла б у шторм, вартий серйозної поваги. 

Оповитий пасмами туману, ліс із гуркотом аплодував їй, навсібіч розкидаючи листя. 

Саме такими ночами, як уже було вказано вище, боги грають в ігри — не з шаховими фігурами, але з долями смертних та тронами царів. Важливо пам’ятати, що при цьому вони завжди махлюють, і то у найбезсовісніший спосіб… 

І ось, стрибаючи й хилитаючись на нерівній лісовій стежині, з’явилася карета. Її несамовито підкидало щоразу, як колесо натрапляло на випнутий із землі корінь. Візник безжально періщив коня, і за кожним відчайдушним виляском батога майже одразу з небес лунав гуркіт грому. 

Слідом — геть неподалік, і все ближче й ближче — мчали троє вершників у каптурах, що закривали обличчя. 

Такими ночами діються злі діла. Добрі, звісно, теж. Але відсоток злих переважає. 

Такими ночами відьми влаштовують пікніки. 

Тобто не те щоб геть-таки пікніки. Закуски їм не до вподоби, напоям довіряти не можна, а шамани все норовлять підпиляти ніжки шезлонгів. Але ж є ще й повногрудий місяць за клаптями хмар, і сповнені потаємного шепоту пориви вітру, і все навколо по вінця наповнено магією. 

На лисій вершині пагорба, що здіймався вище дерев, відьми провадили таку розмову: 

— У вівторок я сиджу з малюком, — говорила одна з них, без традиційного капелюха, але