Віщі сестри [Террі Пратчетт] (fb2) читать постранично, страница - 3

на весь зріст — якби те, до чого могло би пасувати слово «зріст», не лежало долілиць на підлозі в очікуванні неминучого майбутнього, що передбачало лише вимір «углиб». 

— Я король, щоб ти знав, — промовив він. 

— БУЛИ, ВАША ВЕЛИЧНОСТЕ. 

— Що?! — гаркнув Веренц. 

— Я СКАЗАВ «БУЛИ». В ГРАМАТИЦІ ЦЕ НАЗИВАЄТЬСЯ МИНУЛИМ ЧАСОМ. ВИ СКОРО ЗВИКНЕТЕ. 

Висока постать постукала вапняковими пальцями по руків’ю коси. Веренців візаві здавався чимось збентеженим. 

«Коли на те пішло, — подумав Веренц, — то і я щось сам не свій». Але різноманітні й цілком однозначні деталі цієї ситуації зламали навіть мури божевільної недоумкуватості, з якої здебільшого складалася його натура. До Веренца почало доходити: в якому б королівстві він наразі не перебував, королем тут був не він. 

— А ти, бува, не Смерть? — наважився він. 

— Я МАЮ БАГАТО ІМЕН. 

— І яким же користуєшся сьогодні? — поцікавився Веренц із дещо більшою повагою в голосі. Навколо них сновигав різноманітний люд; як незабаром виявилося, дехто з цих типів проходив крізь них, на кшталт привидів. 

— Ага, то це був Шельметь, — процідив король, позираючи на постать, що з непристойним задоволенням спостерігала згори сходів. — Казав же мені батько ніколи не обертатися до нього спиною. Дивно, чому я не розлючений? 

— ЗАЛОЗИ, — сказав Смерть. — АДРЕНАЛІН ТА ІНШІ ГОРМОНИ. Й ЕМОЦІЇ. ВСЬОГО ЦЬОГО ВИ БІЛЬШЕ НЕ МАЄТЕ. ВСЕ, ЩО ВИ ТЕПЕР МАЄТЕ, — ЦЕ ТІЛЬКИ МИСЛЕННЯ. 

Висока постать, схоже, дійшла якогось рішення. 

— ЦЕ ВСЕ НЕ ЗА ПРАВИЛАМИ, — продовжувала вона наче сама до себе, — АЛЕ ХТО Я ТАКИЙ, ЩОБ СПЕРЕЧАТИСЯ? 

— Отож. 

— ЩО? 

— Я сказав: «Отож». 

— ЗАТКНІТЬ ПЕЛЬКУ. 

Смерть нахилив череп, ніби дослухаючись власних думок. Його капюшон сповз, і покійний король зауважив, що Смерть нагадував полірований скелет в усьому, крім одного: його очниці сліпучо сяяли небесною блакиттю. Веренц, утім, не злякався. І не лише тому, що важко злякатися, коли нутрощі, які мали б захолонути від жаху, валяються за кілька кроків від тебе — а й тому, що за життя Веренц не боявся нічого і не збирався починати тепер. Почасти так було через брак уяви, але крім того він був однією з рідкісних особистостей, що цілком зосереджені на теперішньому моменті. Більшості смертних цього не дано. Вони формують свої життя як плями хронометричного туману навколо точок, в яких перебувають їхні тіла — тобто або міркують про майбутнє, або чіпляються за те, що було. Як правило, вони настільки переймаються тим, що має або може статися, що події, які відбуваються зараз, доходять до них лише тоді, коли вони вже відбулися. Такою є більшість. Вони призвичаюються до страху, бо в глибині душі відчувають, що врешті-решт з ними станеться. Зазвичай саме це з ними й стається. 

Але Веренц завжди існував лише в теперішньому часі. Принаймні, досі. 

Смерть зітхнув. 

— ГАДАЮ, З ВАМИ НІХТО НІ ПРО ЩО ТАКЕ НЕ РОЗМОВЛЯВ? — загадково спитав він. 

— Прошу? 

— І ПОГАНИХ ПЕРЕДЧУТТІВ НЕ БУЛО? НІЧНИХ ЖАХІВ? СТАРИХ БОЖЕВІЛЬНИХ ВОРОЖОК, ЩО КРИЧАЛИ ВАМ УСІЛЯКУ ГИДОТУ НА ВУЛИЦЯХ?^[3] 

— Про загибель? 

— ОТЖЕ, НІ. ЩО Ж, НЕ ВАРТО БУЛО Й СПОДІВАТИСЯ, — кисло сказав Смерть. — ТАКІ РЕЧІ ВОНИ ЗАВЖДИ ПОЛИШАЮТЬ НА МЕНЕ. 

— Хто? — спитав Веренц здивовано. 

— ДОЛЯ. ПРИРЕЧЕНІСТЬ. РОК. УСЯ ЦЯ БРАТІЯ, — Смерть поклав руку на плече короля. — СПРАВА В ТОМУ, ЩО ВАМ, БОЮСЯ, ДОВЕДЕТЬСЯ СТАТИ ПРИВИДОМ. 

— Отакої, — пробурмотів король, споглядаючи своє… тіло, що мало цілком матеріальний вигляд. Цієї миті крізь нього раптом хтось пройшов. 

— НЕ БЕРІТЬ НАДТО БЛИЗЬКО ДО СЕРЦЯ. 

Веренц спостерігав, як його задубілий труп з належними почестями виносять із зали. 

— Спробую, — буркнув він. 

— МОЛОДЕЦЬ. 

— Але мені ж не доведеться тинятися туди-сюди в усіх тих білих простирадлах і ланцюгах, — додав король, — і гарчати та стогнати при цьому? 

Смерть знизав плечима. 

— А ХОЧЕТЬСЯ? — спитав він. 

— Ні. 

— ТО Й НЕ МОРОЧТЕ СОБІ ГОЛОВУ. 

З потаємних глибин свого темного савану Смерть видобув піщаний годинник і підніс його до очниць. 

— А ОТ ТЕПЕР МЕНІ Й СПРАВДІ ЧАС, — сказав він, розвернувся, закинув косу на плече і рушив геть із зали просто крізь стіну. 

— Егей! Агов! Почекай! — заволав Веренц, кидаючись за ним. 

Смерть не озирнувся. Веренц промчав за ним крізь стіну; це було ніби пробігти крізь туман. 

— Оце і все? — обурено спитався він. — Ну, а як довго я мушу бути привидом? Чому взагалі я маю бути привидом? Ти не можеш просто кинути мене тут отак! — він зупинився і звів угору можновладного, хоч і дещо прозорого пальця. — Стій! Повеліваю! 

Смерть похмуро струсонув головою і пройшов крізь наступну стіну. Король поквапився за ним з усією гідністю, на яку був ще здатен, і побачив, що Смерть уже підтягає попругу гігантського білого коня, який стоїть на зубцях стіни. На голові