Горіхова шкатулка [Ієн Мак'юен] (fb2) читать постранично, страница - 3

наступний, приємно чергуючись. Але вона ніколи не випиває третього, і це мене ранить.

«Я маю думати про дитину», — чую, як вона каже це, прикриваючи келих лицемірною долонею. У такі моменти я подумую вхопитися за свою мастку пуповину, як за оксамитовий мотузок у заміському будинку з добре укомплектованим штатом, і різко смикнути, вимагаючи обслуговування. Агов! Іще по чарці для нас тут!

Але ні, вона обмежує себе з любові до мене. І я люблю її — чи міг би я інакше? Мати, котру я ще маю зустріти, котру я знаю тільки зсередини. Недостатньо! Я жадаю зовнішньої її особи. Поверхні — це все. Я знаю, що її волосся «світло-солом’яне», що воно спадає «монетами диких кучерів» на її «рамена, білі, мов яблуневий м’якуш», бо мій батько читав їй при мені уголос свій вірш про це. Клод також згадував її волосся в менш винахідливих реченнях. Коли вона в настрої, то заплітає тугі коси, котрі обмотує навколо голови у стилі, як каже мій батько, Юлії Тимошенко. Я також знаю, що очі в матері зелені, що її ніс — перлистий ґудзик, що вона хотіла б, щоб його було більше, і що обоє чоловіків, кожен окремо, обожнюють той, який є, і пробували її заспокоїти. Їй багато разів казали, що вона гарна, але вона ставиться до того скептично, і це надає їй невинної влади над чоловіками, як сказав їй якось пополудні в бібліотеці мій батько. Вона відповіла, що, якби це було правдою, тієї влади вона ніколи не шукала й не хотіла. То була незвична для них розмова, і я слухав пильно. Батько, його звати Джон, сказав, що, якби мав таку владу над нею чи жінками загалом, то не міг би уявити, як можна від неї відмовитися. Я здогадався зі співчутливого хвилюватого руху, котрий на мить припідняв моє вухо зі стінки, що мати значуще знизала плечима, ніби кажучи: «Ну, в чоловіків не так. Що з того?» До того ж вона сказала йому вголос, що ця нібито притаманна їй влада, хоч яка б вона була, існує тільки завдяки чоловікам, що наділяють Труді нею у своїх фантазіях. Тоді задзвонив телефон, батько пішов відповісти, і цю рідкісну й цікаву розмову про тих, хто має владу, так і не було завершено.

Але повернімося до моєї матері, моєї нещирої Труді, чиїх яблуневих рук, і грудей, і зеленого погляду я жадаю, чия непоясненна потреба у Клоді була раніше від моєї свідомості, мого первісного «є», і чий голос часто промовляє до нього, а він до неї, у постільних шепотах, ресторанних шепотах, кухонних шепотах — так, наче обоє підозрюють, що черева мають вуха.

Раніше я вважав, що їхня обачливість була лише звичайною любовною інтимністю. Але тепер я впевнений. Вони розмовляють, легко обминаючи власні голосові зв’язки, бо планують жахливу подію. Якщо щось піде не так — я чув ці їхні слова — життя їхні буде зруйновано. Вони вважають, що як уже братися до справи, то робити це треба швидко і скоро. Вони кажуть одне одному бути спокійними й терплячими, нагадують одне одному про ціну недоношеного плану, і що він має кілька етапів, і що кожний із них має з’єднуватися з попереднім, і що коли хоч якийсь провалиться, то все посиплеться, «як старомодні різдвяні ліхтарики» — це незбагненне порівняння від Клода, котрий рідко каже щось незрозуміле. Від того, що вони мають на думці, їм самим стає лячно й недобре, і вони ніколи не можуть говорити про це прямо. Натомість вони загортають у шепоти недомовки, евфемізми й невиразні застереження, за якими йдуть кахикання й похоплива зміна теми.

Одної спекотної, неспокійної ночі минулого тижня, коли, як я думав, обоє давно вже спали, мати раптом сказала в темряву за дві години до світанку (згідно з годинником у батьковому кабінеті на першому поверсі):

— Ми не можемо це зробити.

І одразу ж Клод рішучо відповів:

— Можемо.

І потому, недовго подумавши:

— Можемо.

Два

Тепер стосовно мого батька, Джона Кернкроса, великого мужчини, другої половини мого генома, що його спірально закручена доля дуже мене непокоїть. У мені одному назавжди змішуються мої батьки, солодко й гірко, уздовж роз’єднаних хребтів цукрово-фосфатного кістяка, рецепту моєї фундаментальної самості. Я також змішую Джона і Труді у своїх снах — як кожна дитина, в котрої роз’їхалися батьки, я жадаю наново одружити їх, цю комплементарну пару нуклеотидів, і цим узгодити власні життєві обставини зі своїм геномом.

Батько коли-не-коли приходить до нашого дому, і я нетямлюся з радості. Часом він приносить матері смузі зі свого улюбленого кафе на Джад-стріт. Він має слабість до цих липких солодощів, що нібито мають подовжувати його життя. Я не знаю, чому він нас відвідує, бо йде він завжди затуманений смутком. Уже багато моїх різноманітних здогадів виявилися помилковими, але я слухав уважно й цього разу припускаю ось що: він нічого не знає про Клода, залишається паморочливо закоханим у мою мати, сподівається невдовзі знову бути з нею й досі вірить в історію, яку вона йому розповіла, що життя нарізно має дати їм обом «час і простір для зростання» й відновити їхній зв’язок. Також я знаю, що він поет, котрий не має