Горіхова шкатулка [Ієн Мак'юен] (fb2) читать постранично, страница - 2

та їжі.

Як це так, що я, не просто молодий, і добре б, якби вчора народився, можу знати так багато — або знати достатньо, щоб помилятися щодо стількох речей? Я маю свої джерела, я слухаю. Моя мати, Труді, коли вона не зі своїм другом Клодом, любить радіо й віддає розмовам перевагу над музикою. Хто з виникненням Інтернету міг би передбачити підйом і розквіт радіо або відродження того архаїчного слова —«бездротовий»? Понад пральним гуркотом шлунку й кишковика я чую новини, живе джерело усіх лихих снів. Під владою компульсивного потягу до самоушкодження я уважно дослухаюся до аналітики й суперечок. Щогодинні повтори, регулярні півгодинні підсумки мені не набридають. Я терплю навіть Всесвітню службу Бі-Бі-Сі з її дитинячими вибухами синтетичних труб і ксилофона, що відокремлюють номери програми. Серед довгої тихої ночі я можу іноді різко штовхнути матір ногою. Вона прокидається, не може заснути й тягнеться за радіо. Жорстока розвага, я знаю, але на ранок ми обоє ліпше з усім обізнані.

І вона полюбляє подкасти лекцій і аудіокнижки з саморозвитку: «Знай своє вино» у п’ятнадцяти частинах, біографії драматургів сімнадцятого століття й усіляку світову класику. Джойсів «Улісс» її заколисує, попри те, що захоплює мене. Коли в часи моєї молодості вона вдягала навушники-крапельки, я чув усе виразно, так вправно подорожували звукові хвилі крізь щелепу й ключиці, вниз по її кістковій будові, хутко крізь живильні навколоплідні води. Навіть телебачення доносить більшість своєї скромної користі за допомогою звуку. Та й коли моя мати зустрічається з Клодом, вони час від часу обговорюють ситуацію у світі, переважно у формі нарікань, хоча й самі замишляють зробити її ще гіршою. Умощений тут, де нічого робити, окрім як рости тілом і розумом, я все всотую, навіть дрібниці — а їх вистачає.

Бо Клод — така людина, що полюбляє повторюватися. Людина ліричних відступів. Потискаючи руку незнайомцеві — я чув це двічі — він каже: «Клод, як Дебюссі». О, як він помиляється. Він Клод-як-підрядник-будівельник, котрий нічого не вигадує, нічого не винаходить. Він насолоджується думкою, промовляє її вголос, потім знову її думає та — чому б ні — знову її каже. Удруге сколихнути повітря своєю думкою — невід ємна частина його насолоди. Він знає, що ви знаєте, що він повторюється. Чого він не може знати — то це того, що ви не отримуєте від цього такого задоволення, як він. Це, як я дізнався з Рітівської аудіолекції Бі-Бі-Сі, називається проблемою референції.

Ось приклад, як Клод розмовляє і як я збираю інформацію. Він і моя мати домовилися телефоном (я чую обидві сторони) зустрітися ввечері. Не беручи мене до уваги, до чого вони схильні, — вечеря при свічках на двох. Звідки я знаю про освітлення? Коли настає час і їх проводять до їхніх стільців, я чую, як мати скаржиться. Свічки горять на кожному столику, окрім їхнього.

Тоді одне за одним ідуть звук повітря, яке роздратовано втягує Клод, владне кляскання сухих пальців, таке собі підлесливе мимрення, що виходить, наскільки я можу вгадати, із зігнутого в талії офіціанта, тріск запальнички. Вони мають свою вечерю при свічках. Їм бракує тільки їжі. Але в них на колінах лежать масивні меню — я відчуваю нижній край того, яке тримає Труді, своїм попереком. Тепер я знову мушу вислухати Клодову домашню заготовку про мову меню, так, наче він перший у світі помітив ці неістотні недоладності. Він затримується на «смаженому на сковороді». Що таке «сковорода», як не облудне благословення вульгарного й нездорового «смаженого»? Де ще можуть смажити його морських гребінців із чилі й лаймовим соком? У яйцеварці? Перш ніж перемкнутися, він повторює дещо з цього, варіюючи інтонацію. Тепер його друга улюблена річ, імпортоване з Америки «грубо мелене». Нечутно рухаючи губами, я повторюю його роз’яснення ще до того, як він почне, коли легкий крен у моєму вертикальному положенні каже мені, що мати нахилилася, щоби покласти стримувального пальця на його зап’ястя й солодко сказати, відволікаючи: «Обирай вино, милий. Щось шикарне».

Я люблю випити разом з матір’ю келих. Можливо, вам так і не довелося скуштувати, або ви про це забули, добре бургундське (її улюблене) або добрий сансер (також її улюблений), проціджені крізь здорову плаценту. Ще навіть до того, як вино доходить — сьогодні це сансер «Жана-Макса Роже», — я відчуваю на своєму обличчі звук відкоркованої пляшки, наче ласку літнього вітерця. Я знаю, що алкоголь знизить мій інтелектуальний рівень. Він усім його знижує. Але ох, від радісного, рум’яного піно нуар або аґрусового совіньйону я обертаюся й перевертаюся з краю в край свого таємного моря, кружляючи у стінах свого замку, надутого повітряного замку, що слугує мені домівкою. Або так було, коли я мав більше простору. Тепер я приймаю свої насолоди поважно, і на другому келиху мої розмисли розквітають тією вольністю, чиє ім’я — поезія. Думки розмотуються пружинистими пентаметрами, де фрази то закінчуються разом із рядком, то переходять на