Бiлi звiрi [Ігор Маркович Росоховатський] (fb2) читать постранично, страница - 8

було навчитися панувати над собою. Тому вони так скидалися один на одного, нiби спецiально виведена порода людей-володарiв: високi, плечистi, з незворушними лицями, впевненi в собi. Великi яснi очi жерця Сандуу доброзичливо подивилися на мене:

— I ти нарештi можеш порадити, як з ними боротися?

Нi його лице, нi його очi не обдурили мене. Я добре зрозумiв прихований змiст його „нарештi“. Але не злякався. Менi нiчого було втрачати, крiм життя, а ним я вже не дорожив. I я вiдповiв вiдверто:

— Поки що нi.

Вiн уколов мене швидким поглядом.

— Знання, якi ми добули, не потрiбнi?

— Непотрiбних знань не буває. Ранiше чи пiзнiше вони дадуть свої плоди.

— „Пiзнiше“ нас уже не цiкавить. Чи ти вирiшив залишити вiдомостi про бiлих звiрiв їхнiм нащадкам?..

„Хiба нема правди в його словах? — думав я. — Але треба ще визначити, яка частка правди. Вiн вважає, що зараз треба думати не про розгадку таємницi, а про те, як врятувати людей. Але обидвi цi проблеми пов'язанi нерозривно. I мiй обов'язок вченого полягає насамперед у тому, щоб вiдкрити iстину, добути новi знання. А вже потiм їх можна використовувати для створення засобiв боротьби. Це зроблю я або вiн, можливо, вiн це зробить навiть краще, їхню касту навчають не того, як добувати знання, а як їх використовувати. Так розподiлено ролi в нашому суспiльствi…“

Я чув голоси дiтей за вiкном i вiдчував запах квiтучої алугувини. У неї великi бiлi квiти, їх дарують юнаки своїм коханим, хоча для того, щоб зiрвати їх, треба залiзти високо вгору по слизькому стовбуру. На мить я згадав тих, хто у мене був колись i кого я втратив, i в мiй мозок вп'ялася безжалiсна отруйна думка: „А чи мiг би ти так роздумувати, якби живi були Ксанда i Гуруу, якби ти сам дорожив життям? Може, тодi ти визнав би, що в словах жерця є логiка i що цього разу вiн, жрець, говорить з позицiї логiки, а ти, вчений, прикриваєшся, мов щитом, словами про те, що непотрiбних знань не буває…“»

«… - Я завжди дивувався, якi ми стали рiзнi, брате, — сказав Євген. — Але зараз ти перевершив себе. Хiба Григорiй Олександрович у даному разi може бути для мене прикладом? Вiн лiтня людина. Все, що вiн устиг зробити, лишилося позаду. Над усе вiн боїться втратити те, що придбав.

— Таж вiн не просто обертається назад! Вiн перевiряє себе, щоб виключити можливiсть помилки, — заперечив я.

— Iстину треба вмiти вiдчувати, — сказав Євген. — Iнтуїцiя вченого — дивовижний iнструмент. Це той самий „дубець“, котрий безпомилково вказує на воду там, де iншим доводиться рити землю сотнями свердловин.

— Однак рано виносити дослiди за межi лабораторiї! Треба почекати, треба перевiрити наслiдки попереднiх дослiдiв, — промимрив я, вiдчуваючи, наскiльки прiснi й нецiкавi мої слова. Я розумiв, що Валi та iншим уже набридло мене слухати.

Євген хитнув головою, i густе довге волосся на мить закрило йому лоба. Вiн промовив:

— Як казав Леонардо, „не обертається той, хто спрямований до зiрки“!

Валя вiдверто милувалася ним. А вiн скоса поглядав на представника президiї академiї.

I тодi я сказав… Що ж я сказав?..»

Тiм простягнув руку до сувоя. Вiн не розумiв, чому Семен зволiкає…

Запис шостий

«Зграя бiлих звiрiв з'явилася в околицi столицi.

Їхнiй натиск не стримує нi сила зброї, нi глибокi рови, нi отруєнi шматки м'яса, якi ми розкидаємо повсюди. Вони гинуть тисячами, а народжуються сотнями тисяч. Вони нападають на самотнiх перехожих i на великi загони озброєних солдат. Люди гинуть не тiльки вiд їхнiх iкл, а й вiд голоду та хвороб. Епiдемiї, про якi вже стали забувати, тепер пожинають багатий врожай. Стали пiдприємства. Люди поступово повертаються до первiсного способу життя, стають iграшками стихiй…

Пiсля повернення нашої експедицiї збори жерцiв позбавили мене звання вченого. Але яке значення має це тепер? Єдине, про що я думаю — дiстати зiлля, яке допомагає притамувати писк, що звучить у пам'ятi…

I ще одне бажання пригнiчує мене. Щоб задовольнити його, я радо витрачаю рештки обридлою життя. Я силкуюся дiстатися до озера Ланi, де мисливцi вперше помiтили бiлих звiрiв, що впали з неба. Можливо, менi пощастить розгадати їхню таємницю.

Дорогою я дiйшов висновку: там, де росте чагарник лиху, бiлi звiрi не водяться, i тiльки-но вони поїдають на якiйсь дiлянцi рослиннiсть, вона густо заростає цим чагарником…»

— Дивна людина! — вигукнув Тiм, коли вони закiнчили читати записи. — Кожному б ученому бути таким одержимим…

— Шкода, що вiн усе-таки не дiйшов до озера Ланi, — сказав Семен.

Задушлива, чадна темiнь оточувала печеру. Бiля входу коливалося сизе марево, облямоване срiблистими блискiтками, — це працював вартовий, — апарат, що створював енергетичний бар'єр.

— Треба дiйти до озера, — промовив Семен, роздивляючись карту, прикладену до записiв.

— Завершити його шлях? — напiвпитально мовив Тiм, спершись лiктем на кам'яний залом.

— Чому _його,_ а не наш? — у тон йому вiдповiв Семен, досить уже вивчивши зброєносця.

— Ну, це вiн хотiв з'ясувати…

— А ти не хочеш?