Бiлi звiрi [Ігор Маркович Росоховатський] (fb2) читать постранично, страница - 10

речi стояли на своїх мiсцях, нiчого не було перевернуто, розбито — нiяких слiдiв боротьби.

Вони оглянули другу кiмнату. То була спальня. Поперек широкого лiжка лежав скелет людини з поламаними шийними хребцями.

В третiй кiмнатi — дитячiй — вони побачили два скелети: дорослого й дитини. Скелет дорослого лежав бiли входу в кiмнату, скелет, дитини — в кутку. В обох — поламанi шийнi хребцi.

Навдивовижу ясно пригадав Тiм рядки записiв. Вiн побачив усю сцену загибелi людей, почув їхнi крики…

Враз пересохло в горлi, захотiлося швидше вибратися звiдси.

Однак Семен i не збирався йти. Вiн опустився на дитячий стiльчик, що жалiбно зарипiв пiд ним. Звук був неприємний — нiби вони почули скаргу мертвого дому.

Семен сидiв у незручнiй позi, зiгнувшись, поклавши пiдборiддя на колiна i напiвзаплющивши очi. Тiмовi здалося, що вiн знає, про що той думає, що згадує. Йому знову вчулися вiдчайдушнi крики, швидкi кроки, брязкiт зброї. Довгi бiлi тiла, що ожили в його пам'ятi, розпластувалися в стрибку. Вривався у вуха, пробивав голову навилiт жахливий писк.

Нiяк не вкладалася в рамки звичної логiки страшна арифметика. На цiй планетi бушували вiйни й повенi, виверження вулканiв i епiдемiї. Вченi застерiгали проти забруднення навколишнього середовища, висловлювали рiзнi пророцтва. Та хто мiг передбачити, що найстрашнiшою i невiдворотною небезпекою, «карою небесною» стануть якiсь невеликi тварини, названi бiлими звiрами.

Тiм помилявся: Семен думав не тiльки про цю планету. Вiн згадував: «…i тодi я сказав Євгеновi:

— Нам щонайменше потрiбен ще рiк.

Я знав, що представник президiї академiї прислухається до моїх слiв, що вiд нього залежить фiнансування наших дослiдiв. А втiм, i Євген пам'ятав про це.

— Нашi дослiди вже коштували немало! Ми не можемо без кiнця витрачати державнi грошi!

— Однак комусь це може обiйтися ще дорожче, — заперечив я.

Валя з жалем, майже з презирством, подивилася на мене i демонстративно вiдвернулася.

— Кому ж? — засмiявся Євген. — Марсiанам?..»

Семен хитнув головою, вiдганяючи невiдчепнi спогади, i незграбно пiдвiвся. Потягнувся, розминаючись пiсля довгого сидiння.

— Мабуть, ми знаємо досить, — промовив вiн, не помiчаючи запитання в поглядi Тiма.

Вiн дiстав карту, звiрився з нею.

— Можемо летiти до озера Ланi. Звiдси недалеко, — сказав.

«Вiн так звик до мене, що забуває пояснювати свої рiшення, — думав Тiм. — Але хто з нас бiльше винен у цьому?»

Вийшовши на вулицю, вони ввiмкнули гравiтри i попливли в прозорому повiтрi. Пiд ними тяглися долини, геть зарослi чагарником лиху.

— Бiлi звiрi з'їдали дерева i людей, а їх з'їв чагарник, невесело пожартував Тiм.

Семен рiзко повернув до нього голову, наче тiльки цiєї митi згадав про зброєносця:

— Твоя правда! В записах теж сказано, що вони бояться чагарника. — Очевидно, для них отруйний навiть його запах, летючi масла, якi вiн видiляє. Уявляєш, який парадокс? З розвитком цивiлiзацiї люди знищували непотрiбний їм чагарник, вiдвойовуючи мiсця для полiв, та коли бiлi звiрi знищили людей, чагарник розрiсся i в свою чергу знищив бiлих звiрiв…

— Тодi ми скоро повиннi знайти їхнi останки, — дiйшов висновку Тiм. — Починаються болота, а чагарник лиху, як нам вiдомо, росте всюди, крiм болiт.

Внизу пропливли луки, пасма горбiв… Потiм горби скiнчились, заблищали ланцюжки озер. Судячи з опису i карти, розвiдники були поблизу мети.

Семен круто спiкiрував униз. Тiм — за ним слiдом.

— Поглянь-но! — вигукнув Семен, простягаючи руки. — Ось що мав побачити автор записiв, щоб знайти зброю проти бiлих звiрiв!

Береги великого круглого озера були всiянi кiстяками. Сотнi тисяч кiстякiв в однiй позi — спрямованi до озера, розпластанi в останньому стрибку.

— Вони йшли помирати туди, звiдки прийшли, — зненацька охрипнувши, промовив Семен. Вiн показав на далекий конус згаслого вулкана. — Це, певно, Священна гора.

Вони опустилися на самiй вершинi й недалеко вiд кратера натрапили на металевi уламки, якi стирчали з грунту. По формi їх було видно, що колись то були частини сферичної споруди. Семен дiстав нiж i почав обережно викопувати їх, зчищаючи налиплий грунт. Його обличчя ставало дедалi похмурiшим. Губи ворушилися. Тiм спробував за рухом губ вгадати слова, але марно.

…А Семен згадував губи Євгена. Вони витягнулися двома вузенькими смужками, примхливi зморщечки зникли.

«— Я багато прощав тобi, брате, коли ти заважав менi, — казав Євген. — Думаєш, я не розумiв, чому ти робиш так? Не тiльки Валя стала причиною. Ти просто заздрив менi! Все життя, вiд самого дитинства! Начебто я був винен у тому, що народився не таким, як ти.

Вiн навiть не думав, як ранять тi слова й та правда, що була в них.

— Але тепер ти намагаєшся шкодити науцi, якiй я служу, — вiв далi Євген. — А цього я тобi не дозволю!

Семен вiдвернувся — не хотiв бачити блiдого обуреного обличчя iз скривленими губами, що робили його майже невпiзнанним. I так, не дивлячись на Євгена, вiн промовив:

— Я залишаю твою лабораторiю. Назавжди. Мiняю професiю. Буду лiтати. Я бiльше не