А я глянув у бічне дзеркало і прошепотів:
— Так тримати, Роджере.
Я увійшов у двері «Альфи», оглушливо гаркнувши: «Доброго ранку, Одо!», і побачив Фердинанда, що вилетів мені назустріч.
— Ну? — спитав я. — Вони вже тут?
— Так. Вони готові, — відповів він, чимчикуючи за мною коридором. — Тут до нас, до речі, один поліцейський зазирав. Високий, білявий, такий… шикарний.
— Що йому тут знадобилося?
— Дізнатися, що розповідав нам про себе Клас Грааф під час інтерв’ю.
— Так він же давно помер, — сказав я. — Вони що, досі розслідують цю справу?
— Це не щодо вбивства. Це щодо тієї картини Рубенса, вони ніяк не зрозуміють, у кого він її вкрав, ніхто не подав заяви про зникнення. Тепер вони хочуть відслідкувати його контакти.
— Ти сьогодні газет не читав? Тепер уже взагалі сумніваються, чи була у Рубенса така картина. Так що, може, Грааф її і не крав. А, скажімо, у спадок отримав.
— От чудасія!
— Що ти сказав цьому поліцейському?
— Дав йому наш звіт щодо інтерв’ю, ясна річ. Здається, нічого цікавого він там не знайшов. Сказав, що вийде на зв’язок, якщо виникне така потреба.
— І ти, звісно, сподіваєшся, що вийде?
Фердинанд розсміявся своїм пискливим сміхом.
— Що б там не було, — сказав я, — займись цим сам. Я цілком покладаюся на тебе, Ферді.
Я міг помітити, як він виріс і як зменшився — виріс від висловленої довіри і зіщулився від зменшувально-пестливого імені. Баланс — це наше все.
А тим часом ми дісталися кінця коридору. Я зупинився перед дверима і поправив краватку. По той бік дверей уже сиділи вони, чекаючи на останнє інтерв’ю. Чиста формальність. Бо кандидата вже рекомендовано і призначено, просто замовник ще цього не усвідомив, вони вважають, що мають сказати ще якісь слова.
— Запускаєш кандидата рівно за дві хвилини починаючи з цієї, — сказав я. — За сто двадцять секунд.
Фердинанд кивнув і поглянув на свого годинника.
— Один момент, — сказав він. — Її насправді звати Іда.
Я відчинив двері й увійшов.
Скрип крісел, що відсуваються, — усі підвелися.
— Прошу пробачення за запізнення, панове, — сказав я і потис три простягнуті руки. — Але хтось зайняв моє місце на парковці.
— Ну хіба це не виснажує, — сказав голова правління «Патфайндера» і запитально подивився на менеджера із громадських комунікацій. Той енергійно закивав. Третім був представник колективу, хлопець у червоному пуловері і дешевій білій сорочці, що виглядала з-під нього, напевне, якийсь інженерисько.
— Кандитат збирає правління о дванадцятій годині, тож давайте, певне, почнемо? — сказав я і сів у торці столу. Інший торець було, звісно ж, залишено для людини, яку за півгодини одностайно визнають новим головою «Патфайндера». Світло падало під таким кутом, щоб кандидат виглядав якомога вигідніше, а його крісло, на вигляд таке саме як і інші, мало трошки вищі ніжки. На стіл перед ним я вже поклав заздалегідь придбану мною шкіряну теку з його ініціалами й авторучку «Монблан» із золотим пером.
— Звичайно, — сказав голова правління. — До речі, я маю вам зізнатися. Клас Грааф справив на нас надзвичайне враження під час інтерв’ю, яке ми з ним провели.
— Справді, — сказав менеджер з громадських комунікацій. — Ми вирішили, що ви підібрали нам неперевершеного кандидата.
— Звісно, він був іноземцем, — сказав голова, шия його ворушилася, як у змії. — Але норвезькою базікав, наче тут і народився. І ми тут, до речі, згадали, коли ви пішли його провести, що голландці завжди вміли працювати з ринком експорту краще за нас.
— А ми поступово, можливо, змогли б оволодіти більш, так би мовити, європейським стилем керівництва, — підхопив менеджер з громадських комунікацій.
— І коли ви сказали, що не впевнені, що він підходить, то ми всі страшенно здивувалися, Роджере.
— Справді?
— Так. Ми просто вирішили собі, що вам не вистачає здібностей, аби оцінити людину. Я раніше вам цього не казав, але ми розмірковували над тим, щоб відізвати наше замовлення і вийти на Граафа навпрямки.
— І ви це зробили? — спитав я з кривою усмішкою.
— Чого ми не можемо збагнути, — сказав менеджер з громадських комунікацій, перезирнувшись з головою правління і посміхнувшись, — то це як ви зрозуміли, що із ним щось не так?
— Як ви інтуїтивно змогли зрозуміти те, чого ми буквально впритул не бачили? — сказав, кашлянувши, голова правління. — Як вам вдається так відмінно розбиратися у людях?
Я повільно вклонився. Підсунув свої папери на п’ять сантиметрів ближче до середини столу. І відкинувся на високу спинку свого стільця. Воно гойднулося — несильно, ледь помітно — назад. Я подивився у вікно. На світло. На темряву, яка прийде. Сто секунд. У кімнаті запала тепер повна тиша.
— Просто це моя робота, — сказав я.
І краєчком ока помітив, як усі троє промовисто кивнули один одному.
Я додав:
— До того ж, я вже тоді почав розмірковувати про іншого, кращого, кандидата.
Трійця
Последние комментарии
12 часов 1 минута назад
18 часов 23 минут назад
18 часов 31 минут назад
19 часов 4 секунд назад
19 часов 3 минут назад
19 часов 4 минут назад