Тінкі й чарівна квітка [Мері Блер] (fb2) читать постранично, страница - 8

прошепотіла Лілі, роззираючись довкола.

На хмарі уже не було так темно, як унизу. Уся вона сяяла блакитним сяйвом. Прямо перед мандрівниками відкрилася чарівна картина: в повітрі висіло безліч різнокольорових кульок, зроблених із хмар. Тут не було ні вулиць, ні будинків. Лише різні пухнасті кулі: великі й маленькі, райдужні й одного кольору, гладенькі й дуже волохаті.

Друзі увійшли до міста. З круглих отворів у кулях до них вилітали феріґарди. Кого тут тільки не було: білочки й цуценята, кролики й лисиці, ведмеді й поні. Їхня шерсть світилася, а крила мінилися всіма барвами веселки.

Розділ 10. Нове життя

Посеред міста феріґардів був вільний від куль майданчик. Там друзі побачили… містера Нокса! Усе ще зменшений, учений сидів на хмарі. Навколо нього гралися тварини, яких урятували Тінкі й Лілі.

Дівчинка побігла до звіряток. Вона обіймала і гладила пухнастиків, а малюки пищали від радості. Дивно, але містер Нокс ласкаво усміхався.

Крилатий кіт підійшов до вченого.

— Тепер доля цієї людини залежить від вас, — сказав він татові Лілі. — Я не впевнений, чи варто карати містера Нокса. Він зрозумів, що чинив зле, ставлячи експерименти над тваринами. І обіцяв більше не завдавати шкоди малюкам.

— Містер Нокс украв мою безцінну камелію, але я не тримаю на нього зла. Було б шкода кинути його до в’язниці… — Тато Лілі замислився.

— Тоді я попрошу вас наглядати за ним, — сказав кіт. — А ви, містере Нокс, подбайте про тварин, які тривалий час перебували у вашій лабораторії.

— Обов’язково! Було так жорстоко тримати в клітках цих милих створінь. На жаль, я зрозумів це лише тепер, коли сам побував у банці протягом дня, — похитав головою вчений.

— Гаразд. Може, ми навіть станемо друзями, — усміхнувся тато Лілі.

Кіт нічого не відповів, він змахнув своїми великими м’якими лапами над ученим, і той зник.

— Коли містер Нокс завтра прокинеться, він нічого не згадає, — мовив кіт. — І вас я попрошу нікому не відкривати наш секрет. Можете ви мені це пообіцяти?

— Звичайно, — твердо сказав тато Лілі. — Але чи згадає він, що став хорошим?

— Сподіваюся. Він думатиме, що йому наснився страшний сон про те, як він потрапив у банку і не міг вибратися з неї.

Тато Лілі надовго замовк, а потім, струснувши головою, рішуче сказав:

— Людина, хоч би якою вона була, заслуговує на те, щоб отримати шанс стати кращою. Я допоможу містеру Ноксу. Я стану його другом.

— Тож ми повинні повернути тварин у лабораторію? — розгублено спитала Лілі.

— Напевно, — відповів її тато.

— Але тоді вам доведеться знову посадити їх у клітки? — спитав Тінкі.

— Ні, — скрикнула Лілі. — Ми так не вчинимо. Ми відкриємо клітки, і нехай містер Нокс сам вирішує, як це сталося.

— Гаразд, — ласкаво відповів кіт-­учитель. — А тепер час повертати­ся додому.

Феріґард ляснув лапами, і навколо розсипалися золоті іскри. Яскраве світло засліпило всіх, а вже за мить на майданчику нікого не було.

Лілі прокинулася від того, що хтось тихенько дув їй в обличчя.

Дівчинка розплющила очі й радісно скрикнула:

— Тінкі! Я так боялася, що ти просто зникнеш.

— Я, звісно, зникну, але спочатку попрощаюся з тобою.

— І ми більше ніколи не побачимося? — засмутилася Лілі. — І більше не буде ніяких див?

— Дива ніколи не закінчуються для тих, хто в них вірить, — прошепотів кролик, ніжно обіймаючи дівчинку за шию.

Наступної миті феріґард розтанув у повітрі.

Лілі хутенько вдягнулася й пішла до вітальні. Там вона побачила тата й маму. Вони про щось захоплено розмовляли.

Дівчинка підбігла до батьків.

— Уявляєш, Лілі, мене знову запросили до Пекінського ботанічного саду, — радісно повідомив тато. — А ще вони дозволили мені взяти тебе із собою на літню практику.

— Невже я побуваю в цьому чарівному місці? — вигукнула Лілі й заплескала в долоні.

«Так, і справді: дива ніколи не закінчуються для тих, хто в них вірить», — подумала дівчинка, й щаслива усмішка сяйнула на її обличчі.