Стережися вовка [Адам Пшехшта] (fb2) читать постранично, страница - 3

class="book"> Запитаний відповів посмішкою і кивнув на знак згоди. Вони рушили вперед, молоді люди випередили старшого пана на кільканадцять кроків. Біля самої огорожі, що оточувала кладовище зупинилися навпроти дивного чи то пам’ятника, чи то надгробка – на підставці неправильної форми було розміщено плиту з барельєфом, який зображав двох молодих людей. На плечах чоловіка можна було зауважити офіцерські еполети. Марія присіла перед епітафією.

-- Гєоргій Яшин і Вєра Островська, -- прочитала вголос. – Чому в них різні фамілії, якщо вони були одружені?

-- Не були, -- відповів коротко Пренглер.

-- І їх поховали в одній могилі?!

-- Мабуть, що ні, це символічна могила. Хоча…

-- Розкажіть, що трапилося, -- попросив Корнт, який долучився до їхнього товариства. Він зняв елегантні рукавички з телячої шкіри, задумливо доторкнувся до плити.

-- Розповідати майже нічого, -- Пренглер знизав плечима. – Їй було вісімнадцять, йому двадцять один рік, познайомилися, закохалися, однак не могли одружитися.

-- Чому? – Марія поправила капелюшок, відкинула з чола пасмо темного волосся.

-- Класова різниця? Але це двадцяте століття. Вони померли в 1906 році, -- додала, поглянувши на стертий дощами напис.

-- Обоє походили зі шляхти, однак… Він був всього лиш поручиком елітарного Кексгольмського піхотного полку, який тоді був дислокований у Варшаві, Вєра з огляду на родинні зв’язки, займала значно вище становище в світському товаристві.

-- Що трапилося? – Марія закусила губи.

-- Вони закінчили життя самогубством. Навіть не відомо, як саме, родичі Вєри були надто впливовими, щоб факти стали надбанням громадськості. Подейкували про отруту, інші казали, що юнак подарував коханій смерть, взяв гріх на себе… В прощальному листі Вєра попросила, щоб хоч після смерті вони спочивали разом. З багатьох причин виконати це прохання було… важко. Чужих людей не ховають у спільних могилах, до того ж самовбивць на освяченій землі… Зрештою, було знайдено компроміс, родичі Вєри могли дійсно багато. Вони поставили цю могилу. Ходять чутки, що…

-- Так? – підвів брови Корнт.

-- Нібито родичів Вєри мучили докори сумління, тож вони поховали тут обидвох. Вночі, нишком. Але це тільки чутки. З очевидних причин, цього ніхто не перевіряв. Набагато ймовірніше, що вони спочивають окремо на різних кладовищах.

-- Хто Ви за фахом? – раптом запитала дівчина. – Звідки Ви стільки знаєте про це місце?

-- Маріє… -- жахнувся старший пан.

-- Нічого не трапилося, -- засміявся Пренглер. – Я архітектор. Тому й знаю варшавські кладовища. Сепулькральна архітектура – теж архітектура.

-- Гм… -- дівчина була спантеличеною. – Сепулькральна?

-- Могильна, -- підказав їй дядько.

-- Ви будуєте кладовища? – здригнулася Марія.

-- Та де там! – Пренглер знов засміявся. – Кладовищ не будують, вони самі з’являються, хоча певні речі можна, а навіть потрібно запланувати. Я будую готелі.

Подальшу розмову перервав звук швидких кроків, майже бігу. Чоловік, що наближався, посміхнувся ще здалеку, однак його посмішка не торкалася очей – ті надалі залишалися холодними й сірими, немов осінній туман. Грубо витесані, майже брутальні риси обличчя могли подобатися жінкам, так само як худорлява, хоч м’язиста постать, яка випромінювала тваринну енергію. Незнайомець курив сигару, перш, ніж підійти, кілька разів демонстративно струсив попіл на стежку.

-- 'Demoiselle Marie... – здавалося його не обходить ніхто, крім дівчини. Пренглер зауважив побілілі пальці Корнта, що стискали тростину. В погляді старшого чоловіка відчувалися гнів і тривога.

-- Моє шанування! – продовжив новоприбулий, цілуючи руку почервонілої Марії. Пізніше, з вдаваним здивуванням, ніби щойно його побачив, повернувся з легким поклоном до Корнта, нарешті оцінив поглядом Пренглера.

-- Бачу, Ви заводите нові знайомства, -- зауважив він насмішкувато. – Ну, але нічого дивного, Марі така… жадібна до знань.

-- Пан Єжи Пренглер, Альфред Жарський, -- представив з явною неохотою Корнт.

-- Авжеж, авжеж, якщо йдеться про мене, то без “панів” та інших буржуазних церемоній, -- сказав іронічно Жарський.

Недбалим рухом протягнув руку Пренглеру.

-- Я почекаю, поки Ви докурите сигару, -- процідив архітектор. – Взагалі-то, неввічливо вітатися, коли чимось зайнятий. Так само, як курити на кладовищі. От, ще одне, буржуазне упередження, якого дехто з нас дотримується.

-- Він має рацію, Фреде, -- Марія смикнула товариша за рукав. – Викинь сигару.

-- Твоє бажання для мене закон, -- Жарський кинув недопалок у розташовану на відстані кількох метрів урну зі сміттям. Тоді привітався з Пренглером коротким рукостисканням, після чого Марія відтягнула його в бік могили коханців-самогубців. Перед цим