Стережися вовка [Адам Пшехшта ] (fb2) читать постранично

- Стережися вовка (пер. полігНОТ) (а.с. Вовчий легіон -2) 1.97 Мб, 27с.  (читать) (читать постранично) (скачать fb2) (скачать исправленную) - Адам Пшехшта

Настройки текста:





Стережися вовка (Вовчий легіон – 2)

Адам Пшехшта

Переклад з польської -- полігНОТ

------------------------------------------------------

https://www.facebook.com/pg/PoligNOT

Заходьте на мою сторінку на Facebook і підписуйтеся, щоб довідуватися, коли буде продовження.


Чоловік попросив “Барикади”. Кіоскер, дебелий чолов’яга з агресивним виразом обличчя, гостро зиркнув на нього – всі знали, що редакція газети, яка видавалася в Любліні, має комуністичні переконання.

-- Давно пора ліквідувати цю ганчірку, -- гаркнув він.

Кинув газету на прилавок, немов мав справу з чимось брудним і смердючим. Клієнт провів рукою по зім’ятому потужною долонею папері, сумно похитав головою.

-- Бачте, я волів би не погнуту газету, -- пояснив. – Бо звик до послуг найвищої якості.

Кіоскер зірвався з крісла з сердитим хрипом, схопив чоловіка за рукав піджака. А вірніше, хотів схопити. Він приголомшено спостерігав, як одягнене в шовкову тканину передпліччя, яке досі вільно спочивало на прилавку, зникає немов хтось махнув чарівною паличкою, а незнайомець делікатним, майже елегантним рухом хапає один з його пальців. Пролунав неприємний хруст виламаного з суглоба великого пальця, продавець закусив губи, стримуючи окрик болю. Він сам не знав чому, спрацював якийсь древній інстинкт. Адже кільканадцять метрів далі, вулицю патрулював поліціант.

-- Я ж сказав, -- обізвався з докором клієнт. – Тільки найвищої якості…

Він розгорнув поданий кіоскером новий екземпляр, який ще пахнув свіжою фарбою і пробіг поглядом розділ приватних оголошень. За якусь мить, зі зневажливою посмішкою, викинув газету в кошик для сміття. Продавець почекав, поки незнайомець зникне з поля зору, і постогнуючи від болю, витягнув газету з урни. Серед оголошень, автори яких шукали братньої жіночої душі (“бажано з великим бюстом”), виділялося одне, небанальне: “Зірки кажуть, що Мисливець повинен стерегтися вовка”. Під текстом підписався якийсь Іоанн де Монте Реджіо.

***

Не дивлячись на навколишню зелень, не дивлячись на сповнений сонячного жару вітер, що пахнув квітами, навкруги відчувався якийсь холод. Холод, що не мав нічого спільного з температурою, та все одно пронизливий. Запах літа, на який накладався сморід вологого моху, також був іншим. Не таким гострим. Тіні, які падали згори від корон дерев, зливалися з тінями могильних плит, що виростали з землі. Широкоплечий чоловік, років десь під тридцять, вдивлявся задумливим поглядом в фотографію, розміщену на кам’яному цоколі. Його споглядання обірвав делікатний кашель. Пара, що з’явилася з-за сусідньої плити, виглядала, як батько з донькою. Обоє були одягнені скромно, проте елегантно, рухалися з гідністю, притаманною тільки аристократам чи багатіям. Або і те, й інше.

-- Дуже перепрошую, -- обізвався новоприбулий. – Можна запитати, що Вас так… зацікавило? Може Ви родич, -- він схилився, щоб краще прочитати дещо затертий напис. – генерала Маркграфського?

-- Дядьку… -- спробувала зупинити його супутниця.

Той, до кого вони звернулися, досить довго придивлявся до непроханих гостей, немов повернення до реальності вимагало зусилля і часу.

-- Ви… -- він підвів красномовно брови.

-- Густав Корнт, -- легко схилився старший чоловік з припорошеними сивиною скронями. – А це моя небога, Марія.

Дівчина витончено зробила реверанс, на її обличчі засяяла легенька, напівнасмішкувата посмішка.

-- Дядько нудьгує, -- пояснила вона. – Щоб розвіяти нудьгу, він зробить все, навіть зачепить незнайому, Богу душу винну людину, -- пробурмотіла.

-- Єжи Пренглер, -- представився у відповідь незнайомець. – Вас цікавить історія генерала Маркграфського, чи потрібна якась допомога? Ви заблукали?

-- Заблукали? – пирхнула Марія.

-- Я гадав, що лівонська шляхта рідко відвідує Варшаву, -- пояснив з ледь помітною іронією Пренглер.

-- Ви нас знаєте? – запитала гордовито дівчина.

-- Чув фамілію. Моя мати з дитинства навчила мене трохи про геральдику і познайомила зі своїми аристократичними родичами. Справжніми й вигаданими. Бачте, мій батько не був шляхтичем.

Старший чоловік похитав тростиною, пирснув сміхом.

-- Не смійте звертатися до мене за титулом, юначе! Повертаючись до справи: що робить поляк, і, як здогадуюсь, католик на православному кладовищі біля могили російського шефа поліції з часів поділу Польщі?

Пренглер не мав наміру пояснювати особі, з якою щойно познайомився, як глибоко можна зануритися в застигле минуле, пірнути в історію, не велику, яку пишуть науковці, і в якій йдеться про долю народів і держав, а особисту, навіть інтимну історію людей, що спочивають на території некрополя, скласти картину минулих часів, використовуючи виставлені на загальний огляд долі.

-- Вам знайомі обставини смерті Маркграфського? – запитав він коротко.

Корнт покрутив головою. Він вдивлявся в Пренглера холодними, блакитними очима, немов дитина, що чекає на свою улюблену казку. Не дивлячись на свій похилий вік, він не справляв враження недолугого, тростина під