Стережися вовка [Адам Пшехшта] (fb2) читать постранично, страница - 2

знайомі обставини смерті Маркграфського? – запитав він коротко.

Корнт покрутив головою. Він вдивлявся в Пренглера холодними, блакитними очима, немов дитина, що чекає на свою улюблену казку. Не дивлячись на свій похилий вік, він не справляв враження недолугого, тростина під пахвою здавалася швидше реквізитом, ніж необхідним аксесуаром.

-- В серпні 1906 року, я називаю дату за нашим літочисленням, його вбили бойовики ПСП.

-- Але на фотографії видно також якусь дитину! – вигукнула Марія. Вказівним пальцем вона доторкнулася до круглого личка, зображеного біля генерала, хлопця.

-- Саме до цього ми доходимо, -- сказав з ледь помітною посмішкою Пренглер. – Маркграфський був шефом поліції в Польському Королівстві. Керував діяльністю охранки… Знаєте, що таке охранка?

-- Звичайно, -- фиркнула дівчина. – Царська таємна поліція, яка безжально придушувала будь-яку революційну діяльність.

Її дядько демонстративно закотив очі.

-- Пробачте її, -- сказав. – Начиталася різних дурниць. В певному віці важко відрізнити правду від пропаганди.

Не дивлячись на, здавалося б, легкий тон, посмішка Корнта була дещо вимушеною. Так, наче погляди небоги турбували його більше, ніж він хотів визнати. Марія гнівно зморщила брови, але не обізвалася на його слова.

-- Охранка боролася також проти рухів за незалежність, -- обізвався Пренглер, задумливо придивляючись до дівчини. – Хай там що, ліквідовуючи ворогів царя, Маркграфський був ефективним, компетентним і безжальним. Його засудили до страти. Проблема полягала в тому, що в системі охорони генерала було важко знайти слабу ланку. Фактично, знайшли тільки одну. Його сім’ю... Маркграфський працював у Варшаві, а жив у невеличкому палаці на околиці Отвоцька. Він повертався з роботи додому потягом, в спеціальному вагоні з охороною. На станції в Отвоцьку на нього чекала карета. Звичайно, жандарми конвоювали його до самого палацу, але переважно залишалися на певній відстані від карети, бо нею часто приїжджала жінка генерала з дітьми. Важко сказати, чи вони воліли не лізти в його приватне життя з власної ініціативи, чи виконували наказ Маркграфського, достатньо, що це був найкращий момент для нападу. От вони й напали… Бойовики розстріляли карету зблизька. Справу полегшило те, що захоплена зненацька охорона втекла. В перехресному вогні загинув Маркграфський і його син Кока, дивом врятувалися жінка, між іншим полька, донька і гувернантка.

-- Що це за зменшувальна форма: Кока? – запитав Корнт.

-- Від Миколая, а може Константина, -- пояснив Пренглер. – Хлопцю було дев’ять років.

-- Вам його шкода? – в голосі Марії пролунала непідробна цікавість.

-- Шкода, -- підтвердив він. – Але понад все, я замислююся, де проходить межа поміж боротьбою за незалежність, за свою країну і тероризмом.

-- Ви були на війні? – несподівано змінив тему Корнт.

-- Був.

-- Як гадаєте, чим відзначається переможна військова операція?

-- Я не зовсім розумію… -- Пренглер стурбовано закусив губи.

-- Розумієте, розумієте, -- кинув Корнт звинувачувальним тоном. – Швидкістю, брутальністю, вмінням пристосуватися до ситуації. Одним словом – силою.

-- Силою? Маючи чисельну перевагу, кожен дурень може перемогти, -- фиркнув Пренглер.

-- Я не про таку силу, не в цьому значенні. Йдеться про відсутність докорів сумління, прагматизм. Мабуть, бойовики ПСП могли вбити Маркграфського і в іншому місці, але з великими власними втратами. Вони прийняли правильне рішення. На ворога потрібно нападати, коли він слабий, а не готовий до бою. Комуністи, -- ствердив він задумливо. – Комуністи це розуміють. Тому їхня сила зростає, тому вони такі ефективні. Бо їхні вороги стоять перед дилемами, задумуються про мораль і етику, а вони повністю ігнорують ці питання, їх цікавить тільки результат, -- закінчив він похмуро. – І, зрештою, вони переможуть…

- Може, аж так погано не буде? – запитав Пренглер, міряючи поглядом явно спохмурнілого співрозмовника. Старший чоловік вбив кінець тростини в землю і, делікатно знявши руку небоги з плеча, похитався на п'ятах, повільно покрутив головою. Якийсь час вони стояли мовчки, тишу обірвала Марія.

-- Може Ви все-таки проведете нас до виходу? Щоправда, ми не заблукали, але охоче оглянемо по дорозі інші цікаві… місця. На якусь мить її обличчя набрало бешкетного виразу, як в малої дівчинки, яка домагається солодощів. Засяяли очі смарагдового кольору, вона чарівно наморщила носик.

-- Радий служити, -- засміявся Пренглер, вказав на одну з алейок. – Сюди ми дійдемо до іншої цікавої могили.

-- Так? – пробудився з задуми Корнт.

-- Дуже романтична історія, -- відповів молодший чоловік, звертаючись до Марії. – Велике кохання…

-- Можна, дядечку? – Дівчина просунула долоню під руку Пренглера.