Накко Ольга [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать постранично

НАККО Ольга Єгорівна

ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російсько-молдовський.

Письменник.

З дворянської родини. Батько, Накко Є., – освітянин.

Народилася в 1840 р. в м. Одесі Російської імперії (нині – адміністративний центр однойменної

області України).

Померла в 1919 р. в м. Одесі Російської імперії (нині – адміністративний центр однойменної

області України).

Виховувалася в одеському пансіоні пані Фітингоф (1854), закінчила Одеський інститут

благородних панянок (1857), навчалася в Варшавській ремісничій школі.

Працювала вчителькою в низці бессарабських населених пунктів (1899-1917).

Друкувалася в газетах «Одеський аркуш», «Новоросійський телеграф», «Бессарабський вісник»,

«Одеський вісник», а також в «Південному збірнику», «Пушкінському збірнику».

Як літератор дебютувала брошурою «Керівництво з вивчення геліомініатюри, найповніше і

найдокладніше» (1882).

Потім настала черга оповідань і нарисів: «Вовк», «Прокляте місце», «Казка про Максима

Платоновича», «Дні молодості (З життя О. С. Пушкіна в Кишиневі)», «Дні юності», «Кір Христо і

Кір Янакі», «Папаруда», «Хто він?», «В лещатах бідності», «Тася», «Двійка», «Проект-мрія»,

«Одруження генерала Фредмана».

Наша землячка – автор книг «Бессарабські нариси і оповідання» (1900), «Оповідання» (1912),

«Баймачани» (1913).

Вийшовши заміж за бессарабського історика і літератора О. Накко (1858), наша землячка

потрапляє, за її ж словами, «в саму глушину Бессарабії», нове для неї середовище, де все

дивувало, у тому числі й молдавська мова, яку вона тоді зовсім не знала, але якою «вельми скоро

вивчилася говорити».

Серед друзів та близьких знайомих Н. – Л. Толстой, В. Ляпунов, С. Плаксін та ін.

***

ДО ДЖЕРЕЛ

, з творчого кредо О. Накко

До джерел духовності.

ФАТАЛЬНЕ КОХАННЯ, з оповідання О. Накко «Вовк»

Був прекрасний весняний день, свято св. Георгія й іменини молодого лісника. Ліс пах молодою

зеленню і квітучими деревами, а ранні солов’ї так і заливалися, прославляючи весну своїм

чудовим співом. Тодер, хворий, лежав на призьбі хатини і напівдрімав. Георгій у дворі перед

будинком зварив мамалигу, вивалив її з казанка на низенький круглий столик (навколо таких

столів і тепер обідають, сидячи на землі, в Молдавії), налив в миску борщу з молодого баранчика

із запашними травами і покликав батька обідати. Тодер, не встаючи, перевернувся на інший бік,

протягнув руку, спробував борщу, похвалив його, але їсти не міг. Георгій пильно подивився на

нього й спохмурнів: йому було шкода батька і шкода...

– Ось йде Георгіца! – радісно закричали дівчата і хлопці, коли з лісу з’явилася дебела фігура

молодого лісника.

...Потанцювавши і наговорившись вволю з молоддю, Георгій зібрався додому раніше заходу

сонця. Ще було світло, коли він добрався вузькими стежинами, напростець, до своєї хатини.

Старий міцно спав. Але що це? Над дверима на даху великий шматок дерну! Звідки це?

Не розбудивши батька, Георгій увійшов до хатини, аби зняти своє святкове вбрання. Тут чекав

його новий сюрприз, та такий, що уразив його своєю несподіванкою, так..., що з сильного

переляку вибіг з хатини і розбудив батька.

– Тату, тату, вставайте, у нас русалка! – Тодер розплющив очі і посміхнувся, думаючи, що син

жартує, однак, побачивши його перелякане обличчя, зараз же встав.

– Де русалка? Бог з тобою! Що це тобі привиділося?

– Русалка, їй-богу русалка у нас в хатині! Спробуйте подивитися самі.

Старий перехрестився і увійшов. Він оглянув усі кути, заглянув під лавку, за скриню, за піч, під

стіл – ніде нікого.

– Заспокойся, немає ніякої русалки, – сказав він, виходячи на поріг.

– Як немає? Подивіться на печі!

Тодер знову увійшов. На печі, притиснувшись в куточку, сиділа, підібгавши під себе ноги,

молоденька хороша дівчина з білою хусточкою на голові. Вона полохливо дивилася і нервово

кусала кінчик хустки. Старий узяв її за руку і, переконавшись, що це жива істота, а не примара,

дуже зрадів і ласкаво заговорив з нею:

– Звідки ти, красуне моя, і як тебе звуть? – Дівчина ніяковіла і не відповідала.

– Сину мій, бог послав нам щастя! – радісно сповістив він синові, що в подиві стояв на дворі. –

Там не русалка, а гарненька дівчина, вітаю тебе.

Проте Георгій засмутився, йому було прикро. Він добре знав, що за молдавським звичаєм