Безродная Юлия (fb2)

- Безродная Юлия [Справочник-дайджест] 23 Кб (скачать fb2) - Николай Михайлович Сухомозский

Настройки текста:




БЕЗРІДНА Юлія Іванівна


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Прозаїк, драматург. Справжнє прізвище – Яковлєва Юлія Іванівна. Одна з світових зачи-

нательок жіночого роману.

З чиновницької родини.

Народилася в грудні 1858 р. (січні 1859) в м. Василькові Київської губернії Російської

імперії (нині – районний центр Київської області України).

Померла 16 червня 1910 р. у м. Двінську Російської імперії (нині – м. Даугавпілс, Латвія).

Похована на місцевому православному цвинтарі.

Закінчила жіночий пансіон графині Лєвашової у Києві (1875), вчилася на історико-

філологічному факультеті петербурзьких Вищих жіночих бестужевських курсів (1879-

1882).

Член Вільного економічного товариства.

Друкувалася в газетах «Санкт-Петербурзькі відомості», «Саратовський щоденник»,

«Південь», «Русь», журналах «Вісник Європи», «Російська думка», «Російське багатство»,

«Світ божий», «Нове слово», «Північний вісник» та ін.

Як літератор дебютувала в журналі «Світ» оповіданням «На чисте повітря» (1878).

Потім настала черга роману «Минуле» (1887), оповідання «Великодушний Голіаф» (1895), повістей Б. «Золоте дно» (1907), «П’ятий акт» (1909), «Життя пройшло» (1912).

Наша землячка – автор п’єс «Перлинне намисто» (1902), «Тінь» (1910).

Її перу також належить збірник «Офорти» (1892).

П’єса «Перлинне намисто» йшла на сцені петербурзького Театру літературно-художнього

товариства, однак вона була вилучена з репертуару на вимогу військового міністра О.

Куропаткіна «за виставлення офіцерів в ганебному вигляді».

Що стосується особистого життя, то поет М. Мінський, заради одруження на нашій

землячки, поміняв віру і прийняв православ’я (1882).

Серед друзів та близьких знайомих Б. – В. Короленко, М. Вагнер, П. Биков, В. Дмітрієва, М. Ганфман-Іполитов, В. Сірошевський, К. Лєткова, П. Мокієвський, В. Лесевич та ін.


***

БІЛЬШЕ ЧИТАТИ

, з письменницького кредо Ю. Безрідної

Читання відволікає від поганих вчинків.

ПРОДАЛИ В ЗВІРИНЕЦЬ, з оповідання Ю. Безрідної «Як спіймали мавпу»

Величезний індіанський ліс нерухомо застиг, обійнятий полуденною спекою. Тихо стояли

густі магнолії і високі пальми, переплетені повзучими рослинами. Було так тихо.

Але здалека почулися звуки, – ніби хтось сокирою прорубував собі крізь гущавину

дорогу. Змія витягнула ще вище голову, аби подивитися в чому справу, але, побачивши

натовп людей, шиплячи, поповзла швидше в гущавину.

Звуки сокири ставали все яснішими. Ось нарешті в прорубаному проході з’явилося

декілька індійців; ноги і груди їх були голі й розписані різноколірною фарбою. На голові

їх колисалося чудове пір’я райських птахів і папуг. За ними йшло двоє європейців,

одягнених з головою в сірі полотняні балахони.

– Тепер треба йти тихо, – сказав вожатий індієць ламаною англійською мовою, – я бачив

сліди мавп...

Європейці стали прислухатися, проте не могли вловити жодного звуку.

...Травою просувалося ціле стадо мавп. ...Старий ватажок раптом побачив одного з

європейців, який, захоплений цікавістю, висунув голову із-за товстого пальмового

стовбура.


1

Миттєво стихли веселі крики. Мавпи завмерли на секунду, а потім почали стрибати з

дерев стрімголов, одна за одною, не забуваючи, втім, захопити з собою більше апельсинів.

Коли всі зібралися, ватажок знову сталь попереду стада, і мавпи зникли так швидко, що

європейці не встигли навіть побачити, в який бік вони втекли.

– От досада! – сказав один з них: – дивилися, дивилися, а жодної не зловили.

Ніби у відповідь на це, з-під апельсинового дерева почулося тужливе завивання. Мисливці

побачили там крихітну мавпочку. Ймовірно, мати похапцем забула про неї, малятко

відстало від дорослих і тепер тужливо пищало, закликаючи батьків.

Через хвилину у відповідь на заклик пролунав тривожний крик, і на сусідньому дереві

з’явилася мати, котра поспішала до свого дитинчати. Ось вона вже протягнула до нього

руки, як раптом із-за кущів пролунав постріл, і бідна мати із стогоном схопилася за груди, а потім бризнули на траву і червоні краплі крові.

...Малятко з криком скочило на груди матері й тужливо стогнало, ніби плакало, до тих пір, поки мисливці не понесли її з собою.

...Через деякий час до трупа мавпи підійшли її товариші. Вони обступили її, штовхали, брали за руку; але, переконавшись, що вона вже мертва, з жалібними криками підняли її

собі на плечі і понесли кудись далеко в гущавину.

Маленьку мавпочку відвезли на кораблі далеко-далеко від рідного лісу і продали в

звіринець.


ЩЕЗ ЕНТУЗІАЗМ, з оцінки оповідання Ю. Безрідної «Життя збігло» Ф. Волховським

Для людей, котрі присвятили життя служінню своєму народу років 40-45 тому, всі ці

розчарування звучать дивно і всі ці розчаровані і передчасно постарілі молодики і дівиці, за всієї їх національної і духовної спорідненості, за всієї їх симпатичності, є досить

чужими, такими, що викликають мимовільний потиск плечей.

Озираючись на свою молодість, я особисто, наприклад, пригадую молодий ентузіазм, який

надихав мене і моїх однолітків.


БЕЗПАРТІЙНІ ЕКСПЕРИМЕНТИ МОЛОДІ, з розвідки М. Могильнер «Міфологія

«підпільної людини»

Розчарування «революціонерів мимоволі» в партійному існуванні перетворилося на одну з

головних тем лихоліття. Герой оповідання Юлії Безрідної вирішує одружуватися на

коханій, але в день весілля до них приходить мати першої дружини героя, щоб зірвати

урочистості. Перша дружина була революціонеркою, вона вела за собою чоловіка в світ

політичної боротьби. Її стратили, і тепер, за логікою Підпільної Росії, чоловік і товариш

має зайняти її місце. А він не захотів стати Героєм, він закохався в звичайну дівчину і

бажає простого особистого щастя.

...У іншому оповіданні тієї ж письменниці («Життя збігло», 1912) з своїм партійним

минулим прощалася група молоді: одні шукали порятунку в релігії, інші – в коханні.

Молодь експериментувала з новими формами стосунків, відмінних від товариськи

партійних.

Читачі вважали це оповідання «живим і правдивим», але для захисників партійності це

означало лише те, що оповідання є частиною розпусної дійсності, яку слід затаврувати.

ЗБИРАЛИСЯ НА ПОСИДЕНЬКИ, з книги В. Вересаєва «Літературні спогади»

О. І. Іванчин-Писарєв, який завідував редакцією «Російського багатства», передав мені

запрошення бувати на «четвергах», котрі щонеділі влаштовувалися редакцією для своїх

співробітників. Це була для мене радість, більше за всі інші радощі, що так рясно

сипалися на мене в ці місяці; найбажанішим, найдорожчим і близьким літературним

середовищем була на той час літературна група, на чолі якої стояли М. К. Михайловський

і В. Г. Короленко.


2

Збиралися в редакції журналу, на Басейній. Постійно бували найближчі співробітники

журналу: М. Ф. Анненський, життєрадісний старий з душею хлопця; філософ-позитивіст

В. В. Лесевич, скромний, з червоним, шишкуватим носом гіркого п’яниці, в житті своєму

що не випив ні краплі вина (у нього була алкоголічна спадковість, він знав це і берігся); захлинаюче-регочучий публіцист-соціолог С. М. Южаков із зовнішністю Фальстафа;

витончений О. І. Іванчин-Писарєв, в золотих окулярах, П. В. Мокієвський та інші.

Наїжджали В. Г. Короленко (здається, він у той час жив вже в Полтаві), С. Я.

Єлпатьївський. З белетристів бували ще польськи-ввічливий Вацлав Сірошевський, який

недавно повернувся із страшного засилання з «краю лісів» на півночі Якутської області; красень-інженер Н. Р. Гарін-Михайловський, з молодою особою, блискучими очима і

абсолютно сивим волоссям; Юлія Безрідна; Кат. Лєткова й ін.

За довгим столом пили чай з бутербродами, розмовляли. Серйозних розмов тут не

піднімалося, суперечок не було, – було веселе базікання інтелігентних людей, обмін

політичними і літературними новинами. Відчувалося, що центральною особою тут є

Михайловський. Він загалом говорив мало і стримано і був – дивно це, але мені так

здавалося – сором’язливим. У темно-синій австрійській куртці, прямій, з довгою, вже

сивою бородою, з густим ще волоссям, в золотому пенсне. Прекрасний, розумний лоб і

недобра лінія губ.

До мене він поставився привітно. Дивився ласкаво, дуже хвалив повість. Я йому розповів

про відмову, одержану від «Російської думки». Він усміхнувся.

– Ну, багато я за нею знаю промахів, а такого не чекав!


ЕСЕРІВ НЕ ПІДТРИМАЛА, з монографії С. Махоніної «Історія російської

журналістики»

Питання про перехід газети («Син Вітчизни» – авт.) на позиції партії есерів вирішувалося

демократичним шляхом на загальних зборах співробітників. В. Чернов розповів про

програму есерів в революційний період, однак його підтримала не вся редакція. Завідувач

оглядом перси М. Ганфман-Іполитов заявив, що він «самовизначився» як кадет, Не

погодилися залишитися в газеті відомий фейлетоніст Яблоновський, критик Ганейзер,

письменниця Юлія Безрідна.

Тобто рішення про перехід «Сина Вітчизни» на становище центрального органу партії

есерів ухвалювалося колегіально. Правда, довго центральний орган лівої партії

проіснувати не міг і так же, як і «Нове життя», в кінці 1905 р. «Сина Вітчизни» було

закрито.


ВІДПРАВИЛА ШІСТЬ ВОЗІВ З КНИГАМИ, з статті Н. Глухової «Про минуле – заради

майбутнього»

Дещо пізніше в роботі бібліотеки (с. Колпашево – авт.) взяли активну участь

політзасланці. Вони поповнили книжковий фонд своїми особистими книгами. Відомий

такий випадок: у Колпашево на шести возах привезли книги і журнали, відправлені з

Петербургу відомою на той час громадською діячкою Юлією Безрідною.

...Дуже важливо зазначити, що навколо роботи бібліотек йшла гостра ідейна боротьба.

Передові люди засилання відстоювали необхідність строго ставитися до підбору і

використання книжкових фондів. Самі засланці свідчили, що в їх бібліотеках була

література різних політичних напрямів: і більшовицька і меншовицька, і есерівська і

анархічна. Тому навіть навколо питання про той, хто повинен очолювати бібліотеку йшла

боротьба.

Активністю політзасланців був незадоволений губернатор Томська Гран. Влітку 1911 року

він зробив поїздку місцевими поселеннями політзасланців, після якої дав вказівку закрити

бібліотеку, що й було зроблено. Проте через рік бібліотека виникла знов. Відомостей про

те, скільки вона проіснувала, не знайдено. Відомо тільки, що з 10 квітня 1922 року в

Народному будинку знову почала функціонувати бібліотека, й іменувалася вона


3

повітовою. ...З 1927 року бібліотека стала називатися районною, книжковий фонд її

складав 12 тисяч екземплярів.

ДУХОВНА ЇЖА ДЛЯ АРЕШТАНТІВ, з монографії Л. Рощевської «Бібліотеки

Великоустюзького повіту в XIX – на початку XX століття»

Книги з устюзької публічної бібліотеки одержували і в арештних будинках. У 1906 році

газета «Російські відомості» опублікувала статтю Ю. І. Яковлевої (псевдонім – Ю.

Безрідна) «З світу по книзі», присвячену питанню постачання книгами тюремних

бібліотек. І спеціальна бібліотека в місцевому арештному будинку була відкрита того ж

року «під особисту відповідальність її завідувача», оскільки «мовби скорочує час арешту».

У 1908 році в бібліотеці було 296 назв (308 томів) книг. Найбільший попит мав відділ

словесності. Всі книги прочитувалися охоче й обговорювалися з великим розумінням.

Для цієї бібліотеки, на думку начальника арештного будинку, корисно було виписати

щоденну позапартійну газету. Проте в цілому бібліотека була досить бідною. Тому в 1909

році висловлювалася думка про перенесення бібліотек арештних будинків і лікарень в

церковноприходські школи.


ПОЛИШАЮ, КОХАЮЧИ, романс М. Мінського, присвячений Ю. Безрідній

Прости навек. Без слез и без упрека

В последний раз гляжу я на тебя,

Как в первый день, покорный воле рока,

Тебя люблю и ухожу, любя.

С тобой простясь, до гроба одинока,

Моя душа состарится, скорбя.

С тобой простясь, душа умрет до срока

Я ухожу, быть может, жизнь губя.

Но вместе быть я не могу с тобою.

В свою любовь всю душу я вложил.

И бог, людей ревнуя, запретил,

Чтобы душа слилась с чужой душою.

Я ухожу, склоняясь пред судьбою,

Лишь оттого, что слишком я люблю.




4





5


6






MyBook - читай и слушай по одной подписке