Оповідання та памфлети. Твори: В 2-х т. Т. II. [Марк Твен] (fb2) читать онлайн

- Оповідання та памфлети. Твори: В 2-х т. Т. II. (пер. Валентин Корнієнко, ...) 865 Кб скачать: (fb2) - (исправленную)  читать: (полностью) - (постранично) - Марк Твен

 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]
  [Оглавление]

Знаменита жаба-стрибунка з Калаверасу

Переклав Микола Дмитренко.

Виконуючи прохання одного свого приятеля, який написав мені листа із східних штатів, я відвідав старого балакуна-добряка Саймона Уїлера, спитав, як мене просили, про друга мого приятеля Леонідаса У. Смайлі і нижче подаю звіт про наслідки. В глибині душі я маю підозру, що Леонідас У. Смайлі — це просто міф, що мій приятель ніколи не мав такого знайомого і розраховував на те, що, почувши моє питання, старий згадає мерзотного Джіма Смайлі, почне про нього розповідати й до смерті замучить мене своїми спогадами, такими ж безконечними й стомливими, як і нікому непотрібними. Якщо намір мого приятеля полягав у цьому, то він безперечно досяг своєї мети.

Я знайшов Саймона Уїлера в занепалому шахтарському селищі Ангел, в убогій корчмі, де він солодко куняв біля груби; це був товстий лисий чоловік, чиє спокійне обличчя виражало чарівливу лагідність і простоту. Уїлер прокинувся і привітався зі мною. Я сказав, що один мій приятель доручив мені довідатися про улюбленого друга свого дитинства Леонідаса У. Смайлі — превелебного Леонідаса У. Смайлі, молодого проповідника слова божого, що якийсь час, як кажуть, жив у селищі Ангел. Я додав, що буду вельми вдячний, якщо містер Уїлер розповість мені щось про цього превелебного Леонідаса У. Смайлі.

Саймон Уїлер заштовхав мене в куток, загородив вихід стільцем, усівся на нього й заходився розповідати нудну історію, викладену нижче. Він ні разу не посміхнувся, ні разу не спохмурнів, ні разу не змінив того лагідного тону, на який настроївся з першого ж вимовленого речення, ні разу не виявив хоча б найменшого хвилювання. Вся його нескінченна оповідь була пройнята вражаючою серйозністю i щирістю, і це свідчило, що він не бачить у тій розповiдi нічого безглуздого чи смішного, а ставиться до неї як до справді важливого діла й схиляється перед обома її героями як перед людьми надзвичайно обдарованими й спритними. Я ні разу не перебив його, даючи можливість розповідати так, як він хоче.

— Превелебний Леонідас У… Гм, превелебний Ле… Еге ж, був тут у нас один такий, звали його Джімом Смайлі, взимку сорок дев’ятого чи, може, весною п’ятдесятого,— точно не пригадую, хоча думаю, що це було навесні або взимку, бо, пам’ятаю, великий жолоб ще не був закінчений, коли цей Джім Смайлі вперше з’явився в селищі. Та як би там не було, а був він страшенний дивак: завжди бився об заклад про що завгодно, аби лише знайшовся хтось, хто сперечався б із ним, а коли нікого не було, то закладався сам із собою. Усе, що влаштовувало іншого, підходило і йому — геть усе, аби тільки побитись об заклад, він на все був згоден. І йому щастило, надзвичайно щастило, він майже завжди вигравав. Він повсякчас був напоготові і чекав тільки слушної нагоди. Про що не зайде мова, цей хлопець як стій пропонує битися з ним об заклад за чи проти, як вам більше подобається. Та я про це тільки-но казав. Якщо бували кінські перегони, то він або гребоне купу грошей, або спустить усе до останнього шеляга; б’ються собаки — він закладається; б’ються півні — закладається; та що казати, сядуть на паркан двоє птахів — він б’ється об заклад, котрий полетить перший; якщо ж правиться служба божа, він неодмінно прийде, щоб побитися об заклад про пастора Уокера, якого вважав тут найкращим проповідником,— і вважав цілком слушно, до того ж і людиною пастор був хорошою. Навіть побачивши жука, що кудись повз, цей Смайлі тут же бився об заклад, за який час той доповзе до… байдуже куди; і коли ви приймали парі, він ладен був іти слідом за тим жуком хоч до Мексіки, але будь-що дізнавався, куди жук прямував і як довго був у дорозі. Тут багато хлопців знали цього Смайлі і можуть чимало розповісти про нього. Йому було однаково, про що битись об заклад, він закладався про що завгодно, такий був затятий. Якось дуже захворіла жінка пастора Уокера, довго недужа була, скидалось на те, що її вже й не врятувати. І ось одного ранку приходить пастор, а Смайлі зразу ж до нього та й питає, як вона почуває себе. Пастор каже, що набагато краще, дякувати богові за його безконечне милосердя, одужує, ще з божою поміччю буде здорова. А Смайлі як бовкне, не подумавши: «Ставлю два з половиною проти одного — помре».

У цього Смайлі була кобила; наші хлопці про неї казали «дохла шкапа», але, зрозуміло, це тільки так жартували, бо насправді вона була ще не зовсім дохла. Він часто-густо вигравав на цій кобилі гроші, хоч вона бігала не дуже прудко і завжди хворіла то на астму, то на собачу чуму, то на сухоти, то ще на щось. Їй звичайно давали двісті-триста ярдів фори, а потім пускалися доганяти. Та під кінець перегонів вона, було, так розпалювалася, ставала просто відчайдушною, починала хвицяти, підкидала задом, била копитами й шарахалася то в один бік, то в другий, здіймаючи більше куряви й шуму, ніж усі інші разом,— кашляла, чхала, сопла, але завжди приходила до стовпа на голову попереду, хоч міряй — не помилишся.

А ще був у нього маленький бульдог, майже цуценя, подивитись — мiдного шеляга не варте, ото тільки й годне, що сунути скрізь носа та винюхувати, що б його поцупити. Але як тільки про нього бились об заклад, він так змінювався, що й не впізнати — нижня щелепа випнеться, було, мов пароплавна корма, зуби вискаляться й блищать, як полум’я в топці. І нехай інший пес кидається на нього, страшно гарчить, може, й гризоне, а то й швиргоне кілька разів через себе, Ендрю Джексон* — це бульдоженя так прозивалося,— Ендрю Джексон тільки те й робить, що удає, ніби він усім задоволений і на щось краще навіть не сподівається. А тим часом супротивна сторона раз у раз подвоює й подвоює ставки, поки не прозакладає всі гроші. Отоді Ендрю Джексон раптом як не вхопить напасника за задню лапу та так і застигне — не кусає, розумієте, а просто тобі вчепиться та й повисне і висітиме хоч рік, поки ті не визнають себе переможеними. Смайлі завжди вигравав на цьому бульдоженяті, поки не наскочив на собаку, в якого не було задніх ніг, бо їх відчикрижило циркулярною пилкою. Справа зайшла вже досить далеко, і гроші вже поставили, і Ендрю Джексон уже хотів учепитись у своє улюблене місце, як раптом бачить, що його ошукано, що той собака, так би мовити, пошив його в дурні. Це так його вразило, що він зовсім занепав духом і навіть не спробував подужати супротивника, тож і дістав такого прочухана, що ну. Ендрю Джексон кинув на Смайлі такий погляд, ніби сказав, що серце його розбито і що це Смайлі в усьому винен, виставивши собаку без задніх лап, за які можна було б учепитись, а в бійці це його основна надія. Потім, зашпортуючись, трохи відійшов, ліг і здох. Гарний був собачка цей Ендрю Джексон і зажив би великої слави, коли б лишивсь живий, бо вдачу мав тверду, а дух — міцний. Я в цьому впевнений, тільки, бач, не випало йому справжньої нагоди себе показати, а не кожний зрозуміє, що, не маючи таланту, ніякий собака не зміг би за тих умов битись так, як він. Мені завжди стає шкода, коли я згадую ту його останню бійку і чим вона кінчилась.

Ну так от, цей Смайлі мав і тер’єрів, і півнів, і котів, і силу-силенну іншої худоби — хоч би про що здумали б ви з ним закластися, усе в нього було під рукою. Одного разу він упіймав жабу, приніс її додому й сказав, що хоче вивчити її, ото аж три місяці тільки те й робив, що сидів у себе на задньому подвір’ї і вчив ту жабу стрибати. І що ж ви думаєте, таки навчив. Дасть, було, їй щиглика ззаду, і вона, дивись, уже летить у повітрі, наче оладок,— ще й перевернеться разок, а то й двічі, коли добре відштовхнеться, i, мов кішка, падає на всі чотири лапи. Згодом він і мух навчив її ловити, і так часто змушував в цьому ділі вправлятись, що вона як побачить муху, відразу й зловить. Смайлі казав, що жабам потрібне лише дресирування, а так вони майже все вміють, і я йому вірю. Я сам на власні очі бачив: посадить він, було, Деніела Уебстера* — це так жабу звали, Деніел Уебстер,— та й гукне: «Мухи, Деніеле, мухи!» — і не встигнеш і оком змигнути, як вона підстрибне, зніме язиком муху з прилавка й, наче грудка землі, знову ляпнеться на підлогу й почне чухати голову задньою лапою так байдуже, ніби кожна жаба вміє таке виробляти. Та хоч і мала великі здібності, а була вона така скромна й слухняна, що іншої такої не знайти. А коли доходило до стрибків у довжину на рівному місці, то вона могла одним стрибком опинитися далі, ніж будь-яка тварина її породи. Стрибки на рівному, розумієте, були її сильним місцем, і коли до них доходило, Смайлі закладав усе, що мав. Він страшенно пишався своєю жабою — і недарма, бо хлопці, котрі багато їздили і скрізь побували, в один голос твердили, що іншої такої жаби вони ніде не бачили.

Так от, Смайлі посадив цю жабу в маленький загратований ящик і, було, приносив її в місто, щоб битися на неї об заклад. Одного разу якийсь чоловік — новачок у нашому селищі — побачив його з ящиком та й каже:

— І що воно може бути у тебе в ящику?

А Смайлі байдуже так відповідає:

— Може бути папуга, може бути канар, тільки це не папуга і не канар — а просто жаба.

І той чоловік узяв ящик, уважно оглянув жабу, покрутив так і сяк та й каже:

— Гм, справді. І на що вона годиться?

— Та,— відповідає Смайлі спокійно й безтурботно,— для одного діла вона таки годиться: вона може перестрибати яку завгодно жабу в окрузі Калаверас.

Той чоловік знов узяв ящик, знову довго й прискіпливо роздивлявся, а потім повернув Смайлі й каже отак нахабно:

— Не бачу, чим ця жаба краща від інших.

— Може, й не бачиш,— відказує Смайлі.— Може, ти розумієшся на жабах, а може, й ні, може, ти собаку на них з’їв, а може, ти тільки аматор. Щодо неї в мене своя власна думка, і я ставлю сорок доларів за те, що вона пережене яку завгодно жабу в усій окрузі Калаверас.

Незнайомий на хвилину замислився над цими словами, а тоді якось так сумно каже:

— Що ж, я тут людина нова, і в мене немає своєї жаби, а то я побився б з тобою об заклад.

Тоді Смайлі й каже йому:

— О, це пусте, пусте. Потримай ось мого ящика, а я побіжу й принесу тобі жабу.

Тож незнайомий узяв ящик, додав свої сорок доларів до грошей Смайлі, сів і почав чекати.

Довгенько він сидів отак і про щось думав, а тоді витяг жабу з ящика, розтулив їй рота і чайною ложечкою насипав їй перепелиного шроту по саму зав’язку, а тоді посадив на підлогу. А Смайлі тим часом подався до болота і довго брьохався в грязюці, поки впіймав жабу, тоді приніс її, віддав незнайомому та й каже:

— Ну, коли ти готовий, то посади її поряд з Деніелом так, щоб їхні передні лапки були врівні, а я скомандую.— І він скомандував: — Раз, два, три — гайда!

Кожен підштовхнув свою жабу. Нова хутко пострибала собі, а Деніел піднатужився, звів плечі, ну чисто тобі француз, а діла немає, з місця не зрушить, приріс до землі, наче церква, навіть не поворухнеться, сидить, мов на якорі. Смайлі неабияк здивувався, ще й розсердився, а в чому річ, звісно, й гадки не має.

Незнайомий узяв гроші й пішов собі, а коли виходив з дверей, то отак тицьнув великим пальцем через плече в бік Деніела — отак ось — і знову нахабно так озвався:

— А все-таки,— каже,— не бачу, чим ця жаба краща від інших.

Смайлі довго стояв на місці, чухаючи потилицю й дивлячись на Деніела, а тоді нарешті й каже:

— Дуже мені дивно, якого дідька ця жаба так відстала, чи, бува, з нею нічого не трапилось — чогось вона занадто товста.— Він ухопив Деніела за карк, підняв та й каже: — А щоб мені добра не було, вона ж важить не менше як п’ять фунтів! — перевернув її, і з неї посипався шріт — зо дві жмені висипалося! Тепер до нього дійшло, як усе було, і він мало не збожеволів з люті, покинув жабу та навздогін за незнайомим, але не догнав. І…

Тут Саймон Уїлер почув, що його кличуть з подвір’я, й устав подивитись, кому він потрібний. Виходячи, обернувся до мене й мовив:

— Ось посидьте тут, погуляйте, а я зараз повернусь.

Але я, з вашого дозволу, вирішив, що дальша розповідь про заповзятливого волоцюгу Джіма Смайлі навряд чи міститиме відомості про превелебного Леонідаса У. Смайлі, і через те не став чекати.

У дверях я наштовхнувся на балакучого Уїлера, який уже повертався. Вхопивши мене за гудзика, він повів своєї:

— Так от, у цього самого Смайлі була руда одноока корова, і в неї не було хвоста, а тільки коротенький цурпалок, як банан, і…

Однак, не маючи ні часу, ні охоти вислуховувати історію безхвостої корови, я попрощався й пішов.

Оповідання про капосного хлопчиська

Переклав Валентин Корнієнко.

Жив на світі капосний хлопчисько, якого звали Джім. Зверніть увагу: в книжках для недільних шкіл капосних хлопчисьок майже завжди звуть Джеймс. Проте, як не дивно, хлопчиська, що про нього я хочу розповісти, звали Джім.

Він не мав хворої матері — тієї самої благочестивої матері, що помирає од сухот і рада була б спочити в могилі, якби не обожнювала так свого синочка і не боялася, що люди поведуться з ним холодно та жорстоко, коли він залишиться сам-один у світі після її смерті. Капосні хлопчиська у книжках для недільних шкіл здебільшого звуться Джеймсами і мають недужих матерів, які навчають їх молитися перед сном, присипляють ніжною та журливою колисковою, а потім цілують їх і плачуть, ставши навколішки біля їхнього ліжка. Але з цим усе було не так. І звали його Джім, і мати його ні на що не слабувала — ні на сухоти, ні на іншу яку неміч. Навпаки, вона була жінка міцна й дебела; до того ж не відзначалася побожністю і анітрохи не турбувалася Джімом. Вона казала, що якби він скрутив собі в’язи, втрата була б невелика. На сон грядущий Джім діставав од неї завжди потиличники. Перш ніж відійти від його ліжка, вона обдаровувала його не поцілунком, а добрячим штурханом.

Якось цей вредний хлопчисько поцупив ключа від комори, заліз туди і наївся повидла, а щоб мати не помітила недостачі, долив слоїк дьогтем. І після цього не вжахнувся, і ніякий внутрішній голос не зашепотів йому: «Хіба можна не слухатися батьків? Це ж гріх! Знаєш, куди попадає капосний хлопчисько, як умеле повидло в доброї своєї матінки?» І Джім не впав навколішки, і не дав обітниці виправитись, і не пішов потім до матері, втішений, з легким серцем, щоб покаятися перед нею в усьому й перепросити, а вона щоб по тому зі слізьми вдячності й гордощів благословила його. Ні! Так буває в книжках з усіма капосними хлопчиськами, одначе з Джімом чомусь усе сталося інакше. Повидло він з’їв і своєю нечестивою, вульгарною мовою заявив, що «харч годящий». Далі він долив слоїк дьогтем і, регочучи, сказав, що це «просто шик» і що «старушенція сказиться й завиє», дізнавшись. А коли все спливло наверх і Джім затято не признавався в провині, мати боляче його відшмагала,— і плакав таки він, а не вона.

Атож, дуже дивний хлопчисько був той Джім: з ним усе діялося не так, як із капосними хлопчиськами Джеймсами в книжках.

Одного разу він заліз на яблуню фермера Ейкорна, щоб накрасти яблук. І сук не вломився, Джім не впав, не зламав собі руки, його не порвав фермерів здоровенний собацюра, і він потім не лежав хворий багато днів, не покаявся і не виправився. Де там! Він накрав яблук, скільки хотів, і щасливо спустився з дерева. А для собаки заздалегідь наготував каменюку і влупив його цією каменюкою по голові, коли він кинувся на нього. Незвичайна історія! Ніколи так не буває в повчальних книжках із гарними палітурками і малюнками, де зображено чоловіків у фраках, капелюхах та куценьких панталонах, жінок у сукнях із талією аж під пахви та без крінолінів. Ні, в жодній книжці для недільних шкіл таких історій не знайдеш.

Якось Джім украв у вчителя в школі ножика й потім, злякавшись, що це виявиться і його відшмагають, поклав ножика в кашкет Джорджа Вілсона, сина бідної вдови, гарного хлопчика, найзразковішого в усьому містечку хлопчика, що завжди слухався матері, ніколи не брехав, учився охоче й любив ходити до недільної школи. Коли ножик випав із кашкета й бідолаха Джордж похнюпив голову, спаленівши від сорому, а вкрай розгніваний учитель звинуватив його в крадіжці і вже замахнувся, щоб потягти винуватця лозиною по тремтячих плечах,— не з’явився зненацька серед них сивоволосий, зовсім неправдоподібний суддя і не сказав, ставши в позу: «Не займайте цього благородного хлопчика! Онде стоїть злочинець і тремтить зі страху! На перерві я проходив повз вашу школу і, ніким непомічений, бачив, як було вчинено крадіжку!» Ні, нічого такого не сталось, і Джіма не відшмагали, і поштивий суддя не напутив зарюмсаних школярів, не взяв Джорджа за руку й не сказав, що цей хлопчик гідний винагороди, тим-то він пропонує йому жити в себе, підмітати кабінет, топити грубу, служити на побігеньках, колоти дрова, студіювати право й допомагати його жінці по господарству, а на дозвіллі він може бавитися, одержуватиме сорок центів щомісяця і житиме, як у бога за пазухою. Ні, так буває в книжках, а з Джімом усе було зовсім інакше. Ніякий старий шкарбун суддя не втрутився і не попсував усієї справи, і золота дитина Джордж дістав прочухана, а Джім радів, бо він, треба вам сказати, ненавидів зразкових хлопчиків. Він завжди твердив, що «терпіти не може слиньків». Отак брутально висловлювався цей капосний, розбещений хлопчисько!

Але найнезвичайніше в історії Джіма це те, що в неділю він поїхав кататися на човні — і не втопився. А іншим разом у неділю вудив рибу, але хоч зірвалася гроза, однак блискавка його не вразила! Та перегорніть ви хоч усі книжки для недільних шкіл од першої до останньої сторінки, рийтеся в них хоч до нових віників — не знайдете жодного такого випадку! Зроду! Ви дізнаєтеся, що всі капосні хлопчаки, які катаються в неділю на човні, неодмінно топляться, і всіх рибалок, які в неділю ловлять рибу, неодмінно захоплює гроза й вбиває блискавка. Човни з капосними дітьми в неділю завжди перекидаються, і коли капосні діти в неділю вибираються порибалити, неминуче зривається гроза. Яким чином Джім уцілів, для мене таємниця.

Джім був ніби заворожений — тільки так і можна пояснити, що йому все миналося. Він навіть пригостив слона у звіринці шматком пресованого жувального тютюну — і слон хоботом не відірвав йому голови. Він поліз до буфета по м’ятну настойку — і не випив ненароком азотної кислоти! Поцупивши батькову рушницю, він на свято подався полювати і не відстрелив собі три або чотири пальці. Якось, розлючений, він ударив свою маленьку сестричку кулаком у скроню, і — уявіть собі! — дівчинка не почала після цього марніти й не померла в тяжких муках, із сумирними словами прощення на устах, подвоївши цим муки його розбитого серця. Ні, вона бадьоро перетерпіла удар і зосталася цілісінька.

Нарешті Джім утік з дому і найнявся юнгою на корабель. Коли вірити книжкам, він мав би повернутися сумний, самотній і дізнатися, що його рідні спочивають на тихому цвинтарі, а обплетений виноградом будиночок, де минуло його дитинство, давно розвалився й зогнив. А Джім повернувся п’яний як чіп і відразу ж попав у поліцейську дільницю.

Так він і виріс, цей Джім, оженився, наплодив купу дітей і якось уночі розчерепив їм усім голови сокирою. Всяким крутійством та шахрайством він нажив собі багатство, і тепер він — наймерзенніший і найзапекліший негідник у своєму містечку — від усіх має повагу й став одним із законодавців штату.

Отож, бачите, цьому грішникові Джіму, що вродився в сорочці, таланило в житті, як зроду не таланить жодному капосному Джеймсові в книжках для недільних шкіл.

Як виводити домашню птицю*

Переклав Дмитро Стельмах.

Дозвольте запевнити вас, що з ранньої юності я надзвичайно зацікавився виведенням домашньої птиці, і тому в душі вже давно був готовий вступити до вашого Товариства. Ще школярем я став опановувати науку виведення домашньої птиці, і можу без перебільшення сказати, що в сімнадцять років був обізнаний з усіма найкращими і найшвидшими способами, починаючи з виведення курей із курятника, коли їх знімаєш із сідала за допомогою сірника, запаленого у них перед дзьобом, і кінчаючи способом, придатним для холодної ночі, коли знімаєш курочок з паркана, підсунувши їм під лапки теплу дошку. Мабуть, не помилюсь, коли скажу, що до двадцяти років я встиг вивести більше домашньої птиці, ніж будь-хто в нашій околиці. Дійшло до того, що навіть самі кури почали визнавати мій талант. Варто було мені опинитись десь неподалік, як молодняк обох статей переставав порпатись у пошуках хробаків, а старі півні замість того, щоб вийти на свіже повітря покукурікати, «залишалися вдома на молитву»*.

Я вже настільки вивчив це діло, що, їй-право, кілька моїх порад можуть стати у пригоді навіть членам вашого Товариства. Згадані мною два способи дуже прості й застосовуються лише для виведення звичайних порід — один улітку, другий взимку. В першому випадку разом із напарником, який прихоплює з собою мішок, ви виходите з дому десь біля одинадцятої вечора (не пізніше, бо в деяких штатах, особливо в Каліфорнії та Орегоні, півні завжди прокидаються саме опівночі і кукурікають протягом десяти-тридцяти хвилин — в залежності від того, як швидко вони побудять місцевих жителів). Прибувши до курятника (сусідського, звичайно), ви запалюєте сірника і тримаєте його спочатку перед дзьобом однієї курочки, потім — другої, аж поки вони самі, без будь-якого крику і шуму погодяться перейти до вас у мішок. Потім повертаєтесь додому, з мішком чи без нього,— в залежності від обставин. N. B. В деяких випадках (я це знаю з власного досвіду) найрозумніше залишити мішок у курнику й покинути сцену якомога швидше, навіть не залишивши адреси, куди вам цей мішок доставити.

Якщо ж ви бажаєте скористатись другим способом, то вашому приятелеві слід узяти закриту посудину, наповнену розжареними вуглинами, а вам — довгу жердку. Нагадую, що ніч має бути холодна. Діставшись до дерева чи паркана, чи до якогось іншого сідала, яке вподобали собі кури (чужі, коли ви ще не зовсім втратили розум), ви підігріваєте кінець жердки в приятелевій посудині, а потім обережно підводите його під лапки сплячій птиці. Якщо предмет вашої уваги — справжня курка, вона неодмінно подякує вам сонним кудкудаканням, переступить на жердку, вмоститься на ній якомога зручніше і взагалі настільки очевидно сприятиме власній загибелі, що вас мучитимуть серйозні сумніви,— ті самі, що колись виникли у Блекстона*,— а чи не йде вона цілком свідомо на самогубство другого ступеня? (В цю юридичну казуїстику ви заглиблюєтесь, правда, трохи згодом).

Породистого, великого, горластого шанхайського півня виводять за допомогою ласо, як бугая. Слід пояснити, що такого півня треба відразу придушити, та так, щоб той і голосу не подав. Це єдиний надійний спосіб, бо коли йдеться про його кревні інтереси, він так реагує, що в дев’яноста дев’яти випадках із ста негайно привертає до себе увагу сторонніх осіб, байдуже вдень чи вночі.

Чорні шпанські кури — порода винятково чиста й дорога. За одну таку птицю нерідко платять п’ятдесят доларів, а тридцять п’ять — то звичайна ціна. Навіть їхні яйця коштують від долара до півтора за штуку. Правда, вони трохи заважкі для шлунка, і наш лікар дуже рідко включає їх до раціону в’язнів міської тюрми. Та все-таки, мені щастило кілька разів розжитися на десяток-другий, причому задурно, але ночі для цього я вибирав темні, безмісячні. Найкращий спосіб виведення чорних шпанських курей — винести їх пізно ввечері разом із кліткою. Річ у тім, що це птиця дуже цінна, і власники не дозволяють їй ночувати абиде, а заганяють у клітку, яка не поступається міцністю вогнетривкому сейфові і яку тримають на кухні. Цей спосіб виведення не завжди веде до блискучого успіху, але в кухні ви неодмінно знайдете повно цінних дрібничок, так що коли з кліткою нічого не вийде, можна винести щось інше. Якось я виніс гарненьку сталеву мишоловку, що коштувала дев’яносто центів.

Але навіщо мені так розводитись про свої таланти в цій галузі? Я вже досить переконливо довів Західному Нью-Йоркському товариству домашньої птиці, що воно прийняло в своє лоно не жовтороте курча, а людину, обізнану з усіма породами домашньої птиці та з найкращими способами виведення її не гірше за самого президента Товариства. Я щиро вдячний його членам за надане мені почесне звання і готовий завжди довести своє доброзичливе ставлення і громадську запопадливість не тільки цими похапцем написаними порадами та інформацією, а й ділом. Якщо мій досвід виведення домашньої птиці зацікавить шановних членів Товариства, хай завітають до мене будь-коли на тижні після одинадцятої вечора — я завжди до їхніх послуг.

Як я редагував сільськогосподарську газету

Переклав Костянтин Шмиговський.

Не без побоювання взявся я тимчасово редагувати сільськогосподарську газету. Точнісінько так, як сухопутна людина взялася б керувати кораблем. Але я був у скруті, тож гроші були б мені дуже до речі. Редактор газети їхав у відпустку, і я зайняв його посаду на тих умовах, які він запропонував.

Почувати, що знову маєш роботу, було чудово, і я з задоволенням працював цілий тиждень. Нарешті номер здали до друку, і я насилу діждався кінця дня — так мені хотілося дізнатись, чи привернуть мої зусилля читацьку увагу. Коли я виходив з редакції надвечір, гурт чоловіків та хлопчаків унизу біля сходів розбіглися хто куди. До мене долинули голоси: «Це — він!» Я був приємно вражений. На ранок знову застав біля сходів цілий натовп. Крім того, люди стояли парами й поодинці на бруківці й на протилежному тротуарі, зацікавлено придивляючись до мене. Натовп розступився, пропускаючи мене, і хтось із глядачів гукнув: «Гляньте, які в нього очі!» Я вдав, що не помічаю загальної уваги, але в глибині душі зрадів і вже вирішив написати про це своїй тітці.

Піднявшись невисокими сходами до дверей, я почув веселі голоси й дзвінкий сміх. Зайшов у кімнату і побачив двох молодих людей, судячи з одягу — фермерів. Вони глянули на мене, зблідли й роззявили роти, а тоді прожогом вискочили у вікно. Мене це здивувало.

Приблизно через півгодини ввійшов літній пан з розмаяною бородою й тонкими, хоч і трохи суворими рисами обличчя. Я запросив відвідувача сісти. Видно було, що його щось непокоїть. Він скинув капелюха, поставив його на підлогу і витяг з кишені червону шовкову хусточку й останній номер нашої газети.

Він розклав газету на колінах і, протираючи хусточкою окуляри, запитав:

— Ви — новий редактор?

Я відповів ствердно.

— Ви коли-небудь редагували сільськогосподарську газету?

— Ні,— сказав я,— це моя перша спроба.

— Воно й видно. А з сільським господарством ніколи не стикалися?

— Та ніби ні.

— Я чомусь так і думав,— промовив старий пан, надів окуляри, тоді суворо глянув поверх них і згорнув газету зручніше.— Я прочитаю вам дещо, і ви зрозумієте, звідки взялась у мене ця думка. Ось цю передову статтю. Послухайте й скажіть, чи не ви її писали:

Ріпу не слід зривати, це псує її. Куди краще послати хлопчика, щоб він заліз на дерево й потрусив його.

Ну, що ви про це думаєте? Адже це ви писали?

— Що я думаю? Думаю, непогано! Мені здається, що в цьому є сенс! Певен, що тільки в нашій окрузі мільйони бушелів ріпи щороку псуються, бо її зривають недостиглою, а якби послати хлопчика потрусити дерево…

— Потрусіть свою бабусю! Ріпа не росте на деревах!

— Не росте, кажете? А втім, хто сказав, що росте? Це треба розуміти фігурально, цілком фігурально! Той, хто хоч трохи тямить у цьому ділі, збагне, що я мав на увазі «потрусити кущ»!

Тут старий зірвався на ноги, подер газету на дрібні клаптики, розтоптав їх, розбив ціпком кілька предметів, сказав, що я тямлю в сільському господарстві не більше, як корова, і вибіг, грюкнувши дверима,— словом, поводився так, що мені здалося, ніби він чимось невдоволений. Однак, не знаючи, в чому річ, я не міг йому зарадити.

Трохи згодом до кабінету вдерся довготелесий, схожий на мерця тип з рідкими патлами до плечей і тижневою щетиною на горбкуватому обличчі й завмер на порозі, приклавши палець до уст і нахилившись усім тілом наперед, ніби до чогось прислухався. З-за дверей не долинало жодного звуку. А він усе прислухався. Тихо. Тоді він повернув ключа у дверях і обережно почав навшпиньки скрадатися до мене, зупинився трохи віддалік і хвилину-другу уважно вивчав моє обличчя, потім витяг з-за пазухи згорнутий номер нашої газети й сказав:

— Ось, це ж ви написали. Прочитайте мені вголос, швиденько! Полегшіть мої муки! Я страждаю!

Я почав читати, і з кожною фразою моєму відвідувачеві легшало, зморшки на його обличчі розгладжувалися, тривожний вираз зникав, а натомість по його рисах розливалися умиротворення та спокій, мов благодатне місячне проміння по сумному краєвиду.

Гуано — славна птиця, але її розведення вимагає великого клопоту. Ввозити її потрібно саме з червня по вересень. Взимку її слід тримати в теплому приміщенні, щоб вона могла висиджувати пташенят.

Очевидно, що цього року треба чекати пізнього врожаю зернових. Через це фермерам краще почати висаджувати кукурудзяні стебла і сіяти гречаники в липні, а не в серпні.

Щодо гарбуза. Це улюблена ягода жителів глибинних районів Нової Англії, які віддають їй перевагу перед агрусом для пирогів і вживають також замість малини для годівлі корів, бо вона ситніша й не поступається перед малиною смаковими якостями. Гарбуз — єдиний їстівний різновид родини цитрусових, що росте на півночі, коли не рахувати манго та двох-трьох сортів дині. Але звичай садити гарбуз в палісаднику разом з декоративними кущами виходить із моди, бо тепер уже всі визнають, що тінь від гарбузового дерева невелика.

Нині, коли наближається спека і гусаки починають нереститися…

Схвильований слухач підскочив ближче, потис мені руку й промовив:

— Годі, годі. Цього досить! Тепер я бачу, що ще не з’їхав з глузду, бо ви прочитали те саме, що й я, слово в слово! Але, добродію, коли сьогодні вранці я вперше прочитав цю статтю, то сказав собі: «Я зроду-віку не вірив цьому, хоч друзі тримали мене під пильним наглядом, а тепер вірю — я таки божевільний». Я так заволав, що було чути за дві милі, і вибіг, щоб убити кого-небудь, бо, бачте, я зрозумів, що рано чи пізно дійде до цього,— то краще вже відразу! Я перечитав один абзац з вашої статті, щоб переконатися, що я справді божевільний, потім підпалив свій дім і взявся до діла. Покалічив кількох людей, одного загнав на дерево, щоб був під рукою в разі потреби. Але, проходячи мимо вашої редакції, я все-таки вирішив зайти, щоб перевірити себе ще раз. Тепер я все зрозумів, і це просто щастя для того бідолахи на дереві. Я напевне порішив би його, вертаючись додому! До побачення, сер, до побачення. Ви зняли великий тягар з моєї душі! Якщо мій розум витримав вашу сільськогосподарську статтю, то йому вже нічого не зможе пошкодити! На все добре!

Мене трохи занепокоїли каліцтва й підпали, якими розважався цей тип, бо я відчував себе певною мірою його співучасником. Але розмірковував я про це недовго — в кімнату ввійшов редактор! (Я подумав про себе: «Ну, чого ти не поїхав до Єгипту, як я тобі радив? У мене ще був би час виявити свій хист; а ти взяв і повернувся. Я так і думав, що тебе принесе невчасно»).

Редактор був похмурий, збентежений і пригнічений.

Він оглянув руїну, що вчинив старий бешкетник та двоє молодих фермерів, і потім сказав:

— Сумно, дуже сумно. Розбито пляшку з клейстером, шість шибок, плювальницю і два підсвічники. Але це ще не все. Підірвано репутацію газети — і боюся, що назавжди. Правда, на газету небувалий попит, вона ніколи ще не мала такого великого тиражу й такої слави. Але кому потрібно набути слави божевільного і наживатися на власному недоумстві? Друже мій, даю вам чесне слово, що на вулиці повно народу. Люди повилазили навіть на паркани, щоб хоч одним оком поглянути на вас, бо думають, що ви з’їхали з глузду. І мають на це право після того, як прочитали ваші статті. Ці статті ганьблять журналістику. Звідки ви взяли, що можете редагувати сільськогосподарську газету? Ви, очевидно, не знаєте навіть основ сільського господарства. Ви плутаєте борону з борозною; твердите, що корови міняють пір’я; радите приручати тхорів, бо ці тварини відзначаються грайливістю і чудово ловлять пацюків! Ви пишете, що устриці спокійні, поки грає музика, але це зауваження зайве, цілком зайве. Устриці завжди спокійні. Устриць ніщо не може потривожити. Устрицям музика ні до чого. О, сто чортів! Якби ви поставили за мету свого життя вдосконалення в неуцтві — і тоді б ви не могли досягти кращого успіху, ніж сьогодні. Я зроду не бачив чогось схожого. Ваше повідомлення, що кінський каштан, як товар збуту, набуває дедалі більшого попиту, явно розраховане на те, щоб угробити газету. Я вимагаю, щоб ви негайно залишили роботу. Не треба мені більше відпустки — я все одно не міг би відпочивати. В усякому разі, доти, доки ви сидите на моєму стільці. Бо весь час чекав би з жахом, яку з ваших порад принесе читачеві наступний номер. Я втрачаю рівновагу щоразу, як пригадую ваші міркування про устрицеві грядки під заголовком «Ландшафтне садівництво». Я вимагаю, щоб ви пішли негайно. Ніщо в світі не змусить мене взяти нову відпустку! Ну, чому ви не сказали відразу, що нічого не тямите в сільському господарстві?

— Ах ти ж качан кукурудзяний, капустяна голова, гарбузовий син! І що ти верзеш? Чотирнадцять років працюю редактором і вперше чую, що людина повинна щось знати, щоб редагувати газету. Ну й ріпак же ти! Хто пише театральні рецензії для другорядних газет? Вчорашні шевці та аптекарські учні, що тямлять в акторській грі не більше, ніж я в землеробстві. Хто займається літературною критикою? Люди, що самі не написали жодної книжки. Хто ліпить неоковирні передовиці з фінансових питань? Пройдисвіти, в яких завжди в кишенях гуляє вітер. Хто пише про битви з індіанцями? Джентльмени, що не відрізняють вігвам від вампума*, що ніколи не тікали стрімголов, рятуючись від томагавка, і не висмикували із своїх родичів стільки стріл, що їх вистачило б для цілого багаття. Хто закликає в пресі до тверезості та найбільше галасує про шкідливість алкоголю? Людці, які протверезяться хіба що в могилі. Хто редагує сільськогосподарські газети, бульбо ти нещасна? Здебільшого люди, яким не поталанило на ниві поезії, писанині бульварних романів у жовтій обкладинці, сенсаційних мелодрам, хроніки і які хапаються за сільське господарство, щоб не опинитися відразу в притулку для бідних. Ви мені щось торочите про газетну справу? Я вивчив її від Альфи до Омахи*, і я кажу вам: чим менше людина знає, тим більше вона галасує і тим вищої вимагає платні! Бог свідок, якби я був неук і нахаба, а не скромна освічена людина, то я зажив би собі слави в цьому холодному, егоїстичному світі! Я покидаю вас, сер. Коли до мене так ставляться, я навіть радий піти геть! Але я виконав свій обов’язок. Я виконав умови нашої угоди, наскільки мені дозволили обставини! Я сказав, що зроблю вашу газету цікавою для всіх верств суспільства,— і зробив. Я сказав, що збільшу тираж до двадцяти тисяч примірників,— і збільшив би, якби мені ще два тижні. Тепер у вас найдобірніше коло читачів, яких будь-коли мала сільськогосподарська газета,— серед них немає жодного фермера, жодної людини, що могла б відрізнити стовбур кавуна від персикової лози навіть заради порятунку свого життя. Я піду, але ви ще про це пошкодуєте, кабачкове дерево! Бувайте!

І я пішов.

Мій годинник(Повчальне оповіданнячко)

Переклав Юрій Лісняк.

Мій прегарний новий годинник півтора року йшов добре — не відставав, не забігав уперед, не зупинявся, і ніщо в ньому не ламалось. Я вже повірив був, що його судження про час непохибне і що механізм його не підвладний ні старості, ні смерті. Та врешті я якось забув накрутити його вранці, і він зупинився. Це, як відомо, недобрий знак, що віщує тяжке й неминуче лихо, і мені стало сумно. Та помалу я заспокоївся, наставив годинник навгад і прогнав геть свої передчуття й забобони. А другого дня зайшов до найкращої годинникової крамниці, щоб мені його наставили на точний час. Сам господар узяв годинника з моїх рук і почав оглядати. Тоді сказав: «Він у вас відстає на чотири хвилини, треба трошки повернути регулятор». Я хотів його спинити, розтлумачити, що годинник весь час ішов дуже точно. Та де там! Ця капустяна голова бачила тільки, що він на чотири хвилини відстає і що регулятор треба трошки повернути. Отож, поки я тупцяв навколо нього та благав нічого не чіпати в годиннику, він незворушно й безжально зробив своє чорне діло. І мій годинник почав поспішати. Він забігав уперед що день, то швидше. Через тиждень його вже охопила люта гарячка, і пульс у нього підскочив до ста п’ятдесяти в затінку. А через два місяці він лишив далеко позаду всі годинники в місті й на тринадцять з гаком днів випередив календар. Ще кружляло в повітрі жовте листя, а він уже тішився листопадовим сніжком. Він розоряв мене, кваплячи оплату квартири, всіляких рахунків тощо, аж нарешті мені терпцю не стало, і я поніс його до годинникаря. Той спитав мене, чи годинника вже коли лагодили. Я відповів, що ні, досі не було такої потреби. Тоді він із кровожерною втіхою на обличчі розкрив годинник, устромив собі в око якусь чорну чарочку і втупився в механізм. Потім сказав, що годинника треба почистити й змастити, а також відрегулювати — приходьте, мовляв, через тиждень. Почищений, змащений і відрегульованній, мій годинник став іти так повільно, що його цокання дуже скидалось на похоронний дзвін. Я почав спізнюватись на поїзди, пропускати умовлені побачення; дійшло навіть до того, що я лишився без обіду. Триденну пільгу на сплату боргу годинник розтяг до чотирьох днів, і на мене подали в суд. Я помалу зсунувся назад у вчорашній день, тоді в позавчорашній, потім у минулий тиждень і нарешті усвідомив, що плентаюсь один як палець у позаминулому тижні, а весь світ давно зник з очей далеко попереду. Я відчув, що десь глибоко в душі моїй заворушилась потаємна приязнь до мумії фараона в музеї, бажання погомоніти з нею, поділитись новинами. Тоді я знову пішов до годинникаря. Той у мене перед очима розібрав годинник до останнього гвинтика й сказав, що у ньому «зігнулася цівка» і що на ремонт потрібно три дні. Після того ремонту годинник пішов добре, але тільки пересічно, так би мовити,— не більше. Півдня він гнав уперед як навіжений і так стугонів, рипів, сичав, чмихав та порскав, що я не чув своїх власних думок, і жоден годинник у всій країні не міг за ним угнатися. Та другі півдня він дедалі сповільнював хід і чвалав ледве-ледве, аж поки всі годинники, що їх він повипереджав, знову наздоганяли його. Зрештою через двадцять чотири години він перетинав лінію фінішу точно до хвилини. Загалом він ішов цілком чесно й сумлінно, і ніхто не міг би сказати, що мій годинник проходить більше чи менше, ніж повинен. Однак пересічна точність — це для годинника чеснота не дуже велика, і я поніс його ще до одного годинникаря. Цей сказав, що в ньому зламався кривошип. Слава богу, що не гірше щось, відповів я. Сказати правду, я знати не знав, що воно за кривошип, але навіщо показувати себе невігласом перед незнайомою людиною? Годинникар полагодив кривошип; проте скільки годинник виграв на цьому, стільки він утратив на іншому. Він почав іти, коли йому заманеться: трохи пройде, тоді зупиниться и трохи постоїть. А зупиняючись, щоразу відбивав назад, наче старовинний мушкет. Кілька днів я підмощував вати на грудях, та нарешті поніс годинник ще до одного майстра. Цей розібрав його вщент і довго крутив увесь той дріб’язок під лупою, тоді сказав, що є якась несправність у спусковому механізмі. Усунувши ту несправність, майстер знову склав і накрутив годинник. Після цього він почав іти добре, тільки щоразу за десять хвилин до десятої обидві стрілки зчіплювались, мов ножиці, і далі вже крутились у парі. Навіть наймудріший у світі мудрець не зміг би добрати, котра ж година на тому годиннику, отож я знову поніс його лагодити. Новий майстер сказав, що в ньому погнулося скло і ходова пружина теж нерівна. Іще він додав, що час уже підбити йому підметки. Все те він зробив дуже добре, і відтоді годинник мій почав справляти свою службу цілком задовільно, хіба що час від часу, як він пройде зовсім спокійно годин вісім, щось у ньому всередині раптом сприсало, і він починав дзижчати, наче джміль, а стрілки — крутитися так швидко, що їх не можна було розрізнити: вони зливались у суцільне напівпрозоре кружало над циферблатом. Дальші двадцять чотири години годинник пробігав за шість-сім хвилин, а тоді, бемкнувши, зупинявся. З важким серцем пішов я знову до годинникаря. Стежачи, як він розбирає годинник, я готувався вчинити йому суворий перехресний допит, бо справа ставала серйозною. Я заплатив за годинник дві сотні доларів, а на всі ремонти пішло вже, здавалось мені, тисяч дві чи три. Та, дивлячись на годинникаря и чекаючи, що він скаже, я зненацька впізнав у ньому давнього знайомого, колишнього пароплавного механіка, ще й механіка поганенького. Він уважно оглянув усі деталі, як і інші годинникарі, а тоді так само впевнено оголосив свій вирок. Він сказав:

— Забагато пари дає, треба запобіжний клапан попустити.

Я вколошкав його на місці й поховав своїм коштом.

Мій покійний дядько Вільям, бувало, любив приказувати, що добрий кінь доти добрий, поки не поносить хоч раз, а добрий годинник — поки не побуває в руках у годинникаря. Іще він часто дивувався: куди воно діваються всі невдахи бляхарі, та зброярі, та шевці, та ковалі, та механіки, але ніхто ніколи не міг йому того пояснити.

Як мене обирали в губернатори

Переклав Феофан Скляр.

Кілька місяців тому партія незалежних висунула мою кандидатуру на посаду губернатора великого штату Нью-Йорк проти кандидатур містера Джона Т. Сміта і містера Бленка Дж. Бленка. Я невиразно відчував, що маю важливу перевагу перед ними, а саме: незаплямовану репутацію. Неважко було переконатися з газет, що коли ці пани й знали, що означає мати добре ім’я, то це було в далекому минулому. Було ясно, що за останні два роки вони загрузли по вуха у всілякій мерзоті. Але хоч як радів я зі своєї переваги і потай втішався нею, якийсь струмінь неспокою каламутив глибини мого щастя: адже доведеться почути своє ім’я поряд з іменами таких затятих злочинців! Це бентежило мене дедалі більше. Зрештою я звернувся за порадою до своєї бабусі. Відповідь була швидка й рішуча. Бабуся писала:

За все своє життя ти не зробив жодного вчинку, якого можна було б соромитися. Поглянь у газети, поглянь — і ти зрозумієш, що за людці містери Сміт і Бленк, а тоді вирішуй, чи захочеш ти принизитися настільки, аби вступити з ними в політичну боротьбу.

Саме це й не давало мені спокою! Я не спав ту ніч ані хвилини. Зрештою я вже не міг відступати. Виборцівиявили мені довіру, і я мусив боротися до кінця. За сніданком, недбало переглядаючи газети, я натрапив на замітку, що, правду сказати, цілком приголомшила мене:

Лжесвідчення. Можливо, тепер, виступаючи перед народом як кандидат в губернатора, містер Марк Твен зволить пояснити, за яких обставин тридцять чотири свідки спіймали його на порушенні присяги у Вокавоку (Кохінхіна) в 1863 році? Лжесвідчення було зроблено з наміром відсудити в бідолашної вдови-тубілки та в її беззахисних дітей мізерний клаптик землі з кількома банановими деревами — єдине, що давало їм змогу зводити кінці з кінцями. Містер Твен зобов’язаний у своїх же інтересах і в інтересах виборців, на чиї голоси він розраховує, роз’яснити цю історію. Чи наважиться він?

Я трохи не луснув від подиву! Який зухвалий, мерзенний наклеп! Я ніколи не був у Кохінхіні. Я не маю ніякого уявлення про Вокавоку! Я не міг би відрізнити бананове дерево від кенгуру! Я просто не знав, що робити. Я був розлютований, але цілком безпорадний. Минув день, а я так нічого й не придумав. Наступного ранку в тій самій газеті з’явилися такі рядки:

Знаменно! Слід зауважити, що містер Твен багатозначно мовчить з приводу свого лжесвідчення в Кохінхіні!

(Далі протягом усієї виборчої кампанії ця газета називала мене не інакше, як «Безчесний Клятвопорушник Твен») .

Потім інша газета вмістила таке:

Хотілося б знати. Чи зволить новий кандидат в губернатори відповісти тим із своїх співгромадян (які наважуються голосувати за нього!) на одне цікаве питання: як могло статися, що його товариші по бараку в Монтані, які раз у раз «губили» дрібні речі і завжди знаходили їх або в кишенях містера Твена, або в його «валізі» (газеті, в яку він загортав свої пожитки), мусили зробити містерові Твену, задля ж його власної користі, дружнє застереження: обмазавши дьогтем та вивалявши у пір’ї, пронести по вулицях верхи на жердині, а потім порадили назавжди покинути те місце, яке він займав у таборі? Чи діждемося ми відповіді?

Хіба можна було вигадати щось мерзенніше? Адже я ніколи в житті не був у Монтані!

(Відтоді ця газета звичайно називала мене «Твен, Монтанський Злодій» .

Тепер я став брати в руки газету з деяким острахом,— так само, як піднімав би ковдру, боячись знайти у себе в ліжку гримучу змію.

Одного разу мені потрапило на очі таке:

Наклепника виведено на чисту воду! Майкл О’Фленеган, есквайр з Файв-Пойнтса*, містер Снаб Рафферті і містер Кетті Малліген з Уотер-стріту під присягою засвідчили, що підла заява містера Марка Твена про те, нібито покійного дідуся нашого достойного кандидата містера Бленка було повішено за грабіжництво на великій дорозі, ніщо інше, як ница, безглузда і безпідставна брехня. Порядним людям доводиться з сумом спостерігати, як деякі кандидати заради політичного успіху не зупиняються ні перед чим, оскверняють могили і паплюжать наклепами чесні імена небіжчиків. І коли ми думаємо про біль, завданий цією безсоромною брехнею ні в чому не винним родичам та друзям небіжчика, ми ладні закликати зневажену і розгнівану публіку негайно вчинити жорстоку розправу над наклепником. А втім, ні! Нехай його гризуть докори сумління! (Хоча коли почуття гніву візьме гору і публіка, засліплена люттю, заподіє наклепникові тілесне каліцтво, то безперечно, що ніякі присяжні не зможуть обвинуватити, а ніякий суд не наважиться покарати учасників справедливої помсти).

Ця дотепна заключна фраза, очевидно, справила на читачів належне враження: тієї ж ночі я мусив схопитися з ліжка й утекти чорним ходом, а «зневажена і розгнівана публіка» вдерлася парадними дверима і в пориві справедливого обурення стала бити меблі й вікна і заодно прихопила з собою деякі з моїх речей. І все-таки я можу заприсягтися, що ніколи не зводив наклепу на дідуся містера Бленка. Більше того: я навіть не здогадувався про його існування і ніколи не чув його імені.

(Зазначу, до речі, що вищезгадана газета відтоді стала називати мене «Твеном, Осквернителем Могил»).

Невдовзі мою увагу привернула ще одна стаття:

Достойний кандидат. Містер Марк Твен, що мав учора ввечері виступити з нищівною промовою на мітингу незалежних, не з’явився туди своєчасно! У телеграмі, надісланій лікарем містера Твена, повідомлялося, що його збив з ніг екіпаж, що йому переламано в двох місцях ногу, що він терпить тяжкі муки і подібні до цього дурниці. Незалежні щосили намагалися прийняти на віру цю жалюгідну відмовку і вдавали, нібито не знають справжньої причини відсутності цього запеклого негідника, якого вони вибрали своїм кандидатом. Учора ж увечері якийсь п’яний як хлющ тип рачки вповз у готель, де живе містер Твен. Тож нехай незалежні спробують довести, що ця п’яна тварюка не був сам Марк Твен. Нарешті ми спіймали їх на гарячому! Тепер не викрутяться! Весь народ суворо запитує: «Хто був той чоловік?»

Якусь мить я не вірив своїм очам. Не може бути, щоб моє ім’я пов’язувалося з такою ганебною підозрою. Вже цілих три роки я в рот не брав ні пива, ні вина і взагалі будь-яких спиртних напоїв.

(Очевидно, з часом я загартувався, бо вже не був так прикро вражений, коли в наступному випуску тiєї ж газети натрапив на своє нове прізвисько «Твен, Біла Гарячка», хоч знав, що газета настирливо називатиме мене так до кінця виборчої кампанії).

На той час я вже одержував чимало анонімних листів. Звичайно вони були такого змісту:

Що ви скажете про ту вбогу стареньку, яку ви стусонули ногою, коли вона постукала до вас, випрошуючи шматок хліба?

Поль Прай*
Або:

Про ваші темні афери поки що відомо тільки мені. Краще вам розщедритися на кілька доларів, а то газети довідаються дещо про вас від вашого покірного слуги.

Хенді Енді*
Решта листів були в тому ж дусі. Я міг би наводити їх без кінця, та досить i цих.

Незабаром головна газета республіканців «викрила», що я підкупав виборців оптом, а центральний орган демократів «спіймав» мене на злочинному шантажі.

(Отож я здобув іще два прізвиська: «Твен, Ниций Шахрай» та «Твен, Підступний Шантажист»).

Тим часом усі газети галасливо вимагали, щоб я відповів на пред’явлені мені обвинувачення, i лідери моєї партії заявили, що дальше мовчання занапастить мою політичну кар’єру. Ніби для того, щоб підтвердити ці слова й спонукати мене до виступу, другого ж ранку в одній з газет з’явилася така стаття:

Ось його справжнє обличчя! Кандидат незалежних усе ще відмовчується. Звичайно, він не сміє й голосу подати! Всі висунуті проти нього обвинувачення цілком обгрунтовані і ще, і ще раз підтверджені його промовистим мовчанням. Відтепер на ньому ганебне тавро. Подивіться на свого кандидата, незалежні! Подивіться на Безчесного Лжесвідка, на Монтанського Злодія, на Осквернителя Могил! Придивіться до вашої втіленої Білої Гарячки, до вашого Ницого Шахрая і Підступного Шантажиста! Роздивіться його зблизька, добре зважте і скажіть, чи наважитесь ви віддати ваші чесні голоси цьому негіднику, який заслужив ці ганебні прізвиська своїми огидними злочинами й не сміє розкрити рот, щоб заперечити хоча б один з них!

Далі ухилятись не було ніякої змоги, і я, глибоко принижений, сів готувати «відповідь» на всю цю купу безпідставних обвинувачень і злобних наклепів. Але я так і не закінчив моєї роботи, бо другого ж ранку вийшла газета з новими страхітливими вигадками і наклепами: мене обвинувачували в тому, що я спалив психіатричну лікарню з усіма, хто там був, бо вона, мовляв, стояла навпроти моїх вікон і псувала мені краєвид. Мене охопив жах. Далі з’явилося повідомлення про те, що я отруїв свого дядька, щоб загарбати його майно; газета настійно вимагала розтину трупа. Я потерпав, що ось-ось збожеволію. На довершення всього мене обвинуватили в тому, що, будучи опікуном притулку для підкидьків, я повлаштовував там своїх беззубих, старих та недолугих родичів, щоб вони розжовували їжу для немовлят. Голова моя туманіла. Нарешті безсовісне цькування, до якого вдалися ворожі партії, досягло апогея: з чиєїсь намови під час передвиборних зборів дев’ять малят усіх відтінків шкіри і в найрізноманітнішому лахмітті полізли на трибуну і, чіпляючись за мої коліна, стали кричати: «Татку!»

Я не витримав. Я спустив прапор і капітулював. Балотуватися на посаду губернатора штату Нью-Йорк було мені не під силу. Я написав, що знімаю свою кандидатуру і в злобному пориві підписався:

Щиро ваш, колись порядна людина, а тепер:

Безчесний Лжесвідок, Монтанський Злодій, Осквернитель Могил, Біла Гарячка, Ниций Шахрай і Підступний Шантажист

Марк Твен.

Банкнота вартістю мільйон фунтів стерлінгів

Переклав Юрій Лісняк.

Коли мені було двадцять сім років, я служив клерком у одного сан-франціського маклера, перепродувача акцій гірничих підприємств, і добре знався на всіх тонкощах біржових операцій. В усьому світі я не мав нікого рідного й міг покладати надії тільки на власну голову та чесне ім’я. А поки вони неухильно вели мене до майбутнього багатства, я жив сподіваннями.

На дозвіллі, в суботу після обіду, я любив поплавати вітрильним човником по затоці. Одного разу я заплив надто далеко, і мене винесло в чисте море. Аж на смерканні, коли я втратив майже всяку надію врятуватися, мене підібрав невеличкий бриг, що плив до Лондона. Подорож була довга, погода буряна; дорогу й харч я мусив відробляти, працюючи простим матросом. Отож у Лондоні я зійшов на берег обшарпаний та брудний, з одним-однісіньким доларом у кишені. За той долар я перебився одну добу, а на другу вже не мав ні чого їсти, ні де переночувати.

Третього ранку, годині о десятій, я плентався нещасний і голодний Портлендською площею, коли раптом побачив, як хлопченя, що тяглося на буксирі в няньки, кинуло додолу велику спілу грушу, тільки раз надкушену. Я, звісно, зупинився і втупив жадібні очі в ту закаляну коштовність. Рот мій набіг слиною, шлунок аж стискало, все єство моє прагнула груші. Та щоразу, коли я поривався її підняти, хто-небудь з перехожих звертав на те увагу, i я, певна річ, умить випростувався й удавав байдужого, мовби та груша зовсім мене не цікавила. Так сталося раз, удруге, втретє, і я ніяк не міг заволодіти грушею. Та врешті мені так допекло, що я вже ладен був забути сором i вхопитии її, коли несподівано позад мене розчинилось вікно, i якийсь чоловік, вихилившись із нього, гукнув до мене:

— Зайдіть-но сюди, будь ласка!

На дверях мене зустрів пишно вбраний лакей і завів до розкішної зали, де сиділи два літні чоловіки. Відіславши лакея, вони запросили мене сісти. Вони, видно, тільки-но поснідали, і я, вгледівши на столі рештки сніданку, мало не зомлів. Майже в нестямі дивився я на ту їжу, але мені не пропонували брати її, і я мусив стримуватися.

А тепер я розповім вам, що сталося за кілька днів перед тим: тоді я, звісно, нічого про це не знав, а довідався тільки згодом. Ті два літні чоловіки, рідні брати, досить гостро засперечалися про одне діло і зрештою побились об заклад: адже так здебільшого вирішують суперечки в Англії.

Може, ви пригадуєте, що Англійський банк колись випустив дві банкноти по мільйону фунтів кожна, призначені спеціально для якихось фінансових розрахунків з іншою державою. Не знаю вже чому, але тільки одну з тих банкнот використали й погасили, а друга так і лежала десь у банківському сейфі. Так ось, у братів виникла в розмові химерна думка: цікаво, а що якби цілком чесна й недурна заїжджа людина опинилася в Лондоні без знайомих, без жодного пенса в кишені, лише з тією мільйонною банкнотою, неспроможна пояснити, звідки вона її взяла. Що сталось би з такою людиною? Брат А. сказав, що вона пропала б із голоду; брат Б.— що ні. Брат А. сказав, що той бідолаха не зміг би розміняти банкноти ні в банку, ні деінде, бо його б умить заарештували. І так вони сперечались, аж поки брат Б. заявив: він ладен закластися на двадцять тисяч фунтів, що така людина якось проживе тридцять днів за той мільйон і не попаде до в’язниці. Брат А. вхопився за те слово. Брат Б. пішов до банку й викупив мільйонну банкноту. Чисто, бачте, по-англійському: де слово, там і діло! Тоді продиктував листа; клерк написав його гарним круглим почерком, брати сіли біля вікна й почали виглядати підхожої людини, щоб віддати їй лист.

Довго не могли зупинитись ні на кому: той їм здавався чесним, та не досить розумним; той — розумним, та не досить чесним; той, може, і чесний, і розумний, та не досить бідний, а як бідний, то не заїжджий. Кожному чогось бракувало; аж ось брати побачили мене й відразу погодились, що я з усіх боків підхожий для них. Ось чого я опинився в їхньому домі й чекав тепер, коли мені скажуть, нащо мене покликали. Вони почали мене розпитувати, хто я та що я, і дуже скоро довідалися про мене все. Нарешті вони сказали, що я той, хто їм потрібен. Я запевнив їх, що дуже радий, і спитав, нащо ж. Тоді один з братів дав мені запечатаний конверт і сказав, що відповідь я знайду в ньому. Я хотів був одразу розпечатати конверт, але він спинив мене: візьміть, мовляв, із собою додому й там передивіться як слід, тільки не кваптесь і не вчиніть необачно. Спантеличений, я все ж почав ще допитуватись, проте вони не хотіли більше говорити, тому я попрощався й вийшов, ображений, бо мав підозру, що з мене просто посміялись. Однак я мусив проковтнути образу — моє становище було не таке, щоб давати відкоша людям багатим і сильним.

Тепер я підібрав би та з’їв ту грушу на очах у всього світу, але її вже не було. Отже, за цією нещасливою пригодою я втратив ще й грушу, і це анітрохи не пом’якшило моєї злості на тих стариганів. Ледве відійшовши від їхнього дому, я розпечатав конверт — і побачив усередині гроші! О, тоді моя думка про тих людей відразу змінилася! Не гаючи ні хвилини, я сховав лист і гроші в кишеню й подався до найближчої харчівні. Та й напхався ж я там! Коли далі пхати стало вже нікуди, я вийняв з кишені гроші, розгорнув їх, глянув — і трохи-трохи не зомлів. П’ять мільйонів доларів! У мене аж голова обертом пішла!

Добру хвилину я просидів приголомшений, кліпаючи очима. А коли нарешті більш-менш отямився, перше, що я помітив, був хазяїн харчівні. Він стояв переді мною, мов закам’янілий, прикипівши очима до банкноти. Він просто молився, молився душею й тілом і, здавалося, не міг поворухнути ні рукою, ні ногою. Я вмить зміркував, як повестись, і зробив єдине, що можна було зробити розумного в таку хвилину,— простяг йому банкноту й мовив недбало:

— Решту, будь ласка!

Отоді отямився й трактирник. Він почав без кінця вибачатися, що не може розміняти такої банкноти. Він нізащо не хотів навіть доторкнутися до папірця. Йому хотілося на нього дивитись, і він не спускав з нього очей; він не міг надивитись на банкноту, але доторкнутись до неї боявся, немов то була річ, занадто священна для рук простого смертного. А я наполягав:

— Вибачте за такий клопіт, але доведеться вам якось розміняти ці гроші, бо інших у мене з собою немає.

Та він відказав мені, що то пусте, що він згоден зачекати з такою дрібничкою до другого разу. Я тоді сказав, що навряд чи потраплю скоро в цю околицю, але він знову запевнив, що згоден чекати скільки треба; ще й більше — я можу будь-коли замовляти у нього в борг і розраховуватись, коли сам схочу. Невже ж таки він побоїться повірити в борг такому багатому панові тільки через те, що той має веселу вдачу і йому заманулося для сміху так одягтися! В ту хвилину до харчівні хтось зайшов, і хазяїн моргнув мені, щоб я сховав своє фінансове страшидло, а тоді, раз по раз кланяючись, довів мене до дверей. Я чимдуж подався до того дому, де мені дали конверт. Я хотів сам виправити помилку, поки мене ще не схопила поліція та не допомогла її виправити. Я дуже схвилювався, а правду кажучи, навіть перелякався. Хоча, звісно, ніякої вини на мені не було, проте я вже досить добре вивчив людей, щоб знати: вони, раптом виявивши, що помилково дали волоцюзі мільйонну банкноту замість однофунтової, розлютяться до нестями на нього, замість покартати самих себе за неуважність. Та, підійшовши до їхнього дому, я трохи заспокоївся, бо там не видно було ніякого переполоху, і майже впевнився, що помилки ще не виявили. Я подзвонив. Мені відчинив той самий слуга. Я спитав, чи вдома пани.

— Вони поїхали,— відказав він холодно й пихато, за звичкою свого лакейського поріддя.

— Поїхали? Куди?

— У подорож.

— Але ж куди, в який край?

— Мабуть, до Франції.

— До Франції?

— Так, сер.

— А якою дорогою?

— Оцього вже не скажу, сер.

— І коли ж вони повернуться?

— Сказали, що через місяць.

— Через місяць? Ой лишенько! Та порадьте ж, як мені їх сповістити! У мене вкрай важливе діло!

— Що ж я вдію! Я знати не знаю, куди вони поїхали, сер.

— Ну, тоді мені треба побачити когось із родини.

— Родина теж уся виїхала, вже кілька місяців, за кордон — у Єгипет чи в Індію, здається.

— Слухайте, чоловіче, тут сталася страшенна помилка! Вони ще до вечора повернуться. Скажіть їм, що я вже прибігав i приходитиму, поки не застану їх, нехай не турбуються.

— Гаразд, як вернуться, я їм скажу, тільки навряд, щоб вони вернулися. Вони сказали, що ви через годину прибіжите й будете допитуватися, то щоб я вам сказав, що все гаразд, вони повернуться вчасно й чекатимуть вас.

Довелось мені махнути рукою й піти. Загадка якась, та й годі! У мене аж у голові паморочилося. «Повернуться вчасно…» Що це має означати? Стривай, а лист же! Я ж зовсім забув про лист! Я видобув його з кишені й прочитав. Ось що там було:

Ви людина розумна й чесна, як видно з вашого обличчя. Видно також, що ви бідний і в Лондоні чужий. При цьому листі ви знайдете певну суму грошей. Ми позичаємо їх вам на тридцять днів, без процентів. Коли мине цей термін, прийдіть до нас. Я побився про вас об заклад. Якщо я виграю, то ви дістанете найкращу роботу, яку лишень я зумію вам знайти,— тобто, звісна річ, якої ви навчені і яку зумієте виконувати.

І все: ні підпису, ні дати.

В добру ж халепу я вскочив! Ви хоч знаєте вже, з чого все почалося, а я ж тоді не знав! Переді мною була загадка, темна, як ніч. Я не мав ані найменшого уявлення про їхні наміри: чи мені добра зичать, чи лиха. Я пішов до парку, сів на лавці й спробував усе обміркувати та вирішити, як же мені найрозумніше повестися.

Просидів я з годину, і в голові моїй склалася така думка: може, ці люди зичать мені добра, а може, й лиха — визначити нема як. Вони затіяли якусь гру, чи інтригу, чи, може, спробу — яку саме, дізнатись нема способу. Про мене побились об заклад — за що саме, довідатись я не маю змоги. Отже, все невідоме відкинуто. Лишається те, що можна розібрати, помацати й зважити. Коли я піду до Англійського банку та попрошу покласти банкноту на рахунок її власника, вони це зроблять, бо він їм відомий, хоч я його й не знаю; але ж мене спитають, яким чином банкнота опинилась у моїх руках, і коли я скажу правду, мене запроторять до божевільні, а коли збрешу — до в’язниці. Те самісіньке вийде, коли я спробую покласти її до якогось іншого банку або позичити під неї грошей. Хоч-не-хоч я мушу носити цей страшний тягар, поки старі химерники не повернуться. Мені з банкноти стільки користі, як із жмені попелу, зате я мушу стерегти її, труситись над нею, жебраючи собі на шматок хліба. Віддати її я не зможу нікому, бо ні чесна людина, ні злодій її не візьмуть, не схочуть мати з нею ніякого діла. Ті два дідки нітрохи не ризикують. Навіть якби я загубив чи спалив їхню банкноту, вони б і тоді нічого не втратили, бо досить заявити до банку, і її погасять, а вартість повернуть їм; а мені тим часом доведеться цілий місяць поневірятись без будь-якої користі для себе, хіба що я допоможу одному зі сперечальників виграти заклад, який там він уже не є, і дістану обіцяну роботу. О, я не від того! Такі люди можуть улаштувати на ого яку посаду!

Я поринув у мрії про можливу посаду, і в мені почала оживати надія. Платня, напевне, буде не маленька. Місяць потерпіти, а тоді заживу по-людському… Невдовзі я був уже в найкращому настрої. В парку мені не сиділось, і я знову пішов тинятись по вулицях. Ось я помітив вивіску кравецької майстерні, і мені враз захотілося скинути з себе своє дрантя й одягтися більш-менш пристойно. Але за які гроші? Я ж, крім мільйона фунтів, не мав нічого. І я змусив себе проминути майстерню. Проте через хвилину вже плентав назад. Спокуса пекла мене як вогнем. Я, мабуть, разів із шість отак завертав і знову минав вивіску, мужньо борючись сам із собою. Та нарешті здався, не міг не здатися. Зайшов і спитав, чи нема в них часом убрання, яке не схотів узяти замовник. Той чолов’яга, до котрого я звернувся, не відповів нічого, тільки кивнув головою на іншого. Я підійшов до того, але він так само кивнув головою на третього, не промовивши й слова. Я попрямував до третього, і аж той сказав мені:

— Почекайте трохи.

Я став чекати. Нарешті він скінчив своє діло, завів мене до якоїсь комірчини, перебрав цілу купу забракованих костюмів і вибрав для мене найгірший. Я натяг костюм на себе. Він був не мого розміру і взагалі мав не дуже принадний вигляд, зате був новий, і мені не терпілося купити його, тому я не став прискіпуватись, а сказав трошечки ніяково:

— Може, ви будете такі ласкаві, що почекаєте грошей кілька днів? У мене нема при собі дрібних.

Кравчик осміхнувся глузливо й відповів:

— Нема дрібних, кажете? Я так і думав: такі великі пани, як ви, дрібних грошей при собі не носять.

Мене взяло за живе.

— Голубе мій,— сказав я,— не завжди слід судити незнайому людину по її одежі. Я цілком спроможний заплатити за цей костюм, тільки не хотів завдавати вам клопоту з розміном великої купюри.

Це трохи збило з нього пиху, та відповів він мені все ж іще гонористо:

— Я не хотів вас образити, та як уже почалися докори, то мушу сказати, що це не ваше діло — можемо ми чи не можемо розміняти ваші гроші, хоч би які там вони у вас були. Ми будь-які гроші можемо розміняти.

Тоді я подав йому банкноту.

— Ну що ж, гаразд. Вибачте.

Він простяг руку й усміхнувся, як ото, бува, всміхаються всім обличчям, що враз береться зморшками та брижами, наче вода в ставку, коли туди кинеш цеглину. Але тільки-но позирнув на банкноту у себе в руці, усмішка вмить застигла; лице його зжовтіло й стало схоже на хвилясті, поморщені патьоки чи озерця захололої лави, які можна натрапити на схилах Везувію. Я доти ніколи не бачив, щоб на обличчі отак закам’яніла усмішка. Кравчик усе стояв з банкнотою в руці й дивився на неї; аж нарешті до комірчини заскочив сам хазяїн глянути, що тут робиться, й заторохтів:

— Ну що? Що сталося? Що тут за морока? Чого вам іще?

— Нічого не сталося,— відказав я.— Чекаю решти.

— Гаразд, гаразд, дай йому решту, Тоде, дай йому решту.

— Еге, дай решту! — огризнувся Тод.— Легко сказати. Гляньте-но самі на ці гроші!

Хазяїн зиркнув на банкноту, свиснув тихенько й промовисто і, встромивши голову в купу забракованих костюмів, почав перебирати їх, мурмочучи збуджено, немовби сам до себе:

— Пропонує дивакові мільйонерові такий непотріб! Ото дурень! Дурнем уродився, дурнем i вмре. Завжди впоре якусь дурницю. Порозганяє мені всіх мільйонерів, бо не вмiє добрати, де багатій, а де волоцюга, i ніколи не вмітиме. Ага, ось воно. Прошу вас, сер, скиньте оте, що на вас, геть його в піч! Будьте ласкавенькі, надіньте оцю сорочечку та оцей костюмчик. О, це якраз на вас, якраз те, що треба. І просто, і не вбого, i скромно, i шикарно, хоч герцогові носити. Це замовляв один чужоземний князь, може, ви з ним знайомі,— ясновельможний курфюрст Галіфакський. Він не взяв костюма, а замовив собі жалобний, бо його матінка надумала була вмирати, а тоді так і не вмерла. Ну, це таке діло, що нічого не вдієш, не все ж буває так, як нам… чи то пак їм… о, штанці якраз, наче на вас шито, сер! Тепер жилеточку. О, теж добре! Тепер сюртучок… Боже мій! Ви самі гляньте! Як улито! Скільки кравцюю, ще мені не бувало, щоб отак костюм прийшовся!

Я висловив своє задоволення.

— Авжеж, сер, авжеж! На перший час згодиться, ще б пак! Та постривайте, що ви скажете, як ми вам за вашою міркою костюм пошиємо! Тоде, бери швидше книгу, записуй! Штани по довжині — тридцять два…— i так далі.

Не встиг я й слова промовити, як він уже обміряв мене всього й почав диктувати замовлення на фраки, візитки, сорочки, й на се, й на те. Аж ось і я зміг докинути слово:

— Але ж, шановний пане, я не можу всього цього замовити, хіба що ви погодитеся чекати грошей довший час — або розміняти оці.

— Довший час? Це не те слово, сер, зовсім не те слово! Довіку — ось як би я сказав! Тоде, щоб усе це було зроблено якнайшвидше і негайно послано цьому панові додому! Дрібніші замовники можуть і почекати. Запиши панову адресу!

— Та я саме думаю перебиратись. Я коли-небудь зайду й залишу вам свою нову адресу.

— Гаразд, сер, як вам завгодно. Прошу, ось сюди. Бувайте здоровенькі, сер, на все найкраще вам!

Тепер ви розумієте, як пішло далі? Я, звісно, почав купувати все, що мені треба, та просити решту з мільйона. За якийсь тиждень я не тільки жив у достатку, а розкошував на всю губу. Найняв цілий будинок на Ганноверській площі і обідав удома, але снідати ходив щодня до скромної харчівні Гарріса, де вперше наївся за свій мільйон. Завдяки мені Гарріс пішов угору. По місту розійшлася чутка, що Гаррісову харчівню вподобав дивак чужоземець, який носить у жилетній кишеньці мільйонні банкноти, і цього вистачило: з убогої харчівеньки, що насилу зводила кінці з кінцями, зробився уславлений ресторан, і люди пливли сюди плавом. Гарріс, не знаючи як і дякувати, силоміць пхав мені в руки позички й не хотів слухати ніяких відмовок; отож я, злидар, мав ще й гроші на всякі витрати і жив не гірше за багатих і вельможних. Я весь час думав, що не минути мені бурі, але що я мав робити? Вороття нема, треба пливти далі або йти на дно. Звичайно, якби не нависла наді мною загроза, що надавала серйозності, навіть трагізму моєму становищу, воно було б просто кумедне. Ночами, в темряві, трагедійний бік справи виступав наперед, остерігав, загрожуючи, я крутився на ліжку, і сон мене не брав. Та при радісному світлі дня трагічна барва щезала, і я не чув землі під ногами, аж сам не свій, аж п’яний від щастя.

Та й ще б пак! Адже я став одною із знаменитостей столиці світу, і це мені закрутило голову, та й не трохи, а таки добре. Яку, було, газету не розгорнеш — англійську, шотландську чи ірландську,— в кожній хоч раз та згадано «Мільйон у жилетній кишеньці» і його останні вчинки та слова. Спочатку мене згадували аж наприкінці світської хроніки; потім я піднявся вище від простого дворянства, далі вище за баронетів, баронів… і отак, що більше зростала моя популярність, то вище я підносився, аж поки досяг своєї вершини й твердо там закріпився,— над усіма герцогами некоролівської крові й усіма духовними чинами, крім примаса Англії. Одначе то була ще не слава, а тільки популярність. Та не забарився й вирішальний удар — посвячення в рицарі, так би мовити,— що за одну мить обернув нетривку шумиху популярності в тривке золото слави: «Панч»* надрукував карикатуру на мене! Відтоді моє становище було забезпечене твердо. З мене ще можна було жартувати, але тільки шанобливо, не голосно и не грубо ’— всміхатись, а не реготати: минули ті часи! На карикатурі в «Панчі» я, вдягнений у жахливе лахміття, торгувався з гвардійцем-вартовим за лондонський Тауер. Уявляєте, як почував себе молодий хлопець, що доти ніколи не тішився людською увагою, а тут раптом не може сказати й слова, щоб його не підхопили та не рознесли по всьому місту, не може ногою ступити на вулиці, не почувши, як довкола гомонять: «Он, он іде! Це він, це він!», не може поснідати так, щоб біля столу не тислися цiкавi; не може показатися в оперній ложі так, щоб на нього не наводили тисячі біноклів відразу! Еге ж, я просто-таки купався в славі з ранку до вечора.

Знаєте, я навіть зберіг своє старе дрантя й час від часу виходив у ньому задля розваги, щоб знов, купивши якусь дрібничку, наслухатись образ, а тоді вбити насмішника на місці своїм мільйоном. Та скоро ця розвага урвалась. Газетні карикатури зробили мій маскарадний костюм таким відомим, що мене, тільки-но вийду на вулицю, зразу пізнавали і за мною сунула юрба, а коли я заходив куди-небудь щось купити, то крамар пропонував мені в борг усю свою крамницю, перше ніж я встигав націлитись на нього банкнотою.

Десь на десятий день своєї слави я пішов виконати патріотичний обов’язок — зробити візит американському послові. Той, зрозуміло, зустрів мене якнайприязніше; покартав за те, що я забарився з візитом, і сказав, що зможе пробачити мені, тільки якщо я погоджуся прийти ввечері до нього на обід замість одного гостя, що несподівано занедужав. Я пообіцяв прийти; потім ми розбалакались, і виявилося, що посол іще в школі вчився в одному класі з моїм батьком, а потім вони вчилися разом у Йєльському університеті* і взагалі були щирі друзі до останніх днів батькового життя. Далі він запросив мене приходити до нього додому, коли тільки матиму час, і я, звичайно, охоче погодився.

Правду кажучи, я погодився не просто охоче, я був радий-радісінький. Якщо вдарить буря, посол, можливо, зуміє врятувати мене від остаточної загибелі; як саме, я не знав, але він, мабуть, щось придумає. Я не насмілився розкрити йому все зразу, хоч не вагаючись зробив би так на початку своєї карколомної лондонської кар’єри. Ні, тепер про це дарма було й думати, я загруз уже надто глибоко. Тобто — в очах такого недавнього знайомця, якби я йому признався; одначе зовсім не з головою, як на мій погляд. Бо я, бачте, хоч скільки вже наробив боргів, проте весь час оглядався на свої можливості — тобто на майбутню платню. Звичайно, я не міг знати точно, яка вона буде, але прикидати більш-менш певно міг, бо ж мені сказали: якщо я допоможу виграти заклад, то зможу вибрати собі найкращу роботу, яку лишень старий багатій зуміє для мене знайти, а я — виконувати. Ну, а я ж таки дещо вмів робити! Щодо самого закладу я нітрохи не тривожився: мені в таких речах завжди щастило. Я сподівався платні десь так від шестисот до тисячі фунтів на рік: скажімо, першого року шістсот, а тоді рік за роком вислужуся й до тисячі. Поки що я заборгував тільки платню за перший рік: хоч мені всі нав’язували гроші в позичку, я здебільшого відмовлявся тим чи тим і досі напозичав усього триста фунтів та ще триста заборгував за різні куплені речі й за прожиток. Вирішивши бути якомога ощадливішим, я сподівався, що платні за другий рік служби вистачіть мені дотягти до кінця місяця. А коли власник банкноти повернеться з подорожі, усе владнається: я зразу почну працювати і платню за перші два роки роздам своїм кредиторам векселями.

Обід у посла вийшов дуже приємний. Гості були такі: герцог i герцогиня Файф-о-Клок, їхня дочка — леді Анна-Грація-Елеонора-Селеста і т. д, і т. д., де Буль-Тер’єр, граф і графиня Плум-Пудинг, віконт Ростбіф, лорд і леді Кольдкрем, ще кілька нетитулованих панів і паній, сам посол із дружиною й дочкою та подруга тієї дочки, що саме гостювала у них,— дівчина-англійка на ім’я Порція Ленгем. У неї я закохався відразу, та й вона в мене теж — я це бачив навіть без окулярів. Був там ще один гість, американець, але я трохи забігаю вперед. Усі ми сиділи у вітальні, наганяючи апетит, і холодними поглядами окидали спізнених гостей. Аж ось лакей оголосив:

— Містер Ллойд Гастінгс.

Після звичайної церемонії вітання Гастінгс рушив просто до мене, вже простягаючи руку, та враз спинився й промовив ніяково:

— Пробачте, сер, мені здалося, що ми з вами знайомі…

— Авжеж знайомі, друзяко!

— Стривай! Невже це ти…

— «Мільйон у кишенці? Атож, це я. Не бійся називати мене так, я вже звик до цього прізвиська.

— Ой-ой-ой, оце так несподіванка! Я кілька разів натрапляв у газетах на твоє ім’я при цьому прізвиську, але й не подумав, що це може бути той самий Генрі Адамс, тобто ти. Таж нема ще й півроку, як ти сидів клерком на платні у Блейка Гопкінса, а вечорами підробляв, допомагаючи мені впорядковувати папери Гулда й Кері! І ось, подумати лишень, ти в Лондоні, мільйонерище, прославлений на все місто! Тисяча і одна ніч, та й годі! Ні, просто в голові не вкладається! Нічогісінько не розумію! Дай мені трохи отямитись!

— Еге, Ллойде, думаєш, мені легше? Я й сам іще нічого не розумію.

— Ні, слово честі, я просто приголомшений! Таж сьогодні рівно три місяці, як ми з тобою були в ресторані «Гірник»…

— Ні, в «Тут весело».

— Правда, правда, в «Тут весело»! Прийшли туди о другій годині ночі з’їсти по котлеті та випити кави, шість годин підряд просидівши над паперами Гулда й Кері, і я ще умовляв тебе їхати зі мною до Лондона продавати ті акції, обіцяв випросити для тебе відпустку, оплатити всі твої витрати й уділити дещицю з прибутку, як пощастить із продажем. Ти й слухати не хотів — мовляв, навряд чи мені пощастить, а крім того, ти не можеш так надовго відриватись від діла й потім гаяти бозна-скільки часу, щоб знов увійти в курс. І ось ти тут. Ну, чи не чудасія? Як же це ти сюди потрапив і яким чином так неймовірно вискочив угору?

— О, чисто випадково. Це довга історія, цілий роман, можна сказати. Я тобі все розповім, тільки не зараз.

— А коли ж?

— Наприкінці місяця.

— Так це ж іще більше двох тижнів! Я доти лусну з цікавості. Нехай через тиждень, гаразд?

— Ні, не можу. Потім узнаєш, чому. Ну, а як твої справи?

Веселість із Ллойда враз наче вітром здуло, і він мовив, зітхнувши:

— Ти як у воду дивився, Генрі. Краще було б мені не їхати. Ет, і говорити про це не хочеться.

— Е ні, ти мусиш розказати. Звідси ми підемо до мене додому, i ти все розповіси.

— Правда? Ти не жартуєш? — У Ллойда аж сльози на очах виступили.

— Авжеж! Я хочу знати все до слова.

— Який я тобі вдячний! Хоч одна людська душа зацікавилася мною після всього, що мене тут спіткало. Боже! Та я на коліна ладен упасти!

Він щосили стиснув мені руку, підбадьорився і потім уже весело чекав обіду… який так і не відбувся. Авжеж, сталася звичайна річ, що завжди трапляється через оті жахливо складні англійські церемонії: не змогли вирішити, хто за кого значніший і кому зайняти чільне місце за столом. Так обід і не вийшов. Англійці, йдучи в гості, завжди обідають удома, бо знають, на який наражаються ризик; але чужинця ніхто ніколи не попереджує, і він спокійнісінько іде й шиється в дурні. Цього разу, звісно, обійшлося без потерпілих — ми всі пообідали вдома, бо новачків серед нас не було, крім Гастінгса, а його посол теж попередив, що з пошани до англійських звичаїв ніякого обіду не готують. Кожен узяв під руку даму, і всі рушили до їдальні, бо ритуал цей годилося виконати, але там почалася суперечка. Герцог Файф-о-Клок претендував на чільне місце, вважаючи, що він значніший за посла, бо той представляє тільки націю, а не монарха; але і я не хотів поступитися своїм правом. Я сказав, що чільне місце належить мені, бо в світській хроніці я стою поперед усіх герцогів не королівської крові. Звісно, скільки ми не сперечалися, ніхто нічого не зміг довести. Врешті герцог необачно спробував зіграти на стародавності свого роду й пішов тузом — Вільгельмом Завойовником; тоді я побив його козирем — Адамом, бо ж я його прямий нащадок, як свідчить моє прізвище, а герцог тільки нащадок бічної лінії, як видно з його прізвища та не дуже давнього нормандського походження. Кінець кінцем ми всі повели своїх дам назад до вітальні і стоячи перекусили поданими на великих тарелях сардинками й полуницями. Там культ старшинства вже не такий суворий: двоє найзначніших гостей кидають жеребок шилінгом, i хто виграє — перший з’їдає полуниці, а хто програє — забирає шилінг. Тоді жеребкується друга пара, третя і так далі. Потім повносили столи, і ми сіли грати в крибедж* по шість пенсів за партію. Англійці ніколи не грають у карти просто для розваги. Коли не можна щось виграти чи програти — однаково що,— вони грати не сядуть.

Вечір минув чудово, принаймні для двох із нас — для міс Ленгем і для мене. Вона так зачарувала мене, що я не пам’ятав рахунку очок, а набравши число, сам того не помічав і програвав би партію за партією, якби з моєю партнеркою не діялося те саме. Тому ніхто з нас не міг виграти, та нам було байдуже: ми знали тільки, що ми щасливі, і не хотіли знати більше нічого, й не дбали більше ні про що. Я вже встиг признатися їй — так, так! — що кохаю її, і вона, звісно, зашарілася, як маківка, але не розсердилась, а була рада — сама сказала, що вона рада! Ні, ще ніколи не було в мене такого вечора! Щоразу, відзначаючи взятку, я додавав що-небудь для неї, і вона теж за кожною взяткою відповідала мені. Я навіть не міг сказати: «Ще два»,— не додавши: «Боже, яка ж ви мила!» І вона відказувала: «п’ятнадцять — два, п’ятнадцять — чотири, п’ятнадцять — шість, іще двійка — це вісім, і ще вісім — буде шістнадцять. Невже справді?» — і поглядала скоса з-під вій так любо та пустотливо. О, це було над мою силу!

Я, певна річ, повівся з нею цілком чесно і відверто признався, що не маю ні цента крім мільйонної банкноти, про яку вона стільки чула, та й банкнота не моя: вона враз зацікавилась, і тоді я тихенько розповів їй усю свою пригоду з самого початку. Вона трохи не вмерла зі сміху. Що вона там у біса знайшла смішного, я не міг збагнути, але вона сміялася; кожні півхвилини якась нова подробиця захоплювала її, і я мусив замовкати хвилини на півтори, поки вона пересміється. Вона реготала до знемоги; я ще зроду такого не бачив. Тобто щоб таку невеселу історію поневірянь, і клопотів, і страхів отак сприймали. І я любив її ще дужче за те, що вона може веселитися навіть тоді, коли для веселощів нема причини, бо мені в моєму становищі, самі розумієте, незабаром могла стати потрібна якраз така дружина. Звісно, я сказав їй, що нам доведеться почекати років зо два, поки я розквитаюся з боргами; та вона не зажурилась, тільки попросила, щоб я жив якомога ощадніше й не процвиндрив нашої майбутньої платні ще й за третій рік. А потім наче трохи занепокоїлася, спитала, чи не помиляємось ми, що сподіваємося такої великої платні. А може, на перший рік я стільки й не дістану? То були розумні слова, і вони трохи збили з мене самовпевненість, але воднораз навели на непогану думку, яку я зразу й виклав відверто:

— Порціє, серденько, а чи не схотіла б ти піти зі мною разом до тих двох стариганів, коли вони повернуться?

Вона трохи збентежилась, проте відповіла:

— М-можна… якщо це додасть тобі відваги. Тільки… чи пристойно так робити?

— Не знаю… Боюся, що й справді не зовсім. Але, бач, від цього так багато залежить…

— Ну, тоді я піду з тобою — байдуже, пристойно це чи ні! — відказала вона в пориві великодушності.— Мені так приємно буде думати, що я тобі допоможу!

— Ти мені допоможеш? Таж усе буде твоєю заслугою! Ти така вродлива, така мила, така чарівна, що, як будеш зі мною, я проситиму все більшої й більшої платні, аж поки зломлю тих старих добряг. Вони не зможуть заперечувати при тобі.

О, бачили б ви, як вона зашарілась і як щасливе засяяли її оченята!

— Ох ти, капосний підлеснику! Все вигадуєш, але я однаково піду за тобою. Може, ти тоді зрозумієш, що не всі дивляться твоїми очима.

Чи розвіялись мої сумніви? Чи ожила надія? Судіть самі ось із чого: в думці я відразу підняв свої претензії до тисячі двохсот фунтів за перший рік. Але їй я цього не сказав: нехай буде для неї несподіванка.

Всю дорогу додому я витав у надхмар’ї; Гастінгс щось розповідав, але я не чув ні слова. Аж коли ми ввійшли до моєї вітальні, він спустив мене на землю, почавши вихваляти розкішні апартаменти:

— Та дай я трохи постою, надивлюся! Їй-богу, це ж палац! Палац, та й годі! Ну все, все тут є, чого тільки можна забажати: і камін палахкотить, і вечеря вже на столі! Аж тепер, Генрі, я відчуваю по-справжньому, який ти багатий — який ти багатий і який я бідний, нужденний, нещасний, розбитий!

Чорти б його взяли! Мене аж морозом усипало від тих слів. Вони мов розбудили мене, і я усвідомив, що стою на тоненькій, півдюйма завтовшки, шкуринці лави, під якою клекоче вулкан. Ще хвилину тому я не знав, що це сон, не хотів, не дозволяв собі признатись. А тепер… боже милосердний! Я ж загруз по вуха в боргах, не маю ні цента, від мене залежить щастя наймилішої в світі дівчини, а попереду тільки обіцянка служби — обіцянка, яка, може… яка, напевно, ніколи не справдиться! О боже! Я ж пропав, пропав навіки, і ніщо вже не врятує мене!

— Генрі, наймізерніші крихти з твого щоденного прибутку могли б…

— Ет, до біса мій щоденний прибуток! Випиймо краще гарячого грогу, та й годі журитися! Будьмо здорові! Чи… стривай, ти ж, мабуть, голодний. Сідай та…

— Ні, ні, не хочу нічого. Мені й у горло ніщо не лізе ці останні дні. Зате питиму з тобою, поки не впаду під стіл.

— Оце по-моєму! Ну, і я від тебе не відстану. А тепер, Ллойде, висипай усі свої пригоди, поки я наготую ще грогу.

— Як висипай? Ще раз?

— Ще раз? Тобто як ще раз?

— Ну, я питаю, чи ти хочеш прослухати ще раз усе спочатку?

— Ще раз усе спочатку? Що за чудасія! Ні, стривай, не пий більше! Буде з тебе!

— Слухай, Генрі, ти мене лякаєш. Хіба я не розповів тобі всього дорогою?

— Ти? Мені?

— Еге ж, тобі.

— Щоб я пропав, коли чув хоч одне слово.

— Генрі, що це з тобою! Ти не на жарт мене тривожиш. Що́ ти пив у посла, що тебе так забрало?

Тоді й мені розвиднилось, і я признався щиро, по-чоловічому:

— Не мене забрало, а я забрав… у полон найчарівнішу дівчину в світі.

Ллойд, почувши таку новину, підхопився, кинувся до мене, і ми довго, до болю тисли один одному руки. Він зовсім не розсердився на мене за те, що я не чув ні слова з його розповіді, хоч він не змовкав усю дорогу, тобто три милі. Він просто сів і терпляче, спокійно розповів усе ще раз. Ось яка була його історія: він приїхав до Лондона в справі, на яку покладав усі надії. Ллойд мав доручення продати акції копалень Гулда й Кері; все, що він зуміє виторгувати понад мільйон доларів, мало лишитись йому. Він докладав усіх зусиль, натискав на всі пружини, пускався на всі дозволені законом хитрощі, витратився трохи не до останнього цента, але не спромігся знайти жодного капіталіста, що погодився б хоч вислухати його. А термін доручення минав наприкінці місяця. Одне слово, він розорився. Доказавши все, він схопився й вигукнув:

— Генрі, ти можеш мене врятувати! Ти один на світі можеш мене врятувати! Ти мені допоможеш? Правда ж, допоможеш?

— Але як? Кажи, що ти маєш на увазі.

— Дай мені мільйон за ці акції та грошей на квиток додому! Тільки не кажи «ні»!

О, яка то була мука! У мене трохи-трохи не вихопилося: «Ллойде, я сам злидар, не маю ані цента, ще й заборгувався по вуха!» І раптом у моїй голові сяйнула чудова думка. Я зціпив зуби й помалу примусив себе заспокоїтись, як годиться справжньому бізнесменові. А тоді сказав діловитим, упевненим тоном:

— Я врятую тебе, Ллойде…

— Ну, то я вже врятований! Хай тебе бог благословить навіки! Якщоя коли…

— Стривай, Ллойде, дай докінчити. Я тебе врятую, але не в такий спосіб. Це була б несправедливість; ти ж стільки працював і так ризикував. Мені не треба купувати копалень: у такому комерційному центрі, як Лондон, можна пускати свій капітал в обіг краще, та я весь час це й роблю. Але ми вчинимо ось як. Я, звичайно, знаю ті копальні, знаю їхню величезну вартість і можу хоч би й під присягою підтвердити її будь-кому. Посилаючись на мене, ти продаси акції за два тижні й візьмеш чистих три мільйони, а тоді ми поділимо надлишок порівну.

Гастінгс трохи не потрощив мені всіх меблів, кинувшись танцювати з нестямної радості, й переламав би все в домі, якби я не повалив його та не зв’язав.

Уже зв’язаний, він усе вигукував, безмежно щасливий:

— Я можу посилатись на тебе! На Генрі Адамса — «Мільйон у кишеньці»! Та вони юрбами збіжаться, ці лондонські багатії! Вони битимуться за мої акції! Тепер моє майбутнє забезпечене, назавжди забезпечене! Я тебе не забуду, поки житиму на світі!

Не минуло й двадцяти чотирьох годин, як увесь Лондон заворушився. День у день я тільки й знав, що сидіти вдома та відповідати всім, хто до мене приходив: «Так, я йому дозволив посилатись на мене. Я знаю Гастінгса і знаю ті копальні. Він людина бездоганно порядна, а копальні варті куди більше, ніж він за них просить».

А вечори я просиджував у посла вдома, з моєю Порцією. Їй я не прохопився про копальні й словом: хай буде несподіванка. Ми розмовляли про мою майбутню платню, ні про що більше, тільки про платню та про кохання. Часом про кохання, часом про платню, часом про те й друге заразом. А як близько взяли до серця наш роман послова дружина и дочка! До яких хитрощів вони вдавалися, щоб нам ніхто не заважав та щоб посол ні про що не здогадався! І які ми були вдячні їм!

Коли нарешті скінчився місяць, я вже мав рахунок на мільйон доларів у «Банку міста й графства Лондона», і Гастінгс забезпечився так само. Убравшись по-парадному, я поїхав до будинку на Портлендській площі; з усього видно було, що мої пташки вже вдома. Тоді я заїхав до посла, забрав своє серденятко, і ми рушили назад, без угаву розмовляючи про мою платню. Від хвилювання й тривоги Порція зробилась така гарна, що аж несила було дивитись. Я сказав:

— Рибонько, ти тепер така гарна, що буде просто гріх добиватися менше ніж трьох тисяч фунтів на рік.

— Ой гляди, Генрі, ти ще все занапастиш!

— Не бійся нічого, тільки будь така гарна як тепер,— і покладайся на мене. Все вийде якнайкраще.

Отже, тепер не вона мені, а я їй мусив піддавати відваги. А вона все умовляла мене:

— Генрі, прошу тебе, не забувай: якщо ми жадатимемо забагато, то можемо не одержати нічого! І що тоді з нами буде, як ми житимемо на світі?

Нам відчинив той самий лакей — і ось вони переді мною, обидва дідки. Звичайно, вони здивувались, побачивши зі мною таке гарне дівча, але я заспокоїв їх:

— Не турбуйтесь, панове,— це майбутня супутниця мого життя.

І відрекомендував їх Порції, назвавши обох на ім’я. Це їх уже не здивувало: вони розуміли, що у мене вистачить глузду подивитися в довідник. Вони посадовили нас, дуже чемно поводячись зі мною і всіляко намагаючись розвіяти ніяковість Порції. А потім я сказав:

— Панове, я готовий звітувати.

— Дуже добре,— відповів той, що ставив на мене.— Бо тепер ми можемо вирішити, хто ж із нас виграв: мій брат Ейбл чи я. Якщо ви допомогли виграти мені, то я знайду для вас найкращу посаду, яку тільки зможу. Банкнота у вас?

— Ось вона,— і я подав йому мільйонний папірець.

— Я виграв! — гукнув старий і ляснув брата по спині.— Ну, що ти тепер скажеш, Ейбле?

— Скажу, що цей молодик не пропав, а я програв двадцять тисяч фунтів. Зроду б не повірив.

— Я ще маю дещо розповісти,— додав я,— і досить багато. Дозвольте мені завітати до вас цими днями і розказати докладно, як я прожив цей місяць. Запевняю, вам буде що послухати. А тим часом гляньте ось на це.

— Що таке? Банковий рахунок на двісті тисяч фунтів? І він ваш?

— Мій. Я заробив ці гроші за тридцять днів, розумно користуючись тією невеличкою сумою, що ви мені позичили. Я нічого з нею не робив, тільки купував дрібнички, подавав банкноту i просив решту.

— Слухайте, а ви не жартуєте, юначе? Це ж неймовірне діло!

— А я й не прошу, щоб ви повірили мені просто так. Я маю докази.

Тоді настала черга дивуватися Порції. Широко розплющивши очі, вона сказала:

— Генрі, це справді твої гроші? То ти весь час мене морочив?

— Так, справді, моя любонько. Але ти пробачиш мені, я знаю.

Порція закопилила губи:

— Не будь такий певний. Капосний, так мене дурив!

— О, я знаю, серденько, ти скоро все забудеш і вибачиш мені. Це ж був просто жарт, ти сама розумієш. Ну, нам уже час іти.

— Стривайте, стривайте! А посада? Я ж вам обіцяв посаду! — озвався мій стариган.

— А, посада…— відмовив я.— Ну що ж, вдячний вам безмежно, але самі бачите, посади мені вже не треба.

— Але ж ви можете дістати найкращу, яка тільки в мене знайдеться!

— Ще раз дякую від щирого серця, але мені не треба навіть такої.

— Генрі, посоромся. Тобі люди он яку ласку роблять, а ти й не подякував як слід. Можна, за тебе подякую я?

— Авжеж, люба, якщо ти зумієш краще. Спробуй-но, як воно в тебе вийде.

Тоді вона підійшла до мого дідка, сіла йому на коліна, обняла його за шию й поцілувала в губи. Брати вибухнули реготом, а я остовпів, скам’янів з подиву. Порція ж промовила:

— Таточку, він каже, що в тебе не знайдеться такої посади, щоб йому підійшла! Ну як мені це слухати!

— Серденько моє! То це твій тато?

— Атож! Це мій вітчим, найкращий з усіх вітчимів на світі. Тепер ти розумієш, чому я так сміялася, коли ти, не знавши цього, розповідав мені на обіді в посла, якого клопоту завдала тобі татова суперечка з дядечком Ейблом?

Певна річ, я зразу схаменувся й заговорив навпростець:

— Ой пане добродію мій любий, я забираю назад свої слова. У вас таки знайдеться посада, яку я з дорогою душею зайняв би.

— Яка ж це?

— Посада зятя.

— Чудово. Але ж, іще ніколи не служивши на такій посаді, ви, напевне, не зможете принести рекомендацій, що задовольнили б нашу умову, отже…

— Ну то випробуйте мене, прошу вас! Випробовуйте мене років хоч і тридцять чи сорок, і якщо не…

— Гаразд, гаразд, про це треба питати не нас, а нашої дівчинки. Поговоріть краще з нею.

Ото було щастя! В повному словнику англійської мови не вистачить слів, щоб його описати. А як через кілька днів увесь Лондон дізнався про мої пригоди з банкнотою упродовж цілого місяця,— ото балачок було, ото сміху!

Татусь Порції відніс ту щасливу, спасенну банкноту до Англійського банку й розміняв її; а тоді банк погасив її й повернув йому, а він подарував нам на весілля, і відтоді вона висить у рамці на найпочеснішому місці в нашому домі. Адже це вона дала мені мою Порцію: якби не та банкнота, я б не лишився в Лондоні, не потрапив би до посла й ніколи б не познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Тому я завжди кажу всім: «А оце, як бачите, мільйонна банкнота. Відколи вона існує, нею платили тільки один раз, та й то за скарб, вартий удесятеро більше».

Витяги з щоденника Адама

Переклав Олег Лишега.

Понеділок. Це нове створіння з довгим волоссям увесь час на видноті. Вічно вештається поблизу — куди я, туди й воно. Мені таке не подобається, я не звик до товариства. Краще б воно водилося з іншими звірами. Щось хмарно сьогодні, східний вітер, ми, здається, таки не уникнемо дощу… Ми? Звідки в мене це слово? Ага, вже згадав — новоявлене створіння користується ним.

Вівторок. Оглядав дуже великий водоспад. Мабуть, це найкраще з усього, що є в моїх володіннях. Нове створіння називає його Ніагарським — чому саме так, щось ніяк не збагну. Каже, начебто він так виглядає. Хіба ж це достатня підстава? Дурна примха, та й годі. Сам я не можу нічого назвати. Нове створіння називає усе підряд, перш ніж устигну й рота відкрити. І до всього одна й та ж мірка: воно так виглядає. От узяти хоча б додо. То, каже, варто лише глянути на нього, і відразу ясно, що «він викапаний додо». Нічого не вдієш, доведеться йому так і називатись. Я вже втомився перейматись цим — марна річ. Додо! Та він схожий на додо не більше за мене!

Середа. Поставив курінь від дощу, але не маю в нім спокою. Нове створіння влізло туди. А коли спробував витурити його, пустило воду з тих отворів, крізь які дивиться, і заходилося витирати їх тильною стороною своїх лап, та ще й галасувати почало химерно, як ото інші тварини галасують, коли яке горе нападе. Та дарма! Аби тільки не говорило! Воно меле язиком без угаву. Може здатись, наче я наговорюю на бідолашне створіння,— але ж ні, нічого такого і в гадці не було. Просто я не звичний до людського голосу, і тому кожен новий звук, що зривається в незворушну тишу цієї дрімотної глушини, ріже вухо і здається фальшивим. А цей новий звук так близько від мене — прямо за плечима, над самим вухом, то з одного боку, то з другого. А я звикнув лише до шуму, який долинає з певної відстані.

П’ятниця. Гарячкове роздавання імен триває, незважаючи на всі мої заперечення. У мене була дуже гарна назва для моїх володінь, милозвучна і лагідна — Райський сад. Про себе я ще його так називаю, але вже не вголос. Новоявлене створіння каже, що все це ліси, скелі та краєвиди,— отже, нема нічого спільного із садом. Каже, що це виглядає як парк і що це таки парк. Згодом, не порадившись зі мною, воно перейменувало мій сад на парк Ніагарського водоспаду. Що ж це діється? Вже й напис узявся:

ПО ТРАВІ НЕ ХОДИТИ!

Життя моє вже не таке щасливе, як було.

Субота. Нове створіння споживає забагато фруктів. А що ж ми потім будемо їсти? І знову «ми» — це ж його словечко; тепер уже й моє, бо ж чув його на кожнім кроці. Добрячий туман сьогодні. Сам я не виходжу надвір, коли туман. А нове створіння виходить. Виходить за будь-якої погоди, брьохається в калюжах і наносить у хату грязюку на ногах. Ще й до того балакає. А як затишно тут було колись!

Неділя. Якось перемучивсь. Цей день щораз нудніший. Його було вибрано минулого листопада і призначено днем відпочинку. В мене раніше таких днів було аж шість на тиждень. Ранком бачив, як нове створіння пробує збити яблука із забороненого дерева.

Понеділок. Нове створіння назвало себе Євою. Що ж, я не заперечую. Каже, що так його можна гукнути, як захочу, щоб воно прийшло. Тоді я кажу, що це вже занадто. Це слово явно піднесло мою репутацію в очах створіння; а й справді — вагоме, міцне слово; ним довго можна користуватись. І ще воно каже, начебто, воно не воно, а вона. Дуже сумнівно, але мені все одно, чи воно, чи вона. Про мене хай буде вона, аби тільки дала спокій і не докучала балачками.

Вівторок. Вона засмітила усю долину різними непристойними назвами та образливими знаками:

ДОРОГА НА ВИР

ДОРОГА НА ЦАПИНИЙ ОСТРІВ

ДО ПЕЧЕРИ ВІТРІВ — СЮДИ

Каже, що з цього парку міг би вийти нічогенький літній курорт, якби ж то ще й народ підібрався. Літній курорт — ще одна її новація, пусте слово, не більше, за ним нічого не стоїть. Бо що таке літній курорт? А втім, краще її не питати — адже потім нізащо не спиниш.

П’ятниця. Напосілась на мене, щоб я перестав спускатись водоспадом. А що ж тут поганого? Каже, що її кидає в дрож. Нічого не розумію. Я завжди цим займався, завжди любив пірнати — тут тобі і приємне збудження, і прохолода. Я вважав, що водоспади якраз на те й створені. Ніякої іншої користі, мені здається, від них немає — а для чогось же вони існують? Вона каже, що вони створені просто для пейзажу — як ото носороги і мастодонт.

Я спустився водоспадом у бочці — недогода їй. У діжці спустився — теж недогода. Переплив було вир і пороги в костюмі з фігового листка. Костюм, звичайно, добряче потріпався. І знов тобі надокучливі нарікання на мою марнотратність. Нема тут мені життя. Переміни місця — ось чого мені треба.

Субота. Втік минулого вівторка вночі, два дні був у дорозі і знов поставив собі курінь у віддаленій місцині, ще й сліди свої позатирав як міг. А вона таки вистежила мене з допомогою тварюки, яку приручила і називає вовком. Прийшла, здійнявши, як і колись, жалюгідний галас і пускаючи ту саму воду з отворів, крізь які дивиться. Я змушений був повернути додому з нею, але при нагоді переселюся знову. Вона береться за безліч нікчемних занять. Так, приміром, хоче з’ясувати, чому тварини, яких звуть левами i тиграми, харчуються травою та квітами. На її думку, сама форма їхніх зубів підказує, що вони мають пожирати один одного. Це нерозумно, оскільки чинити отак — значить убивати один одного, тобто привести сюди те, що зветься «смертю», а смерть, як мене поінформували, ще не вступила до парку.

Неділя. Якось перемучивсь.

Понеділок. Я, здається, вже знаю, для чого створено тиждень: щоб дати можливість трохи відійти після недільної нудьги. Непогана думка… Знову вона лізла на те дерево. Жбурнув грудку і зігнав її звідти. Вона каже, що ніхто ж не бачив. Мабуть, вважає це достатнім виправданням, щоб ризикувати й наражатися на небезпеку. Я їй так і сказав. Слово «виправдання» викликало в неї захват — і заздрість теж, я певен. Дуже хороше слово.

Вівторок. Вона каже, нібито зроблена з ребра, вибраного з мого тіла. Не може такого бути. Ребра в мене всі на місці… Вона страшно турбується за канюка. Каже: трава йому не смакує. Боїться, що він довго не протягне. На її думку, йому слід харчуватись падлом. Та вже муситиме обходитись тим, що є. Не можемо ж ми перевернути догори ногами усю світобудову, аби лише догодити канюку.

Субота. Вона впала в озеро учора, коли задивлялась на себе — цілими днями тільки те й робить, що дивиться у воду. Мало не захлинулась. Каже, що це досить-таки неприємна штука. І відразу ж її узяв великий жаль за тих істот, котрі живуть на глибині — їх вона називає рибами. Вона й далі нав’язує імена усьому живому, хоч ніхто цього не потребує i не озветься, якщо покликати на ім’я. А їй і байдуже — яка ж усе-таки дурка! Отож приволокла їх цілу купу вчора увечері й поклала в моє ліжко, щоб зігрілись. Я весь час до них заглядав і не скажу, щоб вони стали хоч трохи щасливіші, ніж там, у себе. От хіба що вгомонились. Увечері я повикидаю їх надвір. Не хочу з ними більше спати. Надто вони якісь холодні і слизькі, щоб лежати між них, до того ж голяка.

Неділя. Якось перемучивсь.

Вівторок. А тепер вона заходилась коло змія. Інші тварини радіють, бо вона вічно експериментує на них і не дає спокою. Та й мені легше, бо змій балакає з нею, а я тим часом можу перепочити.

П’ятниця. Вона каже, що змій радить скуштувати плоду з того дерева, мовляв, пізнаєте щось небувало прекрасне та благородне. Я відказав, що буде й інший наслідок — у світі з’явиться смерть. Отут я промахнувся, краще б змовчав. Моя відповідь підкинула їй нову думку: вона зможе врятувати заслаблого канюка, а також розподілити свіже м’ясце поміж засмучених левів та тигрів. Я порадив їй не підходити до дерева. Вона стоїть на своєму. Чую, буде лихо. Треба тікати.

Середа. Чого тільки не пережив останнім часом! Учора ввечері втік з дому і мчав на коні цілу ніч, сподіваючись нарешті вирватись поза межі парку і заховатися в якійсь іншій країні ще до початку нещастя. Але, мабуть, не судилося. Десь через годину після сходу сонця, коли саме їхав лукою, що тонула в квітах, де тисячі звірів паслися, дрімали, забавлялися один з одним як могли, раптом ні з того ні з сього зчинився страшенний рев, і в ту ж мить на луці зав’язалася страхітлива колотнеча. Кожен звір запрагнув проковтнути свого сусіда. Я знав, що це значить: Єва з’їла заборонений плід, і на світі з’явилася смерть… Тигри загризли мого коня, не звернувши жодної уваги на мій наказ припинити це неподобство. Вони б і мене, чого доброго, загризли, якби я загаявся. Та, на щастя, встиг накивати п’ятами… Натрапив на одну затишну місцину за парком і порозкошував тут кілька днів, але вона знайшла мене і тут. Знайшла і відразу назвала місцину Тонаванда, бо це, мовляв, так виглядає. Правда, я не дуже жалкував, що вона прийшла, бо тут мало чим можна поживитися, а вона прихопила з собою кілька отих яблук. Я змушений був їх з’їсти, бо таки зголоднів. Це суперечить моїм принципам, але я вже зрозумів: принципи небагато значать, хіба що ти ситий… Вона прийшла вбрана в гілляччя і жмутки листя, а коли я спитав у неї, що це за витребеньки, і, поздиравши їх, кинув на землю, вона хихикнула і зашарілась. Я ще ніколи не бачив, щоб хтось отак хихотів і шарівся. Це здалося мені вульгарним і непристойним. Вона сказала, що незабаром і сам я зазнаю чогось подібного на собі. Так і сталось. Хоч який голодний, я, однак, відклав, не доївши, яблуко — найкраще з усіх, що я коли-небудь бачив, може, тому, що пізнє — і прибрався в розкидане галуззя й листя. А тоді заговорив з нею твердіше і наказав принести ще гілляччя й надалі не виставляти свого тіла напоказ. Вона послухалась, після чого ми пробрались на луку, де бились дикі звірі, зібрали деякі шкури, і я змусив її зшити пару костюмів про вихід. Вони вийшли незручні,— що правда, то правда, зате модні, а це ж для одягу найголовніше. Я вважаю, з неї непоганий товариш. Тепер, позбувшись свого володіння, я почуваю себе нещасним і самотнім, коли її немає поряд. А ще вона твердить, що віднині нам наказано в поті чола свого добувати собі хліб. Тут вона може стати в пригоді. Керувати буду я.

Через десять днів. Вона звинувачує мене, каже, нібито я винуватець нашого нещастя! Твердить, причому досить щиро i правдиво, наче змій запевнював її, що заборонений плід зовсім не яблука, а кислиці. Я відповів, що в такому разі не бачу вини за собою, бо ж не з’їв жодної кислиці. А вона відказує, ніби змій дав їй зрозуміти, що «кислиця» — лише образний вислів і насправді значить застарілий, бородатий дотеп. Я відразу збліднув, бо таки частенько жартував, щоб якось розвіяти нудьгу, і деякі з тих дотепів могли справді виявитися такими, хоч сам я щиросердо гадав, що всі вони свіжі. Вона спитала, чи жартував я саме напередодні катастрофи. Я зізнався, що таки пожартував, але про себе, не вголос. Ось як воно було. Я задумавсь про водоспад і кажу собі тихо: «Яке прекрасне видовище, коли оця величезна маса води рине вниз!» У ту ж мить блискуча думка сяйнула в моїй голові, і я відразу оформив її словесно: «А було б ще прекрасніше видовище, якби вона ринула знизу вгору!» Я мало не луснув зо сміху, коли це раптом природа наче зірвалася з цепу, в долину прийшли ворожнеча і смерть, і я був змушений тікати, рятуючи своє життя. «Отож-бо,— переможно мовила вона,— змій мав на увазі саме цей дотеп, назвавши його «першою кислицею», ще й додав, що він старий, як світ, і давно вже набив оскому.

Бідна моя голівонька, це ж я, я винен у всьому! Краще б не був таким дотепним! Щоб вона й не з’являлась, та блискуча думка!

Через рік. Ми назвали його Каїном. Вона упіймала його, коли я саме розставляв пастки на північному узбережжі озера Ері. Піймала у лісі за кілька миль від нашої землянки — може, за три-чотири, вона твердо не знає. Де в чому воно подібне до нас; можливо, й нашої породи. Вона так вважає — помилково, ясна річ. Різниця в розмірі підтверджує мій здогад, що це тварина зовсім відмінної від нас породи. Цілком можливо, що це риба. Та коли для того, щоб пересвідчитись, я занурив створіння в озеро, воно пішло на дно. Тут вона як скочить у воду, вихопила його, не давши мені довести дослід до кінця. Я все-таки вважаю, що воно риба, але їй байдуже, що це; вона не дозволяє мені встановити істину. Цього я вже не розумію. Поява нового створіння, здається, істотно змінила її вдачу. Вона стала недооцінювати досліди, ставить оте створіння вище за будь-яку іншу тварину, а чому — пояснити не може. Її розум потьмарився, я певен. Часом вона носить знайдену рибину на руках добрих півночі, коли та скиглить і проситься знов у озеро. В такі хвилини вода проступає з тих отворів, крізь які вона дивиться, вона плескає рибину по спинці, а ротом видає якісь ніжні звуки, прагнучи її вгамувати, і ще сотнею способів показує свою турботу. З іншими рибами вона поводилась зовсім інакше. Мене дуже непокоїть отака переміна. Бувало, вона носилася з тигренятами, бавилась із ними до того, як ми позбулися своїх володінь. Але ж то була тільки гра, не більше. Вона ніколи отак не переживала, коли в них болів живіт.

Неділя. Вона вже не працює в неділю, а лежить, геть знесилена. Їй подобається, коли рибина повзає по ній. Вона витворює безладні звуки, щоб забавити рибину, і вдає, наче покусує її лапки, а та сміється. Я ще зроду не бачив, щоб риби сміялись. У мене зародились сумніви. А от неділі стали мені подобатись. Цілий тиждень керівної роботи таки добре стомлює. Не завадило б запровадити ще кілька неділь. В давні часи вони були для мене нестерпні, а тепер дуже доречні.

Середа. Це не риба. Нічого не можу збагнути. Воно зчиняє несамовитий рев, коли чимось невдоволене, а коли вдоволене, каже «гу-гу». Воно не нашої породи, бо не ходить; не птах, бо не літає; не жаба, бо й не плигає; ніби й не змія, бо не повзає. Я переконаний: це не риба, хоч і не маю нагоди перевірити, чи вміє воно плавати. Увесь день воно лежить на спині, задерши ноги. Я ще ніколи не бачив тварини, яка таке витворяла б. Якось я сказав, що це для мене загадка; вона була в захопленні від цього слова, хоч і не зрозуміла його значення. На мою думку, воно або якась загадка, або ж різновид жука. Коли воно подохне, зроблю розтин, щоб дізнатися, як воно влаштоване. Я вперше в своєму житті геть збитий з пантелику.

Через три місяці. Мій неспокій не зменшується, а навпаки, зростає. Я майже не сплю. Воно перестало вилежуватись і дибає вже на своїх чотирьох ніжках. Однак відрізняється від інших чотириногих передніми лапами — вони незвично короткі, а через те випнута частина тіла якось дивно стирчить догори, на що досить неприємно дивитися. Збудоване воно майже так само, як і ми, але його спосіб пересування істотно відрізняється від нашого. Короткі передні та довгі задні ноги вказують, що воно з родини кенгуру, точніше, його особливий різновид, бо справжній кенгуру стрибає, а воно ніколи цього не робить. Взагалі дуже дивний і цікавий різновид, невідомий досі науці. Оскільки відкрив його я, то по праву зберіг за собою честь відкриття, давши йому своє ім’я. Відтепер називаю його Kangaroorum Adamiensis… Воно, певне, потрапило до нас дитинчам, бо відтоді непомірно виросло — разів у п’ять щонайменше, і тепер, коли чимось невдоволене, здатне наробити галасу разів у двадцять-тридцять більше, ніж колись. Застосування фізичної сили нічого не дає, виходить ще гірше. Довелось поміняти методу. Вона ж заспокоює його обіцянками або дає йому речі, які щойно відмовлялася давати. Як уже я говорив, мене не було вдома, коли воно з’явилось, і вона сказала тоді, що знайшла його в лісі. Трохи дивно, щоб воно було однісіньке на цілий світ, але це, мабуть, так. Я вже збився з ніг, шукаючи хтозна-скільки тижнів ще одного такого — для своєї колекції і щоб воно мало з ким забавитись. Певен, що тоді нам буде спокійніше, і його легше було б приручити. Але другого екземпляра не знайшов, навіть нічого схожого; і що найдивніше — жодних слідів. Воно ж має ходити по землі, нікуди не дінеться — а де, в такому разі, сліди? Я понаставляв близько дюжини пасток, але марна річ. Виловив геть усіх малих тваринок, а того, що треба, нема. Мабуть, вони попались у пастки просто з цікавості — подивитись, нащо там налито молоко. Ніхто навіть не скуштував його.

Через три місяці. Кенгуру росте й росте, що мене все більше дивує і непокоїть. Я не бачив ще тварини, котра б так повільно виростала. Воно вже має шерсть на голові, але не таку, як у кенгуру, а точнісінько, як наше волосся, тільки набагато ніжніше і м’якше, і не чорне, а руде. Я скоро збожеволію від таких нечуваних і примхливих метаморфоз цього невідомого зоологічного виродка. Якби ж то впіймати ще одного… Але марно сподіватись. Ясно як божий день, що це новий різновид, до того ж єдиний екземпляр. Та все ж я впіймав справжнього кенгуру і приніс додому. Думаю, воно, сердешне, так нудьгує, то хай краще буде вже таке товариство, ніж зовсім ніякого. Хіба ж воно матиме хоч краплю співчуття, таке неприкаяне серед чужих йому істот, котрі не знають ні його вдачі, ні звичок і не можуть пояснити йому, що він перебуває у друзів? І знову промах: воно аж затіпалось, коли вгледіло кенгуру, тож я впевнився, що воно зроду не бачило кенгуру. Мені шкода цієї нещасної крикливої тваринки, але як їй допомогти? Якби ж то приручити… Але про це не може бути й мови: чим більше стараюсь, тим гірший результат. Мені несила дивитись на бідне звірятко, коли воно аж заходиться плачем з горя та безнадії. Я вже хотів було його випустити, але вона й чути не хоче про таке. По-моєму, це дуже жорстоко і зовсім на неї не схоже. А втім, вона, може, й має рацію. Адже де гарантія, що воно не стане ще самотнішим? Бо коли вже я не можу знайти йому пари, то хіба саме собі знайде?

Через п’ять місяців. Це не кенгуру. Бо воно підводиться, вхопившись за її палець, і робить кілька кроків на задніх ногах, а далі падає. Можливо, це різновид ведмедя, правда, без хвоста (поки що) і шерсті, хіба що на голові. Воно не перестає рости, що дуже мене дивує. Адже ведмеді виростають набагато швидше. Ведмеді небезпечні (після тієї катастрофи), і я не допущу, щоб оцей швендяв поблизу без намордника. Запропонував дістати для неї кенгуру, коли б вона захотіла випустити цього на волю, але нічого не вийшло. Певне, вона заповзялася втягти нас у безглузду авантюру. Вона була зовсім інша, поки не втратила глузд.

Через два тижні. Я оглянув його рот. Поки що небезпеки нема: у нього лише один зуб. Він досі безхвостий. Галасує ще завзятіше, особливо вночі. Я вже дома не ночую. Однак приходитиму щоранку на сніданок і перевірятиму, чи не з’явились нові зуби. Бо коли в нього виросте повна пащека зубів, йому доведеться все-таки забиратися геть — з хвостом чи без хвоста. Зрештою, ведмедеві не конче мати хвоста, щоб являти собою грізну небезпеку.

Через чотири місяці. Близько місяця полював і рибалив у місцевості, яку вона чомусь називає Бізон,— може, тому, що там немає жодного бізона? Тим часом наш ведмідь навчився дибати самостійно на задніх ногах і говорити «мома» і «тото». Це, безперечно, абсолютно новий різновид. Ці звуки можуть скидатися на слова чисто випадково, вони не мають ніякого сенсу; але навіть і в такому разі це річ унікальна, бо жоден ведмідь їх не вимовить. Усі ознаки — імітація мови, майже цілковита відсутність шерсті, а також відсутність хвоста — переконливо свідчать, що маємо справу з новим різновидом ведмедя. Подальше його вивчення може виявитися надзвичайно цікавим. Тим часом вибираюсь у далеку подорож на Північ для найпильнішого обстеження тамтешніх лісів. Десь мусить знайтися ще один такий екземпляр, а той, що у нас, уже не буде таким небезпечним у товаристві свого родича. Вирушаю негайно, але спершу одягну на нього намордника.

Через три місяці. Полювання було дуже й дуже виснажливе. І геть невдале. А вона тим часом, не виходячи з дому, піймала ще одного! Треба ж мати таке щастя! А я міг нишпорити по тих лісах ще сотню років і нічого не знайти.

Наступного дня. Порівнював новознайденого зі старим. Нема жодного сумніву, що вони однієї породи. Я хотів зробити з одного з них опудало для своєї колекції, але вона чомусь не дозволила. Довелося відмовитись від свого наміру, хоч, гадаю, варто було наполягти. Бо всяке може трапитися — а раптом вони втечуть? Це буде величезна втрата для науки. Старший став більш ручним, може сміятися і говорити, як папуга,— мабуть, завдяки тому, що багато часу проводить у товаристві папуги й до того ж володіє високорозвиненим даром наслідування. Я здивуюсь, коли виявиться, що це новий різновид папуги. А втім, я не мав би дивуватись, пам’ятаючи про всі його химерні перетворення з тих найперших днів, коли воно ще було рибою. Нове створіння так само потворне, як було попервах старше. Своїм забарвленням воно нагадує сире м’ясо з якимсь сірувато-жовтуватим відтінком, має таку ж чудну голову без шерстяного покриву. Вона називає його Авель.

Через десять років. Це хлопчики. Ми взнали це вже давно. Для нас було загадкою, що вони з’явились на світ такими мізерними і недосконалими за формою,— ми просто не були до цього підготовлені. У нас уже є й дівчатка. Авель загалом непоганий хлопець, а от Каїнові краще було б залишитися ведмедем, це пішло б йому тільки на користь. Проживши з Євою стільки років, бачу, що спочатку недооцінював її: краще жити поза Раєм з нею, ніж без неї — в Раю. Колись я вважав, що вона надто багато говорить, а тепер мені було б сумно, якби її голос замовк і назавжди зникнув з мого життя. Благословенна кислиця, що звела нас докупи й дала мені пізнати до кінця її добре серце та лагідну вдачу.

Несподіване інтерв’ю

Переклав Віктор Ружицький.

Розчепурений жевжик, «з молодих, та ранній», усівся на стілець, який я йому запропонував, повідомив, що він пише для «Щоденної грози», і додав:

— Сподіваюсь, ви не з лякливих. Я хотів би взяти у вас інтерв’ю.

— Як ви сказали?

— Інтерв’ю.

— А-а! Розумію. Так-так. Гм! Так-так.

Того ранку я почував себе не дуже добре. Голова була наче в тумані. Однак я підійшов до книжкової шафи і, порившись у ній шість чи сім хвилин, вирішив, що пора звернутися по допомогу до гостя.

— А як воно пишеться?

— Що пишеться?

— Та інтерв’ю.

— Господи! Навіщо вам його писати?

— Я не збираюсь нічого писати. Хочу дізнатися, що воно означає.

— От тобі й маєш! Я можу вам сказати, що воно означає, якщо… якщо ви…

— Чудово! Мене це влаштовує. Вельми вам вдячний.

— І-ен-те-ер…

— То воно пишеться через «і»?

— Звичайно!

— Тим-то я ніяк не міг його знайти.

— А як же, шановний пане, можна писати це слово інакше?

— Та я… Ні, таки не знаю. Я дивився у повному словнику. Думав знайти його в кінці у списку ілюстрацій. Але в мене дуже давнє видання.

— Такої ілюстрації, друже мій, ви не знайдете навіть в останньому, ви… Перепрошую, шановний пане. Я аж ніяк не хотів би вас образити, але я гадав, що ви трохи тямущіший. Справді — я зовсім не хотів вас образити.

— Та що ви! Я часто чув, і то від людей, які не стануть лестити і яким немає потреби мені лестити, що моє невігластво виходить за всякі межі. Так, так, вони завжди впадають від цього у захват.

— Охоче вам вірю. Але вернімось до нашого інтерв’ю. Ви, мабуть, знаєте, що тепер беруть інтерв’ю в кожного, хто так чи інакше прославився.

— Он як? Ніколи не чув про таке. Мабуть, щось дуже цікаве. А чим ви його берете?

— Тобто як… ми… Ху, в мене просто руки опускаються. Бачу, що іноді й довбнею не завадило б. А звичайно це робиться так: той, хто бере інтерв’ю, запитує, а той, хто дає інтерв’ю, відповідає на його питання. Зараз це страх як модно. Ви дозволите кілька питань, щоб висвітлити головні віхи вашої громадської діяльності і приватного життя?

— Прошу вас… прошу. У мене, правда, пам’ять нікудишня, та, сподіваюсь, ви мені вибачите. Тобто вона якась химерна… Дуже химерна. Часом пускається у галоп, а часом на місці тижнями товчеться. Біда, та й годі.

— Дарма! Ви тільки постарайтеся дещо пригадати.

— Постараюсь. Напружусь як тільки можу.

— Дякую. Можна починати?

— Можна.

— Скільки вам років?

— У червні дев’ятнадцять буде.

— Хіба? Я б вам дав років тридцять п’ять, тридцять шість. А де ви народились?

— У штаті Міссурі.

— Коли почали писати?

— У тисяча вісімсот тридцять шостому році.

— Вам же тільки дев’ятнадцять років. Хіба це можливо?

— Не знаю. Справді трохи дивно.

— Ще б пак. Хто, на вашу думку, найвидатніша людина з тих, з ким вам доводилось зустрічатися?

— Аарон Барр*.

— Як же ви могли зустрітися з Аароном Барром, коли вам усього дев’ятнадцять ро…

— Якщо ви знаєте про мене більше, ніж я сам, навіщо питати?

— Це не більше ніж припущення. А яким чином ви зустрілися з Барром?

— Цілком випадково. Я нагодився якраз на його похорон. Він попросив, щоб я не дуже галасував, і…

— Господи милостивий! Якщо ви були на його похороні, то він уже тоді помер. А для небіжчика хіба не однаково — галасуєте ви чи ні?

— Не знаю. Йому завжди важко було догодити.

— Все одно, нічого не второпаю. Ви кажете, що він з вами розмовляв, і водночас твердите, що він помер.

— Я не сказав, що він помер.

— То він не помер?

— Одні казали, що помер, інші — що не помер.

— А ваша думка?

— А мені що до того? Ховали ж не мене.

— А може… Ну, та дарма. Однаково ні до чого не дійдемо. З вашого дозволу, я запитаю про щось інше. Коли ви народились?

— У понеділок, тридцять першого жовтня тисяча шістсот дев’яносто третього року.

— Що? Не може бути! В такому разі вам було б сто вісімдесят років. Як ви це поясните?

— Я взагалі ніяк це не пояснюю.

— Та ви ж самі казали, що вам дев’ятнадцять років, а тепер виходить, що сто вісімдесят. Страшенна суперечність!

— Як, ви це помітили? (Я потис йому руку). Мені й самому не раз здавалося, що тут щось не сходиться, та я все вагався. А ви кмітливий!

— Дякую за комплімент. Є у вас брати й сестри?

— Та… та ніби так. А втім… не пам’ятаю.

— Такого мені ще чути не доводилось. Ну й чудасія!

— А чому ви, власне, так дивуєтесь?

— Та як же мені не дивуватися? Погляньте-но сюди. Чий це портрет на стіні? Не вашого брата?

— О! Ти дивись! Тепер пригадую. Це й справді мій брат. Це Уїльям, ми його звали Біллом. Ех, шкода небораки!

— То він помер?

— Ох! Схоже на те. Ніхто до пуття не знає, що з ним сталося. Тут було не все зрозуміло.

— Жаль, я вам співчуваю. Мабуть, він пропав безвісти?

— Загалом, виходить, що так. Ми його поховали.

— Поховали? Не знаючи, живий він чи помер?

— Та ні! Помер він уже точно.

— Ну, щиро кажучи, я тут пас. Якщо ви його поховали, та ще й знали, що він помер…

— Та ні ж бо! Ні. То ми лише так думали.

— Ага, дійшло! Він знову ожив!

— Та де там!

— Зроду не чув нічого схожого. Людина померла. Людину поховали. Що ж тут незрозумілого?

— Отож-бо й воно! В тім-то й річ. Бачте, ми були близнюками — небіжчик i я, і нас переплутали у ванні, коли нам було всього два тижні, й один із нас утопився. Але ми не знали, котрий. Одні думають, що Білл, а інші — що я.

— Оце вже справді нечувано. А ви самі як гадаєте?

— А бог його зна! Все на світі віддав би, щоб дізнатися правду. Ця зловісна загадка гнітить мене все життя. Але я вам розкрию таємницю, про яку не говорив жодній живій душі на землі. Один з нас мав особливу прикмету — велику родимку на лівій руці; то був я. Так от, саме ця дитина і втопилася!

— Ну то й що? Все одно не бачу тут ніякої таємниці.

— Не бачите? Зате я бачу. Принаймні не розумію, як оті розтелепи могли взяти й поховати не ту дитину. Але — тс-с! — не прохопіться про це при моїх родичах. Бог свідок, у них і без того вистачає горя.

— Що ж, матеріалу в мене, гадаю, доволі. Дозвольте подякувати вам за люб’язність. Ваша розповідь про похорон Аарона Барра мене дуже зацікавила. Чи не могли б ви сказати, яка саме обставина наштовхнула вас на думку, що Барр видатна людина?

— Дрібниця, інакше й не скажеш! Навряд чи один із сотні звернув би на це увагу. Відслужили панахиду, процесія вже готова була рушати на цвинтар, небіжчика, як годиться, поклали на катафалк, а він раптом каже, що хоче востаннє помилуватися краєвидом, устав з домовин і сів поруч з кучером.

Молодий репортер шанобливо попрощався і швидко вийшов. Він був дуже приємним співрозмовником, і я пошкодував, що він так поспішає.

Викрадення білого слона1

Переклав Микола Дмитренко.

I

Цю дивну історію розповів мені в поїзді випадковий супутник. Тому чоловікові було вже за сімдесят, і надзвичайно приємний та лагідний вираз його обличчя, а також серйозна й відверта манера говорити позначали щирою правдивістю все, що вимовляли його уста. А почув я таке:

— Вам, мабуть, відомо, як шанують у Сіамі королівського білого слона. Так само ви знаєте, що він є, сказати б, священною власністю короля і що лише король може володіти ним. Певною мірою білий слон стоїть навіть вище за короля, бо йому не тільки віддають шану, але й поклоняються. Ну так от, п’ять років тому між Великобританією і Сіамом виникли непорозуміння щодо кордонів. Незабаром з’ясувалося, що винний був Сіам. Англія негайно одержала всі можливі відшкодування, і її представник заявив, що він задоволений і що минуле треба забути. У сіамського короля відлягло на серці, і на знак вдячності, а можливо, і для того, щоб не лишилося найменшого невдоволення, яке Англія могла відчувати до нього, він вирішив послати англійській королеві дарунок — єдино слушний, відповідно до східних понять, спосіб умилостивити ворога. Цей дарунок мав бути не просто королівський, а неперевершено королівський. Тож хіба щось інше могло краще відповідати цій вимозі, як білий слон? Я обіймав тоді високу посаду на цивільній службі в Індії, i мене вважали найбільш гідним честі передати цей дарунок її величності. Для мене, моїх слуг, а також військової охорони й наглядачів за слоном було споряджено корабель, і, прибувши в належний час до нью-йоркської гавані, я помістив свого підопічного вельможу в чудовому приміщенні в Джерсі-Сіті. Така зупинка була потрібна, щоб трохи підлікувати слона, перш ніж рушити далі.

Два тижні все йшло гаразд, а потім почалися мої поневіряння. Білого слона вкрали! Мені серед ночі зателефонували про це жахливе нещастя. На мить я оторопів від жаху і тривоги, відчувши цілковиту безпорадність. Згодом, трохи заспокоївшись і зібравшись з думками, я зрозумів, де мені шукати вихід, бо для розумної людини в моєму становищі він був єдиний. Незважаючи на пізній час, я помчав у Нью-Йорк і попросив якогось полісмена провести мене до головного управління кримінального розшуку. На щастя, я прибув туди вчасно, хоч начальник поліції, знаменитий інспектор Блант, уже збирався йти додому. Інспектор виявився кремезним чолов’ягою середнього зросту. Коли він глибоко замислювався над чим-небудь, то хмурив брови й постукував себе по лобі вказівним пальцем, так що відразу ставало ясно, що ви перебуваєте в присутності особи незвичайної. Самий його вигляд вселив у мене надію i впевненість. Я виклав суть справи. Мої слова нітрохи не схвилювали інспектора й не вплинули на його залізне самовладнання,— з таким же успіхом я міг розповісти, що в мене вкрали собаку. Він вказав мені на стілець і промовив:

— Дайте хвилиночку поміркувати.

Сказавши це, інспектор сів за свій письмовий стіл і сперся головою на руки. В другому кінці кімнати працювало кілька клерків, і протягом наступних шести-семи хвилин я чув тільки скрипіння їхніх пер. Тим часом інспектор сидів, поринувши в думки. Нарешті він підвів голову, і твердий, рішучий вираз його обличчя дав мені зрозуміти, що мозок цього чоловіка виконав певну роботу і що в нього вже є план.

— Це справа не зовсім звичайна,— почав він тихим, але переконливим голосом.— Діяти треба дуже обережно, треба бути впевненим у кожному кроці. І таємниця, глибока й цілковита таємниця. Нікому нічого не розповідайте, навіть репортерам. Я сам матиму з ними справу. І подбаю, щоб вони знали тільки те, що я вважатиму за потрібне їм пояснити.— Він подзвонив; з’явився юнак.— Елріку, хай репортери трохи зачекають.— Юнак вийшов.— А тепер берімося до роботи, берімося методично! В нашому ремеслі нічого не зробиш без точного й детального плану.

Він узяв перо і аркуш паперу.

— Отже, ім’я слона?

— Гасан-Бен-Алі-Бен-Селім-Абдалла-Магомет-Мойсей-Алхамал-Джемсетджеджібой-Дуліп, султан Ебу-Будпур.

— Чудово. Зменшене?

— Джумбо.

— Чудово. Місце народження?

— Столиця Сіаму.

— Батьки живі?

— Ні, померли.

— В нього є брати й сестри?

— Ні, він одинак.

— Чудово. З цих пунктів відомостей досить. Тепер, будь ласка, опишіть зовнішність слона і при цьому не забудьте жодної подробиці, хоч би якої незначної,— тобто незначної з вашого погляду. Для людей мого фаху не існує незначних подробиць.

Я заходився розповідати, а він записувати. Коли я закінчив, він сказав:

— Тепер слухайте. Якщо я припустивсь якоїсь помилки, виправте мене.— І він прочитав: — «Зріст дев’ятнадцять футів; довжина від тім’я до основи хвоста — двадцять шість футів; довжина хобота — шістнадцять футів; довжина хвоста — шість футів; загальна довжина, включаючи хобот і хвіст,— сорок вісім футів; довжина іклів — дев’ять з половиною футів; вуха — у відповідності з загальними розмірами; відбиток ноги нагадує відбиток поставленого сторч у сніг барила; колір слона брудно-білий; в кожному вусі по дірці для прикрас завбільшки з тарілку; слон має звичку поливати водою глядачів, а також бити хоботом не тільки знайомих, а й незнайомих; припадає на праву задню ногу; під лівою пахвою рубець від давнього нариву; коли слона вкрали, на ньому була башта з місцями для сидіння на п’ятнадцять персон і парчевий чепрак завбільшки з килим середніх розмірів».

Ніяких помилок я не помітив. Інспектор Блант подзвонив, віддав цей опис Елрікові і сказав:

— Негайно надрукувати в п’ятдесяти тисячах примірників і розіслати в усі відділення поліції та в усі ломбарди, що є в країні.

Елрік пішов.

— Гаразд. Поки що все йде чудово. Тепер мені потрібен фотознімок вашої власності.

Я дав йому фотографію. Він критично вивчив її і зауважив:

— Обійдемось і цією, коли кращої нема. Тільки тут він скрутив хобот і сунув у рот. Шкода! Це розраховано на те, щоб навести на хибний шлях, бо ваш слон звичайно не держить хобот у такому положенні.— Він подзвонив.— Елріку, вранці розмножити цей знімок в п’ятдесяти тисячах примірників і розіслати разом з описом прикмет.

Елрік пішов виконувати наказ, а інспектор звернувся до мене:

— Треба, звичайно, оголосити винагороду. Яку суму ви пропонуєте?

— А яку ви б порадили?

— Для початку я б сказав двадцять п’ять тисяч доларів. Справа вкрай складна й заплутана. У злодіїв тисячі можливостей сховатися самим і сховати вкрадене, вони мають скрізь приятелів і підручних.

— Боже мій! То ви їх знаєте?

Насторожений вираз обличчя цього чоловіка, що звик приховувати думки й почуття, не дав мені ніякої відповіді, так само як і спокійно вимовлені слова:

— Це не суттєво. Може, знаю, а може, й не знаю. Наші підозри звичайно грунтуються на даних про спосіб роботи грабіжника і розміри його поживи. Цього разу ми безсумнівно маємо справу не з кишеньковими злодіями й крадіями. Вашу власність поцупив не новачок. Але, як я казав, беручи до уваги те, що треба буде докласти багато зусиль у розшуках, а також те, що злодії старанно замітатимуть свої сліди, двадцять п’ять тисяч можуть виявитися замалою сумою, хоч, я думаю, для початку досить.

Отже, ми вирішили розпочати з двадцяти п’яти тисяч. Потім цей чоловік, який не пропускав нічого, що могло б хоч якоюсь мірою правити за ключ до розгадки злочину, промовив:

— В історії розшуку є випадки, коли злочинців знаходили за особливостями їхнього апетиту. Що їсть ваш слон і скільки?

— Ну, коли говорити про те, що він їсть, то він їсть геть усе. Він може з’їсти людину, може з’їстибіблію. Словом, їсть усе, починаючи від людини і кінчаючи біблією.

— Гаразд. Справді, дуже добре, але надто загально. Дайте деталі, це найпотрібніше в нашому ремеслі. Ну, почнемо з людей. За один раз або, якщо вам зручніше, за один день скількох з’їсть він чоловік — у свіжому вигляді?

— Йому однаково, свіжі вони чи ні. За одним заходом він може з’їсти п’ятьох середніх на зріст чоловік.

— Дуже добре! П’ять чоловік — так і запишемо. А яким національностям він віддає перевагу?

— Йому все одно. Віддає перевагу знайомим, проте не гребує й незнайомими.

— Чудово. Тепер щодо біблій. Скільки біблій за одним заходом він з’їдає?

— Може з’їсти весь тираж.

— Отут не зовсім зрозуміло. Ви маєте на увазі звичайне видання чи з ілюстраціями для читання в родинному колі?

— Я думаю, що ілюстрації його не цікавлять, тобто йому однаково, чи малюнок, чи текст.

— Ні, я не про це. Я маю на увазі розміри. Звичайний том біблії, in octavo, важить близько двох з половиною фунтів, тоді як великий, in quarto, з ілюстраціями — десять чи дванадцять. Скільки біблій з ілюстраціями Доре може з’їсти слон за одним заходом?

— Якби ви його знали, то не питали б про це. Йому скільки не дай, усе зжере.

— Ну, тоді скажіть у доларах і центах. Нам якось треба це з’ясувати. Біблія в сап’яновій оправі, із срібними косинцями, з ілюстраціями Доре коштує сто доларів.

— Таких він з’їсть на п’ятдесят тисяч доларів, коли в тиражі п’ятсот примірників.

— Це вже точніше. Я запишу. Отже, він любить людей та біблії. Поки що все гаразд. Що він їсть іще? Мені потрібні деталі.

— Коли він з’їсть біблії, то переходить до цегли; коли з’їсть цеглу, переходить до пляшок; після пляшок переходить до одягу; після одягу переходить до котів; після котів переходить до устриць; після устриць переходить до шинки; після шинки переходить до цукру; після цукру переходить до пирога; після пирога переходить до картоплі; після картоплі переходить до висівок; після висівок переходить до сіна; після сіна переходить до вівса; після вівса переходить до рису, бо вигодовували його переважно рисом. Взагалі немає нічого такою, чого б він не їв, крім вершкового масла. Та він би й те їв, якби воно йому трапилося.

— Чудово. Загальна кількість їжі, яку він може спожити за одним заходом,— приблизно?

— Від чверті тонни до півтонни.

— А п’є він?

— Яку завгодно рідину. Молоко, воду, горілку, патоку, рицинову олію, скипидар, карболову кислоту — нема потреби уточнювати. Яка б рідина не спала вам на думку, записуйте її. Він п’є все рідке за винятком європейської кави.

— Чудово. А скільки?

— Пишіть: від п’яти до п’ятнадцяти бочок — залежно від спраги. Що ж до апетиту, то він у слона постійний.

— Все це незвичайно і тому дуже цінне для розшуку.— Він подзвонив.— Елріку, викличте капітана Бернса.

З’явився Бернс.

Інспектор Блант розгорнув перед ним детальну картину справи і на закінчення чітким, рішучим тоном людини, в голові якої склався остаточний план і яка звикла командувати, промовив:

— Капітане Бернс, пошліть детективів Джонса, Девіса, Гелсі, Бейтса і Гакета на розшуки слона.

— Слухаю, сер.

— Пошліть детективів Мозеса, Декіна, Мерфі, Роджерса, Тапера, Хігінса і Бартолом’ю на розшуки злодіїв.

— Слухаю, сер.

— Біля приміщення, звідки було вкрадено слона, поставте сильну охорону з тридцяти чоловік, для зміни візьміть ще тридцять. І нехай вони пильнують удень і вночі. Нікому, крім репортерів, не дозволяйте підходити туди без мого письмового дозволу.

— Слухаю, сер.

— Пошліть детективів у цивільному на всі залізничні станції, пристані й пороми, а також на всі дороги, що ведуть із Джерсі-сіті, і накажіть обшукувати всіх підозрілих осіб.

— Слухаю, сер.

— Роздайте детективам фотознімки й описи прикмет слона, накажіть їм обшукувати всі поїзди, всі пороми, а також усі пароплави та інші судна, що відходять від місцевого порту.

— Слухаю, сер.

— Якщо слона знайдуть, нехай схоплять його і сповістять мене телеграмою.

— Слухаю, сер.

— Нехай негайно повідомлять мене, якщо знайдуть ключ до розгадки злочину, сліди тварини абощо.

— Слухаю, сер.

— Віддайте наказ портовій поліції пильно стежити за всіма набережними.

— Слухаю, сер.

— Розішліть детективів у цивільному по всіх залізницях: на північ — аж до Канади, на захід — аж до штату Огайо, на південь — аж до Вашінгтона.

— Слухаю, сер.

— Посадіть наших агентів у всі телеграфні контори прослухувати всі телеграми, накажіть їм вимагати розшифрування всіх зашифрованих депеш.

— Слухаю, сер.

— Усе це робіть у таємниці, запам’ятайте: в найсуворішій таємниці.

— Слухаю, сер.

— Доповідайте безпосередню мені, як звичайно.

— Слухаю, сер.

— Ідіть!

— Слухаю, сер.

Капітан вийшов.

Інспектор Блант, замислившись, деякий час сидів мовчки. Вогник в його очах потьмянів і згас. Він повернувся до мене i сказав спокійним голосом:

— Я не хвалько, це не мій звичай, але ми знайдемо слона.

Я гаряче потис йому руку й подякував, бо й справді відчув вдячність. Що ближче я знайомився з ним, то більше захоплювався й дивувався таємничим чудесам його фаху. Потім ми попрощались, і я пішов додому куди бадьоріший, аніж перед зустріччю з інспектором Блантом.

II

Наступного ранку все до найменших подробиць з’явилося в газетах. Були й доповнення, які складалися з версій різних детективів щодо того, як саме сталося пограбування, хто були злодії й куди вони зникли зі своєю здобиччю. Таких версій було одинадцять, і вони передбачали всі можливі варіанти викрадення. Самий цей факт засвідчує здатність детективів міркувати самостійно. Не було й двох однакових чи хоч би подібних версій; їх об’єднувала лише одна цікава деталь, щодо якої всі одинадцять детективів мали спільну думку: вони твердили, що хоча задню стінку приміщення було проламано, а єдиних дверей не відмикали, слона виведено не через пролом, а через якийсь інший (не знайдений) вихід. Усі сходились на тому, що грабіжники зробили цей пролом тільки для того, щоб детективів спантеличити. Таке, можливо, ніколи не спало б на думку мені або якомусь іншому нефахівцеві, але детективи ні на хвилину не дали себе обдурити. Отже, я найбільше відхилився від істини саме в тому, що раніше здавалось мені ясним і простим. В усіх одинадцяти версіях називалися гадані грабіжники, але в жодній не було й двох однакових імен. Загальна кількість підозрюваних осіб дорівнювала тридцяти семи. В усіх газетах звіти про крадіжку закінчувались міркуванням старшого інспектора Бланта, яке вважали найгрунтовнішим. Наведу лише витяг:

Старший інспектор знає двох найголовніших злодіїв. Це Спритник Дафі і Рудий Макфаден. Ще за десять днів інспекторові було відомо про підготовку до викрадення, і він спокійно стежив за обома негідниками. На жаль, у ніч, про яку йдеться, їхні сліди загубились і перш, ніж знайшлися знову, пташка, тобто слон, випурхнула.

Дафі і Макфаден відомі своєю зухвалістю. Інспектор має підстави думати, що це вони однієї холодної ночі минулої зими вкрали грубку з поліцейського управління, внаслідок чого начальник і всі детективи ще до ранку опинились в руках лікарів — хто обморозив ноги, хто руки, хто вуха та інші частини тіла.

Прочитавши першу половину цього звіту, я ще більше, ніж досі, був вражений дивовижною мудрістю старшого інспектора. Він не тільки бачив ясним зором сучасне, але й майбутнє не могло від нього сховатись. Незабаром я був у нього і сказав, що вимагаю арешту цих людей, щоб таким чином запобігти дальшим клопотам і збиткам. Але відповідь інспектора була проста й незаперечна:

— Наше діло не перешкоджати злочинам, а карати за них. А поки злочину не вчинено, ми не можемо нікого покарати.

Я зауважив, що газети вже й так розкрили таємницю, яка оточувала початок наших пошуків; вони роздзвонили не тільки про все, що нам відомо, але й про наші плани та наміри. Більше того, названо навіть підозрюваних осіб, які тепер, безперечно, змінять зовнішність або сховаються.

— Ну й нехай собі. Вони побачать, що коли я підготую на них усі матеріали, то моя рука спостигне їх так само непомильно, як рука долі, де б вони не ховалися. Щодо газет, то ми змушені підтримувати з ними зв’язок. Слава, репутація, постійна увага публіки — хліб насущний для нас, детективів. Ми повинні давати пресі фактичний матеріал, інакше подумають, що його в нас немає; ми змушені публікувати свої версії, бо ніщо інше так не вражає публіку, як домисли детективів, ніщо інше не викликає до нас такої цікавості й поваги; ми повинні повідомляти в пресу про свої плани, бо газети наполягають на цьому, і ми не можемо відмовити їм, щоб не образити. Ми повинні повсякчас показувати публіці, що ми щось робимо, інакше люди подумають, що ми сидимо згорнувши руки. Набагато приємніше, коли в газеті надрукують щось на зразок: «Дотепна й оригінальна версія старшого інспектора Бланта така-то…», ніж давати привід для неприємних, а то й саркастичних зауважень.

— Ви мене переконали. Але, читаючи сьогоднішні газети, я помітив, що ви відмовились висловити свою думку з приводу одного другорядного питання.

— Ми завжди так робимо. Це справляє непоганий ефект. До того ж з цього питання я ще не маю певної думки.

Я вручив інспекторові чималеньку суму на поточні витрати і лишився чекати новин. Ми розраховували, що ось-ось почнуть надходити телеграми. Тим часом я ще раз перечитав газети й опис прикмет слова і звернув увагу на те, що наші двадцять п’ять тисяч доларів призначаються для винагороди самих тільки детективів. Коли я сказав, що винагороду слід запропонувати тому, хто знайде слона, інспектор відповів:

— Слона, безперечно, знайдуть детективи, отож винагорода дістанеться тому, хто її заслуговує. Якщо тварину знайде хтось інший, то лише тому, що стежив за детективами і скористався краденими відомостями, через те нагорода все одно належить детективам. Справжня роль винагороди в тому, щоб стимулювати тих, хто витрачає свій час i набуті навики на цю роботу, а не в тому, щоб незаслужено обдаровувати випадкових осіб.

Звичайно, я не міг відмовити йому в логіці. Аж ось у кутку запрацював телеграфний апарат, і ми прочитали таку депешу:

Флауер-Стейшн, штат Нью-Йорк, 7 год. 30 хв.

Натрапив на слід. Знайшов глибокі відбитки ніг на фермі неподалік. Ішов по них дві милі на схід. Безрезультатно. Думаю, слон попрямував на захід. Вирушаю за ним у цьому напрямку.

Детектив Дарлі
— Дарлі — один з найкращих наших агентів,— сказав інспектор.— Ми про нього ще почуємо.

Надійшла телеграма номер два:

Баркер, штат Нью-Джерсі, 7 год. 40 хв.

Щойно прибув. Уночі пограбовано скляний завод. Вкрадено вісімсот пляшок. Вода у великій кількості лише за п’ять миль. Мчу туди. Слон захоче пити. Пляшки були порожні.

Детектив Бейкер
— Теж непогана перспектива,— мовив інспектор.— Я ж вам казав, що апетити вашого слона можуть нам дещо підказати.

Телеграма номер три:

Тейлорвіль, Лонг-Айленд, 8 год. 15 хв.

Вночі зникла скирта сіна. Можливо, з’їдена. Натрапив на слід.

Детектив Габард
— Ну й швидкість у нього! — зауважив інспектор.— Я знав, що нам випала нелегка робота, але ми його все одно зловимо.

Флауер-Стейшн, штат Нью-Йорк, 9 год. 00 хв.

Ішов слідами у західному напрямку три милі. Сліди великі, глибокі, нерівні по краях. Тільки-но зустрів фермера; твердить, що це не сліди слона, а ямки після викопаних минулої зими саджанців дерев — земля тоді була мерзла. Чекаю дальших розпоряджень.

Детектив Дарлі
— Ага! Співучасник злодіїв! Стає гаряче! — вигукнув інспектор.

Він продиктував на ім’я Дарлі таку телеграму:

Заарештуйте фермера, примусьте його видати спільників. Ідіть далі по слідах — хоч би й до Тихого океану, якщо треба.

Старший інспектор Блант
Ще телеграма:

Коуні-Пойнт, штат Пенсільванія, 8 год. 45 хв.

Минулої ночі пограбовано контору газового заводу. Зникли несплачені рахунки за три місяці. Натрапив на слід. Продовжую пошук.

Детектив Мерфі
— О боже! — вигукнув інспектор.— Невже він їстиме рахунки за газ?

— Тільки через необізнаність. На них довго не протягнеш. Хiба закусить чимось ситнішим.

Аж ось надійшла приголомшлива телеграма:

Айронвіль, штат Нью-Йорк, 9 год. 30 хв.

Щойно прибув. Місто в паніці. Слон пройшов тут о п’ятій ранку. Одні твердять, що він подався на схід, інші — що на захід, ще інші — на північ або на південь. Ніхто не встигнув точно встановити напрямок. Слон убив коня. Шматок коня подаю як речовий доказ. Коня вбито хоботом. Рана свідчить, що удар завдано з лівого боку. З положення трупа зробив висновок, що слон вирушив далі на північ, в напрямку Берклі, вздовж залізниці. Він випередив мене на чотири з половиною години. Негайно вирушаю по слідах.

Детектив Гоуз
У мене вихопився радісний вигук. Інспектор сидів незворушний, як опудало. Він спокійно натиснув на гудзик дзвоника.

— Елріку, пришліть сюди капітана Бернса.

Бернс з’явився.

— Скільки у нас людей напоготові?

— Дев’яносто шість, сер.

— Негайно пошліть їх до Айронвіля. Нехай розташуються вздовж залізниці в напрямку Берклі, на північ від міста.

— Слухаю, сер.

— Накажіть їм пересуватись у найсуворішій таємниці. Людей, які звільняться від чергувань, додому не відпускайте, нехай чекають розпоряджень.

— Слухаю, сер.

— Ідіть!

— Слухаю, сер.

Незабаром надійшла ще одна телеграма:

Сейдж-Корнерс, штат Нью-Йорк, 10 год. 30 хв.

Щойно прибув. Слон пройшов тут о 8 год. 15 хв. Усім пощастило покинути місто, крім одного полісмена. Очевидно, слон цілив не в нього, а в ліхтарний стовп. Обидва потерпіли. Взяв шматок полісмена як речовий доказ.

Детектив Стам
— Отже, слон повернув на захід,— зауважив інспектор.— Проте він не втече, бо мої люди розставлені в цьому районі скрізь.

Наступна телеграма була такого змісту:

Гловер, 11 год. 15 хв.

Щойно прибув. Селище спорожніло, лишилися тільки хворі й старі. Слон пройшов три чверті години тому. Саме відбувалися збори проти заборони спиртних напоїв; слон просунув хобот у вікно і полив збори водою з цистерни. Ті, що ковтнули води, померли. Кілька чоловік потонуло. Детективи Крос і О’Шонесі пройшли селище в південному напрямку, через те на слона не натрапили. Всю округу на багато миль довкола охоплено жахом, люди покидають домівки. Куди б вони не поткнулись — їх усюди перестрічає слон. Багато вбитих.

Детектив Брент
Я був ладен заплакати, такого горя завдало мені це спустошення, але інспектор Блант спокійно сказав:

— Ви бачите, ми оточуємо його. Він відчуває нашу присутність, тому знову повернув на схід.

Проте на цьому сумні новини для нас не закінчилися.

Телеграф приніс таку звістку:

Хогенпорт, 12 год. 19 хв.

Щойно прибув. Слон пройшов півгодини тому, ширячи навкруги жах i паніку. Лютував на вулицях; зустрів двох водопровідників — одного вбив, другий втік. Усі шкодують.

Детектив О’Флаерті
— Тепер його звідусіль оточили мої люди,— заявив інспектор.— Ніщо його не зможе врятувати.

Надійшла ціла купа телеграм від детективів, розкиданих по штатах Нью-Джерсі й Пенсільванія. Всі вони йшли по слідах, за які правили спустошені клуні, фабрики та бібліотеки недільних шкіл,— сповнені палких надій, що переростали у певність. Прочитавши їхні повідомлення, інспектор сказав:

— Хотів би я зв’язатися з ними, щоб вони просувалися далі на північ. Але це неможливо. Детектив відвідує телеграф тільки для того, щоб послати звіт. Потім він вирушає далі, і ти не знаєш, де його шукати.

Ми прочитали ще одну депешу:

Бріджпорт, штат Коннектікут, 12 год. 15 хв.

Барнем* пропонує чотири тисячі доларів на рік за право використовувати слона як пересувну рекламу, поки детективи впіймають його. Хоче розклеювати на ньому циркові афіші. Вимагає негайної відповіді.

Детектив Богз
— Яка дурниця! — вигукнув я.

— Звiсно,— відповів інспектор.— Очевидно, містер Барнем вважає себе дуже розумним, але він не знає мене. Зате я його добре знаю!

І він продиктував таку відповідь:

Містерові Барнему відмовити. Сім тисяч або нічого.

Старший інспектор Блант
— Ну ось. Нам не доведеться чекати відповіді. Зараз містер Барнем не вдома, він на телеграфі. Він завжди так робить, коли має на думці якесь вигідне діло. Через три…

Згода.

П. Т. Барнем
Таким повідомленням перервав нашу розмову телеграфний апарат. Перш ніж я встиг щось сказати з приводу цього несподіваного повороту справи, нова депеша спрямувала мої думки в інший і дуже сумний бік:

Болівія, штат Нью-Йорк, 12 год. 50 хв.

Слон з’явився тут з південної околиці і пройшов у напрямку лісу об 11 год. 50 хв., розігнавши дорогою похоронну процесію і зменшивши число супровідників на дві особи. Місцеві жителі кілька разів випалили по ньому з маленької гармати і потім розбіглися. Детектив Берк і я прибули через десять хвилин після цього з півночі і, прийнявши якісь розкопки за відбитки слонових ніг, згаяли багато часу. Проте нам пощастило знайти справжні сліди, і ми пішли по них у напрямку лісу. Потім порачкували, і далі пильно придивляючись до слідів, і отак добралися до кущів. Берк був попереду. На нещастя, слон зупинився відпочити. Берн, що, схилившись, уважно придивлявся до слідів, ударився головою об задні ноги слона, перш ніж догадався, що той так близько. Він умить скочив, схопив слона за хвіст і радісно вигукнув: «Винагорода мо…» Більше нічого він не встиг, бо одного-єдиного удару величезного хобота виявилось досить, щоб сміливця не стало. Я кинувся назад, а слон гнався за мною аж до узлісся, рухаючись із величезною швидкістю. Я неминуче б загинув, коли б не зустрів залишки жалобної процесії, що відвернули його увагу. Щойно довідався, що від цього похорону нічого не лишилося, але це невелика втрата, бо тут тепер сила-силенна небіжчиків для іншого. Слон знову зник.

Детектив Мальруні
Якийсь час ми не мали ніяких нових звісток, крім повідомлень від старанних і впевнених в успіху детективів із штатів Нью-Джерсі, Пенсільванія, Делавар і Віргінія, які весь час ішли по свіжих і обнадійливих слідах. Аж ось на початку третьої години дня надійшла телеграма:

Бекстер-Сентер, 14 год. 15 хв.

Слон з’явився тут, обклеєний цирковими афішами, і, прорвавшись на молитовні збори, покалічив багатьох віруючих, які сподівались потрапити в кращий світ. Городяни загнали його в загороду і виставили варту. Незабаром, приїхавши туди, ми з детективом Брауном пройшли за огорожу й почали звіряти слона з фотокарткою та описом прикмет. Усі ознаки збігалися цілком, крім однієї, якої ми не могли бачити,— рубця під пахвою. Щоб упевнитись, Браун заліз під слона й негайно ж поплатився — від удару в нього з голови вилетів мозок, хоч його ніхто не встиг побачити. Всi кинулися навтіки, в тому числі й слон, що завдавав на всі боки нищівних ударів. Він утік, але залишив виразні сліди крові від ран, що їх заподіяли йому гарматні ядра. Знайдемо його обов’язково. Він подався у південному напрямку через густий ліс.

Детектив Брент
Це була остання телеграма. Ввечері над землею заліг такий туман, що за три фути нічого не було видно. Туман продержався всю ніч. Рух поромів і навіть омнібусів припинився.

III

Наступного ранку в газетах було стільки ж версій різних знавців розшуку, як і минулого дня. Детально описували всі трагічні події, вже відомі мені, а також багато інших, про які телеграфували кореспонденти. Третину кожної шпальти заповнювали кричущі заголовки, і, коли я читав їх, серце моє обливалося кров’ю. Загальний тон був такий:

Білий слон на волі! Він і далі в руйнівному поході. Селища збезлюдніли. Населення з перестраху залишає домівки! Крижаний жах передує слонові — позаду лишаються смерть і руїни! Детективи йдуть назирці. Повалені будинки, сплюндровані фабрики, пожерті врожаї, розігнані збори, невимовно криваві сцени! Що думають тридцять чотири найкращих діячів розшуку! Що думає старший інспектор Блант!

— Ось бачите! — вигукнув інспектор Блант, майже зраджуючи своїй незмінній витримці.— Це чудово! Так не таланило ще жодному агентству в світі. Слава про це досягнення розійдеться по всіх кутках земної кулі й житиме у віках, а разом з нею і моє ім’я!

Але мене це не тішило. Я почував себе так, ніби всі ті криваві злочини вчинив я, а слон — то тільки сліпе знаряддя в моїх руках. А як виріс перелік жахливих злодіянь! В одному місті слон «порушив хід виборів і вбив п’ятьох підкуплених виборців». В іншому вбив двох нещасних на ім’я О’Доног’ю і Мак-Фланіген, які «тільки два дні тому знайшли притулок на батьківщині пригноблених усього світу і саме збиралися вперше в житті скористатися з благородного права голосу американських громадян, коли біля самих виборчих урн їх уразила безжальна рука сіамського страхіття». Ще десь «він спіткав несамовитого проповідника, що саме готувався розпочати свої чергові героїчні нападки на танці, театри й усілякі розваги, які не можуть постояти за себе, і наступив на нього». Ще в іншому «убив агента по установці громовідводів». Його злочини ставали дедалі кривавіші і краяли мені серце. Досі було вже шістдесят чоловік убитих і двісті сорок поранених. Усі газетні звіти свідчили про активність та самовідданість детективів, і всі вони закінчувалися примітками, що «триста тисяч громадян і чотири детективи бачили це страхіття; двох детективів убито».

Я вже з острахом чекав, коли телеграфний апарат почне вистукувати знов. Згодом депеші таки ще посипались, але мене приємно вразив їхній зміст. З’ясувалося, що всі сліди слона загублено. Скориставшись із туману, він зміг непомітно знайти якусь схованку. В повідомленнях, що надходили з найнесподіваніших і найвіддаленіших місць, говорилося, що о такій чи такій годині в тумані невиразно бачили якесь громаддя і що то «безперечно був слон». Ця величезна, без чітких обрисів маса з’являлася в Нью-Хейвені, в Нью-Джерсі, в Пенсільванії, в штаті Нью-Йорк і навіть у самому Нью-Йорку, в Брукліні. Причому щоразу вона швидко зникала, не лишаючи по собі ніяких слідів. Кожен детектив з тієї армії, яку послали в усі кутки країни, подавав щогодинні звіти, і всі, без найменшого винятку, мали якісь провідні нитки, всі щось вистежували, і всі йшли гарячими слідами.

Але й цей день минув безрезультатно.

Так само і другий.

І третій день теж.

Газетні звіти одноманітнішали. У повідомлюваних фактах не було нічого нового, провідні нитки нікуди не приводили, у версіях злочину вже використали майже всі елементи, які вражають, захоплюють і зачаровують читача.

За інспекторовою порадою я подвоїв винагороду.

Минуло ще чотири нудних дні. І раптом бідолашні, загнані детективи зазнали тяжкого удару: редактори газет відмовилися друкувати їхні матеріали й холодно сказали: «Дайте нам перепочити».

Через два тижні після зникнення слона я, за порадою інспектора, збільшив розмір винагороди до сімдесяти п’яти тисяч доларів. Гроші були величезні, але я вважав за краще пожертвувати всім, що мав, аніж утратити довір’я уряду. Тепер, коли детективи опинились у такій скруті, газети раптом накрили їх мокрим рядном і взялися дошкуляти нещасних найуїдливішими насмішками. Актори мандрівних театрів підхопили ідею: вони переодягалися детективами і витворяли на сцені бозна-що, удаючи, ніби ловлять слона. Карикатуристи малювали, як детективи з підзорними трубами обшукують кожен куток у далині, а слон тим часом спокійнісінько краде яблука у них з кишень. А як вони глузували з поліцейського значка! Ви, мабуть, бачили цей значок, викарбуваний золотим тисненням на обкладинках кримінальних романів. На ньому зображено широко розплющене око, під яким напис: «Ми все бачимо». Коли детективові траплялося зайти в бар випити, господар з удавано-невинним виглядом запитував його (воскрешаючи призабутий вираз): «Що накажете подати око продрати?» Детективам від сорому хоч крізь землю провались!

І тільки одна людина зберігала у такій обстановці спокій, незворушність і витримку. То був хоробрий інспектор Блант. Він ні перед ким не опускав очей, його безтурботна впевненість у собі не похитнулася жодного разу. Він весь час приказував:

— Нехай собі глузують! Сміється той, хто сміється останній!

Моє захоплення інспектором поліції доходило мало не до обожнення. Я не відступав від нього ні на крок. Перебування в його кабінеті гнітило мене, і що день, то дужче. Але я думав, що коли він витримує все це, то й мені не слід здаватися, принаймні доки стане сили. І я приходив туди щодня і був єдиною сторонньою особою, здатною на такий подвиг. Усі дивувались мені, сам я вже подумував, чи не накивати п’ятами, та досить мені було подивитись на спокійне і нібито не переобтяжене думкою чоло, і я лишався.

Одного ранку, тижнів через три після зникнення слона, коли я вже збирався сказати, що спускаю свій прапор і відступаю, великий детектив, ніби вгадавши мої думки, запропонував ще один оригінальний, просто неперевершений хід.

Йшлося про те, щоб домовитися з грабіжниками. Невичерпна винахідливість цієї людини перевищувала все, що я доти бачив, хоч мені й доводилось зустрічатися з найкращими умами нашого часу. Інспектор заявив: він певен, що за сто тисяч доларів можна дійти згоди з грабіжниками, і слон знайдеться. Я відповів, що мені, можливо, пощастить нашкребти потрібну суму, але як бути з нещасними детективами, що працювали так самовіддано? Інспектор сказав:

— У таких випадках вони завжди дістають половину.

Ця відповідь усунула моє єдине заперечення і інспектор написав дві записки такого змісту:

Шановна пані!

Ваш чоловік зможе заробити чималу суму грошей (з повною гарантією, що закон не зазіхне на його особу), якщо погодиться невідкладно зустрітися зі мною.

Старший інспектор Блант
Одну з цих записок надіслали з довіреною особою жінці, яка вважалася дружиною Спритника Дафі, а другу — жінці, яка вважалася дружиною Рудого Макфадена.

Через годину надійшли дві такі образливі відповіді:

Старий дурню! Вже два роки, як Спритник Дафі врізав дуба.

Бріджіт Магоні
Стара гаво! Рудого Макфадена повісили, вже півтора року, як він у раю. Це кожному віслюкові відомо, тільки не поліцейським.

Мері О’Хуліген
— Я так і здогадувався,— мовив інспектор.— Ось вам ще одне свідчення безпомилковості моєї інтуїції.

Коли який-небудь план провалювався, цей феномен був готовий негайно замінити його іншим. Він одразу ж написав оголошення до ранкових газет. Копія цього оголошення в мене збереглася:

А-ксвбл. 242.Н Тнд-фа 328 вмлг. ОЗПО,—; 2 т! Ав. Цс!

— Якщо злодій живий і здоровий,— пояснив інспектор Блант,— то він обов’язково прийде в призначене місце, де звичайно укладаються угоди між детективами і злочинцями. Зустріч відбудеться завтра опівночі.

Більш нічого було робити, і я, не гаючи часу, з почуттям величезної полегкості залишив кабінет інспектора.

Об одинадцятій годині вечора наступного дня я приніс сто тисяч доларів готівкою і віддав їх у руки старшому інспекторові Бланту, котрий невдовзі й пішов, причому в його очах світилась давно відома мені відвага і впевненість. Минула година нестерпного чекання. Нарешті я почув так палко очікувані кроки і, задихаючись, непевною ходою рушив інспекторові назустріч. Яким тріумфом сяяли його очі! Він сказав:

— Ми домовились! Насмішники завтра заспівають іншої. Ідіть за мною!

Він узяв запалену свічку і опустився вниз у величезний підвал, де звичайно спало чоловік шістдесят детективів, а зараз чоловік двадцять розважалися грою в карти. Я не відставав від інспектора, що швидко прямував до напівтемного закутка. І саме коли я мало не знепритомнів від жахливого смороду, він спіткнувся об якусь величезну тушу і впав на неї з такими словами:

— Наша благородна професія відновила свою зганьблену честь! Ось він, ваш слон!

Мене принесли в кабінет інспектора на руках і привели до пам’яті карболовою кислотою. З’явились детективи у повному складі, і почались такі веселощі, яких я ще зроду не бачив. Запросили репортерів, відкоркували шампанське, стали проголошувати тости, тиснули один одному руки й поздоровляли. Героєм дня, зрозуміло, був старший інспектор, і його щастя, здобуте надзвичайним терпінням, гідністю й хоробрістю, було таке повне, що навіть я порадувався разом з усіма — я, що стояв там безпритульним жебраком, бо мій безцінний підопічний загинув, бо я через власну фатальну необережність не виконав дорученої мені важливої справи і зіпсував свою кар’єру. В очах багатьох присутніх світилось глибоке захоплення інспектором, а детективи шепотіли: «Погляньте на нього; він справжній король свого фаху; дайте тільки вхопити нитку, і від нього ніщо не сховається». Ділили п’ятдесят тисяч доларів з великим піднесенням. Коли ця процедура закінчилася, старший інспектор, ховаючи свою частку в кишеню, виголосив стислу промову. Ось що він сказав:

— Гроші, хлопці, ваші. Ви чесно заробили їх. Більше того, ви вкрили наш фах невмирущою славою.

Якраз у цю хвилину надійшла телеграма:

Монро, штат Мічіган, 22 год. 00 хв.

Вперше за три тижні потрапив на телеграф. Їхав по слідах тисячу миль верхи густими лісами. Сліди щодень стають дедалі виразніші й свіжіші. Не турбуйтесь, я певен — ще тиждень, і слона ми знайдемо.

Детектив Дарлі
Старший інспектор запропонував тричі прокричати «гіп-гіп ура» на честь «одного з наших найкращих агентів», а потім наказав викликати Дарлі телеграмою для одержання належної йому частки винагороди.

Так закінчився цей дивовижний випадок з викраденням слона. Наступного дня всі газети, крім однієї, наввипередки розхвалювали детективів. А той брудний листок надрукував таке:

Славетні діла твої, о детективе! Щоправда, ти можеш бути трохи неповороткий, розшукуючи таку дрібничку, як украдений слон, ти можеш ганятися за ним цілі дні, а вночі протягом трьох тижнів спати поруч з його напівзогнилою тушею, але ти все одно розшукаєш слона, якщо крадій покаже тобі, де заховав його.

Бідний Гасан загинув для мене навіки. Ядра смертельно поранили його. В тумані він заліз у це непривітне підземелля і там, оточений ворогами, відчуваючи постійну загрозу, що його знайдуть, згасав від голоду й страждань, аж поки смерть заспокоїла його.

Угода із злочинцями коштувала мені сто тисяч доларів, витрати на пошуки — ще сорок дві тисячі. Я не наважився просити в уряду якої-небудь посади. Я став банкрутом і мандрівником. Проте моє схиляння перед цією людиною, перед найвидатнішим детективом, якого будь-коли бачив світ, не пригасло в мені й досі і залишиться незмінним до кінця моїх днів.

Чим займається поліція?

Переклав Юрій Латко.

Хіба наша поліція не доброчесна? Хіба не наглядає вона за порядком у місті? Чи не її пильність і вміла робота направляють на путь істини настраханих розбишак і шибайголів? Докази? Наші дами, коли їх охороняє полк солдатів, наважуються показуватися вдень на околицях міста. Хіба це не доказ? Чимало важливих злочинців спокійнісінько розгулюють на волі, та варто якомусь китайцеві залізти в чужий курник, як його миттю запроторять до буцегарні, а імена полісменів, які затримали злодія, увічнять на газетних шпальтах. Хіба це не доказ? Полісмени завжди насторожі і такі обачні, що жоден із них ще ні разу не попав під колеса. А які ж полісмени кмітливі, завзяті, жваві! Погляньте на першого-ліпшого з них, як пихато ступає він тротуаром зі швидкістю один квартал на годину,— від такого темпу в людей починає миготіти в очах і робиться нервовий напад. А як охайно полісмен носить форму! А які в нього ніжні руки! Ви кажете, полісмен не трудиться? Не працює як віл? По-вашому, ні? А як мило всміхається до жінок! Навіть знесилівши від своєї напруженої праці, притулиться до стовпа та й посміхається, посміхається, доки не зомліє. Ото вже славні хлоп’ята, хіба ж не так? До сьомого поту вони не працюють, такого випадку нам ще не траплялося, та якби хто й натрапив на такого полісмена, то, певно, вигукнув би: «Лишенько, та він же вмирає! Хіба можна цьому бідоласі працювати?» Не хвилюйтеся, ще ніхто з нас не бачив, щоб полісмен працював у поті чола свого! Гляньте, он він гріється на сонечку в своїй улюбленій позі, підпираючи ліхтарний стовп,— і спокійно, не поспішаючи, цілком задоволений життям, чухає одну ногу об другу. Невинне створіння? А може, все-таки, ні?

Я особисто не маю жодних претензій до поліції, але д-р Ровел, мабуть, іншої думки. Коли позавчора ввечері крамар Зілі проламав череп бідолашному волоцюзі, що поцупив у нього на сімдесят п’ять центів торбів із-під борошна, полісмен потяг волоцюгу до в’язниці й вельми добросердо запхав його до камери. Ви вважаєте, що не слушно? По-моєму, слушно. Не міг же він заарештувати крамаря Зілі, не міг же він сказати йому: «Ну годі вже, братику. Ти запевняєш, що застукав цього незнайомця на гарячому в своєму дворі, а ми бачимо лиш одне — ти розвалив йому дрючком голову. То посидь також за гратами, поки ми попитаємо й супротивну сторону. А що, як твої свідчення не підтвердяться? Твій же злочин доведено і карається за статтею «Образа дією». Задля чого поводилася б так поліція?! Гаразд, не хвилюйтеся, ніхто цього й не каже!

Хіба погано, що полісмени кинули напівживу людину в камеру і навіть не гукнули лікаря, щоб той оглянув рану? Просто вони вважали, що з цим устигнуть і на другий день,— якщо неборака дотягне до того дня! Хіба погано, що тюремник не захотів турбувати скалічену людину, коли через дві години застав її непритомною? Навіщо будити арештованого,— адже він спав, а люди з проламаною головою мають звичку так безтурботно спати! Розбудити в’язня було неможливо, але тюремник не бачив у цьому приводу для занепокоєння. Чого тут непокоїтися? І справді, чого? В’язень — бісів іммігрант, права голосу не має. Та й заявив же вчора джентльмен, що цей тип поцупив якісь мішки! Ага, поцупив! Виходить, сам себе поставив поза громадою і через свій ганебний вчинок позбувся права на християнське співчуття. Я в цьому певен. І поліція теж. Тому хоча невідомий і сконав о сьомій ранку після чотиригодинного освіжаючого сну в камері, з головою, розкраяною навпіл, ніби яблуко, від лоба до потилиці (так зафіксовано у протоколі розтину), якого лиха ви пнетеся звинувачувати поліцію? Вічно сунете носа, куди не слід! Нічого робити вам, чи що? Я вже з сил вибився, захищаючи поліцію від усіляких закидів.

Мені добре відомо, що наша поліція — уособлення добра, великодушності та гуманності. Лише вчора мені нагадали, як блискуче виявила вона такі якості у випадку з капітаном Лізом. Ліз поламав ногу, і шеф поліції призначив Шілда, Уорда і ще двох полісменів доглядати за капітаном, з материнською ніжністю виконувати всі його забаганки. Подумайте тільки, шеф дав капітанові чотирьох із найдужчих і найбільш працездатних своїх полісменів, тоді як інші, дріб’язкові люди могли б завважити, що Лізові було б досить і двох. Та шеф не поскупився: відіслав у цілковите розпорядження хворого всю четвірку тих блазнів у поліцейській формі. І це не так уже й дорого обійшлося для міста Сан-Франціско. Якихось п’ятсот доларів, оскільки один полісмен одержує на місяць сто двадцять п’ять доларів платні. А є ж люди, які злісно запевняють, що не гріх було б потрусити гаманця в самого капітана Ліза і що якби він лікувався власним коштом, то, певне, не став би так легко тринькати щомісяця по п’ятсот доларів на сестер милосердя! До речі, ходять чутки, що міська влада закидана петиціями від різних зацікавлених осіб, які просять збільшити штат поліції і які вважають, що це надзвичайно необхідний захід. А тим часом поліцейське начальство не знає, куди поткнути своїх нових підлеглих і, зарахувавши їх на службу, метушиться, висолопивши язика, вигадуючи для них різні заняття, хоч би й догляд за хворими, аби приставити до якогось діла. І ви, певне, чули всілякі плітки про те, що міській владі слід було б організувати загін сестер милосердя і тримати його напоготові для нещасливих випадків, щоб майно громадян не лишалося без охорони, коли полісменів поженуть чергувати біля хворих. Ви не можете собі уявити, як мене засмучують ці вічні нападки на нашу доблесну поліцію! Та нехай,— я вірю, що їй за все відплатиться сторицею на тому світі!

Відкритий лист комодорові Вандербільту*

Переклав Юрій Латко.

Як болить моє серце за вас, як мені вас жаль, комодоре!

Майже в кожної людини є хоча б невелике коло друзів, чия відданість для неї — підтримка та втіха в житті. Але ви, мабуть,— лише ідол юрми низькопоклонників, нікчем, що з насолодою оспівують ваші найкричущіші паскудства, або молитовно славлять ваше величезне багатство, або розписують ваше приватне життя, найбанальніші звички, слова і вчинки, немовби ваші мільйони додають їм ваги. Ці друзі аплодують вашій винятковій скнарості з таким же захопленням, як і блискучим виявам вашого комерційного генія та сміливості, а поряд з цим і найбеззаконнішим порушенням комерційної чесності, бо ці палкі шанувальники чужих доларів, певно, не бачать різниці між одним і другим. Вони скидають капелюхи й співають «алілуя» усьому, що б ви не зробили. Так, жаль мені вас! Гідний жалю кожен, хто має таких друзів. Вам, певне, вже остогидли газети. Мені здається, ви не наважуєтесь навіть заглядати в них — з остраху, що побачите до непристойності захоплений панегірик із приводу якогось вашого вчинку, або найбуденнішого, або такого, що його слід було б соромитися. Хоча ми з вами і незнайомі, та щире співчуття до вас дає мені право так говорити. Скажіть, чи ви коли-небудь намагалися тверезо оцінити репутацію, яку створюють вам газети? Чи зрозуміли, з чого вона твориться? А це ж цікаво, запевняю вас! Ось, наприклад, одного чудового дня хтось із ваших «підданих» присвячує дві-три газетні шпальти подробицям вашого «зльоту» від убогості до багатства, і, захоплюючись вами, наче ви найдосконаліше, найпрекрасніше з усього, що створив бог, він мимоволі показує, якою безмежно ницою має бути людина, щоб досягти того, чого досягли ви. Потім другий ваш підданий змальовує, як ви катаєтесь у парку: зневажливий вигляд, схилена голова… Ви не дивитесь ні ліворуч, ні праворуч, не хочете порадувати тисячі людей, що прагнуть удостоїтися хоча б одного вашого погляду, і мчите вперед, відчайдушно нехтуючи всіма правилами їзди. Вся ваша поведінка ясно свідчить: «Хай ніхто не трапляється мені на дорозі, а якщо трапиться і я його зіб’ю, скалічу — байдуже, відкуплюсь». І як же цей оповідач таких зворушливих епізодів плазує перед вами, лежачи в пилюці біля ваших ніг, як славить вас, Вандербільт! Далі один із ваших людей публікує в газеті довгу статтю, де змальовується, як ви якимось таємним, хитрим способом «обійшли» інших, затіявши якусь махінацію з акціями «Ері»*, і додали ще один брудний мільйон до грубих пачок ваших банкнотів. І — зважте! — цей писака тільки вихвалює вашу спритність. Жодного слова про те, що темні справи на такій високій посаді, як ваша,— небезпечний приклад для підростаючого покоління комерсантів, більше того — вони вбивчі для всієї нашої нації, доки існують такі плазуни, як ваші шанувальники, що в пресі ставлять вам оці махінації в заслугу, неначе найбільшу доброчесність. В «Харперс» один такий суб’єкт розповідає, немов кумедний анекдот, як одна дама побилася об заклад на пару рукавичок, що зуміє зворушити вас розповіддю про потреби благодійного товариства, яке створюють благородні та самовіддані люди для допомоги нещасним, і тоді ви, розщедрившись, кинете йому якісь крихти від ваших незліченних багатств. А ви дослухали до кінця її розповідь про злидні та страждання — i що ж? Ви дали тій дамі один жалюгідний долар (такий вчинок уже сам по собі — образа. Уявіть, що з моєю сестрою або вашою хтось обійшовся б так!) і сказали: «Тепер можете повідомити того, з ким ви билися об заклад, що рукавички — ваші!» Розповівши в пресі цей анекдот, ваш вірнопідданий аж заходиться від сміху — такою дотепною здається йому думка про те, що ви здатні піддатися на вмовляння сентиментального адвоката в спідниці та мужньо виділити від своїх щедрот аж цілий долар для допомоги хоча б одній істоті у світі. От які у вас щирі друзі, Вандербільт! Від одного з них ми взнали, наприклад, що, коли вам належали пароплави Каліфорнійської лінії, ви наказували касирам складати фальшиві списки пасажирів, насправді ж перевозили на кілька сотень людей більше, ніж то дозволено законом. Так ви порушували закони нашої країни і наражали на небезпеку життя пасажирів, ущерть набиваючи людьми пароплави, яких чекала далека дорога по тропічних морях у страшенну спеку та під загрозою епідемій на борту. І, звісно, ваш друг журналіст належно вшанував таку визначну спритність! А я пам’ятаю, як лаяли та проклинали вас жертви вашої жадібності, пасажири, які добралися до Панамського перешийку, а особливо жінки та дівчата, яким впродовж усієї дороги доводилося спати на палубах покотом, бік у бік із якимись чоловіками, покидьками суспільства, котрі, якщо вірити нещасним жінкам, лежали навіть поряд з ними на ліжках. І можете мені повірити, о великий Вандербільт,— ви, кого оспівують і кому заздрять,— що в Каліфорнії не було людини, яка піддала б сумніву їхні слова. Жінки ті нам з вами чужі, але якби було інакше, то ми були б обурені і скандалізовані таким поводженням з ними, чи не так? Щоб правильно оцінити ці факти, спробуймо собі уявити, що на місці тих пасажирок — наші родички або кохані жінки. Тоді вже нам буде не до сміху і кров наша закипить від гніву. Ось так, мій любий комодоре!

Захоплені шанувальники розповідають про вас ще й інші iсторії, та змовчимо про них, вони вас тільки ганьблять. Вони ясно показують, яке небезпечне для людини багатство, як вона нікчемніє, коли гроші для неї — не слуги, а божество. Так, ваші подвиги свідчать, якою бездушною робить людину багатство,— згадаймо хоча б чарівну історію про те, як один молодий адвокат зажадав од вас за якісь послуги п’ятсот доларів, а вам здалося, що то забагато. І ви вдалися до хитрого трюку: здобувши довірумолодої людини, ви умовили її взяти в борг гроші і вкласти їх в акції «Ері», які — а вам те було напевне відомо — на той час падали. Адвокат попав у розставлені вами тенета, став жебраком, а ви помстились і зловтішалися. Шанувальники ваші, звісно, не пропустили нагоди сповістити про цей випадок у пресі, вихваляючи до небес вашу винахідливість.

Та, мабуть, досить наводити приклади! Не пригадую, щоб я хоч раз прочитав про вас що-небудь таке, чого вам не треба було б соромитися.

Зараз я хочу наполегливо порадити вам лиш одне: подолайте ваші вроджені інстинкти і зробіть що-небудь справді похвальне, щоб вчинок цей не примусив вас червоніти, коли ви прочитаєте про нього в пресі. Зробіть що-небудь таке, що може збудити іскру благородства в серцях ваших шанувальників. Хоч один-єдиний раз покажіть добрий приклад тисячам молодих людей, які досі пробували з вами змагатися лише в енергії та невтомності. Нехай у смітті ваших вчинків блисне хоча б єдина крихта щирого золота. Зробіть це, благаю вас, бо поміж нас — не доведи господь! — скоро з’явиться п’ятсот нових Вандербільтів, що стали на той самий шлях. Прошу вас, наважуйтесь, зробіть хоча б один гідний вчинок. Наберіться духу — і великодушно, благородно, хоробро пожертвуйте чотири долари на яке-небудь велике благодійне діло. Знаю, це розіб’є вам серце. Та, байдуже, вам однаково жити лишилося недовго, і краще померти раптово від пориву благородства, ніж жити ще сто років, лишаючись тим же Вандербільтом. Послухайте ж мене, і, слово честі, я теж почну співати вам дифірамби.

Бідолашний Вандербільт! Мені справді шкода вас, слово честі! Ви — стара людина, і час би вам піти на відпочинок. А вам доводиться пнутись із шкури, позбавляти себе спокійного сну і душевної рівноваги, багато від чого відмовлятися через вічну гонитву за грішми. Я завжди співчуваю таким бідолагам, як ви, яких загнали власні «злидні». Зрозумійте мене правильно, Вандербільт. Мені відомо, що ви маєте сімдесят мільйонів. Та ми з вами знаємо, що людина багата не тоді, коли вона має великі гроші, а тоді, коли їй цих грошей досить. А доки вона прагне збільшити свій капітал, то вона ще не багата. Нехай будуть у неї навіть сімдесят разів по сімдесят мільйонів, вони ще не роблять її багатою, доки вона знемагає від бажання нагромадити більше. Моїх коштів ледь-ледь вистачило б, мабуть, щоб купити найгіршого коня з вашої конюшні, але я можу сказати, поклавши руку на серце, що одного коня з мене досить. Виходить, я багатий. А ви! Ви маєте сімдесят мільйонів, але вам конче треба п’ятсот, і ви через те щиро побиваєтеся. Таке злидарство просто жахає. Чесно вам кажу, навряд чи я зміг би прожити хоча б добу, пригнічений тягарем мерзенної жадоби здобути ще чотириста тридцять мільйонів. Це доконало б мене. Ваша нещаслива убогість так мене засмучує, що, стрівши вас зараз, я вкинув би у вашу бляшанку десять центів і сказав би: «Нехай змилостивиться над вами господь, неборака ви бідолашний!»

Прошу вас, Вандербільт, не гнівайтеся на мене. Запевняю вас, я зичу вам добра, і слова мої щиріші за все, що досі казали вам і про вас. Отож зробіть хоч щось, чого не довелося б соромитися! Зробіть щось гідне власника сімдесяти мільйонів, людини, чиї найнезначніші вчинки запам’ятовують люди молодшого віку в усій країні i беруть їх за приклад для наслідування. Не зваблюйтесь думкою, ніби все, що ви робите і говорите, чудове, не вірте ослам, які без кінця твердять це в газетах. Не обдурюйте себе. Дуже часто ваші ідеї по суті зовсім не блискучі, то на них просто падає відблиск від ваших сімдесяти мільйонів. Поміркуйте про це на дозвіллі. Вас наслідує вся наша молодь. Я теж пробував наслідувати вас і стати знаменитим. Та мої подвиги не привернули нічиєї уваги. Одного разу я дав убогій каліці два центи і жартома порадив їй піти в готель «П’ята Авеню» і прожити там за ті гроші цілий тиждень. Але про мою витівку ніде не писалось. А якби це зробили ви, то всі стали б кричати, що це найдотепніший жарт у світі. Бо ж вам, Вандербільт, можна виголошувати нечувані банальності — в газетах їх відразу ж оголосять взірцем мудрості та дотепності. А ось недавно я говорив у Чікаго про свій план відкупити залізницю «Юніон-Пасіфік» аж до Скельних гір і експлуатувати її самостійно, на свій ризик. На таку чудову ідею, такий сміливий проект не спромігся навіть ваш хвалений мозок,— та чи викликало це сенсацію в газетах? Аж ніскілечки. Зате якби це вигадали ви, тоді весь газетний світ шаленів би від захоплення. Ні, сер, інші люди не поступаються вам у блиску ідей та промов, але їм не вистачає ореола сімдесяти мільйонів. Отож не вірте хорові хвали. Більша частина її стосується не вас, а ваших мільйонів. Кажу це, щоб застерегти вас від марної пихи, і хворобливої і безпідставної. Бо якби ви позбулися своїх мільйонів, то з подивом і гіркотою пересвідчилися б, що віднині всі ваші слова та діла будуть видаватися звичайними, не вартими уваги.

Зверніть увагу, я нічого не кажу про вашу душу, Вандербільт. Не кажу, бо маю всі підстави думати, що душі у вас нема. Ніхто не зможе мене переконати, що людина з вашою надзвичайною комерційною кмітливістю, якби вона мала душу, пропустила б таку надвигідну угоду з господом богом: адже ви могли б забезпечити собі мільйони років спокою, миру і блаженства в раю ціною такої дурнички, як десяток років, безгрішно прожитих на землі! А вам навряд чи лишилося жити більше якогось десятка років — адже ви старезний дід…

А втім, ви, може, все-таки маєте душу. Але я знаю вас, Вандербільт, чудово знаю: ви спробуєте торгуватися, купити спасіння душі якнайдешевше. Мільйони років райського блаженства вас, певна річ, ваблять, і ви ладні піти на таку угоду. Ще б пак, така чудова перспектива! Але ви будете вичікувати, тягти до свого смертного часу i тоді запропонуєте за неї те, що у вас лишилось,— одну годину i сорок хвилин. Знаю я вас, Вандербільт! А проте, так роблять люди і гірші за вас. Злочинці, на яких чекає шибениця, завжди в останню хвилину посилають по священика.

Повірте, Вандербільт, я кажу все оце задля вашого ж добра, а зовсім не для того, щоб вас позлити. Справді, ви поводитесь не розумніше за Асторів*. Зрештою, краще бути мерзотником, та живою людиною, ніж ковінькою, навіть якщо ця ковінька має золоту головку.

Ну ось, я своє завдання виконав. Я хотів вас розворушити й розважити. Адже вам, мабуть, іноді до смерті набридають нудні лестощі та підлабузництво i ви для різноманітності не проти, щоб почути чесну критику, навіть лайку. Ще одне скажу вам на прощання: ви, глава фінансової аристократії Америки, напевне відчуваєте часом невиразну потребу здійснити щось прекрасне, подвиг комерційної чесності, гуманності, мужності, честі та гідності,— подвиг, який відразу прославив би вас по всій країні, і через сто років після вашої смерті матері все ще твердили б про нього своїм юним і честолюбивим синам. Сподіваюся, що у вас бувають такі хвилини,— адже це цілком природно,— i тому палко раджу вам утілити цю думку в дію. Наважуйтесь, здивуйте всю країну якоюсь доброю справою. Досить учинкiв i слів, негідних людини і вкрай нікчемних, слів i вчинків, які ваші друзі розхвалюють у пресі. Приборкайте тих підлабузників або задушіть їх.

Ваш Марк Твен.

«Лицарі праці» — нова династія

Переклав Дмитро Стельмах.

Влада однієї людини над іншою означає гноблення — повсякчас і завжди гноблення; нехай не завжди свідоме, умисне, обдумане, не завжди суворе, чи тяжке, чи жорстоке, чи огульне,— але так чи інакше — завжди гноблення у тій чи іншій формі. Більше того: навіть коли можновладець хоче зробити добро одній людині, він неминуче завдає шкоди іншій. Хоч кому вручи владу, і вона неодмінно виявиться в гнобленні. Дайте владу дагомейському царку* — і він одразу ж почне перевіряти влучність своєї новенької скорострільної гвинтівки на кожному, хто проходитиме повз його палац; люди падатимуть один за одним, але ні йому, ні його придворним не спаде на думку, що він чинить щось погане. Дайте владу главі християнської церкви в Росiї — імператору,— і він одним порухом руки, наче відгоняючи мух, пошле силу-силенну молодих чоловіків, матерів з немовлятами на руках, сивоволосих дідів і молодих дівчат в страшне пекло свого Сибіру, а сам спокійнісінько піде снідати, навіть не відчувши, яке варварство щойно вчинив. Дайте владу Константинові*, або Едуардові IV*, або Петрові Великому, або Річардові III*,— я міг би назвати ще сотню монархів,— і вони переб’ють своїх найближчих родичів, а потім міцно заснуть, навіть без снотворного. Дайте владу Річардові II — і він викличе у натовпу рабів сльози вдячності, подарувавши їм волю* (щоб урятувати своє життя), а тільки-но врятується, посміється їм в обличчя, розірве на клаптики грамоти про звільнення, і пообіцяє їм нове рабство, таке жорстоке, яке їм навіть не снилося. Дайте владу середньовічним сеньйорам — і вони покріпачать вільних селян, а потім, без найменшого почуття гумору, полишать їм самим доводити, що вони не кріпаки, а вільні люди. Дайте владу церкві — і вона візьметься безжально убивати, мучити, катувати, спалювати на багатті, причому ні вона сама, ні її посіпаки не сумніватимуться, що вона трудиться не покладаючи рук на благо людини і на славу божу. Дайте владу зовсім на те непідготовленим, темним масам у французькій монархії, доведеним до нестями тисячолітнім розгулом неймовірного деспотизму,— і вони убиватимуть без розбору і заллють кров’ю усю країну. Дайте владу будь-кому — і ця влада буде гнобити. Навіть Компанія конок примусить своїх візників і кондукторів працювати по вісімнадцять годин на день, у полярний холод і тропічну спеку і платитиме їм мідяки; а замість цієї компанії можна взяти інші масштаби й інші форми, назвати тисячі інших корпорацій, компаній і промислових підприємств. Так, можна простежити крок за кроком весь шлях від імператора до Компанії конок, і ми побачимо, що усюди, де є влада, вона використовується для гноблення.

Як ми знаємо чи можемо здогадуватись, так триває вже мільйони років. Хто ж гнобителі? Їх небагато: король, капіталіст і жменька інших — наглядачів і поплічників. А хто гноблені? Їх безліч. Це народи світу: кращі представники людства, трудящі — ті, хто своєю працею добуває хліб для білоручок-нероб. Чому вважається справедливим такий нерівний розподіл плодів праці? Тому що це встановлено законами і конституціями. Із цього виходить, що коли закони і конституції стануть іншими і продиктують більш рівний розподіл благ, тоді такий порядок вважатиметься справедливим. А отже, в політичних суспільствах право визначати, що є Справедливість, належить виключно Силі. Іншими словами: Сила створить справедливість — або усуне її. А це в свою чергу означає, що коли виборці із числа робітничого населення, яке нараховує 45 мільйонів, об’єднавшись, висловлять свою волю решті 12 або 15 мільйонам і зажадають, щоб існуюча система прав і законів була докорінно змінена, то тим самим і в цю саму хвилину існуючу систему цілком недвозначно, беззаперечно і законно буде оголошено застарілою, непридатною, вона просто перестане існувати, і ні одна людина із названих 15 мільйонів не матиме права заперечити проти цього.

Отже, будемо вважати, що з давніх-давен король і мізерна меншість пригнічували народи і що їм належала влада вирішувати, що справедливо, а що ні. Якою була ця влада — реальною чи уявною? Досі вона була реальною. Але відтепер — я вірю у це всім серцем — в нашій країні вона навіки тлінь і порох. Бо інша, велика сила, що перевищує владу королів, піднялася на цій єдиній у світі землі, справді призначеній для свободи. І ви, хто має очі, щоб бачити, і вуха, щоб чути, вже в змозі розрізняти вдалині сяйво її прапорів і ходу її воїнства. Нехай насмішники знущаються, нехай вигадують причіпки і заперечення, але вона зійде з божою поміччю на свій трон і підійме свій скіпетр — і тоді голодні наситяться, голі вдягнуться, і надія заблищить у очах тих, хто ніколи її не знав. І фальшива знать забереться геть, а законний володар вступить у володіння своїм домом.

Колись і справді було над ким знущатись. В усі часи і в усіх країнах світу гігантська неповоротка громада пригнобленого людства — нещасних безсловесних тварин — була наділена неймовірною силою, але навіть не підозрювала про це. Вона в поті чола від світання до смеркання добувала хліб для розніженої меншості, чи то в безсилій люті, чи то із сльозами дивлячись на своїх нужденних домочадців — на озлоблених жінок і дітей, які не вміли посміхатись,— ото був час для глуму. І в усі часи, в усіх країнах світу, один раз на пам’яті кожного покоління, окремі частини цієї громади приходили у рух, і повставали, і кричали, що несила більше терпіти цей гніт, це приниження, ці злидні, але через кілька днів відступали, розбиті, знову безмовні. Над ними насміхались, і це теж був час для глуму. За останні десятиліття бувало, що робітники якогось фаху, об’єднавшись, з надією піднімались на боротьбу і вимагали собі кращої долі; але якщо то були мулярі, інші робітники байдуже лишались осторонь — це, мовляв, не їхня боротьба; і якщо повставали одна, друга, третя професії, десять мільйонів інших робітників i далі спокійно займалися своїми справами: адже ж ми ні з ким не сварились! Це теж був час для глуму, і дехто, певна річ, глумився. Але коли всі мулярі, і всі палітурники, і всі кухарі, і всі перукарі, і всі слюсарі, і всі рудокопи, і ковані, і друкарі, і піднощики цегли, і портові вантажники, і малярі, і стрілочники, і машиністи, і кондуктори, і всі фабричні, і візники, і продавщиці, і швачки, і телеграфісти — словом, усі мільйони трудящих людей, в яких дрімає ця велика сила, що іменується Владою (справжня влада, а не блякла і примарна тінь її!),— коли вони повстануть, ви матимете змогу, втішаючи себе, називати це як завгодно, але істина від цього не зміниться — це буде повстання Народу. І за деякими прикметами вже можна розпізнати його наближення. Коли Джеймс Рассел Лоуелл* від імені нечисленних американських письменників звернувся із чемною відозвою до однієї з комісій сенату Сполучених Штатів, і його вислухали,— як уже шістдесят років вислуховували тут письменницькі відозви: з байдужістю, якої і вимагало незначне питання, порушене невеликою і невпливовою групою населення, і він сів на місце, а після нього виступив майстер із друкарні* у скромному сірому костюмі і сказав: «Я присутній тут не як робітник-друкар, і не як муляр чи тесляр, і взагалі не як представник якогось одного фаху. Я виступаю від імені робітників усіх професій, усіх галузей промисловості, усіх моїх побратимів, котрі щоденно заробляють власними руками хліб насущний на величезному просторі від Атлантичного океану до Тихого, від штату Мен до Мексиканської затоки, щоб прогодувати себе, своїх дружин і дітей. Мій голос — це голос п’яти мільйонів людей». Коли пролунав такий удар грому, настав час сенаторам прокинутись і виявити інтерес, повагу — так, так, шанобливо і негайно визнати, що у них з’явився господар, і поцікавитися, якою буде його найвища воля. І сенатори це зрозуміли.

Письменники, мало сподіваючись на успіх, лише несміливо натякнули, яких кроків вони чекають від конгресу. Друкар, який говорив голосом п’яти мільйонів, без найменшого нахабства чи розв’язності, але спокійно, ясно усвідомлюючи, яка величезна сила стоїть за ним, указував конгресу — не що він має робити, а чого він робити не повинен. І до цього наказу доведеться прислухатися.

Це був чи не перший випадок в історії, коли заговорив народ. Заговорив не за посередництвом інших, а сам, своїм власним голосом! І з ласки долі мені довелося бачити це і чути. Я відчув, як перед обличчям цього видовища зблякнула вся мішура і всі спектаклі історичного минулого. Їхні позолота, і глянець, і плюмажі виглядали убогими в порівнянні з цією царственою величчю в плоті. І я подумав тоді — і думаю так і зараз,— що наша країна, так марнотратно багата на скарби, якими вона по праву може пишатись, знайшла новий скарб, який перевершує все, що вона мала досі. Сам народ, в особі цієї людини, виголошував промову, а слуги слухали його,— так, слуги, а не господарі, що лицемірно іменуються слугами народу. Такого ще не знала жодна країна, жодна епоха.

Ті, від чийого імені говорив робітник-друкар, і є народ, і вони продовжують свою промову. Ви читали їхній маніфест, перелік їхніх вимог? Вони звучать як щось дивовижно знайоме, давнє, усім відоме. Вони і справді не нові. Вони давніші, ніж Біблія. Вони старі, як Тиранія, як Бідність, як Відчай. Це найдавніше, що є у нашому світі,— вони народились разом із людським голосом. У тому чи іншому вигляді вони тривожили слух багатіїв і можновладців у всі часи. А тим здавалось, що це плач вередливих дітей,— докучливий плач чужих дітей,— і вони не слухали його. Та й навіщо було слухати? Адже у них просили місяць з неба, вимагали неможливого. Так вважали ті, хто не бажав слухати, не бажав вдумуватися. Але коли у будь-якому кутку землі плачуть усі діти, самий розмах того, що відбувається, виводить із байдужості, і людина починає думати: може, щось і насправді негаразд,— і прислухається. І що вона чує? А те, що безліч разів чула і раніш, але сприймала як порожні слова. А тепер, коли її увага загострилась, вона бачить, що ці слова щось означають. І от нарешті вона,— а вона — це ви,— по-справжньому слухає, по-справжньому, всіма чуттями і в усіх подробицях, сприймає цей документ, який прийшов із глибини віків,— цей Маніфест скарг і вимог. Тільки-но ви вникнете хоча б у два-три пункти цього переліку, як ви здивовано вигукнете: «Чи можливо, що ці люди позбавлені таких необхідних й елементарних умов існування і мають боротися за них? Позбавлені їх уже багато сторіч, а щасливці нашого світу не знали про це,— або ж знали, та не хотіли помічати, мирились із такою ганьбою, з такою нелюдською жорстокістю?» І народжується думка: як це дивно! Чи може бути, щоб голодне немовля тяглось до материних грудей, вимагаючи того, що призначила йому природа, а материнське серце лишалось би глухим, або ж мати знала, що дитина голодна, й байдуже відвернулась би від неї?

Прочитайте цей маніфест, прочитайте без упередженості і задумайтесь над ним. Декому із нас тут пред’явлено обвинувачення в зраді законному владиці світу. Обвинувальний акт складений компетентними особами, і близький той час, коли ми станемо перед судом республіки. І ми почуємо такі обвинувачення, проти яких не зможемо заперечити.

Багато разів мені доводилось бачити, як б’ють коня, і я глибоко шкодував, що не знаю конячої мови, і не можу шепнути: «Дурнику, ти ж сильніший! Хвицни його копитами!» Мільйони трудящих у всі часи були тими ж кіньми — були ними. Щоб стати господарями становища, їм був потрібен умілий вождь, який би зібрав воєдино їхню силу і навчив їх, як користуватись нею. Тепер вони знайшли цього вождя і стали господарями становища. Вперше в світі порфіру надів правдивий володар, уперше слова «король божою милістю» перестали бути брехнею.

Нам нема чого боятись цього короля. Всі королі, які до цього часу правили у світі, співчували і сприяли клікам, класам і кланам роззолочених нероб, спритних казнокрадів, невтомних інтриганів, порушників громадського спокою, що дбали лише про свою вигоду. Однак цей король — природжений ворог тих, хто інтригує і говорить красиві слова, але не працює. Він буде нам пристановищем і захистом проти них і проти всіх видів політичної хвороби, зарази і смерті.

Як він використає свою владу? Спочатку — для гноблення. Бо він не більш доброчесний, ніж ті, хто владарював до нього, і не бажає вводити нікого в оману. Різниця лише у тому, що він буде гнобити меншість, а ті гнобили більшість; він буде гнобити тисячі, а ті гнобили мільйони. Але він нікого не кидатиме в тюрми, нікого не шмагатиме канчуками, не катуватиме, не спалюватиме на багаттях, не триматиме у засланні, не примушуватиме своїх підлеглих працювати по вісімнадцять годин на день і не моритиме голодом їхні сім’ї. Він подбає про те, щоб усе було справедливим — справедливий робочий день, справедлива заробітна плата. І будемо сподіватись, будемо вірити, що коли влада його буде визнана, а сила міцно зібрана в кулак, далі цього він не піде. Якийсь час, поки в його цитаделі не збереться весь гарнізон, і не зміцниться його престол, він буде вимогливий, твердий, часом жорстокий — коли необхідно. На цей час запасемось терпінням.

Чекати лишилось недовго — термін наближається. Воїнство цього короля шикується, ладне вирушити в похід. Сурми грають збір. Кожен тиждень десять тисяч нових бійців вступають до лав, і їхній крок зливається в громовий ритм ходи батальйонів.

Він — найбільш приголомшливе породження найвищої цивілізації нашого світу, і краще, і достойніше. Тільки наше сторіччя, тільки наша країна, тільки наш рівень цивілізації могли його породити. Правдиві життєві знання, якими він володіє,— а тільки знання дають божественне право на владу,— наслідок набутого ним досвіду, у порівнянні з яким освіченість королів і аристократії, що віками правили ним,— дитяче белькотання, не варте уваги. Сума його знань, зібраних із тисячі недавно народжених новітніх професій з усіма їхніми підрозділами, що вимагають напруженої, точної, складної роботи, фізичної і розумової, від мільйонів людей,— ця сума знань така величезна, що у порівнянні з нею сума всіх людських знань в будь-яку попередню епоху, аж до народження найстарішого з тих, хто тут присутній,— все одно що ставок у порівнянні з океаном чи пагорб у порівнянні з Альпами. Це знання, поруч з якими вся освіченість колишніх часів здається темрявою і неуцтвом. Або ще так: ось простягається рівнина, ледь видна при світлі зірок,— а ось та сама рівнина, залита сонцем, у всій розмаїтості квітнучої природи, відтінків і барв. Без знань трудяща людина лишилась би тим, чим була раніш,— рабом. Отримавши знання, вона стала володарем. Довгим і важким був її шлях. Сузір’я в небі, які бачили її народження, далеко відпливли від своїх причалів. Але нарешті вона прийшла. Прийшла і залишиться тут. Вона — найвеличніше явище найвеличнішої епохи з усіх, які пережило людство. Не намагайтесь над ним глумитись — цей час минув. Перед нею стоїть найблагородніше завдання, яке будь-коли випадало на долю людини, і вона виконає його. Так, вона прийшла. І тепер не поставиш питання, яке ставили тисячоліттями: як же нам учинити з нею? Вперше в історії людства нас ніхто не запрошує в керівники. На цей раз перед нами не пролом в загаті,— перед нами розбурханий потік!

Людина, що спокусила Гедліберг

Переклав Костянтин Шмиговський.

I

Це сталося багато років тому. Гедліберг був тоді найчеснішим, найпоряднішим містом у всій окрузі. Він зберігав за собою бездоганну репутацію протягом уже трьох поколінь і пишався нею більше, ніж усіма іншими своїми здобутками. Гордість його була така велика, і йому так хотілося увічнити свою славу, що він почав утовкмачувати засади чесності навіть немовлятам у колисці і поклав ці засади в основу їхнього виховання й на дальші роки. Мало того: підростаючу молодь відгородили від будь-яких спокус, щоб її чесність могла безперешкодно міцніти, гартуватись і входити кожному у плоть і кров. Сусідні міста заздрили чеснотам Гедліберга і вдавали, що глузують з нього, називаючи його гордість чванством. Але вони не могли не погодитися, що Гедліберг — справді непідкупний, а приперті до стіни мусили визнавати, що вже самий факт народження в Гедліберзі — найкраща рекомендація кожному юнакові, що покинув рідне місто в пошуках гідної посади.

Та от якось Гедлібергові не пощастило; він образив одного проїжджого, можливо, навіть не здогадуючись про те і напевне не жалкуючи про вчинене, бо Гедліберг був сам собі голова, і його зовсім не обходили ні заїжджі люди, ні їхня думка про нього. Проте цього разу не завадило б зробити виняток, бо вдача у того проїжджого була зла і мстива. Цілий рік по тому він десь мандрував, але образи не забув і кожної вільної хвилини думав, як одплатити своїм кривдникам. Багато планів народжувалось у нього в голові, і всі вони були непогані. Бракувало їм тільки одного — розмаху. Найскромніший з них міг би погубити десятки людей, але месник намагався придумати план, який охопив би весь Гедліберг, щоб ніхто з його жителів не уникнув кари. І ось нарешті прийшла йому в голову блискуча думка. Все його єство запалало зловтіхою, а мозок зразу ж запрацював, складаючи підступний план. «Так,— думав він,— отак я й зроблю: я спокушу все місто!»

Через півроку цей чоловік з’явився в Гедліберзі. О десятій годині вечора він під’їхав візком до будинку старого касира, що служив у місцевому банку, вийняв із візка мішок, завдав собі на плечі, пройшов, заточуючись, двором і постукав у двері. У відповідь почувся жіночий голос: «Заходьте!» Чоловік зайшов і поставив мішок біля грубки у вітальні і чемно звернувся до літньої жінки, що читала при лампі газету «Місіонерський вісник».

— Сидіть, будь ласка, пані. Я вас не турбуватиму. Отак… Тепер він у цілковитій безпеці, ніхто й не помітить. Я хотів би поговорити з вашим чоловіком, пані.

— Він поїхав до Брікстона і, можливо, не повернеться до ранку.

— Ну що ж, не біда. Я просто хотів залишити йому цей мішок, пані, щоб він передав його законному власникові, коли того розшукають. Я не тутешній, ваш чоловік мене не знає. Я заїхав до Гедліберга тільки для того, щоб виконати обов’язок, що вже давно не дає мені спокою. Тепер діло зроблено, і я поїду звідси вдоволений і навіть гордий, а ви мене більше ніколи не побачите. Разом з мішком я залишаю листа, з якого ви все зрозумієте. На добраніч, пані!

Таємничий незнайомець налякав жінку, і вона зраділа, коли він пішов. Але тут у ній прокинулася цікавість. Вона швидко підійшла до мішка і взяла лист. Він починався так:

«Прошу відшукати законного власника через газету або приватно. Обидва способи годяться. В цьому мішку лежать золоті монети загальною вагою сто шістдесят фунтів чотири унції…»

— Господи боже, а двері ж не замкнено!

Місіс Річардс, уся тремтячи, кинулася до дверей, замкнула їх, спустила штори на вікнах і стала посеред кімнати, з острахом та тривогою думаючи, як уберегти себе й гроші від небезпеки. Вона прислу́халася, чи не лізуть грабіжники, а потім, скоряючись цікавості, знову підійшла до лампи й дочитала листа до кінця:

Я іноземець. Незабаром я повернусь на батьківщину й залишуся там назавжди. Мені хочеться віддячити вашій країні за все, що вона мені дала, поки я жив під захистом американського прапора. А одному з її громадян — мешканцю міста Гедліберга — я особливо вдячний за те велике добро, яке він зробив для мене років два тому. Власне, він зробив його двічі. Зараз я все поясню.

Я був картярем. Підкреслюю — був. Я програвся вщент і, опинившись у вашому місті вночі голодний, без цента в кишені, попросив милостині — в темряві, бо жебрати завидна мені було соромно. Я не помилився, звернувшись до цього чоловіка. Він дав мені двадцять доларів — інакше кажучи, подарував мені життя. І не тільки життя, а й ціле багатство, бо ці гроші дали мені великий виграш за картярським столом. А його слова, звернені до мене, я пам’ятаю досі. Вони здолали мене, а здолавши, врятували рештки моїх чеснот: з картами покінчено. Я зовсім не знаю свого благодійника, але мені хочеться, щоб його розшукали й передали йому ці гроші. Нехай вчинить з ними, як йому завгодно: роздасть, викине геть, залишить собі. Просто таким способом я хочу висловити йому свою подяку. Якби я міг затриматися у вас, то розшукав би його сам, але гадаю, що його знайдуть і без мене. Гедліберг — чесне, непідкупне місто, і я знаю, що на нього можна сміливо покластися. Особу потрібної мені людини ви встановите з тих слів, з якими вона звернулася до мене. Певен, що вона їх не забула.

План мій такий: коли вас більше влаштовує приватний пошук, воля ваша; передайте зміст цього листа кому визнаєте за потрібне. Коли він відповість: «Так, то був я, і я сказав те-то й те-то»,— перевірте його. Розв’яжіть мішок і вийміть звідти запечатаний конверт, де знайдете записку із словами мого доброчинця. Коли ці слова виявляться однаковими з тими, що скаже ваш кандидат,— нічого більше не розпитуючи, віддайте йому гроші, бо це, безперечно, і є та сама людина.

Але коли ви вважатимете за краще зробити це відкрито, опублікуйте мого листа у місцевій газеті з таким додатком: рівно через тридцять днів, рахуючи від сьогоднішнього дня (в п’ятницю), претендент має з’явитися до міської управи о восьмій годині вечора і вручити запечатаний конверт з тими самими словами преподобному містерові Берджесу (якщо той ласкаво погодиться взяти участь у цій справі). Нехай містер Берджес тут-таки зламає печатки на мішку, розкриє його й перевірить правильність повідомлених слів. Коли слова збігатимуться, передайте гроші разом з моєю щирою подякою опізнаному таким чином моєму благодійнику.

Місіс Річардс, яку бив легкий дрож, сіла на стілець і поринула в глибоку задуму: «Як це все незвичайно! І як поталанило цій добрій людині, що пустила хліб свій по воді!* Якби це був мій чоловік! Адже ми такі бідні, такі бідні і обоє — старі!..— Тяжке зітхання.— Ні, це не мій Едвард, він не міг дати незнайомцеві двадцять доларів. Ну що ж, шкода…— І, здригнувшись:— Але ж це гроші картяра! Гріховна мзда… ми не змогли б прийняти їх, не змогли б торкнутися до них. Мені неприємно навіть сидіти біля них, вони оскверняють мене».

Місіс Річардс пересіла далі від мішки. «Скоріше б уже Едвард приїхав та відніс їх до банку! Ще злодій який наскочить. Мені страшно! Такі гроші, а я сиджу тут сама-самісінька!»

Містер Річардс повернувся об одинадцятій годині і, не слухаючи вигуків дружини, що зраділа його приїздові, одразу ж заговорив:

— Я так стомився, ледве ноги несу! Яке це нещастя — злидні! В моїх літах так поневірятися! Працюй, як каторжний, на той хліб, гни спину на якогось багатія, а він сидить собі вдома у м’якеньких пантофлях!

— Мені за тебе серце болить, Едварде. Але заспокойся, з голоду ми не помираємо, і поки наше добре ім’я…

— Так, Мері, це найголовніше. Не зважай на мої слова. То тільки миттєвий спалах, та й годі. Поцілуй мене… Ну от, тепер усе минуло, я ні на що не скаржуся. Що це в тебе? Якийсь мішок?

І тут дружина повідала йому велику таємницю. Хвилину він не міг прийти до тями, а потім сказав:

— Мішок важить сто шістдесят фунтів? Мері! Отже, в ньому со-рок ти-сяч доларів! Подумай тільки! Справжній капітал! Та в нашому місті не набереться й десятьох чоловік з такими грішми! Дай-но мені листа.

Він перебіг його очима.

— Оце так історія! Про такі небилиці читаєш тільки в романах, у житті вони ніколи не трапляються.— Річардс підбадьорився, навіть повеселішав. Він поплескав свою стареньку дружину по щоці й жартівливо сказав: — Та ми з тобою багатії, Мері, справжні багатії! Варто лише заховати гроші й спалити листи. Якщо навіть той картяр коли-небудь заявиться сюди розпитувати, ми просто зміряємо його крижаним поглядом і скажемо: «Що за нісенітниці? Ми ніколи й не чули ні про вас, ні про ваш мішок із золотом». Це його, звичайно, ошелешить, а…

— А поки ти жартуєш, гроші лежать, де лежали, і найзручніший час для грабежу все ближче.

— Твоя правда. Але як же нам бути? Довідатися приватно? Ні, це зіпсує всю романтику. Краще через газету. Подумай тільки, який здійметься галас! У наших сусідів очі рогом полізуть від заздрощів. Адже вони добре знають, що жоден іноземець не довірив би таких грошей ніякому іншому місту, крім Гедліберга. Оце пощастило! Побіжу мерщій до редакції, поки не пізно.

— Стривай… стривай, Едварде! Не лишай мене наодинці з цим мішком!

Але чоловіка вже й слід загув. Хоча ненадовго. Мало не біля самого будинку він зустрів видавця газети, всунув йому в руку листа від незнайомця й сказав:

— Цікавий матеріал, Кокс. Дайте в черговий номер.

— Трохи запізно, містере Річардс; а втім, спробую.

Опинившись удома, Річардс знову заходився обмірковувати з дружиною цю знадливу таємницю. Про сон годі було й думати. Питання перше: хто дав незнайомцеві двадцять доларів? Здавалося, відповісти було неважко, і обоє в один голос промовили:

— Берклі Гудсон.

— Авжеж,— сказав Річардс,— він міг так зробити, на нього схоже. Іншої такої людини в місті немає.

— Це всі визнають, Едварде… бодай у глибині душі. Ось уже півроку, як наше місто знову стало самим собою — чесним, обмеженим, по-фарисейському самовдоволеним і скупим.

— Гудсон так і казав про нього до самої смерті, і то прилюдно.

— Так, і за це його ненавиділи.

— Ну, ще б пак! Але йому було байдуже. Кого ще так ненавиділи, як Гудсона? Хіба що преподобного Берджеса!

— Берджес кращого не заслужив. Хто тепер піде до нього в церкву? Хоч і поганеньке наше місто, а Берджеса воно розкусило, Едварде! І все-таки дивно, що цей іноземець довіряє свої гроші Берджесові.

— Справді, дивно… А втім… втім…

— Ну от, завів: «Втім, втім!» Ти сам довірився б йому?

— Як тобі сказати, Мері! Може, іноземець знайомий з ним ближче, ніж ми?

— Від цього Берджес не покращає!

Річардс розгублено замовчав; дружина вп’ялася в нього очима, чекаючи на відповідь. Нарешті він заговорив, але так боязко, ніби знав заздалегідь, що йому не повірять.

— Мері, Берджес — непогана людина.

Місіс Річардс явно не сподівалася такої заяви.

— Дурниці! — вигукнула вона.

— Він непогана людина. Я це знаю. Його недолюблюють за ту історію, що набула такого розголосу.

— За ту історію! Ніби тої історії не досить!

— Досить. Цілком досить. Тільки він тут не винен.

— Схаменися, Едварде! Як то не винен, коли всі знають, що винен!

— Мері, можу забожитися, він ні в чому не винен.

— Не вірю й ніколи не повірю. Звідки ти це взяв?

— Я тобі у всьому признаюсь. Соромно, та що вдієш. Про те, що Берджес не винен, ніхто, крім мене, не знав. Я міг би врятувати його, але… але… ти пам’ятаєш, як тоді все місто кипіло… І я… я не наважився. Адже я всіх настроїв би проти себе. Я почував себе негідником, останнім негідником і все-таки мовчав. Мені забракло мужності.

Якийсь час Мері заклопотано мовчала. Потім заговорила, затинаючись на кожному слові:

— Так, цього, мабуть, не слід було робити… Хоч як там є, але ж громадська думка… доводиться зважати…— Вона ступила на слизьке і незабаром спинилася, але трохи згодом опанувала себе й повела далі.— Звісно, шкода, але… Ні, Едварде, ми не могли собі цього дозволити… аж ніяк не могли дозволити! Я не благословила б тебе на таке безглуздя!

— Скільки людей одвернулося б од нас, Мері! А крім того… крім того…

— Мене зараз тривожить тільки одне, Едварде: що він про нас думає?

— Берджес? Він і гадки не має, що я міг урятувати його.

— Ох! — полегшено зітхнула дружина.— Як я рада! Коли Берджес ні про що не здогадується… Ну, слава богу! Тепер зрозуміло, чому він завжди такий люб’язний з нами, хоч ми і не дуже горнемось до нього. Мені вже кілька разів за це й дорікали. Ті самі Вілсони, Вілкокси та Гаркнеси. Так і шпигають отим «ваш друг Берджес», а вони ж чудово знають, як мені це неприємно. Краще б він до нас не набивався у друзі. Та й навіщо це йому?

— Зараз поясню. Вислухай ще одну сповідь. Коли все те виявилося і Берджеса вирішили протягти через усе місто на жердині, мені так стало допікати сумління, що я не витримав і потай попередив його. Він виїхав з Гедліберга й повернувся, коли небезпека минула.

— Едварде! Якби у місті довідалися…

— Мовчи! Згадати страшно. Я одразу пожалкував про це і навіть тобі нічого не сказав, бо боявся, що ти своїм виглядом несамохіть викажеш мене. Тієї ночі я й очей не склепив. Але минуло кілька днів, ніхто ні в чому мене не запідозрив, а потім я й сам зрадів своєму вчинкові. Ще й досі радію, Мері, весь час радію.

— І я рада: адже над ним хотіли вчинити таку жорстоку розправу! Так, я рада. Хоч би там що, а ти мав це зробити. А якщо коли-небудь довідаються?

— Не довідаються.

— Чому?

— Бо всі думають на Гудсона.

— Ще б пак!

— Адже він справді ні на кого не зважав. Старого Солсбері умовили піти до Гудсона й кинути йому в обличчя обвинувачення. Той розпалився й пішов. Гудсон зміряв його від голови до п’ят, ніби відшукуючи на ньому найбридкіше місце, і сказав: «То ви, значить, від комісії по розслідуванню?» Солсбері відповідає, що, мабуть, так воно і є. «Гм! А що їм треба — подробиці чи досить загальної відповіді?» — «Коли знадобляться подробиці, містере Гудсон, я прийду ще раз, а поки що дайте загальну відповідь».— «Гаразд, тоді скажіть їм, нехай ідуть під три чорти. Гадаю, що висловився досить загально. А вам, Солсбері, раджу: коли йтимете по подробиці, прихопіть із собою кошика, бо не буде в чому нести додому свої останки!»

— Як це схоже на Гудсона! Пізнаю його в кожному слові. У нього була тільки одна вада: вважав, що він найкращий порадник на весь світ.

— Але така відповідь, Мері, вирішила все й нас урятувала. Розслідування припинили.

— Господи, та я ж не про те.

І вони знову палко заговорили про таємничий золотий мішок. Однак скоро в їхню розмову стали закрадатися паузи — глибокий роздум перепиняв слова. Паузи дедалі частішали. Врешті Річардс остаточно замовк. Він сидів, блукаючи поглядом по підлозі, а пальці його щодалі швидше ворушилися в такт неспокійним думкам. Тим часом замовкла і його дружина; всі її рухи теж виказували тривогу. Нарешті Річардс підвівся й почав тинятися по кімнаті, куйовдячи обома руками свого чуба, наче лунатик, якому привидівся поганий сон. Аж ось, видно, щось надумавши, надів мовчки капелюха й швидко вийшов з дому.

Дружина його сиділа похмура, поринувши в глибоку задуму, і не помітила, як лишилася сама. Час од часу вона бурмотіла:

— Не введи нас у спок… але ж ми — такі бідні, такі бідні! Не введи нас у… Ох, кому б це зашкодило? Та ніхто й не довідається… Введи нас у…

Голос її затих. Потім вона звела погляд угору й промовила — перелякано і водночас радісно:

— Пішов! Господи, може, вже пізно? Пізно… А може, й ні — може, ще є час? — І встала з місця, схвильовано то стискуючи, то розтулюючи кулаки. Легкий дрож перебіг по її тілу, і з пересохлого горла вирвалось: — Господи прости! Страшно думати про таке… Але… боже мій, як дивно створена людина… як дивно!..

Вона прикрутила гніт, підкралася до мішка, стала навколішки і обмацала його ребристі боки, любовно проводячи по них долонями. Жадібний вогник спалахнув у старечих очах. На якийсь час вона забувала, що з нею діється, потім, отямившись, белькотіла:

— Треба було почекати… хоч кілька хвилин! Навіщо було так поспішати?

Тим часом Кокс уже повернувся з редакції додому й розповів дружині про цю дивну історію. Обоє нетерпляче заходилися обмірковувати її і вирішили, що в усьому місті тільки небіжчик Гудсон міг подати стражденному незнайомцеві таку щедру милостиню — двадцять доларів. Запала мовчанка, чоловік і жінка замислитись. Поступово в їхні душі закрадався неспокій. Нарешті жінка заговорила, ніби сама до себе:

— Ніхто не знає про цю таємницю, крім Річардсів… та нас… Ніхто.

Стрепенувшись, чоловік допитливо глянув на раптово зблідлу дружину. Потім нерішуче підвівся, крадькома зиркнув на свій капелюх і знову на дружину,— в очах його світилося питання. Місіс Кокс судомно ковтнула, піднесла руку до горла й замість відповіді тільки кивнула головою. Ще мить — і вона лишилася сама й знову почала щось тихо бурмотіти.

А Річардс і Кокс з протилежних кінців міста бігли безлюдними вулицями назустріч один одному. Захекані, вони зіткнулися біля сходів, що вели до редакції, і в тьмяному світлі ліхтаря кожен прочитав, що було написано на обличчі в другого. Кокс прошепотів:

— Крім нас, ніхто про це не знає?

У відповідь також почувся шепіт:

— Ніхто. Даю вам слово, жодна душа!

— Коли ще не пізно, то…

Вони кинулися вгору сходами, але в ту ж хвилину з’явився хлопчик-розсильний, і Кокс гукнув його:

— Джонні, це ти?

— Так, сер.

— Не відсилай ранкової пошти… і денної теж. Почекай, доки я не скажу.

— Все вже відіслано, сер.

— Відіслано?

В його тоні чулося невимовне розчарування.

— Так, сер. Від сьогодні поїзди на Брікстон і далі ходять за новим розкладом, сер. Довелося відіслати газети на двадцять хвилин раніше. Я ледве встиг. Ще дві хвилини — і…

Не дослухавши, Річардс із Коксом обернулися й повільно побрели геть. Хвилин десять вони йшли мовчки, а тоді Кокс роздратовано промовив:

— Ніяк не збагну, чому ви так поспішили?

Річардс пригнічено відповів:

— Справді, даремно, але, знаєте, мені якось не спало тоді на думку, а потім було вже пізно… Зате іншим разом…

— К бісу ваше «іншим разом!» Такого й за тисячоліття більше не трапиться!

Друзі розійшлися, навіть не сказавши «на добраніч», і попленталися додому ходою людей, яким завдано смертельного удару. Жінки кинулися їм назустріч з нетерплячим: «Ну, що?», прочитали відповідь у їхніх очах і сумно похнюпили голови, не чекаючи пояснень.

В обох родинах почалася сварка, і досить запальна, а це вже було щось нове: і те, й друге подружжя сварилися й раніше, але не так гаряче й не так запально. Сьогодні аргументи суперників слово в слово повторювалися в обох домах. Місіс Річардс казала:

— Якби ти зачекав хоч хвилинку, Едварде! Подумав би, що робиш. Але ні, треба було бігти до редакції і роздзвонювати на весь світ!

— У листі було сказано: «Розшукати через газету».

— Ну, то й що? Хіба там не було сказано: «Коли хочете, зробіть це все приватно?» Отак! Чи, може, ні?

— Воно й справді. Але коли я подумав, який здійметься галас і яка то честь для Гедліберга, що іноземець так на нього звірився…

— Ну звісно, звісно. А все-таки тобі слід було б поміркувати трошки, і ти б зрозумів, що того чоловіка не знайдуть: він лежить у могилі й нікого по собі не залишив, бо не мав ні свата, ні брата. А коли гроші дістануться тим, хто не може без них обійтися, і коли інші від цього не постраждають…

Вона не договорила й залилася слізьми. Річардс не знав, як її втішити, та зрештою спромігся:

— Стривай, Мері! Може, це й на краще… авжеж, на краще! Не забувай, що так, мабуть, судилося…

— «Судилося!» Коли людині треба виправдати власну дурість, вона завжди посилається на долю. Та якщо навіть і так — адже гроші потрапили до нас додому, значить, це теж судилося, а ти пішов усупереч провидінню! І з якого права? Це гріх, Едварде, великий гріх! Така самовпевненість не личить скромному, богобоязкому…

— Та ти пригадай, Мері, чого нас усіх у Гедлібергу навчали з дитячих років! Коли можеш зробити чесний вчинок — не вагайся ні хвилини. Адже це стало нам за другу натуру!

— О, знаю, знаю: повчання, нескінченні повчання в чесності! Від самої колиски нас оберігали від усяких спокус. Але така чесність штучна, вона хистка, як вода, і не встоїтьперед спокусами,— як ми з тобою впевнилися сьогодні вночі. Бог свідок, досі я не мала навіть тіні сумніву у своїй закостенілій, непохитній чесності. А тепер… тепер, Едварде, коли перед нами постала перша справжня спокуса, я певна, що чесність нашого міста ламаного шеляга не варта, так само як і моя чесність… і твоя, Едварде. Гедліберг — мерзенне, черстве, скнаре місто. Єдине його достоїнство — це чесність, якою він так уславився і якою так чваниться. Їй-богу, я певна: якщо одного дня чесність нашого міста буде піддана великій спокусі, то слава його розсиплеться, мов карткова хатка. Ну от, я в усьому призналась, і на серці відразу полегшало. Я — дурисвітка, все життя була дурисвіткою, сама того не знаючи. Якщо тепер хто-небудь назве мене чесною, я цього не стерплю.

— Атож, Мері! Я… я теж так вважаю. Дивно це… Надто дивно! Хто б міг подумати…

Запала довга мовчанка, обоє замислилися. Нарешті дружина підвела голову й сказала:

— Я знаю, про що ти думаєш, Едварде.

Заскочений зненацька, Річардс зніяковів.

— Мені соромно признатися, Мері, але…

— Не біда, Едварде, і я думаю про те саме…

— Сподіваюсь… Ну, то кажи.

— Ти думав, як би то догадатися, що саме Гудсон сказав іноземцеві?

— Твоя правда! Мені соромно, Мері, я відчуваю себе злочинцем! А ти?

— Ні, мені вже не до того. Спатимемо у вітальні. Треба стерегти мішок. Вранці, коли відчинять банк, однесемо його туди… Боже мій, боже мій! Яку ми зробили помилку!

Коли постіль у вітальні було постелено, Мері знову заговорила:

— «Сезаме, відкрийся!» Що ж він міг сказати? Як би вгадати ці слова? Та годі, треба лягати.

— І спати?

— Ні, думати.

— Гаразд, будемо думати.

На цей час подружжя Коксів теж устигло і посваритись, і помиритись, і тепер вони теж лягали спати, вірніше, не спати, а думати, думати, перевертатися з боку на бік і сушити собі голову, що ж міг сказати Гудсон тому волоцюзі — золоті слова, слова, оцінені в сорок тисяч доларів готівкою!

Міська телеграфна контора працювала тієї ночі довше, ніж звичайно, і ось із якої причини: випусковий Коксової газети був водночас і місцевим представником «Ассошіейтед прес». Точніше сказати, почесним представником, бо його дописи — по тридцять слів кожен — якщо й друкували, то яких-небудь чотири рази на рік. Але тепер справа була інша. Він повідомив телеграмою, про що йому пощастило довідатися, і одержав негайну відповідь: «Давайте повністю всіма подробицями тисяча двісті слів».

Оце так замовлення! Випусковий чудово впорався із завданням, і в усій Америці не знайшлося б іншої людини, яка б так гордилася тим, що зробила.

Наступного ранку ще перед сніданком ім’я непідкупного Гедліберга було на устах у кожного американця від Монреаля до Мексіканської затоки, від льодовиків Аляски до апельсинових гаїв Флоріди. Мільйони людей говорили про незнайомця і його золотий мішок, непокоїлися, чи знайдеться та людина, і сподівалися, що наступні повідомлення надійдуть невдовзі — ні, негайно.

II

Вранці Гедліберг прокинувся уславленим на весь світ, украй здивованим, щасливим і зарозумілим. Зарозумілим понад усяку міру. Дев’ятнадцятеро його найповажніших громадян разом зі своїми дружинами потискували один одному руки, сяяли, усміхалися, обмінювалися привітаннями й казали, що після цієї події у мові з’явиться нове слово — «гедліберг», як синонім слова «непідкупний»,— і що воно увійде в словники навіки. Громадяни щаблем нижчі та їхні дружини поводилися майже так само. Кожен біг у банк, щоб побачити мішок із золотом. Ще до полудня з Брікстона та інших сусідніх міст посунули юрби заздрісників. Надвечір і наступного дня з усіх кінців країни почали прибувати репортери, щоб упевнитись в існуванні мішка та вірогідності його історії, описати все заново й зробити нашвидку зарисовки: самого мішка, будинку Річардсів, банку, пресвітеріанської церкви, баптистської церкви, міської площі та залу міської ратуші, де мала відбутися процедура передачі грошей законному власникові,— а також шаржовані портрети подружжя Річардсів, банкіра Пінкертона, Кокса, випускового, преподобного Берджеса, поштмейстера і навіть Джека Голідея — добродушного гультяя й нероби, що жив з рибальства та полювання,— приятеля всіх хлопчаків та безпритульних псів у місті. Бридкий маленький Пінкертон з єлейною усмішкою показував мішок усім охочим і, радісно потираючи свої пухкі ручки, розводився і про давнє добре ім’я Гедліберга, і про те, як виправдалась його чесність, і про те, що цей приклад, безперечно, підхопить уся Америка, і він започаткує нову епоху морального відродження країни… І так далі, і так далі.

Наприкінці тижня піднесення трохи вляглося. На зміну бурхливим, п’янким гордощам і веселощам прийшла твереза, тиха втіха,— точніше, почуття глибокого, невимовного задоволення. Обличчя всіх городян світилися мирним безхмарним щастям.

А потім настала зміна. Вона відбувалась поступово, так повільно, що спершу її майже ніхто не помітив, може, навіть зовсім ніхто, крім Джека Голідея, що завжди все помічав і завжди з усього глузував. Він став дражливо закидати, що люди вже на вигляд не такі щасливі, як день-два тому; далі він заявив, що з їхніх облич усе більше проглядає сум; тоді — що вигляд у них стає просто кислий; нарешті сказав, що загальна задума, неуважність і кепський настрій досягли таких розмірів, що тепер він міг би залізти до кишені найбільшого скнари в місті, а той нічого й не помітив би.

В той самий час — чи приблизно в той самий час — голова кожної з дев’ятнадцяти найповажніших родин перед сном промовляв — зітхаючи, звичайно,— такі слова:

— Що ж усе-таки сказав той Гудсон?

А його дружина, здригаючись, відповідала:

— Облиш! Що за жахливі думки лізуть тобі в голову! Жени їх геть, бога ради!

Однак другий вечір знову витягав з чоловіків те саме запитання, і вони знову одержували відсіч. Тільки вже менш рішучу.

На третій вечір вони тужливо, мимоволі повторили те саме. Цього разу — і наступного — їхні дружини пом’ялися, ніби хотіли щось сказати, але так нічого й не сказали.

А на п’ятий вечір вони спромоглися на слово і з мукою в голосі відповіли:

— О, якби ж то вгадати!

Жарти Голідея ставали щодень дошкульніші й образливіші. Він снував скрізь, висміюючи городян — усіх разом і кожного зокрема. Але, крім Голідея, в місті ніхто не сміявся. Його сміх лунав серед моторошного мовчання, наче в порожнечі. В усьому місті ніхто навіть не усміхався. Голідей не розлучався з сигарним ящиком на тринозі і, вдаючи з себе фотографа, зупиняв кожного зустрічного, наводив на нього «апарат» і вигукував: «Увага! Посміхніться, будь ласка!» Але навіть такий вишуканий дотеп не міг вичавити на похмурих фізіономіях хоча б силуваної усмішки.

Так збігло три тижні — до кінця терміну лишався тільки тиждень. Був суботній вечір, саме після вечері. Замість звичайних для передсвяткових вечорів жвавості, веселощів, метушні й біганини по крамницях панували безлюддя й тиша. Річардс і його стара сиділи в малесенькій вітальні, жалюгідні й задумані. Тепер так минали всі їхні вечори. Колишні звички — читання вголос, плетіння, мирні розмови, приймання гостей та відвідини сусідів — усе це вмерло, пропало й забулося хтозна й коли… два чи три тижні тому. Ніхто більше не розмовляв у родинному колі, ніхто не читав уголос, ніхто не ходив у гості — усе місто сиділо по домівках, зітхало, хвилювалось і мовчало. Кожен намагався відгадати, що сказав Гудсон.

Поштар приніс листа. Річардс байдуже глянув на підпис на конверті і поштовий штемпель — і те, і друге незнайоме,— кинув листа на стіл і знову поринув у свої болісні й невеселі здогадки, снуючи їх далі від того місця, де зупинився. Через дві-три години його дружина стомлено підвелася й попрямувала до спальні; обійшлося без звичного «на добраніч». Помітивши листа, зупинилась і якийсь час невидющим поглядом дивилася на нього. Потім розпечатала й перебігла перші рядки. Річардс сидів у кріслі, уткнувшись підборіддям у коліна. Раптом він почув глухий стук. То впала його дружина. Кинувся до неї, але вона скрикнула:

— Облиш мене! Боже, яке щастя! Читай листа! Читай!

Річардс почав читати. Він пожирав очима написане, в голові йому паморочилося. Лист прийшов із далекої країни, і в ньому було сказано таке:

Ви мене не знаєте, проте дарма; мені треба дещо сказати вам. Я щойно повернувся додому з Мексіки й почув про подію, що трапилась у вашому місті. Ви, звісно, не знаєте, хто сказав ті слова, а я знаю, і, крім мене, не знає ніхто. Сказав їх Гудсон. Ми з ним познайомилися багато років тому. Тієї ночі я був проїздом у вашому місті й зупинився в нього, чекаючи нічного поїзда. Мені довелося почути слова, з якими він звернувся до незнайомця, що перестрів нас на темній вулиці,— то було на Гейл-Елі. Ми багато говорили про цю зустріч по дорозі й потім, коли курили у нього вдома. У розмові Гудсон згадував про багатьох ваших земляків — здебільшого в дуже несхвальних виразах. Тільки про двох-трьох він висловився більш-менш доброзичливо — між іншим, і про вас. Повторюю: більш-менш доброзичливо, але й тільки. Пам’ятаю, як він сказав, що жоден з громадян Гедліберга не здобув його прихильності — ні один, але нібито ви — здається, мова йшла саме про вас, я майже певен у тому,— ви зробили йому якось дуже велику послугу, можливо, навіть не усвідомлюючи всієї її ціни. Гудсон додав, що якби був багатим, то по смерті залишив би вам у спадщину все, що мав, а решті городян дісталися б самі прокляття. Отже, коли цю послугу зробили справді ви, то ви — його законний спадкоємець і мішок із золотом по праву належить вам. Я знаю, що можу покластися на вашу честь і сумління — бо цим своїм традиційним чеснотам не зрадив ще жоден громадянин міста Гедліберга,— і тому хочу переказати вам слова Гудсона. Я переконаний, що коли він мав на увазі не вас, то ви відшукаєте ту людину і подбаєте про те, аби борг вдячності небіжчика Гудсона за вищезгадану послугу був сплачений. Ось ці слова: «Ви не така погана людина. Ідіть і спробуйте виправитись».

Говард Л. Стефенсон
— Гроші наші, Едварде! Я така вдячна, така вдячна… Поцілуй мене, любий, бо ми вже й забули, що таке поцілунки… А як вони нам потрібні… гроші, звісно… Тепер ти не залежиш ні від Пінкертона, ні від його банку. Скінчилося твоє рабство! Господи, в мене наче крила виросли від радості.

Які щасливі хвилини переживало подружжя Річардсів, сидячи на канапці та осипаючи одне одного пестощами! Немовби повернулися колишні дні — ті дні, що почалися для них після заручин і тривали без перерви доти, доки незнайомець не приніс до них у хату ці страшні гроші. Трохи згодом жінка сказала:

— Едварде! Яке щастя, що ти так прислужився цьому бідолашному Гудсонові! Він мені ніколи не подобався, а тепер я його навіть люблю. І як це гарно й благородно з твого боку, що ти нікому не сказав, ні перед ким не вихвалявся! — А тоді з докором у голосі: — Але мені, Едварде, слід було розказати. Як-не-як, а я твоя дружина.

— Ти знаєш, Мері… я… е-е…

— Годі тобі мекати й затинатись, Едварде,— краще розкажи, як це було. Я завжди любила тебе, а тепер ти — моя гордість. Усі думають, що в нашому місті була тільки одна добра й благородна душа, а виявляється, що… Едварде, чому ти мовчиш?

— Я… е-е… я… Ні, Мері, не можу!

— Не можеш? Чому не можеш?

— Бачиш… він… він… я дав слово, що мовчатиму.

Дружина зміряла його поглядом від голови до п’ят і з притиском промовила:

— Дав йо-му сло-во? Едварде, навіщо ти мені це кажеш?

— Мері! Невже ти думаєш, що я здатний брехати?

Місіс Річардс занепокоєно помовчала, а тоді взяла чоловіка за руку й сказала:

— Ні… ні. Ми й так зайшли надто далеко… Боронь нас боже від цього. За все своє життя ти не вимовив жодного брехливого слова. Але тепер… тепер, коли хитаються основи нашого життя, ми… ми…— Вона затнулася, одначе за хвилину опанувала себе і повела далі вривчастим голосом.— Не введи нас у спокусу!.. Ти дав слово, Едварде? Гаразд. Не будемо більше говорити про це. Ну от, усе й минулося. Будьмо щасливі, як були; зараз не час хмуритися.

Едвардові було не так-то легко веселитися, бо думки його блукали далеко: він силкувався пригадати, яку послугу зробив Гудсонові.

Подружжя не могло заснути майже всю ніч. Мері — щаслива й заклопотана, Едвард — заклопотаний, але далеко не такий щасливий. Мері планувала, на що вона пустить ці гроші. Едвард намагався пригадати послугу, зроблену Гудсонові. Спершу його мучило сумління — адже він збрехав Мері… якщо тільки то була брехня. Після тривалих роздумів він вирішив: «Ну, припустімо, брехня. Що тоді? Невже це має якесь значення? Хіба ми не брешемо у вчинках? А коли так, чого остерігатися брехливих слів? Взяти хоча б Мері. Чим вона була зайнята, поки він, як чесна людина, бігав виконувати доручену йому справу? Бідкалася, що вони не знищили листа й не заволоділи грішми! Хіба крадіжка краща від брехні?»

Ця думка вже не пекла його. Питання про брехню відступило в тінь. На душі стало спокійніше. На передній план виступило інше: чи й справді зробив він Гудсонові якусь послугу? Власне, ось свідчення самого Гудсона, повідомлено в листі Стефенсона. Кращого свідчення й не потрібно — це навіть доказ того, що саме він зробив ту послугу. Певна річ. Отже, з цим питанням теж покінчено. Ні, не зовсім. Він поморщився, згадавши, що цей невідомий містер Стефенсон був не зовсім певен, чи цю послугу зробив Річардс, чи хтось інший… А до того ж — о господи! — він покладається на його порядність! Йому, Річардсові, доведеться самому вирішувати, хто має одержати гроші. І містер Стефенсон не сумнівається, що в разі помилки він, Річардс, вчинить чесно й знайде справжнього благодійника. Яка гидота — ставити людину в таке положення. Невже Стефенсон не міг обійтися без цих сумнівів? Навіщо було приплутувати їх до справи?

І ще одне. Чому Стефенсонові запало в пам’ять прізвище Річардс, а не якесь інше? Непогана думка. Навіть дуже непогана. Вона все більше подобалась йому і врешті переросла в незаперечний доказ. І тоді Річардс викинув це питання з голови, бо чуття підказало йому, що, коли доказ знайдено, до нього краще не повертатися.

Тепер він трохи заспокоївся, хоч одна маленька подробиця все ж не входила йому з думки. Він зробив Гудсонові послугу, це факт, але яку саме? Треба пригадати — він не засне, доки не пригадає,— а тоді можна буде зовсім заспокоїтись. І Річардс усе сушив собі голову. Подумки він перебрав з десяток всяких послуг — більш чи менш імовірних, але жодна з них не годилася, жодна не була досить цінною, жодна не здавалася вартою грошей — того спадку, який Гудсон хотів заповісти йому. До того ж він взагалі не міг пригадати, щоб Гудсон будь-коли користувався з його послуг. Ні, справді,— чи можна прислужитися людині так, щоб вона раптом відчула таку надзвичайну вдячність? Ага, врятувати її душу! А таки-так. Авжеж, тепер він пригадав, як одного разу вирішив навернути Гудсона на праведну стежку і трудився над цим… Річардс хотів сказати: три місяці, але після більш уважного перегляду спогадів три місяці всохли спершу до місяця, потім до тижня, потім — до одного дня, і зрештою від них зовсім нічого не лишилось. Так, тепер він пригадав з небажаною виразністю, як Гудсон послав його під три чорти й порадив не пхати носа до чужого проса. Він, Гудсон, не дуже квапився в царство небесне услід за іншими громадянами Гедліберга!

Отже, цей варіант провалився — Річардс не рятував Гудсонової душі. Він зажурився. Потім його осяяла інша думка: може, він урятував Гудсонове майно? Ні, не підходить. У Гудсона не було ніякого майна. Врятував йому життя? От що! Авжеж-бо! Як це йому раніше не спало на думку! Тепер він на правильному шляху. І Річардсова уява запрацювала на повний хід.

Протягом двох нестерпних годин він тільки й робив, що рятував Гудсонові життя. Він визволяв його із скрутних, а іноді й небезпечних ситуацій. І щоразу все миналося гладенько… до певної межі. Тільки-но він остаточно переконував себе, що воно так було насправді, як раптом не знати звідки вихоплювалась якась прикра дрібниця й руйнувала все. Скажімо, рятування потопаючого. Він кинувся у воду на очах у величезної юрби, що плескала йому, витяг непритомного Гудсона на берег. Все йшло чудово, та ось Річардс почав відтворювати цю пригоду в усіх її подробицях, і на нього наплинув цілий рій зовсім убивчих суперечностей: у місті знали б про таку подію, і Мері знала б, та й у його власній пам’яті вона б сяяла, наче маяк, а не крилася десь у закутку непевним натяком на якусь незначну послугу, що її він зробив, може, навіть «не усвідомлюючи її справжньої ціни». І тут Річардс пригадав, що він все одно не вміє плавати.

Ага, ось чого він не врахував із самого початку: це повинна бути така послуга, яку він зробив, «можливо, навіть не усвідомлюючи її справжньої ціни». Ну що ж, це значно полегшує справу — тепер буде не так важко копатися в пам’яті. І справді, незабаром він таки докопався. Чимало років тому Гудсон мав одружитися з славною, гарненькою дівчиною на ім’я Ненсі Гюїт, але в останню хвилину шлюб чомусь розладнався, дівчина померла, а Гудсон так і зостався парубком і з часом перетворився на старого буркотуна й відвертого ненависника всього роду людського. Незабаром після смерті дівчини у місті встановили цілком певно — принаймні так здавалося громадянам,— що в жилах її була незначна домішка негритянської крові. Річардс довго міркував над цими подробицями і нарешті ніби згадав усі обставини, які, очевидно, випали з його пам’яті за давністю літ. Якісь невиразні спогади підказали йому, що про негритянську домішку довідався не хто інший, як він, і що саме він оповістив місто про своє відкриття, і що Гудсонові так і було сказано. Отже, він урятував Гудсона від одруження на дівчині з нечистою кров’ю — і це й є та сама послуга, яку він зробив, «не усвідомлюючи її справжньої ціни», тобто не усвідомлюючи, що це можна назвати послугою. Але Гудсон знав їй ціну, знав, яка йому загрожувала небезпека, і зійшов у могилу, відчуваючи вдячність до свого рятівника й шкодуючи, що не може лишити йому спадщини.

Тепер усе стало ясно і просто, і що більше роздумував Річардс, то виразніше й певніше вимальовувалася перед ним та давня історія. Нарешті, коли він, заспокоєний і щасливий, скрутився калачиком, збираючись заснути, все постало перед очима так яскраво, мовби сталося тільки напередодні. Він навіть пригадав, що Гудсон колись дякував йому за цю послугу. Тим часом Мері встигла витратити шість тисяч доларів на новий будинок і на виступці для пастора й спокійно заснула.

Того самого суботнього вечора поштар вручив листи й іншим поважним громадянам міста Гедліберга — всього дев’ятнадцять листів. Серед них не було й двох однакових конвертів. Адреси теж були написані різною рукою. Що ж до змісту, то він збігався слово в слово, за винятком однієї деталі: всі вони були точною копією листа, надісланого Річардсові, аж до почерку та підпису «Стефенсон», тільки замість прізвища Річардс у кожному з них стояло прізвище одного з вісімнадцяти інших адресатів.

І цілу ніч вісімнадцять найповажніших громадян міста Гедліберга робили те саме, що й їхній привілейований брат Річардс: напружували всі свої розумові здібності, щоб пригадати, яку видатну послугу зробили вони, самі того не підозрюючи, Берклі Гудсонові. Робота була не з легких, проте вони впорались.

І поки вони відгадували цю загадку, що було таки важкувато, їхні дружини протягом ночі розтринькували гроші, що було аж ніяк не важко. З сорока тисяч, що лежали в мішку, дев’ятнадцять дружин витратили за одну ніч в середньому по сім тисяч кожна, що становило разом сто тридцять три тисячі доларів.

Наступний день приніс Джекові Голідею велику несподіванку. Він помітив, що на обличчях дев’ятнадцяти найперших громадян Гедліберга та їхніх дружин знову з’явився вираз мирного, безтурботного щастя. Голідей нічого не розумів і не міг винайти нічого такого, що зіпсувало б чи хоча б порушило це загальне блаженство. Настала і його черга зазнати неласки долі. Перевірка не підтвердила жоден з його здогадів. Зустрівши місіс Вілкокс і побачивши її осяяне німим захватом обличчя, Голідей мовив про себе: «Не інакше як у них кішка окотилася!» — і пішов довідатись у кухарки, чи так воно й справді. Аж воно зовсім ні. Кухарка теж помітила, що її господиня чомусь радіє, але причин не знала. Коли Голідей прочитав такий самий захват на фізіономії сухореброго Білсона (так його прозвали в місті), він вирішив, що хтось із сусідів Білсона зламав ногу, але проведене розслідування спростувало цей здогад. Стриманий захват на фізіономії Грегорі Йєйтса міг означати тільки одне — смерть його тещі. Знову помилка! А Пінкертон… Пінкертон, певно, несподівано для самого себе одержав від когось десять центів боргу, яких він уже не сподівався побачити. І так далі, і таке інше. В деяких випадках здогади Голідея так і лишилися здогадами, в інших — помилковість їхня була цілком безперечна. Зрештою Джек дійшов такого висновку: «Як там не крути, а підрахунок такий: дев’ятнадцять гедліберзьких родин тимчасово опинилися на сьомому небі. Не знаю, як це сталося, зате знаю, що у Провидіння сьогодні вихідний».

Якийсь архітектор і будівничий із сусіднього штату ризикнув відкрити невеличку контору в цьому безнадійному місті. Його вивіска висіла вже цілий тиждень — і хоч би тобі один клієнт! Він занепав духом і вже починав жалкувати, що приїхав сюди. І враз погода різко змінилася. Дружини двох поважних громадян Гедліберга — спершу одна, тоді друга — шепнули йому:

— Зайдіть до нас наступного понеділка, а поки що нікому ні слова. Ми хочемо будуватися.

Протягом дня архітектор одержав одинадцять запрошень. Того ж вечора він написав доньці, щоб вона порвала зі своїм нареченим-студентом; тепер, мовляв, можна підшукати набагато вигіднішу партію.

Банкір Пінкертон та ще кілька найзаможніших громадян подумували про вілли за містом, але не квапилися. Люди такого гатунку звикли рахувати своїх курчат восени.

Вілсони задумали щось грандіозніше — костюмований бал. Не зв’язуючи себе обіцянками, вони повідомляли по секрету всіх знайомих про свої наміри й додавали: «Якщо бал відбудеться, ви, звісно, одержите запрошення». Знайомі дивувалися й говорили між собою: «Ця злиденна голота, Вілсони, збожеволіли! Хіба їхня кишеня таке витримає?» Деякі жінки з числа дев’ятнадцяти поділилися з чоловіками такою думкою: «Це навіть на краще. Ми почекаємо, доки вони проваляться із своїм убогим балом, а потім влаштуємо такий, що вони луснуть од заздрощів!»

Дні минали, а шалені витрати в рахунок майбутнього багатства все росли й росли, ставали дедалі безглуздішими й нестримнішими. Схоже було на те, що кожна з дев’ятнадцяти родин прихитриться не тільки розтринькати свої сорок тисяч доларів ще до того, як їх одержить, а й влізе в борги. Декотрі шаленці не обмежуватися намірами — вони купували… в кредит. Купували акції, закладні, землю, ферми, вишукані туалети, коней і багато чого іншого. Вносили завдаток, а на решту суми видавали векселі з оплатою на десятий день. Але незабаром настало протверезіння, і Голідей помітив, що на багатьох обличчях з’явився вираз гарячкової тривоги. Його зовсім збили з пантелику. Кошенята у Вілкоксів не могли виздихати з тієї простої причини, що вони ще не народилися, ніхто не зламав собі ноги, тещ начебто теж не поменшало. Одне слово, нічого не трапилося, і таємниця лишалася таємницею.

Дивувався не тільки Голідей, а й преподобний Берджес. Останні дні за ним невідступно стежили й усюди його підстерігали. Тільки-но він залишався сам, до нього підходив хтось із дев’ятнадцяти, потай всовував у руку конверт, шепотів: «Розпечатайте в ратуші у п’ятницю ввечері»,— і з винуватим виглядом зникав. Берджес гадав, що претендентів на мішок виявиться не більше одного — та й то навряд, оскільки Гудсон помер. Але йому не приходило в голову, що їх так багато. Коли довгождана п’ятниця настала, в руках у нього було дев’ятнадцять конвертів.

III

Міська ратуша ніколи ще не вражала такою пишністю. Поміст у кінці зали було ефектно задраповано прапорами; прапори звисали з хорів; прапори прикрашали стіни; прапорами були повиті колони. І все це для того, щоб вразити уяву приїжджих, а їх сподівалися дуже багато, і серед них — чимало представників преси. Зала була переповнена. До постійних чотирьохсот дванадцяти крісел довелося додати шістдесят вісім приставних. На сходинках до помосту теж сиділи люди. Найпочеснішим гостям відвели місця на самому помості. Спереду й з боків його підковою охоплювали столи, за якими засідав численний загін спеціальних кореспондентів з усіх кінців країни. Міська ратуша ніколи ще не заповнювалася такою ошатною публікою. Тут і там видніли в міру дорогі вбрання, хоч могло здатися, що кілька дам почуваються в них досить незручно. Принаймні така була думка городян, нехай навіть певною мірою упереджена, бо місто знало, що ці пишні сукні сьогодні вперше прикрасили своїх власниць.

Золотий мішок поставили на маленький столик на краю помосту — так, що усі могли бачити його. Більшість присутніх роздивлялася мішок, згораючи від цікавості, пускаючи слину від цікавості, сумуючи від цікавості. Меншість, що складалася з дев’ятнадцяти подружжів, поглядала на нього ніжно, любовно, по-хазяйському, а чоловіча половина цієї меншості повторювала подумки зворушливі слова подяки, що їх вона мала незабаром виголосити експромтом у відповідь на оплески та поздоровлення всього залу. То один, то другий виймав із жилетної кишені папірця й непомітно заглядав у нього, щоб освіжити свою пам’ять.

Присутні, як то водиться, перемовлялися між собою,— адже без цього не обійдешся. Однак тільки-но преподобний Берджес підвівся з місця й поклав руку на мішок, у залі запала така тиша, що він почув, як на його тілі шарудять мікроби. Містер Берджес ознайомив збори з цікавою історією мішка, потім дуже тепло заговорив про цілком заслужену репутацію бездоганно чесного міста, якою Гедліберг справедливо пишається.

— Ця репутація,— вів далі містер Берджес,— наш безцінний скарб, а тепер волею провидіння його ціна незмірно виросла, бо недавні події принесли Гедлібергу широку славу, прикували до нього погляди всієї Америки і, сподіваймося, увічнять його ім’я як синонім непідкупності. (Оплески). Хто ж буде охоронцем цього благородного скарбу? Вся наша громада? Ні! Відповідальність має бути особиста, а не загальна. Віднині кожен з нас берегтиме наш скарб і нестиме особисту відповідальність за його цілісність. Чи виправдаєте ви — нехай кожен скаже за себе — це високе довір’я? (Бурхливе: «Виправдаємо!») Тоді все гаразд. Заповідайте ж цей обов’язок своїм дітям і дітям дітей ваших. Досі чистота ваша була бездоганною — подбайте ж про те, щоб вона лишилася такою і надалі. Досі не було серед вас людини, яка, піддавшись злій намові, простягла б руку до чужого цента. Хай ця чистота ніколи нас не покидає! («Ні! Ні!») Тут недоречно порівнювати наше місто з іншими містами; не всі вони ставляться до нас приязно. У них — одні звичаї, у нас — інші. Тож задовольнімося своєю долею. (Оплески). Я закінчую. Ось тут, під моєю рукою, ви бачите красномовне визнання ваших заслуг. Воно походить від чужинця, і завдяки йому про нас віднині знатиме увесь світ. Ми не знаємо, хто він, але від вашого імені, друзі мої, я висловлюю йому подяку і прошу підтримати мене.

Весь зал підвівся, як один чоловік, і стіни здригнулися від грому вітальних вигуків. Потім усі знову посідали на свої місця, а містер Берджес витяг із кишені сюртука конверт. Присутні, затамувавши подих, стежили, як він розпечатав його і витяг звідти аркуш паперу. Поволі й урочисто містер Берджес прочитав те, що там було написано, а зал зачудовано вслухався в цей чарівний документ, кожне слово якого було на вагу золота:

«Я сказав бідолашному чужинцеві: «Ви не така вже погана людина. Ідіть і спробуйте виправитись».— І, прочитавши це, Берджес повів далі: — Зараз ми дізнаємось, чи збігається зміст оголошеної мною записки з тією, що знаходиться в мішку. А коли це так — в тому я не маю ніякого сумніву,— то мішок з золотом перейде у власність нашого співгромадянина, який віднині стане для всієї країни символом чесності, що прославила наше місто на всю Америку… містера Білсона!

Публіка вже приготувалася вибухнути громом оплесків, але натомість заціпеніла, ніби паралізована. Мить-другу в залі стояла глибока тиша, потім по лавах прокотилася хвиля шепоту, з якої можна було зрозуміти приблизно таке.

Білсон? Ну, це вже занадто! Двадцять доларів чужинцеві чи будь-кому, і щоб таке зробив Білсон? Розкажіть про це своєму батькові!

Але тут у зборів знову забило дух від несподіванки: диякон Білсон стояв, смиренно схиливши голову, в одному кінці залу, а в другому в такій самій позі стояв адвокат Вілсон. Якусь мить зал розгублено мовчав. Спантеличені у були всі, а дев’ятнадцятеро подружніх пар, крім того, ще й обурювалися.

Білсон і Вілсон обернулися й витріщилися один на одного. Білсон ущипливо запитав:

— Чому, власне, встали ви, містере Вілсон?

— Тому, що маю на це право. А може, ви зробите таку ласку й поясните, чому встали ви?

— Охоче. Тому, що то була моя записка.

— Зухвала брехня! Її написав я!

Тут уже заціпенів сам преподобний Берджес. Він переводив невидющий погляд з одного на другого і, очевидно, не знав, як повестися. Присутні очманіли. Раптом адвокат

Вілсон сказав:

— Я прошу голову оголосити підпис під цією запискою.

Голова опам’ятався й прочитав:

— Джон Уортон Білсон.

— То як?! — звереснув Білсон.— Що ви на це скажете? Як поясните ви своє самозванство перед цими зборами, що їх ви так образили?

— Пояснень не діждетеся, сер! Я привселюдно звинувачую вас у тому, що ви викрали мою записку в містера Берджеса, зняли з неї копію й приклали свого підписа. Інакше вам не пощастило б дізнатися про ці слова. Крім мене, їх ніхто не знає — жодна людина!

У залі запахло скандалом. Усі з жалем побачили, що стенографи черкають, мов навіжені. Звідусіль чулися вигуки: «До порядку! До порядку!» Містер Берджес постукав молоточком по столу й сказав:

— Додержуймо правил пристойності! Виникло явне непорозуміння, та й годі. Якщо містер Вілсон давав мені листа — а тепер я пригадую, що так воно й було,— значить, лист у мене.

Він вийняв з кишені ще одного конверта, розпечатав його, перечитав записку й кілька хвилин мовчав, не приховуючи свого подиву й занепокоєння. Тоді мимоволі змахнув рукою, силкуючись щось сказати, й затнувся на півслові. Кілька голосів гукнули:

— Читайте вголос, вголос! Що там написано?

І тоді Берджес приглушеним голосом лунатика почав:

«Я сказав нещасному чужинцеві: «Ви не така погана людина. (Зал здивовано вирячився на Берджеса). Ідіть і спробуйте виправитись». (Шепіт: «Дивовижно! Що це означає?») Внизу підпис,— сказав голова: — «Терлоу Дж. Вілсон».

— Ось бачите! — вигукнув Вілсон.— Гадаю, тепер усе ясно. Я був певен, що мою записку вкрадено!

— Вкрадено?! — заволав Білсон.— Я вам покажу, як мене…

Голова. Спокійно, панове, спокійно! Сідайте обидва, прошу вас!

Вони скорилися, обурено хитаючи головами та бурмочучи щось собі під ніс. Публіка отетеріла,— ну й чудасія! Як же тут вчинити?

І раптом з місця підвівся Томсон. Томсон був шапкар. Йому дуже хотілося належати до числа дев’ятнадцятьох, але така честь була надто велика для власника маленької майстерні. Він сказав:

— Пане голово, дозвольте мені звернутися до вас із запитанням: невже обидва джентльмени кажуть правду? Зміркуйте самі, сер, чи могли б вони звернутися до іноземця з однаковісінькими словами? На мій погляд…

Але його перебив кушнір. Він належав до незадоволених і вважав, що йому сам бог велів зайняти місце серед дев’ятнадцятьох, але ті його ніяк не визнавали. Тому він поводився безцеремонно і вислови не дуже добирав:

— Не в тому річ. Такий збіг може трапитися двічі за сто літ. Що ж до решти, то дозвольте не повірити. Щоб хто-небудь з них подав жебракові двадцять доларів?! (Грім оплесків).

Вілсон. Я подав!

Білсон. Я подав!

Вони обидва стали звинувачувати один одного в крадіжці записки.

Голова. Тихше! Сідайте обидва, прошу вас. Обидві записки весь час були при мені.

Голос із залу. Чудово! Тоді більше й говорити нічого!

Кушнір. Пане голово! Ясно принаймні одне: один з них заліз до другого під ліжко і вивідав сімейну таємницю. Я б не хотів бути занадто різким, але нехай мені дозволено буде сказати, що вони обидва на таке здатні. (Голова: «Закликаю вас до порядку!») Беру своє зауваження назад, сер, але тоді давайте повернемо справу так: якщо один з них підслухав, як другий казав своїй дружині ці слова, то ми його тут-таки й викриємо.

Голос із залу. Яким чином?

Кушнір. Дуже просто. Записки не збігаються слово в слово. Ви б самі це помітили, якби прочитали їх відразу одна за одною, а не захопилися сваркою.

Голос із залу. То в чому ж різниця?

Кушнір. В записці Білсона є слово «вже», а в другій — нема.

Голоси із залу. Так і є — він каже правду!

Кушнір. Отже, коли голова оголосить записку, сховану в мішку, ми дізнаємося, хто з цих двох шахраїв… (Голова: «Закликаю вас до порядку!») Хто з цих двох шахраїв… (Голова: «Ще раз — до порядку!») Хто з цих двох джентльменів (Сміх, оплески)… заслуговує на звання першого безчесного брехуна в нашому місті, яке він зганьбив і яке тепер задасть йому бобу! (Бурхливі оплески).

Голоси із залу. Розкрийте мішок!

Містер Берджес зробив у мішку надріз, застромив туди руку й витяг конверт. У конверті було запечатано два складених навпіл аркушики. Він сказав:

— Один з написом: «Не оголошувати, доки голова не ознайомить з усіма надісланими на його ім’я повідомленнями, якщо такі будуть». Другий має заголовок: «Використати для перевірки». З вашого дозволу я читаю:

«Я не вимагаю, щоб першу половину фрази, вказану моїм благодійником, було наведено точно, бо вона не містила нічого особливого, і її легко можна було забути. Але останні слова настільки значні, що їх важко не запам’ятати. Якщо їх буде передано неточно, значить, претендент на одержання спадщини брехун. Мій благодійник попередив мене, що він рідко дає будь-кому поради, а коли вже дає, то тільки цінні. Потім він сказав таке — і ці слова ніколи не зітруться в мене з пам’яті: «Ви не така погана людина…»

Півсотні голосів. Правильно! Гроші належать Вілсонові! Вілсон! Вілсон! Хай виголосить промову!

Всі посхоплювалися з місць і, скупчившись круг Вілсона, тиснули йому руки й осипали палкими поздоровленнями, а голова гамселив молоточком по столі й волав:

— Увага, панове, увага! Будьте ласкаві, дайте ж мені дочитати!

Коли тишу було відновлено, він вів далі:

«Ідіть і спробуйте виправитись, а ні, то — пригадаєте моє слово — настане день, коли гріхи зведуть вас у могилу, і ви попадете в пекло або в Гедліберг. Перше — краще».

В залі запанувала зловісна тиша. Хмари гніву почали насуватися на обличчя громадян, але трохи згодом хмари ці розвіялись, і крізь них стали пробиватися глузливі посмішки. Пробивалися вони так настирливо, що стримати їх було неймовірно важко. Репортери, громадяни міста Брікстона та інші гості нахиляли голови, затуляли обличчя руками й задля пристойності вживали героїчних зусиль, щоб не зареготати. І тут, ніби навмисне, тишу розірвав громовий голос — голос Джека Голідея:

— Оце справді цінна порада!

Зал не втримався — зареготали і свої, і чужі. Містер Берджес — і той втратив свою поважність. Побачивши це, збори визнали себе остаточно звільненими від потреби стримуватися і охоче скористалися з такого потурання. Реготали довго, реготали всмак, реготали від щирого серця. Згодом регіт поволі ущухнув. Містер Берджес поновив свої спроби заговорити, публіка встигла сяк-так витерти очі — і раптом знову вибух реготу, за ним ще, ще… Зрештою Берджесові дали змогу звернутись до зборів з такими вагомими словами:

— Немає сенсу приховувати, що справа обертається серйозно. Зачеплено честь нашого міста, його славне ім’я — під загрозою. Розходження в одному слові, виявлене в записках містера Білсона і містера Вілсона, вже саме по собі — серйозна річ, оскільки воно свідчить про те, що один з цих джентльменів вчинив крадіжку…

Обидва згадані джентльмени сиділи похнюплені, пригнічені й приголомшені, але останні слова Берджеса немов прошили їх електричним струмом, і вони посхоплювалися з місць.

— Сідайте! — суворо мовив голова, і обидва покірно сіли.— Як я вже сказав, справа обертається серйозно. Але досі це торкалося тільки одного з них. Однак справа ще більше ускладнилася, бо тепер небезпека загрожує честі їх обох. Може, мені слід піти далі й сказати: неминуча небезпека? Обидва вони пропустили в своїх відповідях найважливіші слова.— Берджес замовк. Він вичікував, поки багатозначна мовчанка справить належне враження на публіку. Тоді заговорив знову.— Пояснити такий збіг можна тільки одним. Я запитую обох джентльменів, що це було: потаємна змова? Домовленість?

По рядах пролетів тихий шепіт, який означав: влипли, мовляв, обидва!

Білсон не звик до критичних ситуацій; він зовсім скис. Але Вілсон був адвокат. Блідий і збентежений, він насилу підвівся на ноги й заговорив:

— Прошу збори вислухати мене з усією можливою поблажливістю, оскільки я мушу дати дуже прикре для мене пояснення. З болем скажу те, що треба сказати, бо це завдасть непоправної шкоди містеру Білсону, якого я досі поважав і шанував, твердо вірячи, як і всі ви, що його не звабить ніяка спокуса. Але коли йдеться про власну честь, то я повинен говорити — говорити з усією щирістю. Хоч і сором, але мушу визнати — і тут я благаю вас виявити поблажливість,— що я сказав збанкрутілому іноземцеві всі ті слова, які наведено в його листі, включаючи й лайливе зауваження. (Хвилювання в залі). Прочитавши газетну публікацію, я згадав їх і вирішив заявити про свої домагання на мішок із золотом, бо він по праву належить мені. Тепер прошу вас: зверніть увагу на таку обставину і зважте її як слід. Вдячність незнайомця була безмежна. Він не знаходив слів для висловлення її і казав, що при нагоді віддячить мені сторицею. Тепер я запитую вас: чи міг я сподіватися, чи міг я думати чи хоча б уявити собі на хвилинку, що він відплатить своєму благодійникові чорною невдячністю, навівши в листі й це зовсім недоречне зауваження? Підготувати мені пастку! Виставити мене підлим брехуном, що звів наклеп на своє рідне місто! І де? В залі нашого зібрання, перед лицем усіх моїх співгромадян! То було б безглуздя, ні на що не схоже! Я не мав сумніву, що він примусить мене повторити для випробування лише першу половину фрази, повну зичливості до нього. Бувши на моєму місці, ви міркували б так само. Хто з вас міг би сподіватися на таку підступність від людини, з якою ви стали друзями і яку нічим не скривдили? Ось чому я з повним довір’ям, ні хвилини не вагаючись, написав лише початок фрази, закінчивши її словами: «Ідіть і спробуйте виправитись», і поставив унизу свій підпис. Тієї хвилини, коли я хотів покласти записку в конверт, мене викликали з контори. Записка лежала на столі.— Він замовк, поволі обернувся до Білсона і, перемовчавши мить, додав: — Прошу зважити на таку обставину: трохи згодом я вернувся і побачив містера Білсона, що саме виходив з моєї контори. (Хвилювання в залі).

Білсон схопився з місця й закричав:

— Брехня! Підла брехня!

Голова. Сідайте, сер! Слово має містер Вілсон.

Друзі посадили Білсона й почали його заспокоювати. Вілсон вів далі:

— Такі факти. Мою записку було перекладено на інше місце. Я не надав цьому ніякого значення, гадаючи, що її здуло протягом. Мені й на думку не спало запідозрити містера Білсона у тому, що він міг прочитати чужого листа. Я думав, що чесна людина не здатна на такі вчинки. І коли мені дозволять висловити свої міркування з цього приводу, то, по-моєму, тепер ясно, звідки взялося зайве слово «вже»: містера Білсона підвела пам’ять. Я — єдина людина в усьому світі, що може пройти цю перевірку, не вдаючись до брехні. Я скінчив.

Що інше може так одурманити мозок, перевернути догори дном думки, що склалися раніше, збаламутити почуття публіки, не звиклої до викрутасів та хитрощів досвідчених балакунів, як спритно побудована промова?

Вілсон сів на місце переможцем. Його останні слова потонули в громі оплесків; друзі кинулися поздоровляти його й тиснути руки, а Білсонові не дали навіть рота розкрити. Голова стукотів молоточком по столу й нагадував публіці:

— Засідання триває, панове, засідання триває!

Коли, нарешті, в залі стало більш-менш тихо, шапкар підвівся з місця й сказав:

— Що ж тут «тривати», сер? Треба вручити гроші — і край.

Голоси. Правильно! Правильно! Вілсон, виходьте!

Шапкар. Пропоную прокричати трикратне «гіп-гіп ура!» на честь містера Вілсона — символа тих чеснот, які…

Йому не дали договорити. Під оглушливе «ура!» й несамовитий стук молоточка голови кілька громадян, що не стямилися від захвату, підсадили Білсона на плечі до одного з його приятелів, досить високого на зріст, і вже урочисто рушили до помосту, але тут голові пощастило перекричати всіх.

— Тихше! Сядьте! Ви забули, що треба прочитати ще один документ! — Коли тиша відновилася, Берджес узяв зі стола другого листа, хотів було прочитати його, але роздумав і натомість сказав: — Я зовсім забув! Спершу треба оголосити всі вручені мені записки.

Він вийняв із кишені конверт, розпечатав його, витяг звідти записку і, мигцем перебігши її, чомусь дуже здивувався. Потім довго тримав листок у простягненій руці, придивляючись до нього і так і сяк…

Чоловік двадцять-тридцять дружно крикнули:

— Що там таке? Читайте вголос! Уголос!

І Берджес прочитав — поволі, ніби не вірячи своїм очам:

— «Я сказав іноземцеві… (Голоси: Це ще що таке?)… Ви не така погана людина… (Голоси: Оце-то чортовиння!) Ідіть і спробуйте виправитись». (Голоси: Ой! Не можу!) Підписано: «Банкір Пінкертон».

Тут у залі знялося щось неймовірне. Такі бурхливі веселощі могли б довести розсудливу людину до сліз. Ті, хто вважав, що їхній честі нічого не загрожує, вже не сміялись, а ридали. Репортери, корчачись із реготу, виводили такі карлючки у своїх записниках, яких не розібрав би ніхто в світі. Собака, що спав у кутку, прокинувся й почав з переляку несамовито гавкати. Серед загального шуму й галасу час від часу можна було розібрати окремі вигуки:

— Оце розбагатіли — два Символи Непідкупності, не рахуючи Білсона!

Три! Сухореброго теж туди! Каші маслом не зіпсуєш!

— Правильно! Білсона обрано!

— А Вілсон, бідолаха — його обікрали зразу двоє!

Могутній голос. Тихше! Голова виловив іще щось із кишені!

Голоси. Ура! Щось новеньке! Вголос, уголос!

Голова (читає). «Я сказав іноземцеві…» — і так далі. «Ви не така погана людина. Ідіть…» — і так далі.Підпис: «Грегорі Йєйтс».

Ураган голосів. Чотири Символи! Ура Йєйтсові! Ну ж бо далі!

Збори не тямилися від захвату і не бажали пропускати найменшої нагоди повеселитися. Кілька пар з числа Дев’ятнадцятьох попідводилися бліді й засмучені і почали пробиратися до виходу поміж лавами, але тут пролунало десятків зо два голосів:

— Двері! Замкнути двері! Жоден Непідкупний звідси не вийде! Усі на місця!

Волю публіки було виконано.

— Виловлюйте з кишені все, що там є. Вголос! Уголос!

Голова виловив іще одну записку, і вуста його знову вимовили знайомі слова:

— «Ви не така погана людина…»

— Прізвище! Прізвище! Як прізвище?

— Л. Інголдсбі Сарджент.

— П’ятеро символів! Складай їх до купи! Далі! Далі!

— «Ви не така погана…»

— Прізвище! Прізвище!

— Ніколас Уїтуорт.

— Ура! Ура! Оце так символічна пора!

Хтось підхопив ці дві римовані фрази (випустивши «оце так») і заспівав їх на мотив чарівної арії з оперети «Мікадо»:

Не бійся кохать, дівчат цілувать…
Збори взялися захоплено вторувати солістові, і саме вчасно хтось придумав другий рядок:

Ти добре запам’ятай…
Усі проревли його гучними голосами. Тут-таки готовий був і третій:

Не має гріхів наш Гедліберг…
Проревли і цей рядок. І не встигла завмерти остання нота, як Джек Голідей дзвінким виразним голосом підказав зборам заключне:

Лиш символи їхні, і край!
Ці слова проспівали з особливим запалом. Потім на радощах зал з величезним піднесенням виконав увесь куплет двічі вряд і на завершення тричі по три рази прокричав «гіп-гіп ура!» на честь «непідкупного Гедліберга» і всіх тих, хто сподобився високого звання «Символа його непідкупності». Громадяни почали вимагати:

— Далі! Далі! Читайте далі! Все прочитайте, все, що там є!

— Правильно! Читайте! Ми здобудемо собі невмирущу славу!

Чоловік десять повставали й почали протестувати. Вони казали, що цю комедію затіяв якийсь безпутній жартівник, що це образа всій громаді. Підписи, безперечно, підроблено.

— Сідайте! Сідайте! Досить! Самі себе виказали! Ваші прізвища теж там знайдуться!

— Пане голово, скільки у вас тих конвертів?

Голова взявся підраховувати.

— Разом з розпечатаними — дев’ятнадцять.

Грім глузливих оплесків.

— Може, всі вони розкривають одну й ту ж таємницю? Пропоную оголосити кожен підпис і, крім того, зачитати перших п’ять слів.

— Підтримую пропозицію!

Пропозицію поставили на голосування і прийняли одноголосно. І тоді бідолаха Річардс підвівся з місця, а разом з ним підвелась і його старенька дружина. Вона стояла, опустивши голову, щоб ніхто не бачив її сліз. Річардс узяв дружину під руку й заговорив тремтячим голосом:

— Друзі мої, ви знаєте нас обох — і Мері, і мене… все наше життя пройшло у вас на очах. І мені здається, що ми заслужили вашу симпатію й повагу…

Містер Берджес перепинив його:

— Дозвольте, містере Річардс. Це все правильно, що ви кажете. Місто справді знає вас. Воно прихильно ставиться до вас, справді поважає вас, ще й більше — шанує і навіть любить…

Тут пролунав голос Голідея:

— Ось вам ще одна першосортна істина! Коли збори погоджуються з головою, нехай підтвердять його слова. Встаньте! А тепер «гіп-гіп ура!» — хором!

Всі як один встали й повернулися лицем до літнього подружжя. В повітрі, мов лапатий сніг, замиготіли носовички і гримнули щирі вітальні вигуки.

— Я хотів сказати,— вів далі голова,— що всі ми знаємо ваше добре серце, містере Річардс, але тепер не час виявляти милосердя до винних. (Вигуки: «Правильно! Правильно!») З вашого обличчя видно, що саме ви збираєтеся з властивою вам великодушністю просити, але я нікому не дозволю заступатися за цих людей…

— Але я хотів…

— Містере Річардс, сядьте, прошу вас. Нам ще треба переглянути решту записок — хоча б із почуття справедливості щодо тих, кого ми вже викрили. Тільки-но з цим буде покінчено, ми вас вислухаємо,— повірте моєму слову.

Голоси. Правильно! Слушно каже голова. Зараз перепиняти не можна! Далі! Прізвища! Прізвища! Збори так ухвалили!

Старенькі нехотя сіли на свої місця, і Річардс прошепотів дружині:

— Тепер почнуться муки чекання. Коли всі довідаються, що ми збиралися просити тільки за самих себе,— ганьба буде ще більша.

Голова почав оголошувати прізвища далі, і веселощі в залі спалахнули з новою силою.

— «Ви не така погана людина…» Підпис: «Роберт Дж. Тітмарш».

— «Ви не така погана людина…» Підпис: «Еліфалст Уїкс».

— «Ви не така погана людина…» Підпис: «Оскар Б. Уайлдер».

І раптом зал осяяла блискуча ідея: звільнити голову від читання перших п’яти слів. Голова скорився — і не можна сказати, щоб неохоче. Далі він виймав чергову записку з конверта й показував її зборам. І всі дружним хором проспівували перші п’ять слів (не бентежачись тим, що цей речитатив скидався на один дуже знайомий церковний гімн): «Ви не та-ка-а по-га-а-на лю-ди-на-а…» Потім голова казав: «Підпис «Арчібальд Уїлкокс». І так далі, і так далі — прізвище за прізвищем.

Радість публіки дедалі зростала, і не поділяли її лише бідолашні дев’ятнадцять. Час від часу, коли називали чиєсь особливо значне ім’я, збори примушували голову зачекати, доки не проспівають від початку до кінця всю сакраментальну фразу, включаючи слова: «… і ви попадете в пекло або в Гедліберг. Перше — кра-а-ще». В цьому випадку співи завершувалися громоподібним, урочистим і болісно протяжним: «Амі-інь!»

Непрочитаних записок лишалося менше й менше. Нещасний Річардс лічив їх, здригаючись щоразу, коли голова оголошував прізвище, схоже на його власне, і з хвилюванням та острахом чекав принизливої хвилини, коли йому доведеться разом з Мері підвестись і закінчити свою оборонну промову словами:

— «… Досі ми не зробили нічого поганого і чесно йшли своїм шляхом. Ми бідаки, і обоє — старі. Ні дітей, ні рідні у нас немає, і допомагати нам нікому. Спокуса була велика, і ми перед нею не встояли. Підвівшись уперше, я хотів у всьому відверто покаятися й просити, щоб моє ім’я тут не вимовляли привселюдно. Нам здавалося, що ми цього не переживемо… Мені не дали договорити. Що ж, це справедливо: ми мусимо прийняти муку разом з усіма іншими. Нам дуже тяжко… Нам уперше доводиться чути, як ганьблять наше ім’я. Згляньтеся на нас… заради нашого чесно прожитого життя. Все у ваших руках,— будьте ж милосердні й полегшіть тягар нашої ганьби».

Але в цю мить Мері, помітивши відсутній погляд чоловіка, легенько підштовхнула його ліктем. Зал скандував: «Ви не та-ака по-га-а-на…»

— Готуйся! — прошепотіла вона.— Зараз — наша черга. Вісімнадцять він уже прочитав.

— Далі! Далі! — залунало звідусіль.

Берджес опустив руку в кишеню. Старі, тремтячи, почали підводитись. Берджес пошукав у кишені й сказав:

— Виявляється, я прочитав уже всі.

У старих ноги підкосилися з подиву й радощів. Мері прошепотіла:

— Дякувати богові, ми врятовані! Він загубив нашу… Та мені тепер і сотні таких мішків не треба!

Зал ще раз грянув пародію на арію з «Мікадо», проспівавши її тричі підряд з дедалі дужчим запалом. Дійшовши востаннє до заключного

Лиш символи їхні, і край!—
всі повставали з місць. Співи завершилися оглушливим «гіп-гіп ура!» на честь «кришталевої чистоти Гедліберга та вісімнадцяти її безсмертних Символів».

Слідом за цим підвівся лимар Уїнгейт і запропонував прокричати «ура» на честь «найпоряднішої людини в місті, єдиного з іменитих його громадян, котрий не поласився на ці гроші,— на честь Едварда Річардса».

«Гіп-гіп ура!» пролунало із зворушливою одностайністю. Тоді хтось запропонував обрати Річардса «Єдиним Охоронцем та Символом священної віднині гедліберзької традиції», щоб він міг безстрашно дивитись у вічі всім насмішникам світу.

Голосувати навіть не було потреби. І знову проспівали чотиривірш на мотив арії з «Мікадо», замінивши кінцівку на:

А символ один лиш, і край!
Настала тиша. Потім:

Голос. А кому ж дістанеться мішок?

Кушнір (ущипливо). Це вирішити неважко. Гроші треба поділити порівну між вісімнадцятьма непідкупними, кожен з яких дав стражденному незнайомцеві по двадцять доларів та ще й цінну пораду на додачу. Щоб пропустити повз себе цю довгу процесію, незнайомцеві потрібно було щонайменше двадцять дві хвилини. Загальна сума внесків — триста шістдесят доларів. Тепер вони, звісно, хочуть одержати свої грошики назад — разом з відсотками. Всього — сорок тисяч доларів.

Численні голоси (глузливо). Правильно! Поділити! Згляньтеся над бідаками, не мучте їх!

Голова. Тихше! Пропоную заслухати останній документ. Ось що в ньому сказано: «Коли претендентів не знайдеться (дружний стогін), розкрийте мішок і передайте гроші на схов найвидатнішим громадянам міста Гедліберга (Вигуки: «Ого!»), щоб вони використали їх на свій розсуд, прославляючи і підтримуючи благородну репутацію вашої громади — репутацію, що грунтується на непідкупній чесності («Ого!»), якій імена та діяння цих громадян нададуть нового блиску». (Бурхливий вибух глузливих оплесків). Здається, все. Ні, ще приписка: «Р. S. Громадяни Гедліберга! Не намагайтеся відгадати задану вам загадку — відгадати її неможливо. (Сильне хвилювання). Не було ні бідолашного іноземця, ні двадцяти доларів милостині, ні напутніх слів. Усе це вигадки. (Загальний гомін подиву й захвату). Дозвольте розповісти вам одну історію: це забере небагато часу. Одного разу, коли я проїжджав через ваше місто, мене образили, тяжко й зовсім незаслужено. Інший на моєму місці вбив би одного чи двох з вас — і на тому заспокоївся, але, на мій смак, така помста була б надто банальна й легка, бо мертві не страждають. До того ж я не міг би знищити нас усіх, не кажучи вже про те, що людині з моєю вдачею навіть цього було б не досить. Мені хотілося дошкулити кожному жителю вашого міста, і я вибрав для цього не тіло і не майно, а пиху — найвразливіше місце людей слабкодухих і дурних. Змінивши зовнішність, я повернувся до вашого міста й почав вивчати його. Виявилося, що ви — легка здобич. Ви здавна прославилися своєю чесністю і, звісно, пишалися нею як найбільшим скарбом і берегли той скарб як зіницю ока. З’ясувавши, що ви старанно оберігаєте себе й своїх дітей від будь-якої спокуси, я зрозумів, як вам помститися. Вам, простакам, невідомо, що найхисткіша на світі річ — це чеснота, не загартована у вогні. Я розробив план і склав список прізвищ. Я поставив собі за мету спокусити непідкупний Гедліберг, зробити брехунами й злодіями якусь півсотню бездоганних людей, які зроду не вимовили жодного брехливого слова, не вкрали жодного цента. Мене непокоїв тільки Гудсон. Він народився і виховувався не в Гедліберзі. Я боявся, що, прочитавши мого листа, кожен з вас скаже: «Гудсон — єдиний поміж нас, хто міг би подати бідоласі двадцять доларів», і не піде на мою принаду. Але бог прибрав Гудсона. Я зрозумів, що ніхто мені не заважатиме, і почав розставляти свої тенета. Можливо, мені не впіймати в пастку всіх тих, кому я розіслав листи з вигаданим напученням, але я впіймаю більшість або я не розгадав Гедліберга. (Голоси: «Правильно! Попалися всі до одного!»). Я був певен, що ці людці протягнуть руку навіть до картярського виграшу. Сподіваюся, що мені пощастить навіки розтоптати вашу пиху й покрити Гедліберг новою славою, від якої йому вже не відмитися і яка розійдеться далеко за його межі. Якщо я досяг свого — відкрийте мішок і створіть Комітет охорони та пропаганди репутації Гедліберга».

Ураган голосів. Розкрийте мішок! Розкрийте мішок! Усі вісімнадцятеро — на поміст! Комітет пропаганди гедліберзької традиції! Вперед, Непідкупні!

Голова рвонув краї розрізу, витяг з мішка жменю чималих жовтих блискучих монет, потрусив ними й почав приглядатися.

— Друзі, це просто позолочені свинцеві кружальця.

Повідомлення було зустрінуто бурхливим вибухом радощів, а коли гамір трохи вщух, кушнір гукнув:

— За правом старшинства містер Вілсон — голова Комітету пропаганди традицій. Я пропоную, щоб він вийшов сюди й одержав гроші від імені всієї чесної компанії.

Сотня голосів. Вілсон! Вілсон! Вілсон! Промову! Промову!

Вілсон (тремтячим від люті голосом). Дозвольте сказати, не перебираючи висловів: чорт би побрав ці гроші!

Голос. А ще баптист!

Голос. Лишається сімнадцятеро Символів. Виходьте, панове, гроші довірено вам!

У відповідь запанувала тиша.

Лимар. Пане голово, від усієї колишньої аристократії лишилася єдина незаплямована людина. Вона потребує грошей і заслужила їх. Пропоную доручити Джекові Голідею пустити з аукціону оці позолочені двадцятидоларові кружальця, а виручку віддати тому, кому вона по праву належить і кого Гедліберг щиро шанує,— Едвардові Річардсу.

Всі зустріли пропозицію з великим захопленням, навіть собака. Лимар відкрив торги з одного долара, громадяни міста Брікстона та представники Барнема почали запеклу боротьбу. Присутні бурхливо вітали кожну надбавку. Збудження щохвилини зростало, купці в запалі набавляли все сміливіше, ціна стрибнула від одного долара до п’яти, далі до десяти, двадцяти, п’ятдесяти, ста, далі…

Ще на початку аукціону Річардс тужливо прошепотів дружині:

— Мері, чи можемо ми мовчати? Це… це… розумієш… винагорода за чесність,— свідчення нашої чистоти… і… і чи можемо ми мовчати?.. Може, мені краще встати і… Мері, що нам робити?.. Як ти?..

Голос Голідея. П’ятнадцять доларів!.. П’ятнадцять доларів за весь мішок… Двадцять!.. Ага, дякую… Тридцять… дякую ще раз… Тридцять, тридцять!.. Здається, я не помилився… сорок? Сорок! Набавляйте, панове, набавляйте!.. П’ятдесят. Дякую, благородний римлянине! П’ятдесят… п’ятдесят! Сімдесят!.. Дев’яносто! Чудово! Хто більше, хто більше!.. Сто двадцять… Сто сорок. Дуже вчасно!.. Півтораста!.. Двісті!.. Чудово! Чи я правильно почув — дв… Дякую! Двісті п’ятдесят!..

— Знову спокуса, Едварде! Я вся тремчу… Тільки-но пощастило уникнути однієї… Цей урок мав би…

— Мені почулося шістсот?.. Дякую!.. Шістсот п’ятдесят, шістсот п’я… Сімсот!

— Але якщо подумати, Едварде… Ніхто не підо…

— Вісімсот доларів!.. Ура! Хто дає дев’ятсот?.. Містер Парсонс, мені почулося… Дякую. Дев’ятсот!.. Цей чудовий мішок із чистим свинцем коштує всього дев’ятсот доларів. Разом із позолотою, й так далі… Що? Тисяча?.. Красненько вам дякую!.. Хтось сказав тисячу сто?.. Мішок, про який скоро всі Сполу…

— Едварде (з риданням у голосі), ми такі бідні!.. Гаразд… Роби як знаєш… як знаєш…

І Едвард упав так низько… тобто лишився сидіти на місці, вже не дослухаючись до свого неспокійного, але переможеного обставинами сумління.

Тим часом за подіями цього вечора з видимою цікавістю стежив незнайомець, який скидався на аматора-детектива, що, перевдягнувшись, намагається видати себе за англійського графа. Задоволений тим, що відбувалося в залі, він раз у раз подумки робив якісь зауваження, що зрештою утворили приблизно такий монолог:

— Ніхто з вісімнадцятьох не бере участі в торгах. Негаразд. Треба вжити якихось заходів, бо інакше вистава втратить драматичну єдність. Нехай самі куплять мішок, який намагалися вкрасти. Нехай заплатять велику ціну — серед них є й багаті. І ще одне: виявляється, не всі жителі Гедліберга на один копил. Людина, через яку я так помилився, повинна одержати винагороду за чийсь рахунок. Бідолаха Річардс присоромив мене: він чесна людина… Не розумію, як це сталося, але правди ніде діти. Він розгадав мій хід, і виграш належить йому. Тож хай увірве якнайбільший шмат. Правда, він розчарував мене, та дарма!

Незнайомець уважно стежив за ходом аукціону. Після тисячі доларів надбавки почали швидко зменшуватись. Він почекав ще. Ось уже вибув один учасник змагання, за ним — другий, третій. Тоді незнайомець накинув ціну. Коли надбавки впали до десяти доларів, він додав п’ять. Хтось запропонував ще три. Він зачекав хвилинку, накинув півсотні, і мішок дістався йому за тисячу двісті вісімдесят два долари. Зал вибухнув схвальними вигуками й одразу стих — незнайомець підвівся з місця, підніс руку й заговорив:

— Хочу попросити вас про одну послугу. Я торгую рідкісними речами і маю зв’язки з нумізматами в усіх країнах світу. Я міг би й так заробити на цьому мішку, але якщо ви пристанете на мою пропозицію, ми з вами піднімемо ціну на ці свинцеві двадцятидоларові кружальця до вартості таких самих монет із справжнього золота, а може, й вище. Дайте тільки мені свою згоду, і частина мого зиску дістанеться містерові Річардсу, кришталевій чесності якого ви сьогодні віддали данину справедливої і щирої поваги. Його частка становитиме десять тисяч доларів, і ці гроші я вручу йому завтра. (Бурхливі оплески в залі ).

Слова «кришталева чесність» змусили Річардсів густо зашарітися, однак це зійшло за вияв скромності.

— Якщо за мою пропозицію проголосує більшість — бажано дві третини,— я вважатиму, що місто схвалило її, а мені більше нічого не треба. Всяка рідкісна річ піднімається в ціні, коли вона чимось особливо збуджує людську цікавість і викликає багато розмов. Отже, якщо ви дозволите вибити на цих фальшивих монетах імена вісімнадцяти джентльменів, які…

Дев’ять десятих присутніх, включаючи і собаку, дружно підвелися зі своїх місць, і пропозицію було прийнято під бурхливі оплески та сміх.

Потім усі посідали, а «Символи», за винятком «доктора» Клея Гаркнеса, посхоплювались і почали рішуче протестувати проти такої наруги, погрожуючи, що…

— Будь ласка, без погроз,— спокійно промовив незнайомець.— Я знаю, що дозволено законом. Крім того, я не звик до залякувань. (Оплески).

Він сів. «Доктор» Гаркнес вирішив скористатися з нагоди. Він і Пінкертон вважалися найбільшими багатіями в місті. Гаркнес був власником золотих розсипів, тобто фабрики, що випускала ходові патентовані ліки. Він виставив свою кандидатуру до міської управи від однієї партії, а Пінкертон — від другої. Боротьба між ними точилася запекла і з кожним днем усе більш розпалювалася. Обидва були дуже ласі до грошей. Обидва купили по великій ділянці землі — і то неспроста. Мало розпочатися будівництво нової залізниці, і кожному з них кортіло пройти в управу, щоб домогтися її прокладання у вигідному для себе напрямку. Перевага в один голос могла не тільки забезпечити перемогу на виборах, а й подвоїти і навіть потроїти капітал переможця. Ставка була чимала, але Гаркнес ніколи не боявся ризикувати. Незнайомець сидів поруч, і поки решта Символів розважала присутніх своїми благаннями та протестами, Гаркнес нахилився до нього й пошепки спитав:

— Яка ваша ціна за мішок?

— Сорок тисяч доларів.

— Даю двадцять!

— Ні.

— Двадцять п’ять.

— Ні.

— Ну, тридцять.

— Моя ціна — сорок тисяч доларів, ні цента менше.

— Добре. Згода. О десятій ранку буду у вас в готелі. Я не хочу, щоб про це знали. Волів би поговорити з вами сам на сам.

— Дуже добре.

Незнайомець підвівся і звернувся до присутніх:

— Вже нерано. Промови цих джентльменів не позбавлені певного інтересу і навіть блиску. Однак, з вашого дозволу, я вже піду. Дякую за вашу велику ласку, за те, що задовольнили моє прохання. Прошу пана голову залишити мішок до завтра у себе і передати оці три п’ятсотдоларові банкноти містерові Річардсу.— Він подав голові гроші.— О дев’ятій ранку я зайду по мішок, а об одинадцятій сам занесу належні містерові Річардсу гроші до нього додому. На добраніч!

Він вийшов, а зал все вирував: вигуки «ура» та куплети на мотив арії з «Мікадо» змішувалися з невдоволеним собачим гавкотом і скандуванням: «Ви не та-а-ка по-га-а-на лю-ди-на — а-мінь!»

IV

Удома Річардси до самої півночі приймали поздоровлення. Нарешті старі зосталися самі. Вигляд у них був сумний; вони сиділи мовчки й думали. Аж ось Мері зітхнула й промовила:

— Як ти гадаєш, є тут наша вина — тяжка вина? — І її неспокійний погляд зупинився на столі, де лежали три злощасні банкноти, що їх недавні відвідувачі розглядали й торкали з такою побожністю.

Едвард відповів не зразу. Нарешті зітхнув і нерішуче сказав:

— А що ми могли зробити? Так нам судилося… Усе в руці божій.

Мері пильно дивилася на нього, але він відвів очі. Помовчавши, вона мовила:

— Я думала, що поздоровлення й похвали завжди приємно слухати. Але… тепер… Едварде!

— Що таке?

— Ти залишишся в банку?

— Ні…

— Звільнишся?

— Вранці… подам заяву…

— Так, напевно, буде краще.

Річардс схилив голову на руки й промурмотів:

— Через мої руки пройшла сила людських грошей, і ніколи я не боявся за себе, а тепер… Мері, я дуже стомився, дуже…

— Лягаймо спати.

О дев’ятій годині ранку незнайомець забрав мішок і відвіз його до готелю. О десятій відбулася приватна розмова з Гаркнесом. Незнайомець зажадав і одержав п’ять чеків «на пред’явника» в один із столичних банків — чотири по півтори тисячі доларів і п’ятий на тридцять чотири тисячі. Один з дрібних чеків він поклав у гаманець, а решту, на суму тридцять вісім тисяч п’ятсот доларів, запечатав у конверт разом із запискою, написаною після того, як Гаркнес пішов. Об одинадцятій годині він постукав у двері будинку Річардсів. Місіс Річардс поглянула в шпарину між віконницями, тоді вийшла й узяла в нього конверт. Незнайомець пішов, не сказавши й слова. Червона, вона непевним кроком зайшла в дім і насилу вимовила:

— Я впізнала його! А вчора ввечері мені все здавалося, начебто я десь уже бачила цього чоловіка.

— Це той, що приніс до нас мішок?

— Я майже певна цього.

— Отже, це той Стефенсон, якому пощастило обвести круг пальця найвизначніших громадян нашого міста. Якщо він приніс чеки замість грошей, то це теж пастка. А ми думали, що лихо минуло. Я вже був заспокоївся після вчорашнього вечора, а зараз мене починає млоїти від одного погляду на цей конверт. Щось він наче затонкий. Адже, як-не-як, вісім тисяч п’ятсот доларів, навіть якщо найбільшими банкнотами.

— А чим тобі не подобаються чеки?

— Чеки, підписані Стефенсоном! Я ладен узяти ці вісім тисяч п’ятсот доларів готівкою… Очевидно, так нам судилося, Мері… але мені завжди бракувало мужності… Я просто не наважуся пред’явити на оплату чеки, підписані цим згубним ім’ям. Це ж пастка. Він хотів спіймати мене ще раніше, але ми якось врятувалися. А тепер він заходить з іншого боку. Якщо тут чеки…

— Едварде, який жах! — Мері вийняла з конверта чеки й заплакала.

— Кинь їх у вогонь! Швидше! Не піддаваймося спокусі! Він хоче виставити нас на посміх разом з ними… дай мені, коли сама не наважуєшся!

Річардс вихопив у жінки чеки й, не розтуляючи руки, кинувся до грубки. Але він був лише людина, він був касир і він зупинився на мить, щоб глянути на підпис. І мало не знепритомнів.

— Дмухни на мене, Мері, мені млосно! Ці чеки — все одно, що золото!

— Оце щастя! Але чому?

— Їх підписав Гаркнес! Що б це могло означати?

— Едварде, ти гадаєш…

— Глянь… Ти тільки глянь! Півтори… півтори… півтори… тридцять чотири. Тридцять вісім тисяч п’ятсот! Мері, мішок не вартий і дванадцяти доларів, а Гаркнес, певне, заплатив за нього за золотим курсом…

— І, по-твоєму, все це наше… замість десяти тисяч?

— Та нібито наше. Чеки виписано «на пред’явника».

— А це добре, Едварде? Навіщо він так зробив?

— Мабуть, це натяк на те, що краще одержувати по них гроші десь в іншому місті. Можливо, Гаркнес не хоче, щоб про це знали. А оце що? Записка?

— Так, вона лежала в конверті разом з чеками.

Записка була написана рукою «Стефенсона», але без підпису. Там було сказано:

Мене спіткало розчарування. Ваша чесність стоїть вище будь-яких спокус. Я був іншої думки і тим самим образив вас. Прошу пробачення і роблю це цілком щиро! Я поважаю вас — теж цілком щиро. Це місто не гідне цілувати краї вашого одягу. Шановний пане, я заклався сам із собою, що у вашому лицемірному місті знайдеться дев’ятнадцятеро чоловік, яких можна збити з правильного шляху. Я програв. Візьміть виграш — він належить вам.

Річардс глибоко зітхнув і промовив:

— Ця записка пече мені руки, наче вогнем. Мері, я знову почуваю себе жалюгідним…

— Я теж… Ох, боже мій, якби…

— Ти тільки подумай, Мері: він вірить у мою чесність!

— Не треба, Едварде! Я не можу більше!

— Якби я справді заслужив ці чудові слова,— а бог свідок, колись я вірив, що достойний їх,— я віддав би за них всі сорок тисяч. А цю записку, дорожчу за золото і самоцвіти, зберігав би довіку. Але тепер вона буде нам вічним докором, Мері.

Він кинув записку у вогонь.

Невдовзі прийшов посильний і вручив йому ще один конверт.

Річардс вийняв звідти записку й прочитав. Її написав Берджес.

Колись у скрутну хвилину ви врятували мене. Я врятував вас учора ввечері. Для цього я мусив збрехати, але я пішов на це охоче, з наказу вдячного серця. В усьому місті лише я знаю, яка ви мужня, добра й благородна людина. В глибині серця ви не можете поважати мене, бо вам добре відомо, в чому мене звинувачує вся наша громада. Але прошу принаймні повірити, що я здатний відчувати вдячність. Це полегшить мені мій тягар.

Берджес
— Ми врятовані ще раз. Але якою ціною! — Він кинув і цю записку у вогонь.— Краще б… краще б мені вмерти, Мері… краще б мені не знати більше всього цього…

— Ох, гіркі дні настали для нас, Едварде. Ці рани завдані доброзичливою рукою і тому особливо жорстокі. І їх так багато!

За три дні до виборів кожен з двох тисяч виборців несподівано одержав цінний сувенір — з уславленого золотого мішка. На одному боці монети було вибито: «Я сказав незнайомцеві…» А на другому: «Йдіть і спробуйте виправитись. Пінкертон».

Таким чином, усе сміття, зібране після знаменитого жарту, висипали на голову одній-єдиній людині. Наслідки були справді катастрофічні: вся сила повторної хвилі недавнього сміху цього разу скерована проти одного Пінкертона. Гаркнес без особливих зусиль став членом міської управи.

За добу, що минула після одержання чеків, сумління Річардсів трохи заспокоїлося. Старе подружжя поступово примирялося зі своїм гріхом. Але їм ще судилося відчути, яка то жахлива річ — гріх, що його ось-ось мають викрити. Тоді цей гріх стає особливо тяжким і відчувається гостро, як ніколи. Вранішня проповідь у церкві нічим не відрізнялася від попередніх — давно відомі слова про давно відомі речі. Все це було чуте-перечуте вже тисячі разів, давно втратило будь-яку гостроту й будь-який сенс, і наганяло на них раніше сон. Але тепер все сприймалося інакше. Кожне слово проповіді звучало як обвинувачення, скероване проти людей, що приховували смертні гріхи. Після відправи вони якомога швидше втекли від юрби поздоровників і поспішили додому, тремтячи всім тілом від якогось незбагненного, невиразного передчуття біди. Ненароком вони побачили містера Берджеса, що завертав за ріг. Берджес навіть не відповів на їхній уклін! Він просто не помітив стареньких, але вони того не знали. Про що свідчить така поведінка? Вона свідчить… вона свідчить… про чимало всяких страхіть. Може, Берджес дізнався, що Річардс міг обілити його в ті давноминулі часи,— і тепер вичікує нагоди, щоб звести рахунки? Пойняті розпачем, удома вони уявили собі, ніби їхня служниця Сара підслухала в сусідній кімнаті, як Річардс признався дружині, що Берджес ні в чому не винен. Річардс пригадав, ніби з тієї кімнати було чути шелест жіночої сукні; трохи згодом він уже був певен, що таки чув його. Вони використали якийсь привід, щоб покликати Сару і простежили за виразом її обличчя: якщо вона справді виказала їх містерові Берджесу, це буде видно з її поведінки. Вони поставили їй кілька запитань — запитань настільки випадкових, пустих і безглуздих, що дівчина подумала, чи не збожеволіли старі з радощів, діставши несподіване багатство. Їхні допитливі й підозрілі погляди остаточно збентежили служницю: вона зашарілася, зніяковіла, і старі побачили в цьому безперечні докази її провини — невідомо, якої саме, але страшної. Вона шпигує за ними, вона виказала їх. Лишившись знову на самоті, вони заходилися зіставляти різні обставини, що не мали між собою жодного зв’язку, і дійшли жахливих висновків. Уявивши собі найгірше, Річардс несподівано так охнув, що дружина спитала:

— Ой, що сталося?

— Записка… Записка Берджеса! Адже він знущався з мене, тільки тепер я зрозумів! — Він процитував: — «В глибині душі ви не можете поважати мене, бо вам добре відомо, в чому мене звинувачує…» Тепер усе ясно! Боже мій! Він знає, що я знаю! Ти бачиш, як хитро побудовано фразу? Це пастка… І я в неї попав, мов дурень, Мері…

— Який жах! Я знаю, що ти хочеш сказати… Він не повернув твого листа!

— Так… тримає його в себе, щоб занапастити нас… Мері, декому він уже виказав нас… Я це відчуваю… Добре відчуваю. Пам’ятаєш, як на нас дивилися в церкві? Берджес не відповів на наше привітання: він знає, що робить!

Вночі викликали лікаря. А на ранок всі вже знали, що подружжя Річардсів тяжко захворіло. Лікар сказав, що сили старих вичерпались від хвилювання, викликаного несподіваним щастям, надмірної кількості відвідувачів і недосипання. Місто щиро засмутилось, бо ці старі були тепер його єдиною гордістю.

Через два дні справи ще більше погіршали. Старі марили й поводилися дуже дивно. Сиділки запевняли, що Річардс показував чеки. На вісім тисяч п’ятсот? Ні, на величезну суму — тридцять вісім тисяч п’ятсот доларів! Звідки таке везіння?

Другого дня сиділки розповіли про ще дивніші речі. Вони хотіли про всяк випадок заховати чеки. Але, понишпоривши у хворого під подушками, нічого не знайшли. Річардс сказав:

— Не чіпайте подушки. Чого вам треба?

— Ми думали, що чеки краще…

— Ви їх більше не побачите: я їх знищив. Вони від сатани. Я бачив на них пекельне тавро і знаю — їх прислано, щоб увести мене в гріх.

Далі він почав верзти таке, що й зрозуміти було неможливо і згадати страшно,— до того ж лікар звелів їм мовчати про це.

Річардс сказав правду: чеків більше ніхто не бачив.

Але одна сиділка, певно, проговорилася вві сні, бо через два дні усе місто знало, що белькотів хворий. Його марення були й справді дивні. Виходило, що Річардс теж претендував на мішок і що Берджес спершу приховав записку старого, а тоді підступно виказав його.

Берджесу так і сказали, проте він уперто заперечував свою вину. Навіть заявив, що недобре надавати такої ваги маренню хворої старої людини, та ще й несповна розуму. Однак підозра не розвіялася і балачки не припинилися.

Через день-другий стали говорити про те, що місіс Річардс, марячи, повторює чоловікові слова. Підозра знову спалахнула й виросла до цілковитої певності, аж поки віра Гедліберга в чистоту свого єдиного незаплямованого славетного громадянина стала згасати і вже ледь блимала.

Минуло ще шість днів — і знову новина: старі помирають. В передсмертну годину свідомість Річардса прояснилася, він послав по Берджеса. Прийшовши, Берджес сказав:

— Залиште нас. Очевидно, він хоче щось сказати мені без свідків.

— Ні,— заперечив Річардс,— мені потрібні свідки. Нехай усі почують мою сповідь,— я хочу померти як людина, а не як собака. Я вважав себе чесним, але моя чесність була штучна, як і ваша. Так само, як і ви, я не встояв перед спокусою. Я підписався під брехнею, бо поласився на той нікчемний мішок. Містер Берджес не забув, що колись я зробив йому послугу,— і з почуття вдячності (на яку я не заслуговую) приховав мого листа й урятував мене. Ви всі знаєте, в чому його обвинувачували багато років тому. Мої свідчення — і тільки мої — могли б виправдати його, та я вчинив як боягуз і не врятував його від ганьби…

— Ні, ні… Містере Річардс, ви…

— Наша служниця виказала йому мою таємницю…

— Ніхто мені нічого не виказував.

— … і його можна зрозуміти й виправдати: він пошкодував за добром, що вчинив, і тепер викрив мене… по заслузі…

— Це неправда! Присягаюся!

— Прощаю йому від щирого сердця.

Палкі протести Берджеса були марні — Річардс уже не чув його. Він одійшов у вічність не відаючи, що ще раз був несправедливий до бідолахи Берджеса. Старенька його дружина померла тієї самої ночі.

Останній із дев’ятнадцяти Непідкупних став жертвою диявольського мішка. З лицемірного міста було зірвано останній клапоть його давньої слави. Скорбота його була непоказна, зате справжня.

Законодавчим актом — у відповідь на прохання та петиції — дозволено було перейменувати Гедліберг (байдуже, як саме,— я його не викажу), а також вилучити одне слово з окраси міської печатки — девізу, відомого не одному поколінню городян.

Місто знову стало чесним, але тепер його так легко не обдуриш.

Колишній девіз: НЕ ВВЕДИ НАС У СПОКУСУ

Новий девіз: ВВЕДИ НАС У СПОКУСУ

Подорож капітана Стормфілда до раю(Фрагмент)

Переклала Надія Гордієнко-Андріанова.

I

Так от, пробувши в покійниках близько тридцяти років, почав я вже трохи непокоїтись. Не забувай, що я весь цей час мчав у просторі, мов комета. Та куди там комета! Знаєш, Пітерс, скільки я їх перегнав?! Звісно, жодна з них не летіла моїм курсом,— адже вони рухаються по довгій орбіті, схожій на петлю ласо, а я мчав у потойбічний світ прямо, як стріла. Але інколи шлях котроїсь комети на годинку-дві збігався з моїм, і тоді ми мчали наввипередки. Однак перегони ці щоразу були односторонні, бо я проносився повз них так швидко, ніби вони стояли на місці. Звичайна комета долає відстань не більше двохсот тисяч миль за хвилину. Певна річ, коли я натрапляв на одну з таких комет, як-от, скажімо, комета Енке чи Галлея,— то вона, бувало, тільки промайне на мить і зникне. Цього, власне, й перегонами назвати не можна. Виходило так, ніби комета — товарний поїзд, а я — телеграма.

Та коли я вибрався за межі нашої астрономічної системи, мені почали попадатися комети зовсім іншого роду. У нас таких комет зроду-віку ніхто й не бачив! Якось уночі, коли я отаким собі рівним ходом на всіх вітрилах мчав з попутним вітром,— гадаю, я долав десь так із мільйон миль на хвилину, а то й більше, але ніяк не менше,— я раптом помітив надзвичайно велику комету румби на три вбік від мого штирборту. Судячи з кормових вогнів, я визначив її напрямок — норд-ост-тен-ост. Але вона летіла так близько до мого курсу, що я не хотів пропустити нагоди. Отож я відхилився на один румб, закріпив штурвал і кинувся слідом за нею. Якби ти тільки чув, з яким свистом я розтинав простір, як сипалися на всі боки електричні пух і пір’я! Хвилини через півтори я вже мчав оточений електричним сяйвом такої сили, що на багато миль навкруги стало ясно, наче серед білого дня. Спочатку комета горіла вдалині блакитнуватим вогником, як напівпригаслий смолоскип, але що ближче я підлітав, то більшою вона ставала. Я мчав так швидко, що через якихось півтораста мільйонів миль уже потрапив у її фосфоресційний кільватер і мало не осліп від яскравого блиску. Ну, подумки сказав я собі, так дуже легко й урізатися в комету, а це мені зовсім ні до чого. Отож я звернув убік і наддав ходи. Незабаром порівнявся з її хвостом. Знаєш, на що це скидалося? Здавалося, ніби якась дрібна комашина наблизилась до американського материка. Швидкості я не збавляв ні на мить. Отак проплив повз корпус комети півтораста з чимось мільйонів миль і з обрисів бачу, що не добрався ще навіть до талії. Знаєш, Пітерс, ми й не уявляємо собі, що таке тамтешні комети! Коли хочеш побачити справжню комету, вибирайся за межі нашої сонячної системи — там для них простору більше, розумієш? Друже мій, там я бачив такі комети, які не вмістилися б навіть в орбітах наших найбільших комет,— їхні хвости звисали б назовні.

Пролетів я ще півтораста мільйонів миль і ледве порівнявся, так би мовити, з плечем комети. Щиро кажучи, я відчував неабияке задоволення. Аж дивлюся — до борту підходить черговий офіцер, наводить на мене підзорну трубу та як загорлає:

— Гей, ви там, унизу! Ворушіться, проворніше ворушіться! Підкинути в топки сто мільйонів більйонів мільярдів тонн сірки!

— Слухаю, сер!

— Свистати вахту зі штирборту! Всі на палубу!

— Слухаю, сер!

— Двісті тисяч мільйонів чоловік — підняти бомбрамселі й трюмселі!

— Слухаю, сер!

— Поставити ліселі! Підняти всі вітрила до останньої ганчірки! Усі від носа до корми!

— Слухаю, сер!

Не минуло й секунди, як я зрозумів, що не на того натрапив. А ще за якихось десять секунд переді мною замість комети була сліпуча хмара розжареної до червоного парусини. Вона заслонила небо від краю до краю,— здавалося, ніби комета розпухла й заполонила собою весь навколишній простір. А сірчаний дим — просто слів нема, щоб описати, як він клубами шугав у небеса; про сморід годі й казати. А вже як рвонула та страхітлива посудина! Якби ти почув, який зчинився гвалт! Сюрчать одразу тисячі боцманських свистків, матроси, що їх вистачило б заселити сотню тисяч світів із наш завбільшки, лаються — і всі водночас. Одне слово, я такого за своє життя ніколи не чув.

Ми скільки сили ревіли й гуркотіли поряд. Досі я не зустрічав комети, яка випередила б мене, отож вирішив хоч луснути, а обігнати й цю. Я гадав, що вже маю сяку-таку репутацію у всесвіті, і сподівався, що й цього разу мені пощастить підтримати її. Нарешті завважив, що обганяю комету — не так швидко, як раніше, але обганяю. На борту комети розпалилися пристрасті. Понад сто мільярдів пасажирів прибігли знизу, підійшли до борту й стали закладатись. Зрозуміло, що від цього комета накренилась і почала втрачати швидкість. Ну й розлютився ж помічник капітана! Врізався в юрбу та як загорлає у рупор:

— На середину палуби! На середину палуби, ви…1 бо голови порозвалюю всім, до останнього ідіота!

А тим часом я поволі все обганяв комету і нарешті проплив неквапливо повз ніс цієї розкішної пожежі. Саме тоді розбудили капітана, і він у самій жилетці й пантофлях, з розкуйовдженим волоссям і в одній підтяжці стояв серед яскравої заграви на передній палубі поряд з помічником. Ну й кислі пики в них були! Я просто не міг стриматись: приставив великого пальця до носа й проспівав:

— Ту-ту! Ту-ту! Родичам привіт передати?

То була моя помилка, Пітерс! Так, друже, я не раз потім картав себе за неї. То була велика помилка. Бачиш, капітан уже відмовився був від змагання, але мої слова взяли його за живе. Не стерпів він. Обернувся до помічника та й питає:

— Чи вистачить у нас запасу власної сірки на весь рейс?

— Так, сер!

— Напевно?

— Так, сер. Вистачить з верхом.

— Скільки у нас вантажу для сатани?

— Тисяча вісімсот мільярдів квінтільйонів казарків.

— Ну що ж, доведеться його підопічним трохи померзнути, поки прибуде інша комета. Розвантажити корабель! Мерщій, хлопці, мерщій! Увесь вантаж — за борт!

Пітерс, подивись мені в очі й не хвилюйся! Там я дізнався, що один казарк точнісінько дорівнює вазі ста шістдесяти дев’яти таких світів, як наш! І весь цей вантаж вони повикидали за борт. Зірок позбивали до лиха — так, неначе на свічки хтось дмухнув. Що ж до перегонів, то на цьому вони й скінчилися. Щойно комету розвантажили, як вона промайнула повз мене так, ніби я стояв на якорі. Капітан застиг на кормі біля задніх шлюп-балок; тепер уже він приставив пальця до носа й прокричав:

— Ту-ту! Ту-ту! Може, переказати щось вашим друзям у Вічних тропіках?

Потім він підсмикнув другу підтяжку й пішов геть, а через три чверті години його посудина знову ледь світилася блідим вогником удалині. Так, це була помилка, Пітерс,— оті мої необережні слова. Либонь, я ніколи не перестану каятись, що вимовив їх. Ну, що б то було придержати язика за зубами — переміг би головного забіяку тверді небесної!..

Та я трохи відхилився від теми своєї розповіді,— повернуся, отже, до початку. Тепер ти уявляєш, з якою швидкістю я мчав. Та, пролетівши отак років тридцять, я почав трохи непокоїтись. Взагалі подорож здавалася досить цікавою, пізнав чимало нового, однак почувався якось самотньо. Та й пристати до якогось місця вже хотілося. Адже я не збирався мандрувати вічно! Спершу мені навіть подобалася ця затримка, бо я потерпав, що можу вскочити в надто гаряче місце, але під кінець ладен був причалити хоч до… Ну, куди завгодно, аби лиш скінчилася невідомість.

Якось уночі,— а там завжди була ніч, хіба що я пролітав повз яку-небудь зірку, що заливала всесвіт своїм полум’ям і сяйвом, та за одну-дві хвилини вона залишалася позаду, і я знову поринав у темряву на добрий тиждень. Зірки, щоб ти знав, розкидані не так уже й густо, як нам здається… Та на чому я зупинився? Ага, якось уночі я помітив на обрії довжелезний ряд мерехтливих вогників. Поки я наближався, вони росли й розбухали, аж стали зрештою схожими на величезні печі. Я сказав собі:

— Їй-бо, здається, прибув! Але зовсім не туди, як і слід було чекати!

Тут я зомлів. Не знаю, чи довго так пролежав, але, мабуть, таки довгенько. Бо коли прийшов до тями, темрява вже розвіялась, і все навколо було осяяне таким ніжним сонячним світлом, і мені так легко дихалось м’яким запашним повітрям! Переді мною простягався чудесний світ — осяйна, прекрасна, чарівна країна! Те, що здалося мені печами, насправді були брами заввишки на багато миль, зроблені з коштовних самоцвітів. Прорізано їх було в стіні зі щирого золота, яка не мала ні початку, ні кінця. Я стрімголов помчав до однієї з брам. Тут я помітив, що небо аж чорне від мільйонів людей, і всі вони зі страхітливим ревом летять до тієї самої брами. Земля довкола мене кишіла ними, як мурашками,— певно, їх було кілька мільярдів.

Я приземлився, і юрба понесла мене до брами. Коли надійшла моя черга, головний клерк діловито спитав:

— Ну, швидше! Звідки прибули?

— Із Сан-Франціско,— відповідаю.

— Сан-Фран… як, як? — перепитує він.

— Сан-Франціско.

Він спантеличено почухав потилицю. Тоді питає:

— Це що, планета?

Господи, і треба ж таке бовкнути!

— Яка планета? — кажу.— Це місто! Та ще й одне з найбільших, найпрекрасніших і…

— Годі, годі! — каже він.— Розмовляти тут ніколи. Ми не займаємось містами. Звідки ви взагалі?

— Ой,— кажу я,— вибачте! Запишіть мене — з Каліфорнії.

І знову я його ошелешив, Пітерс! Він розгубився на якусь мить, а тоді кинув гостро й роздратовано:

— Не знаю такої планети. Може, це сузір’я?

— Господи! — вигукнув я.— Сузір’я, кажете? Та ні, це штат.

— Чоловіче, ми не займаємось штатами. Скажете ви кінець кінцем, звідки ви взагалі, в широкому розумінні? Чи ви ніяк не збагнете, про що вас питають?

— Ага, тепер ясно, що ви маєте на увазі,— відповідаю.— Я з Америки, із Сполучених Штатів Америки.

Пітерс, ти не повіриш, але я знову його ошелешив! Щоб я на устрицю перевернувся, коли брешу. Вираз його обличчя анітрохи не змінився,— точнісінько, як мішень після стрілецьких змагань міліції*. Він обернувся до молодшого клерка та й питає:

— Де це воно — Америка? Що це за Америка?

Молодший клерк поквапливо відповідає:

— Такого світила нема.

— Світила? — озиваюсь я.— Ну, що ви таке кажете,юначе? Америка — не світило. Це країна, материк. Її відкрив Колумб. Про нього ви, сподіваюсь, чули? Америка… ну, що ви, сер! Америка…

— Мовчати! — гаркнув головний клерк.— Востаннє питаю: звідки ви прибули?

— Ну,— кажу,— я вже не знаю, що й говорити, хіба що спробувати оптом і сказати, що я із світу.

— Ага!— зрадів він.— Це вже на щось схоже. З якого світу?

Ну, Пітерс, тут уже він загнав мене на слизьке. Я спантеличено витріщився на нього, він роздратовано — на мене, а потім як скипить:

— Та не тягніть ви: з якого світу?

Я кажу:

— Ну, з того самого. Він же один.

— Гм! — гмукнув він.— Один! Та їх мільярди!.. Чия черга далі?

Це означало, що я повинен відійти. Я так і зробив, а на моє місце прискакав якийсь блакитний чоловік, що мав сім голів і тільки одну ногу. Я пішов прогулятись. Тоді тільки я й звернув увагу на те, що всі міріади людей, котрі кишіли біля брами, були точнісінько такі самі, як це створіння. Я спробував знайти в натовпі хоча б одного знайомого, але знайомих не знайшлося. Обміркувавши все як слід, я потихеньку знову пробрався до брами, вже геть знітившись.

— Ну? — питає головний клерк.

— Що ж, сер,— одказую покірно,— я, здається, не знаю, з якого я світу. Але я спробую вам допомогти: це той світ, що його спас Христос!

Почувши це ім’я, він схилив голову, а тоді промовив:

— Світів, які спас Христос, стільки, скільки брам у небесах,— ніхто не може їх злічити. В якій астрономічній системі ваш світ? Можливо, це допоможе нам.

— Це та система, в якій є Сонце, Місяць, і Марс…— За кожною назвою він хитав головою, бо навіть і не чув про них,— уявляєш? — і Нептун, і Уран, і Юпітер…

— Стривайте! — каже він.— Помовчіть хвилинку! Юпітер… Юпітер… Здається, років вісімсот чи дев’ятсот тому був у нас якийсь чоловік звідти; але люди з тієї системи дуже рідко проходять крізь цю браму.— І раптом він так пильно подивився на мене, ніби хотів просвердлити своїм поглядом наскрізь. Потім, карбуючи кожне слово, промовив: — Ви прилетіли сюди просто зі своєї системи?

— Так, сер,— відказую я, трохи почервонівши.

Він ще суворіше глянув на мене та й каже:

— Це неправда, і тут не місце викручуватись. Ви відхилилися від свого курсу. Як це сталося?

Довелося ще раз почервоніти:

— Пробачте! Беру свої слова назад і признаюсь: одного разу я помчав наввипередки з кометою, але це тривало якусь частку сек…

— Так, так,— проказав він голосом, який я не наважився б назвати лагідним.

— Але я відхилився на якийсь жалюгідний румб і одразу ж після перегонів знову ліг на курс.

— Не має значення. Цього відхилення було досить, щоб ви ускочили в халепу. Воно привело вас до брами, що знаходиться на відстані мільярдів миль від тієї, яка вам потрібна. Якби ви потрапили до своєї брами, там би відразу знали, з якого ви світу, і не було б ніяких затримок. Та дарма. Спробуємо вас якось влаштувати.— Він обернувся до одного з молодших клерків.— В якій системі знаходиться Юпітер?

— Не пригадую, сер, але здається, що така планета є в одній з маленьких нових систем у малонаселеному закутку всесвіту. Я зараз подивлюсь.

У них там була карта завбільшки із штат Род-Айленд. Він підтягнув до неї повітряну кулю і став підніматися вгору, все вище й вище. Скоро здійнявся так високо, що й зовсім зник з очей. Час від часу він спускався попоїсти чого-небудь і знову відлітав. Одне слово, працював так день чи два і, нарешті, опустився й сказав, що йому, здається, пощастило розшукати ту сонячну систему,— але, можливо, то просто мушині сліди. Тут він узяв мікроскоп і знову піднявся вгору. Результат виявився втішнішим, аніж він сподівався. Він таки розшукав нашу систему. Клерк примусив мене описати нашу планету, вказати її відстань від сонця, а потім звернувся до свого шефа:

— О, тепер я знаю, сер, що він має на увазі. Ця планета є на карті! Вона зветься Бородавкою.

А я собі слухаю й думаю: «Юначе, юначе, боюсь, що клімат тієї планети виявився б згубним для вашого здоров’я, якби ви наважились з’явитись там і назвати її Бородавкою!»

Врешті вони впустили мене й сказали, що тепер я спасенний й хвилюватися мені вже нічого.

Потім вони відвернулися від мене і взялися знову до своїх справ так, ніби вважали, що справу мою закінчено і все в повному порядку. Правду кажучи, це мене вельми здивувало, але я побоявся заговорити першим і нагадати про себе. Мені дуже не хотілося турбувати їх, бо в них і так клопоту вистачало. Двічі я вирішував дати їм спокій і залишити все так, як є. Отож двічі пускався я в дорогу, але тільки-но згадував, яке враження справлятиму в своїй оснастці на всіх спасенних, як відразу повертався й знову ставав на якір. Люди почали поглядати на мене — клерки тобто — і дивуватися, чого це я не відпливаю. Терпіти далі я не міг. Надто вже ніяково себе почував. Отож набрався я врешті духу й зробив знак головному клеркові. А він мені:

— Га! Ви ще тут? Чого вам треба?

А я й відповідаю, тихенько так і довірливо, склавши долоні трубочкою над його вухом:

— Вибачайте, будь ласка, і не гнівайтесь, що я вам нагадую і ніби втручаюсь не в своє діло, але чи не забули ви чого?

Він подумав якусь мить та й каже:

— Забув?.. Ні, здається, нічого не забув.

— Подумайте,— наполягаю я.

Він подумав. Тоді каже:

— Ні, не пригадую. А в чому річ?

— Подивіться на мене,— кажу,— огляньте мене як слід.

Він оглянув.

— Ну? — питає.

— Невже,— кажу,— нічого не помічаєте? Якщо я в такому вигляді покажуся серед обраних, то хіба не приверну я до себе надмірної уваги? Чи не буду я вирізнятися серед них?

— Що ж,— каже він,— я нічого особливого не помічаю. А хіба вам чогось бракує?

— Бракує? Та мені бракує арфи, і вінця, і ореола, і псалтиря, і пальмової гілки — бракує всього, що потрібно тут людині.

Чи був він спантеличений, Пітерс? Ти таких спантеличених зроду-віку не бачив! Зрештою він каже:

— Ну, ви й справді наче диво якесь, хоч з якого боку на вас не глянь. Та я про такі речі ніколи й не чув!

Якийсь час я, остовпівши від подиву, розглядав його, а тоді й кажу:

— Сподіваюсь, ви не образитесь, бо я зовсім не маю наміру ображати вас, але, далебі, для людини, котра, як на мій погляд, так довго пробула в царстві божому, ви дуже мало обізнані з його звичаями!

— Його звичаями! — каже він.— Небеса — чималенький край, друже мій! У великих імперіях безліч різних звичаїв. Навіть у маленьких володіннях їх доволі, як ви, напевно, знаєте з того, що бачили хоча б на Бородавці. Чи можете ви собі уявити, що я міг би вивчити усі звичаї незліченних царств небесних? Та на саму думку про це починає боліти голова. Я знаю звичаї, що панують у місцях, населених народами, яким призначено входити крізь мою браму, і, дозволю собі зауважити, цих знань цілком досить для однієї людини, котрій довелося втовкмачувати їх собі в голову тридцять сім мільйонів років, протягом яких я день у день, ніч у ніч вивчав цю науку! Але вивчити звичаї всього величезного небесного простору — ні, ви нісенітницю верзете! Тепер я не маю сумніву, що чудернацьке вбрання, про яке ви кажете, носять у тій частині неба, де вам належить перебувати, але в нас його відсутність нікого не здивує.

Почувши такі слова, я повеселішав, попрощався з ним і пішов. Цілісінький день я йшов до далекого кінця велетенської зали, сподіваючись ось-ось пройти в рай, але я помилився. Ту залу було збудовано за загальним небесним планом,— певна річ, вона не могла бути маленькою. Нарешті я так підбився, що не міг іти далі. Тоді я сів відпочити й став розпитувати чудернацьких на вигляд незнайомців, але нічого не допитався: вони не розуміли моєї мови, а я не розумів їхньої. Самотність дошкуляла мені страшенно. Я так підупав духом і так затужив за рідною домівкою, що сто разів пожалкував, що помер. Звичайно, я повернув назад. На другий день, близько полудня, я дістався до того місця, звідки вирушив у дорогу, став перед віконечком реєстратури та й кажу головному клеркові:

— Я починаю розуміти, що кожен має бути в тому раю, котрий для нього призначений. Тільки там він може пізнати справжнє щастя.

— Ваша правда,— каже він.— А ви гадали, що один і той же рай може влаштувати усіх?

— Еге ж, була в мене спершу така думка, але тепер я бачу всю її безглуздість. Як мені пройти, щоб потрапити до своєї дільниці?

Він покликав молодшого клерка, який нещодавно вивчав карту, і той дав мені загальні вказівки. Я подякував і вже хотів іти, але він зупинив мене:

— Зачекайте хвилинку, це за мільйони миль звідси. Вийдіть-но за браму, станьте на отой червоний килим-самоліт, заплющіть очі, затамуйте подих і побажайте опинитися там.

— Вельми вам вдячний,— кажу.— Але чому ви не метнули мене туди відразу, як я прийшов?

— У нас тут і без того є чим собі голову сушити. Це вже ваше діло — думати й питати. Прощавайте, ми, напевно, не побачимо вас у цих краях і за тисячу століть.

— В такому разі — оревуар,— відповідаю.

Скочив я на килим-самоліт, затамував подих, заплющив очі й побажав перенестися в реєстратуру своєї дільниці. І в ту ж мить почув, як знайомий мені голос діловито гукнув:

— Арфу, псалтир, пару крил і ореол, розмір тринадцять, для капітана Елі Стормфілда із Сан-Франціско! Виписати йому санітарне посвідчення й пропустити!

Я розплющив очі. Справді, то був індіанець племені Пай-Ют, мій колишній знайомий з округи Туларі, дуже славний хлопець. Пригадую, я був на його похороні. Його, за звичаєм, спалили, а інші індіанці мазали собі обличчя попелом і завивали, як дикі кішки. Він страшенно зрадів мені, і, уяви собі, я був так само радий побачити його й відчути, що потрапив нарешті у той самий рай, якого шукав.

Тут, скільки око сягало, виднілися юрби клерків, які заклопотано бігали й метушилися, вбираючи в нові пишні шати тисячі янкі, мексіканців, англійців, арабів та іншого люду. Коли мені видали моє спорядження, я начепив ореол і, глянувши на себе в дзеркало, мало не підстрибнув до стелі від радості, такий я був щасливий.

— Ну, це вже на щось схоже! — сказав я.— Тепер я готовий, покажіть мені мою хмарину.

Хвилин через шістнадцять я вже був за милю від того місця, прямуючи до пасма хмарин. Разом зі мною сунула юрба, мабуть, у мільйон чоловік. Більшість із нас пробувала літати, але деякі покалічились, і ніхто не досяг великих успіхів. Тим-то ми вирішили йти пішки, поки не напрактикуємось на крилах.

Назустріч нам ішли цілі юрби людей. У декого були в руках самі арфи й більше нічого, у других — псалтирі й більше нічого, у третіх — зовсім нічого; усі вони мали невдоволений і якийсь приголомшений вигляд. В одного хлопця не лишилося нічого, крім ореола, та й той він ніс у руці. Раптом він простяг його мені й каже:

— Прошу, потримайте хвилинку!

І в ту ж мить зник у натовпі. Я пішов далі. Якась жінка попросила мене потримати її пальмову гілку і теж зникла. Дівчинка попросила мене потримати її арфу і, до лиха, так само зникла, і так далі, й так далі, аж поки мене було нав’ючено, як верблюда. Тут підходить, усміхаючись, якийсь літній джентльмен і просить потримати його речі. Я витер піт і відповів йому досить уїдливо:

— Вибачайте, друже, але я вам не вішалка!

Згодом мені стали траплятися цілі купи таких пожитків, покинутих край дороги. Я теж спокійнісінько звалив туди все зайве. Потім озирнувся і, знаєш, Пітерс, що я побачив? Слідом за мною сунув натовп, і всі були нав’ючені так само, як я раніш! Бо кожного хтось із юрби тих, що поверталися, просив, бач, щось потримати хвилинку. Незабаром усі наші також звільнилися від зайвого вантажу, і ми рушили далі.

Усівся я врешті на хмарину поряд з мільйоном інших людей і відчув себе щасливим як ніколи. «Ну,— сказав я собі,— отепер уже мені дали все, що обіцяли. Якщо досі в мене ще були сумніви, то зараз я певен, що потрапив таки до раю!» Змахнувши зо два рази пальмовою гілкою, я настроїв арфу і вдарив по струнах. Пітерс, ти й уявити собі не можеш, який ми вчинили галас! Це було щось грандіозне, аж мороз ішов поза шкірою. Але, бачиш, мелодії були зовсім несхожі одна на одну, і це трохи порушувало гармонію. До того ж там було багато індіанських племен, і їхні войовничі вигуки, я б сказав, помітно псували враження від нашої музики. Кінець кінцем я припинив гру і вирішив, що час уже спочити. Поруч зі мною сидів дуже милий і приємний дідуган. Я помітив, що він не бере участі в концерті, і став підбадьорювати його, але він відказав на те, що з природи соромливий і боїться грати серед такої численної публіки. Слово за словом, і старий признався мені, що він взагалі ніколи не любив музики. Щиро кажучи, я починав відчувати те саме, однак промовчав. Досить довго жоден з нас не озивався ні словом, але звичайно там цього не помічаєш. Отак минуло годин шістнадцять чи сімнадцять. Час від часу я награвав і наспівував,— правда, одну й ту саму мелодію, бо ніякої іншої не знав. Нарешті поклав арфу й почав обмахуватися пальмовою гілкою. Потім ми обидва заходилися глибоко зітхати через досить рівні проміжки часу. Аж ось дідусь озвався:

— Невже ви не знаєте ніякої іншої мелодії, крім тієї, яку бринькаєте цілий божий день?

— Не знаю,— відповів я.

— А ви не могли б розучити ще якусь? — питає він.

— Куди мені,— відказую.— Я вже пробував не раз, та марно.

— Довгенько ж нам доведеться одне й те саме слухати. Вічність, самі знаєте.

— Та не ятріть хоч ви вже мені серця,— кажу дідуганові.— Я й так духом занепав!

Після досить довгої мовчанки старий знову обізвався:

— Скажіть, ви раді, що потрапили сюди?

— Чоловіче добрий,— відповідаю,— я буду з вами відвертий. Все оце зовсім не схоже на те блаженство, про яке я мріяв, коли ходив до церкви.

А він мені:

— А може, на цьому й годі? Вважайте, що вже по роботі.

— Оце діло,— кажу.— Ніколи в житті мені так не хотілося змінитися з вахти.

І ми вирушили далі. Весь час до хмарин причалювали нові мільйони щасливих людей, виспівуючи осанну. Інші мільйони мовчки рухалися в протилежному напрямку. Ми взяли курс на новачків, і дуже скоро мені пощастило роздати їм усі свої речі — «потримати на хвилинку». Тільки тоді я знову відчув себе вільним і невимовно щасливим. Саме в ту мить я й наскочив на старого Сема Бертлета, котрий помер багато років тому, і зупинився з ним побалакати.

— Скажи мені,— звернувся я до нього,— невже все це триватиме вічно? Чи нема тут чого-небудь іншого для різноманітності?

А він каже:

— Ось я зараз тобі все розтлумачу. Річ у тім, що люди надто буквально розуміють фігуральну мову Біблії та всі її алегорії, і найперше, чого вони вимагають, потрапляючи сюди,— це ореол, арфу й усе таке інше. А тут задовольняються усі бажання, якщо вони помірковані й нікому не завдають шкоди і коли просити як належить. Тому людям видають оці предмети без будь-яких заперечень. Приблизно добу після того вони ходять, співають і грають — і більше ти їх у хорі не побачиш. Немає потреби розтлумачувати їм, що це зовсім не райське життя,— принаймні це не той рай, який нормальна людина могла б витримати бодай тиждень і не збожеволіти. Наше пасмо хмарин розташоване так, що той галас старожилів не тривожить, тож немає біди в тому, що новачкові дають змогу побувати на хмарині, де він одразу виліковується.

Тепер затям собі ось що: бути в раю — це, звісно, блаженство, але водночас рай — найнеспокійніше місце, яке тільки можна собі уявити. Після першого дня ти тут не знайдеш жодної бездіяльної людини. Цілу вічність співати псалми й помахувати пальмовими гілками — про це приємно послухати з церковної кафедри, але немає нічого безглуздішого, як витрачати на це дорогоцінний час. Так дуже легко перетворити рай на збіговисько балакливих неуків, розумієш? Вічний спокій — то гарно звучить з амвона. Проте скуштуй його раз і ти побачиш, як нестерпно гнітитиме тебе вічне дозвілля. Справді, Стормфілд, такий чоловік, як ти, що за все життя ніколи не сидів без діла жодного дня, збожеволів би за півроку в раю, де немає чого робити! Рай — менш за все місце для відпочинку, і ти можеш спокійнісінько закластися на це з ким завгодно!

Я відповів:

— Семе, коли б я почув це раніш, то, напевно, засмутився б, а тепер я радий, що потрапив сюди!

А він:

— Капітане, ти, мабуть, добре стомився?

— Семе,— кажу,— добре — це не те слово! Я стомився, як пес!

— От-от, саме так. Ти заслужив добрий сон, і ти його матимеш. Ти заробив добрий апетит — і ти з задоволенням обідатимеш. Тут те саме, що й на землі: перш ніж тішитися чимось, мусиш чесно його заробити. Але ось яка є різниця: ти сам можеш вибирати собі будь-яку роботу, і всі сили небесні допомагатимуть тобі, якщо ти не огинатимешся. Коли хтось мав душу поета, а на землі мусив бути шевцем, то тут він чобіт не шитиме!

— Усе це справедливо й розумно,— кажу я.— Багато роботи, але такої, яка тобі до душі, і ніякого більше болю, ніяких страждань…

— Стривай, стривай! Тут вистачає і болю,— тільки він не ранить смертельно. Є тут і страждання,— тільки не вічні. Бачиш, щастя само по собі не існує — воно існує лише як щось протилежне неприємностям. У цьому вся суть. Нема нічого такого, що було б щастям само по собі,— воно буває щастям лише за контрастом з чим-небудь іншим. Тим-то, як тільки принадність новизни минеться і сила контрасту притупиться, щастя вже нема, і тобі доводиться шукати чого-небудь свіженького. Ну от, на небесах вдосталь болю й страждань — отже, багато контрастів, і можливостей бути щасливим — безліч!

Я кажу:

— Це найбільш розумно влаштований рай з усіх, про які я будь-коли чув, Семе, і він так само мало схожий на моє уявлення про рай, як жива чарівна принцеса на свою воскову статую…

Перші місяці я тинявся по царству небесному, заводячи приятелів і милуючись краєвидами, і нарешті оселився в дуже мальовничій місцевості, щоб добре відпочити перед тим, як узятися за яку-небудь справу. Я й далі заводив знайомства і збирав інформацію. Досить багато розмов мені довелося мати з одним старим лисим ангелом на ім’я Сенді Маквільямс. Він був родом звідкись із штату Нью-Джерсі. Я частенько й подовгу бував у його товаристві. У теплі дні ми вдвох не раз після обіду лежали де-небудь на пагорку в затінку скелі, подалі від боліт його ферми, де він розводив журавлину, і курили люлечки, розмовляючи про найрізноманітніші речі. От одного разу я й питаю його:

— Скільки тобі років, Сенді?

— Сімдесят два.

— Я так і думав. І давно ти на небесах?

— На різдво мине двадцять сім років.

— А скільки тобі було, коли ти потрапив сюди?

— Сімдесят два, звичайно.

— Не може бути!

— Чому не може бути?

— Бо коли тобі на той час було сімдесят два, то тепер дев’яносто дев’ять!

— Отже й ні. Я зараз того самого віку, в якому прибув сюди.

— Стривай-но,— кажу я,— щось воно мені не зовсім ясно. На землі я завжди гадав, що на небі ми всі будемо молоді, веселі й бадьорі.

— Ну що ж, можна й молодим стати. Тобі досить тільки захотіти!

— Тоді чого ж у тебе не було такої охоти?

— Охота була. У всіх буває! І ти, напевно, спробуєш коли-небудь, але тобі це дуже скоро набридне.

— Чому?

— А ось я тобі скажу. Ти завжди був моряком, а хоч раз ти пробував узятися за щось інше?

— Авжеж, я пробував якось крамарювати в шахтарському селищі, але довго не витримав. Надто вже було нудно — ні руху, ні штормів, ні життя — не то живий, не то мертвий. Мені треба було щось одне — або те, або інше. Отож зачинив я свою крамничку — та й знову подався в море.

— У тім-то й річ. Крамарям це подобається, а тобі — ні. Бо, бачиш, ти до цього не звик. Ну, а я не звик бути молодим. Не цікаво. Перетворився я було спершу на дужого й вродливого парубка з кучерявим чубом та ще й з крилами, барвистими, як у метелика. Ходив з хлопцями на пікніки, танці й вечірки, пробував залицятися й плести дурниці дівчатам, та все дарма. Не по мені таке життя,— власне, все це було страх як нудно. Мені лише хотілося рано лягати, рано вставати, а головне — щось робити. А скінчивши — посидіти спокійно, покурити люлечку, подумати, а не вештатись десь із ватагою безтурботних гульвіс. Ти не уявляєш, як я страждав увесь час, поки був молодим!

— І довго ти був молодим?

— Усього півмісяця. Але цього виявилося цілком досить. Боже, як мені докучала самотність! Я, бач, був начинений знаннями й досвідом сімдесятирічного чоловіка, і найглибша тема, яку могли порушити ті молодики, була для мене абеткою. А слухати їхні суперечки — о господи! То було б смішно, якби не було так сумно. Отож я так затужив за тверезими розмовами й манерами, до яких звик, що спробував пристати до старих, але ті не визнавали мене. Для них я був наче пихатий молодий вискочень, і вони холодно віднаджували мене від себе. Так, півмісяця мені цілком вистачило! Я з радістю повернувся до своєї лисини, люльки й давніх дрімотних роздумів десь у затінку скелі чи дерева.

— То що ж,— кажу,— ти думаєш навіки застряти на сімдесяти двох роках?

— Не знаю й не хочу про це думати. Але що я ніколи не стану двадцятип’ятирічним — то вже напевно. Я знаю набагато більше, ніж знав двадцять сім років тому, і я з насолодою вчуся весь час, хоча, здається, анітрохи не старішаю від того. Тілесно, тобто, бо розум мій стає старшим, гострішим, загартованішим, більш досвідченим.

Я кажу йому:

— Ну, а коли чоловік прибуває сюди в дев’яносто років, невже він не відсовує свого віку назад?

— Звичайно, відсовує. Спершу до чотирнадцяти років. Мине зо дві години — і відчує себе дурнем. Тоді пересовує на двадцять — майже нічим не краще. Спробує тридцять, п’ятдесят, вісімдесят і, нарешті, дев’яносто — і тоді переконується, що в тому віці, до якого він звик, йому краще і зручніше, аніж у будь-якому іншому. Або ж, якщо розум почав його зраджувати на землі у вісімдесятилітньому віці, то тут він таким і залишається. Він застряває на тому місці, де його розум востаннє був найгостріший, бо тоді він відчував найбільше задоволення, а звички його були найтривкіші і насталіші.

— Ну, а двадцятип’ятирічний завжди лишається при двадцяти п’яти роках і вигляду свого не змінює?

— Так, якщо він дурний. Але якщо він розумний, честолюбний і працьовитий, набуті знання й досвід змінюють його звички, думки й смаки, і тоді найкраще він почувається серед старших віком людей. Він дає своєму тілу постарішати на стільки років, скільки йому треба, щоб почувати себе добре й зручно в їхньому товаристві. Отак, поки він розумнішає, його тіло старішає, і поступово зовнішньо він робиться лисим і зморшкуватим, а внутрішньо — мудрим і проникливим.

— Те саме і з дітьми?

— Так, те саме і з дітьми. Боже, якими віслюками були ми на землі! Мріяли, що на небі будемо вічно молодими. Щоправда, тоді не йшлося про певний вік — про це ми навіть не думали, тобто думали, та не однаково. Коли мені було сім років, я, здається, гадав, що на небі нам усім буде по дванадцять. У двадцять років, певно, думав, що на небі ми будемо вісімнадцятирічними чи двадцятирічними, в сорок — повернув назад. Пригадую, я сподівався, що на небі нам усім буде років по тридцять. Ні дорослий, ні дитина ніколи не думають, що їхній власний вік найвідповідніший для них. Кожен хоче бути на кілька років старший або молодший, і кожен твердить, що й усі жителі раю перебувають у тому віці, який їм найлюбіший. До того ж кожен сподівається, що й усі люди залишатимуться в цьому віці, не рухаючись уперед, та ще й матимуть від того неабияке задоволення. Ти тільки уяви собі — застигнути в раю на одному місці! Уяви собі рай, заселений поспіль семирічними жовторотими щенятами, які ганяють обручі й граються в кремінці! Або незграбними, сором’язливими, сентиментальними дев’ятнадцятирічними недоростками. Або тридцятилітніми людьми в розквіті сил, розсудливими, честолюбними, але прикутими за руки й за ноги до обмежень цього віку, як безправні галерники! Подумай про нудьгу і безбарвність товариства, що складається з людей того самого віку, однакових поглядів, звичок, смаків, уподобань! Подумай, наскільки кращою від такого раю була б земля з її різноманітністю типів, фізіономій і віку, з живою грою міріадів інтересів, що залюбки стикаються в такому строкатому товаристві!

— Послухай-но, Сенді,— кажу я,— ти розумієш, що робиш?

— А що я такого роблю?

— З одного боку ти робиш небо дуже приємним, а з другого підкладаєш йому свиню!

— Яким же це чином?

— А таким,— кажу.— Візьми, приміром, молоду матір, яка втратила дитину, і…

— Тс-с! — перервав він мене.— Поглянь он туди!

До нас наближалася жінка. Середнього віку, з посивілим волоссям. Вона йшла повільно, схиливши голову. Крила її безпорадно обвисли, і вигляд у неї був украй стомлений. Бідолашна жінка плакала. Так вона й пройшла мимо, не помітивши нас: голова опущена, на обличчі сльози. Аж тоді Сенді заговорив тихо й лагідно, голосом, повним співчуття:

— Вона шукає свою дитину. Ні, таки знайшла, мабуть. Боже, як вона змінилась! Але я впізнав її відразу, хоч двадцять сім літ минуло, відколи ми бачились востаннє. Тоді вона була молодою матір’ю, років мала десь так двадцять два — двадцять чотири, не більше. І яке то було чарівне, миле, квітуче створіння! Справжня квіточка! Усім серцем і душею була вона віддана своїй дитині, своїй маленькій дворічній донечці! Але та померла, і мати збожеволіла, просто збожеволіла від горя! Єдиною її втіхою була думка, що вона побачить своє дитя на небі. «Щоб ніколи більше не розлучатися»,— казала вона. Ті слова: «щоб ніколи більше не розлучатися»,— твердила вона безнастанно, і від тих слів заспокоювалась трохи, навіть ставала веселою. Коли двадцять сім років тому я вмирав, вона попросила мене перш за все розшукати на небі її дитину й сказати їй, що вона прийде «скоро, скоро, дуже скоро!»

— Яка сумна історія, Сенді!

Він нічого не відповів і якийсь час сидів, похнюплений і замислений. Потім сказав, скорботно так:

— І ось вона прибула.

— Ну? А далі?

— Можливо, Стормфілд, вона не знайшла своєї дитини, хоч я думаю, що знайшла. Так мені чомусь здається. Я знаю такі випадки. Розумієш, дитина збереглась у материній пам’яті такою, якою була, коли її ще на руках колисали,— маленьким, пухкеньким малятком. Але тут дитина її не захотіла лишитись дитиною. Ні, вона захотіла вирости і так і зробила! За ці двадцять сім років вона вивчила всі серйозні науки, які тільки існують, і весь час учиться далі й поповнює свої знання, їй наплювати на все, крім науки. Вона вчиться й обговорює всесвітні проблеми з такими, як сама.

— Ну й що з того?

— Стормфілд, невже не ясно? її мати розуміється на журавлині, знає, як розводити цю ягоду, готувати з неї варення й продавати його, а більше — анічогісінько не знає! Вона тепер така ж компанія своїй дочці, як черепаха райській пташці. Бідолашна жінка, вона мріяла бавити малятко; я думаю, її спіткало гірке розчарування.

— Сенді, що ж із ними буде? Невже вони будуть вічно нещасні в раю?

— Ні, з часом вони, певно, зблизяться, пристосуються одна до одної. Але не в цьому році і не в наступному. Коли-небудь, з часом.

II

Я мав чимало клопоту зі своїми крилами. Другого дня після участі у хорі я раз чи два пробував полетіти, але в мене нічого не виходило. Першого разу я пролетів ярдів із тридцять, а потім зачепив якогось ірландця і збив його з ніг,— власне, ми обидва впали. За другим разом я зіткнувся з єпископом і, звичайно, теж збив його. Ми обмінялися крутими слівцями, але мені стало дуже ніяково, що я налетів на таку поважну стару особу на очах у мільйона сторонніх людей, які дивилися на нас, усміхаючись крадькома.

Я зрозумів, що не вмію правити: підіймаючись з місця, я ніколи до пуття не знав, де приземлюся. Решту того дня я ходив пішки з обвислими крилами. Другого дня, рано-вранці, вибрав затишний куточок, щоб потренуватися. Виліз на височеньку скелю, піднявся в повітря й кинувся вниз, тримаючи курс на кущик ярдів за триста з чимось. Але я не врахував сили вітру, який дув під кутом румби в два до мого курсу. Побачивши, що значно відхиляюся від куща, я сповільнив роботу правого крила, переключившись на ліве, однак це не допомогло. Я зрозумів, що можу перекинутися, а тому сповільнив мах обох крил і знизився. Потім я повернувся до скелі і знову спробував щастя. Цього разу намітив собі точку на два-три румби праворуч від куща — навіть трохи більше,— щоб летіти прямо проти вітру. Полетів досить правильно, але дуже повільно. Тоді мені стало ясно, що при лобовому вітрі крила — погана підмога. Я пересвідчився, що під кутом до вітру ще можна летіти, але проти вітру несила. Виходить, коли надумаю злітати кудись у гості, а вітер буде лобовий, то доведеться, чого доброго, чекати цілі дні, поки він змінить напрям. Крім того, я зрозумів, що під час шторму крилами взагалі не можна користуватися. Якщо пуститися за вітром,— вони одразу розтріпаються, бо вкоротити їх не можна,— рифів, наприклад, не поставиш, тобто залишається тільки одне: згортати їх. А так, знову ж таки, у повітрі не вдержишся. Можна було б лягти в дрейф, головою проти вітру — це найкраще, що можна зробити,— але ж це нелегка праця. Якщо ж спробуєш якийсь інший спосіб, напевне підеш на дно.

Здається, тижнів через два після цього я залишив старому Сенді Маквільямсу записочку — то було, пригадую, у вівторок — з проханням завітати до мене завтра й розділити зі мною манну небесну та перепелів. Увійшовши до мене, старий насамперед підморгнув лукаво та й каже:

— Гей, капітане, що ти зробив із своїми крилами?

Я відразу ж відчув якесь глузування в його словах, але не подав виду й тільки відповів:

— Віддав випрати.

— Авжеж,— каже він спокійненько так,— вони всі бувають у пралі в такий час, я часто це помічав. Новоспечені ангели страх які чепуруни! А коли ж ти чекаєш їх від пралі?

— Післязавтра,— кажу я.

Він підморгнув мені й посміхнувся. А я й кажу:

— Сенді, викладай усе, що знаєш. Ну які можуть бути секрети між друзями? Я ж бачу — ти крил не носиш, та й багато інших теж не носять. Я пошився в дурні, правда ж?

— Та десь так. А втім, то не біда. Усі ми попервах буваємо не вельми розумними. Це природно. Бачиш, на землі ми склали собі безглузде уявлення про те, що тут робиться. На малюнках ми завжди бачимо ангелів з крилами, і це вірно, але ми вирішили, що вони користуються ними для пересування, а це вже не так. Крила — то просто парадна форма, та й годі. Перебуваючи на службі, ангели завжди носять їх, і ти ніколи не побачиш ангела, котрий вирушив би з дорученням без крил, як не побачиш, щоб офіцер без уніформи головував на військово-польовому суді, або щоб листоноша розносив листи без форменої куртки, або щоб полісмен обходив свою дільницю без мундира. Отак і крила — вони існують зовсім не для того, щоб літати. Вони для показу, а не для користування. Старі досвідчені ангели роблять так само, як офіцери регулярного війська — поза службою ходять у цивільному. А новоспечені ангели — ті самі добровольці з міліції: вони ніколи не розлучаються з формою, завжди пурхають з місця на місце, носяться зі своїми крилами, збивають з ніг людей, мотаються туди-сюди, і їм здається, що всі ними захоплюються,— одне слово, гадають, ніби вони найзначніша публіка на небі! І коли ти побачиш, як хтось із них пропливає на крилах, з яких одне підняте, а друге звисає донизу, можеш бути певен, що він каже собі в ту мить: «Який жаль, що Мері Ен із Аркансоу не бачить мене зараз! Їй-бо, вона пошкодувала б, що дала мені одкоша…» Ні, крила — тільки для показу, ото й усе,— тільки для показу!

— Мабуть, ти таки правду мовиш, Сенді,— кажу я.

— Та ти сам поміркуй,— каже він.— Тебе не створено для крил, та й нікого з людей. Пригадай, скільки років тобі довелося летіти сюди з землі? А ти ж мчав швидше за гарматне ядро! Тепер уяви, що цю відстань тобі довелося б відмахати на крилах. Та ціла вічність минула б, а ти все ще летів би та й летів! А мільйонам ангелів доводиться щодня бувати на землі, щоб з’явитися у видіннях дітям на смертельній постелі та праведникам,— це ж їхня робота. Певна річ, під час виконання службових обов’язків вони з’являються з крилами; крім того, умирущі не впізнали б у них ангелів, якби побачили їх без крил. Та невже ти гадаєш, що вони прилітають на крилах? Звичайно, ні. Крила зносилися б на півдорозі, навіть махові пера повідвалювалися б, а кістяк крила оголився б і скидався б на рамку для повітряного змія перед тим, як її обклеюють папером. На небі відстані в мільярди разів більші, ангели мусять щодня гасати по всьому небу. Хіба обійдешся тут одними крилами? Звичайно, ні. Вони носять крила для форми, але будь-які відстані долають за одну мить — досить їм тільки захотіти. Килим-самоліт із арабських казок — непогана ідея, але наше земне уявлення про те, що ангели пролітають ці величезні відстані на незграбних крилах,— чистісіньке безглуздя! Наші молоді ангели обох статей завжди носять крила — яскраво-червоні, сині, зелені, золотаві, строкаті, райдужні, в колах, смугасті,— ніхто їх за це не засуджує, бо в їхньому віці це природно. Крила — дуже гарна річ, і вони личать молоді. Це найпомітніша й найкраща частина їхнього вбрання, ореол проти крил — то суща марниця.

— Та годі вже,— кажу я,— свої крила я засунув у шафу і нехай собі вони лежать там, поки на вулицях не буде грязюки по самісінькі вуха.

— Або ж урочистого прийому.

— А це що таке?

— А ось сьогодні ввечері зможеш побачити. Зустрічатимуть одного шинкаря із Джерсі-Сіті.

— Ану-ну, розкажи докладніше.

— Цей шинкар був навернений на молитовному зібранні Муді й Сенкі* в Нью-Йорку. Коли він повертався додому, то пором, на якому він їхав, зіткнувся з кораблем, і шинкар потонув. Він із тих, хто гадає, ніби в раю не тямитимуться з радощів, що спасається такий запеклий грішник, як він, тим-то він упевнений, що всі небожителі вийдуть назустріч з осаннами вітати його і що в царстві божому цього дня тільки й мови буде, що про нього. Цей шинкар тішиться думкою, що його поява викличе тут такий переполох, якого не траплялося вже хтозна-відколи. Я завжди помічав у померлих шинкарів таку особливість — вони не тільки сподіваються, що всі повибігають їм назустріч, але й певні, що їх зустрінуть процесією із смолоскипами!

— Виходить, його тут чекає розчарування?

— Аж ніяк! Тут не допускають, щоб будь-хто розчаровувався. Те, що йому хочеться мати при появі тут — тобто в межах розумного й не блюзнірського,— він може дістати. Завжди знайдеться кілька мільйонів чи мільярдів молодиків, для яких немає кращої розваги, аніж дерти горлянку, тинятися зі смолоскипами і взагалі веселитися через якогось там шинкаря. Це страшенно тішить шинкаря, це нікому не шкодить, це не коштує ані цента, а проте підтримує славу, що в раю всі новоприбулі щасливі й задоволені.

— Дуже добре. Я прийду подивитись, як вони зустрічатимуть шинкаря.

— У таких випадках заведено бути в парадному одязі. Отже, доведеться тобі взяти крила й усі інші причандали.

— А що саме?

— Ореол, арфу, пальмову гілку і так далі.

— Оце то так,— кажу. Мені дуже соромно, але річ у тім, що я повикидав їх у той самий день, коли залишив хор. У мене зовсім нічого нема, крім оцього хітона й крил.

— Ну, то пусте. Твої речі попідбирали й зберігають для тебе. Пошли по них.

— Я так і зроблю, Сенді. Але ти щось сказав про блюзнірські бажання, яким не судилося здійснитися.

— О, таких бажань дуже багато. Наприклад, у Брукліні живе проповідник, такий собі Толмедж*, от його чекає велике розчарування. Він весь час каже під час своїх проповідей, що коли потрапить до раю, то перш за все обніме Авраама, Ісаака й Іакова, розцілує їх і поплаче у них на грудях. На землі мільйони людей живуть такими мріями. Щодня сюди прибуває не менше шістдесяти тисяч чоловік, котрим кортить в ту ж мить побігти до Авраама, Ісаака й Іакова, облапати їх і поплакати у них на грудях. Як ти сам розумієш, шістдесят тисяч на день — трохи важкувато для отих дідуганів. Якби їм спало на думку погодитись на це, то вони тільки те й робили б із року в рік, що давали б пригортати себе й обливати слізьми протягом тридцяти двох годин на добу. Вони завжди були б украй змучені втомою й мокрісінькі, як водяні щури. Хіба ж то був би для них рай? Та з такого раю втечеш неоглядки, сам розумієш. Вони добрі сумирні старі євреї, але цілувати сентиментальних балакунів з Брукліна люблять не більше, ніж ти. Запам’ятай мої слова: ніжність містера Толмеджа буде відхилено з вдячністю. Є межі привілеям обраних навіть на небі! Справді, якби Адам мусив показуватись кожному новоприбулому, котрому спало б на думку полупати на нього очима й попросити автографа, у нього не лишилось би часу ні для чого іншого! Толмедж заявив, що має намір засвідчити свою пошану Адамові, а так само Авраамові, Ісаакові й Іакові. Але йому доведеться відмовитись від цього наміру.

— А ти гадаєш, Толмедж і справді попаде сюди?

— Так, неодмінно, але ти не турбуйся, він водитиметься з такими, як сам, а їх тут більш ніж досить! Саме в цьому головна принада раю: хоч би що там казали проповідники, тут є всякого гатунку люди. Кожен зможе відшукати товариство собі до вподоби, а іншим дати спокій. Вже коли бог створив рай, то, повір,— зробив це як слід, на широку ногу!

Сенді послав по свої речі, я послав по свої, і близько дев’ятої години вечора ми почали вбиратись. Сенді каже:

— Тебе чекає величне видовище, Стормі. Очевидно, вийдуть декотрі із патріархів.

— Та невже?

— Майже напевно. Звичайно, вони добре-таки деруть носа. Як правило, вони дуже рідко показуються простій публіці. Мені здається, вони виходять зустрічати тільки грішників, які спасли душу в останню хвилину. Вони б і цього разу не показалися, але через земні традиції подібної церемонії ніяк не можна уникнути.

— І вони всі виходять, Сенді?

— Та ти що! Усі патріархи? Ні, щонайбільше двоє. Тут треба пробути п’ятдесят тисяч років — а то й більше,— поки хоч одним оком побачиш усіх патріархів і пророків. Відколи я тут, одного разу показався Іов, а ще одного разу Хам разом з Ієремією. Але найцікавіше сталося за моєї пам’яті тут близько року тому: то був прийом Чарлза Піса, англійця,— того, якого прозвали «Баннеркроським убивцею». На головній трибуні стояло тоді чотири патріархи й два пророки — нічого подібного не траплялося тут від часу, як сюди з’явився капітан Кідд*, тоді був навіть Авель — уперше за тисячу двісті років! Ходили чутки, що вийде й Адам; звичайно, досить було й самого Авеля, щоб зібрати юрбу, але ніхто не може притягти такої кількості народу, як Адам. Чутка виявилася безпідставною, але в усякому разі, як я сказав, вона рознеслася повсюди, і мине багато років, поки я вдруге побачу таке видовище. Прийом, звичайно, відбувався в англійській окрузі, розташованій за вісімсот одинадцять мільйонів миль від межі відділення Нью-Джерсі. Я прилетів туди разом з силою-силенною своїх сусідів, і скажу тобі, там було на що подивитись! Народ сунув юрбами. Я бачив там ескімосів, татар, негрів, китайців — людей з усіх усюд. Таку мішанину народів можна побачити лише в перший день після прибуття у Великому хорі, а більше ніде. Мільярди людей проголошували осанну чи співали, галас стояв несусвітний. Навіть коли язики відпочивали, від самого лопотіння крил голова могла тріснути, бо небо було повне-повнісіньке: ангели, як сніг, сипалися звідти. Хоч Адам і не з’явився, видовище було надзвичайне,— на головній трибуні стояло аж три архангели, а то рідко буває, щоб хоч один показався!

— А які вони із себе, Сенді?

— Осяйні лики, осяйні шати, чудові райдужні крила, вісімнадцять футів на зріст, при мечах, велично піднесені голови,— схожі на військових.

— А сяйво у них є?

— Ні, в усякому разі не обідком. Архангели й патріархи вищих класів носять штуку куди кращу. Це круглий масивний золотий німб, такий блискучий, що осліпнути можна. Ти, коли жив на землі, часто бачив на картинах патріарха з такою штукою, пам’ятаєш? Голова у нього ніби на мідній тарелі. Але це не дає правильного уявлення. Німб набагато блискучіший і красивіший!

— Сенді, а ти розмовляв з цими архангелами й патріархами?

— Хто, я? Та як могло таке тобі й на думку спасти, Стормі? Я недостойний розмовляти з такими, як вони!

— А Толмедж достойний?

— Звичайно, ні! У тебе таке саме плутане уявлення про ці речі, як і в кожного на землі. І в мене було таке ж, але тепер я порозумнішав. Там, унизу, кажуть, що є владика небесний,— і це правильно, але кажуть так, ніби тут республіка, де всі рівні й кожен має право облапити всякого, хто трапиться йому назустріч, і бути запанібрата з усіма обраними, починаючи з найвищих. Як усе це безглуздо! Яка може бути республіка за владики? Яка взагалі може бути республіка там, де на чолі уряду самодержець, де немає ні парламенту, ні ради, яка б утручалася в його діла, де ніхто не голосує, ніхто не обирає, ніхто в усьому всесвіті не має голосу в керуванні державою, нікого не запрошують брати участь у державних справах і нікому не дозволяють цього? Гарна республіка!

— Еге ж, рай, бачиться, не зовсім такий, як я собі уявляв. Але я, в усякому разі, думав, що зможу познайомитися із вельможами,— не те щоб, скажімо, випити на брудершафт, а так — поздоровкатися за руку, погомоніти про се, про те.

— А скажи-но мені, чи міг би який-небудь Том, Дік чи Гаррі зустрічатися отак запросто з членами російського кабінету міністрів? З князем Горчаковим, наприклад?

— Гадаю, що ні, Сенді…

— А тут тобі та сама Російська імперія — тільки більшого масштабу. У нас і не пахне республікою! Тут теж є свої ранги. Є віце-королі, князі, губернатори, віце-губернатори, віце-віце-губернатори й сотні ступенів знаті, від великих князів — архангелів — і далі, все нижче й нижче, до тих верств, де вже немає ніяких титулів. Чи ти знаєш, що таке принц крові на землі?

— Ні.

— Так от, слухай. Принц крові не належить, власне, ні до королівської родини, ні до звичайної аристократії,— він нижчий за першу і вищий за другу. Приблизно таке саме становище у патріархів і пророків. Є дуже великородна публіка — люди, котрим ми з тобою не годні й сандалі чистити, а вони не годні чистити сандалі патріархам і пророкам! Це, може, дасть тобі деяке уявлення про їхні ранги. Тепер ти розумієш, як високо вони поставлені? Дві-три хвилини бачити когось із них — і вже буде про що пам’ятати й говорити тисячу років! Ти подумай тільки, капітане: якби Авраам став тут де-небудь ногою, то навколо цього сліду відразу поставили б огорожу, а зверху зробили б накриття, і люди з усіх кінців неба сходилися б сюди сотні й сотні років, аби тільки поглянути на це місце! Авраам якраз один із тих, кого містер Толмедж із Брукліна збирається обняти, розцілувати й зросити сльозами, коли сюди прибуде. Йому треба взяти з собою добрячий запас сліз, інакше ставлю п’ять проти одного, що вони у нього пересохнуть раніше, ніж йому трапиться нагода пролити їх!

— Сенді,— кажу йому,— я уявляв собі, що і я буду тут рівний з усіма, але тепер бачу, що треба це викинути з голови. Та я й без цього цілком щасливий.

— Капітане, ти щасливіший, ніж був би за інших обставин! Ці старі патріархи й пророки на багато віків старші від тебе, вони за дві хвилини зрозуміють те, на що тобі потрібен цілий рік. Чи пробував ти коли-небудь вести приємну й корисну розмову з трунарем про вітри, течії й коливання компаса?

— Знаю, що ти хочеш сказати, Сенді.Мені було б просто нецікаво з ним говорити, бо в цих справах він нічого не тямить. Він набрид би мені, а я — йому.

— Ти вгадав! Твоя розмова надокучила б патріархам, а їхні розмови були б вищі за твоє розуміння. Кінець кінцем тобі захотілося б сказати: «Прощавайте, ваша превелебність, коли-небудь ще завітаю до вас!» — і не завітав би довіку. Чи запрошував ти коли-небудь кухонного юнгу до себе в каюту, щоб разом пообідати?

— Розумію, куди ти хилиш, Сенді. Я не звик до такої високопоставленої публіки, як патріархи й пророки, серед них я почувався б ніяково й незграбно і був би радий вибратися звідти. Сенді, а хто вищий рангом: патріарх чи пророк?

— О, пророки важливіші за патріархів! Навіть наймолодший пророк стоїть вище за найстарішого патріарха. Еге ж, сер, самому Адамові доводиться йти позаду Шекспіра!

— А хіба Шекспір був пророком?

— Авжеж! Пророками були і Гомер, і багато інших. Але Шекспір і решта пророків ідуть позаду Біллінгса, звичайного кравця із Теннессі, і коновала Сакка з Афганістану. Ієремія, Біллінгс і Будда — вони виступають поряд, пліч-о-пліч, відразу ж за шерегою з різних планет, не відомих нашій астрономії, потім ідуть десятків зо два з Юпітера та інших світів, далі йдуть Даніїл, Сакка й Конфуцій, тоді ціла ватага з систем, що лежать за межами нашої. За ними — Ієзекіїль, Магомет, Зороастр і точильник із Стародавнього Єгипту, далі тягнеться ще довга-предовга шерега, а за нею, десь у хвості, йдуть Шекспір і Гомер, і ще швець на ім’я Маре з глухого французького сільця.

— Невже сюди й справді пустили Магомета та всіх інших поган?

— Так, у кожного з них була своя місія, і всі вони дістали винагороду. Людині, що не дістала винагороди на землі, нема за чим тужити — вона напевно дістане її тут!

— Але чому ж так скривдили Шекспіра, поставивши його за всіма цими шевцями, коновалами й точильниками, про яких ніхто нічого й не чув?

— Саме в цьому й полягає небесна справедливість: на землі вони не дістали заслуженої винагороди, зате тут їм віддають належне! Цей кравець Біллінгс із Теннессі писав такі вірші, які Гомерові і Шекспіру й не снилися, проте ніхто не хотів їх друкувати, ніхто не читав їх, крім його сусідів, людей темних, неосвічених, які сміялися з нього. Коли на селі влаштовували пиятику й танці, його тягли в коло, вінчали капустяним листям і, глузуючи, били йому поклони. Якось увечері, коли він лежав слабий і напівживий з голоду, його витягли, начепили йому на голову блазенську корону й понесли верхи на жердині по селу, а всі односельці бігли за ним слідом, били в каструлі й завивали. Певна річ, до ранку Біллінгс не дожив. Він навіть і не сподівався потрапити на небо, а ще менше — наробити тут такого галасу. Його, мабуть, страшенно здивував влаштований йому прийом.

— То ти був там, Сенді?

— Та що ти, господь з тобою!

— Чому ж? Хіба ти не знав, що готується така учта?

— Дуже добре знав. Про Біллінгса в небесних сферах говорили не один день, як про цього шинкаря, а років двадцять до того, як він помер!

— Якого ж біса ти не пішов?

— І що ти таке мелеш? Мені крутитися під ногами на зустрічі пророка? Хіба ж личить мугиреві лізти з допомогою, коли зустрічають такого великого вельможу, як Едвард Дж. Біллінгс? Та мене б засміяли!

— То хто ж там був?

— Навряд чи когось із них нам з тобою пощастить коли-небудь побачити, капітане! Можу тобі сказати, що ніхто з простолюду ще не мав щастя бачити зустріч пророка. Уся знать, усі патріархи й пророки — усі до єдиного — і всі архангели, всі князі й губернатори, і віце-король були там,— а з дрібноти — нікого, жодної душі! Май на увазі, я говорю про вельмож не тільки з нашого світу, але й про князів, патріархів і так далі з усіх світів, що сяють на нашому небі, і з мільярдів інших, що належать до систем, дуже далеких від нашої сонячної системи. Там були пророки й патріархи, перед якими наші — щенята щодо рангу, знаменитості й усього іншого. Декотрі були з Юпітера та інших світів нашої системи, але найбільш славнозвісними були три поети — Саа, Бо і Суф — з великих планет у трьох різних і дуже віддалених системах. Ці три імені відомі в усіх кутках і закутнях неба нарівні з іменами вісімдесяти вищих архангелів, тоді як про наших Мойсея, Адама та інших навіть і не чули за межами крихітного куточка неба, де міститься наш світ,— хіба що окремі вчені, розкидані тут і там, та й ті неправильно пишуть їхні імена, діла одного плутають з подвигами іншого й завжди відносять їх просто до нашої сонячної системи, гадаючи, що цього досить, і не вдаючись у такі подробиці, як назва світу, звідки вони походять. Це нагадує мені того вченого індуса, котрий чванився своїм знанням, кажучи, що Лонгфелло живе у Сполучених Штатах — так, ніби той одночасно живе в усіх кінцях країни, а самі Сполучені Штати такі маленькі, що не можна кинути цеглину, не влучивши в Лонгфелло! Між нами кажучи, мене дратує байдужість, з якою люди з велетенських світів ставляться до нашого маленького світу й навіть до нашої сонячної системи. Звичайно, ми віддаємо належне Юпітерові, бо наш світ у порівнянні з ним не більший за картоплину, але в інших системах є світи, перед якими Юпітер менший за гірчичне зерня! Взяти хоча б планету Губра, що її неможливо було б втиснути в орбіту Галлея, не пошкодивши заклепок. Туристи з Губри (я маю на увазі тубільців, які жили й померли на ній) час від часу прибувають сюди й розпитують про наш світ, та коли дізнаються, що він такий маленький, що блискавка може оббігти його за восьму частку секунди, то хапаються за що-небудь, щоб не впасти від сміху! Потім вони вставляють собі в око скельце й починають розглядати нас, неначе ми якісь чудні заморські комашки абощо. Один з таких туристів поцікавився, скільки триває в нас день. Я відповів, що в середньому близько дванадцяти годин. Тоді він спитав, чи вважають у нас за потрібне вставати й умиватися для такого короткого дня? Такі вже ці люди з Губри — вони не можуть пропустити нагоди вколоти тобі очі тим, що їхній день триває триста двадцять два наших роки. Той нахабний молодий хлюст був ще недоросток: він мав шість чи сім тисяч своїх днів — тобто зо два мільйони наших років — і відзначався усім щенячим чванством, властивим переломному вікові, коли юнак уже не хлопчик, але ще й не чоловік. Якби це було не в раю, я сказав би йому кілька теплих слів. Ну, а Біллінгсу влаштували знаменитий прийом,— таких не бувало тисячі століть, і я думаю, що це матиме добрі наслідки. Слава його рознесеться далеко, про нашу систему, а можливо, і про наш світ заговорять, і повага широких кіл небесної публіки до нас збільшиться. Подумай тільки — Шекспір ішов задки перед цим теннессійським кравцем і розсипав перед ним квіти, а Гомер стояв на бенкеті за його стільцем і прислуговував йому! Звичайно, все те не обходило поважних прибульців з інших систем, бо вони ніколи не чули ні про Шекспіра, ні про Гомера, але на нашій маленькій Землі, якби там про таке дізналися, виникла б, напевно, сенсація. Шкода, що в цьому жалюгідному спіритизмові нема нічого путнього, а то ми могли б послати їм звістку. Односельці поставили б Біллінгсу пам’ятника, а його автограф оцінювали б дорожче за автограф сатани. Еге ж, погуляли-таки на тому прийомі — мені про нього все розповів один знайомий дрібний дворянин із Гобокена, баронет сер Річард Даффер.

— Та що ти кажеш, Сенді,— дворянин із Гобокена? Та чи це можливо?

— Звичайно. Даффер держав ковбасну і не зібрав за ціле життя ані цента, бо все зайве м’ясо нишком роздавав біднякам. Не волоцюгам,— ні, зовсім іншим,— того сорту людям, які радше помруть, а не стануть жебрати,— тобто чесним безробітним. Дік вистежував голодних на вигляд чоловіків, жінок і дітей, непомітно проводжав їх додому, розпитував про них у сусідів, а потім підгодовував їх і підшукував їм роботу. І ніхто ніколи не бачив, щоб він комусь щось давав; він мав славу скнари і помер з нею, і всі казали: «Туди йому й дорога!» Але як тільки він причалив сюди, його сподобили звання баронета, і перше, що Дік-ковбасник із Гобокена почув, ступивши на небесний берег, було: «Ласкаво просимо, сер Річардс Даффер!» Це трохи здивувало його, бо він думав, що його чекає клімат значно гарячіший за тутешній!..

Зненацька вся місцевість навколо задвигтіла від грому: то випалила тисяча сто одна гармата. Сенді пояснив:

— Чуєш? Це на честь шинкаря!

Я схопився.

— Тоді рушаймо,— кажу,— Сенді, мерщій, а то ще прогавимо що-небудь!

— Сиди,— каже він,— це тільки вістка про нього, та й годі!

— Тобто як?

— Постріл означає, що шинкаря помітили з сигнальної станції. Він поминув Сенді-Хук*. Зараз назустріч йому полетять різні комісії, щоб ескортувати його сюди. Почнуться всілякі церемонії та зволікання, отож до гавані вони доберуться ще дуже не скоро. В усякому разі до неї ще кілька мільярдів миль.

— Я теж міг би шинкарювати,— промовив я, згадавши своє самотнє прибуття сюди і те, що мене не зустрічали ніякі комісії.

— Я чую жаль у твоєму голосі,— каже Сенді,— і це досить природно, але хто давнє пом’яне, той лиха не мине. Ти прибув сюди власним маршрутом, і тепер уже пізно виправляти помилку.

— Гаразд, Сенді, я не нарікаю. Але хіба у вас тут теж є Сенді-Хук?

— Тут усе влаштовано достоту так само, як і на Землі. Усі штати й території Америки, всі царства й морські острови, великі й маленькі, розташовані тут точнісінько так само, як на земній кулі, і мають таку саму форму, як там, тільки тут вони всі в багато мільярдів разів більші, ніж на Землі. А ось і другий постріл!

— А це з якого приводу?

— Другий форт відповідає першому. Кожен з них дає залп з тисяча сто однієї гармати — це звичайний салют для тих, хто спасся в останню хвилину, причому тисяча сто перша гармата — додатково для чоловіка. Коли зустрічають жінку, ми дізнаємося про це з того, що тисяча сто перша гармата мовчить.

— Сенді, а як ми довідуємося, що їх тисяча сто й одна, якщо вони всі випалюють разом?

— Бачиш, тут наш розум в деяких відношеннях дуже розвивається, і це тобі один із прикладів. Тут числа, розміри й відстані такі величезні, що ми повинні вміти відчувати їх,— наші колишні прийоми ліку й виміру не дали б нам про них ніякою уявлення, а тільки викликали б плутанину, сум і головний біль!

Ми погомоніли з ним ще трохи на цю тему, а тоді я сказав:

— Сенді, я тут майже не бачу білих ангелів; на кожного білого припадає добрих сто мільйонів червоношкірих, які не вміють говорити по-англійському. Чим це пояснити?

— Таке ти можеш спостерігати в будь-якому штаті, на будь-якій території американського закутка раю. Якось я летів цілий тиждень, пролетів мільйони миль крізь величезні юрми ангелів і не зустрів ніде жодного білого, не почув жодного зрозумілого мені слова! Бачиш, Америку мільярд років, а то й більше — до того, як там з’явилися білі,— населяли індіанці, ацтеки і всякі такі інші народи. У перші три сотні років після відкриття Колумба в усій Америці білих було стільки, що їх можна було б розмістити в одному лекційному залі,— я маю на увазі і британські володіння. На початку нашого століття їх було тільки шість-сім мільйонів — ну, нехай сім; у тисяча вісімсот двадцять п’ятому році — дванадцять чи чотирнадцять мільйонів, у тисяча вісімсот п’ятдесятому, скажімо, двадцять три мільйони, у тисяча вісімсот сімдесят п’ятому — сорок мільйонів. Наша смертність становила пересічно двадцять на тисячу чоловік на рік. Отже, в перший рік століття померло сто сорок тисяч, у двадцять п’ятому році — двісті вісімдесят тисяч, у п’ятдесятому році — п’ятсот тисяч, і близько мільйона в сімдесят п’ятому році. Я буду щедрий і припущу, що від самого початку до сьогодні в Америці померло п’ятдесят мільйонів білих — нехай навіть шістдесят, якщо хочеш; нехай хоч би й сто мільйонів,— кілька мільйонів туди-сюди — то не велика різниця. Тепер ти сам розумієш, що коли розкидати таку краплю людей по простору в сотні мільярдів миль американської території на Небесах, це буде все одно, що розтрусити по пустелі Сахарі десятицентову коробочку гомеопатичних пілюль, а опісля мати надію зібрати їх! Годі сподіватися, щоб ми мали якусь вагу на небі,— і ми її таки не маємо, це факт, з яким мусимо примиритися. Учені з інших планет і з інших астрономічних систем, роз’їжджаючи по царству небесному, інколи заглядають і до нас. Вони проводять тут деякий час, потім повертаються до себе й описують свої подорожі у книжках, де Америці приділяють п’ять рядків. І що ж вони про нас пишуть? Пишуть, що Америка — малонаселена країна з кількома сотнями тисяч мільярдів червоних ангелів, серед яких зрідка трапляються хворі з дивним кольором шкіри. Розумієш, їм здається, ніби ми, білі, і негри, які також інколи трапляються,— це індіанці, що побіліли чи почорніли від якоїсь хвороби, прокази абощо, за якийсь особливо мерзенний гріх, зауваж собі! Це для всіх нас дуже гірке відкриття, друже мій, навіть для найскромніших, не кажучи вже про тих, котрі уявляють, ніби їх тут приймуть як давно загублену державну облігацію і на додачу дадуть ще й облапити Авраама. Я не розпитував тебе, капітане, про подробиці, але мій досвід підказує мені, що тебе зустріли без особливих вітань, коли ти прибув сюди, адже так?

— Краще не згадуй про це, Сенді,— кажу я, злегка червоніючи.— Ні за які гроші не хотів би я, щоб те побачила моя родина! Побалакаймо про щось інше, Сенді.

— Гаразд. То ти збираєшся оселитися в каліфорнійській ділянці раю?

— Не знаю. Я ще не вирішив нічого певного, поки не прибула моя родина. Я намірявся роздивитися, не кваплячись, а вже тоді щось вирішувати. Крім того, у мене чимало знайомих серед небіжчиків, я хотів би розшукати їх і побалакати про приятелів, про давні часи, про те, про се, розпитати, як їм тут ведеться. А втім, моїй дружині, мабуть, захочеться влаштуватися в каліфорнійській окрузі, бо там буде більшість близьких їй небіжчиків, а вона полюбляє водитися зі своїми.

— Не дозволяй їй цього! Ти сам побачиш, як погано з білими в окрузі Нью-Джерсі, а в каліфорнійській — у тисячу разів гірше! Вона аж кишить тупоголовими ангелами кольору глини, а до найближчих білих сусідів щонайменше мільйон миль. Товариства, ось чого людині особливо бракує в раю,— товариства людей, подібних до неї породою, кольором шкіри й мовою. Через це я разів зо два мало не оселився в європейській частині неба.

— А чому ж ти цього не зробив, Сенді?

— З різних причин. По-перше, хоч там можна побачити чимало білих, але мова їхня майже незрозуміла, і поговорити так само нема з ким, як і тут. Мені приємно дивитися на росіянина, німця, італійця і навіть на француза, якщо пощастить застати його, коли він не робить чогось непристойного, але ж очима не наїсися, хочеться ж поговорити!..

— Але стривай, Сенді, є ж Англія, є англійська округа в раю!

— Так-то воно так, проте там не набагато краще, ніж у цьому кінці небесних володінь. Поки ти маєш справу з англійцями, котрі народилися не більше трьохсот років тому, воно ще нічого, та як тільки натрапиш на людей, що жили до єлизаветинської доби, англійська мова стає туманною, і чим далі вглиб, тим вона туманніша. Мені довелося розмовляти з якимсь Лендлендом і ще з одним на ім’я Чосер — це старовинні поети,— однак то була марна річ: я майже зовсім не розумів їх, а вони — мене. Згодом я одержав від них листи, але написано їх було такою каліченою англійською мовою, що неможливо було щось уторопати. В ту давню добу англійці — то справжні іноземці та й квит, вони говорять по-датському, по-німецькому, по-норманському, по-французькому, а іноді сумішшю усіх цих мов; ще далі в минуле — і вони говорять латиною, по-старобретонському, по-ірландському, по-гельському, а там уже підуть мільярди і мільярди справжніх дикунів, котрі шварготять таким сленгом, якого й сам чорт не втне. Перш ніж натрапиш в англійському селищі на людину, з якою можна порозумітися, доводиться продиратися крізь цілі стовпища варварів, котрі говорять так, що не второпаєш ані словечка. Бачиш, за мільярди років у кожній країні змінилося стільки народів і мов, що кінець кінцем у раю створилась престрашенна мішанина.

— Сенді,— питаю,— а великих людей, про яких згадується в історії, ти багатьох бачив?

— Еге ж, багатьох. Я бачив королів і всякого роду видатних людей.

— А королі тут у такій самій шані, як і на землі?

— Ні, людина не приносить сюди свого чину. «Божественне право монарха» — то земна вигадка, і для неба вона не підходить. Королі, прийшовши в царство небесне, спускаються тут до загального рівня. Я дуже добре знав Карла Другого — він один з найпопулярніших коміків у англійській окрузі і вважається там за першорядного майстра. Звичайно, є ще кращі актори — люди, про яких на землі й не чули,— але Карл створив собі дуже добре ім’я і вважається майбутнім світилом. Річард Лев’яче Серце — призовий боксер і має неабиякий успіх серед публіки. Генріх Восьмий — трагік, і сцени, в яких він убиває людей, вражають своєю життєвістю. Генріх Шостий торгує в кіоску релігійною літературою.

— А Наполеона тобі хоч раз довелося побачити, Сенді?

— Не раз, а часто, іноді у корсіканському районі, іноді у французькому. Він завжди вишукує собі місце на видноті і походжає, насупившись, схрестивши руки,— незмінна підзорна труба під пахвою,— з тим величним, похмурим і оригінальним виглядом, якого вимагає його репутація, і дуже йому прикро, що тут його не вважають таким великим полководцем, як він сподівався.

— А хто ж вважається вищим?

— Дуже багато людей, про яких ми й не чули ніколи,— із породи шевців, коновалів і точильників,— отакі безрідні мугирі, котрі ні разу в житті не тримали в руках меча чи вогнепальної зброї, але в душі були великими вояками, дарма що вони не мали нагоди виявити на землі свій дар. Тут вони займають своє справжнє місце, а Цезарю, Наполеону й Александрові Македонському доводиться відступити на задній план. Найвидатнішим воєнним генієм, який будь-коли жив на світі, був каменяр звідкись із-під Бостона — він помер під час революції — на ім’я Ебселом Джонс. Хоч би куди він ішов, за ним завжди біжать юрби народу, щоб тільки глянути на нього. Бачиш, кожен тут знає, що якби цьому Джонсові трапилася нагода, він показав би світові такі полководницькі таланти, що всі інші славнозвісні вояцькі звитяги здалися б дитячою грою, учнівськими спробами. Тільки ж він не мав жодної нагоди. Багато разів Джонс пробував записатися в рекрути, але в нього бракувало великих пальців на двох руках і двох передніх зубів, і тому сержант-вербувальник не хотів його брати. Проте, як я вже сказав, кожен тепер знає, чим цей Джонс міг би стати, тим-то мільйони людей збігаються подивитися на нього щоразу, як почують, що він куди-небудь іде. Цезар, Ганнібал, Александр Македонський, Наполеон — усі вони служать у його штабі і крім них ще багато великих полководців, але публіка не звертає на них ніякої уваги, коли бачить Джонса… Бах!.. Чуєш, ще один салют! Шинкар уже проминув карантин!

Ми з Сенді повдягали всі свої причандали, потім побажали опинитися на місці зустрічі і в ту ж мить там опинилися. Стоячи на краю величезного, як океан, простору, ми дивилися в туманну далечінь, але нічого не могли розрізнити. Зовсім близько від нас була головна трибуна — ярус на ярусі ледь видних тронів, що здіймалися до самого зеніту. Обабіч трибуни на багато-багато миль простягалися лави для простої публіки. Там панували безлюддя й тиша, загальне враження було скоріше гнітюче, ніж веселе,— немовби сидиш у напівтемній театральній залі, коли глядачі ще не зібралися. Сенді каже:

— Сядьмо тут і почекаймо трохи. Незабаром ми побачимо урочисту процесію, вона має показатися он там!

— Тут так похмуро, Сенді,— кажу йому,— чи не вийшла якась затримка? Нікого, крім нас двох. Не дуже парадна зустріч для шинкаря!

— Не турбуйся, все буде гаразд! Ще один постріл — і ти сам побачиш.

Через деякий час ми помітили на обрії щось неначе легенькі спалахи світла.

— То голова процесії зі смолоскипами,— каже Сенді.

Світло ширилося, ставало дедалі яскравішим і сильнішим. Невдовзі воно було вже як ліхтар паровоза і розгорялося все яскравіше і яскравіше, аж поки нарешті стало схоже на сонце, що сходить над морем,— велетенські червоні промені стрілами прорізали небо.

— Тепер не спускай очей з головної трибуни і з місць для публіки,— каже Сенді,— і чекай останнього пострілу.

І ось, неначе мільйон громових ударів, що злилися в один, залунало: «буум-буум-буум» — аж небеса захиталися. Потім звідусіль полилися потоки сліпучо-яскравого світла, і в ту ж мить усі мільйони лав обабіч головної трибуни, скільки око сягало, були напхом напхані. Усе навкруг осяялось чудовим блиском. У мене аж дух захопило. А Сенді й каже:

— Ось як у нас роблять! Часу ми тут не марнуємо, ніхто не входить, коли завісу вже піднято. Побажати — це куди швидше, аніж пересуватися будь-якими іншими засобами. Чверть секунди тому всі ці люди були за мільйони миль звідси. Коли вони почули останній сигнал, їм досить було тільки побажати — і ось вони тут!

Величезний хор заспівав:

Почути прагнем голос твій,
Узріти вид ясний.
Мелодія була благородна, але невмілі хористи псували її своєю участю точнісінько так само, як і в церквах на землі.

Та ось з’явилася голова процесії, і це було справді надзвичайне видовище. Нога в ногу щільними шерегами йшли ангели — по п’ятсот тисяч у ряду, кожен ніс у руці смолоскипа і співав — від громового лопотіння їхніх крил аж голова починала боліти. Колона розтяглася на величезну відстань, хвіст її губився десь на небесному обрії, поступово переходячи в ледь розжеврілу ниточку. Довго-довго йшли юрби ангелів, і ось нарешті показався й сам шинкар. Усі глядачі посхоплювалися з місць, і знялося таке вітальне ревище, що, здавалося, аж небо задвигтіло! Шинкар увесь сяяв, ореол його хвацько зсунувся набакир,— такого самовдоволеного святого я ще зроду не бачив. Поки він підіймався сходами головної трибуни, хор співав:

Палало небо спрагою
Почути оний глас!
На почесному місці — широкому огородженому помості в центрі головної трибуни — стояли поряд чотири розкішні намети, а навколо них — блискуча почесна варта. Весь цей час намети були щільно завішані. Коли шинкар піднявся нагору, усім кланяючись і до всіх усміхаючись, та й став на помості, намети враз розчинилися, і ми побачили чотири чудових золотих трони, винизані коштовними самоцвітами. На двох середніх сиділи сивобороді старі патріархи, а на двох крайніх — двоє пишно вбраних блискучих велетнів із сліпучо-яскравим сяйвом і в прегарних панцирах. Усі мільйони глядачів уклякнули на коліна, радісно повитріщали очі й перемовлялися між собою щасливим шепотом:

— Два архангели! Розкіш! А хто ці інші?

Архангели віддали шинкареві по-військовому сухий уклін. Обидва патріархи підвелися, один з них промовив:

— Мойсей і Ісав вітають тебе!

Потім усі четверо зникли, і трони спорожніли.

У шинкаря був трохи розчарований вигляд, бо він сподівався, здається, обняти цих старих, зате юрба раділа й пишалася неймовірно: адже вона побачила Мойсея і Ісава! Кожен казав:

— Ви їх бачили? Я бачив! Ісав сидів боком до мене, але Мойсея я бачив лице в лице ось так, як зараз бачу вас!

Процесія підхопила шинкаря й рушила з ним далі, а юрба розпалася і розійшлася. Коли ми подалися додому, Сенді сказав, що зустріч вийшла вдала і шинкар має право вічно пишатися нею. Він зауважив, що й нам пощастило: ми можемо бути свідками таких зустрічей ще сорок тисяч років і не мати нагоди побачити навіч двох таких високопоставлених осіб, як Мойсей і Ісав. Згодом ми дізналися, що мало не побачили ще одного патріарха, а також справжнього пророка, але в останню хвилину вони прислали записки, в яких просили вибачити, що не можуть прибути. Сенді каже, що на тому місці, де стояли Мойсей і Ісав, буде споруджено пам’ятник із зазначенням дати й обставин події, і тисячоліттями туди приходитимуть мандрівники, лупатимуть очима на пам’ятник, вилазитимуть на нього й видряпуватимуть на ньому свої імена.

Щоденник Єви(Переклад з оригіналу)

Переклала Соломія Павличко.

Субота. Я прожила майже цілий день. А з’явилася на світ учора. Принаймні так мені здається. І так є, бо якщо й було позавчора, мене тоді не було, інакше я про це пам’ятала б. Звичайно, позавчора таки могло бути, а я просто не помітила. Гаразд. Тепер я стану дуже спостережливою і зауважу, якщо трапляться ще якісь позавчора. Найкраще почати зараз і нічого не наплутати, бо якесь внутрішнє чуття підказує мені, що колись ці деталі стануть важливими для істориків. У мене таке відчуття, що я дослід, справжнісінький дослід. Більше, ніж я, почуватися дослідом просто неможливо, і тому я поступово переконуюсь у тому, що саме так воно й є. Я — дослід. Звичайнісінький дослід, та й годі.

Але чи означає це, що весь дослід це тільки я? Навряд. Мабуть, я лише частина досліду. Правда, головна частина, та, видно, все інше теж має відношення до діла. Чи моє становище забезпечене, чи треба бути обачною і дбати про нього? Мабуть, треба. Якесь внутрішнє чуття підказує мені, що ціна панування — вічна пильність. (Непогано сказано, як на мій вік).

Сьогодні усе видається кращим, ніж учора. Вчора був останній день роботи, і гори залишилися навергані абияк, а деякі долини, завалені сміттям і уламками, справляли гнітюче враження. Благородні й прекрасні шедеври мистецтва не можна творити похапцем, а цей величний новий світ справді надзвичайно благородний і гарний. Часу на його створення було обмаль, але вийшов він майже досконалим. Правда, в деяких місцях зірок накидано густо, а в інших зовсім мало, та це незабаром можна буде виправити. Минулої ночі місяць обірвався і скотився з неба. Який жаль! Сама згадка про цей випадок крає мені душу. Жодна з оздоб не зрівняється з ним у красі й довершеності. Жаль, що він був так погано прикріплений. От коли б його віднайти…

Проте хто зна, куди він закотився. А якщо хто й знайде, то заховає і не віддасть. По собі знаю. Взагалі-то я не здатна на обман, але що далі, то більше усвідомлюю, що основа основ моєї натури — любов, навіть пристрасть до прекрасного. Краще не довіряти мені чужого місяця без відома власника. Якби ще вдень знайшла, то, може б, і повернула, боялася б, що хтось побачив. А якби вночі — напевне придумала б якесь виправдання для себе, щоб не сказати про це. Бо я дуже люблю місяці. Вони такі гарні й романтичні. Було б їх п’ять чи шість, я б узагалі не спала. Мені ніколи не набридло б лежати на порослому мохом березі і дивитися на них.

Зірки теж гарні. От якби дістати хоч кілька, щоб прикрасити своє волосся. Та, мабуть, не вдасться. Подумати тільки, як вони далеко, а здається, ніби зовсім поряд. Учора вночі вони вперше з’явилися на небі, і я спробувала збити кілька штук палицею, але не дістала й дуже здивувалась. Тоді я стала кидати в них грудками землі, доки геть не втомилась, але так і не збила жодної. А все тому, що я лівша. Навіть коли навмисне цілила в іншу зірку, все одно не попадала в ту, що мені подобалась. А були й досить влучні кидки, бо я бачила, як сорок чи п’ятдесят разів чорна пляма грудки летіла просто в середину золотого грона. Якби не втома, я б таки добула собі зірку.

Я трохи поплакала (в моєму віці, гадаю, річ природна), а перепочивши, взяла кошик і пішла туди, де небо сходиться з землею і зірки висять зовсім низько. Там їх можна дістати руками, і це було б набагато краще, бо тоді я зняла б їх обережно, не побивши. Але край землі виявився далі, ніж я сподівалась, і врешті мені довелося відмовитися від свого наміру. Від утоми я вже ледь ноги тягла, до того ж вони були геть побиті й дуже боліли.

Я не могла повернутися додому, бо зайшла надто далеко і змерзла. Натрапивши на тигрів, я вмостилася між ними на ніч. Лежати так було надзвичайно зручно й приємно. Я задоволено вдихала солодкий запах, що йшов від тигрів,— адже вони годуються суницями. Раніше я їх ніколи не бачила, але відразу впізнала по смугах. З однієї такої шкури вийшла б чудова сукня.

Сьогодні я вже маю краще уявлення про відстані. Мені так кортіло заволодіти кожною гарною річчю, яка потрапляла на очі, що я нерозсудливо простягала до неї руку. Іноді відстань виявлялася надто великою, іноді — якихось шість дюймів, що видавалися мені цілим футом,— але тоді моя рука натикалась на безліч колючок! Я одержала урок і відкрила для себе істину, дійшовши до неї власним розумом. Це було моє перше відкриття: подряпаний Дослід боїться колючок. Думаю, непогано, як на мій юний вік.

Учора пополудні я стежила віддалік за іншим Дослідом, намагаючись збагнути, для чого він. Але так нічого й не зрозуміла. Думаю, що це чоловік. Я ніколи раніше не бачила чоловіка, але це створіння виглядає як чоловік. Певна, що не помилилась. Відчуваю до нього більшу цікавість, ніж до будь-якого іншого плазуна, якщо це плазун. Здається, що це саме так, бо в нього скуйовджене волосся, голубі очі, і взагалі воно нагадує плазуна: не має стегон, звужується донизу, як морква, а коли стоїть — роздвоюється, як рогатка. Тому гадаю, що це плазун, хоч може виявитися і якоюсь спорудою.

Спочатку я боялась і кожного разу, коли воно озиралося, кидалася навтіки — думала, що поженеться за мною. Але поступово зрозуміла, що воно само намагається втекти. Тоді я осміліла й протягом кількох годин переслідувала його, тримаючись ярдів за двадцять позаду. Воно почало нервувати і зовсім утратило спокій. Нарешті, неабияк стурбувавшись, вилізло на дерево. Я досить довго чекала, поки воно злізе, потім махнула рукою і пішла додому.

Сьогодні повторилося те саме. Знову загнала його на дерево.

Неділя. Воно й досі на дереві. Очевидно, відпочиває. А скоріше всього, прикидається, бо неділя не для відпочинку. Для цього існує субота. Здається, йому понад усе подобається відпочивати. Я б так не змогла. Мені набридає навіть сидіти й дивитися на це дерево. Цікаво, для чого призначене це створіння. Я ні разу не бачила, щоб воно щось робило.

Минулої ночі повернули місяць. Яка радість! І яка чесність. Він зіслизнув і знову впав, та я не хвилююсь. Нічого турбуватися, коли маєш таких сусідів; вони віддадуть його. Мені б хотілося якось віддячити. Добре було б послати їм трохи зірок, адже у нас їх більше, ніж треба. Тобто у мене, а не в нас, бо плазуна, бачу, такі речі не цікавлять.

У цього створіння грубі смаки, і вдача далеко не лагідна. Вчора у вечірньому присмерку я бачила, як воно злізло з дерева і намагалося ловити маленьких плямистих рибок, що вигравали в озері. Довелося грудками загнати його на дерево, щоб воно дало рибкам спокій. Дивно, невже воно для цього створене? Невже воно не має серця? Невже не відчуває жалю до тих крихітних істот? Невже воно призначене для такої жорстокої роботи? Схоже на те! Одна грудка поцілила йому в вухо, і воно заговорило. Це мене схвилювало, адже раніше я не чула ніякої мови, крім власної. Я не зрозуміла слів, але вони здалися мені досить виразними. Його здатність говорити ще більше розпалила мою цікавість, бо я страх як люблю говорити. Я говорю цілими днями, навіть уві сні. Мені дуже цікаво слухати себе, та якби можна було говорити з кимось, я б розповідала без упину і вдвічі цікавіше, аби лиш той хтось хотів слухати.

Якщо це створіння — чоловік, то це не воно, правда ж? Це неправильно з погляду граматики. Мабуть, це він. Авжеж. Отже, треба його відмінювати так: називний відмінок — він, давальний — йому, присвійний — їго. Отже, вважатиму його чоловіком і називатиму — він, доки не виявиться, що це щось інше. Так зручніше, ніж сумніватися на кожному кроці.

Через тиждень. Неділя. Цілий тиждень бігала за ним, намагаючись познайомитися. Говорити доводилося мені, бо він соромився; та я не проти. Здається, йому приємно, коли я поряд. Я часто вживала оте дружнє «ми», і його, здається, тішить, що я не відділяю його від себе.

Середа. Тепер ми справді живемо в злагоді і все краще пізнаємо одне одного. Він перестав уникати мене — добрий знак, і свідчить, що йому подобається бути зі мною разом. Це мені приємно, і я намагаюся бути йому якомога кориснішою, аби ще більше прихилити до себе. В останні кілька днів я звільнила його від роботи вигадувати назви — велике полегшення для нього, бо він не має до цього жодних здібностей. Вдячність його очевидна. Він неспроможний придумати вдалої назви, але я вдаю, ніби нічого не помічаю. Щойно з’являється перед нами якась нова істота, я відразу даю назву, поки він не встиг викрити себе ніяковою мовчанкою. Я не раз виручала його в скрутну хвилину. Сама я такої вади не маю. Варто мені побачити нову тварину, я в ту ж мить знаю, хто це. Мені навіть роздумувати нічого, слушні імена з’являються відразу, немовби з натхнення. Певна, що це натхнення, бо кожного разу відчуваю, що якихось півхвилини тому й гадки не мала про таке слово. Ніби сам вигляд і поведінка підказує мені, що воно за тварина.

Коли з’явився додо, він подумав, що це дика кішка,— по очах бачила. Та я виручила його. Ще й подбала про те, щоб не принизити його гідності. Тоном приємного здивування, ніби й не збиралася давати якусь інформацію, я сказала: «Дивися — додо, справді, додо!» Я пояснила, ніби зовсім ненароком, як я взнала, що це додо. Його, мабуть, трохи вразило, що це зробила я, а не він. Але очевидно, що він у захопленні від мене. Я була дуже задоволена і, перш ніж заснути, не раз із насолодою згадувала про цей випадок. Як мало потрібно для щастя, коли відчуваєш, що воно заслужене!

Четвер. Моє перше горе. Вчора він уникав мене і, здається, навіть не хотів розмовляти зі мною. Спершу я не повірила, думала, що помиляюсь. Адже я так люблю бути з ним разом, слухати, як він говорить. Навіщо примушувати мене страждати ні за що ні про що? Нарешті зрозуміла, що це правда, і пішла геть — посидіти там, де вперше побачила його того ранку, коли нас створили, коли я ще не знала, що він таке, й була байдужа до нього. Тепер це місце навівало скорботу, кожна дрібниця нагадувала про нього, серце моє щеміло. Я не могла втямити чому, бо вперше переживала таке відчуття. В ньому крилася якась незбагненна таємниця.

Та коли настала ніч, я не витримала самотності й пішла до його новозбудованого сховку спитати, в чому моя вина і як її виправити, щоб повернути його прихильність. Він вигнав мене на дощ, і так я вперше пізнала смак горя.

Неділя. Тепер усе знову добре, я щаслива. Але ті дні були справді важкими, і я намагаюся по змозі не думати про них.

Пробувала збити для нього кілька яблук, та ніяк не навчуся влучно цілити. Однак схоже на те, що мій намір йому сподобався. Ці яблука заборонено зривати; він каже, що я накличу біду. Але якщо я накличу її, догоджаючи йому, то решта мене не обходить.

Понеділок. Сьогодні зранку я сказала, як мене звуть, сподіваючись його зацікавити. Але йому байдуже. Дивно. Якби він назвав мені своє ім’я, мені б не було байдуже. Мабуть, це було б найприємніше з усього, що досі чули мої вуха.

Він говорить дуже мало. Може, тому, що не дуже кмітливий, і через свою вразливість намагається приховати цю ваду. Жаль, якщо він так думає, адже розум — ніщо, справжню вартість має тільки серце. Мені б хотілося, щоб він зрозумів: добре, любляче серце — багатство, яким можна цілком обійтись, а от розум без серця — велика бідність.

Хоча він і маломовний, запас слів у нього досить значний. Сьогодні вранці він сказав одне надзвичайно гарне слово. Очевидно, він сам зрозумів, яке воно гарне, тому що потім двічі повторив його, наче випадково. Актор з нього незграбний, але я переконалася, що він не позбавлений розуму. При належному догляді це зерно напевне дасть паростки.

Звідки він узяв це слово? Здається, я ніколи його не вживала.

Ні, моє ім’я його не цікавить. Намагалася приховати своє розчарування, та, здається, без успіху. Я пішла від нього, сіла на порослому мохом березі озера й опустила ноги в воду. Сюди я приходжу, коли прагну спілкування, прагну бачити когось, розмовляти з кимось. Мені не досить чарівної білої фігури, намальованої на поверхні озера, але це вже щось, воно краще за цілковиту самотність. Вона говорить, коли я говорю, сумує, коли я сумую. Вона втішає мене словами співчуття: «Не журись, бідна самотня дівчино; я буду твоїм другом». Вона справді мій вірний друг, і єдиний. Вона моя сестра.

А що було, коли вона вперше покинула мене! Я ніколи не забуду цього, ніколи. Серце моє налилося свинцем. Я сказала: «У мене нікого не було крім неї, а тепер і її немає!» Потім в розпачі вигукнула: «Хай краще розірветься моє серце, мені несила жити далі!» Закрила лице руками і невтішно заплакала. А коли через деякий час я відняла руки від обличчя, вона знову була там — біла, сяйлива і прекрасна,— і я кинулась в її обійми!

Так я пізнала справжнє щастя. Раніше я теж бувала щасливою, але це зовсім інше почуття. Я просто не тямила себе від його надміру. Відтоді я не сумнівалася в ній. Часом вона не з’являлася — іноді годину, іноді майже цілий день, та я не втрачала надії. Я говорила собі: «У неї справи або вона десь мандрує; та вона неодмінно повернеться». Так і виходило — вона завжди поверталася. Якщо ніч випадала темна, вона не приходила — така полохлива. А варто вийти місяцю — і вона вже тут. Сама я не боюся темряви, та вона молодша за мене, народилася пізніше. Багато-багато разів я приходила до неї. Вона моя розрада і втіха в тяжкі хвилини, а вони у моєму житті переважають.

Вівторок. Увесь ранок я працювала, впорядковуючи наші володіння, навмисне тримаючись далеко від нього, сподіваючись, що він відчує самотність і прийде. Та він не прийшов.

Опівдні вирішила, що на сьогодні досить, і решту дня відпочивала, пурхаючи з бджолами і метеликами і розкошуючи серед квітів, чарівних творінь, які ловлять небесну усмішку бога і зберігають її у своїй красі! Я нарвала квітів, наплела з них вінків та гірлянд і вдягла їх на себе, перекусила, як звичайно, яблуками, потім сиділа в затінку, мріяла і чекала. Він не прийшов.

Та дарма. Все одно нічого б не вийшло, тому що він не любить квітів. Він називає їх мотлохом, не може відрізнити одну квітку від іншої, думаючи, що цим показує свою вищість. Він не любить мене, не любить квітів, не любить барвистого вечірнього неба. Він тільки й любить, що будувати халупи, аби ховатися там від приємного чистого дощу, трощити об землю дині, куштувати виноград і мацати плоди на деревах, щоб дізнатися, чи вони вже достигли.

Я поклала на землю суху палицю, а другою спробувала просвердлити в ній дірку, щоб провести один задуманий мною дослід, і раптом страшно злякалася. З дірки почала здійматися тонка, прозора, синювата цівка. Я кинула все і побігла! Подумала, що то дух, і так перелякалася! Нарешті озирнулась — ніхто за мною не гнався. Тоді я прихилилася до скелі, перепочила, вгамувала подих і дочекалася, поки руки й ноги перестануть тремтіти. Потім обережно прокралася назад, насторожено придивляючись, ладна в будь-яку хвилину кинутися навтіки. Наблизившись, я розсунула гілку трояндового куща і глянула на палицю (жаль, що чоловіка не було поблизу — я виглядала так лукаво-чарівно), але примара щезла. Я підійшла ближче й побачила в дірці щіпку червоної пилюги. Простягла палець, щоб доторкнутися до неї, і, зойкнувши, мерщій відсмикнула руку. Мене пронизав лютий біль. Я запхала палець у рот, пострибала спочатку на одній нозі, потім на другій, поойкала, і мені стало трохи легше. Тоді, сповнена цікавості, почала роздивлятися палицю.

Цікаво, що це за червона пилюга. Раптом мені спала на думку її назва, хоч я ніколи не чула її раніше. Це — вогонь! В цьому я була просто переконана. Без будь-яких вагань я так і назвала свою знахідку — вогонь.

Отже, я створила щось таке, чого не існувало раніше. До незліченних багатств світу додала ще одне. Я усвідомлювала це і пишалася своїм досягненням. Мені хотілося побігти й розшукати чоловіка, розповісти йому про те все, щоб піднятися в його очах. Але потім я передумала. Ні, вогонь його не зацікавить. Він запитає, яка з того користь, а що я відповім? Бо якщо вогонь не корисний, а тільки гарний, гарний, та й годі…

Я зітхнула і залишилась на місці. Вогонь ні на що не годиться. Халупу ним не збудуєш, дині смачнішою не зробиш, визрівання плодів на деревах не прискориш. Він не потрібний, це звичайнісінька дурість і марнота. Чоловік вислухає мене з презирством, кине щось образливе. Та для мене вогонь — не нікчемна річ. І я сказала: «О вогонь, я люблю тебе, витончене червоне створіння, бо ти гарний, і цього досить!» Мені захотілося притулити його до грудей, але я стрималася. А тоді виголосила ще одну істину, сама придумала, хоч вона так нагадувала першу, що я злякалась,— а раптом це плагіат: «Опечений Дослід боїться вогню».

Я знову взялася за діло і, наготувавши чималу купку вогненної пилюги, висипала її на жмутик сухої трави, щоб занести додому. Тепер у мене буде свій вогонь, і я гратимуся з ним. Та ось дмухнув вітер, трава підскочила й люто зашипіла на мене. Я випустила її з рук і кинулась навтіки. Озирнувшись, побачила, як голубий дух піднімається вгору, розростається, клубочиться, наче хмара, і відразу вигадала йому назву — дим! Хоч даю слово, раніше я ніколи не чула про дим.

Скоро іскристі жовті й червоні язики заблиснули крізь дим, і вмить я дала їм назву — полум’я — і знову згадала, хоч це було перше на світі полум’я. Воно залізало на дерева, розкішно спалахувало в глибині димової хмари, яка все більше розросталась, шугало з-за хмари, а я плескала в долоні, сміялася й танцювала, не тямлячи себе від радості. Все було таке нове і дивне, таке неймовірно прекрасне!

Він прибіг, зупинився, втупився очима в вогонь і довгий час не говорив ні слова. Тоді спитав, що це таке. Жаль, що поставив питання прямо. Тепер доведеться відповідати. І я відповіла. Сказала, що це вогонь. Може, його дратувала необхідність питати в мене про те, чого він не знає. Але то вже не моя вина. Я і не думала дратувати його. Він помовчав, потім запитав:

— Звідки він узявся?

Ще одне пряме запитання, яке так само потребувало прямої відповіді.

— Я зробила.

Вогонь усе віддалявся. Чоловік підійшов до краю обгорілої галявини, подивився на землю і спитав:

— Що це?

— Вуглини.

Він підняв одну, щоб краще роздивитися, але передумав і шпурнув вуглину на землю. Потім пішов геть. Його ніщо не цікавить.

А мене зацікавило. На землі залишився попіл — сірий, м’який, ніжний і гарний. Я відразу зрозуміла, що це попіл. І жарини. Їх я теж упізнала. Я знайшла свої яблука, вигребла їх з попелу і дуже зраділа — адже я ще така молода і апетит маю добрий. Та я була прикро вражена, бо яблука всі порепались. Але виявилося, що вони тільки на вигляд зіпсовані, а смакують краще за сирі. Вогонь — красивий; думаю, колись він приноситиме користь.

П’ятниця. Надвечір минулого понеділка я на мить знову його побачила, але тільки на мить. Чекала, що він похвалить мене за те, що я намагаюсь довести до ладу наші володіння. Я хотіла як краще і сил не жаліла. Та він невдоволено відвернувся й пішов. У нього була ще одна причина для невдоволення — я знову спробувала відмовити його відплавання у водоспаді. Тому що вогонь відкрив мені нове почуття,— зовсім нове і нітрохи не схоже на любов, сум чи інші відомі мені почуття. Це був страх. Жахливе почуття! Краще б я його не відкривала. Воно затьмарює життя, проганяє щастя, примушує дрижати, тремтіти, труситися.

Та чоловіка не вдалося відмовити. Він ще не знав, що таке страх, і не міг мене зрозуміти.

Уривок з щоденника Адама

Мабуть, я повинен пам’ятати, що вона дуже молода, зовсім дівчинка, і бути поблажливим. Її переповнює цікавість, енергія, жвавість. Світ для неї — чудо, дивина, таємниця, радість. Натрапивши на незнайому квітку, вони німіє від захоплення, пестить її, гладить, нюхає, щось до неї говорить і засипає її ласкавими іменами. Вона до безтями захоплюється кольорами. Коричневі скелі, жовтий пісок, сірий мох, зелене листя, голубе небо, перламутровий світанок, фіолетові тіні на горах, золоті острови хмар, що пливуть в океані багряного вечірнього неба, блідий місяць, що виглядає крізь подерті хмари, діаманти зірок, що виблискують у просторах всесвіту,— наскільки я розумію, жодна з цих речей не має практичної цінності, лише колір і велич. Та для неї цього досить, щоб утратити голову. Якби вона могла втихомиритись і хоч кілька хвилин посидіти спокійно, це було б утішне видовище. Мабуть, я із задоволенням дивився б на неї. Я певен цього, бо починаю розуміти, що вона надзвичайно мила істота — гнучка, струнка, зграбна, округла, доладна, спритна, граціозна. Одного разу, коли вона, біла, як мармур, осяяна сонцем, стояла на валуні, відкинувши назад голову та прикривши очі рукою, і спостерігала за польотом якогось птаха, я збагнув, що вона красива.

Понеділок, полудень. Коли на землі є хоч щось, що б її не цікавило, то мені про це не відомо. До деяких звірів я байдужий, для неї таких немає. Вони подобаються їй усі підряд, кожного з них вона вважає скарбом і кожного зустрічає з радістю.

Коли до нас причвалав велетенський бронтозавр, вона визнала його за цінне надбання, хоч я вирішив, що це лихо. Ось вам чудовий приклад розходження в наших поглядах на життя. Вона захотіла приручити бронтозавра, а я вважав за краще подарувати йому нашу ділянку і перебратися на інше місце. Їй здавалося, ніби його можна приручити ласкою. На це я зауважив, що пестунчик заввишки в двадцять один фут і завдовжки в вісімдесят чотири не зовсім доречний у домашньому господарстві. Навіть маючи найкращі наміри й не бажаючи причинити шкоду, він може сісти на нашу халупу й розчавити її; досить заглянути йому в очі, щоб зрозуміти, який він неуважний.

Все ж вона конче захотіла мати цю потвору і відмовилася розлучатися з нею. Вона вирішила завести молочарню і хотіла, щоб я допоміг подоїти бронтозавра, та я не погодився — надто ризиковано. Він був не зовсім тієї статі, а крім того ми не мали драбини. Тоді вона забажала їздити на ньому верхи і оглядати краєвид. Тридцять чи сорок футів хвоста лежало на землі, як стовбур поваленого дерева. Вона сподівалася вилізти по ньому на бронтозавра, та прорахувалася. Добравшись до стрімкого місця, скотилася вниз — хвіст був надто слизьким, і, якби я не підхопив її, вона б могла покалічитися.

Може, тепер вона заспокоїться? Ні. Тільки дослід здатний її переконати. Неперевірені теорії не в її дусі, вона їх не визнає. Мушу сказати, мені подобається її наполегливість, вона справляє на мене добрий вплив. Коли б ми більше часу проводили разом, я б міг перейняти цю рису для себе. У неї залишалася ще одна неперевірена теорія. Вона вважала, що коли б нам удалося приборкати цього велетня і потоваришувати з ним, ми могли б ставити його поперек річки й ходити по ньому, як по мосту. Він був уже достатньо приручений — принаймні так їй здавалося,— тому вона вирішила перевірити свою теорію. Але спроба не вдалась. Варто було поставити бронтозавра впоперек річки, як він виходив на берег і йшов за нею слідом, немов ручна гора. Як інші звірі. Вони всі за нею ходять.

П’ятниця. (Вівторок, середа, четвер і сьогодні — всі ці дні я його не бачила. Важка річ — самотність, але краще терпіти самотність, ніж бути небажаним гостем.

Я потребую товариства — по-моєму, я створена для спілкування,— тому й завела дружбу із звірами. Вони просто чарівні, мають лагідну вдачу і вишукані манери. Ніколи не сердяться, школи не натякають, що ти заважаєш, усміхаються і махають хвостами (ті, хто їх має), радо погоджуються на ігри, прогулянки, на все, що не запропонуєш. По-моєму, вони справжні джентльмени. Всі ці дні нам було так весело, що я геть забула про самотність. Яка там самотність! Навколо мене завжди рояться звірі, часом займаючи чотири-п’ять акрів — їх не злічити. А коли стоїш на скелі і оглядаєш це мінливе, строкате пухнасте море, яке виграє всіма барвами й виблискує проти сонця, вкрите смугами, наче хвилями, можна подумати, що це й справді море. Проте я знаю, що це не так. Цілі хмари друзів прилітають на крилах, здіймаючи справжню бурю. А коли сонце падає на цей пернатий безлад, спалахи всіх доступних уяві кольорів засліплюють очі.

Ми ходили в далекі подорожі, і я побачила чимало, майже весь світ. Отже, я перший мандрівник, і єдиний. Коли ми подорожуємо, це справді разюче видовище.

Для зручності я їду на тигрі чи леопарді, тому що в них м’які й округлі спини, на яких приємно сидіти, і тому що вони такі чарівні. Та коли шлях не близький або хочеться оглядати краєвид, я їду на слоні. Хоботом він піднімає мене до себе на спину, а злізти я вмію сама. Коли ми зупиняємося на стоянку, слон сідає, і я з’їжджаю вниз по його спині.

Всі птахи і тварини товаришують між собою, і між ними ніколи не виникає суперечок. Усі вміють говорити і намагаються розмовляти зі мною. Та, мабуть, це іноземна мова, бо я не розумію жодного слова. Зате вони часто розуміють, що кажу я, особливо собака і слон. Мені стає соромно. Бо це означає, що вони розумніші й займають вище положення. Це мене дратує, бо я сама хочу бути головним Дослідом і нікому не збираюся поступатись першістю.

Я вже багато чого навчилась. Тепер я освічена, не те що раніше. Тоді я була темна. І це мені дуже дошкуляло, бо скільки не придивлялася, ніяк не могла помітити, коли водоспад устигає вибігти назад на гору. Тепер це мене вже не хвилює. Я стежила за ним, поки зрозуміла, що вода ніколи не біжить угору, хіба тільки в темряві. І це справді так, бо озеро ніколи не висихає. Якби вночі вода не поверталася назад, воно б неодмінно висохло. Найкраще все перевіряти на дослідах. Тоді будеш знати. А коли покладатися на здогади, припущення та домисли, ніколи не станеш освіченим.

Деякі речі неможливо збагнути. Але ні здогадки, ні припущення не допоможуть цього зрозуміти. Ні, треба набратися терпіння і робити дослід за дослідом, поки не збагнеш, що ти не можеш чогось збагнути. Та це навіть чудово, бо світ таким чином стає набагато цікавішим. Життя було б нудним, якби відкривати було нічого. Намагатися відкрити і не відкривати так само цікаво, як намагатися відкрити і відкривати. Нічого цікавішого за це я не знаю. Секрет водоспаду був скарбом, поки я не розгадала його. Після того приємне хвилювання минуло, і я пізнала почуття втрати.

Дослід показав, що дерево не тоне у воді, так само як і сухе листя, пір’я та багато інших речей. Отже, скеля теж не повинна тонути. Але тут доводиться обмежитись самим знанням, бо довести це неможливо — поки що. Та я знайду спосіб — і тоді знову хвилювання зникне. Як сумно. Адже поступово, коли я розгадаю все, хвилювання зникне назавжди. А я так люблю хвилюватися! Минулої ночі ця думка не давала мені спати.

Спочатку я не могла збагнути, для чого створена, а тепер, здається, знаю: щоб розгадувати таємниці цього чудового світу, щоб бути щасливою і дякувати Творцеві, який все це придумав. Мабуть, я ще багато чого не знаю; я на це сподіваюся. Та якщо не квапитися, загадок вистачить не на один тиждень. Я на це теж сподіваюся. Підкидаєш пір’їну, і вона пливе в повітрі, а потім зникає з поля зору. А підкинеш грудку землі — і все навпаки. Вона завжди падає. Я кидала ще й ще, і завжди виходило одне й те саме. Цікаво, чому це так? Звичайно, вона не падає, але тоді чому так здається? Мабуть, це зорова ілюзія. Тобто, одна з цих речей — ілюзія. Не знаю, котра. Може, пір’їна, може, грудка. Я не можу довести, котра з двох речей обманює мої очі. Можу лише показати, що це робить одна з них. А ви вже самі вибирайте.

Спостерігаючи зорі, я дізналася, що вони не вічні. Бачила, як навіть найкращі з них танули і котилися з неба. Якщо може розтанути одна, то можуть розтанути всі. А якщо можуть розтанути всі, то вони всі можуть розтанути в одну ніч. Колись таке горе настане — я знаю. Тому кожну ніч сидітиму і дивитимуся на зірки, змагаючись зі сном, поки моїх сил. Я закарбую ці іскристі поля в своїй пам’яті, щоб потім, коли їх не стане, я могла уявити на чорному небі таку ж безліч цих чарівних вогників, щоб вони знову сяяли й двоїлися в моїх заплаканих очах.

Після гріхопадіння

Коли я згадую минуле, Сад видається мені сном. Він був прекрасний, незрівнянний, чарівний. Я втратила його і більше ніколи не побачу.

Я втратила Сад, але знайшла його, і я щаслива. Він щиро любить мене. Я люблю його всіма силами своєї пристрасної натури. Мабуть, так і повинно бути, раз я така молода. Коли я питаю себе, за що люблю його, то виявляється, що я цього не знаю, та й не дуже хочу знати. Гадаю, що така любов іде не від розуму, і її не пояснить навіть статистика, як любов до інших плазунів чи звірів. Мабуть, так і має бути. Деяких птахів я люблю за їхні пісні. Адама я люблю не за те, що він співає, зовсім ні. Що більше він співає, то менше мені це подобається. І все ж я прошу його співати, бо хочу навчитися любити все, що йому до смаку. Я певна, що навчуся, бо спочатку не могла терпіти його співу, а тепер можу. Від того співу молоко кисне, та дарма, я звикну й до такого молока.

Я люблю його не за розум, зовсім ні. Він не може відповідати за свій розум, він не сам себе створив. Він такий, яким його задумав Творець, і цього досить. У цьому задумі була вища мудрість, я це добре знаю. З часом його розум розвинеться, та, думаю, не відразу. Та й навіщо поспішати? Адам і так мене влаштовує.

Я люблю його не за ласкаве й уважне ставлення до мене, і не за його делікатність. Ні, тут йому якраз дечого бракує. Але він і так хороший і поступово виправляється.

Я люблю його не за працелюбність, зовсім ні. Гадаю, що він її не позбавлений; не знаю тільки, чому приховує від мене. Це єдине, що завдає мені болю. В усьому іншому він тепер зі мною відвертий і прямий. Певна, він більше нічого не приховує. Мене засмучує, що він таїться від мене, і часом думка про це не дає мені спати. Та я викину її з голови, щоб не затьмарювати щастя, яке вщерть сповняє мене.

Я люблю його не за освіченість, зовсім ні. Він самоук і справді знає багато, але не все.

Я люблю його не за лицарську вдачу, зовсім ні. Він доніс на мене, та я його не виню. По-моєму, це особливість його статі, а він не сам її створював. Звичайно, я б не донесла на нього — краще вмерти. Але це вже особливість моєї статі, яка не є моєю заслугою, бо свою стать я теж не сама створила.

То за що ж я люблю його? Мабуть, просто за те, що він чоловік.

В глибині душі він добрий, і я люблю його за це, та любила б і без цього. Навіть коли б він бив і ображав мене, я все одно любила б його. Впевнена. Мабуть, уся справа тут у статі.

Він сильний і красивий, і я люблю його за це, милуюся і пишаюся ним. Та я любила б його і так. Любила б некрасивим, любила б калікою. А якби довелося, працювала б на нього, була б його рабинею, молилася б за нього і не відходила б від його ложа до самої своєї смерті.

Так, мабуть, я люблю його просто тому, що він мій і що він чоловік. Іншої причини я не бачу. Мабуть, я сказала те, що є: така любов іде не від розуму, і її не пояснить навіть статистика. Вона приходить — ніхто не знає звідки — і її не збагнути. Та в цьому й немає потреби.

Така моя думка. Та я тільки жінка, яка перша замислилася над цим. Можливо, через брак знань і досвіду я в чомусь помилилася.

Через сорок років

Я молюся і прагну, щоб ми разом пішли з життя. Це прагнення житиме на землі вічно, і його відчуватиме серце кожної люблячої дружини, поки існує світ. Це прагнення назвуть моїм іменем.

Але якщо одному з нас судилося піти першому, я молюсь, щоб це була я. Бо він сильний, а я слабка. Він потрібніший мені, ніж я йому,— життя без нього — не життя. Хіба мені під силу таке випробування? Ця молитва теж безсмертна і здійматиметься до неба, поки існуватиме мій рід. Я перша дружина на землі і повторюсь в останній.

На Євиній могилі

Адам: Рай був там, де була вона.

Про перукарів

Переклав Дмитро Стельмах.

Усе на світі змінюється, крім перукарів, перукарських манер та перукарського оточення. Вони не міняються. Вкотре, зайшовши до перукарні, ви відчуваєте те саме, що відчуватимете до кінця своїх днів. Того ранку, як звичайно, я вирішив поголитись. Я вже підходив до дверей перукарні з боку Мейн-стріт, коли якийсь чолов’яга підійшов до них від Джонс-стріт,— як завжди. Я наддав ходи, та де там! Він проскочив на якусь мить раніше, і, ввійшовши, я побачив, що він сідає у єдине вільне крісло, яке обслуговував найкращий майстер. Отак завжди. Я присів, сподіваючись успадкувати крісло, яке належало кращому з двох інших перукарів,— бо він уже зачісував свого клієнта, а його товариш ще не приступив до масажу й намащування волосся. З неослабною цікавістю я стежив, як мої шанси то збільшувались, то зменшувались. А коли побачив, що № 2 наздоганяє № 1, моя цікавість переросла у занепокоєння. Коли ж № 1 зупинився на мить, відраховуючи новому відвідувачеві здачу за квиток до лазні і відстав від свого товариша, моє занепокоєння переросло у тривогу. Коли № 1 наздогнав суперника, і обидва одночасно стягнули рушники і стали струшувати пудру зі щік своїх клієнтів, готуючись вигукнути звичне: «Прошу!», я затамував подих у напруженому чеканні. Та коли у вирішальну мить № 1 затримався, щоб раз-другий провести гребінцем по бровах свого клієнта, я зрозумів, що він пасе задніх, і з обуренням вийшов з перукарні, не бажаючи потрапити до рук № 2. Мені бракує тієї завидної твердості, яка дозволяє сказати перукареві у вічі, що я зачекаю, поки звільниться його колега.

Через п’ятнадцять хвилин я повернувся до перукарні, сподіваючись, що тепер мені пощастить. Усі крісла, певна річ, були вже зайняті, а в черзі сиділо четверо чоловіків — мовчазні, похмурі, роздратовані. Вони страшенно нудилися, як завжди нудяться люди, що чекають своєї черги в перукарні. Я сів на старий диван, переділений кількома залізними поруччями, і став знічев’я читати рекламу і об’яви, що пропонували безліч шарлатанських засобів для фарбування волосся. Далі передивився заяложені наклейки на флаконах з лавровишневою водою,— вони належали постійним клієнтам; прочитав прізвища і запам’ятав номери на персональних приборах для гоління, що стояли в окремих шухлядках; вивчив розвішані на стінах дешеві, забруднені гравюри, де були зображені битви, перші президенти, султанші, що напівлежали в сластолюбних позах, і сакраментальна дівчинка, що примірює дідусеві окуляри; прокляв подумки невгамовного канарка і здатну довести до божевілля папугу, без яких не обходиться майже жодна перукарня. Після того я вибрав з купи торішніх ілюстрованих газет, що валялися на заляпаному столі посеред кімнати, найменш зачитані і завчив напам’ять силу усіляких нісенітниць про давно забуті події.

Та ось підійшла моя черга. Почулося довгождане: «Прошу!», і я потрапив до рук… № 2. Отак завжди. Я несміливо зауважив, що поспішаю, і перукар заметушився, ніби почув бозна-яку новину. Одним ривком він закинув мою голову назад і підклав під неї серветку. Потім загнав мені під комірець обидві п’ятірні и засунув рушник. Устромивши свої пазурі в моє волосся, він заявив, що мені конче треба підстригтись. Я відповів на те, що не збираюсь стригтись. Він провів повторне дослідження і сказав, що зачіска задовга, як на сьогоднішню моду. Краще трохи зняти, особливо на потилиці. Я відпарирував тим, що стригся лише тиждень тому. Він із сумнівом оглянув мою чуприну, а потім зневажливо поцікавився, хто ж це мене так підстриг. Я відрубав: «Ви!»,— примусивши його з’їсти облизня. Після цього він узявся збивати мильну піну, щохвилини зупиняючись, щоб розглянути своє відображення в дзеркалі, прискіпливо вивчити підборіддя чи уважно роздивитись якийсь прищик. Далі старанно намилив мені одну щоку і тільки-но зібрався намилити другу, як його увагу привернула бійка собак. Він підбіг до вікна і не відійшов, поки не додивився до кінця, програвши два шилінги іншим перукарям — бо заклався не за того собаку і тим справив мені неабияку приємність. Закінчивши намилювати, він заходився рукою втирати піну.

Щойно мій майстер почав правити на старій підтяжці бритву, як тут серед перукарів зайшла мова про якийсь дешевий бал-маскарад, на якому він учора ввечері, зодягнений у червоний батист і штучний горностай, зображував короля. Перукареві так подобались жартівливі натяки на якусь дівицю, яка не встояла перед його чарами, що він усіма способами намагався продовжити розмову, прикидаючись, ніби жарти товаришів його дратують. Тепер він ще частіше став оглядати себе в дзеркалі, врешті відклав бритву і надзвичайно старанно зачесав своє волосся, уклавши його перекинутою аркою на лобі, надав довершеності проділу на потилиці й змайстрував над вухами два симпатичних крильця. Тим часом піна у мене на обличчі висохла і в’їлася до самих печінок.

Нарешті він перейшов до гоління, вп’явшись пазурами в моє обличчя, щоб краще натягнути шкіру, штурхаючи і відкидаючи мою голову на всі боки в пошуках якнайзручнішого для роботи положення. Поки бритва торкалася менш чутливих місць, я ще сяк-так терпів, та коли він почав шкрябати, дерти і смикати моє підборіддя, у мене на очі набігли сльози. Мій ніс правив йому за кермо, яким він безцеремонно орудував, аби з руки було виголити всі закутки на моїй верхній губі. І тут завдяки деяким побічним доказам я відкрив для себе, що в його обов’язки входить чищення гасових ламп. Мені завжди кортіло дізнатися, хто це робить — власник закладу чи перукарі.

Щоб якось розважитися, я став гадати, де він поріже мене на цей раз, та не встиг я нічого придумати, як він полоснув мене по підборіддю. Він негайно став гострити бритву — міг би і раніше про це подбати. Я не люблю виголюватись гладенько й нізащо не дав би йому повторити всю процедуру з початку. Тому спробував переконати його відкласти бритву, жахаючись, що майстер знову уподобає підборіддя — найчутливіше місце на моєму обличчі, якого бритва не може торкнутись двічі, щоб не викликати подразнення. Але він запевнив мене, що лише пригладить невеличку шорсткість, і тієї ж миті пройшовся бритвою по забороненому місцю. Сталося те, чого я так боявся — наче по команді вискочило безліч дрібних і пекучих прищиків. Змочивши рушник лавровишневою водою, майстер приклав його до мого обличчя й надавав мені гидких лящів, неначе я все життя вмивався саме так. Потім ляснув мене кілька разів сухим кінцем рушника, і знову з таким виглядом, ніби я завжди утирався саме так, а не інакше. Проте перукар рідко поводиться з вами по-християнському. Далі, за допомогою рушника, він змочив порізане місце лавровишневою водою, присипав крохмалем, знову змочив лавровишневою водою і змочував би й присипав отак довіку, якби я не збунтувався і не почав благати, щоб він дав мені спокій. Тоді він напудрив мені обличчя, підсмикнув мене вгору, і, загнавши в мою чуприну п’ятірню, почав задумливо, наче граблями, водити нею по голові. Нарешті запропонував вимити голову шампунем, сказавши, що вже давно пора це зробити. На це я зауважив, що вимив її лише вчора, ще й дуже старанно. І знову дав йому з’їсти облизня. Тоді перукар порадив мені «Чудо-зачіску Сміта» і сказав, що охоче продасть флакончик. Я відмовився. Він почав розхвалювати парфуми «Ароматні радощі Джонса», рекомендуючи придбати їх. Я знову відмовився. Після того він спробував всунути мені якусь гидоту для чищення зубів власного виготовлення, а коли я ще раз відмовився, запропонував обмінятися ножами.

Зазнавши невдачі і цього разу, він знову заходився коло роботи: оббризкав мене з ніг до голови одеколоном, напомадив мені, незважаючи на всі мої протести, волосся, вишкріб і видер з корінням добру його половину, зачесав жалюгідні рештки, зробив проділ на потилиці та уклав на лобі незмінну перекинуту арку. Нарешті, зачісуючи мої ріденькі брови й щедро квацяючи їх помадою, він став перераховувати достойності свого чорно-рудого тер’єра вагою у шість унцій. Тут пробило дванадцяту годину — і я схаменувся, що мій поїзд відійшов п’ять хвилин тому. Майстер знову схопив рушник, злегка обмахнув ним моє обличчя, востаннє провів гребінцем по моїх бровах і весело вигукнув: «Прошу!»

Через дві години цей перукар спіткнувся на дорозі, і його вдарив грець. Завтра я за все помщуся — піду на його похорон.

Сполучені Штати Лінчування

Переклала Тамара Бочарова.

I

Отже, великий штат Міссурі знеславився! Декотрі його сини пристали до лінчувателів, а ганьба впала на нас усіх. Отій жменьці ми завдячуємо репутацією і прізвиськом: віднині й довіку для усього світу ми — «лінчувателі». Бо люди не думатимуть — вони до цього не звикли, вони звикли узагальнювати. Люди не скажуть: «Міссурійці вісімдесят років створювали собі репутацію поважних людей, а та сотня лінчувателів десь там, на околиці штату,— не справжні міссурійці: то ренегати». Ні, така думка ніколи не промайне в їхніх головах. Вони зроблять висновок з одного чи двох нетипових фактів і скажуть: «Усі міссурійці — лінчувателі». Люди нерозважливі, нелогічні, позбавлені відчуття пропорції. Цифри для них — ніщо, вони нічого їм не промовляють, не підказують розумних висновків. Люди, наприклад, твердитимуть, що Китай скоро неодмінно стане християнським, бо щодня дев’ять китайців приймають хрещення. А та обставина, що кожного дня в Китаї народжується тридцять три тисячі язичників, пройде повз їхню увагу, а вона ж зводить нанівець усі їхні аргументи. Люди скажуть: «У тому штаті є сто лінчувателів; отже, міссурійці — лінчувателі». Той важливий факт, що два з половиною мільйони міссурійців не є лінчувателями, не змінить людського присуду.

II

О Міссурі!

Ця трагедія сталася поблизу Пірс-Сіті, в південно-західній частині штату. В неділю пополудні молода біла жінка вийшла сама з церкви і невдовзі її знайшли убитою. Так, там є церкви. За моїх часів релігія на Півдні була глибша та поширеніша, ніж на Півночі, і відзначалася більшою мужністю і щирістю — такою, мені здається, вона й лишилася. Отже, молоду жінку знайшли вбитою. І хоча в тій місцевості чимало шкіл і церков, люди збунтувалися: лінчували трьох негрів (двоє з них були вже літні), спалили п’ять негритянських халуп, а тридцять сімей вигнали до лісу.

Я не спинятимусь на тому, що саме штовхнуло людей на цей злочин,— не в тім річ. Головне — з’ясувати, чи має право вбивця вершити суд самочинно? Питання просте й слушне. Коли доведено, що вбивця порушив прерогативу закону, помстившись за заподіяну йому кривду, тоді нема про що й говорити: його не виправдає і тисяча причин. Жителі Пірс-Сіті мали вагомі причини,— як свідчать деякі подробиці, навіть найвагомішу з усіх. Та це не має значення. Вони вирішили вершити суд самі, хоча за законами штату їхню жертву однаково повісили б, якби справу розглядав суд, бо в тій місцевості негрів мало, вони не займають високого становища й не можуть вплинути на присяжних.

Чому лінчування з його варварськими атрибутами стало в деяких частинах нашої країни найпопулярнішою помстою за так звані «звичайні злочини»? Чи не тому, що люди вважають це лиховісне й жахливе покарання переконливішим уроком і ефективнішим засобом залякування, ніж позбавлена зовнішнього ефекту страта через повішення, здійснена без свідків на тюремному подвір’ї? Безперечно, ті, хто при своєму розумі, так не думають. Навіть мала дитина в це не повірить. Вона знає: будь-яка незвичайна подія, що набула широкого розголосу, завжди викликає появу наслідувачів, адже в світі чимало неврівноважених людей, яких досить лише трішечки розворушити і вони втрачають рештки здорового глузду й починають робити таке, про що раніше й гадки не мали. Навіть мала дитина знає, що коли хто-небудь стрибне з Бруклінського мосту, інший неодмінно зробить те саме; коли хтось наважиться пропливти в бочці по Ніагарському водоспаду, іншому заманеться того ж таки; коли якийсь Джек Потрошитель заживе собі недоброї слави, вбиваючи жінок у темних провулках, він теж матиме послідовників; коли людина вчинить замах на короля і газети роздзвонять цю новину по всіх усюдах, царевбивці з’являться по всьому світу. Дитині відомо: досить лише негрові вчинити будь-який сенсаційний злочин або вбивство, як це сколихне інших негрів і викличе цілий ряд отих трагедій, яким суспільство так прагне запобігти. Кожен такий злочин у свою чергу потягне за собою ряд інших, і як наслідок перелік цих нещасть, замість зменшуватися, з року в рік зростатиме. Одне слово, дитина знає, що лінчувателі найгірші вороги своїх дружин, дочок, сестер. Відомо дитині й те, що закони, вигадані нами, роблять наслідувачами не тільки окремих людей, а й цілі громади. Лінчування, яке викликало багато пересудів, неодмінно спричинить інші лінчування — тут, там, усюди — і згодом обернеться на манію чи моду,— моду, яка поширюватиметься з кожним роком, охоплюючи, мов епідемія, штат за штатом. Лінчування досягли Колорадо, Каліфорнії, Індіани, а ось тепер — Міссурі! Цілком імовірно, що я доживу до тих часів, коли на Юніон-сквер, у Нью-Йорку, на очах у п’ятдесяти тисяч глядачів спалюватимуть негра, однак поблизу не буде жодного представника закону й правопорядку — ні шерифа, ні губернатора, ні поліцейського, ні священика.

Кількість лінчувань зростає. У 1900 році сталося на вісім лінчувань більше, ніж у 1899 році, а в нинішньому, очевидно, їх буде іще більше, ніж у минулому. Минуло трохи більше ніж півроку, а ми вже маємо вісімдесят вісім випадків лінчування, тоді як за весь минулий рік їх було сто п’ятнадцять. Особливо відзначилися чотири південних штати — Алабама, Джорджія, Луїзіана й Міссісіпі. Торік в Алабамі сталося вісім випадків лінчувань, у Джорджії — шістнадцять, у Луїзіані — двадцять і в Міссісіпі — двадцять,— тобто більше половини лінчувань у країні. З початку року в Алабамі вже зареєстровано дев’ять випадків лінчувань, у Джорджії — дванадцять, у Луїзіані — одинадцять і в Міссісіпі — тринадцять; знову ж таки понад половину загальної кількості лінчувань у всіх Сполучених Штатах. («Чікаго Трібюн»).

Напевно, дедалі частіші випадки лінчування пояснюються притаманним людині інстинктом наслідувати — цією і ще одною найпоширенішою людською вадою: страхом перед загальним осудом, небажанням привернути до себе увагу тим, що робиш не так, як усі. Ім’я цьому — Моральне Боягузтво, і воно — домінуюча риса вдачі 9999 чоловік з кожних десяти тисяч. Я не претендую на це відкриття, адже й найтупоголовіші з нас у душі знають, що так воно і є. Історія не дасть нам забути чи знехтувати цю найважливішу рису нашої вдачі. Історія постійно дошкуляє нам, нагадуючи, що відколи існує світ, усі повстання проти людської підлості й гніту розпочинались одним-єдиним сміливцем з десяти тисяч, а решта полохливо очікували й лише згодом, неохоче, приєднувалися до руху під впливом такої людини та її послідовників з інших десяти тисяч. Аболіціоністи це пам’ятають. Потай громадська думка вже давно була на їхньому боці, та кожен боявся заявити про це вголос доти, доки з якогось натяку здогадався, що сусід думає так само. Отоді зчинилася буча. Так буває завжди. Колись так буде і в Нью-Йорку й навіть у Пенсільванії.

Припускають — і запевняють! — нібито лінчування дає людям утіху — вони, мовляв, радіють нагоді побачити виставу. Та це неправда, весь наш досвід спростовує таке твердження. Жителі Півдня зроблені з того самого тіста, що й населення Півночі, а переважна більшість цих останніх — люди добропорядні й співчутливі. Їх украй вразило б таке видовище, і вони… пішли б на нього дивитись і вдавали б, ніби їм це подобається, якби вважали, що інакше викличуть невдоволення громади. Так уже ми створені — тут нічим не зарадиш. Інші тварини не такі, але й тут ми безсилі чим-небудь зарадити. Вони не знають, що таке Моральний Критерій, ми ж не можемо позбутися його, не можемо його продати, хай навіть за безцінь. Моральний Критерій підказує нам, що є добро… і як ухилитися від нього, коли воно не в моді.

Як я уже казав, гадають, нібито зграя лінчувателів має втіху від розправи, яку чинить. Звичайно, це неправда, в таке не можна повірити. Останнім часом уголос, не приховуючись, твердять — ви мали змогу не раз бачити це в пресі,— немовби досі ми неправильно тлумачили, що штовхає лінчувателів на самосуд: це, мовляв, не бажання помститися, а «просто звіряча жадоба спостерігати людські страждання». Якби було так, тоді людський натовп, що бачив пожежу в готелі «Віндзор», дістав би насолоду від тих страхіть, що діялися на очах. Та хіба ці люди втішалися? Ніхто не зважиться так подумати, ніхто не звинуватить їх у цьому. Багато хто ризикував життям, рятуючи чоловіків і жінок, які опинилися в небезпеці. Чому вони це робили? Тому що ніхто не засудив би їхніх вчинків. Ніщо їх не стримувало, і вони могли чинити так, як підказувало їм серце. То чому ж такі самі люди, зійшовшись до гурту в Техасі, Колорадо, Індіані, стоять і дивляться на лінчування, всіляко показуючи, ніби їм це до вподоби, хоч на серці в кожного тяжко й сумно? Чому ніхто ані порухом, ані словом не виявить свого протесту? Гадаю, тільки тому, що така людина залишилася б у меншості; кожний боїться викликати невдоволення свого сусіда — для звичайної людини це гірше за поранення чи смерть. Тільки-но стає відомо, що має відбутися лінчування, як люди запрягають коней і разом з дружинами та дітьми мчать кілька миль, щоб його побачити. А чи справді задля того, щоб побачити? Ні, вони бояться лишитися вдома: а що, мовляв, коли хтось помітить їхню відсутність, а потім кине в їхній бік якесь образливе слово? Оце вже схоже на правду, бо всі ми знаємо, як ми самі почуваємося під час таких вистав і як самі повелися б у таких обставинах. Ми не кращі й не хоробріші за інших, і нема чого це приховувати.

Який-небудь Савонарола* міг би самим лише поглядом приборкати й розігнати зграю лінчувателів. На таке здатні ще Мерілл та Белот1. Нема такої ватаги, яка б не завагалася при людині, відомій своєю безмежною хоробрістю. До того ж будь-яка зграя лінчувателів сама жде, щоб її розігнали, бо ви не знайдете там і десяти чоловік, котрі б не воліли бути в цей час десь в іншому місці, і вони, певна річ, там і були б, якби їм не бракувало сміливості. Ще хлопчиком я бачив, як один хоробрий чоловік підняв на глузи і розігнав цілий натовп; згодом, у Неваді, я був свідком того, як один відомий головоріз змусив двісті чоловік сидіти не поворухнувшись в охопленому полум’ям будинку, аж поки дозволив їм вийти. Відважний злодій сам-один пограбує цілий пасажирський поїзд, а якщо він сміливець тільки наполовину, то зупинить диліжанс і оббере його пасажирів.

Таким чином, лінчування можна викорінити ось як: у кожній громаді, що занедужала на цю хворобу, поселити по хоробрій людині, і нехай вона заохочує, підтримує і видобуває на світ божий глибокий осуд лінчування, що прихований — у цьому нема сумніву — в серці кожного. Тоді ці громади матимуть кращий приклад для наслідування, бо ж усім нам конче треба когось наслідувати. Але де знайти таких відважних людей? Оце справа складна. У всьому світі їх не більше трьох сотень. Якби йшлося тільки про фізично хоробрих людей, то все було б дуже просто — таких знайдеться сила-силенна. Коли Гобсон* оголосив, що йому потрібні сім добровольців, які пішли б за ним, по суті, на неминучу смерть, відгукнулися чотири тисячі чоловік — фактично весь флот. Тому що світ схвалив би їхній вчинок, і вони про це знали. Та якби Гобсонів план висміяли друзі й товариші, чия добра думка багато важить для матросів, він не набрав би й тих семи.

Ні, коли добре поміркувати, то цей план не годиться. Ми не маємо необхідної кількості сильних духом людей. Де взяти матеріал, з якого виковують відважних людей? Щодо цього ми надзвичайно бідні. У нас є лише ті два шерифи на Півдні, які… Та дарма, все одно цього замало для всієї країни, то нехай краще лишаються на своїх місцях і піклуються про власні громади.

Та якби ж ми мали ще хоча б три чи чотири отаких шерифи! Чи допомогло б це? Сподіваюся, що так. Адже всім нам треба кого-небудь наслідувати. З’явилися б інші відважні шерифи. Безстрашний шериф став би правилом, а на того, хто не був би таким, дивилися б з осудом, хоробрість на цій посаді стала б звичкою, відсутність її — ганьбою, так само як полохливість новобранця помалу змінюється на хоробрість. Тоді зникли б лінчування, зникли б здичавілі натовпи, і…

Все це так, але треба, щоб хтось почав. А де його знайти? Дати оголошення в газеті? Гаразд, спробуємо.

А тим часом — ось інший план. Давайте відкличемо американських місіонерів з Китаю і кинемо їх на боротьбу проти лінчування. Кожен з 1511 місіонерів щороку навертає до християнської віри по два китайці, тоді як щодня на світ з’являється 33 000 язичників. Отже, доведеться чекати понад мільйон років, поки кількість навернених зрівняється з кількістю народжених, і «христианізація» Китаю стане помітною для неозброєного ока. Оскільки ми маємо змогу запропонувати місіонерам таке саме широке поле діяльності, яке вимагає менших витрат і не меншої мужності, то чому б їм не повернутися додому й не спробувати щастя? Це було б і справедливо, і правильно. Всьому світу відомо, що китайці — народ чесний, порядний, працьовитий, добрий і таке інше. Дайте їм спокій, вони й так гарні люди. Крім того, майже кожен навернений ризикує заразитися нашою цивілізацією. Ми повинні все добре зважити, перше ніж ризикувати. Бо досить зробити Китай цивілізованою країною — і назад вороття вже не буде. Раніше ми про це не думали, то подумаймо тепер. Наші місіонери переконаються, що в нас є для них справді широке поле діяльності— не тільки для 1511, а й для 15 011. Нехай прочитають отаку телеграму й поміркують, чи може це зрівнятися з тим, що вони мають у Китаї. Телеграма з Техасу:

Негра підтягли до дерева й повісили. Тоді накидали під ним дров та соломи й розпалили велике вогнище. Потім хтось зауважив, що не можна допустити, щоб негр сконав так швидко. Його зняли, а тим часом кілька чоловік подалися до Декстера, милі за дві, по гас. Багаття облили гасом і тим скінчили діло.

Ми благаємо місіонерів повернутися додому й зарадити нам у нашій біді. Патріотизм зобов’язує їх до цього. Наша країна тепер у гіршому становищі, ніж Китай. Місіонери — наші співвітчизники, і батьківщина в цю тяжку для неї годину просить у них допомоги. Вони знають, що робити, наш народ — не знає. Вони звикли до знущань, глузувань, образ і небезпек, наш народ до цього незвичний. Їм властиве мучеництво; тільки людина, здатна на мучеництво, зможе протистояти зграї лінчувателів, налякати її і розігнати. Місіонери можуть врятувати свою батьківщину. Ми благаємо їх повернутися і врятувати її. Ми просимо прочитати телеграму ще й ще раз, уявити собі цю картину і тверезо обміркувати її, потім помножити на 115, додати 88, тоді поставити ці 203 людські смолоскипи так, щоб навкруг кожного лишилося 600 футів вільного простору, де змогли б розміститися 5 000 глядачів, християн-американців — чоловіків, жінок і дітей, юнаків і дівчат. Для більшого ефекту нехай вони уявлять, що це відбувається вночі; пагорб, де стоять стовпи, полого здіймається вгору, так що можна осягнути оком і усю низку вогнищ з охопленої полум’ям людської плоті, яка тягнеться на двадцять чотири милі. (Якби ми розташувати ці вогнища на рівнині, то через опуклість земної поверхні кінець низки сховався б за горизонтом). Отоді, коли все буде підготовлено, коли настане ніч і западе урочиста тиша,— не повинно бути жодного звуку, хіба що тихий стогін нічного вітру та приглушені схлипування жертв,— нехай усі ці облиті гасом похоронні вогнища, які сягають ген-ген аж до обрію, спалахнуть одночасно, і нехай полум’я разом із пронизливими криками передсмертних мук здійметься до неба, до престолу всевишнього.

Глядачів зійшлося більше ніж мільйон, світло багать вихоплює з темряви невиразні обриси шпилів п’яти тисяч церков. О добрий місіонере, о співчутливий місіонере, покинь Китай, повертайся додому і наверни цих християн!

Я вірю: коли щось і спинить епідемію кривавих шаленств, то це — безстрашні люди, здатні без вагань стати перед натовпом; такими люди стають лише поряд з небезпекою, загартовуються у боротьбі з нею, тому знайти їх, найімовірніше, можна серед місіонерів, які набували досвіду в Китаї протягом останніх одного чи двох років. У нас повно роботи для них і ще для багатьох сотень і тисяч таких, як вони, і поле для їхньої діяльності з дня на день розширюється. Чи знайдемо ми таких? Можна спробувати. Серед 75 мільйонів мають бути ще Мерілли й Белоти, а за законами, які ми самі вигадали, кожен приклад пробуджуватиме поснулих лицарів одного з ними великого ордену й висуватиме їх на передній край боротьби.

Щодо патріотизму

Переклав Юрій Латко.

В Америці, якщо ви обираєте собі релігію згідно з вимогами власного сумління, то вам нема чого турбуватися про те, чи влаштовує ваш вибір іще когось, чи ні.

В Австрії та деяких інших країнах справа поставлена інакше. Там держава вирішує, яку вам сповідувати віру, а ви в цьому питанні права голосу позбавлені.

Патріотизм — та сама релігія: це любов, шана до своєї країни, вірність її прапору, готовність терпіти злигодні задля її честі та розквіту.

В абсолютних монархіях готовий до вживання патріотизм підданим постачається від трону. В Англії та Америці готовий до вживання патріотизм постачають громадянам політики та газетярі.

Сформований таким чином патріот — спільний витвір політиків і газетярів — частенько гидує вживати запропоновану йому страву, проте ковтає її і силкується будь-що втримати у шлунку. Блаженні сумирні.

Іноді на початку якоїсь нікчемної політичної катавасії йому так і кортить обуритись, але не такий він дурний, щоб на це зважитися. Він знає, що його заскочить на гарячому творець — творець його патріотизму,— багатослівний, непослідовний шестидоларовий помічник редактора місцевої газетки, який назве його зрадником і роздзвонить про це за допомогою друкованого слова всім читачам. А то вже не абищо! Доводиться мовчки тремтіти, підібгавши хвоста. Нам відомо,— і читачеві теж,— як два чи три роки тому* дев’ять десятих людських хвостів у Англії та Америці займали саме таке положення. Тобто, дев’ять десятих патріотів у Англії та Америці стали зрадниками з остраху, що їх назвуть зрадниками. Хіба не так? Ви ж знаєте, що так. Ото комедія!

Проте, нікому це не видалося смішним. Людина рідко — дуже рідко — перемагає у боротьбі з тим, до чого її схиляє пропаганда,— надто вже нерівні сили. Роками, а може, й споконвіку, пропаганда в обох країнах (Англії та Америці) була смертельним ворогом незалежної політичної думки. Вона вперто не бажала визнавати патріотизм, що його творить сама особа, патріотизм, до якого ця особа дійшла власним розумом і який перевірила та випробувала у горнилі власного сумління. І що ж? Вийшло щось на зразок залежалого товару, який купують із третіх рук. Патріот не мав уявлення, як, коли й звідки виникли його переконання. Та це його мало обходило, поки він був заодно з тими, хто, як йому здавалося, становив більшість. Адже тільки це важливо, безпечно і зручно. Як ви гадаєте, чи серед ваших знайомих можна знайти хоча б трьох, які мають підстави вибрати саме свій вид патріотизму і можуть обгрунтувати свій вибір? Краще не перевіряйте, бо розчаруєтесь. Напевне з’ясується, що кожен здобув свій патріотизм із спільного корита і не брав ніякої участі в приготуванні насипаного туди варива.

Пропаганда здатна творити чудеса. Вона підбурила американців на виступ проти Мексіканської війни*, а потім схилила їх до згоди з тим, що вважалося за думку більшості (патріотизм більшості — то звичний патріотизм!) — до участі в цій війні. До початку Громадянської війни пропаганда змушувала Північ байдуже ставитися до рабства і співчувати інтересам рабовласників; в інтересах рабовласників вона змусила Массачусетс зайняти ворожу позицію щодо федерального прапора; вбачаючи в ньому прапор розколу, Массачусетс не погодився здійняти його над своїм капітолієм. Згодом, поволі, пропаганда схилила цей штат на інший бік, і його жителі з гнівом кинулися на Південь, щоб воювати під тим самим прапором проти тих самих інтересів, які вони раніше відстоювали.

Для пропаганди немає нічого неможливого. Їй підвладні будь-який зліт і падіння. Вона може аморальне подати як моральне, а моральне — як аморальне; може знищити принципи і відродити їх, може принизити ангелів до простих смертних і простих смертних піднести до ангелів. І будь-яке з цих чудес пропаганда може зробити за якийсь рік, навіть за півроку.

А коли так, то можна ж виховати в людях здатність самим творити свій патріотизм, плекати його власним розумом і серцем, не підкоряючись ніякому зовнішньому впливові. Можна виховати людей такими, щоб вони не ставали патріотами з принуки, як ото сповідують свою релігію австрійці.

Російська республіка*

Переклав Дмитро Стельмах.

Якщо ми можемо створити в Росії таку республіку, яка б дала пригнобленому народові царської імперії той самий ступінь свободи, яким користуємося ми, то візьмімось за це й допоможемо створити її. Немає потреби обговорювати методи, за допомогою яких можна досягти цієї мети. Добре, якщо збройну боротьбу на деякий час буде відстрочено чи відвернено, але якщо вона розпочнеться…

Я всім серцем співчуваю рухові за визволення країни, що розгорнувся в Росії. Я певен, що він увінчається успіхом, і він заслуговує цього. Будь-який подібний рух заслуговує схвалення та найсерйознішої і одностайної підтримки з нашого боку; а така відозва про збір коштів, про яку говорив тут містер Хантер, відозва, виповнена справедливим і глибоким змістом, має отримати від усіх нас і від кожного зокрема беззастережну підтримку. Кожний, чиї пращури жили в цій країні, коли ми прагнули скинути ярмо тиранії, повинен співчувати тим, хто зараз намагається здійснити те саме в Росії.

Проведена мноюпаралель лише показує, що несуттєво, чи це ярмо жорстоке, чи ні: люди, в жилах яких тече червона, гаряча кров, не можуть миритись із тиранією і завжди прагнуть її скинути. І якщо ми станемо всім серцем підтримувати цю справу, Росія буде вільною.

Приборкання велосипеда

Переклав Валентин Корнієнко.

I

Обміркувавши все гаразд, я вирішив, що дам собі раду. Купив сулію свинцевої примочки та велосипед і повернувся додому з інструктором, який мав пояснити мені, що й до чого. Ми усамітнились на задвірку і взялися до діла.

Мій велосипед був, сказати б, не дорослий огир, а від сили жеребчик — дюймів п’ятдесяти, з укороченими педалями і грайливий, як усякий жеребчик. Інструктор стисло виклав суть справи, тоді осідлав його і трохи проїхався, щоб показати, яка немудряща це штука. Він сказав, що навчитися зіскакувати, либонь, найважче, тож ми залишимо це наостанок. Але він помилився. На його подив і радість, виявилося, що йому досить посадити мене на машину й відійти осторонь, а зіскочу я сам. Я зіскочив з нечуваною швидкістю, дарма що не мав ані крихти досвіду. Стоячи з правого боку, він підіпхнув машину, і ми всі загриміли додолу: спершу він, на нього я і зверху велосипед.

Ми оглянули машину — хоч би тобі де прим’ятина! Це було майже неймовірно. Та інструктор запевнив мене, що так воно і є. Новий огляд велосипеда підтвердив його слова. Я починав пересвідчуватися, що ця річ має напрочуд міцну конструкцію. Ми приклали до синців свинцеву примочку і почали все спочатку. Інструктор підпихав цього разу зліва, а я зіскочив управо, тому наслідок був той самий.

Машина лишилась неушкоджена. Ми ще раз примочили синяки і почали все спочатку. Цього разу інструктор обачно розташувався ззаду, і все ж я примудрився звалитися на нього знову — разом з велосипедом.

Він нетямився від захоплення і заявив, що це просто надприродно: машина в чудовому стані — ніде ані подряпинки і хоч би тобі де розхиталася. Примочуючи забиті місця, я зауважив, що це справді дивовижно, а він відповів, що коли я ближче познайомлюся з цим залізним павуком, то зрозумію, що понівечити його може хіба динаміт. Він покульгав на своє місце, і ми спробували ще раз. Тепер інструктор вибрав позицію осторонь і підкликав мого слугу підштовхувати машину ззаду. Ми розвинули чудову швидкість, відразу ж наїхали на цеглину, я дав сторчака через кермо інструкторові на спину і побачив, як машина пурхає у повітрі, заслоняючи від мене сонце. Ще добре, що велосипед упав на нас: це пом’якшило удар, і він лишився цілий.

Через п’ять днів я оклигав, мене повезли до лікарні, і я застав там інструктора — в досить уже стерпному стані. Не минуло й тижня, як я був здоровісінький. Я пояснюю це тим, що завжди завбачливо зіскакував на щось м’яке. Дехто рекомендує перину, а по-моєму,— інструктор зручніше.

Нарешті інструктор виписався з лікарні й привів із собою чотирьох асистентів. Це була непогана думка. Вони вчотирьох тримали елегантну машину, поки я вилазив на сідло, тоді шикувалися в колони й марширували обабіч мене, а інструктор підпихав ззаду; зіскочити мені допомагала вся бригада.

Велосипед, як то кажуть, виписував кренделі, і то дуже неприємно. Щоб утриматися в сідлі, від мене вимагалося багато всякої всячини і завжди щось просто-таки суперечне природі. Суперечне моїй природі, але не законам природи. Іншими словами, коли від мене щось вимагалося, моя натура, звички, виховання спонукали мене діяти так-то й так-то, а якийсь непохитний і незнаний мені закон фізики вимагав поводитися якраз навпаки. Я зрозумів, як безглуздо й зовсім неправильно виховувалося моє тіло досі. Воно захрясло в неуцтві, воно не знало нічогісінько, що було б корисне. Скажімо, якщо я відчував, що падаю праворуч, то, цілком зрозуміло, викручував кермо ліворуч, а отже, порушував один із законів природи і летів сторч головою. Закон вимагав діяти навпаки: куди падаєш, у той бік і повертай переднє колесо. Коли вам таке кажуть, повірити буває важко. І не тільки важко — неможливо: це суперечить усім вашим уявленням. Не легше й виконати те, що вам кажуть, коли ви все-таки повірили. Тут не допомагає ні віра, ні знання, ані найпереконливіші докази — ви не послухаєтесь ради і тепер, не силуйте себе і не вмовляйте. Не послухаєтесь, аж поки на перший план не виступить розум: він навчає тіло розлучитися з давніми звичками й засвоїти нові.

З кожним днем учень помітно посувається вперед. На кінець кожного уроку він знає, що дещо опанував, а також і знає, що набуте назавжди залишиться при ньому. Це вам не те, що вивчати німецьку мову, де ви тридцять років блукаєте навпомацки, а коли вже думаєте, що вхопили бога за бороду, вам підкладають умовний спосіб — і від усіх ваших знань лишається пшик. Ні, тепер я бачу, в чому лихо з німецькою мовою: з нею не можна беркицьнутись і набити собі гулю. Це мимоволі змусило б узятися до діла впритул. І все ж, як на мене, єдино правильний і надійний спосіб вивчити німецьку мову — це вивчати її за велосипедним методом. Тобто, взятися до одного якогось паскудства і не злазити з нього, доки не вивчиш, а не переходити до нового, залишивши перше на півдорозі.

Коли ви настільки опанували їзду на велосипеді, що можете сяк-так утримувати його в рівновазі, рухати вперед і повертати, постає нове завдання — навчитись на нього сідати. Ви робите це так: хапаєтесь обіруч за кермо, ставите ліву ногу на педаль і стрибаєте на другій нозі за велосипедом. Почувши команду, спираєтесь лівою ногою на педаль, а права нерішуче й непевно зависає у повітрі; налягаєте животом на сідло і падаєте — вже в який бік доведеться. Головне, що падаєте. Потім підводитесь і повторюєте все спочатку, знову, знову й знову.

Через якийсь час ви навчаєтеся зберігати рівновагу й правувати, не видираючи керма з м’ясом. (Я кажу «кермо», бо це таки кермо, «ручний руль» — невдала описова форма). Отож ви котите машину вперед, тоді стаєте на педаль, з деяким зусиллям заносите праву ногу через сідло, нарешті сідаєте, переводите дух — і тут вас зненацька кидає праворуч, потім ліворуч — і ви знову долі.

Але невдовзі ви вже не зважаєте на падіння і помалу звикаєте зіскакувати на землю більш-менш певно. Шість спроб, шість падінь — і ви досягаєте досконалості. Тепер ви вже спритно потрапляєте в сідло і залишаєтеся там — якщо, звісно, дозволяєте своїм ногам теліпатися в повітрі, даючи тим часом спокій педалям, бо якщо зразу впіймати їх ногами, ви знову летите сторчголов. Незабаром навчаєтеся спершу вирівнювати велосипед, а вже потім ставити ноги на педалі; тоді мистецтво — сідати на велосипед, вважайте, опановане остаточно. Ще трохи практики, і все відбувається легко і просто, хоч глядачі мають попервах триматися осторонь, кроків за п’ять-десять від вас, якщо ви нічого не маєте проти їхньої присутності.

Тепер ви дозріли до того, щоб зіскакувати за власним бажанням, бо протилежний спосіб ви вже засвоїли. Розказати, як це робиться? Дуже просто. Тут не треба багато слів, та й вимагається мало. Зрештою, мабуть, неважко опустити ліву педаль, аж поки нога не випростається, повернути колесо ліворуч і зіскочити, як зіскакують з коня. На словах це, звісно, легко. Коли б так на ділі. Не знаю, чому, але на ділі воно зовсім не так. Незважаючи на всі ваші намагання, вам однаково не вдасться зіскочити, як з коня, і ви гепнете на землю, ніби щойно вискочили з вікна охопленого полум’ям будинку. І за кожним разом ви робите з себе посміховисько.

II

Протягом восьми днів мене вчили їздити щодня по півтори години. Нарешті, після двадцяти годин практики моє навчання було закінчене, сказати б, начорно. Мені оголосили, що тепер я зумію кататися на власному велосипеді без сторонньої допомоги. Здавалося просто неймовірним, як швидко виробились у мене навики. Щоб навчитися верхової їзди хоча б начорно, треба куди більше часу!

Правда, я міг би навчитися і без учителя, але це було ризиковано: я від природи незграба. Самоук рідко знає щось до пуття, він не знає і десятої частини того, що знав би, працюючи з учителем. Крім того, всякий самоук — хвалько, який вводить у спокусу інших легковажних людей. Дехто гадає, що нещасливі випадки у нашому житті, так званий «життєвий досвід», дають якусь користь. Хотів би я знати, яким чином? Зроду не чув, щоб хоч один з таких випадків повторився двічі. Вони завжди не схожі один на одного і захоплюють там, де їх ніколи не сподіваєшся; якщо особистий досвід чогось вартий у виховному розумінні, то кого-кого, а Мафусаїла тут уже, здається, не переплюнеш. І все-таки, якби старий ожив, він, мабуть, насамперед ухопився б за електричний дріт, і його скрутило б у три погибелі. Тим часом далеко розумніше й безпечніше для нього було б спочатку спитати в когось, чи можна братися за дріт. Але йому б таке не сподобалося — він із тих самоуків, що звіряються на досвід; він волів би розібратися у всьому сам. І він виніс би для себе науку: скарлючений у три погибелі патріарх ніколи не торкнеться електричного дроту. Звичайно, це пішло б йому на користь, завершивши й доповнивши його виховання,— аж поки одного чудового дня йому заманулося б потрусити бомбу з динамітом, щоб дізнатися, яка вона всередині.

Але ми відбігли від теми. В усякому разі, візьміть собі вчителя — це заощадить багато часу та свинцевої примочки.

Перш ніж остаточно мене покинути, інструктор поцікавився моєю фізичною підготовкою, і я мав приємність повідомити його, що вона в мене нікудишня. Він зауважив, що через цей недолік мені попервах важкувато буде їхати під гору, але додав, що велосипед швидко розвине в мені силу. Різниця між його мускулатурою та моєю була досить помітна. Він хотів подивитися на мої м’язи, і я показав йому один зі своїх біцепсів — найкраще, чим міг похвалитися. Він трохи не зареготав і мовив:

— У вас не біцепс, а капшук, марна річ його напружувати, пальці в ньому так і грузнуть; у темряві його можна сплутати з устрицею в мішку.— Певно, я мав засмучений вигляд, бо він провадив далі підбадьорливо: — О, пусте, не переймайтесь так; незабаром ваш біцепс нічим не відрізнятиметься від закам’янілої нирки. Тільки практикуйтесь і далі, катайтеся щодня — і все буде гаразд.

З цими словами він пішов геть, і я вирушив одинцем шукати пригод. Насправді, вам не треба їх шукати, це я так, для красного слівця,— вони вас знаходять самі.

Я вибрав безлюдну, наче в неділю, вуличку завширшки ярдів тридцять. Я розумів: вуличка для мене тіснувата, але розважив, що коли бути пильним і ощадливо використовувати простір, протиснутися крізь неї можна.

Звичайно, сісти на машину було непросто — доводилося діяти на свій страх і ризик, без моральної підтримки, без співчутливих інструкторових слів: «Добре, ось тепер правильно, так-так, не спішіть, чудово. Ну ж бо веселіше! Вперед!»

А втім, підтримка все-таки знайшлася. Це був хлопчак, що сидів на паркані й гриз грудку кленового цукру.

Він пожирав мене очима й так і сипав порадами. Коли я гепнувся вперше, він зауважив, що на моєму місці попідмощував би собі подушки. За другим разом хлопчак порадив мені спершу повправлятися на триколісному велосипеді. А коли я гримнув утретє, він засумнівався, чи всидів би я на возі. Нарешті я сяк-так утримався в сідлі й незграбно покривуляв дорогою, перехитуючись з боку на бік і займаючи майже всю вулицю. Дивлячись на мої повільні, недоладні рухи, хлопчак сповнився презирства й заволав:

— Людоньки! Оце жене так жене!

Потім він зліз з паркана й поплентав тротуаром, усе ще спостерігаючи за мною і коли-не-коли кидаючи ущипливі зауваження. Незабаром він зійшов на бруківку й пішов слідом за мною, не відстаючи ні на крок. Мимо проходила дівчинка, тримаючи на голові пральну дошку. Вона захихотіла й збиралась уже щось сказати, але хлопчак зауважив докірливо:

— Дай йому спокій — він їде на похорон.

Я знав цю вулицю не один рік, і мені вона завжди здавалася рівнісінькою, але, на мій подив, велосипед довів, що це далеко не так. Велосипед у руках новака навдивовижу чутливий. Він показує найтонші й найнепомітніші зміни рівня; він відзначає підйом там, де ваше нетреноване око його й не підозрювало; він відзначає найменший ухил, по якому тільки може збігати вода. Підйом був ледь помітний, а я рухався на превелику силу, шарпався, пихтів, обливався потом і все ж, незважаючи на всі мої труди, машина зупинялася трохи не щохвилини. Тоді хлопчак кричав:

— Так, так. Відпочинь, спішити нікуди. Однаково без тебе похорон не почнеться.

Каміння було для мене сущою карою. Найменший камінчик наводив на мене панічний страх. Я наїжджав на будь-який камінь, навіть найдрібніший, щойно пробував його об’їхати, а не об’їжджати його я не міг. Та це й природно. Не збагну чому, але в кожному з нас сидить щось осляче.

Нарешті я доїхав до кінця вулички, і треба було повертати назад. Не бозна-яка приємність робити це вперше самостійно, та й шансів на успіх майже ніяких. Певність у своїх силах швидко випаровується, вас опановують всілякі похмурі передчуття, кожен м’яз застигає в напрузі, ви починаєте обережно, повільно описувати криву. Але ваші нерви розходилися, душа не на місці, і крива швидко перетворюється на конвульсивні, небезпечні для життя вихиляси. Раптом нікельований кінь закушує вудила і лізе просто на бровку тротуару. Тут уже не допомагають ні ваші благання, ні всі ваші зусилля звернути на бруківку. Серце ваше завмирає, дихання переривається, ноги забувають крутити педалі — і ось уже вас відокремлюють від тротуару якихось два фути. Настає вирішальна мить, остання можливість урятуватися. Певна річ, тут усі інструкції миттю вилітають з голови, і ви повертаєте колесо від тротуару, а не до нього, як годилося б, і простягуєтесь на весь зріст на цьому негостинному, закутому в граніт березі. Таке вже моє щастя: все це я випробував на собі. Я виліз з-під неушкодженого велосипеда й сів на тротуар лічити синці.

Потім рушив назад. Аж гульк — назустріч фермерський віз із капустою. Якщо чогось бракувало, щоб довести до досконалості моє мистецтво керувати велосипедом, то саме цього. Фермер з возом займав усю середину вулички, й обабіч воза лишалося якихось чотирнадцять-п’ятнадцять ярдів для проїзду. Я не міг йому крикнути — початківцеві не можна кричати: тільки-но він розтулить рота — він пропав — уся його увага має бути зосереджена на велосипеді. Але в цю жахливу хвилину хлопчак прийшов мені на виручку, і цього разу я був йому дуже вдячний. Він пильно стежив за поривчастими й натхненними рухами мого велосипеда й відповідно сповіщав фермера:

— Ліворуч! Звертай ліворуч, а то цей віслюк тебе переїде!

Фермер почав звертати.

— Ні, ні, праворуч, праворуч, кажу! Стій! Не туди! Ліворуч! Праворуч! Ліворуч, праворуч, ліворуч, пра… Стій, де стоїш, а то тут тобі й гаплик!

В цей час я саме врізався в коня з правого борту й звалився разом з велосипедом.

— Чортова душа! — загорлав я.— Чи тобі повилазило? Не бачив, що я їду?

— Бачити я бачив, але звідки мені було знати, куди ви їдете. Хто ж міг це знати, га? Самі ви хіба тямили, куди їдете? Що ж я міг зробити?

Його слова не були позбавлені глузду, і я великодушно з ним погодився. Я сказав, що, звичайно, винен не тільки він один, винен і я теж.

Через п’ять днів я досяг таких блискучих успіхів, що хлопчак не міг за мною угнатися. Довелось йому знову злазити на паркан і здаля дивитись, як я падаю.

В одному кінці вулички було кілька невисоких кам’яних сходинок, на відстані ярда одна від одної. Навіть уже пристойно кермуючи, я так боявся цих сходинок, що завжди наїжджав на них. Падіння, спричинені ними, були найдошкульніші з усіх, що будь-коли спіткали мене на цій вуличці, якщо не рахувати падінь, спричинених собаками. Я чув, що, мовляв, і найвправнішому велосипедистові не вдасться переїхати собаку: той неодмінно вислизне з-під коліс. Може, воно й правда; але, по-моєму, він саме тому не може переїхати собаку, що ставить собі таку мету. Я ніколи й гадки не мав переїжджати якогось собаку. А проте жоден із собак, що траплялися мені назустріч, не уникав цього лиха. Різниця тут, погодьтеся, неабияка. Якщо ви намагаєтесь переїхати собаку, він зуміє ухилитися, та якщо ви хочете його об’їхати, він уже не зуміє правильно розрахувати і відскочить не туди, куди треба. Отак завжди й було зі мною. Наїду як не на воза, то на собаку, що приблукає подивитися на мої вправляння з велосипедом. Собаки залюбки спостерігали за мною: в тутешніх околицях для них було так мало розваг. Що вже я поповчився обминати собак, але нарешті здолав і цю премудрість!

Тепер я їду куди хочу, й коли-небудь підстережу цього клятого хлопчиська й переїду його, як він не виправиться.

Купіть собі велосипед. Не пошкодуєте, якщо залишитесь живі.

Не ввійшло до книжки «Пішки по Європі», оскільки виникла підозра, що деякі подробиці в оповіданні перебільшені, а інші неправильні. Я не встиг довести безпідставність цих обвинувачень, і книжку віддали до друку (М. Т.).

(обратно) Ендрю Джексон (1767—1845) — сьомий президент США (1828—1836).

(обратно) Деніел Уебстер (1782—1852) — американський державний і політичний діяч, мав славу неперевершеного оратора.

(обратно) Оповідання «Як виводити домашню птицю» написано у формі відкритого листа Товариству курководів Нью-Йорка, яке обрало Твена своїм почесним членом.

(обратно) «…залишалися вдома на молитву» — слова з поеми «Покинуте село» англійського письменника Олівера Голдсміта (1730—1774).

(обратно) Блекстон Вільям (1723—1780) — англійський юрист і громадський діяч, автор широко відомих «Коментарів до законів Англії».

(обратно) Вампум — намиста, пояси та інші прикраси з нанизаних на пасма ниток бісеринок у індіанців; також засіб для передачі відомостей.

(обратно) …від Альфи до Омахи.— Пародія на вираз «від альфи до омеги». Альфа і Омаха — міста в США.

(обратно) Файв-Пойнтс — нью-йоркські нетрі в районі Бауері.

(обратно) Поль Прай — лінивий, настирливий парубок, який весь час втручається в чужі справи, персонаж однойменної комедії англійського драматурга Джона Пуля (1786—1872).

(обратно) Хенді Енді — персонаж з однойменного роману англійського письменника Семюела Ловера (1797—1868), нездара і невіглас.

(обратно) «Панч» («Петрушка») — популярний англійський сатиричний журнал, видається з 1841 р.

(обратно) Йєльський університет — один з найстаріших вищих навчальних закладів США; заснований 1701 р. в м. Нью-Хейвен (штат Коннектікут).

(обратно) Крибедж — популярна в Англії гра в карти; також назва спеціальної дощечки, на якій відмічається рахунок.

(обратно) Аарон Барр (Берр) (1756—1836) — американський політичний діяч, віце-президент США (1801—1805).

(обратно) Барнем Фінеас Тейлор (1810—1891) — американський антрепренер, власник популярної в США трупи «Цирк Барнема та Бейлі».

(обратно) Вандербільт Корнеліус на прізвисько «Комодор» (1794—1877) — американський капіталіст, мультимільйонер; слово «вандербільт» в сучасному американському вжитку означає зухвалий і цинічний багатій.

(обратно) …затіявши якусь махінацію з акціями «Ері».— 1867 р. залізничні магнати Джей Гулд і Джеймс Фікс придбали залізницю від однойменного озера до річки Гудзон на півночі США; вже наступного року між ними і К. Вандербільтом почалася жорстока «війна» за контроль над пакетом акцій цієї залізничної компанії.

(обратно) Астори — родина американських мільйонерів, якій належало понад 700 прибуткових будинків у Нью-Йорку.

(обратно) Дагомейський царьок.— У XVII—XIX ст. Дагомея була типовою для Африки того часу монархічною деспотію. 1893 р. Дагомея була перетворена на французьку колонію; з 1960 р.— республіка Бенін.

(обратно) Константин Великий (бл. 280—337) — римський імператор; скарав на смерть власного сина від першого шлюбу.

(обратно) Едуард IV (1442—1483) — англійський король; 1478 р. скарав на смерть свого брата Георга, герцога Кларенса.

(обратно) Річард III (1452—1485) — останній англійський король з династії Йорків; 1483 р. за його наказом у Таеурі забито двох малолітніх дітей короля Едуарда IV — 12-річного Едуарда і 9-річного Річарда, герцога Йоркського.

(обратно) Дайте владу Річардові II — і він викличе в натовпу рабів сльози вдячності, подарувавши їм волю.— В роки правління короля Річарда II (1377—1399) в Англії спалахнуло народне повстання під проводом Уота Тайлера. 14 червня 1381 р. Річард II, урочисто пообіцявши У. Тайлеру скасувати кріпосництво, а повсталим — повну амністію, умовив їх залишити Лондон, після чого Тайлера було по-зрадницькому вбито, а повстання жорстоко придушено.

(обратно) Джеймс Рассел Лоуелл (1819—1891) — американський поет, критик, публіцист демократичних переконань.

(обратно) …виступив майстер із друкарні.— Йдеться про виступ Джеймса Уелша, керівника профспілки друкарів Філадельфії, в комісії сенату США з питань міжнародного авторського права в січні 1886 р., де Уелш заявив, що говорить від імені п'яти мільйонів членів американського профспілкового об'єднання «Лицарі праці», хоч насправді їх було тоді бл. 700 тисяч.

(обратно) Мається на увазі біблійний вислів: «Пусти хліб свій по воді, бо через багато днів знову найдеш його».

(обратно) Капітан не міг пригадати, що то було за слово,— певно, якесь іншомовне (М. Т.).

(обратно) Міліція — народне ополчення в США, виникло в 1620—1630 рр., коли в країні були відсутні регулярні збройні сили. У мирний час члени міліції збирались лише для коротких військових навчань.

(обратно) Муді Дуайт і Сенкі Айра — популярні в 70—80 рр. XIX ст. американські проповідники-євангелісти.

(обратно) Толмедж Томас (1832—1902) — пресвітеріанський пастор, якого Твен у 1870 р. дошкульно висміяв у пресі за його слова, що «запах трударів ображає чуття більш витончених членів його пастви».

(обратно) Кідд Уїльям (1650—1701) — легендарний піратський ватажок і авантюрист, повішений у Лондоні; герой пригодницької літератури. Існує багато переказів про сховані в різних місцях скарби Кідда.

(обратно) Сенді-Хук — півострів на південь від Нью-Йорка; його маяк направляє кораблі в нью-йоркську гавань.

(обратно) Савонарола Джіроламо (1452—1498) — флорентійський монах-домініканець, виступав проти тиранів Медічі, проповідував аскетизм. Був відлучений від церкви і спалений як єретик.

(обратно) Мерілл і Белот — шерифи округу Керол (штат Джорджія) і Прінстона (штат Індіана). Вони приборкували зграї лінчувателів завдяки тому, що мали репутацію надзвичайно хоробрих людей (М. Т.).

(обратно) Гобсон Річмонд Пірсон (1870—1937) — морський офіцер США, затопив судно «Меррімак» коло входу до бухти Сантьяго (Куба), щоб заперти в ній іспанський флот під час американо-іспанськоі війни.

(обратно) Тобто коли уряд США готував імперіалістичну війну на Кубі (1898 р.), а уряд Англії — в Південній Африці (1899—1902 рр.).

(обратно) Загарбницька війна 1846—1848 рр., внаслідок якої США захопили більше половини території Мексіки, анексувавши штати Техас, Нью-Мексіко, Невада, Арізона і Каліфорнія.

(обратно) Промова виголошена 1906 р. на зборах, присвячених заснуванню фонду допомоги революційному рухові в Росії. Головними промовцями на зборах були Марк Твен і Максим Горький.

(обратно)

Оглавление

  • Знаменита жаба-стрибунка з Калаверасу
  • Оповідання про капосного хлопчиська
  • Як виводити домашню птицю*
  • Як я редагував сільськогосподарську газету
  • Мій годинник(Повчальне оповіданнячко)
  • Як мене обирали в губернатори
  • Банкнота вартістю мільйон фунтів стерлінгів
  • Витяги з щоденника Адама
  • Несподіване інтерв’ю
  • Викрадення білого слона1
  •   I
  •   II
  •   III
  • Чим займається поліція?
  • Відкритий лист комодорові Вандербільту*
  • «Лицарі праці» — нова династія
  • Людина, що спокусила Гедліберг
  •   I
  •   II
  •   III
  •   IV
  • Подорож капітана Стормфілда до раю(Фрагмент)
  •   I
  •   II
  • Щоденник Єви(Переклад з оригіналу)
  •   Уривок з щоденника Адама
  •   Після гріхопадіння
  •   Через сорок років
  •   На Євиній могилі
  • Про перукарів
  • Сполучені Штати Лінчування
  •   I
  •   II
  • Щодо патріотизму
  • Російська республіка*
  • Приборкання велосипеда
  •   I
  •   II