Кожному своє [Леонардо Шаша] (fb2) читать онлайн

Леонардо Шаша КОЖНОМУ СВОЄ Повість

Із сказаного аж ніяк не випливає, що розмова тут піде про якісь дива; не збираюсь я і романтизувати нашого героя.

Едгар По «Вбивства на вулиці Морг».

1

Лист прийшов з післяобідньою поштою. Спершу листоноша за звичкою виклав на стойку пістряву пачку рекламок; потім обережно, немов боявся, що він може вибухнути, сам лист: жовтий конверт, на конверті наклеєний білий прямокутник з адресою друкованими літерами.

– Цей лист мені не до вподоби, – заявив листоноша.

Аптекар відірвався од газети, скинув окуляри і перепитав сухо й байдуже:

– Що таке?

– Кажу, не до вподоби мені цей лист. – І поштар пальцем посунув його по мармуровій стойці до аптекаря.

Не беручи листа до рук, аптекар нахилився над прилавком, щоб краще роздивитися конверт; потім випростався, начепив на носа окуляри і знов заходився його вивчати.

– Чому не до вподоби?

– Його кинули в скриньку вночі або вранці рано. Й адреса вирізана з аптечного бланка.

– Ага, – погодився аптекар і збентежено втупився в листоношу, ніби ждучи од нього пояснення або поради.

– Анонімка, – кинув поштар.

– Анонімка, – луною повторив фармацевт.

Він ще не торкався листа, а лист уже вдерся до його родинного життя і, як блискавка, загрожував спопелити негарну, змарнілу і нечупарну жінку, котра в кухні смажила на вечерю козлятину.

– У нас тут анонімників набереться чимало, – додав поштар.

Він поклав на стільця сумку, сам сперся на стойку і чекав, коли ж аптекар наважиться розірвати листа. Цього листа, розраховуючи на простодушність і товариську вдачу адресата, поштар попередньо не прочитав (усю свою пошту листоноша звик проглядати перший, акуратно розпечатуючи конверти). Мовляв, якщо аптекар розірве листа і дізнається, що його зробили рогатим, він промовчить, а якщо в листі погроза чи щось інше, він неодмінно про це скаже.

В кожному разі поштар не збирався йти, нічого не з’ясувавши, тим паче, що квапитися йому не було чого.

– Анонімка – мені? – озвався по довгій мовчанці аптекар.

Голос його лупав здивовано й обурено, але на обличчі малювався переляк. Він ізблід, очі розгублено бігали, верхня губа зросилася потом. І хоча поштар аж пропадав з цікавості, він не міг не поділити аптекаревого подиву й обурений. Адже хазяїн аптеки був славна людина, щира душа: він відпускав усім набір ліки і дозволяв селянам хазяйнувати на землях, які дісталися йому в посаг за дружиною. Та й про синьйору поштар не чув ніяких пліток.

Зненацька аптекар наважився: взяв листа, відкрив його, розгорнув складений паперовий аркушик. Слова, як і сподівався поштар, були вирізані з газети. Фармацевтові довелося ковтнути слину й облизатися. Лист містив усього двоє рядків.

– Отакої! – вигукнув він полегшено, майже весело. «Виходить, не про жінчині шури-мури», – подумав листоноша і запитав:

– Що там, погрожують?

– Погрожують, – підтвердив аптекар, подаючи листа.

Поштар підхопив аркушик і прочитав уголос:

– «Цей лист – твій смертний вирок. За вчинене тобою тебе чекає смерть».

Він знову згорнув листа і поклав конверт на прилавок.

– Це звичайнісінький жарт, – переконано промовив він.

– По-твоєму, це жарт? – перепитав аптекар з тривожною ноткою в голосі.

– А що ж іще? Жарт. Деякі рогоносці не можуть всидіти і строчать анонімки. Не ти перший, не ти останній. А то ще по телефону розігрують.

– Ага, – згодився аптекар, – таке траплялося і зі мною. Якось уночі лунає телефонний дзвінок, беру трубку й чую: жіночий голос запитує, чи не пропав у мене пес сіро-буро-малинової масті, мовляв, саме оце знайшовся, кажуть, ніби хазяїн аптекар. Це й справді був жарт. А тут мені погрожують смертю.

– Ет, той самий розиграш, – заявив зі знанням справи листоноша і, взявши сумку, рушив до дверей. – Не варто цим перейматися, – сказав він на прощання.

– Я й не переймаюсь, – відповів аптекар, але поштар уже пішов собі.

І все ж при всьому своєму бажанні він не міг не перейматися. Надто вже лихий був цей жарт. Якщо взагалі це жарт… А що ж іще? Сваритися він не сварився ні з ким, політикою не займався, навіть уникав говорити на політичні теми. Ніхто не знав, за кого він голосує. А він змолоду на парламентських виборах за давньою родинною традицією голосував за соціалістів, а на муніципальних – за християнських демократів. Адже за їхнього правління місцевим завжди щастило дечого добитися від уряду, до того ж ліві партії замірялися урізати сімейну ренту. Але він ніколи не сперечався ні з тими, ні з тими, праві вважали його своєю людиною, ліві – своєю. А втім, зв’язуватися з політикою це тільки марнувати час. І той, хто цього не розуміє, або невиправний користолюбець, або сліпий зроду.

Коротше кажучи, він жив спокійним і мирним життям. А може, саме в цьому й криється розгадка анонімки? Якийсь зловмисник знічев’я надумав налякати його, збити з пантелику. А втім, єдине, в чому він кохається, – це полювання, і, можливо, це й послужило справжньою причиною анонімного листа. Яке заздрісне плем’я мисливці, відомо всім. Досить підбити тхора або придбати доброго пса, як мисливці починають тебе ненавидіти, навіть приятелі, які й полюють разом з тобою і ввечері заходять до аптеки побазікати. Такі завиграшки мисливських собак труять. Хазяїнові краще по випускати породистого пса гуляти самого в скверик, а то він ризикує знайти його отруєним стрихніном. Хто його знає, може, в декого стрихнін асоціювався з аптекою. І даремно, зовсім даремно: для аптекаря Манно собака – це святиня, божество, надто як він кмітливий на полюванні, байдуже, свій він чи чужий. До речі, його собакам боятися отрути нема чого. Він мав їх одинадцятеро, більшість чернейської породи. Вгодовані, доглянуті, вони гасали собі, як їм заманеться, в саду. Дивитися на них, слухати їхній гавкіт була суща втіха. Цей гавкіт не подобався, правда, сусідам, але для аптекаря він лунав справжньою музикою. Кожного пса хазяїн розпізнавав з голосу і зразу визначав, чи собака радіє, чи сердиться, чи захворів сапом.

Атож, винні тут собаки. Воно-то ніби жарт, але не зовсім: хтось вирішив його залякати, щоб у середу, єдиний його вільний день, він не пішов на полювання. Собаки в нього, що й казати, чудові, та й стрілець він, чого прибіднятися, неабиякий, щосереди влаштовує справжнє побоїще зайцям і кролям. Це може посвідчити лікар Рошо, його постійний товариш по мисливству. Він, до речі, теж стріляє без промаху, і пара хортів у нього добра. От усе й роз’яснилося… Анонімний лист потішив його марнославство, правив за своєрідний диплом його мисливських подвигів. У цю середу саме відкривається полювання, а його хочуть позбавити цієї радості: незалежно від того, припадало чи не припадало на середу це свято, для аптекаря відкриття мисливського сезону – найкращий день року.

Так обмірковуючи, хто і навіщо сфабрикував анонімку і вже зрозумівши, яка її мета, фармацевт виніс надвір плетене крісло і вмостився в затінку будинку. Навпроти, на пекучому осонні, височіла бронзова фігура Меркуціо Спано, магістра права, неодноразового товариша міністра пошт і телеграфу. Кому, як не магістрові права і не товаришеві міністра пошт і телеграфу, годилося б задуматися над походженням анонімних листів? – ущипливо втупився в статую аптекар, але ця жартівлива думка одразу змінилася почуттям гіркоти за незаслужену образу. Чужа ницість ще більше підкреслювала його власну порядність, і аптекар міг тільки побиватися, знаючи, що відповісти ницістю на ницість він нездатний.

Коли тінь Меркуціо Спано сягнула мурів замку К’ярамонте на тому боці майдану, аптекар так глибоко поринув у свої думки, аж дон Луїджі Корвая подумав, що він задрімав.

– Проснися! – гукнув він своєму знайомому.

Аптекар здригнувся і рушив по стільця для дона Луїджі.

– Ну й днина! – зітхнув дон Луїджі, важко плюхаючи на стільця.

– Сорок чотири на градуснику, – мовив аптекар.

– Авжеж, проте трошки вже похолоднішало. Згадай моє слово: вночі не обійтися без ковдри.

– Погода й та коверзує, – гірко зауважив аптекар. – І одразу ж поклав собі про погрозливе послання розповісти донові Луїджі, а той уже сам передасть новину решті друзів. – Знаєш, я одержав анонімку!

– Анонімку?

– Так, з погрозами. – Аптекар підвівся і рушив по листа.

Дон Луїджі, прочитавши двоє грізних рядків, вигукнув:

– Ой леле! – Проте одразу додав: – Якийсь безглуздий жарт.

Аптекар тут же погодився, що, звісно, це жарт, але, здається, не без наміру.

– А який тут може бути намір?

– Віднадити мене від полювання.

– Можливо. Ви, мисливці, проворні на все зле, – зауважив дон Луїджі.

Сам він ганив це дороге, морочливе і безглузде заняття, хоча віддавав належне бульйону з куріпки чи кролика.

– Не всі, – уточнив аптекар.

– Авжеж, авжеж. Кожне правило має виняток. Але ж ти сам знаєш, на яку капость здатні деякі мисливці, любісінько кинуть собаці отруєну котлету, а то ніби випадково замість зайця підстрелять хорта свого друга. Падлюки! Ну чим провинився собака? Добре чи погано, а своє собаче діло він знає. Якщо ти такий хоробрий, то поквитайся з самим хазяїном.

– Е, ні, це різні речі, – заперечив аптекар, якому теж не раз траплялося заздрити тому, хто мав. добрий смик хортів, хоча смерті їм він ніколи не бажав.

– А я різниці тут не бачу. Хто може спокійно вбити собаку, той здатний убити і свого ближнього, як сказав би наш піп. А втім, – додав він, – я можу й помилятися. Адже сам я не мисливець.

Так вони цілий вечір міркували про психологію мисливців. Кожний новий гість втаємничувався в анонімний лист і прилучався до розмови про ревнощі, заздрощі і ще страшніші гріхи тих, хто займався давнім і благородним ремеслом Німврода. Про присутніх, звісно, не говорили, дарма що дон Луїджі мало не в кожному одвідувачеві бачив собачого отруйника та анонімника. Він пас їхні обличчя своїми гострими очицями під зморшкуватими повіками. Людина підозрілива і підступна, дон Луїджі ладен був будь-які підлі наміри, які підказувала його буйна уява, приписати геть усім: лікареві Рошо, нотареві Пекоріллі, адвокатові Розелло, вчителеві Лаурані і навіть аптекареві (той міг бути не лише собачим отруйником, а й виготовити сам анонімку, аби здобути славу неперевершеного мисливця).

Але всі присутні сходилися на одному: анонімка це тільки жарт, хоч і лихий, оскільки анонімник хотів перешкодити аптекареві відсвяткувати день відкриття полювання. І коли надвечір, як завжди, на вулиці з’явився вахмістр карабінерів, аптекар надумав і собі пожартувати. Вдаючи, ніби він наляканий і геть спантеличений, фармацевт поскаржився стражеві порядку, що йому, людині чесній і громадянину, доброму главі родини чомусь погрожують смертю.

– А як це було? – з усмішкою запитав вахмістр, сподіваючись почути втішну історію.

Проте, побачивши листа, він зразу спохмурнів. Звісно, хтось міг пожартувати, десь, – найпевніш, так воно й було, але це все-таки злочин і слід скласти заяву.

– Яку ще таку заяву? – спитав підбадьорений аптекар.

– Без заяви ніяк не обійтися. Такий закон. Авжеж, щоб не пертися в казарму, краще написати її тут же на місці. Зрештою це хвилинна справа, не більше.

Вони зайшли до аптеки, аптекар запалив лампу, що стояла на мармуровій стойці, і заходився писати з голосу вахмістра.

Диктуючи заяву, вахмістр тримав у руках розгорнутого листа так, що лампа освітлювала папір збоку. Викладач Лаурана, якому кортіло знати, як складаються такі документи, чітко побачив на звороті слово UNICUIQUE, а потім, складені дрібнішим шрифтом, ще кілька слів: ordine naturale, menti obversantur, tempo, sede^[1]. Він присунувся ближче, щоб розібрати решту, і голосно прочитав «людський». Проте вахмістр, завзятий ревнитель службової таємниці, невдоволено промовив:

– Перепрошую, ви що – не бачите, що я диктую?

– Але ж я читав на звороті, – почав виправдовуватися викладач Лаурана.

Вахмістр згорнув аркушик навпіл.

– Вам теж треба було б роздивитися листа проти світла, – не без досади пробурмотів Лаурана.

– Не хвилюйтеся, ми зробимо все найкращим чином, – запевнив його вахмістр, не припиняючи диктування.

2

Двадцять третє серпня 1964 року для аптекаря Манно стало останнім щасливим днем на цьому світі. Як показала медична експертиза, до заходу сонця він дожив, цей висновок підкріплювався і мисливськими трофеями, якими були натоптані ягдташі аптекаря та лікаря Рошо: одинадцятеро кроликів, шестеро куріпок, троє зайців. На думку знавців, це була здобич за цілий день, якщо зважити, що місцевість не була мисливським заказником, багатим на дичину. Аптекар та лікар любили викладатися на полюванні, випробовуючи кмітливість хортів і свою власну. Тим-то вони завжди полювали удвох і уникали інших компаньйонів. Той щасливий день полювання вони також завершили разом, за десять ступнів одне від одного, аптекар був убитий пострілом у спину, а лікар Рошо – в груди. Їхню долю поділив один із хортів, що подався полювати разом з ними в райських кущах. Один з десяти собак, яких фармацевт узяв з собою: одинадцятого хорта, з кон’юктивітом, він залишив удома. Можливо, хоробрий собака кинувся на вбивців, а моя? е, його підбили з азарту чи кровожерності.

Як повелися під час драми інші дев’ятеро аптекаревих і двоє лікаревих собак, ніхто так і не дізнався. Відомо лише, що десь о дев’ятій вечора вони зімкнутою зграєю вдерлися до містечка з таким моторошним завиванням, що мешканці (а це виття, звичайно, почули геть усі) здригнулися від лиховісного передчуття. Валуючи і скиглячи, собачня щодуху помчала до комори, що її аптекар переобладнав для псарні. Там, перед зачиненими дверима, хорти завили ще голосніше, очевидно, щоб поділитися швидше із захворілим на кон’юктивіт псом трагічною новиною.

Ця пригода з собаками змусила місцевих городян засумніватися в розумних началах світотвору, щоразу, коли мова мовилася про собачу вірність, хто-небудь зауважував, що собак позбавлено дару мови несправедливо. А втім, на виправдання творця слід сказати, що коли б собаки зненацька й здобули навіть дар мови, вони одразу б оніміли, якби вахмістр карабінерів узявся їх допитувати, хто такі вбивці. Моторошну звістку про повернення собак сам вахмістр дістав лише опівночі, коли вже ліг спати. До світання він разом з кількома карабінерами та роззявами метушився на майдані, умовляючи псів показати йому місце, де вони покинули своїх хазяїв, і спокушаючи їх шматочками тельбухів. Проте собаки залишалися глухі й німі. На розшуки вахмістр карабінерів вирушив лише тоді, коли сонце підбилось уже височенько, спершу дізнавшись у дружини аптекаря про назву місцевості, куди могли двоє приятелів піти на полювання. Лише смерком, після такої днини, що не доведи господи, він наткнувся на трупи. Нічого іншого він не чекав. Відтоді, як він підхопився з ліжка, йому вже стало ясно, що автор анонімки, яку всі взяли за жарт, здійснив свою погрозу.

Халепа була чимала, найбільша за три роки служби вахмістра карабінерів у цьому містечку. Подвійне вбивство, та ще й обидві жертви – чесні, добропорядні, шановані люди з високим становищем у суспільстві і з впливовою ріднею. Аптекарева дружина, дівчиною – Спано, доводилася правнучкою Спано, увічненому в бронзі на майдані, лікар Рошо також був сином відомого окуліста професора Рошо, а його дружина – небогою протоієрея і сестрою адвоката Розелло.

Чи треба говорити, що з головного міста одразу примчали полковник і комісар, що командував летючим загоном поліції? Слідство очолив, за повідомленням газет, сам поліцейський комісар у тісному співробітництві з карабінерами. За його розпорядженням – діло нехитре – одразу було заарештовано тих, хто мав неприємності із законом, окрім банкрутів та лихварів, інакше за ґратами опинилося б пів-містечка. Проте через сорок вісім годин усі арештовані були звільнені з-під варти. Слідство велося навмання, нічим не могли підсобити навіть інформатори поліції. Тим часом лаштувалися до похорону, ховати збиралися з помпою, беручи до уваги видатне становище застрелених та їхньої рідні і величезний відгомін, викликаний кривавою драмою: по вбитих плакали всі городяни. Останні проводи поліція вирішила зафіксувати для потемків і слідчих кінокамерою, похоронну процесію знімали цілком секретно, настільки секретно, що на обличчі кожного, хто потрапив у кадр, виразно читалося: не тратьте сили, друзі мої, я людина чесна, порядна, ні в чому не винна і завжди підтримував найкращі стосунки з жертвами.

На зігнутих плечах найміцніших і найвідданіших клієнтів пливли дві масивні горіхового дерева домовини, оздоблені бронзою, а за трунами сунули аптекареві друзі, обговорюючи анонімку і копаючись у минулому небіжчика Манно. При цьому вони не забували оплакувати і бідолашного лікаря Рошо, той взагалі пропав ні за цапову душу, погодившись піти з аптекарем на полювання по тому, як напарник одержав анонімку. Адже при всій пошані до аптекаря не можна не визнати однієї обставини, а саме: якщо страшну погрозу було втілено в життя, значить анонімник мав якісь мотиви для кривавої розправи, хай навіть безглузді, сперті на дрібному, давно забутому, незумисному вчинку чи, точніше, провині аптекаря. До того ж у листі говорилося цілком чітко: «За вчинене тобою тебе чекає смерть». Отже, якогось огріху, хоча б давнього і дріб’язкового, аптекар таки допустився. А з другого боку, дарма нічого не робиться, і вбивати з доброго дива людину, та ще в даному разі геть-то невинного лікаря Рошо на додачу, ніхто не стане. Зопалу, щоправда, можна убити за обгін автомобіля, за недоречний жарт. Але дане вбивство було вчинено із заздалегідь обдуманим наміром, холоднокровно, очевидно, щоб помститися за кривду, з числа тих, які з часом не лише не забуваються, а ятрять душу що більше. Звісно, серед людей є й божевільні, яким може прибандюритися, що хтось невідступно копає для них яму. Але хіба цей злочин нагадує вибрик божевільного? Крім того, в цьому випадку божевільних мало бути двоє, і важко повірити, щоб двоє божевільних могли умовитися між собою заздалегідь. А що вбивць було двоє, це поза всяким сумнівом. Хто ж бо наважиться піти одинцем проти двох озброєних мисливців, та ще в той момент, коли вони взяли напереваги рушниці; стрільці з них чудові, вправні, як стрельнуть, не схиблять. І все ж, бий його лиха година, навіщо присилати анонімку? В чому глузд такого попередження? А що якби аптекар, згадавши про свій гріх (а він не міг бути безгрішний) або просто злякавшись, відмовився піти на полювання? Тоді б усі проекти убивць провалилися.

– Лист, – зауважив нотар Пекорілла, – типовий для злочину на любовному грунті. Незважаючи на ризик, месник хоче, щоб його жертва по одержанні попередження знову катувалася своєю провиною і заздалегідь умирала зі страху.

– Воно-то так, але аптекар не вмирав зі страху, – втрутився викладач Лаурана. – Того вечора, прочитавши листа, він трохи схвилювавсь, але потім заспокоївся і навіть жартував з цього приводу.

– Звідки вам знати, що людина приховує в душі? – озвався нотар.

– А яка потреба приховувати? Якщо ворухнулися якісь підозри щодо анонімника, то найпростіше…

– … поділитися ними з приятелями і вахмістром карабінерів, – ущипливо виснував нотар.

– А чом би й ні?

– О мій любий друже! – здивовано, з лагідним докором заявив нотар Пекорілла. – Уявіть собі, мій любий друже, що аптекар Манно, хай йому земля пером, у хвилину кволості чи нападу божевілля… Адже всі ми люди, еге ж?

Шукаючи підтримки, він обернувся до присутніх, і всі дружно закивали.

– Аптеку найчастіше одвідують жінки, а вони вважають аптекаря мало не своїм лікарем… Словом, для мужчини спокуса… Гарна дівчина чи молода жінка… Признатися, ваш слуга покірний по знас, чи грішив з прекрасною статтю небіжчик, але хто може заприсягтися.

– Ніхто, – погодився дон Луїджі Корвая.

– Ось бачте, – вів далі нотар. – І я навіть наважусь сказати, що деякі підстави для такої підозри є… Чого гріха таїти: небіжчик одружився з розрахунку. Досить подивитися на його благовірну, горопашну, щоб пропали всякі сумніви, жінка вона доброзвичайна, чеснотлива, це все так, але ж на вроду не вдалася…

– Він вибився із злиднів, – додав дон Луїджі, – і як усі, хто злидарював, був скупуватий і навіть жадібний, надто замолоду… Потім, уже після одруження, коли він забагатів за стойкою аптеки, він змінився. Та й то лише зовні.

– Саме так: лише зовні. Бо в глибині душі він залишався людиною замкнутою, потайливою. Але не в цьому суть. Згадайте, як він поводився, коли мова заходила про жінок?

На це нотареве запитання тут же озвався дон Луїджі:

– Він не пускав ні пари з уст, лише слухав.

– Авжеж, а це певний знак, що він не з тих, хто про жінок базікає, він воліє за краще діяти. Іноді він усміхався, мовляв: «Ви балакуни, а я практик». До того ж треба врахувати, що він гарний з себе.

– Всі ваші здогади, любий нотарю, нічогісінько не доводять, – промовив викладач Лаурана. – Даймо, що аптекар ославив дівчину чи, висловлюючись мовою старовинних романів, насміявся з молодиці – навіть якщо це правда, все одно дивує, чому він після одержання листа не поділився з вахмістром своїми підозрами щодо анонімника.

– Я вам скажу чому. Коли людям доводиться обирати, що краще: віднайти вічний сумир чи втратити родинний, багато хто воліє перше, – втрутився в суперечку комендаторе Дзерілло з таким виглядом, ніби шкодував, що він досі ще не мав нагоди зробити такий вибір.

– Але вахмістр, виявивши такт… – ще раз спробував заперечити викладач Лаурана, – міг би…

– Дурниці! – урвав його нотар і одразу додав: – Пробачте, але я розтлумачу вам усе згодом.

Похоронний кортеж уже прибув до каплиці, до вшановували пам’ять покійних, а нотар саме мав виступати з надгробним словом про небіжчика аптекаря.

А втім, викладач Лаурана не потребував нотаревого пояснення, він і сам знав, що сказав дурницю.

Того самого вечора після похорону поліцейський комісар дуже обережно, непрямо, натяками намагався з’ясувати у вдови Манно, чи не з’являлася в неї бодай колись, адже таке може трапитися з кожним, тінь, лише тінь підозри, що її чоловік крутить роман. Ні-ні, до зради тут могло й не дійти, проте, можливо, якась жінка, спокусниця, вчащала до аптеки, коротше кажучи, чи не було чогось у у цьому дусі. Поліцейському комісарові досить було якоїсь легенької зачіпки. Проте вдова відповідала незмінно й твердо:

– Ні!

І все ж поліцейський комісар не здався. Він запросив до себе служницю і, по-батьківському розмовляючи з нею, по шестигодинному допиті вирвав у неї признання, що одного разу в аптекаревій родині була невеличка сварка. Подружжя посварилося через одну дівчину, котра, на думку хазяйки, занадто часто приходила до аптеки. Аптека, містилася на першому поверсі будинку, і хазяйці, при бажанні, легко було перевірити, хто прийшов чи пішов.

Запитання: А що ж на те хазяїн?

Відповідь: Він усе заперечував.

Запитання: А що ви про це думаєте?

Відповідь: Я? А до чого тут я?

Запитання: У вас, як і в хазяйки, теж виникли підозри?

Відповідь: Ніяких підозр хазяйка не мала. Просто їй здавалося, що дівчина надто вже козириста, ну, а ви ж самі знаєте, люди не з каменю.

Запитання: Надто козириста? Та ще й дуже гарненька, еге ж?

Відповідь: Як на мене, так собі. А що козириста – то це те слово.

Запитання: Отже, козириста, тобто, метка, моторна, коротше, грайлива. Ви це мали на увазі?

Відповідь: Авжеж.

Запитання: А як її звати, цю дівчину?

Відповідь: Не знаю. – Згодом на це запитання служниця відповідала по-різному: – Я її не знаю, не бачила ні разу, хоча ні, якось бачила, але навіть обличчя не пам’ятаю.

Допит тривав від 14.30 до 19.15, і за цей час служниця раптом згадала не лише ім’я, а й вулицю, номер будинку, імена, вік усіх родичів до п’ятого коліна і ще силу-силенну подробиць про козир-дівку.

Рівно о 19.30 дівуля поставилася перед поліцейським комісаром, а її батько залишився чекати біля воріт казарми. А о 21.00 до хати дівулі заявилася її майбутня свекруха разом з двома подружками, повернула золотий браслет-годинник, брелок на ключі, краватку і дванадцять листів, зажадавши теж негайного повернення обручки, браслета, шлюбної фати і дванадцяти листів. Швидко впоравшися з прикрою церемонією, що ставила хрест на заручинах, екс-свекруха зауважила глумливо:

– Пошукайте собі іншого бовдура, – тим визнавши, що син її не дуже тямовитий, оскільки обрав своєю судженою ту, яка гуляла з аптекарем.

Ця заява вирвала з грудей дівулиної матері обурений лемент і страшенно розлютила родичів, які одразу позбігалися. Але перш ніж вони оговтались і накинулися на кривдницю, стара разом зі своїми двома приятельками втекла. Вискочивши надвір, вона голосно, щоб усі сусіди почули, зарепетувала:

– Лихо не без добра. І невже його не могли вбити раніше, ніж мій син посватав цю хвойду?

Вона натякала на долю аптекаря, якого, отже, вдруге за один день вшановано прощальною промовою.

3

Прочитавши купу рецептів і вислухавши свідчення лікаря, який писав ці рецепти, поліцейський комісар переконався, що часті візити дівулі до аптеки були викликані недугою її одинадцятирічного брата. Менінгіт остаточно підірвав здоров’я брата: він став заїкою, забудьком і розумово відсталим. Батько перебивався сезонною роботою, а мати господарювала вдома. Дівчині доводилося самій ходити і до лікаря по рецепти, і до аптеки. Тим паче, що в родині вона була найкмітливіша й найосвіченіша. Звісно, на допит викликали і дівулиного батька, і її колишнього нареченого: більше для годиться, щоб покінчити розслідування в цьому напрямку.

В невинності дівчини поліцейський комісар переконався, але їй ще залишалося переконати в цьому сім з половиною тисяч мешканців містечка, разом зі своїми родичами. А вони, як тільки поліцейський комісар відпустив її, для науки влаштували їй «темну».

Синьйора Тереза Спано, вдова Манно, довго розглядала чоловікові карточки, добираючи придатну для медальйона на надгробку, і весь цей час їй здавалося, ніби на його гарному і спокійному обличчі губи кривляться в ледь помітній посмішці, а очі дивляться холодно й глузливо. Дивної метаморфози аптекар Манно зазнав навіть у власному домі, де він прожив п’ятнадцять років і завжди вважався вірним чоловіком і добрим сім’янином. Підозри катували вдову навіть уві сні, їй ввижалося, ніби перед нею, як у дзеркалі, небіжчик відбивається голим, як хробак, безруким – як манекен. Уночі, раптово прокинувшись, синьйора підхоплювалася і знову робила допит чоловіковим фотографіям. Іноді він відповідав їй, як і належить покійникові, що вже по всьому і нічого тут не вдієш, а найчастіше він оживав у її уяві, робився цинічним і лукавим. Найдужче обурювалися її родичі, вони без кінця дорікали вдові, що вона так легковажно вискочила за Манно заміж, незважаючи на всі їхні протести свого часу. Аптекареві ж родичі, яким була чужа ця пишна жалоба, так само, як колись було чуже заможне, сите життя їхнього родича, перенесли його загибель як фатальну неминучість. Хай твоє становище змінилося і тобі здається, що ти доскочив багатства і щастя, і що ж: горе, ганьба і смерть спостигають тебе раніше, ніж інших.

Хоча ніяких слідів не було, окрім недопалка сигари, знайденого на місці злочину (як гадали, її викурив один з убивць, що сидів у засідці), кожен городянин зберігав про себе розгадку таємниці чи принаймні вірив, що знайшов ключа до її розкриття. Дібрав такого ключа і викладач Лаурана, ним було слово UNICUIQUE, яке він разом з іншими, на жаль, уже забутими словами розібрав проти світла на звороті листа. Учитель не знав, чи послухався вахмістр його поради пильно роздивитися зворотний бік листа і чи передали цього листа для всебічного вивчення до лабораторії криміналістики. Якщо так, то слово UNICUIQUE не могло не привернути уваги судових експертів. Але в глибині душі Лаурана не був певен, що зважать на його пораду, а як і зважать, то чи віддадуть належне цьому непрямому доказові. Сказати по щирості, це навіть лестило його марнославству, бо іншим не судилося розгадати такої очевидної таємниці чи, точніше, такої таємничої очевидності; щоб розплутати цей клубок, потрібен розум гострий і неупереджений.

Так, з марнославства, майже несамохіть, Лаурана зробив перший крок. Увечері, зазирнувши, як завжди, до газетного кіоска, він попросив «Оссерваторе романо». Кіоскер з дива не міг вийти: учитель зажив слави, дарма що не цілком заслужено, завзятого антиклерикала, в головне, ось уже років двадцять ніхто не просив у нього «Оссерваторе». Він про це так просто і сказав, змусивши вчителеве серце радісно затрепетати.

– Уже років двадцять ніхто не запитував у мене «Оссерваторе». Під час війни газету ще читали, до нашого містечка надходило п’ять примірників. Та якось до мене явився секретар фашіо^[2] і сказав так: якщо я не перестану замовляти «Оссерваторе», у мене відберуть ліцензію на продаж газет. Чия сила, того й поля. А що б ви робили, бувши мною?

– Те, що й ви, – відповів учитель.

– «Отже, – подумав Лаурана, – ніхто не запитував у газетяра, чи є у продажу «Оссерваторе». Та, може, вахмістр це вже з’ясував? Треба звернутися до начальника пошта або до листоноші».

Начальник пошти був чоловік товариський, як то кажуть, щира душа. Лаурана легко дізнався у нього те, що його цікавило.

– Я пишу розвідку про Мандзоні. Мені порадили прочитати статтю в «Оссерваторе романо», опубліковану днів п’ятнадцять-двадцять тому. В нашому містечку хтось одержує «Оссерваторе»?

Що вчитель пише критичні матеріали для журналів, знали всі. Тим-то начальник пошти відповів не задумуючись (якби поліція вже розпитувала його про це, він би нічого не сказав або завагався б):

– У нас двоє передплатників: його велебність канонік та парох церкви святої Анни.

– А місцеві християнські демократи?

– Ні.

– Навіть їхній секретар?

– Навіть він. Я ж вам не брешу: цю газету передплачують двоє.

І, вважаючи вчителеву наполегливість ознакою недовіри до духівництва, порадив:

– А ви підіть до парафіяльного священика. Якщо в нього збереглося це число газети, він вам неодмінно дасть.

Учитель так і зробив. Церква святої Анни була за два кроки, там же мешкав і священик. Зрештою, з парохом вони були на дружній нозі. Людина широкого кругозору, парох тішився прихильністю парафіян, зате начальство його не дуже жалувало, та й неспроста.

Його чекав гарячий прийом. Але коли вчитель сказав, чому він прийшов, парох нібито знітився. Він пояснив, що «Оссерваторе», звісно, одержує: за інерцією, а головне, не бажаючи дратувати начальства, він за прикладом свого попередника передплатив газету, але читати її – пробачте.

– Я цю газету ні разу не розгорнув і маю підозру, що її забирає капелан. Знаєте його? Такий молоденький, худющий, сама снасть. До того ж він ніколи не дивиться людям в очі. Одне слово, телепень. І на додачу донощик, саме для цього його й приставили до мене. Ось хто вже читає «Оссерваторе» і, може, навіть зберігає всі числа. Якщо хочете, я зателефоную йому.

– Буду вам вельми вдячний.

– Зараз.

Він зняв трубку і назвав помер. Як тільки його з’єднали, він запитав брутально:

– Ну як, накатав уже чергового доноса канонікові? – При цьому він підморгнув учителеві й відвів трубку, щоб той почув протести на тому боці проводу. Після паузи він додав: – А втім, мені все це до одного місця. Я телефоную тобі з іншого приводу. Скажи-но мені, що ти робиш з числами «Оссерваторе романо», які ти цупиш у мене? – У трубці знову почулися протести, але парох урвав капелана: – Ну гаразд, я жартую… То куди ти їх діваєш? Зберігаєш? Браво, браво. Стривай, зараз я тобі скажу, які числа мені потрібні. Власне, не мені, а моєму приятелеві, вчителеві. Які вас цікавлять числа?

– Вагаюся сказати вам точно. Стаття, яку я шукаю, могла з’явитися друком між першим липня та п’ятнадцятим серпня.

– Чудово… Слухай, ти маєш усі числа від першого липня до п’ятнадцятого серпня? Повинен перевірити? То перевір і заодно подивись, чи нема в одному з чисел статті про Мандзоні. Пошукай гарненько і потім зателефонуй мені. – Він поклав трубку і пояснив: – Пошуки він узяв на себе, якщо знайде, я скажу йому принести газету завтра вранці. Це позбавить вас прикрої необхідності бачити його. Пакосна людина!

– Справді?

– Повірте, треба мати ангельське терпіння, щоб зносити його. Та ще він, як на мене, й розпусник, ви розумієте, що я маю на увазі. А я на зло весь час посилаю йому дівчаток. Він, бідолаха, страждає, так страждає. І за це мститься мені. Але я, як ви самі переконалися, дивлюся на життя тверезо. Знаєте анекдот про молоду служницю і суворого єпископа? Ні? Тоді слухайте. Бодай раз почуєте анекдот про священиків з уст самого священика… Отож єпископові доповіли, що в одному містечку священик не лише тримає служницю куди молодшу, ніж це дозволено приписом (Мандзоні теж про це пише), але й спить із нею в одному ліжку. Єпископ, звісно, побіг одразу в містечко, нагрянув у будинок священика і бачить там гарну молоду служницю, а в спальні – широченне ліжко. Тоді він сповіщає священика, який ходить про нього поговір. Той не відмагається: «Це суща правда, ваша превелебність, що служниця спить з одного краю ліжка, а я – з другого. Але ж ви самі бачите, що тут на стінах обабіч начеплено завіси. На ці завіси я щовечора на сон грядущий навішую ось цю здоровенну дошку. Вона міцніша за всякі двері». І показує дошку. Єпископ був вражений, навіть зворушений такою душевною чистотою. Згадалися йому святі доби середньовіччя, котрі, лягаючи поряд з жінкою, клали між нею і собою хреста або меча. Він лагідно сказав: «Але, сину мій, звісно, дошка – добрий застережний засіб, але якщо тебе охоплює спокуса? Адже вона буває збіса сильна, майже нездоланна, що ти тоді робиш?» – «О ваша превелебність, – відповідає священик, – нема нічого простішого: я прибираю дошку, та й годі».

Перш ніж зателефонував капелан, парох устиг розповісти ще кілька анекдотів. Капелан перевірив: усі числа від першого липня до п’ятнадцятого серпня в нього збереглися, але статті про Мандзоні там нема.

– Я дуже шкодую, – промовив парох, – просто, він погано дивився. Я ж бо вам казав: це телепень, та й годі. Щоб переконатися, мабуть, краще вам самому сходити й подивитися. А втім, хочете, я йому звелю принести всі числа сюди?

– Ні, ні, дякую, не турбуйтеся. Тим паче, що я можу обійтися і без статті.

– Охоче вам вірю, уже два віки церква не говорить нічого такого, без чого не можна було б обійтися. А вже про Мандзоні, уявляєте, що може написати про Мандзоні католик. Тільки людина вільних поглядів у прямому і переносному значенні слова здатна по-справжньому зрозуміти й поцінувати цього письменника.

– А проте деякі міркування католиків про творчість Мандзоні досить слушні.

– Авжеж, авжеж: господь, суворий судія і розрадник, благодать, красоти природи, Мандзоні і Вергілій… Якщо вже на те пішло, про цього класика писали завжди тільки католики. За кількома винятками, нічого розумного критики так і не сказали. А знаєте, коли їм щастить влучити в саму суть? Коли порушується тема таємного кохання. Але облишмо цю розмову. Я хочу вам показати одну річ, адже ви неабиякий знавець. – Він підійшов до стінної шафи, відчинив її і дістав статуетку святого Рока, завбільшки з долоню. – Подивіться, яка виразність, яка тонкість ліній. Знаєте, – як вона мені дісталася? Один мій колега з сусіднього містечка тримав її в ризниці серед старого мотлоху. Натомість я купив йому здоровецького новенького святого Рока, виготовленого з пап’є-маше. Я йому здався маніяком, одним із тих, хто схибнутий на всяких старожитностях: через такий невигідний для мене обмін він почував себе дуже ніяково.

Парох був відомий як тонкий і аж ніяк не безкорисливий цінитель давнього мистецтва, і багато хто знав, що він постійно і вигідно збуває предмети старовини палермським антикварам.

І справді, крутячи перед гостем фігурку святого Рока, парох казав:

– Дехто його вже бачив. Мені пропонують триста тисяч лір. Але я поки що хочу сам ним натішитися, продати його якомусь казнокрадові я завжди встигну. Ну, що скажете? Я вважаю, це перша половина шістнадцятого віку.

– Атож, здається.

– Такої самої думки і професор Де Ренціс. А він добре знається на сіцілійській скульптурі п’ятнадцятого і шістнадцятого віків. А втім, не дивно, що ми з ним завжди сходимося в думках. – Тут він зареготав. – Адже плачу я.

– Ви ні в що не вірите, – зауважив учитель.

– Та ні, вірю! І як на теперішні часи, навіть занадто в багато що.

Серед городян ходив анекдот, можливо, це навіть була правда, що якось під час служби божої, коли парох відчиняв дарохранильницю, ключ захряс у шпарці. Парох не втерпів і вилаявся:

– Що в ній – чорт, чи що, сидить?

Звісно, він мав на увазі замкову шпарку. Священик завжди квапився завершити месу, він вічно щось купував і перепродував на стороні: це було добре відомо всім.

– Пробачте, я не розумію… – почав був учитель.

– Чому я не скидаю цих риз? Треба вам сказати, що я надів їх не своєю волею. Можливо, ви знаєте цю історію? Мій дядько, парох цієї самої церкви, лихвар і багатій, залишив мені все своє добро, але з умовою, що я теж висвячуся. Мені було три роки, коли він помер. У десять років, при вступі до семінарії, я почував себе святим Людовіком, у двадцять два, після закінчення навчання, – живим образом сатани. Мені кортіло кинути все, але тоді б довелося позбутися спадщини, кинути напризволяще стару матір. Нині мені не дуже потрібна дядькова спадщина, мати вже померла. Я міг би розпрощатися з саном.

– А як же конкордат?

– Мені нічого не загрожує, якщо я покажу дядькового заповіта. Я став священиком з примусу, і мене розстригли б спокійно, із збереженням моїх громадянських прав. Та в тім-то й річ, що нині в цьому убранні я почуваюся зручно. Завдяки цьому поєднанню вигоди і цинізму я віднайшов рівновагу, цільність, повноту життя.

– А ви не боїтеся накликати на себе якоїсь халепи?.

– Аж ніяк. Якщо мене спробують займати, я вчиню такий скандал, що цим зацікавляться навіть кореспонденти «Правды». Та що там скандал – цілий каскад, фейєрверк скандалів!

Після такої милої розмови учитель Лаурана пішов од каноніка майже опівночі. Він розлучився з ним, сповнений симпатії до пароха церкви святої Анни. «Та в Сіцілії, а може, і в цілій Італії, – подумав він, – повнісінько таких от симпатичних людей, яким треба голови поскручувати».

Що ж до слова UNICUIQUE, то він дізнався, що воно не могло бути вирізане з газет, які приходили до парафії святої Анни. А це вже теж щось важило.

4

Три дні великої жалоби минули, і Лаурана подумав, що тепер уже не буде нетактовністю, коли він піде до превелебного каноніка Розелло і попросить у нього липневі 1 серпневі числа «Оссерваторе романо», в одному з яких ніби надрукована стаття про Мандзоні, конче потрібна йому для роботи. Канонік доводився дядьком дружині лікаря Рошо. Він дуже любив небогу, яка жила в нього аж до свого заміжжя. Великий каноніків будинок залишився спільною власністю численної родини. Двадцять років тому тут мешкали двоє його одружених братів зі своїми дітьми та ріднею, цілий клан з дванадцяти душ, і на чолі цього клану стояв сам канонік, тринадцятий мешканець дому. Смерть і численні шлюби забрали дев’ятеро душ, залишилося четверо: канонік, дві його невістки, небіж – ще неодружений адвокат Розелло.

Канонік був у ризниці: після служби скидав з себе ризи. Учителя він зустрів дуже привітно. Після десяти-хвилинного обміну милими речами мова зайшла про жорстоке вбивство, про доброту і шляхетність лікаря Рошо, про невтішне горе вдови.

– Моторошний злочин. І такий темний, загадковий, – сказав учитель.

– Ну, не такий уже загадковий, – заперечив канонік. Помовчавши, він сказав: – Бачте, бідолаха аптекар таки підгулював. Щоправда, про його походеньки не знав ніхто. Зауважте: спершу його попередили анонімкою, а потім убили – типовий спосіб помсти. А мій горопашний небіж пропав ні за цапову душу.

– Вам так здається?

– А які можуть бути сумніви? Адже грошових позовів аптекар не мав ні з ким. Це встановлено. Залишається любовний зв’язок. Чийсь батько, брат чи жених ображений у найкращих своїх почуттях ухвалює помститися. В сліпій люті він заодно вбиває й зовсім невинну людину.

– Можливо, й так, але я не зовсім цього певен.

– Не певні? Але певним, шановний учителю, можна бути лише в господі богу. Та ще в смерті. Звичайно, вичерпних доказів нема, але є факти, що підтверджують цю гадку. Перше: в листі аптекаря попередили, що він поплатиться смертю за свою провину, за яку саме, там не сказано, але анонімник думав, що аптекар, прочитавши листа, одразу згадає про свій лихий вчинок, хай навіть зроблений дуже давно. Отже, аптекарева провина або була така серйозна, що її з часом важко забути, або його вчинок мав місце в недавньому минулому і пов’язаний, сказати б, із поточними подіями. Друге: аптекар, як вам добре відомо, позаяк ви самі при цьому були, не захотів заявити в поліцію, а отже, він усе-таки побоювався, що розслідування викриє щось ганебне для його слави, не вельми сильно, але побоювався. Третє: не схоже, щоб родинне життя в аптекаревому будинку минало тихо і мирно…

– Припустімо… Але я міг би вам дещо заперечити. Перше: аптекар дістає листа з відвертою, неприкритою погрозою. І що ж він робить? Через тиждень дає ворогові чудову нагоду здійснити свою погрозу, подавшись на полювання, Ясно, що він не сприйняв анонімки серйозно, вважав її за жарт. Отже, ніякої провини ні в минулому, ні в теперішньому він за собою не відчував. Чи ліпше сказати так: оскільки погрозу все ж було виконано, та ще з такою жорстокістю, мимоволі постав здогад, що свій лихий вчинок аптекар зробив дуже давно, і така запізніла помста здавалася йому неймовірною. Щоправда, не можна відкидати й того, що незнайомця аптекар Манно образив зовсім випадково: необдуманий жест чи необережне слово, що вразило хвору, роз’ятрену уяву злочинця. Друге: ніхто з тих, що бачили листа, навіть і гадки не мав сприйняти його серйозно. Жодна людина. Містечко наше невеличке, тут, як не крути, а сховати любовну інтрижку або якийсь порок важко. Що ж до заяви в поліцію, то він справді відмовився її написати. Але саме тому, що листа він та його друзі вважали жартом.

– Можливо, ви маєте рацію, – сказав канонік, але по очах було видно, що він залишився при своїй думці. – О господи-всевидцю, пролий світло і яви нам істину в ім’я справедливості, а не помсти, – спишна промовив він.

– Будемо уповати, – озвався вчитель, і слова його пролуналияк амінь. Потім він оголосив мету свого несподіваного приходу.

– Ви просите «Оссерваторе романо»? – перепитав канонік, радий, що такий безбожник, як Лаурана, потребує клерикального органу. – Так, я одержую цю газету і читаю, але зберігати… Я зберігаю журнали «Чівільта каттоліка», «Віта е пенсьєро», але не газети. Пошту приносить мені церковний сторож, приватні листи й газети я забираю потім додому. Після прочитання «Оссерваторе романо» та «Пополо» використовуються, так би мовити, для хазяйства. Ага, ось, – він дістав з газетної купи «Оссерваторе романо», – я візьму газету додому, одразу по обіді прочитаю, і сьогодні ввечері мої невістки чи служниця напевне загорнуть у неї щось або візьмуть розтопити плиту. Звісно, якщо тільки її газеті нема енцикліки, промови чи декрету його святості.

– Авжеж.

– Якщо вам потрібне ось це позавчорашнє число, – він подав згорнуту вчетверо газету вчителеві, – мені досить її зараз погортати. До газет я навіть не торкався – останній тиждень був справжнім пеклом.

Лаурана розгорнув «Оссерваторе романо» і як зачарований утупився в заголовок. Ось воно UNICUIQUE, достоту таке саме, як на звороті анонімки. UNICUIQUE SUUM – кожному своє. Гарний шрифт, літера Q з тонким хвостиком. Потім ідуть схрещені ключі, папська тіара і складене тим самим шрифтом NON PRAEVALEBUNT^[3]. Кожному своє, і аптекареві Манно з лікарем Рошо також. Що за слово стояло після цього UNICUIQUE, яке та сама рука, що позбавила життя двох людей, вирізала з газети й приклеїла до листа? Слово «вирок»? А можливо, «смерть»? Шкода, що не можна знову глянути на листа, який нині зберігається серед секретних документів у жандармерії.

– Не соромтеся, – промовив канонік, – беріть це число, якщо вам потрібно.

– Як?.. А-а, дякую. Ні, ні, воно мені не потрібне. – Учитель поклав газету на стіл і підвівся. Він був збурений, і йому раптом став нестерпний цей запах старого дерева, прив’ялих квітів та воску, що панував у ризниці. – Вельми вам вдячний, – сказав він, подаючи руку, і канонік лагідно потиснув її, висловивши таким чином співчуття блудній вівці.

– До побачення, – промовив канонік на прощання, – маю надію, що ви колись усе-таки зайдете до мене.

– Залюбки, – відповів Лаурана.

Він вийшов з ризниці, перетнув безлюдну церкву. Палюче проміння сонця заливало майдан. Учитель ішов і думав, що в церкві і в ризниці почуваєш себе набагато ліпше. І тут на думку йому спала іронічна метафора. Атож, на-рох і канонік, кожне по-своєму, почували себе дуже добре. А втім, якщо вірити чуткам, обидва вони однаково тішилися життям, а різниця була лише зовнішня. Охоплений несвідомим марнославством, Лаурана намагався думати про що завгодно, тільки не про свою поразку. Адже аби йому й пощастило дізнатися, з якого числа «Оссерваторе» вирізане фатальне UNICUIQUE, як дошукатися, куди ділася газета з канонікового дому. А сам канонік, його невістки, небіж та служниця ніяк не можуть бути причетні до злочину. Якщо зважити на те, яка доля чекала «Оссерваторе» по тому, як його сторінки перебігав велебний канонік, можна уявити, що читачів, котрі зберігали всі числа газети, як капелан церкви святої Анни, – один-другий, та й край. Можливо, випадково, у вигляді загортки один номер чи навіть обривок газети потрапив до анонімника (до вбивці). До того ж у районному центрі «Оссерваторе романо» продається в усіх кіосках, і будь-хто, випадково чи з певним наміром, міг купити цю газету.

Власне, не зваживши на це UNICUIQUE, поліція вчинила вельми мудро. Ну що ж, на помилках учаться. Шукати голку в копиці сіна справді марна затія, та ще як знаєш, що вона не має вушка, щоб можна було просилити в нього нитку пошуків. А він дав собі захопитися одною однісінькою деталлю. В усьому містечку газету передплачують лише двоє людей. Це ж точний доказ, пряма вказівка для слідства. І цей дороговказ завів у сліпий кут.

Щоправда, поліції з її сигарним недопалком теж нічим крити. Експерти визначили, що сигара марки «Бранка», а курить цю марку лише комунальний секретар, той, хто поза всякою підозрою, та ще й не місцевий, він ледве шість місяців як приїхав до містечка.

«Оссерваторе романо» і сигара «Бранка» варті одна одної, – сказав собі Лаурана. – Хай поліція ганяється за своєю сигарою, а ти постав хреста на газеті».

А проте вдома, поки мати подавала обід, він занотував на аркушику паперу: «Той, хто скомпонував листа, вирізаючи слова з «Оссерваторе», а) купив газету в районному центрі з наміром збити слідство з правильного сліду цим підступним викрутом, б) наткнувся на цю газету випадково, він навіть не задумався, що це католицька газета, в) настільки призвичаївся скрізь бачити цю газету, вважати її такою самою, як і всі інші, що не врахував особливостей набору і вельми обмеженого, майже професійного кола читачів». Лаурана відклав ручку, перечитав написане, потім пошматував аркушик на дрібне шмаття.

5

Паоло Лаурана викладав у класичному ліцеї районного центру італійську мову та історію. Ліцеїсти вважали його за людину дивацьку, але путящу, а їхні батьки – за путящу, але дивацьку. Слово «дивацький» у розумінні як синів, так і батьків, означало, що учитель дивак, але не маніяк, його дивацтва не вражали нікого і давалися взнаки нерізко, в нешкідливій формі. А проте саме ці дивацтва перешкоджали учням віддати належне його розуму й обдарованості, а їхнім батькам – схилити словесника якщо не до поблажливості, то принаймні до справедливості в оцінках (чи варто казати, що нині перевелися учні, які заслуговують того, щоб їх зрізати на іспиті?). Історик був делікатний і сором’язливий до такої міри, що в розмові починав затинатися. Здавалося, якщо дати йому якусь пораду, то він неодмінно нею скористається. Але всі з досвіду знали, що за його ґречністю таїлася тверда переконаність і непохитність висновків. Всі дружні поради влітали йому в одпе нухо й одразу вилітали в друге.

Цілий навчальний рік минав для нього в поїздках з містечка до районного центру і назад. Він виїздив з семигодинним автобусом і повертався о другій. Пообідній 4&с він присвячував читанню, готувався до уроків, а вечори проводив у клубі чи в аптеці. Додому він приходив годині о восьмій. Репетитором не наймався навіть влітку. В цей час він волів братися за літературну критику і друкував свої статті в журналах, яких ніхто з його земляків не читав.

Коротше, Лаурана був людиною чесною, старанною, статечною, одначе не мав особливо гострого розуму, а іноді до нього щось просто не доходило. Нерідко він байдужів до всього, ставав незбагненно дратівливим, але знав за собою цей гріх і нещадно ганив себе за нього. Не чужа йому була і прихована гоноровитість, самозакоханість і амбітність, бо він вважав (небезпідставно), що розумовим і духовним рівнем стоїть вище від своїх колег і саме тому як людина висококультурна зовсім самотній. Щодо політики, то всі мали його за комуніста, але це було не так. В особистому житті він, за поголоскою, став жертвою ревнивої та егоїстичної материнської любові, і це була правда. Уже на порозі сорокаріччя він ще грів у душі бажання завести роман з ліцеїст кою або з учителькою свого ліцею, які здебільшого навіть не здогадувалися про це. Але досить було одній із них відгукнутися на його несміливі залицяння, ніс він одразу холонув. Думка про матір, про її ставлення і про оцінку його обраниці, про те, чи зможуть ці жінки ужитися між собою, про можливу постанову однієї з них жити нарізно гасила його ефемерну жагу. Він починав цуратися дами серця, ніби вже набув гіркого досвіду подружнього життя, і його охоплювало почуття радості й звільнення. Можливо, він без усякого вагання, навмання, одружився б із жінкою, яку йому обрала б мати. Але для матері він був і залишався недосвідченим, простодушним хлопчаком, беззахисним перед людською злобою і житейськими труднощами, зовсім не дозрілим для такого відповідального кроку.

При такій вдачі і способі життя Лаурана не мав приятелів. Багато знайомих, але жодного приятеля. Наприклад, з лікарем Рошо вони разом училися в гімназії та ліцеї, але так і не потоваришували, навіть коли з університетським дипломом потрапили на роботу до одного містечка. Вони бачилися в аптеці чи в клубі, базікали, згадували однокласників чи перипетії шкільного життя. Кілька разів, коли слабувала або нудила світом мати, учитель запрошував лікаря до себе додому. Рошо оглядав стару синьйору, виписував рецепти і звичайно залишався випити кави. Вони знову починали згадувати якогось викладача чи ліцеїста, про яких уже давно і слух запав. Гроші за візит Рошо ніколи не брав, проте щороку на різдво Лаурана дарував йому гарну книжку, бо Рошо був книголюб і новинки читав. Але щирої прихильності між ними так і не виникло, їх об’єднували лише спільні спогади і можливість побалакати про літературні та політичні події дуже докладно і в атмосфері взаєморозуміння. З іншими знайомими та сусідами і це було неможливо, адже всі мешканці містечка дотримуються крайніх правих поглядів, навіть ті, хто вважає себе соціалістом чи комуністом. Тим-то загибель Рошо стала ударом для вчителя, він зазнавав почуття порожнечі й болю, надто по тому, як побачив його труп. Смерть лягла на обличчя Рошо блідо-сірою маскою, яка поступово тужавіла в цьому спертому повітрі, в задушливому запахові прив’ялих квітів, воскових свічок і поту. Лице небіжчика повільно кам’яніло, а риси ніби зберігали тоскний подив і розпачливе бажання звільнитися від цієї кам’яної шкаралущі. Зате аптекаревому обличчю смерть надала урочистого й задумливого виразу, якого ніхто не помічав у нього за життя. Отож-бо буває не лише іронія долі, але й іронія смерті.

Все це разом узяте: загибель людини, з якою його пов’язувала радше не дружба, а давнє знайомство, смерть, побачена вперше з усіма її моторошними подробицями, хоча йому не раз доводилося бачити раніше смерть та небіжчиків, закриті і ніби навічно опечатані жалобною стрічкою двері аптеки, – все це вкинуло Лаурану в цілковитий розпач і прострацію, і він фізично відчував, як серце його то раптом завмирало, то починало калатати. Перебороти цю душевну тугу, принаймні так йому здавалось, допомогла гостра цікавість до того, які були мотиви злочину. Цікавість ця мала чисто абстрактний характер і зміцнювала його бажання розкрити згадані мотиви. Коротше, він ніби опинився в становищі того, хто почув у вітальні або в клубі головоломну задачу, яку задають одні кретини, і, що ще гірше, саме вони її і розв’язують. Причому він чудово усвідомлював, що це безглузда гра, марна трата часу, і все ж він почуває себе зобов’язаним розв’язати цю задачу і вперто сушить над нею голову. Проте йому навіть на думку не спало, що розв’язання задачі приведе, як це заведено говорити, винуватців на лаву підсудних, інакше кажучи, до торжества правосуддя. Лаурана був справжній громадянин, досить освічений, лояльний, прихильник законності. Але він з огидою відмовився б од усякої спроби розв’язати головоломку, якби знав, що відбирає хліб у поліції чи навіть мимоволі допомагає їй у розслідуванні.

В кожному разі цей стриманий, сором’язливий інтелігент, аж ніяк не сміливець, поклав собі піти ва-банк, та ще ввечері в клубі, коли там збирається мало не все містечко. Мова мовилася, як завжди, про злочин. І раптом Лаурана, звичайно мовчазний, бовкнув:

– Листа було складено із слів, вирізаних з «Оссерваторе романо».

Всі суперечки нараз стихли, запала розгублена мовчанка.

– Отакої! – озвався першим дон Луїджі Корвая.

Його вразило не відкриття нового доказу, а, скорше, нерозсудливість того, хто, заявивши про це, наражав себе на подвійний удар – поліції та злочинців. У містечку ще не траплялося такого прецеденту.

– Справді?.. Але, пробач, звідки ти дізнався? – запитав адвокат Розелло, двоюрідний брат дружини покійного Рошо.

– Я це зауважив, коли вахмістр карабінерів диктував аптекареві заяву до поліції. Якщо пам’ятаєте, я ввійшов до аптеки разом з ними.

– І ви сказали про це вахмістрові карабінерів? – поцікавився Пекорілла.

– Атож, я йому порадив добре вивчити листа. Він відповів, що так і зробить.

– А якщо не зробив, тоді що? – промовив дон Луїджі, полегшено і воднораз невдоволено від того, що відкриття виявилося не таким уже й небезпечним для Лаурани.

– Дивно, що вахмістр карабінерів нічого не сказав мені, – промовив Розелло.

– А може, цей доказ нічого не дав, – зауважив начальник пошти. – І, просяявши від раптового здогаду, додав: – Тим-то ви, виходить, і запитали у мене?..

– Ні, – відрізав Лаурана.

Нараз полковник у відставці Сальваджо, завжди готовий втрутитись, як тільки хтось починав висловлювати сумніви, підозри або критичні зауваження на адресу поліції, армії або карабінерів, велично підвівся і, звертаючись до Розелло, запитав:

– Поясніть мені, будь ласка, чому, власне, вахмістр мусив вам доповідати про ті чи інші докази?

– Як родичеві, тільки як родичеві однієї з жертв, – поквапився запевнити його Розелло.

– А-а, – протягнув полковник. Він уже був подумав, що Розелло, користуючись своїм політичним впливом, вимагає докладного звіту від вахмістра карабінерів. А проте, не зовсім задоволений відповіддю, знову наскочив на адвоката: – Повинен вам зауважити, що навіть родичеві вбитого вахмістр карабінерів не може повідомляти секретних даних незавершеного розслідування. Не може і не має права, а якщо він це зробить, то це буде серйозним порушенням, я кажу ще раз, серйозним порушенням службового обов’язку.

– Авжеж, авжеж, – сказав Розелло. – Але я думав – так, по-приятельському.

– У корпусу карабінерів нема приятелів, – підніс голос полковник.

– А у вахмістра карабінерів є, – не втримався Розелло.

– Вахмістри – це теж корпус, полковники – теж корпус і капрали – теж корпус…

Полковник увійшов у раж, голова у нього затрусилася. Члени клубу вже давно добре знали, що це симптом чергового нападу люті, яка нерідко охоплювала відставника.

Розелло підвівся, подав знак Лаурані, що хоче з ним побалакати, і вони обидва спустилися вниз.

– Старий дурень, – сказав він, як тільки вони вийшли надвір. – Ну то й що ти думаєш про цю історію з «Оссерваторе ромаио»?

6

Нічогісінько не сталося після його відвертого виступу тоді, в клубі. Особливого чогось він і не чекав: просто хотів перевірити, який ефект справлять його слова на кожного з присутніх. Одначе полковникове втручання звело все нанівець. Єдине, чого він домігся, то це кількох звірянь Розелло про перебіг слідства. Якби їх почув полковник Сальваджо, він би отетерів. Власне слідчі органи історичних успіхів не досягли, все зводилося до підозр про аптекареві таємні любощі.

Але навіть не доскочивши своєї мети, Лаурана підсвідомо відчував, що у завсідників клубу і надто у тих із них, хто зазирає вряди-годи до аптеки, можна дещо вивідати.

Одне йому було точно відомо: бажаючи бути першими і єдиними одвідувачами заповітного мисливського куточка, звичайно мисливці тримають у таємниці місце, куди вони збираються вирушити в день відкриття полювання. В містечку це давно стало традицією. Свою таємницю ревниво оберігали ті, хто збирався разом піти на полювання, в даному разі Манно та Рошо. Третьому вони повідомляли про леї дуже рідко, та й то під суворим секретом. Часто траплялося, що навмисно називали зовсім не те місце. Тому певним у тому, що його не послали фальшивим слідом, не міг бути ніхто, навіть якщо Манно і Рошо поділилися з ким-небудь своїми планами. Місце свого полювання Манно та Рошо могли назвати лише надійному, випробуваному приятелеві, та й то не зараженому мисливським азартом.

Супроводжуючи матір, яка вирушила провідати аптека-реву вдову та лікареву вдову, Лаурана поклав перевірити свої підозри. Він поставив обом одне й те саме запитання:

– Чи казав вам чоловік, де саме він збирається полювати першого дня?

– Ідучи, він сказав, що вони з Рошо, мабуть, вирушать під Канателло, – відповіла аптскарева вдова.

Лаурана подумки тут же зазначив слово «мабуть»: виходить, аптекар і в останню мить не побажав відкрити секрет навіть власній дружині.

– А він нічого не казав вам про листа?

– Ні, не казав нічого.

– Очевидно, він не хотів вас хвилювати марно.

– Атож, – сухо, хоча не без ущипливості, промовила вдова.

– А втім, він думав, що це жарт, як і всі ми думали.

– Гарний жарт, – зітхнула вдова. – Жарт, який коштував йому життя, а мені доброї слави.

– Так, йому він, на жаль, коштував життя… Але ви… До чого тут ви?

– Як до чого? Хіба ви не чули, які розпускають про нас сороміцькі поголоски?

– Дурні плітки, – сказала синьйора Лаурана. – Плітки, яким не може повірити жодна розсудлива людина, якщо вона має бога в животі… – Але оскільки сама вона бога в животі не мала, то все-таки не втрималася: – Виходить, ваш чоловік – царство йому небесне – ні разу не викликав у вас підозр?

. – Ні разу, синьйоро, ні разу… Мою служницю змусили заявити, ніби я влаштувала чоловікові сцену ревнощів через цю… Ну, через оцю бідолаху, яка часто приходила до аптеки по ліки. Але якби ви знали, до чого моя служниця затуркана і темна. На саму згадку про карабінерів вона починає труситися. Вони змусили її сказати все, що їм було потрібно… А всі ці Рошо, Розелло… Навіть така свята людина, як наш канонік… Усі вони запевняють, що лікаря, хай йому земля пером, занапастили пороки мого чоловіка. Ніби ми тут не знаємо одне одного, не знаємо, що робить і думає кожний, чи спекулює він, краде або… – Тут вона затулила рота долонею, ніби й так сказала зайве. Глибоко зітхнувши, вона додала єхидно: – Бідолашний лікар Рошо, в яку родину він потрапив.

– Але мені здається… – спробувала була заперечити синьйора Лаурана.

– Повірте, ми тут знаємо одне одного як облуплених, – урвала її вдова Манно. – Ви, певна річ, займаєтеся своїми книжками та уроками, – дещо зневажливо промовила вона. – У вас нема часу цікавитися чимось іншим, але ми, – тут вона вдалася за підтримкою до старої синьйори Лаурани, – ми ж то знаємо!

– Атож, знаємо, – підтвердила та.

– А потім, ми ж з Луїзою, дружиною Рошо, вчилися в одному пансіоні… Ну, скажу я вам, це штучка!

«Ця штучка», за якою, як запевняла вдова Манно, водилося чимало пансіонних грішків, сиділа зараз напроти Лаурани в отіненій важкими шторами кімнаті, як це й личило дому, де панувала жалоба. Знаки жалоби впадали в очі скрізь, всі дзеркала були сповиті чорним крепом. Але найпереконливіше свідчила про жалобу карточка самого Рошо, збільшена до натуральних розмірів. Костюм і краватку покійника заретушував чорною тушшю фотограф з районного центру, бо за його естетичними та громадянськими уявленнями носити по собі жалобу повинні ті покійники, чиї портрети він збільшував. Гіркі згортки в кутику рота, втома, змішана з благанням у погляді надавали при світлі лампадки небіжчикові подоби мандрівного лицедія, обрядженого якоюсь марою.

– Ні, він не говорив мені про це, – відповіла Луїза Рошо на запитання, чи не знала вона, куди саме її чоловік вирушив на полювання. – Бо я, сказати по щирості, його мисливського запалу не схвалювала, та й напарник його мені не подобався. Звісно, я нічого не знала, але в душі моїй заронилося якесь передчуття, якесь томління… І недоля, на жаль, підтвердила мої найгірші побоювання, – з глибоким зітханням, майже із зойком сказала вона і піднесла до очей хусточку.

– Так розпорядилася доля. А долю хіба перехитруєш? – заявила, щоб підбадьорити вдову, синьйора Лаурана.

– Авжеж, так доля розпорядилася… Проте коли я згадую, які ми щасливі були, як спокійно, мирно, безтурботно жили, без усяких сварок… То, бог мені простить, мене охоплює розпука, страшенна розпука… безнадія…

Вона похнюпилася і зайшлася німими схлипами.

– Не треба так побиватися, не треба, – лагідно перебила її синьйора Лаурана. – Ви повинні покластися на волю господню, поділитися з ним своєю мукою…

– Так, сподіватися на велику Ісусову ласку, так радить і мій дядько, канонік. Подивіться, який гарний образок Христового духу він приніс мені!

Вона показала на малюнок, що висів позаду синьйори Лаурани. Стара обернулася. Вона відсунула стільця, ніби допустилася блюзнірства, послала рукою поцілунок святому образку і вигукнула:

– О святий Христовий дух – божа благостиня! Гарно, справді гарно! А який в Ісуса виразний погляд! – додала вона.

– Атож, цей погляд підбадьорює нас, сіромах, – погодилася синьйора Луїза.

– От, бачте, всевишній не відмовляє нам у своїй ласці, – промовила стара з тихою радістю. – А потім у вас залишилася втіха і надія в житті. Це ваша дочка, ви повинні подумати і про дочку…

– А я про неї тільки й думаю. Якби не дочка, я б не знаю, що собі заподіяла.

– А дочці відомо? – нерішуче запитала синьйора Лаурана.

– Ні, нічогісінько, ми від неї, безталанної дитини, все приховали. Сказали, що тато у відрядженні і незабаром повернеться додому.

– Але коли вона бачить, що ви одягнута в чорне, вона не цікавиться, чому, не пробує з’ясовувати?

– Ні. Вона навіть сказала, що мені личить чорна сукня і щоб я одягала її частіше…

Правою рукою вона піднесла до обличчя носовичок, білу хустинку з чорною торочкою, заходячись нестримними риданнями, а лівою обсмикала спідницю, яка одразу під критичним оком Лаурани знову піднялася над колінами.

Все ще схлипуючи, вдова промовила:

– І так буде завжди, тепер я завжди носитиму жалобу…

«Дівчинка має рацію, – помислив Лаурана. – Гарненька жіночка, і чорне вбрання їй страшенно пасує. А яка фігурна: при тілі і ставна, і скільки в ній солодкої млості й зграбності, навіть коли вона сидить, як мурована. Повновида, але це повнота не зрілої, вже змарнілої жінки, а радше юнки з темно-карими в золотистих цятках очима і рівними, білими, як сніг, зубами між розхиленими пухкими губенятами. Побачити б, як вона усміхається». Та ні, сподіванки, що таке диво може статися за таких сумних обставин, не було, та й розмови, які завела мати, аж ніяк не сприяли йому. А проте диво сталося, коли зайшла мова про аптекаря і про галантні пригоди, приписані йому поголосками.

– Сказати по правді, в нього є виправдання. Безталанна Лючія Спано вродою не вражала. Ми з нею виховувалися в одному пансіоні, вона й тоді була негарна, навіть гірша, ніж нині.

Вона усміхнулася, але одразу ira лице її знов лягла тінь.

– Але мій чоловік, – промовила вдова, – чим він завинив?

Затуливши носовичком обличчя, вона знов заплакала.

7

Картина злочину для слідчих постає тим виразніше, чим ретельніше зібрано і вивчено матеріальні і, так би мовити, стилістичні його складники. Це азбучна істина всіх детективів, якими зачитується добра половина людства. Але насправді все виглядає інакше: коефіцієнт безкарності злочинців і помилок слідства високий по тільки і не стільки тому, що низький інтелект слідчих, а найчастіше тому, що звичайно вкрай не вистачає самих складників. Отож-бо ті, хто організував і вчинив злочин, вельми зацікавлені у високому коефіцієнті безкарності.

Складники, що сприяють розкриттю злочину, коли все уявляється туманним і тримається на гіпотезах, – це дані професійних інформаторів, анонімний донос, а також випадок. І певною мірою, дуже і дуже незначною, проникливість тих, хто веде розслідування.

Випадок став у пригоді вчителеві Лаурані у вересні в Палермо. Уже кілька днів він жив у цьому місті, бувши членом екзаменаційної комісії ліцею. Якось у ресторані, де він звичайно обідав, Лаурана здибав однокласника, якого не бачив віддавна, але стежив за його політичною кар’єрою. Комуніст, секретар осередку в сільці, загубленому на плоскогір’ї Мадоніе, він став депутатом спершу районних зборів, а потім і парламенту. Природно, вони згадали студентські часи, не могли не заговорити і про неборака Рошо.

– Його загибель мене просто потрясла, – сказав депутат, – адже днів за п’ятнадцять-двадцять перед тим він приїздив до мене. Ми з ним не бачилися добрий десяток років. І на тобі: заявляється він до мене в Рим, у палату депутатів. Я його одразу впізнав, він нітрохи не змінився, не те, що ми… Ось ми з тобою трохи підтопталися. Спершу я подумав, що смерть його пов’язана з цією поїздкою. Але потім, наскільки я збагнув, слідство встановило, що він наклав головою лише через те, що опинився в товаристві напарника, який нібито знеславив дівчину… А знаєш, чому він приїздив до мене? Щоб запитати, чи я візьмуся вивести на чисту воду на засіданні парламенту, в нашій пресі, на мітингах одного з ваших верховод. Він прибрав до рук увесь район і чинить усяку сваволю: краде, підкуплює, йде на махінації…

– Нашого міського ділка? Та невже?

– Так мені здається. Що саме вашого, він нібито прямо не казав, а, мабуть, лише натякнув. А може, це тільки моє враження, винесене після нашої розмови.

– Але, власне, одного з верховод, хто прибрав до рук увесь район?

– Авжеж, це я добре затямив, він сказав саме такими словами. Я, природно, відповів, що залюбки згоден викривати всі темні махінації, але насамперед мені потрібні якісь папери, якісь докази. Лікар заявив, що він зібрав ціле досьє і він мені його доставить… Відтоді я його більше й не бачив.

– Природно.

– Цілком природно, якщо людини вже нема на світі.

– Даруй, я по збирався кпити. Просто я подумав, що твоя підозра про зв’язок між його подорожжю до Рима і загибеллю має… Тепер я пригадую, що кілька днів його не було в містечку, потім він сказав мені, що їздив до Палермо провідати старого батька… Але це справді річ нечувана, неймовірна: Рошо – і раптом когось на чисту воду виводить, підшив цілу справу… А ти певний, що це був саме Рошо?

– Отакої! – скрикнув депутат. – Я ж тобі товчу, що одразу впізнав його і що він нітрохи не змінився.

– Атож, він зовсім не змінився… А він не називав імені того, кого збирався вивести на чисту воду?

– Ні.

– Навіть не натякнув? Не навів ніяких подробиць?

– Нічогісінько. Більше того, я наполягав, намагався з’ясувати бодай що-небудь, але він відповів, що йдеться про вельми делікатну, суто особисту справу…

– Особисту?

– Авжеж, особисту… І тому або він розповість усе з паперами в руках, або нічого… Мушу тобі признатися, коли він заявив, що ще не вирішив, сказати мені все чи промовчати, я збентежився. В мене виникло таке враження, що ці папери і сам його приїзд були якось пов’язані з наміром шантажу. Якщо він доможеться свого, то промовчить, а якщо ні, то прийде до мене з течкою документів.

– Але така людина, як Рошо, не могла стати шантажистом, це абсолютно виключено.

– Ну а як би ти сам роз’яснив його поводження?

– Не знаю, все це дуже дивно, майже неймовірно.

– Е, ні, так діло не піде. Тобі якось важко уявити, що він хотів когось вивести на чисту воду, тим паче ти не можеш здогадатися, кого саме і з якої причини! А ви ж щиро дружили між собою, ти його знав як облупленого. Це тобі не здається дивним?

– Не такі вже ми з ним були щирі друзі. А потім на вдачу він був потайливий, уникав щирувати. Тим-то ми з ним ніколи не торкалися особистого життя, а більше балакали про книжки і про політику.

– А про політику що він думав?

– Думав, що займатися політикою, незважаючи на моральні засади…

– Чистої води угодовство, – поробив депутат.

– Тоді я теж дещо угодовець.

– Справді?

– Це не перешкоджає мені голосувати за комуністичну партію.

– Молодець, – похвально озвався депутат.

– Але з великими ваганнями і сумнівами…

– А чому? – запитав депутат, кинувши на вчителя ущипливо-поблажливий погляд, який обіцяв одразу спростувати будь-які аргументи Лаурани.

– Облишмо цю розмову, все одно ти не переконаєш мене голосувати проти.

– Проти кого?

– Проти комуністичної партії.

– Отакої! – засміявся депутат. – Це було б навіть оригінально.

– Хтозна, – поважно відповів Лаурана і знов заговорив про Рошо, який, мабуть, теж голосував за комуністів, дарма що таївся з цим. Очевидно, з пошани до своїх родичів, точніше, родичів дружини, які ведуть активну політичну діяльність, особливо канонік.

– Канонік?

– Атож, канонік Розелло, дядько його дружини… Тому Рошо з пошани, а можливо, з побоювання родинних чвар волів за краще не уточнювати своїх політичних симпатій. Мушу тобі сказати, що останнім часом Рошо став особливо суворим і нетерпимим в оцінці людей і політики. Звичайно, урядової політики.

– Можливо, він проґавив якесь тепле місце або йому не дали заробити?

– Навряд… Бачиш, він був зовсім не такий, яким ти його собі уявляєш… Він любив своє ремесло, любив наше містечко, вечори в клубі чи в аптеці, полювання, собак. По-моєму, він дуже кохав дружину і шанував, як бога, доньку.

– Ну й що це доводить? Він достоту так само міг любити гроші чи бути марнославним…

– Грошей у нього кури не клювали. А марнославство було йому чуже. Та й потім, у того, хто добровільно вирішив назавжди залишитися в нашому містечку, не може бути ніякого марнославства.

– Словом, він поводився, як старосвітські провінційні лікарі, жив своїми коштами, лікував задурно і навіть залишив біднякам гроші на ліки?

– Десь так він і чинив. Але заробляв він добре і мав славу чудового лікаря не лише у нас, а й у всій окрузі, до нього на прийом завжди приходило чимало хворих. А потім, він мав славне ім’я, адже старий професор Рошо був відомий лікар. До речі, годилося б його провідати.

– Виходить, ти й справді гадаєш, що смерть Рошо пов’язана з його ворожнечею до невідомої впливової особи?

– Ні, я так не вважаю. Принаймні видимості для такої підозри немає. Рошо загинув тому, що необачно (кажу «необачно», бо він знав про погрозу) вирушив на полювання разом з аптекарем Манно. Такі факти.

– Бідолаха Рошо, – промовив депутат.

8

Старий професор Рошо, чия слава чудового окуліста живе й досі в західній Сіцілії, майже легендарна, вже понад двадцять років тому залишив кафедру і перестав практикувати. Йому вже перевалило за дев’яносто. За іронією долі, а може, для підтвердження легенди про людину, яка кинула виклик природі, повертаючи зір сліпим, і природа, з помсти її саму позбавила зору, професора Рошо на старість вразила майже цілковита сліпота. Він оселився в Палермо, у сина, який як очник, можливо, й не поступався старому професорові, але в багатьох склалася думка, що він усім завдячував батьковому авторитету.

Лаурана зателефонував до вельмишановного професора і попросив прийняти його в будь-який зручний для нього час. Служниця пішла доповісти про дзвінок хазяїнові. Старий сам підійшов до апарата і сказав учителеві, щоб той приходив негайно. Звісно, з одного короткого нагаду йому не пощастило одразу згадати давнього приятеля покійного сина, але в своїй безпросвітній самотині старий був радий кожному співрозмовникові.

Була п’ята година по обіді. Старий професор сидів у фотелі на терасі, обік стояв програвач, і відомий актор то гучним, то тремтячим задушевним голосом декламував тридцяту пісню «Пекла».

– Бачите, до чого я дожився? – сказав професор, подаючи йому руку. – Мушу слухати «Божественну комедію» в його виконанні. – Можна було подумати, що актор стояв поряд, а професор мав свої особисті причини глибоко його зневажати. – Я б волів за краще, щоб Данте мені читав дванадцятилітній онук, служниця або швейцар, але у них свої клопоти.

За парапетом тераси під подувами сироко білів Палермо.

– Гарний краєвид, – промовив старий професор і впевнено обвів рукою. – Он там Сан Днюванні дельї Ереміті, палаццо д’Орлеан, королівський палац. – Він усміхнувся. – Коли десять років тому ми оселилися в цьому будинку, я бачив дещо ліпше. Нині я бачу лише світло, та й то ніби далеке біле полум’я. На щастя, в Палермо світла багато. Але яка користь нагадувати про наші болячки… То ви доводилися приятелем моєму бідолашному синові?

– Атож, гімназійним і ліцеїстським, потім він вступив на медичний факультет, а я – на філологічний.

– На філологічний? То ви викладач?

– Так, викладаю мову та історію.

– Уявіть собі, я шкодую, що не став філологом. Нині я принаймні знав би напам’ять «Божественну комедію».

«Ну, це в нього бзик», – подумав Лаурана.

– Але ви в своєму житті зробили куди більше, ніж ті, хто читає і коментує «Божественну комедію».

– Ви думаєте, що моя робота була важливіша, ніж ваша?

– Ні. Але те, що роблю я, здатні робити тисячі, а ось вашим ремеслом можуть займатися одиниці – на цілому світі навряд чи набереться десятки два таких людей.

– Пусте, – сказав старий і ніби задрімав. Потім зненацька запитав: – А мій син, який він був останнім часом?

– Який був?

– Я хочу сказати, чи він нервувався, показував ознаки неспокою, стурбованості?

– Ні, я цього не помічав. Але вчора, розмовляючи з одним другом, який бачився з ним у Римі, я згадав, що він останнім часом справді трохи змінився. А чому ви про це запитуєте?

– Тому що і мені він видався не таким, як завжди… Пробачте, ви сказали, що якась людина зустрічалася з ним у Римі?

– Так, у Римі, тижнів за два, за три до нещастя.

– Дивно. А ця людина, не могла вона помилитися?

– Ні, вона не помиляється. Це теж наш однокласник, давній приятель. Нині він депутат парламенту, комуніст. Ваш син їздив до Рима спеціально, щоб зустрітися з ним.

– Зустрітися? Дивно, справді дивно… Навряд щоб мій син просив його про якусь послугу, хоча комуністи теж якоюсь мірою при владі. Але протекції куди легше добитися від тих, інших. – Він показав рукою на палаццо д’Орлеан, резиденцію районних зборів. – Адже ці інші були у сина просто-таки під боком, у власному домі. І наскільки мені відомо, люди досить впливові.

– Але він, власне, і не збирався просити про протекцію. Він хотів, щоб наш друг викрив на засіданні парламенту зловживання і махінації одного натабля.

– Мій син? – здивувався старий.

– Атож, я теж дуже здивований.

– Він і справді дуже змінився, – кинув старий професор, ніби міркуючи про себе. – Сильно змінився, я навіть забув, коли вперше помітив у ньому якусь утому, неприязнь до людей і навіть різкість думок, яка нагадувала мені його матір… Моя дружина походила з родини дрібних землевласників, яким у двадцять шостому – тридцятому роках довелося непереливки, перш ніж вони виплуталися з сітей, розставлених лихварями… Ні, дружина не вирізнялася любов’ю до ближнього… Краще сказати, просто не розуміла людей, і ніхто її цьому не навчив. А вже я й поготів… Але про що ми з вами розмовляли?

– Про вашого сина.

– А так, про сина… Він був не позбавлений розуму, але вражав якоюсь інертністю, недопитливістю. А ще він був з тої породи людей, яких звичайно називають простаками, очевидно, від своєї матері він успадкував міцну прив’язаність до землі, до сільського побуту. Атож, це він, мабуть, успадкував од неї, адже його дід, жінчин батько, як дикун, безвиїзно жив у селі, і дружина також… А син, здається, не відривався від книжок… Він був з тих, кого звичайно називають простаками, а проте це пекельно складні натури… Тому мені не сподобалося, що, одружившись, він потрапив до католицької родини. Католицьку, я кажу, так би мовити, фігурально, бо за ціле своє життя, а мені скоро стукне дев’яносто два, жодного разу не зустрічав тут щирого католика. Є люди, які на своєму віку і половинки проскури причастя не скуштували, але завжди ладні запустити руку до чужої кишені, штурхонути ногою мрущого, а здорового підстрелити з обріза. До речі, ви знаєте мою невістку, її родичів?

– Не надто близько.

– А я їх майже зовсім не знаю. З невісткою я зустрічався кілька разів і всього разок з її дядьком, хто він там канонік чи протоієрей, сам чорт ногу зламає, не розбереш.

– Канонік.

– Славна людина. Намагався навернути мене у віру. На щастя, в Палермо він був проїздом, а то, мабуть, затягнув би до мене в гості його святість. Йому навіть на думку не спало, що я людина набожна… А моя невістка, кажуть, дуже гарна?

– Атож, дуже.

– А може, вона дуже жагуча? За мого молоду про таких жінок казали «створена для ліжка», – спокійно, зі знанням справи заявив він, ніби йшлося зовсім не про дружину його загиблого сина, і обвів у повітрі обрис простертого тіла. – Мабуть, цей вираз уже вийшов з ужитку, бо жінка втратила свій ореол як у спальні, так і в душі чоловіка. Знаєте, про що я зараз подумав? Католицька церква може святкувати свою найбільшу перемогу: нарешті чоловік почав зневажати жінку. Домогтися цього церкві не щастило навіть у середньовіччя. А сьогодні її тріумф. Богослов сказав би, що це мститься провидіння. Чоловік повірив, що в сексі він дістав цілковиту волю, а насправді ускочив по саме нікуди.

– Атож, цілком можливо… Але, як на мене, ще ніколи, принаймні там, де ще вірять у бога, так не підносилося і не виставлялося напоказ жіноче тіло. Жінка грає ту саму роль, як і реклама, вона закликальниця, вона товар.

– Ви сказали одне слово, в ньому вся сутність цього питання. Жіноче тіло саме виставляється, як колись виставляли напоказ вішальників. Коротше, правосуддя звершилося. Але я щось розбазікався, мені слід трохи перепочити.

Лаурана сприйняв це як натяк і підхопився на рівні.

– Ні, ні, ще не йдіть, – промовив старий, явно стурбований, що так швидко позбудеться нечастої пагоди побалакати.

Він знову ніби задрімав, даючи змогу візитерові помилуватися його гарним, медальним профілем. Ось таким його побачать нові покоління студентів на бронзовому барельєфі у вестибюлі університету, а під барельєфом красуватиметься напис, який неодмінно викличе ущипливий усміх у кожного, хто його ненароком прочитає.

«Колись його так само тихо забере смерть», – міркував Лаурана, прикипівши до нього тривожним поглядом, як раптом старий, не ворухнувшись і ніби продовжуючи перервану думку, сказав:

– Ліпше не видобувати на денне світло деякі факти і події… Є таке прислів’я, точніше, афоризм: хай мертві ховають своїх мерців, треба думати про живих. Якщо ви скажете це північанинові, він зразу уявить собі нещасний випадок, де один убитий, а другий поранений, і вирішить, що ліпше дати спокій мертвому і спробувати врятувати пораненого. А от сіцілієць уявить собі убитого і вбивцю, і для нього подумати про живого – означає допомогти вбивці. А що таке для сіцілійця мрець, найкраще за всіх збагнув, мабуть, англійський письменник Лоуренс, котрий, до речі, допоміг змішати еротику з лайном. Мрець – це сміховинний мешканець чистилища, жалюгідний хробак у людській подобі, що танцює на жаринах… Але якщо мрець – паш кревний, треба зробити все, щоб живий, тобто, вбивця, швидше прилучився до вбитого в полум’ї чистилища… Я з цього погляду аж ніяк не сіцілієць, і мені зроду не кортіло підсобляти живим, себто вбивцям, до того ж я переконаний, що в’язниця – це вельми конкретне втілення цього самого чистилища. Але в загибелі мого сина є таке, що змушує мене подумати про живих, про їхню долю…

– Тобто про вбивців?

– Ні, я маю на увазі не тих живих, які його безпосередньо вбили. Я думаю про живих, які пробудили в ньому цю мізантропію, навчили його бачити темні сторони життя і чинити дивні вчинки. Ті, кому судилося дожити до моїх літ, схильні думати, що смерть – це акт людської волі, а для мене зокрема – акт, що не вимагає великого зусилля. Одного чудового дня мені набридне слухати голос ось оцього, – він показав на програвач, – міський гомін, служницю, котра півроку поспіль співає про сльозу на щоці, і мою невістку, яка протягом десяти років щодня запитує про моє здоров’я з таємною надією почути, що я переселився нарешті на той світ. І тоді я вирішу померти, так само просто, як інші вішають телефонну трубку, коли їм увіриться базікання нав’язливого зануди або бовдура. Коротше, я хочу сказати так: коли людина ціною гіркого досвіду, муки і невеселих дум дійшла до такого от душевного стану, смерть для неї стає звичайнісінькою формальністю. І якщо є тут винуватці, то їх треба шукати серед найближчих людей. У випадку з моїм сином почніть бодай з мене, адже батько завжди винний, завжди. – Вигаслі очі старого ніби затуманилися серпанком далеких спогадів. – Як бачите, я один з живих, які потребують допомоги.

Лаурані здалося, що старий професор або щось утаює, або його мучить якесь невиразне похмуре передчуття.

– Ви думаєте про щось певне? – запитав він.

– Та ні, нічого певного. Я ж сказав, що думаю про живих. А ви?

– Мені важко вам зараз відповісти, – сказав Лаурана.

Запала мовчанка. Лаурана підвівся і почав прощатися.

Старий професор подав йому руку.

– Це непроста загадка, – промовив він.

І незрозуміло було, чи він мав на увазі вбивство сина, чи одвічну загадку буття.

9

Наприкінці вересня Лаурана повернувся до містечка. Нічого нового за цей час не сталося, як йому одразу повідомив адвокат Розелло в клубі, відкликавши його вбік, щоб не чув грізний полковник Сальваджо. Але зате Лаурана мав новини для Розелло, і він розповів адвокатові про зустріч з депутатом, про історію з паперами, які Рошо обіцяв доставити політикові, якщо той виступить з викриттям.

Розелло був вражений. Слухаючи розповідь учителя, він усе приказував: «Отакої!» А потім натужно почав згадувати бодай один натяк чи слово Рошо, які мали б дотичність до цієї неймовірної історії.

– Я гадав, тобі бодай щось про це відомо, – сказав Лаурана.

– Щось відомо? Та ти мене просто ошелешив!

– Можливо, його мовчанка пояснюється тим, що він повстав проти одного з твоїх однопартійців і боявся, що ти втрутишся і спробуєш його переконати, що він помиляється. Він був упертюх, але іноді легко піддавався чужому впливу. Якби ти довідався, то почав би тиснути на нього, вимагати примирення. Не міг же ти залишитися байдужим до погроз щодо одного з твоїх однопартійців, а, отже, і всієї партії в цілому.

– Коли йдеться про твого родича, доводиться іноді поступатися партійними інтересами. Аби він удався до мене, я б зробив усе, щоб йому допомогти.

– Але, мабуть, саме цього він і не хотів: тобі довелося б ризикувати твоїм становищем у партії задля справи, яка обходила його особисто. Адже він сказав, що це питання суто особисте і дуже делікатне.

– Особисте і делікатне? Ти певний, що він не назвав імен або якихось подробиць, які дозволили б з’ясувати, кого він мав на увазі?

– Ні, він нічого такого не казав.

– Тоді знаєш, що ми зробимо? Я зателефоную двоюрідній сестрі, і потім ми разом сходимо до неї. Дружині він, мабуть, бодай щось та сказав. Згода?

Вони рушили до телефону. Розелло подзвонив двоюрідній сестрі і передав їй, що вчитель Лаурана довідався геть-то неймовірні речі, що їх, можливо, вона одна могла б розтлумачити. Якщо вони їй не завадять так невчасно, то чи не можна їм прийти?

– Ну, ходімо, – сказав Розелло, поклавши трубку.

Вдова лікарясхвильовано пригортала руку до грудей, жадібна почути вчителеву розповідь. Вістка про чоловікову поїздку до Рима вразила її. Дивлячись на двоюрідного брата, вона сказала:

– Мабуть, це сталося, моли він за два-три тижні до загибелі заявив, що їде до Палермо. – Але про інше вона й гадки не мала. Так, певне, в останні місяці чоловік був чимось стурбований, став мовчазним і часто нарікав на головний біль.

– Його батькові, професорові Рошо, теж здалося, що останнього часу син дещо змінився.

– Ви бачили мого свекра?

– Цього страшного старигана, – додав Розелло.

– Авжеж, я провідав його… Він, звісно, не без дивацтв, але міркує цілком розважливо і, я б навіть сказав, нещадно…

– Він безбожник! – вигукнула синьйора. – А хіба людина без віри може бути інакшою?

– Я хотів сказати, що він нещадний у своїх присудах, що ж до віри, то, гадаю, в нього вона є.

– Нема, нема, – заперечив Розелло. – Він атеїст, та ще й заклятий, які навіть не каються на смертній постелі.

– Все-таки я маю сумнів, що він атеїст, – сказав Лаурана.

– Він завзятий антиклерикал, – додала синьйора Роню. – Якось ми утрьох, я, чоловік і дядько канонік вирушили його провідати. Ви б тільки почули, що казав мій свекор. Повірите, у мене мурашки по шкірі бігали. – І вона нажахано заламала гарні голі руки, ніби її ще й досі тіпала дрож.

– Що ж він казав?

– Таке, таке, що я не можу повторити, зроду не чула чогось подібного… А бідолашний дядько тільки стискав у руці своє маленьке срібне розп’яття і терпеливо правив йому про милосердя господнє, про любов…

– До речі, професор Рошо сказав мені, що канонік – славна людина.

– Воістину! – вигукнула синьйора.

– Дядько просто святий, – додав Розелло.

– Ні, цього не можна і не слід говорити. Смертні, – пояснила синьйора, – не можуть бути святими… Але дядько канонік наділений такою самою щирою щедрістю і великодушністю, як святі.

– Ваш чоловік, – сказав Лаурана, – зовні – викапаний батько. Та й думав він приблизно так само.

– Як цей старий безбожник?! Хай бог милує… Чоловік дуже шанував дядька каноніка і церкву. Щонеділі він ходив зі мною на обідню. Постався в п’ятницю. Жодного разу не засумнівався у вірі, зроду не дозволяв собі ніякого блюзнірства. Невже ви думаєте, що я, хоч би як його кохала, погодилася одружитися 8 ним, якби запідозрила, що він думає, як його батько?

– Сказати по щирості, – зауважив Розелло, – його важко було зрозуміти. Навіть ти, його дружина, мабуть, не могла б сказати напевне, що він думав про політику, про релігію.

– Він шанував церкву, – ухильно відповіла синьйора.

– Шанувати то шанував… Але тепер ти сама переконалася, що він був людиною замкнутою і своїми потаємними думками та намірами не ділився навіть з тобою.

– На жаль, це правда, – зітхнула синьйора. – А своєму батькові, йому він також нічого не відкрив? – звернулася вона до Лаурани.

– Анічогісінько.

– А депутатові він сказав, що йдеться про особисту і дуже делікатну справу?

– Атож.

– І обіцяв принести папери?

– Цілу течку.

– Послухай, – сказав Розелло сестрі, – чи не можна нам покопатися в його робочому столі, подивитися його папери?

– Я б хотіла, щоб усе залишилося недоторканим, як було за чоловікового життя. Мені самій не стало б духу копатися в його столі.

– Але це допомогло б усунути зайвий привід для безглуздих підозр і тривог. І потім, як знати? Якщо Рошо образили, я з пошани до його пам’яті, з любові до нього ладен сам продовжувати розшуки і докопатися до істини.

– Ти маєш рацію, – промовила синьйора і підвелася на рівні.

Ставна, високогруда і голорука, вона ширила круг себе пахощі, в яких досвідченіший і не такий палкий шанувальник жіночої краси зміг би відрізнити тонкий аромат парфумів від запаху поту. Вдова Рошо на мить постала перед учителем, ніби ожила Ніке Самофрікійська, котра піднімається луврськими сходами.

Синьйора Луїза привела їх до чоловікового кабінету, досить похмурої кімнати, або вона здавалася такою через те, що світло падало лише на письмовий стіл, залишаючи в затінку важкі, заставлені книжками шафи. На столі лежала розгорнута книжка.

– Саме її він читав останнього дня, – сказала синьйора Луїза.

Заклавши сторінку пальцем, Розелло згорнув книжку і прочитав уголос заголовок:

– «Листи до пані Зет». Що це за річ? – запитав він у Лаурани.

– Дуже цікава, одного поляка.

– Він читав запоєм, – сказала синьйора.

З подвоєною обережністю Розелло поклав розгорнуту книжку на попереднє місце.

– Оглянемо спочатку шухляди в столі, – сказав він. 1 висунув горішню скриньку.

Лаурана схилився над розгорнутою книжкою, і в очі йому впала така фраза: «Лише дія, що зачіпає правопорядок певної системи, спрямовує на людину різкий промінь закону». І, порившись у пам’яті, ніби проглянувши всю книжку, Лаурана згадав, про що йшлося і в якому контексті. Письменник говорив у цьому місці про Камю та його роман «Сторонній». «Правопорядок певної системи!» А в нас яка система? Була вона і чи буде колись? Бути «стороннім» у правоті чи у винності, а також у правоті і винності водночас – ось розкіш, дозволена, коли існує правопорядок певної системи. Якщо тільки не вважати системою право убивати безкарно, як убили бідолашного Рошо. Бо за такої системи людина скорше «стороння», коли вона виступає в ролі ката, а не засудженого, і скорше має рацію, якщо пускає в хід гільйотину, а не опиняється під ножем.

У пошуках узяла участь і синьйора Луїза. Вона нахилилася над спідньою скринькою в столі, її постать ніби вписувалася в стіжок світлотіні. Її перса викотилися, обличчя таємничо тонуло в темному водоспаді волосся. Охоплений раптовою жагою, Лаурана розгубив усі свої думки.

Синьйора засунула шухляду, легко, ніби в танці, випросталася.

– Нічого не знайшла, – сказала вона без усякого смутку, ніби копалася в скриньці лише на те, щоб зробити приємне двоюрідному братові.

– І в мене нічого, – сказав Розелло теж вельми спокійно і поклав на місце останню течку.

– Можливо, він мав особистий сейф у банку, – висловив припущення Лаурана.

– Я також про це подумав, – відповів Розелло. – Завтра спробую з’ясувати.

– Ні, навряд, він знав, що тут його книжки і папери не займатиме ніхто, навіть я… Він був акуратист, – промовила синьйора, всім своїм виглядом показуючи, що вона, на жаль, акуратністю не може похвалитися.

– Одне можна сказати певно, – заявив Розелло, – тут криється якась таємниця.

– По-твоєму, ця історія з депутатом-комуністом і з документами якось дотична до його загибелі? – спитала в Розелло сестра.

– Аж ніяк. – І він обернувся до Лаурани. – Ну, а що скажеш ти?

– Хтозна…

– Ой лишенько! – скрикнула синьйора. – Отже, ви гадаєте…

– Ні, я так не гадаю. Але потому, як поліція зайшла в безвихідь зі своїми вигадками про галантні пригоди аптекаря, то всі гіпотези добрі.

– А лист? Анонімка з погрозами, яку одержав аптекар? Як розуміти цього листа? – запитав Розелло.

– Авжеж, як пояснити цю анонімку? – підхопила синьйора Луїза.

– Як на мене, – відповів Лаурана, – то це можна пояснити підступністю убивць. Аптекаря вони обрали як фальшиву мішень, як опудало…

– А ви певні цього? – вражено і стривожено запитала синьйора Луїза.

– Ні, не певен.

Синьйора зітхнула полегшено. «Вона вбила собі в голову, що її чоловік загинув через аптекаря, і стверджувати інше, значить ображати при ній пам’ять небіжчика», – подумав Лаурана. І вчитель покартав себе за те, що прийшов бентежити її своїми припущеннями, які насправді здавалися йому небезпідставними.

10

– Впливовий синьйор, який підкуповує, грабує, йде на темні махінації… Ви про кого подумали б?

– У містечку?

– Може, в містечку, може, в околиці, а може, в цілому районі.

– Ви поставили мені нелегке запитання, – сказав парафіяльний священик церкви святої Анни. – Бо якщо ми обмежимося містечком, то навіть діти в утробах матерів дадуть вам відповідь… Але якщо йдеться про околицю, а тим більше – весь район, тут я не можу сказати нічого певного, їх стільки – просто голова йде обертом…

– Обмежмося містечком, – сказав Лаурана.

– Тоді Розелло, адвокат Розелло.

– Не може бути.

– Чого не може бути?

– Що це він.

– Що це він підкуповує, грабує і вдається до темних махінацій? В такому разі ви сліпець.

– Ні, ні, я не про те… Не може бути, щоб особа, з якою я розмовляв, мала на увазі саме його. Не може такого бути.

– А хто вона, та особа, з якою ви розмовляли?

– Я не можу назвати вам імені, – сказав Лаурана, почервонівши й уникаючи погляду священика, який раптом видався йому надто проникливим.

– Мій любий друже. Ця ваша таємнича особа не сказала, як звати впливового синьйора, не сказала навіть, де він живе, і описала його так, що з цього опису можна впізнати близько сотні людей, не рахуючи тих вельми шанованих громадян, яких уже спіймано на гарячому й спроваджено на державну каторгу або запроторено до в’язниць. І в отакому великому гурті ви сподіваєтеся впізнати свою людину, свого «впливового синьйора»?

1 священик посміхнувся – поблажливо, з відтінком співчуття.

– Я, бачте, вважав, що особа, чийого імені я назвати не можу, мала на увазі когось із жителів нашого містечка… Та оскільки ви кажете, що в містечку є тільки Розелло…

– Розелло найпомітніший, він перший спадає на думку. І, власне, тільки його, у вузькому розумінні, можна назвати «впливовим синьйором». За ним стоять дрібніші, і до цих дрібніших дехто міг би віднести й мене…

– Ну що ви, що ви! – запротестував Лаурана, проте певності в його голосі не було.

– Таки міг би – і цілком слушно… Але, повторюю, Розелло найпомітніший… Ви бодай приблизно уявляєте собі, хто він такий – Розелло? Чи знаєте, які він творить діла, скільки загрібає грошей, на чім стоїть його могутність – і явна, й прихована? Бо як людина він не становить загадки: дурень, здатний на хитрощі, чоловік, який, ідучи вгору – до вигідної й добре оплачуваної посади, наприклад – не вагаючись, переступить через будь-чий труп. За винятком хіба свого дядька каноніка.

– Чисто по-людському я Розелло знаю, проте не здогадувався, що він має таку силу і владу. Ви явно обізнані краще, ніж я.

– Обізнаний, та ще й як обізнаний… Отож слухайте. Розелло належить до адміністративної ради компанії «Фураріс», маючи за це п’ятсот тисяч лір у місяць, і є технічним консультантом тієї самої «Фураріс» – щонайменше два мільйони на рік. Він член правління банку «Трінакріа» – ще двійко мільйонів. Член виконавчого комітету акціонерного товариства «Вешеріс» – п’ятсот тисяч у місяць. Президент об’єднання для видобутку цінних сортів мармуру, фінансованого тими самими «Фураріс» і «Трінакріа», і, як усім відомо, вони розробляють поклади мармуру в такому місці, де не знайдеш жодного уламка цього цінного каменю, хоч би його й принести туди, бо він одразу зникне під піском. Розелло – депутат районних зборів, і хоч ця посада, з фінансового погляду, приносить чисті збитки, бо депутатських грошей не вистачає навіть на чайові швейцарам, вона необхідна йому для престижу. Вам, гадаю, відомо, що саме Розелло свого часу переконав депутатів районних зборів, членів своєї партії, порвати з неофашистами і перейти на бік соціалістів – то був чи не перший випадок такого роду в усій Італії. Отож тепер він заслужено користується повагою соціалістів і, думаю, здобуде підтримку й у комуністів, якщо знову зуміє випередити події, передбачивши дальше зміцнення своєї партії вліво. Мені відомо, що місцеві комуністи вже поглядають у його бік з боязкою надією. А тепер перейдімо до його приватних справ – тут я обізнаний тільки почасти. Він володіє ділянками для забудови в районному центрі і, кажуть, навіть у Палермо. Тримає в своїх руках дві-три будівельні фірми, друкарню, що обслуговує державні установи й громадські заклади, контору з перевезення вантажів. Далі йдуть темні махінації, в які небезпечно стромляти носа навіть із чистої цікавості. Я скажу вам тільки одне: якби я почув від когось, що Розелло утримує також будинки розпусти, то повірив би тій людині без жодних вагань.

– А я ніколи не повірив би, – сказав Лаурана.

– Природно… Знаєте, в чому тут річ? Якось у одному трактаті з філософії, в розділі про релятивізм, я прочитав, що коли ми не бачимо простим оком лапок у сирних черваків, то це аж ніяк не означає, що й самі черви не бачать їх. Я теж червак у тому самому сирі, через те й бачу лапки в інших черваків.

– Досить цікаво…

– Не дуже, – сказав священик. І, гидливо скривившись, додав: – Навколо кожного з нас кишать черви.

Ця гірка репліка мало не спонукала Лаурану на повну відвертість. Може, розповісти священикові все, що стало йому відомо про обставини вбивства і про поїздку Рошо до Палермо? Парох – чоловік розумний, проникливий, має великий життєвий досвід і вміє мислити незалежно. Ану ж йому вдасться тут-таки знайти ключ до загадки? Але вчитель одразу ж відмовився від свого наміру, згадавши, що парафіяльний священик надто любить побалакати, любить похизуватися своїм вільнодумством, виставити себе як людину без забобонів, розкішника; і потім ні для кого не таємниця, що парох не терпить каноніка, отже, діставши нагоду кинути тінь на родину високошанованого святого отця, він без вагань скористається нею, розголосить усе почуте від Лаурани, та ще й збагатить його версію власними домислами. Але раптова недовіра Лаурани пояснювалася також підсвідомою неприязню до поганого священнослужителя, хоча в глибині душі він і не вірив, що серед них трапляються добрі. Можливо, цю неприязнь передала йому мати, бо вона не раз обурювалася з негідної поведінки пароха церкви святої Анни, чия розбещеність, мовляв, особливо впадає у вічі поряд з благочестивими звичаями каноніка.

– Ну, а якщо виключимо Розелло, то кого ще в районі можна назвати впливовим синьйором?

– Дайте мені подумати, – сказав парох. Потім спитав: – Сенаторів і депутатів ми теж виключимо?

– Так.

– Тоді слухайте: комендаторе Феделі, адвокат Лавіна, доктор Джакопітто, адвокат Анфоссо, адвокат Еванджеліста, адвокат Бойяно, професор Камерлато, адвокат Макомер…

– Проблема явно нерозв’язана.

– Авжеж, нерозв’язана, я вам про це одразу сказав.

– Їх багато, дуже багато. Значно більше, ніж може уявити собі той, хто по длубається в тому самому сирі. Але, даруйте мені, чого вам раптом заманулося розв’язувати цю проблему?

– З цікавості, простої цікавості. Якось я зустрів у поїзді одного чоловіка, і той заговорив зі мною про такого собі синьйора з наших країв, що багатіє, як би це висловитися, з незаконних оборудок…

Відколи Лаурана почав розплутувати клубок злочину, він призвичаївся брехати майже не замислюючись. Іноді це навіть непокоїло його трохи, так ніби він відкрив у собі приховану ваду.

– В такому ралі… – кинув священик і провів у повітрі рукою, наче відмахуючись від дріб’язкового клопоту. Але в погляді його майнула тінь недовіри.

– Даруйте, що я забрав у вас стільки часу, – сказав Лаурана.

– Коли ви прийшли, я саме читав Казанову, його «Мемуари, написані власноручно»… Французькою мовою, – додав він самовдоволено.:

– Я досі цього не читав, – сказав Лаурана.

– Не скажу, щоб була велика різниця з оригіналом, можливо, переклад не такий кучерявий… Якраз перед вашим приходом у мене майнула думка, що, коли розглядати ці мемуари як своєрідний підручник з еротики, то доходиш цікавого й неминучого висновку: звабити за одним разом двох або трьох жінок куди легше, аніж звабити тільки одну.

– Справді? – здивувався вчитель.

– Запевняю вас, – сказав священик, притуливши руку до серця.

11

Лаурана пам’ятав дуже добре: до самого дня, коли стався злочин, Рошо й Розелло віталися один з одним і розмовляли. Не те щоб у їхніх взаєминах відчувалася щира приязнь, яка буває між родичами або близькими приятелями, але Рошо з усіма, навіть із аптекарем Манно, своїм товаришем по полюванню, виявляв стриманість, яка збоку могла видатися холодністю, відчуженістю. В розмові він найчастіше просто обмежувався відповідями на запитання, і що більше було навколо нього людей, то глибше зосереджувався він у собі, замикався в мовчанці. Тільки з таким давнім приятелем, як Лаурана, коли вони були наодинці або сиділи осторонь від гурту, Рошо іноді трохи втягувався в розмову. Напевне, так само поводився він і з аптекарем, коли вони на цілий день вибиралися вдвох на полювання.

Його взаємини з кузеном дружини до останнього дня здавалися незмінними. Проте у завжди стриманій поведінці Рошо було б нелегко помітити якісь зміни. Хай там як, а ті двоє розмовляли між собою, і через те важко було припустити, що Рошо готував пастку для свого родича. В такому разі виходило, що небіжчик володів даром підступного і витонченого лукавства, досить, правда, поширеною в тих місцях рисою вдачі, коли людина вміє ретельно приховувати свою ворожість до ближнього, водночас дошкуляючи йому за допомогою найпідліших засобів. Але такого припущення Лаурана не хотів навіть розглядати.

Отож він опинився в глухому куті, і йому не лишалося іншої ради, як припинити своє розслідування, не думати про це більше. То була для нього мовби розвага на час канікул, і досить-таки безглузда, слід визнати. Та наближався новий навчальний рік, і Лаурана мав повернутись до незручного життя у вічних роз’їздах між домівкою і районним центром, бо його мати звикла жити в містечку, звикла до свого дому і рішуче відкидала пропозицію переселитися до району. І хоч у якомусь розумінні Лаурана був жертвою материної впертості, проте повертатися в містечко після уроків у школі, жити у великому старому будинку, де він народився, було для нього втіхою, від якої він нізащо не відмовився б.

Особливо він потерпав від незручного автобусного розкладу. Доводилося щоранку виїздити о сьомій і, прибувши через півгодини в районний центр, потім тинятися хвилин тридцять в учительській, іноді – в кав’ярні; по закінченні уроків він чекав автобуса до половини на другу і з’являвся додому аж о другій годині дня. З кожним роком таке життя ставало для нього дедалі обтяжливішим, адже з плином часу вік усе дужче дається людині взнаки.

Усі (крім матері) радили йому навчитись водити автомобіль і придбати собі машину, проте він не був схильний дослухатися до цих порад: його вік, його нерви, його неуважність, не кажучи вже про острах перед матір’ю, утримували Лаурану від такого вчинку. Але тієї осені, перед початком нового навчального року, він раптом почув себе стомленим і ледачим, йому й подумати було страшно про цілий рік автобусної тряски, і він зважився нарешті спробувати. Зрештою, якщо, на думку інструктора, він, сівши за кермо, з самого початку не виявить потрібних рефлексів, якщо його підводитиме неуважність, він одразу облишить свій намір і покірливо повернеться до колишнього, хоч і стомливого способу життя.

Це нічим не примітне рішення зіграло в житті Лаурани фатальну роль. Не те щоб йому вдалося цілком позбутися думок про смерть Рошо (й аптекаря), час від часу він до них усе-таки повертався: але зустріч, яка сталася, коли він підіймався сходами Палацу правосуддя – він прийшов туди взяти довідку про те, що не притягувався до судової відповідальності, без цього йому б не видали права на водіння автомобіля, – та зустріч раптово нагадала йому про ще одну умову нерозв’язаної задачі. Чиста випадковість, і вже вдруге, але цього разу вона несла в собі смертельний вирок долі.

Отож Лаураиа підіймався сходами Палацу правосуддя, відчуваючи той майже приємний лоскіт неусвідомленого страху, який опановує кожного італійця, коли той опиняється в лабіринтах державного закладу, а тим більше такого, де творять суд і розправу. І тут він побачив, що назустріч йому спускається Розелло, а з ним двоє якихось чоловіків. Одного з тих двох Лаурана впізнав одразу: то був депутат парламенту Абелло, що для своїх прихильників і членів своєї партії становив взірець високої моралі й ученості. Він не раз давав незаперечні докази своєї глибокої ерудованості, переконливо доводячи, що уже в трудах святого Августина, святого Фоми Аквінського, святого Ігнаціо і кожного святого, який будь-коли брав у свої руки перо або чиї думки зібрав і зберіг для нащадків той або той сучасник, марксизм був тріумфально розвінчаний. Депутат Абелло і сам мав славу великого фахівця у справі розвінчування всіляких помилкових доктрин.

Розелло, здавалося, зрадів тій випадковій зустрічі. Адже йому випала нагода познайомити Лаурану, який годувався культурою, зі справжнім світочем культури – депутатом Абелло. Він відрекомендував їх одне одному, і депутат подав Лаурані руку, неуважно кинувши:

– Щиро вітаю вас, любий друже…

Проте, коли Розелло сказав йому, що Лаурана працює вчителем у старших масах класичної школи і захоплюється літературною критикою, депутат Абелло зволив виявити певну цікавість.

– Літературною критикою? – спитав він, прибравши виразу строгого екзаменатора. – І що ж ви написали з літературної критики?

– Та дрібнички… Про творчість Кампани, Квазімодо…^[4]

– А-а, про Квазімодо… – мовив депутат з явним розчаруванням у голосі.

– Він вам не подобається?

– Ну, чого ж. Але сьогодні Сіцілія має тільки одного великого поета, Лючіано де Маттіа… Ви знайомі з його творчістю?

– Ні.

– «О Федеріко, мій голос слухай, що лине до тебе з вітром чайок…» Ви коли-небудь чули щось подібне? Це рядки де Маттіа, присвячені Фрідріхові Другому. Неодмінно знайдіть цього вірша і прочитайте.

Розелло поквапився на допомогу Лаурані, розчавленому ерудицією депутата Абелло. З адвокатової усмішки було ясно видно, наскільки ця допомога некорислива й милосердна.

– А яким чином ти опинився тут? – спитав він. – Маєш якусь справу?

Лаурана сказав, що прийшов узяти довідку про несудимість, і пояснив, навіщо йому потрібна така довідка. А тим часом з неусвідомленою цікавістю він окинув поглядом чоловіка, який супроводжував Розелло й депутата і під час розмови тримався осторонь. Певне, один з попихачів депутата або клієнт Розелло. Явно не міський житель, але найдужче у його зовнішності вражав контраст між окулярами в тонкій металевій оправі, що їх звичайно носять американці певного віку, окулярами, сказати б, у стилі Трумена, і широким, грубим, обпаленим на сонці обличчям. Либонь, відчувши на собі погляд, хай і випадковий та неуважний, незнайомець дістав з кишені коробку, а з коробки – сигару.

Депутат подав Лаурані руку.

– Прощавайте, любий друже, – сказав він, і тепер у тоні його голосу прозвучало скорше презирство, аніж байдужість.

Потискуючи простягнуту руку, Лаурана машинально відзначив, що коробка, яку незнайомець знов поклав у кишеню, жовто-червоного кольору. Він кивнув на прощання Розелло, кивнув непомітно і чоловікові, який тримався осторонь.

Через двадцять хвилин Лаурана майже бігцем вискочив з Палацу правосуддя, бо ще мав провести у школі один урок. Дорогою йому трапилася тютюнова крамничка, і в його уяві раптом спалахнули жовтий і червоний кольори отієї коробки з сигарами. Скоряючись неусвідомленому пориву, він зайшов до крамнички і попросив коробку сигар «Бранка».

В ті секунди, коли рука продавця потяглася над прилавком до замовленої коробки, серце в Лаурани дико калатало, голова йому наморочилася від збудження. Він почував себе, мов гравець у рулетку, коли той стежить, як усе повільніше й повільніше котиться по поверхні грального столу кулька. І ось сигари «Бранка» перед ним на прилавку – коробка справді червона. Відчуття того, що він усе поставив на карту й виграв, було настільки гостре, аж учитель подумки вигукнув: «Jaime et rouge»^[5] – певно, наслідуючи протяглий викрик круп’є, а може, він сказав це й уголос, бо продавець на якусь мить завмер, здивовано втупивши в нього очі. Лаурана заплатив і вийшов на вулицю. Тремтячими від щойно пережитого хвилювання руками він відкрив коробку і припалив сигару, з підсвідомою втіхою думаючи, яка яскрава деталь додалася оце до вже зібраних ним. Аж раптом він мало не засміявся, згадавши, що жовтого кольору на рулетному столі немає. Бо в ту мить йому уявилася гральна зала в Монте-Карло, де він одного разу був, тепер він побачив її наполоханим поглядом Івана Моз-жухіна – Маттіа Паскаля.

Коли він з’явився в школі, директор уже вийшов у коридор, прямуючи до класу, в якому школярі почали зчиняти гармидер.

– Синьйоре Лаурана, синьйоре Лаурана… – лагідно дорікнув директор учителю.

– Пробачте мені, – сказав той, заходячи в клас із запаленою сигарою в руці.

Він почував себе задоволеним, але водночас розгубленим і наляканим. Учні веселим галасом вітали прилучення свого вчителя до славної когорти курців.

12

З того, що довідався Лаурана, чоловік, який курив сигари «Бранка», міг бути і найманим убивцею, і професором Далласького університету, котрий приїхав скуштувати плодів ученості, яку так щедро випромінював депутат Абелло. Тільки інстинкт, вигострений у нього, як і в кожного сіцілійця, тривалим життєвим досвідом і не один раз пережитим страхом, застеріг учителя про небезпеку. Так собака, взявши слід дикобраза і ще й не бачачи того звіра, вже відчуває, як упинаються йому в тіло гострі голки, і жалібно скавучить.

Того ж таки вечора в Лаурани відбулася розмова з Розелло, після якої його невиразне передчуття перейшло у певність.

Навіть не привітавшись, Розелло спитав одразу:

– Ну, яке враження справив на тебе наш депутат? – і посміхнувся з гордістю й поблажливим співчуттям.

Лаурана відповів ухильно.

– Він гідний своєї слави, – сказав.

– Я радий, що ти склав собі про нього таку думку. Це справжній світоч науки, людина надзвичайного інтелекту. Побачиш, рано чи пізно його зроблять міністром.

– Міністром внутрішньої безпеки, – сказав Лаурана, і в тоні його голосу несамохіть пробилися нотки іронії.

– Чому внутрішньої безпеки? – підозріливо спитав Розелло.

– А куди ж би ти поставив людину такого розуму? Керувати туризмом?

– Треба, звісно, щоб у Римі зрозуміли, з ким мають справу, і доручили йому справді важливе міністерство, ключове міністерство.

– Вони зрозуміють, – запевнив Лаурана.

– Будемо сподіватись… Бо це великий гріх, що така людина, як він, не має змоги служити батьківщині відповідно до своїх здібностей, та ще й у такий напружений момент нашого політичного життя, нашої історії.

– Проте, як не помиляюсь, він політик правої орієнтації. А за нинішніх часів усе явно зміщується вліво…

– Праві погляди нашого депутата, коли хочеш знати, лівіші, ніж у найлівіших китайців. До чого тут праві, до чого ліві? Для нього такі розмежування не становлять сенсу.

– Було приємно з ним познайомитися, – сказав Лаурана. І докинув, наче мимохідь: – А хто отой синьйор, що супроводжував депутата?

– Він з Монтальмо, славний чолов’яга. – Та нараз Розелло весь напружився і окинув співрозмовника пильним холодним поглядом: – А чого ти про нього запитуєш?

– Просто так… Він здався мені цікавим суб’єктом.

– Авжеж, він справді цікавий суб’єкт, – підтвердив адвокат, і в тоні його голосу прозвучала прихована погроза.

Лаурапа відчув, як мурашки страху пробігли в нього по спині. Він поквапився перевести розмову на депутата.

– А депутат Абелло цілком згоден з тактикою, що її тепер дотримується ваша партія? – спитав він.

– Чому б і ні? Цілих двадцять років ми мали підтримку в правих, а нині настав час здобути голоси й лівих. Від цього наші погляди не зміняться.

– А як же китайці?

– До чого тут китайці?

– Хіба ти не сказав, що депутат Абелло лівіший від найлівіших китайців…

– Отакі ви й є, комуністи. З однієї фрази зсукуєте мотузку, з мотузки робите зашморг і вішаєте людину. Я просто так сказав, що він лівіший за китайців. Як тобі так хочеться, я скажу, що він правіший за генерала Франко. Депутат Абелло – людина надзвичайна, і його погляди такі глибокі, що цей безглуздий поділ на «правих» і «лівих» для нього не становить сенсу – я тобі вже казав… Але даруй мені, про це поговоримо іншого разу. В мене справи, я маю йти додому.

І Розелло пішов, похмурий, як ніч, навіть не попрощавшись. Та вже через півгодини він повернувся цілковито змінений: веселий, приязний, схильний до жартів. Проте Лаурана відчув у ньому напругу, неспокій, а може, й страх, що невтримно штовхали цього чоловіка на вогонь. «Наче метелик «мертва голова», – подумав учитель. Образ, запозичений з роману Достоєвського «Злочин і кара», за професійною звичкою поєднався з мотивами віршів Гоццано й Монтале^[6].

А Розелло тим часом знов і знов намагався повернути розмову на того славного чоловіка з Монтальмо, про якого запитував Лаурана. Мовляв, він, власне, і не з Монтальмо, найімовірніше він проживає в районному центрі, а я сказав, що він з Монтальмо, бо одного разу з тих двох випадків, коли ми з ним зустрічалися, я бачив його в Монтальмо; а славним чолов’ягою я назвав його зі слів депутата Абелло – той завжди відгукувався про нього як про славного чоловіка, відданого, надійного. Отак зрештою Розелло й обпалив крильця у вогні підозрінь Лаурани. Вчителю стало майже шкода його.

Назавтра пополудні Лаурана сів на рейсовий автобус до Монтальмо. В тому містечку жив один його університетський товариш, який уже не раз запрошував колишнього однокурсника до себе, обіцяючи показати розкопки, де останнім часом було знайдено багато цікавих речей з життя й побуту стародавньої Сіцілії.

То було прегарне містечко – відкрите, гармонійне, прямі вулиці розходилися в усі боки від майдану, забудованого в стилі барокко. Його товариш жив якраз у одному з будинків-палаців, що виходили на майдан. То був великий дім. Темний усередині, зовні він мерехтів і сяяв, бо камінь пісковик, з якого були змуровані його стіни, здавалося, всмоктував у себе сонячне проміння.

Та приятеля Лаурани не було вдома, він саме пішов на розкопки, бувши їх почесним консультантом. Про це Лаурану повідомила стара служниця крізь шпарку ледь прочинених дверей, які явно збиралася зачинити перед самісіньким його носом. Але з будинку через довжелезну анфіладу кімнат долинув голос, який владно запитав:

– Хто там такий?

Тримаючи двері так само ледь прочиненими, служниця гукнула всередину:

– Та ніхто. Питають, чи вдома професор.

– Пусти, – наказав голос.

– Але йому потрібен професор, а професора нема, – відповіла служниця.

– Кажу тобі, хай заходить.

– Господи, – простогнала служниця, наче мала стати свідком якогось страшного лиха.

І відчинила двері, пропускаючи Лаурану. Анфіладою кімнат наближався старий згорблений чоловік, закутаний у плед.

– Ви до мого брата?

– Так… Я його давній приятель, ми разом училися в університеті… Він запрошував мене приїхати… Подивитися розкопки, новий музей… І сьогодні я нарешті…

– Прошу, заходьте. Він незабаром повернеться.

Старий пішов у дім, щоб провести гостя. Та тільки-но він одвернувся, як служниця промовисто глянула на Лаурану і зробила застережливий рух. Вона провела правою долонею перед лобом, і очевидне значення цього жесту спинило Лаурану.

– То Кончетта застерігає вас, що я божевільний, – не обертаючись, пояснив старий.

Разом з подивом Лаурана відчув водночас полегкість і пішов за старим.

У самій глибині анфілади кімнат був кабінет, заставлений книжками, статуями та амфорами. Старий сів за письмовий стіл і показав гостеві на крісло навпроти, по другий бік столу. Він відсунув стосик книжок, що розділяв їх, і мовив:

– Кончетта вважає мене божевільним. І, правду кажучи, не тільки вона.

Лаурана похитав головою з виразом недовіри й осуду.

– Лихо в тім, що в якомусь розумінні вони мають слушність… Я не знаю, чи мій брат коли-небудь розповідав вам про мене. Скажімо, про те, що я мало посилаю йому грошей – так він вважав, коли навчався в університеті. Я Беніто, його старший брат. Моє ім’я, звичайно, анітрохи не пов’язане з ім’ям Муссоліні, як ви, можливо, подумали; та й ми з ним майже однолітки. Після возз’єднання Італії в нашій родині міцно вкоренилися республіканські та революційні погляди, і мене назвали Беніто на честь мого дядька, який помер того самого року, коли я з’явився на світ, а він, своєю чергою, народився в тому році, коли Беніто Хуарес^[7] звелів розстріляти імператора Максиміліана. Вбивство монарха, мабуть, було для мого діда святом. Що, одначе, не завадило йому й далі давати дітям та онукам імена згідно з бонапартистською традицією, яка існувала в нашій родині давно: починаючи від революції 1820 року, кожному з наших хлопчиків давали друге або третє ім’я Наполеоне, а дівчаткам – Летіція. Так, скажімо, мого брата звати Джіроламо Наполеоне, мою сестру – Летіція, а в мене за Беніто Хуаресом ховається ще й Джузеппе Наполеоне. Проте не виключено, що ім’я Джузеппе було для моїх батьків таким собі перехідним місточком від Бонапарта до Мадзіні^[8]. Коли є змога, то непогано за одним пострілом убити двох зайців. За часів фашизму моє ім’я справляло враження. Люди годі були так одурманені міфами, що чоловік на ім’я Беніто і до того ж одноліток вождя, котрий, як казали, веде батьківщину до грандіозних звершень, такий чоловік, безперечно, брав участь разом з дуче в поході на Рим, щойно в нього прорізався перший зуб… Ви фашист?

– Ні, якраз навпаки.

– Не ображайтеся. Ми всі якоюсь мірою фашисти.

– Справді? – перепитав Лаурана з іронією і водночас обуренням у голосі.

– Поза всяким сумнівом. Зараз я вам наведу один приклад. Це також приклад гіркого розчарування, якого я нещодавно зазнав. Пеппіно Тестаквадра – мій давній друг. То людина, яка кращі роки свого життя, в період між двадцять сьомим і сорок третім, провела у в’язницях та на засланні, людина, яка кожному, хто назве її фашистом, учепиться в горлянку або засміється в обличчя. І все ж таки він фашист…

– Фашист, кажете? Тестаквадра фашист?

– Ви з ним знайомі?

– Я чув кілька його промов, читаю його статті.

– І, звичайно, знаючи його минуле, знаючи, що він говорить і пише, ви подумаєте, що назвати його фашистом здатен тільки злісний брехун і наклепник або божевільний. Зрештою, божевілля, може, тут і замішане, якщо вважати божевіллям хворобливу звичку казати людям правду у вічі; але брехні в цьому немає ніякої, повірте мені. Малатеста мій друг, я вже казав вам, мій давній друг. Але тут нічого не вдієш – він таки фашист. Людина, яка зуміла знайти нехай малесеньке, нехай не таке вже тепле місце при владі і, загніздившись на тому місці, почала розрізняти інтереси держави й інтереси окремого громадянина, права свого виборця і права свого політичного противника, стала проповідувати лояльність до органів правосуддя… Цікаво, а якби спитати його, які органи запроторили його до в’язниці, в заслання? І чи не можемо ми тепер зловтішно припустити, що він тоді просто ступив не на ту ногу– а якби Муссоліні покликав його до своїх лав?..

– Зловтішно, – підкреслив Лаурана.

– Моя зловтіха – наслідок того розчарування й болю, якого завдав мені Пеппіно: як своєму виборцеві, а не як другу.

– Ви голосуєте за партію Тестаквадри?

– Не за партію… Тобто, за партію, зрозуміло, але це уже в другу чергу… Як і всі ми тут… Одні пов’язані з політиком грошовою субсидією, інші – тарілкою макаронів, правом на носіння зброї або закордонним паспортом. А дехто, як от я, – особистими взаєминами, пошаною, дружбою. І подумайте, яка то для мене жертва – вийти з дому, щоб віддати за нього голос.

– Ви хіба ніколи не виходите з дому?

– Ніколи, ось уже кілька років… В якийсь момент свого життя я прикинув і точно підрахував: якщо я вийду з дому, сподіваючись зустріти розумну й чесну людину, я ризикую всупереч своєму бажанню зустріти дванадцятьох злодіїв і сімох ідіотів, які чатуватимуть на мене, прагнучи поділитися зі мною своїми поглядами на людство, на уряд, висловитися про нашу провінційну адміністрацію або про творчість Альберто Моравії… То чи варто ризикувати, як ви гадаєте?

– Мабуть, і справді не варто.

– До того ж удома я почуваю себе пречудово: а надто в цьому своєму кабінеті, у товаристві книг, – і він повів навколо себе рукою.

– Чудова бібліотека, – сказав Лаурана.

– Звичайно, навіть удома мені доводиться іноді мати справу зі злодіями, з ідіотами… Я маю на увазі письменників, а не живих співрозмовників. Але їх я позбуваюся дуже просто: здаю букіністові або дарую першому-ліпшому йолопові, який вшановує мене своїм візитом.

– Отже, навіть сидячи вдома, вам не щастить цілком уникнути йолопів?

– Ні, не щастить. Але вдома терпіти їх куди легше. Тут я почуваю себе певніше, незалежніше. Так мовби сиджу в театрі. Іноді навіть утішаюся. Сказати правду, звідси мені здається театральною виставою все, що відбувається в нашому містечку: одруження, похорони, сварки, розлучення, поява тієї або тієї нової людини… Бо мені тут усе відомо, я чую все. І кожна подія доходить до мене у побільшеному масштабі, разом з відлуннями найрізноманітніших чуток…

– Я нещодавно зустрів одного чоловіка з Монтальмо, – перебив старого Лаурана, – проте не запам’ятав, як його звати: високий, обличчя широке, смагле, носить окуляри американського зразка. Мені здалося, він належить до когорти найвідданіших прихильників депутата Абелло…

– Ви вчитель?

– Атож, учитель, – відповів Лаурана.

Він аж почервонів під раптовим поглядом співрозмовника, пильним і недовірливим, так ніби той запідозрив, що. гість видає себе за іншу людину.

– І де ж ви зустріли того чоловіка з Монтальмо, чиє ім’я вам не запам’яталося?

– На сходах у палаці правосуддя, кілька днів тому.

– Він ішов між двома карабінерами?

– Зовсім ні. Він супроводжував депутата Абелло й одного мого знайомого, адвоката.

– І ви хочете, щоб я сказав вам, як його звуть?

– Власне, я не збирався запитувати вас про це…

– То ви хочете чи не хочете знати, як його звуть?

– Хочу.

– А навіщо?

– Та так, з цікавості… Той чоловік чимось вразив мене.

– Ще б пак! – сказав Беніто і засміявся.

Він сміявся, аж схлипував, сміявся до сліз. Потім заспокоївся, втер очі великим червоним носовичком.

«Він божевільний, – подумав Лаурана, – він таки божевільний».

– Знаєте, чого я сміюся? – спитав старий. – Сміюся з себе, зі свого страху. Я злякався, скажу вам відверто. Я, що вважаю себе вільним громадянином у країні, яку вільною назвати не можна, на мить відчув первісний страх людини, котра опинилася між злочинцем і шпигом. Але навіть як ви й справді шпиг…

– Та що ви… Я ж вам сказав: я вчитель, колега вашого брата…

– І як ви все-таки примудрилися зіткнутися з тим Рагана? – Старий знову засміявся, потім пояснив: – Я запитую вас про це з обережності, не від страху… А на ваше запитання я вже відповів.

– Отже, звуть його Рагана, і він злочинець.

– Достоту так. Один із тих недоторканних злочинців, яких у нас шанують і оберігають.

– Ви гадаєте, він і сьогодні недоторканний?

– Не знаю, може, рано чи пізно доберуться й до нього… Але річ у тім, любий друже, що ми живемо в Італії, благословенній країні, де провінційну мафію беруться викорінювати тільки тоді, коли приходить до влади мафія загальнодержавна… Щось подібне я вже спостерігав сорок років тому. А як відомо, кожна трагедія, яка повторюється протягом славної або нікчемної історії тієї або тієї країни, з кожним разом усе більше стає схожа на фарс. Проте я однаково відчуваю тривогу.

– Та ви про що? – майже сердито спитав Лаурана. – Сорок років тому, я згоден, велика мафія і справді намагалася розчавити малу… Але сьогодні – до чого тут сьогодні? Невже вам здається, що й сьогодні відбувається те саме?

– Не зовсім… Та послухайте-но, зараз я розповім замість притчі одну історію, яка вам, звичайно, відома… Велика промислова компанія вирішує спорудити велику греблю в густонаселеному районі. З десяток депутатів, стривожені застереженнями інженерів, просять, щоб греблю не будували, це небезпечно для розташованих нижче по річці сіл і містечок. Проте уряд дає дозвіл на спорудження греблі. Навіть пізніше, коли греблю вже збудовано і вона стає до ладу, звучать стривожені голоси, остерігаючи про небезпеку. Проте без наслідків. Наслідки підрахували згодом, коли скоїлося лихо, яке багато хто передбачав: дві тисячі загиблих… Дві тисячі людей. Це стільки, скільки різні Рагана, які тут у нас процвітають, не знищать і за десять років. І я міг би розповісти вам ще не одну таку притчу, хоч усі вони, зрештою, добре відомі вам.

– Ви мене не зовсім переконали. Та й, по щирості кажучи, ваші притчі ніби виправдовують мафію. Ви мовби не знаєте, який вона нагонить страх, як бояться її…

– Думаєте, жителі Лонгароне не відчували страху, дивлячись на ту греблю?

– Але це не одне й те саме. Я згоден, то справді була трагедія…

– І вона лишиться безкарною, як і більшість очевидних злочинів, таких типових для нашої країни.

– Але погодьтеся: якщо правосуддя зрештою таки добереться до цього вашого Рагана, до всіх інших Рагана, відомих нам і невідомих, добереться, попри заступництво, яким вони користуються, то в такому разі, я думаю, ми зробимо великий крок уперед, дуже важливий крок…

– Ви справді так думаєте? За тих умов, у яких ми живемо?

– Яких умов?

– Півмільйона емігрантів, тобто майже все трудове населення острова. Цілком занедбане сільське господарство.

Сірчані копальні закриті і скоро позакриваються також соляні. Хвалимося своєю нафтою, а її в нас хіба курям на сміх. Регіональні інститути займаються дурницями. Уряд дивиться крізь пальці на те, як ми варимось у власному соку. Ми йдемо на дно, друже, йдемо на дно… Наш корсарський корабель, який зветься Сіцілія, зі своїм гарним леопардом, що стоїть дибки на носі, з кольорами Гуттузо в розмаяних прапорах, зі своїми хоробрими борцями за волю, яких політики увінчали ореолом мучеників, зі своїми письменниками, чия творчість глибоко пов’язана із сучасністю, зі своїми Малаволья й Перколла, зі своїми судовиками-рогоносцями, зі своїми навіженцями, зі своїми вранішніми й нічними демонами, зі своїми апельсинами, зі своєю сіркою і своїми трупами в трюмі, цей корабель тоне, мій друже, тоне… А ви і я – я з навіженців, а ви, напевне, з тих, хто переймається сучасністю, – ми з вами, стоячи уже по коліна у воді, клопочемось якимось Рагана: чи то він уже дременув на берег слідом за своїм депутатом, чи залишився на борту серед смертників.

– Я з вами не згоден, – сказав Лаурана.

– Правду кажучи, я й сам ізсобою не згоден, – мовив дон Беніто.

13

– У якої істоти роги під землею? – уже з порога спитав Артуро Пекорілла.

Приходячи до клубу, молодий Пекорілла майже щовечора розповідав цілий фейєрверк свіжих анекдотів або каламбурів-загадок, які вичитував у календарях, у газетах або чув на виставах вар’єте в районному центрі. Проте коли в клубі був його батько, Артуро сидів сумний і якийсь аж пригнічений. Нотар Пекорілла вважав, що з синовою хворобою – нервове виснаження, на яке нарікав Артуро, виправдовуючи цим свої втечі з університету – вельми корисно бавити час у веселій компанії, проте зовсім не обов’язково грати роль блазня в такій компанії. Висновок, не підкріплений жодним лікарем, проте нотар твердо стояв на своєму, а хлопець із практичних міркувань мусив шанувати вимоги батька.

Того вечора нотар не прийшов до клубу, і тому юнак уже з порога вистрелив своєю загадкою-каламбуром про істоту, чиї роги сховані під землею.

Ті, хто був найближче обізнаний із тваринним світом, тобто мисливці, назвали оленя, козу. Інші вдарились у екзотику, згадавши буйвола, антилопу, рогату гадюку.

Юний Пекорілла дав товариству змогу перебрати всі ймовірні відгадки. Після того, тріумфуючи, оголосив правильну відповідь:

– Вдова.

Слухачі засміялись, як годиться в подібних випадках, а потім троє людей по черзі висловили кожен свою окрему думку.

Полковник Сальваджо підхопився на ноги і голосом, у якому клекотів притлумлений гнів, спитав:

– Це стосується і солдатської вдови, так?

– Ні в якому разі, – відповів хлопець, і полковник, заспокоєний, важко опустився в крісло.

– У вашому запитанні була лінгвістична неточність, – зауважив бухгалтер Піраніо. – Ви сказали «під землею» замість «у землі». Явний вплив іншої мови – іспанської, а може, неаполітанської.

– Ви помітили слушно, – сказав Артуро Пекорілла, якому не хотілося встрявати в суперечку, бо в нього уже крутився на язиці свіжісінький анекдот.

Зауваження дона Луїджі Корвайя було досить несподіваним і явно необережним.

– Цікаво, – замислено озвався він, – чи вдова Рошо знайде собі нового чоловіка?

– Хіба її роги теж у землі? – кинув молодий Пекорілла з притаманною йому неделікатністю.

– І чого ти завжди пхаєшся не в своє корито! – крикнув дон Луїджі, густо почервонівши.

Усвідомлення того, що він дав промашку, тільки роздмухало його гнів. Цей шмаркатий вискочень Пекорілла безжально підкреслив його помилку, і тепер вона кожному впала у вічі. І треба ж було йому дати привід для жартів у такій делікатній і небезпечній справі.

– У мене це вихопилося цілком машинально, – пояснив дон Луїджі. – Я почув слово «вдова», і мимоволі мені згадалася… А ти не маєш пошани ні до живих, ні до мертвих…

– Я пожартував, – сказав юнак. – Ви хіба не зрозуміли, що я жартую? Та хіба я собі дозволив би…

– Деякими речами не жартують. Якщо я тут, серед друзів, запитую себе вголос, що ж робитиме вдова нашого бідолашного Рошо, можна не сумніватись у моєму глибокому співчутті. До того ж усі ми тут знаємо про високі чесноти синьйори Луїзи…

– Звичайно…

– Про що мова…

Дочекавшись, поки згідливі вигуки стихли, дон Луїджі провадив:

– Синьйора Луїза, зрештою, така молода і, гляньмо правді у вічі, така гарна, аж мимоволі відчуваєш глибокий жаль на думку, що вона має на все життя замкнутися в своєму горі, в своїй жалобі…

– Авжеж, – зітхнув полковник Сальваджо, – жіночка на всі сто.

– Проте вам, на жаль, пізно думати… – почав Артуро Пекорілла, жалкуючи, що затер розмову про солдатську вдову і хапаючись тепер за іншу нагоду роздрочити полковника, висловивши сумнів щодо його чоловічої снаги.

– Мені пізно? – рикнув полковник, підбираючись у кріслі, наче пантера перед стрибком.

– Вам… – підтвердив юнак сумним голосом, безнадійно махнувши рукою.

Полковник схопився на ноги.

– Та я, щоб ти знав, у свої сімдесят два роки маю за правило принаймні раз у день…

– Полковнику, я вас не впізнаю! – суворо втрутився бухгалтер Піраніо. – Ви забуваєте про свою гідність, своє звання!

Піраніо цілком щиро вважав, що полковник не має права втрачати самовладання. Це лестило донові Сальваджо, і тому умовляння бухгалтера давали глибокий і негайний ефект.

– Ваша правда, – сказав полковник, – ваша правда. Та коли мене так підступно провокують…

– Не зважайте! – відрубав Піраніо.

Ця сцена повторювалася щодня. Отож кожному, хто хотів по-справжньому повтішатися дратівливістю полковника, треба було чекати, поки Піраніо піде з клубу.

Коли полковник сів, настала черга бухгалтера докинути й своє слово про вдову Рошо.

– Звичайно, вона молода й гарна. Проте не слід забувати, що в неї мала донька і, може, вона схоче цілком присвятити себе дитині.

– Що значить, присвятити себе дитині? – втрутився начальник пошти. – Коли є гроші, любий друже, без цього можна обійтися. Батько залишив дівчинці чимало. Тепер лишається влаштувати її в добрий коледж, і проблема присвятити себе її вихованню розв’язується сама собою.

– Цілком слушно, – підтвердив дон Луїджі.

– Але, – сказав Піраніо, – не все так просто, як здається на перший погляд. Хто захоче взяти вдову з малою дівчинкою, нехай вона й добре забезпечена матеріально? Будь-який чоловік тричі подумає, перше ніж одружитися з нею.

– Та невже? Ну от візьмімо нас – хто став би тричі думати в цьому разі? Може, ви?.. Та заради такої жінки кожен кинеться сторч головою, не подумавши навіть пів-разу! – сказав комендаторе Дзерілло.

– Ще б пак! – гримнув полковник.

Від цієї миті шанобливе ставлення до синьйори Рошо стрімко пішло на спад. Ішлося, звичайно, не про її чесноти, а про тіло. Її рідкісні чесноти, як і раніше, перебували на недосяжній височині, нічим не заплямлені, проте її голе тіло раз у раз виникало перед зором присутніх у всіх можливих ракурсах та ще й у побільшеному масштабі, наче на фотознімках, що їх так майстерно вміє виготовляти відомий фотограф Брандт. Полковник настільки забув про всяку шанобливість, що припав до груді синьйори Луїзи, як немовля, і потрібен був весь авторитет Піраніо та посилання на славне бойове минуле полковника, щоб відірвати його від тієї груді.

Лаурана не промовив і слова. Він завжди з цікавістю слухав балачки про жінок, що часто точилися в клубі. Провести вечір у цій компанії було для нього те саме, що прочитати книжку. Залежно від настрою співрозмовників це іноді нагадувало якусь новелу Піранделло, іноді – Бранкаті. Але частіше – соковиту прозу Бранкаті. Лаурана ходив до клубу постійно і знаходив тут відпочинок, такий необхідний йому після трудового дня.

Розмова про синьйору Рошо, одначе, була йому не зовсім приємна, вона тривожила його, будила в ньому суперечливі почуття. В душі він обурювався і водночас сидів мов зачарований. Не раз він уже збирався піти або висловити свій осуд. Проте щось утримувало його: він знаходив якусь гірку втіху в непристойному характері розмови, в лихослів’ї чоловіків, у невиразному болісному переживанні, схожому на ревнощі.

Коли вичерпалася еротична передмова, заговорили про «претендентів на престол» – так висловився комендаторе Дзерілло. Товариство почало розглядати й оцінювати шанси кожного з чоловіків віком від тридцяти до сорока років з доброю вдачею і з дипломом у кишені, неодружених і непоганих із себе, тобто тих, хто мав підстави успішно претендувати на ложе і на маєтність удови Рошо. В якийсь момент розмови хтось навіть, радше з бажання сказати комплімент, ніж із щирої переконаності, назвав ім’я Лаурани. Учитель густо почервонів і став розгублено відмагатися.

Дон Луїджі Корвайя поклав кінець суперечці.

– Не марнуйте зусиль на пошуки, – сказав він. – Коли синьйора Луїза надумає вийти заміж, гарний чоловік для неї є напохваті – і не треба далеко ходити.

– І хто він? – спитав полковник з такою погрозою в голосі, ніби вже наготував блискавку, якою мав спопелити зухвальця.

– А хто ж як не кузен сердешної вдови, наш добрий приятель Розелло.

Коли дон Луїджі говорив з єхидством, він ніколи не забував включити жертву в число своїх приятелів.

– Ота церковна миша? – сказав полковник і зневажливо плюнув, як завжди, несхибно влучивши в білу емальовану плювальницю не менш, як за три метри від себе.

– Він самий, – посміхнувся дон Луїджі, пишаючись своєю проникливістю, – він самий…

Дон Луїджі висловив думку, яка вже кілька днів непокоїла Лаурану. Вчитель дійшов висновку, що це єдиний імовірний мотив злочину. І ось дон Луїджі Корвайя подумав про те саме, керуючись іншими міркуваннями, – своєю любов’ю до пліток, до лихослів’я. Поза загальною картиною (або в картині, проте як деталь темна, нерозшифрована, суперечлива) лишався той факт, що Рошо через посередництво депутата-комуніста намагався таємно завдати удару Розелло. Тут могло бути одне з двох: або Рошо зловив синьйору Луїзу й кузена, як то пишуть у поліційних протоколах «на місці злочину шляхом подружньої зради», або Рошо мав тільки підозру, хай яку слушну, про те, що між Луїзою й Розелло існує любовна інтрига. У першому випадку його поведінку слід було визнати досить дивною. Чоловік ловить свою дружину на гарячому, спокійно повідомляє її коханцеві про свій намір занапастити його, відвертається і йде геть. Готуючи свою помсту, він підтримує зі своїм ворогом колишні стосунки, мов нічого й не сталося. Зате в другому випадку нелегко було пояснити факт, як Розелло довідався про те, що Рошо збирається помститись йому. Існувала й третя гіпотеза: Луїза, безневинна, була жертвою впертих переслідувань з боку свого кузена і сказала про це чоловікові або той довідався якось сам. Але в такому разі, певний, що дружина зберігає йому вірність, Рошо мав би тільки порвати взаємини із Розелло, та й по всьому. Небіжчик ставився до людських пристрастей з розумінням, з терпимістю, отож навряд чи перед лицем не такої вже непоправної кривди, власне, тільки спроби завдати йому кривду, він міг усерйоз думати про помсту.

Слід, проте, врахувати: Рошо їздив у Палермо лише, щоб розвідати, чи його приятель-депутат погодиться допомогти йому довести до відома широкої громадськості викривальні матеріали. Він ще не зважився тоді на помсту і ясно дав зрозуміти своєму колишньому приятелеві, що має подумати, чи розповість йому все чи нічого, залежно від… Залежно від чого? Залежно від того, чи під загрозою викриття Розелло змінить свою поведінку? Виходить, що, погрожуючи адвокатові, Рошо поставив перед ним певні умови? Тоді доведеться повернутись до першої гіпотези: доведеться припустити, що небіжчик поводився дуже по-чудному, в стилі кіногероя з якої-небудь стрічки про світське життя, виступаючи в ролі чоловіка, зрадженого дружиною, який, проте, й далі кохає її і вперто хоче утримати при собі. Та оскільки Лаурана суворо осуджував людей, які в своєму житті керуються пристрастями, самолюбством, а надто надуманими уявленнями про честь, він не міг не помітити, що в цій гіпотезі відчувається брак належної пошани до пам’яті Рошо; і тому він усіляко намагався зруйнувати цю гіпотезу, відмовитися від неї. Та хоч з якого боку він підступався до справи, вона мала в собі щось нез’ясовне, неоднозначне: досі не був прояснений зв’язок між причиною й наслідками, між самими учасниками трагедії, між тими деталями в механізмі злочину, які Лаурана вже з’ясував. І вчитель відчував, що й самого його дедалі глибше затягує в ту темну і заплутану як з погляду моралі, так і з погляду почуттів історію.

14

Якби раптом суд виніс звинувачувальний вирок на підставі тільки трьох гіпотез, правдоподібних лише до певної міри і керуючись мотивом, ледь видимим крізь завісу лихослів’я, Лаурана з усього того тільки укріпився б у своїй давній недовірі до системи правосуддя та до принципу, на якому вона стояла. Але для нього самого три гіпотези, що змагались між собою і переплутувались у його свідомості, а також отой невиразний мотив стали незаперечним доказом вини Розелло. Лаурана більш не мав жодного сумніву, що адвокат безпосередньо причетний до вбивства.

Таки правду сказав парафіяльний священик церкви святої Анни, що Розелло дурень, хоч і не позбавлений хитрощів. З підступною жорстокістю він організовує вбивство, скориставшися давно відомими в криміналістиці ходами.

Але вирізаючи з газети слова для листа із застереженням про смерть, він зовсім не звернув уваги на те, що до рук йому потрапила досить рідкісна «Оссерваторе романо», бо для нього вона нічим не відрізняється від інших газет, оскільки він звик постійно бачити її в своєму домі і в тих колах, де часто буває. Це стало його першою помилкою. Потім він припустився другої, зволікаючи з убивством, а отже, давши Рошо час, необхідний для того, щоб поїхати кудись, поговорити з кимось; та цієї помилки навряд чи можна було уникнути, адже не так просто за один день підготувати і здійснити злочин. І нарешті третя помилка Розелло: він з’явився на людях у товаристві найманого вбивці, тимчасом як сигара «Бранка» ще фігурувала в матеріалах слідства і на сторінках газетної хроніки.

Ясно, що одна річ мати внутрішню певність у причетності людини до злочину і зовсім інша – висловити цю певність чорним по білому, у вигляді звинувачення або судового вироку. Але, мабуть, думав Лаурана, поліційний слідчий і суддя знаходять істотне підтвердження своєї певності під час безпосереднього спілкування з підозрюваним або підсудним: у його словах, поведінці, поглядах, у тому, як він вагається, як тремтить. Тобто в усьому тому, що важко записати на сторінках протоколу або газетної хроніки. Бо для самого Лаурани якраз поведінка Розелло і стала вирішальним аргументом, який розвіяв останні сумніви щодо вини адвоката. Бувають, звісно, випадки, коли невинні поводяться так, ніби вчинили якийсь злочин, і цим гублять себе; більше того, під підозріливим оком муніципального жандарма, митника, карабінера, судді італійці майже завжди поводяться, як у чомусь винні. Але він, Лаурана, був надто далекий від закону і від тих, хто уособлював каральну силу закону, він був далекий від усього цього, наче Марс від Землі. Поліцію й судовиків він бачив у якійсь фантастичній далечі, як іншопланетян, котрі виринали з небуття тільки тоді, коли десь поблизу лунав розпачливий зойк людського горя.

Проте від того дня, як Лаурана спитав у Розелло, що то за чоловік ішов з ним поруч, коли вони спіткалися на сходах у Палаці правосуддя, той наче втратив розум. Найчастіше він уникав зустрічатися з учителем, здалеку вітаючись ледь помітним кивком, якщо не встигав вчасно звернути вбік або вдати, ніби не помітив його. Але іноді Розелло не давав йому проходу, розводився про свої дружні почуття, пропонував якісь послуги – скажімо, поклопотатися про його кар’єру, використавши свій вплив у міністерських колах. Та Лаурана зустрічав ці вияви палкої приязні досить холодно, бентежився і відповідав, що не має ніякої потреби в рекомендаціях можновладцям шкільної бюрократії. Після таких розмов Розелло робився підозріливим і похмурим. Можливо, він думав, що Лаурана не відповідає на його запевнення в дружбі і не хоче скористатися з його послуг через оту зневагу, нині таку рідкісну, яку людина чесна почуває до злочинця. А що як він збирається поділитися своїми підозрами з фельдфебелем, з комісаром поліції, з тим або тим слідчим, хто займається розслідуванням убивства Рошо й аптекаря? Проте нічого подібного Лаурана не збирався робити; і найдужче його непокоїло й турбувало саме припущення, що Розелло приписує йому такий намір. Почасти його спиняв страх на думку про сумний кінець Рошо й аптекаря, бо іноді десь у глибині душі внутрішній голос остерігав його самого перед такою розв’язкою. Але ще більше впливала на поведінку Лаурани якась неусвідомлена гординя, змушуючи його рішуче відкидати думку про свою участь у покаранні винних. Він узявся за це діло з чисто людської цікавості – цікавості інтелектуальної, яка не могла мати нічого спільного з діяльністю тих, кому суспільство й держава платили за викриття й покару порушників і не-реступників закону. Його невиразна гординя корінилася в багатовіковій ненависті, з якою вічно гноблений народ ставився до закону і його виконавців. У тому народі досі не згасла переконаність, що той, хто не хоче звірятись на долю або на правосуддя боже, повинен домагатися вищої справедливості тільки з допомогою рушниці.

Проте Лаурану водночас мучило прикре почуття, що він ніби зробився пеумиспнм співучасником злочину, що він покриває, нехай і мимовільно, Розелло та його найманого вбивцю. Якраз це почуття, хоч його душа й бунтувала, до краю сповнена огиди, спонукувало його змиритися з їх безкарністю, а також повернути їм ту певність у собі, яку останнім часом через його цікавість вони, безперечно, втратили. Але, з другого боку, чи можна дозволяти, щоб Розелло, почуваючи себе в цілковитій безпеці, осмілився зайняти місце вбитого ним чоловіка поруч жінки, яка весь час стояла перед очима Лаурани, огорнута чарівним і грішним сяйвом, обплутана тенетами жаги і смерті? Перед цією жінкою навіть жадання роздвоювалося на суперечливі почуття. З одного боку – ревнощі, невмотивовані, безпідставні, обтяжені всіма комплексами його життя: боязкістю, пригніченістю, невдоволеними бажаннями. З другого – гірка втіха, хіть, що мусила задовольнятися самим спогляданням.

Усі ці невиразні почуття перемішувалися в його свідомості, миготіли уривками гарячкових галюцинацій. Так минув майже весь жовтень.

У перших числах листопада відразу за днем поминання мертвих був День перемоги, і Лаурані випало аж чотири вихідні. Тоді він і відкрив, що всі нещастя падають на людину, коли їй не сидиться вдома, що тільки вдома можна як слід. зосередитися на цікавій роботі і по-справжньому втішатися читанням. Уранці другого листопада він пішов провести матір на кладовище. Переконавшись, що на могилах рідних стоять заздалегідь замовлені свічки, що там не бракує і квітів, синьйора Лаурана, як і щороку, захотіла пройтися між надгробками, спиняючись прочитати заупокійну молитву біля могил з прахом родичів та друзів. Підійшли вони й до фамільної усипальниці Розелло, де побачили синьйору Луїзу в елегантному жалобному вбранні. Уклякнувши на оксамитовій подушечці, вдова молилася перед мармуровою плитою з викарбуваним ім’ям її чоловіка, що його «немилосердна доля взяла від осиротілих у невтішному горі рідних». У плиту було вставлено емалевий портрет, на якому бідолаха Рошо виглядав молодшим принаймні років на двадцять і здавався сумним і наляканим. Синьйора Луїза підвелася й шанобливо привіталася. Вона пояснила, що вибрала саме цей портрет, бо на ньому її чоловік був майже такий, як тоді, за першого знайомства. Потім вона докладно розповіла про всіх покійників, замурованих у цьому склепі, кревно чи некревио споріднених із нею самою.

– Вони впокоїлися, а я живу, – зажурено сказала синьйора Луїза, – проте навіщо мені таке життя?

Зламана невтішним горем вдова зітхнула й утерла невидиму сльозу. Стара синьйора Лаурана прочитала свою молитву. Коли прощалися, вчителеві здалося, ніби синьйора Луїза умисне затримала його руку в своїй, і в її погляді спалахнула іскра благання. Виходить, коханець-кузен розповів їй усе, і тепер вона просить його, щоб він мовчав? Лаурана був стурбований, бо це означало, що Луїза безпосередньо причетна до злочину.

Але його не треба було просити – він нічого й нікому не збирався розповідати. Навіть умисне лишався вдома, з тим, щоб скоріше про все забути, присилувати себе про все забути, щоб повернути Розелло притаманні йому певність і безтурботність, втрачені останнім часом. Нехай і вона відчує полегкість, синьйора Луїза. Як їй, мабуть, страшно приневолювати себе до свого похмурого обов’язку – годинами стояти навколішки біля чоловікової могили, чекаючи, поки надійде хтось із знайомих і дасть їй нагоду бодай ненадовго підвестися. Як помітив Лаурана, поблизу причаївся цілий гурт шалапутів, і всі пильно стежили за Луїзою, чекаючи тієї миті, коли вона стане підводитись. Попри її нерухомість, сповнену молитовного зосередження, вузька чорна сукня не могла приховати тугих форм тіла, щедротного і млосного, як у одалісок Делакруа, а коли вдова Рошо підводилася, сукня неминуче підсмикувалась, і над туго натягнутою панчохою відкривалася знадлива білота стегна. «Що за люди!» – подумав учитель зневажливо, з відтінком ревнощів. У будь-якому куточку світу, де поділ жіночої спідниці бодай на кілька сантиметрів підсмикується над коліном, у радіусі тридцяти метрів неодмінно має бути сіцілієць, що милується цією картиною. Та Лаурана не подумав про те, що й сам він жадібно прикипів поглядом до білого тіла, яке проглянуло крізь чорноту жалобного вбрання, та й оту групу молодиків він помітив тільки тому, що був з ними однієї породи.

Коли вони відійшли, мати сперлась на руку сина і прошепотіла йому на вухо, що, на її думку, синьйора Луїза недовго лишатиметься вдовою.

– А чого ти так думаєш? – спитав він.

– Бо життя є життя. А вона молода й гарна.

– Ти ж не вийшла заміж удруге…

– Моя молодість тоді вже минула, а гарною я не була ніколи, – сказала стара, зітхнувши.

Лаурана спізнав прикре відчуття, йому стало майже гидко. «Диво, та й годі, – подумав він. – І чого це людина, йдучи кладовищем, аж до непристойності почуває себе живою? Може, день тому причиною?» Бо день був навдивовижу гарний. Від землі й коріння струменіли вологі, духмяні пахощі, змішані з ароматом дикої м’яти і розмарину, гвоздик і навіть троянд, які прикрашали найбагатші могили.

– І хто ж її, по-твоєму, візьме? – спитав він майже роздратовано.

– Таж її кузен, адвокат Розелло, – відповіла стара й аж спинилася, щоб заглянути синові у вічі.

– А чому саме він?

– Бо ті двоє разом виросли, під одним дахом. Бо вони чудово знають одне одного. Бо їхнє одруження дасть змогу об’єднати маєтність.

– І для тебе це поважні підстави? А мені такий шлюб здається безсоромним, і якраз тому, що обоє росли під одним дахом.

– Знаєш, як ото кажуть? Стережися двох «ку» – кузенів і кумів. Найнебезпечніші шури-мури й бувають між родичами та кумами.

– А хіба між ними щось було?

– Хто його зна… Давно, коли вони були ще дітьми, коли жили разом, ходили чутки, ніби вони кохають одне одного… Як то буває з підлітками… І казали, ніби канонік, невдоволений з цього, вжив відповідних заходів… Я вже як слід не пригадую. Але чутки ходили…

– А навіщо він ужив заходів? Як вони кохали одне одного, нехай би дозволив їм побратися.

– Ти сказав, що тобі такий шлюб здається безсоромним. Так само думав і канонік.

– Я назвав його безсоромним тому, що ти про кохання навіть не згадувала. Ти говорила зовсім про інше: мовляв, обоє росли під одним дахом, га й маєтність об’єднати треба… Якщо вони кохали одне одного, справа інша.

– На шлюб між кузенами слід просити дозвіл церкви, і через те в цьому завжди вбачають якийсь гріх. А ти подумай, хіба міг канонік допустити, щоб у його домі виник бодай натяк на щось гріховно? Канонік людина надзвичайно суворих переконань, для нього це стало б ганьбою.

– А тепер?

– Що тепер?

– Ну, як вони одружаться тепер? Хіба це не одне й те саме? Більшість людей подумають, як і ти: що вони любилися тоді, коли жили разом у домі каноніка.

– Тепер це зовсім інша річ. Майже акт милосердя… Одружитися на вдові з дитиною, об’єднати добро…

– Об’єднати добро – акт милосердя?

– А чом і ні? Добро теж вимагає милосердя.

«Господи, ну й релігія», – подумав Лаурана. Бо його мати виявляла аж надмірну відданість цій релігії матеріального добра, не дозволяючи викидати ні черствого хліба, ні недоїдків з миски, ні гнилих фруктів. «Мені шкода добра», – казала вона і гризла твердий, наче камінь, хліб, з’їдала перестиглі груші. Саме через те, що їй було жаль недоїдків, які, здавалося, благали перетворити їх на фекалії вона не раз мало не отруювалася на смерть.

– А що як оті двоє, котрі любилися під дахом будинку каноніка, не перестали кохати одне одного й тоді, коли Луїза вийшла заміж? А що як одного чудового дня вони вирішили прибрати з дороги Рошо?

– Цього статися не могло, – заперечила мати. – Бідолашний лікар, як відомо, загинув через аптекаря.

– А може, навпаки, аптекаря вбили через Рошо?

– Цього статися не могло, – повторила синьйора Лаурана.

– Гаразд, не могло статися. Але припустімо на мить, що сталося саме так… Ти й це назвала б актом милосердя?

– Ми тут бачили й не таке, – без найменшого збентеження відказала стара.

Вони якраз підійшли до могили аптекаря Манно. Окритий крильми ангела, він усміхався з емалевого портрета, задоволений щасливим полюванням.

15

Свої чотири вихідні Лаурана присвятив упорядкуванню та доповненню конспектів для лекцій з італійської літератури й історії. У роботі він був завжди старанний і віддавався їй до останку. Отож за справами він майже забув про історію, в яку мимоволі встряв, і в ті хвилини, коли згадував про неї, бачив події ніби дуже здалеку, а техніка, здійснення і навіть задум злочину здавалися йому досить примітивними, мовби запозиченими з якогось роману Грема Гріна або когось іншого. Навіть зустріч на кладовищі із вдовою Рошо разом з думками, що їх та зустріч розбудила в ньому, перейшли у сферу літературних образів, забарвлених у чорний колір релігійного романтизму.

Після чотирьох днів відпочинку Лаурана повернувся до свого життя на колесах, яке здалося йому ще тяжчим, ніж до того. Якось, зайшовши вранці в автобус до районного центру, він з подивом побачив у ньому Луїзу Рошо.

Вона сиділа в першому ряді, прикриті чорною жалобною сукнею ноги були врівень з дверцятами. Місце поруч неї було вільне і, відповівши на його привітання, вона з боязкою усмішкою показала йому на те місце. Лаурана на мить завагався: його опанувало почуття сорому, так ніби сівши поряд з нею в першому ряді, він перед усіма розкриє те, що знав, виставить напоказ свою пристрасть і свою відразу. Отож йому захотілося знайти якусь відмовку й відхилити запрошення. Він поглянув у глиб автобуса, шукаючи там приятеля, якому він має неодмінно щось сказати; але в автобусі сиділи тільки селяни й студенти, до того ж усі місця були зайняті. Тож він подякував і сів. Яке то щастя для неї, сказала йому синьйора Луїза, що місце досі лишилося вільне, тепер вона має поруч людину, з якою можна побалакати, адже тільки в розмові їй щастить забути про тимчасове нездужання, в автобусі їй завжди робиться зле, і це дивно, бо й у автомобілі, й у поїзді вона почуває себе цілком нормально. Потім синьйора Рошо заговорила про те, який сьогодні чудовий день; мовляв, вона не знає нічого кращого, ніж бабине літо; сказала, що оливи вродили добре; а її дядькові каноніку чогось нездужається… Вона теревенила про все на світі, теревенила не вмовкаючи, аж у вухах лящало. Лаурана мав таке відчуття, ніби вся кров прилинула йому до голови, як ото коли швидко спускаєшся з високої гори в долину. Потроху розвіялася його сонливість, забулося прикре відчуття пробудження і зготовлена матір’ю чашка рідкої кави. Лаурана відчував, як поруч із Луїзою в нього розгорається кров. І що нещадніше й гостріше він осуджував її розумом, що ясніше усвідомлював її душевну вбогість і вгадував її розбещеність, то невтримніше вабило його це розкішне, граційне тіло, вродливе обличчя, на якому губи то кривились досадою, то манили, пишне волосся, запах парфумів, змішаний з важким духом сну – усе це розбуджувало в ньому гостре, майже болісне жадання.

Тепер йому важко було повірити, що до смерті Рошо він не раз зустрічався з Луїзою, не раз вони розмовляли. Гарна жінка, міркував він тоді, а проте скільки на світі тих гарних жінок, а надто нині, коли канони жіночої краси набули такого розмаїття, завдяки цілій системі кіноміфів, у яких прославляється і тендітність, і повнота, і профіль німфи Аретузи, і профіль собачки. «Тут бракує тільки камінного гостя, щоб відсвяткувати бенкет», – так подумав Лаурана того разу, коли побачив її у віталеньці із зачиненими віконницями, засвіченою лампою й оповитими сутінню дзеркалами, бо вона видалася йому особливо гарною, особливо жаданою у своїй жалобній сукні під побільшеним портретом небіжчика-чоловіка, де її юне, туге, окутане таємничістю тіло мовби насміхалося над невблаганною смертю. А потім, коли Лаурана упритул підійшов до розкриття злочину, його збудження тільки посилилось; він тремтів, уявляючи собі картини пристрасті, зради, холодної жорстокості, з якими було здійснено вбивство; коли перед ним, коротко кажучи, постало саме зло у своєму натуральному вигляді, у своєму плотському вираженні, похмуре і водночас осяйне. І в тому своєму очамрінні розпізнав Лаурана відлуння далеких часів, коли його навчали боятись гріха, навчали уникати життєвих спокус (закручували всі гайки, як і належало), коли зародився в ньому страх перед плотською любов’ю, від якого він так ніколи й не визволився, і виходило так, що жадання змагало його найдужче тоді, коли розум особливо суворо закликав до поміркованості, до тверезої поведінки. Отож і тепер, коли Лаурана сидів поруч з Луїзою і відчував, як на кожному повороті її тіло мимоволі притуляється до його тіла, він почував себе наче роздвоєним, розполовиненим. І легенда про роздвоєння душі, яка завжди так хвилювала його в літературі, тепер справджувалася з ним наяву.

Коли вони вийшли з автобуса, Лаурана не знав, як йому бути: чи то попрощатися з попутницею, чи провести її туди, куди вона збиралася йти. Вони трохи постояли на майдані, а тоді синьйора Луїза, яка протягом усієї подорожі здавалася на диво безтурботною, раптом споважніла і сказала, що вона приїхала сьогодні до районного центру в справі, про яку хоче розповісти йому, Лаурані.

– Я з’ясувала, – сказала вона, – що мій чоловік справді їздив до Рима зустрічатися з тим своїм приятелем-депутатом. І він хотів попросити його якраз про те, про що ви розповіли мені того вечора, пригадуєте? Коли прийшли до мене додому з моїм кузеном, – і на згадку про кузена Луїза майже бридливо скривилася.

– Справді? – спитав Лаурана.

Він страшенно розхвилювався, гарячково гадаючи, з якої б то причини така несподівана відвертість.

– Атож, я це відкрила зовсім випадково, коли вже була втратила надію… Бо після того, що ви мені сказали тоді, я пригадала багато всяких дрібних подій та випадків, які, разом узяті, пояснили для мене те, про що несамохіть довідалися ви. Отож я заходилася шукати, шукати… І нарешті знайшла щоденник, якого мій чоловік вів потай від мене, ховаючи його на полиці, за книжками… Сталося це, коли я вже не сподівалася нічого знайти… Мені раптом заманулося почитати одну книжку, я взяла її з полиці, і там, за книжкою…

– Щоденник, отже, він вів щоденник…

– В одній з отих великих облікових книг, що їх аптеки надсилають лікарям… Починаючи з першого січня, він щодня записував туди по три-чотири рядки своїм нерозбірливим почерком лікаря. Занотовував туди те, що здавалося йому вартим уваги, – здебільшого всілякі випадки з життя нашої малої доньки. Потім, десь на початку квітня, він уперше згадав про людину, яку не називає на ім’я…

– Не називає на ім’я? – з недовірливою іронією перепитав Лаурана.

– Ні, не називав. Але цілком ясно, про кого йдеться.

– А, цілком ясно… – сказав Лаурана з нотками поблажливості в голосі. Мовляв, він не проти підтримати жарт, але зовсім не хоче, щоб його вважали за дурня.

– Настільки ясно, що помилитися неможливо. Ідеться про мого кузена.

Такого Лаурана не сподівався. Він відчув, як йому перехопило подих, і хапнув ротом повітря.

– Я довіряю вам, – провадила синьйора Луїза, – бо знаю, яка дружба, яка прихильність єднала вас із моїм чоловіком. Про це ще ніхто не знає і не повинен знати, поки я не матиму в руках доказів… Якраз сьогодні я й приїхала сюди шукати доказів… Хочу перевірити деякі здогади…

– Але в такому разі… – почав Лаурана.

– Що в такому разі?

Він мало не сказав, що в такому разі вона непричетна до злочину, вона невинна, і він дарма підозрював її. Але тільки почервонів і мовив:

– То ви більше не вірите, ніби вашого чоловіка вбито через те, що йому трапилося бути в товаристві аптекаря?

– Коли по правді, то напевне стверджувати не можу. Проте це не відпадає… А ви?

– Я?

– Ви, мабуть, переконані в цьому?

– Переконаний у чому?

– У тому, що мій кузен причетний до вбивства і що бідолаха аптекар не мав до всього цього жодного стосунку.

– Власне…

– Я прошу вас, не приховуйте в|д мене нічого. Я так потребую вашої допомоги, – з тугою в голосі сказала синьйора Луїза, благально дивлячись йому в очі своїм осяйним поглядом.

– Не можу твердити, що я цілком переконаний. Маю тільки деякі підозри… Дуже серйозні підозри, приховувати не стану… Але ви… Ви справді ладні висунути звинувачення проти свого кузена?

– А чом би й ні? Якщо він винен у смерті мого чоловіка… Але мені потрібна ваша допомога.

– Я у вашому розпорядженні, – пробелькотів Лаурана.

– Насамперед пообіцяйте мені, що не скажете нікому, навіть своїй матері, про те, що почули від мене…

– Присягаюся вам.

– Потім, на підставі ваших відомостей і тих, які сподіваюся роздобути сьогодні я, ми з вами все обговоримо, обміркуємо і разом вирішимо, що нам робити далі.

– Тут потрібна, одначе, обережність, обачність… Бо одне діло мати підозри…

– Сьогодні я сподіваюся мати докази.

– Але як?

– Поки що про це говорити не варт… Та й зарано… Я залишуся тут на два дні. А завтра ввечері, як ви нічого не маєте проти, ми могли б зустрітися… Де ми можемо зустрітися?

– Я не знаю… Адже вам, певне, не хочеться, щоб нас бачили разом…

– Ні, я цього не боюся.

– Тоді в кав’ярні?

– Гаразд, у кав’ярні.

– У кав’ярні Ромеріса. Народу там небагато, можна усамітнитися…

– Годині о сьомій, згода? Рівно о сьомій.

– А чи не буде це пізно для вас?

– Ні, не буде. Та й навряд чи я зможу звільнитися раніш сьомої – за ці два дні маю провести дуже нелегке розслідування. Завтра ввечері я про все розповім… Отже, о сьомій у кав’ярні Ромеріса… Потім ми зможемо вдвох повернутися до містечка, останнім поїздом… Якщо ви не проти.

– Та я буду щасливий, – сказав Лаурана, зашарівшись від радості.

– А ваша мати? Що скаже ваша мати?

– Я попереджу її, що допізна затримаюся в школі. Для неї це не першина.

– То ви обіцяєте мені? – спитала синьйора Луїза, обдарувавши його знадливою усмішкою.

– Присягаюся вам, – сказав Лаурана, затоплений хвилею щастя.

– Тоді до побачення, – сказала синьйора Луїза, подаючи йому руку.

У пориві любові і каяття Лаурана мало не припав до цієї руки губами. Потім стояв і дивився, як вона повільно йде від нього майданом. Її постать чітко вирізнялася на тлі синього неба між пальмами. Незвичайна жінка, невинна і мужня. Він мало не заплакав від розчулення.

16

Кав’ярня Ромеріса з її барвистим інтер’єром, з великими дзеркалами, з вирізьбленим на прилавку «поцілунком змія», який, здавалося, прагнув обплутати своїми кільцями ніжки стільців і столів, дотягтися до світильників і до чашок, ця кав’ярня більше жила тепер на сторінках письменника, уродженця цього міста, що помер тридцять років тому, ніж наяву. Жителі самого районного центру майже не заходили сюди, досить рідкі відвідувачі були переважно чужинці: або люди з провінції, що пам’ятали колишню популярність кав’ярні, або ті, хто, як Лаурана, віддавав перевагу цьому закладу, зваблений його літературною славою та спокійною атмосферою. Важко було зрозуміти, чому синьйор Ромеріс, останній зі славетної династії кондитерів, досі тримав його відкритим. Можливо, тільки з пошани до літератури, на честь письменника, який колись учащав сюди і обезсмертив це місце.

Лаурана прийшов у кав’ярню за десять хвилин сьома. Йому рідко доводилося бувати в Ромеріса так пізно, але він застав тут тих, кого зустрічав і вранці, й десь одразу пополудні. Синьйор Ромеріс, як завжди, сидів за касою, барон д’Алькоцер куняв, його ясновельможність Моска та його ясновельможність Луміа, високі чиновники, котрі вже кілька років як вийшли на пенсію, втішалися грою в шашки, попиваючи «Марсалу» й курячи тосканські сигари.

Лаурана усіх їх знав. Він привітався, і на його привітання відповів навіть барон, не дуже схильний упізнавати людей. Його ясновельможність Моска запитав учителя, чому він прийшов у такий незвичний для себе час. Лаурана пояснив, що спізнився на автобус і тепер йому доведеться чекати поїзда. Він сів у кутку за столик і попросив синьйора Ромеріса подати йому порцію коньяку. Синьйор Ромеріс важко підвівся з-за своєї монументальної, розцяцькованої латунними візерунками каси: він не міг дозволити собі розкіш тримати офіціанта й обслуговував гостей сам. З побожною урочистістю старий налив у чарку коньяк і поставив на столик перед Лаураною. Той уже дістав із портфеля книжку, й синьйор Ромеріс поцікавився, що то за книжка.

– Любовні листи Вольтера, – сказав Лаурана.

– Хе-хе, – озвався барон, – любовні листи Вольтера…

– Ви читали їх? – спитав Лаурана.

– Любий друже, – сказав барон, – я читав геть усе, що написав Вольтер.

– А хто читає Вольтера сьогодні? – зауважив його ясновельможність Луміа.

– Я читаю, – сказав його ясновельможність Моска.

– Ну, звичайно, ми читаємо Вольтера. Читає його й цей-от учитель, не знаю, наскільки уважно… Але Вольтер явно не з тих письменників, кого нині багато читають, тобто читають задля розваги, – сказав його ясновельможність Луміа.

– Мабуть, що так, – зітхнув барон.

Лаурана сидів мовчки. Бо в кав’ярні Ромеріса розмова між старими завсідниками точилася завжди так: обміняються двома-трьома репліками, потім довга пауза, протягом якої той або той обмірковує, що сказати. Ось і тепер минуло в цілковитій мовчанці хвилин п’ятнадцять, і аж тоді його ясновельможність Моска сказав:

– Ті собаки не читають Вольтера.

«Собаками» на діалекті кав’ярні Ромеріса називали політиків.

– Вольтера? Вони взагалі не читають нічого, навіть газет, – сказав барон.

– Існують марксисти, що не прочитали жодної сторінки Маркса, – докинув синьйор Ромеріс.

– І народники, – барон уперто називав «народниками» християнських демократів, – які не прочитали жодного рядка дона Стурцо^[9].

– Пхе, дон Стурцо! – пирхнув його ясновельможність Моска, усім своїм виглядом показуючи, що ситий цим діячем по саму зав’язку.

Запанувала тиша. Було вже чверть на восьму. Не вдумуючись у зміст, Лаурана пробігав очима один з листів Вольтера, що по-італійському звучав особливо непристойно, і раз у раз поглядав на двері. Але ж добре відомо, що чверть і навіть півгодини не виходять за межі того уявлення, яке жінка має про точний час. Тому Лаурана не виявляв нетерплячості, він був лише стурбований, охоплений тією тривогою, яка не полишала його протягом двох останніх днів. Це була тривога з домішкою радості, коли він уявляв собі, як вони вдвох з Луїзою (подумки він уже називав її Луїзою) стоять перед старою синьйорою Лаурана з трепетом у душі, чекаючи її вироку.

За чверть восьма барон д’Алькоцер сказав синьйорові Ромерісу з явним викликом у голосі:

– До речі, Вольтера не читав навіть ваш дон Луїджі. Барон мав на увазі того самого письменника, який обезсмертив кав’ярню Ромеріса і чию пам’ять синьйор Ромеріс шанував з ревнивою і фанатичною побожністю.

Синьйор Ромеріс підвівся із-за своєї каси, гордо піднісши голову і випнувши груди.

– А до чого тут дон Луїджі? – обурився вія. – Дон Луїджі читав усе варте його уваги… Якщо Вольтер не входив у систему світобачення дона Стурцо, то це зовсім інша розмова.

– Ви маєте рацію, шановний комендаторе Ромеріс, – сказав його ясновельможність Моска. – Я цілком згоден з вами, що світ, яким уявляв його собі дон Луїджі, не мав нічого спільного зі світом Вольтера. Про це свідчить і телеграма, яку ваш кумир послав Муссоліні, і те, що він носив берет у стилі дуче…

– Даруйте мені, ваша ясновельможність, але хіба ви не присягали на вірність фашизму? – спитав синьйор Ромеріс із налитими кров’ю очима, ледь стримуючи себе.

– Я, наприклад, не присягав, – підніс руку його ясновельможність Луміа.

– Та невже? – іронічно кинув його ясновельможність Моска.

– А що, ти не знаєш? – ображено мовив його ясновельможність Луміа.

– Знаю, знаю, – відступив його ясновельможність Моска. – Але то була справа випадку, тебе просто забули привести до присяги.

– Ні, не справа випадку. Я умисне влаштував усе так, щоб не присягати.

– Присяга для нас тоді була справою життя або смерті, – сказав його ясновельможність Моска. – Або будеш їсти, або з’їдять тебе.

– Дон Луїджі, той, навпаки, присягав від щирого серця… – захихотів барон.

– У цій країні, – сказав синьйор Ромеріс, – люди божеволіють від заздрощів. Дон Луїджі написав твори, якими захоплюється цілий світ, але тут пам’ять тільки про те, що він послав телеграму Муссоліні й носив берет… Схиблені, та й годі…

Проте ніхто не образився на ці слова. Троє старих цілком удовольнилися тим, що розсердили свого приятеля.

За інших обставин Лаурана щиро тішився б цією пересваркою. Але тепер базікання старих дратувало його, так ніби Луїза спізнювалася тільки через їхню балачку. Він підвівся, підійшов до дверей, прочинив їх і виглянув на вулицю – праворуч і ліворуч. Ніде нікого. Він знову сів на своє місце.

– Ви когось чекаєте? – спитав синьйор Ромеріс.

– Ні, – сухо відповів Лаурана.

«Вона не прийде, – подумав він. – Уже восьма година». Але надії ще не втратив.

На превеликий подив синьйора Ромеріса вчитель замовив нову порцію коньяку.

О чверть на дев’яту його ясновельможність Моска спитав:

– А як вам ведеться у вашій школі, професоре?

– Погано, – відповів Лаурана.

– А чого б то воно було добре? – втрутився барон. – Коли все летить к бісу, має летіти к бісу і школа.

– Цілком слушно, – погодився його ясновельможність Луміа.

За чверть дев’ята у стривоженій уяві Лаурани постало видіння Луїзи мертвої. Він відчував спокусу розповісти чотирьом старим про те, що з ним сталося, про свої почуття – адже в них куди більший життєвий досвід, вони краще знають людське серце. Але тут барон д’Алькоцер, показуючи на книжку, яку закрив Лаурана, сказав:

– Читаючи ці листи Вольтера, мимоволі згадуєш прислів’я, в якому говориться про невдячність родичів, про те, що за певних обставин і умов наше тіло не розрізняє, хто йому родич, а хто – ні.

1 барон пояснив приятелям, що любовні листи Вольтер писав своїй племінниці. Його ясновельможність Луміа безнедомовок процитував згадане прислів’я, а барон уточнив, що те саме слівце, котре в прислів’ї називало умови, за яких падають бар’єри родинних зв’язків, уживав і Вольтер, причому італійською мовою. І попросив у Лаурани книжку, щоб зачитати приятелям кілька листів, до трапляється те слівце.

Старі з такою втіхою смакували всілякі пікантні подробиці, що Лаурані стало гидко.

«Чи є сенс ділитися своєю тривогою, своїм болем із цими пащекуватими дідами, які втратили всякий сором?» – подумав він.

А що як піти зараз до поліційного управління, знайти там серйозного, вдумливого інспектора і про все розповісти йому? Розповісти про що? Мовляв, одна жінка призначила йому побачення у кав’ярні Ромеріса і не прийшла? Безглуздо. Викласти мотиви своєї тривоги? Але цим він запустить у дію небезпечну машину правосуддя, яку потім неможливо буде спинити. І чи багато він знає про те, чого приїздила сюди на два дні Луїза? А що як вона знайшла докази, які ведуть у зовсім інший бік? Або не знайшла жодного доказу. А раптом у неї захворіла донька або сталося щось інше, непередбачене, і її терміново викликали додому? Або, захопившись пошуками, вона взагалі забула про призначену зустріч?

Але посеред усіх цих можливостей перед його очима маячило видіння Луїзи в небезпеці, Луїзи мертвої.

Він знервовано пройшовся кілька разів між прилавком і дверима.

– Ви чимось стривожені? – спитав барон, уриваючи читання.

– Та ні. Просто я засидівся. Адже я тут уже дві години.

– Ми сидимо тут роки, – сказав барон, закриваючи книжку і повертаючи йому.

Лаурана взяв книжку, поклав її в портфель. Подивився на годинника: двадцять хвилин на десяту.

– Мабуть, піду вже на станцію, – мовив він.

– До вашого поїзда ще сорок п’ять хвилин, – зауважив синьйор Ромеріс.

– Трохи прогуляюся, вечір чудовий, – сказав Лаурана.

Він заплатив за дві порції коньяку, попрощався і вийшов. Зачиняючи двері, почув, як у нього за спиною його ясновельможність Луміа сказав:

– У нього побачення з жінкою, і він жде не діждеться призначеної години.

Людей на вулиці було мало. Лаурана повільно рушив до станції, снуючи невеселі думки. Вечір був справді гарний, але холодний і вітряний.

Коли вчитель уже звернув на привокзальний майдан, повз нього промчала машина, різко загальмувала метрів за десять попереду і заднім ходом порівнялася з ним. Дверці розчинилися, водій вихилився і гукнув:

– Синьйоре вчителю!

Лаурана підійшов до машини і впізнав одного з жителів свого містечка, хоч імені його пригадати не міг.

– Ви на станцію? Додому зібралися?

– Додому, – підтвердив Лаурана.

– Якщо хочете, підвезу, – сказав водій.

«Добра нагода, – подумав Лаурана. – Приїду раніше і, може, ще встигну зателефонувати Луїзі додому, довідатись, як там і що».

– Дякую, – сказав він, сідаючи поруч з водієм. Машина вихором зірвалася з місця.

17

– Чоловік він стриманий, неговіркий, іноді різкий і нетерпимий. Такі люди звичайно бувають лагідні, турботливі, навіть ласкаві; але вони здатні вибухнути під впливом миттєвого враження, від неправильно витлумаченого, спалахнути раптово, наче йому в голову щось ударить… Як учителю йому немає чого закинути: старанний, працьовитий, сумлінний. Людина високої культури, здібний педагог… З цього боку, повторюю, йому немає чого закинути… Ну, а щодо особистого життя… Я не хотів би видатися нескромним, але в царині особистих почуттів він завжди здавався мені, як би це висловитись, сповненим чоловічих комплексів, одержимим…

– Одержимим?

– Може, це слово звучить занадто сильно і не зовсім точно передає уявлення, яке можна скласти про нього, про його життя: чоловік тихий, організований, з усталеними звичками, відвертий у своїх думках і судженнях, незалежний… Але той, хто добре знає його, іноді помічає, як він раптово стає колючим, сердитим… У присутності колег-учительок або учениць він поводиться як жінконенависник. Проте, на мою думку, він просто боязкий…

– Одержимий жінками але боїться їх, схиблений на сексі – правильно я вас зрозумів? – спитав комісар поліції.

– Щось подібне, – підтвердив директор школи.

– А вчора? Як він поводився вчора?

– Я сказав би, цілком нормально. Відбув свої уроки, трохи погомонів зі мпою, з колегами. Ми розмовляли, як не помиляюся, про Борджезе^[10]…

Олівець комісара поліції опустився, щоб записати це прізвище у блокнот.

– Чому? – запитав він.

– Чому ми розмовляли про Борджезе? Та тільки тому, що від якогось часу Лаурана вбив собі в голову, ніби Борджезе недооцінюють, і слід, мовляв, віддати йому належне.

– А ви що, іншої думки? – з підозрою в голосі запитав комісар поліції.

– Правду кажучи, не знаю. Мені треба було б перечитати Борджезе… Його роман «Рубе» справив на мене сильне враження. Але це було тридцять років тому, шановний комісаре, аж тридцять років тому.

– А… – сказав комісар поліції і нервовими розчерками олівця закреслив прізвище «Борджезе», яке був записав у блокнот.

– Хоч може бути, – провадив директор, – що про Борджезе ми розмовляли позавчора. Чи таки вчора… Коротко кажучи, мені не здалося, щоб учора він поводився не так, як звичайно, ніякої зміни в ньому я не помітив.

– Проте ви певні, що вчора після уроків він не лишився в школі на вчительські збори?

– Абсолютно певен.

– Чому ж тоді його мати сказала, що він залишився?

– Хтозна. Очевидно, він сказав їй неправду. Найімовірніше, він хотів приховати від матері свій зв’язок із якоюсь ланкою, а коли не зв’язок із жінкою…

– Він мав побачення, якусь зустріч… Я вже думав про це… Проте нам досі не пощастило з’ясувати, що він робив після того, як вийшов з ресторану тут, поблизу. Тобто починаючи від пів на третю дня.

– Один учень з його класу, – мовив директор, – сьогодні вранці казав мені, ніби учора ввечері бачив його в кав’ярні Ромеріса, він там сидів за столиком.

– Можна, я поговорю з тим учнем?

Директор звелів покликати хлопця. Той підтвердив, що, вчора увечері, проходячи повз кав’ярню Ромеріса, він зазирнув у вікно й побачив учителя Лаурану. Той сидів за столиком і читав книжку. Це було десь за чверть восьма, може, навіть рівно о восьмій.

Хлопця відпустили, комісар поліції поклав блокнот і олівець до кишені, зітхнув і підвівся.

– Отже, доведеться йти до кав’ярні Ромеріса, – сказав він. – Треба якомога скоріше розплутати цю історію, бо його мати вже з сьомої ранку сидить у квестурі й чекає…

– Бідолашна стара… Лаурана дуже любив свою матір, – сказав директор школи.

– Ви певні? – спитав комісар поліції.

Він почав про дещо здогадуватись і в кав’ярні Ромеріса знайшов підтвердження цим своїм здогадам.

– Як на мене, – сказав його ясновельможність Луміа, – у нього було побачення з жінкою. Він місця собі не знаходив, такий був збуджений.

– Чекав, не міг дочекатися призначеної години. І хвилювався, немов хлопчик, який іде на перше в своєму житті побачення, – сказав барон.

– Ви помиляєтеся, шановний бароне. Я певен, що побачення мало відбутися тут, але жінка не прийшла, – сказав синьйор Ромеріс.

– Не знаю, – сказав його ясновельможність Моска, – не знаю… Але що тут замішана жінка, в цьому нема ніякого сумніву… Коли, просидівши в кав’ярні дві години, він вийшов, хтось тут, пригадую, сказав, що він біжить на любовне побачення…

– Я сказав, – мовив його ясновельможність Луміа.

– Але поводився він так, як поводиться людина, котра має згаяти скількись там часу перед побаченням: раз у раз відривав погляд від книжки й дивився на двері, ходив туди-сюди по кав’ярні. А одного разу навіть відчинив двері і виглянув на вулицю, праворуч і ліворуч, – сказав його ясновельможність Моска.

– Отже, – зауважив комісар поліції, – він не знав, звідки прийде жінка, – чи справа чи зліва. З цього можна зробити висновок, що йому було невідомо, в якому районі міста та жінка живе.

– Ніякого певного висновку тут не зробиш, – сказав барон. – Дійсність завжди багатша й непередбаченіша за всі припущення. Проте як вам так хочеться робити висновки, то скажу, що коли він справді чекав у цій кав’ярні на жінку, вона мала бути з приїжджих… Де це чувано, щоб жінки виходили з дому о сьомій або восьмій вечора і бігли на побачення до кав’ярні?

– Якщо не йдеться про хвойду, – уточнив його ясновельможність Луміа.

– Такий чоловік, як він, не водиться з хвойдами, – сказав синьйор Ромеріс.

– Любий комендаторе Ромеріс, ви навіть не уявляєте, скільки чоловіків – чоловіків поважних, освічених і сповнених почуття власної гідності – домагаються прихильності хвойд, – сказав його ясновельможність Луміа. – Проте хвойда, безперечно, призначила б йому зустріч у себе вдома або в готелі. Тут могло б відбутися тільки побачення закоханих.

– Розгляньмо проблему з усіх боків, – сказав барон. – Отже, існує дві можливості: або побачення мало відбутися тут, або він мав іти кудись-інде. Припустімо, воно мало відбутися тут. Він чекає дві години, проте жінка не приходить, і він покидає кав’ярню, кажучи, ніби йде на станцію. Куди ж він пішов насправді? Тут треба добре поміркувати. Збагнувши, що його одурено або жінка не змогла прийти (хай там з якої причини), почуваючи себе присоромленим і стурбованим, він міг зробити одне з трьох: або повернувся додому мучитися в своєму ліжку від розчарування й тривоги; або пішов у дім тієї жінки вимагати пояснень, і там його порішили; або стрибнув з фортечної вежі чи кинувся під поїзд. Оскільки додому він не повернувся, лишаються дві останні версії. Тепер розгляньмо другу можливість: тобто він сидів тут, тільки щоб згаяти час, а вже потім іти на побачення. В такому разі, оскільки додому він не вернувся, лишається одна можлива версія з двох: він прийшов на місце побачення і зустрів там чоловіка, батька або брата своєї коханої, який упорав його, – і будьте здорові!

– Але, як добре поміркувати, лишається ще одна імовірна гіпотеза, менш романтична, проте очевидніша і природніша: він іде на побачення, стрічає там даму серця і в її обіймах забуває і про свою матір, і про школу, і про все на світі… Хіба виключена така можливість? – спитав його ясновельможність Моска.

– У це важко повірити: надто він чоловік спокійний, урівноважений, – сказав синьйор Ромеріс.

– Маєте рацію, – погодився його ясновельможність Луміа.

Комісар поліції підвівся.

– У мене голова йде обертом, – сказав він.

Міркування барона, такі точні й бездоганно логічні, відкрили перед ним прірву. Спробуй-но знайди всіх жінок, які могли мати з учителем взаємини, випадкові або тривалі! Для початку – всі учениці школи, адже ці дівчата віком від п’ятнадцяти до вісімнадцяти років сьогодні здатні на все. Потім – учительки. Потім – матері школярів і школярок, принаймні ті з них, які краще збереглися і відзначаються поступливістю. І нарешті жінки легкої поведінки – і ті, кого за античним звичаєм можна назвати «чесними», і ті, хто не заслуговує такої характеристики, тобто звичайні вуличні шльондри. Цій роботі кінця-краю не видно. Якщо вчитель сам не з’явиться сьогодні або завтра, немов кіт, який повертається з нічної прогулянки по дахах.

Але вчитель не міг повернутися. Він лежав під купою шлаку на дні покинутої сірчаної копальні, якраз на півдорозі між його містечком і районним центром.

18

Восьмого вересня в містечку відзначали свято діви Марії отроковиці. Статую юної діви, виряджену в золото й перли, пронесли вулицями на чолі урочистої процесії під грім духових оркестрів, від якого здригалися навіть мури. В небі розсипалися вогні фейєрверків, люди смакували м’ясом перших заколотих свиней і з’їдали гори морозива. Цього року канонік Розелло поновив звичай збирати в своєму домі друзів на честь храмового свята Марії отроковиці, чий олтар у церкві з її ім’ям він шанував особливо. Той звичай існував з давніх-давен, але торік був порушений через жалобу, яку канонікові годилося справляти по смерті Рошо. Оскільки в серпні минув уже рік з дня трагічної події, дім каноніка знову відчинився для святкового торжества, тим більше, що сьогодні превелебний отець мав оголосити про заручини свого племінника адвоката зі своєю племінницею Луїзою. Їх поєднали, казав канонік, людська злоба і незбагненна воля господня, перед якою він поступається.

– Я змирився… – пояснював він донові Луїджі Корвайя. – Богові відомо, чи хотів я, щоб вони поєдналися шлюбом, діти, які виросли в моєму домі, мов брат і сестра. Але тепер, після тієї трагічної події, ідеться про вчинок милосердя… Родичам годиться жаліти одне одного… Хіба можна дозволити, щоб моя бідолашна небога, така молода, з дитиною на руках, залишилася самотня на все життя? А з другого боку, як за нинішніх часів знайти для неї доброго чоловіка, такого, хто одружився б з нею не лише заради того, щоб їсти її хліб, хто виявив би милосердя і поставився до дівчинки як до рідної? Це нелегко, мій любий доне Луїджіно, ой як нелегко… Саме тому мій небіж, який досі не мав ніякої охоти женитися, зважився – не скажу, пожертвувати собою, в жодному разі! – на цей праведний, на цей милосердний вчинок…

– Авжеж милосердний, хай йому чорт! – майже прогарчав полковник Сальваджо, який, стоячи за спиною в каноніка, почув його останні слова.

Канонік рвучко обернувся, обурений і стривожений, але побачивши полковника, усміхнувся й лагідно дорікнув йому:

– Полковнику, полковнику… Ви завжди однаковий…

– Пробачте мені, – сказав полковник, – але ось що я хотів сказати: ви носите сутану і тому називаєте це милосердним діянням. Я – старий грішник, отож уявляю собі справу інакше. Скажу в кількох словах. Синьйора Луїза – жінка прегарна. А ваш небіж адвокат, хвалити бога, – чоловік. А чоловік, він завжди лишається чоловіком, і перед такою красою, такою грацією…

Жартівливо насварившись на полковника пальцем, канонік пішов собі, і той, почувши себе вільніше, провадив – тепер він звертався до дона Луїджі:

– Цей піп мені розводиться про милосердя! Його племінничок, бачте, пожалів жінку, за чий один погляд я хоч зараз ладен утнути яку завгодно дурницю…

І він показав на Луїзу, що стояла поруч із нареченим кузеном, напрочуд елегантна в своєму ще напівжалобному вбранні. Вона відчула на собі погляд полковника і відповіла усмішкою й ледь помітним кивком голови. Дон Сальваджо весь затремтів, нахилився до вуха дона Луїджі і майже простогнав йому голосом, сповненим притлумленої жаги:

– Бачили, яка усмішка? Коли вона всміхається, мені здається, вона скидає з себе одежу… Так ніби… – І нараз, піднісши руку, немов тримав у ній шаблю, загорлав: – В атаку, нехай йому біс, в атаку!

Побачивши, як полковник рвонувся вперед, дон Луїджі подумав, що зараз він кинеться на Луїзу. Проте той побіг у буфет, де почали роздавати морозиво.

Пішов туди й дон Луїджі. Там уже були парафіяльний священик святої Анни, нотар Пекорілла з дружиною, синьйора Дзерілло. Раз у раз замовкаючи на півслові, вони пошепки перетирали на зубах господарів. Річ цілком природна. Але дон Луїджі не мав настрою пліткувати і тому відійшов від гурту.

Нотар Пекорілла похапцем проковтнув своє морозиво і приєднався до нього. Удвох вони вийшли на балкон: свято внизу на вулиці вирувало. Дон Луїджі вилив свій поганий настрій на свято; від свята перейшов на «Фонд розвитку півдня», на компанію «Фіат», на уряд, на Ватікан, на Організацію Об’єднаних Націй.

– Які ми все-таки тварюки, – сказав він.

– Тобі тут щось не до вподоби? – поцікавився нотар.

– Усе, – відповів дон Луїджі.

– Нам треба побалакати сам на сам, – сказав нотар.

– А про що нам балакати? – втомлено зауважив дон Луїджі. – Те, що відомо мені, відомо й тобі, відомо всім. Тож який сенс говорити про це?

– Я вродився цікавим. І зараз відчуваю гостру потребу полегшити душу, а якщо я по виговорюся перед тобою, людиною, котру знаю шістдесят років, то перед ким я зможу виговоритися? Про ці речі я боюся балакати навіть зі своєю жінкою.

– Ходімо звідси, – сказав дон Луїджі.

– До моєї контори, – запропонував нотар.

Нотарева контора була за два кроки від канонікового дому, на нижньому поверсі одного з будинків. Вони зайшли туди, Пекорілла увімкнув світло, зачинив двері. Сівши навпроти, старі приятелі мовчки втупились один в одного. Нарешті дон Луїджі сказав:

– Ти привів мене сюди, щоб виговоритись. Я тебе слухаю.

Нотар якусь мить вагався. Потім різко, немов відриваючи собі клапоть шкіри, мовив з рішучістю й болем у голосі:

– Бідолаха аптекар не мав до всього цього анінайменшого стосунку.

– Яке відкриття! – буркнув дон Луїджі. – Я збагнув, що тут і до чого, вже на третьому дні жалоби.

– Ти здогадався чи довідався точно?

– Я довідався про одну річ, і мені все стало ясно.

– Про що саме ти довідався?

– Про те, що Рошо спіймав свою дружину з її кузеном на гарячому.

– Так воно й було. Мені теж стало відомо про це. Може, трохи пізніше, ніж тобі, але стало відомо.

– Я дізнався про це дуже скоро, бо мати дівчини, яка служить у моєї тітки Клотільди, працює служницею в домі Рошо.

– Он як… Тоді ти, певно, знаєш, що зробив Рошо, коли застукав дружину, м’яко кажучи, під час ніжної розмови з кузеном?

– Нічого він не зробив. Повернувся до них спиною і пішов собі.

– Христе-боже праведний! І він лишив їх живими? Я порішив би обох.

– Пусті балачки… Тут, на землі честі і ревнощів, зустрічаються на диво довершені екземпляри рогоносців… І головне в тому, що бідолаха лікар був безумно закоханий у свою дружину.

– Ну, а я можу розповісти тобі, що було далі, бо знаю про це з перших рук. Мені розказав паламар… Але пообіцяй…

– Ти мене знаєш. Не проговорюся навіть під тортурами…

– Ну то слухай. Десь із місяць Рошо мовчав. Потім одного дня пішов до каноніка, розповів про перелюбство, яке відкрив, і поставив старому ультиматум: або той накаже племінникові виїхати з містечка й ніколи сюди не повертатись, або він, Рошо, передасть своєму приятелеві, депутатові-комуністу, деякі документи, що спровадять коханця його дружини до в’язниці.

– Але як він роздобув ті документи?

– Одного дня, коли Розелло кудись поїхав, Рошо зайшов до його кабінету… Так принаймні розповідали мені… Молодий практикант, що був на той час у конторі, дозволив йому увійти, а потім і залишив його там самого. Він сказав лікареві, що Розелло у від’їзді і скоро не повернеться, проте Рошо запевнив хлопця, ніби адвокат призначив йому зустріч саме на сьогодні. Настав полудень, практикантові час було йти снідати. Оскільки він не знав, що взаємини між лікарем і адвокатом змінилися, то без вагань залишив Рошо в конторі самого, і той сфотографував усе, що хотів… Я кажу сфотографував, бо, як точно відомо, Розелло ні про що не здогадувався, нічого не знав, аж поки Рошо не поговорив з каноніком. Коли ж канонік розповів племінникові про погрозу лікаря, Розелло допитав практиканта. Юнак згадав про ті відвідини і не став приховувати, що залишав Рошо в конторі самого. Розелло мав нервовий напад, вліпив практикантові ляпаса і розрахував його; потім одумався, розшукав хлопця, пояснив йому, ніби втратив контроль над собою, бо Рошо дорікав йому за те, що змусив його марно чекати, а зустрітися вони повинні були в дуже важливій справі. Розелло дав юнакові десять тисяч лір і знову взяв його на службу…

– Ото стільки розповів тобі паламар?

– Ні, про це я довідався від батька того практиканта.

– Виходить, Розелло тримав на видноті такі важливі документи?

– Цього тобі не скажу. Можливо, Рошо мав другого ключа від сейфа. А потім Розелло робить усе що йому заманеться вже багато років і з повним успіхом, отож, мабуть, він вважав себе в цілковитій безпеці… Та коли дядько розповів йому про погрозу Рошо, адвокат відчув, що земля у нього під ногами захиталася.

– Достоту так, – підтвердив дон Луїджі. – Моя тітка Клотільда, правда, вважає, ніби Рошо вдався до таких крайніх заходів через те, що закохані більше не могли критися, не могли прикидатись… Від жаги начебто.

– Якої там жаги! – сказав нотар. – Ті двоє давно звикли, адже вони любилися ще відтоді, як приїздили з коледжу до дядька на канікули. Спочатку вони ховалися з цим від каноніка, потім від Луїзиного чоловіка. Може, навіть це подобалося їм: приємне відчуття забороненої втіхи, насолода від ризику…

У цю мить постукали в двері. Постукали легенько, але наполегливо.

– Хто б то міг бути? – стривожився нотар.

– Іди відчини, – сказав дон Луїджі.

Нотар пішов відчиняти. То був комендаторе Дзерілло.

– Чого ви покинули свято і замкнулися в цій конторі? – спитав він.

– Ми вже насвяткувалися, – холодно відповів нотар.

– І про що ж ви тут розмовляєте?

– Про погоду, – сказав дон Луїджі.

– Облишмо погоду, бо вона чудова і балакати про неї нема чого… Я не збираюся грати з вами у схованки. Якщо я не поговорю з кимось, то лусну з люті. А ви розмовляєте якраз про те, що в мене сидить отут, – і комендаторе Дзерілло притулив долоню до грудей, скреготнувши зубами, наче від нестерпного болю.

– Якщо не можете далі витримати, говоріть. Ми вас слухаємо, – сказав дон Луїджі.

– А ви будете мовчати?

– А про що нам говорити? – з наївним подивом запитав нотар.

– Викладімо карти на стіл: ви щойно розмовляли про сьогоднішні заручини, про Рошо, про аптекаря…

– Таке нам і не снилося, – сказав нотар.

– …і про того бідолаху Лаурану, – провадив комендаторе, – котрий щез, як ото Антоніо Пато в «Морторіо».

Півсотні років тому під час вистави дійства кавалера д’Оріоля «Морторіо, або Страсті Господні» Антоніо Пато, який грав роль Іуди, провалився в люк під сценою, що відкрився згідно зі сценарієм, як відкривався до того сотні разів – і на репетиціях, і під час вистав. З тією тільки різницею (і це передбачено сценарієм не було), що відтоді про Антоніо ніхто і слухом не чував. Та подія перейшла у прислів’я, і про неї завжди згадували, коли люди або якісь речі зникали без сліду. Отож згадка про Пато розвеселила дона Луїджі і нотаря. Проте вони відразу опанували себе і знов прибрали серйозного і стурбованого вигляду людей, які нічого не розуміють. Уникаючи погляду Дзерілло, вони спитали:

– А до чого тут Лаурана?

– Наївні бідолахи, – з ласкавою іронією мовив комендаторе. – Невинні немовлята, що нічого не знають, нічого не розуміють… Нате ось пальчика, кусніть його, кусніть!

І він підніс до рота нотареві, а потім і донові Луїджі відставлений від стиснутого кулака мізинець, як це робили раніше недосвідчені у тонкощах гігієни матері, коли у їхніх діток починали різатися зуби.

Усі троє засміялися. Потім Дзерілло сказав:

– Я оце довідався дещо про сердешного Лаурану. Тільки, це повинно лишитися між нами трьома, самі розумієте…

– Лаурана був дурень, – сказав дон Луїджі.

Примітки

1

Природний стан, потьмарення розуму, час, місцеперебування (лат.).

(обратно)

2

Фашіо – комітет міської фашистської організації.

(обратно)

3

Не здолають (лат.).

(обратно)

4

Кампана Діно (1885–1932) – італійський поет; Квазімодо Сальваторе (1901–1968) – визначний італійський поет, лауреат Нобелівської премії.

(обратно)

5

Жовте й червоне (франц.).

(обратно)

6

Гоццано Гвіде (1883–1916) – італійський поет і казкар; Монтале Еудженіо (1896–1981) – відомий італійський поет.

(обратно)

7

Хуарес Беніто (1806–1872) – неодноразовий президент Мексіки, борець за національну незалежність країни.

(обратно)

8

Мадзіні Джузеппе (1805–1872) – італійський революціонер і державний діяч.

(обратно)

9

Стурцо Луїджі (1871–1956) – засновник першої католицької партії в Італії.

(обратно)

10

Борджезе Джузеппе Антоніо (1882–1952) – італійський письменник і критик.

(обратно)

Оглавление

Леонардо Шаша КОЖНОМУ СВОЄ Повість

*** Примечания ***