Людина, як правило, не знає, яка кількість спокус може чатувати на неї упродовж усього життя. Й часто про всяк випадок бореться з усіма поспіль, сподіваючись у такий спосіб здобути внутрішню свободу.
У книжці є науково-фантастичні оповідання, є розповіді про міське життя, в якому фантастики не менше, аніж на міжзоряних трасах, не кажучи вже про козацькі історії.
Автор збірки більше відомий як кінодраматург, тим-то стилістика викладу - динамічна, наближена до кінопрози, отже - адресується до широкого кола читачів.
Редактор
О. М. Григор’єв
4702640201-026
Ж ------------------------- 17.91
М223(04)-91
Зізнаюсь одразу, що я давно вже не читав видавничих рукописів із такою щирою втіхою та насолодою. “Спокуси” Б. Жолдака - книга не просто читабельна (гостро сюжет на, дотепна - риси, на жаль, досить рідкісні в нашій сучасній прозі), але й по-справжньому глибока, мудра. Під глибиною й мудрістю я не маю на увазі пафосного виголошення банальних істин, що його так полюбляють наші прозаїки (а критики ще й добачають тут вершину “філософічності”), я не маю на увазі того занудливого моралізаторства, що його ті ж таки критики йменують не інакше, як ствердженням народної етики - так ніби взагалі можна що-небудь стверджувати шляхом занудливого моралізаторства, а не навпаки - відбивати тією занудливістю бажання сприймати будь-які ідеї та й самі твори.
Богдан Жолдак іде іншим шляхом - легко й невимушено, мовби забавляючись, розповідає читачеві свої “фантастичні та інші історії” і раптом, якоїсь миті, зриває з наших очей пов’язку сутої розважальності, і ми бачимо, що стоїмо над краєчком провалля з “шевелящимся хаосом” насподі (кажучи словами Тютчева), а точніше - над тим проваллям, до якого закономірно веде бездуховність, моральна індиферентність та й просто інфантильність.
Уся книга Б. Жолдака - це, по суті, своєрідна деміфологізація свідомості, викриття й осміювання численних соціальних міфів, витворених людською цивілізацією взагалі та нашими “застійними” десятиліттями зокрема. Майстерно послуговуючись іронією, гротеском, пародією, письменник часто-густо доводить буденні ситуації до абсурду, оголюючи їхній дегуманізований, деморалізований, знедуховлений (тобто абсурдний!) сенс.
Сміх - безумовно, головний “позитивний герой” цієї книжки. Водночас сатира не є єдиним чи навіть головним жанровим показником цієї прози (хоч трапляються й твори суто сатиричні, як, скажімо, “Про гроші”). Поряд із комедійним струменем не менш відчутний тут і струмінь трагедійний; трагікомічні - ось би як я назвав більшість оповідань Богдана Жолдака, проводячи паралель якщо й не з повістями Гоголя чи новелами Чехова, то принаймні із прозою Курта Воннегута (я не співміряю тут талантів, ясна річ, а говорю лише про стильові напрямки).
Про це, зрозуміло, засвідчує і проза цього автора.
Іронічна проза, на превеликий жаль, не набула у нас того поширення, як у інших, розвиненіших літературах - американській (Воннегут, Хеллер, Ф. О’Коннор, та, зрештою, й Селінджер, Стейнбек - “Квартал Тортілья Флет” чи Уайлдер - “Теофіла Норта”), англійській (Івлін Во, Мюріел Спарк), італійській (Л. Малерба), російській (Аксьонов, Токарева, Толстая, Петрушевська, значною мірою Маканін, Бітов). Річ, гадаю, не лише у відповідній традиції, стрімко обірваній у нас на Хвильовому, а й у якійсь фатальній монологічності мислення й художнього висловлювання, культивованій, власне, обставинами життя. Під “монологічністю” я не маю на увазі відсутності діалогів, а - значно фатальнішу для прози відсутність у ній іншої точки зору (чи інших точок зору), що мала б виявлятися на всіх стильових рівнях, паритетно взаємодіючи з авторською. Тобто йдеться про відсутність прозового багатоголосся, поліфонізму, блискуче поміченого й проаналізованого М. М. Бахтіним у книзі “Проблеми поетики Достоєвського” та низці статей, Ось чому для багатьох наших видавців і літературознавців такі явища, як непряма авторська мова, маска оповідача, прийом відсторонення (“отстранения”), залишається таємницею за сімома замками.
Неуцтво, зокрема й літературне, стає, як ми знаємо, благодатним грунтом для найвульгарнііиої соціальної демагогії, забобонів і спекуляцій. Випадки, коли слова персонажів приписувалися авторові, коли із суголосся позицій і образів твору робилися висновки про авторський моральний релятивізм та ідеологічну “всеїдність”, коли відсутність моралізаторства й “хепі-енду” в кінці трактувалися як відсутність у автора “позитивних” засад, - усе це, на жаль, випадки не такої й далекої історії. Не говоритиму, чого коштувало нашій літературі це свідоме (або й несвідоме, неуцьке) перекидання елементарних естетичних істин з ніг на голову. Зазначу лише, що й затяжне недрукування немолодого вже Б. Жолдака значною мірою зумовлювалося, мабуть, цими провінційними обставинами нашого літературного (і всілякого іншого) буття.
А тим часом оповідання письменника, як мені здається, варті найприхильнішої читацької уваги. І зовсім не тому, що ця збірка досконала. І зовсім не тому, що нею відкривається “магістральний” напрямок розвитку української прози, “на який беззастережно слід орієнтуватися” всім письменникам. Зовсім ні.
Просто в української прози з’являється ще один шанс на розширення своєї стильової та ідейно-тематичної палітри. Шанс на заповнення тих незліченних лакун, прогалин, що утворилися в нашій літературі за кілька десятиліть (часом ширші за саму літературу). Праці тут вистачить усім.
Богдан Жолдак- письменник талановитий, чесний, самобутній. Письменник справжній. Окремі його оповідання взагалі видаються мені маленькими шедеврами, вартими будь-якої, найрепрезентативнішої антології української прози. Це, скажімо, “Свипопас”, “Немає”, “Вагітна мідянка”, “Натільний” - своєрідні сучасні трагіфарсові варіанти “Шинелі”. Взагалі, навіть більш розважальні, “фантастичні” твори письменника позначені певною елегантною дотепністю, сучасністю, що самим своїм існуванням гостро протистоять нашому літературному хуторянству. А загалом, збірка обіцяє стати помітним явищем у нашій сучасній прозі.
Микола РЯБЧУК
У ВОГНЕННІМ КОЛІ
Прилетіла, правда, не очікувана усіма тарілка, а колесо.
Із нього випала вогниста ступиця, схожа на колоду, і, посипаючи строкатими іскрами, сіла неподалік селища міського типу Майданецького Черкаської області.
Туди прибули представники ООН і зачинилися.
Контакт тривав уже тиждень, і про що вони там торгувалися - прибульці із оонівцями, лишилося загадкою.
І хоча вищезгадане селище опосіла геть уся світова преса, коментатори могли коментувати лише, велетенське колесо у небі та гладенького полірованого циліндра, що стовбичив за лісосмугою. Єдине, що просоталося конкретного: він приблукав із далекої планети Кола-Дан, а також що це не перший контакт, попередні шість тисяч років наші контачилися з ними більш-менш регулярно.
- І так само безрезультатно, - злостивилися коментатори.
Коли оонівці вийшли нарешті з циліндра, то японським кореспондентам вдалося гострофокусними мікрофонами виловити кілька необачно кинутих фраз, і вони помчали до Києва, немов навіжені, змагаючися зі спецслужбами ООН за трасу, а потім за битий асфальт міських закапелків.
Гонитва ця мало не збила з ніг чоловічка, який зі двома вщерть набитими порожньою тарою авоськами вийшов із двору.
Преса вмить обфотографувала подвір’я: будиночки, які вже не годилися ні на реставрацію, ні на злам. А потім з’ясувала, що їм був потрібен той дядечко, який невідь-де зник, вийшовши на вулицю.
Чекати на нього довелося довгенько, бо сам він ніяк не міг проштовхнутися до домівки крізь шалену юрбу репортерів, яка скандувала:
- Бо-о-орис! Бо-о-рис!
Нарешті це йому вдалося. Однак він, поки не заспокоїв свою численну рідню, на контакт з представниками ООН не йшов. Взявши на руки свою меншеньку, він буркнув:
- Ну що там?
Йому урочисто проголосили, що прибульці з Кола-Дану давно вже спостерігали за допомогою телепаторів усіх представників земної раси і їм для здійснення справжнього контакту й передання знань позаземної цивілізації потрібен один-єдиний чоловік, який, на їхню думку, не зазнав генетичних спрощень - це він, Борис Володимирович Дідух. Так постановила Основна Рада Кола-Дану, й зореліт спеціально прилетів сюди, аби забрати його з собою для такої великої місії.
Той, киваючи головою, почісуючи тім’я, усе вислухав.
Людство затамувало подих біля телеекранів.
- А чому саме мене?
- За формою вуха. Бачте, вони вважають, що ваше вухо...
- Не поїду, - тихенько відказав Дідух.
- Чому? - запитав ад’ютант ООНу.
- Бо не хочу.
- Це не відповідь представника земної цивілізації...
- Та ну?
- В ній - немає логіки. Це - не відповідь у таку визначну історичну мить.
- Не хочу - це значить: не хочу. До чого тут логіка? - звів бровенята Борис.
Німецькі репортери, які першими отямилися від шоку, тут же виснували з цього тексту філософську доктрину, якої вистачило на їхні, спеціально звільнені на сьогодні шпальти передовиць.
- Усі вільні! -скомандував Дідух і ляснув дверима перед журналістами, які намагалися просунути понад головами фотоапарати, аби зафіксувати його помешкання.
Бориса підтягувало в животі, бо в авосьці, яку він приніс із гастроному, було на обід і він знав, як сімейство на те очікувало.
* * *
Жив він після того відносно спокійно, оскільки війська ООН заблокували усі підступи до Дідухового мешкання, пропускаючи туди лише прописаних та будівельників. Які, не рахуючись із часом і коштами, блискавично перетворювали Поділ у те, чим він і мусив бути.
Звісна річ, здавати порожні пляшки йому вже не доводилося. Саме тому він крадькома в задній кімнатці поставив мольберта. Любовно витер із нього довгочасну пилюку і, взявши клятви з усіх домочадців (“бо поїду на Кола-Дан!”), що нікому про те не розкажуть, похапливо заходився класти олійні фарби на грунтоване полотно. Йому було приємно, що він має вільний час, що дітвора його взута й вдягнута.
Держава також багатіла, продавши право друкувати Борисове вухо рекламним концернам. Вигуки “Борисе, їдь!” заполонили усі вільні дециметри київських обширів.
Цю метушню споглядали з висоти прибульці, неквапом позираючи на свої дисплеї та численні прилади.
Через його знайомих преса довідалася про улюблених письменників Дідуха, і всіх їх, ба навіть і тих, кого років з шістдесят не видавали, почали шалено тиражувати усіма мовами.
Найспритніший із французів спромігся через фарцовщиків позбирати його листи, писані з армії до друзів, і видати все те з капітальними коментарями, підготованими французькою Академією мистецтв.
За валюту було продано Англії касети з його телефонними розмовами. Ідентифікувавши голос, радіокомпанія викристалізувала з усіх них цілий світогляд Бориса Дідуха, що. породило зливу журнальних популярних і наукових публікацій, а кілька найвдаліших було навіть зекранізовано.
Тоді-то він і збагнув, що допустився помилки, заявивши оте своє “не хочу”, а, закликавши до себе тедеслужбу, змінив своє формулювання на “можливо”. І дозволив раз на день показувати себе на екранах, відповідаючи на питання світової преси про свої кулінарні вподобання, тощо. “Борис заговорив!”- заволали газетні заголовки.
Набалакавшись про гастрономію та комплекси Гоголя, він зненацька замовк і, витримавши чималу паузу,’промурмотів:
- Мені прикро. Прикро згадувати, - зізнавався він нарешті про причини своєї відмови, - скільки разів я пропонував себе, тепер не побоюся так говорити, - себе! - і мене не брали. До художньої школи, наприклад. Довелося кінчати звичайну. Потім в худінститут - п’ять разів тикався! П’ять. Потім ще раз - до поліграфічного. В педінститут, - також не взяли. Потім я, як дурень, вирішив покинути оте своє малювання, почав кидатися з краю в край, куди влізе: в психоаналіз, в приймальний пункт склотари, в альпінізм, віршування! Добре, що все спалив. Сторожем працював, - слухало приголомшене людство, - захоплювався підводним плаванням, кіноаматорством, -Дідух сумно загинав пальці на руці, - працював кочегаром, вивчав есперанто. Пробував навіть дельтапланеризм - і скрізь мене гнали. Зважте, що одружився я рано, на мені, була сім’я. Лише одного разу мене вислухали: коли я, сидячи в кочегарці, з нудьги вигадав, як передбачити виграші у спортлото - але на це мені був потрібний час і всі номери попередніх виграшів. І от коли я вже все розгадав, систематизуючи виграшні номери по діагоналі, я пожалів нашу державу й не розорив її на п’ятдесят два мільйони, написавши в дирекцію спортлото листа, де зазначив усі майбутні виграшні номери. Після тиражу прислали до мене комісію. Нарешті я став комусь потрібен! Вислухавши мене, вони поміняли механізм, який викидав номери. Далі я практикував йогу, їздив на Памір по снігову людину. Що з того, що ми її там не знайшли, як і всі попередні експедиції? На нас почепили ярлика - “антинауково”, а, між іншим, ми там тоді мало не знайшли махатм. Приїхавши, я подався в кіукушингай, але нашу секцію розігнали. Ви погляньте на все моє життя - навіть в юнацьких змаганнях із альпінізму, після моєї перемоги, на республіку послали іншого, перспективного, як це в них називається, спортсмена! На що я витрачав свій час? Замість того, аби малювати картини й бути знаним художником, я, страх сказати, повірив ремісникам із приймальної комісії, що мої роботи ні к бісу не гожі. А тим часом там, де мали висіти мої, висять полотна тих, хто несправедливо сідав на моє місце, - ось про що я хотів сьогодні усім вам сказати. І так скрізь - у спорті, роботі, коханні, мистецтві - мене підмінювали на когось іншого. Я, виходить, проживаю чуже життя - і я ним невдоволений.
Він не дав телекоментаторові увірвати себе:
- А тим часом ті, хто проживає моє життя, страшенно з того вдоволені, бо їхнє власне було б для них набагато, бачте, нудніше. Нікуди я не поїду, от.
- Але ж відмовою ви ображаєте цілу цивілізацію...
- От і спробуйте тепер переконати ту цивілізацію, що ті, хто сидить на моєму місці, - а вам неважко буде їх розшукати, кращих за мене, - нехай вони усі летять на Кола-Дан, а я нарешті залишуся при своїх ділах!
Злива листів поглинула київські поштові відділення. Борис наказав з усіх одпарювати марки, бо старшенький був у нього завзятим філателістом. А найкурйозніші надсилання передавати йому. Так у квартиру потрапив термостат, який надіслала голлівудівська кінозірка, маючи бажання запліднитися од Бориса. Той одразу перейменував його на спермостат і поставив на видноті - на шафу. Дружина вмить облишила докоряти йому за те, що він повернувся до малярства, марнуючи на нього час, коли оно які справи закрутилися, мовляв, - а боязко позирала на ті поліровані поверхні, вкриті інеєм.
Доки світові експерти з голкотерапії на всіх телеканалах коментували активні точки Борисового вуха, він, зачиняючись у кімнатині, думав лише про одне: як йому збільшити швидкість малювання, не втрачаючи при цьому якості?
Тим часом сусіди його почали багатіти, бо в кожного з них відкрилася пам’ять на численні історії з раннього Борисового життя - вони поглиналися читачами, ба й вивчалися напам’ять в клубах шанувальників від Гренландії до Гавайїв. Ескімос і зулус, маорі та бедуїн - кожен покинув свої буденні тривоги й поринув у Ілюстровані видання з оповідками про дідухівські походеньки, ба деякі з них і виспівували - які було покладено на музику. Раз у раз він особисто почитував такі видання, згадуючи забуті сторінки з минулого й дивуючись чужій пам’яті, яка вберегла те, що він, здавалося, втратив остаточно.
Цілі юрби наполягали на біржах праці, аби їх записали в кочегари - кожен хотів бути таким, як Дідух. “Кочегар” - це поняття ставало символом доби, як донедавна, наприклад, масон, будівельник. Бо фраза Борисова, буцім кинута колись начальникові ЖЕКУ № 103:
- Тримайте грубки чистими! -набула вмить пророчого значення для загалу.
Як і багато інших дідухівських звичок, за які йому частенько перепадало за його колишнього, мирського життя.
Доходило й до смішного.
- Скажіть, - запитав його диктор Кирилов, - а що ви думаєте з приводу...
- Я не думаю, - урвав його Борис.
Після цього гештальтпсихологія не на життя, а на смерть зчепилася з сенсуалістами, перетягуючи його на свій бік в численних трактатах.
Пункт склопосуду, де він колись працював і звільнився, дивом уникнувши судового розслідування, бо там невідомо куди зникли цілі стоси склотари - перетворився на мекку для іноземного туриста. Сюди нарешті почепили охоронну дошку, бо споруда несподівано виявилася колишньою братською школою XVII століття. “Порожня пляшка” стала філософською категорією. Та що там філософи! Алкоголіки кидали пити, сповідаючи тепер порожню, а не повну пляшку. Дим з його колишньої кочегарки йшов на валюту, розфасовуючись в балончики “Вранішній”, “Вечірній” та “Денний дим Бориса”. Ескізийого, начерки, дитячі малюнки міліонно тиражувалися в альбоми (слід сказати, що це - найцінніші здобутки його творчого доробку), кожна його картина, яка пилюжилася по друзях, ставала сенсацією й одкровенням для світового мистецтвознавства й навертала до малярства масового глядача, зумовивши небачений бум на картини взагалі.
А коли друком вийшли усі його.шкільні твори, а також ті, які він писав, провалюючись на численних вступних іспитах, не на жарт постало питання про порядок присудження світових літературних премій.
- Бориса! - стогнав радіоефір.
Вогненне колесо висіло над Майданецьким, принадно іскрилося, похитуючи спицями.
Сільському пастухові Матвієві язик заболів за валюту розповідати, як він навчав Бориса Дідуха пускати дим із самокрутки, а тютюнові концерни влаштовували аукціони, аби перекупити ліцензії на махру та цигарки “Ватра” -улюблене куриво його. А коли він сказав:
- Людина мусить все життя пити ту воду, де вона народилася, - прочани випили геть ставок, де змалку полюбляв він купатися.
Колгоспові ж потроху бракло орних земель - їх розносили на сувеніри завзяті пілігрими. А хату, де він колись народився, довелося накривати скляним ковпаком, аби її не розслинили геть поцілунками.
Папараццо-любителі скандальних сенсацій, шукали їх і знаходили. Опитування колишніх коханок його, включаючи й тих, ще зі шкільної лави, виявило, що Борисові належить шістнадцять нових, вигаданих особисто позицій, не фіксованих Кама-сутрою. Тантристи розробили з них тридцять дев’ять похідних - і от наслідки: демографічний вибух у Бенгалії, Пенджабі та Албанії.
Усі його улюблені анекдоти поставали притчами і в такому вигляді просотувалися навіть на високі церковні амвони, тезу про зовнішній і внутрішній дух, кинуту десь зоп’яну, вмить взяли на озброєння прагматики. Хтось .довідався, що, малюючи оголену натурницю, він намалював лише її лице - і в буддизмі виникла нова течія: дзен-нуддизм.
- Чи вірите ви в потойбічне життя? - запитав його фундатор дзен-нуддизму Шрі-Шівакха.
- Я вірю лише в усіх наших предків, що жили до нас, - відказав він, - і тим відновив культ предків у слов’янстві.
- Чи вірите ви в екстрасенсів? -прорвався до нього працівник журналу “Наука й суспільство”.
- Скажу лише, що кожен мусить, ба ні - зобов’язаний! - бути екстрасенсом по відношенню до самого себе, - і постала нова наука: аутосенсизм.
Після таких розмов він поспішав зачинитися в комірчині, де спершу спав зо півгодини, а далі, гамуючи власний поспіх, вимальовував усе те, на що йому колись бракло часу й віри. Або записував на папірцях забуті вже й відкинуті свої колишні думки, словом, поспішав, бо представництво ООНу вже категорично квапило його із остаточною відповіддю на кола-данівську пропозицію, підтягуючи до цього випадку всі телемости, а головне, погрожуючи йому тим, що зніме захисні кордони спецвійськ ООН.
- Ви мусите погодитися. Людству потрібен повноцінний контакт із позаземними культурами, - наполягали представники цієї організації.
- Ви спочатку навчіться контачити межи собою, - Борис кивав на американського та радянського посланців, - а вже потім тягніться контачити з тими, ще віддаленішими.
Доки ті приходили до тями, він розвивав перед телеглядачами цю думку:
- Навіть дуже близькі між собою люди не здатні до повноцінного контакту - не навчені!
- Це демагогія! - не губився лише канадський представник. - Тут йдеться про подію світової історії, можливо, що людству вже ніколи не випаде такої нагоди. Можливо, що саме контакт із космічними цивілізаціями допоможе нам контачити й межи собою.
- Можливо, - викручувався Борис. - А от чи хто користався нагодою здійснити контакт із цивілізацією, скажімо, мурашиною?
- З ким? Із мурахами?
- Так, можливо, такі спроби будуть теж підготовчими в плані наших міжнародних контактів.
- Однак мурахи, - втрутився японець, - це не одного рівня з нами істоти.
- А хто вам сказав, що ми по відношенню до них, - він кивнув на стелю, - не є мурахами?
- Саме про це ми й...
- Особисто мені - не хочеться бути мурахою. Так. Усі - вільні!
І поспішав до кімнатки з мольбертом. Найважчою виявилася для нього найперша картина, А далі він дивувався легкості, яку опановував, здивовано дослухаючись до себе: куди поділася ота його споконвічна закутість? Де той атмосферний стовп чужих переконань і зауважень, що тиснув на нього колись? Він відчував, що устигає зробити те, на що йому б не вистачило часу за нормального життя. Слід сказати, що його опосідали нові задуми, ідеї, концепції - але то не рахується, то - менш важливо, головне - поквитатися з усіма колишніми, від яких він свого часу відсахнувся.
І заспокоївся остаточно тоді, коли перерізав стрічку на персональній виставці в Республіканськім виставочнім залі. Що там почалося! Бо заочний міжнародний аукціон розкупив його картини, ще не бачивши жодної, - кожен пхався подивитися в оригіналі те, що доведеться дивитися лише в копіях та репродукціях.
Там, на мітингові, він сказав:
- Я б не хотів, щоб ви про мене подумали, як про найбільшого художника. Особисто я знаю багатьох, хто це робить набагато краще, аніж я. Кажу це для того, щоб ви не вірили теоретикам, які переконуватимуть усіх вас, що таких - не існує. Це - раз. А друге, що хотів сказати в таку важливу для мене хвилину, це те, що я згоден їхати, чи то пак - летіти, на Кола-Дан.
Він не називав головну причину своєї згоди - його дуже непокоїло те, що його похилі батьки в перший же день катавасії покинули своє господарство й забігли невідомо куди, незважаючи на свій вік. Діти почали сильно відставати, бо до школи пройти вони не могли, як і прогулятися на подвір’ї. Він довідався, що колишнього голову приймальної комісії з худінституту, якого війська ООНу не охороняли, причатувала юрба і порвала б на сувеніри, коли б пеаііліція з брандспойтами.
- Він не хотів Бориса! - волали вони.
Дізнався про підпал республіканської ради з альпінізму, про пікетування Ельбрусу, де натовп вимагав заборонити взагалі цей варварський, несправедливий і надто травматичний різновид спорту, який у свій час зневажив Дідуха. Невідомо за що, але добряче перепало й спелеотуризму, до якого Борис ніколи не належав. У загрозливому стані перебувала й школа, яка Борисову золоту медаль за успішність свого часу віддала комусь іншому.
А ще він із жахом усвідомив, що його життя перетворилося на суцільне інтерв’ю. Не так перед телекамерами, як перед самим собою - в нього виробилася звичка ставити собі питання і щоразу дивуватися, знайшовши на нього відповідь.
До свого відльоту він підготував спеціальну промову - усе те, що він приберіг, знаючи, що його останні слова на Землі западуть усім в душу: про те, що не слід ждати новітніх знань від якихось прибульців, що вони нічого не варті, одержані в готовому вигляді, що слід краще звернутися до тих технарів, які десятиліттями пробивають свої наукові відкриття, що також не слід сподіватися чогось хорошого од високої, але запозиченої культури, яку люди не вибороли власноруч, і що невідомо, куди така, хоч би й надто висока культура може людство скособочити, у якихось-таки нелюдських керунках. Що слід, певно, для всіх, хто намагається зробити щось нове чи то в науці, чи то в культурі, запровадити банк ідей, куди приймаються і реєструються будь-які, бодай і найабсурднішії Саме так перевірятимуть компетентність працівників банку, бо, відкинуті, а з часом - сприйняті, вони будуть унаочнювати зрушення в людському поступі, - головне, щоби вони були усі зафіксовані, а не зникали геть назавжди.
Коли він прощався із сім’єю, то не почув галасу за вікном. Розцілувавшися з меншенькою, ступив за двері і обімлів: ламаючи оонівські загороди, до його домівки сунув натовп. Тихо, безнадійно опиралися військові, одсунуті плином юрби набік.
Борис закліпав очима на таке діло. А ті нарешті, набившись повнісінько по подвір’ю, повиймали транспарантики:
“Не пустимо!” “Борисе, не їдь!” “Будь тут, Борю!”
Міліонний натовп за будинками скандував ці ж гасла, аж шибки дрижали. Це брязкотіння й підказало Борисові, на що перетвориться щойно відреставрований Поділ, якщо він наважиться-таки проштовхнутися до автротраси. Тому він якомога впевненіше підняв руку, намагаючись заспокоїти натовп. Галас поволі угойдався, і Борис нарешті зміг сказати:
- Прибульці мусять стати відбульцями!
Колесо в небі гойднуло спицями, почало поволі обертатися і посунуло в космічну безодню.
ЛЮДИНА СПОКОНВІЧНА
Війнув осінній вітер і викотив порожні одеколонні пляшечки. Цей звук вивів Сашка із задуми - помітив, що вже вечір, а сам стоїть чомусь посеред Тарасівської вулиці. Він здивувався з цього, бо здалося йому, наче він щойно вийшов із Академії наук. Куди його, молодого й невідомого науковця, було викликано конфіденціально. Де після довгих, анкетного типу запитань, запропонували відвідати минуле. Сашко здивувався, що комісія подумала навіть: перелякався, й довго заохочувала його погодитися, закликаючи до наукового обов’язку й інших обов’язків, налягаючи на те, що здоров’я й психіка в нього виявилися найміцнішими з усієї археологічної братії (“не п’є”), тематика його досліджень збігається з діапазоном теперішньої машини часу (“палеоліт”) й відсутня упередженість до такої можливості (“писав аматорські фантастичні оповідання”).
Серце йому обтислося. І він щосили закивав головою, що згоден. Потім спромігся сказати про це й словами. Не сказав лише одного - що й життя б охоче віддав, аби хоч одним оком зазирнути в ту машину часу й побачити те, що по крихті вишкрябував, намагаючись робити висновки з одноманітного й ріденького археологічного матеріалу.
- ...ця машина працює, не переносячи предмет з одного часу в інший, - пояснював референт, - а зміщуючи всі часи воєдино. Зрозуміли?
Сашко щосили закивав головою, але не надто переконливо.
- Словом: суть часу і його плинності полягає в тому, що точка існує в певному проміжкові його і водночас її там уже немає. Все наше завдання зводиться до того, щоб цю точку максимально розширити. - Референт зазирнув Сашкові в очі, але, окрім згоди, ніякого розуміння там не знайшов. - Бачте, існування в одній точці минулого, теперішнього й майбутнього - ось принцип роботи цієї машини. Таким чином, одна така точка здатна змоделювати цілу вічність. Вічність, бачте, сама по собі- не послідовна, як ми часом намагаємося охопити її розумом. Ми вважаємо, що вона така велика-велика, що аж вічна. Ну, це така властивість притаманна людині: усвідомлювати все послідовно, по черзі, по порядку, переходячи від одного пункту до іншого. А сумістити цілу вічність в одній точці буття людина не здатна. Однак на це здатна машина. Ось ця.
Перше, що його здивувало, коли він із тієї машини вийшов, що пейзаж навколо аніскілечки не змінився. Відтоді, як дев’ятсот тисяч років по тому він провадитиме тут археологічні розкопки.
Тобто зміни в ландшафті деякі є, варто лише уважніше придивитися: наприклад, Чорна гора видається трошки гострішою. Ріка - повноводніша, ліс вищий. Але то все дрібниці, - головне захід сонця такий же самісінько, як і ті, якими полюбляв милуватися, одходячи для цього подалі від археологічного табору. Тим-то він і не відчув себе самотнім посеред цієї урочисто-застиглої природи: синьо-високі пагорби, стрімко-зелена ріка, широко-прозоре небо.
І хоча він відчув, що з’ява його не пройшла повз увагу автохтонів, селище яких він розкопував он на тій горі, тривоги не було. Чому? Сашко шукав слова: тут було затишно.
Колись таке відчуття спіткало його, коли увійшов до глиняної хатки в музеї народної архітектури. Став як укопаний. Що не хотів ніяк звідти йти, доки не збагнув, чому: хотілося там залишитися.
Згодом, аналізуючи ту дивну мить, прийшов до висновку, що то було через глиняні стіни, солом’яну стріху, дерев’яні крокви - вони не тиснули. Таке було відчуття, наче він довго не знав перепочинку і оце лише здобув.
Намилувавшись заходом, Сашко вирішив вечеряти. Зачерпнув похідним казанком з ріки, поставив його на камені. Вийняв із рюкзака крупу, сірники й почав шукати паліччя на березі, коли почув позаду кроки. Не обережні які чи, навпаки, рішучі, а такі, наче сусід ішов до сусіда в гості.
Підходив такий собі звичайнісінький, сказати б, дядечко. Навіть одежа не видавалася дивною - накидка з тонкої шкіри, підперезана зграбно, сиділа на ньому привабливіше, аніж би якась кухвайка чи бушлат. Підійшов і глянув на Сашка так же безжурно, як той щойно дивився на захід.
Кахикнувши, почав говорити словами, які були всі майже зрозумілі, лише Сашко ніяк не міг втрапити в мову, аби перейти ту межу. Доки незнайомець не торкнувся його плеча. Слова були простіші, але інтонації - навпаки. Сашкові навіть здалося, що дядечко здатен варіювати одною тридцять другою тону.
Сашко теж почав говорити, намагаючись налягати на мелодику. Знав, що настане мить, коли той почне розуміти - хотілося, щоб незнайомець осягнув мовлення без дотику. Пригадалося: Сашко увімкнув був приймача, втрапивши на португальську хвилю, однак кілька перших фраз Сашко зрозумів тоді одразу, доки не з’ясував, що то звучить чужа мова. І - пропало!
Тепер він був певен, що не пропаде, якщо вже почалося. Лише треба гомоніти, а не говорити. Якби тоді Сашко не уникав щосили складних слів, то подумав би про гіпноконтакт, телепатію і т. д. Коли все розуміється й так, само по собі, а слова - це просто привід для такого розуміння, наче той дотик долоні.
Спочатку про погоду, про осінь, яка цього року лагідна, про рибу, яка цього року слухняна. Про звірину - яка не дуже. Подалася до чужих племен, туди, де починається ріка. Сашко лише допустився помилки - спробував пригадати дослідження первісних культур і завернути на тотеми-однак вмить втратив розуміння мови. Довелося повертати назад: про плем’я, яке живе у верхів’ї - колись це був один рід, однак з часом утворилося їх три, розійшовшись униз по річці. І ще раз мало так не сталося - коли він згадав про магнітофон, який фіксує цю розмову й ні дідька ніхто з того запису не збагне. Однак, навчений, швиденько навернувся знову на русло бесіди. Розповів, що риба взагалі втратила послух, що у звірів там, звідкіля він прийшов, взагалі ніхто послуху не питає - ловлять, розплоджують і поїдають. А щоб не пішла до чужих племен - огороджують її назавжди, а трави збирають і носять їм на годівлю. На що дядечко засміявся, наче дитина, - так його розважила ідея носити зрізану траву.
Часом Сашкові здавалося, що він підсміюється і з нього - особливо коли той краєчком ока зневажливо зиркав на одежу прибульця - значно гіршу, аніж його, натуральну, з м’якенької, виквашеної шкіри. Тобто:
Сашко не мав аніякої переваги над ним, як би то годилося цивілізованій людині. Мало того - коли б не навпаки. Однак у місцевого вистачало такту оминати таку можливість і терпляче навертатися на усталене мовлення, підтримуване лише йому знаним способом. Сашко вже усвідомив, чому тварини такого слухатимуться. І плазуни, й птахи. От ріка, напевне, ні. Хоча, хто знає, може, той через тактовність не виявляє усіх, сказати б, талантів.
- Звідкіля у вас такі таланти?
- Як це “звідкіля”? Завжди.
Тут би спитати, звідкіля це завжди, так Сашко чомусь пригадав референта з його просторікуванням про оте “завжди” й почав обходити тему подалі.
- Ну, оте, що ви вмієте усе, воно ж не зразу було.
- Чому не зразу?
- Ну, скажімо, коли людина ще - маленька, немічна, вона ж нічого не вміє - зовсім нічого, а потім потроху вміти починає. Звідкіля таке уміння починається?
- Од радості.
- Он воно як. А радість де у вас береться?
- Збираємося, тоді й починається. Чим більше нас збирається, тим її більше. А діти - завжди поруч. От вони й починають уміти.
.Однак Сашка цікавила не педагогічна проблема, його вразило те, що місцевий говорить про радість, як про цілком конкретну річ. Те, що для Сашка особисто стало надто абстрактним, мало того, лише теоретично можливим.
- Примножуючи радість, людина вчиться.
- Чому саме? Чому вона може навчитися?
- Радіти.
Як не намагався Сашко дійти причини тієї радості, йому не сказали нічого. З’ясував він лише, що радість можна почати й посилити, спеціально для цього зібравшись. На свято, сказати б. Що кожен перебуває або намагається перебувати в стані свята, а якщо втрачає його, то всі збираються і навертають його знову. Що це свято розвиває людину, виховує її і “веде”.
- А коли в людини нема можливості зійтися з іншими, де ж тоді брати радість?
- Як де? - щиро здивувався дядечко. - А оно бачиш, скільки її.
І вказав на західне небо. Потім на узлісся, що видихало денне тепло. На перші зорі, які поставали з темного крайнеба. І знову Сашкові здалося, що той тамує посмішку.
- Оно вода, - сказав він. - Ти ж подивися, яка вода.
Сашко глянув на воду і замовк. Нарешті він, археолог, збагнув, що людина селилася тільки в найгарніщих місцях. Те, що здавалося йому раніше чистою випадковістю, перетворилося на аксіому. Колись він сміявся з німців, які приїздили шукати якесь місто, зазначене в їхніх піснях. Оснащені найновішою технікою, яка нашим науковцям і не снилася, вони три сезони впадали у розпач, бо ніяк не могли розшукати поселення. Доки двоє наших не вилізли на дерево, яке росло вище за інші, й звідти, оглянувши ландшафт, подумали: ну де б тут могла оселитися людина? І, нагледівши гарну місцинку, рушили туди й з першого разу влучили лопатою в культурний шар.
Тоді це Сашкові видалося просто: курйозом. Бо він звик, що людина будує собі житло в найнепридатніших для цього місцях. А в найгарніших місцях зводить промислові об’єкти. Ті, хто це робить, також, певно, керуються категорією краси. Хоча в такому забігові Сашкові все частіше вбачалася якась інша, похмура логіка. Усі найгарніші місця, які змалку знав Сашко, були розриті, а потім забетоновані. Таке співпадіння...
- Це не збіг, - почув Сашко.
Він зиркнув на співрозмовника, однак той дивився на ріку й говорити не хотів. Певно, стомився від попередньої розмови і тепер споглядав воду.
“Набирається, - подумав Сашко, - краси”.
Він розумів, чому колись не міг вийти з глиняної хатки. Там ніде не було металу, цегли, бетону.
“Жити без дротів над головою”. Ці атавістичні думки тішили його, а радше - веселили, ба ні - смішили. Бо ніхто ніколи ті дроти не познімає, а лише навпаки - щодня їх збільшуватиметься.
- Чому? - долинуло до нього.
“Тому”, - відповів подумки Сашко й нічого кращого придумати не зміг. Бо пояснити людині, яка живе поза часовими змінами й уявленнями, що таке прогрес...
- Людина прагне змін, - заговорив дядечко. - Однак у собі вони зовсім непомітні. А от навколо - помітні надто. Тому людина й міняє все навколо себе.
- А їй од того здається, що змінюється вона?
- Ні, не здається. Вона таки міняється. Вона не хоче бути одразу усіляка. Їй хочеться бути якоюсь визначеною.
“От і референт таке ж саме казав”, - пригадалося Сашкові. І він одвернувся од ріки.
Там буде кар’єр над річкою, яку згодом назвуть Тисою. Цей кар’єр з часом з’їсть гору, роздрібнивши її на щебінку, якою моститимуть залізничні колії по всій країні. Наче на землі не існувало ніякого іншого андезитового пагорба. Може, й існував. Але - не такий гарний. А потім Сашкові пролетіло в голові щось таке, що йому й не захотілося вичленовувати в думку: що уся та радість, здобута цими, яких зватимуть автохтонами, наче той великий пагорб, буде дрібнитися протягом усіх наступних поколінь - і отак її вистачить на довгі тисячоліття.
Сашкові враз стало сумно.
Він би мусив сумувати за тим далеким світом, який він покинув, а він сумував за цим, що, здавалося, віддалявся немов оте світло за видноколом, - з багряного переливаючись на синє. Однак нічого тут не вдієш - людина мусить опановувати все, що навколо неї лежить, і ніякого іншого в неї шляху нема. Так її “веде”.
- Навіщо так? - одірвався од ріки дядечко.
- Ну як - навіщо? Ну от, взяти, наприклад, вогонь. Ви ж ним користуєтеся?
- Ні.
- Не вмієте?
- Що там уміти. У нас є сонце. Навіщо, маючи його, дмухати на жарини? - зітхнув місцевий.
- А вночі? А взимку? Зігрітися ж треба?
- Бач, зігрітися. Мені зовсім не потрібен вогонь, аби стало жарко, - усміхнувся той трохи, як здалося Сашкові, зверхньо.
- А зварити що -як же без вогню? -Сашко кивнув на казанка, який стояв на двох каменях.
- Зварити, - видихнув той, і посмішка враз зійшла йому з лиця.
І він з такою зненавидою вперся поглядом в металевого казанка, що вода в ньому закипіла вмить.
ЯЗИК
Ну, цього одним-двома словами не розкажеш. Це треба скільки бувалиць послухати, аби збагнути, що то за штука - характерництво! Приміром: одного разу сплю я, сплю, коли мені сниться, наче оце я йду у сіни попити води і раптом бачу, що у шпарину під клямку лізе такий довгий язик і хоче її одщібнути. І так усе це мені ясно наснилося, що аж у горлі в мене геть пересохло. Що аж мусив прокидатися і навпомацки сунути у сіни, де в мене стояла діжка з водою. Іду нишком, бо малі діти сплять, намацую було вже й кухлика, коли бачу: такий червоний, аж горить, і такий плаский, ну, от наче ремінь - язицюра суне потроху із щілини і хоче намацати защібку. Я й пити забув од такого чуда - в роті вмить стало вогко, а сам думаю, що робити. Доки в хату по зброю кинешся, то невідомо, що за цю мить у моїй хаті скоїться оце із такими гостями.. І підказати нікому - осавулина хата, яе він гостював, аж через чотири двори. А язик цей такий червоний, що аж світиться у сінях, і,вже дотягнувся до клямки, і вже отак лиже її та посуває...
То я - рип! - плечем підпер двері. А там, надворі, щось як смикне, як смикне, та як засопе! Що воно таке, думаю? Чи не до моєї це ївги такі гості уночі соваються? Якщо так, то вона, прокинувшись, та допоможе своєму любчику і що тоді од мене на світі білому зостанеться? Ну, про мене - байдуже, а з дітьми ж як? Куди вони, з такою матір’ю залишившись?
А язик той крутиться в мене попід носом, як шалений черв, а слина з нього тече та бризкає. А з того боку наче залізними кігтями по дереву риє, та так мукає, наче телятко. Лиш би бог боронив нас од такого теляти, хоч І ріжки, може, в нього такі самі, однак розум під тими ріжками - не приведи господи! От воно там б’ється.у двері і достукалося-таки. Що я потроху оговтався і починаю питати:
- Що ти таке! Кажи мені негайно!
І плечем у двері торг! торг!
А воно, там казиться і, мо’, й сказало б щось, так язика ж я держу. Воно й цікаво довідатися, що то воно за чудо, так жалко язика пускати. І не так язика того, як себе самого.
На цей шум прокинулися мої. Засвітили вогню та позбігалися й оніміли, побачивши усе це. Насилу я тоді допросився у свого старшенького вогню, так він тоді закляк був - сили сатанинські почали, отже, діяти. Беру я той вогонь і кажу:
- Кажи, я кому кажу! - і підніс до язика полум’я.
Той як крикне! Такий голос йому прорізався, що нам шибки й повилітали геть, а все село ув один голос теж закричало, прокинувшись.
Ну, добре, що в нас тоді гостював сам осавула через чотири двори. Чоловік бувалий, він одразу й прибіг із джурами.
Та кричить у хату:
- Чи ви там ще живі?
- Та живісінькі всі до єдиного.
- А що ви там робите?
- Та держимо, - кажу, - за язик отакого гостя. Хто це, пане осавуло?
- Бодай не казати.
- Чому?
- Бо ще впустиш, - каже.
Отакої! Я, як зачув те, та як злякаюся за свою ївгу, а більше за себе, та як піднесу цогню до того язицюри! Як він там замукае, забелькоче! А тоді почав говорити:
- Пустіть мене, я вам у пригоді стану!
- Нехай бог береже од такої пригоди, - кажу, - а кажи-но краще, чи не до моєї ївги ти оце занадився?
Як почула це моя Ївга, так умить зомліла і впала, мов нежива. А той гаспид злякався, та:
- Сьогодні у вас у сінях сучка привела щенят-ярчуків, то я прийшов, щоб їх подавити, доки сліпенькі. Бо потім, як підростуть, вони нашого брата на шматки деруть.
- Ану, - наказую старшенькому, - роздивися по сінях, чи не ощенилася наша сука?
Той туди-сюди, є, каже, знайшов.
- Ощенилася! - каже.
- Ну, то щастя ж твоє, - кажу я нечистому, - що ти перший раз не збрехав.
І вогню йому, вогню!
Воно кричить, а що робити далі - я ж не знаю...
- Треба, - кажу, - по батюшку!
- Кий батюшка, - каже осавула, - тут він не помічник.
- А відкіля ж ви знаєте, що не помічник? Ви хіба з ним знайомі?
- Був незнайомий аж дотепер, - каже осавула, - а тепер лише довелося. Оце, - каже, - він і попався...
Отак!.. Я й мало язика не випустив з переляку, таке почувши.
А вже люди позбігалися і бояться підійти - одні, що чорта бачать, інші - що батюшку. І почали усі пригадувати, який негаразд по ночах із церквою діявся. Та й я, було, такого не раз чував, лише хіба поймеш віри таким теревеням? Доки на власні очі не побачиш.
- То що робити, громадо? - питається осавула.
- Хрестити!
- Оце вірно, - погодився він. - Лише хрестити тепера ми його будемо іншим робом. Ану, хлопці, - крикнув він джурам, - швиденько врубайте осинового коляку, та доброго!
Як зачув теє чорт, та як не запроситься! А ті вже й принесли, вже й затесали.
- Пожалійте! - лементує. - Усе оддам! І гроші оддам!
- Знаємо твої гроші, - сміється осавула, - як півень тричі кукурікне, так вони на попіл перекинуться.
- Тоді от що, - раптом каже нечестивий, - я вас усіх порятую, як пообіцяєте одпустити.
- Оце діло, - урвав і опустив кілка осавула. - Ану ж кажи ж! Лише присягнися як слід.
- Присягаюся Вельзевулою! - каже той.
- Е, ні, так не годиться, - каже осавула, який, бач, бувалий у бувальцях і по турецьких неволях навіть, багато чого там надивився й дізнався. - То, бач, не чортяча клятьба.
- Заприсягаюся пітьмою! - нарешті мовив нечистий, бо збагнув, що тут дурити нікого. - Що зараз на вас суне конфедерація по контрибуцію. І як не одкупитеся, то усі підете димом.
- А як ти знаєш?
- А так, що вони йдуть поночі Довгим яром на Спасівку. То і сюди завертатимуть.
Задумався осавула.
- Схоже на правду. Пускайте його, чоловіче добрий.
Це він до мене.
Одпустив я двері. І от цікаво - одкриваю тут же їх, а він, гаспид, умитьщез, що я його і не встиг побачити - так швидко, що всі лише охнули.
Тоді осавула наказав позбирати усю зброю, яка була на селі, а головне, борони. Усіх малих, хто старший був, научили стріляти і рушниці їм не кулями набили, а шротом, щоби влучніше стріляти.
І обсіли під ніч Довгий яр, посадовивши хлопців з одного боку, обклавши боронами з іншого, а всі дорослі, похапавши зброю, ціпи та коси - біля стежки, де вона значно ширшала.
Зготувалися ми. І - прийшли. Лише не шляхта, а татари. Як же здивувалися усі вони, коли їх умить порубали, як і велів нам пан осавула. От що таке характерництво. А не втерпів-таки дияволів син, щоби не збрехати: таки на ляхів наклепав, хоч і вони од татарів не ліпші. Та пусте - життя він своє випросив і чесно заслужив його.
Але найголовніше, що я й не думав, яка-то в мене розумна сучка виявилася та хитра. Мало їй того, що знала наперед, як по її діти уночі прийдено буде, - так іще в сіни так тихо затесалася, - навіть я-таки не добачив!
КОЗАЦЬКІ ШЕПОТИ
Дмитро стояв на балконі й дивувався з тютюну, якого палив. Що аж кілька разів глянув на цигарку пересвідчитися, чи то таки “Столична”? Потім збагнув - так чарівливо пахтить нічне повітря. Він видихнув дим і кілька разів затягнувся терпким димом, радіючи з незнаного його присмаку. Вдихаючи, він наслуховував ніч, доки йому не здалося, що він уже знав її таку.
Серпився місяць.
Війнуло ще на цей пропилюжений, прогрітий за день балкон. Що вмить заманулося рушити туди, звідкіля духмяніє вітерець. Степом? Лісом? Рікою? Усім таким одразу.
Потім Дмитро подумав. Пригадав, що ніякої річки там немає, степу також, лісу й поготів.
Була лише міська ніч.
“Значить, пахтить зорями”, - здогадався’він і осікся. Оті його “штучки”, як говорила дружина Світлана й картала його за них. Ці “штучки” частенько проривалися в нього не лише подумки, але і вголос. До одруження вона лиш підсміювалася, а потім -взялася за них категорично. Так, що їх, практично, й не лишилося. Хіба уві сні - але то не рахується. Бо в таких снах дружини Світлани не було, вона з’являлася в довгих, побутових, які, зрештою, нічим від побуту й не відрізнялися. Що він щоразу змушений був прокидатися.
І палити на балконі.
Зараз він знав, пщ не засне. Повітря не давало, й він не хотів таке його проспати.
Вітерець повіяв і приніс відгомін. Дмитро на це дуже здивувався - наче велика громада гомоніла. Спокійно, впевнено. Він вдивлявся у зорі, але ж не звідти голоси, це факт.
Обнишпорив і подвір’я поглядом, однак зафіксував лише рудого кота біля сміттєвого контейнера.
Дмитро докурив цигарку і тут він почув, як хтось тихо каже:
- Та годі вже никати цима нетрищами. Пора б вже рубнутися з ними, клятими.
...Вони йшли, відкидаючи по дві тіні кожен - од ліхтаря й од місяця. Якби не ці перехрести, Дмитро б їх і не вздрів - так тихо вони скрадалися. Він упізнав їх одразу - довговусих, з оселедцями. Обійшовши іржаву сусідську автоінвалідку, вони поставали за парканом.
- А ти подумав: скіко їх - і скіко нас? - відказав густіший, старший голос.
- Скіко? А скіко вже можна отак - кущами та хащами?
- У нас скількох не стало? - втрутився третій.
- Антін пропав біля яру. Хведір і цей, кривий, одбилися. Могли і втекти - зникли без сліду.
Дмитро, тручи око щосили, не давав їм злитися з ніччю. Бо од паркана була темна тінь ї дві густі верби там росло.
- Так біля яру того ж і зо десяток яничарів пропало, га?
- Ну.
- От коли їх стане як нас, тоді й покинемо ховатися. Тоді й станемо до бою. А доти - будемо отак водити за собою, доки не вполовинимо, згода?
У мряці їх видавали відблиски зброї, а також де-не-де спалахне сережка у вухові.
Дмитро, затамувавши подих, звісився з балкона.
- Тут мусить бути болітце, - шепотів старший голос, - змалечку я там раки дер. Половина нас пройде кладку й зустріне їх на загаті. Нехай нам допомагає болото. Як з цим впораємося - за ніч пройдемо Оболонь і дамо знак в Межигори. Піднімемо дідів, засиділися вони там, нехай же ходять та співають. Степане, одхили очерет, бо заступає стежку.
- Хто перейде, а хто лишиться?
- Мартин зі своїми лишиться. І ще нехай ті, хто погано вночі бачить, бо ж іти через болото. Чуєш, Мартине? Вдарите їм у спину, коли стануть на гать. Отам, де місяць, - будемо ми. Тож глядіть, проти місяця не стріляйте!
Вони стишили голос, і слова для Дмитра пропали.
Довгі асфальтові тіні промайнули з вулиці на подвір’я. Звідти сюди просувалися якісь...
“Яничари!” - мало не вихопилося в Дмитра.
Козаки під вербами продовжували розмову, не чуючи, що виходи з подвір’я вже перекриті й що їх помалу оточують вороги.
Дмитро безпорадно озирнувся. “Скільки прожив, а не здужав чогось путнього на балконі прижити”, - лайнувся він і заходився тихцем перегортати мотлох.
- Чого ти там соваєшся? - мурмотів сонний голос дружини зі спальні. - Тобі дня було мало?.. - засинаючи, зітхала вона.
- Тс-с... Тихо!.. Зара’ знайду, - шепотів у квартиру, похапливі його руки натрапили нарешті на те, що шукав, - дві, ще гуртожитських часів, іржаві гантелі.
Він підсунувся під бильця й принишк.
Звідти, з-за паркану, бриніла, відновлюючись, козацька розмова. Туди, а це було чудово згори видно, сунули свої довгасті тіні яничари.
“Оточують!” - не дав собі крикнути Дмитро.
Їхні білі чалми просвічувалися крізь пітьму, і він бачив кожнісінького: під парадним унизу, у закуткові, де цілоденно стукотять доміношники, юрмилося, вже добряче переслідувачів. Тут вони готували, певно, засідку, відтинаючи козакам відступ.
Видихнувши усе повітря, Дмитро зважився і, майже не націляючись, кинув одразу дві гантелі.
Умить пролунав болісний чужинницький зойк.
Козаки - замовкли, а брязнула перша шабля.
В тісняву знадвору набігли ще яничари, штовхаючись, натикалися в темряві на козацькі шаблі- очі їх після ліхтарів на подвір’ї бачили погано, й тому вони відмахувалися наосліп, а козаки діяли прицільніше, чудово бачачи їх проти освітленого квадрата під’їзду.
Дмитро пошукав ще і - туди полетів мішок торішньої картоплі, а також тумбочка зі старим взуттям, туди ж - кошик із запчастинами до мотоцикла, два ящики з порожніми пляшками...
Козаків він бачити був не ладен, зате крізь удари шабель чув їхнє хрипке дихання. Вони пробивалися до під’їзду, щоби проскочити на греблю, а там - гай-гай... Бачив Дмитро чудово кожнісіньку білу чалму й намагався поцілити чим на балконі було: кадкою з фікусом, старим акваріумом, де після того, як здохли рибки, солилися огірки, дитячим велосипедиком, древнім магнітофоном “Дніпро-9”, кульком алебастру, некондиційованим кахлем, поламаною сантехнікою, шматками тирсоплити, пачками макулатури, дірявими відрами, - доки яничари не кинулися геть, по-чужому лаючись, рятуючись од козаків, яких крізь пітьму не прогледиш.
ЗВІДТИ
Якщо заплющиш очі посеред дня - темряви не досягнеш. Спробуй заплющити їх уночі - одразу побачиш, яка в тім різниця. Мені потрібна ніч, справжня, безмісячна. Бо є такі речі, які ми можемо лише відчувати, а виявити - й не намагаємося.
Накотило й відкотилося! Чортибатьказнащо. Життя в нас таке, що ми здебільшого його, Оте, й не помічаємо. Ніколи. Або не хочемо. Не вміємо. Ну, так от: мені Воно не дає жити. Доки не з’ясую. Хух, - от я видихнув повітря. А може, я видихнув не лише повітря, а ще Щось?
Коли настає справжня пітьма - тоді я не можу спати. Я - підскакую. Я не знаю, що мене до того змушує і як його назвати. Знаю лише одне: це - нагода. Навпомацки, заплющивши очі, я готую фарби, полотно, беруся за пензлі. Я малюю. Я змішую фарби, знаючи, що не помиляюсь. Якщо я хоч раз помилюся кольором, я не досягну Того. Очі щільно заплющені, щоби досередини анічого не прорвалося, я починаю малювати, я починаю дочуватися, вчуватися: виникає!
Ось Воно. Таке, отаке й таке ось. Я поспішаю, доки не зникло. Бо в мене лише сім фарб. Я беру їх пензлями, мастихіном, я втираю їх пальцями, долонями. Палітра тут ні до чого, бо палітра - це зворотний бік картини зрячого художника. Мені ніколи, я боюся, що почне розвиднюватися там, за повіками. Я не відчуваю часу, лише вболіваю, що не встигну, а Воно може зникнути, відійти, й тоді в мене вийде просто картина й більш нічого. Але я - це не картина. Те, що в мені - це не картина. Мені ж треба чогось іншого, мені щосили хочеться виявити його, бодай окреслити. Рано чи пізно - я влучу.
Одного боюся - моргнути. Бодай кліпну, і тоді я - побачу. Навіть темряву. Якщо я її побачу, це вже буде картина. Я творю з іншої темряви. Мені од світу білого з його світанками, днинами, вечорами й ночами - нічого не потрібно. Там і так усе видно. Навіщо й малювати, ч(і то пак, перемальовувати? Й так усе зрозуміло.
А в цій темряві - є усе, змітано докупи, й ніхто ніколи не намагався розібратися, бодай спробувати, бодай намалювати.
Мені - ніколи. Мені за сорок. Нема вже коли мені вчитися роками, десятиліттями на маляра й писати потім картини, аби пересвідчитися, художник я чи ні. В мене є коротший шлях: влучити або не влучити.
Якщо я нарешті влучу, я тоді дізнаюся. Це може, відбутися вмить, й до чого я мушу бути готовий постійно.
Я чую - близько. Поруч. От-от, ось-ось, я поспішаю фарбами, я відчуваю, що встигаю, встигаю домалювати, встигаю!
І лиш потім я - одкриваю очі.
Я, Анатолій Брус.
СХОРОН
(Із циклу “Прощавай, суржик”)
Я зразу засік його. Що то за птиця, поняв. Такий він... не похожий, поняв, на наших. Не те щоб одежа не така. Пика міцна така і сам здоровий, ситий геть. І не турист, бачу. Одразу бачу: що за птиця?
Підходжу до Івана, показую. Той глянув і каже:
- Што-то він мені не наравиця. Якийся він, - каже, - не такий... І не турист, - каже.
О! Іван теж його, поняв, умить засік...
- Ану, - кажу, - Ваню, ану ми його перевіримо, що він за фрукт.
Ми з Ваньой підходимо до його, а я, дурень, візьми й поправ козирька.
Той же зразу узрів. Ми до нього йдемо, але ж народу - прірва, доки проштовхнулися, він візьми й пропади...
- Отак, - кажу, - поняв, Іване, прохлопали.
- Так це ж ви... - не договорив Іван, бо я його перебив:
- Ану, - кажу, - Ваня, бистренько туди-сюди по базарю і доложить, поняв?
А Іван каже і показує:
- Та онде він!
Дивлюся і дійсно: стоїть, прицінюється в молочному ряду, поняв. Такий мордатий весь, рум’яний і вуса чорні... Во! Вуса. Не такі, як у нас носять. А довгі такі. Стоїть, весь прицінюється, но, поняв, краєм ока до нас шкіриться.
- Я, Ваня, зайду зліва, а ти стій он з того боку ряду, тут він і наш.
Ти давай стій, думаю, достоїшся. Що тобі треба в нас? Стій-стій, ти в мене ще поскачеш, голубчик. Бо стоїть він тісно так, що не втечеш, поняв. Народ припирає його до паркана, а з іншого боку ми з Ваньою. Без фокусів, поняв, ідем на нього, но бачу - вусатий сука вже коситься, вже йому не правиться, що ми його заклинили. Ми підсовуємося, а він, як отам стояв - так і скочив через паркана - без розбігу!..
Я на паркан злий стрибаю - а не можу. Потім Ваня, умничка, мене підсадовив, доки він мене підсаджував, доки я його туди витягав, доки, значить, ми перелізали, - а він, сука вусата, вже за машинами, за машинами - пропав.
- Тьху, - кажу.
- Ти б, - каже Іван, - хоч би кокарду свою задом наперед повернув або ще краще зняв її для такого діла. Може б, тоді й узяли його. Дивись! - каже Іван.
Бачу - а той вусатий сука доходить вже до вулички і зара почне спускатися, поняв, униз і окриється.
Ну, думаю, нєт. Ах ти ж, думаю.
- Ану, - кажу, - Ваня, бігом марш!
Ми побігли, наче які ненормальні, но він, доки ми добігали, уже, поняв, завернув у завулочок.
Тоді ми, як ошпарені, добігаємо до завулочка - і що бачимо? Він уже минає хлібопекарню. Ну? І нікому крикнуть - утіче! Отак на наших очах - візьме й зникне з них. Там же зразу ж ліс починається. Тому ми, як два ненормальних, поняв, а він уже за ріденькі сосонки зникає, не поспішаючи отак у лісок заходить, наче просто тобі побризкать, поняв.
Ми насилу добігаємо, я мало кокарду з картузом не загубив, такий азарт почався в нас.
- Веди, Ваню, - кажу, - будь попереду. Бо я ж тут лісу не знаю, поняв.
Витягаю, біжучи, свого “пеема”. з кобури, мчимо так, що вилітаємо на галявину, поняв. А той сука за кушами саме мелькнув з другого її боку, ми щодуху туди, а він уже у ярок зіскочив. Ми, поняв, і не побачили б де, так затріщало гілками. Ми - туди...
Словом, поводив нас та сука по тому лісові, що говорить. Двічі, поняв, були заблудилися. Так Ва~ ня, умніца такий, сліди того мордатого на траві розібрав і ми знову - як учешемо.
Ну от що саме цікаве, так це те, що я й ні разу не подумав про те, поняв, що це ж я свій пост на базарі покинув і тепер там якщо щось трапиться, ну? -так мене той вусатий мордатий за живе узяв. Я нутром тоді почув-важна птиця якась... Ну яка?
Уже ми його сто разів губили й знову знаходили, поняв. От-от! А він, гад, - і ні-ні. І не озирнеться навіть, йде собі спокійненько ходить, наче собі в домі, поняв. Потім ще раз загубили.його вкінець, потім ще раз бачу: за окремим кущем блиснув його рум’янець і мелькнули ті вуса.
- Стоп, - кажу, - бо кущ стоїть сам один посеред галявини, - Ваньчику, спокійно, тут йому й капут.
Кущик цей так біля дерева стоїть, що навколо усе видно, як на долоні.
- Еге, - кажу, - це ти вже в нас і добігався.
Ставлю “пеема” на бойовий взвод, досилаю патрона, знімаю предохранітеля - і вперед! Доповзаю до куща.
- Виходь, - кажу, - сука ти вусата така. Бо не знаю, кажу я йому, - що я тобі за це тут зроблю!
А він анічирик, поняв.
Розсуваю я лівою рукою кущ...
Нема.
І Ваня підповза, розводить руками.
Іщез, сука... Зник він, чи що? Я тоді хотів Івана послать на те дерево, що біля куща виросло, но Ваня каже, що лізь сам.
- Я, - каже, - не козел по гладкому стовбуру, я не кицька, - каже.
Дійсно, дуб такий, що й не обхопиш і, що інтересно, не зачепишся ніде. Ну, я вже тоді такий злий був, що хотів повірити, що той вусатий гад і на таке дерево видряпатися зміг.
- Впустили, - каже Іван, - товариш начальник.
Я туди, я сюди. Пусто. Що навіть гілки обдивився кожну, може, там десь дупло є, поняв. Но ніяких дупел там, на тому дубі, виявити не довелось. Ми посідали на траву. Во, що видєлує, сука.
Зник.
Ми відпочивали і вже назад налагодилися, я, поняв, про пост згадав. Це ж тобі не жарт - нема на базарі участкового і його активіста. А Іван виймає ножа, поняв, і хоче долубати чобіт. Бо в нього там цвях задрався, його можна й зрозуміти - од таких скачок. Він колупає, а я собі сиджу. І що сказати, од того той ніж в нього з руки й вислизнув весь. І встромився так під самим кущем. Лезом униз, як його впустили, так і уткнувся... Но як?
Грукнуло, наче не в землю.
Я ж сиджу - так наче ж піді мною зазвучало, поняв, коли той встромився. Бо нерви ж напружені по саме нікуди, щоб не звернути уваги на такий факт. Що не в корінь наче, а так, значно дужче, поняв, увіткнулося те лезо.
Но не буду забігати. Бо ми тоді з Ваньою перезирнулися, поняв. Він тоді той ніж з усього розмаху - як засандричить увесь у землю! Гупнуло знову й добряче. Він тоді, поняв, починає там тим ножем колупати. Зразу й одкривається, поняв, дошка. Стругана, поняв. Букова уся. Дошка-а!
Значить, не довго ми трудилися, доки нам не показался ляда. Така, поняв, як наче в погріб, лише грубіша. Отака. Я тоді як не вдержуся, як ухоплю ножа сам, колуп-колуп, докопався до клямки, - смик! - а воно так як по маслу, поняв, легко так пішло, що би й дитина підняла. Дивимося туди - а там хід. Тобто зазираємо туди краєчком ока і що бачимо. Дощата драбина така, геть із бука, хорошо стругана. Но лізти туди я не полізу. Він, гад, встрелить тобі в зад, а вилетить через рот. Це треба наперед розуміти, такі діла. А Іванові кажу:
- Де це ми, інтересно знать, Ваня, находимося хоч приблизно?
Ваня, умніца така, каже:
- Деся в районі Синьогору.
- Ого, - кажу, - еге. А далеко звідсіль річка Спора?
- Ні, - каже, - бо вона недалеко мусить бути.
- Ну, тоді так, Ваню, мотнися бігом до річки і де бакенщик Зозуля живе, знаєш?
- Як же не знати.
- Давай дуй тоді до нього й скажи, щоб динаміту шашку дав і запал до нього, поняв?
- Поняв, - каже, - не дасть.
- А як не дасть, то ти мене слухай, що я тобі кажу: скажеш, що я сам прислав і як паскуда старий не дасть динаміту, то щоб на базарь із своїми рибами більш не показувався ні разу, бо посажу, - кажу, - якщо ти йому усе так скажеш, як я кажу, поняв, то він не відмовиться. І нехай ще ліхтаря дає, тільки пояскравішого, тільки не барись.
Ваня тут же зник, умніца, а я сиджу коло ляди і щось воно мені не до вподоби - наче ізвідти, з нори, наче холодом яким тягне. Я її прикрив, а сам ліг, відповз подалі, тоді ще раз переповз, тоді ще раз заховався.
Тут іще треба розуміти. Коромислий, що до мене тут на пенсію пішов, мені якось був розколовся. Він іще при тих порядках тут участковим робив у районі і живим тоді остався, поняв. Це треба знати, що за чоловік Коромислий. Що у ті часи тут ніякий участковий, поняв, довше трьох днів тут не робив... Ну, може, він із лісом знюхався, чорт же його дідька зна, як він тоді живим лишався... Но мужик він - кріпкий, тільки після третього повного розказав таку історію. Що Микола Синюх якся знайшов землянку у землі. У цьому самому лісі. Ну й не раз там, мать, ночував. Доки не знайшов у тій землянці під стіною лаз. Під лавкою отак, лише під стіною. Ну, може, не він того лаза знайшов, а той лаз - його, бо виявив він тамечки бідона... Ну, звичайно, гроші, думає. Партизанське золото- говорили тут і про таке, коли наче партизанка відступала, то наче поховала в своїх лісах свої скарби.
Запечатаний він з усіх боків смолою був. Синюх,. значить, розпечатав смолу усю тую, а там не гроші й не золото ніяке, а папірці усякі лежать. Він, поняв, дуже загорював був, а потім так знехотя почав був читать, що, інтересно, там вони пишуть.
І що - списки. Усіх їх, хто тут тільки не діяв у нашому районі, тоді із них - які тоді по лісах жили або так чи інакше з лісом були пов’язані. Усі по порядочку! Хто, шо, яка занімаєма должность, поняв. Синюх же усе це читає, і йому страшно, поняв, стає, бо він кожного, там записаного, узнає! Той тепер у нас - замсільпо, той - директор інтернату, поняв, той - завклубом, той - директор, наприклад, лісопилки, той - главврач, той - директор хлібопекарні...
Ну, Микола Синюх, ясне діло, злякався дуже - це ж тобі не іграшки. Бо отакі-то діла. Тут би йому з переляку назад того бідона засипати й запечатати смолою, закопати ту землянку землею і забути про місце її. Так ні ж тобі - жадібність браконьєрська помалу взяла у нього гору над страхом, не кажучи вже про розум. От він того бідона й притахторив до участкового, а ним тоді саме й був Коромислий. Так і так. Що робити, бо скїко, наприклад, за такий бідон повинні мені заплатити, питає. Тоді Коромислий послухав і каже йому так, що ти цей бідон піди й укинь у річку або ще лучче - піди спали. І нікому про нього не розказуй, поняв. І пити покинь. Щоби під газом кому випадково не бовкнуть - а то капут.
А той своє і своє, що це ж гроші великі мусить коштувати.
А участковий Коромислий йому й каже, що ти не гроші, ти краще на цвинтаря військового сходи подивися, скільки там, поняв, могилок свіженьких, І що це, думаєш,, тобі не указ?
Но Микола Синюх йому своє і своє, що, мовляв, за цей бідон великі гроші полагаються, от лише не ясно, скільки, то не викидать же його. Не може второпати браконьєр, поняв, ну ніяк! Тоді йому Коромислий каже так:
- Якщо вже ти ті гроші так сильно хочеш заробити, то запам’ятай гарненько, не показуй цього бідона ні в районі, ні в області і навіть не у Києві. А вези його аж у столицю. І сиди тоді там усе життя і не показуйся, раз ти такий дурень - от тоді лише ти заробиш усі гроші, яких той бідон вартий. Але при цьому зарубай, поняв, що розмови між нами цієї ніякої не було і що я, поняв, тебе ніколи не знав.
Но Микола Синюх, звичайно, грошей на квиток до Москви пожалів і поїхав хвалитися у район. А може, він дійсно думав, що зараз уже не ті часи, щоб... Куди він поїхав, до кого він поїхав, ніхто не знає, а от що пропав він із кінцями, так це факт. Бо ніхто більше не знає, де він дівся. Ні Синюха, поняв, ні бідона.
Я, правда, сам того Синюха не знав. Но знаю точно, що Коромислий - це такий дядько, що навіть після доброї чарки зря не скаже. Тим більше, що я сам уже чув про Синюха, що наче такі чутки ходили, наче в лісі хтось бачив, як його там дикі звірі розтерзали.
Зараз, ясно, вже слава богу, тут уже тридцять дев’ять років наших пройшло, щоб кого у лісі боятися, но я б, звичайно, тих, так званих диких звірів зустрічати б отут не захотів, поняв.
Чорт же його дідька зна, що воно за лаз ми з Ванькою одкрили і чим це може кончиться. Но інтерес же бере гору. Тим більше, що я не браконьєр якийсь тобі, мені по роботі положено довести таке діло до кінця. Що так, поняв, аж кортить глянути, що ж воно там таке, унизу, - так мене той клятий вусатий розбурхав, поняв, що я вже й страху не боюся.
Насилу я тоді Івана діждався, що вже мало беу нього три рази насилу не вліз до тої ями, де ти, козел, по півдня бігаєш, а він каже, що до бакенщика Зозулі добіг хорошо і той не чинив опору ніякого із динамітом. А от коли вже назад шукав, то, каже, зроду б не знайшов цього місця, якби не наштовхнувся на свою червону пов’язочку дружинника, поняв, яку згубив, коли ми ще за цим гадом вусатим по лісові петляли.
Одкрили ми ляду.
- Виходь, - кажу, - по-хорошому, без фокусів!
А там, у норі, поняв, тихо.
- Виходь, - кажу, - краще по-хорошому, бо я не балуваться сюди прийшов за тобою по лісі півдня бігать! А то - рахую до трьох!
Той же там, унизу, дух потаїв і робить вигляд, що там нікого нема.
- Та твою ж мать, - кажу і кидаю в діру динаміт.
Як дасть він там - тільки гур-р-р!
Я вниз із пістолетом влітаю - пусто! Нікого, окрім Вані, який мені мало не на голову впав. Ні душі, поняв.
Що таке? Дим розвіявся, бачимо - збоку хід. Поняв, ми туди, доки той вусатий сука не опомнився. Біжимо - мощено капітально, кругом опалубок, хід той пробігаємо, штовхаю ногою дверцята й само падаю до порога на випадок зустрічного пострілу, дивлюсь - а там лампочки горять.
А може, й не лампочки. Бо їх там ніде не було видно, поняв, поховалися усі, залишивши лише світло од себе. І стіни вже ніякі не дерев’яні, а, навпаки, високі такі, білі. Із такого самого матеріялу, що я на кладовищі у Львові бачив, поліровані. І повітря не таке, поняв, як у підвалі повинне бути, а чисте таке, наче тепле навіть. Ми отак з Іваном і стали, що я навіть ліхтаря погасив.
Тут же ця кімната й кінчається, а там, де вона кінчається, починаються такі, наче як у метро, такі драбинки типу ескалатора, поняв. Біжать вони так униз, поняв, що мені аж схотілося на них стати й покататися, що сил нема.
- Добре, - кажу, - Ваня. Поїхали, будь вже що будь.
Пам’ятаю, стіни спочатку були наче білі, а вже потім пішли намальовані картини. Помальовані чим тобі хоч, але роздивлятися дуже не було коли - драбинки так весело везуть. Що їхали, поняв, із півкілометра, і все геть тобі помальоване було гарно, доки не пішов різаний камінь, доки ми доїхали.
Що тут говорити, коли тут перед тобою таке типу коридора, поняв, що й стелі не побачиш. І що саме інтересне - що з двох боків по йому стоять полиці. І на отих полицях лежить тобі що ти хоч.
Я, звичайно, інакше не знаю, як сказать, але ні в одному сні я такого ще не бачив й іще од Інших людей про такі сни не чув ні разу. Отут тобі й амуніція і зброя лежить, яка хочеш. Така, що я свого “пеема” назад у кобуру заховав. От, для прикладу, отак на полицях стоять чоботи. Такі гарні, масні, жовтої шкіри. То цих полиць із чобітьми понаставлювано стільки, що й не вгадаєш, де вони й кінчаються, поняв. Потім, наприклад, каски, коли робиш крок убік. І от там тобі касок одних стіко, що не перерахує, поняв, ніхто, блищать собі й зникають вдалині. А рукою лапнеш - легкі, наче тобі пластмасові. А помацаєш - так наче вже такі шерхавї, як би з глини. А обабіч цього, поняв, розходяться такі само коридори, но тільки з автоматами, поняв. Такі дивні, що на підзорні труби схожі І на огнємьоти разом. Скільки їх там - не скажу. Но Іван брехать не дасть, повернеш - і починаються танки. Не такі, як на параді, поняв, а так би сказать... без башень чи люків нагорі і коліс із гусеницями ніде не видко.
Тисячі!
І так гарно фарбою пахнуть, що не одну армію одіть і обуть, до зубів озброїть, ще й на танки усіх посадить, поняв. Що танки... Там і літаки, так і ракети усіх фасонів - що ми з Іваном бігом-бігом, аж у голові крутиться, до іншої розвилки. Ніхто ж і уявити не уявить, що у нас під землею робиться- а навколо коридори за коридорами - І мамо моя рідна і очима не убереш - і кінця їм не видно! Тому ми швидше-швидше з Іваном, поняв, щоби якось швидше ізвідсіля вибиратися - а пішли холодильники. Двері такі здорові, як на пожарному депо, поняв. Одкриваємо ми одні - свинні туші. Оббіловані так, що тільки м-м! Що я на своєму базарі навіть у підсобках подібної роботи не бачив. А тут - тисячі, поняв, тисячі таких. Біжимо, біжимо ми, поняв, трохи одхекаємося, тоді Іван, наприклад, знову одкриває холодильника - а тамечки такі само, як не кращі.
- Ваня, - кажу, -ти краще вщипни мене, бо я ж зараз отут уже із глузду з’їду.
Насилу дісталися до телятини. Так це така гов’ядина рожева та свіжа тобі, що така аж червона, словом. Що ми - ходу! Понабігалися ми коло тих холодильників, нарешті одкриваю очі, бачу: ми вже у консервах. Зелень, поняв, закручена у банки. Іван мене смикає, завертаємо - пішли, поняв, компоти. Глянеш навколо - розходяться тих компотів цілі вулиці. Доки не потрапиш у тушонку. Куди ти не поверни - а вона й наліво і направо - та сама тушонка... Не знаю, скільки її туди напхано, - спідометра у мене не було. Слава Богу, усе в цьому житті кінчається і тушонка теж. Що ми аж попадали. Ваня мене смикає за рукав, киває на нові полиці і крутить очима, щоб, мовляв, покуштувати.
- Не бери, - кажу, - може, воно отруєне.
- Усе?.. - не хоче розуміти Іван.
- Може, це провокація, дурню.
Так він же не слухається, бере з полички баночку таку плескату, одколупує її ножем і вже їсть. І не виявляє ніяких слідів отруєння собою.
- Не отравне, не бійся, - протягує мені з ножа, - ти такого й зроду не куштував.
І чорт же мене смикнув тоді - я, видно, дуже зголоднів, набігався, як та собака, що й покуштував. Но смачнюще ж, зараза його бери, ще й не солодке й не солоне, а прямо в душу воно мені увійшло. Хапаємо другу банку, третю. Розкуркулили ми цілу полицю, поняв, їм, беру, а не думаю, що ж це воно таке, що я й сам не знаю, що в рот пхаю. Аж коли отямилися, глянув я прочитати, що там таке збоку видавлене: “Ікра”.
Коротше, лазили ми там з Іваном, як потім виявилося, три тижні. Кінця цьому складові так і не виявили, поняв. Но Ваня, умнічка, нарешті придумав таку інтересну штуку, щоби орієнтуватися весь час лише вліво. Так що ми приблизно можемо міркувати про ці лише масштаби. Но вже й того, що ми там з Іваном уздріли, ні під яке розуміння не підпадає.
От попадаємо ми з ним у телевізори. Ідеш-ідеш і стомишся. Сядеш, включиш одного, а він, гад, самі лише цифри показує. Ти плюєшся І ще півдня чешеш, доки добираєшся до людських. Виймеш там баночку із кишені, сидиш, їси, дивишся. А показують таке, що не ясно й про що. Коли музика, то ше зрозуміло, а коли з голосом - то вже біс його зна. Сидиш, поняв, чорті-що таке дивишся і таке ж саме чорті-що і їси ж. Правда, одного разу ми надибали на одного такого з голими бабами - танцюють усі так гарно, поняв, вони при цьому, що Іван того телевізора мало із собою не забрав. Найбільше його дивувало, що ми, як не старалися, а жодного чорно-білого так і не знайшли - самі кольорові, поняв.
- Якби мені, - каже, - ще сюди таку бабу красіву, - сміється, - то бим тутки назавжди й лишився.
- Будуть тобі й голі баби, лише ходім, - ось чим лише я зміг його звідти одірвати. Бо, як виявилося потім, він тоді повірив мені на слово.
Доки добралися, поняв, до шуб, то вже їсти, поняв, так хочеться, що вже кишку так і крутить. От кінчаються вони, ті кляті шуби, так починаються дубльонки. Тьху! Якось ми з Іваном тими дубльонками ходили-ходили і вже аж коліна од голоду ломить, а вони тобі не кінчаються і не кінчаються. Що ти будеш робить?
Доки ми до макаронів доповзли, так душа мало не вилетіла, поняв. Наперлися ми їх, і наче трохи полегшало. Так Іван їсть і їсть. Я вже й кажу йому, що ти не будь дурний, може, нам щось путнє попадеться попереду, що не набивайся різною дрянню, так він же ж ніколи не послухає. І що - пішли, поняв, копчені ковбаси. Я собі їм, а Іван -два пальці в рот закладає. Й не збагне, що сухий макарон назад не піде ніяк - що ти! Кажи йому чи не кажи що розумне, він однак по-своєму зробить. Ясно, що ковбаски тепер укинути нікуди, а я ж був попереджував, однак, йому...
Або коньяки.
Тут вже голову можна загубити усю. Бо у нас закусь тоді саме хороша була, класна така, от яка - не знаю. Пам’ятаю лише те, що смертельно боявся з Іваном розповзтися в різні кінці. Або пістолета загубити. Отямилися ми в баликах. Бо Іван, чую, доказує мені, що це риба, а я йому, чую, доказую, що навпаки. Що це таке типу свинини. Заспорилися ми тоді мало не до кулаків, поняв. Що таке омари - це й коневі ясно - наче раки. Устриці - наче жаб’яче м’ясо; а Іван - знову спорити. Бо я ж коли малий був, то ми ловили, варили пацанами і їли. Но Іван же молодий такий, що такого не застав уже, щоб жаб їсти, а спорить про ті вустрицІ зі мною, який всякого пережив, слава богу, не став, бо я вже й не знаю, чим би такий спор міг розійтися під п’яну голову. Ну, слава богу, ми тоді на півдня потрапили у пупсики, у дитячі іграшки, і змогли трохи отямитися. Бо якби не це, то страх подумати, чим би для нас, поняв, кінчилися автомобілі, до яких ми дошвендяли на другий день аж. Іван каже:
- Давай на машину сядемо. Що його пішки ходити.
Я йому давай доводити, що краще не треба, бо ще почують, та поперебивають, як тих кошенят. А він уже залазить в одну таку, найбільше на “Жигуля” схожу, лише педалів нема і не видно, поняв, де передачі. Но Іван вперто своє:
- Там видно буде, де передачі, ось нехай спершу заведемо!
Як я не просив його, не одмовляв, що навіть наказував і пістолета показував, він на те лише непрохмелено матюкався, що ми потрошку й научимося в процесі їзди. І за кнопки смикає, а вони лише світяться. Я й вискочити, поняв, боюся, що він поїде без мене й остануся я один, як той кізяк у цідилці. Машина не хоче слухатися, то Іван так розлютився, що мене двічі, покяв, ментом обізвав. Потім я заспокоївся весь і придумав Іванові, що нам треба йти спершу бензину пошукати гарненько, бо вона не поїде, лише тим і виманув його звідти. Пішли ми шукати, шукали-шукали, но так, слава богу, поняв, і не знайшли.
Знайшли жіночі плаття, вони Івана трохи заспокоїли.
Або коли він знайшов гарну таку матерію, типа, поняв, бархату, матері, каже, наберу. Це ж треба так напитися, щоб забути, що ніякої матері в нього нема давно... А тоді бачить - шовк. Поняв, кидає той бархат, бере ріже шовк, каже матері справлю на плаття. І отаке без кінця з ним, наче дитина. Наб’є кишені, поняв, шиколадом, а тут попадаємо у карманні годинники. То він аж заплаче - шиколад же жалко викидати. Дурний, що викинуть жалко, а з’їсти - не лізе той шиколад у попорчений макаронами шлунок, а, поняв, однаково - з’їсть. Що потім фольгою плюється. Наб’є, нарешті, годинниками кишені, коли бачить - марки.
Він на тих марках ще з дїтдома звихнутий був, і, поняв, тут саме такі марки, яких у нього саме не вистачає. Що ти будеш робити, ну? Коли на твоїх очах чоловік остаточно полудурком стає на тих марках.
- Брось, - кажу, - сука, не позорся за ті бомажки!
То він лише скаже, що сильно ти розумієш.
Коли бачить - аж риболовні крючки. Хоч плач над ними, поняв.
Не раз, поняв, і сварилися. Не скажу, може, й я коли не прав був, но от скажи йому, наприклад, що направо ходімо, так він обов’язково захоче що нє, треба наліво. Виставе отак своє прищате пузо і пре туди. Добре, послухаємо його. А тут, поняв, книжки... Йдемо-йдемо, що аж повземо вже, а їм - ні кінця, ні краю. А я попереджував. Мовчить, гад, на це, лише сопе. Аж коли вже кінчаються ті книжки, то вже й ніг нема. Так починаються журнали...
- Шо, - кажу, - було мене тоді послухать?
Так ми на тих журналах і заночували.
Ну що характерно - ні душі. Й не видно навіть сліду, щоб тут хто бував. От од такої думки нам уже зовсім погано ставало.
- Це ти мене сюди завів, - матюкається Іван, коли бачимо - двері.
Штовхаємо - а тамечки коридор такий низенький і геть мощений опалубком...
- О, - кажу, - знайшли, нарешті, слава тобі Богу.
Отут Іван і показав себе. Що побіжу, каже, і наберу собі і чогось для родичів, поняв, пошукаю. Бо ми ті двері знайшли, нарешті, якраз в районі, поняв, мішків із цементом. Як же я його не держав, не вговорював, а він побіг-таки.
- Я ж недалеко, - каже.
Ну й нема його. Ну що ти скажеш, поняв? Він же пошти пацан, несімейний. А мої там, боюся подумати, показилися, це ж не шутка - міліціонер пропав.
Коли аж прибігає Ваня, насилу я його заспокоїв - плаче. Каже, що кругом самі мішки й цемент. Біг, біг, він, біг, добіг аж до рубероїду, плюнув і назад побіг.
- Ти, - каже, - прав, ці двері, які ми оце знайшли, - плаче, - найголовніше, чорт же його й зна, коли ми ще раз такі двері поміж цих коридорів здибаємо.
Все правильно.
За цими дверима з’явився такий же хід, як і той, що ми були сюди залізли - деревом мощений. Цвілий такий, і повітря наче тобі у льоху - онучами смердить. Каганці, поняв, ледве світять. І весь час по дорозі нам трапляються отакі невеличкі кімнатки, поняв, із нарами, лежанками, солома, поняв, по кутках. Но нам ніколи уже й роздивлятися - ми уперед коридором, понагиналися, поняв, щоби голови не понабивати.
Тоді лаз пішов круто вниз - уже й слизько під ногами, потім, чую долонями: стіни пішли прості, копані в голій глині, но тут Іван ззаду підковзнувся, підбив мене - і ми поїхали, стидно сказать на чому, хапаючись одне за одного, щоб не загубитися остаточно в суцільній темряві.
Що ми вже надворі - це я збагнув, бо дощ іде. Ми з Ваньою котилися з якоїсь височезної кручі й геть у глину викачалися. Лазили ми потім, лазили, доки на струмочок наштовхнулися, поняв, обмилися, поняв, трохи й побігли, як полуумки, щоб якось вночі зігрітися. Бігли, доки не розвиднюватися стало, і тут же я заборонив Іванові назавжди про цюю всю історію із схоронам кому-небудь взагалі розказувати. І хоч я нетутешній, як Іван, а переїжджий, поняв, но краще за всіх у цих місцевих порядках розбираюся. Тому й казатимемо усім, приказав я, що заблудилися у лісі, і капут, що б нас там не розпитували.
Який крик був, поняв, дома, коли я вернувся, - не для протокола. Но однаково - отой свій день повернення я прожив, можна сказати, спокійно. А вже потім почалося, як прибігла моя стара й кричить не своїм, поняв, голосом, що ти скотина; поняв, брехун про ліс, в якому ви заблукали, що Іван, мовляв, розказував зовсім не таке...
- Що розказував, поняв?
- Те, розказував, що ви знайшли ціле підземне царство якеєсь і що все там єі
- Де й кому?
- На пошті, він так кричав у телефон, бо в районі погано чуть було, що, мовляв, докладуваю, що лічно знайшов таке місце під землею й могу указать местонаходженіе. Разів зо три повторяв, і...
Я штовхаю стару в груди й біжу, як ненормальний, до сарая. Заводжу, поняв, свого “їжака”, по дорозі підзаправився й за півтори години був ув області. Прибігаю, мене не пускають, поняв, без доклада. Но помітили, що я не жартую, бо саме мені той злощасний бідон засмалений пригадався, то я і так, і сяк, що вони встревожилися й пропустили, що я насилу пробився і доложив нарешті.
Коротше, понаїхало грузовиків, поняв, тільки штук п’ятдесят і всі криті, поняв. Зупинилися усі скритно в лісі. Підняли Івана тепленького з постелі, а він, козел, скис, поняв, як побачив мене біля начальників. Пішли зразу в ліс, ранку не дожидаючи, поняв, така паніка була. Шукали-шукали - еге! Знайдеш там щось поночі... Іван-козел разів двадцять лише од бакенщика туди й назад пробігав, поняв, а сліду взяти не зміг. Набігався, умніца, він тою нічкою, що аж язика витріщив. Раз нема ума, щитай, каліка. Бігай, бігай, хто тебе, поняв, за того язика тягнув. Ну, а мене не дуже, бо я нетутешній. Коли розвиднілося, він, козлина, ще разів тридцять починав од базарю, но невдало знову. А по рації начальство викликалося кожні півгодини, поняв, воно злюче таке... Іван ста потами ізійшов, а помогти не може. Визвали тоді по рації солдатів - полки цілі. Як ночали вони тоді увесь ліс по камінчику, по травиночці перебирати. А мене з Іваном-козлом на вертольот, поняв, посадили, воєнний, і цілий день літали над лісом.
- От що ти, козлина погана, надєлав, - шепчу я до Івана, а він тише губи кусає, мовчить. Сидить весь і так гидко журиться...
Буває, гляну - наче воно! Поняв, спускаємося. Виходимо, поняв, на землю - ні, не воно. Хоч і сильно схоже на таке місце: наче й дерево, наче й дуб І кущик, наче є - а не такі, поняв. Що Іван, козлина, вже зовсім замучився од совісті. А от мені одразу ясно стало, що ми зроду, поняв, того місця не знайдемо. Можна й кущ перенести з місця на місце, та й дуба того в наш час при такій техніці пересадити - це раз плюнути, поняв. , і
Хоч начальство все й сильно зле було, поняв, но нас тоді рятувало одне - що в області вже не раз, поняв, чули про той схорон і не два. І шукали, виходить, його не вперше. Тому нам з Іваном і прогули зразу одмінили, і виговоряки познімали. Так що, можна сказати, обійшлося.
Но одне жалко: довелося нам до протоколу додавати речові докази - я дві банки ікри і пружину, од амортизатора (чорт її маму дери, вона однак не підійшла до мого “їжака”), а от Іван - той козел позбувся усіх своїх марочок, котушки до спінінга, цілої жмені риболовецьких крючків, трьох блоків бритвенних лез...
Так йому, козлові, й треба! Щоб не був таким козлом.
Литературно-художественное
издание
Первая книжка прозаика
Жолдак
Богдан Алексеевич
СОБЛАЗНЫ
Фантастические
и другие истории
Киев,
издательство
“Радянський пысьмэннык”
На украинском языке
Художнє оформлення
Л. А. Берната
Художній редактор
В. С. Соловйов
Технічні редактори
Л. Д. Макарчук,
Н. М. Самойличенко
Коректор
Т. К. Щегельська
ИВ № 3221
Здано на виробництво 27.07.90. Підписано до друку 15.11.90. Формат 70Х1001/32. Папір друкарський № 2. Гарнітура літературна. Друк офсетний. 8,45. Умовн. друк. арк., 8,69. Умовн. фарбовідб., 8,6 обл.-вид. арк. Тираж 15 000 пр. Зам. 8381. Ціна в оправі 1 крб. 20 к.
Видавництво “Радянський письменник”
252054, Київ-54, вул. Чкалова, 52.
Одеська книжкова фабрика
270008, Одеса-8, вул. Дзержинського, 24.
Человек, как правило, не знает, какое количество искушений может подкарауливать его на протяжении всей жизни. И часто на всякий случай борется со всеми подряд, надеясь таким способом получить внутреннюю свободу.
В книге есть научно-фантастические рассказы, есть повествования о городской жизни, в которой фантастики не меньше, чем на межзвездных трассах, не говоря уже о казацких историях.
Автор сборника больше известен как кинодраматург, потому стилистика изложения - динамичная, приближена к кинопрозе, а значит - адресуется широкому кругу читателей.
Жолдак Б. О.
Ж79 Спокуси: Фантастичні та інші історії / Передм. М. Рябчука. - К.: Рад. письменник, 1991. - 203 с. (Перша кн. прозаїка).
ISBN 5-333-00698-9
Людина, як правило, не знає, яка кількість спокус може чатувати на неї упродовж усього життя. Й часто про всяк випадок бореться з усіма поспіль, сподіваючись у такий спосіб здобути внутрішню свободу.
У книжці є науково-фантастичні оповідання, є розповіді про міське життя, в якому фантастики не менше, аніж на міжзоряних трасах, не кажучи вже про козацькі історії.
Автор збірки більше відомий як кінодраматург, тим-то стилістика викладу - динамічна, наближена до кінопрози, отже - адресується до широкого кола читачів.
4702640201-026
Ж ------------------------- 17.91
М223(04)-91
ББК 84Ук7
Последние комментарии
10 часов 36 минут назад
14 часов 44 минут назад
15 часов 1 минута назад
15 часов 22 минут назад
18 часов 3 минут назад
1 день 1 час назад