Людина, як правило, не знає, яка кількість спокус може чатувати на неї упродовж усього життя. Й часто про всяк випадок бореться з усіма поспіль, сподіваючись у такий спосіб здобути внутрішню свободу.
У книжці є науково-фантастичні оповідання, є розповіді про міське життя, в якому фантастики не менше, аніж на міжзоряних трасах, не кажучи вже про козацькі історії.
Автор збірки більше відомий як кінодраматург, тим-то стилістика викладу - динамічна, наближена до кінопрози, отже - адресується до широкого кола читачів.
Редактор
О. М. Григор’єв
4702640201-026
Ж ------------------------- 17.91
М223(04)-91
Зізнаюсь одразу, що я давно вже не читав видавничих рукописів із такою щирою втіхою та насолодою. “Спокуси” Б. Жолдака - книга не просто читабельна (гостро сюжет на, дотепна - риси, на жаль, досить рідкісні в нашій сучасній прозі), але й по-справжньому глибока, мудра. Під глибиною й мудрістю я не маю на увазі пафосного виголошення банальних істин, що його так полюбляють наші прозаїки (а критики ще й добачають тут вершину “філософічності”), я не маю на увазі того занудливого моралізаторства, що його ті ж таки критики йменують не інакше, як ствердженням народної етики - так ніби взагалі можна що-небудь стверджувати шляхом занудливого моралізаторства, а не навпаки - відбивати тією занудливістю бажання сприймати будь-які ідеї та й самі твори.
Богдан Жолдак іде іншим шляхом - легко й невимушено, мовби забавляючись, розповідає читачеві свої “фантастичні та інші історії” і раптом, якоїсь миті, зриває з наших очей пов’язку сутої розважальності, і ми бачимо, що стоїмо над краєчком провалля з “шевелящимся хаосом” насподі (кажучи словами Тютчева), а точніше - над тим проваллям, до якого закономірно веде бездуховність, моральна індиферентність та й просто інфантильність.
Уся книга Б. Жолдака - це, по суті, своєрідна деміфологізація свідомості, викриття й осміювання численних соціальних міфів, витворених людською цивілізацією взагалі та нашими “застійними” десятиліттями зокрема. Майстерно послуговуючись іронією, гротеском, пародією, письменник часто-густо доводить буденні ситуації до абсурду, оголюючи їхній дегуманізований, деморалізований, знедуховлений (тобто абсурдний!) сенс.
Сміх - безумовно, головний “позитивний герой” цієї книжки. Водночас сатира не є єдиним чи навіть головним жанровим показником цієї прози (хоч трапляються й твори суто сатиричні, як, скажімо, “Про гроші”). Поряд із комедійним струменем не менш відчутний тут і струмінь трагедійний; трагікомічні - ось би як я назвав більшість оповідань Богдана Жолдака, проводячи паралель якщо й не з повістями Гоголя чи новелами Чехова, то принаймні із прозою Курта Воннегута (я не співміряю тут талантів, ясна річ, а говорю лише про стильові напрямки).
Про це, зрозуміло, засвідчує і проза цього автора.
Іронічна проза, на превеликий жаль, не набула у нас того поширення, як у інших, розвиненіших літературах - американській (Воннегут, Хеллер, Ф. О’Коннор, та, зрештою, й Селінджер, Стейнбек - “Квартал Тортілья Флет” чи Уайлдер - “Теофіла Норта”), англійській (Івлін Во, Мюріел Спарк), італійській (Л. Малерба), російській (Аксьонов, Токарева, Толстая, Петрушевська, значною мірою Маканін, Бітов). Річ, гадаю, не лише у відповідній традиції, стрімко обірваній у нас на Хвильовому, а й у якійсь фатальній монологічності мислення й художнього висловлювання, культивованій, власне, обставинами життя. Під “монологічністю” я не маю на увазі відсутності діалогів, а - значно фатальнішу для прози відсутність у ній іншої точки зору (чи інших точок зору), що мала б виявлятися на всіх стильових рівнях, паритетно взаємодіючи з авторською. Тобто йдеться про відсутність прозового багатоголосся, поліфонізму, блискуче поміченого й проаналізованого М. М. Бахтіним у книзі “Проблеми поетики Достоєвського” та низці статей, Ось чому для багатьох наших видавців і літературознавців такі явища, як непряма авторська мова, маска оповідача, прийом відсторонення (“отстранения”), залишається таємницею за сімома замками.
Неуцтво, зокрема й літературне, стає, як ми знаємо, благодатним грунтом для найвульгарнііиої соціальної демагогії, забобонів і спекуляцій. Випадки, коли слова персонажів приписувалися авторові, коли із суголосся позицій і образів твору робилися висновки про авторський моральний релятивізм та ідеологічну “всеїдність”, коли відсутність моралізаторства й “хепі-енду” в кінці трактувалися як відсутність у автора “позитивних” засад, - усе це, на жаль, випадки не такої й далекої історії. Не говоритиму, чого коштувало нашій літературі це свідоме (або й несвідоме, неуцьке) перекидання елементарних естетичних істин з ніг на голову. Зазначу лише, що й затяжне недрукування немолодого вже Б. Жолдака значною
Последние комментарии
4 часов 56 минут назад
4 часов 59 минут назад
2 дней 11 часов назад
2 дней 15 часов назад
2 дней 17 часов назад
2 дней 18 часов назад