неначе густа сіть — шар затонулих дерев. Вони не стоять на місці, рухаються… Ми не перші пробуємо відімкнути цей підводний сейф. Були там наші хлопці з трофейної команди, потім англійська водолазна група і знову наші з морського відомства. Чим скінчилося, ти знаєш. Ніхто з них до дна так і не дістався. Ми ж витягли сім контейнерів, але в них нема того, що ми шукаємо. Можливо, їх скидали в озеро не лише зі скелі, на якій колись загинув Геро…
— Так, розвідники на зразок Геро фон Шульце трапляються нечасто. Він знав Німеччину, знав німців, а це саме те, чого нам з тобою бракує, мій друже.
Генерал спохмурнів. Хемфрі зачепив його за живе і не збирався пом'якшувати удару, навпаки — свідомо сипав сіль на рани.
— Скажу відверто, Джіммі: я тобі дивуюсь. Не розмотати такої нікчемної справи, адже Геро залишив тобі трьох свідків.
— Ви певні, шеф, що люди, яких залишив Шульце, справді були свідками операції?
— Я читав його доповідну.
— За фахом Геро був журналіст, писати його вчили в університеті.
— Ну то що?
— Як і кожного писаку, його часто заносило…
— Ти ставиш під сумнів?..
— Та ні, я теж думаю, що все було саме так, як доповів Геро… За винятком одного — ніхто з названих ним людей не був свідком кінцевої фази операції «Бернгард», тобто не бачив на власні очі, де скидали в озеро ті кляті контейнери.
— Але ж ваші люди…
— Мої люди йшли за Дітцем від самого Берліна, але в останній момент, в Зальцкаммергуті, він одірвався од них і… Я певен, що озеро Топліц підсунули нам, як той мисливський вабик. Цілком можливо, що справді цінні архіви заховані не в озері, а десь в іншому місці…
— Та-ак… — Хемфрі поклав сигару в попільницю і взявся за пляшку.
— Вип'єш?
— Ні…
— Даремно відмовляєшся. Віскі гарно прочищає мозок. — Шеф наповнив свій келишок. Очі його при цьому набули холодного блиску. Щось в них ховалося, однак що саме — розгледіти було важко, скельця окулярів прикривали їх, неначе тонкий льодок.
— Ти стомився, Джіммі… — сказав шеф, спостерігаючи за реакцією генерала. — Лігурійська Рів'єра чудово відсвіжує нерви. Як ти ставишся до такої думки?
— Розумію це, як натяк! — Лице і шия генерала вкрилися плямами бурякового кольору.
— Ну, що ти… Тебе цінують… — Хемфрі сказав це з такою єзуїтською посмішкою, що генерал зірвався на ноги.
— Хто? Хто мене тут цінує?
— Я, — спокійно промовив Хемфрі, — якщо тобі цього мало, скажу більше — недавно тобою цікавився Даллес.
— Який?
— Аллен…
— Ну, значить, мова йшла про мою відставку.
— Тобі не можна відмовити в прозорливості… — клекотав сміхом Хемфрі.
— Я розвідник, Едварде! — не стримався Керк. — У мене розум розвідника, досвід розвідника, коли хочеш — талант розвідника! Тобі, Едварде, цього бракує, і тому всі ці роки я був тобі потрібний…
— Ти і зараз мені потрібний, — не збиваючись із спокійного тону, промовив Хемфрі.
— Ти знаєш, я людина чесна, я позбавлений честолюбства і не хворію на манію величності! — Керкові стало важко дихати. Він поставив чарку на полицю каміна і відійшов до вікна. — Так, я прихильник Рузвельта, його тверезого курсу на співіснування… Але чому я повинен лишитися роботи, до якої відчуваю покликання, невже тільки тому, що Рузвельт помер?
— Король умер, і хай живе король!..
— Трумен не король. У Білому домі його дні полічені. Президенти міняються, Едварде, а розвідники…
— Справжні розвідники, як вершини в горах, видні здалеку, їх можна порахувати на пальцях однієї руки… — посміхаючись, сказав Хемфрі.
— Кепкуєш… Ну що ж, доведеться тобі працювати з кимось іншим.
— З іншим я не зможу. Я до тебе звик. Як-не-як більше тридцяти років разом. — Хемфрі підвівся і підійшов до столу. Вже зовсім іншим тоном запитав — Хто тобі сказав про відставку? З Даллесом я говорив про тебе, як про найкращого кандидата для роботи з Геленом. Ні, ти таки зовсім розкис… Бачу, марно я пропонував тебе для цього діла.
Запала важка напружена пауза. Керка душила злість. Він не вірив жодному слову Хемфрі. Цей власник акцій «Кемікал фаундейшн», яка протягом всієї війни співпрацювала з Круппом, вже не раз кидав його під коток, куди мав би лягати сам. Однак він завжди знаходив спосіб вивернутися, а за козла відпущення тримав при собі його, генерала Керка, який вірою і правдою служив інтересам Америки, не прагнучи робити бізнес на крові солдатів, що вмирали по обидва боки фронту.
Генерал Керк був помітною фігурою на шахівниці відділу американських стратегічних служб у післявоєнній Європі. Він належав до того вимираючого племені розвідників-професіоналів, які працювали, так би мовити, з ідейних міркувань. Та генерал Джімм Керк не раз мав змогу переконатися, що для Морганів, Рокфеллерів, Дюпонів війна проти німецького фашизму закінчилась задовго до того, як у Потсдамі Кейтель поставив свій підпис на акті капітуляції, тому що їх противником на світових ринках був не Гітлер, не фашизм, а німецькі
Последние комментарии
3 минут 30 секунд назад
4 минут 3 секунд назад
7 минут 29 секунд назад
1 час 30 минут назад
1 час 53 минут назад
1 час 54 минут назад