Чорний лабіринт. Книга друга [Василь Сичевський] (fb2) читать постранично, страница - 120

суворий наказ вийти на зв'язок з американським розвідцентром не пізніше, як через дві доби після приземлення.

— Вийдеш. Ще є час… — Буй-Тур згорнув карту, почепив на руку компас і додав: — Підемо так: я попереду, за мною радист, далі сотник, а ви, Лисе, останнім. Дистанція два метри. Не розмовляти, всім пильнувати довкола. Про небезпеку знак подавати без голосу…

Він перевірив свій автомат і рушив на північний схід, час від часу звіряючи напрямок руху з компасом. Уже зовсім розвиднилось, хоч сонце ще ховалося десь за верхами гір. Андрій дивився собі під ноги і з прикрістю думав, що, мабуть, його стежка ще довго буде витися по хащах та нетрях, поки виведе на ту заповітну дорогу під яворами… Думки знову й знову поверталися до того, що літак не голка, хтось та повинен був як не помітити, то хоч би почути, адже на полонинах вівчарі пасуть отари, лісосіки теж не в долинах, а по горах… Та не може такого бути, щоб про них не знали й ті, кому належить знати…

Йшли довго. Десь години за три, скрадаючись ізворами, лісовими хащами, обминаючи вівчарські колиби, залишили позаду перевал і почали спускатися північним боком хребта до Жабйого. Буй-Турові ця місцевість була знайомою, ці стежки він топтав ще за Польщі. Знову спустилися до струмка і так, простуючи ізвором, дісталися до рятівної криївки. Кров гупала в скронях, очі заливав піт. Нарешті зупинилися. Буй-Тур став навколішки під примітним старим дубом і намацав прикрите торішнім листом кільце від потаємної ляди. Один по одному спустились у бункер. Спалахнув ліхтарик. В ніздрі ударило цвіллю, застарілими пахощами перепрілого ганчір'я. На стінах павутиння, по закутках шурхотять миші. На грубо тесаному столі заіржавіла гасова лампа і аркушик календаря. На ньому значиться день, коли він, Буй-Тур, розійшовся з Босотою. Він вважав, що свою чашу в підпіллі він випив до дна, а тому послав усе під три чорти й чкурнув за кордон. А той невгнутий праведник Босота подався-таки до своєї сотні. Минуло, коли вірити старому календарю, понад два роки, і ось він знову тут. Коло замкнулося, він знову повернувся на круги своя. Плюгаві аристократи обвели круг пальця і таки випхали з Мюнхена, подалі від комфорту, затишних квартир і кабінетів, де вони сплітають павутину міжусобиць, духовного розбою, кривавого політиканства. Що ж, кожному своє… Йому — цей пропахлий мишами бункер, а панові Лебедю — нью-йоркські розкоші… Та цур їм, отим ядучим думкам. Він поглянув на своїх героїв-бойовиків. Перед ним стояли змучені на смерть хлопаки… Хіба вони знають хоч частку з того, що твориться за сімома замками конспірації на тих організаційних верхах? Коби знали, розірвали б, перевішали всіх до одного. Боже правий, сохрани і помилуй нас… Буй-Тур перехрестився на образок, який колись приніс з собою у цей бункер ідеаліст і романтик Босота. Сотник і Грицько познімали шапки й теж перехрестилися.

— А ти? — спитав у Андрія провідник.

— Я в мальованого бога не вірю…

Струмінь світла раптом ударив Андрієві в лице. Чекав, що Буй-Тур почне розпитувати чи якось інакше виявить своє ставлення до його слів, але той тільки дивився на нього й мовчав. Нарешті промовив, звертаючись до всіх:

— Діставайте спальні мішки й лягайте, а я ще трохи посиджу…

Він змахнув рукавом зі столу, поряд з ліхтариком поклав записника, олівець, сів і схилився над чистим аркушем паперу.

Йому треба було негайно написати листа до Кука, сповістити, що прибув і чекає на зв'язкового, а до голови все чомусь лізли не ті думки. Чомусь згадалася молодість, честолюбиві мрії про славу, багатство, владу. Він ішов до них через усе життя, а вони ніяк не давались до рук. Влада? Вона ніби й була в нього: член центрального проводу, шеф референтури крайового зв'язку, емісар з найвищими повноваженнями. Багатство? Ні, його він не мав ніколи. Якісь гроші останнім часом почали прилипати до рук, але то такий мізер порівняно з тим, що пливе до кишені Лебедя… Лебедь!.. Цьому аби тільки більше вичавити з організаційних низів, бо кожну краплину він уміє обернути собі на золото… Олівець тим часом виводив на папері:

«До 2112. Прибув. Чекаю бігунця. Краще в середу від 10 вечора до 1 ночі. Буй-Тур».

Вирвав аркушик. Ще раз перечитав написане. Згорнув і запхнув до старої гільзи.

Бойовики повкладалися на підлозі рядком і хропли, неначе потомлені коні. Правда, хропли двоє, а радист… «Що воно за чоловік? Ач, у бога не вірує… А може… Та з ним іще матиму час розібратись, а зараз він мені потрібен. Без нього з тим мандатом ні кроку…» Переступивши через Мару і Лиса, підійшов до виходу, виліз із бункера. Прикрив за собою ляду і подався ярком до другого дуба, що височів недалеко на схилі, серед ялиць і буків.

Кінець другої книги.