Холодна м’ята [Григір Михайлович Тютюнник] (fb2) читать онлайн

www.ukrclassic.com.ua – Електронна бібліотека української літератури

Григір Тютюнник

ХОЛОДНА М’ЯТА

Над луками, залитими квітневою повінню, холонув оранжений

вечір, зануривши в мілкі прибережки далеке полум’я хмар. І чим

глибше за пагорби поринало сонце, тим нижчою ставала заграва,

вужчою —вогниста смугау воді понад лозами, наче хвилі ткали її

кудись під берег.

Андрій підвівся зпенька, наякому відпочивавпісля ходи по крутій

багнюці, розшукав між кущами свого човна. За день води убуло: на

тому місці, до вонастояла зранку, залишилася тільки гривка сухих

очеретяних сопілок, розбубнявілих сучківі порожніх равликів. Човен

лежав на березі, присмоктаний мулом. Цепок, яким він був

прикований до вільхи, натягло: видно, повінь, покидаючи цю

місцину, хотіла забрати з собою й човна, танеподужала прив’язі…

48

Андрій одмотав цепок — на вільховій корі залишилася від нього

червона попруга —і поволік човна до води, грузнучи кирзовими

чобітьми в зеленій муляці.

Доки дістався до заплави, упрів і примостився на корму

передихнути. Додому не поспішав, хоч за день добре зголоднів і

виморився біля трактора; возив до корівника підстилку, допомагаючи

жінкам скидати й накидати важкі солом’яні брили. Від нього й зараз

пахло прілим солодом злежаної соломи, соляркою і вистудженим

потом.

На сухому пагорбі по той бік річища маячило село, майже зо всіх

боків обступлене тихим, оранжевим, як і небо, паводком. Там бубоніло

радіо, співали півні, низько слався дим, розбавляючи лугове повітря

гірким тліном торішньої огудини.

Андрій упізнав і свою хату, але не відчув при цьому отого

солодкою,щемкого поклику рідної оселі, який ще зовсім недавно гнав

його підтюпцем додому.

З того дня, як він назавжди відстебнув од шитого офіцерського

пояса кортик і пішов на трактор, теща зненавиділа його, почала звати

на «ви», і хата, немов зрозумівши свою господиню, спохмурніла й

заклякла в німому презирстві...

Тепер, як тільки Андрій повертався з роботи, теща неодмінно

зустрічала його в сінях і попереджала:

—Ради Бога, не наносьте в хату грязюки. Ми тільки що

поприбирали...—і демонстративно йшла повз нього удвір, несучи на

лацкані начищений значок відмінника наросвіти, схожий на

скіфський глек з двома дужками.

Андрій задкував у темний куток, тулився до стіни, щоб дати їй

дорогу, і мовчки скаженів: здавалося, вона навмисне зустрічає його в

сінях, аби загнати в куток і цим принизити. Потім роззувався,

тримаючись за косяк, і ввіходив до кімнати...

Клава лінькувато підводилась йому назустріч, солодко, з хрускотом

у плечах, потягалася, спинаючись навшпиньки і крадькома

поглядаючи на себе в дзеркало...

Вечеряли мовчки, наче після лайки.

—І де ви вчорта взялися! —бубонів уночі Андрій, блимаючи

цигаркою. —В селі й отакі маніжені...

—Там, де й ви! —швидко, завчено, відповідала Клава і

розпринджено одверталася до стіни.—А як ми нетакі, то знайди собі

кращих...

Тоді він ненавидіву ній все: тонку викохану талію, гарячі ноги і

навіть ім’я: Клава, вокал...—чортзна-що!

Іноді ж серед ночі, після якогось хворобливого фізичного

примирення, вона починала плакати, жалітися, що скучає за

Владивостоком, за веселою матроською самодіяльністю і що мати, як

49

його немаєвдома, дражнить його списаним офіцером, а її обзиває

роззявою, щоб знала, за кого виходити заміж...

Тоді Андрій прожогом схоплювався з постелі, смалив цигарки,—

никав по хаті, натикаючись на стільці і гуркаючи ними об підлогу,

доки теща не починала стогнати з-за дверей:

— Ради бога, дайте мені спокій...

...На заході стало примеркати.

Андрій спустив на воду човна і вже хотів був рушати, як у вільшині

запорощало гілля і на луку вибігла захекана дівчина.

— Дядю, перевезіть і мене на той бік! —загукала вона.

Потім підійшла ближче і, видно, впізнавши Андрія, сором’язливо

погасила довгими віями бідовий хлоп’ ячий погляд.

— Чи це пак —ви... А я думала, дядько Порфило.

Дівчина знітилась, і Андрій зрозумів, що вона, можливо,

ненароком, зопалу, сказала йому неправду, бо на ньому була мічманка

і старий буденний кітель, а такої одежі ніхто в селі не носив. Він

пригадав, що колись бачив цю дівчину, але зовсім не такою, як зараз.

Здасться, позаторік, коли він приїздив у відпустку і при всіх

офіцерських регаліях ішов селом, слідом за ним ушнипився гурток

старшокласниць. Дівчатка намагалися випередити його, щоб

роздивитись, тихенько перешіптувались і чмихали. Хтось із них

голосно сказав:

— А Леся так прямо оче-е-ей не зводить...

Андрій озирнувся і побачив серед гурту дівча в довгенькому

форменому платті, з чистими, трохи сполоханими очима. Ті очі немов

благали його зупинитись, немов казали йому: подивись, які ми гожі...

Все те Андрій побачив мельком і швидко забув, але очі йому

запам’яталися.

Тепер перед ним стояла дівчина, на яку вже неможливо було

просто кинути погляд, але й милуватися нею, тим більше йому,

жонатому чоловікові, теж було незручно. Вона тримала в руках

книжки, хоч зодягнути була зовсім непо-шкільному: в гумові чоботи

великого, чоловічого розміру, простенький сірий піджачок і квітчасту,

з китицями, хустку, переп’яту не на півголови, якце роблять дівчата,

а знапуском, по-молодичому.

Це якось неприємно шпигнуло Андрія. «Школярка,—подумав, — а

вже, мабуть, заміжня. І одежа —чоловікова...»

— Сідайте, —сказавне дуже привітно, сам з того дивуючись, і

побрів у воду, до корми.

Але дівчина підождала, дони він умостився, дужо відштовхнула

човна і вже потім плигнула сама.

—Де ж ви були, що так припізнилися? —запитав Андрій, аби

якось вибачитись за оту, самому йому незрозумілу, чудернацьку

неприязнь, якою він зустрів дівчину.

50

—У школі... Потім одкопувала бабусі картоплю.

—Ви —Леся?

Дівчина швиденько кивнула. Очі, приховані шаллю, гаряче, по-жіночому зблиснули.

—В якому ж ви класі?

—В одинадцятому...

—А потім —куди?

Леся усміхнулась, опустила руку за борт і одвернулася.

—Хтозна...

—А вчителі що радять? Хто у вас керівник?

—Степанида Трохимівна. Ваша теща...—тихіше додала дівчина.—

Вона каже, щоб ішли в тваринниці, бо й туди скоро без освіти не

прийматимуть...

Андрій почав гребти швидше і зліше. Проте весло не грало у воді й

не трудило рук. Човен ішов рівно і м’ яко, наче птах на безтрепетних

крилах. І здавалося, хатки в садах самі пливуть йому назустріч.

«Он як...—думав,—агітує на корівник. Прудка!»

Над обрієм дотліла і згасла сонячна заграва. Наступила та

передвечірня пора, коли повітря стає джерельно-прозорим і навіть

якісь непомітні досі тоненькі дубчики, що там і сям стриміли у

заплавах, набрали соковитих контурів і непорушно відбилися на воді,

створюючи враження бездонної глибочини. Роса потягла з вологих

трав густий дух вимороженої бодяги, в’ялої бугили і пожухлого

мокрого сіна, що позалишалося в кущах по торішній косовиці.

Пахла чорна земля на пагорбах між заплавами —пахла весняною

жагою родити і вимерлими травами, трухлим сухостоєм і молодим

пагіллям —пахла вічністю і скороминучою порою...

І серед тих запахів Андрій ніяк не міг упізнати одного,що

нагадував йому дитинство, пасьбу на купині з пляшкою холодного

молока і окрайцем хліба вторбині, перший вечір з Клавою отут,

посеред лук, клечані святки вбабусиній хаті, примазаній ради

празника і струшеній різучою осокою —запах нагадував йому все

життя, крім служби на морі. Андрій переставгребти, кілька разів

глибоко вдихнув повітря, ширшаючи в грудях, і німів, немов

прислухаючись до якогось тихого-тихого звуку.

— М’ята...—прошепотіла Леся. —Зійшла холодна м’ята.

Андрієві здалося, що вони з Лесею разом вимовили це слово, тільки

він —мовчки, а вона —вголос.

—Ну от, бачите...—почав був і замовк, так і недовівши до кінця.

А він хотів сказати, що не можна, соромно людям думати і говорити

отак куцо: «списаний офіцер», «тваринник», «механізатор»...—не

можна так мислити і жити, коли земля пахне горішніми травамиі

молодою м’ятою, вічністю і миттю...

51

Андрій уперше відверто і сміливо подивився на Лесю, бо відчув, що

робить це з чистим серцем, і не впізнав її: вона перепнулась по-дівочому і стала враз юною, неторканою, як земля на пагорбах.

—Поїхали, як хочете, по м’яту,—запропонувала вона. І Андрій

знову помітив бідовий хлоп’ячий зблиск у її очах.

—Вона ж іще й не в листочку,—сказав трохи розгублено і разом з

тим жалкуючи, що відмовляється.—Молода вона ще...

—На річищі —більша...—вже несміливо сказала дівчина.—Там

береги круті, так їх водою сей год не заливало.

Андрій повернув човна в той бік, де чорним валком ріка

закочувалася у ліс. Незабаром з обох боків звелися справді круті,

розмиті береги, з яких соковитими жилами звисало у воду і гуло від

найменшого дотику міцне берестове коріння.

Леся пругко стрибнула з човна і зникла в лісі, похрускуючи хмизом.

Незабаром вона повернулася з маленьким пучечком холодної м’ яти. В

один листочок...

— Нічого,—сказала, ховаючи очі і одвертаючись.— В шклянці вона

швидко виросте. Такі біленькі ніжки повикидає. Візьміть собі, як

хочете...

Човен сам одчалився од берега і тихо вийшов на середину річки.

— Ви мене пам’ятаєте? —раптом спитала Леся, коли він заховав

обличчя —самі очі —в зелений кущик м’яти. Вона справді була

холодною і пахла пляшкою молока в торбині на пасьбі, клечаними

святками в бабиній хаті, струшеній різучою осокою...

—І я вас —теж...

Їх несло течією всагу. А він забув про весло, що лежало під ногами,

і боявся поворухнутися, щоб несполохнути її голосу —тихого, як

наводок, ічистого, як подих земліна пагорбах посеред заплав. Іще

перед очима внього стояв човен з натягнутимцепком —човен, з-під

якого пішла вода, так і не подужавши прив’язі...

Вночі Андрій довго неміг заснути, бо в хаті було видно од великих

зірок на небі і густо пахло холодною м’ ятою...