Холодна м’ята [Григір Михайлович Тютюнник] (fb2) читать постранично

www.ukrclassic.com.ua – Електронна бібліотека української літератури

Григір Тютюнник

ХОЛОДНА М’ЯТА

Над луками, залитими квітневою повінню, холонув оранжений

вечір, зануривши в мілкі прибережки далеке полум’я хмар. І чим

глибше за пагорби поринало сонце, тим нижчою ставала заграва,

вужчою —вогниста смугау воді понад лозами, наче хвилі ткали її

кудись під берег.

Андрій підвівся зпенька, наякому відпочивавпісля ходи по крутій

багнюці, розшукав між кущами свого човна. За день води убуло: на

тому місці, до вонастояла зранку, залишилася тільки гривка сухих

очеретяних сопілок, розбубнявілих сучківі порожніх равликів. Човен

лежав на березі, присмоктаний мулом. Цепок, яким він був

прикований до вільхи, натягло: видно, повінь, покидаючи цю

місцину, хотіла забрати з собою й човна, танеподужала прив’язі…

48

Андрій одмотав цепок — на вільховій корі залишилася від нього

червона попруга —і поволік човна до води, грузнучи кирзовими

чобітьми в зеленій муляці.

Доки дістався до заплави, упрів і примостився на корму

передихнути. Додому не поспішав, хоч за день добре зголоднів і

виморився біля трактора; возив до корівника підстилку, допомагаючи

жінкам скидати й накидати важкі солом’яні брили. Від нього й зараз

пахло прілим солодом злежаної соломи, соляркою і вистудженим

потом.

На сухому пагорбі по той бік річища маячило село, майже зо всіх

боків обступлене тихим, оранжевим, як і небо, паводком. Там бубоніло

радіо, співали півні, низько слався дим, розбавляючи лугове повітря

гірким тліном торішньої огудини.

Андрій упізнав і свою хату, але не відчув при цьому отого

солодкою,щемкого поклику рідної оселі, який ще зовсім недавно гнав

його підтюпцем додому.

З того дня, як він назавжди відстебнув од шитого офіцерського

пояса кортик і пішов на трактор, теща зненавиділа його, почала звати

на «ви», і хата, немов зрозумівши свою господиню, спохмурніла й

заклякла в німому презирстві...

Тепер, як тільки Андрій повертався з роботи, теща неодмінно

зустрічала його в сінях і попереджала:

—Ради Бога, не наносьте в хату грязюки. Ми тільки що

поприбирали...—і демонстративно йшла повз нього удвір, несучи на

лацкані начищений значок відмінника наросвіти, схожий на

скіфський глек з двома дужками.

Андрій задкував у темний куток, тулився до стіни, щоб дати їй

дорогу, і мовчки скаженів: здавалося, вона навмисне зустрічає його в

сінях, аби загнати в куток і цим принизити. Потім роззувався,

тримаючись за косяк, і ввіходив до кімнати...

Клава лінькувато підводилась йому назустріч, солодко, з хрускотом

у плечах, потягалася, спинаючись навшпиньки і крадькома

поглядаючи на себе в дзеркало...

Вечеряли мовчки, наче після лайки.

—І де ви вчорта взялися! —бубонів уночі Андрій, блимаючи

цигаркою. —В селі й отакі маніжені...

—Там, де й ви! —швидко, завчено, відповідала Клава і

розпринджено одверталася до стіни.—А як ми нетакі, то знайди собі

кращих...

Тоді він ненавидіву ній все: тонку викохану талію, гарячі ноги і

навіть ім’я: Клава, вокал...—чортзна-що!

Іноді ж серед ночі, після якогось хворобливого фізичного

примирення, вона починала плакати, жалітися, що скучає за

Владивостоком, за веселою матроською самодіяльністю і що мати, як

49

його немаєвдома, дражнить його списаним офіцером, а її обзиває

роззявою, щоб знала, за кого виходити заміж...

Тоді Андрій прожогом схоплювався з постелі, смалив цигарки,—

никав по хаті, натикаючись на стільці і гуркаючи ними об підлогу,

доки теща не починала стогнати з-за дверей:

— Ради бога, дайте мені спокій...

...На заході стало примеркати.

Андрій спустив на воду човна і вже хотів був рушати, як у вільшині

запорощало гілля і на луку вибігла захекана дівчина.

— Дядю, перевезіть і мене на той бік! —загукала вона.

Потім підійшла ближче і, видно, впізнавши Андрія, сором’язливо