М’який [Григір Михайлович Тютюнник] (fb2) читать постранично, страница - 3

class="book">—Дивлюся оце вже, мабуть, днів зо три на отого он павука в

кутку, як він сіті плете. А вже ж і мудрий... м’який, добре свою науку

знає.

—Читая, теє-то як його, благость в очах твоїх,—веде своєї дядько

Лук’ ян,—открой мені хотя в терміні, партикулярно, резолюцію:

поторкаєшся ти сьогодні чаркою з земляками чи ні?

—А ти півсмерті приніс? —питається Микита, неодводячи очей

від кутка з павуком, хоч пальці на грудях заворушилися всі разом.

—Ну да, ну да! Хі-хі-хі!..—чути з кухні в’їдливий Марусин голос.

Не перестаючи усміхатися, Микита повільно спускає додолу одну,

потім другу ногу і аж тоді розчіплює пальці —спершу вказівні, потім

середні, потім підмізинні —й підводиться з ліжка, незгинаючись у

спині, а тільки в попереці.

—Подай нам, Марусе...—він замовкає, розмірковуючи, назвати її

м’якою чи ні.—Подай нам щось на стіл.

—Ну да, ну да! —вже зухвало вигукує Маруся.

Тоді Микита дістає з-під ліжка дерев’яний, пофарбований у чорне

чемодан на великому комірницькому замку, видобуває звідти шмат

сала, цибулину, великий окраєць черствого хліба і кладе на стіл.

— Це як на неї сказ насяде,— пояснює неголосно,— то я собі корма

припасаю.

Сказ насідає наМарусю не завжди. Іноді вона зустрічаєнас як

довгожданих гостей, хутенько лаштує закуску, щебече безугаву про

те-се, а випивши, заходжується пританцьовувати та приспівувати

посеред кімнати:

Непейвина,

Оно бешеное,

То назад, товперед

Перевешивает!

158

Або ще низенько вклоняється нам з дядьком і каже медовим

голосом:

—Спасибо вам, полтавцыродные, за муженька такого-то. Уж до

чего добр, до чего добр, Кян Силич (себто Лук’ян Васильович)! Иной

раз поругаться с ним до смерти хочется,—а он молчит, каналья, да

ухмыляецца. Ей-право! Ах тыж хохолчикмой ненаглядний,

незаменный!

—А вже ж пак не як,—посміхається на те Микита і дивиться в

стіл.—Скажи краще, що випити кортить, а ні за що, бо кози не

дояться.

Тоді Марусине лице враз наливається презирливою зневагою, вона

швидко випиває ще одну чарку, перед ким би не стояла, йде на

кухню і нишкне там або час від часу вигукує в’їдливо:

— Ну да, ну да!

Після першої ж чарки Микитині очі беруться сльозою і

випромінюють стільки ніжності й суму, що серце щемить, як

зустрінешся з ними.

— А я оце лежав... м’який, та й згадував домівку,— починає він: —

Вийдеш було у двір, як сонце на ниві стане,—вуличка тінями од хат і

садків помережана, кропива, бузина пахне так, що не продихнеш.

Тільки смеркне —вжейроса впаде. І кожна крапля, як намистина

завбільшки...

А біля воріт у вербі —ти... М’який, пам’ятаєш нашу вербу? —

Чутно: чирк-чирк-чирк. Воляче око пурхає в гіллі — пташка така, як

пучка. І де воно, скажи, голос береться у такому тільці дрібному? Або

підеш на грядки —картопліпопідводилися на росу, цвітуть. Немає

мені кращого духу,якод хліба та картопляного цвіту...

Дядько Лук’ян слухає, зіпершись ліктем на стіл і обхопивши

п’ятірнею високе зморщене чоло (минулої ночі він вробив дві важкі

операції), кадить цигаркою, що аж дим йому в чуприні плутається, і

мовчить. Він теж часто згадує наше село, од якого в моїй пам’яті

зосталися тільки ровизбурхливими весняними водами, проте робить

цевесело,нетак, як Микита —ось-ось ніби заплаче.

—Візьму колись отой чемодан,— вказуєочима під ліжко,—і

чкурну назад.

—Ну да, ну да, —вже без виклику і злості, а ображено-м’яко

озивається Маруся.—Глупий потому што...

Коли обидві «півсмерті» вже давно випито і вхаті надовго западає

мовчанка, тільки кози вовтузяться у загороді за стіною, ми з дядьком

підводимося, щоб іти додому. М’який вдягається в нову цупку

брезентову куртку-робу, натягає на лоб важкий суконний картуз і йде

нас проводити. Недалеко од виселка, на териконі, поблимує

ланцюжок вогнів, що навскоси пнуться вгору, між зорі, гуде шахтний

159