М’який [Григір Михайлович Тютюнник] (fb2) читать онлайн

www.ukrclassic.com.ua – Електронна бібліотека української літератури

Григір Тютюнник

М’ЯКИЙ

Щонеділі ввечері дядько Лук’ян, що досі спав, обнявши «Обломова»,

розгорнутого на тому місці, де Іллі Іллічу й уві сні хочеться спати,

каже до мене розніжено-хрипкувато спросоння:

— Захаре, подай мені плаття, підемо, теє-то як його, до М’якого.

У доброму гуморі —а він рідко коли втрачає його навіть після

кількох нічних операцій —дядько майже не буває самим собою, він

завжди когось грає: Возного, Собакевича, Карася, Обломова, своїх

колишніх односельців, а ще єдиного нашого земляка, який живе тут,

на шахті, Микиту Норовця, прозваного ним же таки —М’який.

Микита приїхав до нас років через два по війні. В заношеному

солдатському одязі —шапці, бушлаті та галіфе до черевиків з

кирзовими халявками, високий і худий, мов скракля,—він утяг до

кімнати перев’ язаний лантух, з якого стирчала червона грушева ручка

фуганка, сів при порозі навпочіпки і, навіть не поздоровкавшись,

заплакав.

Дядько Лук’ян, що саме вечеряв, зблід, поклав ложку й тихо

запитав:

—Хто ти, чоловіче добрий?

—Не впізнав...—підвів на нього Микита лагідні, як у дитини, очі

на зчорнілому виду.—Я так і думав, що не впізнаєш. Хто тепер кого

впізнає.

— Невже ти, Микито? —ще тихіше мовив дядько.

Микита швидко закивав головою і знову заплакав.

Дядько підбіг до нього, ухопив попід руки й повів до столу,

примовляючи:

— Боже мій, Микито, друже, яким побитом, звідки ти?

Микита вже за столом стяг з голови мокру від дощу та снігу шапку,

вивернув її і підкладкою втер очі. Тоді сказав з винуватою

посмішкою:

— Ти мене... м’який, зразу підкорми з дороги, як є чим, а потому

вже розпитуй.

Ми жили на той час у старому, побудованому ще шахтовласником

Мордвиновим, пристанційному будинку. З усіх боків його

підтримували бетонні підпори, і все ж, коли мимо проходили поїзди,

ветхі стіни його тремтіли, мов живі, а зі стелі падали на облізлу підлогу

крейдяні коржі. Тої ночі я часто прокидався не від поїздів, а од

тяжкого волячого зітхання Микити й брязкоту конфорок на кухні.

Мабуть, дядько Лук’ ян варив ще одну вечерю.

— Мені якби так, щоб до землі ближченько,—голосношепотів

Микита. Не можу я, Лук’яне, без землі, без грядочок біля хати. В

радгосп якби кудись, абощо...

155

—Радгоспівтут поблизу немає, —сурівдядько Лук’ян.—Може, на

шахту до коней підеш?

— Та мені якби хоч коло живого, теплого...

В кімнаті було видно, бо у вікна текли станційні вогні — червоні,

білі, сині, зелені —й розмальовували стіни, мов квітками; пахло

котельною парою та паровозним димом, то ближче, то далі, а то й під

самими вікнами дудів у свою дуду стрілочник і ляскали буфери.

—Ну й життя ж у вас тут... м’який,—шепотів Микита.—Гуде,

блискає, земля двиготить... Як у пеклі!

—Нічого, поживеш,—звикнеш,—озивався дядько, нащо М’який

тяжко зітхав.

За кілька днів Микита вже конюхував у лікарні. А невдовзі виніс

на маленький наш висілковий базарчик небачені тут салотовки,

продовгуваті, як човники, селянські ложки та ополоники, з ручками у

вигляді рибинок, дерев’яних коників на випиляних з кругляка

коліщатах, пофарбовані в різні кольори возики для малят —і стояв

обіч прилавків на морозяному вітрі, хукаючи в покарьожені пальці та

кліпаючи лагідними очима на здивованих базарувальників —що

воно, мовляв, за дивак об’явився?

— Скільки просиш? —питалися в нього, тицькаючипальцями то

на те, то на се з його товару, припорошеного снігом.

—Скільки не жалько,—повільно усміхався Микита змерзлими

губами.

Базарувальники знизували плечима, відходили геть, і він знову

стояв самотиною.

Проте до Микити скоро звикли, оцінили його нехитре рукоділля чи,

може, безобидну вдачу і за безцінок —скільки кому не «жалько» —

розкуповували ту його всячину.

Так і прижився Микита на шахті. Коли ж у лікарні не стало коней і

замість них прислали стареньку, певно ще фронтову півторатонку з

червоним хрестом на кабіні, його взяли під землю до осліплих од

електрики шахтних вагоновозів. Згодом і їх спровадили на поверхню.

Тоді Микита став потроху випивати, одружився з бідовою

гостроязикою козачкою Марусею, що торгувала на базарі козинячою

ряжанкою в півлітрових баночках і теж голінна була до чарки,

перейшов у навалвибійники (видно, з Марусиного наказу) і тепер

частенько завертав на станцію попити ровенського пива з чверткою,

або, як у нас кажуть, «з причепом».

Після пивавін неодмінно заходив до нас, бравстілець, ніс його до

порога і вже там сідав. Він міг сидіти мовчки годину й дві,

роздивляючись по кімнаті блискучими од «причепу» добрими очима, й

повільно усміхатися, потім сказати:

— Лук’ яне... м’який. Якби ти тільки знав, як я тебе люблю. Так

люблю, щохтозна-як.

156

Він ніколи не промовляв цих слів і не вигукував, а просто к а з а в ,

тільки ніжності в голосі було більше, ніж завжди.

—Як там воно в шахті? Привик хоч трохи? —питався в нього

дядько Лук’ ян.

—Чорно... м’який, у шахті,—переставав усміхатися Микита.—Оце

посідаємо з хлопцями на перепочинок, то я заплющуся, щоб не так

чорно було, а перед очима —хати, річка наша, грядки, сінокосець...

Його якраз на п’ять ручок було коротеньких, ще й гривка з пів-аршина зосталася,—знову починав усміхатися Микита.— Вийдеш

уранці —роса кругом аж очі ріже. При сонці. А як сонце ще не зійшло

—сива...

І надовго замовкав. А коли прощався, то м’яв у обох руках шапку й

казав:

— То пішов уже я, м’який, до своєї тертушки...

Щоб добитися до Микити навпростець, нам з дядьком треба

перейти колії, що блищать од світлофорів —червоно, біло, синьо,

зелено, обминути вервечку вагонних коліс у деповському тупику, а

далі під купами штибу коло сортувальні —Микитина хатка. Він

зробив її самотужки зі старих шпал та вагонних дощок. Ними ж таки

й обгородився, тому весь паркан був у номерах та печатних надписах:

«Крюківський в. з.», «Середній ремонт —ст. Штеровка» і т. п.

Перше, що ми робимо, вирушивши з дому,—заходимо в

залізничний магазин і купуємо дві чвертки, бо М’ який ніколи з

півлітри не п’є і називає її смертю, а чвертку —півсмертю. Поміж

купами штибу, що злежався, спрів і горить усередині, нерухомо стоїть

густий смердючий дим, і ми, не дихаючи, пробігаємо крізь нього од

купи до купи...

— Ти думаєш —що він зараз робить? —каже дядько, коли ми

підходимо до Микитиної хати.—Лежить п’ яний. Лежить і дивиться в

стелю. А руки складені на грудях, як у покійника. Він, ще як ми разом

пастухували, ляже було на спину, впнеться очима в небо і водить по

ньому пальцем.

«Що ти, Микито, робиш?» — питаюся було. А він: «Хмари малюю...»

—і замовкає на цілий день.

Дядько навшпиньки підкрадається до освітленого вікна,зазирає в

нього краєм ока і манить мене пальцем до себе:

— Дивись!

М’який справді лежить голічерева на дерев’ яному саморобному

ліжку й дивиться в стелю, пальці зчеплені на грудях, не ворушаться, і

можна було б подумати, що він неживий, коли б на вустах у нього не

блукала ледь помітна усмішка.

157

Дядько легенько стукає в шибку й притуляється до неї вухом. Не

міняючи пози, навіть не скосивши очей на вікно, тільки дужче

заусміхавшись, Микита глухо питає:

— То ти, Лук’яне? Заходь... м’який.

Ми увіходимо в душно натоплену хату, пропахлу штибною курявою

од сортувальні та козинячим молоком. Приклавши руку до серця,

дядько Лук’ян од порога вклоняється стінам і вже тоді звертається до

господаря:

— А чи не бачиться, видиться, здається вам, куме-брате, що ви

залежалися і чи не пора хоча б поворухнутись?!

Дядько Микита усміхається уже всім видом, великі пальці його рук

оживають і по черзі торкаються ґудзика на застебнутій до самого

підборіддя сорочці, а очі втуплені в стелю.

—Дивлюся оце вже, мабуть, днів зо три на отого он павука в

кутку, як він сіті плете. А вже ж і мудрий... м’який, добре свою науку

знає.

—Читая, теє-то як його, благость в очах твоїх,—веде своєї дядько

Лук’ ян,—открой мені хотя в терміні, партикулярно, резолюцію:

поторкаєшся ти сьогодні чаркою з земляками чи ні?

—А ти півсмерті приніс? —питається Микита, неодводячи очей

від кутка з павуком, хоч пальці на грудях заворушилися всі разом.

—Ну да, ну да! Хі-хі-хі!..—чути з кухні в’їдливий Марусин голос.

Не перестаючи усміхатися, Микита повільно спускає додолу одну,

потім другу ногу і аж тоді розчіплює пальці —спершу вказівні, потім

середні, потім підмізинні —й підводиться з ліжка, незгинаючись у

спині, а тільки в попереці.

—Подай нам, Марусе...—він замовкає, розмірковуючи, назвати її

м’якою чи ні.—Подай нам щось на стіл.

—Ну да, ну да! —вже зухвало вигукує Маруся.

Тоді Микита дістає з-під ліжка дерев’яний, пофарбований у чорне

чемодан на великому комірницькому замку, видобуває звідти шмат

сала, цибулину, великий окраєць черствого хліба і кладе на стіл.

— Це як на неї сказ насяде,— пояснює неголосно,— то я собі корма

припасаю.

Сказ насідає наМарусю не завжди. Іноді вона зустрічаєнас як

довгожданих гостей, хутенько лаштує закуску, щебече безугаву про

те-се, а випивши, заходжується пританцьовувати та приспівувати

посеред кімнати:

Непейвина,

Оно бешеное,

То назад, товперед

Перевешивает!

158

Або ще низенько вклоняється нам з дядьком і каже медовим

голосом:

—Спасибо вам, полтавцыродные, за муженька такого-то. Уж до

чего добр, до чего добр, Кян Силич (себто Лук’ян Васильович)! Иной

раз поругаться с ним до смерти хочется,—а он молчит, каналья, да

ухмыляецца. Ей-право! Ах тыж хохолчикмой ненаглядний,

незаменный!

—А вже ж пак не як,—посміхається на те Микита і дивиться в

стіл.—Скажи краще, що випити кортить, а ні за що, бо кози не

дояться.

Тоді Марусине лице враз наливається презирливою зневагою, вона

швидко випиває ще одну чарку, перед ким би не стояла, йде на

кухню і нишкне там або час від часу вигукує в’їдливо:

— Ну да, ну да!

Після першої ж чарки Микитині очі беруться сльозою і

випромінюють стільки ніжності й суму, що серце щемить, як

зустрінешся з ними.

— А я оце лежав... м’який, та й згадував домівку,— починає він: —

Вийдеш було у двір, як сонце на ниві стане,—вуличка тінями од хат і

садків помережана, кропива, бузина пахне так, що не продихнеш.

Тільки смеркне —вжейроса впаде. І кожна крапля, як намистина

завбільшки...

А біля воріт у вербі —ти... М’який, пам’ятаєш нашу вербу? —

Чутно: чирк-чирк-чирк. Воляче око пурхає в гіллі — пташка така, як

пучка. І де воно, скажи, голос береться у такому тільці дрібному? Або

підеш на грядки —картопліпопідводилися на росу, цвітуть. Немає

мені кращого духу,якод хліба та картопляного цвіту...

Дядько Лук’ян слухає, зіпершись ліктем на стіл і обхопивши

п’ятірнею високе зморщене чоло (минулої ночі він вробив дві важкі

операції), кадить цигаркою, що аж дим йому в чуприні плутається, і

мовчить. Він теж часто згадує наше село, од якого в моїй пам’яті

зосталися тільки ровизбурхливими весняними водами, проте робить

цевесело,нетак, як Микита —ось-ось ніби заплаче.

—Візьму колись отой чемодан,— вказуєочима під ліжко,—і

чкурну назад.

—Ну да, ну да, —вже без виклику і злості, а ображено-м’яко

озивається Маруся.—Глупий потому што...

Коли обидві «півсмерті» вже давно випито і вхаті надовго западає

мовчанка, тільки кози вовтузяться у загороді за стіною, ми з дядьком

підводимося, щоб іти додому. М’який вдягається в нову цупку

брезентову куртку-робу, натягає на лоб важкий суконний картуз і йде

нас проводити. Недалеко од виселка, на териконі, поблимує

ланцюжок вогнів, що навскоси пнуться вгору, між зорі, гуде шахтний

159

вентилятор, без якого в нас і тиша —не тиша, а над балками сходить

туманець, як над озерцями...

Дядько Микита йде мовчки, тільки зітхає інколи та поглядає на

небо —мабуть, і воно йому тут не таке...

—То, може б, ти, брате, й справді назад повернувся,—кладе йому

руку на плече дядько Лук’ян.—Тепер там жити можна. Витопчуть

люди глиняні стіни, напнеш верх —от тобі й хата.

—Е-е, ні... м’який,—зітхає і, напевно, усміхається Микита.—

Одірваного не доточиш. А хоч і доточиш, то шво буде муляти. Хіба,

мо’, вмирати туди поїду. Бо тут...Був якось на кладовищі на проводи

—нікогісінько. У нас там кутю виносять, крашанки кладуть на

могили, щоб дітлашки забрали, посидять, погомонять у траві поміж

хрестами та пам’ятничками, ще й заспівають, як чарку добру

перехилять... А тут —нічогісінько. Тільки земля од поїздів двиготить,

м’який, так, що аж гробки розсуваються. Як на пенсію вийду, так і

чкурну...

На штибових купах ми прощаємося з М’яким до наступної неділі чи

доки він заб’ється на станцію попити пива, причому вони з дядьком

обнімаються, чоломкаються і бажають один одному стільки добра та

здоров’я, що його не на тиждень, а на рік вистачило б. Потім ми

збігаємо вниз, у дим, а Микита ще довго, аж доки його видно, стоїть

на купі, освітлений мерехтливими пристанційними вогнями, й махає

нам картузом.