М’який [Григір Михайлович Тютюнник] (fb2) читать постранично

www.ukrclassic.com.ua – Електронна бібліотека української літератури

Григір Тютюнник

М’ЯКИЙ

Щонеділі ввечері дядько Лук’ян, що досі спав, обнявши «Обломова»,

розгорнутого на тому місці, де Іллі Іллічу й уві сні хочеться спати,

каже до мене розніжено-хрипкувато спросоння:

— Захаре, подай мені плаття, підемо, теє-то як його, до М’якого.

У доброму гуморі —а він рідко коли втрачає його навіть після

кількох нічних операцій —дядько майже не буває самим собою, він

завжди когось грає: Возного, Собакевича, Карася, Обломова, своїх

колишніх односельців, а ще єдиного нашого земляка, який живе тут,

на шахті, Микиту Норовця, прозваного ним же таки —М’який.

Микита приїхав до нас років через два по війні. В заношеному

солдатському одязі —шапці, бушлаті та галіфе до черевиків з

кирзовими халявками, високий і худий, мов скракля,—він утяг до

кімнати перев’ язаний лантух, з якого стирчала червона грушева ручка

фуганка, сів при порозі навпочіпки і, навіть не поздоровкавшись,

заплакав.

Дядько Лук’ян, що саме вечеряв, зблід, поклав ложку й тихо

запитав:

—Хто ти, чоловіче добрий?

—Не впізнав...—підвів на нього Микита лагідні, як у дитини, очі

на зчорнілому виду.—Я так і думав, що не впізнаєш. Хто тепер кого

впізнає.

— Невже ти, Микито? —ще тихіше мовив дядько.

Микита швидко закивав головою і знову заплакав.

Дядько підбіг до нього, ухопив попід руки й повів до столу,

примовляючи:

— Боже мій, Микито, друже, яким побитом, звідки ти?

Микита вже за столом стяг з голови мокру від дощу та снігу шапку,

вивернув її і підкладкою втер очі. Тоді сказав з винуватою

посмішкою:

— Ти мене... м’який, зразу підкорми з дороги, як є чим, а потому

вже розпитуй.

Ми жили на той час у старому, побудованому ще шахтовласником

Мордвиновим, пристанційному будинку. З усіх боків його

підтримували бетонні підпори, і все ж, коли мимо проходили поїзди,

ветхі стіни його тремтіли, мов живі, а зі стелі падали на облізлу підлогу

крейдяні коржі. Тої ночі я часто прокидався не від поїздів, а од

тяжкого волячого зітхання Микити й брязкоту конфорок на кухні.

Мабуть, дядько Лук’ ян варив ще одну вечерю.

— Мені якби так, щоб до землі ближченько,—голосношепотів

Микита. Не можу я, Лук’яне, без землі, без грядочок біля хати. В

радгосп якби кудись, абощо...

155

—Радгоспівтут поблизу немає, —сурівдядько Лук’ян.—Може, на

шахту до коней підеш?

— Та мені якби хоч коло живого, теплого...

В кімнаті було видно, бо у вікна текли станційні вогні — червоні,

білі, сині, зелені —й розмальовували стіни, мов квітками; пахло

котельною парою та паровозним димом, то ближче, то далі, а то й під

самими вікнами дудів у свою дуду стрілочник і ляскали буфери.

—Ну й життя ж у вас тут... м’який,—шепотів Микита.—Гуде,

блискає, земля двиготить... Як у пеклі!

—Нічого, поживеш,—звикнеш,—озивався дядько, нащо М’який

тяжко зітхав.

За кілька днів Микита вже конюхував у лікарні. А невдовзі виніс

на маленький наш висілковий базарчик небачені тут салотовки,

продовгуваті, як човники, селянські ложки та ополоники, з ручками у

вигляді рибинок, дерев’яних коників на випиляних з кругляка

коліщатах, пофарбовані в різні кольори возики для малят —і стояв

обіч прилавків на морозяному вітрі, хукаючи в покарьожені пальці та

кліпаючи лагідними очима на здивованих базарувальників —що

воно, мовляв, за дивак об’явився?

— Скільки просиш? —питалися в нього, тицькаючипальцями то

на те, то на се з його товару, припорошеного снігом.

—Скільки не жалько,—повільно усміхався Микита змерзлими

губами.

Базарувальники знизували плечима, відходили геть, і він знову

стояв самотиною.

Проте до Микити скоро звикли, оцінили його нехитре рукоділля чи,

може, безобидну вдачу і за безцінок —скільки кому не «жалько» —

розкуповували ту його всячину.

Так і прижився Микита на