Мазепа (Поема) [Володимир Миколайович Сосюра] (fb2) читать постранично

www.ukrclassic.com.ua – Електронна бібліотека української літератури

Володимир Сосюра

МАЗЕПА

Поема

ВСТУП ДО ПОЕМИ “МАЗЕПА”

Навколо радощів так мало…

Який у чорта “днів бадьор”,

Коли ми крила поламали

У леті марному до зорь.

І гнів, і муку неозору

Співаю я в ці дні журби,

Коли лакеї йдуть угору

Й мовчать раби…

Німій, одуреній, забитій,

Невже не встать тобі від ран?

Москві та Жечі Посполитій

Колись жбурнув тебе Богдан.

А потім хтів тобі Мазепа

Від серця щирого добра…

Його ж ти зрадила і степом

Пішла рабинею Петра.

Хіба не жах: своєї зброї

Не маєш ти в ці скорбні дні…

У тебе так: два-три герої,

А решта — велетні дурні.

У тебе так: все безголов'я,

Що на багно кричить: “Блакить!”

Якби я міг, якби зумів я

Тебе, Вкраїно, воскресить…

Твої шляхи — відчай і камінь,

Така прекрасна й, мов на гріх,

Ти плодиш землю байстрюками —

Багном і гноєм — для других.

У голові твоїй — макуха!

Хіба ж ти можеш жить сама,

Російсько-польська потаскуха,

Малоросійськая тюрма.

Веди ж, безумна, до загину

Мене на розстріли і жуть…

Ах, я люблю тебе, Вкраїно,

І сам не знаю, що кажу.

Я ж син твій, син, що йшов за тебе

На смерть і реготи не раз,

Той, що прокляв і Бога й небо,

Аби тобі був слушний час.

Я йшов кривавими житами

І знов піду, де гул і мла,

Лиш одного я хочу, мати,

Щоб ти щасливою була.

ПРОЛОГ

О, як люблю я рідний край

І в щастя мить і у негоду!

Дунай, Дунаю мій, Дунай,

Ти у піснях мого народу.

Я бачу вод твоїх розбіг

І постать, зігнену судьбою,

Над стародавньою рікою

І сльози у очах старих.

А він колись гігантом був,

В його руках були мільйони

Людей… та “Бог мене забув,

Погнав крізь чорний вітер згуби”, —

Шепочуть страдницькії губи.

Стоїть Мазепа, як докір

Безжальній долі, над водою…

І небо, повне вічних зір,

Те небо вічне долі злої

Відбив його старечий зір…

Стоїть з усмішкою сумною

Колишній велет, богатир.

Худі здіймаються ще груди,

А щоки у сльозах бліді…

Од рук його одпали люди,

Його покинули в біді.

І влада, всемогутня влада,

Навік розвіялась на прах…

Лиш спомини — одна відрада…

Як сльози у сумних очах…

Стоїть старий, о далі милі!..

Стоїть і згадує про все…

Під ним Дунай блакитні хвилі

До моря Чорного несе.

Він сивий весь… Як дві зорі,

Його зіниці світять дико,

Він слухає чаїні крики,

Квилиння їхнє угорі,

Ламає пальці він у хруст,

І лине пісня з скорбних вуст…

Тремтить у творчий він тривозі…

“Та біда тій чайці, чаєчці-небозі,

Що вивела чаєнят при битій дорозі…”

На спів нанизує слова

Він про далеку Україну,

І пісня та крізь вічність лине,

Як завжди, юна і нова.

І знов минуле ожива…

Коли ж кінець кривавим зливам?..

Колись і він міг буть щасливим,

Та все розбила буря зла

І до Дунаю привела,

Щоб тут він ліг у домовину,

Де все не те й не та блакить.

“Прощай навіки, Україно,

Мені уже недовго жить…

Але в останню смертну мить

Твоє ім'я, о мамо люба,

Шептатимуть вигнанця губи”.

І перед сивим і сумним,

Немов могутньою рукою,

Хтось розгорнув життя сувої,

Коли ще був він молодим,

Не знав ні розпачу, ні муки,

І забриніли ліри звуки…

I

І од зорі і до зорі

При королівському дворі

Танки й музики без перерви…

Там очі хвилюють нерви…

І під крилами віт густих

У тьмі алей цілунки й сміх.

Там у далекім зор огні

Все ходять лицарі ясні,

Мов рух меча, метке їх слово.

І паж між ними чорнобровий,

Мов тінь, легким блукає кроком,

Такий стрункий і одинокий.

В його очах туман, вогонь…

Хто він такий, як звать