Повість
І
Мені ще й двадцять рік ледве було, як уже кучерики мої золоті облетіли! Навіть і попрощатись не пускали, але звеліли відразу йти до компанії. З тяжков бідов відпрохався на три дні додому.
А дома сум та плач. Мати розболілась, ридаючи (батька давно вже не було на світі), сестри неначе з ума зійшли, таке заводя. Лиш брат мій Онуфрій сидить собі кінець стола, неначе то не мене відібрали. Білий-білий та сухонький! - лиш очі світя!
- Братику,- кажу,- а вам мене не жалко?
Він мені на це нічо не відповів, тільки дві сльози великі-великі покотились по красному та зів'ялому тому личку.
Заплакав і я собі, попрощався та й пішов.
II
Служу рік, служу другий, ні смутний, ні веселий. Нічо мене не займає, нічо не тішить; тручаю свої дні, як вильми. Тільки того й розжитку, коли стану бувало на стойці та собі тихесенько поплачу або богу помолюся. Тоді мені неначе та недура розсунеться; і зіроньки засіяють іначе, і місяць усміхнеться, і соловейко прощебече. А я собі стану, зіпруся на ясную свою зброю та слухаю або дивлюся. А у касарні, - от як у касарні: гомін, зойк. Дехто лає, дехто б'є, декого знов другі б'ють. А я собі - от як то я, все мовчу та своє діло роблю. Пан капрал Косович не раз бувало й кажуть:
- Це, - кажуть, - чоловік кам'яний; я би так не зуміг жити на світі!
- А що ж, - кажу, - пан капрал: ми не можемо бути всі однакі. - Та й знов мовчу.
Одного вечора сидимо ми собі в касарні. Дехто ще порається коло риштунків, дехто вже покутався та люльку собі курить, з камратом розмовля дещо, а я стою собі у вікні та думаю. Аж тут прибігає капрал зо дня.
[1]
- А нема тут, - каже, - Шовканюка Йвана?
Мене неначе серпом - чирк.
- Я осьде, - кажу.
- Завтра до рапорту; тобі лист прийшов.
- Нічо, - кажу.
А камрати так зараз і в жарти:
- Еге, - кажуть, - з грішми! Шовканюк завтра платить.
«Добре вам жартувати, - думаю я собі, - да не так-то старій бідній вдові діти годувати, да ще того й боля обходити».
[2]
А мій брат, знаєте, вже три роки як з постелі не встає; сохне та кровйов ув одно дише.
III
Другої днини рано зібрався чисто, приходжу до рапорту. Капітан такий сердитий, недобрий; приходить до мене.
- Як зовешся?! - гримнув.
- Так і так, - кажу.
- На, - крикнув та й шпурнув мені лист у лице. Навіть не подивиться на чоловіка, а хоть подивиться, то неначе собака крізь пліт.
Поніс я свій лист до одного фрайтера, що знав читати.
- Ану, - кажу, - фрайтер, прочитайте мені оцей лист, будьте такі добрі!
- Чому ні, - каже, - прочитаю. Та і став читати. А я слухаю.
- «Братику мій дорогий та любий!» - читає фрайтер, а мене гіркі чогось так і обілляли!
- Далі, - прошу, - далі.
- «Ти вже мене не застанеш, бо я на смерті. Да не вдавайся в тугу, любий; ти знаєш, що я не жив на світі, а карався.
Коли зможеш, приходи на урльоп,
[3] Іване, бо мати наша сама остається. Сестри пішли у найми, а Василька взяли у двір до волів.
Волики продав, ніщо було робити; за податки душу брали. І кожух свій мусив продати; але сардаки оба ще стоя; коли не закрадуть у похорон, то понаходиш.
Вуйко Андрій дуже нас укривдив; і послідню коровину з загороди займив. Але не споминай йому лихом, як вийдеш. Усе-таки свій своїм.
А тепер, брате мій Іване, брате мій рідний, прощай мене: і перший раз, і другий, і третій!
А коли тобі бог поможе та будеш мати з-за чого, споминай мене,
твого рідного брата
Онуфрія».
IV
На другий день пишуся знов до рапорту. - Со сhcesz?
[4] - крикнув капітан, а очі ходя у него, знай у тої гадини пожаристої.
- Прошу послушне пана капітана хоть на два місяці, на урльоп. У мене...
Господи, як утне мене в лице! - кров тільки почуріла по білому кабатові.
- Я вам, - каже, - урльоп дам, ви сякі-такі сини. До гарешту з ним!
Завели мене в гарешт, мені байдуже. Сиджу собі, неначе то не я.
- Ти достанеш буки, - каже капрал відо дня.
- Нічо, - кажу.
І обгорнули мене думки та гадки.
«Піду, - гадаю собі, - та утоплюся: чого в світі більше й жити? Там хоть побачуся з братиком своїм рідним, а тут тільки б'ють та збиткуються. Боже ти наш, боже!..»
V
На третій день ведуть мене знов до рапорту. Я стою; рапорт великий, капітан звелів прийти усім словакам, що сорок восьмого року на Угорщині були половили. Було їх у нашій компанії більш як двадцять мужа.
- А що, - питається мене капітан, - чи будеш ще на урльоп проситись?
- Ні вже, - кажу. А думка в мене одна: «Коби по рапорті, - піду та втоплюся».
Приходить капітан до словаків:
- А що, - каже, - прийшло, аби вас пустити додому.
Вони так зраділи, господи!
- Шкода мені вас, - жалує капітан: - ви хлопці годні. А може, має хто з вас охоту остатись рік з один в компанії? Вам добре буде.
Нічичирк.
- А ви, капрал Бая, не маєте охоти ще з рік послужити? У моїй компанії добре!
Цілий рапорт як раз
Последние комментарии
10 часов 56 минут назад
10 часов 57 минут назад
16 часов 16 минут назад
19 часов 58 минут назад
20 часов 18 минут назад
21 часов 13 минут назад