Захар Беркут [Іван Якович Франко] (fb2) читать онлайн

I

Cумно і неп­ривітно те­пер в нашій Ту­хольщині! Прав­да, і Стрий, і Опір од­на­ко­во ми­ють її рінисті зе­лені уз­бе­реж­жя, лу­ги її од­на­ко­во пок­ри­ва­ються вес­ною тра­ва­ми та цвіта­ми, і в її ла­зу­ровім, чистім повітрі од­на­ко­во плав­ле та ко­лесує орел бер­кут, як і пе­ред давніми віка­ми. Але все інше як же зміни­ло­ся!

І ліси, і се­ла, і лю­ди! Що дав­но ліси густі, неп­рохідні за­кривали май­же весь її простір, окрім ви­со­ких по­ло­нин, схо­ди­ли в до­ли­ну аж над самі ріки,- те­пер во­ни, мов сніг на сонці, сто­пи­ли­ся, зрідли, змаліли, де­ку­ди по­ще­за­ли, ли­ша­ю­чи по собі лисі об­ла­зи; інде знов із них ос­то­яли­ся ли­ше по­обс­ма­лю­вані пеньки, а з-між них де-де несміло ви­ростає нуж­ден­на сме­ре­чи­на або ще нуж­денніший яло­вець. Що да­в­но ти­хо тут бу­ло, не чу­ти ніяко­го го­ло­су, крім вів­чарської трембіти десь на да­лекій по­ло­нині або ри­ку диког­о ту­ра чи оле­ня в гу­ща­ви­нах,- те­пер на по­ло­нині гей­кають во­ларі, а в ярах і деб­рях га­лю­ка­ють ру­бачі, трачі й ґонтарі, не­нас­тан­но, мов нев­ми­ру­щий черв, підгри­за­ючи та підти­на­ючи кра­су ту­хольських гір - столітні ялиці та сме­ре­ки, і або спус­ка­ючи їх, по­тя­тих на ве­ликі бо­тю­ки, долі по­то­ка­ми до но­вих па­рових тар­таків, або та­ки на місці ріжу­чи на дош­ки та на ґонти.

Але най­більше зміни­ли­ся лю­ди. Звер­ха гля­нув­ши, то не­мовби змог­ла­ся між ни­ми «культу­ра», але на ділі виход­ить, що змог­ло­ся тільки їх чис­ло. Сіл і присілків більше, хат по се­лах більше, але за­те по ха­тах убо­жест­во більше і нуж­да більша. На­род нуж­ден­ний, при­би­тий, по­ну­рий, су­проти чу­жих несмілий і не­до­теп­ний. Кож­дий дбає тільки про се­бе, не ро­зуміючи то­го, що та­ким ро­бом розд­роб­лю­ються їх си­ли, ос­лаб­люється гро­ма­да. Не так тут ко­лись бу­ло! Хоч мен­ше на­ро­ду, та за­те що за на­род! Що за жит­тя кипіло в тих го­рах, се­ред тих неп­рохідних борів у стіп мо­гутнього Зе­ле­ме­ня! Ли­ха до­ля довгі віки зну­ща­ла­ся над тим на­ро­дом. Тяжкі уда­ри підко­па­ли йо­го доб­ро­бут, нуж­да зло­ми­ла йо­го свобідну, здо­ро­ву вда­чу, і нині тільки не­ясні, давні спо­ми­ни на­га­ду­ють прав­ну­кам щас­ливіше жит­тя предків. І ко­ли ча­сом ста­ра ба­бу­ся, си­дя­чи в запічку та пря­ду­чи гру­бу вов­ну, поч­не роз­повіда­ти дрібним уну­кам про дав­ню дав­ни­ну, про на­па­ди мон­голів-пе­си­го­ловців і про ту­хольсько­го ва­таж­ка Бер­ку­та,- діти слу­ха­ють три­во­ж­но, в їх си­вих оче­ня­тах блис­ко­тять сльози. А ко­ли скі­н­читься ди­во­виж­на повість, то малі й старі, зітха­ючи, шеп­чуть: «Ах, яка ж то крас­на бай­ка!»

- Так, так,- го­во­рить ба­бу­ся, по­хи­ту­ючи го­ло­вою,- так, так, дітоньки! Для нас то бай­ка, а ко­лись то прав­да бу­ла!

- А не зна­ти, чи вер­нуться ще ко­ли такі ча­си,- за­ки­дає дех­то стар­ший.

- Говорять старі лю­ди, що ще ко­лись вер­нуться, але, ма­буть, аж пе­ред кінцем світу.

Сумно і неп­ривітно те­пер в вашій Ту­хольщині! Каз­кою ви­дається повість про давні ча­си і давніх лю­дей. Віри­ти не хо­тять нинішні лю­ди, що ви­рос­ли в нужді й при­тис­ку, в ти­сячолітніх пу­тах і за­леж­нос­тях. Але не­хай собі! Дум­ка по­ет­а ле­тить у ті давні ча­си, ожив­ляє давніх лю­дей, а в ко­го сер­це чис­те і щи­ро- людське чут­тя, той і в них по­ба­чить своїх братів, жи­вих лю­дей, а в жит­тю їх, хоч і як не­подібнім до на­шо­го, дог­ля­не не од­но та­ке, що мо­же бу­ти по­жа­да­не і для на­ших «культур­них» часів.

Було се 1241 ро­ку. Вес­на сто­яла в ту­хольських го­рах.

Одної пре­гар­ної дни­ни лу­на­ли лісисті пригірки Зелеме­ня го­ло­са­ми стрілецьких рогів і кри­ка­ми чис­лен­них стрі­льців.

Се но­вий ту­хольський бо­ярин, Ту­гар Вовк, справ­ляв ве­ликі ло­ви на гру­бу звіри­ну. Він свят­ку­вав по­чин сво­го но­вого жит­тя,- бо не­дав­но князь Да­ни­ло да­ру­вав йо­му в Ту­хольщині ве­ли­чезні по­ло­ни­ни і ціле од­но пригір'я Зеле­меня; не­дав­но він по­явив­ся в тих го­рах і по­бу­ду­вав собі гар­ну ха­ту, і оце пер­шу уч­ту справ­ляє, знай­омиться з дов­количними бо­яра­ми. По учті ру­ши­ли на ло­ви в тухольські ліси.

Лови на гру­бо­го звіра - то не за­бав­ка, то бо­ротьба тяж­ка, не раз кро­ва­ва, не раз на жит­тя і смерть. Ту­ри, мед­веді ди­ки - се не­без­печні про­тив­ни­ки; стріла­ми з луків рідко ко­му удасться по­ва­ли­ти та­ко­го звіра; навіть ро­га­ти­ною, яку ки­далось на про­тив­ни­ка при відповіднім приб­ли­жен­ню, не­легко да­ти йо­му ра­ду. Тож ос­татньою і рішу­чою зброєю бу­ло важ­ке копіє, яким тре­ба бу­ло влу чи­ти про­тив­ни­ка зблизька, влас­но­руч­но, з цілою си­лою, відра­зу. Схиб­ле­ний удар - і жит­тю бор­ця гро­зи­ла ве­ли­ка не­без­пе­ка, ко­ли йо­му не вда­лось в ос­татній хвилі схо­ва­тись у без­печ­ну криївку і до­бу­ти ме­ча або тяж­ко­го то­по­ра для своєї обо­ро­ни.

Не ди­во, от­же, що Ту­гар зі своїми гістьми ви­би­рав­ся на ло­ви, мов на війну, з за­па­сом стріл і ро­га­тин, зі слу­га­ми й за­па­са­ми жив­ності, навіть з досвідним зна­ха­рем, що вмів за­мов­ля­ти ра­ни. Не ди­во та­кож, що Ту­гар і йо­го гості бу­ли в повній ри­царській зброї, окрім пан­цирів, бо ті спи­ня­ли би їх у ході по ло­мах та гу­ща­ви­нах. Те тільки ди­во, що й Ту­гарова донька Ми­рос­ла­ва, не по­кида­ючись батька, по­сміла та­кож ви­ру­ши­ти ра­зом з гістьми на ло­ви. Ту­хольські гро­ма­дя­ни, ви­дя­чи її, як їха­ла на ло­ви по­се­ред гос­тей, гор­до, сміло, мов стрімка то­по­ля се­ред ко­ре­нас­тих дубів, з упо­до­бою по­во­ди­ли за нею очи­ма, по­го­во­рю­ючи:

- От дівчи­на! Тій не жаль би бу­ти му­жем. І, пев­но, ліпший з неї би був муж, ніж її батько!

А се, пев­но, бу­ла не­ма­ла пох­ва­ла, бо Ту­гар Вовк був муж­чина, як дуб.

Плечистий, підсад­ку­ва­тий, з гру­би­ми об­ри­са­ми ли­ця і гру­бим чор­ним во­лос­сям, він і сам по-до­бав на од­но­го з тих злю­щих ту­хольських мед­ведів, яких їхав во­юва­ти. Але ж бо й донька йо­го Ми­рос­ла­ва бу­ла дівчи­на, якої пошу­ка­ти­. Не ка­же­мо вже про її уро­ду й кра­су, ані про її до­бре сер­це - в тім згляді ба­га­то її ро­вес­ниць мог­ло ста­ти з нею на­рівні, хоч і не­ба­га­то мог­ло пе­ре­ви­щи­ти її. Але в чім не ма­ла во­на па­ри між своїми ро­вес­ни­ця­ми, так се в при­родній сво­боді сво­го по­вод­жен­ня, в нез­ви­чай­ній силі му­скулів, у смілості й рішу­чості, влас­тивій тільки муж­чи­нам, що ви­рос­ли в не­нас­танній бо­ротьбі з суп­ро­тив­ни­ми обстав­инами. За­раз з пер­шо­го ра­зу вид­но бу­ло, що Мирос­лава ви­рос­ла на сво­боді, що ви­хо­ван­ня її бу­ло му­жеське і що в тім пре­гар­но роз­ви­ненім дівочім тілі жи­ве сильний, ве­ли­ки­ми здібнос­тя­ми об­да­ро­ва­ний дух. Во­на бу­ла в бать­ка оди­нач­ка, а до то­го, ще за­раз при на­род­жен­ню втра­ти­ла матір. Нянька її, ста­ра му­жич­ка, відмал­ку нап­рав­ля­ла її до вся­кої руч­ної ро­бо­ти, а ко­ли підрос­ла, то батько, щоб ро­зважити свою са­мо­ту, брав її всю­ди з со­бою і, щоб задов­ольнити її пал­ку на­ту­ру, прив­чив її вла­да­ти ри­царсько­го зброєю, зно­си­ти всякі не­ви­го­ди і сміло сто­яти в небе­з­пека­х. І чим більші труд­ності їй при­хо­пи­лось побор­ювати, тим охітніше бра­лась во­на за діло, тим кра­ще про­являлася си­ла її тіла й її рішу­чо­го, пря­мо­го ха­рак­те­ру. Але поп­ри все те Ми­рос­ла­ва ніко­ли не пе­рес­та­ва­ла бу­ти жен-щи­ною: ні­ж­ною, доб­рою, з жи­вим чут­тям і скром­ним, стид­ли­вим ли­цем, а все те лу­чи­лось в ній у та­ку див­ну, ча­руючу гар­монію, що хто раз ба­чив її, чув її мо­ву,- той довіку не міг за­бу­ти її ли­ця, її хо­ду, її го­ло­су,- то­му во­ни при­га­ду­ва­ли­ся жи­во і ви­раз­но в най­кра­щих хви­лях йо­го жит­тя, так, як вес­на навіть ста­ро­му стар­цеві при­га­дує йо­го мо­ло­ду лю­бов.

Вже третій день три­ва­ли ло­ви. Ба­га­то оленів-ро­гачів і чо­р­ног­ри­вих турів ляг­ло го­ло­ва­ми від стріл і ра­тищ боярс­ьких. Над шум­ним гірським по­то­ком, на зе­леній по­ляні се­ред лісу сто­яли шат­ра ловців, куріли­ся раз у раз ве­ли­чезні ог­ни­ща, де висіли на га­ках кітли, обер­та­ли­ся рож­на, де ва­рилось і пек­лось м'яси­во вби­тої ди­чи­ни для гос­тей. Ни­нішній, ос­татній, день ловів мав бу­ти пос­вя­че­ний самом­у го­лов­но­му, та за­ра­зом і най­більше не­без­печ­но­му ділу - ло­вам на мед­ведів.

На стрімкім пригірку, відділенім від інших страш­ни­ми деб­ря­ми, по­рослім гус­то ве­ли­чез­ни­ми бу­ка­ми та смере­ка­ми­, пок­ритім ло­ма­ми й об­ва­ли­ща­ми де­рев, бу­ло віддав­на го­лов­не ле­го­ви­ще мед­ведів. Тут, як твер­див ту­хольський провідник, мо­ло­дий гірняк Мак­сим Бер­кут, гнізди­ла­ся ме­д­ве­дя­ча мат­ка. Відси дикі звірі роз­но­си­ли пост­рах на цілу око­ли­цю і на всі по­ло­ни­ни. І хоч не раз уда­ва­лось смілим вівча­рям за­би­ти од­но­го або дру­го­го стріла­ми та то­по­ра­ми або за­ва­би­ти під сліп, де йо­му ламал­а крижі важ­ка ко­ло­да, спа­да­ючи вниз,- то все-та­ки чис­ло їх бу­ло над­то ве­ли­ке, щоб із то­го бу­ла знач­на полегш­а для око­лиці. То й не див­но, що ко­ли новоприбулий­ бо­ярин Ту­гар Вовк оповістив ту­хольцям, що хотів би зро­би­ти ве­ликі ло­ви на мед­ведів і про­сить да­ти йо­му провідни­ка, во­ни не тільки да­ли йо­му на провід­ника пер­шо­го удальця на всю Тухольську вер­хо­ви­ну Мак­си­ма Бер­ку­та, си­на тухольсь­ко­го бесідни­ка За­ха­ра, але, крім то­го, ви­ря­ди­ли з влас­ної волі цілий відділ па­семців з лу­ка­ми й ра­ти­ща­ми для по­мо­чі зібра­ним бо­ярам. Ціла та гро­ма­да ма­ла обс­ту­пи­ти мед­ве­дя­че ле­го­ви­ще і очи­с­ти­ти йо­го до­ра­зу від по­га­но­го зві­ра.

Від са­мо­го досвіта в ло­вецькім та­борі ве­ли­кий рух і три­вожне до­жи­дан­ня.

Боярські слу­ги від півночі зви­ва­ли­ся, при­го­тов­ля­ючи для гос­тей їду на цілий день, на­пов­ню­ючи ши­пу­чим ме­дом і яб­луч­ни­ком по­до­рожні бак­ла­ги.

Тухольські па­семці й собі го­то­ви­лись, ост­ря­чи ножі та те­са­ки, обу­ва­ючи міцні жуб­рові пос­то­ли і скла­да­ючи в не­величкі до­рожні бе­са­ги пе­че­не м'ясо, па­ля­ниці, сир і все, що мог­ло по­на­до­би­ти­ся в ціло­денній трудній пе­реп­раві.

Максим Бер­кут, який аж нині, суп­ро­ти най­важнішо­го і най­тяж­чо­го діла, по­чув се­бе вповні са­мим со­бою, вповні на­чальни­ком сеї не­ве­лич­кої армії, за­ря­дя­су­вав з прав­ди­во на­чальницькою вваж­ливістю й по­ва­гою все, що на­ле­жа­ло до діла, нічо­го не за­бу­ва­ючи, ні з чим не квап­ля­чись, але й ні з чим не опізнюючись. Все у нього ви­хо­ди­ло в свій час і на своїм місці, без сумішки й су­то­ло­ки; всю­ди він був, де йо­го потрібно, всю­ди вмів зро­би­ти лад і по­ря­док. Чи то між своїми то­ва­ри­ша­ми-ту­хольця­ми, чи між бо­яра­ми, чи між слу­га­ми, Мак­сим Бер­кут усю­ди був од­на­ко­вий - спо­кі­й­ний, свобідний в ру­хах і сло­вах, мов рівний се­ред рівних. То­ва­риші по­во­ди­лись з ним так са­мо, як він з ни­ми, сво­бідно, не­си­лу­ва­но, смія­лись і жар­ту­ва­ли з ним, а про­те ви­пов­ню­ва­ли йо­го роз­ка­зи точ­но, швид­ко і так ве­се­ло та ра­до, не­мов і самі без розказ­у бу­ли би в тій хвилі зро­би­ли те са­ме. Бо­ярська служ­ба, хоч да­ле­ко не та­кої рівної вдачі, да­ле­ко не так свобідна в по­во­д­женню, да­ле­ко похіпніша з од­них гор­до висміва­ти­ся, а пе­ред дру­ги­ми ни­зенько хи­ли­ти­ся, все ж та­ки по­ва­жа­ла Мак­си­ма Бер­ку­та за йо­го зви­чай­ність і роз­суд­ливість і, хоч не без до-тинків та жартів, та­ки ро­би­ла те, що він ка­зав. А й самі бо­яри, по більшій часті лю­ди горді, воєнні, що не­ра­д­о ба­чи­ли «смер­да» в своїм то­ва­ристві, та й то ще смер­да, що вва­жав їх чи­мось не­мов со­бі рівним,- і во­ни те­пер не по­ка­зу­ва­ли над­то ви­раз­но своєї не­охо­ти і виповнюва­ли роз­по­ряд­жен­ня мо­ло­до­го про­ві­д­ни­ка, ма­ючи на кождім кроці на­го­ду пе­ре­ко­на­ти­ся, що ті розпорядж­ення бу­ли зовсім ро­зумні, такі, як тре­ба.

Ще со­неч­ко не за­раз ма­ло схо­ди­ти, а вже ло­вецьке то­ва­р­иство ви­ру­ши­ло з та­бо­ру. Гли­бо­ка ти­ша сто­яла над го­ра­ми; нічні су­мер­ки дріма­ли під тем­но- зе­ле­ни­ми корон­ами сме­рек; на густім, чепіргатім лис­тю па­по­роті висіли краплі ро­си; пов­зучі зе­лені по­яс­ни­ки ви­ли­ся попід но­ги, плу­та­ли­ся поміж корінням ве­ли­чез­них ви­вертів, спліталис­я в неп­рохідні кле­бу­ки з кор­ча­ми гнуч­кої, колюч­ої ожи­ни та з спле­та­ми ди­ко­го пну­чо­го хме­лю. З про­па­дис­тих, чор­них, мов гор­ла бе­зодні, дебрів піднімалас­я си­ви­ми ту­ма­на­ми па­ра - знак, що на дні тих дебрів пли­ли не­ве­личкі лісові по­то­ки. Повітря в лісі на­поєне бу­ло тою па­рою й за­па­хом жи­виці; во­но захоплювало ­дух, не­мов­би­то шир­ших гру­дей тре­ба бу­ло, щоб ди­ха­ти ним свобідно.

Мовчки про­би­ра­ла­ся ло­вецька дру­жи­на неп­рохідни­ми нет­ря­ми, деб­ря­ми й ло­ма­ми без стеж­ки, без ніяких провід­них знаків у тьмавій гу­ща­вині. По­пе­ре­ду йшов Мак­сим Бе­р­кут, а за ним Ту­гар Вовк і інші бо­яри. Обік Туга­ра йшла йо­го донька Ми­рос­ла­ва. По­за­ду йшли ту­хольські па­семці. Всі йшли ози­ра­ючись і надс­лу­ху­ва­ли пильно.

Ліс по­чи­нав ожи­ва­ти ден­ним жит­тям. Пест­ро­пе­ра сой­ка хрипіла в верш­ках сме­рек, зе­ле­на жов­на, при­че­пивши­ся до пня тут же над го­ло­ва­ми про­хо­жих, дов­ба­ла своїм заліз­ним дзьобом ко­ру; в да­ле­ких зво­рах чу­ти бу­ло рик турів і вит­тя вовків. Мед­веді в ту по­ру, наївшися, дріма­ли під ло­мами на мо­ховій пос­телі. Ста­до диків рох­ка­ло десь у дебрі, хо­ло­дя­чи­ся в сту­денім на­мулі.

Може, го­ди­ну йшло то­ва­рист­во тою труд­ною, нетоп­та­но­ю до­ро­гою. Всі ди­ха­ли важ­ко, лед­ве мо­жу­чи на­ловити гру­дьми повітря, всі оти­ра­ли крап­лис­тий піт із лиць. Мак­сим час­тенько ози­рав­ся по­зад се­бе. Він зра­зу про­тив­ний був то­му, щоб і жен­щи­на йшла ра­зом з му­жа­ми в той не­без­печ­ний похід, але Ми­рос­ла­ва упер­ла­ся. Во­на ж пер­ший раз бу­ла на та­ких ве­ли­ких ло­вах і ма­ла би для бог зна яких труд­нос­тей за­не­ха­ти най­кра­щу їх час­ти­ну!

Ніякі Мак­си­мові до­ка­зи про труд­ності до­ро­ги, про не­бе­з­п­еки на ста­но­вищі, про си­лу й лютість звіра не мог­ли пе­ре­ко­на­ти її. «Тим ліпше! Тим ліпше!» - го­во­ри­ла во­на з та­ким смілим пог­ля­дом, з та­ким со­лод­ким усміхом, що

Максим, мов оча­ро­ва­ний, не міг нічо­го більше ска­за­ти. І батько, що зра­зу та­кож ра­див Ми­рос­лаві ли­ши­ти­ся в та­борі, вкінці му­сив ус­ту­пи­ти її просьбам.

З по­ди­вом глядів те­пер Мак­сим, як ота нез­ви­чай­на жен­щина по­ро­вень з най­сильніши­ми му­жа­ми по­бо­рю­ва­ла вся­кі труд­ності утяж­ли­вої до­ро­ги, як лег­ко пе­рес­ка­ку­ва­ла гни­лі ло­ми і ве­ли­чезні гра­ми, яким пев­ним кро­ком ішла по­над ур­ви­ща, горі стрімки­ми деб­ря­ми, прос­ков­зу-ва­ла поміж ви­вер­ти, і при тім так без­печ­но, так нев­то­ми-мо, що Мак­си­мові зда­ва­ло­ся, що во­на хіба на яких чу­до­вих кри­лах уно­ситься. Він глядів на се й не міг наг­ля-діти­ся.

«Дивна дівчи­на! - ду­ма­лось йо­му раз по ра­зу.- Та­кої я ще й не ви­дав ніко­ли!»

Ось уже прий­шли на місце. Мед­ве­дя­че ле­го­ви­ще - то був ви­со­кий, тільки від півден­но­го бо­ку з тру­дом дос­туп­ний горб, пок­ри­тий гру­без­ни­ми бу­ка­ми й сме­ре­ка­ми, зава­ле­ни­й ви­вер­та­ми й ло­ма­ми. Від півночі, за­хо­ду і схо­ду вхід і вихід за­ми­ка­ли ви­сокі ска­листі стіни, не­мов велич­езною со­ки­рою ви­ру­бані з тіла ве­лет­ня Зе­ле­ме­ня і відсу­нені від нього на кілька­над­цять сажнів; спо­дом попід ті стіни вузь­кою щіли­ною шумів і пінив­ся сту­де-ний гірсь­кий потік.

Таке по­ло­жен­ня улег­шу­ва­ло на­шим лов­цям ро­бо­ту; во­ни пот­ре­бу­ва­ли тільки об­са­ди­ти не над­то ши­ро­кий плай від півден­но­го бо­ку і тим плаєм дос­ту­па­ти чим­раз далі до­гори, а звір, не ма­ючи іншо­го ви­хо­ду, му­сив ко­неч­но по­пас­тися в їх ру­ки і на їх ра­ти­ща.

Опинившися на тім важнім, хоч ду­же не­без­печнім плаю, Мак­сим Бер­кут велів то­ва­рист­ву на хви­лю роз­ложи­ти­ся і спо­чи­ти, аби наб­ра­ти сил до труд­но­го діла. Сон­це схо­ди­ло, але гілля сме­рек і сусідні гор­би зас­ло­нюва­ли йо­го вид.

По ко­роткім відди­ху Мак­сим по­чав розс­тав­ля­ти ловців у два ря­ди так, аби вповні об­са­ди­ти плай. До­ки плай ще ву­зький, кож­до­му лов­цеві прий­деться сто­яти о п'ять кроків від дру­го­го; але дальше вгорі, де плай роз­ши­ряється в цілу спо­хо­вас­ту пло­щи­ну, там прий­деться лов­цям шир­ше роз­ступитися. Од­но тільки кло­по­та­ло йо­го: що зро­би­ти з Ми­рос­ла­вом, яка кон­че хотіла й собі сто­яти на ок­ремім ста­но­в­ищі, а не при боці сво­го батька.

- А що ж то я гірша от­сих твоїх па­семців? - го­во­ри­ла во­на, рум'яніючись, мов ро­жа, до Мак­си­ма.- Їх ти ста­виш на ста­новищі, а ме­не не хо­чеш… Ні, сього не бу­де! І для мо­го ба­ть­ка се був би стид, ко­ли б нас двоє сто­яло на однім ста­новищі! Прав­да, ба­теньку?

Тугар Вовк не міг їй суп­ро­ти­ви­ти­ся. Мак­сим по­чав говор­ити їй про не­без­пе­ку, про си­лу й лютість роз­жер­то­го звіра, але во­на за­цитька­ла йо­го:

- А що ж то в ме­не не­ма си­ли? А що ж то я не вла­даю лу­ком, ра­ти­щем і то­по­ром? Ану, не­хай кот­рий-будь із твоїх ла­семців спро­бує зо мною порівня­ти­ся,- по­ба­чи­мо, хто ду­ж­чий!

Максим вкінці за­мовк і му­сив учи­ни­ти її во­лю. Та й чи міг спро­ти­ви­ти­ся тій дивній, чарівній дівчині? Він хотів хоч ста­но­ви­ще виз­на­чи­ти їй най­мен­ше не­без­печ­не, але, на ли­хо, сього не мож­на бу­ло зро­би­ти, бо тут усі ста­но­ви­ща бу­ли од­на­ко­во не­без­печні. Розс­та­но­вив­ши ціле то­ва­ри­ство­, Мак­сим дав ось який роз­по­ря­док:

- Тепер по­молімся, ко­му хто знає, а потім ра­зом заг­рай­мо в ро­ги. Се бу­де пер­ший знак і спо­ло­шить звіра. Потім піде­мо горі плаєм і ста­не­мо аж там, де він роз­ши­рюється. Там мої то­ва­риші ли­шаться пильну­ва­ти ви­хо­ду, щоб ані один звір не уй­шов, а ви, бо­яри, піде­те дальше, до са­мо­го ма­т­чи­н­ого ле­го­ви­ща!

В доб­ру хви­лю по тім за­лу­на­ли ліси й по­ло­ни­ни хрип­ли­в­им ре­вом жуб­ро­вих рогів. Не­мов ве­ли­чез­на хви­ля, по­ко­тив­ся го­лос по лісах і зво­рах, роз­би­ва­ючи­ся, глух­ну­чи, то знов под­во­ю­ючись. Про­бур­ка­ли­ся ліси.

Заскиглила ка­ня над вер­ховіттям сме­ре­ки; зля­ка­ний бер­кут, ши­ро­ко роз­ма­ху­ючи кри­ла­ми, підняв­ся на возду­хи; зах­рустів звір поміж ло­ма­ми, шу­ка­ючи без­печ­ної криїв­ки. На­раз рик рогів утих і ловці пус­ти­ли­ся в до­ро­гу горі плаєм. Усіх сер­ця би­ли­ся живіше ожи­дан­ням незвісних не­без­пек, бою і побіди. Обе­реж­но про­би­ра­лись во­ни ря­да­ми; пе­ре­дом ряд бо­ярський, за ним па­ру­боцький ряд; Максим ішов по­пе­ре­ду, пильно надс­лу­ха­ючи та слідя­чи звіри­ну. Цар ломів, медвідь, ще не по­ка­зу­вав­ся.

Дійшли вже до са­мо­го най­вуж­чо­го гир­ла, по­за яким плай роз­ши­рю­вав­ся в ве­ли­ку спо­хо­вас­ту пло­щи­ну. Ловці знов тут зу­пи­ни­ли­ся на роз­каз Мак­си­ма, і знов заг­риміли ще з більшою си­лою жуб­рові ро­ги, роз­но­ся­чи три­во­гу в су­мра­чні мед­ве­дячі гав­ри. Рап­том затріщав лім не­да­ле­ко, за ве­ли­чез­ною ку­пою гру­бих пе­рег­ни­лих ви­вертів.

- Бачність! - скрик­нув Мак­сим.- Звір наб­ли­жається!

Ледве ска­зав ті сло­ва, ко­ли втім крізь ве­ли­ку щіли­ну між дво­ма пе­ре­вер­не­ни­ми пня­ми про­су­ну­ла­ся пе­ле­ха­та, вели­ч­е­зна го­ло­ва, і двоє сірих очей напів-ціка­во, напів-три­во­ж­но вдив­ля­ли­ся в Ту­га­ра Вов­ка, що сто­яв на своїм ста­но­ви­щі, як­раз о яких де­сять кроків пе­ред щіли­ною. Ту­гар був ста­рий во­як і ста­рий ло­вець,- він не знав, що то тривог­а. Тож, не го­во­ря­чи ані сло­ва, не відзи­ва­ючись ні до ксго, він ви­хо­пив важ­ку залізну стрілу з са­гай­да­ка, полож­ив на лук і наміряв­ся до звіра.

- Міряй в око, бо­яри­не! - шеп­нув з-по­за­ду Мак­сим. Хвиль­ка три­вож­ної мов­чан­ки - свис­ну­ла стріла - і за­ревів звір мов ска­же­ний, ки­нув­ши со­бою взад.

І хоть че­рез те щез він лов­цям з очей, скрив­ши­ся за ку­пою ви­вертів, то ревіт йо­го не вти­хав і не вти­ха­ло ска­же­не ше-ме­тан­ня.

- Далі за ним! - крик­нув Ту­гар Вовк і ки­нув­ся до щіли­ни, ку­дою щез медвідь.

Рівночасно два бо­яри вже вид­ря­па­ли­ся бу­ли на верх ви­верту, вже попідніма­ли свої ра­ти­ща і ста­ра­лись да­ти їм ві­д­повідний роз­мах, аби до­ко­на­ти звіра. Ту­гар Вовк, сто­ячи в щілині, пус­тив у нього дру­гою стрілою. Звір за­ревів ще дуж­че і ки­нув­ся втіка­ти, але очі йо­го зап­ли­ли кров'ю, він не міг знай­ти ви­хо­ду і роз­щи­бав со­бою о де­ре­ва. Ра­ти­ще од­но­го бо­яри­на впи­лось йо­му між реб­ра, але не зав­да­ло смер­тельної ра­ни. Ди­кий рик ра­не­но­го мед­ве­дя роз­ля­гав­ся чим­раз дуж­че. В роз­пуці він підводив­ся на задні ла­пи, об­ти­рав собі кров з очей, рвав і ки­дав га­луззям на­пе­ред се­бе, але дар­ма; од­но йо­го око прошиблене­ бу­ло стрілою, а дру­ге раз у раз зап­ли­ва­ло кров'ю на­но­во.

Шемечучись на­осліп дов­ко­ла, звір наб­ли­зив­ся знов до Гу­га­ра Вов­ка. Той відки­нув лук і, при­чаївши­ся за вива­ле­ни­м ко­ре­нем, ухо­пив обіруч свій важ­кий топір і, ко­ли ме­двідь, ма­ца­ючи, до­би­рав­ся до знай­омої собі щіли­ни, він з усього роз­ма­ху цюк­нув йо­го зго­ри в го­ло­ву, аж че­реп роз­ко­лов­ся над­воє, мов роз­би­та тик­ва. Бриз­нув кро­ва­вий мо­зок на бо­яри­на, ти­хо, без ри­ку по­ва­лив­ся звір до­до­лу. Ра­дісно за­рев­ли тру­би бо­яр на знак пер­шої побіди.

Звіра ви­тяг­не­но з-поміж ви­вертів і об­дер­то зі шку­ри. То­ді бо­яри ру­ши­ли дальше, в гу­ща­ви­ну. Сон­це вже підня­лось на небі і мер­котіло крізь гілля­ки, мов скісні зо­лоті нит­ки та пас­ма. Ловці йшли те­пер геть-геть ве­селіше, пе­рех­ва­лю­ючи­ся своєю відва­гою й си­лою.

- Хоч я ли­ше вовк, дрібна звірю­ка, то все ще дам ра­ду ту­хо­льському мед­ве­деві! - го­во­рив Ту­гар Вовк, радіючи.

Максим Бер­кут слу­хав тих пе­рех­ва­лок і сам не знав, чо­му йо­му жаль зро­би­ло­ся ту­хольсько­го мед­ве­дя.

- Що ж,- ска­зав він,- дур­на звірю­ка той медвідь, са­мо­тою дер­житься. Як­би во­ни зібра­ли­ся до­ку­пи, то хто знає, чи й ста­до вовків да­ло би їм ра­ду.

Тугар по­зир­нув на нього гнівно, але не ска­зав нічо­го. Ловці обе­реж­но пос­ту­па­ли дальше, дря­па­ючись по виверт­ах, пе­рес­ка­ку­ючи з пня на пень, за­па­да­ючи не раз по по­яс у по­рох­но та ло­ми.

Посеред тих зва­лищ ве­лич­ної при­ро­ди видніли­ся подек­уди мед­ве­дячі стеж­ки, про­топ­тані від давніх-да­вен, вузькі, але доб­ре втоп­тані, гус­то засіяні вибіле­ни­ми кістка­ми ба­ранів, оленів та вся­кої іншої звіри­ни. Мак­сим дер­жав­ся те­пер по­за­ду бо­яр; він раз за ра­зом об­хо­див усі ста­но­ви­ща, ос­мот­рю­вав сліди, щоб до­га­да­ти­ся, чи во­ни свіжі, чи ні, підпо­ма­гав, за­охо­чу­вав утом­ле­них,- і тільки на нім однім не зна­ти бу­ло ніякої вто­ми. З по­ди­вом по­зи­ра­ла на нього

Мирослава, ко­ли він пе­ре­хо­див ко­ло неї, і хоч ба­га­то досі ви­да­ла во­на мо­лодців і сильних, і смілих, але та­ко­го, як Мак­сим, що спо­лу­чав би в собі всі прик­ме­ти сильно­го ро­бітни­ка, ри­ца­ря і на­чальни­ка,- та­ко­го їй досі не траплял­ося ба­чи­ти.

Нараз зах­рустів лім і грізно-лю­то ви­пав на ловців велич­езний медвідь. Він біг зра­зу на чо­тирьох ла­пах, але, побач­ивши пе­ред со­бою во­рогів, звівся на задні ла­пи, а в пе­редні вхо­пив бу­рею відла­ма­ний бу­ко­вий ко­нар, вик­ру­чу­ючи ним дов­ко­ла се­бе і ви­да­ючи час від ча­су з гор­ла ури­ва­ний, не­мов ви­зи­ва­ючий рик.

На ста­но­вищі суп­ро­ти звіра бу­ли два підгірські бо­яри, з тих, що най­го­лосніше пе­рех­ва­лю­ва­ли­ся і хотіли пе­ред усі­ми по­ка­за­ти­ся мис­лив­ця­ми. По­ба­чив­ши страш­но­го во­рога тут же пе­ред со­бою, во­ни зблідли й зат­ремтіли. Але скри­ти­ся, тіка­ти не ухо­ди­ло,- тре­ба бу­ло ста­ви­ти чо­ло, будь-що-будь. Дві стріли ви­летіли рівно­час­но з двох луків, але од­на хи­би­ла, свис­нув­ши мед­ве­деві по­над ву­ха, а дру­га влу­чи­ла звіра в бік, не зра­нив­ши знач­но, а тільки роздразн­и­в­ши безмірно. Ве­ли­чез­ним ско­ком підплиг­нув медвідь і шпу­р­нув на од­но­го лов­ця свою зброю - бу­ко­вий ко­пар, який зі страш­ною си­лою геп­нув­ся о де­ре­во. Тоді, не зу­пи­ня­ючись ані на хвильку і не да­ючи во­ро­гам ча­су до на­мис­лу, медвідь ки­нув­ся на од­но­го з них, що са­ме сто­яв на йо­го про­топ­таній стежці. Ра­ти­ще блис­ло в трем­тячій руці бо­яри­на,- він хотів ки­ну­ти ним на звіра.

- Не ки­дай! - крик­нув три­вож­но Мак­сим, надбіга­ючи і ве­дучи з со­бою поміч заг­ро­же­ним бо­ярам - Ту­га­ра Вов­ка і ще од­но­го бо­яри­на.- Не ки­дай ра­ти­ще, але нас­тав поп­рибіч і бо­ро­ни­ся!

Але бо­ярин не слу­хав і ки­нув ра­ти­ще на звіра. Роз­мах був не­ве­ли­кий, ру­ка бо­яри­на тремтіла, медвідь був уже на яких п'ять кроків,- от і не ди­во, що ра­ти­ще сла­бо зра­ни­ло звіра в пе­ред­ню ло­пат­ку. Вхо­пив медвідь дрю­чи­ну, роз­ло­м­ив її і зі страш­ним ри­ком ки­нув­ся на сво­го во­ро­га. Той де­р­жав уже в ру­ках прос­то­го, на оба бо­ки ост­ро­го ме­ча, що йо­го на­зи­вав медвідни­ком, і го­то­вив­ся віпхну­ти йо­го ві­стря в гру­ди звірові. Але вістря по­ховзло­ся по кості і заст­ря­ло в ло­патці, і звір ухо­пив бо­яри­на в свої страшні, залізні обійми.

Страшенно скрик­ну­ла не­щас­ли­ва жерт­ва; зах­рустіли ко­сті під мед­ве­дя­чи­ми гу­ба­ми. Ціла та страш­на і дрож­жю прой­ма­юча подія скоїла­ся так рап­то­во, так нес­подіва­но, що, за­ким Мак­сим міг надбігти з підмо­гою, вже бо­ярин, хрип­ля­чи в пе­редс­мерт­них су­до­ро­гах, ле­жав на землі, а над ним сто­яв кро­ва­вий медвідь, вис­ка­лив­ши свої стра­шенні зу­би і ре­ву­чи на весь ліс з бо­лю від одер­жа­них ран.

Дрож прой­шла у всіх по тілі на той вид; бо­яри ста­ли мов уко­пані. Тільки Максим спокійно на­ло­жив стрілу на свій ро­го­вий лук, підійшов два кро­ки ближ­че до медве­дя і, прицілив­ши­ся од­ну хви­ли­ну, пус­тив йо­му стрілу прос­то в сер­це. Мов но­жем пе­ре­тя­тий, ур­вав­ся рик звіра, і він по­ва­лив­ся тру­пом на зем­лю.

Не ревіли ро­ги, не лу­на­ли ве­селі ок­ли­ки по тій новій по­біді. Бо­яри, по­ки­нув­ши свої ста­но­ви­ща, збігли­ся на місце не­щас­тя. Хоч і як во­ни бу­ли за­гар­то­вані в війнах, приви­кли ба­чи­ти смерть біля се­бе, але вид кро­ва­во­го, потро­ще­ного ­та по­шар­па­но­го тру­па ви­тис­нув із усіх гру­дей важ­кий зойк.

Мирослава вхо­пи­лась за гру­ди і відвер­ну­ла очі. Тухоль­ські па­семці на спле­тені з га­луз­зя ма­ри по­ло­жи­ли тру­па, а за ним по­тяг­ли і мед­ве­дя. По­ну­ра мов­чан­ка за­ляг­ла над то­ва­рист­вом. Ве­ли­ка ка­лю­жа крові блис­котіла до сон­ця і на­га­ду­ва­ла всім, що тут іще пе­ред хви­лею сто­яв жи­вий чо­ловік, батько дітям, ве­се­лий, охо­чий і пов­ний надії, а те­пер з нього ли­ши­ла­ся ли­ше без­форм­на ку­па кро­ва­во­го м'яса. У ве­ли­кої часті бо­яр відійшла охо­та до ловів.

- Цур їм, тим прок­ля­тим мед­ве­дям! - го­во­ри­ли де­які.- Не­хай тут хоч жи­ють, хоч ги­нуть собі, чи ж нам для них нараж­увати своє жит­тя?

Але Ту­гар Вовк, а особ­ли­во Ми­рос­ла­ва й Мак­сим, на­ля­га­ли­ кон­че, аби кінчи­ти роз­по­ча­те діло. Бо­яри вкінці прис­та­ли, але якось ду­же не раді бу­ли вер­та­ти на свої ста­новища.

- Позвольте мені, бо­яри, сло­во ска­за­ти,- за­го­во­рив до них Мак­сим.- Мої то­ва­риші-ту­хольці замк­ну­ли вихід і не пус­тять ані од­но­го звіра відси. Тим-то нам не потрібно ро­з­хо­ди­ти­ся віддалік од­ним від од­них. Най­ліпше бу­де, ду­маю, розділи­ти­ся нам на дві ров­ти і йти по­над самі краї про­пасті по обох бо­ках. Так ми змо­же­мо най­ліпше зігна­ти все до се­ре­ди­ни, а там ра­зом з ту­хольськи-ми па­сем­ця­ми обс­ту­пи­мо гус­тою ла­вою і вистріляємо до од­но­го.

- Авжеж, ав­жеж, що так ліпше! - крик­ну­ли де­які бо­яри, не ба­ча­чи насмішли­во­го усміху, що пе­ре­летів по ус­тах Ма­ксим­а.

Тоді то­ва­рист­во розділи­ло­ся. Од­ну ров­ту про­ва­див Ту­гар Вовк, а дру­гу Максим. Ми­рос­ла­ва з влас­ної охо­ти при­лу­чи­ла­ся до дру­гої ров­ти, хоч і са­ма не мог­ла собі ви­яс­ни­ти, для чо­го. Ма­буть, шу­ка­ла не­без­пе­ки, бо Мак­сим ви­раз­но ка­зав, що до­рога дру­гої ров­ти не­без­печніша.

Знов заг­ра­ли ро­ги, і обі ров­ти розійшли­ся. Ловці йшли де па­ра­ми, де один­цем, то схо­дя­чись, то роз­хо­дя­чись, щоб ви­шу­ку­ва­ти до­ро­гу. Ку­па­ми йти бу­ло зовсім не­мож­ли­во. Збли­жа­лись уже до са­мо­го вер­ха; верх сам був го­лий, але по­ниж­че був цілий вал каміння, зва­лищ і ви­вертів. Ту­ди прой­ти бу­ло най­трудніше і най­не­без­печніше.

В однім місці стир­ча­ла ку­па зва­лищ, мов ви­со­ка баш­та. Ло­мач­чя, каміння і навіяне від давніх-да­вен лис­тя заго­ро­дж­увало, ба­чи­лось, уся­кий прис­туп до при­род­ної твер­дині. Мак­сим по­повз по­над са­мим краєм гли­бо­чез­ної про­пасті, чіпля­ючись де-де мо­ху та скальних об­ривів, щоб ту­ди ви­най­ти прохід. Бо­яри ж, не на­виклі до та­ких неприс­тупних і кар­ко­лом­них доріг, пішли здовж ва­лу, надіючись най­ти далі пе­рер­ву і обійти йо­го.

Мирослава зу­пи­ни­ла­ся, не­мов щось дер­жа­ло її близ Мак­сима; її бистрі очі вдав­лю­ва­ли­ся пильно в нас­то­бурче­ну пе­ред нею стіну ло­му, шу­ка­ючи хоч би й як труд­но­го про­ходу. Не­дов­го так і вдив­ля­ла­ся, але сміло по­ча­ла вдира­ти­ся­ на ве­ликі кам'яні бри­ли та ви­вер­ти, що завалюва­ли прохід. Ста­ла на версі і гор­до озир­ну­ла­ся дов­ко­ла. Бо­яри відійшли вже бу­ли до­сить да­ле­ко, Мак­си­ма не вид­но, а пе­ред нею без­лад­на су­то­ло­ка скал та ломів, че­рез яку, ба­чилось, прохід був не­мож­ли­вий. Але ні! Он там, тро­хи від­далік, ле­жить ве­ли­чез­на сме­ре­ка клад­кою по­над те пек­ло,- ту­ди без­печ­но мож­на пе­рей­ти до верш­ка!

Недовго ду­ма­ючи, Ми­рос­ла­ва пус­ти­ла­ся на ту клад­ку. А всту­па­ючи на неї, ще раз озир­ну­ла­ся і, гор­да зі сво­го від­криття, при­ло­жи­ла гар­но то­че­ний ріг до своїх ко­ра­ло­вих уст і зат­ру­би­ла на весь ліс. Лу­на по­ко­ти­ла­ся по­ло­ни­на­ми, роз­би­ва­ючись у деб­рях та зво­рах чим­раз на більше час­ток, аж по­ки не ско­на­ла десь у да­ле­ких, не­дос­туп­них гуща­вина­х. На го­лос Ми­рос­ла­ви­но­го ро­га відізвав­ся здалек­а ріг її батька, а там і ро­ги інших бо­яр. Ще хвильку за­ва­гу­ва­ла­ся Ми­рос­ла­ва, сто­ячи ви­со­ко на ви­верті. Смерек­а бу­ла ду­же ста­ра і наскрізь по­рох­ня­ва, а вспо­ду, в неп­рог­лядній гу­ща­вині ломів, зда­ва­лось їй, що чує лег­кий хрускіт і мур­ко­тан­ня. Прис­лу­ха­ла­ся ліпше - не чу­ти нічо­го. Тоді во­на сміло сту­пи­ла на свою клад­ку. Але лед­ве уйш­ла з п'ять кроків, ко­ли ра­зом затріща­ла пе­рет­рупішіла сме­ре­ка, зла­ма­ла­ся під но­га­ми Ми­рос­ла­ви, і сміла дівчи­на враз із пе­рег­ни­лим гра­мом упа­ла до­до­лу, в ло­ми та зва­ли­ща.

Впала на но­ги, не по­пус­ка­ючись своєї зброї. В ру­ках стис­кала сильно сріблом око­ва­не ра­ти­ще; че­рез плечі у неї висіли міцний лук і са­гай­дак зі стріла­ми, а за гар­ним шкі­ря­ним по­ясом, що мов ви­ли­тий об­ха­пу­вав її струн­кий ді­во­чий стан, заст­ром­ле­ний був топір і ши­ро­кий мислив­сь­кий ніж з кістя­ни­ми че­рен­ця­ми.

Звалившись нес­подіва­но в тьма­ву про­пасть, во­на, про­те, не по­чу­ла ані на хви­лю стра­ху, а тільки по­ча­ла ози­ра­ти­ся дов­ко­ла, щоб дог­ледіти який вихід.

Зразу не мог­ла нічо­го ви­раз­но до­ба­чи­ти, але швид­ко її очі при­вик­ли до півсу­мер­ку, і тоді по­ба­чи­ла та­кий вид, ко­трий і най­смілішо­го міг пе­рей­ня­ти смер­тельною тривог­ою. Не далі як на п'ять кроків пе­ред нею ле­жа­ла ве­личезна мед­ве­ди­ця в гнізді ко­ло своїх мо­ло­дих і гнівни­ми, зе­лен­ку­ва­ти­ми очи­ма гляділа на нес­подіва­но­го гос­тя. Ми­рос­ла­ва зат­ремтіла. Чи вда­ва­ти­ся в бо­ротьбу зі страш­ним зві­ром, чи шу­ка­ти ви­хо­ду і спро­ва­ди­ти поміч? Але не­лег­ко бу­ло знай­ти вихід: дов­ко­ла їжи­ли­ся ло­ми й об­ри­ви скал, і хоч пе­релізти че­рез них з тяж­ким тру­дом бу­ло би мож­на, то на очах ди­ко­го звіра бу­ла та­ка ро­бо­та крайнє не­бе­з­пе­ч­на­. Не­дов­го на­ду­му­ючись, ріши­ла­ся Мирослава не зачіпа­ти звіра, лиш бо­ро­ни­ти­ся в разі на­па­ду, а тим ча­сом да­ти тру­бою три­вож­ний знак і закли­кати­ поміч. Але ско­ро тіль­ки во­на зат­ру­би­ла, медвед­иця схо­пи­ла­ся з ле­го­ви­ща і, ви­ю­чи, ки­ну­лась до неї. Не час бу­ло Мирославі бра­ти­ся до лу­ка,- звір був над­то близько. Во­на вхо­пи­ла обо­ма ру­ка­ми ра­ти­ще і, опер­шись пле­чи­ма о кам'яний об­лаз, нас­та­ви­ла йо­го на­суп­ро­тив мед­ве­диці. Звір, по­ба­чив­ши блис­ку­че за­лізне вістря, зу­пи­нив­ся.

Обі неп­ри­ятельки сто­яли так дов­гу хви­лю, не зво­дя­чи ока од­на з од­ної, не схиб­ля­ючи ані од­ним ру­хом зі сво­го ста­но­ви­ща. Ми­рос­ла­ва не сміла пер­ша на­па­да­ти на медве­д­ицю; мед­ве­ди­ця знов шу­ка­ла очи­ма, ку­ди би напас­ти на во­ро­га. Рап­том мед­ве­ди­ця вхо­пи­ла в пе­редні ла­пи ве­ли­кий камінь і, зво­дя­чись на задні но­ги, хотіла шпурнут­и ним на Ми­рос­ла­ву. Але в тій самій хвилі, ко­ли зво­ди­ла­ся на задні но­ги, Ми­рос­ла­ва од­ним мо­гу­чим ру­хом пхну­ла їй ра­ти­ще між пе­редні ло­пат­ки. Рик­ну­ла стра­шен­но медвед­иця і пе­ре­вер­ну­лась горілиць, обілляв­ши­ся кров'ю. Але ра­на не бу­ла смер­тельна, і мед­ве­ди­ця швид­ко зірва­ла­ся на но­ги. Кров тек­ла з неї, та, нез­ва­жа­ючи на біль, во­на знов ки­ну­ла­ся на Ми­рос­ла­ву. Не­без­пе­ка бу­ла страш­на. Розжерт­ий звір са­див прос­то, гро­зя­чи вже те­пер своїми страшним­и зу­ба­ми. Один ря­ту­нок для Ми­рос­ла­ви був - видряпатися ­на об­лаз, о кот­рий бу­ла опер­та пле­чи­ма. Хвилька, один рух - і во­на сто­яла на об­лазі. На серці в неї по­лег­ша­ло,- те­пер її по­ло­жен­ня не бу­ло та­ке не­без­печ­не, бо в разі на­па­ду мог­ла вда­ри­ти звіра зго­ри.

Та лед­ве Мирослава мог­ла досліди­ти, що ро­бить мед­ве­ди­ця, а вже звірю­ка сто­яла близько неї на ка­мені, ре­ву­чи грізно і роз­няв­ши зак­ро­вав­ле­ну па­ще­ку. Зим­ний піт вис­ту­пив на чолі Ми­рос­ла­ви; во­на ба­чи­ла, що те­пер нас­та­ла рішу­ча хви­ля, що на тій вузькій кам'яній плиті му­сить розігра­ти­ся бо­ротьба на жит­тя і смерть, і що то­го бу­де по­біда, хто змо­же вдер­жа­ти­ся на іім станов­ищі й зіпхну­ти з нього про­тив­ни­ка. Мед­ве­ди­ця бу­ла вже близько; Ми­рос­ла­ва про­бу­ва­ла зас­та­ви­ти­ся від неї ра­тищем, але мед­ве­ди­ця вхо­пи­ла дрю­чи­ну зу­ба­ми і шарпнул­а її так сильно, що ма­ло не зіпхну­ла Ми­рос­ла­ву з ка­ме­ня; ра­ти­ще ви­ховз­лось їй із рук, і звір ки­нув ним геть у ло­ми.

«Тепер прий­деться за­ги­ба­ти?» - блис­ну­ло в думці в Ми­рос­ла­ви, але відва­га не по­ки­ну­ла її. Во­на вхо­пи­ла обо­ма ру­ка­ми топір і ста­ла міцно до ос­татньої обо­ро­ни. Звір су­нув чим­раз ближ­че: га­ря­чий йо­го віддих чу­ла вже Мирос­лава на своїм лиці; мох­на­та ла­па, нас­то­ро­же­на ост­ри­ми кігтя­ми, гро­зи­ла її груді; ще хви­ля - і їй до­ве­лось би, по­шарпаній, кро­вавій, упас­ти з ка­ме­ня, бо то­по­ри­ще бу­ло за­коротке суп­ро­ти лап ве­ли­чез­но­го звіра.

- Рятунку! - скрик­ну­ла у смер­тельній три­возі Ми­рос­ла­ва, і в тій хвилі по­над її го­ло­вою блис­ну­ло ра­ти­ще і пхну­та в гор­ло мед­ве­ди­ця, мов ко­ло­да, впа­ла з ка­ме­ня. В щілині ка­м'я­них зва­лищ по­над го­ло­вою Ми­рос­ла­ви по­ка­за­лось раді­сне, жи­вим ог­нем па­ла­юче ли­це Мак­си­ма Бер­ку­та. Один вдяч­ний пог­ляд уря­то­ва­ної дівчи­ни прой­няв Максим­а на­скрізь. Але сло­ва не бу­ло між ним ані од­но­го. На те не бу­ло ча­су. Мед­ве­ди­ця ще жи­ла і, ре­ву­чи, зірва­ла­ся з місця.

Одним ско­ком бу­ла во­на ко­ло своїх мо­ло­дих, що, не ро­зуміючи цілої тої бо­ротьби, ба­ви­ли­ся і пе­ре­вер­та­ли­ся в гнізді. Об­ню­хав­ши їх, мед­ве­ди­ця ки­ну­ла­ся знов до Мирос­лави. На се Ми­рос­ла­ва бу­ла при­го­то­ва­на і, підняв­ши обі­руч топір, од­ним за­ма­хом роз­ру­ба­ла ним го­ло­ву медвед­и­ці. Впа­ла опо­со­че­на звірю­ка і, мет­нув­ши со­бою кілька ра­зів у бо­ки, ско­на­ла.

Тим ча­сом і Мак­сим, про­дер­ти­ся крізь на­ва­лені ло­ми, ста­нув обік Ми­рос­ла­ви.

В очах дівчи­ни заб­лис­ли дві пер­лові сльози, і, не ка­жу­чи ані сло­ва, во­на га­ря­че стис­ну­ла ру­ку сво­го по­рятівни­ка. Ма­к­сим чо­гось не­мов змішав­ся, по­чер­вонів, спус­тив очі і, зу­пи­ня­ючись, про­го­во­рив:

- Я чув твій три­вож­ний знак… але не знав, де ти… Бо­гу дя­ку­ва­ти, що й так дод­ря­пав­ся!

Мирослава все ще сто­яла на місці, дер­жа­чи ру­ку гар­но­го па­руб­ка в своїй руці і див­ля­чись у йо­го хо­ро­ше, сон­цем опа­ле­не і здо­ро­вим рум'янцем ося­яне, од­вер­те, щи­ре ли­це. В тій хвилі во­на не по­чу­ва­ла нічо­го, крім вдяч­ності за ря­ту­нок від не­хиб­ної смерті. Але ко­ли Мак­сим, тро­хи осмі­лив­шись, стис­нув її ніжну, а так сильну ру­ку, тоді Ми­рос­ла­ва по­чу­ла, як щось со­лод­ко за­щеміло їй ко­ло сер­ця, як ли­це її за­горілось стид­ли­вим рум'янцем,- і во­на спустил­а очі, а сло­во по­дя­ки, кот­ре го­то­ве бу­ло ви­летіти з її уст, так і зав­мер­ло на гу­бах і розілля­лось по лиці див­ним ча­ром роз­го­ря­ючо­го сер­деч­но­го чут­тя.

Максим пер­ший отя­мив­ся. В йо­го серці, смілім і чистім, як щи­ре зо­ло­то, відра­зу блис­ну­ла щас­ли­ва дум­ка, кот­ра тут же пе­реміни­ла­ся в нез­лом­не рішен­ня. Се вер­ну­ло йо­му всю смілість і певність пос­ту­пу­ван­ня. При­ло­жив­ши ріг до уст, він зат­ру­бив радісно на знак побіди. Тут же, за стіною ви­вертів, обізва­ли­ся ро­ги Ту­га­ра й інших бо­яр. Звин­на, як вивірка, Ми­рос­ла­ва швид­ко вид­ря­па­лась на­зад на той вал, з яко­го бу­ла впа­ла, і відтам ого­ло­си­ла ціло­му стрілецько­му то­ва­рист­ву свою при­го­ду і поміч, якої дізна­ла від Мак­сима. З тру­дом вид­ря­пав­ся сю­ди Ту­гар Вовк, а за ним і інші бо­яри; Ту­гар дов­го дер­жав доньку в обіймах, а по­ба­чив­ши кров на її одежі, аж зат­ремтів.

- І ти, ти, моя до­ню, бу­ла в такій не­без­пеці! - І він раз по ра­зу обнімав доньку, не­мов бо­ячись ут­ра­ти­ти її.

Потім він зліз униз до Мак­си­ма, що по­рав­ся ко­ло медве­диці і ко­ло мо­ло­дих мед­ве­дят. Мо­лоді, що не зна­ли ще сво­го во­ро­га в чо­ловіці, мур­котіли лю­бенько в гнізді і бави­лись собі, мов малі пе­си­ки; во­ни да­ва­ли се­бе гла­ди­ти рука­м­и і зовсім не бо­яли­ся лю­дей. Мак­сим узяв їх на ру­ки і по­ло­жив пе­ред Мирославою й Ту­га­ром.

- Отеє ва­ша здо­бич! - ска­зав він.- Ви чей же ра­до прий­ме­те в своїм домі та­ких гос­тей.

Згромаджені бо­яри гляділи то радісно на малі медве-дят­а, то зо стра­хом на вби­ту мед­ве­ди­цю, об­зи­ра­ли ра­ну і по­див­ля­ли си­лу й смілість Ми­рос­ла­ви, що мог­ла вда­ти­ся в бо­ротьбу з та­кою страш­ною звірю­кою.

- О ні,- ска­за­ла, сміючись, Ми­рос­ла­ва,- без по­мочі отсього чес­но­го мо­лод­ця бу­ла б я те­пер ле­жа­ла там, як се­ся звірю­ка, по­шар­па­на й зак­ро­вав­ле­на! Йо­му від ме­не на­ле­житься ве­ли­ка по­дя­ка.

Тугар Вовк якось не­мов не­ра­до слу­хав тої бесіди своєї до­ньки. Хоч і як він лю­бив її, хоч і як ра­ду­вав­ся її вибавле­нням із ве­ли­кої не­без­пе­ки, але все-та­ки він волів би був, як­би ви­ба­вив йо­го доньку бо­ярський син, а не сей прос­тий ту­хольський му­жик, не сей «смерд», хоч і як, зреш­тою, той смерд умів по­до­ба­ти­ся Ту­га­рові. Та все­та­ки йо­му, гор­до­му бо­яри­нові, що виріс і ве­ли­кої честі дос­лу­жив­ся при князів­ськім дворі, важ­ко бу­ло при­люд­но відда­ва­ти по­дя­ку за ви­ря­ту­ван­ня доньки - му­жи­кові. Але ніщо бу­ло діяти… Обо­в'я­зок вдяч­ності так був гли­бо­ко вкоріне­ний у на­ших ри­царських предків, що й Тугар Вовк не міг від нього ви­ла­ма­тися. Він узяв Мак­си­ма за ру­ку і вип­ро­ва­див йо­го на­пе­ред.

- Молодче,- ска­зав він,- донька моя, єди­на моя ди­ти­на, го­во­рить, що ти ви­ря­ту­вав її жит­тя з ве­ли­кої не­без­пе­ки. Я не маю при­чи­ни не віри­ти її сло­ву.

Прийми ж за своє чес­не діло по­дя­ку вітця, кот­ро­го вся лю­бов і вся надія в тій одній ди­тині. Я не знаю, чим тобі мо­же­мо відпла­ти­ти за се діло, але будь пев­ний, що ско­ро се ко­ли-будь бу­де в моїй силі, то бо­ярин Ту­гар Вовк не за­буде то­го, що тобі зав­дя­чує.

Максим сто­яв при тих сло­вах, мов на грані. Він не при­вик до та­ких при­люд­них пох­вал і зовсім не надіявся, ані не ба­жав нічо­го подібно­го. Він змішав­ся при бо­ярських по­хвалах і не знав, чи відповіда­ти що-не­будь, чи ні, а вкінці ска­зав ко­рот­ко:

- Нема за що дя­ку­ва­ти, бо­яри­не! Я зро­бив те, що кож­дий на моїм місці зро­бив би,- за що ж тут дя­ку­ва­ти? Не­хай до­нька твоя бу­де здо­ро­ва, але на вдячність ніяку я не за­слу­жив.

Сказавши се, він пішов, аби зак­ли­ка­ти своїх ту­хольських то­ва­ришів. При їх по­мочі мед­ве­ди­цю швид­ко об­дер­то зі шку­ри, а малі мед­ве­дя­та пе­ре­не­се­но на збірне місце, відки ціле то­ва­рист­во по скінчен­ню ловів ма­ло уда­ти­ся на­зад до та­бо­ру.

Сонце до­хо­ди­ло вже по­луд­ня і си­па­ло га­ря­че зо­ло­тис­те проміння на ту­хольські го­ри; розігріта жи­ви­ця сильніше за­пах­ла в лісах; гор­до і тільки десь-ко­лись по­ма­ху­ючи роз­пластаними кри­ла­ми, пла­вав яст­руб ви­со­ко по­над поло­ни­на­ми в ла­зу­ровім оке­ані. Ти­ша сто­яла в при­роді. Тільки з од­но­го пригірка Зе­ле­ме­ня лу­на­ли го­ло­си ло­вецьких труб і кри­ки ло­вецько­го то­ва­рист­ва. Ло­ви скінчи­ли­ся, хоч і не зовсім щас­ли­во. На дрюч­ках нес­ли ту­хольські па­руб­ки по­пе­ред лов­ця­ми три мед­ве­дячі шку­ри і в мішку двоє мед­ве­дят, а на но­шах із га­луз­зя нес­ли бо­ярські слу­ги по­за­ду то­ва­рист­ва ок­ро­вав­ле­но­го, за­дубіло­го вже тру­па не­щас­ли­во­го бо­яри­на, що по­гиб від мед­ведя­чих лап.

Швидко під про­во­дом Мак­си­ма дійшло то­ва­рист­во до ми­с­ливсько­го та­бо­ру.

Лови бу­ли скінчені. Сьогодні ще хотіло ціле то­ва­рист­во вер­та­ти домів, за­раз, ско­ро ли­ше по обіді. До­ро­га бу­ла впра­вді не близька, але Мак­сим обіцяв вип­ро­ва­ди­ти то­ва­р­иство простішою лісо­вою стеж­кою до Тухлі, а відтам до дво­ра Ту­га­ра Вов­ка. Тухольські па­семці, ско­ро тільки по­обіда­ли, за­раз пішли на­пе­ред до домів; Мак­сим ли­шив­ся з бо­яра­ми, по­ки слу­ги здійня­ли табір і поп­ря­та­ли всі ку­хонні та ло­вецькі зна­ряд­дя; тоді й бо­ярське то­ва­рист­во ви­ру­ши­ло в до­ро­гу з по­во­ро­том до­до­му.

ІI

Стародавнє се­ло Тух­ля - се бу­ла ве­ли­ка гірська осе­ля з дво­ма чи трьома чи­ма­ли­ми присілка­ми, всього ко­ло півто­ри ти­сячі душ. Се­ло й присілки ле­жа­ли не там, де ле­жить те­перішня Тух­ля, але геть ви­ще се­ред гір у прос­торій по­довжній до­лині, що те­пер по­рос­ла лісом і зо­веться Запал­ою до­ли­ною. В ті давні ча­си, ко­ли йде на­ше оповідан­ня. За­па­ла до­ли­на не бу­ла по­рос­ла лісом, але, нав­па­ки, бу­ла уп­рав­ле­на і го­ду­ва­ла своїх жильців дос­татнім хлібом.

Простягаючись звиш півмилі вдовж, а ма­ло що не чверть милі в ши­ри­ну, рівна й на­му­лис­та, об­ве­де­на з усіх боків стрімки­ми ска­лис­ти­ми стіна­ми, ви­со­ки­ми де­ку­ди на іри або й чо­ти­ри сажні, до­ли­на то­та бу­лане­мов ве­ли­чез­ним кітлом, із яко­го ви­ли­то во­ду. І пев­но, що во­но й не інак­ше бу­ло. Чи­ма­лий гірський потік впа­дав від схо­ду до тої до­ли­н­и ви­со­ким на півто­ра саж­ня водо­па­дом, прориваюч­и собі до­ро­гу поміж тісні, тверді ска­ли і обк­ру­тив­ши­ся ву­жакою по до­лині, вип­ли­вав на захід у та­ку ж са­му тісну бра­му, роз­би­ва­ючись поміж гладкі кам'яні стіни і гуркотячи­ ще кілько­ма во­до­па­да-ми, по­ки чверть милі по­нижче не впав до Опо­ру. Ви­сокі, стрімкі бе­ре­ги тухольськ­ої кітло­ви­ни по­к­ри­ті бу­ли тем­ним сме­ре­ко­вим лісом, що на­да­вав самій до­­лині позір ще більшо­го заг­либ­лен­ня і якоїсь пус­тин­ної ти­ші та відруб­ності від усього світу. Так, справді, се бу­ла ве­­ли­чез­на гірська криївка, з усіх боків тільки з ве­ли­ким тру­дом дос­туп­на,- але такі бу­ли в тих ча­сах не­нас­тан­них війн, усо­биць і на­падів май­же всі гірські се­ла, і тільки дя­ку­ючи тій своїй неп­рис­туп­ності, во­ни змо­гли дов­ше, ніж подільські се­ла, охо­ро­ни­ти своє свобідне ста­ро­руське гро­мадське жит­тя, яке деінде си­лу­ва­ли­ся чим­раз більше пі­ді­р­ва­ти горді, війна­ми зба­га­чені бо­яри.

Тухольський на­род жив го­лов­но ско­тарст­вом. Тільки та до­ли­на, де ле­жа­ло се­ло, а та­кож кілька по­мен­ших порічин, не пок­ри­тих лісом, на­да­ва­ли­ся до хлібо­робст­ва і ви­да­ва­ли що­ро­ку ба­гаті збо­ри вівса, яч­ме­ню і про­са. За­те в поло­ни­на­х, що бу­ли, так са­мо, як і всі до­ок­ружні ліси, влас­ністю ту­­хольської гро­ма­ди, пас­ли­ся ве­ликі ота­ри овець, у кот­рих спо­чи­вав го­лов­ний скарб ту­хольців: з них во­ни до­бували собі оде­жу й стра­ву, омас­ту й м'ясо.

В лісах дов­ко­ла се­ла пас­ли­ся ко­ро­ви й во­ли; але са­ма міс­цевість, го­рис­та, ска­лис­та й неп­рис­туп­на, за­бо­ро­ня­ла дер­жати ба­га­то тяж­кої ро­га­тої ху­до­би.

Другим го­лов­ним дже­ре­лом дос­тат­ку ту­хольців бу­ли лі­си. Не го­во­ря­чи вже про дро­ва, кот­рих ма­ли безп­лат­но і на топ­ли­во, і на всякі бу­дин­ки, ліси дос­та­ча­ли ту­хольцям зві­ри­­ни, лісо­вих овочів і ме­ду. Прав­да, жит­тя се­ред лісів і не­до­с­туп­них ди­ких гір бу­ло тяж­ке, бу­ло не­нас­тан­ною вій­ною з при­ро­дою: з во­да­ми, сніга­ми, ди­ким звіром і ди­кою, не­дос­туп­ною око­ли­цею,- але то­та бо­ротьба ви­роб­лю­ва­ла си­лу, смілість і про­мис­ловість на­ро­ду, бу­ла підста­вою й пру­жи­ною йо­го сильно­го, свобідно­го гро­мадсько­го ла­ду.

Сонце вже геть схи­ли­ло­ся з по­луд­ня, ко­ли з ви­со­ко­го вер­ха в ту­хольську до­ли­ну спус­ка­ло­ся знай­оме нам ло­ве­ць­к­е то­ва­рист­во під про­во­дом Мак­си­ма Бер­ку­та.

Передом ішов Ту­гар Вовк з донькою і з Мак­си­мом; реш­та то­ва­рист­ва сту­па­ла за ни­ми не­ве­лич­ки­ми куп­ка­ми, гуто­рячи про пе­ре­буті ло­ви та ло­вецькі при­го­ди.

Перед очи­ма то­ва­рист­ва розк­ри­ла­ся ту­хольська до­ли­на, об­ли­та га­ря­чим со­няч­ним промінням, мов ве­ли­ке зе­ле­не озе­ро з не­ве­лич­ки­ми чор­ни­ми острівця­ми. Круг неї, мов ви­со­чез­ний пар­кан, бов­ваніли кам'яні стіни, по яких п'я­ли­ся де-де па­чо­си зе­ле­ної ожи­ни та корчі ліщи­ни. При вході в до­ли­ну ревів во­до­пад, роз­би­ва­ючись о каміння срі­бляс­тою піною; по­уз во­до­па­ду ви­ку­тий був у скалі вузь­кий вивіз, яким ішло­ся вго­ру і далі по­над бе­ре­гом по­то­ка че­рез вер­хи і по­ло­ни­ни аж до угорської країни; се був звіс­ний тодішнім гірня­кам «тухольський прохід», най­вигідніший і най­без­печніший після дук­лянсько­го: де­сять до­око­лич­них гро­мад, з гали­ць­к­о­го і з угорсько­го бо­ку, пра­цю­ва­ли май­же два ро­ки над ви­­го­тов­лен­ням сього про­хо­ду. Ту­хольці вло­жи­ли най­біл­ь­ше праці в те діло, тож гор­ди­ли­ся ним, як своїм.

- Гляди, бо­яри­не,- ска­зав Мак­сим, зу­пи­ня­ючись над во­до­падом при вході в кру­тий, у ка­мені ко­ва­ний вивіз,- гля­ди, бо­яри­не, се діло ту­хольської гро­ма­ди!

Геть ось ту­ди, че­рез Бес­ки­ди, тяг­неться се­ся до­ро­га, пер­ша та­ка до­ро­га в вер­хо­вині. Мій батько сам ви­ти­чу­вав її на про­тязі п'ятьох миль; кож­дий місток, кож­да зак­ру­ти­на, кождий вивіз на тім про­тязі зроб­ле­ний за йо­го по­ка­зом.

Боярин не­охітно якось пог­ля­нув го­ра­ми, ку­ди на далек­ий про­тяг по­над по­то­ком ви­ла­ся між ска­ла­ми про­тер­та гірська до­ро­га. Потім гля­нув долі ви­во­зом і по­хи­тав голов­ою.

- Твій батько має ве­ли­ку вдасть над гро­ма­дою? - спи­тав він.

- Власть, бо­яри­не? - відка­зав зди­во­ва­ний Мак­сим.- Ні, вла­сті у нас над гро­ма­дою не має ніхто: гро­ма­да має власть са­ма, а більше ніхто, бо­яри­не. Але мій батько до­свідний чо­ловік і ра­до слу­жить гро­маді. Як він го­во­рить на раді гро­мадській, так не зуміє ніхто в цілій вер­хо­вині. Гро­мада слу­хає батько­вої ра­ди,- але власті батько мій не має ніякої і не жа­дає її.

Очі Мак­си­ма бли­ща­ли ог­ня­ми гор­дості й по­ди­ву, ко­ли го­во­рив про сво­го батька.

Тугар Вовк при йо­го сло­вах у за­думі по­хи­лив го­ло­ву; за­те Ми­рос­ла­ва гляділа на Максима, не зво­дя­чи з нього очей. Слу­ха­ючи Максимови­х слів, во­на чу­ла, що йо­го батько ста­є­ться для неї та­ким близьким, та­ким мов рідним чо­лові­ком, не­мов во­на вік жи­ла під йо­го батьківською опікою.

Але Ту­гар Вовк ста­вав чим­раз більше по­ну­рий, чо­ло йо­го мор­щи­ло­ся, і очі з ви­ра­зом дав­но здер­жу­ва­но­го гніву звер­нулися на Мак­си­ма.

- То се твій батько бун­тує ту­хольців про­тив ме­не і про­тив кня­зя? - спи­тав він на­раз терп­ким, різким то­ном. Не­мов бо­лю­щий до­тик, вра­зи­ли ті сло­ва Мирославу; во­на зблідла і по­зи­ра­ла то на батька, то на Мак­си­ма. Але Мак­сим цілком не змішав­ся від тих слів, а відповів спокійно:

- Бунтує гро­ма­ду, бо­яри­не? Ні, се тобі неп­рав­ду ска­за­но. Вся гро­ма­да гнівна на те­бе за те, що ти прис­воюєш собі гро­мадський ліс і по­ло­ни­ну, не спи­тав­ши навіть гро­ма­ди, чи схо­че во­на на те прис­та­ти, чи ні.

- А так, ще пи­та­ти­ся ва­шої гро­ма­ди! Мені князь да­ру­вав той ліс і то­ту по­ло­ни­ну, і мені ні в ко­го більше доз­во­ля­ти­ся.

- Те самісіньке й го­во­рить гро­маді мій батько, бо­яри­не. Мій батько уцитькує гро­ма­ду і ра­дить підож­да­ти аж до гро­мадсько­го су­ду, на котрім те діло роз­бе­реться.

- Громадського су­ду! - скрик­нув Ту­гар Вовк.- То й я мав би ста­ва­ти пе­ред тим су­дом?

- Думаю, що й тобі са­мо­му се бу­де по­жа­да­не. Ти бу­деш міг усім до­ка­за­ти своє пра­во, вспо­коїти гро­ма­ду.

Тугар Вовк відвер­нув­ся. Во­ни йшли далі ви­во­зом, який зак­ру­чу­вав­ся на­се­ре­дині, щоб зро­би­ти до­ро­гу не так по­хил­ою і не так не­без­печ­ною. Мак­сим, ідучи по­за­ду, не зво­див очей із Ми­рос­ла­ви. Але йо­го ли­це не ясніло вже та­ким чис­тим щас­тям, як не­дов­го пе­ред тим. Чим чорніша хма­ра гніву й нев­до­во­лен­ня за­ля­га­ла на чолі її батька, тим ви­разніше по­чув Мак­сим, що між ним і Мирославою роз­вер­тається гли­бо­ка про­пасть. При тім він, ди­тя гір, не зна­ючи ве­ли­ко­го світу і ви­со­ких бо­ярських за­мислів, і не до­га­ду­вав­ся, яка ши­ро­ка і гли­бо­ка бу­ла та про­пасть на самім ділі.

Зійшли вже на до­ли­ну. Під во­до­па­дом тво­рив потік про­сторий, спокійний і чис­тий, мов сльоза, ста­вок. При йо­го бе­ре­гах сто­яли ве­ликі шап­ки пер­ло­вої ши­пу­чої піни: дно наїже­не бу­ло ве­ли­ки­ми й ма­ли­ми об­ло­ма­ми скал; прудкі, мов стріла, пстру­ги блис­ка­ли поміж камінням своїми пер­лово-жовтими, чер­во­но цят­ко­ва­ни­ми бо­ка­ми; в гли­бині за­то­ки долі кам'яною стіною ревів во­до-пад, мов жи­вий срібний стовп, гра­ючи до сон­ця всіми бар­ва­ми ве­сел­ки.

- Що за пре­чу­до­ве місце! - аж скрик­ну­ла Ми­рос­ла­ва, вди­в­ля­ючи­ся в во­до­пад і на­ва­лені в гли­бині ди­ко пошарп­ані ска­ли, об­ве­дені зго­ри тем­но-зе­ле­ною га­бою смереково­го лісу.

- Це на­ша Ту­хольщи­на, наш рай! - ска­зав Мак­сим, обки­да­ючи оком до­ли­ну, і го­ри, і во­до­пад з та­ки­ми гор­до­ща­ми, з яки­ми ма­ло кот­рий цар об­зи­рає своє царст­во.

- Тільки мені ви зат­роюєте жит­тя в тім раю,- ска­зав гнів­но Ту­гар Вовк.

Ніхто не відзи­вав­ся на ті сло­ва; всі троє йшли мовч­ки дальше. Ось уже до­хо­ди­ли до се­ла, що роз­ки­ну­ло­ся гу­с­ти­м­и ку­па­ми по­ряд­них, дра­ни­ця­ми кри­тих хат, гус­то об­сад­же­не ря­би­ною, вер­ба­ми та роз­ло­ги­ми гру­ша­ми. На­род ро­бив у по­лю; тільки старі діди, по­важні, си­во­бо­роді, по­ход­жа­ли ко­ло хат, то де­що те­шу­чи, то пле­ту­чи сіті на звіра та на ри­бу, то роз­мов­ля­ючи про гро­мадські діла. Мак­сим кла­няв­ся їм і вітав їх го­лос­но, при­яз­но; далі й Ми­рос­ла­ва по­ча­ла віта­ти ста­рих ту­хольців, що сто­яли на до­розі; ті­льки Ту­гар Вовк ішов по­ну­рий та німий, навіть пог­ля­ну­ти не хотів на тих смердів, що сміли суп­ро­тив­ля­ти­ся волі йо­го кня­зя.

Аж ось на­се­ред се­ла з ни­ми постріча­ла­ся див­на ком­панія. Три старці, уб­рані по-праз­нич­но­му, нес­ли до­ро­гою на ви­сокій, гар­но то­ченій і оздібно сріблом око­ваній дрю­чині ве­ли­кий, та­кож сріблом око­ва­ний лан­цюг, вироб­ле­ни­й суцільно з од­ної шту­ки де­ре­ва в виді перстен­я, не­роз­рив­но­го і замк­ну­то­го в собі.

Понад тим лан­цю­гом повіва­ла чер­во­на, кар­ма­зи­но­ва, срі­блом ви­ши­ва­на хо­ру­гов. Три старці йшли повільно. Пе­ред кож­дим дво­ри­щем во­ни зу­пи­ня­ли­ся і вик­ли­ка­ли го­лосно ха­зяїв по ім'ю, а ко­ли той або хто-будь із жильців дво­ри­ща явив­ся, во­ни го­во­ри­ли:

- Завтра на ко­пу! - і йшли дальше.

- Се що за ди­вог­лядія? - спи­тав Ту­гар Вовк, ко­ли старці по­ча­ли наб­ли­жа­ти­ся до них.- Хіба ж ти не ви­дав ще та­ко­го? - спи­тав йо­го зди­во­ва­ний Мак­сим.

- Не ви­дав. У нас ко­ло Га­ли­ча не­ма та­ко­го зви­чаю.

- На ко­пу скли­ка­ють, на ра­ду гро­мадську,- ска­зав Мак­сим.

- Я га­дав, що по­пи з ко­рог­вою,- по­чав насміха­ти­ся Ту­гар.- У нас ко­ли скли­ка­ють на ко­пу, то скли­ка­ють по­ти­ху, пе­ре­д­аючи з ха­ти до ха­ти коп­не зна­ме­но.

- У нас коп­не зна­ме­но об­но­ситься по се­лу от­си­ми за­кли­ч­никами; во­ни по­винні кож­до­го гро­ма­дя­ни­на по ім'ю зак­ли­ка­ти на ко­пу. І те­бе зак­ли­чуть, бо­яри­не.

- Нехай собі кли­чуть, я не прий­ду! Нічо­го ме­не не обхо­дить ва­ша ко­па. Я тут із кня­жої волі і мо­жу сам зби­ра­ти ко­пу, ко­ли бу­ду вва­жа­ти се потрібним.

- Ти сам… зби­ра­ти ко­пу? - спи­тав за­чу­до­ва­ний Мак­сим.- Без на­ших зак­лич­ників? Без на­шо­го зна­ме­на?

- У ме­не свої зак­лич­ни­ки і своє зна­ме­но.

- Але ж на твою ко­пу ніхто з на­ших гро­ма­дян не піде. А на­ша ко­па як осу­дить, так у нашій гро­маді й бу­де.

- Побачимо! - ска­зав гнівно й упер­то Ту­гар Вовк. В ту са­му по­ру наб­ли­зи­ли­ся наші пішо­хо­ди до зак­лич­ників. По­ба­ч­ивши бо­яри­на, зак­лич­ни­ки пос­та­ви­ли зна­ме­но, а один із них відізвав­ся:

- Боярине Ту­га­ре Вов­че!

- Ось я,- відповів бо­ярин по­ну­ро.

- Завтра на ко­пу!

- Чого?

Але зак­лич­ни­ки на се не відповіли нічо­го і пішли да­ль­ше.

- Не їх діло, бо­яри­не, го­во­ри­ти чо­го,- по­яс­нив Мак­сим, ста­ра­ючись яко­мо­га вти­хо­ми­ри­ти нехіть бо­яри­на до ту­хо­льської гро­мадської ра­ди. По довшій мов­чанці, під час кот­рої во­ни все йшли се­лом, Мак­сим знов за­чав го­во­ри­ти:

- Боярине, поз­воль мені, не­досвідно­му, мо­ло­до­му, ска­за­т­и тобі сло­во.

- Говори! - ска­зав бо­ярин.

- Прийди завт­ра на ко­пу!

- І підда­ти­ся ва­шо­му хо­лопсько­му су­дові?

- Що ж, бо­яри­не, ту­хольська гро­ма­да су­дить по спра­ве­дли­вості, а спра­вед­ли­во­му су­дові хіба стид підда­ти­ся?

- Таточку! - вміша­ла­ся й Ми­рос­ла­ва до тої роз­мо­ви.- Зро­би так, як ка­же Мак­сим. - Він доб­ре ка­же! Він уря­ту­вав моє жит­тя,- він же ж не хотів би тобі зле ра­ди­ти; він знає доб­ре ту­тешні зви­чаї.

Тугар Вовк зне­хо­тя всміхнув­ся на ту прав­ди­во жіно­чу ло­гіку, але чо­ло йо­го швид­ко знов на­мор­щи­ло­ся.

- І вже ти про­тур­ка­ла мені уші тим Мак­си­мом! - ска­зав він.- Ну, уря­ту­вав тобі жит­тя, я і вдяч­ний йо­му за те, і, ко­ли хо­чеш, дам йо­му па­ру волів. А тут знов о інші річі йде, до яких не слід міша­ти­ся ні тобі, ні Максим­ові.

- Ні, бо­яри­не,- відмо­вив на се Мак­сим,- ти чей не схо­чеш уни­зи­ти ме­не відпла­тою за моє нез­нач­не діло. Ані я, ані мій батько не прий­ме­мо ніякої відпла­ти. А то, що я те­бе про­шу прий­ти завт­ра на ко­пу, я роб­лю тільки з щи­рої при­хильності. Я рад би, бо­яри­не, щоб між ту-хольською гро­мад­ою і то­бою бу­ла зго­да.

- Ну, не­хай і так,- ска­зав вкінці Ту­гар Вовк,- прий­ду зав­тра на то­ту ва­шу ра­ду, але не на те, щоб їй підда­ти­ся, а лиш на те, щоб по­ба­чи­ти, що се за ра­да бу­де.

- Прийди, бо­яри­не, прий­ди! - скрик­нув радісно Мак­сим.- По­ба­чиш сам, що ту­хольська гро­ма­да вміє бу­ти справе­дли­во­ю.

Приречення Ту­га­ра Вов­ка об­лег­ши­ло сер­це Мак­си­мові. Він став ве­се­лий, говіркий, по­ка­зу­вав Ми­рос­лаві нап­ра­во і наліво, що бу­ло гар­но­го й ціка­во­го дов­ко­ла, а гар­но­го й ці­кавого бу­ло ба­га­то. Наші пішо­хо­ди бу­ли са­ме се­ред се­ла і на се­ре­дині ту­хольської до­ли­ни. Стрімкі скалисті бе­ре­ги кітло­ви­ни світи­ли­ся по обох бо­ках да­ле­ко, мов рівні, ви­сокі мар­му­рові му­ри. Потік плив по­се­ред се­ла, тут же біля до­ро­ги, шумів і пінив­ся, роз­би­ва­ючись по ка­ме­нях, ко­три­м­и усіяне бу­ло йо­го дно, і навіва­ючи свіжий хо­лод на всю до­ли­ну. По обох бо­ках по­то­ка, яко­го бе­ре­ги бу­ли до­сить ви­сокі, прорізані в на­мулі давнього озе­ра, по­бу­до­вані бу­ли ка­шиці (за­га­ти) з річно­го каміння і гру­бих смерекови­х па­лів та ко­лод, щоб охо­ро­ни­ти се­ло від вилив­у. Всю­ди че­рез потік по­роб­лені бу­ли вигідні з по­руч­чя­ми клад­ки, а за­раз по­за ка­ши­ця­ми йшли ско­пані гряд­ки з фа­солею й го­ро­хом, що ви­ли­ся вго­ру по ти­чин­ню, з бу­ря­ка­ми й ка­пус­тою, а та­кож за­го­ни пше­ниці, що чис­ти­ми ясно-зел­еними пас­му­га­ми прос­тя­га­ли­ся да­ле­ко по­за ха­ти. Ха­ти бу­ли по­ряд­но об­го­род­жені і хар­но удер­жу­вані; стіни з глад­кого ди­лин­ня, не об­ма­за­но­го гли­ною, але кілька разів до ро­ку ми­то­го і скоб­ле­но­го річни­ми че­реп­ни­ця­ми; тільки там, де од­на ди-ли­на схо­ди­ла­ся з дру­гою, в вузьких пасмугах­ стіни бу­ли поліплені гли­ною і побілені па­ле­ним вап­ном, і виг­ля­да­ли ду­же гар­но се­ред зе­ле­них верб і груш. При вході до кож­до­го дво­ри­ща сто­яли дві ли­пи, між яки­ми прив'язані бу­ли гар­но пле­тені в усякі узо­ри во­ро­та. Май­же над кож­ди­ми во­ро­та­ми на жердці висіла при­би­та якась хи­жа пти­ця: то со­ва, то со­ро­ка, то во­ро­на, то яст­руб, то орел, з ши­ро­ко розп­рос­тер­ти­ми кри­ла­ми і звис­лою до­до­лу голов­ою; се бу­ли зна­ки духів - опікунів до­му. За ха­та­ми сто­яли стайні та інші гос­по­дарські бу­дин­ки, всі під дра­ницями і з гру­без­них те­са­них брусів збу­до­вані; тільки не­численні обо­ро­ги бу­ли з со­ло­ми і нас­то­ро­шу­ва­ли де-де свої зо­ло­то-жовті ост­ро-круглі чу­би до­го­ри поміж чотирм­а ви­со­ки­ми обо­ро­жи­на­ми.

- Ось мо­го батька двір,- ска­зав Мак­сим, по­ка­зу­ючи на один двір, нічим не відмінний від інших. Пе­ред до­мом не бу­ло ніко­го, але двері від сіней бу­ли відчи­нені, а в стіні до по­луд­ня про­ру­бані бу­ли два не­ве­личкі квад­ра­тові от­во­ри, які вліті ос­та­ва­лись або зовсім ство­рені, або зак­ла­да­лись тон­ки­ми і напівпрозірчас­ти­ми гіпсо­ви­ми плит­ка­ми і на зи­му, крім то­го, за­би­ва­лись до­ща­ни­ми вікон­ни­ця­ми. Се бу­ли тодішні вікна.

Мирослава ціка­во по­зир­ну­ла на те гніздо Бер­кутів, над кот­ро­го ворітьми справді висів не­дав­но вби­тий величез­ни­й бер­кут, ще й по смерті не­мов гро­зя­чи своїми мо­гутні­ми залізни­ми па­зу­ра­ми і своїм чор­ним, у каб­лук за­кри­вле­ним дзю­бом.

Затишно, су­покійне і яс­но бу­ло на тім обійстю; потік від­ділював йо­го від гос­тин­ця, пере­ки­не­ний ши­ро­кою клад­кою, і жур­чав сти­ха та плес­кав криш­та­ле­вою хви­лею о кам'яну за­га­ту. І Ту­гар Вовк по­зир­нув ту­ди.

- Ага, то тут си­дить той ту­хольський вла­ди­ка. Ну, рад я пізна­ти йо­го. По­ба­чи­мо, що се за пти­ця!

Максим хотів поп­ро­ща­ти бо­яри­на й йо­го доньку і звер­нути до­до­му, але щось не­мов тяг­ло йо­го йти з ни­ми да­ль­ше. Ми­рос­ла­ва не­мов по­ро­зуміла се.

- Чи вже вер­таєш до­до­му? - спи­та­ла во­на, відвер­та­ючись, щоб ук­ри­ти своє помішан­ня.

- Хотів бу­ло вер­та­ти, але не­хай і так - про­ве­ду вас іще че­рез тісни­ну до ва­шо­го дво­ра.

Мирослава втіши­ла­ся, са­ма не зна­ючи чо­го. І знов пішли во­ни вниз се­лом, гу­то­ря­чи, ози­ра­ючись на всі бо­ки, любу­ю­чись од­не од­ним, го­ло­сом, при­сутністю, од­не для дру­го­го за­бу­ва­ючи все дов­ко­ла, батька, гро­ма­ду. І хо­ча в цілій роз­мові ані од­ним сло­вом не зга­ду­ва­ли про се­бе, про свої чут­тя й надії, але й крізь най­бай-дужнішу їх бесіду тре­мтіло теп­ло мо­ло­дих, пер­шою лю­бов'ю огрітих сер­дець, про­яв­ля­ла­ся таємни­ча си­ла, що при­тя­га­ла до се­бе ті дві мо­лоді, здо­рові й гарні істо­ти, чисті та не­зоп­со­вані, що в своїй не­вин­ності навіть не ду­ма­ли про пе­ре­по­ни, які му­си­ла стріну­ти їх мо­ло­да лю­бов.

І Ту­гар Вовк, що йшов пе­ре­дом у важкій, по­нурій за­думі та мірку­вав над тим, як би то завт­ра ста­ти гідно і в цілім блис­ку пе­ред ти­ми смер­да­ми та по­ка­за­ти їм свою по­ва­гу та вищість,- і Ту­гар Вовк не зав­ва­жав нічо­го між мо­ло­ди­ми людьми; од­но тільки гніва­ло йо­го, що той мо­ло­дий паруб­ок та­кий смілий і так по­во­диться з ним і з йо­го донькою, мов з рівни­ми собі. Але до по­ри, до ча­су він здер­жу­вав свій гнів.

Минули вже се­ло і збли­жа­ли­ся до то­го місця, де тухоль­ська кітло­ви­на за­ми­ка­ла­ся, про­пус­ка­ючи тільки вузькою ска­лис­тою бра­мою потік у до­ли­ну.

Сонце вже по­хи­ли­ло­ся геть із по­луд­ня і сто­яло над вер­шиною лісу, ку­па­ючи своє скісне проміння в спіне­них хви­лях по­то­ку. Від скал, що затісню­ва­ли вип­лив по­то­ку з ту­хольської до­ли­ни, ле­жа­ли вже довгі тіні; в самій тіснині бу­ло сум­рач­но, хо­лод­но і слизько. Вни­зу роз­би­ва­ла­ся во­да по­то­ку о ве­ли­чез­не, ку­па­ми тут на­ва­ле­не каміння, а вгорі ви­со­ко шуміли ве­ли­чезні сме­ре­ки і бу­ки.

Понад са­мим по­то­ком з обох боків ве­ли про­ко­вані в ска­лах вигідні стеж­ки - та­кож діло ту­хольців. Якась дрож про­й­ня­ла Ми­рос­ла­ву, ко­ли вхо­ди­ла в оту ди­во­виж­ну «кам'яну бра­му»: чи то від па­ну­ючо­го тут хо­ло­ду, чи від вог­кості, чи бог знає від чо­го,- во­на взя­ла батька за ру­ку і при­тис­ну­ла­ся до нього.

- Яке страш­не місце! - ска­за­ла во­на, зу­пи­ня­ючись у самій тіснині і ози­ра­ючись кру­гом та до­го­ри. І справді, місце бу­ло нез­ви­чай­не, ди­ке. Потік був вузький, мо­же, на три саж­ні, не більше, зав­ширш­ки, і так глад­ко проріза­ний рву­чою гірською во­дою в лу­па­ковій скалі, що нез­на­ющий був би міг при­сяг­ну­ти, що се людських рук ро­бо­та. А пе­ред са­мим про­хо­дом сто­яв нас­торч ве­ли­чез­ний кам'яний стовп, ус­по­ду геть підми­тий во­дою і для то­го тон­ший, а вгорі не­мов го­ло­ва­тий, об­рос­лий па­по­рот­тю та кар­лу­ва­ти­ми берізка­ми. Се був ши­ро­ко звісний Сто­рож, кот­рий, ба­чи­лось, пи­ль­ну­вав вхо­ду в ту­хольську до­ли­ну і го­тов був упас­ти на кож­до­го, хто в во­рожій цілі вди­рав­ся б до сього ти­хо­го, щас­ли­во­го за­кут­ка. Сам Ту­гар Вовк по­чув який­сь хо­лод за пле­чи­ма, зир­нув­ши на то­го страш­но­го Сто­ро­жа.

- Тьфу, яка не­без­печ­на ка­ме­ню­ка! - ска­зав він.- Так на­ви­с­ла над са­мим про­хо­дом, що, ба­читься, ось-ось упа­де!

- Се свя­тий камінь, бо­яри­не,- ска­зав по­важ­но Мак­сим,- йо­му що­вес­ни скла­да­ють вінки з чер­во­но­го ог­ни­ку - се наш ту­хольський Сто­рож.

- Ех, все у вас ва­ше, все у вас свя­те, все у вас тухольське,- аж слу­ха­ти об­рид­ло! - скрикнув Ту­гар Вовк.- Не­мов­то по­за ва­шою Тухольщин­ою вже й світу не­ма!

- Для нас і справді не­ма світу,- відмо­вив Мак­сим.- Ми над усе лю­би­мо свій ку­тик,- ко­ли б так кож­дий інший лю­бив свій ку­тик, то, пев­но, всі лю­ди жи­ли б на світі спокійно й щас­ли­во.

Максим у своїй не­винній щи­рості й не ро­зумів, як чут­ко вко­лов він у сер­це бо­яри­на ти­ми сло­ва­ми. Він не зав­ва­жав та­кож, яки­ми злоб­ни­ми очи­ма по­зир­нув на нього Ту­гар Вовк. Звер­та­ючи­ся до Ми­рос­ла­ви, Мак­сим мо­вив далі спо­кійним, теп­лим го­ло­сом:

- А про той камінь, про на­шо­го Сто­ро­жа, я вам оповім, що чув від батька. Дав­но то, ду­же дав­но діялось, ще ко­ли ве­ле­тні жи­ли в на­ших го­рах. То тут, де те­пер на­ша Тух­ля, сто­яло ве­ли­ке озе­ро; се­ся кітло­ви­на бу­ла ще зовсім зам­кнена, і тільки че­рез верх тек­ла во­да. Озе­ро се бу­ло заклят­е: в нім не бу­ло нічо­го жи­во­го - ні риб­ки, ні хро­бач­ка; а кот­ра зві­ри­на на­пи­ла­ся з нього, му­си­ла зги­ну­ти; а пта­ши­на, що хо­тіла пе­ре­летіти по­над нього, му­си­ла впас­ти в во­ду і вто­пи­ти­ся.

Озеро бу­ло під опікою Мо­ра­ни, бо­гині смерті. Але раз ста­ло­ся, що цар ве­летнів пос­ва­рив­ся з Мо­ра­ною, і, щоб зро­би­ти їй на­пе­рекір, уда­рив своїм ча­родійським мо­ло­том о ска­лу, і роз­ва­лив стіну, так що вся во­да з зак­ля­то­го озе­ра вип­ли­ла і стра­ти­ла свою див­ну си­лу. Ціла око­ли­ця рап­том ожи­ла; дно озе­ра зро­би­ло­ся пло­дю­чою до­ли­ною і зазел­енілося буй­ни­ми тра­ва­ми та цвіта­ми; в по­тоці за­ве­ли­ся ри­би, поміж камінням уся­ка гадь, у лісах звіри­на, в повітрі пти­ця. За те роз­лю­ти­ла­ся Мо­ра­на, бо во­на не лю­бить нічо­го жи­во­го, і зак­ля­ла ца­ря ве­летнів у от­сей камінь. Але до­лині самій не мог­ла нічо­го зро­би­ти, бо не мог­ла на­зад вер­нути мерт­вя­щої во­ди, що вип­ли­ла з озе­ра; як­би бу­ла вер­нула на­зад усю во­ду до крап­ли­ни і зат­ка­ла от­сей у скалі ви­би­тий прохід, то бу­ла би знов ца­ри­цею на­ших гір. А так, то хоч цар ве­летнів і не жив, та про­те й Мо­ра­на не має вже тут власті. Але цар не зовсім по­гиб. Він три­ває в тім ка­мені і пильнує сеї до­ли­ни.

Кажуть, що ко­лись Мо­ра­на ще раз ізбе­ре свою си­лу, щоб нею за­во­юва­ти на­шу Тухольщину, але от­сей зак­ля­тий Сто­рож упа­де тоді на си­лу Мо­ра­ни і роз­да­вить її со­бою.

З див­ним чут­тям слу­ха­ла Ми­рос­ла­ва тої повісті: во­на гли­бо­ко щеміла її в серці,- їй так ба­жа­ло­ся ста­ти під рукою то­го доб­ро­го і живот­ворного ца­ря ве­летнів до бою з си­лою Мо­ра­ни; кров живіше заг­ра­ла в її мо­лодім серці. Як сильно, як га­ря­че лю­била во­на в тій хвилі Мак­си­ма!

А Ту­гар Вовк хоч і слу­хав Мак­си­мо­вої повісті, але, бачи­лось, не ду­же вірив їй, тільки ще раз обер­нув­ся, по­зир­нув на кам'яно­го ту­хольсько­го Сто­ро­жа і з по­гор­дою всміхнув­ся, не­мов по­ду­мав собі: «От дурні смер­ди, в якій дур­ниці пок­ла­да­ють свою гордість і свою надію!»

Вже наші пішо­хо­ди ми­ну­ли вузький протік ту­хольсько­го по­то­ку і вий­шли на яс­ний світ. Пе­ред їх очи­ма рап­том роз­кинулася дов­га, кру­ти­ми го­ра­ми об­ме­же­на до­ли­на Опо­ру, кот­ра ген-ген схо­ди­ла­ся з до­ли­ною Стрию. Сон­це вже кло­нилося на захід і га­ря­чим пур­пу­ром мер­котіло в ши­ро­ких хви­лях Опо­ру. Ту­хольський потік ска­же­ни­ми ско­ка­ми і з лю­тим шу­мом гур­котів до­до­лу, щоб ску­па­ти­ся в Опорі. Йо­го во­да, різко відби­ва­ючи в собі за­хо­до­ву чер­воність, виг­ля­да­ла не­на­че кров, що бур­хає з ве­ли­чез­ної ра­ни. Дов­ко­ла шуміли темні вже ліси.

Хвилю сто­яли наші пішо­хо­ди, на­пу­ва­ючись тою без­сме­ртною і жи­ву­щою кра­сою при­ро­ди. Мак­сим не­мов вагув­ався на якійсь думці, що так і засіла в йо­го го­лові і си­ломіць про­си­ла­ся на во­лю. Далі він зібрав­ся з відва­гою і приб­ли­зив­ся до Ту­га­ра Вов­ка, трем­тя­чи й чер­воніючись.

- Боярине-батьку,- ска­зав він нез­ви­чай­но м'яким і не­сміливим го­ло­сом.

- Чого тобі тре­ба?

- Позволь мені бу­ти твоїм най­щирішим слу­гою…

- Слугою? Що ж, се нет­руд­но,- прий­ди з батьком і най­мись, ко­ли кон­че хо­чеш на служ­бу.

- Ні, бо­яри­не, не так ти зро­зумів ме­не… Поз­воль мені бу­ти твоїм си­ном!

- Сином? Але ж у те­бе б свій батько, і, як чую, да­ле­ко ліп­ший, спра­вед­ливіший і мудріший від ме­не, ко­ли завт­ра бу­де су­ди­ти ме­не!

Боярин гірко, їдо­ви­то всміхнув­ся.

- Я хотів ска­за­ти,- поп­ра­вив­ся Мак­сим,- хотів ска­за­ти ще не так. Бо­яри­не, віддай за ме­не доньку свою, кот­ру я лю­блю дуж­че сво­го жит­тя, дуж­че душі своєї!

Грім з яс­но­го не­ба не був би так пе­ре­ля­кав Ту­га­ра Вов­ка, як ті га­рячі, а при тім прості сло­ва мо­ло­до­го па­руб­ка. Він відсту­пив два кро­ки на­зад і про­ши­ба­ючим, з гнівом і по­гордою зміша­ним пог­ля­дом мірив бідно­го Мак­си­ма від ніг до го­ло­ви.

Лице йо­го бу­ло не­доб­ре, аж синє, зу­би йо­му заціпи­ло, гу­би дро­жа­ли.

- Смерде! - скрик­нув він на­раз, аж до­око­личні го­ри за­лу­н­а­ли тим прок­ля­тим ок­ли­ком.- Що се за сло­ва смієш го­во­ри­ти до ме­не? Пов­то­ри ще раз, бо се не мо­же бу­ти, щоб я справді чув те, що мені при­чу­ло­ся.

Грізний крик бо­яри­на збу­див і в Мак­си­ма йо­го зви­чай­ну смілість і рішучість.

Він вип­рос­ту­вав­ся пе­ред бо­яри­ном, мов мо­ло­дий, пиш­ний дуб­чак, і ска­зав лагідним, але пев­ним го­ло­сом:

- Нічого зло­го я не ска­зав тобі, бо­яри­не,- нічо­го та­ко­го, що би при­но­си­ло не­честь тобі або твоїй доньці. Я про­сив у те­бе ру­ки твоєї доньки, кот­ру я люб­лю, як її ніхто в світі не бу­де лю­би­ти. Нев­же ж між твоїм бо­ярським, а моїм му­жи­цьким ро­дом та­ка ве­ли­ка про­пасть, щоб її лю­бов не мог­ла пе­ре­га­ти­ти? Та й чим же ж тя так ду­же ви­щий від ме­не?

- Мовчи, смер­де! - пе­ре­бив йо­го лю­тим кри­ком Ту­гар Вовк.- Ру­ка моя су­до­рож­не стис­кає ру­ко­ять ме­ча, щоб заткат­и ним твою глу­пу гор­тан­ку. Од­но тільки ря­тує те­бе від моєї мес­ти, а се те, що ти нині ви­ря­ту­вав мою доньку з не­без­пе­ки. Інак­ше ляг би ти в тій хвилі тру­пом за такі сло­ва. І ти, бе­зум­ний, міг по­ду­ма­ти, міг посміти підно­си­ти очі свої до неї, до моєї доньки?.. Се за те, що я й во­на го­во­ри­мо з то­бою по-людськи, а не ко­паємо те­бе, як со­ба­ку! І ти ду­мав, що, ря­ту­ючи її від па­зурів мед­ве­дя, ти здо­був її для се­бе, як бран­ку? О ні! Ко­ли б ма­ло на та­ке прий­ти, то воліла б во­на зги­ну­ти в кри­ва­вих обіймах ди­ко­го звіра, ніж ма­ла би тобі діста­ти­ся!

- Ні, бо­яри­не, не так ка­жи! Волів би я зги­ну­ти в ла­пах мед­ве­дя, аніж мав би один її во­ло­сок бу­ти уш­код­же­ний.

Мирослава відвер­ну­ла­ся при тих сло­вах, щоб скри­ти від батька і від Мак­си­ма дов­го здер­жу­вані сльози, що те­пер бри­з­ну­ли з її очей. Але Ту­гар Вовк не зва­жав на те і гово­рив дальше:

- І ти, підлий хамів ро­де, смієш рівня­ти се­бе зо мною? Зо мною, що вік звіку­вав між кня­зя­ми, вдос­тоївся кня­жої по­хвали і над­го­ро­ди за ри­царські діла! Моя донька мо­же ви­бирати собі же­ни­ха між най­пер­ши­ми і най­славніши­ми мо­лодцями в краю, а я мав би да­ти її тобі, смер­дові, до тво­го ту­хольсько­го гнізда, де би во­на зів'яла, зсох­ла і про­па­ла в нужді? Ш, ні, йди геть, бідний хлоп­че, ти нес­пов­на ро­зу­му, ти ска­зав свої сло­ва в на­паді бо­жевільства.

Максим ба­чив те­пер, що йо­го надії роз­биті, що бо­ярин над­то ви­со­ко міряє, над­то гор­до гля­дить на нього. Хоч і як тяж­ко при­хо­ди­лось йо­му, але ніщо бу­ло ро­би­ти.

- Боярине, бо­яри­не,- ска­зав він сум­ним, теп­лим го­ло­сом,- за­над­то ти ви­со­ко підняв­ся на кри­лах гор­дості,- але ува­жай! До­ля зви­чай­но тих най­ви­ще підно­сить, ко­го ду­має най­ниж­че зіпхну­ти. Не гор­дуй бідни­ми, не гор­дуй низьки­ми, не гор­дуй ро­бу­чи­ми, бо­яри­не, бо хто ще знає, до кот­рої хто кри­ниці прий­де во­ду пи­ти!

- Ти ще смієш мені да­ва­ти на­уки, га­де? - скрик­нув роз­лючений Ту­гар Вовк, і очі йо­го заб­ли­ща­ли бе­зум­ним гні­вом.- Геть мені з очей, а то, бо­гом кле­нусь, не бу­ду ні на що зва­жав, а про­сад­жу те­бе от­сим но­жем, як про­са­див нині ра­но мед­ве­дя.

- Не гнівай­ся, бо­яри­не, за сло­ва дур­но­го хлоп­ця,- від­повів усе спокійний Максим.- Про­щай! Про­щай і ти, моя зо­ре, що блис­ну­ла мені так чу­до­во на од­ну дни­ну, а те­пер му­сиш навіки для ме­не по­мерк­ну­ти! Про­щай і будь щас­ли­ва!

- Ні, годі мов­ча­ти,- ска­за­ла на­раз Ми­рос­ла­ва, рішу­чо обе­р­та­ючись,- я не по­мерк­ну для те­бе, мо­лод­че, я бу­ду твоя.

Тугар Вовк, мов ос­товпілий, глядів на свою доньку і вже аж те­пер не знав, що йо­му ро­би­ти.

- Доню, а се що ти ка­жеш! - скрик­нув він.

- Те, що чуєш, та­точ­ку. Віддай ме­не за Мак­си­ма! Я піду за нього.

- Дурна дівчи­но, се не мо­же бу­ти!

- Спробуй а по­ба­чиш, що мо­же.

- Ти в га­рячці го­во­риш, до­ню,- ти пе­ре­ля­ка­ла­ся ди­ко­го звіра, ти не­ду­жа!..

- Ні, та­точ­ку, я здо­ро­ва і ска­жу тобі ще раз, і кленусь пе­ред он тим яс­ним сон­цем, що сей мо­ло­дець му­сить бу­ти моїм! Сон­це, будь свідком!

І во­на взя­ла Мак­си­ма за ру­ку і га­ря­че при­лип­ла ус­та­ми до йо­го уст. Ту­гар Вовк не міг отя­ми­ти­ся, не міг здо­бу­ти­ся на один рух, на од­но сло­во.

- А те­пер, мо­лод­че, йди домів і не ля­кай­ся нічо­го. Мирос­лава при­сяг­ла, що бу­де твоєю, і Ми­рос­ла­ва зуміє додер­жа­ти­ при­ся­ги. А ми, та­точ­ку, спішімо до­до­му!

Онде в до­лині наш двір, а ось і наші гості над­хо­дять.

І, ска­зав­ши се, див­на дівчи­на взя­ла без­тям­но­го з ди­ву батька за ру­ку і пішла з ним долі го­рою. А Мак­сим дов­го ще сто­яв на місці, оча­ро­ва­ний, щас­ли­вий.

Вкінці про­чу­няв­ся і, впав­ши ли­цем на зем­лю, по­мо­лив­ся за­хо-до­во­му сон­цю так, як мо­ли­ли­ся йо­го діди й прадіди, як мо­лив­ся тай­ком і йо­го батько. Потім ус­тав і ти­хою хо­дою пішов до­до­му.

ІIІ

За се­лом Тух­лею, за­раз же близ во­до­па­ду, сто­яла на­се­ред по­ля ве­ли­чез­на ли­па.

Ніхто не за­тя­мив, ко­ли її за­сад­же­но і ко­ли во­на розросл­ася та­ка здо­ро­ва та ко­на­рис­та. Тух­ля бу­ла осе­ля не ду­же дав­ня, і де­ре­ви­на, що рос­ла на ту­хольській до­лині, бу­ла геть-геть мо­лод­ша від тої ли­пи; тим-то й не ди­во, що ту­хольський на­род ува­жав її най­давнішим свідком дав­ни­ни і ок­ру­жав ве­ли­кою по­ша­ною.

Тухольці віри­ли, що то­та ли­па - дар їх спо­конвічно­го до­бродія, ца­ря ве­летнів, який за­са­див її влас­но­руч­но на ту­хольській до­лині на знак своєї побіди над Мораною. З-під коріння ли­пи би­ло дже­ре­ло по­го­жої во­ди і відтак, ти­хо жур­ча­чи по дрібних камінцях, впли­ва­ло до по­то­ку. Се бу­ло місце коп­них зборів ту­хольських, місце сільсько­го віча, кот­ре в ста­ро­ви­ну яв­ля­ло з се­бе всю і оди­ноку вдасть у руських гро­ма­дах.

Довкола ли­пи був ши­ро­кий, рівний май­дан. Ря­да­ми сто­ял­и на нім до схід сон­ця гладкі кам'яні бри­ли, признач­ені на стільці, де сіда­ли старці гро­мадські, батьки ро­дин. Кі­ль­ко бу­ло та­ких батьків, стілько й кам'яних стільців. По­за ни­ми бу­ло вільне місце. Під ли­пою, над са­мим джерел­ом, сто­яв чо­ти­риг­ран­ний камінь з про­вер­че­ною все­ре­дині до­ро­го; тут на час ра­ди вис­тав­ля­ло­ся коп­не зна­ме­но. А обік зроб­ле­не бу­ло дру­ге підви­щен­ня - для бесідни­ка, себ­то для то­го, хто в якій- не­будь справі го­во­рив; він виступ­ав із сво­го місця і вхо­див на се підви­щен­ня, щоб увесь на­род міг чу­ти йо­го.

На дру­гий день після бо­ярських ловів гус­то тухоль-ськог­о на­ро­ду роїло­ся по копнім май­дані. Гамір ішов по до­лині. Старці гро­мадські йшли по­ва­гом із се­ла один за од­ним і засіда­ли на своїх місцях. Шум­но зби­ра­ла­ся мо-лодіж і ста­ва­ла по­за ни­ми ши­ро­ким півко­ле­сом. І жінки схо­ди­ли­ся­, хоч не так чис­лен­но: від гро­мадської ра­ди жа­ден до­рос­лий гро­ма­дя­нин, чи муж, чи жінка, не був виключ­ений. І хоч ріша­ючий го­лос ма­ли тільки стар­ці-батьки, але при на­­раді вільно бу­ло й мо­ло­дежі, й жіноцт­ву по­да­ва­ти свій го­лос під роз­ва­гу стар­цям.

Сонце підня­лось уже ви­со­ко на небі, ко­ли з се­ла, ос­татні за всіма, надійшли зак­лич­ни­ки, не­су­чи пе­ред со­бою ту­хо­ль­ське коп­не зна­ме­но. По­ява їх вик­ли­ка­ла за­гальний ше­піт між гро­ма­дою, а ко­ли во­ни наб­ли­зи­ли­ся, все втих­ло.

Закличникн, тричі пок­ло­нив­ши­ся гро­маді, вий­шли під ли­пу і позніма­ли шап­ки з голів. Уся гро­ма­да зро­би­ла те са­ме.

- Чесна гро­ма­до,- відізва­ли­ся зак­лич­ни­ки,- чи во­ля ва­ша нині ра­ду дер­жа­ти?

- Так, так! - за­гу­ла гро­ма­да.

- То не­хай же бог по­ма­гає! - ска­за­ли во­ни і, підняв­ши ви­соко вго­ру коп­не зна­ме­но, встро­ми­ли йо­го в дірку, про­довбану в ка­мені. Се був знак, що ра­да за­ча­та.

Потім ус­тав зі сво­го місця най­стар­ший у зборі, За­хар Бер­кут, і повільним, але твер­дим кро­ком вис­ту­пив під ли­пу, і, до­­торк­нув­ши­ся її ру­кою, наб­ли­зив­ся до пли­ву­чої з її ко­ріння но­ри, і, при­пав­ши на коліна, по­ма­зав собі нею очі й ус­та. Се бу­ла зви­чай­на ста­ро­дав­ня це­ре­монія, що зна­ме­ну­ва­ла очи­щен­ня уст і про­яс­нен­ня ока, потрібне при такім важнім ділі, як на­род­на ра­да. По тім він сів на підви­щенім місці, звер­не­ний ли­цем до на­ро­ду, тоб­то до східної сто­ро­ни не­ба.

Захар Бер­кут - се був си­вий, як го­луб, звиш 90-літній ста­рець, най­стар­ший віком у цілій ту­хольській гро­маді. Бать­ко вісьмох синів, із яких три сиділи вже ра­зом із ним між стар­ця­ми, а най­мо­лод­ший, Мак­сим, мов здо­ровий дуб­чак між яво­ри­ною, виз­на­чав­ся між усім ту­хольським па­ру­боцт­вом. Ви­со­кий рос­том, по­важ­ний пос­та­вою, стро­гий ли­цем, ба­га­тий досвідом жит­тя й знан­ням лю­дей та обс­та­вин, За­хар Бер­кут був прав­ди­вим об­ра­зом тих давніх па­тріархів, батьків і провідників ціло­го на­ро­ду, про яких го­во­рять нам тисяч­олітні пісні та пе­ре­ка­зи. Нез­ва­жа­ючи на гли­бо­ку старість, За­хар Бер­кут був іще сильний і кре­мез­ний. Прав­да, він не ро­бив уже ко­ло по­ля, не го­нив овець у по­ло­ни­ну, ані не ло­вив звіра в лісо­вих нет­рях,- та, про­те, пра­цю­ва­ти він не пе­рес­та­вав. Сад, пасіка й ліки - се бу­ла йо­го ро­бо­та. Ско­ро ли­шень вес­на завітає в ту­хольські го­ри, За­хар Бер­кут уже в своїм са­ду, коп­ле, чис­тить, підрізує, ще­пить і пе­ре­сад­жує. Ди­ву­ва­ли­ся гро­ма­дя­ни йо­го знан­ню в садівниц­тві, тим більше ди­ву­ва­ли­ся, що він не крив­ся з тим знан­ням, але ра­до нав­чав кож­до­го, по­ка­зу­вав і за­охо­чу­вав. Пасіка йо­го бу­ла в лісі, і кож­деї погідної дни­ни За­хар Бер­кут хо­див у свою пасіку, хоч до­ро­га бу­ла утяж­ли­ва і до­сить да­ле­ка. А вже най­більшим доб­родієм ува­жа­ли ту­хольці За­ха­ра Бер­ку­та за йо­го ліки. Ко­ли бу­ло нас­та­не час між зе­ле­ни­ми свя­та­ми а свя­том Ку­пай­ла, За­хар Бер­кут з своїм най­мо­лод­шим си­пом Мак­си­мом іде на кілька неділь у го­ри за зіллям і ліка­ми. Прав­да, чисті та прості зви­чаї тодішнього на­ро­ду, свіже ту­хольське по­вітря, прос­торі та здо­рові ха­ти і не­нас­тан­на та зовсім не над­сильна пра­ця - все те вкупі хо­ро­ни­ло лю­дей від час­тих і за­раз­ли­вих хво­роб. За­те частіше лу­ча­ли­ся каліцтва, ра­ни, на які, пев­но, ніякий зна­хар не вмів так ско­ро і так гар­но за­ра­ди­ти, як За­хар Бер­кут.

Але не в тім усім пок­ла­дав За­хар Бер­кут го­лов­ну ва­гу сво­го ста­ре­чо­го жит­тя.

«Життя лиш до­ти має вартість,- го­во­рив він час­тенько,- до­ки чо­ловік мо­же по­ма­га­ти іншим. Ко­ли він стає для ін­ших тя­га­рем, а хісна не при­но­сить їм ніяко­го, тоді він уже не чо­ловік, а за­ва­да, тоді він уже й жи­ти не варт. Хо­ро­ни ме­не бо­же, щоб я ко­ли-будь мав ста­ти­ся тя­га­рем для ін­ших і їсти лас­ка­вий, хоч і як зас­лу­же­ний хліб!» Ті сло­ва - то бу­ла провідна, зо­ло­та нит­ка в жит­тю За­ха­ра Беркута. Все, що він ро­бив, що го­во­рив, що ду­мав, те ро­бив, го­во­рив і ду­мав з пог­ля­дом на доб­ро і хо­сен інших, а по­пе­ред усього - гро­ма­ди. Гро­ма­да - то був йо­го світ, то бу­ла ціль йо­го жит­тя. Ви-дя­чи, що мед­веді та ди­ки час­то калічать ху­до­бу й лю­дей у го­рах, він, ще був­ши мо­ло­дим па­руб­ком, за­ду­мав нав­чи­ти­ся лічи­ти ра­ни і, по­ки­нув­ши батьківський дім, виб­рав­ся в да­ле­ку, нез­най­ому до­ро­гу до од­но­го слав­но­го во­рож­би­та, який, чут­ка бу­ла, вмів за­мовляти стріли й кров. Але при­мо­ва то­го ліка­ря показалася ­пус­тою. За­хар Бер­кут, прий­шов­ши до нього, обіцяв йо­му де­сять кушіць пла­ти, щоб нав­чив йо­го своєї при­мо­ви.

Ворожбит прис­тав, але За­ха­рові не до­сить бу­ло навчи­ти­ся­ насліпо, він хотів по­пе­ре­ду пе­ре­ко­на­ти­ся, чи лік во­рож­битів доб­рий. Він вий­няв свій ніж і за­дав собі ним гли­бо­ку ра­ну в стег­но.

- На, за­ков,- ска­зав він до за­чу­до­ва­но­го ліка­ря. При­мо­ва не вда­ла­ся.

- Е,- ска­зав лікар,- це для то­го не вдається, що ти самов­ільно зав­дав собі ра­ну. Такої ра­ни за­мо­ви­ти не мож­на.

- Ну, то вид­но, що кепська твоя при­мо­ва, і мені її не по­трібно. Я пот­ре­бую та­кої при­мо­ви, кот­ра не пи­та­ла би, чи ра­на са­мовільна, чи ні, а за­гоїла б уся­ку.

І, як стій, За­хар Бер­кут по­ки­нув во­рож­би­та і пішов даль­ше - роз­пи­ту­ва­ти ліпших лікарів. Дов­го блу­кав він по го­рах і до­лах, аж по­ки по році блу­кан­ня не зай­шов до скит­ських мо­нахів. Між ни­ми був один столітній ста­рець, що довгі ча­си про­бу­вав на Афонській горі у греків і чи­тав там ба­га­то ста­рих грецьких книг.

Той мо­нах умів чу­до­во лічи­ти ра­ни і брав­ся нав­чи­ти своєї шту­ки кож­до­го, хто про­жи­ве з ним рік у добрій зла­годі і по­ка­жеться йо­му чо­ловіком щи­ро­го сер­ця й чис­тої душі. Ба­га­то вже уче­ників при­хо­ди­ло до ста­ро­го, вічно за­думаного і вічно су­мо­ви­то­го мо­на­ха, але ні од­но­го він не впо­до­бав, ні один не про­жив з ним умов­ле­но­го ро­ку і не виніс йо­го тай­ників лікарських. Про цього-то ліка­ря про­чув За­хар Бер­кут і на­ва­жив­ся відбу­ти йо­го про­бу. Прий­шовши до скитсько­го мо­нас­ти­ря, про­сив, щоб за­ве­де­но йо­го до стар­ця Акинтія, і од­вер­то роз­повів йо­му про ціль сво­го при­хо­ду. Си­во­бо­ро­дий, по­ну­рий дід Акинтій прий­няв йо­го без су­пе­реч­ки - і За­хар ви­був не рік, а цілі три ро­ки. Він вер­нув­ся зо ски­та но­вим чо­ловіком; йо­го лю­бов до гро­ма­ди ста­ла ще га­рячішою і сильнішою, йо­го сло­ва пли­ли криш­та­ле­вою, чис­тою хви­лею, бу­ли спокійні, ро­зумні і тверді, як сталь, а про­ти уся­кої неп­рав­ди гострі, як брит­ва.

В своїй чо­ти­рилітній мандрівці За­хар Беркут пізнав світ, був і в Га­личі, і в Києві, ба­чив князів і їх діла, пізнав во­яків і купців, а йо­го прос­тий, яс­ний ро­зум скла­дав усе ба­че­не й чу­те, зер­но до зер­на, в скарб­ни­цю пам'яті як ма­теріали для дум­ки. Він вер­нув­ся з мандрівки не тільки ліка­рем, але й гро­ма­дя­ни­ном. Ба­ча­чи по до­лах, як князі та їх бо­яри си­лу­ються ос­ла­би­ти і розірва­ти гро­мадські вільні по­ряд­ки по се­лах, щоб опісля роз'єдна­них і розрізне­них лю­дей тим лег­ше по­вер­ну­ти в не­вольників і слуг, За­хар Бер­кут пе­ре­ко­нав­ся, що для йо­го братів-се­лян не­ма іншо­го ря­тун­ку й іншої надії, як тільки доб­ре ула­дження й ро­зум­не ве­ден­ня та роз­ви­ван­ня гро­мадських по­рядків, гро­мадської спіль­но­сті та друж­ності. А з дру­го­го бо­ку, від Акинтія і від інших бу­ва­лих лю­дей він чи­ма­ло на­слухався про гро­ма­д­ські по­ряд­ки в північній Русі, в Новгороді, Пскові, про доб­ро­бут і розцвіт та­мошніх лю­дей, і все те за­па­лю­ва­ло йо­го га­ря­чу ду­шу до ба­жан­ня - відда­ти ціле своє жит­тя на поп­ра­ву й скріплен­ня доб­рих гро­мадських по­рядків у своїй рідній Ту­хольщині.

Сімдесят літ ми­ну­ло від то­го ча­су. Мов ста­ро­давній дуб-ве­ле­тень, сто­яв За­хар Беркут се­ред мо­ло­до­го по­коління і міг те­пер ба­чи­ти пло­ди своєї дов­голітньої діяльності. І, пев­но, не без ра­дості міг він глядіти на них. Мов од­на ду­ша, сто­яла тухольс­ька гро­ма­да друж­но в праці і вжи­ван­ню, в ра­до­щах і в го­рю. Гро­ма­да бу­ла для се­бе і суд­дею, і впо­ряд­чи­ком у всьому. Гро­мадське по­ле, гро­мадські ліси не пот­ре­бу­ва­ли сто­ро­жа - гро­ма­да са­ма, вся і завсіди, бач­но бе­рег­ла своє доб­ро. Бідних не бу­ло в гро­маді; зем­ля дос­та­ча­ла по­жит­ку для всіх, а гро­мадські шпихліри та сто­до­ли сто­яли завсіди от­во­ром для пот­ре­бу­ючих. Князі і їх бо­яри за­вис­ли­вим оком гляділи на те жит­тя, в якім для них не бу­ло місця, в якім їх не пот­ре­бу­ва­ли. Раз у рік з'їздив у Ту­хольщи­ну князівський збірщик по­датків, і гро­ма­да ста­ра­лась як­найборше поз­бу­ти­ся не­ми­ло­го уря­до­во­го гос­тя: че­рез день або два він виїздив, об­ван­та­же­ний уся­ким доб­ром - бо по­дат­ки в ве­ликій мірі пла­ти­ли ту­хольці на­ту­рою. Але в Ту­хольщині збірщик князівських по­датків не був та­ким са­мов­лад­ним па­ном, як по інших се­лах. Ту­хольці доб­ре ува­жа­ли, що на­ле­житься збірщи­кові, а що кня­зеві, і не по­пускали йо­му зро­би­ти над ни­ми ніяко­го на­ду­жит­тя.

Але не тільки в самій Ту­хольщині вид­ний і спа­сен­ний був вплив За­ха­ра Бер­ку­та; йо­го зна­ли лю­ди на кілька­над­цять миль дов­ко­ла, по руськім і угорськім боці. Та й то зна­ли йо­го не лиш як чу­дов­но­го ліка­ря, що лічить ра­ни і всякі болісті, але й не мен­ше як чу­дов­но­го бесідни­ка та по­ра­д­ника, кот­рий «як за­го­во­рить, то не­мов бог тобі в сер­це всту­пає», а як по­ра­дить чи то од­но­му чо­ловікові, чи й цілій гро­маді, то хоч цілий май­дан старців на­бе­ри, то й ті вкупі, пев­но, ліпшої ра­ди не при­ду­ма­ють. Віддав­на За­хар Бер­кут прий­шов був до то­го твер­до­го пе­ре­ко­нан­ня, що як чо­ловік сам-один се­ред гро­ма­ди сла­бий і без­рад­ний, так і од­на гро­ма­да сла­ба, і що тільки спільне по­ро­зуміння і спільне ділан­ня мно­гих сусідніх гро­мад мо­же на­да­ти їм си­лу і мо­же в кождій гро­маді по­ок­ре­мо зміцни­ти свобідні по­ряд­ки гро­мадські. Тож ніко­ли, пра­цю­ючи всіля­ки­ми спо­со­ба­ми для своєї Тухольщини, За­хар не за­бу­вав і про сусідні гро­ма­ди. Він за мо­лод­ших часів час­то хо­див по гро­ма­дах, бу­вав на їх коп­них збо­рах, ста­рав­ся пізна­ти доб­ре їх пот­ре­би й лю­дей, і всю­ди ра­ди та на­мо­ви йо­го зма­га­ли до од­но­го: до скріп­лення дружніх, то­ва­риських і бра­терських зв'язків між людьми в гро­ма­дах і між гро­ма­да­ми в сусідстві. А зв'язки ті бу­ли тоді ще до­сить живі й сильні; ще роз'їдли­ва князівщи­на та бо­яр­щи­на не зду­жа­ла бу­ла по­роз­ри­ва­ти їх до реш­ти,- то­му й не ди­во, що під про­во­дом так усіма люб­леного, так досвідно­го і гро­мадсько­му ділу відда­но­го чо­ловіка, як За­хар Бер­кут, ті зв'язки жи­во відно­ви­ли­ся і зміц­ніли.

Особливо зв'язок з руськи­ми гро­ма­да­ми по угорськім бо­ці був ду­же важ­ним ділом для Ту­хольщи­ни, ба й для цілої Стрий­ської вер­хо­ви­ни, ба­га­тої вов­ною та ко­жу­ха­ми, та за­те до­сить убо­гої на хліб, яко­го ма­ли не­дос­тат­ком за­гірні лю­ди.

Отже ж то од­ним із го­лов­них ста­рань За­ха­ра бу­ло - про­вести зі своєї Ту­хольщи­ни прос­ту і без­печ­ну до­ро­гуна уго­рський бік. Довгі літа він но­сив­ся а тою гад­кою, переходи­в здовж і вшир ту­хольські по­ло­ни­ни, розмірковую­чи, ку­ди би най­ліпше, най­без­печніше і а най­мен­шим кош­том мож­на про­вес­ти до­ро­гу, а за­ра­зом ста­рався звільна й не­нас­та­н­но нак­ло-ню­ва­ти вер­хо­винські гро­ма­ди по однім і другім боці Бески­да до то­го діла. При кождій на­годі, на кождій гро­мадській раді він не за­ли­шав до­ка­зу­ва­ти ко­ристь і пот­ре­бу та­кої до­ро­ги, по­ки вкінці не до­бив­ся сього. Більше як де­сять гро­мад з ближ­чої й дальшої око­лиці прис­ла­ли до Тухлі своїх ви­бор­них на гро­мадську ра­ду, на якій ма­ло об­го­во­рю­ва­тись по­бу­до­ван­ня но­вої до­ро­ги. Се був радісний день для За­ха­ра.

Він не тільки прий­няв­ся ра­до сам по­ви­ти­чу­ва­ти, ку­ди має йти до­ро­га, але та­кож че­рез весь час, по­ки во­на ма­ла бу­ду­ва­ти­ся, взяв­ся над­зи­ра­ти за ро­бо­тою, а окрім то­го, ви­правив чо­тирьох своїх синів до ро­бо­ти, а п'ятий йо­го син, ко­валь, мав із своєю пе­ревізною куз­нею все бу­ти на місці ро­бо­ти для нап­ра­ви потрібних зна­ряддів. Кож­да гро­ма­да ви­си­ла­ла по кілька­над­цять робітників, із за­па­сом сво­го хліба й своєї стра­ви,- і під про­во­дом нев­том­но­го За­ха­ра до­рога бу­ла збу­до­ва­на в однім році. Ко­ристі її відра­зу для всіх ста­ли оче­видні. Зв'язок з ба­га­ти­ми ще тоді угро-ру­ськ­ими гро­ма­да­ми ожи­вив усю вер­хо­ви­ну; по­ча­ла­ся жи­ва і обопільна хо­сен - на обміна здо­бутків праці: ту­ди йшли ко­жу­хи, сир ове­чий та й цілі ота­ри на заріз, а відтам пше­ни­ця, жи­то та по­лот­на. Але не тільки для та­ко­го об­мінного тор­гу бу­ла вигідна ту­хольська до­ро­га; во­на бу­ла та­кож про­во­дом для всіля­ких вістей про жит­тя гро­мад по однім і по другім боці Бескида, бу­ла жи­вою нит­кою, що в'яза­ла до­ку­пи дітей од­но­го на­ро­ду, роз­би­тих між дво­ма дер­жа­ва­ми.

Правда, ту­хольська до­ро­га бу­ла не пер­ша та­ка нит­ка. Давнішня і ко­лись да­ле­ко славніша бу­ла дук­лянська дорог­а. Але га­лицько-руським кня­зям во­на з мно­гих при­чин не злю­би­ла­ся, мен­ше, мо­же, для то­го, що піддержу­ва­ла­ жи­вий зв'язок між гро­ма­да­ми по сім і по тім боці Бес­ки­да та че­рез те скріплю­ва­ла в од­них і в дру­гих вольні гро­мадські по­ряд­ки, як рад­ше для то­го, що ту­ди ча­стенько мадьярські ко­ролі й ду­ки впа­да­ли з війська­ми до Чер­во­ної Русі. От то­му-то га­лицькі та пе­ре­миські князі ста­рались ко­ли не зовсім замк­ну­ти, то бо­дай укріпи­ти ту вхо­дову бра­му в свої гра­ниці, а звісно, що та­ке «укріплен­ня», зроб­ле­не по-дер­жав­но­му і для дер­жав­них цілей, му­си­ло вий­ти на шко­ду гро­мад і гро­мадської са­мо­уп­ра­ви. Князі по­на­сад­жу­ва­ли здовж дук­лянської до­ро­ги своїх бо­яр, по­на­да­ро­ву­ва­ли їм із гро­мадських зе­мель прос­торі грун­ти й посіди­ща і вло­жи­ли на них обов'язок - пильну­ва­ти Дук­лянської бра­ми, в разі воєнно­го на­па­ду спи­ня­ти неп­ри­яте­ля воєнни­ми дружинами­, наб­ра­ни­ми з око­лич­них гро­мад, а та­кож засі­ка­ми, себ­то де­рев'яни­ми та кам'яни­ми за­по­ра­ми, що ни­ми в тісних місцях за­ва­лю­ва­но до­ро­гу, чи­ня­чи її при якій-такій обо­роні зовсім неп­рохідною для во­ро­жих во­яків. Ро­зуміється, що ті обов'язки цілим своїм тя­га­рем спа­дали на се­лян, на гро­ма­ди. Во­ни не тільки тра­ти­ли часть своїх спо­конвічних зе­мель, на яких розсіда­ли­ся бо­яри, але му­си­ли, крім то­го, ста­ви­ти вар­ти, да­ва­ти дру­жин­ників та слуг боб­рам, ро­би­ти засіки, ба, в разі воєнно­го ча­су, під­дані бу­ли зовсім бо­ярським роз­ка­зам і бо­ярсько­му су­дові. Оче­вид­на річ, бо­ярин, об­да­ро­ва­ний та­ки­ми ши­ро­ки­ми пра­ва­ми, ста­в­ся си­лою в селі і, зовсім при­род­но, дбав про побіль­шен­ня й укріплен­ня своєї си­ли. Щоб за­ба­гатіти, бо­яри зак­ла­да­ли на шля­ху свої власні засіки-ро­гач­ки і побир­али з них і в спокійних ча­сах оп­ла­ту від уся­ко­го проїж­джого, а се му­си­ло спи­ни­ти жи­вий рух по дуклянськ­ій до­розі, ос­ла­би­ти живі зв'язки між гро­ма­да­ми. А рівно­часно з ос­лаб­лен­ням тих зв'язків му­сив іти й упа­док віч­них, вільних по­рядків у са­мих гро­ма­дах. Вдасть бо­ярська не мог­ла й не хотіла обік се­бе терпіти дру­гої, гро­мадської власті; між бо­яра­ми а гро­ма­да­ми му­си­ло прий­ти до дов­гої й тяж­кої бо­ротьби, яка вкінці ви­па­ла на не­ко­ристь гро­мад. Прав­да, в тім часі, ко­ли йде на­ше оповідан­ня, бо­ротьба то­та ще да­ле­ко не бу­ла скінче­на, а де­ку­ди, в відлюд­них гірсь­ких се­лах, ще й зовсім не по­ча­ла­ся,- і се бу­ли, мож­на ска­за­ти на­пев­но, най­щас­ливіпгі за­кут­ки тодішньої Русі. До та­ких щас­ли­вих за­кут­ків на­ле­жа­ла й Ту­хольщи­на, а дорог­а, про­ве­де­на че­рез Бес­кид на Уг­ри, на довгі ча­си забезпечи­ла її доб­ро­бу­ток. Ту­хольська до­ро­га не бу­ла ще в ру­ках бо­ярських, бу­ла вільна для кож­до­го, хоч громадяни­ суміжних з нею се­лищ, як чер­во­но­русько­го, так і угорсько­го бо­ку, пильно сте­рег­ли її від уся­ко­го во­ро­жо­го на­па­ду і да­ва­ли собі взаїмно зна­ти про вся­ку гро­зя­чу не­без­пе­ку, яку та­ким спо­со­бом відби­ва­но зав­ча­су і ти­хо спо­лученими си­ла­ми всіх заінте­ре­со­ва­них тим ділом гро­мад. Не ди­во, про­те, що, ле­жа­чи при тій до­розі, на се­ре­дині між

Угорщиною і Підгір'ям, Ту­хольщи­на раз у раз підноси­ла­ся­ не ли­ше доб­рим по­бу­том, але й свобідним гро­мадським ла­дом. Своїм приміром во­на освіжу­ва­ла і під­держувала всю до­око­лич­ну вер­хо­ви­ну, а особ­ли­во ті се­ла, в яких уже бу­ли княжі бо­яри і в яких по­ча­лась уже руй­нуюча бо­ротьба між давнім гро­мадст­вом а но­вим панст­вом. Га­ря­че сло­во і ве­ли­ка по­ва­га За­ха­ра Бер­ку­та причи­нювалися не­ма­ло до то­го, що, по­ки більша часть гро­мад дер­жа­ла­ся до­б­ре в тій бо­ротьбі, бо­яри не мог­ли так швид­ко роз­ши­рю­ва­ти своєї власті, як їм сього ба­жа­ло­ся, і мусил­и жи­ти в добрій зла­годі з гро­ма­да­ми, підля­га­ючи в ча­сах су­по­кою їх коп­ним су­дам і засіда­ючи в них по­руч з інши­ми стар­ця­ми як рівні з рівни­ми.

Але та­кий стан був бо­ярам ду­же не­ми­лий; во­ни жда­ли воєнно­го ча­су, як не зна­ти яко­го праз­ни­ка, бо тоді всміха­лась їм надія - відра­зу за­хо­пи­ти всю власть у свої ру­ки, а при тій на­годі роз­би­ти до крих­ти не­на­висні гро­мадські по­рядки, так, аби раз за­хоп­ле­на власть уже не пот­ре­бу­ва­ла ви­хо­ди­ти з їх рук. Але ча­су воєнно­го не бу­ло. Во­ло­дар Чер­воної Русі, князь Да­ни­ло Ро­ма­но­вич, хоч і який був ласка­вий для бо­яр - не то що йо­го батько,- але до­по­мог­ти їм ба­гато не міг, зай­ня­тий то ста­ран­ня­ми про ко­ролівську коро­н­у, то спо­ра­ми князів, що дер­лись за ве­ли­кок­ня­жий київ­сь­кий прес­тол, а най­мен­ше за­без­пе­чу­ван­ням сво­го краю про­тив но­во­го, досі не чу­ва­но­го во­ро­га - мон­голів, що пе­ред де­сятьма ро­ка­ми, мов страш­на гро­мо­ва хма­ра, по­яви­ли­ся бу­ли на східних гра­ни­цях Русі, в над­донських сте­пах, і по­би­ли зібра­них руських князів у страшній і ду­же кро­вавій битві над рікою Кал­кою. Але з-над Кал­ки наг­ло, не­мов на­по­ло­шені хо­робрістю ру­сичів, во­ни вер­ну­ли на­зад, і ось уже де­ся­тий рік ми­нав, а про них не бу­ло нічо­го чу­ти. Тільки глу­ха три­во­га хо­ди­ла по на­роді, мов га­ря­ча вітро­ва хви­ля хо­дить по дозріва­ючім житі і ніхто не знав, чи хви­ля уля­жеться, чи, мо­же, на­же­не з со­бою грізну гра­дову ту­чу. А най­мен­ше зна­ли се й надіялись сього князі та бо­яри. Во­ни спокійно по пог­ромі над Кал­кою прий­ня­ли­ся за свою дав­ню ро­бо­ту - спо­ри за насліддя прес­толів і під­копування сво­бідних та са­мо­уп­рав­них гро­мадських порядк­ів. Не­ро­зумні! Во­ни підри­ва­ли ду­ба, кот­рий го­ду­вав їх своїми жо­лудьми! Ко­ли б бу­ли свою вдасть і свою си­лу по­вер­ну­ли на скріплю­ван­ня а не на підко­пу­ван­ня тих по­рядків по гро­ма­дах і жи­вих зв язків між гро­ма­да­ми, то на­ша Русь, пев­но, не бу­ла б упа­ла під стріла­ми та то­по­ра­ми мон­голів, але бу­ла б ос­то­яла­ся про­ти них, як гли­бо­ко вкоріне­ний дуб-ве­ле­тень ос­тоюється про­ти осінньої бурі!

Щаслива бу­ла Ту­хольщи­на, бо досі якось об­ми­на­ли її не­ситі очі князів і бо­яр.

Чи то для то­го, що ле­жа­ла так віддалік від світу, між го­рами та ска­ла­ми, чи, мо­же, для то­го, що над­то ве­ли­ко­го ба­гатства в ній не бу­ло. До­сить то­го, що бо­яри якось не ма­ли охо­ти затісу­ва­ти­ся в той за­ку­ток. Але і се щас­тя не бу­ло вічне. На­раз од­ної гар­ної дни­ни заїхав у ту­хольські го­ри бо­ярин Ту­гар Вовк і, не ка­жу­чи ніко­му ані сло­ва, по­чав на горбі над Опо­ром, віддалік від Тухлі, але на ту­хольськім грунті, бу­ду­ва­ти собі дім. Ту­хольці з за­чу­ду­ван­ня зра­зу мов­ча­ли не спи­ня­ли но­во­го гос­тя, далі по­ча­ли до­пи­ту­ва­ти­ся йо­го, хто він, відки і за чим при­хо­дить сю­ди?

- Я бо­ярин кня­зя Да­ни­ла,- гор­до відповідав їм Ту­гар Во­вк.- За мої зас­лу­ги князь над­го­ро­див ме­не зем­ля­ми й ліса­ми в Ту­хольщині.

- Але ж се землі й ліси гро­мадські! - відповіда­ли йо­му ту­хольці.

- Се ме­не нічо­го не об­хо­дить,- відка­зу­вав бо­ярин,- ідіть і в кня­зя до­по­ми­най­те­ся.

Я маю йо­го гра­мо­ту - і більше нічо­го зна­ти не хо­чу!

Тухольці ки­ва­ли го­ло­ва­ми на такі бо­ярські сло­ва і не ка­зали нічо­го. А бо­ярин тим ча­сом по­чи­нав собі все згор­да все пох­ва­ляв­ся кня­жою лас­кою та кня­жою во­лею, хоч зре­ш­тою, на­разі й не стісняв ні в чім ту­хольців і не мішав­ся в їх гро­мадські діла. Ту­хольці, а особ­ли­во мо­лодші, зра­зу, чи то з ціка­вості, чи з зви­чай­ної гос­тин­ності, час­тенько схо­ди­ли­ся з бо­яри­ном і ро­би­ли йо­му де­які прис­лу­ги,- аж на­раз, мов со­ки­рою втяв, пе­рес­та­ли хо­ди­ти і, оче­вид­но, зо­всім уни­ка­ли йо­го. Се зра­зу зди­ву­ва­ло, а далі й розсерд­ило бо­яри­на, і він по­чав те­пер чи­ни­ти ту­хольцям усякі па­кості. Дім йо­го сто­яв як­раз над ту­хольською до­ро­гою, і він, іду­чи за приміром інших бо­яр, пос­та­вив на до­розі ве­ли­чез­ну ро­гач­ку і ждав від проїжджих для се­бе ми­та. Та ту­хольці бу­ли ту­гий на­род. Во­ни по­чу­ли відра­зу, що тут по­чи­нається рішу­ча бо­ротьба, і пос­та­но­ви­ли за ра­дою За­хара Беркута сто­яти твер­до і невідступ­не при своїх пра­вах до край­ньої край­ності.

Зараз тиж­день по вис­тав­лен­ню ро­гач­ки вис­ла­ла ту­холь-ська ра­да гро­мадська своїх відпо­руч­ників до Ту­га­ра Вов­ка. Відпо­руч­ни­ки зав­да­ли йо­му ко­рот­ке і рішу­че пи­тан­ня:

- Що ро­биш, бо­яри­не? За що спи­раєш до­ро­гу?

- Так мені хо­четься! - відповів гор­до бо­ярин.- Ко­ли вам крив­да, то йдіть жа­луй­тесь на ме­не до кня­зя.

- Але ж се до­ро­га не кня­жа, а гро­мадська.

- Се ме­не нічо­го не об­хо­дить!

З тим відпо­руч­ни­ки й відда­ли­ли­ся, але за­раз по їх від­ході прий­шла з Тухлі ціла ва­та­га сільської мо­ло­дежі з со­кирами і ти­хе­сенько по­ру­ба­ла ро­гач­ку на дрібні кусні, на­клала з неї огонь і спа­ли­ла її не­да­ле­ко від бо­ярсько­го дво­ра. Бо­ярин лю­тив­ся на своїм дворі, кляв по­га­них смердів, але суп­ро­тив­ля­ти­ся їм не мав смілості і на­разі не ро­бив уже дру­гої ро­гач­ки. Пер­ший на­пад на гро­мадські пра­ва був відби­тий, але ту­хольці не ра­ду­ва­ли­ся зав­час­но,- во­ни до­бре зна­ли, що се тільки пер­ший на­пад і що за ним тре­ба надіятись інших. І справді, так во­но ста­ло­ся. Од­но­го дня при­бігли до Тухлі вівчарі, го­ло­ся­чи сум­ну вість, що боя­р­сь­к­і слу­ги зга­ня­ють їх із най­кра­щої гро­мадської полон­яни. Не вспіли вівчарі до ла­ду роз­ка­за­ти сво­го, ко­ли втім прибігли гро­мадські лісничі, ка­жу­чи, що бо­ярин від­мірює і за­палько­вує для се­бе ве­ли­чез­ний ку­сень найкращ­ого гро­мадсько­го лісу. Знов гро­мадська ра­да вис­ла­ла від­пору­чни­ків до Ту­га­ра Вовка.

- За що, бо­яри­не, крив­диш гро­ма­ду?

- Я бе­ру тільки те, що мені мій князь да­ру­вав.

- Але ж се не княжі, а гро­мадські землі! Князь не міг да­рувати то­го, що до нього не на­ле­жить.

- Ну, то йдіть на кня­зя жа­луй­те­ся! - відка­зав їм бо­ярин і відвер­нув­ся від них.

Від тої по­ри по­ча­ла­ся прав­ди­ва війна між бо­яри­ном і ту­хольцями. То раз ту­хольці зже­нуть бо­ярські ста­да зі своїх по­ло­нин, то бо­ярські слу­ги зже­нуть ту­хольські ота­ри. Лісу, за­гар­ба­но­го бо­яри­ном, сте­рег­ли і гро­мадські, і бо­ярські лі­сни­чі, між кот­ри­ми не раз при­хо­ди­ло до свар­ки і бійки. Се лю­ти­ло бо­яри­на чим­раз дуж­че, і він вкінці ка­зав уби­ва­ти ту­хольську ху­до­бу, при­ди­ба­ну на за­гар­ба­них по­ло­ни­нах, а од­но­го гро­мадсько­го лісни­чо­го, при­ди­ба­но­го в заг­раб­ленім лісі, велів прив'яза­ти до де­ре­за і сікти тер­но­ви­ми різ­ка­ми ма­ло що не на смерть. Сього бу­ло вже зам­но­го ту­хольській гро­маді. Многі го­ло­си обізва­ли­ся за тим, аби по давньому зви­чаю до бо­яри­на прило­жи­ти за­кон про не­по­кірно­го і шкідно­го гро­ма­дя­ни­на, розбійни­ка та злодія і виг­на­ти йо­го з об­ся­гу гро­мадських зе­мель, а дім йо­го зру­й­ну­ва­ти дот­ла. Ве­ли­ка часть гро­ма­дян прис­та­ла на се, і пев­но, що кру­то прий­шлось би бу­ло тоді бо­яри­нові, ко­ли б Захар Бер­кут не був вис­ло­вив тої дум­ки, що не нале­житься за­суд­жу­ва­ти ніко­го, не вис­лу­хав­ши впе­ред йо­го оп­рав­дан­ня, і що спра­вед­ливість до­ма­гається зак­ли­ка­ти бо­ярина по­пе­ред усього на гро­мадський коп­ний суд, да­ти йо­му можність ви­тол­ку­ва­ти­ся і аж потім пос­ту­па­ти з ним так, як осу­дить гро­ма­да при повнім спо­кою й роз­вазі. Тої ро­зум­ної ра­ди пос­лу­ха­ла ту­хольська гро­ма­да.

Певно, ніхто в нинішнім зборі не ро­зумів так доб­ре важ­ності сеї хвилі, як За­хар Беркут. Він ба­чив, що тут ціле діло йо­го жит­тя ва­житься на вістрю гро­мадсько­го за­су­ду. Та й ко­би-то в тім за­суді хо­ди­ло лиш о прос­ту спра­вед­ливість, то За­хар був би спокійний і пок­ла­дав­ся б уповні на гро­мадський ро­зум. Але тут при­хо­ди­ло­ся роз­ва­жа­ти - пер­ший раз на тухольськ­ім копнім суді - та­кож інші, пос­то­ронні, а безмір­но важні обс­та­ви­ни, що за­пу­ту­ва­ли спра­ву май­же до без­вихідності. За­хар ро­зумів доб­ре, що за­суд, чи прихиль­ний, чи неп­ри­хильний для бо­яри­на, гро­зить гро­маді вели­кою не­без­пе­кою. При­хильний за­суд зна­чить приз­нан­ня не так пра­ва, як си­ли по сто­роні бо­яри­на, раз на­завсіди упо­корить пе­ред ним гро­ма­ду, віддасть йо­му в ру­ки на тільки за­гар­бані ліси й по­ло­ни­ни, але й цілу гро­ма­ду, бу­де пер­шим і най­тяж­чим ви­ло­мом у вільнім гро­мадськім уст­рою, над яко­го віднов­лен­ням і скріплен­ням він не­нас­тан­но тру­дився про­тя­гом сімде­сятьох літ. А неп­ри­хильний за­суд, що ви­ре­че прог­нан­ня бо­яри­на з гро­ма­ди, гро­зить та­кож не­мал­ою не­без­пе­кою. Ану ж бо­ярин зуміє підмо­ви­ти кня­зя, роз­бу­ди­ти йо­го гнів, пе­ре­ко­на­ти йо­го, що ту­хольці - бун­тівни­ки? Се мо­же стяг­ну­ти ве­ли­ку бу­рю або й цілковит­у руїну на Тухольщину, як подібні за­су­ди кілька разів уже стя­га­ли руїну на інші гро­ма­ди, що їх князі уз­на­ва­ли за бунтівничі і відда­ва­ли бо­ярам та їх дру­жи­нам на розг­раб­лен­ня та на зни­щен­ня. Оба ті важкі ви­хо­ди нинішньої ра­ди на­пов­ня­ли сер­це ста­ро­го За­ха­ра ве­ли­ким су­мом, і він щи­ро мо­лив­ся ду­хом пе­ред по­чи­ном ра­ди до ве­ли­ко­го Даж­бо­га-Сон­ця, щоб той просвітив ро­зум йо­го і йо­го гро­ма­ди і дав їм знай­ти пра­ву стеж­ку се­ред усіх тих труд­нос­тей.

- Чесна гро­ма­до! - так за­чав він свою бесіду.- Не бу­ду від вас скри­ва­ти, та й, впрочім, ви й самі то доб­ре знаєте, які важкі й ве­ликі діла че­ка­ють сьогодні на­шо­го гро­мадсько­го роз­су­ду. Ко­ли пог­ля­даю на те, що дов­ко­ла нас ро­биться і що нам гро­зить, то так і здається мені, що на­ше дотеп­ерішнє спокійне гро­мадське жит­тя про­па­ло без­по­во­рот­но, що те­пер нас­ту­пає для нас усіх по­ра по­ка­за­ти на ділі, в бо­ротьбі, чи наші гро­мадські по­ряд­ки справді міцні й добрі, чи мо­жуть ви­дер­жа­ти над­хо­дя­чу важ­ку бу­рю. Яка се бу­ря над­хо­дить на нас, і то не з од­но­го бо­ку, се ви знаєте і по­чуєте ще шир­ше на нинішній раді, тож про се я те­пер не пот­ре­бую го­во­ри­ти. Я хотів би тільки по­ка­за­ти вам і вби­ти нез­ни­щи­мо в ва­шу тям­ку те ста­но­ви­ще, на якім би нам, по моїй думці, тре­ба сто­яти, твер­до сто­яти до край­ньої край­ності. А втім, і тут ні я, ні ніхто інший не має власті над ва­ми: схо­че­те, то пос­лу­хаєте, а не схо­че­те - во­ля ва­ша! Тільки ж ка­жу вам, що сьогодні ми стоїмо на розс­тай­ній до­розі, сьогодні нам прий­деться виб­ра­ти: сю­ди чи ту­ди. Тож го­диться нам, лю­дям ста­рим і досвідним, доб­ре ви­яс­ни­ти собі той вибір і ті до­ро­ги, на які він мо­же по­вес­ти нас, і те місце, на котрім ми стоїмо те­пер!

- Погляньте, чес­на гро­ма­до, на те на­ше коп­не зна­ме­но, кот­ре від п'ятде­сятьох літ чує наші сло­ва і ба­чить наші діла. Чи знаєте ви, що ви­ра­жа­ють йо­го зна­ки? Святі і по­важні старці, батьки наші, зро­би­ли йо­го і пе­ре­да­ли мені йо­го зна­чен­ня.

«Захаре,- ска­за­ли во­ни,- ко­лись, у хвилі най­грізнішої не­без­пе­ки, ко­ли жит­тя на­вер­не суп­ро­тив­ну хви­лю на громад­у і заг­ро­зить її по­ря­док,- тоді ти відкриєш гро­маді, що зна­чить се зна­ме­но, а за­ра­зом відкриєш, що на нім спо­чиває на­ше й на­шо­го ду­ха-опіку­на бла­гос­ло­венст­во, що відступ­лен­ня від тої до­ро­ги, яку вка­зує те зна­ме­но, бу­де най­більшим не­щас­тям для гро­ма­ди, бу­де по­чат­ком її ціл­ковитого упад­ку!»

Захар утих на хви­лю. Йо­го бесіда зро­би­ла ве­ли­ке вра­ження на всіх гро­ма­дян. Усіх очі звер­нені бу­ли на зна­ме­но, що на ви­сокій жердці, встром­леній у камінь, сто­яло пе­ред гро­ма­дою, блис­котіло срібною око­вою на своїх кільцях і повіва­ло кар­ма­зи­но­вою хо­ру­гов­кою, не­мов пе­ре­ли­ва­лось жи­вою кров'ю.

- Я досі не го­во­рив вам про се нічо­го,- го­во­рив За­хар да­льше,- бо ча­си бу­ли спокійні. Але сьогодні по­ра се зробит­и. Глядіть на нього, на се зна­ме­но на­ше! З од­но­го здо­ро­во­го пня ви­роб­ле­ний весь той суцільний лан­цюг, сильний і не­мов замк­ну­тий у собі, а прецінь свобідний в кождім поє­динчім колісці, го­то­вий прий­ня­ти всякі зв'язки. Сей лан­цюг - то наш руський рід, та­кий, який вий­шов з рук доб­рих, твор­чих духів. Кож­де колісце в тім лан­цюзі - то од­на гро­ма­да, не­роз­рив­но, з са­мої при­ро­ди зв'яза­на з усіма ін­ши­ми, а, про­те, свобідна са­ма в собі, не­мов замк­не­на са­ма в собі, жи­ве своїм влас­ним жит­тям і вдо­во­ляє свої по­треби. Тільки та­ка суцільність і сво­бо­да кож­дої поодиноко­ї гро­ма­ди ро­бить усю цілість суцільною й свобідною. Не­хай тільки од­но колісце трісне, роз­па­деться са­мо в собі, то й цілий лан­цюг роз­па­деться, од­ноцілий йо­го зв'язок ро­зі­рветься. От так і упа­док вольних громадськ­их по­рядків у одній гро­маді стає ра­ною, кот­ра при­но­сить не­ду­гу, а то й за­ра­зу для ціло­го тіла на­шої свя­тої Русі.

Горе гро­маді, кот­ра доб­ровільно ста­неться тою ра­ною, кот­ра не ужиє всіх сил і спо­собів, щоб удер­жа­ти се­бе прії здо­ров'ю! Ліпше би бу­ло такій гро­маді щез­ну­ти з ли­ця землі, за­пас­ти­ся в бе­зод­ню!

Остатні сло­ва За­ха­ра, ска­зані грізним, підне­се­ним голос­ом, приг­лу­ши­ли в ушах слу­ха­ючої гро­ма­ди шум во­до-па­ду, що не­да­ле­ко гри­мав со­бою о камінь і, мов жи­вий стовп криш­та­лю, гра­ючи про­ти сон­ця всіми бар­ва­ми ве­сел­ки, ви­да­вав­ся блис­ку­чою пас­му­гою по­над го­ло­ва­ми гро­ма­ди. За­хар го­во­рив дальше:

- Гляньте ще раз на те зна­ме­но! Кож­де колісце йо­го лан­цюга ско­ва­не блис­ку­чи­ми срібни­ми око­ва­ми в гарні узо­ри. Око­ви ті не об­тя­жа­ють колісця, а до­да­ють йо­му оз­до­би й трив­кості. Так са­мо кож­да гро­ма­да має свої до­ро­гоцінні ус­та­но­ви і по­ряд­ки, по­род­жені пот­ре­ба­ми, упо­ряд­ко­вані ро­зумом муд­рих батьків на­ших. По­ряд­ки ті святі, але не для то­го, що давні, що батька­ми на­ши­ми улад­же-ні, тільки для то­го, що свобідні, що не в'яжуть ніко­го доб­ро­го в добрім ділан­ню, а в'яжуть лиш зло­го, що хотів би шко­ди­ти гро­маді. По­ряд­ки ті не в'яжуть і гро­ма­ду, а тільки до­да­ють їй си­ли і власті для охо­ро­ни всього, що доб­ре і хо­сен­не, а для зни­щен­ня всього, що зле і шкідне. Ко­ли б не ті срібні око­ви, де­рев'яні об­руч­ки лег­ко мог­ли би потріска­ти і вся од­ноцілість лан­цю­га про­па­ла би. Так са­мо, як­би не наші святі гро­мадські ус­та­но­ви, то й уся гро­ма­да про­па­ла би. Ува­жа­й­те ж, чес­на гро­ма­до! Злодійські ру­ки прос­тя­га­ються, щоб об­дер­ти ті срібні око­ви з на­шо­го колісця, щоб ослабити­ і но­га­ми по­топ­та­ти наш гро­мадський лад, при якім нам так доб­ре жи­ло­сяі

- Ні, ми не по­пус­ти­мо їм то­го! - крик­ну­ла ра­зом одно­душно гро­ма­да.- Ста­не­мо в обо­роні своєї сво­бо­ди, хоч би прий­шло­ся нам і ос­тат­ню крап­лю крові про­ли­ти!

- Добре, діти! - ска­зав зво­ру­ше­ний За­хар Бер­кут.- Так во­но й тре­ба! Вірте мені, се дух на­шо­го ве­ли­ко­го Сто­ро­жа прорік із вас! Ви йо­го си­лою вга­да­ли зна­чен­ня тої хо­руг­ви, що повіває на нашім зна­мені. Чо­му во­на чер­во­на? Бо зна­чить кров!

До ос­татньої краплі крові по­вин­на бо­ро­ни­ти гро­ма­да своєї сво­бо­ди, сво­го свя­то­го ла­ду! І вірте мені, не­да­ле­ко та хви­ля, кот­ра справді за­пот­ре­бує від нас крові! Будьмо го­тові й її про­ли­ти в своїй обо­роні!

В тій хвилі очі всіх гро­ма­дян, не­мов на да­ний знак, звер­нулися в сто­ро­ну се­ла.

Там, на шля­ху, що вів від се­ла поп­ри во­до­пад у го­ри, по­казалася не­ве­лич­ка гро­ма­да пиш­но пост­роєних, оруж-них лю­дей. Се йшов у всій своїй пиш­ноті на ту­хольську ра­ду бо­ярин Ту­гар Вовк зі своєю дру­жи­ною. Нез­ва­жа­ючи на га­рячу вес­ня­ну дни­ну, бо­ярин був у повній ри­царській зброї: в пан­цирі з залізної блис­ку­чої бля­хи, в таких же набедре­ни­­ках і на­голінни­ках і в блис­кучім спи­жевім шо­ломі з ро­звіяною по­верх нього ки­то­то з ко­гу­тя­чих ко­сиць. При боці у нього теліпав­ся в піхві тяж­кий бой­овий меч, че­рез плечі пе­ревіше­ний був лук і са­гай­дак зі стріла­ми, а за по­ясом стримів топір, блис­ку­чий ши­ро­ким ста­ле­вим вістрям і брон­зою на­би­ва­ним обу­хом. По­верх усеї тої страш­ної зброї, на знак су­покійно­го сво­го наміру, бо­ярин на­ки­нув вов­чу шку­ру, з па­щею, пе­ре­роб­ле­ною в защіпку на груді, і з ла­ба­ми, що гост­ри­ми кігтя­ми об­ха­пу­ва­ли йо­го по­яс.

Довкола бо­яри­на йшло де­сять во­яків, луч­ників і топір­ників, пов­би­ра­них у такі ж вовчі шку­ри, але без пан­цирів. Ми­мо­волі стре­пе­ну­ла­ся ту­хольська гро­ма­да, по­ба­чив­ши наб­ли­жен­ня тої вов­чої дру­жи­ни; всі зро­зуміли, що се, влас­не, й є той во­рог, який на­посівся на їх сво­бо­ду й незалежні­сть. Але по­ки що во­ни ще не надійшли, а За­хар кінчив свою бесіду.

- Ось над­хо­дить бо­ярин, кот­рий хва­литься, що з ми­лості для нього князь по­да­ру­вав йо­му наші землі, на­шу сво­бо­ду, нас са­мих. Бач­те, як гор­до вис­ту­пає він у тім по­чут­тю кня­жої ми­лості, в тім по­чут­тю, що він кня­жий слу­га, що він раб! Нам не потрібно ми­лості від бо­яри­на і ні за що стават­и нам ра­ба­ми - се при­чи­на, для чо­го він не­на­ви­дить нас і про­зи­ває нас смер­да­ми. Але ми знаємо, що гордість но­го пус­та і що прав­ди­во свобід-но­му чо­ловікові ли­чить не гор­дість, а су­покійна по­ва­га та ро­зум. За­хо­вай­те ж про­ти ньо­го ту по­ва­гу і той ро­зум, щоб не ми упо­ко­ри­ли йо­го, а сам він у гли­бині сво­го сумління по­чув се­бе упо­ко­ре­ним! Я скінчив.

Тихий шепіт вдо­во­лен­ня і радісної рішу­чості прой­шов по гро­маді. За­хар сів на своє місце. Хви­лю сто­яла мов­чан­ка на май­дані, по­ки Ту­гар Вовк не наб­ли­зив­ся до ра­ди.

- Здорові бу­ли, гро­ма­до! - ска­зав він, до­ти­ка­ючи ру­кою сво­го шо­ло­ма, але не зніма­ючи йо­го з го­ло­ви.

- Здоров будь і ти, бо­яри­не! - відповіла гро­ма­да. Ту­гар Вовк гор­дим, без­печ­ним пос­ту­пом вий­шов пе­ред гро­ма­ду і, лед­ве оки­нув­ши її оком, про­го­во­рив:

- Ви кли­ка­ли ме­не пе­ред се­бе - і ось я. Чо­го хо­че­те від ме­не?

Слова ті ска­зані бу­ли різким, гор­дим го­ло­сом, кот­рим бо­ярин, оче­вид­но, хотів по­ка­за­ти гро­маді свою вищість. При тім він не ди­вив­ся на гро­ма­ду, але обер­тав у ру­ках свій топір і не­мов лю­бу­вав­ся блис­ком йо­го вістря та обу­ха, по­ка­зу­ючи яв­но, що гли­бо­ко по­горд­жує цілою тою ра­дою.

- Ми зак­ли­ка­ли те­бе, бо­яри­не, пе­ред суд гро­мадський, щоб, за­ким осу­ди­мо твої пос­туп­ки, вис­лу­ха­ти тво­го сло­ва. Яким пра­вом і в якій цілі ти ро­биш крив­ду гро­маді?

- На суд гро­мадський? - пов­то­рив, не­мов за­чу­ду­ваний, Ту­гар Вовк, обер­та­ючись ли­цем до За­ха­ра.- Я кня­жий слу­га і бо­ярин. Ніхто не має пра­ва су­ди­ти ме­не, окрім кня­зя і рів­них мені бо­яр.

- Про се, бо­яри­не, чий ти слу­га, ми не бу­де­мо з то­бою спе­ре­ча­ти­ся,- се нас нічо­го не об­хо­дить. А про твоє пра­во по­го­во­ри­мо пізніше. Те­пер тільки будь лас­кав ска­за­ти нам: відкіля прий­шов ти в на­ше се­ло?

- Зі сто­лич­но­го кня­жо­го міста Га­ли­ча.

- А хто велів тобі йти сю­ди?

- Мій і ваш пан - князь Да­ни­ло Ро­ма­но­вич.

- Говори про се­бе, а не про нас, бо­яри­не! Ми вольні лю­ди і не знаємо ніяко­го па­на. А чо­го ж велів тобі твій пан іти в на­ше се­ло?

Лице бо­яри­на об­ли­ло­ся чер­во­ною пас­му­гою злості при тих сло­вах За­ха­ра.

Хвилю він ва­гу­вав­ся, чи відповіда­ти дальше на йо­го до­питування, далі по­га­му­вав свій нев­час­ний по­рив.

- Він велів мені бу­ти сто­ро­жем йо­го зе­мель і йо­го підда­них, воєво­дою і на­чальни­ком Ту­хольщи­ни і дав мені і моїм по­тем­кам у вічне посідан­ня ту­хольські землі в на­го­ро­ду за мою вірну служ­бу. Ось йо­го гра­мо­та, йо­го пе­чать і підпис!

При тих сло­вах бо­ярин гор­дим ру­хом ру­ки вий­няв із-за ши­ро­ко­го ремінно­го по­яса кня­жу гра­мо­ту і підняв її вго­ру, по­ка­зу­ючи гро­маді.

- Сховай свою гра­мо­ту, бо­яри­не,- ска­зав спокійно За­хар,- ми не вміємо її чи­та­ти, а пе­чать то­го кня­зя для нас не за­кон. Рад­ше сам ти ска­жи нам, хто се та­кий той твій князь?

- Як то? - крик­нув зди­во­ва­ний бо­ярин,- Ви не знаєте кня­зя Да­ни­ла?

- Ні, не знаємо ніяко­го кня­зя.

- Володаря всіх зе­мель, усіх осель і міст від Са­ну аж до Дніпра, від Кар­пат аж до ус­тя Бу­гу?

- Ми не ви­да­ли йо­го ніко­ли, і у нас він не во­ло­дар. Ад­же пас­тух, во­ло­дар ота­ри, сте­ре­же її від вов­ка, го­нить її в спе­ку по­луд­ня до хо­лод­но­го по­то­ку, а в хо­лод ночі до теп­лої, без­печ­ної ко­ша­ри. А князь чи ро­бить се зі своїми підвлад­ними?

- Князь ро­бить з ни­ми ще більше,- відповів бо­ярин.- Він дає їм мудрі пра­ва і муд­рих суддів, по­си­лає їм своїх вірних слуг, аби бо­ро­ни­ли їх від во­ро­га.

- Не по правді ска­зав ти се, бо­яри­не,- замітив стро­го За­хар.- Бач, сон­це на небі зак­ри­ло своє яс­не ли­це, щоб не слу­хати твоїх кри­вих слів! Мудрі пра­ва наші по­хо­дять не від тво­го кня­зя, а від дідів і батьків на­ших. Муд­рих суддів кня­жих ми не ви­да­ли досі і жи­ли ти­хо, в згоді й ладі, су­дя­чись самі гро­мадським ро­зу­мом. Батьки наші здав­на вчи­ли нас: один чо­ловік - ду­рень, а гро­мадський суд - спра­вед­ли­вий суд. Без кня­жих воєвод жи­ли наші батьки, жи­ли й ми досі, і, як ба­чиш, ха­ти наші не по­пус­то­шені, і діти наші не за­брані до во­ро­жої не­волі.

- Так бу­ло досі, але відте­пер не так бу­де.

- Як бу­де відте­пер, сього ми не знаємо, і ти, бо­яри­не, не знаєш. Од­но ще тільки ска­жи нам: твій князь чи спра­ве­дли­вий чо­ловік?

- Весь світ знає і по­див­ляє йо­го спра­вед­ливість.

- То він, пев­но, і те­бе вис­лав, щоб ти в на­ших го­рах на­са­д­­жував спра­вед­ливість?

Боярин змішав­ся сим прос­тим пи­тан­ням, але по хви­ле­вім ва­го­ван­ню ска­зав:

- Так.

- А як ду­маєш, бо­яри­не, чи спра­вед­ли­вий мо­же несправ­е­дливо крив­ди­ти своїх підвлад­них? Бо­ярин мов­чав.

- Чи мо­же він несп­ра­вед­ли­ви­ми пос­туп­ка­ми на­са­ди­ти в їх сер­ця спра­вед­ливість і, крив­дя­чи їх, з'єдна­ти для се­бе їх лю­бов і по­ва­гу?

Боярин мов­чав, гра­ючись вістрям свой­ого то­по­ра.

- Гляди ж, бо­яри­не,- закінчив За­хар.- Ус­та твої мов­чать, але сумління твоє ка­же, що се не мо­же бу­ти. А прецінь же твій спра­вед­ли­вий князь зро­бив се з на­ми, з на­ми, кот­рих він не ба­чив і не знає, кот­рих доб­ром і щас­тям він не тур­бується, котрі йо­му не вчи­ни­ли нічо­го зло­го, але, нав­па­ки, що­ро­ку скла­да­ють йо­му ба­га­ту да­ни­ну. Як він міг се зро­бити, бо­яри­не?

Тугар Вовк блис­нув гнівно очи­ма на За­ха­ра і ска­зав:

- Плетеш дур­ниці, ста­рий. Князь ніко­го не мо­же скрив­дити!

- А прецінь нас скрив­див, отою са­мою гра­мо­тою, кот­рою ти так хва­лиш­ся! Бо зва­жай ли­шень: чи не скрив­див би я те­бе, як­би без твоєї волі зняв із те­бе отой блис­ку­чий пан­цир і дав йо­го мой­ому си­нові? А та­ке са­ме діло зро­бив твій князь із на­ми. Що для те­бе пан­цир, то для нас зем­ля й ліс. Від віків ми вжи­ва­ли їх і бе­рег­ли, як ока в го­лові,- а тут на­раз при­хо­диш ти в імені сво­го кня­зя і ка­жеш:

«Се моє! Мій князь дав мені се в над­го­ро­ду за мої ве­ликі зас­лу­ги!» І про­га­няєш на­ших пас­тухів, уби­ваєш на­шо­го лі­сни­чо­го на нашій власній землі! Ска­жи ж, чи мо­же­мо ми ува­жа­ти тво­го кня­зя спра­вед­ли­вим чо­ловіком?

- Ти по­ми­лив­ся, стар­че! - ска­зав Ту­гар Вовк.- Усі ми - вла­сність кня­зя, зі всім, що маємо, з ху­до­бою й зем­лею. Князь один вільний, а ми йо­го невільни­ки. Йо­го лас­ка - то на­ша во­ля. Він мо­же зро­би­ти з на­ми, що хо­че.

Мов удар обу­ха в тім'я, так ог­лу­ши­ли ті сло­ва За­ха­ра Бе­р­ку­та. Він по­хи­лив свою си­ву го­ло­ву до­до­лу і дов­гу хви­лю мов­чав, не зна­ючи, що й ка­за­ти. Мерт­вецьки по­ну­ро мов­ча­ла й уся гро­ма­да. Вкінці За­хар ус­тав. Ли­це йо­го яс­ніло. Він підніс ру­ку до­го­ри, до сон­ця.

- Сонце пре­яс­не! - ска­зав він.- Ти бла­гот­вор­не, вольне світи­ло, не слу­хай тих огид­них слів, які осмілив­ся сей чо­ловік ска­за­ти пе­ред твоїм ли­цем! Не слу­хай їх, за­будь, що во­ни ска­зані бу­ли на нашій, досі й по­мис­лом та­ким не оск­вер­неній землі! І не ка­рай нас за них! Бо без­кар­но ти не про­пус­тиш їх, то знаю. І ко­ли там - у тім Га­личі, дов­ко­ла кня­зя нап­ло­ди­лось ба­га­то та­ких лю­дей то ти зітри їх із ли­ця землі, але за ка­ру не по­гу­би ра­зом із ни­ми всього на­шо­го на­ро­ду!

І по сім За­хар ус­по­коївся, сів і знов звер­нув­ся до бо­яри­на.

- Ми чу­ли, бо­яри­не, твоє пе­ре­ко­нан­ня,- ска­зав він,- не по­вторяй йо­го дру­гий раз пе­ред на­ми, не­хай во­но при тобі ли­шається. Пос­лу­хай же те­пер, яка на­ша дум­ка про тво­го кня­зя. Пос­лу­хай і не прогнівай­ся! Сам бачиш і знаєш, що вітця й опіку­на ми в нім ба­чи­ти не мо­же­мо. Отець знає свою ди­ти­ну, її пот­ре­би й ба­жан­ня, а він не знає нас і не хо­че зна­ти. Опікун бе­ре­же сво­го підруч­но­го від во­ро­га і від уся­кої шко­ди,- князь не бе­ре­же нас ні від сльоти, ні від тучі, ні від гра­ду, ні від мед­ве­дя,- а се наші найгірші воро­ги. Він, щоп­рав­да, го­ло­сить, що бе­ре­же нас від на­падів угор­ських во­яків. Але як бе­ре­же нас? На­си­ла­ючи на нас іще гірших во­рогів, ніж уг­ри, - своїх не­си­тих бо­яр з їх дру­жинами. Угрії на­па­дуть, за­бе­руть, що мож­на, і підуть; бо­ярин як на­па­де, то вже й ося­де, і не вдо­во­литься ніяки­ми до­би­ча-ми, а рад би нас усіх навіки по­ро­би­ти ра­ба­ми. Не вітцем і опіку­ном ми вва­жаємо тво­го кня­зя, але ка­рою бо­жою, зісла­ною на нас за гріхи наші, від якої му­си­мо відку­пуватися щорічни­ми да­ни­на­ми. Чим мен­ше ми про нього знаємо, а він про нас, тим ліпше для нас. І ко­би вся на­ша Русь мог­ла поз­бу­ти­ся сьогодні йо­го з усіма йо­го ва­та­га­ми, то, пев­но, бу­ла би ще щас­ли­ва і ве­ли­ка!

З див­ним чут­тям у серці слу­хав Ту­гар Вовк тих га­ря­чих слів ста­ро­го бесідни­ка.

Хоч ви­хо­ва­ний при княжім дворі і зіпсо­ва­ний гнил­лю та підло­тою, він усе-та­ки був ри­цар, во­як, чо­ловік і му­сив від­чути сер­цем хоч крих­ту то­го чут­тя, яке так сильно поруш­увало сер­це За­ха­ра Бер­ку­та. А при тім же він да­ле­ко не по щирій совісті ви­повідав упе­ред свої сло­ва про не­об­ме­же­ну власть кня­зя; йо­го ду­ша й са­ма не раз бун­ту­ва­ла­ся про­ти тої власті, а тут він тільки хотів зас­ло­ни­ти по­ка­зом на кня­жу власть свої власні за­ба­ги та­кої ж власті. Не ди­во, що сло­ва Захара Бер­ку­та за­па­ли йо­му глиб­ше в ду­шу, ніж він сам то­го ба­жав. Він пер­ший раз зі щи­рим по­ди­вом гля­нув на нього, але за­ра­зом і жаль йо­му зро­би­ло­ся то­го ве­лет­ня, яко­го упа­док, по йо­го думці, був близький і не­ми­ну­чий.

- Старче, стар­че,- ска­зав він,- жаль мені тво­го си­во­го во­лосся і тво­го мо­ло­де­чо­го сер­ця. Дов­гий час про­жив ти на світі, здається навіть, що за­над­то дов­гий!

Живучи сер­цем у дав­нині і в га­ря­чих ду­мах мо­ло­дості, пе­рес­тав ти ро­зуміти нові, те­перішні ча­си, їх пог­ля­ди та пот­ре­би. Те, що бу­ло дав­но, не му­сить бу­ти й те­пер, ані ві­чно. Все, що жи­ве,- пе­ре­жи­вається. Пе­ре­жи­ли­ся й твої мо­ло­дечі ду­ми про сво­бо­ду. Важкі те­пер ча­си над­хо­дять, ста­р­че! Во­ни до­ма­га­ються ко­неч­но од­но­го сильно­го волод­аря в нашім краю, кот­рий би в однім осе­ред­ку згро­мадив і в свою ру­ку уняв усю си­лу ціло­го на­ро­ду для обо­рони йо­го пе­ред во­ро­гом, що над­тя­гає зі схо­ду сон­ця. Ти, стар­че, не знаєш усього то­го, і тобі здається, що давні ча­си ще три­ва­ють.

- І тут ти по­ми­лив­ся, бо­яри­не,- ска­зав За­хар Бер­кут.- Не по­до­ба ста­ро­му вда­ва­ти­ся в мо­лоді мрії, а на су­часність жму­ри­ти очі. Але ж тричі не по­до­ба йо­му по-міту­ва­ти­ся доб­рим для то­го, що во­но ста­ре, а ха­па­ти за ли­хе для то­го, що во­но но­ве. Се зви­чай мо­ло­диків, і то зле ви­хо­ва­них мо­лодиків. Ти за­ки­даєш мені, що я не знаю то­го, що діється дов­ко­ла нас. А тим ча­сом не зна­ти ще, хто з нас двох біль­ше й док­ладніше се знає. Ти на­тяк­нув мені на страш­ного во­ро­га, що гро­зить нам зі схо­ду сон­ця, і вис­ло­вив дум­ку, що наб­ли­жен­ня то­го во­ро­га ви­ма­гає згро­мад­жен­ня всієї на­род­ної си­ли в од­них ру­ках. Те­пер я ска­жу тобі, що я знаю про то­го во­ро­га. Прав­да, бо­яри­не, до те­бе вчо­ра прибіг кня­жий післа­нець, який оповістив те­бе про но­вий на­пад страш­них мон­голів на на­шу країну, про те, що во­ни по довгім опорі зай­ня­ли Київ, і зруй­ну­ва­ли йо­го дот­ла, і те­пер ве­ли­чез­ною хма­рою тяг­нуть на наші чер­во­но­руські землі. Ми, бо­яри­не, зна­ли се ще пе­ред тиж­нем і зна­ли про кня­жо­го післан­ця, вип­рав­ле­но­го в отсі сто­ро­ни, та про йо­го вісті. Кня­жий післа­нець при­був пізненько - наші післа­н­ці да­ле­ко скоріше хо­дять. Мон­го­ли дав­но вже зап­овенили на­шу Чер­во­ну Русь, по­ни­щи­ли ба­га­то го­родів і сіл і роз­ді­ли­ли­ся на дві ріки. Од­на пішла на захід, ма­буть, під Су­до­мир, у польську країну, а дру­га йде горі до­ли­ною Стрию в наші сто­ро­ни. Прав­да, бо­яри­не, що ти ще не знав сього?

Тугар Вовк з по­ди­вом, май­же зо стра­хом, глядів на ста­рог­о За­ха­ра.

- А відки ти се анаєш, стар­че? - за­пи­тав він.

- Я й се ска­жу тобі, щоб ти знав, яка си­ла в гро­ма­дах і в їх вольнім со­юзі. Зі всіми підгірськи­ми гро­ма­да­ми ми стоїмо в зв'язку: во­ни обов'язані нам, а ми їм до­ко­си­ти якнайш­видше всякі вісті, важні для гро­мадсько­го жит­тя. Підгірсь­кі ж гро­ма­ди сто­ять у зв'язках з дальши­ми, по­кутськи­ми та подільськи­ми, тож про все, сяк чи так важ­не для нас, що діється на нашій Чер­воній Русі, йде блис­кав­кою вість від гро­ма­ди до гро­ма­ди.

- Що вам з вістей, ко­ли по­мог­ти собі не мо­же­те! - згірдно бурк­нув бо­ярин.

- Правду ска­зав ти, бо­яри­не,- сум­но відповів За­хар.- Подільські та по­кутські гро­ма­ди не мо­жуть до­по­мог­ти со­бі, бо во­ни об­дерті та обез­си­лені кня­зя­ми та бо­яра­ми, які не поз­во­ля­ють їм ма­ти своє оруж­жя, ані вправ­ля­ти­ся в ро­б­лен­ню ним. От і ба­чиш, бо­яри­не, що се зна­чить: єди­нити си­лу на­ро­ду в од­них ру­ках!

Щоби з'єди­ни­ти в од­них ру­ках си­лу на­ро­ду, тре­ба ослаб­ити си­лу на­ро­ду. Щоб од­но­му на­да­ти ве­ли­ку власть над на­ро­дом, тре­ба кождій гро­маді відібра­ти її сво­бо­ду, тре­ба роз­би­ти гро­мадські зв'язки, обе­зо­ру­жи­ти гро­мадські ру­ки. А тоді вся­ким мон­го­лам од­вер­та до­ро­га в на­шу країну. Бо пог­лянь те­пер на ка­шу Русь!

Твій влад­ник, твій мо­гучий князь Да­ни­ло про­пав десь безвісти. Замість обер­ну­ти­ся до сво­го на­ро­ду, відда­ти йо­му йо­го сво­бо­ду і зро­би­ти з нього жи­ву, не­по­бор­ну за­по­ру про­ти мон­гольсько­го наїзду, він, по­ки мон­го­ли руй­ну­ють йо­го край, побіг до угорсько­го ко­ро­ля, у нього бла­га­ючи по­мочі. Але уг­ри не пок­вапні по­ма­га­ти нам, хоч і їм са­мим гро­зить та са­ма на­ва­ла. Те­пер твій

Данило щез десь, і, хто знає, мо­же, не­за­дов­го йо­го побач­ите в та­борі мон­гольсько­го ха­на яко йо­го вірно­го піддан­ця, щоб ціною не­волі й по­ни­жен­ня пе­ред сильнішим ку­пит­и собі власть над слаб­ши­ми.

Боярин слу­хав то­го оповідан­ня, і вже го­ло­ва йо­го по­ча­ла ук­ла­да­ти пла­ни: що діяти? Як ви­ко­рис­та­ти та­ку по­ру?

- Так, ка­жеш, мон­го­ли гро­зять на­па­дом і от­сим го­рам?

Захар якось зна­чу­чо всміхнув­ся на те за­пи­тан­ня:

- Грозять, бо­яри­не.

- І що ж ви ду­маєте ро­би­ти? Підда­ва­ти­ся чи бо­ро­ни­ти­ся?

- Піддаватися їм не мож­на, бо всіх, хто їм піддається, же­нуть во­ни на служ­бу, і то в перші ря­ди, в най­тяжчі бої.

- Значить, ви хо­че­те бо­ро­ни­тись?

- Що си­ла на­ша, спро­буємо зро­би­ти.

- Коли так, то прийміть ме­не за сво­го воєво­ду. Я вас по­веду до бою про­ти мон­голів!

- Постій, бо­яри­не, ми ще не дійшли до ви­бо­ру воєво­ди. Ти ще не ви­тол­ку­вав­ся зі своїх пос­тупків у нашій гро­маді. Твою щи­ру во­лю до служ­би гро­маді ми прий­ме­мо, але батьки наші ка­за­ли нам, що до чис­то­го діла тре­ба й чис­тих рук. А чи бу­дуть твої ру­ки чисті до та­ко­го діла, бо­яри­не?

Тугар Вовк змішав­ся тро­хи та­ким наг­лим зво­ро­том, а далі ска­зав:

- Старче, гро­ма­до,- по­киньмо давні ура­зи! Во­рог збли­жа­є­ться, з'єднай­мо свої си­ли про­ти нього! Доправдую­чись своєї ура­зи, ви мо­же­те ли­ше пош­ко­ди­ти ділу, а хісна ніяко­го собі не до­бу­де­те.

- Ні, бо­яри­не, не го­во­ри сього! Не своєї ура­зи ми доправ­дуємось, але са­мої прав­ди. Неп­рав­дою прий­шов ти до нас, бо­яри­не, не по правді пос­ту­пав з на­ми,- і як же ми мо­же­мо повіри­ти тобі на­чальство над со­бою в війні з мон­го­ла­ми?

- Старче, ти, ба­чу, зав­зяв­ся розд­ра­ту­ва­ти ме­не?

- Боярине, ува­жай, що тут суд гро­мадський, а не за­ба­ва! Ска­жи мені: осіда­ючи на ту­хольській землі, чи хотів ти бу­ти чле­ном гро­ма­ди, чи ні?

- Я прис­ла­ний сю­ди кня­зем як воєво­да.

- Ми ска­за­ли тобі, що не приз­наємо пра­ва тво­го над на­ми, а особ­ли­во пра­ва на на­шу зем­лю. Не ти­кай, бо­яри­не, на­ших зе­мель і на­ших лю­дей, а тоді, мо­же, ми прий­ме­мо те­бе до своєї гро­ма­ди як рівно­го між рівних.

- От як! - скрик­нув гнівно Ту­гар Вовк.- Ота­ка ва­ша спра­ведливість! То я мав би нех­ту­ва­ти кня­жу лас­ку, а допро­шу­ва­тися лас­ки від смердів?

- Що ж, бо­яри­не, інак­ше ти не мо­жеш бу­ти на­шим грома­д­янином, а не на­леж­но­го до гро­ма­ди гро­ма­да й тер­піти у се­бе не схо­че.

- Не схо­че терпіти? - насмішли­во скрик­нув Ту­гар Вовк.

- Батьки наші ка­за­ли нам: шкідли­во­го і не­потрібно­го чле­на гро­ма­ди, розбійни­ка, ко­нок­ра­да або посторонньо­го­, що без волі гро­ма­ди за­би­рав би гро­мадські землі, з ро­ди­ною та­ко­го прог­на­ти з гра­ниць гро­мадських, а дім йо­го роз­ва­ли­ти і зрівня­ти з зем­лею.

- Ха-ха-ха! - за­ре­го­тав­ся си­лу­ва­ним сміхом бо­ярин.- То ви сміли б ме­не, кня­жо­го бо­яри­на, наділе­но­го кня­жою лас­кою за мої зас­лу­ги, рівня­ти з розбійни­ка­ми і конокра­да­ми?­

- Що ж, бо­яри­не, а ска­жи сам по совісті, чи ліпше ти по­сту­паєш з на­ми, як розбійник? Ад­же ж зем­лю на­шу забир­а­єш - на­ше най­більше і єди­не доб­ро.

Людей на­ших го­ниш і вби­ваєш на смерть, ху­до­бу на­шу стріляєш! Чи так роб­лять чесні гро­ма­дя­ни?

- Старче, по­кинь та­ку мо­ву, я її не мо­жу слу­ха­ти, во­на на­рушає мою честь.

- Постій, бо­яри­не, я ще не скінчив,- ска­зав спокійно За­хар Бер­кут.- Отеє ти зга­дав про свою честь і раз у раз го­во­риш про свої ве­ликі зас­лу­ги. Будь лас­кав, ска­жи нам, які се твої зас­лу­ги, щоб і ми мог­ли вша­ну­ва­ти їх!

- У двад­цятьох бит­вах я про­ли­вав свою кров!

- Кров свою про­ли­ва­ти, бо­яри­не, се ще не зас­лу­га. І роз­бійник не раз про­ли­ває свою кров, а йо­го ж за те віша­ють. Ска­жи нам, про­ти ко­го і за ким ти во­ював?

- Проти кня­зя київсько­го, про­ти князів во­линських, і польських, і ма­зо­вецьких…

- Досить, бо­яри­не! Ті війни - се ганьба, не зас­лу­га, і для те­бе, і для князів. Се чис­то розбійницькі війни.

- Я во­ював і про­ти мон­голів над Кал­кою.

- І як же ти во­ював протії них?

- Як то як? Так, як по­ви­нен був во­юва­ти, не всту­па­ючись із місця, по­ки, ра­не­ний, не дістав­ся до не­волі.

- Отеє ти доб­ре ска­зав,- не знаємо тільки, чи се прав­да.

- Як не знаєте, то й не мішай­те­ся в те, чо­го не знаєте.

- Постій, бо­яри­не, не насміхай­ся над на­шим нез­нан­ням. Пос­та­раємось пе­ре­ко­на­ти­ся.

І за тим сло­вом За­хар ус­тав і, звер­та­ючись до гро­ма­ди, ска­зав:

- Чесна гро­ма­до, ви чу­ли приз­нан­ня бо­яри­на Ту­га­ра Во­вка?

- Чули.

- Чи мо­же хто свідчить за ним або про­тив нього?

- Я мо­жу! - оз­вав­ся го­лос із на­ро­ду. Мов стрілою пораже­ни­й, стре­пе­нув­ся бо­ярин на той го­лос і пер­ший раз уваж­но, з яко­юсь три­во­гою пог­ля­нув на гро­ма­ду.

- Хто мо­же свідчи­ти, не­хай вий­де пе­ред гро­ма­ду і свід­чить,- ска­зав За­хар.

Перед гро­ма­ду вий­шов не ста­рий ще чо­ловік, каліка, без ру­ки і но­ги, навх­рест пе­ре­каліче­ний. Ли­це йо­го бу­ло по­ри­т­е гли­бо­ки­ми шра­ма­ми. Се був Митько Вояк, як зва­ла йо­го гро­ма­да. Пе­ред кілько­ма літа­ми зай­шов він до гро­ма­ди на кулі, роз­повіда­ючи страшні вісті про мон­голів, про бит­ву над Кал­кою, про пог­ром руських князів і про смерть тих, що діста­ли­ся до не­волі, а потім під час обіду мон­гольських пол­ко­водців бу­ли уду­шені під до­шками, на яких мон­го­ли засіли до уч­ти. Він, Митько, та­кож був у тій битві в дру­жиш од­но­го бо­яри­на і ра­зом з ним дістав­ся до не­волі, з якої потім якимсь чу­дом уй­шов. Дов­го блу­кав він по се­лах і містах свя­тої Русі, по­ки вкінці не зай­шов і до Тухлі. Тут йо­му спо­до­ба­ло­ся жи­ти, а що своєю од­ною ру­кою вмів плестіг скусні коші і знав ба­га­то пісень та оповідань про да­лекі краї, то гро­ма­да прий­ня­ла йо­го р свої чле­ни, жи­ви­ла йо­го і зо­дя­га­ла за чер­гою, за­гально люб­ля­чи і по­ва­жа­ючи йо­го за ра­ни, по­не­сені в війні з наїзни­ком, і за йо­го чес­ний,ве­се­лий ха­рак­тер. Отой-то Митько те­пер вий­шов свідчи­ти протії бо­яри­на.

- Скажи нам, Во­яче Митьку,- по­чав пи­та­ти йо­го За­хар,- ти знаєш сього бо­яри­на, про­ти кот­ро­го хо­чеш свідчи­ти?

- Знаю,- відповів твер­дим го­ло­сом Митько.- В йо­го дру­жині я слу­жив і був у битві над Кал­кою.

- Яке ж свідоцт­во хо­чеш ти зло­жи­ти про­ти нього?

- Мовчи, підлий ра­бе! - скрик­нув, побліднівши, бо­ярин.- Мов­чи, а то тут бу­де й ко­нець твоєму нуж­ден­но­му жит­тю!

- Боярине, я те­пер не раб твій, але вільний гро­ма­дя­нин, і тільки моя гро­ма­да мо­же веліти мені мов­ча­ти. Я досі мов­чав, але те­пер мені ве­лять го­во­ри­ти. Чес­на гро­ма­до! Свідо­ц­т­во моє про­ти бо­яри­на Ту­га­ра Вов­ка ве­ли­ке і страш­не: він зра…

- Мовчав досі, то мов­чи й далі! - рев­нув бо­ярин, блис­нув топір, і Митько Во­як з роз­лу­па­ною го­ло­вою, ок­ро­вав­ле­ний упав до­до­лу.

Охнула гро­ма­да і зірва­ла­ся на но­ги. Страш­ний крик за­лу­н­ав дов­ко­ла:

- Смерть йо­му! Смерть! Він зганьбив святість су­ду! На раді за­бив му­жа на­шо­го!

- Смерди по­гані! - скрик­нув до них бо­ярин.- Не бо­юсь вас! От так бу­де кож­до­му, хто по­ва­житься торк­ну­ти ме­не чи ру­кою, чи сло­вом. Гей, мої вірні слу­ги, сю­ди, до ме­не!

Лучники і топірни­ки, хоч самі бліді й трем­тючі, обсту­пи­ли­ бо­яри­на. Грізний, чер­во­ний з лю­тості, сто­яв він по­се­ред них з кро­ва­вим то­по­ром у руці. На знак Захара гро­ма­да втих­ла.

- Боярине,- ска­зав За­хар,- ти смер­тельно про­ви­нивсь про­ти бо­га і гро­ма­ди. Ти на суді за­бив свідка, на­шо­го гро­мадянина. Що він хотів про­ти те­бе свідчи­ти, ми не дізна­лися і не хо­че­мо зна­ти,- не­хай твоя совість су­дить те­бе. Але своїм убійством ти приз­нав­ся до ви­ни і по­пов­нив но­ву ви­ну. Гро­ма­да не мо­же те­бе терпіти на своїй землі. Відда­лися з-між нас! За три дні віднині прий­дуть наші лю­ди, щоб роз­ва­ли­ти твій дім і заг­ла­ди­ти навіть слід тво­го бут­тя у нас.

- Нехай при­хо­дять! - крик­нув лю­то бо­ярин.- По­ба­чи­мо, хто чий слід заг­ла­дить. Я плюю на ваш суд! Рад по­ба­чи­ти то­го, хто прис­ту­пить до мо­го до­му! Ану, мої слу­ги, ходімо з сього по­га­но­го збо­ру!

Боярин відда­лив­ся зі своїми слу­га­ми. Дов­гий час сто­яла мов­чан­ка в зборі.

Молодці ви­нес­ли кро­ва­ве тіло Митька Во­яка.

- Чесна гро­ма­до,- ска­зав За­хар,- чи во­ля ва­ша пос­ту­пи­ти з бо­яри­ном Ту­га­ром Вовком так, як батьки наші веліли пос­ту­па­ти з та­ки­ми людьми?

- Так, так! - за­гу­ла гро­ма­да.

- Кого ж ви­би­раєте до спов­нен­ня гро­мадської волі? Виб­рано де­сять мо­лодців, між ни­ми й Мак­си­ма Бер­ку­та. Важ­ко бу­ло Мак­си­мові прий­ма­ти сей вибір. Хоч і як не­на­вис­ний був йо­му бо­ярин, але все-та­ки він був віт-цем тої, кот­ра мов ча­ром опа­ну­ва­ла йо­го сер­це і йо­го мислі, за кот­ру він віддав би був жит­тя. А те­пер, о го­ре, і во­на бу­ла за­суд­же­на, без­вин­но, за батько­ву про­ви­ну. Але про­те Максим не від­пи­рав­ся від ви­бо­ру. Хоч і як тяж­ке для ньо­го бу­ло зав­дан­ня спов­ни­ти гро­мадський за­суд, усе-та­ки він у гли­бині сво­го сер­ця ра­ду­вав­ся ним: ад­же ж при тій на­годі він по­ба­чить її! А мо­же, йо­му удасться як-не­будь потіши­ти її, зла­го­ди­ти хоть своєю щирістю ост­рий за­суд гро­ма­ди!..

А тим ча­сом ра­да гро­мадська йшла далі своєю чер­гою. Прик­ли­ка­но післанців від сто­ронських гро­мад, щоб і з ни­ми на­ра­ди­тись над тим, як бо­ро­ни­ти­ся про­ти на­па­ду мон­голів.

- Зруйновані ми,- го­во­рив післа­нець підгірських гро­мад.- Се­ла наші по­па­лені, ху­до­би зра­бо­вані, мо­лодіж ви-гиб­ла. Ши­ро­кою рікою роз­ли­ли­ся по­жежі і зни­щен­ня по Підгір'ю. Князь не дав нам ніякої обо­ро­ни, а бо­яри, що тис­ли нас в ча­си спо­кою, зра­ди­ли нас у пот­ребі.

Післанці з Кор­чи­на й Тус­та­ня го­во­ри­ли:

- Нам гро­зить за­ли­ва. По­ниж­че Си­невідська на рівнині біліють вже шат­ра мон­голів. Іде їх си­ла незлічи­ма, і ми й ду­ма­ти не мо­же­мо про бо­ротьбу й опір, але за­би­раємо все і втікаємо в ліси та в го­ри. Бо­яри наші за­ча­ли бу­ли ро­би­ти засіки на шля­ху, але якось ва­гу­ються. Шеп­чуть лю­ди, що хо­тять зап­ро­да­ти шля­хи наші мон­го­лам.

Післанці з інших вер­хо­винських гро­мад го­во­ри­ли:

- У нас уро­жаї лихі, а те­пер з долів набігло до нас ба­га­то на­ро­ду. Пе­ред­но­ви­нок тяж­кий. Ря­туй­те нас і на­ших го­стей, по­можіть пе­ре­бу­ти чор­ну го­ди­ну!

Післанці з уг­ро-руських гро­мад ска­за­ли:

- Чули ми, що мон­гольська за­ли­ва йде в угорську країну. На бо­га і богів батьків на­ших взи­ваємо вас, сусіди і брат­тя: спиніть то­ту страш­ну хма­ру, не до­пустіть її зва­ли­ти­ся в на­шу країну! Ваші се­ла - твер­дині; кож­да ска­ла, кож­да де­бра ва­ша ста­не за ти­ся­чу во­яків. А ско­ро раз во­ни пере­ва­ля­ться че­рез го­ри, то вже там ніяка си­ла не спи­нить їх, і всі ми по­гиб­не­мо мар­но. Ми го­тові да­ти вам поміч, якої за­жа­даєте,- і хлібом, і людьми, тільки не опус­кай­те рук, не тра­тьте надії, ста­вай­те до бою з по­га­ним наїзни­ком!

Тоді За­хар Бер­кут ска­зав:

- Чесна гро­ма­до, і ви, чесні пос­ли сусідські! Всі ми тут чу­ли, яка страш­на хма­ра йде на на­шу країну. Воєнні си­ли ви­ступали про­ти них і по­гиб­ли. Си­ла їх ве­ли­ка, а не­щасні по­ряд­ки на на­ших до­лах доз­во­ли­ли їм зай­ти аж у сер­це на­шого краю, пе­ред поріг на­шої ха­ти. Князі й бо­яри потра­тили­ го­ло­ви або зрад­жу­ють край свій оче­ви­дяч­ки. Що нам тут зро­би­ти? Як нам бо­ро­ни­ти­ся? Я ду­мав би, що нам по­за гра­ниці на­шої Ту­хольщи­ни уда­ва­ти­ся не мож­на. Шлях наш при вашій по­мочі, чесні загірні гро­ма­дя­ни, ми чень обо­ро­ни­мо. Але інших шляхів ми обо­ро­ни­ти не можем­о. Се бу­де ва­ше діло, чесні тус­танські гро­ма­дя­ни, а ко­ли б нам уда­ло­ся на­ше діло, то ми й вам ра­до піде­мо до­помагати.

На те ска­за­ли тус­танські післанці:

- Знаємо ми, батьку За­ха­ре, що вам ніяк іти нас бо­ро­ни­ти і ще в тій тяжкій го­дині тре­ба, щоб кож­дий по­пе­ред усього за се­бе сто­яв. Але зваж­те ли­ше, що наші гро­ма­ди не такі щас­ливі, як ва­ша, що бо­яри заб­ра­ли нас у ру­ки і во­ни дер­жать сто­ро­жу над засіка­ми й про­хо­да­ми. А як во­ни схо­тять ви­да­ти їх мон­го­лам, то що ж ми по­ра­ди­мо? Лиш од­но­го ми надіємось, і се мо­же ще спас­ти нас: що мон­го­ли не підуть на ваш шлях і що в такім разі ви, за­без­пе­чив­ши свій шлях вар­тою, бу­де­те мог­ли ру­ши­ти нам на поміч.

- Ей, гро­ма­дя­ни, гро­ма­дя­ни,- су­мо­ви­то, але і з до­ко­ром ска­зав За­хар,- і си­ла, ба­читься, у вас у ру­ках, і ро­зум у го­лов­ах, як у мужів, а бесіда ва­ша ди­ти­ня­ча!

Покладаєте надію на «мо­же» та на «хто знає». Ад­же ж, сьо­го будьте певні, що ско­ро нам не гро­зи­ти­ме не­без­пе­ка, то ми всею гро­ма­дою прий­де­мо вам на поміч. Але по­пе­ред усього вам на­ле­жа­лось би за­без­пе­чи­ти се­бе про­ти ва­ших влас­них во­рогів - бо­яр. До­ки в їх ру­ках засіки і про­хо­ди, до­ти ви й дих­ну­ти без­печ­но не мо­же­те. Кож­дої хвилі сей пре­хитрий рід мо­же про­да­ти вас. По­ра вам не дріма­ти, але вда­ри­ти в дзво­ни і гро­ма­да­ми пос­ки­да­ти з се­бе ті пу­та, в які об­пу­та­ла вас бо­ярська не­ситість і кня­жа сва­во­ля. По­ки сього не бу­де, по­ти й ми не змо­же­мо до­по­мог­ти вам.

Сумно по­хи­ли­ли го­ло­ви тус­танські післанці на ті Захар­ові сло­ва.

- Ей, батьку За­ха­ре,- ска­за­ли во­ни,- знаєш ти на­ших гро­мадян, а го­во­риш, не­мов­би зовсім не знав їх. Зла­ма­на у них дав­ня відва­га, при­топ­та­на їх во­ля. За твою ра­ду дя­куємо тобі і пе­ре­да­мо її на­шим гро­ма­дам, але чи підуть во­ни за нею?.. Ей, ко­би ти був між ни­ми і сказав їм своє сло­во!

- Невже ж та­ки, чесні сусіди, моє сло­во у ва­ших гро­ма­дян мо­же ма­ти більшу ва­гу, ніж їх влас­на пот­ре­ба, ніж їх влас­ний ро­зум? Ні! Ко­ли б так бу­ло, то нічо­го вже й моє сло­во вам не по­мо­же, то вже про­па­ли наші гро­ма­ди, про­па­ла на­ша Русь.

Сонце геть-геть уже схи­ли­ло­ся з по­луд­ня, ко­ли тухо­ль­сь­к­а гро­ма­да по скінченій раді вер­та­ла до се­ла. Без радісних співів і вик­риків, сум­но, по­ва­гом ішли старі й мо­лоді, повні важ­ких дум. Що то при­не­суть їм бу­дущі дні?

Післанці сто­ронських гро­мад, підне­сені на дусі й заохоч­ені, по­роз­хо­ди­ли­ся.

Тільки коп­не зна­ме­но, знак си­ли і зго­ди гро­мадської, по­вівало ви­со­ко і ве­се­ло в повітрі, і вес­ня­не не­бо ясніло пре­чистим бла­ки­том, не­мов не ба­ча­чи зем­ної жур­би та три­вог­и.

ІV

Широкою рікою пли­ли по Русі по­жежі, руїна та смерть. Стра­шен­на мон­гольська ор­да з да­ле­кої сте­по­вої Азії на­летіла на на­шу країну, щоб на довгі віки в самім ко­рені підтятії її си­лу, роз­би­ти її на­род­не жит­тя. Най­перші міста - Ки­їв, Канів, Пе­ре­яс­лав - упа­ли і бу­ли зруй­но­вані до осно­в­и; їх слідом пішли ти­сячі сіл і мен­ших го­родів. Страш­ний на­чальник мон­гольський Ба­ту-хан, проз­ва­ний Ба­тиєм, ішов на чолі своєї сто­ти­сяч­ної ор­ди, же­ну­чи пе­ред со­бою вчет­ве­ро стільки вся­ких по­ло­ня­ників, що му­си­ли би­ти­ся за нього в пер­ших ря­дах,- ішов поз­довж руської землі, роз­пус­ка­ючи ши­ро­ко свої за­го­ни і бро­дя­чи по коліна в крові. Про який-будь опір на рівнім полі ніщо бу­ло й ду­ма­ти, тим більше, що Русь бу­ла роз'єдна­на і роз­дер­та внутрішніми ме­жи­усо­би­ця­ми.

Декуди ста­ва­ли опо­ром міща­ни в своїх му­рах, і неприв­ичні до ве­ден­ня пра­вильної об­ло­ги мон­го­ли му­си­ли не раз тра­ти­ти ба­га­то ча­су, до­бу­ва­ючи брам і мурів то­по­ра­ми. Але слабі твер­дині па­да­ли більше че­рез зра­ду і підкупст­во, ніж си­лою по­бо­рені. Ціль по­хо­ду страш­ної ор­ди бу­ли Уг­ри, ба­га­та країна, за­се­ле­на племен­ем, спорідне­ним з мон­го­ла­ми, від кот­ро­го ве­ли­кий Чін­гісхан мон­гольський до­ма­гав­ся, щоб йо­му підда­ло­ся. Уг­ри не хотіли підда­ти­ся, і стра­шен­ний похід мон­гольської ор­ди мав їм по­ка­за­ти месть ве­ли­ко­го Чінгісха­на. З трьох боків ра­зом, після пла­ну Ба­тия, ма­ла впас­ти ор­да до Угор­щини: зі схо­ду в зем­лю Се­ми­го­родську, з за­хо­ду з землі Мо­равської і з півночі че­рез Карпати. В тій цілі ор­да поділи­ла­ся на три часті: од­на, під про­во­дом Кай­да­на, пішла бес­са­рабськи­ми сте­па­ми в Во­ло­щи­ну, дру­га, під про­во­дом Пе­ти, відділи­ла­ся від го­ловної ор­ди в землі Во­линській і по­пе­рек Чер­во­ної Русі, че­рез Плі­снесько, зма­га­ла до верхів'я ріки Дністра, щоб пе­рей­ти її вбрід, а далі роз­ли­ла­ся по Підгір'ю, шу­ка­ючи про­ходів че­рез Кар­па­ти. Взяті до не­волі місцеві лю­ди, а та­кож де­які бо­яри-зрад­ни­ки про­ва­ди­ли мон­голів горі рікою Стриєм на ту­хольський шлях, і вже, як го­во­ри­ли кор­чинські післанці, їх шат­ра біліли­ся на рівнині по­ниж­че Си­невідська.

Вечоріло. Густі су­мер­ки ля­га­ли на Підгір'я. Лісисті ту­хо­льські го­ри за­ди­ми­ли­ся, мов незлічимі вул­ка­ни, го­товля­чись ви­бу­ха­ти. Стрий шумів по кам'яних бро­дах і пінив­ся по зак­ру­ти­нах. Не­бо пок­ри­ва­лось зо­ря­ми. Але й на землі, на ши­рокій надст­рий­ській рівнині, по­ча­ли розблиск­ува­тись якісь світи­ла, зра­зу де-де, рідко, мов несміло, далі чи­м­раз густіше, сильніше,- по­ки врешті ціла рівни­на, як да­ле­ко око за­сяг­не, не пок­ри­ла­ся ни­ми, не роз­жеврілася кро­ва­вим об­лис­ком.

Мов мо­ре, по­ру­ше­не лег­ким вітром, так мер­котів той об­лиск над до­ли­ною, то живіше па­лах­ко­тя­чи, то мов роз­пли­в­аючись у темніючім прос­торі. Се па­ла­ли нічні ог­нища в та­борі мон­голів.

Але ген-ген у віддалі, де кінчи­лось те мер­ко­тя­че мо­ре, па­ла­ли інші світи­ла, страшні, ши­рокі, бу­ха­ючи ог­ня­ною за­гравою: се горіли око­личні се­ла і сло­бо­ди, ок­ру­жа­ючи ши­рокою ог­нен­ною пас­му­гою мон­гольський табір. Там бушу­в­али за­го­ни мон­голів, ра­бу­ючи та мор­ду­ючи лю­дей, за­би­ра­ючи в не­во­лю та ни­ща­чи до ос­но­ви все, чо­го не мож­на бу­ло заб­ра­ти.

Смерком уже їха­ло вузьким плаєм по­верх си­невідських гір двоє лю­да на не­ве­лич­ких, та креп­ких гірських ко­ни­ках. Один із їздців, муж­чи­на вже в літах, був у ри­царськім строю, у зброї, з ме­чем і то­по­ром, з шо­ло­мом на го­лові і з спи­сом, прип'ятим до кінсько­го сідла. З-під шо­ло­ма спли­вало дов­ге і гус­те, сивіюче вже во­лос­ся на йо­го плечі. На­віть густі су­мо­ро­ки, що хма­рою ле­жа­ли на го­рах і вели­че­з­ни­ми клу­ба­ми ко­ти­ли­ся з ярів і дебрів чим­раз ви­ще на вер­хи, не мог­ли на йо­го лиці зак­ри­ти ви­ра­зу глибок­ого нев­до­во­лен­ня, гніву і якоїсь сліпої зав­зя­тості, що щох­вилі ро­з­ли­вав­ся по ньому то їдким, прик­рим сміхом, то по­ну­рою хма­рою,- не­мов щось шар­па­ло йо­го сус­та­ви не­спо­ді­ваними су­до­рож­ни­ми ру­ха­ми і да­ва­ло­ся взна­ки йо­го гар­но­му ко­неві.

Другий їздець - то бу­ла мо­ло­да, гар­на дівчи­на, одіта в по­лотняну, шов­ко­ви­ми нит­ка­ми пе­ре­ти­ка­ну оде­жу, з невел­ичким боб­ро­вим ков­па­ком на го­лові, що не міг вмісти­ти в собі її ба­га­то­го, буй­но­го зо­ло­тис­то-жов­то­го во­лос­ся. Че­рез плечі у неї пе­ревіше­ний був лук з ту­ро­во­го ро­га і са­гай­дак зо стріла­ми, її чорні палкі очі ластівка­ми літа­ли дов­ко­ла, лю­бу­ючись рівни­ми, хви­ляс­ти­ми кон­ту­ра­ми вер­хо­ви­ни і тем­но-зе­ле­ни­ми си­ти­ми бар­ва­ми лісів та по­ло­нин.

- Що за гар­на країна, та­точ­ку! - скрик­ну­ла во­на дзвінким, срібним го­ло­сом, ко­ли коні їх на хвильку зу­пи­ни­ли­ся на крутім пригірку, че­рез який во­ни з тру­дом про­би­ра­ли­ся, щоб пе­ред цілко­ви­тим смер­ком доїха­ти до цілі.- Що за чу­дово гар­на країна! - пов­то­ри­ла во­на вже тихішим, ніж­ні­шим го­ло­сом, ози­ра­ючись по­зад се­бе і то­ну­чи пог­ля­дом у незг­ли­би­мо тем­них зво­рах.

- А що за по­га­ний на­род жи­ве в тій країні! - гнівно відрі­зав їздець.

- Ні, та­точ­ку, сього не ка­жи! - ска­за­ла во­на сміло, але за­раз же якось зміша­лась і, знач­но по­ни­зив­ши го­лос, до­да­ла по хвилі: - Я не знаю, але на­род ту­тешній мені сподобався...

- О, я знаю, що він тобі спо­до­бав­ся! - скрик­нув з до­ко­ром їздець.- А рад­ше, що спо­до­бав­ся тобі один із то­го на­ро­ду - той прок­ля­тий Бер­кут! О, я знаю, що ти го­то­ва батька сво­го по­ки­ну­ти для нього, що ти пе­рес­та­ла вже лю­би­ти бать­ка для нього! Та що діяти - та­ка вже діво­ча вда­ча! А тільки я ка­жу тобі, дівчи­но: не вір то­му по­вер­хо­во­му блис­кові! Не вір га­дюці, хоч ко­ра­ло­ви­ми бар­ва­ми міниться!

- Але ж, та­точ­ку, що за дум­ки ши­ба­ють по твоїй го­лові! І яки­ми прик­ри­ми сло­ва­ми ти до­ко­ряєш мені! Я приз­на­ла­ся тобі, що люб­лю Мак­си­ма, і при­ся­га­ла пе­ред сон­цем, що бу­ду йо­го. Але я ще не йо­го, я ще твоя. А хоч і йо­го бу­ду, то не пе­рес­та­ну лю­би­ти те­бе, та­точ­ку, ніко­ли, ніко­ли!

- Але ж, дур­на дівчи­но, ти не бу­деш йо­го про се ніщо й ду­ма­ти! Хіба ти за­бу­ла, що ти бо­ярська доч­ка, а він смерд, вівчар?…

- Ні, та­точ­ку, не го­во­ри сього! Він та­кий ри­цар, як і інші ри­царі,- ні, він ліпший, сміліший і чесніший від усіх тих бо­ярчуків, яких я ба­чи­ла досі. Впрочім, та­точ­ку, дар­ма вже відмов­ля­ти - я при­сяг­ла.

- Що зна­чить при­ся­га дур­ної, осліпле­ної дівчи­ни?

- Ні, та­точ­ку, я не дур­на і не осліпле­на! Не в по­риві ди­кої прист­расті, не без ва­го­ван­ня й ду­ман­ня я зро­би­ла се. На­віть не без ви­щої волі, та­точ­ку!

Остатні сло­ва ска­за­ла во­на якимсь приг­лу­ше­ним, таєм­ни­чим го­ло­сом.

Боярин ціка­во обер­нув­ся до неї:

- Ну, а се що знов? Яка ви­ща во­ля спо­ну­ка­ла те­бе до та­ког­о бе­зумст­ва?

- Слухай, та­точ­ку,- го­во­ри­ла дівчи­на, обер­та­ючись до ньо­го та звільня­ючи в їзді.- Вночі пе­ред тим днем, ко­ли ми ма­ли ру­ша­ти на мед­ведів, по­ка­за­лась мені в сні моя ма­ти. Та­ка бу­ла, якою ти опи­су­вав мені її: в білій одежі, з роз­пу­ще­ним во­лос­сям, але з ли­цем рум'яним і яс­ним, мов сон­це, з радістю на ус­тах і з усміхом та безмірною лю­бов'ю в яс­них очах. Во­на прис­ту­пи­ла до ме­не з розп­рос­тер­ти­ми ру­ка­ми і об­ня­ла ме­не, сильно при­тис­ка­ючи до гру­дей.

«Мамо!» - ска­за­ла я і більше не мог­ла нічо­го ска­за­ти з ра­дості та роз­коші, що на­пов­ня­ла цілу мою істо­ту.

«Мирославо, ди­тя моє єди­не,- го­во­ри­ла во­на лагідним, м'яким го­ло­сом, що й досі трем­тить мені в серці,- слу­хай, що я тобі ска­жу. Ве­ли­ка для те­бе хви­ля збли­жається, до­ню! Сер­це твоє про­бу­диться і за­го­во­рить. Слу­хай сво­го се­р­ця, до­ню, і йди за йо­го го­ло­сом!»

«Так, ма­мо!» - ска­за­ла я, трем­тя­чи з якоїсь нес­ка­зан­ної ра­дості.

«Благословлю ж твоє сер­це!» - І ска­зав­ши се, во­на розвія­лася за­па­ху­щим ле­го­том, а я про­ки­ну­лась. І сер­це моє справді за­го­во­ри­ло, та­точ­ку, і я пішла за йо­го го­ло­сом. На мені бла­гос­ло­венст­во ма­ми!

- Але ж, дур­на дівчи­но, се був сон! Про що ти вдень ду­мал­а, те вночі й прис­ни­лось тобі! А втім,- до­дав бо­ярин по не­довгій хвилі,- а втім, ти вже й не по­ба­чиш йо­го ніко­ли!

- Не по­ба­чу? - скрик­ну­ла жи­во Ми­рос­ла­ва.- Чо­му не по­бач­у? Хіба він умер?

- Хоч би й сто літ жив, то та­ки не по­ба­чиш йо­го, бо ми ми не вер­не­мось уже більше в ті прок­ляті сто­ро­ни.

- Не вер­не­мось? А се для чо­го?

- Для то­го,- ска­зав бо­ярин з си­лу­ва­ним су­по­коєм,- що ті твої добрі лю­ди, а по­пе­ред усіх той ста­рий чорт, батько тво­го уко­ха­но­го Мак­си­ма, ух­ва­ли­ли на своїй раді виг­на­ти нас із сво­го се­ла, роз­ва­ли­ти наш дім і зрівня­ти йо­го з зем­лею! Але постійте ви, ха­мо­ве плем'я, пізнаєте ви, з ким маєте діло! Ту­гар Вовк - се не ту­хольський вовк, він і ту­хольськ­им мед­ве­дям зуміє по­ка­за­ти зу­би!

Болюче тьохну­ло в серці Ми­рос­ла­ви, ко­ли по­чу­ла ті сло­ва.

- Вигнали нас, та­точ­ку? І за що ж нас виг­на­ли? Пев­но, за то­го лісни­чо­го, що ти ка­зав так не­ми­ло­серд­но би­ти, хоч я з слізьми бла­га­ла те­бе пус­ти­ти йо­го на во­лю?

- Як ти все те тя­миш! - підхо­пив злісно Ту­гар, хоч у серці гли­бо­ко вко­ло­ло йо­го те скар­жен­ня з уст доньки.- О, я знаю, що ко­ли б ти бу­ла на тій раді, то й ти бу­ла б ста­ла за ни­ми про­тив сво­го батька! Що ж діяти,- батько ста­рий, по­нурий, не вміє блис­ка­ти очи­ма, ані зітха­ти, а тобі хо­четься не та­ко­го то­ва­ри­ша! І що з то­го, що батько отеє пе­ред ча­сом по­сивів, ста­ра­ючись за­без­пе­чи­ти твою до­лю, а той но­вий, миліший, мо­лод­ший то­ва­риш, мо­же, десь те­пер зі своїми ту­хольця­ми руй­нує на­шу ха­ту, ос­татнє й оди­но­ке на­ше прис­та­но­ви­ще на світі!

Мирослава не ви­терпіла тих їдких до­корів,- га­рячі сльо­зи бриз­ну­ли з її очей.

- Ні, се ти, ти не лю­биш ме­не,- ска­за­ла во­на, заливаю­чи­ся­ слізьми,- і я не знаю, що відвер­ну­ло твоє сер­це від ме­не! Я ж не да­ла тобі ніякої при­чи­ни! Сам ти вчив і наказ­ував мені жи­ти по правді і го­во­ри­ти прав­ду! Нев­же ж те­пер на­раз прав­да так ду­же оп­ро­тивіла тобі?

Боярин мов­чав, по­хи­лив­ши го­ло­ву. Во­ни збли­жа­ли­ся вже до вер­ха го­ри і їха­ли вузькою до­ро­гою поміж висо­ки­ми­ бу­ка­ми, що зовсім зас­ло­ню­ва­ли пе­ред ни­ми не­бо. Коні, здані на влас­ну во­лю, самі шу­ка­ли собі стеж­ки се­ред су­ті­нків і, зчас­та фор­ка­ючи, тю­па­ли звільна по по­хилій ка­ме­нистій до­розі під го­ру.

- Куди ж ми їде­мо, ко­ли нас виг­на­но з Ту­хольщини? - спи­та­ла на­раз Ми­рос­ла­ва, оти­ра­ючи ру­ка­вом сльози і під­водячи до­го­ри го­ло­ву.

- В світ за очі,- відка­зав батько.

- Ти ж ка­зав, що їде­мо до од­но­го бо­яри­на в гос­ти­ну.

- Правда оп­ро­тивіла мені: я ска­зав неп­рав­ду.

- То ку­ди ж їде­мо?

- Куди са­ма хо­чеш. Мені все од­но. Мо­же, їха­ти до Га­ли­ча, до кня­зя, кот­ро­му я нап­рик­рив­ся і кот­рий рад був ме­не по­з­бу­ти­ся? О, хит­ра се шту­ка, той князь!

Використати си­лу чо­ловіка, вис­са­ти йо­го, мов спілу виш­ню, а кістку ки­ну­ти геть - на те він як­раз. І який рад був він, ко­ли я поп­ро­сив у нього да­ро­виз­ни землі в Тухоль­щині! «Іди,- ска­зав мені,- не­хай ли­шень тут не ба­чу те­бе! Йди і уг­ри­зай­ся з ти­ми смер­да­ми за нуж­денну ме­жу, лиш сю­ди не вер­тай!» Ну, що, мо­же, їха­ти най до нього жа­лу­ва­ти­ся на ту­хольців, про­си­ти нап­ро­ти них кня­жої по­мочі?..

- Ні, та­точ­ку! - го­во­ри­ла Ми­рос­ла­ва.- Княжа поміч зло­го не нап­ра­вить, а тільки ще дуж­че погіршить.

- А ви­диш,- ска­зав бо­ярин, не­ба­га­то зва­жа­ючи на ос­татні сло­ва доньки.- Ну, а мо­же, вер­та­ти нам до Тухлі, до тих прок­ля­тих хлопів, до то­го чор­та Бер­ку­та, і про­си­ти у них лас­ки, підда­ти­ся їх карі, зрек­ти­ся сво­го бо­ярст­ва і бла­га­ти їх, щоб нас прий­ня­ли до своєї гро­ма­ди, як рівні рівних, і жи­ти з ни­ми так, як во­ни,- з вівця­ми вкупі, між вівсом і гноєм?

Постава Ми­рос­ла­ви не­замітно, ми­мо­волі прос­ту­ва­ла­ся, ли­це її про­яс­ню­ва­лось при тих сло­вах.

- А як га­даєш, та­точ­ку, чи во­ни прий­ми­ли б нас? - спи­та­л­а во­на жи­во.

- Хто знає! - ска­зав гризько бо­ярин.- Се ще як­би лас­каві бу­ли їх хамські ве­ли­чест­ва й їх над­ве­ли­чест­во За­хар Бер­кут!

- Таточку, а чо­му ж нам не спро­бу­ва­ти сього? Ту-хольці не люб­лять неп­рав­ди; во­ни хоч і за­су­ди­ли нас, то, мо­же, по свой­ому пра­ву. А мо­же… мо­же, й ти, та­точ­ку, де­чим… своїм ост­рим пос­ту­по­ван­ням при­чи­нив­ся до то­го? А ко­ли б лагідно, по-людськи з ни­ми…

- Ах, бо­же, се що та­ке? - скрик­ну­ла на­раз Ми­рос­ла­ва, пе­ре­ри­ва­ючи свої по­пе­редні мірку­ван­ня. Во­ни ста­ну­ли са­ме на верш­ку го­ри, і пе­ред ни­ми, мов си­лою чарів, розкину­ла­ся ­ши­ро­ка стрий­ська до­ли­на, за­ли­та мо­рем по­жеж і ог­нищ. Не­бо жевріло кро­за­вим відблис­ком. Не­мов з пек­ла, нес­ли­ся з до­ли­ни дивні го­ло­си, іржан­ня ко­ней, брязкіт зброї, пе­рек­ли­ки вар­то­вих, гомін си­дя­чих при ог­нищах чор­них, кос­ма­тих лю­дей, а геть-геть да­ле­ко роздир­аючі сер­це зой­ки мор­до­ва­них старців, жінок і дітей, в'яза­них і ве­де­них у не­во­лю муж­чин, рик ско­ти­ни і хрускіт бу­динків, що, пе­ре­па­лені, ва­ли­ли­ся до­до­лу, а по тім велич­езні во­до­па­ди іс­кор, мов рої зо­ло­тис­тих ко­мах, зби­ва­ли­ся під не­бо. В кро­ва­вім розб­лис­ку огнів видніли­ся тут же, в до­лині над рі­кою, довгі, без­ко­неч­но довгі ря­ди чотиригр­анних шатрів, пе­реділені від се­бе ши­ро­ки­ми відсту­па­ми. Лю­ди, мов му­раш­ки, сну­ва­ли поміж шат­ра­ми і громадилися ­ко­ло ог­нищ. Ми­рос­ла­ва ста­ла на той вид мов ос­товпіла, не мо­жу­чи віді­р­ва­ти від нього очей. Навіть ста­рий, по­ну­рий бо­ярин не міг ру­ши­ти­ся з місця, по­то­па­ючи очи­ма в тім лячнім кро­вавім морі, лов­ля­чи но­сом за­пах гірко­го ди­му і крові, вслу­ху­ючись у зміша­ний гамір, у зой­ки, стог­нан­ня та радісні ок­ри­ки побіди.

Навіть коні під на­ши­ми їздця­ми по­ча­ли тремтіти всім тілом, стриг­ти ву­ха­ми і фор­ка­ти ніздря­ми, не­мов ля­ка­ли­ся йти дальше.

- Тату, про бо­га свя­то­го, се що та­ке? - скрик­ну­ла Мирос­лава.

- Наші со­юз­ни­ки,- ска­зав по­ну­ро Ту­гар Вовк.

- Ах, се му­сять бу­ти мон­го­ли, про кот­рих прихід го­во­рив на­род з та­кою три­во­гою?

- Так, се во­ни!

- Нищителі руської землі!

- Наші со­юз­ни­ки про­ти тих прок­ля­тих смердів і їх гро­мадівства.

- Тату, се за­ги­бель на­ша! Як не ста­не хлопів, то хто бу­де кор­ми­ти бо­яр?

- Не бійся, не вро­ди­лась іще та бу­ря, що зду­жа­ла б до ко­реня зни­щи­ти те підле насіння!

- Але ж, та­точ­ку, мон­го­ли не ща­дять ні ха­ти, ні дво­ру, ні князівської па­ла­ти!

Сам же ти не раз оповідав, як во­ни по­ду­ши­ли князів під дош­ка­ми.

- І се доб­ре! Не­хай їх ду­шать, тих хит­рих круків! Але бо­я­ри­на не за­ду­ши­ли ніяко­го. Ще раз ка­жу тобі: се наші со­ю­з­ники!

- Але ж, та­точ­ку, ти хотів би вхо­ди­ти в со­юз із ти­ми ди­кун­ами, обаг­ре­ни­ми кров'ю на­шо­го на­ро­ду?

- Що ме­не се об­хо­дить, хто во­ни і які во­ни? Крім них, ми не маємо ви­хо­ду. А не­хай во­ни собі бу­дуть і самі злі ду­хи, щоб тільки по­мог­ли мені!

Мирослава, вся бліда, три­вож­ни­ми очи­ма гляділа на сво­го батька. Кро­ва­вий відблиск огнів, що освічу­вав око­ли­цю, ро­бив йо­го ли­це страш­ним і ди­ким і мер­котів на йо­го шо­ло­мі, не­мов об­ви­вав те ли­це кро­ва­вим вінцем. Во­ни обоє позліза­ли з ко­ней і, сто­ячи на гострім гре­бені го­ри, гля­ді­ли од­не на од­но­го.

- Який ти страш­ний, та­точ­ку,- про­ше­потіла Ми­рос­ла­ва.- Я не пізнаю те­бе!

- Говори сміло, го­во­ри, до­неч­ко! - ска­зав з якимсь ди­ким насміхом батько.- Я знаю, що ти хотіла ска­за­ти! Ти хотіла ска­за­ти: «Я не мо­жу дальше йти з то­бою, я по­ки­ну те­бе, зрад­ни­ка вітчиз­ни, а вер­ну­ся до сво­го ми­ло­го, до сво­го ві­р­но­го Беркута!» Ска­жи, ска­жи се од­вер­то - і по­кинь ме­не. Я піду, ку­ди ве­де ме­не до­ля, і бу­ду до кінця жит­тя сво­го дба­ти про твоє доб­ро!

Їдовитий го­лос бо­яри­на став­ся при кінці якимсь м'яким, трем­тя­чим, зру­шу­ючим, так що Ми­рос­ла­ва ви­бухла голос­ним пла­чем і ки­ну­лась батькові на шию, гірко ри­да­ючи.

- Ох, та­точ­ку,- хли­па­ла во­на,- як ти рвеш моє сер­це! Чим я так тяж­ко про­ви­ни­ла­ся пе­ред то­бою? Я ж знаю, що ти лю­биш ме­не! Я… я не по­ки­ну те­бе ніко­ли! Я бу­ду твоєю служ­ни­цею, твоєю невільни­цею до ос­татнього відди­ху, лиш не йди ту­ди, не по­да­вай сво­го чес­но­го ім'я на вічну га­ньбу!

Ридаючи, во­на впа­ла батькові до ніг і обніма­ла ру­ка­ми йо­го коліна, об­ли­ва­ла слізьми йо­го ру­ки. Не ви­дер­жав Ту­гар Вовк, кап­ну­ли сльози з йо­го ста­рих очей.

Він підняв Ми­рос­ла­ву і міцно при­тис­нув її до гру­дей.

- Доню моя,- ска­зав він лагідно,- не жа­луй­ся на ме­не! Го­ре на­пов­ни­ло гіркістю моє сер­це, гнівом на­ли­ло мої ду­ми. Але я знаю, що твоє сер­це - щи­ре зо­ло­то, що ти не покин­еш ме­не в днях три­во­ги й бо­ротьби. Ад­же ж ми самі те­пер на світі, ні до ко­го нам при­хи­ли­ти­ся, ні від ко­го жда­ти по­мочі, а тільки від се­бе са­мих.

Вибору не маємо. Берімо поміч, де її знай­де­мо!

- Таточку, та­точ­ку! - го­во­ри­ла з слізьми Ми­рос­ла­ва.- Гнів про­ти ту­хольців засліпив те­бе і пхає те­бе до за­ги­белі. Не­хай і так, що ми не­щас­ливі,- а чи для то­го му­си­мо бу­ти зра­д­ни­ка­ми сво­го краю? Ні, рад­ше зги­ну­ти нам із го­ло­ду під пло­том!

- Молода ти ще до­ню, га­ря­ча, пал­ка, і не знаєш, як сма­кує го­лод, як сма­кує нуж­да. Я заз­нав їх і хо­чу обе­рег­ти те­бе від них. Не пе­реч же мені! Хо­ди, їдьмо до цілі! Що бу­де, те бу­де, долі своєї не об'їде­мо!

І він ско­чив на сво­го ко­ня і шпиг­нув йо­го ост­ро­га­ми. Да­ремно Ми­рос­ла­ва хотіла спи­ни­ти йо­го - він пог­нав униз го­рою. Ри­да­ючи, по­да­ла­ся за ним і во­на. В своїй непохитні­й ди­тячій вірі во­на все ще ду­ма­ла, що змо­же охо­ро­ни­ти батька від за­ги­белі, від віко­вис­тої ганьби - від зра­ди сво­го краю. Во­на, бідна, й не зна­ла, як гли­бо­ко її батько був уже заст­ряг у тім огиднім багні, як без­по­во­рот­но він уже впав у бе­зод­ню, так, що для нього справді не бу­ло іншо­го виход­у, як па­да­ти глиб­ше, аж до дна.

Чим дальше з'їзди­ли в до­ли­ну, тим густіше пітьма об­капувала їх, тим мен­ше мог­ли що-не­будь ба­чи­ти, крім бли­мання ог­нищ і жевріння відда­ле­них по­жеж.

Зате гомін і рик ве­ли­чез­ної юр­би ста­вав­ся чим­раз го­лоснішим, ог­лу­ша­ючим.

Дим виїдав їм очі, за­ха­пу­вав віддих у гру­дях. Бо­ярин про­стував до пер­шо­го ог­ни­ща, що па­ла­ло се­ред по­ля. Се бу­ла мон­гольська сто­ро­жа. Наб­ли­жа­ючись, во­ни ба­чи­ли п'ять лю­да в ко­жу­хах, обер­не­них во­лос­сям до­го­ри, в та­ких са­мих пе­ле­ха­тих ост­рокінчас­тих ков­па­ках, з лу­ка­ми на пле­чах і з то­по­ра­ми в ру­ках.

Аж не­да­ле­ко вар­ти Ми­рос­ла­ва дігна­ла батька й сіпну­ла йо­го за ру­кав.

- Таточку, бо­гом свя­тим мо­лю те­бе, вер­тай­мо відси.

- Куди?

- Ходімо до Тухлі!

- Ні, про­па­ло вже! Піде­мо, але не з уни­же­ною просьбою. Піде­мо в гості - і рад я по­ба­чи­ти, чи твої Бер­ку­ти посміють те­пер ви­га­ня­ти нас!

В тій хвилі мон­го­ли по­чу­ли прихід чу­жих лю­дей і з ди­ким кри­ком по­ха­па­ли за лу­ки та ок­ру­жи­ли їх.

- Хто їде? - зак­ри­ча­ли різни­ми го­ло­са­ми, то по-на­шо­му, то по-сво­му.

- Поклонник ве­ли­ко­го Чінгісха­на! - ска­зав по-монгольсь­ки Ту­гар Вовк.

Монголи ста­ли, витріщившії очі на нього.

- Ти відки, що за один, за чим при­хо­диш? - спи­тав один, оче­вид­но, на­чальник сто­рожі.

- Не твоє діло,- відповів ост­ро на мон­гольській мові бо­ярин.- Хто ве­де ва­шу си­лу?

- Внуки ве­ли­ко­го Чінгісха­на: Пе­та-бе­га­дир і Бурунда-бе­г­а­дир.

- Іди ж і ска­жи їм, що «Кал­ка-ріка по бо­лоті те­че і в Дон упа­дає». А ми на твій по­во­рот пож­де­мо ко­ло ог­ни­ща.

З рабським уша­но­ван­ням розс­ту­пи­ли­ся мон­го­ли пе­ред нез­най­омим приїжджим, що го­во­рив їх мо­вою та й ще та­ким пев­ним то­ном, до яко­го во­ни при­вик­ли від своїх ханів та бе­га­дирів. В одній хвилі на­чальник вар­ти здав своє мі­сце на дру­го­го а сам, до­пав­ши ко­ня, пог­нав до та­бо­ру, якої, мо­же, чверть милі відда­ле­но­го від вар­то­во­го вог­ни­ща.

Тугар Вовк і Ми­рос­ла­ва поз­ла­зи­ли з ко­ней, яких дех­то з вар­то­вих за­раз узя­ли, об­чис­ти­ли, на­поїли й прип'яли на му­жицькій, жи­том засіяній ниві. Приїжджі гості при­сту­пили­ до ог­ни­ща, гріючи над ним ру­ки, в які щи­пав їх вес­ня­ний нічний хо­лод. Ми­рос­ла­ва тремтіла цілим тілом, мов у ли­хо­радці, во­на бу­ла бліда і не сміла піднес­ти очей на батька. Аж те­пер, по­чув­ши з батько­вих уст мон­гольську мо­ву і по­ба­чив­ши, з якою по­шаною мон­го­ли спов­ня­ли йо­го во­лю, во­на до­га­да­ла­ся, що батько її не віднині знається з ти­ми страш­ни­ми нищи­те­ля­ми рідної землі і що прав­ди­вою му­сить бу­ти та вість, яка глу­хо шеп­та­лась при дворі кня­зя Да­ни­ла, немов­то Ту­гар Вовк у битві над Кал­кою зра­див Русь мон­го­лам, ви­явив­ши їм на­пе­ред цілий план бит­ви, уло­же­ний руськи­ми кня­зя­ми. Прав­да,- го­во­ри­ли вісті,- до­ка­зу на те пев­но­го не­ма, а то б бо­яри­нові прий­шлось по­нес­ти го­ло­ву на колод­у; бо­ярин сто­яв у битві в першім ряді і при першім замішан­ню взя­тий був до не­волі. Але див­ним ви­да­ва­лось де­ко­му йо­го швид­ке увільнен­ня без оку­пу, хоч бо­ярин бо­жився, що Мон­голії ви­пус­ти­ли йо­го, ша­ну­ючи но­го хороб­рість. Діло бу­ло тем­не, а тільки те бу­ло пев­не, що при княжім дворі всі по­ча­ли якось сто­ро­ни­ти від Ту­га­ра і сам князь не довіряв йо­му так, як довіряв давніше. Бо­ярин вкінці по­чув то­ту зміну і поп­ро­сив у кня­зя да­ро­виз­ни зем­лі в Ту­хо­ль­щині. Не до­пи­ту­ючись, для чо­го за­ду­мав бо­ярин по­ки­да­ти Га­лич і для чо­го хо­че за­ко­па­ти­ся в такій лі­систій пус­тині, та й ще з мо­ло­дою доч­кою, князь Да­ни­ло дав йо­му да­ро­виз­ну - оче­вид­но, рад був йо­го поз­бу­ти­ся. І при від'їзді з Га­ли­ча якось хо­лод­но про­ща­ли­ся всі з боярин­ом - дов­го­лі­тнім то­ва­ри­шем оруж­жя. Все те зга­да­ла те­пер в одній хвилі Ми­рос­ла­ва, і все те, що тоді ди­ву­ва­ло й гніва­ло її, ста­ло те­пер яс­не й зро­зуміле пе­ред її очи­ма. Так, зна­чи­ться, вісті й шеп­ти го­во­ри­ли прав­дуі Так, зна­читься, ба­тько її віддав­на, від де­сятьох літ, був у по­ро­зумінню з мон­го­ла­ми, був зрад­ни­ком! Мов при­дав­ле­на, мов підко­шен­а тою гад­кою, по­хи­ли­ла Ми­рос­ла­ва свою прегарн­у го­ло­ву до­до­лу. Сер­це її боліло ду­же: во­на чу­ла, як у ньому од­на за дру­гою рва­ли­ся най­сильніші й най­святіші нит­ки - нит­ки ди­тя­чої лю­бові й по­ва­жан­ня.

Якою самітною, якою круг­лою си­ро­тою чу­ла се­бе во­на те­пер на світі, хоч тут же ко­ло неї сидів її батько! Якою не­щасною чу­ла во­на се­бе те­пер, хоч батько не­дав­но ще за­пев­ню­вав її, що все ро­бить для її щас­тя!

Але й бо­ярин сидів те­пер який­сь не­ве­се­лий: йо­го рішу­че сер­це тис­ли, оче­вид­но, якісь важкі ду­ми. Не зна­ти, про що ду­мав він, але йо­го очі гляділи, не зми­га­ючи, в по­лум'я ог­нища, сліди­ли уваж­но за тим, як до­го­ра­ли чер­воні, мов роз­жа­ре­не залізо, поліна, як тріска­ли в огні, зли­зу­вані по­лум'ям. Чи се бу­ло спокійне ду­ман­ня чо­ловіка, що дійшов до своєї ме­ти, чи, мо­же, яке три­вож­не про­чут­тя бу­ду­щи­ни хо­лод­ною ру­кою вхо­пи­ло йо­го за сер­це і пе­чать мов­чан­ня по­ло­жи­ло на йо­го ус­тах? Тільки ж і він, ста­рий роз­важ­ний чо­ловік, уни­кав пог­ля­ду Мирослави, ли­ше глядів і глядів у ог­ни­ще на ми­го­тячі іскри та по­пеліючі поліна.

- Доню! - ска­зав він вкінці сти­ха, не підво­дя­чи на неї очей.

- Чому ти вчо­ра не вбив ме­не, та­ту? - про­шеп­та­ла Мирос­лава, на­си­лу здер­жу­ючи сльози в очах. Го­лос її, хоч ти­хий, ду­нув на бо­яри­на ле­до­вим хо­ло­дом. Він не знай­шов на те пи­тан­ня відповіді, і мов­чав, і вдив­лю­вав­ся в ог­ни­ще, по­ки не прибіг вартівник із та­бо­ру.

- Внуки ве­ли­ко­го Чінгісха­на шлють свій привіт но­во­му дру­гові і про­сять йо­го до сво­го шат­ра на воєнну ра­ду.

- Ходімо! - ска­зав ко­рот­ко бо­ярин і підняв­ся з місця.

Мирослава вста­ла та­кож, але но­ги її відмов­ля­ли пос­лу­ху. Та не час бу­ло те­пер вер­та­ти­ся. В одній хвилі мон­го­ли при­ве­ли їх ко­ней, ви­са­ди­ли Ми­рос­ла­ву і, ок­ру­жив­ши їх обоє, по­ве­ли до та­бо­ру.

Монгольський табір був роз­ло­же­ний у ве­ли­чезнім чо­тир­икутнику і об­ко­па­ний гли­бо­ким ро­вом. В кождім боці чо­ти­ри­кут­ни­ка бу­ло по два­над­цять входів, окружени­х ору­ж­ною вар­тою. Хоч неп­ри­ятель ніякий не гро­зив табор­ові, то все- та­ки йо­го сте­ре­же­но чуй­но - та­ке вже бу­ло воє­н­не пра­ви­ло мон­голів, зовсім у су­пе­речність із хри­стия­н­сь­ким ри­царст­вом, яке не дорівню­ва­ло мон­го­лам ані в вій­ськовій кар­ності, ані в умілості так­ти­ки та кер-мованн­я ве­ли­ки­ми ма­са­ми.

Вартові при вході та­бо­ру ди­ки­ми го­ло­са­ми переклика­лис­я з вар­то­ви­ми, що ве­ли бо­яри­на з донькою, а потім пе­рей­ня­ли нез­ви­чай­них гос­тей і по­ве­ли їх до шат­ра своїх на­чальників. Хоч і як при­дав­ле­на бу­ла Ми­рос­ла­ва своїм бо­лем і сти­дом, що ви­па­лю­вав га­рячі рум'янці на її дівочім лиці, то все ж во­на бу­ла над­то смілої вдачі, над­то свобідно і по-ри­царськи ви­хо­ва­на, щоб не заціка­ви­ти­ся розк­ла­дом та­бо­ра і всім но­вим та не­ви­да­ним ок­ру­женням. Бист­рим оком оки­ну­ла во­на по­овод­жа­ючих її вартов­их. Низькі, під­сад­ку­ваті їх пос­та­ви, пов­би­рані в овечі кожух­и, че­рез які пе­ревіше­ний був у кож­до­го лук і са­гайдак зі стріла­ми, виг­ля­да­ли мов мед­веді або які інші дикі звірі. Ли­це без за­рос­ту, з вис­та­ючи­ми ви­ли­ця­ми і пі­дочними кістьми, з ма­леньки­ми і гли­бо­ко впа­ли­ми очима, що лед­ве бли­ща­ли­ся з вузьких, скісно проріза­них по­вік, з не­ве­ли­ки­ми прип­лес­ка­ни­ми но­са­ми, виг­ля­да­ли якось гид­ко, відраз­ли­ве, а жов­та­ва їх бар­ва, що в відблис­ку ог­нищ пе­ре­ли­ва­ла­ся в який­сь зе­лен­ку­ва­тий відтінок, ро­би­ла їх іще страшніши­ми та від­раз­ливіши­ми. З пох­нюп­ле­ни­ми до­до­лу го­ло­ва­ми і з гор­ля­ною, співу­чою мо­вою, во­ни подоб­али на вовків, що шу­ка­ють, ко­го б по­жер­ти. Шат­ра їх, як Ми­рос­ла­ва зблизька при­г­ля­ну­ла­ся, зроб­лені бу­ли з вой­ло­ку, розп'ято­го на чо­ти­рьох жерд­ках, зв'за­них угорі до­ку­пи, і нак­риті бу­ли ввер­ху для за­без­пе­ки від до­щу ве­ликими шап­ка­ми з кінської шкіри. Пе­ред шат­ра­ми сто­яли на жерд­ках по­наст­ром­лю­вані людські го­ло­ви, кро­ваві, з зас­тиг­лим ви­ра­зом бо­лю і роз­пу­ки на блідих, по­синілих, світлом ог­нищ ди­во­виж­но освіче­них ли­цях. Хо­лод­ний піт вис­ту­пив на чо­ло Ми­рос­ла­ви На сей вид; її, ге­рой­ську, смілу дівчи­ну, не му­чи­ла дум­ка, що швид­ко й її го­ло­ва так са­мо стриміти­ме де-будь пе­ред шат­ром яко­го монгольськ­ого бе­га­ди­ра. Та ні, во­на воліла б те­пер тліти в по­жежі і стриміти як кро-ва­вий тро­фей пе­ред шат­ром побіди­те­ля, аніж своїми жи­ви­ми очи­ма ог­ля­да­ти ті тро­феї, з яких ко­ждий не­дав­но ще був жи­вим чо­ловіком, ду­мав, пра­цю­вав і лю­бив,- аніж іти здовж оцьо­го страш­но­го та­бо­ру на без­чесне, зрад­ницьке діло!

«Ні, ні,- ду­ма­лось їй,- не бу­де то­го. Я не піду дальше! Я не ста­ну зрад­ни­цею сво­го краю! Я по­ки­ну батька, ко­ли не змо­жу відвес­ти йо­го від йо­го прок­ля­то­го наміру».

Тим ча­сом во­ни ста­ну­ли пе­ред шат­ром на­чальни­ка че­ти, лю­бим­ця Ба­тиєво­го.

Шатро не відзна­чу­ва­ло­ся від інших шатрів звер­ха нічим, окрім прип'ятої на йо­го верш­ку жерд­ки з трьома бун­чу­ка­ми­; за­те все­ре­дині бу­ло да­ле­ко пишніше, по-азіат­ськи ула­д­же­не. Тільки ж ані бо­ярин, ані Ми­рос­ла­ва до се­редини ша­т­ра не вхо­ди­ли, бо на­чальників мон­гольських зас­та­ли пе­ред шат­ром, ко­ло ог­ни­ща, на котрім невільни­ки пек­ли двох ба­ранів. По­бачив­ши гос­тей, на­чальни­ки схо­пилися всі враз на рівні но­ги і по­ха­па­ли до рук свою зброю, хоч, впрочім, не пос­ту­пи­ли­ся з місця, що­би стріча­ти їх. Зна­ючи мон­гольський зви­чай, бо­ярин кив­нув доньці, щоб ли­ши­лась по­за­ду, а сам, зняв­ши з го­ло­ви шо­лом, а з пле­чей лук, прис­ту­пив до них з пок­ло­ном і став мовч­ки, з по­хи­ле­ни­ми до землі очи­ма, на три кро­ки пе­ред го­лов­ним на­чальни­ком Пе­тою.

- Від яко­го ца­ря при­но­сиш нам вісти? - спи­тав йо­го Пе­та.

- Я не знаю ніяко­го ца­ря, крім ве­ли­ко­го Чінгісха­на, па­на всього світу! - ска­зав бо­ярин. Се бу­ла зви­чай­на фор­му­ла пі­д­дан­ня. Пе­та тоді по­важ­но, але ра­до прос­тяг бо­яри­нові ру­ку.

- В по­ру при­хо­диш,- ска­зав Пе­та,- ми до­жи­да­ли сво­го со­ю­зника.

- Я знаю свій обов'язок,- ска­зав Ту­гар Вовк.- В однім ли­шень я пе­рес­ту­пив ваш зви­чай: я привів доньку свою до та­бо­ру.

- Доньку? - ска­зав за­чу­ду­ва­ний Пе­та.- Хіба ж ти не знаєш, що зви­чай наш за­бо­ро­няє жен­щи­нам всту­па­ти в збір во­яків?

- Знаю. Але що ж я мав зро­би­ти з нею? У ме­не не­ма до­му, ні ро­ди­ни, ні дру­жи­ни! Крім ме­не і ве­ли­ко­го Чінгісха­на, во­на не має ніякої опіки! Мій князь рад був поз­бу­ти­ся ме­не зі сво­го міста, а ті прок­ляті смер­ди, мої не­вольни­ки, збунтув­алися про­тив ме­не.

- Але все ж та­ки тут во­на не мо­же ли­ши­ти­ся.

- Я про­шу внуків ве­ли­ко­го Чінгісха­на поз­во­ли­ти їй ли­ши­тися нинішню ніч і завт­рашній день, по­ки не ви­най­ду для неї без­печ­но­го прис­та­но­ви­ща.

- Для другів на­ших ми гос­тинні,- ска­зав Пе­та, і потім, обе­р­та­ючись до Мирослави, він ска­зав ла­ма­ною руською мо­вою:

- Зблизись, див­чи­на!

Мирослава аж зат­ремтіла, по­чув­ши ті звер­нені до се­бе сло­ва страш­но­го мон­гольсько­го на­чальни­ка. Пов­ни­ми не­нависті й по­гор­ди очи­ма гляділа во­на на то­го ни­щи­те­ля Русі, зовсім не слу­ха­ючи йо­го слів.

- Зблизись, Мирославо! - ска­зав її батько.- Ве­ли­кий на­ча­льник мон­гольсько­го війська лас­ка­вий до нас.

- Не хо­чу йо­го лас­ки! - відка­за­ла Ми­рос­ла­ва.

- Зблизись, роз­ка­зую тобі! - ска­зав грізно бо­ярин. Мирос­лава не­охітно збли­зи­ла­ся.

Пета своїми ма­ли­ми блис­ку­чи­ми очи­ма пог­ля­нув на неї.

- Гарни див­чи­на! Жаль, що не ос­та­тись. Гля­ди, див­чи­на, на свій тат. Будь вірна ве­ли­ки Чінгісхан. Ве­ли­ка лас ка бу­де! На тоюі, дівчи­на, от­се ко­ко, з ва­шо­го князь Мстис­лав. Знак без­пе­ки. По­ка­жи мон­гольськи во­як - усі про­пус­тить, нічо­го зло­го не зро­бить. А те­пер до шат­ра?

З ти­ми сло­ва­ми Пе­та по­дав Ми­рос­лаві зі сво­го пальця ве­ли­кий зо­ло­тий перс­тень, здо­бу­тий ним у битві над Кал-кою з кня­зя Мстис­ла­ва. На перс­тені буз ве­ли­кий золоти­сто-зелений бе­рил із виріза­ни­ми на нім фігу­ра­ми. Миро­сла­ва­ ва­гу­ва­ла­ся, чи прий­ня­ти дар від во­ро­га,- мо­же, на­віть зап­ла­ту за батько­ву зра­ду.

- Візьми, до­ню, сей знак від ве­ли­ко­го вну­ка Чінгісха­на,- ска­зав бо­ярин.- Се знак йо­го ве­ли­кої лас­ки для те­бе, дає тобі без­печ­ний прохід у мон­гольськім та­борі.

Нам-бо прий­деться розс­та­ти­ся, до­ню. їх воєнний зви­чай за­бо­ро­няє жен­щи­нам бу­ти в та­борі. Але з тим перстенем ти мо­жеш без­печ­но при­хо­ди­ти і ви­хо­ди­ти, ко­ли тобі за­по­т­ребиться.

Мирослава ще ва­гу­ва­лась. Але, втім, но­ва якась ду­ма шиб­ну­ла їй у го­ло­ву - во­на взя­ла перс­тень і, відвертаю­чись, ури­ва­ним го­ло­сом ска­за­ла:

- Дякую!

Потім Пе­та велів відвес­ти її до ок­ре­мо­го шат­ра, кот­ре на­борзі при­го­то­ва­но для її батька, а Ту­гар Вовк ли­шив­ся сам з мон­гольськи­ми бе­га­ди­ра­ми, щоб ра­ди­ти воєнну ра­ду.

Перший заб­рав го­лос Пе­та, го­лов­ний на­чальник сього відділу, чо­ловічок літ ко­ло со­ро­ка, тип мон­го­ла: невели­ч­ки­й, по­верт­ли­вий, з хит­ро ми­га­ючи­ми ма­ли­ми, мов ми­ша­чи­ми, очи­ма.

- Сідай, гос­тю,- ска­зав він до бо­яри­на.- Ко­ли ска­жем тобі, що ми до­жи­да­ли те­бе, то не­хай се бу­де най­ви­ща пох­ва­ла твоєї вірності для ве­ли­ко­го Чінгісха­на. Але все-та­ки ти тро­ха запізно прий­шов. Військо на­ше жде вже третій день, а ве­ли­кий Чінгісхан, вип­рав­ля­ючи нас на захід, до краю рабів своїх Ар­падів, на­ка­зу­вав нам дов­ше трьох день без пот­ре­би ніде не за­дер­жу­ва­тись. Брат наш, Кай­дан-бе­га­дир, що пішов че­рез край во­лохів, бу­де пе­ред на­ми в домі Ар­падів, здо­бу­де їх сто­лич­не місто, а яку ж сла­ву ми при­не­се­мо з то­го поход­у?

На те ска­зав бо­ярин:

- Я по­ро­зумів сло­ва твої, ве­ли­кий бе­га­ди­ре, і ось що від­повім на них. Вірний слу­га ве­ли­ко­го Чінгісха­на не міг шви­д­ше при­бу­ти до ва­шо­го та­бо­ру, бо аж учо­ра дізнав­ся про ваш похід, а дізнав­ши­ся, при­був за­раз. Про за­держ­ку не жу­ри­ся. Шля­хи наші хоч не­ши­рокі, але без­печні. Бра­ма в царст­во Ар­падів ста­не вам от­во­ром, лиш тільки застук­ай­те.

- Які шля­хи і в чиїх ру­ках? - спи­тав ко­рот­ко Пе­та.

- Один шлях дук­лянський, горі Са­ном-рікою, а потім че­рез низький гірський про­вал. Шлях ши­ро­кий і вигідний, топ­та­ний уже не раз руськи­ми й угорськи­ми воєнни­ми си­лами.

- Далеко відси?

- Відси до Пе­ре­миш­ля два дні хо­ду, а з Пе­ре­миш­ля до гір іще два дні.

- Хто сте­ре­же?

- Стережуть йо­го на­шо­го кня­зя бо­яри, що на нім пороби­ли­ засіки. Але бо­яри не­ра­до слу­жать кня­зеві Данил­ові Ро­ма­но­ви­чу, не­ра­до сте­ре­жуть засіків. Ма­ла обіцян­ка скло­нить їх на сто­ро­ну ве­ли­ко­го Чінгісха­на.

- Але чо­му ж досі ми ніко­го з них не ба­чи­ли в нашім та­борі? - спи­тав Пе­та.

- Годі їм, ве­ли­кий бе­га­ди­ре. На­род, се­ред яко­го во­ни жи­вуть і який му­сить пос­тав­ля­ти оруж­них лю­дей для оборо­н­и засіків, не­ра­до зно­сить їх вдасть над со­бою. Дух бун­ту і не­по­ко­ри жи­ве в на­роді. Сер­це йо­го ту­жить за дав­німи по­ряд­ка­ми, де не бу­ло ні князів, ні власті, де кож­да гро­ма­да жи­ла для се­бе, а про­тив спільно­го во­ро­ге всі дру­жилися по добрій волі і ви­би­ра­ли та ски­да­ли свою старшин­у. В от­сих го­рах жи­ве один дід, що йо­го проз­ва­ли бесідни­ком, і той роз­ду­ває по­лум'я не­по­ко­ри в ім'я тих ста­рих по­рядків. На­род гля­дить на бо­яр, мов пас­ту­хи на вов­ка, і ско­ро би тількипо­ба­чив, що бо­яри тяг­нуть у сто­рону ве­ли­ко­го Чі­нгісха­на од­вер­то, то по­бив би їх камін­ням. Ко­ли ж за приб­ли­жен­ням ва­шої си­ли бо­яри підда­дуться вам і відда­дуть вам засіки, на­род пирс­не, як по­ло­ва від вітру.

Пета слу­хав уваж­но бесіди бо­яри­на. Насміх і по­гор­да за­блискотіли на йо­го тон­ких гу­бах,

- Дивні ж у вас по­ряд­ки! - ска­зав він.- Князь бун­тує про­тив своїх слуг, слу­ги про­ти кня­зя, князь і слу­ги про­тив на­роду, а на­род про­тив уся­кої власті! Дивні по­ряд­ки! У нас ко­ли дрібні ва­таж­ки хотіли бун­ту­ва­ти про­ти ве­ли­ко­го Чін­гі­схана, то той згро­ма­див їх до сво­го аулу і, окружи­вши­ аул своїми вірни­ми си­на­ми, велів нас­та­но­ви­ти вісімде­сят ве­ли­ких кітлів на грані і на­ли­ти їх во­дою, а ко­ли во­да за­кипіла, то, не роз­би­ра­ючи нічиєї ви­ни, велів у кож­дий ко­тел вки­ну­ти по два бунтівни­ки і ва­ри­ти їх так дов­го, по­ки тіло зовсім не відкипіло від кості. Тоді велів по­вий­ма­ти голі кістя­ки з котлів, по­са­ди­ти їх ко­ней і повідво­ди­ти до підвлад­них їм пле­мен, щоб ті на примірі своїх ва­тажків учи­ли­ся послк­ху і по­ко­ри ве­ли­ко­му Чінгісха­нові. От так би і вас її вчи­ти. І ми нав­чи­мо вас її. Дя­куй­те бо­гам, що зісла­ли нас до сього краю, бо ко­ли б не ми, то ви, пев­но, мов ті го­лодні вов­ки, по­жер­ли б одні дру­гих.

Кров пос­ти­ла бо­яри­нові в тілі при тім оповідан­ню мон­гола, але він ні сло­веч­ка не відка­зав на се.

- Ну. а який же ваш дру­гий шлях? - спи­тав дальше Пе­та.

- Другий шлях ту­хольський,- відповів бо­ярин,- хоч вуж­чий і не та­кий рівний, але за­те ближ­чий і рівно без­печ­ний. На тім шля­ху засіків не­ма, ані кня­жих бо­яр не­ма. Самі хло­пи пильну­ють йо­го.

- Хлопів ва­ших ми не боїмо­ся! - ска­зав з по­гор­дою Пе­та.

- І ніщо їх бо­яти­ся,- підхо­пив бо­ярин.- Во­ни ж без оруж­жя і без умілості воєнної. Тим шля­хом я сам мо­жу вам бу­ти провідни­ком.

- Але, мо­же, на ар­падській сто­роні ті шля­хи сильно зам­кнені?

- Тухольський не замк­не­ний зовсім. Дук­лянський зам­кнений, але не ду­же сильно.

- А дов­га до­ро­га ту­хольським шля­хом до краю Ар-падів?

- Для оруж­них мужів до Тухлі день хо­ду. В Тухлі пере­но­чу­вати, а ра­зом зо світом у до­ро­гу, і на вечір бу­де­те вже на рів­нині.

- А дук­лянським?

- Вчисляючи, кілько ча­су тре­ба на по­ни­щен­ня засіків, три дні хо­ду.

- Ну, то ве­ди нас ту­хольським! - ска­зав Пе­та.

- Дозволь мені сло­во ска­за­ти, ве­ли­кий бе­га­ди­ре,- ска­зав один із на­чальників мон­гольських, муж­чи­на ве­ли­чез­но­го рос­ту й гер­ку­ле­со­вої бу­до­ви тіла, а ли­цем темно-оли­вко­во­ї бар­ви, одітий у шку­ру сте­по­во­го тиг­ра, що все ра­зом аж над­то свідчи­ло про йо­го по­ход­жен­ня з тур-ко­мансь­ко­го пле­мені. Се був страш­ний, без­тям­но смілий і кро­во­жад­лия во­нов­ник, Бу­рун­да-бе­га­дир, супірник у славі з Кайда­ном. Мон­гольські за­го­ни, які він про­ва­див, ли­ша­ли по собі най­ст­рашнішу руїну, най­більше чис­ло трупів, най­шир­шу ріку по­жеж. Він безмірно пе­ре­ви-щав

Пету своєю відва­гою; пе­ред йо­го шат­ром кож­до­го вечор­а бу­ло два ра­зи більше свіжих голів, ніж пе­ред шат­ром уся­кого іншо­го во­яка. Але Пе­та не за­видів йо­му тої смілості, чу­ючи над­то доб­ре свою пе­ре­ва­гу над Бу­рун­до­то в штуці ве­ден­ня ве­ли­ких мас і кер­мо­ван­ня ве­ли­ки­ми бит­ва­ми та по­хо­да­ми. Він ра­до пус­кав Бурунду на най­не­безпечніші мі­сця, дер­жав йо­го в за­пасі на най­тяж­чу, рішу­чу хви­лю, не­мов не­по­бор­ний залізний та­ран,- а тоді пус­кав йо­го з від­ді­лом «кровавих тур­ко­манів» до­вер­шу­ва­ти побіди.

- Говори, бра­те Бу­рун­до! - ска­зав Пе­та.

- Дозволь мені з де­ся­ти­ти­сяч­ним відділом іти ту-хольсь­ким шля­хом, а ти сам прос­туй на дук­лянський. Перейшов­ши­ на ар­падський бік, я вда­рю зра­зу на тих, що сте­ре­жуть дук­лянсько­го шля­ху, і прорівняю тобі до­ро­гу.

Пета з по­ди­вом гля­нув на Бу­рун­ду, не­мов се пер­ший раз вир­ва­лось то­му ру­баці з уст та­ке ро­зум­не сло­во. І справді, план Бу­рун­ди був хоч і смілий, та за­те ду­же ро­зум­ний, і Бу­рунда був єди­ний смільчак до ви­ко­нан­ня сього пла­ну.

- Добре,- ска­зав Пе­та,- не­хай бу­де по-твой­ому! Ви­би­рай собі во­яків і ру­шай з ни­ми за­раз завт­ра.

- Позвольте ще й мені сло­во ска­за­ти, ве­ликі бе­га­дири,- ска­зав Ту­гар Вовк.

- Говори! - ска­зав Пе­та.

- Коли во­ля ва­ша сла­ти часть своєї си­ли ту­хольським шля­хом,- а всеї зад­ля тісно­ти шля­ху й я не ра­див би сла­ти,- то поз­вольте мені піти на­пе­ред, з не­ве­лич­ким відділом і зай­ня­ти вхід то­го шля­ху, за­ким іще тухольські смер­ди ді­зна­ються про ваш прихід і за­ва­лять йо­го засіка­ми.

- Добре, йди! - ска­зав Пе­та.- Ко­ли хо­чеш ви­ру­ши­ти?

- Зараз, щоб іще завт­ра на південь спов­ни­ти своє діло.

- Коли так, то не­хай бу­де ко­нець нашій раді і не­хай бо­ги щас­тять нашій зброї! - ска­зав Пе­та, вста­ючи з місця. Вста­ли й інші на­чальни­ки. Ту­гар Вовк про­сив Пету, щоб виз­на­чив для нього відділ смілих мужів, а сам пішов до шат­ра покріпи­ти­ся і поп­ро­ща­ти­ся з донькою.

В темнім шатрі на ліжку, пок­ритім м'яки­ми зрабова-ни­ми­ пе­ри­на­ми, сиділа Мирослава і гірко пла­ка­ла. По всіх страш­них і несподіван­их вражіннях сього ве­чо­ра во­на аж те­пер ма­ла час зібра­ти свої дум­ки, розг­ля­ну­ти доб­ре своє те­перішнє по­ло­жен­ня, в яке втяг­нув її батько. По­ло­жен­ня те бу­ло справді страш­не, ба­чи­лось навіть - без­вихідне. Ба­ть­ко її - зрад­ник, мон­гольський слу­га; во­на - в мон­голь­сь­кім та­борі, напівгість, напівбран­ка, а на вся­кий спосіб кру­г­ла си­ро­та. Бо навіть ос­тан­ня її підпо­ра - не­по­хит­на віра в свій пророч­ий сон, в бла­гос­ло­вен­ня ма­тері і в своє лю­бов­не ща­стя з Мак­си­мом, - і то­та віра те­пер, при хо­лодній роз­вазі, за­ча­ла по­хи­ту­ва­тись, кро­вав­ля­чи їй сер­це. Бо яким ли­цем ста­не во­на те­пер пе­ред Мак­си­мом? Яки­ми сло­ва­ми роз­повість йо­му про свій - доб­ровільний чи не­доб­рові­ль­ний? - по­бут у мон­гольсько­му та­борі? Мов га­дю­ки, вертіли її сер­це ті пи­тан­ня, і во­на да­ла сльозам во­лю і пла­ка­ла мов з жит­тям своїм про­ща­ла­ся.

Батько ти­хи­ми, три­вож­ни­ми кро­ка­ми прис­ту­пив до неї, по­ло­жив ру­ку на її пле­че,- во­на не підво­ди­ла го­ло­ви, не ру­шалась, не пе­рес­та­ва­ла пла­ка­ти.

- Доню Мирославо,- ска­зав він,- не плач! Дасть бог, усе ще доб­ре бу­де!

Мирослава мов не чу­ла нічо­го, сиділа нед­виж­не, холод­на, бе­зу­час­на.

- Забудь то­го смер­да! Гар­на бу­дучність че­кає те­бе, а він… Що він? Завт­ра в по­луднє він упа­де тру­пом від мой­ого ме­ча.

- Хто? - скрик­ну­ла Ми­рос­ла­ва роз­ди­ра­ючим сер­це голос­ом.

Боярин зля­кав­ся то­го го­ло­су і відсту­пив­ся від доч­ки, що зірва­лась на рівні но­ги.

- Хто впа­де тру­пом? - пов­то­ри­ла во­на.- Він, Мак­сим? Ти ве­деш на­пад на Тух­лю?

- Та ні, ні! - відпе­ку­вав­ся бо­ярин.- Хто се ска­зав тобі?

- Сам ти ска­зав! - нас­та­ва­ла на нього Ми­рос­ла­ва.- Та­ту, ска­жи мені прав­ду, що за­ду­муєш? Не бійся за ме­не! Я те­пер і са­ма вже доб­ре ба­чу, що не мо­жу бу­ти Максимова, че­рез те­бе не мо­жу бу­ти! О, ти ро­зум­ний, ти хит­рий! Ти доп­ро­ва­див до сво­го! Не для то­го я не мо­жу бу­ти Мак­си­мо­ва, що ви­ща від нього ро­дом,- о ні! Я ниж­ча від нього, я чую се­бе безмірно ниж­чою від нього, бо він чис­та, чес­на ду­ша, а я доч­ка зрад­ни­ка, мо­же, й са­ма зрад­ни­ця? Так, та­ту! Ти ду­же хит­рий, та­кий хит­рий, що аж се­бе самог­о пе­ре­хит­рив! Ти ка­жеш, що мо­го щас­тя ба­жаєш, а ти вбив моє щас­тя. Але не­хай і так! Що з ме­не за хо­сен? Тіль­ки ска­жи мені, що ти за­ду­муєш нап­ро­тив нього?

- Але ж нічо­го, зовсім нічо­го! Він те­пер, мо­же, вже десь да­ле­ко в го­рах.

- Ні, ні, ні, не вірю тобі! Ска­жи мені, що ви ура­ди­ли з мон­голами?

- Говорили про те, ку­ди йти на Уг­ри.

- І ти їм хо­чеш ви­да­ти ту­хольський шлях, що­би по-мсти­тися на ту­хольцях!

- Дурна дівчи­но, що мені мсти­ти­ся на них! Задрібні во­ни для моєї месті. Я хо­чу пе­реп­ро­ва­ди­ти мон­голів на Уг­ри, бо чим скор­ше підуть із на­шо­го краю, тим мен­ше тут руїн на­роблять.

- О, пев­но, пев­но! - скрик­ну­ла Ми­рос­ла­ва.- Але з поворо­то­м до­руй­ну­ють, що те­пер ли­шать ціле! І ти ве­деш їх на Тух­лю, те­пер, за­раз?

- Ні, не на Тух­лю. Я ве­ду тільки один ма­лий відділ, щоб об­са­ди­ти вхід до Тухлі.

- Хто має бра­му, той має й ха­ту! Але ро­зумію те­пер! Ти ж сам ска­зав не­дав­но он там, на горі, що завт­ра Мак­сим має з ту­хольськи­ми мо­лод­ця­ми ва­ли­ти наш дім. А ти хо­чеш з мон­го­ла­ми на­пас­ти на нього, вби­ти йо­го…

Боярин ви­ди­вив­ся на неї за­чу­ду­ва­ни­ми очи­ма; він по­чав бо­яти­ся, чи не відьма во­на, що так страш­но бист­ро вгаду­ва­ла, в чім діло.

- Доню, за­будь за нього! - ска­зав він.- Яка до­ля йо­му су­дилася, та­ка й бу­де.

- Ні, та­ту, тим ти не зве­деш ме­не! Я їду, їду до Тухлі, я ос­те­ре­жу йо­го, спа­су йо­го від твоєї засідки! А ко­ли в неї по­падеться, то я ста­ну обік нього і бу­ду бо­ро­ни­ти­ся ра­зом з ним, до ос­татнього ско­ну, про­ти те­бе, та­ту, і твоїх по­га­них со­юз­ників!

- Дівчино, ти бо­жевільна! - скрик­нув бо­ярин.- Ува­жай, не до­во­ди ме­не до гніву!

Се хви­ля рішу­ча.

- Що ме­не об­хо­дить твій гнів! - відка­за­ла хо­лод­но Мирос­лава.- І що ти мені мо­жеш іще більше зло­го зро­би­ти після то­го, що зро­бив досі? Ко­ли уб'єш ме­не, то се бу­де тільки доб­родійство, бо й так мені не жи­ти. Пус­ти ме­не!

- Ні, ли­шись тут, не­ро­зум­на!

- Так, ли­шись тут, по­ки ти спокійно не за­мор­дуєш то­го, хто до­рож­чий мені над жит­тя моє! О ні, я не ли­шусь!

- Лишись! Бо­гом кля­нусь тобі, що не підійму ру­ки своєї на нього!

- О, знаю, знаю, що се зна­чить! - скрик­ну­ла Ми­рос­ла­ва.-Ну, ро­зуміється, ти бо­ярин, де ж би ти піднімав ру­ку на смер­да. Але своїм ди­ким то­ва­ри­шам ве­лиш усі зат­роєні стріли націли­ти на йо­го гру­ди!

- Ні! Ко­ли вже та­ке твоє над ним ми­ло­сер­дя, то ще раз кля­нусь тобі, що ані я, ані ніхто з моєї дру­жи­ни не ткне йо­го, хоч би він не зна­ти як на­па­дав на нас! До­сить тобі сьо­го?

Мирослава сто­яла, шар­па­на страш­ною сер­деч­ною три­вог­ою, і не мог­ла нічо­го більше ска­за­ти. Хіба ж во­на зна­ла, чи до­сить сього, чи ні? О, як ра­до бу­ла б во­на пташ­кою злетіла до нього, щи­рим ще­бе­тан­ням пе­рес­те­рег­ла йо­го! Але годі бу­ло.

Батько її взяв свою зброю і, ви­хо­дя­чи з шат­ра, ска­зав:

- Доню, ще раз ка­жу тобі і зак­ли­наю те­бе: ли­шись у та­бо­рі, по­ки я не вер­нусь, а тоді ро­би собі, що твоя во­ля бу­де. А те­пер про­щай.

Він вий­шов, і зас­ло­на з вой­ло­ка, що слу­жи­ла замість две­рей, нес­покійно за­хи­та­ла­ся за ним. З за­ло­ма­ни­ми ру­ка­ми, об­раз най­тяж­чо­го го­ря і най­ст­рашнішої три­во­ги, сто­яла Ми­рос­ла­ва на­се­ред шат­ра німа, пе­ре­хи­ле­на на­пе­ред, з ство­ре­ни­ми ус­та­ми, ухом лов­ля­чи ос­татній стук кінських ко­пит, що глух­ли й німіли по мірі то­го, як відда­ляв­ся на по­луднє відділ мон­голів, ве­де­ний батьком на за­ги­бель Ту­хольщини.

V

З важ­ким сер­цем ішов Мак­сим Бер­кут по­се­ред невели­чко­ї ва­та­ги ту­хольських мо­лодців на спов­нен­ня гро­мад­ської волі. Відмал­ку виріс він у гли­бокім по­чу­ван­ню своєї єдності з гро­ма­дою і свя­тості гро­мадської волі, тож і те­пер, ко­ли зовсім не впо­ру для йо­го сер­ця на нього впав по­чес­ний вибір гро­ма­ди - прог­на­ти з гро­мадських зе­мель во­ро­га гро­ма­ди, яко­го ба­чи­ли ту­хольці в бо­ярині,- і те­пер він не смів відмо­ви­тись від то­го по­ру­чен-ня, хоч сер­це йо­го рва­ло­ся і кра­ялось на са­му дум­ку, що бу­де му­сив стріти­ся з Ми­рос­ла­вою, з її батьком як з во­ро­га­ми, що бу­де, мо­же, му­сив бо­ро­ти­ся з бо­ярськи­ми луч­ни­ка­ми або і з са­мим бо­яри­ном, про­ли­ва­ти кров людську в очах тої, за кот­ру він сам го­тов був свою кров про­ли­ти. Прав­да, він твер­до рішив­ся зро­би­ти своє діло як мож­на най­спокійніше і не до­во­ди­ти йо­го аж до про­ли­ван­ня крові, але хто ж міг йо­му за­ру­чи­ти, що бо­ярин, зна­ючи йо­го сла­бу сто­ро­ну, сам не бу­де шу­ка­ти зачіпки? Се лег­ше мог­ло бу­ти, як що.

«Але ні,- ду­мав собі Мак­сим,- ко­ли схо­че моєї крові, я не бу­ду бо­ро­ни­ти­ся, я надс­тав­лю йо­му свої гру­ди добро­ві­ль­н­о, не­хай б'є! Жит­тя він не хо­че мені да­ти, то не­хай дає смерть! Про­щай, моя Ту­хольщи­но! Про­щай батьку мій, со­ко­ле си­зий! Про­щай­те, брат­тя і то­ва­риші мої! Не по­бачите вже Мак­си­ма, а по­чув­ши про мою смерть, посум­уєте і ска­же­те: «Зги­нув для доб­ра гро­ма­ди!» Але ви не бу­дете зна­ти, що я сам ба­жав і шу­кав смерті!»

Так ду­мав Мак­сим, наб­ли­жа­ючись до бу­динків боярсь­ких на горб­ку над Опором. Дім бо­яри­на збу­до­ва­ний був із гру­бих, у чо­ти­ри гран­ки глад­ко об­те­са­них і гиб­лем на спо­єннях вигладжени­х ялиць, бу­до­ва­них в уг­ла, так, як те­пер ще бу­дують наші сільські ха­ти. Пок­ри­тий був гру­би­ми дра­ницями­, об­ма­за­ни­ми звер­ха гру­бою верст­вою червон­ої, в воді не роз­мо­ка­ючої гли­ни.

Вікка, як і у всіх ха­тах, обер­нені бу­ли на по­луднє; замість ши­бок по­на­пи­нані бу­ли на ра­ми во­лові міху­ри, що про­пу­ск­али сла­бе жов­та­ве світло до­се­ре­ди­ни.

Входові двері спе­ре­ду і зза­ду ве­ли до прос­то­рих сіней, яких стіни обвішані бу­ли всіля­ким оруж­жям, оле­не­ви­ми та жуб­ро­ви­ми ро­га­ми, шку­ра­ми з диків, вовків і мед­ведів. З сіней на оба бо­ки ве­ли двері до кімнат, прос­то­рих, висок­их, з гли­ня­ни­ми пе­ча­ми без ко­минів і з де­рев'яни­ми, гар­но вирізу­ва­ни­ми по­ли­ця­ми на вся­ку по­су­ду. Од­на світли­ця бо­яри­но­ва, а дру­га, по другім боці сіней,- йо­го доньки. Зза­ду бу­ли дві ши­рокі ко­мо­ри: в одній кух­ня, в другій - слу­жебна. В світлиці бо­яри­на стіни бу­ли обвішані шку­ра­ми мед-ведів, тільки над постіллю висів до­ро­гий за­морський ки­лим, здо­бу­тий бо­яри­ном у якімсь по­ході. Там же висіли йо­го лу­ки, мечі й інша підруч­на зброя. Світли­ця ж Мирос­лави бу­ла, крім м'яких шкур по стінах і по­мості, при­строєн­а в цвіти, а на стіні навп­ро­ти вікон, над її ліж­ком, висіло до­ро­ге ме­та­ле­ве дзер­ка­ло і обік нього дерев'ян­ий, сріблом око­ва­ний чо­ти­рист­рун­ний те­ор­бан, лю­бий повір­ник Ми­рос­лавн­них мрій і діво­чих дум. Від­далік від до­му, на не­ве­личкій до­лині, сто­яли стайні, стодол­и й інші гос­по­дарські бу­дин­ки; там та­кож бу­ла не­ве­лич­ка ха­та для ско­тарів. Але пус­то і глу­хо бу­ло сьогодні в про­сторім бо­ярськім домі. Бо­яри­на і Ми­рос­ла­ви не­ма до­ма, слуг бо­ярин повідправ­ляв, ху­до­бу велів пе­рег­на­ти до че­реди сусід­ньо­го, кор­чинсько­го, осад­ни­ка; тільки луч­ни­ки й топірни­ки ли­ши­ли­ся, та й ті якісь не­ве­селі, не го­мо­нять, не жар­ту­ють, ані пісень не співа­ють. Ма­буть, важніше якесь жде їх діло, бо бе­руть лу­ки і стріли, то­по­ри й спи­си, а все те мовч­ки, су­мо­ви­то, мов на смерть го­ту­ються. Що се та­ко­го?

Та ось один, що сто­яв се­ред шля­ху, мов на сто­рожі, дав знак тру­бою,- і в повній зброї всі дру­жин­ни­ки ста­ли в ряд пе­ред бо­ярським домом, підняв­ши спи­си, нап'яв­ши лу­ки, мов до бит­ви. По шля­ху надійшла тульська ва­та­га і, поба­чи­вши оруж­них лю­дей пе­ред бо­ярським до­мом, по­ча­ла й собі го­то­ви­ти­ся до бою.

Тривожними очи­ма по­зир­нув Мак­сим на оруж­них лю­дей, чи не­ма між ни­ми бо­яри­на. Але, на щас­тя, бо­яри­на не бу­ло. Відітхнув Мак­сим, не­мов го­ра з гру­дей йо­го зва­лила­ся­, і сміліше по­чав по­ряд­ку­ва­ти свою ва­та­гу. Се й не­дов­го ча­су заб­ра­ло, і мовч­ки, з по­на­тя­га­ни­ми лу­ка­ми, з блис­ку­чи­ми то­по­ра­ми і спи­са­ми ту­хольці збли­жа­ли­ся в ряді до бо­ярських дру­жин­ників. Не дальше як на п'ятде­сят кроків одні від дру­гих зу­пи­ни­ли­ся.

- Боярине Ту­га­ре Вов­че! - клик­нув го­лос­но Мак­сим.

- Нема бо­яри­на Ту­га­ра Вов­ка! - відповіли дру­жин­ни­ки.

- Так ви, вірні йо­го, слу­хай­те, що я ска­жу вам від імені ту­хольської гро­ма­ди!

Післала нас гро­ма­да, щоб прог­на­ти вас во­лею чи нево­лею з ту­хольських зе­мель по за­су­ду гро­мадсько­му. Пи­та­ємо вас: чи всту­пи­тесь по волі, чи ні?

Дружинники мов­ча­ли.

- Питаємо дру­гий раз! - ска­зав Мак­сим. Дру­жин­ни­ки мов­чали, не спус­ка­ючи луків.

- Питаємо третій раз! - ска­зав, підно­ся­чи го­лос, Максим.

Дружинники мов­ча­ли, але сто­яли нед­виж­не в своїй во­ро­жій пос­таві. Див­но бу­ло Максимові, що се має зна­чи­ти, але, не зу­пи­ня­ючись дов­ше, він велів своїм мо­лод­цям ви­пу­с­ти­ти стріли на дружинн­иків. Стріли зас­вистіли, мов змії, і, пе­ре­летівши по­над го­ло­ва­ми дру­жин­ників, пов­би­ва­ли­ся в стіну. В тій хвилі дру­жин­ни­ки, мов на да­ний знак, ки­ну­ли зброю на зем­лю і з прос­тяг­не­ни­ми ру­ка­ми сту­пи­ли нап­ро­ти тухольс­ьких мо­лодців.

- Товариші, брат­тя! - ска­за­ли во­ни.- Не прогнівай­тесь на нас за на­шу мов­чан­ку. Ми да­ли сло­во бо­яри­нові, що стрі­ти­мо вас во­ро­жо, але ми не да­ва­ли йо­му сло­ва про­ли­ва­ти ва­шу кров, і проливати­ її за неп­рав­ду. Ми бу­ли при суді гро­мадськім і знаємо, що бо­ярин скрив­див гро­ма­ду і що гро­мадський суд спра­вед­ли­вий. Робіть, що вам по­ве­ле­но, і, ко­ли бу­де лас­ка батьків ва­ших, ми бу­де­мо про­си­ти їх, щоб прий­ня­ли нас до своєї гро­ма­ди. Не хо­че­мо більше слу­жи­ти бо­яри­нові!

Радість ту­хольців, а особ­ли­во Мак­си­ма, ко­ли по­чу­ли ті сло­ва, бу­ла без­меж­на.

Зараз усі пос­ки­да­ли оруж­жя на ку­пу пе­ред бо­ярським до­мом і се­ред го­лос­них ве­се­лих криків обійма­ли й цілу­ва­л­и своїх но­вих і нес­подіва­них то­ва­ришів, з яки­ми пе­ред хви­лею ду­ма­ли всту­пи­ти в смер­тельний бій. Мак­сим най­дуж­че рад був то­му, що йо­го по­бо­юван­ня не справдил­ося, що йо­му не до­ве­лось пе­ред очи­ма Ми­рос­ла­ви поборюва­ти її батька і про­гоню­ва­ти на незвісні шля­хи ту, з якою рад би був ніко­ли не розс­та­ти­ся. Радість су­мир­но­го закінчен­ня сеї не­ми­лої спра­ви на хви­лю заг­лу­ши­ла в нім усякі інші не­пев­ності. В то­ва­ристві ве­се­лих бо­ярських дру­жинників уві­йшли ту­хольці до бо­ярсько­го до­му, все з заці­кавленням ог­ля­да­ючи, хоч нічо­го не ти­ка­ючи. З сердечн­им тре­пе­том наб­ли­жав­ся Мак­сим до світлиці Ми­рос­ла­ви, надіючись тут стріти­ти її в сльозах або в гніві, ба­жа­ючи щи­рим сло­вом потіши­ти, зас­по­коїти її. Але Ми­рос­ла­ви не бу­ло в світлиці, і се за­тур­бу­ва­ло Мак­си­ма. «Де во­на?» - по­ду­мав він і за­раз на­ду­мав спи­та­ти про се дру­жин­ників, що тим ча­сом веш­та­ли­ся, при­го­то­ву­ючи на ра­до­щах для своїх ту­хольських гос­тей бра­терську гос­ти­ну. Але відповідь дру­жинників на йо­го пи­тан­ня зовсім не вдо­во­ли­ла й не заспок­оїла Мак­си­ма.

Боярин учо­ра ра­но виїхав з донькою, але ку­ди, за чим, ко­ли вер­не - не зна­ти. Велів їм вис­ту­пи­ти во­ро­же про­ти ту­хольців, але, чи то по­ба­чив­ши їх по­нурі не­охочі ли­ця, чи то, мо­же, пов­зявши яку іншу дум­ку, ур­вав бесіду й від'їхав. От і все, що дізнав­ся Мак­сим від но­вих со­юз­ників. Оче­вид­на річ, що такі вісті му­си­ли відра­зу за­ка­ла­му­ти­ти йо­го чис­ту радість, ба навіть ки­ну­ти тінь яко­гось підозріння на дру­жинників. Що се та­ке? Чи не криється в тім яка зра­да? Чи не хо­че бо­ярин зло­ви­ти їх у яку засідку? Але, не хотя­чи всім уго­лос ви­яв­ля­ти сво­го підозріння, Мак­сим шеп­нув ті­ль­ки де­яким із своїх то­ва­ришів, щоб ма­ли­ся на бач­ності, а сам по­чав пильно і уваж­но пе­рег­ля­да­ти весь дім від го­ри аж до до­лу, не ми­на­ючи ні од­ної скрит­ки, ні од­но­го закам­арка. Ніде не бу­ло нічо­го підоз­ре­но­го.

- Гарна бу­до­ва! - ска­зав Мак­сим до дру­жин­ників, що за­ставляли сто­ли.- Але що ж, ми му­си­мо її розібра­ти. Звісна річ, ми не бу­де­мо її ні ва­ли­ти, ні па­ли­ти, але зло­жи­мо все по­ряд­но на ку­пу, щоб бо­ярин, ко­ли за­пот­ре-бує, міг собі все те заб­ра­ти. І все доб­ро йо­го му­сить бу­ти йо­му схо­ронене­ в цілості.

Тим ча­сом дру­жин­ни­ки по­ви­но­си­ли до сіней ве­лиш ду­бові сто­ли із світлиці, прик­ри­ли їх білою ска­тер­тю і за­ста­в­или всіля­кою стра­вою й ме­дом. Се­ред радісних ок­ликів і співів по­ча­ла­ся гос­ти­на. Тільки ж чим дов­ше сиділи мо­лодці за сто­ла­ми, чим більше їли й пи­ли, тим більше ще­зала якось їх радість і ве­селість. І хоч мед пінив­ся в точе­них де­рев'яних куб­ках, хоч м'ясо, пе­че­не на рож­нах, ди­мил­ось на де­рев'яних тарілках, хо­ча щирі, то­ва­риські сло­ва го­моніли від од­но­го кінця сто­ла до дру­го­го, то все-та­ки таємно тремтіли чо­гось усі сер­ця, не­мов до­жи­да­ли якоїсь страш­ної вісті. Див­на не­дослідна, а всім чут­на три­во­га ви­сіла в повітрі. Чи стіни бо­ярсько­го до­му да­ви­ли вільних гро­ма­дян?..

Ось ус­тав один із бо­ярських дру­жин­ників і, підніма­ючи вго­ру ку­бок, по­вен пінис­то­го ме­ду, по­чав го­во­ри­ти:

- Браття! Радісний сей день для нас, і щоб ніяка ли­ха при­го­да…

Але не скінчив. Ра­зом поблід і зат­ремтів цілим тілом. Усі бен­ке­тарі нап­ру­го пос­ха­пу­ва­лись і, вис­ка­ку­ючи хто ку­ди міг, пе­ре­вер­ну­ли стіл з усіма куб­ка­ми і стра­ва­ми.

- Що се? Що се? - крик­ну­ли всі на­раз і по­пер­ли­ся до две­рей. Хоч і як дрібний на око і ма­ло зна­чучнй був знак - глу­хий стук кінських ко­пит,- а прецінь яко­го безмірно­го пере­п­о­лоху на­ро­бив він у бо­ярськім домі! Од­ну хви­лю дійсне пек­ло бу­ло в сінях: сей біг ту­ди, той сю­ди, сей шу­кав то­го, той сього, а всі міша­ли­ся і тов­пи­ли­ся без ла­ду, топ­чу­чи по куб­ках і стра­вах, по білій ска­терті і по ду­бовім пе­ре­вер­не­нім столі. Мак­сим пер­ший вир­вав­ся надвір із тої заміша­ни­ни і, раз тільки ки­нув­ши оком дов­ко­ла, пізнав усю ве­лич не­без­пе­ки.

- До зброї, брат­тя, до зброї! Мон­го­ли! Мон­го­ли! Той крик був мов наг­лий удар гро­му. Всі ста­ли мов мертві, без­лад­на сумішка пе­реміни­ла­ся на без­лад­не ос­товпіння. Але й се три­ва­ло тільки хви­лю. Стукіт кінських ко­пит роз­ля­гав­ся все ближ­че і ближ­че, а не­ми­ну­ча не­без­пе­ка ра­зом обу­ди­ла всіх із мерт­во­ти!

Адже ж усі бу­ли смілі, сильні, мо­лоді! Ад­же ж кож­дий із них не раз у своїх ди­тя­чих і мо­ло­де­чих снах ба­чив се­бе в битві, в не­без­пеці, в кро­вавій бо­ротьбі з во­ро­гом, і ба­жав, і мо­лив­ся, щоб сон став­ся явою, щоб до­ве­лось йо­му ко­лись ста­ва­ти грудьми в обо­роні сво­го краю. І ось хви­ля надій­шла - і во­ни ж ма­ли б її пе­ре­ля­ка­ти­ся? Тільки на хви­лю ог­лу­ши­ла їх страш­на вість, страш­на наз­ва «монголи»,- в най­ближчій хвилі во­ни вже бу­ли тим, чим бу­ли зви­чай­но: вже кож­дий дер­жав у ру­ках свою зброю, сто­яв у ряді по­руч з інши­ми, го­то­вий до кро­ва­во­го бою.

- Головне діло на­ше, то­ва­риші, дер­жа­ти­ся сих стін. По­ки во­рог не вип­ре нас від сього до­му і не ок­ру­жить на вільнім полі, по­ти не маємо чо­го бо­яти­ся. Дім сей - то бу­де на­ша тве­р­ди­ня!

І він розс­тав­ляв луч­ників ко­ло вікон, ко­ло две­рей по два і по три, як до важ­ності й дос­туп­ності місця. Де­які ма­ли бу­ти внутрі до­му, щоб до­но­си­ти з бо­ярсько­го скла­ду лучни­кам стріл і ро­га­тин, го­лов­на ж си­ла ма­ла сто­яти при входов­их две­рях, щоб, у разі пот­ре­би, про­ло­ми­ти ря­ди напасн­иків і відби­ти їх від до­му.

А тим ча­сом мон­го­ли на ріні над Опо­ром зу­пи­ни­ли­ся, по­злазили з ко­ней і, розділив­ши­ся на три відділи, ру­ши­ли під гор­бок трьома стеж­ка­ми. Оче­вид­но, про­ва­див їх хтось доб­ре знай­омий зі стеж­ка­ми й хо­да­ми, бо цілий той ма­невр відбув­ся швид­ко, без ва­ган­ня, без дов­шої за­пин­ки. Ма­невр той по­ка­зу­вав яс­но, що мон­го­ли хотіли зі всіх боків обійти й ок­ру­жи­ти дім відра­зу.

Але хто се йде так зав­зя­то на чолі се­реднього, го­лов­но­го, відділу мон­голів?

Глядять то­ва­риші і очам своїм віри не ймуть. Се не хто дру­гий, як сам влас­ти­тель сього до­му, гор­дий бо­ярин Ту­гар Вовк.

- Наш бо­ярин! Наш бо­ярин! - скрик­ну­ли де­які дружин­ни­ки­, яких Мак­сим, не довіря­ючи їх щи­рості, по­ставив у ря­ди всуміш із ту­хольця­ми.

- Так, ваш бо­ярин - мон­гольський слу­га, зрад­ник своєї ба­тьківщи­ни! Нев­же ж ви й те­пер іще схо­че­те додер­жу­ва­ти ­йо­му вірнос­ти?

- Ні, ні! - скрик­ну­ли дру­жин­ни­ки од­но­душ­но.- Смерть зра­д­ни­кові! Розіб'ємо вра­жу ва­та­гу або самі по­ги­не­мо в обо­роні сво­го краю.

Урадуваний тою за­явою, ска­зав Мак­сим:

- Простіть, брат­тя! Од­ну хви­лю я несп­ра­вед­ли­во су­див вас, ду­ма­ючи, що ви в змові зі своїм бо­яри­ном. Але те­пер ба­чу, що крив­ду ро­бив я вам. Держімо­ся ра­зом, близько стін, так, аби не мог­ли нас ок­ру­жи­ти, і ста­рай­мо­ся за­вдавати­ їм як­най­більше стра­ти. Мон­голії, як я чув, недоб­ре вміють вес­ти об­ло­гу, а ще в такій не­ве­личкій силі. Чей, нам удасться відби­ти їх на­пад.

Бідний Мак­сим! Він ста­рав­ся в інших вмо­ви­ти надію, яка у нього са­мо­го по­ча­ла ще­за­ти від пер­шої хвилі, ко­ли тіль­ки по­ба­чив мон­голів, і то тим більше те­пер, ко­ли пере­ва­ж­на­ їх си­ла вповні роз­вер­ну­ла­ся пе­ред очи­ма об­ляже­них. Але все-та­ки йо­го сло­ва ма­ли ве­ли­ку ва­гу в йо­го то­ва­ри­шів, що не раз уже ма­ли на­го­ду пе­ре­ко­на­ти­ся про йо­го при­томність ду­ху й ог­лядність в часі най­більшої не­без­пе­ки. Сліпо по­ля­га­ючи на йо­го сло­вах і роз­ка­зах, ко­ждий дбав ли­ше про те, щоб пильну­ва­ти сво­го місця до край­ньої мож­ності, зна­ючи доб­ре, що й сусіднє місце бу­де так са­мо пильно­ва­не.

Та ось мон­го­ли ши­ро­ким ко­ле­сом у три ря­ди обс­ту­пи­ли вже дім бо­ярський і кам'яні стріли на своїх лу­ках дер­жав? вже намірені на смілих об­ля­же­них мо­лодців. Тільки що на­чальник не дав іще зна­ку до бою. На­чальник, ба­читься, хо­че по­пе­ре­ду про­бу­ва­ти ще на­мо­ви, бо ось він вис­ту­пив з-поміж рядів на­пе­ред про­тив го­лов­но­го відділу об­ля­же­них і ка­же:

- Раби невірнії! По­гані смер­ди! Нев­же ж зух­валість ва­ша та­ка без­меж­на, як і ва­ша дур­но­та, що ви хотіли би підніма­ти оруж­жя на військо ве­ли­ко­го Чінгісхана, нині без­пе­реч­но­го па­на всеї Русі? Піддай­те­ся йо­му без бою, то він по­ми­лує вас. Але ті, що за­хо­тять опи­ратися йо­го силі, бу­дуть не­щад­но роз­дав­лені, як хро­ба­ки під ко­ле­са­ми во­за.

На та­ку мо­ву го­лос­но і сміло відповів Мак­сим Бер­кут:

- Боярине! Ду­же не впо­ру наз­вав ти нас, синів вольної гро­ма­ди, ра­ба­ми! Ти пог­лянь на се­бе! Мо­же, до те­бе та­ка наз­ва бор­ше прис­та­не, ніж до нас. Ад­же до вчо­ра ще був ти раб кня­жий, а нині ти вже раб ве­ли­ко­го Чінгісха­на і, пев­но, по­ли­зав мо­ло­ко, роз­ли­те по хребті ко­ня яко­гось йо­го бе­гад­ира. Ко­ли во­но тобі сма­ку­ва­ло, то ще з то­го не виход­ить, щоб і ми бу­ли ласі на нього. Ве­ли­кої си­ли ве­ли­ко­го Чінгісха­на ми не ля­каємось. Во­на мо­же нас зро­би­ти тру­пам­и, але не зро­бить нас ра­ба­ми. А те­бе, бо­яри­не, вся си­ла ве­ли­ко­го Чінгісха­на не зро­бить уже ані вольним, ані чес­ним чо­ловіком!

Остра і різка бу­ла бесіда Мак­си­мо­ва. Іншим ча­сом він ува­жав би на те, що пе­ред ним батько Ми­рос­ла­ви, але те­пер він ба­чив тільки во­ро­га - ні, зрад­ни­ка, чо­ловіка, що по­то­птав сам свою честь, кот­ро­му, про­те, ніяка честь не на­ле­житься. Го­лос­но ра­ду­ва­лись то­ва­риші, по­чув­ши та­ку Ма­к­си­мо­ву мо­ву. А бо­ярин аж пінив­ся зо злості.

- Хло­пе по­га­ний! - кри­чав він.- Жди ли­шень, я тобі пока­ж­у, що зав­час­но ти пох­ва­ляв­ся своєю вільністю! Нині ще ка­й­да­ни заб­ряж­чать на твоїх ру­ках і но­гах! Нині ще ти бу­деш ва­ля­ти­ся в по­росі пе­ред на­чальни­ком мон­гольської си­ли!

- Швидше зги­ну­ти! - відповів Мак­сим.

- Отже, не зги­неш! - крик­нув бо­ярин.- Гей, діти,- оз­вав­ся він до мон­голів їхньою мо­вою,- далі на нихі Тільки сього об­ми­най­те, сього му­си­мо ма­ти жи­во­го в ру­ках!

І він дав знак до бою. За­лу­нав по го­рах і лісах ро­го­вий ве­реск і ур­вав­ся.

Стишилось дов­ко­ла бо­ярсько­го до­му, але се бу­ла страш­на ти­ша. Мов га­дю­ки, свистіли мон­гольські стріли, гра­дом сип­лю­чись на бо­ярську осе­лю.

Правда, на­пас­ни­ки бу­ли за­над­то да­ле­ко відда­лені, щоб їх стріли мог­ли траф­ля­ти обо­ронців або, тра­фив­ши, небезп­ечно ра­ни­ти їх. Для то­го Мак­сим крик­нув до своїх товар­и­шів, щоб те­пер іще не стріля­ли і щоб уза­галі ща­ди­ли стріл і зброї, а вжи­ва­ли їх аж тоді, ко­ли мож­на доб­ре влу­чити во­ро­га і од­ним уда­ром на­нес­ти йо­му знач­ну стра­ту. А щоб не відра­зу при­пус­ти­ти на­пас­ників до стін до­му, він зі своїми виб­ра­ни­ми то­ва­ри­ша­ми ус­та­вив­ся на подвір'ю, о яких два­д­цять кроків пе­ред вхо­дом, ва міцним до­ща­ним остінком - кус­нем не­до­бу­до­ва­но­го пар­ка­на.

Паркан був як­раз у хло­па за­ви­со­кий, і стріли мон­го­ль­ськ­і не до­ся­га­ли мо­лодців.

Зате їх цільні, хоч і рідкі, стріли смер­тельно ра­зи­ли мон­голів і стри­му­ва­ли їх від наб­ли­жен­ня. Страш­но розлютив­ся Ту­гар Вовк, по­ба­чив­ши се.

- Приступом до них! - крик­нув він, і зби­та гро­ма­да мон­голів під йо­го про­во­дом ки­ну­ла­ся бігцем із го­лос­ним кри­ком до остінка. За остінком бу­ло ти­хо, не­мов усе там ви­мерло. Ось-ось уже мон­го­ли добіга­ють, ось-ось своїм на­по­р­ом оба­лять остінок; ко­ли втім по­над остінком вир­вався, мов із землі виріс, ряд голів і мо­гутніх ра­мен - і свис­ну­ла гро­ма­да ста­ле­них стріл, і рев­ну­ли з бо­лю по­ра­жені мон­го­ли страш­ни­ми го­ло­са­ми. По­ло­ви­на їх упа­ла мов підко­ше­на, а дру­га по­ло­ви­на пер­ла на­зад, не дба­ючи на кри­ки і прок­лят­тя бо­яри­на.

- Гурра, мо­лодці! Гур­ра, Мак­сим! Гур­ра, Ту­хольщина! - за­к­ри­ча­ли обо­ронці, і дух всту­пив у них. Але бо­ярин, не тям­ля­чись зо злості, зібрав уже дру­гу гро­ма­ду до на­па­ду. Він по­в­чав мон­голів, як тре­ба на­па­да­ти і не роз­си­па­ти­ся за пер­шим уда­ром про­тив­ни­ка, але бігти по тру­пах дальше. Тим ча­сом і Мак­сим по­учав своїх мо­лодців, що діяти, і з підне­се­ним оруж­жям жда­ли во­ни на­па­ду мон­голів.

- Далі на них! - крик­нув бо­ярин, і по­пе­ред усього ціли­ми хма­ра­ми пус­ти­ли мон­го­ли ряд стріл на про­тив­ників, а потім знов пус­ти­ла­ся гро­ма­да прис­ту­пом на остінок. Знов пе­ред наб­ли­жен­ням стріти­ли їх мо­лодці цільни­ми стріла­ми, і знов час­ти­на на­пас­ників із страш­ним кри­ком упа­ла на зем­лю. Але реш­та вже не мет­ну­ла­ся на­зад ли­ше з оглу­ш­аючим кри­ком летіла далі й до­сяг­ла остінка.

Страшна бу­ла хви­ля. Тон­кий до­ща­ний остінок ділив від се­бе смер­тельних во­рогів, що, хоч як близько се­бе бу­ли, не мог­ли до­сяг­ну­ти одні од­них.

Хвилю мов­ча­ли одні й другі, тільки швид­кий, га­ря­чий віддих чу­ти бу­ло по обох бо­ках остінка. Рап­том, мов на да­ний знак, заг­ри­ма­ли мон­гольські то­по­ри о ості- нок, але в тій самій хвилі ту­хольські мо­лодці сильни­ми підой­ма­ми підва­жи­ли вго­ру остінок, по­пер­ли йо­го пле­чи­ма і оба­ли­ли на мон­голів. А ра­зом з тою хви­лею, ко­ли впав остінок, оба­ляючи своїм тя­га­рем пе­редні ря­ди мон­голів, ско­чи­ли на­пе­ред мо­лодці, узб­роєні в то­по­ри на дов­гих то­по­ри­щах, лу­паючи ни­ми че­ре­пи мон­гольські. Заб­риз­ка­ла кров, залу­нали­ кри­ки і стог­нан­ня во­рогів,- і знов розс­ко­чи­ла­ся юр­ма на­пас­ників, ли­ша­ючи на місці бою трупів і ра­не­них. І знов радісний крик обо­ронців по­вітав побіду то­ва­ришів, і знов відповіли на той крик мон­голи гра­дом стріл, а бо­ярин - лю­ти­ми прок­лят­тя­ми. Але мо­лод­цям прий­шлось те­пер по­ки­да­ти своє ви­су­не­не ста­новище - із жа­лем про­ща­ли во­ни те місце, з яко­го так щас­ли­во відра­зи­ли перші на­па­ди мон­голів. Без ніякої стра­ти, без ран, в повній зброї і най­кращім по­ряд­ку, ли­цем до во­рога, мо­лодці відсту­пи­ли під стіни бо­ярсько­го до­му.

Коли на по­лу­деннім боці дво­ра мо­лодці так щас­ли­во від­бивали на­пад мон­голів, ішла зав­зя­та і не так щас­ли­ва бо­ротьба на північнім подвір'ю. І тут мон­гольські стріли про­с­вистіли без шко­ди для об­ля­же­них. Тільки ж тут мон­го­ли відра­зу пішли на прис­туп, і об­ля­же­ним прийшлось ду­же га­ря­че. Во­ни кинул­ись ку­пою про­ти мон­голів, але стрічені бу­ли стріла­ми і му­си­ли вер­та­ти­ся, стра­тив­ши трьох ра­не­них, яких мон­го­ли за­раз по­ру­ба­ли на кусні.

Першим ділом Мак­си­ма бу­ло те­пер - обійти всі стано­ви­ща­ і ог­ля­ну­ти доб­ре своє по­ло­жен­ня. Жи­вим лан­цюгом об­с­ту­пи­ли мон­го­ли ха­ту і не­нас­тан­но си­па­ли на неї гра­дом стріл. Об­ля­жені та­кож стріля­ли, хоч і не так гус­то. Мак­сим відра­зу по­ба­чив, що на­пас­ни­ки на­ма­га­ють до то­го, щоб впер­ти їх до­се­ре­ди­ни ха­ти, відки б во­ни не так гус­то мог­ли стріля­ти, а потім лег­ка му­си­ла б бу­ти над ни­ми по­біда. Зна­чить, го­лов­на річ для обо­ронців бу­ла - вдержат­ись пе­ред стіна­ми до­му. Але тут во­ни вис­тав­лені бу­ли на густі мон­гольські стріли. Щоб хоч тро­ха за­хис­ти­ти­ся від них, Ма­к­сим велів повідри­ва­ти двері, позніма­ти верх­ня­ки із столів і по­ус­тав­ля­ти їх пе­ред кождим ста­но­ви­щем як ве­ликі щи­ти. Із-за тих щитів без­печ­но і вигідно стріля­ли мо­лодці на мон­голів, кеп­ку­ючи собі з їх стріл.

А Мак­сим хо­див від ста­но­ви­ща до ста­но­ви­ща, об­ду­му­вав нові спо­со­би обо­ро­ни і за­охо­чу­вав то­ва­ришів своїм сло­вом і прик­ла­дом.

- Держімся, то­ва­риші! - го­во­рив він.- Швид­ко в Тухлі по­чу­ють кри­ки або хто-будь по­ба­чить, що тут ді­є­ться, і нам при­бу­де поміч!

Півгодини вже три­ва­ла об­ло­га. Мон­го­ли стріля­ли і кля­ли страш­но «руських псів», що не то що не підда­ва­ли­ся їм, але ще сміли так упер­то і щас­ли­во бо­ро­ни­ти­ся. Ту­гар Вовк скли­кав знатніших їх ва­тажків на на­ра­ду, щоб об­ду­ма­ти який од­нос­тай­ний рішу­чий удар.

- Приступом іти! - го­во­рив один.

- Ні, прис­ту­пом труд­но, а стріля­ти, по­ки всіх не по­стрі­ля­ємо,- го­во­рив дру­гий.

- Постійте,- ска­зав Ту­гар Вовк,- на все бу­де час. Те­пер ті­ль­ки в тім річ, щоб поз­га­ня­ти їх із мен­ших ста­но­вищ. Згро­мадьте найбільші наші си­ли ніби до прис­ту­пу, щоб відвес­ти їх ува­гу, а тим ча­сом малі відря­ди не­хай ру­шать з обох боків до причілко­вих, нес­те­ре­же­них стін. Стіни ті, прав­да, без вікон, але все-та­ки, ко­ли наші лю­ди ста­нуть під ни­ми, то бу­дуть їм мог­ли ба­га­то шко­ди­ти.

Ватажки прис­та­ли на то­ту ра­ду, бо во­ни, несвідущі в по­дібних ма­нев­рах, не вміли б і та­кої при­ду­ма­ти. Заворуши­лася мон­гольська си­ла, заб­ряж­ча­ла зброя, за­блискотіли до сон­ця мечі та то­по­ри, і сміло стис­ка­ли в ру­ках своє оруж­жя ту­хольські мо­лодці, го­ту­ючись до тяжког­о бою. Але по­ки мон­го­ли ра­ди­лись і ла­ди­лись до уда­но­го прис­ту­пу, Мак­сим та­кож не дрімав. Щас­ли­ва дум­ка прий­шла до го­ло­ви. В до­щаній криші бо­ярсько­го до­му бу­ли на всі чо­ти­ри бо­ки про­роб­лені не­ве­личкі вікна, і от в тих-то вікнах Мак­сим пос­та­вив у кождім по двох слаб­ших з своїх лю­дей, аби пильну­ва­ли відтам уся­ких рухів во­ро­га, а та­кож ста­ра­ли­ся зі своїх без­печ­них ста­но­вищ шко­ди­ти йо­му чи то стріла­ми, чи камінням. По­ки один сто­яв при вікні, дру­гий зав­ше го­тов був дос­та­ча­ти йо­му, чо­го тре­ба, а один мав до­но­си­ти від них вісті то­ва­ри­шам на­до­ли­ну.

Заграли тру­би, і за­ви­ли ди­ки­ми го­ло­са­ми мон­го­ли, кида­ю­чись на про­тив­ників.

Та тільки ж во­ни не ма­ли на думці дійти аж зустріту з ни­ми, але, прибігши до пів-відда­лен­ня, ра­зом зу­пи­ни­лись і ви­пус­ти­ли стріли на обля­же­них. Ко­ли ж і об­ля­жені, що го­товилися на ос­тан­ню, рішу­чу бо­ротьбу, повіта­ли їх гра­дом стріл і при­чи­ни­ли їм ба­га­то ран і страт, то вся мон­гольська лінія ра­зом по­да­ла­ся на­зад. Го­лос­ни­ми насміха­ми повіта­ли мо­лодці той відступ.

- А що, бо­яри­не,- крик­нув Мак­сим,- си­ла ве­ли­ко­го Чін­гісхана, ба­читься, за­яче сер­це має: роз­же­неться і відсту­пить! Хіба ж не стид­но тобі, ста­ро­му ри­ца­реві, ватаж­ку­ва­ти ­над та­ки­ми без­ду­ха­ми, що тільки в юрбі смілі, мов ба­ра­ни, а поєдин­чо нікот­рий і за півму­жа не стоїть?

Боярин нічо­го не відповідав на той насміх; він доб­ре ба­чив, що Мак­сим зав­час­но сміявсь. І сам Мак­сим швид­ко по­бачив се.

Радісний крик мон­голів за­лу­нав ось-ось за причілковим­и стіна­ми до­му, нап­ра­во і наліво відра­зу. Під час уда­но­го мон­гольсько­го прис­ту­пу во­ни ру­ши­ли про­ти тих стін. Се бу­ли стіни без вікон і две­рей, тож то­ва­риші не так ду­же пи­льну­ва­ли їх. Прав­да, пос­тав­лені на подрі мо­лодці по­ба­чи­ли надход­ячих із тих боків мон­голів, і кілька цільних стріл упа­ло з да­хо­вих вікон на них, але не спи­ни­ло їх, тим більше, що, сто­ячи при самій стіні, во­ни до­ща­ним ока­пом зас­ло­нені бу­ли від уся­кої не­без­пе­ки зго­ри.

Максим поблід, чу­ючи тут же біля се­бе зловіщі кри­ки і дізнав­ши­ся від вар­то­во­го з подрі, що во­ни зна­чать.

«Пропали ми,- по­ду­мав він.- Про ря­ту­нок і мо­ви не­ма. Те­пер при­хо­диться вже бо­ро­тись не на жит­тя, а на смерть».

Та й Ту­гар Вовк, по­ба­чив­ши вда­чу свой­ого за­ду­му, го­лосно по­ра­ду­вавсь їй.

- А що, хло­пи! - крик­нув він.- По­ба­чи­мо, чи на­дов­го ще ста­не ва­шої гор­дості.

Глядіть, мої во­яки вже під ва­ши­ми стіна­ми. Ог­ню під стіни! Жи­во ми ви­ку­ри­мо їх із то­го гнізда, а на чистім полі во­ни про­ти нас, мов миш про­ти ко­та.

Бачить Мак­сим, що не­пе­ре­лив­ки, скли­кає своїх товар­и­шів до­ку­пи, бо ніщо вже те­пер бо­ро­ни­тись на поєдинчих ста­но­ви­щах, ко­ли під причілко­ви­ми стіна­ми мон­голи огонь кла­дуть.

- Браття,- го­во­рив він,- ма­буть, прий­деться нам поги­ба­ти­, бо на ря­ту­нок сла­ба надія, а мон­го­ли, се знай­те на­пе­ред, не по­ща­дять ніко­го, хто діста­неться в їх ру­ки, так, як не по­ща­ди­ли на­ших ра­не­них то­ва­ришів. А ко­ли ги­ну­ти, то гиньмо як мужі - з оруж­жям у ру­ках. Як га­даєте: чи бу­де­мо сто­яти тут і бо­ро­ни­ти­ся до остатнього ду­ху, зас­ло­нені хоч вчас­ти стіна­ми, чи во­ли­мо всі ра­зом уда­ри­ти на мон­голів, мо­же б, нам та­ки уда­ло­ся про­ло­ми­ти їх ря­ди?

- Так, так, уда­ри­мо на мон­голів! - зак­ри­ча­ли всі товар­и­ші.- Ми ж не ли­си, що їх стрілець ви­ку­рює з ями.

- Добре, ко­ли та­ка ва­ша во­ля,- ска­зав Мак­сим - Ста­вай­те ж у три ря­ди, лу­ки й стріли ки­дай­те геть, а то-по­ри й ножі до рук - і за мною!

Мов один ве­ли­чез­ний камінь, ви­пу­ще­ний із ве­ли­кої ме­тавки навп­ро­ти мурів твер­дині, так уда­ри­ли наші мо­лодці на мон­гольські ря­ди. Прав­да, за­ким іще добігли до мон­голів, стрічені бу­ли гра­дом стріл,- тільки ж ті стріли нічо­го не зро­би­ли їм, бо пер­ший ряд ніс пе­ред со­бою замість щи­та верх­няк із сто­ла, вби­тий на дві спи­си, і в той верх­няк пов­пи­ва­ли­ся мон­гольські стріли. Аж наб­ли­жу­ючись до мон­голів, пер­ший ряд ки­нув свій де­рев'яний щит - і цілий відряд ки­нув­ся на во­ро­га з без­тям­ною зав­зятістю. Відра­зу зміша­ли­ся мон­го­ли і по­ча­ли по­да­ва­ти­ся в бо­ки, але Ту­гар Вовк був уже тут зі своїм відділом і ок­ру­жив мо­лодців ці­лою гро­ма­дою мон­голів, мов стрільці цілою ва­та­гою псів ок­ру­жа­ють роз­жер­то­го ди­ка. Роз­по­ча­лась страш­на різа­ни­н­а. Ціли­ми де­сят­ка­ми ва­ли­ли хо­робрі мо­лодці мон­голів, але Ту­гар Вовк слав що­раз нові ро­ти навп­ро­тив них. Кров бриз­ка­ла да­ле­ко із ска­же­ної су­то­ло­ки лю­дей, трупів, ран та кро­ва­во­го оруж­жя. Стог­нан­ня ра­не­них, зой­ки конаю­чих, ска­жені кри­ки убійців - усе те міша­ло­ся в якусь пе­кольну гар­монію, що різа­ла ву­хо і сер­це, лу­на­ючи під отим усміх-ну­тим яс­ним сон­цем, на тлі си­тої зе­лені смерек­ових лісів та під лад не­нас­тан­но­го шу­му хо­лод­них по­токів.

- Направо, то­ва­риші! Ра­зом і друж­но напрім на них! - кри­чав Мак­сим, відби­ва­ючи­ся від трьох мон­голів, що ста­ралися ви­би­ти йо­му оруж­жя з ру­ки. Зі страш­ною на­ту­гою на­пер­ли то­ва­риші нап­ра­во, де лінія мон­голів бу­ла най­сла­біша і місце для обо­ро­ни най­догідніше. По ко­роткім опорі мон­го­ли по­да­ли­ся.

- Далі, далі женіть їх, на­пе­ред се­бе! - кри­чав Мак­сим, ки­даючися зі своїм кро­ва­вим то­по­ром на ус­ту­па­ючих мон­го­лів. То­ва­риші по­пер­ли за ним, і відворіт мон­голів швид­ко пе­ремінив­ся на по­по­лох і без­лад­ну втікани­ну. А товар­иші гна­ли слідом за ни­ми, ва­ля­чи од­но­го за дру­гим ізза­ду на зем­лю. Пе­ред ни­ми бу­ло чис­те по­ле, а не­да­леч­ке тем­ний, за­па­ху­щий ліс. Ко­ли б їм уда­ло­ся добігти до нього, то бу­ли б спа­сені, ніяка мон­гольська си­ла не зду­жа­ла б їм тут нічо­го зро­би­ти.

- Далі, то­ва­риші, далі, до лісу! - кри­чав Мак­сим, і без від­диху, мовч­ки, кро­ваві й страшні, мов справді дикі звірі, гна­ли то­ва­риші на­пе­ред се­бе втіка­ючих мон­голів у нап­ря­мі до лісу. Ту­гар Вовк од­ним по­зир­ком пе­рег­ля­нув поло­же­ння обох сторін - і за­ре­го­тав­ся:

- Щаслива до­ро­га! - крик­нув він услід за мо­лод­ця­ми.- На тій до­розі ми ще здиб­ле­мо­ся!

І жи­во він відділив часть мон­голів і післав їх го­рою на ту­хольськнй шлях, щоб зай­шли мо­лодців іспе­ре­ду, від лісу. Він знав доб­ре, що йо­го мон­го­ли впо­ру поспіють. А сам з реш­тою мон­голів пус­тив­ся навз­догін за ту­хольця­ми.

Три ту­ма­ни ку­ря­ви сто­яли на по­лю над Опо­ром; три гро­мадки лю­дей гна­ли за со­бою тим по­лем. Пер­ша бігла гро­мадка пе­ре­ля­ка­них, роз­би­тих мон­голів; за ни­ми, здога­ня­ю­ч­и їх, наші мо­лодці під про­во­дом Мак­си­ма, а за ни­ми го­ло­в­на си­ла мон­голів під про­во­дом Ту­га­ра Вов­ка. Третій від­діл мон­гольський, вис­ла­ний Ту­га­ром го­рою на­впе­ре­й­ми, швид­ко десь за­хо­вав­ся і щез, не зав­ва­же­ний роз'яре­ни­ми в своїй по­гоні мо­лод­ця­ми.

Нараз утіка­ючі мон­го­ли спи­ни­ли­ся, ста­ли. Пе­ред ни­ми по­ка­за­ла­ся нес­подіва­на за­ва­да: гли­бо­кий, у скалі ви­ку­тий вивіз - по­ча­ток ту­хольсько­го шля­ху. Вивіз був у тім місці май­же на два сажні гли­бо­кий; стіни йо­го стрімкі й гладкі, так що злізти в до­ли­ну зовсім не мож­на, а ска­ка­ти ду­же не­без­печ­но, особ­ли­во пер­шо­му ря­дові втікачів, які мог­ли надіяти­ся, що тут же за ни­ми і на них ско­чить дру­гий ряд. У смер­тельній три­возі, яка й най­бо­яз­ливішо­му не раз у ос­татній хвилі до­дає відва­ги, зу­пи­ни­ли­ся мон­го­ли і обернул­ися ли­цем до своїх про­тив­ників. В тій хвилі блис­ну­ла їм нес­подіва­на надія: за слідом про­тив­ників по­ба­чи­ли насти­г­аючих своїх од­новірців - і ру­ки їх ми­мо­волі вхо­пи­ли за ору­ж­жя. Але сей наг­лий ви­бух відва­ги не був в силі спа­сти їх. Мов роз­гука­на бу­ря, впа­ли на них ту­хольські мо­лодці, лом­ля­чи й дру­хо­чу­чи всі за­ва­ди,- і попх­ну­ли їх до про­пасті.

З зой­ком по­ва­ли­лись ті, що сто­яли зза­ду, на дно ви­во­зу, ко­ли тим ча­сом пе­редні ко­на­ли від мечів і то­порів ту-холь­ських. Те­пер мо­лодці самі опи­ни­ли­ся над стрімкою стіною ви­во­зу і зат­ремтіли.Тут ізза­ду нас­ти­гає Ту­гар Вовк з мон­голами, а спе­ре­ду оця страш­на про­пасть! Що діяти? Хвилі роз­ва­ги до­сить бу­ло для Мак­си­ма. Вид ле­жа­чих на дні ви­возу по­тов­че­них мон­голів навів йо­го на доб­ру дум­ку.

- Задній ряд не­хай обер­неться ли­цем до мон­голів і стри­мує на хви­лю їх нагін, а пе­редній ки­дай мон­гольські тру­пи в вивіз і ска­чи на них! - кри­чав він.

- Гурра! - зак­ри­ча­ли радісно мо­лодці, спов­ня­ючи йо­го ро­з­каз. Зас­ту­гоніли теплі ще мон­гольські тру­пи, па­ду­чи до­до­лу, за­ясніла для на­ших мо­лодців надія ря­тун­ку. А втім, над­летіла мон­гольська по­го­ня, Ту­гар Вовк по­пе­ре­ду.

- Ні вже,- кри­чав він,- сим ра­зом не уй­де­те моєї ру­ки! - І своїм важ­ким то­по­ром по­ва­лив пер­шо­го стрічно­го про­ти­в­н­ика, що вчо­ра ще був йо­го най­вірнішим луч­ни­ком. Зой­кнув смер­тельно ра­не­ний і впав під но­ги бо­яри­на. Това­риш йо­го за­мах­нувсь то­по­ром на Ту­га­ра, щоб помс­ти­тись смерті то­ва­ри­ша, але в тій хвилі йо­го з двох боків підня­то на мон­гольські спи­си. Цілий пер­ший ряд мо­лодців упав по ко­роткім опорі. Се ж бу­ли самі най­слабші по­ра­нені в по­передній битві, що в по­гоні бігли з са­мо­го за­ду. Але все-та­ки мон­голів на хви­лю во­ни спи­ни­ли, а їх щас­ливіші товар­иші бу­ли вже без­печні на дні ви­во­зу.

- Стійте! - кри­чав до своїх Мак­сим.- В ря­ди і під стіну ви­возу! Ко­ли схо­тять гна­ти­ся за на­ми, то тут їм спра­ви­мо кро­ва­ву купіль.

- Перший ряд ска­чи за ни­ми,- ко­ман­ду­вав у не­роз­важнім за­палі Ту­гар Вовк. І ско­чив пер­ший ряд мон­голів, але не встав уже жи­вий, ба многі й до землі не до­летіли живі, стрічені в повітрі то­по­ра­ми мо­лодців.

- Гурра! - зак­ри­ча­ли ті, ра­ду­ючись.- Ану, дру­гий ряд, ска­чи та­кож!

Але дру­гий ряд сто­яв над ви­во­зом і не ква­пив­ся ска­ка­ти. Ту­гар Вовк по­ба­чив свою по­мил­ку і швид­ко вис­лав силь­ний відділ ниж­че, щоб іздо­ли­ни замк­ну­ти вихід ви­во­зу.

- Тепер не уй­дуть нам пташ­ки,- ра­ду­вав­ся він.- От уже мої ловці над­хо­дять! Ану, діти, далі на них!

Скажений крик мон­голів за­лу­нав у ви­возі, тут же під но­га­ми Ту­га­ра Вов­ка. Се був відділ, вис­ла­ний го­рою на­впе­ре­йми; вниз ви­во­зом він уда­рив те­пер на тухольців.

- Вниз ви­во­зом утікай­мо! - скрик­ну­ли мо­лодці, але один по­зирк пе­ре­ко­нав їх, що вся надія на ря­ту­нок про­па­ла. При вході вни­зу чорніла­ся вже дру­га ку­па мон­голів, що йшла навп­ро­ти них, щоб їх зовсім замк­ну­ти в тій кам'яній клітці.

- Аж те­пер смерть на­ша! - ска­зав Мак­сим, об­ти­ра­ючи о ко­жух за­би­то­го, при йо­го но­гах ле­жа­чо­го мон­го­ла свій кро­ва­вий топір.- То­ва­риші, сміло до ос­татнього бою!

Та й сміло ж вис­ту­пи­ли во­ни! До­бу­ва­ючи ос­татніх сил, уда­ри­ли на мон­голів і, нев­ва­жа­ючи на не­ко­рис­ну, зго­рис­ту місцевість, що спри­яла мон­го­лам, ще раз зміша­ли їх, ще раз зав­да­ли їм ве­ли­ку стра­ту. Але мон­го­ли си­лою сво­го ро­з­го­ну по­пер­ли їх у до­ли­ну і роз­би­ли їх ря­ди. В геройські­й обо­роні па­да­ли мо­лодці один за дру­гим, тільки Мак­сим, хоч бив­ся, як лев, прецінь не мав іще ра­ни на своїм тілі. Мон­го­ли уни­ка­ли йо­го, а ко­ли тис­ли­ся на нього, то тільки в надії вит­ру­ти­ти йо­му оруж­жя з ру­ки і взя­ти йо­го жи­во­го. Та­кий був ви­раз­ний на­каз Тугара Вов­ка.

Ось нас­ту­пив і дру­гий відділ мон­гольський з до­ли­ни; мо­лодців стис­не­но в тій без­вихідній кам'яній кліті, при­пер­то їх до стіни, і лиш тілько вільно­го місця бу­ло пе­ред ни­ми, кілько мог­ли йо­го зро­би­ти своїми ме­ча­ми та то­по­ра­ми. Але ру­ки їх за­ча­ли ос­ла­ба­ти, а мон­го­ли пруться і пруться на них, мов хвилі по­вені. Вже де­які, стра­тив­ши вся­ку надію і ба­ча­чи не­мож­ливість дальшої бо­ротьби, на­осліп кину­ли­ся­ в най­густіші ря­ди мон­голів і в одній хвилі погиб­али, роз­сікані то­по­ра­ми. Інші, шеп­чу­чи мо­лит­ви, ту­ли­ли­ся ще до стіни, мов во­на мог­ла да­ти їм яку-не­будь поміч; треті хоть і ніби бо­ро­ни­ли­ся, але без­тям­но, ма­ши­нально ма­ха­ли то­по­ра­ми, і смер­тельні уда­ри мон­голів зас­та­ва­ли їх уже тру­па­ми, не­чут­ли­ви­ми й без­душ­ни­ми. Тільки невел­ичка го­рст­ка най­сильніших - п'ять їх бу­ло,- ок­ру­жив­ши Мак­си­ма, дер­жа­ли­ся ще прос­то, мов шпиль ска­ли се­ред роз­гу­ка­ної за­ли­ви. Три прис­ту­пи мон­голів відби­ла вже та горст­ка, сто­ячи на купі трупів, мов на башті; вже мечі й то­пори в ру­ках ге­роїв за­ту­ли­ли­ся, одіж їх, ру­ки й ли­ця скрізь зап­ли­ли кров'ю, але все ще різко й ви­раз­но відзи­вав­ся го­лос Мак­си­ма, що загрівав то­ва­ришів до обо­ро­ни. Ту­гар Во­вк на-півгнівно, напів з по­ди­вом глядів на мо­лод­ця зго­ри.

- Їй-богу, слав­ний мо­ло­дець! - ска­зав він сам до се­бе.- Не ди­ву­юсь, що він оча­ру­вав мою доньку. І ме­не са­мо­го він міг би оча­ру­ва­ти своєю ри­царською вда­чею!

А потім, обер­та­ючи­ся до своїх мон­голів, що сто­яли над бе­ре­гом яру, він крик­нув:

- Далі, скачіть на них! Не­хай скінчиться та різа­ни­на. Лиш сього (по­ка­зав на Максима) не ти­кай­те!

І ра­зом, мов важ­ка ска­ла, ско­чи­ли мон­го­ли зго­ри на не побідже­ну ще куп­ку ге­роїв і по­ва­ли­ли їх на зем­лю. Ще раз за­лу­на­ли ска­жені кри­ки, ще бо­ри­ка­ли­ся напід-си­ли мон­го­л­и з ту­хольця­ми, але не­дов­го. На кож­до­го з ге­роїв на­ва­ли­ла­ся ціла юр­ба мон­голів - і всі по­ляг­ли го­ло­ва­ми. Тільки Мак­сим сам-один сто­яв іще, мов дуб се­ред по­ля. Він розсік го­ло­ву то­му мон­го­лові, що ско­чив був на нього, і са­ме за­мах­нув­ся на дру­го­го, ко­ли втім якась сильна ру­ка залізним стис­ком ухо­пи­ла йо­го зза­ду за гор­ло і ки­ну­ла ним до зе­м­лі. Упав, підступ­но по­ва­ле­ний, Максим, і над ним, по­чер­во­ніле від гніву й на­ту­ги, нахи­лилося ли­це Ту­га­ра Вовка.

- А що, смер­де! - насмішли­во кри­чав бо­ярин.- Ба­чиш те­пер, що я вмію до­дер­жа­ти сло­ва? Ану, діти, за­куй­те йо­го в залізні пу­та!

- Хоч і в пу­тах, я все бу­ду вольний чо­ловік. У ме­не пу­та на ру­ках, а в те­бе на душі! - ска­зав Мак­сим.

Боярин за­ре­го­тав­ся і відійшов від нього да­ва­ти по­ря­док мон­гольсько­му війську, яко­го чис­ло сильно змаліло в тій кро­вавій різа­нині. З го­лов­ною час­ти­ною ос­тав­ших іще мо­н­голів Ту­гар Вовк пішов до своєї ха­ти; решті велів обса­дити не­щас­ний, те­пер тру­па­ми за­ва­ле­ний вивіз. Виділив­ши всіх здо­ро­вих до сте­ре­жен­ня ви­во­зу, сам він з не­ве­лич­кою реш­тою і взя­тим до не­волі Мак­си­мом мав вер­ну­ти­ся до та­бо­ру.

- Прокляті хло­пи! - бур­котів бо­ярин, пе­рег­ля­да­ючи свої стра­ти.- Скілько на­ро­ду поніве­чи­ли! Ну, але чорт бе­ри мон­голів - їх не шко­да! Коб тільки мені по тих тру­пах дій­ти до власті й си­ли,- обер­нув­ся б і я ли­цем про­ти них. Але сей по­га­нець, сей Мак­сим,- то мені бо­рець! А хто знає, мо­же, й він міг би пос­лу­жи­ти до моєї цілі? Тре­ба ви­ко­рис­та­ти йо­го, ко­ли йо­го маю в ру­ках. Він му­сить слу­жи­ти нам за провідни­ка в го­рах, бо чорт їх там знає, який се той їх шлях і чи не­ма де на нім яких манівців. Те­пер, ко­ли він у моїх ру­ках, тре­ба приєдна­ти, вкоська­ти йо­го тро­ха, - хто знає, на що ще мо­же він при­го­ди­ти­ся.

А тим ча­сом мон­го­ли го­то­ви­ли вже ко­ней до від'їзду. Мак­сим,- ско­ва­ний за ру­ки і за но­ги в тяжкі лан­цю­ги, кро­вавий, прос­то­во­ло­сий, із по­шар­па­ною на шмат­ки оде­жею,- сидів на ка­мені над річкою, німий, з за­тис­не­ни-ми зу­ба­ми і з роз­пу­кою в серці. Пе­ред ним на полі і в ви­возі ку­па­ми ле­жали не зас­тиглі ще, пош­ма­то­вані і кров'ю об­бриз­кані тру­пи йо­го то­ва­ришів і во­рогів. Які щас­ливі бу­ли ті тру­пи! Во­ни ле­жа­ли так ти­хо, так су­мир­но на своїй кро­вавій пос­телі, без гніву, без му­ки, без во­ро­гу­ван­ня. Во­ни сміялись те­пер зі вся­ких пут, із цілої си­ли ве­ли­ко­го Чінгісха­на, а йо­го ку­сень заліза зро­бив без­душ­ним зна­ря­дом у ру­ках ди­кої са­мо­волі, жерт­вою кро­ва-вої пімсти! Які щас­ливі бу­ли тру­пи! Во­ни, хоч по­калічені, но­си­ли на собі об­раз і по­до­бу людсь­ку,- а йо­го оці пу­та в одній хвилі зро­би­ли ско­ти­ною, не­вольником!

- Сонце пра­вед­не! - клик­нув у своїй ду­шевній муці Мак­сим.- Нев­же ж та­ка твоя во­ля, щоб я ги­нув у кай­да­нах? Не­вже ж ти так час­то своїм яс­ним усміхом віта­ло дні моєї ра­дості на те ли­ше, щоб сьогодні повіта­ти моє без­дон­не го­ре? Сон­це, нев­же ж ти пе­рес­та­ло бу­ти доб­рим бо­гом Ту­хольщини, а ста­ло­ся опіку­ном тих лю­тих ди­кунів? А сон­це сміяло­ся! Яс­ним, га­ря­чим промінням во­но блис­котіло в ка­лю­жах крові, цілу­ва­ло по­синілі ус­та і гли­бокі ра­ни трупів, крізь які витікав мо­зок, вис­тир­чува­ли теплі ще людські тельбу­хи. І та­ким са­мим яс­ним, га­ря­чим промінням во­но об­ли­ва­ло зе­ле­ний ліс, і чу­дові за­па­хущі цвіти, і ви­сокі по­ло­ни­ни, що ку­па­ли­ся в чистім ла­зу­ровім ефірі. Сон­це смі­я­ло­ся і своїм бо­жеським, безучас­ним усміхом ще дуж­че ра­ни­ло роз­дер­ту Мак­си­мо­ву ду­шу.

VI

Дивний сон снив­ся За­ха­рові Бер­ку­тові. Зда­ва­лось йо­му, не­мов нині їх дорічне свя­то «Сто­ро­жа» і вся гро­ма­да зібра­на дов­ко­ла ка­ме­ня при вході ту­хольської тісни­ни: дівча­та з вінка­ми, мо­лодці з му­зи­кою, всі в праз­нич­них чис­тих стро­ях.

Оце він, най­стар­ший віком у гро­маді, пер­ший наближ­а­ється до свя­то­го ка­ме­ня і по­чи­нає мо­ли­ти­ся до нього. Якісь таємничі, три­вожні, бо­лючі чут­тя опа­но­ву­ють йо­го сер­це під час мо­лит­ви; щось ще­мить у нього в гли­бині душі - і сам він не знає, що та­ко­го. Він мо­литься га­ря­че, по двох-трьох сло­вах зви­чай­ної мо­лит­ви він відсту­пає від ста­ро­давніх, зви­чаєм ус­та­ле­них зво­ротів; якась но­ва, га­ря­чі­ша, по­ри­ва­юча мо­лит­ва пли­не з йо­го уст; уся гро­ма­да, пот­ря­се­на нею, па­де ниць на зем­лю, і сам він ро­бить те са­ме. Але сло­ва не пе­рес­та­ють плис­ти, тем­но ро­биться кру­гом, чорні хма­ри пок­ри­ва­ють не­бо, гро­ми по­чи­на­ють би­ти, блис­ка­виці па­лах­ко­тять і обліта­ють увесь не­бозвід осліпля­ючим ог­нем, зем­ля здри­гається - і ра­зом, звільна пе­ре­хи­ля­ючись, свя­тий камінь ру­шається з місця і з стра­шенним лус­ко­том ва­литься на нього.

- Що се мо­же зна­чи­ти? - пи­тав сам се­бе За­хар, розду­мую­ч­и над своїм сном.-

Щастя чи не­щас­тя? Радість чи го­ре? - Але він сам не міг знай­ти відповіді на те пи­тан­ня, тільки сон сей ли­шив по собі якесь важ­ке про­чут-тя, якусь хма­ру су­му на За­ха­ровім чолі.

Швидко справ­ди­лось те по­чут­тя! Са­ме по­по­лудні насти­гл­и страшні, нес­подівані вісті до Тухлі. Пас­ту­хи з сусідньої по­ло­ни­ни прибігли без ду­ху до се­ла, го­ло­ся­чи що ба­чи­ли якусь бійку ко­ло бо­ярсько­го, до­му якусь грома­ду не­звіс­них чор­них лю­дей і чу­ли нез­ро­зумії рой­и ра­ючі кри­ки. Ма­й­же вся ту­хольська мо­лодіж, уору­жив­шись, у що хто міг, побігла на місце бою, але зу­пи­ни­лась опо­далік, по­ба­чив­ши кро­ва­ве і тру­па­ми вкри­те по­боєви­ще, а бо­ярський дім ок­ру­жен­нй хма­рою мон­голів Не було сумніву, всі мо­лодці, ви­с­лані для збу­рен­ня бо­ярсько­го до­му, по­гиб­ли в нерівній бо­ротьбі з ти­ми наїзни­ка­ми. Не зна­ючи, що діяти, тухоль­ська мо­лодіж вер­ну­ла до се­ла, роз­но­ся­чи всю­ди страш­ну вість. По­чув­ши її, зат­ремтів ста­рий За­хар, і гірка сльоза по­котилася по йо­го старім лиці.

- От і спов­нив­ся мій сон! - про­шеп­тав він.- В обо­роні сво­го се­ла по­ляг мій Максим. Так во­но й тре­ба. Раз уми­ра­ти ко­ж­до­му, але слав­но вми­ра­ти - се не кож­до­му лу­чається. Не су­му­ва­ти мені за ним, але ра­ду­ва­тись йо­го до­лею.

Так потішав се­бе ста­рий За­хар, але сер­це йо­го скиміло гли­бо­ко: над­то сильно, всею си­лою своєї душі він лю­бив сво­го най­мо­лод­шо­го си­на. Але швид­ко він скріпив­ся ду­хом. Гро­ма­да кли­ка­ла йо­го, пот­ре­бу­ва­ла йо­го ра­ди. Купа­ми тис­ли­ся лю­ди, старі й мо­лоді, за се­ло, до ту­хольської тіс­нини, за кот­рою так близько сто­яв страш­ний їх во­рог. Пер­ший раз, відко­ли засіла Тух­ля, ра­да гро­мадська зібра­ла­ся нині без зви­чай­них об­рядів, без зна­ме­на, се­ред бряз­ку то­порів та кіс, се­ред напівтри­вож­но­го, напіввой­ов­ни­чо­го га­мору. Без по­ряд­ку міша­ли­ся старці з мо­лод­ця­ми, ору­ж­ні з бе­зо­руж­ни­ми, ба навіть жінки сну­ва­ли сю­ди й ту­ди поміж гро­ма­дою, до­пи­ту­ючись вістей про во­ро­га або го­лос­но оп­ла­ку­ючи своїх по­гиб­лих синів.

- Що діяти? Що по­чи­на­ти? Як бо­ро­ни­ти­ся - гу­ло в на­роді. Од­на дум­ка пе­ре­ва­жа­ла всі інші: вий­ти гро­ма­дою пе­ред ті­сни­ну і бо­ро­ни­ти­ся від мон­голів до ос­татньої краплі крові. Особ­ли­во мо­лодіж нас­та­ва­ла на те.

- Ми хо­че­мо зги­ну­ти, як наші бра­ти по­ги­ну­ли в обо­роні сво­го краю! - кри­ча­ли во­ни.- Тільки по на­ших тру­пах увій­дуть во­ро­ги в ту­хольську до­ли­ну.

- В тіснині по­ро­би­ти засіки і з них ра­зи­ти мон­голів! - ра­дили старші.

Далі, ко­ли гамір тро­хи вти­шив­ся, за­го­во­рив За­хар Бер­кут:

- Хоч то воєнне діло - не моє діло, і не мені, ста­ро­му, ра­дити про те, до чо­го не мо­жу прило­жи­ти своїх рук,- але все-та­ки я ду­мав би, що не ве­ли­ка на­ша зас­лу­га бу­де, ко­ли відіб'ємо мон­голів, особ­ли­во зва­жив­ши, що се нам не так-то й труд­но зро­би­ти. Си­ни наші по­гиб­ли з їх рук, кров їх обаг­ри­ла на­шу зем­лю і кли­че нас до пімсти. Чи пімсти­мось ми на во­ро­гах на­ших, на ни­щи­те­лях на­шо­го краю, ко­ли відіб'ємо їх від сво­го се­ла? Ні, а тільки, відбиті від на­шо­го се­ла, во­ни з подвійною лютістю ки­нуться на інші се­ла. Не відби­ти, але роз­би­ти їх - се по­вин­на бу­ти на­ша ме­та!

Громада з ува­гою слу­ха­ла слів сво­го бесідни­ка, і мо-ло­діж, по­дат­ли­ва на все но­ве та нес­подіва­не, го­то­ва вже бу­ла прис­та­ти на ту ра­ду, хоч і не зна­ла, як мож­на її викон­ати. Але многі го­ло­си старців обізва­ли­ся про­тив неї.

- Не в гнів тобі будь ска­за­но, батьку За­ха­ре,- за­го­во­рив один гро­ма­дя­нин,- але твоя ра­да хоч муд­ра і ве­ли­ку обі­цює сла­ву, та не­мож­ли­ва для нас. Слабі наші си­ли, а мон­гольська си­ла ве­ли­ка. Ще не наспіла поміч від інших вер­хо­винських і загірських гро­мад, а хоч і наспіє, то та­ки на­ша си­ла не вис­тар­чить навіть на те, щоб ок­ру­жи­ти мон­голів, не то вже щоб по­бо­ро­ти їх в од-вертій битві. А без то­го як ми розіб'ємо їх? Ні, ні! За­ма­ла на­ша си­ла! Щас­тя на­ше, ко­ли зду­жаємо відби­ти їх від сво­го се­ла і відвер­ну­ти від шля­ху; роз­би­ти їх ми не май­мо й надії!

Бачачи всю ос­новність тих за­кидів, За­хар Бер­кут, хоч з бо­лем сер­ця, го­тов був по­ки­ну­ти свою мо­ло­де­чо-га­ря­чу думісу, ко­ли втім дві нес­подівані події знач­но піднес­ли на­стрій ту­хольської гро­ма­ди і зміни­ли цілу її пос­та­но­ву.

Долі се­лом ву­ли­цею надійшли, од­на за дру­гою, при зву­ках труб та де­рев'яних трембіт аж три гро­ма­ди уоруже­ної мо­ло­дежі. Кож­на гро­ма­да нес­ла на­пе­ред се­бе бой­ову хо­ру­г­ов; охочі, смілі їх пісні лу­на­ли да­ле­ко по го­рах. Се йшла при­обіця­на ту­хольцям поміч вер­хо­винських і загір­них гро­мад. Хлоп в хло­па, мов рослі яво­ри, ста­ли всі три відділи дов­ги­ми ря­да­ми пе­ред зібра­ною гро­ма­дою і скло­ни­ли хо­руг­ви на знак привітан­ня. Лю­бо бу­ло глядіти на ті здо­рові, рум'яні ли­ця, розігріті мужньою від­вагою і гор­дим по­чут­тям то­го, що їм прий­деться зас­ту­па­ти своїми грудьми все, що най­до­рож­че у них на світі, що на їх оруж­жя вло­же­но ве­ли­ке діло. Радісний гро­мо­вий крик усіх ту­хольців стрітив їх привід; тільки ма­тері, що са­ме сьогод­ні стра­ти­ли своїх синів, за­ри­да­ли на вид та­ко­го найкращого­ цвіту на­род­но­го, кот­рий завт­ра, мо­же, так са­мо по­ля­же, ско­ше­ний і по­топ­та­ний, як по­ляг­ли нині їх ясні со­ко­ли. Зас­киміло сер­це і в ста­ро­го За­ха­ра Беркута, ко­ли пог­ля­нув на тих мо­лодців і по­ду­мав собі, як то пиш­но виз­на­чу­вав­ся би се­ред них йо­го Мак­сим. Та ні, годі! Мерт­во­го не вер­неш, а жи­вий жи­ве га­дає…

Ще не стих­ла радість із при­хо­ду тих по­жа­да­них поміч­ників, ще гро­ма­да не ма­ла ча­су прис­ту­пи­ти до дальшої на­ради, ко­ли втім з про­тив­но­го бо­ку, з лісо­вої про­га­ли­ни, що бу­ла над ту­хольською тісни­ною, по­ка­зав­ся но­вий і зовсім уже нес­подіва­ний гість. На спіненім коні, по­об­ди­ранім гіл­лям та ко­люч­ка­ми, при­пав­ши до йо­го шиї, щоб швид­ше й без­печніше їха­ти по лісі, не зачіпа­ючись о га­луз­зя, їха­ла, що кінь дос­ко­чить, якась лю­ди­на. Хто се та­кий був - зда­ле­к­а годі бу­ло вга­да­ти. На ній був ове­чий монгольськ­ий ко­жух, обер­не­ний пе­ле­ха­ми на­верх, а на го­лові гар­ний боб­ро­вий ков­пак. Мо­лодці прий­ня­ли приїжджу лю­ди­ну за мон­гольсько­го вис­лан­ця і вис­ту­пи­ли про­ти неї з лу­ка­ми. Але, виїхав­ши з ліса та наб­ли­зив­шись над стрімкий об­рив, по котрім тре­ба бу­ло зла­зи­ти в ту­хольську до­ли­ну, мни­мий мон­гол зліз із ко­ня, ски­нув із се­бе ко­жух, і, всім на ди­во, по­ка­за­ла­ся жен­щи­на в білім по­лот­нянім, шов­ком пе­ре­ти­канім плащі, з лу­ком за пле­чи­ма і з блискуч­им топірцем за по­ясом.

- Мирослава, доч­ка на­шо­го бо­яри­на! - зак­ри­ча­ли тухо­ль­с­ькі мо­лодці, не мо­жу­чи відвес­ти очей від прегарн­ої, смілої дівчи­ни. Та во­на, оче­ви­дяч­ки, й не ди­ви­лась на них, але, ли­шив­ши сво­го ко­ня там, де з нього злізла, жи­во по­ча­ла ози­ра­ти­ся за стеж­кою, ку­ди мож­на би спус­ти­ти­ся в до­ли­ну.

Швидко її бистрі очі відкри­ли та­ку стеж­ку, май­же зовсім ук­ри­ту се­ред ши­ро­ко­го, чепірга­то­го лис­тя па­по­роті та ко­лючих ожин. Пев­ним кро­ком, мов відро­ду до то­го при­ви­кл­а, зійшла стеж­кою в до­ли­ну і наб­ли­зи­ла­ся до гро­мади.

- Здорові бу­ли, чес­на гро­ма­до,- ска­за­ла во­на, злег­ка па­леніючи.- Я спіши­ла звісти­ти вам, що мон­го­ли над­хо­дять, пе­ред ве­чо­ром бу­дуть тут, то щоб ви при­го­то­ви­ли­ся, як їх прий­ня­ти.

- Ми зна­ли се,- за­гу­ли го­ло­си з гро­ма­ди,- се нам не но­ви­н­а.

Голоси бу­ли різкі, неп­ри­язні дочці по­га­но­го бо­яри­на, че­рез кот­ро­го стільки мо­лодців по­гиб­ло. Але во­на не обра­зи­ла­ся тою різкістю, хоч, оче­вид­но, по­чу­ла її.

- Тим ліпше для ме­не, що ви вже при­го­то­вані,- ска­за­ла во­на.- А те­пер про­шу вка­за­ти мені, де тут За­хар Бер­кут.

- Ось я, дівчи­но,- ска­зав ста­рий За­хар, наб­ли­жа­ючись. Ми­рос­ла­ва дов­го, з ува­гою і по­ша­ною, гляділа на нього.

- Дозволь, чес­ний батьку,- за­го­во­ри­ла во­на трем­тя­чим з внутрішнього зво­ру­шен­ня го­ло­сом,- ска­за­ти по­пе­ред усьо­го, що син твій жи­вий і здо­ров.

- Мій син! - скрик­нув За­хар.- Здо­ров і жи­вий! О бо­же! Де ж він? Що з ним діється!

- Не ля­кай­ся, батьку, тої вісті, кот­ру ска­жу тобі. Твій син у мон­гольській не­волі.

- В не­волі? - скрик­нув, мов гро­мом про­шиб­ле­ний, За­хар.- Ні, то не мо­же бу­ти! Мій син рад­ше дасть на кусні по­ру­ба­ти се­бе, аніж узя­ти се­бе в не­во­лю. Се не мо­же бу­ти! Ти хо­чеш на­ля­ка­ти ме­не, не­доб­ра дівчи­но!

- Ні, батьку, я не ля­каю те­бе, во­но справді так. Я ж те­пер прос­то з мон­гольсько­го та­бо­ру, ба­чи­ла йо­го, го­во­ри­ла з ним. Си­лою і підсту­пом узя­ли йо­го, за­ку­ва­ли в залізні пу­та. Хоч без ра­ни, а весь об­ли­тий кров'ю во­рогів. Ні, батьку, твій син не по­дав ім'я твоє в нес­ла­ву!

- І що ж він го­во­рив тобі?

- Казав мені йти до те­бе, батьку, потіши­ти те­бе в твоїй са­моті й тузі, ста­ти тобі за доч­ку, за ди­ти­ну, бо я, батьку (тут го­лос її ще дуж­че зат­ремтів), я… си­ро­та, я не маю віт­ця!

- Не маєш вітця? Нев­же ж Ту­гар Вовк по­гиб?

- Ні, Ту­гар Вовк жи­вий, але Ту­гар Вовк пе­рес­тав бу­ти мо­їм батьком, відко­ли… зра­див… свій край і прис­тав… у слу­ж­бу мон­голів.

- Сього мож­на бу­ло й надіятись,- відповів по­ну­ро За­хар.

- Тепер я не мо­жу вва­жа­ти йо­го батьком, бо не хо­чу зра­джувати сво­го краю. Батьку, будь ти моїм вітцем! Прий­ми ме­не за ди­ти­ну! Не­щасний син твій про­сить у те­бе сього моїми ус­та­ми.

- Мій син! Мій не­щас­ний син! - стог­нав За­хар Бер­кут, не підво­дя­чи очей на Мирославу.- Хто ме­не потішить по йо­го страті?

- Не бійся, батьку, мо­же, він іще не стра­че­ний, мо­же, нам удасться ви­до­бу­ти йо­го на во­лю. Слу­хай ли­ше, що наказу­ва­в мені Мак­сим!

- Говори, го­во­ри! - ска­зав За­хар, пог­ля­да­ючи знов на неї.

- Він ра­див ту­хольській гро­маді не спи­ня­ти мон­голів пе­ред тісни­ною, але впус­ти­ти їх у кітло­ви­ну. Тут мож­на їх обс­ту­пи­ти і ви­ру­ба­ти до ос­татнього, а ко­ли ні, то ви­мо­ри­ти­ го­ло­дом. Тре­ба тільки по­ро­би­ти засіки в ви­возі при во­до­паді і по­ви­но­си­ти з се­ла все доб­ро гро­мадське, все збіжжя, весь хліб, усю ху­до­бу, а потім замк­ну­ти їх тут зо всіх боків. «Тут,- ка­зав Мак­сим,- побіди­те їх або ніде ін­де!» Так ра­див Мак­сим.

Уся гро­ма­да з нап­ру­же­ною ува­гою слу­ха­ла Мирослави­-ної бесіди. Гли­бо­ка мов­чан­ка за­ляг­ла над усіми, ко­ли стих­ли її сло­ва. Тільки За­хар гор­до й радісно вип­рос­ту­вав­ся, а далі з прос­тер­ти­ми ра­ме­на­ми наб­ли­зив­ся до Ми­рос­ла­ви.

- Доню моя!- ска­зав він.- Те­пер я ба­чу, що ти вар­та бу­ти доч­кою За­ха­ра Бер­ку­та! Се прав­диві сло­ва мой­ого си­на - з них віє йо­го смілий дух! Ти­ми сло­ва­ми ти здо­бу­ла моє ба­ть­ківське сер­це! Те­пер я лег­ше віджалую си­на, ко­ли не­бо післа­ло мені замість нього та­ку доньку!

Голосно ри­да­ючи, ки­ну­ла­ся Ми­рос­ла­ва в йо­го обійми.

- Ні, батьку, не го­во­ри так,- ска­за­ла во­на.- Син твій не бу­де стра­че­ний, він по­вер­неться тобі на­зад. Він іще нині ве­чір бу­де тут ра­зом з ор­дою, і ко­ли бог по­мо­же нам роз­бити її, то чей ми й йо­го ос­во­бо­ди­мо.

В тій хвилі в тіснині дав­ся чу­ти крик ту­хольських ва­р­тов­их: «Мон­го­ли! Монголи!» - і вслід за тим прибігли вар­тові, го­ло­ся­чи, що мон­го­ли в незліченній силі по­ка­за­ли­ся в до­лині над Опо­ром. Тут при­хо­ди­лось ріша­ти­ся жи­во, що діяти, як боронити­ся. За­хар Бер­кут ще раз обс­тав за тим, аби впу­стити мон­голів у ту­хольську кітло­вину і тут, обс­ко­чив­ши їх, виріза­ти або ви­мо­ри­ти всіх до но­ги. Тепер уже не підніма­ли­ся го­ло­си, про­тивні тій раді,- і шви­д­ко гро­ма­да ріши­ла­ся.

Всі ки­ну­ли­ся до своїх хат, аби хо­ро­ни­ти своє доб­ро в лі­си. Сто­ронські мо­лодці що­ду­ху ру­ши­ли на горішній бік до­лини, до во­до­па­ду, щоб по­ро­би­ти засіки в ви­возі і не да­ти ту­ди мон­го­лам прой­ти. Страш­ний роз­рух зро­бив­ся в селі. Крик, роз­ка­зи й за­пи­тан­ня, рик волів і скрип де­рев'яних дво­колісних теліг лу­на­ли з усіх усюдів, глу­ши­ли слух і ко­тилися по го­рах. Сум­но про­ща­ли ту­хольці свої ха­ти, й по­двір'я, й ого­ро­ди, та засіяні ни­ви, котрі ніші ще ма­ла зруй­ну­ва­ти і сто­ло­чи­ти страш­на мон­гольська повінь. Ма­тері нес­ли своїх зап­ла­ка­них дітей, батьки гна­ли ху­до­бу, вез­ли на возах до­машній спря­ток, мішки з хлібом і оде­жею. Ку­ря­ва сто­яла над се­лом; тільки потік сріблис­тою во­дою шу­мів собі, як зви­чай­но, і ста­рий ве­ли­чез­ний Сто­рож при вхо­ді в ту­хольську тісни­ну сто­яв по­ну­ро, опу­ще­ний, су­мо­ви­тий, не­мов жаліючи своїх дітей, що по­ки­да­ли оцю гар­ну до­ли­ну, не­мов на­хи­ля­ючись у сто­ро­ну тісни­ни, щоб своїм ве­ли­чез­ним кам'яним тілом зас­та­ви­ти їм до­ро­гу. За­суму­ва­лась і ста­ра ли­па на копнім май­дані за се­лом, а ре­вучий во­до­пад, пе­ре­ли­ва­ючись у кар­ма­зи­но­вих про­ме­нях за­хо­до­во­го сон­ця, не­по­руш­ним кро­ва­вим стов­пом сто­яв над опустілою ту­хольською кітло­ви­ною.

Вже зовсім опустіло се­ло. Ха­ти по­то­ну­ли в вечірньому ту­мані; ку­ря­ва уляг­лась по до­розі; за­мовк­ли го­ло­си і кри­ки, не­мов відвічна пус­ти­ня по­жер­ла все жит­тя сеї до­ли­ни. Сіда­ло сон­це за ту­хольські го­ри, то­ну­чи в ле­геньких чер­воних хма­рах; темні сме­ре­кові ліси дов­ко­ла Тухлі шеп­та­ли ти­хо, таємни­чо, не­мов пе­ре­да­ва­ли собі якусь зловіщу но­ви­ну. Тільки зем­ля, не зна­ти чо­му, глу­хо сту­гоніла і сто­гнала: повітря, хоч яс­не й погідне, тремтіло яки­мось див­ним зміша­ним го­мо­ном, від кот­ро­го дрож прой­ма­ла й най­смілішо­го. А да­ле­ко-да­ле­ко по лісах, у гли­бо­ких тем­них ярах, між не­дос­туп­ни­ми ло­ма­ми, ви­ли вов­ки, гав­ка­ли ури­ваним го­ло­сом ли­си, бе­гетіли олені, ри­ча­ли ту­ри. А в селі так ти­хо, так мерт­во! А на небі так яс­но, так погідно! Але ні. Ось на­раз щез­ло сон­це за чор­ною жи­вою хма­рою, що стіною тяг­не з за­хо­ду, на­пов­ня­ючи повітря ди­ким верес­ком і спус­ка­ючись над Тухлею. Се віщу­ни і невідступні то­вариші ор­ди - гай­во­ро­ни та кру­ки - тяг­нуть незлічен­ни­ми ста­да­ми, чу­ючи по­жи­ву. Зловіще птаст­во б'ється в повітрі, роз­ри­вається плах­та­ми і ки­дається в різні бо­ки, мов хма­ри, биті бу­рею. Ту­хольські су­мирні стріхи відра­зу вкрилис­я чор­ни­ми гістьми, а гамір їх кле­котів, мов кип'яток у ве­личезнім кітлі. Німо, не­ру­хо­мо сто­ячи над стрімки­ми берег­ами своєї кітло­ви­ни, гляділи ту­хольці на по­га­не пта­ство і в дусі прок­ли­на­ли тих віщунів смерті й руїни.

Але жи­во вид змінив­ся. Мов че­рез прор­ву в тамі валить­ся осіння повінь, так по­ча­ли в кітло­ви­ну ва­ли­ти­ся чорні поч­ва­ри з стра­шен­ним кри­ком. Ря­ди тис­ли­ся за ря­да­ми, без кінця і впи­ну; мов во­да під во­до­па­дом, так во­ни зупин­ялися, вий­шов­ши з тісно­го гир­ла, фор­му­ва­ли­ся в дов­жезні ря­ди, по­су­ва­ли­ся звільна, без опо­ру за­ли­ва­ючи пус­ту рів­нину. Пе­ре­дом, до­ро­гою, їхав на білім коні страш­ний ве­ле­т­ень Бу­рун­да-бе­га­дир, а обік нього дру­гий, мен­ший, їздець - Тугар Вовк.

Звільна їха­ли во­ни на­пе­ред, не­мов щох­вилі жда­ли на­па­д­у з се­ла. Але на­па­ду не бу­ло, се­ло ле­жа­ло, мов після чу­ми. З страш­ним кри­ком ки­ну­ли­ся перші ря­ди мон­голів на ха­ти, щоб, по свой­ому зви­чаю, різа­ти, гра­бу­ва­ти,- але різа­ти не бу­ло ко­го, ха­ти бу­ли пусті. З лю­тим кри­ком ки­да­лись мон­го­ли від ха­ти до ха­ти, ви­ва­лю­ючи двері, руй­ну­ючи пло­ти й во­ро­та, роз­би­ва­ючи діжки і плетінки, роз­ва­лю­ючи печі. Але вся їх лютість бу­ла да­рем­на - в селі ніхто не по­каз­увався.

- Прокляті пси! - го­во­рив Бу­рун­да до Ту­га­ра Вов­ка.- За­чу­л­и нас, по­хо­ва­ли­ся!

- Чи за­но­чуємо тут, бе­га­ди­ре? - спи­тав Ту­гар Вовк, не від­повідаючи на замітку бе­га­ди­ра.

- Поки не зустріне­мось з ти­ми пса­ми, по­ти не мо­же­мо но­чувати,- відмо­вив Бурунда.- Веди нас до ви­хо­ду з сеї ями! Тре­ба забезпечити ­собі вихід!

- Вихід без­печ­ний,- ус­по­ко­ював Ту­гар Вовк, хоч і са­мо­му якось ніяко­во бу­ло ба­чи­ти, що всі ту­хольці так чис­то вине­с­лися з се­ла. І хоч ус­по­ко­ював бе­га­ди­ра, то все-та­ки про­сив йо­го крик­ну­ти на військо, щоб по­ки­ну­ло шу­ка­ти до­бичі і спіши­ло до ви­хо­ду. Не­охітно пішли перші ря­ди мон­гольської ор­ди, ко­ли тим ча­сом задні все ще тис­ли­ся че­рез тісни­ну, чим­раз густіше за­ли­ва­ючи кітло-ви­ну.

Ось уже чільний відряд вий­шов із се­ла і спішив до виво­зу, ви­ку­ва­но­го в скалі. З до­ли­ни нічо­го не вид­но бу­ло в ви­возі, і без­печ­но підійшли мон­го­ли аж під стрімку кам'яну стіну, в котрій про­ко­ва­ний був вивіз. Ко­ли втім ра­зом з вер­ха стіни по­си­па­лось ве­ли­чез­не каміння на мон­голів, ка­ліча­чи та роз­би­ва­ючи їх.

Зойк на­пас­ників, ра­не­них і по­ва­ле­них на зем­лю, вда­рив під не­бо. Зак­ря­ка­ла хи­жа пти­ця над своїми жерт­ва­ми. Вже на­пас­ни­ки по­ча­ли по­да­ва­ти­ся взад і вбо­ки, ко­ли втім Бу­рунда і Ту­гар Вовк з го­ли­ми ме­ча­ми ки­ну­лись їм на­впере­й­ми.

- Куди ви, бе­зумні? - ри­чав ярим ту­ром Бу­рун­да.- Ось пе­ред ва­ми вхід до ви­во­зу, ту­ди за мною!

І, пха­ючи пе­ред со­бою цілу юр­бу, він ки­нув­ся в тем­не ги­р­ло ви­во­зу. Але тут че­ка­ла на­пас­ників доб­ра стріча. Гра­дом по­си­па­лось каміння на їх го­ло­ви, і не од­но­му з во­яків Чінгісха­на кров за­ли­ла очі, мо­зок бриз­нув на кам'яні стіни з роз­би­то­го че­ре­па. Мов з пек­ла, рев­ну­ли кри­ки і стогна­н­н­я з тем­но­го ви­во­зу, але по­над ни­ми все го­лосніше гримів го­лос Бу­рун­ди: «Далі, за­ячі сер­ця, далі за мною?» - і нові ку­пи, нев­ва­жа­ючи на но­вий град каміння, по­пер­ли­ся в вивіз.

- Далі горі ви­во­зом! - кри­чав Бу­рун­да, щи­том заслонюю­чись від спа­да­ючо­го зго­ри каміння.

Тим ча­сом Ту­гар Вовк, по­ба­чив­ши на версі бе­ре­га гро­мадку мо­лодців, велів сто­ячим пе­ред ви­во­зом мон­го­лам сип­ну­ти на них стріла­ми. Зой­ки роз­ляг­ли­ся на горі - і го­лосно за­ви­ли з ра­дості мон­го­ли. Але за своїх трьох ранен­их ту­хольські мо­лодці з подвійною лютістю по­ча­ли кидат­и ве­ли­чез­ни­ми пли­та­ми на на­пас­ників. Тільки ж се все не бу­ло би стри­ма­ло зав­зя­то­го Бу­рун­ду, ко­ли б усе­ре­дині, на скруті ви­во­зу, не по­ка­за­ла­ся нес­подіва­на за­ва­да: вивіз за­валений був аж до вер­ху ве­ли­чез­ним камінням. А тут ту­хольці на­па­да­ли чим­раз лютіше, каміння си­па­лось, мов град, мон­го­ли па­да­ли один за дру­гим - і Бу­рун­да по­ба­чив вкінці, що да­рем­на йо­го зав­зятість, бо прой­ти ту­ди годі, по­ки не вдасться зіпхну­ти тухольців з вер­ху.

- Назад! - крик­нув Бу­рун­да, і не­ве­лич­ка реш­та мон­голів, що ли­ши­ла­ся зі штур­му­ючої ку­пи, без ду­ху, мов камінь з пращі, ви­летіла з ви­во­зу.

- Вивіз за­ва­ле­ний! - ска­зав, важ­ко ди­шу­чи, Бу­рун­да до бо­я­ри­на, об­ти­ра­ючи собі піт і кров з ли­ця.

- Покиньмо їх на те­пер, не­хай тішаться! - ска­зав Ту­гар Вовк.

- Ні! - скрик­нув Бу­рун­да, з по­гор­дою пог­ля­да­ючи на бо­ярина.- Во­яки ве­ли­ко­го Чінгісхана не вміють відкла­да­ти діла на завт­ра, ко­ли мож­на йо­го зро­би­ти сьогодні.

- Але що ж тут сьогодні зро­би­мо? - спи­тав Ту­гар Вовк, пог­ля­да­ючи з дрож­жю в тем­не гир­ло ви­во­зу, з кот­ро­го ще ви­до­бу­ва­ли­ся страшні стог­нан­ня смер­тельно ра­не­них, не­до­би­тих мон­голів.

- Зігнати тих псів відтам зго­ри! - крик­нув лю­то Бу­рун­да, по­ка­зу­ючи ру­кою на хре­бет ска­лис­то­го бе­ре­га.- Дра­бин сю­ди! Пе­редні на дра­би­ни, а задні відга­няй їх стріла­ми! По­ба­чи­мо, чия візьме!

З поб­лизьких хат наз­но­ше­но дра­бин і за ра­дою Ту­га-ра Вов­ка поз­би­ва­но їх півпе­реч­ни­ми жерд­ка­ми не­мов у ши­року стіну. Ту­хольці зго­ри при­див­ля­ли­ся тій ро­боті спо­кі­йно. Ось уже мон­го­ли з кри­ком підня­ли свою збірну дра­би­ну і по­пер­ли її до камінної стіни. Камінням, стріла­ми і ро­га­ти­на­ми стріти­ли їх ту­хольці, але не вдіяли нічо­го мон­го­лам, бо ко­ли один та дру­гий упав по­ра­же­ний, то інші дви­га­ли ве­ли­ку дра­би­ну дальше, а на місце зра­не­но­го при­с­ка­ку­ва­ли свіжі. А рівно­час­но задні ря­ди мон­голів пус­кали вго­ру свої стріли і при­си­лу­ва­ли ту­хольців по­да­ти­ся взад. Страш­на драбин­а жи­во наб­ли­жа­ла­ся до стіни. Три­во­га по­ча­ла опа­новувати ту­хольців…

Недалеко від по­боєви­ща, за­хи­ще­ний кам'яною бри­лою від стріл, сидів на со­ломі Захар Бер­кут, зай­ня­тий при ра­не­них. Він по­вий­мав їм із ран стріли, по­ви­ми­вав ра­ни при по­мочі Ми­рос­ла­ви і заход­ився пе­рев'язу­ва­ти їх, поп­рик­ла­да­в­ши якоїсь скус­но при­ладженої жи­виці, ко­ли втім де­які за­ля­кані во­яки прибігли до нього, сповіща­ючи про не­без­пе­ку.

- Що ж я вам, діточ­ки, по­рад­жу? - ска­зав ста­рий, але Ми­рос­ла­ва схо­пи­ла­ся з місця і побігла ог­ля­ну­ти не­без­пе­ку.

- Не бійте­ся,- ска­за­ла во­на ту­хольцям,- жи­во ми поворо­жи­мо їм! Не­хай собі стріля­ють, а ви ра­ти­ща в ру­ки і пла­зом до­до­лу! Аж ко­ли пе­редні по­ка­жуться до по­ло­ви­ни на горі, тоді ра­зом на них! Самі во­ни зас­ло­нять вас від стріл, а оба­лив­ши пе­редніх, ви оба­ли­те й задніх. Сумер­ки спри­я­ють нам, і, відбив­ши їх сим ра­зом, бу­де­мо ма­ти спокій на всю ніч.

Без сло­ва опо­ру по­па­да­ли ту­хольці ниць до­до­лу, похап­а­вши ра­ти­ща в ру­ки.

Стріли ще си­па­лись який­сь час, а відтак пе­рес­та­ли - знак, що пе­редній ряд по­чав спи­на­ти­ся горі дра­би­ною. Дух у собі за­пи­ра­ючи, ле­жа­ли ту­хольці й до­жи­да­ли во­рогів. Ось чу­ти вже скрип щаблів, са­пан­ня мужів, брязкіт їх оруж­жя - і звільна, несміло ви­ри­на­ють пе­ред очи­ма ле­жа­чих мох­наті куч­ми, а під ни­ми чорні, страшні го­ло­ви з ма­леньки­ми блис­ку­чи­ми очи­ма. Очі ті три­вож­но, нес­хиб­но, мов зак­ляті, гля­дять на ле­жа­чих ту­хольців, але го­ло­ви підніма­ються ви­ще, чим­раз ви­ще; вже під ни­ми видніються ра­ме­на, пле­чі, ок­риті мох­на­ти­ми ко­жу­ха­ми, ши­рокі гру­ди,- в тій хвилі з страш­ним кри­ком зри­ва­ються ту­хольці, і ра­ти­ща їх ра­зом гли­бо­ко то­нуть у гру­дях на­пас­ників. Крик, ревіт, замі­шан­ня, тут і там су­до­рожні ру­хи, тут і там ко­рот­ка бо­ро­тьба, прок­лят­тя, стог­нан­ня - і, мов тяж­ка ла­ви­на, ва­литься во­рог долі дра­би­ною до­до­лу, оба­лю­ючи за со­бою сліду­ючі ря­ди,- а на ту ку­пу жи­вих і мерт­вих, без ла­ду вміша­них, кро­ва­вих, тре­пе­чу­чих і ре­ву­чих тіл людських ва­ляться зго­ри велич­езні бри­ли каміння - і по­над усім тим пек­лом, на­півзакрит­им зас­ло­ною ночі, ви­ри­вається вго­ру радісний ок­лик ту­хольців, жалібне вит­тя мон­голів і грімкі, страшні проклятт­я Бурунди-бегадира. Той ска­кав по май­дані мов ска­же­ний, рву­чи собі во­лос­ся з го­ло­ви, а вкінці, не тям­ля­чись з лютос­ті, з го­лою шаб­лею прис­ко­чив до Ту­га­ра Во­вка.

- Псе блідо­ли­ций! - кри­чав він, скре­го­чу­чи зу­ба­ми.- По­дві­й­ний зрад­ни­ку,- се твоя ви­на! Ти зап­ро­ва­див нас у се­сю за­пад­ню, відки ми вий­ти не мо­же­мо!

Тугар Вовк по­лум'ям спа­лах­нув на та­ку мо­ву, якої він ще не чув від ро­ду. Ру­ка йо­го ми­мо­волі вхо­пи­ла за ме­ча, але в тій хвилі щось так гли­бо­ко, так важ­ко за­боліло йо­го в сер­ці, що ру­ка ос­лаб­ла, впа­ла, мов гли­ня­на, і він, по­хи­лив­ши ли­це й за­тис­нув­ши зу­би, ска­зав при­ду­ше­ним го­ло­сом:

- Великий бе­га­ди­ре, несп­ра­вед­ли­вий твій гнів на вірно­го слу­гу Чінгісха­на. Я не ви­нен то­му, що ті смер­ди опираю­ться­ нам. Ве­ли роз­ло­жи­ти­ся війську на ніч і відпо­чити, а за­вт­ра ра­но сам по­ба­чиш, що во­ни пирс­нуть пе­ред на­ши­ми стріла­ми, як су­хе осіннє лис­тя пе­ред по­ду­вом вітру.

- Ага, так! - крик­нув Бу­рун­да.- Щоб во­ни по­ночі на­па­ли на нас у ха­тах і поріза­ли на­ше військо!

- То ве­ли спа­ли­ти ха­ти і но­чу­ва­ти війську під го­лим не­бом!

- Усе ти хит­ро го­во­риш, щоб відвер­ну­ти мій гнів, аби ски­ну­ти з се­бе ви­ну! Але ні! Ти зап­ро­ва­див нас сю­ди, ти му­сиш і ви­вес­ти нас, і то за­раз, завт­ра, без стра­ти ча­су й лю­дей! Чуєш, що мов­лю? Так му­сить ста­тись, або го­ре тобі!

Дармо Ту­гар Вовк за­пев­няв ди­ко­го бе­га­ди­ра, що він не всьому ви­нен, що він ра­див, як по йо­го думці бу­ло най­ліп­ш­е, що ра­да на­чальників мон­гольських прис­та­ла на йо­го сло­ва, що ніякий провідник не мо­же ру­чи­ти за не­сподівані при­го­ди, які лу­ча­ються по до­розі,- все те відска­кувало від пе­ре­ко­нан­ня Бу­рун­ди, мов го­рох від стіни.

- Добре, бо­яри­не,- ска­зав він вкінці,- я зроб­лю по-тво­йо­м­у, але завт­ра все-та­ки му­сиш ство­ри­ти нам до­ро­гу з сеї за­падні, а ні, то го­ре тобі! Се моє ос­таннє сло­во. Жду діл, а не сліз від те­бе.

І він з по­гор­дою відвер­нув­ся від бо­яри­на і пішов до своїх мон­голів, мо­гутнім го­ло­сом роз­ка­зу­ючи їм за­раз зі всіх кінців підпа­ли­ти се­ло і очис­ти­ти рівни­ну з усього, що мог­ло би слу­жи­ти во­ро­гові пок­рив­кою для нічно­го на­па­ду. Радісно зак­ри­ча­ли мон­го­ли - во­ни дав­но ви­жи­да­ли та­ко­го на­ка­зу. Ра­зом зі всіх боків за­па­ла­ла Тух­ля, про­ри­ва­ючи ог­ненними язи­ка­ми гру­бу пітьму, що за­ляг­ла над нею. Дим бов­ду­ра­ми по­ко­тив­ся ни­зом і вкрив до­ли­ну. Стріхи тріща­ли, зли­зу­вані кро­ва­вим по­лум'ям. Із стріх бу­хав огонь уго­ру, не­мов то присідав, то підска­ку­вав, хо­тя­чи до­сяг­ну­ти до не­ба. Ча­сом знов від по­ду­ву вітру по­лум'я сте­ли­ло­ся пла­зом, зо­ло­ти­ло­ся іскра­ми, мер­котіло, хви­лю­ва­ло, мов огня­н­е озе­ро.

Хрускіт упа­да­ючих кроквів і стін ко­тив­ся глу­хо по до­ли­ні; стіжки збіжжя й сіна виг­ля­да­ли мов ку­пи роз­жа­ре­ного ­вуг­ля, а з їх се­ре­ди­ни де-де про­ли­зу­ва­ли­ся біляві ог­неві пас­ма; де­ре­ва горіли мов свічки, ви­со­ко в по­вітря ви­ки­ду­ючи ог­нис­те, го­рю­че лис­тя, мов рої зо­ло­тих мо­тилів. Ціла ту­хольська до­ли­на виг­ля­да­ла те­пер мов пек­ло, за­ли­те ог­нем; з ди­ким ве­рес­ком гу­ля­ли й біга­ли се­ред по­жежі мон­го­ли, вки­даючи в огонь усе, що тільки попадало­сь їм під ру­ки. З жалібним стог­нан­ням геп­ну­ла до­до­лу підтя­та мон­гольськи­ми со­ки­ра­ми прас­та­ра ли­па - свідок гро­мадських коп­них зборів. Повітря в ту­хольській кітло­вині розігріло­ся, мов справді в кітлі, і жи­во схо­пив­ся з гір страш­ний ві­тер, що кур­бе­лив іскра­ми, рвав го­рю­чу со­ло­му і го­ловні та ки­даз ни­ми, мов ог­ня­ни­ми стріла­ми. Потік ту­хольський пер­ший раз від ро­ду по­ба­чив та­кий блиск; пер­ший раз розігрівся в своїм хо­лоднім кам'янім ложі. Мо­же, зо дві го­ди­ни три­ва­ла по­же­жа, якій з ви­со­ких бе­регів німо, з ви­ра­зом без­сильних жа­лощів при­див­ля­ли­ся ту­хольці. Тоді мо­н­го­ли по­ча­ли га­си­ти не­до­гар­ки, вки­да­ючи їх у потік, і за­хо­ди­лись об­ко­пу­ва­ти свій табір ши­ро­ким ро­вом.

Посеред та­бо­ру в одній хвилі вис­тав­ле­но шат­ра для ста­р­шин,- реш­та війська ма­ла но­чу­ва­ти під го­лим не­бом, на розігрітій по­же­жею землі.

І зно­ву стемніло­ся в ту­хольській кітло­вині. Мон­го­ли ра­до бу­ли б по­розк­ла­да­ли огні в та­борі, але сього годі бу­ло зро­би­ти: аж те­пер во­ни на­га­да­ли собі, що по­же­жею опу-сто­ши­ли цілу рівни­ну і все, що тільки мог­ло згоріти, зго­рі­ло або поп­ли­ло долі по­то­ком. Прий­шлось спа­ти війсь­ку і сто­яти варті на­по­тем­ки,- ро­ви навіть не ви­ко­па­но так гли­бокі, як тре­ба, бо вже зовсім бу­ло стемніло­ся.

Гнівний, нев­до­во­ле­ний, мов чор­на хма­ра, хо­див Бурун­да по та­борі, ог­ля­да­ючи око­пи й вар­ти, пос­тав­лені ко­ло них, пе­рек­ли­ка­ючись з на­чальни­ка­ми і да­ючи на­ка­зи, як пиль­ну­ва­ти­ся нічно­го на­па­ду. Вже північ бу­ла близька, ко­ли в та­борі пот­ро­ха втих­ло; тільки кри­ки вар­то­вих і рев во­до­па­ду пе­ре­ри­ва­ли за­гальну ти­шу.

Тільки в однім місці мон­гольсько­го та­бо­ру бли­ща­ло­ся світло: се горів-па­лах­котів смо­ля­ний світич у шатрі Ту­га-ра Вов­ка. Біля­вий ог­ник миг­котів, і шквар­чав, і ди­мив, по­жираючи роз­топ­ле­ну смо­лу і ки­да­ючи не­пев­не, по­ну­ре сві­тло на нут­ро бо­ярсько­го на­ме­та. Пус­то і неп­ривітно бу­ло в на­меті, так са­мо, як те­пер у душі Ту­га­ра Вов­ка. Він хо­див по на­меті, зай­ня­тий важ­ки­ми ду­ма­ми.

Згірдні сло­ва Бу­рун­ди пек­ли йо­го гор­ду ду­шу. Во­ни бу­ли, мов удар в ли­це,- ра­зом блис­ло в очах у бо­яри­на і ра­зом по­ба­чив він, на яку ховз­ку до­ро­гу по­пав­ся.

- Пета обіцяв мені лас­ку Чінгісха­на,- вор­котів він,- а сей по­га­нець трак­тує ме­не, як пса. Нев­же ж та­ки я слу­га їх, най­ниж­чий із слуг сього не­вольни­ка? Пе­та обіцяв мені всі го­ри в дідицт­во, ве­ли­ке кар­патське князівство, а Бу­рун­да гро­зить мені не зна­ти чим. І він міг би до­дер­жа­ти сло­ва, прок­ля­тий! Що ж, чи підля­га­ти йо­му? Ав­жеж! Я в йо­го ру­ках! Я не­вольник, як ска­зав той по­га­нець Мак­сим! Та от на­га­дав я про Мак­си­ма,- де він? Чи не мож­на з ним зробит­и те, чо­го хо­че Бурунда? Чи не мож­на б от, нап­римір, йо­го са­мо­го промі­няти за вільний вихід із сеї за­падні? Се дум­ка доб­ра!

І він пок­ли­кав двох мон­голів, що ле­жа­ли не­да­ле­ко йо­го шат­ра, і велів їм знай­ти і прип­ро­ва­ди­ти до се­бе нево­ль­ни­к­а Мак­си­ма. Не­ра­до, вор­ко­тя­чи щось, пішли мон­голи,- зда­ва­лось, що повітря ту­хольської до­ли­ни не сприял­о якось острій мон­гольській дис­ципліні…

Але де ж був Мак­сим? Як жи­ло­ся йо­му в не­волі? Мак­сим сидів на­се­ред ту­хольської ву­лиці, за­ко­ва­ний у тяжкі лан­цюги, як­раз про­ти своєї батьківської ха­ти, ли­цем обернен­ий до то­го подвір'я, на котрім він гу­ляв хлоп­чи­ною і хо­див ще вчо­ра вільний, зай­ня­тий що­ден­ною пра­цею, а по ко­трім нині сну­ва­ли­ся ку­пи гид­ких мон­голів. Йо­го при­вез­ли сю­ди на коні, а ко­ли прий­шов на­каз тут зу­пи­ни­ти­ся і спа­лити се­ло, йо­го ски­ну­ли з ко­ня на ву­ли­цю. Ніхто до нього не ту­рав­ся, не пильну­вав йо­го, але про вте­ку не бу­ло й мо­ви, бо ку­пи мон­голів раз у раз сну­ва­ли­ся дов­ко­ла, кри­ча­чи, руй­ну­ючи, шу­ка­ючи за до­би­чею. Мак­сим не знав, що дієть­ся дов­ко­ла нього, і сидів не­по­руш­не на до­розі, мов кам'я­ний ми­ле­вий знак. У го­лові йо­го бу­ло пус­то, дум­ки не кле­їли­ся до­ку­пи, навіть вра­жен­ня не хотіли в'яза­ти­ся в один суцільний об­раз, тільки ми­готіли та пер­ха­ли по­пе­ред йо­го очи­ма, мов спо­ло­шені чорні пта­хи. Він од­но тільки чув ви­раз­но - що лан­цю­ги тис­нуть йо­го, мов залізні холодн­і га­дю­ки, і що во­ни ви­си­са­ють усю си­лу з йо­го тіла, всі дум­ки з йо­го мізку.

Нараз за­жеврілось дов­ко­ла, дим бов­ду­ра­ми по­ва­лив по до­розі і вкрив Мак­си­ма, жру­чи йо­го очі, за­пи­ра­ючи дух у гру­дях. Се горіла Тух­ля. Мак­сим сидів се­ред по­жа­ри­ща і не по­во­рух­нув­ся. Вітер зак­ру­тив ди­мом, си­пав на нього іскра­ми, бу­хав га­ря­чим повітрям,- Мак­сим не­мов не чув усього то­го. Він рад би був ра­зом зги­ну­ти, по­летіти в повітрі ота­кою зо­ло­тою іскрою і згас­ну­ти там, у яснім, хо­лоднім бла­киті, близько зо­ло­тих зірок. Але пу­та, пу­та! Як во­ни те­пер страш­но тис­ли йо­го!.. Ось і йо­го батьківська ха­та зайня­ла­ся­, по­лум'я бух­ну­ло попід дах, об­ви­лось ог­ня­ною га­дю­кою по­пе­ред вікна, за­зир­ну­ло две­ри­ма до ха­ти і виг­нало від­там ве­ли­чез­ний бов­дур ди­му, щоб відтак са­мо­му по­се­ли­ти­ся в Бер­ку­товім житлі. Мов мерт­вий, глядів Мак­сим на по­же­жу; йо­му зда­ва­лось, що в йо­го гру­дях щось об­ри­вається, щось па­лах­ко­че й ниє; а ко­ли гря­ну­ло пожарище­, по­ва­ли­ла­ся покрівля, розсіли­ся уг­ла йо­го рід­ної ха­ти і бух­ну­ло з роз­жеврілої ог­ня­ної ма­си ціле мо­ре іскор під не­бо,- Мак­сим скрик­нув болісно і зірвав­ся на рів­ні но­ги, щоб бігти ку­дись, ря­ту­ва­ти щось,- але, поступивши­сь усього один крок, без­сильний, мов підкошен­ий, упав на зем­лю й зомлів.

Уже по­гас­ла по­же­жа, повіяло га­ря­чим гірким ди­мом по до­лині, вже за­тих бой­овий крик мон­голів, що під провод­ом Бу­рун­ди і Ту­га­ра Вов­ка різа­ли­ся з ту­хольця­ми при ви­возі, вже про­яс­ни­лось і визвізди­лось нічне не­бо над Тухо­ль­щиною і спокійно зро­би­ло­ся в мон­гольськім та­борі, а Мак­сим усе ще ле­жав, мов мерт­вий, на­се­ред до­ро­ги, про­ти зга­рищ своєї рідної ха­ти. Зорі жалібно гляділи на йо­го блі­де, кро­ва­ви­ми пас­му­га­ми вкри­те ли­це; гру­ди йо­го лед­во-лед­во підніма­ли­ся - єди­ний знак, що се ле­жав жи­вий чо­ло­вік, а не труп. В такім по­ло­жен­ню знай­шли йо­го мон­го­ли і зра­зу ду­же зля­ка­ли­ся, ду­ма­ючи, що вже нежив­ий, щоза­ду­шив­ся в по­жежі. Аж ко­ли бриз­ну­ли на нього во­дою, об­ми­ли йо­го ли­це і да­ли йо­му на­пи­ти­ся, він глип­нув очи­ма і по­зир­нув дов­ко­ла се­бе.

- Живий, жи­вий! - за­ви­ли радісно мон­го­ли, і не­тям­но­го, ос­лаб­ле­но­го підхо­пи­ли попід ру­ки, і пом­ча­ли до шат­ра бо­ярина.

Аж зля­кав­ся Ту­гар Вовк, по­ба­чив­ши не­на­вис­но­го собі па­­руб­ка в такім страшнім і оп­ла­канім стані. Свіжоп­роми­те ли­це бу­ло бліде-бліде, аж зе­ле­не, гу­би потріска­лись із жа­ри й спра­ги, очі бу­ли чер­воні від ди­му і тусклі, мов скляні, від уто­ми й ду­шев­ної му­ки, но­ги дро­жа­ли під ним, мов під столітнім дідом, а по­стоявши на них хви­ли­ну, він не міг дов­ше вдер­жа­ти­ся і сів на зем­лю.

Монголи відда­ли­ли­ся; бо­ярин дов­го німо, в за­думі гля­дів на Мак­си­ма. За що він не­на­видів то­го чо­ловіка? За що нак­ли­кав на йо­го мо­ло­ду го­ло­ву та­ке страш­не го­ре? Чо­му не велів відра­зу вби­ти йо­го, але ви­дав йо­го на по­вільну, а все ж та­ки не­охиб­ну смерть,- бо се ж прецінь пев­на річ, що мон­го­ли не ви­пус­тять йо­го з своїх рук жи­во­го, але ско­ро їм нав­ку­читься тя­га­ти йо­го з со­бою, заріжуть, як ху­до­би­ну, і по­ки­нуть се­ред шля­ху. І за що він так зненав­идів сього бі­дно­го хлоп­ця? Чи за те, що він уря­ту­вав жит­тя йо­го до­нь­ці? Чи, мо­же, за те, що во­на по­лю­би­ла йо­го? Чи за йо­го пра­в­ди­во ри­царську смілість і од­вертість? Чи, мо­же, за те, що він хотів зрівня­ти­ся з ним? От­же ж те­пер зрівня­лися: оба во­ни не­вольни­ки і - оба не­щас­ливі. Ту­гар Вовк чув, що гнів йо­го до Мак­си­ма якось при­га­сає, мов по­же­жа, якій не ста­ло вже дров. Він і впе­ред уже, за­раз по взят­тю Максима до не­волі, ста­рав­ся піддоб­ри­тись до нього, не із співчут­тя, а з хит­рості, але Мак­сим не хотів ані сло­ва говор­ити до нього. Прав­да, бо­ярин да­вав йо­му такі ра­ди, кот­рих Мак­сим не міг пос­лу­ха­ти. Він ра­див йо­му пе­рей­ти на служ­бу до мон­голів, вес­ти їх че­рез го­ри, і обіцю­вав за те ве­ли­ку над­го­ро­ду, а в про­тивнім разі гро­зив, що мон­го­ли заб'ють йо­го. «Не­хай б'ють!» - се бу­ло єди­не сло­во, яке чув бо­ярин із Ма­к­си­мо­вих уст. Тільки ж ди­во, що й тоді вже те гор­де сло­во, що свідчи­ло про твердість Мак­си­мо­вої вдачі і йо­го ве­ли­ку лю­бов до сво­бо­ди, не тільки не розгніва­ло бо­яри­на, але ду­же спо­до­ба­лось йо­му. Те­пер же він чув ви­раз­но, що щось, мов кри­га, тає в йо­го серпі; те­пер, на зга­ри­щах вільної Тухлі, він за­чи­нав ро­зуміти, що ту­хольці пос­ту­па­ли зовсім ро­зум­но і пра­во, а сер­це йо­го, хоч засліпле­не жадо­бою власті, все-та­ки не бу­ло ще настільки глу­хе на го­лос сумління, щоб не приз­на­ти сього. Все те пе­ре­ду­мав бо­ярин сьогодні і вже зовсім інши­ми очи­ма і з іншим сер­цем глядів на си­дя­чо­го в на­меті напівмерт­во­го, нуж­ден­но­го Ма­к­си­ма. Він прис­ту­пив до нього, взяв йо­го за ру­ку і хотів підвес­ти та по­са­ди­ти йо­го на стільці.

- Максиме! - ска­зав він лагідно.- Що се ста­ло­ся з то­бою?

- Пусти ме­не! - прос­тог­нав сла­бим го­ло­сом Мак­сим.- Дай мені вмер­ти в спо­кою!

- Максиме, хлоп­че, відки тобі дум­ки про смерть? Я мір­кую, як би то йо­го зро­би­ти вільним, а він про смерть! Ус­тань, сядь ось тут на лавці, покріпись, я маю з то­бою по­го­в­орити де про що.

Хоча Мак­сим на­по­ло­ви­ну не ро­зумів, а на­по­ло­ви­ну не ві­рив сло­вам і доб­роті бо­яри­на, то все ж та­ки ос­лаб­лен­ня йо­го, го­лод і вто­ма над­то го­лос­но до­ма­га­ли­ся для йо­го ті­ла покріплен­ня, щоб він міг відки­ну­ти бо­ярську гостинн­ість. Ку­бок ог­нис­то­го ви­на відра­зу освіжив йо­го, не­мов ро­з­бу­див йо­го жи­ву си­лу до но­во­го жит­тя; ку­сень печеного­ м'яса вти­шив йо­го го­лод. По­ки він їв, бо­ярин сидів про­ти нього, до­да­ючи йо­му лас­ка­ви­ми сло­ва­ми від­ваги й охо­ти до жит­тя.

- Дурний хлоп­че,- го­во­рив він,- та­ким, як ти, тре­ба жи­ти, а не про смерть ду­ма­ти. Жит­тя - до­ро­га річ, і за ніякі скар­би йо­го не ку­пиш.

- Життя в не­волі нічо­го не вар­те,- відка­зав Мак­сим,- кра­ща смерть!

- Ну… так… ро­зуміється,- мо­вив бо­ярин,- але ж я ка­жу тобі, що мо­жеш бу­ти вільний.

- Зраджуючи свій нарід, ве­ду­чи мон­голів че­рез го­ри… Ні, кра­ще вмер­ти, ніж так за­роб­ля­ти на вільність!

- Не про те те­пер річ,- ска­зав з усміхом бо­ярин,- а про те, що й без тої, як ти ка­жеш, зра­ди ти мо­жеш бу­ти вільний,- ще сьогодні.

- Як? - спи­тав Мак­сим.

- Я знав, що ти заціка­виш­ся,- знов усміхнув­ся бо­ярин.- От­же ж, не­бо­же, діло та­ке. Твої ту­хольці обс­ко­чи­ли нас у тій до­лині - за­ва­ли­ли вихід. Ро­зуміється, їх опір тільки смі­ху варт, бо прецінь же во­ни не спи­нять нас. Але нам шко­да ча­су. О те тільки хо­дить.

Очі Мак­си­мові роз­горіли­ся радістю на сю вість.

- Обскочили вас ту­хольці, ка­жеш? - клик­нув він радісно.- І вий­ти відси не мо­же­те? Ну, то бо­гу дя­ку­ва­ти! Надіюсь, що й не вий­де­те вже. Ту­хольці ціпкий на­род: ко­го раз у ру­ки злов­лять, то вже не люб­лять пус­ти­ти.

- Те-те-те! - пе­рер­вав йо­го бо­ярин.- Не ра­дуй­ся зав­час­но, хло­п­че. Не та­ка на­ша си­ла, щоб мог­ла горст­ка твоїх ту­хо­ль­ців зло­ви­ти її в ру­ки! Ка­жу тобі, не о те хо­дить, щоб тут не зло­ви­ли нас, а о час, о кож­ду хви­лю ча­су! Нам квап­но ді­є­ться.

- І що ж я мо­жу вам у тім по­ра­ди­ти?

- А от що. Я ду­маю нині ще йти до твоїх ту­хольців для пе­ре­го­ворів: хо­чу обіця­ти їм те­бе взамін за вільний прохід. Так, от­же, надіюсь, що ти ска­жеш мені те сло­во, як трафит­и до сер­ця твоїх гро­ма­дян і тво­го батька, щоб прис­та­ли на на­ше пред­ло­жен­ня.

- Дарма твоя ро­бо­та, бо­яри­не! Ту­хольці не прис­та­нуть на та­ку заміну.

- Не прис­та­нуть? - скрик­нув бо­ярин.- Чо­му ж не пристан­уть?

- Тухольці бу­дуть би­ти­ся до ос­татнього, щоб не пус­ти­ти вас че­рез го­ри. Чи, мо­же, ма­ли. б за та­ку нуж­ден­ну заміну, як я, до­пус­ти­ти­ся зра­ди на своїх вер­хо­винських і загірних бра­тах, кот­рих се­ла му­си­ли б тоді бу­ти зруй­но­вані отак, як на­ша Тух­ля?

- І во­ни бу­дуть зруй­но­вані, дур­ний хлоп­че! - ска­зав бо­я­рин.- Ад­же за­ма­ла си­ла твоїх ту­хольців, щоб спи­ни­ти нас.

- Не хва­ли, бо­яри­не, дня пе­ред ве­чо­ром! На­що тут вели­кої си­ли, де са­ма при­ро­да своїми стіна­ми і ска­ла­ми спи­няє вас?

- А все-та­ки ти ска­жи мені, як го­во­ри­ти до тво­го батька і до ту­хольців, щоб тра­фи­ти до їх сер­ця.

- Говори щи­ро, по правді,- се єди­не ча­родійське сло­во.

- Ой, не так во­но, хлоп­че, не так! - ска­зав нев­до­во-ле­ний бо­ярин.- Несп­рос­та то йде у вас. Твій батько ста­рий чарів­ник, він знає та­ке сло­во, що кож­до­му до сер­ця траф­ляє, він те­бе му­сив йо­го нав­чи­ти. Ад­же ж без та­ко­го сло­ва ти не міг нак­ло­ни­ти на свій бік моїх луч­ників, котрі так ска­же­но за ні за що би­ли­ся з мон­го­ла­ми, як би, пев­но, не би­ли­ся за най­ліпшу пла­ту.

Максим усміхнув­ся.

- Дивний ти чо­ловік, бо­яри­не! - ска­зав він.- Я ніяко­го та­кого сло­ва не знаю, але ска­жу тобі ви­раз­но, що хоч би й знав, то не ска­зав би тобі, щоб ти не міг на­мо­ви­ти ту­хо­ль­ців на та­ку заміну.

Гнівом спа­лах­нув гор­дий бо­ярин.

- Хлопче! Ува­жай, хто ти і де ти! - скрик­нув він.- Ува­жай, що ти не­вольник, що жит­тя твоє за­ле­жить від волі яко­го-небудь мон­го­ла.

- Що моє жит­тя!..- ска­зав спокійно Мак­сим.- Я не стою о жит­ття! Хто хоч хви­лю заз­нав не­волі, той заз­нав гіршо­го, ніж смерть.

В тій хвилі відхи­ли­ла­ся за­по­на на­ме­та і швид­ким кро­ком увійшла до на­ме­та Мирослава. Во­на бист­ро зир­ну­ла дов­ко­ла і, не звер­та­ючи ува­ги на батька, ки­ну­ла­ся до Мак­си­ма.

- Ах, ось він, ось він! - скрик­ну­ла во­на.- Ме­не мов тяг­ло щось сю­ди! Со­ко­ле мій, Максиме! Що з то­бою діється?

Максим сидів мов ос­товпілий, не зво­дя­чи очей із Мирос­лави. Йо­го ру­ку дер­жа­ла во­на в своїй, її сло­ва бу­ли мов ве­ликодній дзвін для нього, мов ожив­ля­юча ро­са для зів'ялої квітки. А во­на, мов ясоч­ка, при­па­да­ла край нього, слізьми об­ли­ва­ла йо­го тяжкі пу­та, зми­ва­ла з рук йо­го за­сох­лу кров. Як радісно, як теп­ло зро­би­ло­ся в серці у Мак­си­ма при її наб­ли­жен­ню, за до­ти­ком її м'якої ру­ки! Як га­ря­че за­билася кров у йо­го гру­дях! Як сильно роз­бу­ди­ла­ся лю­бов до жит­тя! А тут лан­цю­ги тис­нуть не­ми­ло­серд­но, нага­ду­ют­ь йо­му, що він не­вольник, що над йо­го го­ло­вою ви­сить кро­ва­вий ніж мон­гольський! І та згад­ка в тій щас­ливій хвилі га­дю­кою вповз­ла в йо­го сер­це, і з очей йо­го бриз­ну­ли сльози.

- Мирославо,- ска­зав він, відвер­та­ючись,- чо­го ти прий­шла сю­ди, щоб дуж­чої му­ки зав­да­ти мені? Я вже го­тов був на смерть,- ти знов збу­ди­ла в мені лю­боц до жит­тя!

- Милий мій! - ска­за­ла Ми­рос­ла­ва.- Не трать надії. Я зад­ля то­го йшла сю­ди, в во­ро­жий табір, че­рез усякі небе­зпе­ки­, щоб ска­за­ти тобі: не трать надії!

- Нащо мені надії? Надія не розіб'є тих лан­цюгів.

- Але мій батько розіб'є.

- О, твій батько! Так, він го­во­рить, що го­тов се зро­би­ти, але жа­дає від ме­не та­кої ус­лу­ги, якої я йо­му не мо­жу зро­бити.

- Якої ус­лу­ги?

- Він хо­че йти до ту­хольців і ро­би­ти з ни­ми та­ку уго­ду, щоб в заміну за ме­не ви­пус­ти­ли мон­голів із сеї доли­ни, і жа­дає від ме­не то­го чарівно­го сло­ва, кот­ре би при­хи­ли­ло до нього сер­ця ту­хольців.

Мирослава з по­ди­вом пог­ля­ну­ла пер­ший раз на сво­го батька, а по­див сей чим далі, тим більше пе­реміняв­ся на радість.

- Тату,- ска­за­ла во­на,- прав­да се?

- Правда! - ска­зав Ту­гар Вовк.

- І ти ду­маєш, що Мак­сим знає та­ке сло­во?

- Мусить зна­ти. Ад­же й те­бе він за пер­шим ра­зом як при­кував до се­бе. Без чарів се не мог­ло ста­ти­ся.

Мирослава з усміхом, пов­ним без­меж­ної лю­бові, поглян­ула на Мак­си­ма, а потім, обер­та­ючись до сво­го батька, ска­зала:

- Ти вже маєш дозвіл на­чальни­ка на пе­ре­го­во­ри?

- Ні ще,- але се сто­яти бу­де хви­лю. Йо­го на­мет по­уз мо­йог­о.

- То йди ж. Я тим ча­сом нак­ло­ню Мак­си­ма, щоб ска­зав то­бі се сло­во.

- Ти нак­ло­ниш?

- Побачиш! Іди ли­шень!

- Причарована дівчи­на! - вор­котів сам собі бо­ярин, вихо­д­я­чи з на­ме­ту.- Причарована, не інак­ше! Са­ма йо­му на шию ки­дається!

- Серце моє, Мак­си­ме! - ска­за­ла по йо­го ви­ході Миро­сла­ва­, об­вив­ши ру­ка­ми шию Мак­си­мо­ву і цілу­ючи йо­го бліді, спе­чені ус­та.- Не жу­ри­ся! Мон­го­ли відси не вий­дуть - тут їм усім по­ги­ба­ти!

- Ох, Мирославо, зо­ре моя! - су­мо­ви­то ска­зав Мак­сим.- Рад би я сьому віри­ти, але над­то ве­ли­ка їх си­ла, зас­лабі на­ші ту­хольці.

- Нам прий­шли в поміч загіря­ни і вер­хо­винці.

- Зброї доб­рої не мають.

- І про се не бійся. Слу­хай ли­шень: сотні со­кир цю­ка­ють у лісі, хви­ля ще - і сотні ог­нищ за­па­ла­ють дов­ко­ла до­ли­ни, а при кожнім ог­ни­щу ро­би­ти бу­дуть наші май­ст­ри ма­ши­ни, кот­ри­ми мож­на бу­де ки­да­ти каміння аж до се­ре­ди­ни мон­гольського та­бо­ру.

- І хто яс се та­ке ви­га­дав? Хто нав­чив на­ших майстрів?

- Я, сер­це моє. Я при­див­ля­ла­ся не раз та­ким ма­ши­нам, що сто­ять на му­рах Галича. За­ким іще сонічко вий­де з-за Зе­ле­ме­ня, п'ятде­сят та­ких ма­шин бу­де ки­да­ти каміння на го­ло­ви мон­голів.

Максим радісно об­няв Ми­рос­ла­ву і кріпко при­тис­нув її до сер­ця.

- Життя моєї - ска­зав він,- ти бу­деш спа­си­телькою на­шої Ту­хольщи­ни!

- Ні, Мак­си­ме! - ска­за­ла Ми­рос­ла­ва.- Я не бу­ду спаси­тель­ко­ю Ту­хольщи­ни, але твій батько. Що мої мізер­ні ма­ши­ни про­ти та­кої во­ро­жої си­ли? Твій батько не та­ку си­лу ви­ве­де про­ти них, а та­ку, про­ти кот­рої ніяке військо не встоїть.

- Яку си­лу? - спи­тав Мак­сим.

- Слухай! - ска­за­ла Ми­рос­ла­ва. Ти­хо ста­ло дов­ко­ла, тіль­ки десь да­ле­ко-да­ле­ко в го­рах по­ко­тив­ся глу­хий гуркіт гро­му.

- Гримить,- ска­зав Мак­сим,- ну, і що ж з то­го?

- Що з то­го? - жи­во ска­за­ла Ми­рос­ла­ва,- се смерть мон­голів! Се більший ни­щи­тель, ніж во­ни, і та­кий ни­щитель, що бу­де з на­ми дер­жа­ти ру­ку… Слу­хай ли­шень!

І во­на озир­ну­ла­ся по на­меті, хоч там бу­ло зовсім пус­то, а потому не довіря­ючи тій тиші і пус­тоті, на­хи­ли­ла­ся до Мак­симового ли­ця і шеп­ну­ла йо­му в вухо кілька слів. Мов мо­гу­чою ру­кою шарп­не­ний, зірвав­ся Мак­сим, аж за аж за­бряжчали на нім лан­цю­ги.

- Дівчино! Ча­родійська по­яво!! - скрик­нув він, вдивпяю­чись у неї напів з три­во­гою, а напів з гли­бо­ким по­важан­ням. - Хто ти ти, і хто прис­лав те­бе сю­ди з та­ки­ми вістя­ми? Бо те­пер я ба­чу, що ти не мо­жеш бу­ти Ми­рос­ла­ва, доч­ка Ту­гара Вов­ка. Ні, ти пев­но дух то­го Сто­ро­жа, кот­ро­го звуть опіку­ном Тухлі.

- Ні, Мак­си­ме, ні, ми­лий мій,- ска­за­ла див­на дівчи­на - Се я са­ма, та са­ма Мирослава, що те­бе так ду­же лю­бить, що ра­до відда­ла б жит­тя своє, щоб зро­би­ти те­бе щас­ли­вим!

- Немовби я міг бу­ти щас­ли­вим без те­бе!..

- Максиме, слу­хай ще од­но­го, що я тобі ска­жу: утікай із сього та­бо­ру, за­раз!

- Як утіка­ти? Ад­же ж вар­та не спить.

- Варта пе­ре­пус­тить те­бе. Ба­чиш прецінь, що ме­не переп­устила! Тільки ось що зро­би: пе­ре­бе­рись у мою одіж і візь­ми сей зо­ло­тий перс­тень; йо­го дав мені їх на­чальник на знак сво­бо­ди і без­печ­но­го про­хо­ду. По­ка­жеш йо­го сторож­ам - і во­ни про­пус­тять те­бе.

- А ти?

- За ме­не не бійся. Я тут з батьком ли­шу­ся.

- Але ж мон­го­ли дізна­ються, що ти ви­пус­ти­ла ме­не, а то­ді не по­ща­дять те­бе. О ні, я не хо­чу сього.

- Але ж не бійся за ме­не, я зумію собі да­ти ра­ду.

- Я та­кож! - ска­зав упер­то Мак­сим.

В тій хвилі ввійшов бо­ярин, по­ну­рий і чер­во­ний. Хма­ра гніву й нев­до­во­лен­ня висіла на йо­го чолі. Бу­рун­да показ­а­вся ще не­лас­кавіший до нього, стрітив йо­го ра­ду про ви­мі­ну Мак­си­ма до­ко­ра­ми і лед­ве-лед­ве зго­див­ся на неї. Бо­я­рин чим­раз ви­разніше за­чи­нав по­чу­ва­ти якусь тісно­ту, не­мов ось-ось дов­ко­ла нього сто­яли і чим­раз тісніше зсту­па­ли­ся шта­би залізної клітки.

- А що? - ска­зав він різко, не див­ля­чись ні на доньку, ні на Мак­си­ма.

Щаслива дум­ка блис­ну­ла в го­лові у Ми­рос­ла­ви.

- Все доб­ре, та­ту,- ска­за­ла во­на,- тільки…

- Тільки що?

- Максимове сло­во та­ке, що во­но не має си­ли в ус­тах ін­шого; тільки як він сам мо­же ска­за­ти йо­го, во­но має си­лу.

- Ну, то чорт йо­го бе­ри! - відворк­нув гнівно бо­ярин.

- Ні, та­ту, постій, що я тобі ска­жу. Ве­ли роз­ку­ва­ти йо­го з лан­цюгів і йди з ним до ту­хольців. Ось перс­тень від Пе­ти; з тим перс­те­нем вар­та про­пус­тить йо­го.

- О, дя­кую тобі, до­неч­ко, за доб­ру ра­ду! «За­ве­ди йо­го до ту­хольців», а то зна­чить - сам собі вир­ви з рук ос­тат­ню по­руку вдачі. Ту­хольці по­ло­ня­ни­ка візьмуть, а ме­не прожен­уть! Ні, сього не бу­де. Я йду сам і без йо­го сло­ва.

Засумувалася Ми­рос­ла­ва, її ясні очі пок­ри­ли­ся сльоза­ми.

- Соколе мій! - ска­за­ла во­на, знов при­па­да­ючи до Ма­к­си­м­а.- Зро­би так, як тобі рад­жу: візьми сей перс­тень!

- Мирославо, не бійся за ме­не! - ска­зав Мак­сим. - Я вже при­ду­мав, що маю ро­би­ти. Іди й по­ма­гай на­шим, і не­хай наш Сто­рож по­ма­гає вам.

Важке бу­ло про­щан­ня Ми­рос­ла­ви з Мак­си­мом. Ад­же во­на ли­ша­ла йо­го май­же на пев­ну за­ги­бель, хоч і як силку­ва­ла­ся не по­ка­зу­ва­ти сього по собі. Ук­рад­ком поцілу­вавши йо­го і га­ря­че стис­нув­ши йо­го ру­ку, во­на вибігла з на­ме­та за своїм батьком. А Мак­сим ли­шив­ся сам у боярськ­ім на­меті, в сер­цем, що тріпа­лось від якоїсь не­яс­ної міша­нини ра­дості, і три­во­ги, і надії.

VII

- Що се за стук та­кий у лісі? - спи­тав бо­ярин у своєї донь­ки, йду­чи по­руч із нею че­рез мон­гольський табір.

- Дрова ру­ба­ють,- відповіла ко­рот­ко Ми­рос­ла­ва.

- Та те­пер? Уночі?

- Зараз бу­де день.

І справді, лед­ве ска­за­ла се Ми­рос­ла­ва, ко­ли втім на ви­со­к­их кам'яних об­ри­вах, що стіною ок­ру­жа­ли тухольськ­у кі­т­ло­ви­ну, тут і там за­ми­готіли іскри: се ту­хольці кре­сали огонь і розк­ла­да­ли ог­ни­ща. Не­ве­ли­ка хви­ля ми­ну­ла, а вже дов­ко­ла цілої до­ли­ни за­па­ла­ли ог­ни­ща дов­гим ря­дом, не­мов заб­лис­котіли се­ред пітьми очі ве­ли­чез­них вовків, що го­то­ви­ли­ся ско­чи­ти в до­ли­ну і по­жер­ти мон­гольську си­лу. Ко­ло кож­до­го ог­ни­ща ку­па­ми сну­ва­ли якісь темні пос­таті.

Цюкання со­кир за­лу­на­ло з подвійною си­лою.

- Що во­ни роб­лять? - спи­тав бо­ярин доньки.

- Дерево обтісу­ють.

- Нащо?

- Прийдеш, то й по­ба­чиш.

Вони йшли далі че­рез табір. Де-не-де вар­та зу­пи­ня­ла їх - при­хо­ди­лось по­ка­зу­ва­ти на­чальницькі зна­ки, щоб пропус­тила. Вар­тові ди­ви­ли­ся з три­во­гою на ог­ни­ща, бу­ди­ли своїх на­чальників, але ті, ви­дя­чи, що ту­хольці дер­жаться спокійно, веліли їм не ро­би­ти кри­ку, а тільки ма­ти­ся на ос­то­розі. Що по­за­па­лю­ва­ли так мно­го огнів, се ще й ліпше для мон­голів - не зроб­лять скри­то­го на­па­ду. Мож­на спа­ти спокійно, до­ки ті огні го­рять, бо й так завт­ра че­кає військо ве­ли­ка пра­ця.

А Ту­гар Вовк з доч­кою вже й ми­ну­ли табір, і, пере­йшо­в­ши­ не ду­же ши­ро­кий ку­сень по­ля, дійшли до стрімкої ка­м'я­ної стіни. Дов­го хо­ди­ли во­ни, шу­ка­ючи стеж­ки під го­ру, по­ки вкінці між кор­ча­ми та па­по­ро­тя­ми не відшу­ка­ла її Ми­рослава. З тру­дом по­ча­ли обоє дер­ти­ся вго­ру.

- Хто йде? - крик­ну­ли вгорі го­ло­си від ог­ни­ща.

- Свої! - ска­за­ла Ми­рос­ла­ва.

- Що за свої?- скрик­ну­ли ту­хольці, зас­ту­пив­ши стеж­ку.

Живо пізна­ли Ми­рос­ла­ву, що йшла пе­ре­дом.

- А за то­бою хто?

- Мій батько. Бе­га­дир мон­гольський вис­лав йо­го для ми­р­них пе­ре­го­ворів з на­ши­ми стар­ця­ми.

- До яко­го біса нам пе­ре­го­ворів? Ко­би бор­зо сонічко на не­бо, не так ми з ни­ми пе­ре­го­во­ри­мо­ся.

- От які ви смілі! - ска­зав, усміха­ючись, Ту­гар Вовк. - Ну, ну, до та­кої ра­дості не­дов­го жда­ти. Та тільки не зна­ти, чи ва­шим ма­те­рям се бу­де та­ка радість - ви діти ваші го­ло­ви на мон­гольських спи­сах!

- Цур твой­ому сло­ву, во­ро­не! - скрик­ну­ли ту­хольці, об­ступаючи бо­яри­на.

- Ну, ну,- за­доб­рю­вав їх Ту­гар Вовк,- я ж не ба­жаю вам то­го, а тільки ка­жу, що се не бу­ло би доб­ре. І влас­не, щоб вас охо­ро­ни­ти від та­кої долі, я й хотів би пе­ре­го­во­ри­ти з ва­шими ста­ри­ми. Бо жаль мені вас, мо­лоді, не­роз­важні діти! Ви го­тові йти сліпо на смерть, не пи­та­ючи, чи бу­де з то­го ко­му який хо­сен, чи ні. Але старі по­винні роз­ва­жи­ти.

Так гу­то­ря­чи, бо­ярин наб­ли­зив­ся до ог­ни­ща, при котрім май­ст­ри обтісу­ва­ли де­ре­во, інші в об­те­са­них уже стовп­ках дов­ба­ли діри, інші бор­ти­ли бор­ти та притісу­ва­ля чо­пи.

- Що се ви ро­би­те? - спи­тав бо­ярин майстрів.

- Вгадай, ко­ли муд­рий! - відповіли ті з насмішкою, зби­ва­ю­чи по­обтісу­ва­не де­ре­во до­ку­пи в виді воріт із силь­ними по­пе­реч­ни­ка­ми і зв'язу­ючи па­ру та­ких воріт го­рою й спо­дом по­довжніми плат­ва­ми з гру­бо­го ди­лин­ня. Бо­ярин зир­нув і аж ру­ка­ми об по­ли вда­рив­ся.

- Метавка! - скрик­нув він. - Хло­пи, а вас хто нав­чив ро­би­т­и та­ку по­су­ду?

- Були такі, що нас нав­чи­ли, - відка­за­ли май­ст­ри і прий­нялися з сильно­го бу­ко­во­го пня витісу­ва­ти щось на подоб­у ве­ли­чез­ної лож­ки, кот­ра дер­жа­ком ма­ла бу­ти встро­мле­н­а в гру­бу, сильно скру­че­ну лин­ву, нап'яту між стовп­ка­ми пе­редніх во­ро­тець і скру­чу­ва­ну чим­раз силь­ніше при по­мочі двох корб, при­роб­ле­них до стовпків. А в ши­ро­ку жо­ло­би­ну на другім кінці ма­ло вкла­да­ти­ся камін­ня; пру­ж­ність скру­че­ної уж­ви ма­ла ки­да­ти те каміння з лож­ки да­ле­ко на мон­голів.

Тугар Вовк озир­нув­ся кру­гом: ко­ло кож­до­го ог­ни­ща ма­й­ст­ри - а в Ту­хольщині кож­дий се­ля­нин був май­стер - ла­ди­ли та­ку са­му по­су­ди­ну, а мо­лодці, жінки й діти крутил­и уж­ви.

«Ну, га­ря­чо прий­деться на­шим мон­го­лам під та­ки­ми по­судинами здо­бу­ва­ти собі вихід із сеї ями!» - по­ду­мав Ту­гар Вовк, іду­чи з донькою дальше в ліс уби­тою доріжкою, до по­ля­ни, се­ред якої горіло ве­ли­ке ог­ни­ще, а дов­ко­ла нього сиділа згро­мад­же­на ра­да ту­хольських старців.

- Мирославо,- ска­зав по хви­левій мов­чанці Ту­гар Вовк,- чи се ти нав­чи­ла їх ро­би­ти ме­тав­ки?

- Я,- відповіла Ми­рос­ла­ва і пильно пог­ляділа на батька, надіючись ви­бу­ху йо­го гніву. Але ні! По лиці бо­яри­на пе­ре­м­игнув ви­раз яко­гось за­до­во­лен­ня.

- Добре, до­ню! - ска­зав він ко­рот­ко.

Мирослава зди­ву­ва­лась, не зна­ючи, що зна­чить ота змі­на в ус­по­соб­лен­ню її батька, не зна­ючи, що йо­го віра в ща­с­ли­ву вда­чу мон­гольсько­го по­хо­ду, а тим більше в до­де­р­жання мон­гольських обіця­нок, ду­же вже по­хи­та­ла­ся і що бо­ярин у такім разі з ко­неч­ності му­сив чіпа­ти­ся гро­мад­и, і пос­ту­пок доньки був йо­му в тім по­жа­да­ною опо­рою.

Наблизилися вже до по­ля­ни, на якій усю ніч сиділи без­сонні, ра­дою зай­няті старці ту­хольські. Бу­ла се прос­то­ра по­ля­на, по­хи­ле­на тро­ха на по­лу­день, а від півночі зам­к­не­н­а стрімкою ска­лою м'яко­го кар­патсько­го лу­па­ку. Ве­ли­че­зні сме­ре­ки ок­ру­жа­ли по­ля­ну впівок­руг від схо­ду, по­луд­ня й за­хо­ду, так що сон­це тільки на най­вищім верш­ку по­луд­не­во­го сто­ян­ня мог­ло за­зир­ну­ти до неї.

Поляна бу­ла дав­но ко­лись уся ви­мо­ще­на кам'яни­ми пли­тами, котрі те­пер по­рос­ли м'яким ру­ном мо­ху та кор­ча­ми чепірга­тої па­по­роті. Тільки од­на стеж­ка че­рез се­ре­ди­ну по­ля­ни бу­ла про­топ­та­на і ве­ла до гли­бо­кої, в скалі ви­ку­тої яс­кині в виді скле­пу, зовсім відкри­то­го на по­луднє. Стіни скле­пу сто­яли сірі, без ніякої оз­до­би, спо­дом бу­ли в ка­мені ви­куті ла­ви й заг­ли­би­ни; тут камінь був чер­во­вий, пе­ре­пале­ний, а на па­ле­ни­щах видні ще бу­ли сліди ог­ню; тільки сте­ля ма­ла на собі од­ну-однісіньку оз­до­бу - викувану­ з ка­ме­ня ви­пук­ляс­ту півку­лю завбільшки з до­брий хліб, об­ве­де­ну блис­ку­чим зо­ло­тим об­ру­чем, мов ко­роною.

Се бу­ла дав­ня ту­хольська кон­ти­на, де діди те­перішнього по­коління за­си­ла­ли свої мо­лит­ви най­ви­що­му твор­цеві жи­т­тя, Даж­бо­гові-Сон­цю, кот­ро­го об­раз оз­на­ча­ла на стелі ви­ку­та зо­ло­товінча­на півку­ля. Хо­ча хрис­ти­янські мо­на­хи да­в­ненько вже ох­рес­ти­ли ту­хольський на­род, то все-та­ки він довгі ще ча­си, мо­ля­чись у кор­чинській церкві христия­нському бо­гу, не по­ки­дав і своїх прадідівських богів, і до­рога до Яс­ної по­ля­ни ніко­ли не за­рос­та­ла, вічний огонь се­ред по­ля­ни ніко­ли не вга­сав - відти й наз­ва її Яс­на по­ля­на,- а й пе­ред не­ве­лич­ки­ми бо­ко­ви­ми вівта­ря­ми Ла­ди й Діда час­тенько ку­рив­ся па­ху­чий яло­вець і тріло­та­ли­ся різані їм у жерт­ву го­лу­би - дар ту­хольських дівчат і па­рубків. Але зві­льна на­род за­бу­вав про давніх богів. Свя­ще­ни­ки на­дзи­р­а­ли остріше за тим, аби лю­ди не мо­ли­лись по-дав­ньому; мо­лодіж пе­рес­та­ла при­но­си­ти да­ри Ладі й Дідові; діти ви­рос­та­ли, не чув­ши нічо­го про давніх богів і давні зви­чаї; тільки між стар­ця­ми де-не-де хо­ро­ни­лись іще ос­тан­ки дав­ньої, вільної, чис­то гро­мадської релігії, ко­тра доз­во­ля­ла кождій гро­маді ма­ти сво­го ок­ре­мо­го бо­га (як Тух­ля ма­ла сво­го Сто­ро­жа), кот­ра не ля­ка­ла лю­дей ка­рами й му­ка­ми по смерті, але най­більшою ка­рою вва­жа­ла імен­но са­му смерть, смерть тіла й душі для лю­дей неправ­едних. Но­ва ре­лігія, зрод­же­на да­ле­ко на Сході, за­па­ну­ва­ла на нашій землі, а рад­ше зміша­ла­ся з на­шою давньою ре­лі­гі­єю, і ті­льки та сумішка да­ла їй можність су­мир­но зжи­ти­ся з пог­ля­да­ми на­ро­ду.

Вимирали звільна старці, тя­мущі давньої віри, а хоч де­які й жи­ли ще, то вже не сміли виз­на­ва­ти її одвер­то, не сміли нав­ча­ти її мо­ло­де по­коління, але жи­ли собі самітно, хо­ва­ючи свою віру в серці, з тим сум­ним пе­ре­ко­нан­ням, що ра­зом із ни­ми й во­на зійде до гро­бу.

Одним із ос­татніх яв­них при­хильників ста­рої віри на нашій Русі був За­хар Беркут. І ди­во див­не! При­хильність оту він виніс із скит­ського мо­нас­ти­ря, від ста­ро­го мо­на­ха Акинтія. Чи ста­рий ди­во­виж­ний лікар слу­чай­но тільки роз­повідав свой­ому уче­ни­кові про дав­ню віру, так близьку до при­ро­ди й її сил, чи, мо­же, й йо­го сер­це більше по­тя­га­ло до тої віри в против­енстві до стро­го­го візантійсько­го хрис­ти­янст­ва,-до­сить, що з по­бу­ту при старім мо­насі За­хар виніс ве­ли­ку при­хильність до ста­рої віри і пок­ляв­ся бу­ти їй до смерті вірним. У своїй Тухлі знав він про Яс­ну по­ля­ну, на якій дав­но вже по­гас вічний огонь і не ку­рив­ся па­ху­щий яло­вець і кот­ру кор­чин-ські свя­ще­ни­ки ок­ри­ча­ли місцем зак­ля­тим і нечис­тим. Та хоч як опу­ще­на бу­ла Яс­на по­ля­на, то все-та­ки досі ніхто не посмів діткну­ти­ся об­ра­зу сон­ця, т. є. зо­ло­тої бля­хи, кот­рою він був око­ва­ний, і той зо­ло­тий об­раз усе ще яснів се­ред стелі кон­ти­ни, до­жи­да­ючи проміння по­луд­не­во­го сон­ця, щоб у ньому роз­жевріти­ся ти­ся­ча­ми іскор. По добрій волі прий­няв на се­бе За­хар Бер­кут дог­ляд ста­рої свя­тині; стеж­ка, що видніла­ся по­пе­рек по­ля­ни до пе­че­ри, про­топ­та­на бу­ла йо­го но­га­ми; кож­дої вес­ни, про­тя­гом більше вже як п'ятде­сятьох літ, За­хар, ви­хо­дя­чи за ліка­ми, про­бу­вав самітно, в мо­лит­вах і ду­мах, на Ясній по­ляні тиж­день і по кождім такім про­бут­ку вер­тав до се­ла скріпле­ний ду­хом, з ясніши­ми й чистіши­ми мис­ля­ми. Не раз тоді ту­хольці з своєї до­ли­ни ба­чи­ли, як по­над верш­ка­ми сме­рек, що ок­ру­жа­ли Яс­ну по­ля­ну, вив­ся си­ня­ви­ми клу­боч­ка­ми дим за­па­ху­що­го ялівцю, і го­во­ри­ли до се­бе: «Се ста­рий ста­рим бо­гам мо­литься». І го­во­ри­ли се без насміху, без не­на­висті, бо За­хар хоч і не нав­чав ніко­го ста­рої віри, та за­те тим пильніше нав­чав усіх ша­ну­ва­ти чу­же пе­ре­ко­нан­ня і чу­жу віру.

Отут-то, на Яс­ну по­ля­ну, зійшлись сеї страш­ної ночі ту­хольські старці. Ве­ли­кий огонь па­лав се­ред по­ля­ни; таєм­ни­чо шуміли ста­ро­давні сме­ре­ки, не­мов на­га­ду­ючи давні ча­си; у відблис­ку ог­ни­ща яснів зо­ло­тий об­раз сон­ця в яс­кині кро­ва­вим блис­ком; у за­думі сиділи старці, слухаю­чи цю­кан­ня со­кир по лісі та оповідань ста­ро­го За­ха­ра про дав­ню дав­ни­ну. Див­ний який­сь дух ус­ту­пив нині в старо­го. Він, що ніко­ли не лю­бив го­во­ри­ти про ста­ру віру, нині роз­го­во­рив­ся, і то з та­ким сер­деч­ним жа­лем, з яким гово­рив хіба про най­ближчі й най­до­рожчі сер­цю діла. Він опо­відав про діла Даж­бо­га, про побіди Світови­да, про те, як три святі го­лу­би - Даж­бог, Світовид і Пе­рун - сот­во­ри­ли зе­м­лю з піско­во­го зер­на, як Даж­бог три дні шу­кав на дні бе­зодні, по­ки знай­шов три зе­ренця: од­но зер­но пше­ниці, дру­ге жи­та, а тре­те яч­ме­ню - і да­ру­вав їх пер­шо­му чо­ло­вікові Дідові та йо­го жінці Ладі; як Пе­рун да­ру­вав їм іскру ог­­ню, а Світо­вид - во­ло­син­ку, з кот­рої за йо­го бла­гос­ло­ве­нст­вом зро­би­ла­ся ко­ро­ва й пас­тух, що йо­го наз­ва­ли Во­ло­сом. І далі роз­повідав За­хар про жит­тя пер­ших лю­дей, про ве­ли­кий по­топ, від яко­го лю­ди хо­ва­ли­ся в го­рах і пе­че­рах, про ста­рих ве­летнів і їх ца­ря - ту­хольсько­го Сторожа, що роз­га­тив ту­хольське озе­ро. Слу­ха­ли тухольс­ькі старці тих оповідань, мов вістей про яки­йсь но­вий, нез­на­ний світ; ба­га­то та­ко­го, що во­ни го­во­ри­ли і співа­ли в піснях, не ро­зуміючи, те­пер ста­ва­ло яс­но і в су­ці­льнім зв'язку пе­ред їх очи­ма, і За­хар Бер­кут сам видавс­я їм ос­таннім із тих доб­рих ве­летнів - сто­рожів ту­хольських, про яких добрі діла так са­мо оповіда­ти собі бу­дуть пізні по­коління.

Аж ось зах­рустіло су­хе гілля на стежці ї ра­зом ви­ри­ну­ли з лісо­вої пітьми Мирослава й Ту­гар Вовк. Ми­рос­ла­ва прос­то наб­ли­зи­ла­ся до ста­ро­го За­ха­ра, а бо­ярин зу­пи­нив­ся близ ог­ни­ща.

- Батьку,- ска­за­ла Ми­рос­ла­ва до За­ха­ра,- я ба­чи­ла тво­го си­на!

- Мого си­на? - ска­зав За­хар спокійно, мов про помершог­о.

- Так! При по­мочі оцього перс­те­ня я прой­шла монголь­сь­кий табір і ба­чи­ла йо­го. Май­мо надію, батьку, що він швид­ко бу­де знов на волі.

- Трудно, до­ню, труд­но! Але хто се прий­шов іще з то­бою?

- Се я, стар­че,- ска­зав, вис­ту­па­ючи пе­ред нього, Ту­гар Во­вк,- чи пізнаєш ме­не?

- Лице твоє пізнаю - ти був бо­ярин Ту­гар Вовк. Що при­вело те­бе до нас?

- Я прий­шов до вас, старці ту­хольські, в по­сольстві від ве­ли­ко­го Бу­рун­ди-бе­га­ди­ра, на­чальни­ка мон­гольської си­ли.

- Чого ж хо­че від нас Бу­рун­да-бе­га­дир? - спи­тав За­хар.

- Бурунда-бегадир ве­лить ска­за­ти вам, що си­ла йо­го ве­лика і не­по­бор­на, що дар­мо ви ро­би­те засіки в ва­ших вивоз­ах, дар­мо бу­дуєте ма­ши­ни до ки­дан­ня каміння,- ні­чим ви не вра­ди­те про­ти йо­го си­ли.

- Видно, що твій Бу­рун­да по­чи­нає нас бо­яти­ся, ко­ли за­думав нас ля­ка­ти. Се доб­рий знак. Го­во­ри дальше.

- Ні, стар­че, не слід тобі лег­ко­ва­жи­ти слів на­чальни­ка мон­гольсько­го. Йо­го пог­ро­за - то по­ло­ви­на ка­ри, а йо­го ка­ра страш­на, як ка­ра бо­жа! Слу­хай же, що ве­лить далі ска­зат­и вам Бу­рун­да-бе­га­дир моїми ус­та­ми. Ціль йо­го по­ходу - край угорський, дідицт­во Ар­па­да, що був підда­ним ве­ли­ко­го Чінгісха­на, а те­пер не хо­че приз­на­ти йо­го зверх­ності. Щоб ука­ра­ти не­покірно­го, вис­лав ве­ли­кий Чінгісхан свою си­лу на захід сон­ця. Чи ж ва­ша річ спинят­и ту си­лу в її по­ході?

Бурунда-бегадир, на­чальник од­ної часті тої си­ли, ба­жає по доб­ру розс­та­ти­ся з ва­ми. В йо­го ру­ках ваш по­ло­ня­ник, а твій син, стар­че. От що ка­же він звісти­ти вам: роз­валіть свої засіки і пустіть мон­гольську си­лу з ва­шої до­ли­ни, а в заміну за те він го­тов відда­ти вам ва­шо­го по­ло­ня­ни­ка жи­вого і здо­ро­во­го. Роз­важ­те доб­ре, як ко­рис­на для вас лас­ка Бу­рун­ди! Опір ваш да­рем­ний,- чи сяк, чи так, а мон­го­ли ро­звалять ваші засіки і підуть своєю до­ро­гою. Але во­ни не хо­тять тра­ти­ти ча­су в вашій до­лині, не хо­тять про­ли­ва­ти ва­шої крові і го­тові відда­ти вам по­ло­ня­ни­ка за про­пуск. У про­тивнім разі, ро­зуміється, йо­го жде не­охиб­на смерть, і то се­ред страш­них мук, а вас жде кро­ва­ва різа­ни­на, в якій, по­ми­мо вся­ких спо­собів, ви му­си­те бу­ти по­биті. Ви­би­рай­те ж, що ліпше для вас!

З ува­гою слу­ха­ли ту­хольські старці тих слів Ту­га­ра Во­вка, і на де­яких во­ни справді зро­би­ли вра­жен­ня. По­ба­чив се За­хар і ска­зав:

- Чесні брат­тя, чи хо­че­те по­ра­ди­тись по щи­рості над пре­д­ло­жен­ням Бу­рун­ди, чи, мо­же, од­нозгідно по­дас­те про ньо­го свій го­лос?

- Порадимось, по­ра­ди­мось! - ска­за­ли старці. Тоді За­хар по­п­ро­сив Ту­га­ра Вов­ка відда­ли­ти­ся на хви­лю. Бо­ярин гор­до відда­лив­ся в суп­ро­воді своєї доньки.

- Захаре,- ска­зав один із гро­ма­дян,- тут діло йде про жит­тя або смерть тво­го си­на. Чи не ліпше б нам відсту­пи­ти від не­пев­но­го бою і ви­ря­ту­ва­ти хлоп­ця?

- Тут діло йде не про мой­ого си­на,- ска­зав За­хар твер­до.- Ко­ли б про нього справді йшло діло, то я ска­зав би вам: «Я не маю си­на, мій син по­гиб у бою».

Але тут діло йде про на­ших сусідів, вер­хо­винців і загірян, котрі спус­ти­ли­ся на на­шу обо­ро­ну і те­пер му­си­ли б усі, не­приготовані, по­ги­ну­ти від мон­голів. Для то­го я го­во­рю вам: не дбай­те про мо­го си­на, а рішай­те так, як би він був уже в гробі.

- Але все-та­ки, За­ха­ре, бо­ротьба з та­кою си­лою мон­голів не­пев­на.

- Ну, то по­ги­не­мо всі до ос­татнього в бою, а тоді по на­ших тру­пах не­хай собі мон­го­ли йдуть, ку­ди хо­чуть. Тоді бо­дай ми спов­ни­мо свій обов'язок. А те­пер ро­би­ти з ни­ми зго­ду, а ще та­ку зго­ду: міня­ти од­но­го хлоп­ця за руїну на­ших сусідів,- се бу­ла б ганьба, бу­ла б зра­да. Але се ще хто знає, чи бо­ротьба з мон­го­ла­ми та­ка не­пев­на. Ста­но­ви­ще на­ше сильне, мон­го­ли за­перті в кам'яній клітці. З ма­ли­ми стра­та­ми ми мо­же­мо відби­ва­ти й най-зав­зятіші їх на­па­ди. Але що,- і сього не тре­ба бу­де. Сеї ночі ще ми пус­ти­мо на них сво­го со­юз­ни­ка, що про­ти нього ніяка людська си­ла не встоїться, будь во­на й де­сять раз сильніша від монгольськ­ої.

- Так ти ра­диш нам відки­ну­ти пред­ло­жен­ня Бу­рун­ди?

- Зовсім ко­неч­но.

- І ви­да­ти тво­го си­на на пев­ну за­ги­бель?

- Не зга­дуй­те про мо­го си­на! - скрик­нув болісно За­хар.- Хто мені при такім ділі на­га­дає про нього, той стає в со­юзі з батьківським сер­цем про­ти мо­го ро­зу­му. Розум ка­же: від­ки­ну­ти зго­ду! А що ка­же моє сер­це, се вже моя річ, і що ко­му до то­го!

- То не­хай бу­де по-твой­ому! - ска­за­ли старці.- Ко­ли бог су­див йо­му зги­ну­ти, то ми про­ти то­го нічо­го не вра­ди­мо: ко­ли ж ні, то й так він ви­ря­тується з пащі лю­то­го во­ро­га.

Прикликано бо­яри­на, і За­хар ус­тав, щоб ого­ло­си­ти йо­му відповідь гро­ма­ди. З смер­тельною три­во­гою в серці гля­ді­ла на нього Ми­рос­ла­ва: во­на, бідна, все ще надіяла­ся, що ту­хольці схо­тять ви­ку­пи­ти її Мак­си­ма.

- Розумно - звісна річ, по-свой­ому ро­зум­но - зах­ва­лю­вав ти нам, бо­яри­не, зго­ду зі своїм на­чальни­ком. Ми й не ди­вуємось тобі: твій обов'язок був так го­во­ри­ти, у всім спов­няти во­лю то­го, ко­му ти слу­жиш. Пос­лу­хай же те­пер, що на те ка­же наш хлопський гро­мадський ро­зум. Ко­ли б діло йшло тільки між мною а твоїм бе­га­ди­ром, то я ра­до віддав би йо­му все, що маю, навіть свою влас­ну ста­ру го­ло­ву, за увільнен­ня си­на. Але ти ра­диш нам нерівну заміну, при якій ско­рис­та­ти мо­жу тільки я сам і мій рід, але стра­ти­ти му­сить не тільки од­на гро­ма­да, а всі ті гро­ма­ди, че­рез які му­сить іти ваш похід. Чи мож­на ж так міня­ти­ся? Яка ко­ристь вер­хо­винським і загірним гро­ма­дам із мо­го си­на? А ви­пус­тив­ши вас із сеї до­ли­ни, ми ви­пус­ти­мо згу­бу на ті, су­сі­дні, з на­ми спо­лу­чені гро­ма­ди. Ми зо­бов'яза­ли­ся боро­нити їх від ва­шо­го на­па­ду, і на та­ке на­ше сло­во во­ни прис­ла­ли нам свою поміч - п'ятсот добірних мо­лодців.

Обов'язок наш - ви-три­ва­ти на своїм ста­но­вищі до оста­тн­ьої хви­ли­ни,- і так ми зро­би­мо. Мо­же бу­ти, що бог су­див вам побіду над на­ми, і в такім разі ми не спи­ни­мо вас; тільки ж знай­те, що ли­ше по трупі ос­татнього ту­хольця ви змо­же­те вий­ти з сеї до­ли­ни. Та хто знає, мо­же, побіда су­ди­ла­ся нам, а тоді знай­те й ви, що, ввійшов­ши в на­шу до­ли­ну, ви всі ввійшли в мо­ги­лу, що навіть тру­пи ваші з неї ніко­ли вже не ви­до­бу­дуться. Або ми всі погинемо­, або ви всі - іншо­го ви­бо­ру не­ма. Се на­ша від­повідь.

Лице За­ха­ра па­ла­ло див­ним ог­нем при тих грізних сло­вах,- так що бо­ярин, за­ди­вив­шись на то­го ви­со­ко­го стар­ця з прос­тяг­ну­тою на­пе­ред ру­кою, не міг здо­бу­ти­ся на ніяку відповідь. Він ба­чив, що тут да­рем­на вся­ка дальша бала­канка, тож мовч­ки відвер­нув­ся і пішов на­зад у свій бік. Ме­рт­ва мов­чан­ка сто­яла в зборі,- тільки огонь тріщав та лу­на­ло нев­пин­не цю­кан­ня со­кир, що май­ст­ру­ва­ли вбійчі при­ла­ди на мон­голів.

- Тату! - скрик­ну­ла на­раз бо­лю­щим го­ло­сом Ми­рос­ла­ва.- Та­ту, вер­ни­ся! - і во­на побігла за ним і вхо­пи­ла йо­го за ру­ку: ди­тя­ча лю­бов ще раз за­го­во­ри­ла в її серці мо­гу­чим, не­заглушеним го­ло­сом.- Вер­ни­ся, та­точ­ку! Ли­ши­ся тут, між своїми людьми! Стань між ни­ми до бою з наїзни­ка­ми, як брат обік братів,- а во­ни прос­тять тобі все ми­нув­ше! А там - чо­го там мо­жеш надіяти­ся? Во­ни зра­дять те­бе, упо­ять обіцян­ка­ми і заріжуть! Та­точ­ку, не йди більше між мон­голів, там смерть те­бе че­кає!

Боярин, оче­вид­но, за­ва­гу­вав­ся, але лиш на хви­лю. Потім при­тис Ми­рос­ла­ву до груді і ска­зав сти­ха, напівстрого, а на­пі­влас­ка­во:

- Дурна дівчи­но, не по­ра ще мені! Ще не вся надія мон­голів про­па­ла. Тре­ба ко­рис­та­ти з то­го, що в ру­ках. Але ко­ли б там не по­ве­ло­ся…

- Ні, та­точ­ку, - про­шеп­та­ла крізь сльози Ми­рос­ла­ва,- по­кинь такі дум­ки! Хто знає, мо­же, тоді бу­де запізно!

- Не бійся, не бу­де запізно. Ли­шай­ся тут і бра­тай­ся, про ме­не, з ту­хольця­ми,- а я му­шу йти ту­ди. Не за­бу­вай, дівчи­но, що там… той… твій Мак­сим, і хто знає, мо­же, ми один дру­го­му на що при­го­ди­мось. Бу­вай здо­ро­ва!

Тугар Вовк щез у пе­реліску, спіша­чи стеж­кою до ог­ни­ща над об­ри­вом, щоб по йо­го склоні зійти до мон­гольсько­го та­бо­ру. При ог­ни­щу він ще ог­ля­нув май­же го­то­ву вже ме­тавку, поп­ро­бу­вав уж­ву і, по­хи­тав­ши го­ло­вою, ска­зав: «Сла­ба»,- а потім, про­вод­же­ний ту­хольською вар­тою, спу­с­тив­ся вузькою скісною стеж­кою в до­ли­ну.

Тим ча­сом на Ясній по­ляні бу­ло ти­хо, важ­ко, сум­но, не­мов оце по­се­ред збо­ру ле­жав до­ро­гий усім мерт­вець. Тіль­ки Ми­рос­ла­ва хли­па­ла го­лос­но, вти­ра­ючи рясні сльози, що ко­ти­лись по її лиці. На­решті во­на збли­зи­ла­ся до За­ха­ра і ска­за­ла:

- Батьку, що ви зро­би­ли?

- Те, що му­сив зро­би­ти. Інак­ше бу­ло б не­чес­но,- відповів За­хар.

- Але ваш син, ваш син! Що з ним бу­де?

- Що бог дасть, до­ню. Та годі, не плач! По­ра нам ду­ма­ти про діло. От уже Віз до за­хо­ду кло­ниться і го­тури голос­ять у гу­щаві,- ра­нок збли­жається. Ану, гро­ма­дя­ни, ходімо бра­ти­ся до обо­ро­ни, ні, до на­па­ду, до ос­татньої бо­ротьби з наїзни­ка­ми! Тям­те, яку я відповідь пе­ре­дав їм! Ходім, най ніхто не ли­шається! І старі, й малі, кож­де при­дасться. По­ка­жімо тим ди­ку­нам, що мо­же гро­ма­да!

З го­мо­ном повс­та­ли старі ту­хольці і по­ва­ли­ли з Яс­ної по­ляни над об­ри­ви ог­ля­да­ти діло майстрів: машини-мета­в­ки­. Ма­ши­ни май­же всю­ди вже сто­яли го­тові, гру­бо збиті з си­ро­го гру­бо­го де­ре­ва, поз­вер­чу­вані і поз­би­вані кілка­ми, але ж і роб­лені не навміць, а про хви­ле­ву пот­ре­бу. Та не до ог­ля­дан­ня зак­ли­кав гро­ма­дян За­хар. На хви­лю тільки во­ни спи­ни­ли­ся ко­ло ма­шин, а потім куп­ка­ми йшли чим­раз далі по­над кру­чею, долі до­ли­ною, аж до то­го місця, де ту­хольський потік тісни­ною вип­ли­вав із до­ли­ни і де край нього сто­яв ве­ли­чез­ний кам'яний стовп, чо­ти­риг­ран­ний, гру­бий і на­хи­ле­ний над по­то­ком, зва­ний ту­хольським Сто­ро­жем. Ту­ди, за про­во­дом За­ха­ра й Ми­рос­ла­ви, спіши­ла вся ту­хольська гро­ма­да: мо­лодці нес­ли на пле­чах довгі, гру­бі ялиці й дра­би­ни, дівча­та - ве­ли­чезні вінці з лис­тя і сме­ре­ко­во­го га­луз­зя, старші нес­ли довгі звит­ки шнурів і линвів. Огні в тій сто­роні по­га­ше­но, щоб во­рог пе­ред ча­сом не дог­ля­нув, що тут ро­биться. Звільна, обе­реж­но, без шу­му, мов ти­ха во­да, по­ча­ла гро­ма­да кру­ти­ми стеж­ка­ми вниз по об­ри­вах спус­ка­ти­ся в до­ли­ну. По­пе­ре­ду сильний відряд узб­ров­ної мо­лодежі, кот­рий ла­вою в три ря­ди став у до­лині, ли­цем звер­не­ний до мон­гольсько­го та­бо­ру, мо­же, на яких ти­ся­чу кроків відда­ле­но­го відси. Далі пішли мо­лодці з дра­би­на­ми, шну­ра­ми й яли­ця­ми: дра­би­ни прис­тав­ле­но до об­ривів і по них ле­генько зсу­не­но ялиці в до­ли­ну.

Дівчата пе­ре­да­ли свої вінці мо­лод­цям - їм не слід бу­ло схо­ди­ти в до­ли­ну, де кож­дої хвилі міг на­пас­ти во­рог. На­пос­лідку пос­хо­ди­ли до до­лу і старі з За­ха­ром Беркутом і, ог­ля­нув­ши ста­но­ви­ще узб­роєних і всі прилад­и, поспіши­ли до тісни­ни, крізь яку з шу­мом ко­тив до до­лу свої чисті хвилі ту­хольський потік.

Захар зу­пи­нив­ся пе­ред Сто­ро­жем і пильно по­чав ди­ви­ти­ся­ на нього. Ти­хо бу­ло дов­ко­ла. За­хар мо­лив­ся:

- Великий наш Сто­ро­жу! Ти, кот­ро­го діди наші вва­жа­ли своїм опіку­ном, кот­ро­го й ми ша­ну­ва­ли досі щорічни­ми праз­ни­ка­ми! Три ра­зи вже ти, ніч по ночі, яв­ляв­ся мені в снах, не­мов­то ти па­деш і при­ва­люєш со­бою ме­не. Я вірю, що ти доб­рий і лас­ка­вий, і ко­ли ти кли­чеш ме­не до се­бе, то я ра­ду­юсь твой­ому за­зи­ву і ра­до піду за то­бою. Але ко­ли й ти сам хо­чеш двиг­ну­ти­ся зі свой­ого відвічно­го сто­ян­ня, то роз­бий, гос­по­ди­не, своїм тя­га­рем оцього по­га­но­го во­ро­га, дітей Морани, що знов нині вкри­ли бла­гос­ло­вен­не твоє ді­ди­ц­тво - ту­хольську до­ли­ну!

Зломи дру­гий раз по­га­ну си­лу так, як зло­мив її пер­ший раз, ко­ли мо­гутньою ру­кою роз­бив се­сю кам'яну стіну і дав во­дам про­то­ку, і да­ру­вав лю­дям оцю прек­рас­ну доли­ну! За­га­ти її те­пер на­зад, не­хай зги­не гор­да во­ро­жа си­ла, що те­пер зну­щається над на­ми!

В тій хвилі ог­нис­та блис­кав­ка з по­луд­ня до півночі роз­дерла тем­не не­бо і да­ле­ко в го­рах за­гур­котів грім.

- Так, се твій мо­гутній го­лос! - ска­зав радісно За­хар.- Ану, діти! Ос­танній раз увінчай­те сей свя­тий камінь.

Чотири мо­лодці по дра­бині вилізли на камінь і об­ви­ли йо­го вер­шок зе­ле­ни­ми вінця­ми. Знов заг­риміло в полуд­невій сто­роні.

- Воля йо­го, діти! - ска­зав За­хар. - Об­ви­вай­те йо­го шну­ра­м­и! А ви, інші, жи­во до рис­калів! Підко­пуй­те йо­го здо­лу, пі­д­кла­дай­те підой­ми! Жи­во, діти, жи­во!

Тихо, без сту­ку пра­цю­ва­ли де­сят­ки рук ко­ло Сто­ро­жа. Зго­ри йо­го обк­ру­чу­ва­но лин­ва­ми і шну­ра­ми, здо­лу під­ко­пувано йо­го на­са­ду, і в шпа­ру, що по­ка­за­ла­ся не­да­ле­ко під зем­лею, вкла­де­но ско­сом ялиці, що ма­ли слу­жи­ти за підой­ми для оба­лен­ня ка­ме­ня по­пе­рек тісни­ни. Швид­ко справні мо­лодці зро­би­ли всі потрібні при­го­ту­ван­ня, повід­німали дра­би­ни, попідкла­да­ли гру­бе каміння під підой­ми.

- Беріться за лин­ви всі, хто мо­же до­сяг­ну­ти! За підой­ми, хлопці! - роз­ка­зу­вав Захар, і відра­зу сотні рук прий­ма­ли­ся за діло.

- Далі, друж­ною си­лою! - крик­нув За­хар.- Тягніть! Тис­ніть!

Ухнув на­род з на­ту­ги, затріща­ли грубі підой­ми, але ка­мінь і не по­хит­нув­ся.

- Ще раз! Дуж­че на­тис­кай­те! - кри­чав За­хар і сам прий­ня­вся за лин­ву. За­хи­тав­ся ве­ли­чез­ний камінь.

- Рушається! Ру­шається! По­дається! - зак­ри­чав радісно на­род.

- Ще раз на­пи­рай­те, з усієї си­ли!

Ще раз ух­нув на­род - і ра­зом звільніло нап­ру­жен­ня шну­рів, ве­ли­чез­ний камінь ру­шив­ся зі своєї по­са­ди і, хви­лю за­хи­тав­ши­ся в повітрі, зі стра­шен­ним глу­хим ло­мотом по­ва­лив­ся до­до­лу, по­пе­рек по­то­ку й тісни­ни. Зас­тог­на­ла і зат­ряс­ла­ся ту­хольська до­ли­на від страш­но­го уда­ру, далек­о пер­ло­ви­ми крап­ля­ми бриз­ну­ла во­да по­то­ку, і радісним, го­лос­ним кри­ком на­пов­ни­ли повітря ту­хольці.

Ворухнулася в своїм та­борі сон­на мон­гольська си­ла, за­ве­рещали вар­тові, за­го­моніли на­чальни­ки, заб­ряж­ча­ла зброя, але за хви­лю все втих­ло. Мон­го­ли надіялись на­па­ду і сто­яли, го­тові до обо­ро­ни, але ту­хольці й не ду­ма­ли напад­ати на них. Во­ни зовсім інший на­пад ви­ко­ну­ва­ли.

Захар жи­во, мов мо­ло­дець, ог­ля­нув по­ло­жен­ня обале-ног­о ка­ме­ня.Камінь упав так доб­ре, не­мов від віку сю­ди був при­па­со­ва­ний. Ост­ри­ми кінця­ми він по­за­пи­нав­ся за вис­та­ючі ро­ги об­ривів, що тво­ри­ли тісни­ну, а цілою своєю ма­сою мос­том ліг по­пе­рек по­то­ку. Прав­да, во­ди по­то­ку він со­бою не за­га­тив, бо во­да пли­ла глиб­шим ко­ри­том,- але ось уже ту­хольські мо­лодці дви­га­ли на ру­ках ве­ликі пли­ти, а інші ви­чи­щу­ва­ли дно по­то­ку від на­му­лу і круг­ло­го каміння, щоб зовсім щільно за­му­ру­ва­ти воді прохід. А інші знов му­ру­ва­ли з дру­го­го бо­ку, по­за ка­ме­нем у тіснині, ви­водячи та­ким спо­со­бом з най­груб­шо­го каміння стіну на які три сажні завг­рубш­ки від од­ної стіни тісни­ни до дру­гої. Та стіна, а ще з ве­ли­чез­ним Сто­ро­жем у своїй ос­нові, мо­г­ла без­печ­но опер­ти­ся хоч би й най­сильнішо­му напор­ові во­ди.

- Живо, діти, жи­во! - за­охо­чу­вав За­хар, сто­ячи над поток­ом і до­по­ма­га­ючи то своєю ра­дою, то ру­ка­ми до ро­бо­ти.-За­ти­кай­те, за­му­ро­вуй­те потік, по­ки ще во­да не при­бу­ла. В го­рах, ма­буть, дощі впа­ли ве­ликі, жи­во при­бу­де повінь, а тоді труд­не бу­ло би на­ше діло. А стіну ви­вес­ти тре­ба рівно з от­си­ми об­ри­ва­ми зав­виш­ки,- по­ба­чи­мо, що вдіє си­ла Чін­гіс­ха­на про­ти си­ли во­ди.

Робота йшла пруд­ко. Не­за­ба­ром потік був зовсім заму­ро­ва­ний. Гнівно зак­ру­ти­ла­ся ви­ром на місці спи­не­на во­да, мов не ро­зуміючи, по­що се спи­ня­ють її в бігу. Лю­то плюс­ну­ла хви­ля за хви­лею о ве­ли­чез­ний камінь, ки­ну­лась бу­ло підгри­за­ти спідні, на дні пок­ла­дені пли­ти, шу­ка­ти між ни­ми про­хо­ду, але все бу­ло да­рем­но - всю­ди камінь та й ка­мінь, щільно стис­не­ний і зби­тий в од­ну нез­лом­ну стіну. Зак­ле­котіла во­да. По­ру­ши­ла­ся в усім своїм ло­жи­щу - і ста­ла, за­чу­ду­ва­на, спокійна на вид, але а гнівом у її криш­та­левій гли­бині. Мов тур, го­ту­ючись до на­па­ду, ста­не, і го­ло­ву вниз по­хи­лить, і ро­ги до землі зги­нає, і сти­шиться, щоб опісля ра­зом вир­ва­тись із то­го принижено­го по­ло­жен­ня і ки­ну­ти­ся з цілою си­лою на про­тивника, так і неп­ри­вич­на до пут во­да ту­хольського поток­у на хви­лю при­ти­ши­ла­ся, не­мов злінивіла, задріма­ла в плос­ких своїх бе­ре­гах, а тим ча­сом на­би­ра­ла си­ли і смілості до но­во­го, рішу­чо­го на­па­ду і тільки сти­ха пер­ла со­бою о стіну, не­мов про­бу­ючи своїх пле­чей, чи не змо­же ни­ми відсу­ну­ти ки­не­ну їй так нес­по­ді­ва­но за­по­ру.

Але ні: за­по­ра сто­яла на місці, зим­на, глад­ка, гор­да в сво­їй не­по­руш­ності, не­пе­ре­мож­на. Пильні ру­ки ту­хольців раз у раз скріпля­ли її, на­ва­лю­ючи каміння на каміння, пли­ти на пли­ти, спо­ю­ючи їх лип­кою неп­ро­мо­кальною гли­ною. Мов но­ва, все­мо­гу­чою во­лею здвиг­не­на ске­ля, так підніма­лася кам'яна гать усе ви­ще й ви­ще під ру­ка­ми ту­хольців. Узб­роєні мо­лодці дав­но вже по­ки­ну­ли своє ста­но­ви­ще в до­лині, ли­цем до мон­гольсько­го та­бо­ру, і проміня­ли лу­ки та то­по­ри на дрюч­чя й мо­лот­ки до об­би­ван­ня каміння. Радісно глядів За­хар на їх ро­бо­ту і на їх діло, в йо­го очах світи­ла­ся певність побіди.

А втім, на сході, над мон­гольським та­бо­ром, кро­вавою заг­ра­вою роз­жевріли­ся хма­ри. Світа­ло. Ро­же­ве світло об­ли­ло ви­со­кий шпиль Зе­ле­ме­ня і си­па­ло­ся іскрами чим­раз ни­ж­че. Далі хма­ри прос­ту­пи­ли­ся, і звіль­на, мов бо­яз­ко, ви­ко­ти­ло­ся сон­це на не­бо і глип­ну­ло на зай­ня­тих своєю ро­бо­тою ту­хольців.

Повен щи­рої ра­дості, гля­нув За­хар на схід і, прос­тяг­ши ру­ки, про­го­во­рив підне­се­ним го­ло­сом:

- Сонце, ве­ли­кий, пре­яс­ний во­ло­да­рю світу! Відвічний опі­ку­не всіх доб­рих і чис­тих ду­шею! Зглянься на нас! Бач, ми на­па­дені ди­ким во­ро­гом, що по­ни­щив наші ха­ти, зруй­ну­вав наш край, порізав ти­сячі на­шо­го на­ро­ду. В твоїм іме­ні ста­ли ми з ним до смер­тельно­го бою і твоїм світлом кля­не­мось, що не ус­ту­пи­мо до ос­татньої хвилі, до послід­нього відди­ху на­шо­го. По­мо­жи нам у тім страшнім бою! Дай нам твердість, і вмілість, і зго­ду! Дай нам не зля­ка­ти­ся їх мно­го­ти і віри­ти в свою си­лу! Дай нам дружністю, і зго­дою, і ро­зу­мом побіди­ти ни­щи­телів! Сон­це, я пок­ло­ня­юсь тобі, як діди наші тобі пок­ло­ня­ли­ся, і мо­люсь до те­бе всім сер­цем: дай нам побіди­ти!

Він за­мовк. Сло­ва йо­го, га­рячі, мо­гучі, тремтіли у свіжім раннім повітрі.

Слухали їх не тільки ту­хольці. Слу­ха­ли їх го­ри і по­да­ва­ли собі їх відгомін від плаю до плаю. Слу­ха­ла їх спер­та хви­ля по­то­ку і, мов на­ду­мав­шись, по­ки­ну­ла би­ти со­бою в кам'я­ну гать, а по­вер­ну­ла­ся взад.

VIII

Поки бо­ярин вер­нув­ся зі свой­ого нев­дат­но­го по­сольства, Мак­сим сидів у йо­го шатрі і прис­лу­ху­вав­ся та ду­мав, що йо­му ро­би­ти. Ко­рот­ка стріча з Ми­рос­ла­вою бу­ла світлою хви­лею се­ред пітьми йо­го не­вольницт­ва. її сло­ва, її пог­ляд, до­тик її рук і її вісті - все те не­мов вир­ва­ло йо­го з тем­но­го гро­бу, по­вер­ну­ло йо­му жит­тя.

Він чув, як вер­та­ла йо­го дав­ня смілість і надія. Спокійно, але з яс­ни­ми дум­ка­ми дожидав­ся він бо­яри­на.

- Так ти тут? - скрик­нув бо­ярин, всту­па­ючи в на­мет.- Бід­ний хлоп­че, да­рем­но я ста­рав­ся о твоє увільнен­ня. Завзя­тий твій ста­рий! Хоч си­вий, а ди­ти­на.

- А хіба ж я не ка­зав тобі, бо­яри­не, що да­рем­не твоє ста­рання? - відповів Максим.- Ну, але що ж та­ке ска­зав мій батько?

- Казав, що бу­дуть би­ти­ся до ос­татнього ду­ху, та й годії «Або ми,- ка­же,- всі по­ля­же­мо, або ви».

- Мій батько не на вітер го­во­рить, бо­яри­не. Він звик до­бре пе­ре­ду­му­ва­ти, за­ким що го­во­рить.

- Вже я то ба­чу, що він хоч пот­ро­ха, а прав­ду ка­же,- мо­вив не­охітно бо­ярин.- Але що діяти? Все-та­ки бо­ротьба ту­хо­ль­ців з мон­го­ла­ми нерівна. Си­ла со­ло­му зло­мить, що ка­жи, те й ка­жи!

- Ей, бо­яри­не! Є спо­со­би на си­лу! - відмо­вив Мак­сим.

- Ну, ну, ба­чив я їх спо­со­би! Моя доч­ка, за­па­ле­на го­ло­ва,- ви вча­ру­ва­ли її, то пев­на річ,- нав­чи­ла їх ро­би­ти ме­тав­ки. Бу­де­мо тут ма­ти гра­док каміння завт­ра, але не ду­же шкід­ливий гра­док, бо не вміли доб­ре вип­лес­ти шну­ро­вих пру­жин.

- А крім ме­та­вок, ду­маєш, не ма­ють іншо­го спо­со­бу?

- Не знаю. Ба­читься, не­ма. А втім, не­дов­го й че­ка­ти - ра­но по­ба­чи­мо. Тільки ли­хо моє з Бу­рун­дою; кон­че на­ля­гає: шу­кай та й шу­кай спо­со­бу, щоб завт­ра ра­но ви­вес­ти нас відси без бою і без стра­ти ча­су. А тут ту­хольці впер­ли­ся, мов ца­пи ро­га­ми. Ну, та що мені зро­бить? Як не мож­на, то не мож­на!

- Ні, бо­яри­не, так не ка­жи! По­ки що ти все-та­ки в мон­гольських ру­ках, так са­мо, як я. Му­сиш во­ли­ти їх во­лю.

- Але що ж я їм удію?

- Я, мо­же, міг би тобі ста­ти в при­годі, бо­яри­не. Я вдяч­ний тобі за твоє нинішнє ми­ло­сер­дя наді мною. Ко­ли хо­чеш, то я пос­лу­жу тобі сьогодні.

- Ти? Мені? - скрик­нув зди­во­ва­ний бо­ярин.- Що ж ти мо­жеш зро­би­ти для ме­не?

- Я знаю стеж­ку з сеї кітло­ви­ни, без­печ­ну а скри­ту, про яку не знає ніхто в Тухлі, окрім мой­ого батька й ме­не. Сте­ж­ки тої не пиль­нують. Ту­ди мож­на ви­вес­ти відділ мон­го­лів на­верх і обсад­ити ни­ми вивіз, а тоді лег­ка річ бу­де роз­ва­ли­ти засіки й вий­ти з сеї до­ли­ни.

Боярин сто­яв мов ос­товпілий пе­ред Мак­си­мом, ушам сво­їм віри не йняв. «Нев­же ж се мо­же бу­ти?» - блис­ну­ло в йо­го го­лові і знов по­темніло, і щось за­щеміло в йо­го серці. Хоч і як до­не­дав­на він во­ро­гу­вав на Мак­си­ма, то все-та­ки йо­му по­до­ба­ла­ся йо­го ли­царська твердість і нез­ламність; тож те­пер, ко­ли по­чув такі Максимові сло­ва, йо­му зда­ва­ло­ся, що в йо­го серці рветь­ся щось гли­бо­ке і свя­те, рветься ос­татнє пас­мо віри в чес­ність і постійність лю­дей.

- Хлопче,- скрик­нув він,- що се ти го­во­риш? Ти мав би хотіти зро­би­ти щось подібно­го?

- А що ж, бо­яри­не,- ска­зав напівсум­но, а напівна-смішли­во Мак­сим,- сам же ти ска­зав, що си­ла со­ло­му ло­мить.

- Але ти, ти, що не­дав­но ще при­ся­гав­ся, що «во­лю, мов­ляв, умер­ти, ніж по­да­ти­ся на зра­ду»?

- Що діяти,- ска­зав знов так са­мо Мак­сим,- як не мож­на до­дер­жа­ти при­ся­ги, то не мож­на.

- І ти, з та­кою по­дат­ли­вою на­ту­рою, смієш ду­ма­ти, що моя доч­ка бу­де лю­би­ти те­бе? - скрик­нув гнівно бо­ярин.

- Боярине,- відка­зав терп­ко Мак­сим,- не зга­дуй про неї!

- А ви­диш, як те­бе се вко­ло­ло! - ска­зав бо­ярин.- Вид­но, що я прав­ду ка­жу.

- Хто знає, бо­яри­не, хто знає! У нас воєнний час, війна вчить уся­кої шту­ки. А що, як­би…

- Якби що? Чо­му не до­го­во­рюєш? - скрик­нув Ту­гар Вовк.

- Нічого, нічо­го! Я тільки ще раз пи­таю те­бе: чи прий­меш моє пред­ло­жен­ня?

- Але чи нап­рав­ду ти ду­маєш вес­ти мон­голів про­ти своїх ту­хольців?

- Направду, ко­ли тільки бу­де мож­на…

- Як то, ко­ли бу­де мож­на? То зна­чить, ко­ли стеж­ка не бу­де пильно­ва­на?

- Ні, я за те ру­чу, що стеж­ка не бу­де пильно­ва­на і що про­й­де­мо в білий день не­замічені, ко­ли тільки не бу­де якої ін­шої пе­реш­ко­ди.

- А яка ж би мог­ла бу­ти?

- Я… не знаю…

- Коли так, то нічо­го й ба­ри­ти­ся дов­го. Ходімо до Бурун­ди!

- Іди сам, бо­яри­не, і ска­жи йо­му те, що я отеє тобі ска­зав. Про мож­ли­ву пе­реш­ко­ду не пот­ре­буєш зга­ду­ва­ти, бо я ще раз ру­чу тобі, що ані ту­хольці, ані ніякі інші збройні лю­ди нам не пе­реш­ко­дять, а інші пе­реш­ко­ди чей не зля­ка­ють ва­ших смільчаків.

- Нехай і так,- ска­зав Ту­гар Вовк.

- І про­си йо­го, щоб велів роз­ку­ва­ти ме­не, бо в тих ла­нцю­г­ах годі мені бу­де.

- Се ро­зуміється са­мо со­бою,- ска­зав бо­ярин і пішов, уся­ко мірку­ючи по до­розі.

Які три­вожні, які страшні, пе­кельні хвилі пе­ре­бу­вав Мак­сим за той час, по­ки бо­ярин пішов звіща­ти Бу­рун­ду про йо­го намір! Схо­пив­ши го­ло­ву в ру­ки, сидів він у страшній не­пев­ності, ло­вив ву­хом уся­кий най­лег­ший ше­лест, не­мов ждав при­хо­ду ко­гось най­до­рож­чо­го йо­го сер­цю. Він тре­м­тів увесь, не­мов у ли­хо­радці, і сік зу­ба­ми, мов на мо­розі. Але хвилі пли­ли так ти­хо, спокійно, ліни­во, і кож­да з них мов ост­ри­ми мед­ве­жи­ми кігтя­ми впи­ва­ла­ся в йо­го сер­це. А ко­ли так не ста­неться, як ка­за­ла Ми­рос­ла­ва, і бо­ярин поч­не на­ля­га­ти, щоб він спов­няв свою обіцян­ку? Ну, звісна річ, смерті йо­му не ми­ну­ти, на смерть він го­тов віддав­на,- але вми­ра­ти, не до­дер­жав­ши сло­ва чо­ловікові, який на те сло­во пок­лав­ся, яко­го бу­дучність, мо­же, й жит­тя, ле­жить на тім слові, вми­ра­ти зрад­ни­ком хоч би тільки в очах зрад­ни­ка - се страш­но, се му­ка, се гірше са­мої смерті. Але й са­ма смерть бу­ла йо­му те­пер, після ба­чен­ня з Ми­рос­ла­вою, да­ле­ко страшніша, ніж пе­ред го­ди­ною, ніж тоді, ко­ли він сидів се­ред ву­лиці і не­по­руш­не глядів на по­же­жу рідної ха­ти, ду­ша­чи­ся ди­мом тої по­жежі… Але що се та­ке? В тій хвилі зад­ри­жа­ла зем­ля і стра­шен­ний лускіт пот­ряс пові­т­рям. Гамір зняв­ся в та­борі, крик, брязкіт оруж­жя,- що се та­ке ста­ло­ся? Мак­сим зірвав­ся на рівні но­ги і сплес­нув у до­ло­ні, аж заб­ряж­ча­ли йо­го пу­та. Радість, радість! Се ту­хо­ль­ці пра­цю­ють. Се во­ни бу­ду­ють оту за­ва­ду, що спи­нить мо­н­голів і не дасть йо­му бу­ти зрад­ни­ком! Те­пер йо­му мож­на й умер­ти спокійно, бо він навіть во­ро­гові не зло­мить сво­го сло­ва. Сер­це йо­го би­ло­ся жи­во, го­лос­но,- він не міг ви­си­ді­ти на місці, але по­чав хо­ди­ти по на­меті. Гамір у та­борі по­чав сти­ха­ти, і в тій хвилі вбіг бо­ярин до на­ме­ту. Ли­це йо­го ясніло радістю і вдо­во­лен­ням.

- Хлопче,- ска­зав він жи­во,- ду­же впо­ру прий­шло твоє пре­д­ло­жен­ня. Во­но ви­ря­ту­ва­ло ме­не з ве­ли­кої біди. Ти чув той гук? Хитрі твої ту­хольці: роб­лять засіки і по­за­ду нас. Жи­во хо­ди до на­чальни­ка, він уже зби­рає відділ, що має йти з то­бою. Нам тре­ба швид­ко ви­до­бу­ти­ся відси - тут не­без­печ­но.

Мов острі ножі, вра­зи­ли в сер­це Мак­си­ма ті сло­ва. Будь-що-будь, а йо­му тре­ба бу­ло припізни­ти похід аж до тої хви­лі, ко­ли він ста­неться не­мож­ли­вим.

- А се відко­ли, бо­яри­не, ви по­ча­ли ля­ка­ти­ся хлопських за­сіків? Я не ду­маю, щоб так наг­ло яка не­без­пе­ка гро­зи­ла мон­го­лам. Не­хай собі ту­хольці бав­ляться засіка­ми, - жи­во ми зже­не­мо їх із них. А ква­пи­тись нам нічо­го, бо й так, ба­чиш, ще не роз­видніло­ся. А по­ки не ста­не зовсім вид­но, по­ти й ви­хо­ду, про який ка­жу, не знай­де­мо.

- Але що ж се за вихід та­кий, що тільки вдень мож­на йо­го знай­ти?

- Слухай, бо­яри­не, що за вихід. У нашім ого­роді в однім місці під верст­вою землі ле­жить ве­ли­ка пли­та. Тре­ба ви­найти се місце, відко­па­ти і відва­ли­ти пли­ту, а тоді ввійде­мо до тісно­го, поміж підземні ска­ли про­роб­ле­но­го хідни­ка, який ви­ве­де нас аж на го­ру, прос­то на Яс­ну по­ля­ну, там, де ти не­дав­но ба­чив мой­ого батька.

- Ну, чо­го ж тут че­ка­ти? Ходімо за­раз і шу­кай­мо! - скрик­нув бо­ярин.

- Добре тобі мо­ви­ти, бо­яри­не, тільки од­но за­був, що се­ло згоріло, пло­ти й бу­дин­ки наші по­горіли, знак, по яко­му мо­ж­на бу­ло пізна­ти те місце, та­кож згорів, так що напот­емки я ніяким світом не знай­ду йо­го. Та й ще раз ка­жу: чо­го ква­пи­ти­ся, ко­ли хід наш без­печ­ний і се­ред біло­го дня?

- Га, не­хай бу­де й по-твой­ому,- ска­зав вкінці бо­ярин.- Іду звісти­ти про се Бурунду і за­раз приш­лю та­ких, що роз­ку­ють те­бе. Тіль­ки, не­бо­же, ти все-та­ки ли­шиш­ся під вар­тою, бо, ска­жу тобі прав­ду, ані Бу­рун­да, ані я не довіряємо тобі, і ско­ро би по­ка­за­ло­ся, що ти зво­диш нас, то будь пев­ний, що смерті не ми­неш.

- Я се дав­но знаю, бо­яри­не! - ска­зав без­жур­но Мак­сим.

Знов вий­шов бо­ярин, і швид­ко потім ввійшли два мон­гольські ко­валі, роз­ку­ва­ли Максима і зня­ли з нього тяжкі лан­цю­ги. Мов на світ на­родився, та­ким лег­ким по­чув се­бе Мак­сим, поз­був­ши­ся тих залізних тя­гарів, що близько до­бу втис­ка­ли­ся йо­му не ли­ше в тіло, але не­мов­би аж у ду­шу. З лег­ким сер­цем і по­вний надії, він пішов під про­во­дом мо­н­голів пе­ред на­мет Бу­рун­ди. Бу­рун­да змірив йо­го від ніг до го­ло­ви своїми грізни­ми, ди­ки­ми очи­ма і ска­зав че­рез тов­ма­ча - сю послуг­у сим ра­зом спов­няв для обох Ту­гар Вовк.

- Рабе,- мовив Бу­рун­да.- Я чув, що ти знаєш вихід з сеї до­лини?

- Знаю,- відповів Мак­сим.

- І го­тов по­ка­за­ти йо­го нам?

- Готов.

- Якої пла­ти надієшся за те?

- Ніякої.

- Для чо­го ж се ро­биш?

- З доб­рої волі.

- Де сей вихід?

- В ого­роді мой­ого батька.

- Можеш за­раз знай­ти йо­го?

- Не мо­жу. Все там по­горіло, а вихід гру­бо при­ко­па­ний зе­м­лею. Ко­ли роз­вид­ниться, знай­ду.

- Отеє ж роз­вид­нюється. Іди й шу­кай! І слу­хай, що тобі ска­жу. Ко­ли го­во­риш прав­ду, ко­ли знай­деш вихід, то бу­деш свобідний, ще й да­ри одер­жиш. Ко­ли ж ду­риш нас пу­стими сло­ва­ми, то зги­неш у страш­них му­ках.

- Покладаюсь на твоє сло­во, ве­ли­кий бе­га­ди­ре,- ска­зав Мак­сим,- пок­ла­дай­сь і ти на моє сло­во!

- Іди ж і шу­кай ви­хо­ду. Ось тобі поміч! Я сам іду з то­бою.

Як повільно, ог­ляд­но йшов Мак­сим! Як ста­ран­но обзи­рав кож­дий ку­то­чок, кож­дий камінчик, не­мов ста­ра­ючись при­к­ли­ка­ти собі в тям­ку по­ло­жен­ня місце­вості, зміне­не вчо­ра­шньою по­же­жею! Хоч до ого­ро­ду йо­го батька бу­ло ще да­ле­ко, то він кілька разів зу­пи­няв­ся, при­ля­гав до землі, сту­кав, шпор­тав, а все по­зи­рав на­пе­ред се­бе, до по­то­ку, відки ма­ла прий­ти для нього поміч.

Слимаковим хо­дом пос­ту­пав відділ на­пе­ред,- уже Бу­ру­н­д­а по­чав не­тер­пи­ти­ся.

- Не гнівай­ся, ве­ли­кий бе­га­ди­ре,- ска­зав Мак­сим.- Учо­ра­шня по­же­жа заг­ла­ди­ла всі сліди людсько­го жит­тя на тій до­лині. Годі мені відра­зу розпізна­ти­ся. От за­раз і бу­де­мо на обійстю мой­ого батька.

Цікавим оком зир­нув Мак­сим на потік. Гос­по­ди, тобі сла­ва! Бе­ре­ги вже повнісінькі, ще хви­ля - а во­да розіллється по до­лині! Ба, по­ниж­че се­ла, при тіснині, вже видніли­ся ши­рокі річки і став­ки, чер­воні, як кров, від чер­во­ності схо­дового сон­ця. Те­пер, зна­читься, мож­на! Швид­ко по­про­ва­ди­в Мак­сим мон­голів на батьків ого­род, швид­ко ви­най­шов місце, де зем­ля глу­хо сту­гоніла, а Бурунда, дри­жа­чи з не­терп­ляч­ки, крик­нув мон­го­лам, щоб ко­па­ли.

Аж те­пер він глип­нув кру­гом і по­ба­чив роз­ли­ту по рів­няні во­ду.

- Га, а се що? - скрик­нув він, зня­тий яко­юсь невияснен­ою три­во­гою.

Тугар Вовк і собі ж зат­ремтів. Тільки Мак­сим сто­яв спо­кій­ний, без­жур­ний.

- Нічого, бе­га­ди­ре! Сеї ночі впа­ли дощі в го­рах, а по ко­ждій зливі наш потік ви­ли­ває. Але се нічо­го, сю­ди не до­хо­д­ить во­да ніко­ли.

- А, так,- ска­зав Бу­рун­да, пе­ре­ма­га­ючи в собі три­во­гу.

- Ну, ко­ли так, то ко­пай­те далі!

Але Мак­сим мо­вив неп­рав­ду. Во­да роз­ли­ва­ла­ся чим­раз шир­ше по рівнині, і тільки несвідущі та за­ля­кані мон­го­ли не мог­ли по­ро­зуміти, що се не повінь, що во­да в по­тоці зо­всім чис­та, що не те­че на­пе­ред, не шу­мить, тільки дуєть­ся вго­ру і роз­ли­вається з бе­регів.

Тим ча­сом ко­пан­ня йшло по­волі, хоч мон­го­ли тру­ди­ли­ся з усеї си­ли. Аж ось і справді рис­калі за­дудніли о щось твер­де. Пли­та! Але пли­та по­ка­за­ла­ся ши­ро­ка, шир­ша, ніж ви­ко­п­а­на мон­го­ла­ми яма. При­хо­ди­лось роз­ко­пу­ва­ти яму шир­ше, щоб вий­ня­ти її, або роз­би­ва­ти пли­ту. Мак­сим три­во­ж­ни­ми очи­ма слідив зріст во­ди. Ціла часть до­ли­ни по­нижче се­ла бу­ла вже за­ли­та. Ва­лом ко­ти­ла­ся во­да горі до­линою, як­раз у про­тивнім нап­рямі від то­го, в якім пли­ла від віку. Аж ось у мон­гольськім та­борі за­лу­на­ли страшні кри­ки. Во­да вис­ту­пи­ла з бе­регів і ти­сяч­ни­ми по­то­ка­ми роз­ли­ва­ла­ся по та­борі.

- Рабе, що се зна­чить? - скрик­нув на Мак­си­ма Бурун­да.

- Що ж, бе­га­ди­ре,- відмо­вив Мак­сим,- вид­но, ве­ли­ка ту­ча впа­ла в го­рах, наш потічок дуж­че ви­ли­ває, ніж зви­чай­но. Але нев­же ж вам бо­яти­ся во­ди, що ся­гає по кістки? Розби­вайте пли­ту,- скрик­нув він до мон­голів,- не­хай по­ба­чить ве­ликий бе­га­дир, що я не об­ду­рю­вав йо­го!

Загримали мон­гольські то­по­ри о пли­ту, але пли­та бу­ла гру­ба і міцна, годі бу­ло її роз­би­ти.

- Гримайте ліпше! - кри­чав Бу­рун­да, не мо­жу­чи вже те­пер опа­ну­ва­ти своєї три­во­ги на вид тої во­ди, що за­ли­ва­ла од­нос­тай­ним озе­ром ве­ли­ку часть ту­хольської до­ли­ни і ва­лом ко­ти­ла­ся прос­то до них. Але пли­та бу­ла ту­хольської вдачі і опи­ра­ла­ся до ос­татньої змо­ги. Та ось во­на лус­ну­ла; ще один друж­ний удар - і во­на, роз­би­та на кусні, впа­ла до­долу, а ра­зом з нею впа­ли й ті мон­го­ли, що сто­яли на ній. Тем­не гир­ло підзем­но­го хідни­ка по­ка­за­ло­ся очам згромад­жених.

- Видиш, бе­га­ди­ре! - ска­зав Мак­сим.- Ска­жи сам, чи об­ду­р­ю­вав я те­бе?

Але Бу­рун­да якось не ра­ду­вав­ся відкри­тим хідни­ком. Ва­лом надбігла во­да і зап­люс­котіла при но­гах мон­голів. Ще хви­ля, і з ве­се­лим плюс­ко­том по­ли­ла­ся во­да в нововідкрит­у яму.

- Спиніть во­ду, спиніть во­ду! - кри­чав Бу­рун­да, і кину­лись мон­го­ли га­ти­ти во­ду дов­ко­ла ями. Але й се вже бу­ло запізно. Во­да пок­ри­ла зем­лю, гли­на розм'якла і роз­пли­ва­ла­ся бо­ло­том у ру­ках мон­голів - та­ка гать не мог­ла спи­ни­ти во­ди, яка чим­раз сильніше, з усіх боків валилася­ в яму, дов­го плюс­котіла і ще­за­ла в ній, по­ки вкін­ці не на­пов­ни­ла її зовсім. Мов ос­товпілі сто­яли мон­го­ли над ямою і ди­ви­ли­ся, як во­да за­ли­ва­ла ос­татній їх вихід із до­ли­ни.

- Рабе! - ска­зав Бу­рун­да до Мак­си­ма.- Чи се твій вихід?

- Бегадире, чи мо­жу ж я роз­ка­зу­ва­ти во­дам? - відповів Ма­к­сим.

Бурунда нічо­го не відповів, а ли­ше ди­вив­ся кру­гом на во­ду, що чим­раз груб­шою верст­вою пок­ри­ва­ла до­ли­ну. Вже глад­ким дзер­ка­лом іскри­ла­ся во­да по цілій до­лині, тільки де-де ви­зи­ра­ли, мов не­ве­личкі ост­ро­ви, кус­ни­ки су­хої землі. В мон­гольськім та­борі був крик і замішан­ня, хоч во­да до­хо­ди­ла мон­го­лам лед­ве до кісток.

- Бегадире,- ска­зав Мак­сим до Бу­рун­ди, ба­ча­чи, що той за­би­рається вер­та­ти до свой­ого на­ме­ту,- при­га­дую тобі твоє сло­во. Ти ска­зав, що, як по­ка­жу тобі вихід, бу­ду віль­ний. Я по­ка­зав тобі вихід.

- І вихід оду­рив ме­не. Тоді бу­деш вільний, як усі вий­де­мо з сеї до­ли­ни, не бор­ше!

І Бу­рун­да пішов ро­би­ти по­ря­док у своїм змішанім війсь­ку, а за ним пішла й йо­го дру­жи­на.

Монгольське військо сто­яло дов­ги­ми ря­да­ми, по кістки в воді, сум­не, без­рад­не.

Хоч і як мілка бу­ла во­да, але то­та її ма­са, що вкри­ла вже всю до­ли­ну, глад­ка, прозірчас­та, мов блис­ку­че роз­топ­ле­не скло, і той во­до­пад, що, мов світля­ний стовп, сто­яв над во­дяною пло­щею і раз у раз до­ли­вав до неї но­вої во­ди,- от що ля­ка­ло мон­голів. Але годі бу­ло сто­яти! Са­ма три­во­га, сам вид грізної не­без­пе­ки по­буд­жу­ва­ли тих лю­дей до яко­гось діла, хоч би й безп­лод­но­го, до ру­ху.

Конечно тре­ба бу­ло щось зро­би­ти, стрібу­ва­ти щас­тя, бо інак­ше - Бу­рун­да чув се доб­ре - вся та ма­са мон­голів піде врозтіч, розбігається, гна­на влас­ною три­во­гою. Бу­рун­да ве­лів ціло­му війську зібра­ти­ся до­ку­пи, зби­ти­ся в тісну ма­су.

- Що ви, мужі чи ко­ти, що так боїте­ся тих кількох кра­пель во­ди? Чи такі ж то ріки пе­ре­бу­ва­ли ми? Що сей потік про­ти Яїка, і Вол­ги, і До­ну, і Дніпра? Не бійте­ся, во­да по кі­стки не зду­жає за­то­пи­ти вас! Далі до ви­во­зу! На­па­де­мо всі зби­тою ма­сою! Не дбай­мо на стра­ти! Побіда му­сить бу­ти на­ша!

Так кри­чав Бу­рун­да і пішов пе­ре­дом. Двиг­ну­лась за ним мон­гольська си­ла, бро­дя­чи в воді з го­лос­ним плюс­ко­том, від яко­го лу­на­ли го­ри і стог­на­ли ліси.

Але на сто кроків від ви­во­зу стрінув їх убійчий град ка­мі­ння, ки­да­но­го ме­тав­ка­ми. Ве­ликі кам'яні круг­ля­ки, щер­ба­те каміння і річний піща­ник - усе те ва­ли­ло в зби­ту гро­ма­ду мон­голів, дру­хо­та­ло кості, роз­би­ва­ло го­ло­ви. Кров'ю за- чер­воніла­ся во­да під їх но­га­ми. Нез­ва­жа­ючи на крик Бу-рун­ди, військо розс­ко­чи­ло­ся, най­більша час­ти­на по­да­ла­ся взад, там, де не мог­ло до­сяг­ну­ти її каміння. Вкін­ці й сам Бу­рун­да з реш­тою своїх най­сміліших тур­ко­манів му­сив від­сту­пи­ти, бо град каміння чим­далі ста­вав дуж­чий, а мон­гольські стріли не ро­би­ли ту­хольцям ніякої шко­ди. Ту­гар Вовк зир­нув пильно на во­рожі ста­но­ви­ща і по­ба­чив, що при найбільшій ме­тавці, яка не­нас­тан­но ки­да­ла то тяжкі бри­ли, то цілі кірці дрібно­го каміння на мон­голів, сто­яла йо­го донька Мирослава се­ред кількох віко­вих уже ту­холь­ців і кермув­ала всіма ру­ха­ми страш­ної ма­ши­ни. Мак­сим да­в­но вже по­бачив її й не зво­див із неї очей. Як рад би був він те­пер стоят­и ко­ло неї, і слу­ха­ти її смілих, ро­зум­них ро­з­казів, і по­ражати во­ро­га по її по­ка­зу! Та ба, не так йо­му су­ди­ло­ся! Ось він стоїть сам се­ред тих во­рогів, прав­да, без ка­й­данів, та все-та­ки безоруж­ний, не­вольник, і ба­жає, щоб хоть камінь, ки­не­ний її ру­кою, закінчив йо­го жит­тя і йо­го му­ку.

Тугар Вовк сіпнув йо­го за ру­кав.

- Годі там вдив­ля­ти­ся, хлоп­че,- ска­зав він.- Здуріла моя до­нька та он що ви­роб­ляє! Але нам усе-та­ки кру­то прихо­диться. Чи у вас такі по­вені час­то бу­ва­ють?

- Такі? Ніко­ли.

- Як то? Ніко­ли?

- А так, бо се не повінь. Ад­же ж ба­чиш, що во­да чис­та.

- Не повінь? А що ж?

- Хіба ж ти ще не до­га­дав­ся, бо­яри­не? Ту­хольці за­га­ти­ли потік, щоб за­ли­ти во­дою до­ли­ну.

- Загатили! - скрик­нув бо­ярин.- Зна­чить…

- Значиться, во­да бу­де раз у раз більша­ти, по­ки…

- Поки що?

- Поки всіх нас не за­то­пить! От що! Бо­ярин ку­ла­ком уда­рив се­бе в го­ло­ву.

- І ти се знав на­пе­ред?

- Знав, від твоєї доньки. Се, бо­яри­не, мій батько та­ке при­ду­мав.

- О, прок­лят­тя! І чо­му ж ти не ска­зав мені сього бор­ше?

- Нащо?

- Ми бу­ли б хоч оба спас­ли­ся.

- На се ще маємо час,- ска­зав спокійно Мак­сим.- Тільки держімся ра­зом, і ко­ли б що до чо­го, не дай ме­не, бо­яри­не, бе­зо­руж­но­го, скрив­ди­ти.

- Се ро­зуміється,- ска­зав бо­ярин,- тільки що ж нам роби­ти?

- Поки що не­ма ще стра­ху,- відка­зав Мак­сим.- Потік ма­лий, а до­ли­на ши­ро­ка, во­да при­бу­ває ду­же по­волі. Але се не­дов­го так бу­де. Мо­же, за півго­ди­ни при­бу­де з гір прав­дива повінь і жи­во на­пов­нить цілу до­ли­ну. До ве­чо­ра вже бу­де по цілій до­лині во­да ви­ще, ніж най­ви­щий муж. А нам кон­че тре­ба про­дер­жа­ти­ся до то­го ча­су. Бо по­ки ще мо­н­гол­и бу­дуть живі, то, пев­но, не ви­пус­тять нас жи­вих із сво­їх рук.

- Але до то­го ча­су во­ни мо­жуть розсікти нас.

- Не бійся, бо­яри­не. Чо­ловік у не­без­пеці ду­же смир­ний, дбає про се­бе, а не про смерть іншо­го. Ста­рай­мось тільки ви­най­ти для се­бе без­печ­не місце, де би нас во­да не за­то­пи­ла­, як при­бу­де повінь.

За час тої роз­мо­ви між бо­яри­ном і Мак­си­мом мон­го­ли зовсім уже відсту­пи­ли від бе­ре­га і сто­яли се­ред во­ди, не зна­ючи, що діяти. Во­да ся­га­ла вже до колін.

Бурунда лю­то глядів на то­го нес­подіва­но­го во­ро­га, що не ля­кав­ся йо­го гнівно­го го­ло­су, ані йо­го бо­га­тирської ру­ки. Він ко­пав йо­го но­га­ми, плю­вав на нього, ганьбив йо­го най­згірдніши­ми сло­ва­ми, але во­рог ти­хо, спокійно хлю­потів по до­лині, хви­лю­вав ле­генько, і ріс, і ріс чим­раз ви­ще. Вже ся­гав мон­го­лам до колін, ут­руд­ню­вав їм хід, відби­рав охо­ту до бою, ос­лаб­лю­вав військо­ву карність. Що се все ма­ло зна­чи­ти? Нев­же ж во­да дов­го бу­де ще зма­га­ти­ся? Ко­ли дійде до по­яса, то тоді вся­кий рух бу­де ут­руд­не­ний і ту­хольці своїм камінням по­вистрілю­ють їх, мов ка­чок! Але во­да ще бу­ла чис­та, яс­на; тільки там, ку­ди бре­ли мон­го­ли, сто­яли ши­рокі бо­ло­тяні ка­люжі.

Тугар Вовк приб­ли­зив­ся до Бу­рун­ди.

- Великий бе­га­ди­ре,- ска­зав він,- ми в ве­ликій не­без­пеці.

- Чому? - спи­тав грізно Бу­рун­да.

- Сеся во­да не бу­де опа­да­ти, бо наші во­ро­ги за­га­ти­ли потік, щоб за­то­пи­ти в тій до­лині всю мон­гольську си­лу.

- Га! - скрик­нув Бу­рун­да.- І ти, ра­бе по­га­ний, смієш мені го­во­ри­ти се, ко­ли сам зап­ро­ва­див нас у се­сю за­пад­ню?

- Зважай, ве­ли­кий бе­га­ди­ре, що я не міг для зра­ди за­про­в­адити вас сю­ди, бо що вам гро­зить, те гро­зить і мені.

- О, я знаю те­бе! Ти ж і сеї ночі хо­див до них тор­гу­ва­ти­ся за згу­бу мон­голів.

- Коли б я в тій цілі хо­див, то чи ду­мали, бе­га­ди­ре, що, зна­ючи згу­бу мон­голів, я був би вер­тав­ся ги­ну­ти ра­зом з ни­ми?

Бурунда вспо­коївся тро­ха.

- Що ж нам діяти?- спи­тав він.- Нев­же ж та­ки так ги­ну­ти?

- Ні, нам тре­ба бо­ро­ни­ти­ся. Ще хви­ля, бе­га­ди­ре, а тоді при­й­де з гір прав­ди­ва повінь, і во­на швид­ко на­пов­нить се­сю до­ли­ну. Про­ти неї пе­ре­довсім тре­ба бо­ро­ти­ся нам.

- Але як?

- Вели свой­ому війську, по­ки во­да прозірчас­та, зби­ра­ти з дна каміння і клас­ти на ку­пи, ви­со­ко, по­над поверхність во­ди. Сто­ячи на них, ми змо­же­мо обо­ро­ни­ти­ся й від слаб­шого во­ро­га - ту­хольців.

Не роз­ду­му­ючи дов­го, ви­дав Бу­рун­да війську на­каз зби­рати каміння і клас­ти на ку­пи, кож­дий відділ для се­бе. Той на­каз, що не гро­зив ніякою не­без­пе­кою, по­до­бав­ся мон­го­л­ам, а надія сто­яти на сухім і не ла­зи­ти повиш колін у воді до­да­ла їм ду­ху. З радісним кри­ком во­ни ки­ну­ли­ся врозбрід по до­лині, зби­ра­ючи каміння і стя­га­ючи йо­го на ку­пи. Ту­хольці сто­яли на своїх стінах дов­ко­ла озе­ра і регот­алися, див­ля­чись на їх ро­бо­ту.

- Сюди, сю­ди! - кли­ка­ли во­ни мон­голів.- У нас каміння до­сить, усіх вас обділи­мо!

Але ко­ли де­які мон­го­ли над­то наб­ли­жа­ли­ся до їх стано­вищ, за­раз скрипіла ма­ши­на і жуж­мом летіло каміння на не­щас­них, що, бро­дя­чи в гли­бокій воді, хо­ва­ли­ся, мор­ду­вали­ся, а втіка­ти не мог­ли. Хо­тя-не-хо­тя му­си­ли те­пер мо­н­го­ли дер­жа­ти­ся на се­ре­дині до­ли­ни, зда­ле­ка від ту­холь­ських ме­та­вок. Бу­рун­да тро­хи не ска­зив­ся в своїй не­мочі, ви­дя­чи гордість, чу­ючи насміхи ту­хольців.

- Ні, се не мо­же бу­ти! - скрик­нув він.- Гей, до ме­не, мої ві­рні тур­ко­ма­ни!

Найсміліший відділ мон­гольсько­го війська зібрав­ся дов­кола нього - хло­пи як дуб'я, як сте­пові тиг­ри, з яких шку­ри ма­ли по­на­пи­нані на собі. Він поп­ро­ва­див їх про­ти од­но­го ту­хольсько­го ста­но­ви­ща, ви­су­не­но­го на­пе­ред, самітно­го, на острім, щер­батім об­риві. Не­ве­лич­ка куп­ка ту­хольців сто­яла там ко­ло но­вої ме­тав­ки.

- Затроєними стріла­ми на них! - крик­нув Бу­рун­да, і, мов шер­шені, зас­вистіли стріли в повітрі. Зой­кну­ли по­ра­нені ту­хольці і заміша­ли­ся, а мон­го­ли з радісним кри­ком по­сту­п­или на­пе­ред.

- Не да­вай­те їм гро­ма­ди­ти­ся! - крик­нув Бу­рун­да.- Не да­вайте їм ки­да­ти на нас каміння! Тут мо­же­мо вкріпи­ти­ся.

І він поділив свій відряд на дві по­ло­ви­ни: од­на ма­ла не­настанно стріля­ти на во­ро­же ста­но­ви­ще, а дру­га - грома­ди­ти на ку­пу каміння для охо­ро­ни від во­ди.

Тугар Вовк і Мак­сим, кот­рих Бу­рун­да невідлуч­но прова­див із со­бою, та­кож прик­ла­да­ли рук до ро­бо­ти - зно­си­ли ка­міння і ски­да­ли йо­го на ку­пу. Але ся ро­бо­та ста­ва­ла чим­раз труднішою. Во­да до­хо­ди­ла вже до по­яса. По­ча­ло не ста­ва­ти каміння, а ку­па ще не до­ся­га­ла до по­верхні во­ди. Бу­рун­да ко­ман­ду­вав над стрільця­ми. Вже де­сять ту­хольців бу­ло ра­не­них; во­ни ко­на­ли від страш­ної га­дю­чої от­ру­ти, що діста­лась їм у кров,- на ті ра­ни да­ремні бу­ли всі ліки За­хара Беркута.

- Покиньте, діти, се ста­но­ви­ще! - ска­зав За­хар.- Не­хай він стоїть собі тут пе­ред стрімкою стіною! Ви­ря­ту­ва­тись ту­ди не змо­же, а ще, до то­го, ма­ючи во­ду під но­га­ми!

Тухольці по­ки­ну­ли ста­но­ви­ще. Втішно бро­ди­ли мон­го­ли по воді, зно­ся­чи каміння на ку­пу. Вкінці каміння зовсім не ста­ло.

- Годі вам, хлопці, тя­га­ти каміння,- ска­зав до своїх во­яків Бу­рун­да.- Стрільці з лу­ка­ми, ста­вай­те на ку­пу і стріляй­те на тих хлопів! Реш­та за мною! Му­си­мо здо­бу­ти се ста­но­ви­ще­, вид­ря­па­ти­ся горі сею стіною, хоч не­хай тут і не­бо ва­литься! Ви, ра­би, та­кож зі мною! По­ка­зуй­те до­ро­гу!

- Бегадире,- ска­зав Мак­сим че­рез ус­та Ту­га­ра Вов­ка,- ту­ди дар­ма нам дер­ти­ся, ту­ди не­ма стеж­ки вго­ру.

- Мусить бу­ти! - скрик­нув Бу­рун­да і ки­нув­ся в во­ду, а за ним йо­го тур­ко­ма­ни.

Грунт у тім місці був нерівний. Мон­го­ли хов­за­ли­ся, па­да­л­и,- во­да, ру­ша­на лег­ким вітром, би­лась сильни­ми хви­ля­ми о стрімкі ска­ли і ут­руд­ню­ва­ла їм до­ро­гу.

Хоч від мон­гольсько­го ста­но­ви­ща до бе­ре­га бу­ло не да­ль­ше як двісті кроків, усе ж та­ки во­ни май­же півго­ди­ни пот­ре­бу­ва­ли, щоб дійти ту­ди. Тільки ж під са­мою ска­лою во­да бу­ла ще глиб­ша, май­же по па­хи, а стеж­ки горі ска­лою не бу­ло ніякої. За­те з сусідніх ту­хольських ста­но­вищ ле­ті­ло каміння на смільчаків, і хоч більша йо­го час­ти­на да­ре­м­но гри­ма­ла о ска­лу або па­да­ла в во­ду, то все ж становище­ Бу­рун­ди в тім місці бу­ло ду­же не­вигідне й не­корисне.

- Може, твої мо­лодці вміють доб­ре ла­зи­ти,- кеп­ку­вав собі Мак­сим,- ту­ди горі сею стіною мож­на вид­ря­па­ти­ся на­верх.

Але нікот­рий із тур­ко­манів-сте­по­виків не вмів дряпа-тис­я горі стрімки­ми кам'яни­ми стіна­ми.

- Коли так,- ска­зав Мак­сим,- то поз­воль, бе­га­ди­ре, мені пер­шо­му вилізти і по­ка­за­ти вам до­ро­гу!

Але Бу­рун­да вже й не слу­хав тих слів, що іншо­го наду­му­ю­ч­и. Він знов розділив свою дру­жи­ну над­воє: од­ну часть ли­шив на здо­бутім ста­но­вищі, за за­хис­том вис­таючо­го ска­льно­го реб­ра, а з дру­гою част­кою, під про­во­дом Мак­си­ма й Тугара Вов­ка, пішов дальше - шу­ка­ти ко­риснішо­го мі­сця. Але ско­ро тільки ку­па їх, по по­яс бро­дя­чи в воді, ви­хи­ли­ла­ся з-за за­хи­ще­но­го при­беріжка, ко­ли ра­зом із го­ри, з ту­хольських ма­шин, по­си­па­ло­ся на них камін­ня. Май­же по­ло­ви­на цілої гро­ма­ди відра­зу по­ляг­ла головами­, реш­та му­си­ла вер­та­ти­ся.

- Ходімо на своє без­печ­не ста­но­ви­ще, бе­га­ди­ре,- ска­зав Ту­гар Вовк.- Чи чуєш, який шум і крик по до­лині,- ма­буть, повінь збли­жається!

Боярин ска­зав прав­ду. Страш­ний шум во­до­па­ду, від ко­трого аж зем­ля дриґотіла, звіщав, що во­да при­бу­ла ве­ли­ка. Ка­ла­мут­ним ва­лом ко­ти­ли­ся від во­до­па­ду ве­ли­чезні хвилі; ціла по­верх­ня ши­ро­ко­го озе­ра збен­те­жи­ла­ся, пок­ри­ла­ся піною.

Замість чис­то­го, спокійно­го дзер­ка­ла бу­шу­ва­ли те­пер люті во­ди, кру­ти­ли­ся з ши­по­том ви­ри, гой­да­ло­ся і би­ло­ся в кам'яних бе­ре­гах роз­бур­ха­не мо­ре. Страш­но бу­ло гля­ну­т­и те­пер по до­лині! Тут і там, мов чорні ост­ро­ви, вид­нілися з во­ди ку­пи мон­голів. Ані сліду яко­го-будь військо­вого по­ряд­ку не бу­ло вже між ни­ми.

Мов по­ло­ва, розсіяна з ку­пи буй­ним вітром, так розсія­лась їх си­ла по до­лині, бо­рю­чись із хви­ля­ми, десь-ку­дись з тру­дом пря­му­ючи, кри­ча­чи і прок­ли­на­ючи.

Ніхто ніко­го не слу­хав, ні про ко­го не дбав. Одні сто­яли на наг­ро­мад­же­них ку­пах каміння, щас­ливі, що хоч на хви­лю бу­ли за­без­пе­чені від на­по­ру во­ди. Інші то­ну­ли в воді по па­хи, по шию, підпи­ра­ючись на свої спи­си або ма­ха­ючи вго­ру своїми лу­ка­ми. Але більша часть по­ки­да­ла лу­ки, ко­трі, мов со­ло­ма, кру­ти­ли­ся в ви­рах. Де­які ски­да­ли з се­бе ко­жу­хи і пус­ка­ли їх з во­дою, хоч самі сікли зу­ба­ми з зимна, ба­жа­ючи тільки влег­ши­ти се­бе як-не­будь. Котрі бу­ли ниж­чо­го рос­ту, чіпа­ли­ся ви­со­ких і ва­ли­ли їх із ніг, ра­зом з ни­ми ще в воді ше­ме­чу­чись та бо­ри­ка­ючись. Де­які пус­ка­ли­ся вплав, хоч самі не зна­ли, ку­ди й за­чим плис­ти, бо опо­ри не бу­ло ніде ніякої. Ку­пи каміння, на­ки­дані се­ред по­ля в ос­танній хвилі, мог­ли помісти­ти на собі тільки не­ве­лич­ке чис­ло щас­ливців, і ті бу­ли ме­тою смер­тельної за­висті, без­тям­них прок­лять з бо­ку тих, що по­то­па­ли. Дов­ко­ла кож­ної ку­пи тис­ну­лись їх ти­сячі, ска­же­них, ре­ву­чи, до­ма­га­ючись і собі сто­яти на без­печнім місці. Да­рем­но ті, що сто­яли на камінню, тол­ку­ва­ли їм, що ку­па не мо­же помісти­ти всіх, що ко­мусь же тре­ба ги­ну­ти,- ніхто не хотів ги­ну­ти, всі дер­ли­ся на каміння. Ті, що сто­яли на ку­пах, му­си­ли бо­ро­ни­ти­ся від то­го на­по­ру, не хо­тя­чи самі ги­ну­ти. Заг­ри­ма­ли мо­ло­ти і то­по­ри мон­гольські о ру­ки й че­ре­пи са­мих же мон­голів. Брат не знав бра­та в тій страшній хвилі близької смерті; то­ва­риш мор­ду­вав то­ва­ри­ша з більшою лютістю, ніж мор­ду­вав би во­ро­га. Ті з по­то­па­ючих, що сто­яли зза­ду, ближ­че нес­хиб­ної во­дя­ної смерті, тис­ли­ся на­пе­ред; ті, що сто­яли при са­мих ку­пах, вис­тав­лені на уда­ри своїх то­ва­ришів, з зой­ком пер­ли­ся взад; се­редні ревіли з бо­лю й три­во­ги, стис­нені з усіх боків, вдав­лю­вані й задніми, й пе­редніми в во­ду. Де­які, вже то­ну­чи, ха­па­ли­ся ще під во­дою за на­ва­ле­не в ку­пи каміння і своїми су­до­рож­ни­ми ру­ха­ми ви­ри­ва­ли йо­го з місця. П'ять куп за­ва­ли­ло­ся, і всі, що сто­яли на них, по­па­да­ли в во­ду, зрівня­ли­ся з ти­ми, від ко­го бо­ро­ни­ли­ся. А ті знов, не­щасні, бе­зумні з смер­тельної три­во­ги, за кож­дим ра­зом підніма­ли радісний ок­рик, ко­ли но­ва ку­па роз­ва­лю­ва­лась і нові жерт­ви па­да­ли в па­ще­ку стра­ш­но­го, без­жалісно­го во­ро­га.

Деякі по­па­да­ли в прав­ди­ву манію вби­ван­ня та ни­щен­ня. Ось один, рос­том ве­ле­тень, з по­синілим ли­цем, з зати­сне­ни­ми зу­ба­ми і по­ку­са­ни­ми до крові гу­ба­ми, носліп ва­лить своїм то­по­ром по го­ло­вах своїх то­ва­ришів, хто тіль­ки під- па­деться йо­му під ру­ки, а ко­ли ніхто не підпа­дається, ва­лить по кро­ва­вих кле­ко­чу­чих і запіне­них хви­лях.

Другий, ре­го­чу­чись істе­рич­но, спи­хає в во­ду тих, ко­му вда­лось ста­ти на якім підви­щен­ню - на ка­мені, на трупі то­вариша. Третій ри­чить, мов віл, і гри­має зза­ду по­то­па­ючих у плечі, мов ро­га­ми. Інший, зак­ле­нув­ши ру­ки над го­ло­вою, ри­дає, скиг­лить, пи­щить, мов ди­ти­на. Де­які, нічо­го не ба­чачи, крім не­ми­ну­чої смерті, вди­ра­ються на го­ло­ви своїм то­ва­ри­шам, чіпа­ються їх во­лос­ся, при­ги­на­ють їх до­до­лу і то­нуть ра­зом з ни­ми. Мов ри­би на терлі, спер­ши­ся в тіснім ши­поті, тис­нуться, плюс­ко­чуть, вис­тав­ля­ють го­ло­ви з во­ди, то знов то­нуть, ка­ла­му­тять во­ду і ха­па­ють роз­ня­ти­ми ро­та­ми повітря,- так і тут, се­ред ве­ли­ко­го, ка­ла­мут­но­го, роз­бур­ха­но­го озе­ра, кишіли, мор­ду­ва­ли се­бе, то­ну­ли, то знов на хви­лю ви­ха­пу­ва­лись із во­ди, ма­ха­ли ру­ка­ми та го­ловами; і знов то­ну­ли й гиб­ли сот­ки, ти­сячі мон­голів. Німо, не­по­руш­не, мов де­рев'яні стов­пи, сто­яли на бе­ре­гах ту­хольці; навіть най­зав­зятіші не мог­ли без дрожі, без зой­ку, без сліз глядіти на ту гро­мад­ну за­ги­бель лю­дей.

Мов ос­товпілий глядів на сю страш­ну кар­ти­ну Бурун­да-бе­га­дир. Хоч йо­му са­мо­му гро­зи­ла не мен­ша не­без­пе­ка, хоч во­да у йо­го лю­дей ся­га­ла вже по па­хи, а бистрі течії, що пот­во­ри­ли­ся в воді, ва­ли­ли їх із ніг і на­га­ду­ва­ли їм на­глу пот­ре­бу по­во­ро­ту на своє без­печ­не ста­но­ви­ще,- то пре­цінь дов­гу хви­лю Бу­рун­да сто­яв на місці, рву­чи собі во­ло­сся і ви­да­ючи з гор­ла страшні, без­зв'язні ок­ри­ки на вид за­ги­белі сво­го війська. Ніхто не смів обізва­ти­ся до нього сло­вом у тій страшній хвилі: всі сто­яли дов­ко­ла нього, трем­тя­чи, бо­ри­ка­ючись з над­сильним во­ро­гом - во­дою.

- Ходімо! - ска­зав на­ос­тан­ку Бу­рун­да. І во­ни по­ча­ли про­стувати до тої ку­пи каміння, яку вис­та­ви­ли тур­ко-ма­ни про­ти здо­бу­то­го ту­хольсько­го ста­но­ви­ща. Та й по­ра бу­ла! Во­да зма­га­ла­ся чим­раз дуж­че. Між ни­ми і їх ста­но­ви­щем ут­во­рив­ся ши­ро­кий вир, який во­ни мог­ли пе­ре­бу­ти тільки ку­пою, поб­рав­ши­ся за ру­ки.

Тільки ве­ле­тень Бу­рун­да йшов пе­ре­дом сам, мо­гутніми грудьми роз­би­ва­ючи люті хвилі. Мов острівець се­ред мо­ря, сто­яла горст­ка во­яків на їх ста­но­ви­щу, по по­яс у воді, з лу­ка­ми, все ще нап'яти­ми й виміре­ни­ми на опу­ще­не ту­хольське ста­но­ви­ще. У тих не­без­пе­ка не зни­щи­ла військо­вого пос­лу­ху. На щас­тя, се­ся ку­па каміння бу­ла більша від інших, зло­же­на з ве­ли­ких брил і плит, які ли­ше в воді мож­на бу­ло так лег­ко піддвиг­ну­ти. Більше як сто лю­да мог­ло вигідно сто­яти на ній у бой­ових пос­та­вах, а як­раз стільки бу­ло лю­дей дов­ко­ла Бу­рун­ди, не чис­ля­чи тих, яких він ли­шив під ска­лою. Став­ши на тій купі, лег­ше якось відітхну­ли то­ва­риші Бу­рун­ди. По­пе­ред усього во­ни по­зир­ну­ли на тих своїх то­ва­ришів, що ли­ши­ли їх бу­ли під ска­лою, чис­лом со­рок хло­па. В тім місці шаліла те­пер лю­та хви­ля, роз­биваючись о зубці ска­ли і прис­ка­ючи да­ле­ко срібною пі­ною. З тур­ко­манів не бу­ло вже ані сліду, тільки ча­сом, ко­ли хви­ля на мо­мент уляг­ла­ся, щось чорніло­ся на сірім ка­мені; се був оди­но­кий жи­вий іще чо­ловік із тої дру­жи­ни; за­ков'язли­ми пальця­ми він дер­жав­ся ска­ли, хоч як шар­пал­а і рва­ла йо­го лю­та хви­ля. Він не кри­чав, не кли­кав ря­ту­н­ку, тільки гой­дав­ся за кож­дим при­ли­вом во­ди, по­ки вкінці й він не щез, мов лис­ток, спо­лос­ка­ний во­дою.

Бурунда, німий, синій з на­ту­ги і злості, зир­нув дов­ко­ла по до­лині. Страшні кри­ки і зой­ки стих­ли вже. В ви­рах ку­пами кру­ти­ли­ся тру­пи, де-де вис­тав­ля­ючи з во­ди то за­тиснені п'ясту­ки, то но­ги, то го­ло­ви. Тільки де­сять куп, мов де­сять чор­них ост­ровів, сто­яло ще жи­вих на своїх ка­м'яних баш­тах, але й то вже бу­ло не військо, а тільки за­ля­кані, без­сильні, бе­зо­ружні не­до­бит­ки, трем­тячі й роз­биті роз­пу­кою. Хоч одні з дру­ги­ми мог­ли пе­рек­ли­ка­ти­ся, але по­мог­ти одні од­ним не мог­ли і, чи в ку­пах, чи по­одинцю, бу­ли од­на­ко­во без­радні, жда­ли од­ної не­ми­ну­чої за­ги­белі.

IX

- Як ду­маєш, бо­яри­не? - спи­тав на­раз Бу­рун­да Ту­га­ра Во­вка.- Що бу­де з на­ми?

- Всі по­ги­не­мо,- відповів Ту­гар Вовк спокійно.

- І я так ду­маю,- пот­вер­див Бу­рун­да.- І що най­дуж­че ме­не лю­тить, так се те, що по­ги­не­мо без бою, без сла­ви, мов ко­ти, ки­нені в ста­вок!

Боярин нічо­го не відповідав на се. Нові події звер­ну­ли всіх ува­гу на се­бе.

Тухольці, оче­вид­но, не хотіли до­жи­да­ти, аж по­ки во­да на­стільки при­бу­де, щоб спокійно ви­то­пи­ти нуж­денні ос­тан­ки мон­голів, їм квап­но діяло­ся до­ко­на­ти во­ро­га. В лісі по­ви­ще по­то­ку їх мо­лодці ру­ба­ли грубі ялиці, за­ост­рю­ва­ли їх з обох кінців, мов палі, прив'язу­ва­ли до об­ру­ба­них із гіл­ля пнів важ­ке каміння, щоб ті но­во­модні стіно­ло­ми пли­ли попід во­дою, і, виж­дав­ши відповідну хви­лю, ко­ли середи­но­ю озе­ра зро­би­ла­ся від во­до­па­ду пруд­ка течія про­сто до мон­гольських ста­но­вищ, по­ча­ли долі по­то­ком пус­кати ті пні. За­раз пер­ший із них із страш­ною си­лою своїм ост­рим ро­гом уда­рив об од­ну ку­пу на якій сто­яли мон­го­ли. За­гур­котіло під во­дою каміння а, на­тис­не­не звер­ху мон­голь­сь­ки­ми но­га­ми, зру­ше­не зі свой­ого ста­но­ви­ща, розсун­улося. З го­лос­ним кри­ком по­па­да­ли мон­го­ли в во­ду. Два чи три з них на­па­ли в воді на зрад­ли­ву яли­цю і вчепил­ися за неї. Течія хо­пи­ла їх ураз із яли­цею і по­нес­ла геть на ши­ро­ку во­ду, по­ки не по­па­ла на вир, який зак­ру­тив яли­цею і пос­та­вив її стор­ча­ка. Мон­го­ли по­па­да­ли в во­ду і вже більше не по­ка­зу­ва­ли­ся. А інші мон­го­ли, що їх так не­чайно зопх­ну­то з їх ста­но­ви­ща, ме­ту­ши­ли­ся на місці, толоч­или одні од­них у во­ду або про­си­ли у інших ря­тун­ку. Два чи три, оче­вид­но, добрі пли­ва­ки, пус­ти­ли­ся вплав до бе­ре­га, але й тут не ми­ну­ла їх смерть: кілька ве­ли­ких ка­менів, ки­не­них із бе­ре­га зро­би­ли ко­нець їх плавбі. Тільки нем­но­гих прий­ня­ли то­ва­риші на сусідні ста­но­ви­ща. Але не­дов­го й тут во­ни бу­ли без­печні. Ту­хольці, ба­ча­чи доб­ру вда­чу своєї пер­шої про­би, по­ча­ли пус­ка­ти та­ран за таран­ом. Та вже ті та­ра­ни не ро­би­ли ніякої шко­ди мон­го­лам: течія про­но­си­ла їх по­уз мон­гольських ста­но­вищ.

Тоді но­ву ра­ду да­ла їм Ми­рос­ла­ва: зби­ва­ти по кілька та­ких пнів до­ку­пи, спус­ка­ти та­ку плоть на ужві долі во­допа­до­м, а потім, при­тяг­нув­ши до бе­ре­га, ста­ви­ти на ко­жду по де­сять що­най­сильніших і доб­ре узб­роєних мо­лодців, а двом дов­ги­ми жерд­ка­ми кер­му­ва­ти пло­ти­ну про­ти мон­гольських ста­но­вищ. Жи­во го­тові бу­ли дві такі плоті, спу­щені вниз во­до­па­дом, кот­рий те­пер зро­бив­ся ополо­ви­ну ни­ж­чий, ніж був при низькім стані во­ди. Вже двад­цять сміли­вих мо­лодців ста­лона пло­тях і вип­ли­ли до бою з мо­н­го­ла­ми. Се був лег­кий, хоч і рішу­чий бій. Пер­ша ку­па мон­голів, на яку во­ни вда­ри­ли, бу­ла май­же безоружна­, за­ля­ка­на, без­сильна. Во­ни жи­во дрю­ка­ми пос­пи­ха­ли тих не­щас­них у во­ду, а тих, що опи­ра­ли­ся, позши­бали стріла­ми та спи­са­ми. Жалібно за­рев­ли мон­го­ли на інших ста­но­ви­щах, ви­дя­чи не­ми­ну­чу за­ги­бель. Бу­рун­да, по­ба­чив­ши во­рогів і та­ке їх вой­ован­ня, аж зу­ба­ми заскрег­отав і за зброю вхо­пив­ся, але йо­го гнів був да­рем­ний: на­віть зат­роєні стріли йо­го тур­ко­манів не мог­ли до­сяг­ну­ти смілих ту­хольців. При­хо­ди­лось зав­зя­то­му бе­га­ди­рові без діла сто­яти по гру­ди в воді і ди­ви­ти­ся, як ту­хольці ста­но­ви­ще за ста­но­ви­щем роз­би­ва­ли ос­тан­ки мон­гольської си­ли. А ту­хольці тим ча­сом бу­шу­ва­ли по воді. З затис­не­ни­ми зу­ба­ми, присіда­ючи на своїх пло­тях, наб­ли­жа­ли­ся во­ни до мон­голів. Де­ку­ди стріча­ли зав­зя­тий опір; кров пли­ла, зой­ки лу­на­ли з обох боків, тру­пи па­да­ли з пло­тин і з кам'яних башт, але си­ла мон­голів бу­ла зла­ма­на, їх опір був ко­рот­кий. Не­мов огонь, пу­ще­ний по ско­шеній сіно­жаті, пов­зе покіс за по­ко­сом і зли­зує ко­пи­цю су­хо­го сіна за ко­пи­цею,- так ту­хольці спи­ха­ли мон­голів з од­но­го ста­но­ви­ща за дру­гим у во­ду, в хо­ло­дні обійми смерті. Всі по­ги­ба­ли, до остатнього; з ку­пи чор­них острівців на­се­ред озе­ра не ли­ши­лось ані сліду. Ті­льки віддалік, нап­ри­боці, не­да­ле­ко бе­ре­га, сто­яла ще од­на ку­па, не­мов ос­тан­ня чор­на ска­ла, вис­та­ючи з-по­се­ред по­вені. Се був відділ Бу­рун­ди. Сот­ня тур­ко­манів, Ту­гар Вовк і Мак­сим - се був єдиний ос­та­нок ве­ли­кої мон­гольської си­ли, що ма­ла ту­хольським шля­хом іти в угорську зем­лю і тут, се­ред гір, знай­шла хо­лод­ний гріб у во­дах, хоч пе­ре-пли­ла Яїк і Вол­гу, Дон і Дніпро. Ос­тат­ня жерт­ва смерті, ота сміла горст­ка, сто­яла се­ред во­ди без надії ря­тун­ку, з оди­ноким ба­жан­ням - до­ро­го про­да­ти своє жит­тя в бою.

Вся ту­хольська гро­ма­да зібра­ла­ся те­пер пе­ред тим ос­татнім во­ро­жим ста­но­ви­щем. Спус­ти­ли ще дві плоті, щоб, ок­ру­жа­ючи во­рогів, тур­бу­ва­ти їх іззаду стріла­ми; але і спе­ре­ду, з бе­регів, гра­дом летіли ту­хольські стріли й каміння на во­рогів. Та більша часть тих стріл не доліта­ла навіть до ста­но­ви­ща Бурунди; інші, хоч і доліта­ли, не мог­ли зро­би­ти туркомана­м ніякої шко­ди.

Ближче ж підсту­па­ти ту­хольці бо­яли­ся зад­ля зат­роєних стріл, а швид­ко, ви­дя­чи нешкідливість свой­ого стрілян­ня, по­ки­ну­ли то­ту ро­бо­ту і сто­яли спокійно.

Високо на скалі сто­яв ста­рий За­хар, не зво­дя­чи очей із сво­го си­на, що сто­яв між во­ро­га­ми і зруч­ни­ми ру­ха­ми об­минав густі стріли та каміння. А віддалік, се­ред тих, що стріля­ли, сто­яла Ми­рос­ла­ва, а пог­ля­ди її летіли бистріше, ніж її стріли в во­ро­жу ку­пу, се­ред якої те­пер сто­яло все, що бу­ло най­до­рож­че їй у жит­тю: батько й Мак­сим. За кож­дою пу­ще­ною з тухольських луків стрілою зав­ми­ра­ло її сер­це.

Навкучило мо­лод­цям, що сто­яли на пло­тях, стріля­ти звід­далік да­рем­но. Во­ни зібра­ли­ся на відва­гу й ру­ши­ли ближ­че. Тур­ко­ма­ни стріну­ли їх своїми стріла­ми і ра­ни­ли кі­лькох; але жи­во ту­хольці зав­ва­жи­ли, що у во­рогів не ста­ло вже то­го страш­но­го оруж­жя, і з грізним кри­ком ки­ну­ли­ся­ на них. Мовч­ки до­жи­да­ли тур­ко­ма­ни їх на­па­ду, тісно зби­ті один при другім, опи­ра­ючись і ту­хольцям, і во­дяним ва­лам. Але ту­хольці, наб­ли­зив­шись до них на два сажні, ки­ну­ли своїми ро­га­ти­на­ми, прип'яти­ми у кождо­го дов­гим ремінним при­по­ном до ру­ки. Де­сять во­рогів зой­кну­ло в один час; де­сять тіл по­ва­ли­ло­ся в во­ду. Знов кинул­и мо­лодці свої ро­га­ти­ни, і знов упа­ло кілька во­рогів.

- Прокляття на вас! - кри­чав Бу­рун­да.- Во­ни так і всіх нас видзьоба­ють, ха­ми по­гані!

Але йо­го гнів був те­пер як пус­тий вітер, що шу­мить, а ні­ко­му не шко­дить.

Тухольські мо­лодці з кри­ком, мов во­ро­ни, кру­жи­ли дов­кола ста­но­ви­ща во­рогів, то тут, то там ра­зя­чи од­но­го або дру­го­го доб­ре виміре­ним по­ки­дом ро­га­ти­ни.

Оборона ста­ла­ся для мон­голів не­мож­ли­вою. Приходи­лось їм сто­яти спокійно, мов зв'яза­ним, і жда­ти смерті.

- Бегадире,- ска­зав до Бу­рун­ди Ту­гар Вовк,- чи не мож­на нам як-не­будь спас­ти своє жит­тя?

- Нащо? - ска­зав по­ну­ро Бу­рун­да.

- Все ж та­ки жит­тя кра­ще, ніж смерть!

- Правду ка­жеш,- ска­зав Бу­рун­да, і очі йо­го заб­ли­ща­ли не жа­до­бою жит­тя, але рад­ше жа­до­бою помс­ти,- Але що ж нам діяти? Як ря­ту­ва­ти­ся?

- Може, схо­чуть те­пер за сво­го по­ло­ня­ни­ка да­ру­ва­ти нам жит­тя і вольний вихід?

- Спробуймо? - ска­зав Бу­рун­да і, вхо­пив­ши ру­кою за гру­ди Мак­си­ма, ви­тяг йо­го пе­ред се­бе. Біля нього став Ту­гар Вовк і по­чав ма­ха­ти білою хуст­кою.

- Тухольці! - зак­ри­чав він, звер­та­ючись до бе­ре­га. Ти­хо ста­ло дов­ко­ла.

- Кажи їм, що ко­ли хо­тять ма­ти сього ра­ба жи­во­го між со­бою, не­хай да­ру­ють нам жит­тя і пус­тять свобідно! Ко­ли ж ні, то ми зуміємо за­ги­ну­ти, але й йо­му, тут-та­ки пе­ред їх очи­ма, смерть бу­де.

- Тухольці! - кри­чав Ту­гар Вовк.- На­чальник мон­голів обі­цяє вам відда­ти ва­шо­го по­ло­ня­ни­ка жи­во­го й здоро­вого­ і жа­дає, щоб ви за те нас, кілька нас іще лишилося­, ви­пус­ти­ли жи­вих і здо­ро­вих із сеї до­ли­ни! В про­тивнім разі жде ва­шо­го си­на нес­хиб­на смерть.

Немов хо­тя­чи до­оч­не по­ка­за­ти їм усю прав­дивість тої пог­ро­зи, Бу­рун­да підняв свій страш­ний топір над го­ло­вою бе­зо­руж­но­го Мак­си­ма.

Вся гро­ма­да ста­ла мов без ду­ху. Зат­ремтів ста­рий За­хар і відвер­нув очі від то­го ви­ду, що різав йо­го сер­це.

- Захаре,- ска­за­ли старі ту­хольці, обс­ту­па­ючи йо­го,- ми ду­маємо, що мож­на прий­ня­ти се пред­ло­жен­ня. Си­ла мон­гольська зни­ще­на, а тих кілька лю­дей не мо­жуть нам бу­ти страшні.

- Не знаєте ви, брат­тя, мон­голів. Між ти­ми кілько­ма лю­дь­ми є їх най­ст­рашніший на­чальник, і сей ніко­ли не да­рує нам за­ги­белі свой­ого війська. Він на­ве­де но­ву си­лу на наші го­ри, і хто знає, чи ми тоді, дру­гий раз, розіб'ємо її.

- Але твій син, За­ха­ре, твій син! Ува­жай, що йо­го жде за­ги­бель! Глянь, со­ки­ра над йо­го го­ло­вою!

- Нехай рад­ше ги­не мій син, ніж зад­ля нього має уй­ти хоч один во­рог на­шо­го краю!

З пла­чем наб­ли­зи­ла­ся Ми­рос­ла­ва до ста­ро­го За­ха­ра.

- Батьку? - ри­да­ла во­на.- Що ти ду­маєш ро­би­ти? За що ти хо­чеш по­гу­би­ти сво­го си­на і… ме­не, батьку? Я люб­лю тво­го си­на, я при­сяг­ла з ним жи­ти і йо­му слу­жи­ти! Хви­ля йо­го смерті бу­де й моєю смер­тю!

- Бідна дівчи­но,- ска­зав За­хар,- що я мо­жу тобі по­ра­ди­ти? Ти знаєш тільки чорні очі та стан хо­ро­ший, а я див­люсь на доб­ро всіх. Тут не­ма ви­бо­ру, до­ню!

- Захаре, За­ха­ре,- го­во­ри­ли гро­ма­дя­ни,- всі ми ува­жаємо, що до­сить то­го зни­щен­ня, що си­ла во­ро­жа зла­ма­на, і гро­мада не ба­жає смерті тих ос­татніх. У твої ру­ки скла­даємо до­лю їх і до­лю тво­го си­на. Зми­луй­ся над своєю влас­ною кро­в'ю!

- Змилуйся над на­шою мо­лодістю, над на­шою лю­бов'ю! - ри­да­ла Ми­рос­ла­ва.

- Можеш обіця­ти їм на сло­вах усе, щоб ли­ше відда­ли тобі си­на,- ска­зав один із загірних мо­лодців.- Ско­ро тільки Мак­сим бу­де свобідний, ти ли­ше кив­ни на нас - а ми всіх інших пішле­мо на дно раків го­ду­ва­ти.

- Ні! - ска­зав обу­ре­ний За­хар.- Се бу­ло б не­чес­но. Бер­ку­ти до­дер­жу­ють сло­ва навіть во­ро­гові і зрад­ни­кові. Бер­ку­ти ніко­ли не спля­му­ють ні своїх рук, ні сво­го сер­ця підступ­но про­ли­тою кров'ю! До­сить, діти, тої бесіди! Заждіть, я сам пішлю їм відповідь своєю ру­кою!

І, відвер­нув­ши своє ли­це, він пішов до ма­ши­ни, на якої ва­ресі ле­жав ве­ли­чез­ний камінь, і сильною, нед­рожа­чою ру­кою взяв за ужов­ку, що при­дер­жу­ва­ла то­ту варе­ху в пло­скім по­ло­жен­ню.

- Батьку, батьку! - кри­ча­ла Ми­рос­ла­ва, рву­чись до нього.- Що ти хо­чеш ро­би­ти?

Але За­хар, мов не чув її кри­ку, спокійно намірю­вав ва­ре­х­у на во­рогів.

Тим ча­сом Бу­рун­да і Ту­гар Вовк дар­ма жда­ли на від­по­відь ту­хольців.

Похиливши го­ло­ву, спокійно, рішив­шись на все можли­ве, сто­яв Мак­сим під підне­се­ною со­ки­рою Бу­рун­ди. Тільки Ту­гар Вовк, не зна­ти чо­го, тремтів цілим тілом.

- Е, що нам так дов­го жда­ти! - скрик­нув на­ос­тан­ку Бу­ру­нд­а.- Раз ма­ти ро­ди­ла, раз і ги­ну­ти прий­деться. Але по­пе­ред ме­не гинь ти, ра­бе по­га­ний!

І він із стра­шен­ною си­лою за­мах­нув­ся, щоб со­ки­рою роз­лупати Мак­си­мо­ву го­ло­ву.

Але в тій хвилі блис­нув меч Ту­га­ра Вов­ка по­над Максим­овою го­ло­вою, грізна вбійча ру­ка Бу­рун­ди враз із то­по­ром, відтя­та од­ним за­ма­хом від ра­ме­на, впа­ла, об­бриз­ка­на кро­в'ю, мов су­хе поліно, в во­ду.

Ревнув з лю­тості і з бо­лю Бу­рун­да і ліво­го ру­кою стис Мак­си­ма за гру­ди, а йо­го очі з ви­ра­зом пе­кельної ненав­исті звер­ну­ли­ся на зрад­ли­во­го бо­яри­на.

Але в тій самій хвилі Мак­сим по­хи­лив­ся і з цілою мож­ли­в­ою на­ту­гою вда­рив страш­но­го тур­ко­ма­на го­ло­вою і пле­чи­ма в лівий бік так, що Бу­рун­да від сього уда­ру стра­тив рівно­ва­гу і по­ко­тив­ся в во­ду, по­тяг­нув­ши за со­бою й Мак­си­ма.

А в сліду­ючій хвилі за­шуміло повітря, і ве­ли­чез­ний ка­мінь, ки­не­ний з ту­хольської ме­тав­ки ру­ка­ми За­ха­ра Бер­ку­та, з лус­ко­том грюк­нув на ку­пу во­рогів. Бриз­ну­ла аж до хмар во­да, за­гур­котіло каміння, роз­ди­ра­ючий сер­це зойк за­лу­нав на бе­резі,- і за кілька хви­лин глад­ка й ти­ха вже бу­ла по­верх­ня озе­ра, а з Бу­рун­до­вої дру­жи­ни не бу­ло ані слі­ду.

Мов мерт­ва, без ду­ху сто­яла над бе­ре­гом ту­хольська гро­мада. Ста­рий За­хар, досі та­кий сильний і нез­лам­ний, те­пер тремтів, мов ма­ла ди­ти­на, і, зак­рив­ши ли­це ру­ка­ми, ри­дав тяж­ко. При йо­го но­гах ле­жа­ла зомліла, не­по­руш­на Ми­ро­слава.

А втім, радісний крик за­лу­нав із до­лу. Мо­лодці, що пла­вали на пло­тях, наб­ли­зив­шись до то­го місця, де по­то­нув Мак­сим з Бу­рун­дою, ра­зом по­ба­чи­ли Максима, як ви­ри­нав із во­ди, здо­ро­вий і сильний, і по­вітали йо­го ве­се­лим кри­ком. Радість їх жи­во уділи­ла­ся цілій гро­маді. Навіть ті, що пот­ра­ти­ли своїх синів, братів та мужів, і ті ра­ду­ва­ли­ся Ма­к­си­мом, не­мов з йо­го поворото­м по­вер­та­ли всі до­рогі сер­цю, стра­чені в бою.

- Максим жи­вий! Мак­сим жи­вий! Гур­ра, Мак­сим! - залун­али гро­мові ок­ри­ки і по­нес­ли­ся ши­ро­ко по лісах і го­рах.-Батьку За­ха­ре! Твій син жи­вий! Твій син вер­тає до те­бе!

Тремтячи з гли­бо­ко­го зво­ру­шен­ня, з сльоза­ми на ста­ре­ч­их очах, підняв­ся За­хар.

- Де він? Де мій син? - спи­тав він сла­бим го­ло­сом.

Весь мок­рий, але з ли­цем, роз'ясне­ним радістю, виско­чив Мак­сим із плоті на бе­рег і ки­нув­ся до ніг батькові.

- Батьку мій!

- Синку, Мак­си­ме!

Більше не міг ска­за­ти ні один, ні дру­гий. За­хар за­хи­тав­ся і впав у мо­гутні Максимові обійми.

- Батьку мій, що тобі та­ко­го? - скрик­нув Мак­сим, ба­ча­чи смер­тельну блідість на йо­го лиці і чу­ючи не­нас­тан­ну дрож, що пот­ря­са­ла йо­го тілом.

- Нічого, син­ку, нічо­го,- ска­зав по­ти­хо, з усміхом За­хар.- Сто­рож кли­че ме­не до се­бе. Чую йо­го го­лос, син­ку. Він кли­че до ме­не: «За­ха­ре, ти зро­бив своє діло, по­ра спо­чи­ти!»

- Батьку, батьку, не го­во­ри то­го! - ри­дав Мак­сим, припа­даючи ко­ло нього.

Старий За­хар, спокійний, усміха­ючись, ле­жав на му­раві, з ли­цем про­яс­не­ним, звер­не­ним до по­лу­ден­но­го сон­ця. Він лег­ко відняв ру­ку свой­ого си­на від своєї груді і ска­зав:

- Ні, син­ку, не ри­дай за мною, я щас­ли­вий! А глянь ли­ше тут обіч. Тут є хтось, що пот­ре­бує твоєї по­мочі.

Озирнувся Мак­сим і за­дубів. На землі ле­жа­ла Ми­рос­ла­ва, бліда, з ви­ра­зом роз­пу­ки на пре­гарнім лиці. Вже мо­лодці при­нес­ли во­ди, і Мак­сим ки­нув­ся відти­ра­ти, свою ми­лу. Ось во­на дих­ну­ла, ство­ри­ла очі і знов заж­му­ри­ла їх.

- Мирославо! Мирославо! Сер­це моє! - кли­кав Мак­сим, ці­лу­ючи її ру­ки.- Прокинься!

Мирослава мов про­бу­ди­лась і зди­во­ва­ни­ми очи­ма вдив­лялася в Мак­си­мо­ве ли­це.

- Де я? Що зо мною? - спи­та­ла во­на сла­бим го­ло­сом.

- Тут, тут, між на­ми! Ко­ло твой­ого Мак­си­ма!

- Максима? - скрик­ну­ла во­на, зри­ва­ючи­ся.

- Так, так! Гля­ди, я жи­вий, я свобідний! Дов­го-дов­го мов­чала Ми­рос­ла­ва, не мо­жу­чи прий­ти до се­бе з ди­ва. Втім, ра­зом ки­ну­ла­ся на шию Мак­си­мові, а га­рячі сльози бриз­нули з її очей.

- Максиме, сер­це моє!.. Більше не мог­ла нічо­го ска­за­ти.

- А де мій батько? - спи­та­ла по хвилі Ми­рос­ла­ва. Мак­сим ві­двер­нув ли­це.

- Не зга­дуй про нього, сер­це. Той, що ва­жить прав­ду й не­правду, ва­жить те­пер йо­го добрі і злі діла. Молімо­ся, щоб до­брі пе­ре­ва­жи­ли.

Мирослава об­тер­ла сльози з своїх очей і пов­ним лю­бові пог­ля­дом гля­ну­ла на Максима.

- Але хо­ди, Ми­рос­ла­во,- ска­зав Мак­сим,- ось наш батько, та й той по­ки­дає нас.

Захар глядів на мо­ло­ду па­ру яс­ни­ми, радісни­ми очи­ма.

- Клякніть ко­ло ме­не, діти,- ска­зав він по­ти­хо, сла­бим уже го­ло­сом.- До­ню Мирославо, твій батько поляг,- не су­дім, чи ви­нен, чи не ви­нен,- по­ляг так, як по­ляг­ли ти­сячі інших. Не су­муй, до­ню! Замість батька до­ля дає тобі бра­та…

- І му­жа! - до­дав Мак­сим, стис­ка­ючи її ру­ку в своїй.

- Нехай бо­ги дідів на­ших бла­гос­лов­лять вас, діти! - ска­зав За­хар.- В тяж­ких днях зве­ла вас до­ля до­ку­пи і злу­чи­ла ваші сер­ця, і ви по­ка­за­ли­ся гідни­ми пе­рес­то­яти й най­ст­рашнішу бу­рю. Не­хай же ваш зв'язок в нинішню побідну дни­ну бу­де по­ру­кою, що й наш на­род так са­мо пе­ре­бу­де тяжкі зли­годні і не розірве сво­го сер­деч­но­го зв'язку з чес­нотою й лю­дя­ним но­ро­вом!

І він хо­лод­ни­ми вже ус­та­ми поцілу­вав у чо­ло Ми­рос­ла­ву й Мак­си­ма.

- А те­пер, діти, встаньте і підведіть ме­не крихіточ­ку! Я хо­тів би ще пе­ред відхо­дом ска­за­ти де­що до гро­ма­ди, якій я ста­рав­ся щи­ро слу­жи­ти весь вік.

Батьки і брат­тя! Нинішня на­ша побіда - ве­ли­ке діло для нас. Чим ми побіди­ли? Чи на­шим оруж­жям тільки? Ні. Чи на­шою хитрістю тіль­ки? Ні. Ми побіди­ли на­шим гро­ма­дським ла­дом, на­шою зго­дою і дружністю. Ува­жай­те доб­ре на се!

Доки бу­де­те жи­ти в гро­мадськім по­ряд­ку, друж­но дер­жатися ку­пи, нез­лом­но сто­яти всі за од­но­го, а один за всіх, до­ти ніяка во­ро­жа си­ла не побідить вас. Але я знаю, брат­тя, і чує се моя ду­ша, що се не був ос­татній удар на на­шу гро­мадську твер­ди­ню, що за ним підуть інші і вкінці розі­б'ють на­шу гро­ма­ду.

Погані ча­си нас­та­нуть для на­шо­го на­ро­ду. Відчу­житься брат від бра­та, відме­житься син від батька, і поч­нуться ве­ликі сва­ри і роз­до­ри по руській землі, і пож­руть во­ни си­лу на­ро­ду, а тоді по­па­де весь на­род у не­во­лю чу­жим і своїм наїзни­кам, і во­ни зроб­лять із нього покірно­го слу­гу своїх за­багів і ро­бу­чо­го во­ла. Але се­ред тих злиднів знов на­га­дає собі на­род своє давнє громад­ство, і бла­го йо­му, ко­ли ско­ро й жи­во на­га­дає собі йо­го: се оща­дить йо­му ціле мо­ре сліз і крові, цілі століття не­волі. Але чи швид­ше, чи піз­ні­ше, він на­га­дає собі жит­тя своїх предків і за­ба­жає йти їх слі­дом. Щас­лив, ко­му су­ди­ло­ся жи­ти в ті дні. Се бу­дуть гарні дні, дні вес­няні, дні відродженн­я на­род­но­го! Пе­ре­да­вай­те ж дітям і вну­кам своїм вісті про давнє жит­тя і давні по­ряд­ки. Не­хай жи­ве між ни­ми то­та пам'ять се­ред гря­ду­щих злиднів так, як жи­ва іскра не гас­не в по­пелі.

Прийде по­ра, іскра роз­го­риться но­вим ог­нем! Про­щай­те!

Важко зітхнув ста­рий За­хар, зир­нув на сон­це, всміхнув­ся, і по хвилі вже йо­го не ста­ло.

Не пла­ка­ли за ним ні си­ни, ні сусіди, ні гро­ма­дя­ни, бо до­бре зна­ли, що за щас­ли­вим гріх пла­ка­ти. Але з радісни­ми співа­ми об­ми­ли йо­го тіло і за­нес­ли йо­го на Яс­ну по­ля­ну, до ста­ро­давнього жит­ла прадідівських богів, і, зло­жив­ши йо­го в кам'яній кон­тині, ли­цем до зо­ло­то­го об­ра­за сон­ця, вмі­ще­но­го на стелі, потім при­ва­ли­ли вхід ве­ли­чез­ною пли­тою і за­му­ру­ва­ли. От так спо­чив ста­рий Захар Бер­кут на лоні тих богів, що жи­ли в йо­го серці і нашіпту­ва­ли йо­му весь вік чесні, до доб­ра гро­ма­ди вимірені дум­ки.

Багато зміни­ло­ся від то­го ча­су. Аж над­то док­лад­но збу­лося віщу­ван­ня ста­ро­го гро­ма­дя­ни­на. Ве­ликі зли­годні гра­довою хма­рою пе­рей­шли по­над руською зем­лею. Давнє гро­мадст­во дав­но за­бу­те і, зда­ва­лось би, по­хо­ро­не­не. Та ні! Чи не на­шим дням су­ди­лось відно­ви­ти йо­го? Чи не ми се жиємо в тій щас­ливій добі відрод­жен­ня, про яку, вмираю­чи, го­во­рив За­хар, а бо­дай у досвітках тої щас­ли­вої до­би?

Оглавление

I

ІI

ІIІ

ІV

V

VI

VII

VIII

IX