Форми і способи боротьби з повстанцями та партизанами

Колесніков В.О., Кривошеєв А.М. - 4-е вид., перероб. і доповн. - Суми: ЗАТ «ІСА-Інтерпапір», 2006. - 364с.

В монографії, основаній на конкретному та достовірному фактичному матеріалі, представлені результати багаторічної праці авторів з дослідження досвіду проведення спеціальних операцій. Книга містить аналіз поглядів провідних фахівців воєнного мистецтва на форми та способи застосування військ (сил), інших військових формувань у спеціальних операціях.

Монографія призначена як для офіцерів і генералів МО України, МВС, СБУ, МНС, фахівців та вчених, які працюють в галузі воєнної безпеки, аспірантів та слухачів вузів відповідного фаху, так і для широкого кола читачів, які цікавляться історією воєнного мистецтва.

Особливу вдячність автори висловлюють Коплику І. В. за технічну підготовку проекту та кавалеру Ордена Зірки Героя Афганістану 1-го-ступеня підполковнику запасу О. А. Алексєеву за співпрацю.

УМОВНІ ПОЗНАЧЕННЯ

ВВ - внутрішні війська

ЗМОП - загін міліції особливого призначення

КП - командний пункт

НЗФ - незаконне збройне формування

ОУН - Організація українських націоналістів

ППУ - передовий пункт управління

ПУ - пункт управління

РДГ - розвідувально-диверсійна група

РЕБ - радіоелектронна боротьба

РекГ - рекогносцировочна група

СБ - служба безпеки

СЗШР - спеціальний загін швидкого реагування

СО - спеціальна операція

ССО - сили спеціальних операцій

ССпП - сили спеціального призначення

ТВД - театр воєнних дій

УПА - Українська повстанська армія

ФАУСІ - Федеральне агентство урядової інформації

ФПС - Федеральна прикордонна служба

ФСБ - Федеральна служба безпеки

ФСК - Федеральна служба контррозвідки

ЦБУ - центр бойового управління

ПЕРЕДМОВА

Війна показує, що з більшим успіхом діє той, хто використовує досвід минулих війн. Тому метою книги є передана бойового досвіду, за який заплачено потом і кров'ю...

На початку XXI століття реалії воєнно-політичної обстановки в світі полягають у виникненні значного обсягу нових суперечностей різного характеру між державами та цілими регіонами, а в середині деяких держав гострих територіальних, релігійних та етнічних протиріч, які призвели до виникнення низки збройних конфліктів. Крім того, сьогодні серйозну загрозу становить міжнародний тероризм, контрабанда наркотиків, незаконна торгівля зброєю, організована злочинність.

Як відмічав Міністр оборони України, аналіз та оцінка сучасної воєнно-політичної обстановки дають змогу зробити висновок, що хоча воєнна загроза у формі розв’язання війни проти України і здійснення відкритої агресії будь-якою державою або коаліцією держав є малоймовірною, проте воєнна небезпека, як потенційна можливість виникнення воєнного конфлікту, залишається. Це пов’язано, в першу чергу, з тим, що в безпосередній близькості від кордонів України відбуваються збройні конфлікти і існує реальна можливість її втягнення, за певних умов, хоч би в один з них.

Територіально Україна розташована в епіцентрі східно-православної, західно-християнської та ісламської цивілізацій, на лінії зіткнення європейської та азіатської культур. До того ж, як центральноєвропейська держава, Україна знаходиться в центрі європейської системи воєнних небезпек.

Саме через це для України існує досить велика імовірність можливість бути втягнутою у воєнний конфлікт через участь у одному з існуючих збройних конфліктів або штучного виникнення на її території прикордонного збройного конфлікту з подальшим його переростанням у локальну або регіональну війну. Найбільш небезпечним є другий варіант виникнення і розвитку збройного конфлікту, коли в результаті негативних процесів до влади в сусідніх країнах можуть прийти агресивні, радикально налаштовані політичні сили, які створять нові або поновлять раніше врегульовані протиріччя і висунуть претензії до України.

Формальними приводами до виникнення збройного конфлікту проти України можуть бути територіальні зазіхання і надання підтримки національним (етнічним) меншинам.

Нові форми політичного протиборства впливають на масштаби та способи використання збройних сил. З одного боку, більш потужні і ефективні засоби збройної боротьби дозволяють ставити більш рішучі політичні та стратегічні цілі. З іншого боку, небезпека використання ядерної зброї обмежує політичні і воєнно-стратегічні спрямовування.

Тому, коли досягнення зовнішньополітичних цілей тою чи іншою країною (коаліцією країн) неможливе без використання збройної сили, замість повномасштабної агресії провокуються внутрішні або прикордонні збройні конфлікти. Цілями таких провокацій може бути:

-    нанесення політичному противнику суттєвого економічного і політичного збитку шляхом відволікання його внутрішніх ресурсів на ліквідацію конфлікту;

-    створення формального приводу для розв’язування війни під виглядом ліквідації внутрішнього конфлікту.

Механізм провокування кризи є досить простим. При несприятливому (з точки зору одного з суб’єктів світової політики) розвитку обстановки в тому чи іншому регіоні (країні) приймається рішення про підтримку або створення збройних формувань, опозиційних уряду. По мірі наростання збройного протистояння, під приводом захисту прав людини, запобігання гуманітарної катастрофи, тощо здійснюється введення в зону конфлікту об’єднаних збройних сил альянсу. Таким чином, втручання до конфлікту під прикриттям миротворчих цілей по суті перетворюється на пряму агресію.

В залежності від політичних цілей, складу протидіючих сторін, масштабів збройної боротьби та правового статусу воєнні конфлікти пропонується класифікувати [1]: по масштабу та розмаху воєнних дій - збройні конфлікти, локальні та великомасштабні (регіональні, світові) війни; по засобам ведення - з застосуванням ядерних або звичайних засобів ураження; по видам - оборонні та наступальні; за складом сторін - коаліційні та некоаліційні; за воєнно-політичними цілями - такі, що не (або) суперечать Статуту ООН..

Воєнний конфлікт - це форма розв’язання (вирішення) політичних, соціальних, територіальних, економічних, етнічних, релігійних (конфесійних) та інших протиріч між конфліктуючими сторонами із застосуванням воєнної сили, з різними політичними цілями та масштабами воєнних (бойових) дій. Сутністю воєнного конфлікту є збройне зіткнення між угрупованнями військ (сил) сторін, а змістом - сукупність воєнних (бойових) дій тактичного і оперативного рівня, які організуються і проводяться по єдиному плану і замислу для досягнення воєнно-політичних цілей.

Воєнний конфлікт може відбуватися у вигляді війни (локальної та великомасштабної (регіональної, світової) або збройного конфлікту.

Великомасштабна (світова) війна - воєнний конфлікт між державами (коаліціями держав), що поширюється на весь світ, або охоплює значну його частину і зачіпає національні інтереси більшої частини світового співтовариства.

Регіональна війна - воєнний конфлікт за участю двох або декількох держав, обмежений межами одного регіону, який зачіпає переважно національні інтереси країн цього регіону.

Локальна війна - воєнний конфлікт (якому бракує масштабів регіональної війни), що охоплює відносно невелике число учасників і обмежений географічний район.

Світову історію після Другої світової війни можна з повною підставою розглядати як історію локальних війн і збройних конфліктів різного масштабу та інтенсивності (за підрахунками істориків, з 1945 по 1975 рік їх відбулося більше 450 [1]), від яких ні сьогодні, ні в доступному для огляду майбутньому не може вважати себе застрахованою жодна країна світу.

Характер сучасних війн визначається їх воєнно-політичними цілями, засобами досягнення цих цілей, масштабами і напруженістю воєнних дій (низька, середня та висока інтенсивність ведення воєнних дій).

Низька інтенсивність характеризується кількістю сил (військ), що застосовуються на тактичному і оперативно-тактичному рівнях збройного протиборства. Вона коливається від бойових дій невеликих підрозділів до об’єднань чисельністю до 70-80 тис. чоловік, з чисельністю озброєнь: до 300 танків, 200 гармат, 100 бойових літаків і вертольотів, до 20-30 бойових кораблів. На цьому рівні інтенсивності у воєнному конфлікті можуть реалізовуватись цілі та інтереси переважно локального і регіонального масштабу або цілі, які не мають життєво важливого значення для кожної із сторін, що беруть участь у конфлікті.

Середня інтенсивність характеризується більш масштабними і значущими цілями, а також більшою кількістю сил, що застосовуються у збройній боротьбі (бойових діях) як за чисельністю, так і за засобами збройної боротьби. Нижньою межею середнього рівня інтенсивності може бути угруповання з кожного боку чисельністю вище 100 тис. чоловік з кількістю озброєння більше 300 танків, 200 гармат, 100 бойових літаків і вертольотів, 50-100 бойових кораблів. Верхню межу конфлікту середнього рівня інтенсивності складає чисельність військ, залучених кожною з сторін - до одного мільйона чоловік з озброєнням до 1000-1200 танків, 1800 гармат, 500-800 літаків і вертольотів, до 200 бойових кораблів.

Висока інтенсивність відповідає стратегічному рівню застосування угруповань військ (сил) чисельністю більше одного мільйона чоловік, з озброєнням більш ніж півтори - дві тисячі танків, 2 тисячі гармат, одна тисяча бойових літаків і вертольотів, 200 бойових кораблів. Верхньої межі високий рівень не має. Він може бути обмежений лише обсягом наявних ресурсів, які в змозі використати сторони, що беруть участь у конфлікті.

Збройний конфлікт - це розв’язання протиріч між державами, народами, соціальними, національними, етнічними та релігійними групами із застосуванням засобів збройної боротьби, яка не переходить у війну (акт формального оголошення війни відсутній).

За характером збройний конфлікт може бути міжнародним (за участю двох або декількох держав) або внутрішнім (в межах території однієї держави).

Збройний конфлікт може виникнути у формах прикордонного конфлікту, збройного інциденту, збройної акції та інших збройних сутичок, обмежених за масштабом.

Стокгольмський міжнародний інститут дослідження миру (Stockgolm International Peace Reseach Institut - SIPRI) визначає “крупний збройний конфлікт” як використання збройної сили військовими формуваннями двох чи більше урядів, або одного уряду та принаймні одного збройного угруповання, що внаслідок бойових дій призводить до загибелі не менше тисячі осіб протягом одного року і в якому боротьба ведеться за владу та (або) контроль за територією.

1. РОЗВИТОК ФОРМ І СПОСОБІВ АНТИУРЯДОВИХ ДІЙ У ЗБРОЙНИХ КОНФЛІКТАХ

1.1. Джерела формування незаконних збройних формувань

Під час призову в повстансько-партизанські відділи УПА ретельно відбирали призовників, керуючись принципом: “вимагається не кількість, а якість”. Велику допомогу в цьому ділі надавала територіальна підпільна мережа, референти якої, постійно перебуваючи серед людей, знали кожного. Референти часто екзаменували потенційних призовників, даючи їм завдання - спочатку легкі, потім більш складні та спостерігали за їх виконанням. Також зверталась увага на характер чоловіка і його ставлення до національно-визвольного руху [32].

Повстансько-партизанські відділи формувались з усіх соціальних шарів суспільства: селян, робітників та інтелігенції. Однак бойова та ідейна значимість кожної верстви населення для УПА не була однаковою.

Селяни складали найбільший прошарок в УПА (більше 60%) і розподілялись на дві групи - бідняків та середняків (третя група - багатії - в УПА була практично відсутня).

Бідняки. У довоєнній Польщі (Західна Україна входила до складу Польської держави до вересня 1939р.) найбільш соціально-економічно пригніченим було селянство, основну масу якого складали бідняки. Однак вони, зневірившись як у німецькій, так і у радянській владі через питання про землю, були найбільш свідомими. Бідняки зрозуміли, що тільки у вільній національній державі вони отримають землю у вічну власність. Їх віру в це всебічно підтримувала і пропаганда ОУН. Що стосується воєнної значущості бідняцької частини селянства, то слід відмітити: вона давала для УПА прекрасний військовий контингент: здоровий, невимогливий, витривалий, відважний у бою.

Середняки. Це ті селяни, які мали рівно стільки землі, щоб вижити ціною великої праці та найбільшої заощадливості. Багато середняків до вересня 1939 р. прислуховувались до комуністичної пропаганди. Але після того, як вони познайомились з реаліями життя в “країні робітників і селян”, селяни стали противниками колгоспно-совгоспного устрою сільського життя. Вони побачили у національно-визвольному русі захист своїх інтересів, тому ставились до УПА доброзичливо та матеріально їй допомагали. Саме зі складу середняків вийшла значна частина національної інтелігенції, а також більшість діячів ОУН. Відносно військових якостей бійців із середняків можна сказати, що вони відзначалися стійкістю характеру та великим патріотизмом.

Багатії. Заможних селян в прямому значенні цього слова в галичанських відділах УПА практично не було. Але у волинських та поліських відділах вони були. Це обумовлювалось різницею у рівні життя: поліські села багатші, кожен волинський селянин мав у двічі більше землі, ніж галичанський. Крім того, ще перед Першою світовою війною Столипін провів там хуторизацію. Заможні селяни Волині та Полісся були найвпертішими націоналістами: їм було що втрачати, особливо з утворенням колгоспів.

Потрібно сказати декілька слів про різницю між повстанцями - селянами Поділля та Карпат. Подоляни - це відважні, дисципліновані, витривалі воїни. За складом характеру спокійні, малорухомі, вперті, не схильні до відчаю. Будь-які завдання, навіть найскладніші, виконували до кінця. Як бійці, були менше пристосовані до боїв у горах, але швидше акліматизувалися у гірській місцевості, ніж верховинці у долинах.

Верховинці - жвавий та проворний народ. Відважні до самозабуття, маловимогливі, ініціативні. Але негативною рисою була сильна прив’язаність до рідних місць. Без гір, лісів та полонин вони відчували себе кепсько, сумували. Тому, як бійці, були найбільш придатні для дій у складі гірських партизанських загонів.

Можна зробити висновок, що саме селяни складали кращу частину воєнного контингенту. Недарма німці, виявивши воєнну цінність українських селян, називали їх “російськими тірольцями”. (Тіроль - область у Швейцарії, яка здавна славилася своїми воїнами-селянами).

Робітники. У відділи УПА вступали перш за все ті робітники, які давно пов’язали свою судьбу з національно-визвольним рухом, тобто були членами ОУН або симпатизували їй. Основна ж частина робітників заводів та фабрик бажала залишитися вдома, перечікуючи смутний час. Тому на першому етапі партизанської боротьби (1943-1944) робітників у повстанських відділах нараховувалось не більше 20-25%.

Але з наближенням фронту до кордону та під впливом чуток щодо війни СРСР з західними союзниками до лав УПА влилося досить багато робітників лісопильних, нафтових, продовольчих підприємств, а також ремісників із міст. Серед працівників можна було виділити дві групи генерації - старшу (сімейні люди) та молодшу (вільні).

Від воєнних відділів, укомплектованих старшими робітниками, було мало толку через тяжкі хвороби, не пов'язані з пораненнями, в деяких випадках навіть симуляцію. В той же час молодша група була кращою. їх позитивними якостями були певна інтелігентність, винахідливість, підприємливість. У бою вона була відважною. Молодих робітників, як правило, висували на командирські посади нижчого рівня.

Інтелігенція. Інтелігенти складали до 15% складу у бойових формуваннях УПА. Переважно це була молодь, а також деякі старі члени ОУН. Студентство представляло найбільш освічену та свідому частину УПА. В армії повстанців можна було зустріти студентів усіх факультетів, навіть теологів. Як воєнний контингент і студенти були одними з кращих. По-перше, вони, завдяки освіті, швидше та легше засвоювали воєнну справу. По-друге, фізично були більш розвинутими, ніж робітники і навіть селяни, легко переносили негаразди партизанського життя. По-третє, будучи ідейно впевненими, у тяжкі часи підпілля та репресій вони не ламались, а з вірою дивились у майбутнє, віддаючи всі свої сили боротьбі.

Після закінчення старшинських та підстаршинських шкіл випускників із числа старшокласників та студентів розсилали по відділам в якості інструкторів - вести бойову підготовку.

Інтелігенцію старшого покоління у лавах УПА представляли загартовані професійні діячі ОУН. Саме вони створили цю організацію та повели маси в бій. Твердість характеру, сильна воля, впертість, відвага, патріотизм, чесність - такі їх основні риси. В ім’я ідея визволення України вони ще в 30-ті роки відреклися від всього особистого та пішли у підпілля. Загнані ворогами, вони ніколи не здавалися у полон, вибираючи загибель у нерівному бою, або кінчали життя самогубством. Таким чином, інтелігенція кількісно складала меншість в УПА, але відзначалася найкращими ідейними та професійними якостями.

Висвітлюючи розвиток тактики і способів дій афганських моджахедів, заступник Головного воєнного радника в ДРА по бойовим діям генерал-лейтенант Д.Г.Шкруднєв на науково-практичній конференції апарату радників у Кабулі у вересні 1984 році відмічав [76], що для боротьби проти республіки контрреволюція, як відомо, всередині країни використовує створені нею комітети різноманітної політичної спрямованості. Методи роботи цих комітетів, в основному, однакові. Вони ведуть пропагандистську роботу серед населення, вербують чоловіче населення на бік контрреволюції, створюють бандгрупи і формування та проводять серед них політичну роботу. Через ці комітети здійснюється зв’язок населення з керівництвом контрреволюції в Пакистані та Ірані, проводиться постачання бандгруп і формувань озброєнням, боєприпасами і різноманітними матеріальними засобами та майном; вони ж керують бойовими діями загонів і груп, які ним підпорядковані, і диверсійно-терористичною діяльністю. Таким чином, ці комітети є кістяком контрреволюційної діяльності серед населення Афганістану на всій території країни, вони є основною ланкою по створенню та підтриманню постійної бойової готовності бандгруп із місцевого населення.

Ці місцеві формування слід розділяти на дві групи: активні, злобні - до 1000 банд (приблизно 40200 чол.) і пасивнодіючі банди, створені для так званої самооборони. Формування самооборони, як правило, ухиляються від активного бою, не підтримують народну владу, але діють проти неї і армії, коли органи народної влади і війська активно діють в їх районах.

Активно діючі, злобні, непримиримі бандгрупи із місцевого населення, в більшості своїй або частково, проходять воєнну підготовку в Пакистані та Ірані, в учбових центрах таборів біженців. Ці групи через комітети отримують активні бойові завдання і ведуть, в основному, бойові дії проти повітових та волосних комітетів народної влади, нападають на колони і грабують їх, збирають податки з населення, охороняють комітети, бази і перешкоджають становленню народної влади, не допускають контактів населення з представниками партійних і народних органів влади. Такі групи краще забезпечуються зброєю, боєприпасами, а командири груп, в своїй більшості, отримують грошову винагороду від центрів у Пакистані та Ірані. Рядові члени бандгруп, як правило, грошової винагороди не отримують. Деяка допомога надається їх сім’ям, якщо вони перебувають у Пакистані.

В Пакистані готується і друга група моджахедів - бандгрупи із племен, які формуються за національним і родовим принципом із різноманітних племен Афганістану. До функцій цих груп входить: робота щодо розкладання племен і залучення їх на бік контрреволюції, охорона караванних шляхів постачання зброї, а також супроводження вантажів. Ці бандгрупи найбільш стійкі, так як вони формуються особами за рекомендаціями старійшин і авторитетів племен, при формуванні використовується метод взяття заручників. Розрахунок з членами групи здійснюється після повернення до Пакистану, також існує ряд інших обмежень.

Третя група банд створена в таборах Пакистану з молодих людей різноманітної племінної приналежності та підготована інструкторами США, Китаю і Пакистану. Вони озброєні автоматичною зброєю, крупнокаліберними кулеметами, мінометами і безвідкатними гарматами. Ці групи перебувають у безпосередньому підпорядкуванні главарів політичних угруповань, які їх централізовано забезпечують зброєю, боєприпасами та іншими видами матеріальних засобів, тобто вони схожі на військові формування - полки (до 450 чоловік у кожному; так вони і називаються).

Четверта група - невеликі за чисельністю банди (8-10 чоловік), в основному молоді, фізично розвинуті, добре підготовані для проведення диверсій і терористичних актів. Вони готуються в спеціальних учбових центрах від 3 до 6 місяців і направляються для виконання конкретних завдань на територію Афганістану -вбивства та захоплення заручників, відомих людей ДРА, радників, радянських громадян та військовослужбовців, влаштування диверсій, підриву мостів, промислових підприємств, установ і т. ін.

Узагальнення досвіду колоніальних війн, боротьби з бандитизмом у СРСР у післявоєнні роки та останніх кампаній у Афганістані та Чечні [2] показує, що до партизанського руху люди вступають через різні причини. Є релігійні фанатики. Є ті, у кого загинули близькі та пропало майно. І ті, і інші будуть триматися до смерті за будь-яких обставин. Особи конфліктні, а також ідейно та романтично настроєні в партизанах не приживаються. У них немає причинної прив’язки до руху. Багато хто воює за можливе світле майбутнє, є скривджені та авантюристи. Свою долю в конфлікт вносять кримінальні формування, які, як правило, переховуються у лісах.

Дуже багато в русі опору і таких, кого мобілізували примусово, за принципом: “Хто не з нами, той проти нас”. Під час Великої Вітчизняної війни завданням багатьох партизанських командирів було поставити до строю та під партизанські знамена тисячі дезертирів, які кидали фронт при німецьких проривах та розбігалися по домівках.

Але основна партизанська маса - селяни з місцевого населення. Військовикам та оперативному складу належить звернути увагу на їх детальну характеристику. Селяни не такі прості, як вважається. Вони дуже волелюбні, важкокеруємі, хитрі та виверткі. Найперше життєве завдання селянина будь-якої національності - вижити при будь-якому політичному устрою, так як влада змінюється, а селяни залишаються. Для них особливо важливими є родинні та господарські зв’язки, проти яких селянин ніколи не піде - в селі нічого не забувають і не вибачають. Селяни інстинктивно і постійно збирають життєву інформацію, з якої роблять швидкі та безпомилкові висновки. Вони дуже спостережливі від природи, мають здібність швидко порівнювати факти та миттєво прораховувати ситуацію. Пам’ять селянина феноменальна, і в будь-якому випадку він має інформацію, яка представляє оперативний інтерес, але говорити починає тільки після застосування до нього „нетрадиційних” методів. Небажано грати з селянином у психологічні ігри, особливо, коли ініціатива виходить з його боку. Психологічно переграти селянина неможливо - його мислення відбувається не стільки на логічному, скільки на психоенергетичному рівні. Селянина можна обманути, але провести ніколи. Слабке місце селянина - це страх перед бездушною жорстокістю обставин, страх руйнує його психологічну стійкість перед реальною силою, неуклінною та не приймаючою психологічних провокацій. І чим більше енергійного гонору у селянина назовні, тим більше тваринного і паралізуючого страху всередині. Повоювати селянин не проти, але ні в якому випадку з переважаючим противником. А під час смути не проти і пограбувати, користуючись безконтрольністю влади.

Для успішного ведення партизанської війни всю цю дрімучу масу, яка не любить підкорятися, потрібно організувати, навчити і тримати в межах жорсткої дисципліни. Це може зробити тільки керівне ядро з підготовлених професіоналів, які і створюють партизанську інфраструктуру. Завдання щодо організації партизанських дій покладені на фахівців сил спеціальних операцій.

Як приклад, розглянемо сили спеціальних операцій армії США. Відомо, що саме американці мають найбільший досвід створення, підготовки і застосування цих сил. На основі їхнього досвіду створюються аналогічні формування в більшості армій інших держав.

За визначенням представників міністерства оборони США, сили спеціальних операцій (ССО) американських збройних сил представляють собою спеціально створені, навчені та оснащені формування сухопутних військ, ВПС та BMC, які призначені для вирішення специфічних завдань в інтересах досягнення воєнних, політичних, економічних та психологічних цілей на територіях, що належать або захоплені іноземними державами, а також у географічних районах, які мають для США особливий політичний інтерес [7]. Ці формування перебувають у постійній готовності до раптового застосування як у воєнний, так і в мирний час і спроможні виконувати поставлені завдання разом з силами загального призначення. Найчастіше, якщо це викликанополітичними та воєнними міркуваннями, дії сил спеціальних операцій носять нелегальний і таємний характер та перебувають під безпосереднім контролем вищого воєнного керівництва. Вважається, що успіх заходів, які проводять, як правило, автономно, залежить від якості їх розвідувального забезпечення та можливості залучення до них місцевого населення.

Сили спеціальних операцій сухопутних військ включають формування регулярних військ, резерв армії та сухопутних військ національної гвардії. Основними бойовими формуваннями ССО є групи спеціального призначення (СпП), полк “рейнджерів” та загін СпП “Дельта”.

Групи СпП (так звані “зелені берети”) призначені для використання за кордоном у визначених районах. їх основними завданнями є організація партизанських дій, ведення стратегічної розвідки, надання іноземним країнам допомоги у забезпеченні їх внутрішньої безпеки, а також проведення рейдових операцій. Кожна група має регіональну орієнтацію, особового складу до 1400 чоловік, з її складу може бути виділено до 54 оперативних загонів по 12 чоловік у кожному.

75-й піхотний полк “рейнджерів” (“чорні берети”) може використовуватися на будь-якому театрі воєнних дій (ТВД) і призначений, перш за все, для проведення рейдових операцій по знищенню або виводу з ладу засобів ядерного та хімічного нападу противника, його об’єктів управління, зв’язку та тилу в оперативно-тактичній та оперативній глибині. Полк включає три батальйони загальною кількістю до 1850 чоловік і може виділити до 160 бойових груп по 5-8 чоловік.

1-й оперативний загін “Дельта” (до 400 чоловік) цілеспрямовано сформовано, в основному, боротьби з тероризмом, перш за все міжнародним. Він укомплектований найбільш досвідченими військовослужбовцями зі складу груп СпП і полку “рейнджерів”.

Нині загальна кількість особового складу ССО збройних сил США досягає 42,5 тисяч чоловік, в тому числі 25 тисяч у регулярних збройних силах і 17,6 тисяч в організованому резерві.

Відповідно до законодавства (том 10 параграф 167 Зводу законів США) вся бойова діяльність ССО, розташованих за межами США, як правило, проводиться під керівництвом головнокомандуючих у стратегічних зонах. За вказівкою президента США окремі спеціальні операції можуть проводитися під безпосереднім керівництвом головнокомандувача об’єднаним командуванням спеціальних операцій.

Досвід бойового застосування ССО в Панамі (операція “Джаст коз”, грудень 1989 року - січень 1990-го) та в зоні Перської затоки (операції “Щит пустелі” та “Буря в пустелі”, серпень 1990-го - лютий 1991-го) наочно показав, що ССО, які в першу чергу зорієнтовані на конфлікти низької інтенсивності, спроможні вирішувати завдання і в ході більш масштабних воєнних дій на ТВД [8]. ССО забезпечують командуванню гнучкість, яка необхідна для здійснення національної політики в умовах як мирного, так і воєнного часу.

Разом з силами спеціальних операцій у збройних конфліктах застосовуються іррегулярні формування, формування сепаратистських і екстремістських сил тієї країни, проти якої проводяться спеціальні дії.

Таким чином, особливістю спеціальних операцій буде те, що у виконанні завдань братиме участь особовий склад як у складі регулярних, так і в складі іррегулярних формувань з високим рівнем професійної підготовки, тобто воєнні професіонали.

На початку першої чеченської кампанії багато державних діячів Російської Федерації не знали (або робили вигляд, що не знають), що російським військам буде протистояти добре озброєний, організований та підготований противник, здатний до рішучих дій.

Для того, щоб досягнути високого становища у суспільстві, потрібно було мати у підпорядкуванні загін бойовиків. Займатися будь-яким видом “чеченського бізнесу”, наприклад, кустарним виробництвом бензину, транзитом наркотиків або работоргівлею також було можливо тільки при наявності власної банди. Крім того, це було питанням престижу, який відіграє важливу роль у житті кавказців. Людські ресурси для поповнення незаконних збройних формувань (НЗФ) були практично необмежені. Масове безробіття серед молоді, втрата гідних життєвих орієнтирів, принизливе матеріальне становище створювало сприятливі умови для створення НЗФ. Люди йшли у бойовики, щоб заробити на життя та забезпечити власну безпеку.

Заінтересованість у наявності “власних” НЗФ неодноразово демонстрували і закордонні держави, які прагнули реалізувати свої економічні та політичні інтереси на Кавказі. Грошові надходження з-за кордону і забезпечували, головним чином, існування багатьох бандформувань.

Більшість бандформувань створювалось на тейповій (рідше територіальній) основі. Виключення становлять загони „ваххабітів”, при формуванні яких не враховувались не тільки общинний, але й територіальний принципи. їх кістяк складали найманці, в основному, араби.

Кожен новопосвячений ваххабіт на перший час отримував у дарунок тисячу доларів. П’ять тисяч “зелених” - премія за залучення до віри ще п’ятьох чоловік. Щомісячна заробітна платня активістів складала від 300 до 700 доларів. Тільки у 1995 році радикальні ісламські центри витратили на пропаганду ваххабізму в Дагестані 17 млн. доларів [9].

Найбільш відомим під час першої кампанії був батальйон “Фатх”, укомплектований вихідцями з Йорданії, Лівану та Туреччини. Його командир Абубакар в подальшому став заступником Хаттаба, який підпорядкував собі більшість формувань найманців. У 1996 році на боці бойовиків воювало більше 200 боснійських мусульман, а також найманці з алжирської екстремістської організації “Еміль Абдель Кадер”, сірійці, мобілізовані рухом “Ісламське визволення Сирії”, саудівці з “Організації ісламської революції”, йєменці з загонів “Солдати Халіфа Рашида”.

Після завершення бойових дій в першій кампанії найманці і не думали залишати Чечню. Вони активно включилися у кримінальне життя бунтівної республіки. їх лідер Хаттаб, а також брати Басаєви досягли найбільшого впливу. Інші лідери великих НЗФ, такі, як Гелаєв та Бараєв, повинні були рахуватися з ними. У розгорнутих Хаттабом таборах проходили підготовку не тільки чеченці, але й жителі Середньої Азії, уйгури з Сінь-Цзянського округу КНР, кримські татари, албанці, жителі мусульманських регіонів Росії і навіть етнічні слов’яни. Більша частина “випускників” вливалася у загони Хаттаба-Басаєва, інші поверталися на постійне місце проживання з завданням створювати терористичні групи і чекати наказу.

Найманці, звичайно, бувають різні. Для більшості гроші є головним мірилом життя. Так, відомо, що новобранець, який вступав у загін Басаєва, отримував одночасні виплати за бойові дії: обстріляти блок - пост - 100 доларів, підірвати одиницю бронетехніки - від 300 до 500 доларів, збити вертоліт МІ-24 - 18 тисяч доларів, МІ-26 - 20 тисяч доларів, літаки СУ-24 і СУ-25 - 25 тисяч доларів [35]. Однак є і переконані вороги Росії, росіян, християн. Тут мотивація політична. Такі, наприклад, косовські албанці, які не можуть пробачити Росії співчуття до сербів. Більшість з них приїхали до Чечні ще до початку другої кампанії, влітку 1999 року, через Азербайджан та Грузію з метою різати росіян. Є також багато тих, хто ненавидить все російське, і серед прибалтів та українців. У грудні 1999 року в Грозному у складі бандитів перебувало близько 300 найманців з України, частина з них воювала ще в першу чеченську війну [9]. Це, перш за все, представники націоналістичної організації УНА-УНСО. Багато з українських найманців загинули в боях або були поранені. Але нерідко замість того, щоб розрахуватися з “псами війни” із УНА-УНСО, їх просто... продавали в рабство [35].

На жовтень 2002 року приблизно 15% від загальної кількості бойовиків складають найманці. Найманці стали частіше створювати окремі загони та групи, які представляють собою досить серйозного противника. Це обумовлено високою бойовою виучкою, наявністю бойового досвіду, жорсткою дисципліною. Рухома сила цих відморозків - тільки особиста нажива. Багаточисленні факти участі найманців у конфліктах у Придністров’ї, Абхазії, на території колишньої Югославії та в Чечні яскраво свідчать про це [28].

Крім найманців, можливість легкої наживи залучає до участі у бойових діях на території Чеченської Республіки і різноманітні кримінальні структури, дії яких у більшості випадків не спрямовані безпосередньо проти органів федеральної влади. Використовуючи складність обстановки, вони активно “працюють” проти населення, комерсантів, окремих державних установ, а також займаються перерозподілом сфер впливу. Спроби правоохоронних органів покласти край цій діяльності викликають збройні виступи криміналітету, при цьому інколи вони діють як самостійно, так і разом з НЗФ.

Особливе місце серед НЗФ належить різноманітним терористичним організаціям, які переслідують політичні, релігійні та кримінально-економічні інтереси. Всі ці організації представляють собою глибоко законспіроване розгалужене підпілля. Вони складаються з бригад, груп, ланок, осередків, різноманітних за складом, але об’єднаних суворою ієрархією і централізованим управлінням та діючих самостійно або разом з бандформуваннями. Об'єктами терактів є як війська, так і мирне населення. При цьому основною бойовою одиницею у таких організаціях є група терористів у складі 10-15 чоловік. Комплектування НЗФ проводиться добровільно-примусовим способом шляхом омани, підкупу та погроз.

Загони бойовиків по рівню підготовки та оснащенню можна було порівняти з армійськими підрозділами. Вони спроможні не тільки здійснювати терористичні акти та вести партизанську війну, але також підготовані до наступальних дій з метою захоплення і утримання території. Спецназівці, які воювали під селищем Мескхети у грудні 1999 року, стверджували, що серед бойовиків були англомовні європейці. Є інформація, що в деяких великих формуваннях в якості воєнних радників працювали натовські офіцери та інженери космічного зв’язку. Лідери бойовиків мали доступ до даних космічної розвідки НАТО.

1.2. Організаційна структура незаконних збройних формувань

Незважаючи на те, що чисельність та організаційна структура НЗФ постійно змінювалась (залежно від завдань, конкретних обставин, наявності сил та засобів), є можливість простежити загальні організаційні підходи.

Так, структура У ПА в роки німецької окупації змінювалась та розвивалась, у радянський час вона залишалась стійкою, але кількісно постійно зменшувалась.

Воєнне командування УПА здійснювали Головний командир (Головнокомандувач) та його штаб (Головний штаб УПА). Головному командиру підпорядковувались крайові командири та крайові штаби УПА. Крайовому командуванню підпорядковувались командири воєнних округів та їх штаби, а їм, у свою чергу, - командири секторів (відтінків) зі своїми штабами. До складу Головного штабу входили організаційно-мобілізаційний, розвідувальний, господарчий, пропагандистський, політвиховний відділи та відділ воєнної виучки [32].

З метою більш чіткого керівництва військами УПА була розподілена за територіальною ознакою на чотири головних територіальних управління - Генеральні воєнні округи, кожний з яких у свою чергу, був розподілений на воєнні округи. Нижчою ланкою територіального розподілу УПА були “тактичні відтінки” - сектори, на які розподілялися воєнні округи.

Широко використані терміни “відділ” та “підвідділ” не визначали величину формувань УПА, а були функціональною ознакою самостійності чи несамостійності частини. Структурно-самостійну в даний час і даній території бойову одиницю називали відділом, а її частину - підвідділом. В 1942р. відділ УПА налічував 100-150 бійців; у 1943-1945 роках (а в Карпатах - до 1947р.) відділом називали звичайно курінь, а підвідділом - сотню. В 1945-47р.р. відділ УПА налічував лише 50-100 бійців, а підвідділ - від 10 до ЗО повстанців.

Командували частинами куреня відповідно ройовий, чотовий, сотенний, курінний або командир відділу, командир підвідділу.

Організаційним принципом УПА була троїчна система. Вища одиниця -формування складалася з трьох нижчих. Так, курінь складався з трьох сотен, сотня з трьох чот (двох-чотирьох) роїв. Певні відхилення були обумовлені кількісним складом, тактичними завданнями, браком командирів або місцевими обставинами.

Основною організаційною та тактичною одиницею УПА був курінь, тобто відділ, який мав стійку організацію та постійний склад, здатний вирішувати тактичні завдання. Повстанський курінь включав у себе: штаб (курінний, його заступник, ад’ютант курінного, політвиховник, лікар), три стрілкові сотні, одну сотню важких кулеметів, одну чоту важких гранатометів, одну чоту важкого озброєння (пушки, міномети - залежно від озброєння, яке малося). Чисельність куреня коливалась від 300 до 600 бійців.

Повстанська сотня нерідко називалась відділом. До її складу входили сотенний зі своїм ескортом, три стрілкові чоти, рой важких кулеметів, бойова, продовольча та складська ланки. Чисельність сотні була 60 - 200 повстанців залежно від умов та специфіки бойових дій.

Повстанська чота (або підвідділ) складалася з чотового, трьох роїв та ланки легкого гранатомету.

Повстанський рій складався з ройового, його заступника (ланкового), кулеметної ланки (1 кулемет, 3 амуніції з боєприпасами) та стрілкової ланки (ланковий та чотири стрілка).

Така організаційна схема могла змінюватися за бойовими причинами: загибель, поранення, відрядження, переформування. Найчастіше повстанський рій складався з двох ланок стрілків. Тому не можна сказати, що дана система завжди була однаковою, все залежало від умов бойових дій. Однак при організації та реорганізації повстанських формувань завжди застосовувалась саме вона.

Організаційна структура УПА передбачала створення полків (загонів) із 8-10 сотень, але цього ніколи не було досягнуто.

Крім організованих куренів та сотень, котрі постійно перебували під командуванням курінних та сотенних, в УПА входили ще і територіальні частини (від роя до сотні), які виконували місцеві спеціальні завдання територіального і навіть центрального керівництва. Структура і чисельність їх була різною, але взагалі теж відповідала троїчній системі. Іноді в окрузі діяло до тридцяти таких формувань.

В Афганістані бойові дії вели невеликі та легко озброєні групи (20-50 чоловік), які діяли по всій країні. У випадку необхідності при вирішенні складних завдань декілька груп об’єднувались у загони чисельністю 150-200 чоловік. Варіант організації групи (банди) заколотників: командир (ватажок) і 1-2 охоронця; заступник командира (ватажка) групи; 3-4 розвідника (спостерігача); 2-3 бойові підгрупи (по 6-8 чоловік в кожній); 1-2 розрахунки ДШК; 1-2 мінометних розрахунки; 1-2 розрахунки РПГ; група мінування (4-5 чоловік). Загальна чисельність особового складу - до 50 чоловік.

У прикордонних з Пакистаном районах відмічалось об’єднання банд різної партійної приналежності з метою захвату військових гарнізонів, великих адміністративних центрів. У зоні Південно-Схід, наприклад, у 1983 році діяли об’єднані бандформування заколотників загальною чисельністю до 1500-2000 чоловік, що дозволяло більш ефективно наносити удари по військам, колонам та іншим об’єктам, більш рішуче організовувати активну оборону, наглядно демонструвати свою силу перед населенням.

У Чечні на чолі великих банд стояли такі лідери загальночеченського рівня, як Бараєв, Басаєв, Гелаєв, Хаттаб, під контролем яких знаходились цілі галузі місцевого “бізнесу” та значні ділянки території республіки. Кожен з них керував, як правило, 1-2 угрупованнями, у яких нараховувалось 500 чоловік і більше. Одне угруповання призначалося для ведення бойових дій, друге (резервне) - для поповнення втрат та планової заміни воюючих, яка проводилась через 5-7 днів. Кожне угруповання складалося з кількох загонів, кількістю від 100 до 150 чоловік. Загін складався з трьох груп. Найбільш численна (80-100 чол.), добре озброєна та оснащена, перебувала безпосередньо при емірі в постійній бойовій готовності, часто змінюючи місце дислокації. Друга (спеціальна) дислокувалась у населеному пункті та підпорядковувалась тільки командиру загону. Члени цієї групи (20-30 чол.) займалися звичайною господарською діяльністю, маючи за плечимаспеціальну підготовку. Бойовики третьої групи (20-30 чол.) проживали у населених пунктах. За наказом командира вони прибували у загін, виконували поставлене завдання та поверталися додому. Вони могли діяти і самостійно, але за згодою командира, а також збирали інформацію, доставляли необхідні ресурси до місць бойових дій.

Ядром загону була бойова група, яка складалася з 3-х взводів (20-25 чол.) по 3 відділення в кожному. Відділення оснащалось кулеметами (ПК-1, РПК-1); РПГ-1; СВД-1; автоматами-6; РПГ-18 (“Муха”) - 4-5. А також воно мало - патронів до ПК - 1200-1500; до РПК - 800-1000; до СВД - 150-200; до автомату - 400-500; гранат до РПГ - 3-6; ручних осколкових - по 4-6 на кожного бойовика, радіостанцій - 1-2; біноклів - 2-3; карт місцевості - 1-2. Кожен бойовик мав також флягу з водою, комплект запасного одягу, плащ-накидку (палатку), спальний мішок, медикаменти, сухий пайок на 5-7 діб. Крім того, кожна бойова група могла мати 1-2 ДШК або НСВ, 1-2 ПТРК, переносну РСЗВ або безвідкатну гармату, 1-2 міномети, 1-2 ЗУ, 2-3 ПЗРК.

Для захоплення стратегічно важливих ділянок території та населених пунктів різні НЗФ об’єднувались у великі угруповання. Наприклад, при підготовці вторгнення у Дагестан було створено три збройних формування: центральне (під керівництвом Шаміля Басаєва), північне (Шервані Басаєва) та південне (Багаутдіна) загальною кількістю до 3000 бойовиків, що діяли у районах н.п. Ботліх, Анді і Гігатлі. Структурно формування ділились на батальйони (по 50-70 чол.), роти (по 15-20 чол.) та взводи (по 5-7 чол.). На початок вересня 1999 року на Цумадінському напрямку зосередилось угруповання Абдул Джафара, де нараховувалось близько 600 чоловік. На озброєнні бойовиків, поряд зі стрілецькою зброєю, були зенітні установки, велика кількість гранатометів, АГС-17, міномети та великокаліберні кулемети.

Ретельне вивчення досвіду бойових дій незаконних збройних формувань надало можливість К.Сергеєву [31] систематизувати та узагальнити існуючі погляди щодо їх організації формувань бойовиків. Так, незаконне збройне формування у Чечні - це велике воєнізоване з'єднання під керівництвом авторитетного політичного або воєнного лідера, створене для силового захисту інтересів визначеного фінансово-економічного та політичного (релігійного) угруповання, а саме ваххабитів. Збройне формування, як вже зазначалось вище, включало представників одного або декількох тейпів, було можливе підсилення найманцями та спеціалістами по веденню мінної війни, снайперами, операторами ПТКР та іншими. До складу збройного формування входили: командир, штаб і (на період бойових дій) два приблизно однакових за чисельністю (до 500 чоловік) угруповання - бойове, призначене для безпосереднього проведення операції у визначеному районі, та резервне, що було розгорнуте на території Чечні і призначене для нарощування зусиль та планової (як правило, через тиждень) заміни бойовиків, які воюють.

Збройне формування поділялося на п’ять - шість загонів, якими керували еміри (польові командири). Загони, в свою чергу, поділялися на групи.

Загін, як правило, складався з трьох груп.

Перша - центральна група, постійно перебувала з еміром у горах у бойовому стані.

Друга група розташовувалася в населеному пункті. Її чисельність залежила від розміру території та складала до 20 чоловік. Вони підпорядковувалися, контролювалися та мали зв’язок тільки з еміром. Це була глибоко законспірована група, члени якої пройшли навчання в учбовому центрі. Група спеціалізувалася на розвідці, мінуванні, снайперській стрільбі. До її складу входили диверсанти-розвідники. Вони займалися легальною суспільною діяльністю.

Третя група - група “помічників”. Це єдиновірці та прибічники еміра, які проживали у себе вдома. З метою економії фінансів ця група не перебувала постійно з загоном. У випадку отримання наказу еміра вони прибували до нього та виконували поставлене завдання, потім знову поверталися додому та займалися повсякденними справами, або діяли самостійно за згодою еміра.

У центральної групи, щоб не виявила розвідка федератів, не було постійного місця дислокації. На її озброєнні була тільки легка зброя, група постійно рухалася, здійснювала напади та відходила. Час, місце та мета нападу призначалися еміром.

Кожен моджахед незалежно від групи, в якій він перебуває, постійно повинен мати: флягу для води; запасний одяг; дощовик; спальний мішок; ліки; сухий пайок на 7 діб.

Моджахеди були зобов’язані пройти підготовку в учбовому центрі за такими предметами: володіння зброєю (своєю та трофейною); способи пересування та маскування; надання першої медичної допомоги; тактика; зв’язок топографія; підривна справа.

Подальші дослідження бойової діяльності НЗФ показали, що в їх організаційно-штатній структурі відбулися зміни. Так, основною бойовою одиницею, що використовувалися бойовиками під час терористичної діяльності, був “джаамат” (відділення, група) чисельністю до 15 чоловік. Загін бойовиків складався з 4-5 джааматів та, залежно від укомплектованості, мав чисельність 40-60 чоловік. Організаційно-штатна структура джаамату була визначена в ході вивчення документів, захоплених в таборі бойовиків в районі Сержень-Юрту 1-3 липня 2000 року [31].

Джаамат складався з: командира (еміра) (озброєння - АКС-74, радіостанція, бінокль), заступника командира - розвідника (АК-74, бінокль), двох гранатометників (АК-74), кулеметника (ПК), помічника кулеметника (АК-74), снайпера (СГД), медбрата (АК-74), мінера (АК-74), двох артилеристів (міномет, АГС, АК-74) та розвідника (АК-74).

Для забезпечення організованого управління джаамат ділився на відділення (бойові п’ятірки).

1.3. Інфраструктура незаконних збройних формувань, бази та базові райони бойовиків, їх організація та розвідувальні ознаки

Важливою умовою ефективних дій бойовиків є розвинута інфраструктура.

Виданий під час Великої Вітчизняної війни “Супутник партизана” рекомендував партизанам проводити ретельне маскування бази. При цьому маскувалося не тільки місце розташування, але і сліди, які (особливо в зимовий період) могли видати загін. Особливо надійно організовувалася охорона загону, який відпочивав. Дозори партизанів розташовувалися на такій відстані, щоб застерегти основні сили від раптового нападу противника. При цьому враховувався вплив рельєфу місцевості та інші умови. Шаблону в цьому не допускалися. На сильно пересіченій місцевості з густою рослинністю створювали не одну, а дві і більше лінії охорони.

При розташуванні в лісі, крім безпосередньої охорони, як правило, висилали ще окремих спостерігачів на узлісся та у сторони, звідки була найбільш імовірна поява ворога. Вдень такі спостерігачі займали дерева з широким оглядом. Розробляли також сигнали попередження загону про появу противника, його чисельність та напрямок руху. Передача сигналів повинна бути надійною та швидкою.

При розташуванні у землянках облаштовували в них не менше двох виходів в різних напрямках. Якщо дозволяв час, землянки, як правило, з’єднували між собою підземними ходами сполучень. Поблизу землянок робили окопи з перекриттями, а на підступах до табору - прості перешкоди проти ворожої піхоти та танків. Основні підступи мінувалися.

Як правило, партизани уникали розташування в населених пунктах. Розташування в населеному пункті було можливо тільки в районах, де не було поблизу ворожих військ і де вони не могли з’явитися в найкоротші терміни. При цьому виставлялася підсилена охорона як у самому пункті, так і на підступах до нього; виставляли також чатових біля будинків, патрулі, спостерігачів. Місцевих жителів, як правило, не випускали з населеного пункту, а всіх знов прибулих затримували та направляли до командування загоном. На випадок раптового нападу противника готувався займаємий пункт до оборони. Визначалися умовні сигнали, місця збору по тривозі, шляхи відходу і т. ін. Виділявся черговий підрозділ, як найчастіше перевірялася пильність служби охорони.

Під час дій ОУН-УПА (1942-1953рр.) [32] як малі, так і великі загони У ПА основну частину часу розташовувались поза населеними пунктами в базових таборах. Базові табори - це місця, спеціально призначені для тривалого розміщення воєнних відділів. Як правило, вони знаходились у великих лісових масивах, горах, болотах, густих заростях по берегам рік. При цьому головні вимоги до дислокації баз зводились до того, щоб вони перебували на значній відстані від основних доріг і щоб доступ до них був ускладнений.

В базових таборах повстанці могли організовуватися, проходити бойову виучку, відпочивати після боїв та тривалих рейдів. Бази ретельно маскувалися та конспірувалися. Доступ туди мали тільки перевірені люди і тільки на основі паролів.

Охорону баз забезпечували передові застави, які виставляли потрійне кільце постів та дозорів. До числа заходів щодо забезпечення безпеки баз входили також розвідка противника, спостереження за місцевим населенням та за всіма підступами до них. Розвідка, перш за все, визначала найбільш імовірні шляхи підходу противника. На цих шляхах виставлялися секрети, кожен у складі двох-трьох чоловік. На дорогах та стежках, що вели до табору, розміщувалися сигнальні засоби, відомі тільки повстанцям.

Базовий табір повстанців представляв собою комплекс бараків або землянок, розташованих симетрично або асиметрично в залежності від рішення командира. Крім жилих приміщень, базовий табір мав місця для зберігання різноманітних запасів та оборонні позиції на випадок раптового нападу противника. Звичайно намагались робити бараки, які вміщували одну чоту. В цьому випадку його розміри складали 12 на 6 метрів. У бараку облаштовували два вогнища з отворами -димарями над ними, в центрі встановлювали лежаки. Зустрічалися також бараки розміром 12 на 4 метри, в яких розміщувалося по два роя.

За тим же принципом, що й житлові бараки, в таборі будували й інші приміщення: для штабу (в ньому розміщувався командир з помічниками), вартове приміщення, кухню, шпиталь, склади, лазню та відхоже місце. Приміщення для інших цілей робили у міру необхідності.

Посеред табору знаходився тривожний майданчик, де відбувалися збори відділів. Оскільки він використовувався щоденно та швидко заболочувався, повстанці виклацували його деревом. Якщо дозволяли місцеві умови, то поблизу табору облаштовували майданчик для вправ. Навколо тривожного майданчика іноді розбивали квітники у вигляді тризубця або жовто-синього національного прапора. Відхожі місця розміщувалися на відстані не менше 100 метрів від табору.

Замість бараків у базових таборах часто будувалися укриття в грунті - землянки. їх ретельно маскували та обладнували декількома виходами. Землянки будували як двосхилі, так і односхилі, в залежності від місцевості.

При короткочасному перебуванні відділу в даному районі повстанці розміщувалися в простих укриттях із підручних засобів: в куренях, палатках та під навісами.

Для зберігання запасів зброї, продовольства, обмундирування та інших матеріальних засобів у районі базування відділів повстанці створювали великогабаритні тайники - схрони. При цьому обов’язково використовувалися різноманітні способи маскування з урахуванням можливих змін зовнішніх умов під час зберігання. Тайники повинні були забезпечити збереження зброї та майна, їх придатність для використання за прямим призначенням протягом тривалого часу. В будь-якому випадку передбачалась надійна гідроізоляція, заходи захисту від пошкодження. Тайники-схрони обов’язково прив'язувались до місцевих предметів-орієнтирів для швидкого знаходження. “Резерв міцності” великогабаритних тайників, створених повстанцями УПА в 40-і роки, не вичерпано до сих пір. Цей факт підтверджує неодноразове виявлення таких схронів у наш час.

Афганською контрреволюцією була створена достатньо ефективна система воєнної підготовки заколотників, яка здійснювалась у центрах підготовки, розташованих у Пакистані та Ірані, а також в навчальних центрах підготовки в місцях розташування базових районів. Це дозволяло їй постійно мати навчений резерв для відновлення втрат, понесених в ході бойових дій.

Всього було відкрито 212 спеціалізованих центрів і пунктів підготовки (178 - на території Пакистану, 34 - в Ірані), які дозволяли здійснювати підготовку більш ніж 75 тисяч чоловік на рік. Навчанням заколотників займалися інструктори пакистанських та іранських збройних сил, колишні офіцери афганської армії, а також радники з США, Єгипту, Саудівської Аравії, Китаю та країн Заходу. Терміни навчання - від 2-3 тижнів до 6 місяців. Контингентом, що навчався, були чоловіки від 18 до 40 років.

Для перекидання підготовлених груп заколотників, зброї, боєприпасів та матеріальних засобів з Пакистану та Ірану до ДРА контрреволюційні угруповання використовували 79 караванних маршрутів, у тому числі з території Пакистану -63, Ірану - 16; найбільш активно використовувалися 24 караванних маршрути (з Пакистану - 15, Ірану - 9), причому основна їх частина знаходилась у провінціях Пактія та Кандагар.

Для забезпечення своєї життєдіяльності, підготовки до виконання бойових завдань, відновлення боєздатності, створення та зберігання запасів матеріальних засобів, бойовики обладнують бази та базові райони. Принцип такий: одна база на один загін. Простежується прив’язка бази до населеного пункту, в якому проживає більшість членів загону. Бази такого типу були виявлені свого часу у двох кілометрах на північний захід Зандака, шести кілометрах на південь Шалі, 500 м на південь Гансолчу [31].

Бази призначені для розміщення збройних формувань, зберігання їх зброї та майна. Перевалочні бази та пункти були проміжними місцями забезпечення бойовиків. У південно-східних та південно-західних районах Чечні, за даними розвідки, було обладнано більше 60 баз та складів із запасами зброї, боєприпасів, медикаментів, продовольства. Для забезпечення партизанських дій створювалась ціла мережа тайників з матеріальними та фінансовими засобами. Кількість схронів дуже велика. Значна їх частина досі не викрита.

Бази, як правило, складаються з 2-3 бліндажів (1 - для еміра, 1-2 - для особового складу групи), 1-2 тайника - для зберігання боєприпасів, відхожого місця. На підходах до бази - 1-2 пости спостереження.

Спостережний пост обладнується у вигляді одиночних окопів або навколо повалених дерев. Віддалення спостережного пункту від бази - 100-300 метрів.

Базовий район обладнується там, де нема контролю частин та підрозділів федеральних сил, як правило, в лісних масивах. Він призначений для забезпечення зосередження декількох загонів, банд бойовиків та може мати площу від 1x1 до 2x2 кілометрів. Базовий район складається із декількох баз бойовиків, розташованих на відстані 300-500 метрів одна від другої, 1-2 їдалень, відхожого місця, душа, місця для здійснення намазу, 1-2 взводних опорних пунктів, підготованих в інженерному відношенні позицій.

В базових районах створюються та зберігаються в печерах, бліндажах та тайниках значні запаси матеріально-технічних засобів, обладнуються укриття для техніки. Райони прикриваються засобами ППО. Так, навколо Елістанжи спецназівці під час ведення розвідки виявили базовий район бойовиків та захопили БТР-80, БМП-1, ГАЗ-66, СПГ-9 з 20 пострілами до нього, ПКТ, НСВ, ПУ ПТКР та 4 снаряди до нього, 25 кг пластикової вибухівки, 20 кг тротилу, 10 82-мм мін, 2 установки “Алазань”, патрони в кількості 20.000 шт., протитанкову міну.

Таким чином, розвідувальними ознаками баз та базових районів є: наявність лісового масиву з зручними виходами до населеного пункту; наявність накатаних, тупикових доріг, які доступні тільки для автомобілів-всюдиходів та закінчуються в лісовому масиві; наявність водоймищ (ріка, джерело, струмок); робота радіозасобів з одного і того ж району; робота в лісовому масиві двигуна силового агрегату; робота в даному районі засобів ППО. Знання наведених розвідувальних ознак необхідно командирам для підготовки до виконання бойових завдань.

У Чечні у період між війнами активно створювалась мережа воєнних баз (постійних та перевалочних), опорних пунктів, складів та зон для розміщення керівного складу.

Так, основна база Хаттаба була розташована у селища Сержень-Юрт, на території колишніх піонерських таборів, на лівому березі ріки Хулхулау. Сім навчальних таборів були названі іменами пакистанців-інструкторів.

У центральному, яким керував безпосередньо Хаттаб, навчалося до сотні іноземних найманців і декілька чеченців, які особливо відзначилися. “Абуджафар-табір” робив натиск на навчанні методам ведення партизанської війни, “Якуб-табір” спеціалізувався на оволодіння важким озброєнням. В “Абубакар-таборі” готували асів-диверсантів, у “Давлат-таборі” - кадри ідеологів, пропагандистів. Одночасно в семи таборах навчалося до двох тисяч чоловік. Крім того, під опікою Хаттаба знаходилась медресе в селищі Харачой, де навчалися терористи. Навчальні групи комплектувалися по п’ять чоловік, п’ятірками вони потім і воювали. В програму навчання входили кожноденні стрільби, а також рукопашний бій, мінно-вибухове діло, орієнтування на місцевості, виживання в екстремальних умовах... Особлива увага приділялась відпрацюванню питань взаємодії, організації зв’язку, захопленню важливих міських об’єктів і, звичайно ж, заручників [9].

Базові райони були добре обладнані в інженерному відношенні, мали розвинену мережу оборонних споруд та знаходилися під прикриттям засобів ППО. На території кожного базового району перебував штаб, навчальний центр, склади, ремонтні майстерні, шпиталь, житлові будівлі. Всі вони були розгорнуті у гірській Чечні. Сьогодні більша їх частина знищена російськими військами.

1.4. Тактика дій незаконних збройних формувань

Боротьба за сфери економічного впливу призвела до того, що на частині територій відбулося зіткнення економічних інтересів одразу кількох країн, суперництво між якими в деяких випадках набуло форми збройного конфлікту.

В ході конфліктів малої інтенсивності (якраз до таких відноситься війна в Чечні, в котрій брало участь приблизно до 1/30 від загальної кількості військових формувань Росії) підрозділам регулярної армії дуже часто доводилось вести бойові дії з нерегулярними збройними формуваннями, які віддають перевагу веденню бойових дій по партизанському типу.

Повстанський партизанський рух - це форма боротьби озброєної опозиції поза містом із залученням до збройної боротьби не тільки тих загонів і груп, що були в наявності, а й більшості місцевого населення [2].

Сьогодні повстанство правомірно розглядати як антиурядові дії, спрямовані на усунення існуючого конституційного устрою або на вихід будь-якої національної автономії зі складу країни. При цьому необхідно відмітити, що його не можна ототожнювати з партизанськими діями. Повстанці нічого спільного з партизанськими діями не мають. У них різні цілі, а головне - різна політична платформа [3].

Партизанський рух - це збройна боротьба народних мас за свободу на незалежність своєї країни або соціальні перетворення, яка ведеться на території, що захоплена противником [4]. У той же час дії повстанців у мирний час спрямовані на підрив державних устоїв, відокремлення частини території країни, а під час війни вони сприяють розгрому власної армії.

Так, на початковому етапі протидії урядовим військам керівництво партизанських формувань намагається до створення максимального числа баз опору, встановленню між ними зв’язку та налагодженню взаємодії між окремими групами (загонами) [5, 6].

Далі, в ході бойових дій, основний увага приділяється досягненню раптовості. Об’єктами для нападу партизан стають найбільш слабкі, незахищені, уразливі елементи зі складу урядових військ та об’єкти інфраструктури. Не обмежуючись вирішенням виключно воєнних завдань, НЗФ створюють свої органи влади, ведуть агітаційну роботу, деморалізують армію, правлячі кола та цивільне населення противника. Найважливішою метою є залучення на свій бік населення та створення потужного руху опору. При цьому вирішуються наступні завдання: укріплення впевненості у перемозі руху опору; впровадження ненависті до урядових військ та політичному режиму; залякування хитливих, навіть до використання терору, провокацій, жорстоких розправ з тими, хто співпрацює з владою, безжальної боротьби проти законних органів влади, місцевої адміністрації, їх підкупу.

Метою заключної фази партизанської боротьби є нанесення рішучої поразки угрупованню урядових військ, що призведе до виникнення політичної кризи та відмови з боку керівництва країни від застосування воєнної сили для її вирішення.

Великий внесок у стратегію та тактику бойових дій нерегулярних воєнних формувань зробив Лоуренс Аравійський (Лоуренс Т.Е.). У своїй роботі “Восстание в пустине” [10] він робить акцент на те, що метою арабів не є знищення турецької армії на полі битви, їх завдання полягало в тому, щоб примусити колонізаторів піти з арабських земель. Для досягнення бажаного, потрібно було примусити противника розділити війська і поступово виснажити його (Положення щодо виснаження противника у війні висунув свого часу (1832 р.) ще класик воєнного мистецтва Карл фон Клаузевиц у роботі “Про війну”). Необхідно було постійно створювати загрозу для турків у різних місцях, що примусило б їх розосередити частини по гарнізонах, яким би приходилось постійно оборонятись. Крім того, у арабів існував природний союзник - час. Чим далі продовжувався б період нестабільності, тим більше виявлялася б неспроможність турків утримувати арабів в узді. Таке становище почало би руйнувати моральний стан солдатів, командирів і, наприкінці, сам уряд. Лоуренс глибоко заглянув в суть проблем ведення революційно-визвольних війн. Він першим з сучасних теоретиків війни вказав на те, що під час такого роду конфліктів обидві сторони, що беруть участь у ньому, борються “за серця та уми народу”, а також підкреслив важливість психологічної складової у війні, особливо в сенсі укріплення та підтримки морального духу військ [5].

Тактика бойових дій УПА була узагальнена в бойовому статуті партизанських відділів (“бойовий правильник для партизанських відділів”), розроблений досвідченим командиром УПА, керівником школи “Олені” С.Ф.Хмелем у 1948 р. За основу своєї тактики українські повстанці взяли радянський “Бойовий статут піхоти”, переглянувши його положення в дусі особливостей партизанської війни [32].

Тактика партизанських дій українських повстанців базувалася на ініціативі, мобільності, доброму знанні місцевих особливостей, відмінно поставленій розвідці. Основою всіх повстансько-партизанських дій було маневрування. Підрозділи УПА уникали лобових зіткнень з переважаючими силами противника, наносили раптові удари по найслабшим ланкам його військ та карального апарату. Вони забезпечували собі вільність нападу та відступу, вели швидкоплинні бої з максимальним використанням вогневих засобів.

Головний принцип тактики УПА був аналогічним іншим партизанським арміям: “відступати, коли ворог атакує; турбувати, коли ворог відпочиває; наносити удари, коли ворог виснажений, переслідувати, коли ворог відступає”.

Основними властивостями українських повстанських формувань у партизанській війні були:

♦    ідейність (знали, за що боролися);

♦    добрий морально-психологічний стан (відвага, ентузіазм, жертовність);

♦    загартованість та витривалість (здатність переносити холод та голод, великі фізичні та психологічні навантаження);

♦    воєнна хитрість, винахідливість, підприємливість;

♦    максимально раціональне використання всіх наявних засобів.

До недоліків УПА можна віднести:

♦    малу чисельність повстанців у порівнянні з силами противника;

♦    більш слабку воєнну підготовку;

♦    різноманітність озброєння, що ускладнювало забезпечення його боєприпасами та технічне обслуговування;

♦    недостатню кількість спеціально підготовлених командних кадрів;

♦    слабку оперативну базу на територіях, що контролюється противником;

♦    неможливість швидкого перекидання сил на великі відстані;

♦    відсутність повноцінного тилу та сильна залежність від підтримки населення.

Ці сильні та слабкі сторони були характерні для боротьби УПА на всіх етапах. І тоді, коли вона воювала формуваннями армійського типу (перший етап), і тоді, коли стала діяти партизанськими загонами (другий етап), і тоді, коли вела підпільну диверсійно-терористичну та пропагандистську боротьбу (третій етап).

Під час війни у В’єтнамі тактику зв’язування противника ближнім боєм в’єтнамці називали терміном “захват за пояс”, американці іменували - “зв’язуванням рук”. Тактика “захват за пояс" була вироблена ще під час війни в'єтнамців з французами старшим генералом Во Нгуєн Зіапом, який відзивався про “Сім стовпів мудрощі” Лоуренса Т.Е. як про своє “священне писання полководця”. Вона призначалась для ведення бойових дій на близьких відстанях від противника, щоб не потрапити під його обстріл.

Сценарій більшості бойовищ (боїв) американців у В’єтнамі зосереджувався навколо прориву цього “захвату”, відводу поранених і потім нанесення удару по противнику, що окопався. Цей сценарій розігравався знов і знов протягом всієї війни, і майже завжди американські генерали оголошували про свою перемогу. Для заяви прав на перемогу використовувався критерій часів Другої світової війни: перемога за тим, за ким залишилась територія після бойовища. Це у В’єтнамі не мало значення. Протягом всієї війни американські війська “танцювали під дудочку партизанів”, які твердо утримували ініціативу у своїх руках. Метою в’єтнамців було воювати тільки на своїх умовах, у час, що їх задовольняє, та у вибраному ними місці [11].

Контрреволюційне керівництво заколотників в Афганістані розглядало війну і тактику дій у ній з точки зору ісламу, як священну війну проти невірних. Виходячи з цього, ідеологи ісламського контрреволюційного руху розробили тактику ведення “партизанської війни”, яку наполегливо впроваджували в практику дій загонів і груп заколотників.

Ця тактика включала методи і способи збройної боротьби з регулярними військами та силами підтримання порядку, а також методику проведення диверсійно-терористичних акцій і агітаційно-пропагандистські заходи.

Основними в тактиці дій заколотників було: відмова від відкритих дій великими силами проти регулярних військ, уникнення бою з переважаючими силами, дії малими групами з використанням фактору раптовості.

Заколотники відмовилися від ведення позиційної війни, за винятком укріплених районів, і повністю перейшли на маневрені бойові дії, постійно змінюючи райони базування. Маючи на озброєнні легку зброю і добре знаючи місцевість, бандформування безперервно маневрують, раптово з’являються і знаходяться на одному місці не більше доби. Велику увагу приділяли розвідці, дезінформації і моральному розкладу противника.

Тактика “партизанської війни” визначала ведення заколотниками оборонних та наступальних дій. Ведення оборонних дій передбачає впертий опір, а також подальші бойові дії з метою нанесення ударів у відповідь. Оборона була вимушеним видом бойових дій і застосовувалась у випадку раптового нападу, коли шляхи відходу відрізані і уникнути відкритого бою неможливо. Рішення про проведення спільних наступальних дій приймалося залежно від розвитку воєнно-політичної обстановки, економічного положення, стану місцевості, співвідношення сил і засобів, а також морального духу сторін. Наступальні дії передбачалося вести так званими “Фронтами” в тій чи іншій провінції, а також в ряді провінцій з метою захвату великих адміністративних центрів і певної території, як правило, у прикордонних провінціях, де можна у короткі терміни перекинути підкріплення, а у випадку поразки - втекти за кордон. При проведенні наступу передбачався вибір напрямку для нанесення головного удару основними силами. Такі дії велись заколотниками в провінціях Паймя і Пактіка, у районах Хост і Ургун для захоплення великих адміністративних центрів з метою створення так званої “вільної зони” і формування тимчасового уряду на території Демократичної Республіки Афганістан. У всіх випадках бойової діяльності високо цінуються раптовість, ініціатива, маневр силами та засобами, а також фактор самостійності при здійсненні намічених планів за умов добре поставленої розвідки та оповіщення.

Для керівництва партизанськими діями заколотників створювались і функціонували ісламські комітети як єдині партійно-політичні органи контрреволюції на місцях.

Тактика чеченських бойовиків розроблялась за участю воєнних радників з Афганістану, Саудівської Аравії та країн НАТО. Вона передбачала ухилення від прямих зіткнень з переважаючими силами противника; відмову від позиційних боїв і, разом з тим, вперте утримання ключових позицій, особливо у великих населених пунктах та горах; напад переважаючими силами на слабо захищені об’єкти противника; раптовість дій, спробу утримати ініціативу у своїх руках.

Важливими аспектами є: швидке зосередження зусиль для вирішення важливих завдань і розосередження при загрозі блокування і розгрому; нанесення ударів одночасно в декількох районах; використання в якості прикриття мирного населення; захоплення заручників за межами території збройного конфлікту.

Широкого використання набули мінно-вибухові пристрої для обмеження пересування військ та вирішення диверсійних завдань. При цьому бандити використовували різні хитрощі, наприклад, встановлювали розтяжки на висоті антен бронетехніки, що рухається [9]. В результаті вибуху гинули люди, що сиділи на броні. Активно діяли невеликі групи - із мінометної обслуги, гранатометника та пари снайперів. Як правило, снайпери вели стрільбу під звуки мінометних та гранатометних пострілів із печер або інших укрить. У складі снайперських груп нерідко були жінки. Але головним залишається вирішення пропагандистських завдань, розповсюдження дезінформації за допомогою місцевого населення та засобів масової інформації. Слід відмітити, що загони НЗФ широко застосовують ручні гранатомети. Накопичений у Афганістані об’єднаними силами моджахедів великий досвід бойового застосування РПГ-7 широко розповсюджується по інших гарячих точках. В умовах недостатності артилерії на РПГ покладалося додаткове завдання щодо “артилерійської підтримки” бойових дій, яка іноді здійснювалася більш ефективно, ніж вогнем артилерії. В НЗФ для цих цілей створювалися спеціальні групи гранатометників для ведення масованого вогню з РПГ. Особливістю тактики таких груп було те, що бронетехніка знищувалася зосередженням вогню 2-3-х і більше РПГ по одному бронеоб’єкту з відстані від 20-ти до 50-ти метрів. Від такого вогню не рятував навіть динамічний захист і додатково встановлені екрани. Засоби захисту збивалися першими пострілами, після чого гранатометники уражали техніку в малозахищені місця.

Гранатометники НЗФ активно використовували РПГ для ведення вогню по відкрито розташованій живій силі. Навіть при використанні кумулятивних боєприпасів особовий склад уражався осколками та ударною хвилею в радіусі до 4-х метрів. Крім того, в Афганістані моджахеди використовували осколкові гранати для РПГ-7 арабського та китайського виробництва. Траплялися випадки використання таких гранат і в Таджикистані, при цьому не тільки по живій силі, але і по бронетехніці (для виводу з ладу приладів спостереження). В Чечні відмічалось використання проти федеральних військ саморобних осколкових гранат, коли чеченські бойовики головну частину кумулятивних гранат обмотували дротом або обкладали металевими кульками з наступним закріпленням ізострічкою. Крім того, масований вогонь з РПГ по живій силі має сильний деморалізуючий вплив. Були випадки, коли на кожен постріл федералів або чергу зі стрілецької зброї з боку бойовиків було 2-3 постріли з РПГ у відповідь.

Воєнний емір Вищого воєнного меджліс-шури Хаттаб неодноразово вказував на необхідність удосконалення та внесення різноманітності у свою воєнну тактику та нейтралізацію ворога. При цьому він пропонував вносити відповідні пропозиції та ділитися досвідом.

Так, він відмічав, що після великих зусиль та праці, які були докладені у створення баз у горах, виявилось, що росіяни здатні їх виявити та зруйнувати. Це відбувалося за причини невдалого вибору місця для бази (неподалік від лісових доріг, де часто бувають люди), або інформація про місце розташування бази ставала відома інформаторам ФСБ, або база погано замаскована (протоптані нові стежки, помітні зверху (з повітря). Причиною могла бути також необережна поведінка самих моджахедів. Виявлена база (передбачаєме місце її розташування) підлягала масованому артилерійському обстрілу та ракетно-бомбовому удару з повітря. Потім до цього місця виступала піхота для “зачистки”. В інших випадках при виявленні бази росіяни практикували застосування спецгруп для швидкого та раптового нападу. Найчастіше це робилося вночі або рано-вранці. Як правило, до місця розташування бази їх приводив провідник - мунафік. Для збереження баз Хаттаб рекомендував провести рад заходів.

Перше. Висувати вдень пост на відстань 300-400 м від бази, вночі - на 50-100 м. Звичайно російська піхота висувається рано - до чи після світанку. Завдяки посту, що висунутий вперед, моджахеди мають можливість своєчасно вжити заходів: відступити або оточити російську піхоту за заздалегідь складеним планом.

У випадку відходу необхідно швидко замінувати базу та підступи до неї (зробити капкан).

Друге. Систематично вести спостереження з висот або зручних точок, звідки добре спостерігаються дороги та підступи до бази. Робити це край важливо під час пересування російської техніки та піхоти в даній зоні, або ж коли отримана інформація від зв’язкового із найближчого села. Відомі випадки, коли моджахеди виявляли російську піхоту серед білого дня тільки тоді, коли та наблизилась до бази на відстань 100-150 м. Звичайно, в даному випадку про серйозний опір думати не доводиться. Необхідно швидко виходити з оточення.

Трете. Головним моментом є мінування дороги на відстані 300 м від виносного посту бази. Бажано протягнути шнур. 1 цей шнур необхідно постійно перевіряти. Шнур дає більше гарантії, що вибух відбудеться. Інші вибухові системи можуть не спрацювати. Підрив потрібно здійснювати тільки тоді, коли до замінованої ділянки підійде основна група росіян, попередньо пропустивши передову розвідувальну групу. Декілька вибухів від землі та зверху, з дерев, посіють паніку серед противника. Вступати у перестрілку не потрібно, так як спецгрупи росіян мають більш досконалу зброю. І втрати у лісових боях, навіть один до десяти, для моджахедів некорисні. У запропонованій тактиці росіяни зазнають великих втрат, серед них виникає паніка та втрачається основна перевага - раптовість. Цей момент моджахеди можуть використати для оточення та наступного знищення групи противника за заздалегідь складеною схемою. Доцільно використовувати дублюючі вибухи (через шнури).

Четверте. При відході обов’язково мінувати базу, попередньо розкидавши навкруги маленькі цвяхи. І обов’язково відмітити на схемі місця розташування мін.

П’яте. Дуже важливо створювати бази-пастки. Для цього необхідно створити хибну базу (бліндаж, туалет, протоптати стежки та інше), а потім дати “витік” інформації. Спочатку зробити постріли з місця бази-пастки. Потім розповсюдити чутки, що там навчають молодих бойовиків. Коли з’явиться російська розвідка, необхідно, щоб вона бачила дим від вогнища, прив’язану до дерева кобилу, почула музику або іншу імітацію, яка підтверджує, що у цьому місці розташувались моджахеди. Після цього потрібно очікувати приходу росіян. Необхідно замінувати територію. Перевіряти базу прийдуть спочатку декілька чоловік, а основна група займе позицію навкруги. Місця, зручні для зайняття позиції, потрібно мінувати в першу чергу. Вибухи здійснювати в один і той же час. Потім, після стрілянини, яку, імовірно, в стані паніки відкриє противник, можна провести дублюючі вибухи. В цей же час потрібно замінувати дорогу, якою прийшли росіяни. Якщо можливо, одночасно зробити засідку. Ця тактика гарна тим, що ворога викликаємо туди, де зручно з ним воювати. Це легше, ніж шукати його у важкодоступних місцях. Для проведення такої операції вистачає 2-3 моджахедів. При такій тактиці командир може ефективно задіяти всю групу.

Шосте. Тільки фізичного усунення мунафіків недостатньо, щоб паралізувати їх діяльність. Вони знаходять обережніші методи у своїй брудній роботі. Ми повинні міркувати про те, як зіштовхнути мунафіків з їх російськими господарями. Так, щоб мунафіки та їх родичі повністю втратили довіру до росіян. Наприклад, покласти цинк патронів або що-небудь з боєприпасів у город “стукача”, попередньо донісши на нього, що він постачає зброю моджахедам. Найзручніше це робити напередодні перевірок. Можна за допомогою листа до комендатури від імені мунафіка викликати росіян і по дорозі підірвати або обстріляти їх. Звичайно росіяни реагують на сигнали від населення, щоб показати, як вони слідкують за законом та порядком, і висилають не більше трьох одиниць техніки.

Для боротьби з мунафіками необхідно:

1) скласти чіткий список зрадників, страчених за вироком шаріатського суду;

2) постійно патрулювати село, особливо вночі, і знищувати спецгрупи росіян, які тероризують населення. Цю операцію обов’язково зафіксувати за допомогою відеокамери та оприлюднити відеокадри з відповідними поясненнями...

Свого часу Вищий воєнний меджліс-шура командирам напрямків, груп та простим моджахедам віддав НАКАЗ, відповідно до якого кожний командир напрямку (групи) був повинен:

♦    підготувати та провести не менше 1-2 операцій “база-пастка”;

♦    провести не менше двох операцій щодо дискредитації мунафіків перед росіянами на території, що контролюється;

♦    провести не менше двох операцій “будинок-пастка”, особливо в так званих сприятливих місцях (Шалі, Знаменське, Толстий-Юрт, Ачхой-Мартан, Щєлковська);

♦    у найближчий час організувати групу з 25 чоловік у складі снайперів, кулеметників, гранатометників для участі у великій операції;

♦    організувати дітей, щоб вони кричали “Аллах акбар” перед комендатурами окупантів; заохочувати їх маленькими подарунками; подібні виступи мають великий вплив на моральний дух росіян;

♦    організувати комітет жінок, які будуть ініціаторами мітингів проти окупантів; необхідно, за наявності сил, підтримувати матеріально цих жінок та їх сім’ї; кожний жіночий комітет повинен бути суворо прикріпленим до визначеного сектору та призначеного командира напрямку;

♦    скласти чіткий список командирів груп, підпорядкованих ним, та направити його до Вищого воєнного меджлісу-шури з метою запобігання безконтрольного витрачання ресурсів та боєприпасів; даний пункт мотивовано тим, що деякі командири груп використовують ресурси, звертаючись одночасно до декількох командирів напрямків.

Хаттаб також застерігав, що серед людей поширюються чутки - росіяни залишать ту чи іншу територію чи через місяць, чи через два. Командирам не можна складати свою воєнну програму виходячи з цих чуток. Такі чутки розхолоджують моджахедів, і вони налаштовуються на короткочасні операції. Тому необхідно планувати свою воєнну стратегію виходячи з того, що війна з російським кафіром буде довготривалою [31].

Веденню партизанської війни притаманні різноманітні методи та способи. Так, партизанські дії включають засідки, напади на пости, гарнізони військ, різноманітні народногосподарські і воєнні об’єкти, обстріли, диверсійно-терористичні акції, дії на автошляхах з метою перешкодити перевезенням, пограбування і т. ін.

Слід відмітити найбільш характерні способи дій чеченських бойовиків: переслідування підрозділів противника; ізоляція району бойових дій шляхом блокування, виставлення заслонів на маршрутах; проведення вогневих нальотів; ото-

чення підрозділів; проведення пошуку різноманітними способами (одностороннього, зустрічного, за окремими напрямками, по ділянках) [3].

1.4.1. Походи і рейди

Важливою особливістю партизанських дій є постійне пересування підрозділів повстанців.

Бійці УПА пересувалися переважно пішки, лише іноді використовуючи кінські упряжки та верхову їзду. В основному партизани рухалися вночі, під покривом туману або снігопаду. Їх маршрут пролягав бездоріжжям, лісними та гірськими стежками. Польовими та шосейними шляхами вони користувалися досить рідко. Тому кожен повстанець умів орієнтуватися на місцевості як вдень, так і вночі. Він був зобов’язаний настільки добре вивчити район дій свого відділу, щоб навіть темної ночі безпомилково вийти у призначену точку. На незнайомій місцевості повстанець повинен був знаходити шлях за допомогою карти та компасу.

В УПА маршем називалось пересування повстанських відділів на відносно невелику відстань. Більш тривалі за часом та відстанню походи (марші) іменувались рейдами.

Рейдами в УПА називали походи по територіях, не охоплених повстанським рухом. Крім того, рейдами називали також походи з метою виконання будь-яких особливих завдань (диверсійних, пропагандистських і т. ін.).

Головним тактичним принципом рейдів було швидке пересування. Рейдуючі відділи УПА раптово з’являлись там, де на них менш за все чекали. Як тільки противник направляв у цей район свої сили, повстанці зникали та з’являлись знову вже в декількох десятках кілометрів від попереднього місця. Відмінно організована розвідка значною міроюсприяла успішному проведенню рейдів.

До завдань рейдуючих відділів входили:

♦    пропаганда повстанського руху на даних територіях;

♦    захист населення від дій німецької, радянської, польської адміністрацій шляхом знищення її офіційних представників та місцевої агентури.

Згідно з інструкціями командування, рейдуючі відділи повинні були, як правило, уникати бойових зіткнень з підрозділами противника, вступати з ними в бій тільки у крайньому випадку. Однак на практиці це виходило далеко не завжди.

Саме рейди були основним видом бойової пропаганди УПА протягом всього часу її існування. Вона широко практикувала їх не тільки у Західній Україні, але і на сході, а також у Білорусії, Польщі, Словаччині, Румунії.

Командир повстанського відділу, отримавши наказ на рейд (який, як правило, планувався Головним командуванням УПА), повинен був по карті та за допомогою місцевих жителів (якщо такі були у його відділі) визначити найбільш доцільний маршрут. При цьому обирався таких шлях, який би максимально гарантував безпеку проведення рейду.

Тому командири відділів уникали:

♦    головних шляхів, якими здійснювалось інтенсивне пересування військ противника та цивільного населення;

♦    населених пунктів, в яких стояли гарнізони противника або які знаходились поблизу районних центрів та місць зосередження ворожих військових угруповань;

♦    лісових галявин, передлісся, великих лісових доріг;

♦    мостів і бродів, якими часто користувались.

Перед тим, як остаточно спланувати маршрут, командир посилав розвідку в райони висування відділу з метою з’ясувати дислокацію та склад підрозділів противника, їх озброєння, забезпечення, морально-психологічний стан.

Перед початком маршу ройові повинні були перевірити правильність обмотування ніг онучами, стан одягу та взуття, зброї та спорядження. Вимагалось знищити сліди перебування (вогнища, недопалки, ганчірки, банки з-під консервів, залишки їжі).

Коли відділ був готовий почати марш, командир на коротких зборах віддавав бойовий наказ сотенним, чотовим та ройовим. У ньому повідомлялись: цілі рейду, його маршрут та найбільш небезпечні ділянки, відомості про противника, дії при зустрічі з ним, час початку та кінця рейду, побудову на марші, склад та порядок руху бойової охорони, способи маскування, умовні знаки та сигнали, місце збору у випадку розосередження.

Під час збору молодшого командного складу перед початком маршу вартові стежили за тим, щоб противник не зміг здійснити раптовий напад. За наказом розпочати марш висувалась бойова охорона.

До бойової охорони командир міг виділити до третини особового складу свого відділу. Охорона повинна була:

♦    оберігати відділ від раптового нападу противника;

♦    при зустрічі з противником зайняти вигідну позицію та стримувати його натиск до тих пір, поки авангардний підрозділ не розгорнеться для оборони;

♦    своєчасно доповідати командиру про всі небезпеки та виявлені недоліки.

Бойова охорона висувалась перед авангардним відділом на відстані від нього до 300 метрів вдень та до 100 метрів уночі. Командир бойової охорони перед початком маршу виділяв розвідників та зв’язкових, яким вказував напрямок маршу, повідомляв умовні сигнали та паролі.

Розвідники постійно тримали зброю напоготові. Вони повинні були задавати темп маршу та перевіряти дорогу попереду відділу, особливо мости, зарості, лісові ділянки, будинки, що стояли окремо. В тому випадку, коли розвідник виявляв щось підозріле, він умовним знаком зупиняв відділ. Бойова охорона тоді залягала, а його командир з одним-двома повстанцями обережно наближалися до розвідника. Після перевірки або усунення перешкоди розвідники та охорона рухались далі, подавши відділу відповідний умовний сигнал.

У випадку затримання підозрілих цивільних осіб, їм наказували лягти на землю. Командир бойової охорони встановлював їх особу, мету та маршрут пересування, розпитував про побачене та почуте в дорозі. Потім він залишав одного бійця стерегти затриманих, поки не пройде вся колона. Коли ж останній стрілок ар’єргарду зникав з очей вартового, той відпускав затриманих, а сам наздоганяв відділ.

Великі населені пункти бойова охорона обходила. Якщо потрібно було увійти до невеликого села або хутора, повстанці обстежували околиці, крайні хати та брали там заручників. Отримавши від них відомості щодо наявності противника в даному населеному пункті, починали оглядати решту будинків. При відході з села бойова охорона намагалася діяти так, щоб жителі не знали, куди вона прямувала. Великі стежки повстанці проходили по краям, щоб не залишати слідів на землі. На перехрестях виставляли кулеметні застави (або пости), які потім показували відділу напрямок маршу. Охорона обов'язково оглядала чагарники, купи хмизу та дерева, щоб своєчасно виявляти ворожих снайперів. Невеликі гаї та чагарники проходили тільки дозори; бойова охорона та головний відділ їх обходили. Схили та ущелини у горах ретельно оглядали з обох сторін, так як у таких місцях часто бували засідки.

При переході магістральних доріг та залізничних шляхів бойова охорона виставляла 2 кулеметні застави (на відстані 200-300 м одна від одної). Головний відділ перебігав шосе ланцюгом. Якщо відділу повстанців потрібно було пройти частину маршруту вздовж магістральної дороги, то він робив це вночі, коли інтенсивність руху знижалась до мінімуму. І в цьому випадку попереду та позаду кожного відрізку шляху бойова охорона виставляла 2 кулеметні застави. Цей черговий відрізок відділ перебігав чотами. За маскування слідів відділу особисто спостерігав його командир.

При зіткненні з малими групами противника бойова охорона намагалась захопити їх без стрільби. Якщо це було неможливо, то вони знищувались вогнем, гранатами, штиками. Про зустріч з крупними силами противника командир охорони негайно доповідав командиру відділу. Зайнявши відповідні позиції, охорона повинна була стримувати натиск ворога до тих пір, поки головний відділ не розгорнеться у бойовий порядок.

Ар’єргард (тобто охорона замикання) рухався позаду головного відділу на зоровій відстані, вдень до 300 м, вночі до 100 м. Він був зобов’язаний:

♦    знищувати малі групи противника, які намагалися прорватися до охороняємого відділу;

♦    стримувати натиск переважаючих сил противника, щоб головний відділ міг відірватися від нього;

♦    нести вартову службу під час відпочинку головного відділу.

На марші відділ пересувався стрілецькою колоною, змійкою або у колону по двоє, рідше - похідною колоною по троє. Ройові відповідали за стан своїх роїв. Виходити з колони без дозволу заборонялося. Темп ходьби задавала бойова охорона.

Під час маршу взимку, коли випадало багато снігу, частіше змінювали напрямки. Те ж саме робили під час сильного зустрічного вітру. При переході бродів на обох берегах ріки виставляли по одній кулеметній заставі. Місце командира у маршовій колоні було в голові основного відділу, командир мав біля себе заступників та зв’язкових. Накази передавались через зв’язкових або умовними знаками (пострілом, свистом, ракетою). Для збереження та відновлення сил на марші час від часу влаштовували короткі привали (по 10-15 хвилин), під час яких заборонялось лежати на спині (можна було сидіти), а курити дозволялось лише у світлі час доби. Через кожні 10-15 км маршу командир призначав більш тривалі привали (1-2 години). Під час форсованих переходів та руху в горах такі привали могли влаштовуватися через 5-10 км. Для відпочинку командир намагався вибирати такі місця, які підходили для оборони на випадок раптового нападу противника, захищали від вітру, сонця, дощу, а неподалік розташовувалося джерело питної води. Під час коротких спочинків дозволялося пити воду тільки перед виходом на марш. На будь-якому привалі підсилювалася охорона та спостереження, варту ж несли бійці ар’єргарду.

При зустрічі з противником командир розгортав свій відділ у бойовий порядок, намагаючись вогнем випередити ворога та не дати йому можливості випередити ворога і не дати йому зайняти вигідні позиції. Поки головний відділ готувався до бою, бойова охорона стримувала своїм вогнем ворожі війська. Розбивши противника, повстанський відділ збирав трофеї та негайно продовжував свій шлях.

Якщо відділ натикався на великі ворожі сили, то командир розгортав його таким чином, щоб можна було здійснювати кругову оборону. Якщо ж дозволяли умови, то командир наказував відходити. При цьому одна за іншою відступали чоти головного відділу. Бойова охорона перетворювалась на ар’єргард та утримувала противника своїм вогнем до тих пір, поки головний відділ не відходив на відповідну відстань. При несприятливому збігу обставин відділ продовжував оборонятися до темряви, а відступав уночі.

Після закінчення бою відділ стрімко пересувався на інше місце, віддалене від пункту зустрічного бою не менше ніж на 10-15 км. При цьому перехід здійснювався якомога швидше та з дотриманням усіх можливих заходів маскування.

Довідавшись про рейд повстанців, противник нерідко блокував села на шляху відділу УПА, влаштовував засідки, а в лісі розміщував свої підрозділи у шаховому порядку. В такому випадку командир та його розвідники довідувались по слідах, голосах, запахах та інших ознаках, доступних тільки досвідченим партизанам, де перебуває ворог, та обходили пастки стороною.

Потрапивши в оточення в лісі, горах або в інших закритих місцях, відділ звичайно залишався там до темряви, а вночі обходив застави противника та виходив із заблокованого району. У випадку застосування військами НКВС тактики засідок або розміщення своїх застав у шаховому порядку на ймовірному шляху відділу УПА, його командир намагався спровокувати противника, щоб виявити його дислокацію та розміщення позицій вогневих засобів. Для цього він наказував одному підвідділу (чоті) привернути до себе увагу противника та викликати на себе вогонь. Визначивши таким чином місцезнаходження ворога, командир вживав необхідних заходів.

Інструкція для моджахедів Афганістану, яка була свого часу підготована в Ірані [33], рекомендувала здійснювати марші для проведення бойових операцій, передислокації партизанської групи в інший район та переслідування противника. При цьому марш необхідно здійснювати прискореним темпом. Особливо швидко необхідно рухатися у разі необхідності відірватися від переважаючих сил противника і без втрат вийти у пункт (район), у якому група була б у безпеці.

Маршрут висування керівник визначав по карті (схемі) або з використанням провідників, які добре знають місцевість на маршруті висування. Дуже важливо використовувати не тільки основні дороги, але і стежки. Вибираючи маршрут, керівник був зобов’язаний визначити найбільш вигідні та приховані шляхи руху, час, необхідний для переходу.

При здійсненні маршу попереду діяли розвідники, з ними встановлювався зоровий зв’язок. На флангах та з тилу колона охоронялася боковими та тиловими дозорами.

При наближенні до населеного пункту в нього направлялася розвідка. Рух колони через населений пункт здійснювався лише після того, як розвідка подавала умовний сигнал. Партизанська група обходила населений пункт, використовуючи в якості провідників місцевих жителів. Але провідники не повинні знати, звідки та куди рухається група.

Якщо марш здійснювали одночасно декілька груп, між ними встановлювався зв’язок, у випадку необхідності (при зустрічі з противником) вони надавали допомогу одна одній.

Партизани діяли (пересувалися) вночі, а вдень відпочивали. Для відпочинку та розташування вибирали укриті місця, перш за все, ліса та лісові масиви, подалі від противника. При виборі місця відпочинку (стоянки) враховувалися і умови спостереження за підступами, щоб своєчасно виявити противника або його розвідку. Розташування групи охоронялося з усіх сторін. Для цього виставлялися спостерігачі. Крім охорони призначалася група негайного реагування. Вночі відпочинок кількох груп організовували в одному місці.

Охорону місця розташування організовували виставленням парних чатових (спостерігачів) на відстані між постами 50-100 м.

Найбільш небезпечним для партизанів є повітряне спостереження ворога (з вертольотів та літаків), особливо на відкритій місцевості. Ніколи не можна залишатися на такій місцевості дві ночі підряд, так як це може бути помічене ворогом. Ніколи місцем ночівлі не може бути місце, де група перебувала вдень, та навпаки. Групи партизанів, розташовані на відкритій місцевості, повинні бути дуже обережними та пильними. Командири попереджували бійців про заборону вільного пересування в районі розташування, виходу за його межі. Для кожного партизана вибирали позицію на випадок відбиття нападу противника. Партизанські групи, розташовані для відпочинку в одному районі встановлювали між собою зв’язок та постійно його підтримували.

Інструкція для моджахедів Афганістану, розвиваючи певні положення тактики УПА, в той же час не визначала порядок дій на випадок зустрічі з силами противника.

Ведення бойових дій завжди вимагає постійного поповнення запасів зброї та боєприпасів, постачання яких відбувалося за допомогою караванів з Пакістану та Ірану. На території цих країн зброя та боєприпаси, призначені для відправки в Афганістан, на автотранспорті доставлялися до державного кордону або безпосередньо на перевалочні бази у прикордонній зоні, де здійснювалося формування караванів. Маршрути, які використовували моджахеди (1.3), мали добру проходимість та забезпечували максимальну швидкість та прихованість пересування, а також захист від впливу авіації. За кілька днів до переходу кордону каравану зі зброєю вперед висилалися спостерігачі. Каравани рухалися переважно вночі, іноді вдень, але, як правило, у складних для авіації метеоумовах. При пересуванні вдень караван зі зброєю та боєприпасами рухався сумісно з мирним караваном. Обраним маршрутом руху раніше каравану звичайно проходили машини з контрабандним вантажем або домашніми речами біженців, а також кочевники або розвідники, які на визначених ділянках маршруту виставляли умовні знаки. Часто шляхом висування каравану моджахеди перегонили скот з метою визначення місць засідок та замінованих ділянок місцевості.

Вдень караван зупинявся на заздалегідь обраних і підготовлених місцях, як правило, у кишлаках, ущелинах, печерах, рощах та інших місцях, ретельно їх маскуючи. Для кожного призначався свій маршрут і визначався кінцевий пункт прибуття. Найчастіше каравани прямували у активно діючі банди, минаючи прміжкові склади і бази. Безпека пересування забезпечувалася добре організованою системою походної охорони, розвідки та оповіщення на маршрутах. Для виконання завдань моджахеди часто залучали мирне населення.

Зіткнувшися з першими засідками радянських військ, моджахеди почали удосконалювати тактику проводки караванів. Вони стали значно підсилювати склад походної охорони караванів, більш організованими стали їх дії при зустрічі з засідкою. При наявності достатньої кількості сил і засобів вони намагалися обійти засідку та знищити її атакою у фланг або тил. При відсутності переваги вони, як правило, відходили на запасний маршрут, залишивши прикриття.

Весною та літом 1987 року опозиція активізувала свою бойову діяльність. Це вимагало збільшення кількості та інтенсивності постачання зброї, боєприпасів та іншого воєнного майна з-за кордону. Внаслідок цього на базі раніше надбаного досвіду змінився порядок проходження караванів. Доставка матеріальних засобів від кордону з Пакістаном до базових районів на території Афганістану стала здійснюватися великими караванами, 250-300 в’ючних тварин. Потім каравани розподілялися на більш дрібні - по 15-30 в’юків і гірськими стежками прямували до місць дислокації загонів і груп. Так, при проводці караванів вдень, стежки в місцях, найбільш зручних для засідок, за 2-3 години до підходу каравану блокувалися. На них через кожні 200-300 м виставлялося 2-3 озброєних спостерігача. Лише після цього каравани з інтервалом в межах години пересікали небезпечне місце. Якщо караван йшов вночі, то стежки перевірялися перед сутінками одним-двома дозорцями, які слідували без зброї, під виглядом пастухів, часто разом з дітьми.

Проводка караванів здійснювалася з дотриманням всіх заходів обережності. Попереду нього у 200-400 м висувався головний дозір у складі 5-10 чоловік. За дозором йшов караван, в якому, як правило, на двоє в’ючних тварин приходився один погонич. Позаду караван охоронявся тиловим дозором у складі 3-5 чоловік. Весь особовий склад каравану мав стрілецьку зброю.

На основі надбаного бойового досвіту таза час рейдів та проводки караванів чеченські бойовики розробили умовні знаки бойового управління [31]. Так, при необхідності створити перевагу в силах та засобах у визначеному районі або на визначеному напрямку, бойовики призначали район збору та виходили до нього у складі джааматів.

Перехід у заданий район здійснювався поза дорогами по закритій місцевості протягом 2-3 днів, в основному у світлий час доби (на відміну від попередніх вимог). Похідний порядок джаамату визначався в залежності від обстановки, що складається, та характеру дій противника. Основні види похідного порядку джаамату: колона по одному, колона по двоє, кутом вперед, бойовими п’ятірками, змішаний бойовий порядок.

Велику увагу бойовики приділяли розвідці маршруту для наступного висування. З метою забезпечення проходу банди бойовиків у призначений район, проведення каравану, колони призначалася смуга безпеки, в якій готувалося декілька маршрутів. За 2-3 дні до проведення заходу вздовж кордону смуги зосереджувалися групи розвідників чисельністю 4-5 чоловік, які вели розвідку підрозділів та груп федеральних сил. Безпосередньо перед заходом для ведення розвідки залучалися пастухи, які переганяли стада корів та отари овець, місцеві жителі, в тому числі і підлітки, які пересувалися без зброї в пішому порядку, на в’ючній худобі та на автомобілях.

Для ведення розвідки в смузі проводки каравану на закритій місцевості бойовики використовували наступні способи: “ромашка”, “сундук”, етапна розвідка, місцева розвідка (від себе до себе) (рис.1). При висуванні бойовики не носять з собою великих запасів продовольства та боєприпасів. При собі вони мають зброю та укомплектований розвантажувальний жилет (для магазинів, гранат, сигнальних ракет та димів, індивідуальної аптечки).

В ході висування в район із складу джаамату призначалося дозорне відділення (бойова п’ятірка), від якого, в свою чергу, призначалися дозорні.

Віддалення бойової охорони визначається в залежності від характеру місцевості та може бути від 20 до 100 м. Відстань між бойовиками - 3-5 м при відсутності небезпеки і до 20 м при можливій зустрічі з противником (рис.2).

При зустрічі з підрозділами федеральних сил у ході висування головний дозір відкривав вогонь зі штатної зброї з великим темпом стрільби. Тривалість інтенсивного вогневого впливу визначалася часом, необхідним еміру для оцінки обстановки та прийняття рішення для здійснення маневру у фланг противнику або на відхід, і звичайно складала 30-90 секунд. Після цього джаамат переходив до застосування РПГ, ГП-25 і під прикриттям вогню 1-2 кулеметів приступав до здійснення маневру.

Для організації зустрічі декількох груп емір повинен:

1)    Вибрати місце зустрічі, щоб можна було легко відшукати його і вдень, і вночі, обов’язково підготувавши при цьому запасний пункт на непередбачений випадок. Ці місця повинні бути якомога краще прихованими. Вони повинні знаходитися на значному віддаленні від головної дороги, мати добре природне маскування.

2)    Визначити сигнали взаємодії (взагалі).

3)    Установити порядок дій, якщо на місці зустрічі не опинилось нікого або одну з груп виявив противник.

4)    Визначити сигнали взаємодії на випадок, якщо одну з груп виявив ворог. У цьому випадку емір повинен чітко знати, чи спроможна ця група відбитися самостійно або їй потрібна допомога, скільки часу вона протримається і т. ін.

Будь-яке місце, де може перебувати ворог, визначалося як небезпечне, при цьому подолання небезпечних ділянок було рекомендовано проводити наступним чином [31].

1)    При переході відкритого місця емір повинен відвести від нього свою групу, замаскувати її, потім вислати вперед розвідку. Перехід можна здійснити за один або декілька переходів.

2)    При переході через дороги в небезпечних місцях необхідно діяти таким же чином.

3)    Правила проходу через села:

♦    по можливості в села краще не заходити. Якщо здійснюється обхід села, потрібно враховувати напрям вітру, так як він розносить звуки на великі відстані;

♦    якщо потрібно напасти на пост, який розташований поряд з твоїм селом, не можна йти прямо до нього. Потрібно вийти з села з іншого боку, обігнути його, а потім здійснити напад. Це робиться для того, щоб “стукачі” не з’ясували твоїх намірів.

4)    Якщо перед тобою мінне поле, його краще обійти. Взагалі, краще його “вирахувати” заздалегідь перед походом.

5)    При подоланні водної перешкоди спочатку необхідно знайти брід. При переході потрібно намагатися використовувати природне маскування: комиші, водорості і т. ін.

6) До ділянки, яка захищена колючим дротом, потрібно підбиратися повзиком. На фоні неба її можна легко виявити. Перехід можна здійснити або через неї, або знизу. Можна перерізати повністю або ж тільки частину “колючки”, залишивши на майбутнє непомітний прохід.

Під час першої та другої чеченської воєнних кампаній бойовики нерідко здійснювали глибокі рейди у тил федеральних військ. Рейди проводили найчастіше крупними загонами, які мали не тільки легку, але й важку зброю, що забезпечувало їм тривале ведення бойових дій. Наприклад, загін С.Радуєва, який діяв у січні 1996 року в місті Кізляр, а потім у селищі Первомайське в Дагестані, нараховував 300 чоловік. Він мав 6-8 автоматичних станкових гранатомети, 3-5 великокаліберних кулеметів (ДШК), 3 міномети, велику кількість гранат та автоматів. У кожного бойовика був великий комплект стрілецького та протитанкового озброєння. Загону вдалося вирватися з оточення [36].

Таким чином, розглядаючи пересування підрозділів повстанців різних часів, слід відмітити володіння та творче використання набутого бойового досвіду ведення повстансько-партизанських дій попередніх війн, зростання ретельності підготовки таких дій від заходів звичайної розвідки до створення смуги безпеки з метою урахування вплив якомога більшої кількості факторів.

1.4.2. Обстріли

Обстріли блокпостів, комендатур і гарнізонів є найбільш розповсюдженими діями бойовиків. Таким чином вони намагаються тримати противника у постійній напрузі. Обстріли - прекрасний спосіб демонстрації військам і населенню своєї безкарності, спосіб досягнення пропагандистського ефекту. Крім того, вміле проведення подібних акцій дозволяє нанести противнику збитків, уникнути своїх втрат.

Найчастіше урядові об’єкти (аеродроми, гарнізони, воєнні склади та бази, блок-пости, державні установи) підлягали обстрілам у нічний час. При цьому широкого використання набули мобільні вогневі засоби - міномети, великокаліберні кулемети, вогнемети, ПТКР, АГС, що були встановлені на автомобілях підвищеної проходимості типу У A3, джип. Обстріли завжди готувалися заздалегідь. З цією метою проводили розвідку системи оборони об’єкту, визначали позиції вогневих засобів (найчастіше в садках, городах, подвір’ях найближчих садиб), намічали шляхи відходу та місця влаштування засідок проти переслідувачів.

Вогневі позиції вибиралися за межами досяжності артилерії блок-постів. У випадку проведення обстрілу вдень вогонь вівся, як правило, з боку сонця.

Практикувалися систематичні обстріли реактивними снарядами стаціонарних об’єктів. Реактивні снаряди запускалися з землі без будь-яких пускових установок за допомогою автомобільного акумулятора та будильника у якості затримувана. Дійсно, що точність влучення від таких запусків невелика, однак неприємностей від них достатньо. Добре відомий факт обстрілу н.п. Сурубі (республіка Афганістан) з реактивної установки серіями по 5 пострілів на початку літа 1988 року, коли протягом дня було випущено близько 400 реактивних снарядів.

У процесі організації і проведення обстрілів брали активну участь місцеві жителі. Залежно від умов у зоні дислокації частин та підрозділів з’являлися спостерігачі під виглядом чабанів з отарами овець, дрібних торговців тощо, які, як правило, перебували під пильним наглядом органів безпеки. Однак це не дуже заважало їм проводити рекогносцирування місцевості, визначити орієнтири, місця своїх позицій та схронів. Вночі бойовики встановлювали снаряди, підключали акумулятори та заводили будильники. Вранці спостерігачі фіксували місця розривів снарядів і вводили відповідні поправки, і, рано чи пізно, снаряди починали вибухати в розташуванні блок-постів, застав. Потім наставав період масованих обстрілів. Відповідні артилерійські нальоти по місцях пусків ніякої шкоди бойовикам, як правило, не завдавали [12].

У період між двома кампаніями у Чечні було налагоджено кустарне виробництво мінометів. Такі саморобки з невеликим запасом боєприпасів залишали на спеціально обладнаній позиції, неподалік від розташування федеральних військ. Потім туди пробирався беззбройний бойовик (це міг бути підліток або жінка), який здійснював декілька пострілів і зникав. Якщо його затримували, то пред’явити обвинувачення не можна - зброї в нього нема.

Немалої шкоди федеральним військам, як відмічалось раніше, завдавали мобільні мінометні групи, які діяли разом з автоматниками, гранатометниками, кулеметниками та снайперами. Перебуваючи на автомобілі, група робила 5-6 пострілів з міномету і швидко переміщувалась на нову вогневу позицію, внаслідок чого ставала, як правило, недосяжною для артилеристів, так як вони не встигали засікти об’єкт та підготувати дані для стрільби [13]. Під час обстрілу в районі об’єкту перебував коригувальник з портативною радіостанцією. Його прикривали 2-3 снайпери, які, до того ж своїми пострілами вносили додаткове сум’яття. Починаючи з війни в Кореї (1950-1953 р.р.), у гірській місцевості практикується розміщення гармат у тунелях і печерах, при цьому майданчики для стрільби готувалися безпосередньо перед виходом з тунелю, печери. Після закінчення стрільби гармати знов укривалися.

Після розгрому крупних НЗФ обстріли стали одним з основних способів протидії федеральним військам. Цей спосіб “означити свою присутність” дозволяє бойовикам вирішувати переважно пропагандистські завдання.

1.4.3. Нальоти

Наліт - це раптовий напад на противника з визначеною метою (знищити об’єкт, відкинути ворога з його позицій, захопити склад і т.і.) [32]. Після закінчення нальоту відділ швидко зникав. Повстанські відділи дуже часто здійснювали нальоти, так як ця форма боротьби вважалась однією з найбільш ефективних. Нальотами можна було причинити серйозні втрати противнику, а перебування в постійній тривозі та бойовій готовності сильно виснажувало його.

Готуючись до нальоту, командир відділу УПА в обов'язковому порядку розроблював детальний план акції. Нальоти здійснювались переважно вночі. Командир виводив свій відділ на вихідний рубіж, де віддавав бойовий наказ молодшим командирам. Після розгортання за умовним сигналом командира відділ починав наступ, атакуючи одночасно з декількох сторін або одразу декілька об’єктів. При цьому висувались так, щоб не стріляти один в одного. Наступ проводився цепом та кидками. Якщо відділ займав деякі будівлі, то не затримувався в них, а наступав далі. Шлях собі повстанці очищали вогнем та гранатами. Будівлі, які обороняв противник, намагалися підпалити трасуючими кулями або ракетами. Після знищення ворога за сигналом “Збір” відділ відходив на умовне місце.

Якщо противника знищити не вдавалося і, крім цього, до нього підходило підкріплення, командир подавав сигнал до відступу. Спочатку відступали ті підрозділи, які проводили наліт. Відхід ударної групи забезпечувала охорона. У випадку загрози оточення ударної групи, охорона оборонялась максимально активно, забезпечуючи її відхід. Якщо були вбиті або поранені, їх не залишали, а обов’язково забирали з собою. Командири всіх рівнів повинні були боротися з панікою в підрозділах; панікерів розстрілювали на місці.

Інструкція моджахедам Афганістану основну увагу звертала на детальну підготовку нальотів [33]. Так, для цього потрібна ретельна попередня розвідка, якомога повніше знання складу противника, його розташування, позицій. Вивчення противника здійснювалося шляхом спостереження у бінокль, засиланням до ворога або у найближчі від нього місця розвідників під виглядом робітників, чабанів і т. ін. Після розвідки уточнювалися цілі по схемі чи карті, складався план (схема) дій. Цими планами забезпечувалися командири груп. Вони були простими та зрозумілими кожному командиру.

Для дій група розподілялася на три підгрупи:

♦    підгрупа нападу, до її складу включалася більша частина сил та засобів;

♦    підгрупа підривників, вона складалася з невеликої кількості спеціалістів та підсобних бійців;

♦    резервна група, вона вступала в бій тоді, коли до противника прибувають його резерви. Позиція цієї групи (місце розташування) ніяким чином не повинна стати відомою ворогу. При відході основної та другої груп резервна група прикривала їх відхід.

Своє рішення командир не повинен міняти. Допомагати резервній групі можуть тільки спеціалісти-підривники або партизани з підрозділів забезпечення.

Вдень всі підгрупи займали вихідне положення, організовували спостереження та відпочинок. З наступом темряви вони готувалися до бою. Кращим моментом для нанесення удару вважався час через 1-2 години після наступу темряви. Командир групи при заході сонця (в період напівтемряви) ставив завдання партизанам на місцевості, показував найбільш важливі цілі ворога, шляхи виходу до них та встановлював час атаки. При проведенні операції на початку ночі у партизанів залишалося більше часу для відпочинку.

Нальотів чеченських бойовиків, метою яких є захоплення заручників, зброї та боєприпасів, бойової техніки, найчастіше зазнавали блок-пости або окремі опорні пункти урядових сил, особливо ті, які є серйозною перешкодою на шляху проходження їх караванів та транспорту. Прикладом може служити напад банди Хаттаба на позиції 6-ої парашутно-десантної роти Псковської дивізії, коли десантники відрізали бандитам шляхи відходу на рівнину.

Перед нальотом на об’єкт бойовики проводили тренування в умовах, максимально наближених до реальних, в тому числі з використанням відеоматеріалів. Потім велася ретельна розвідка. По можливості проводилася зйомка на відеокамеру. Вивчалася система охорони, огородження, шляхи відходу, можливість посилення і таке інше. В безпосередній близькості від об’єкту нападу, у садах та подвір’ях місцеві жителі обладнували тайники, в яких завчасно створювалися запаси зброї та боєприпасів.

Частина бойовиків під виглядом місцевих жителів, родичів або знайомих по 1-2 чоловіки проникали у найближчий до об’єкту населений пункт і чекають умовного сигналу. Основна частина групи на чолі з керівником прибувала на пункт збору за добу до операції.

Напередодні, протягом декількох діб, місцеві жителі вступали у контакт з особовим складом блок-посту, приносили продукти, сигарети, спиртне, купували паливно-мастильні матеріали (ПММ), боєприпаси, налагоджували стосунки з солдатами та присипляли їх пильність. Таким чином, бойовики отримували достатньо повну інформацію щодо структури посту, його внутрішнього розпорядку. Перед нападом вони, як правило, приносили на блок-пост велику кількість спиртного та наркотиків. На світанку “друзі” вступали у розмову з чатовими, відволікали їх увагу, чим забезпечували непомітний підхід бойових груп. Так було під час нападу на пости 245-го мотострілкового полку влітку 1996 року [14].

Залежно від значимості посту та його чисельності до нападу залучалися як невеликі групи в 5-10 чоловік, так і великі угруповання, в яких нараховувалося до 100 і більше бойовиків [14]. При нальоті бойовики діяли групами та загонами кількістю в декілька десятків чоловік. При цьому бойовий порядок, як правило, включав відволікаючу групу, оснащену важким озброєнням (АГС, СПГ, РПГ, великокаліберними кулеметами, мінометами) і яка висувалася до об’єкту атаки у повний зріст та забезпечувала вогневу підтримку, подавляючи у випадку необхідності вогневі точки, і прикривала відхід, та ударну групу, яка приховано підбиралася повзиком і виконувала головну задачу.

Звичайний склад ударної групи - 15-20 (20-25 [37])чоловік. Вона включала в себе підгрупи: подавлення, прикриття, нальоту та інженерну. їх завданнями було: знешкодження чатових, прикриття шляхів відходу після виконання завдання [15].

В населених пунктах, особливо в місті, нальоти здійснювались ударно-штурмовими загонами чисельністю 20-30 чоловік. Загін розподілявся на дрібні групи по 4-6 чоловік (командир, радист, гранатометник, автоматник). Групи приховано проникали в місто, використовуючи для цього підземні комунікації, або під виглядом місцевих жителів.

В якості відволікаючого маневру моджахеди, окрім основної операції, іноді здійснювали погоджені за часом та об’єктах обстріли блокпостів, пунктів дислокації, комендатур урядових військ, а також мінування доріг, руйнування мостів та ліній зв’язку.

При відході на заздалегідь підготованих маршрутах бойовики влаштовували засідки.

“Тактика бойовиків” визначала два способи нападу на пост [31].

Перший спосіб: група розподіляється на три частини. Гранатометник та кулеметник займають постійну позицію мінімум в 50 м від посту. Автоматники приховано підходять якомога ближче до посту. Бій починає гранатометник. Після першого пострілу кулеметник та гранатометник ведуть безперервний прицільний вогонь по посту (кулеметник та гранатометник повинні бути дуже досвідченими). В цей час автоматники починають висування до посту. Спочатку дві флангові групи перебігають на 15-20 м до посту, одночасно центральна група стріляє. Потім флангові групи сідають у найближче укриття та відкривають вогонь, а центральна група перебіжками йде попереду їх на 15-20 м, потім сідаю та відкриває вогонь. В цей час флангові групи просуваються вперед. І так продовжується до тих пір, поки не буде досягнуто посту.

Другий спосіб нападу: автоматники йдуть в наступ через одного, один пересувається, інший прикриває.

1.4.4. Засідки

Визначаючи сутність партизанства та повстанства як метода війни В.Н.Богданов [33] відмічав, що найбільших успіхів партизани досягли у мистецтві влаштування засідок. Відомий навіть вираз: партизанська війна в цілому є засідка в масштабах всієї країни. За своїм цільовим призначенням засідки влаштовуються на стримування, ураження і знищення [33]. Вибір визначеного типу засідки перебуває у суворій залежності від бойової обстановки, співвідношення сил, умов місцевості та інших факторів. Наприклад, для засідки на стримування, метою якої є тимчаса зупинка просування противника, зміна напрямку його удару, передчасне розгортання в бойовий порядок, вимагає значно менше сил, ніж для засідки на ураження, яка організується для виводу з ладу живої сили та техніки, поповнення власних запасів. Так, якщо для стримування на протязі декількох часів цілої роти достатньо взводу, то ефективне ураження (а тим паче знищення) забезпечується приблизно рівними з противником силами.

Залежно від місця, бойового порядку, що застосовується, та способу дій засідки розподіляються на зустрічні, паралельні та кругові. Зустрічна засідка, звичайно нерухома, влаштовується на маршруті висування значних сил противника з метою його сковування або ураження авангардних підрозділів. Найчастіше вона використовується і проти ізольованих підрозділів, патрулів, транспортних засобів. Місце засідки облаштовується заздалегідь, готуються запасні позиції, намічаються шляхи відходу. Залежно від намічених способів виконання бойового завдання засадний загін може розподілятися на декілька груп різного бойового призначення: відволікаючу, сковувальну, ударну, захоплення та інші. Особливо широко використовується зустрічна засідка проти підрозділів підсилення та резервів, що висуваються. Щоб примусити їх до висування партизани проводять демонстраційну осаду будь-якого гарнізону, імітуючи початок великої операції з рішучими цілями, або здійснюють інші акції, які примушують противника у поспішному порядку (а тому недостатньо організовано) формувати та посилати підсилення. Провокуючі дії партизан звичайно припиняються, як тільки угруповання, що висувається, потрапляє у підготовану засідку. Паралельна засідка відрізняється від зустрічної в основному тим, що об’єктами раптових нападів партизан, які невідступно слідують за противником вздовж напрямку його руху, висилаються бойова охорона, тилові та бокові похідні застави, розвідувальні групи.

Особливої майстерності вимагає кругова засідка. В цьому випадку підрозділи партизан (три і більше) в очікуванні противника, що висувається, розташовуються по периметру заздалегідь вибраного району. Перший з них після відкриття флангового вогню та зав’язки бою відходить, уводячи за собою переслідування та розгортаючи на себе фронт атаки противника. Подібним чином діють і інші підрозділи, послідовно вступаючи в бій та примушуючи тим самим противника наступати по колу. При певних умовах таку засідку вдається перевести в засідку на знищення, оскільки противник втрачає управління та потрапляє під кинджальний вогонь з усіх напрямків.

Діючи із засідки, партизани регулюють інтенсивність бою. Уникаючи атаки частин (підрозділів), вони можуть в розпалі бою припинити вогонь та почати відхід. При цьому навмисний відступ розглядається партизанами як один із кращих способів збереження за собою ініціативи. Вважається, що запізнення з початком відступу гірше, ніж передчасний відхід. Відповідно до принципу збереження сил та засобів бійці партизанських формувань, як правило, ведуть вогонь поодинокими пострілами або короткими чергами. За цією ознакою вони, зокрема, визначають розташування один одного в складній динаміці бою.

Навіть повністю усвідомлюючи сильні та слабкі сторони партизанських сил, противник кожен раз опиняється непідготовленим до конкретних бойових епізодів. Як приклад можна вказати на тактичну пастку, яку партизани з незмінним успіхом застосовують у різноманітних варіантах. Відкриваючи вогонь меншою частиною своїх сил по колоні противника, що рухається, вони примушують його спішитися під прикриттям своїх машин на той бік дороги, звідки вогонь не ведеться. Але саме там розташовані головні сили та вогневі засоби партизанів, які кинджальним вогнем уражають ворога. Противник не має можливості одразу встановити розташування вогневих точок та живої сили, вирішити якими силами та в якому порядку потрібно організувати відсіч. А часу, який потрібен для організації бою, партизанам звичайно достатньо, щоб з нього вийти. Тому цей прийом постійно повторюється.

Основну увагу “Супутник партизана”[33] рекомендував приділяти влаштуванню засідок на залізницях та шосейних дорогах. Так, на залізницях найбільш вигідно влаштовувати катастрофу потягу в глибокій виїмці, коли потяг прямував під уклін. Потяг, який зійшов з колії, швидко впирався в крутість виїмки, а вагони насідали один на одного. Рухомий склад гинув, і рух потягів по цій лінії припинявся, поки ворогу не вдавалося розібрати уламки дерева та металу. Катастрофа потягу з цистернами пального звичайно супроводжувалася ще і пожежею.

В глибокій виїмці партизанам було вигідно проводити і вогневий напад. Фашисти не могли швидко розбігтися в сторони. їх легко знищували вогнем автоматів та кулеметів з висоти відкосів виїмки. Звідси також було зручно вести вогонь вздовж всього ешелону.

Засідки влаштовували і на високих насипах, на закругленнях, щоб більше вагонів пішло під укіс.

Місце для нападу вибирали якнайдалі від залізничних станцій та вузлів, де розташовувалися гарнізони фашистських військ і звичайно були бронепотяги та бронедрезини. Перед катастрофою перерізали лінії зв’язку з найближчими станціями, щоб ускладнити фашистам швидкий виклик допомоги. Якщо дозволяв час та сили, в декількох місцях по обидві сторони від місця наміченого нападу на потяг розміщували резервні групи партизан. Вони відбивали вогнем спробу підкріплень противника прорватися для дій проти основних сил засідки.

При нападі на ешелон з живою силою партизани звичайно розміщувалися у засідці так, щоб можна було швидко оточити ворога. Головні сили партизан повинні бути ближче до середини та хвосту ешелону, оскільки головні вагони руйнуються при катастрофі більш за все. Частина партизанів з кулеметами та автоматами розташовувалася проти хвосту потяга з обох сторін. Так зручніше було вести стрільбу вздовж вагонів та уражати фашистів, що з них вибігали. Вогонь партизанів вздовж потягу відкривався та припинявся за командою або умовним знаком командира групи. Інакше можна уразити своїх товаришів, які атакували ворожий ешелон.

При влаштуваннізасідок на шосейних та ґрунтових дорогах слід було враховувати свої особливості. Так, на шосейних та ґрунтових дорогах значно більше вузьких місць, зручних для проведення засідок. При цьому поєднували засідку з мінуванням дороги, її перекопуванням, влаштуванням завалів та знищенням невеликих дерев’яних мостів та інших переправ через ріки та болота. Найбільш зручні місця для засідки - це просіка в густому лісі, гать на болоті, висока та крута дамба, такі місця мінувалися. При підриві першої машини утворювалася пробка і при відсутності роз’їздів повернути у зворотному напрямку наступним машинам неможливо. Все це значно полегшувало завдання щодо знищення живої сили ворога, його транспортних засобів та вантажів. Вигідніше за все вибирали засідку у вузькому місці та на закругленні або на повороті. При цьому партизани спостерігали та обстрілювали одночасно голову та хвіст колони. В цьому випадку одночасно підривали або закидувати гранатами головну та хвостову машини, решта машин потрапляла у край складне положення, на них було легше нападати. А щоб машини не могли завернути в сторону, мінували також і узбіччя дороги в місці нападу.

Найбільший ефект давало застосування рухомих засідок. Для цього дорогу мінували в декількох місцях. Особливо це зручно робити, коли є дві паралельні дороги на невеликій відстані одна від одної. Наносячи удари по транспортному ешелону противника в одному місці, партизани швидко пересувалися на іншу ділянку або на сусідню дорогу та повторювали удари по ворогу. Це вводило противника в оману, створюючи враження, що діє не одна, а декілька груп партизан - на кількох дорогах та в різних напрямках. Війська противника, які були виділені для переслідування, не знали, куди їм точно відправитися. І партизани мали можливість легше уникнути переслідування після виконання бойового завдання.

При діях у засідці партизани розподілялися на окремі групи. Одна вела розвідку, друга складала власне засідку, третя - прикриття. Старший групи визначав певне завдання кожному партизану. Всі були повинні знати умовні сигнали для нападу, відходу та на інші випадки. В процесі всієї операції постійно велася розвідка з метою виключення раптової атаки з боку військ противника, що підійшли.

Повстанці УПА за допомогою засідок завдавали противнику серйозні втрати, блокували його дії, створювали паніку.

Вважалось, що краще всього влаштовувати засідки на закритій місцевості та вночі, хоча їх робили і на відкритій місцевості, як вночі, так і вдень. Успіх засідки визначався, по-перше, вдалим вибором місця та часу, по-друге, добрим маскуванням. Засідки могли бути великими (силою до куреня або сотні) та малими (силою до чоти, рою або навіть ланки).

Найбільш придатними для засідок місцями вважались:

♦    місцевість, закрита з усіх сторін;

♦    дорога, з однієї сторони якої гірська стіна або ліс, а з іншої сторони обрив;

♦    місце, де дорога виходила на лісову галявину.

Головним у засідці вважалось раптово обстріляти противника та закидати гранатами, щоб не дати йому залягти та відбитися. Повстанці тому і вибирали для засідки такі місця, які забезпечували їм вигідні сектори обстрілу та мали зручні шляхи відходу.

Рис. 3. Схема засідок: а) трьома групами; б) ланцюжком

Влаштовуючи засідку, командир найчастіше за все розподіляв свій відділ на три групи. Найсильніша з них була головною ударною силою, при ній знаходився сам командир. Друга група, поменше, розташовувалась праворуч або ліворуч від головної на відстані 100-150 м. Вона повинна була повідомляти про наближення противника, а у випадку залягання ворога знищувати його фланговим вогнем. Третя група знаходилась позаду першої, вона прикривала своїм вогнем відхід першої та другої груп.

Практикувались також засідки ланцюжком (рис.3). В цьому випадку повстанський відділ (курінь, сотня або чота) розподілявся вздовж дороги кількома групами, які займали закриті позиції на рівному віддаленні одна від одної. Коли ворожа колона повністю входила на ділянку засідки, повстанці за умовним сигналом всі одразу відкривали вогонь по цілям перед собою. Масований вогонь викликав паніку та дозволяв знищувати значну кількість живої сили та транспорту противника.

Для більшої результативності засідки повстанці нерідко мінували дороги, переважно за мостами. Після того як головна машина (або танк) наїздила на міну та підривалась, решта автомобілів або танків зупинялись і по ним було зручно вести зосереджений прицільний вогонь.

Зрозуміло, що найкращі результати засідка давала вночі. З причини паніки та плутанини, вночі вдавалося завдавати ворогу більше втрат, ніж вдень і навіть примусити його до втечі. При цьому для дезорієнтації противника декілька повстанців завжди розміщувалися на протилежному від головної ударної групи боці дороги. Ці бійці стріляли трасуючими кулями та пускали освітлювальні ракети. Тим самим вони збільшували переполох в колоні противника і створювали ілюзію оточення.

Якщо противнику вдавалося зайняти оборону або отримати підкріплення, повстанці негайно відходили. Тоді права або ліва група охорони прикривала відхід головної групи, а та, здійснивши відхід на вигідну позицію, прикривала відхід групи охорони.

Досвід партизанської війни показав, що засідки не вдавалися у випадках:

♦    якщо було обрано непридатне місце для засідки;

♦    якщо противник заздалегідь виявив засідку;

♦    якщо одна з груп передчасно відкривала вогонь.

Тактика партизанської війни афганських моджахедів рекомендувала проводити організацію засідок наступним чином [33]. Так, при організації засідки на окремі транспортні засоби одна група розташовувалася для дій по моторній частині автомобіля, друга - для дій позаду або з бортів. При наближенні автомобіля (автобуса) нападали на водія, використовуючи духову зброю (пістолет або гвинтівку). Духова зброя не дає багато шуму, а це дуже важливо, і не вбиває водія, оскільки свинцевий заряд не має потрібної вбивчої сили. Після ураження з такої зброї водія та його помічника, нападники швидко зближувалися з ними і, використовуючи холодну зброю, завершували справу та негайно захоплювали кермо. Водіїв, як правило, викидали з машини, захоплену та власну зброю клали у кабіну та швидко слідували до того місця, де була розташована основна група.

Для забезпечення безпеки засідки, партизанська група постійно вела спостереження за дорогою з метою своєчасного попередження про небезпеку, появу інших машин.

Після захоплення автомобіля партизани переховували його в тайнику. При зіткненні з противником відхід групи засідки забезпечувала група прикриття.

Особовий склад засідки, який висилався з центру розташування партизанської групи, розподілявся на наступні підгрупи:

спостереження; ця підгрупа, як правило, була замаскована під місцевих жителів, активістів (прибічників) ворога; вони вели постійне спостереження за дорогою попереду та позаду ділянки дій засідки; контролювали рух по дорозі на значній відстані;

нападу; вона складалася зі стрільця (стрільців) з духової зброї, водія (водіїв), бійця (бійців), озброєного ножем (кинджалом);

прикриття; ця підгрупа мала завдання перекрити дорогу на підходах до ділянки засідки; після проходу автомобіля (автомобілів) влаштовувала загородження з метою ускладнити дії противника, затримати його просування і при необхідності вогнем прикривала відхід групи засідки.

Дії партизан із засідки проти противника, що рухається дорогами, дуже ефективні. Але потрібно знати, що ворог може влаштувати пастку, тобто направити по дорозі спеціально підготовлених людей з досвідченим і хоробрим командиром. Такий підрозділ противника негайно вступає в бій і чинить жорсткий опір.

При організації засідки, як правило, створювали три групи. Одна група зупиняла противника з фронту, друга - здійснювала напад з флангу (флангів) і третя - резерв. Від засідки виділялися люди, які непомітно, під виглядом місцевих жителів, контролювали дорогу, виявляли розвідку ворога та не давали їй можливості виявити місце засідки. При наближенні ворожої колони завдавався потужний удар фронтальною та фланговими групами. Напад супроводжувався підпалюванням автомобілів, бронетранспортерів та танків.

Найбільш зручно такі засідки влаштовувати на дорогах в гірській місцевості, особливо у вузьких місцях. В ущелинах та інших вузькостях противника можна уражати навіть з дальніх дистанцій. Але на засідку можна нарватися і в чистому полі. Для цього “духи” дооблаштовували в інженерному відношенні русла рік, сухі русла і канави.

Командир засідки виділяв групи бійців для підпалювання ділянки дороги, де намічені дії засідки. Для цього заготовляли солому, суху траву. Напад із засідки супроводжувався підпалюванням заготовлених для цього засобів та їх скиданням на ворога. Дуже важливо захопити або знищити перший БТР або автомобіль. Він загородить шлях. Першу машину можна зупинити і так: повалити дерево на дорогу та замінувати його.

Бій засідки повинен бути раптовим, коротким та потужним. Виконавши завдання, засідка знімається з позицій та прихованими шляхами поверталася на базу.

Окремо слід відмітити засідки проти колон забезпечення. Головною метою цих засідок були, як правило, автоцистерни з пальним. Охорона таких колон звичайно складалась з двох танків (Т-54, 55, 62), двох бронетранспортерів та взводу мотострілків. Спочатку колону зупиняли у зручному для нападу місці вибухами мін або керованих фугасів. Потім відкривали вогонь з гранатометів по танках та БТР, а з ручних кулеметів та мінометів по автоцистернах та вантажних автомобілях. Снайпери в цей час знищували тих, хто робив спробу організувати оборону (офіцерів, кулеметників). Великокаліберні кулемети прикривали моджахедів від радянських бойових вертольотів, які прилітали на допомогу колоні, що потрапила в засідку. Для отримання підтримки з повітря при нападі на колону вимагалось, як мінімум, 20 хвилин. Тому в багатьох випадках моджахеди встигали нанести вогневий удар та почати відхід до появи вертольотів над місцем бою.

Узагальнюючи досвід ведення бойових дій в Афганістані, С.Козлов відмічав [75], що афганські моджахеди, в залежності від їх чисельності, застосовували різноманітну тактику. Проводячи засідку малими силами, вогневі підгрупи розташовувались в 100-150 м від дороги, одним ешелоном. Другий варіант засадних дій застосовувався за наявності великої кількості сил, коли потрібно було розгромити добре озброєну колону.

В цьому випадку засідка будувалася у два ешелони. В першому ешелоні розташовувалася вогнева підгрупа. Чисельність її досягала до 100 чоловік. Вогневики були озброєні максимальною кількістю гранатометів для створення гранатометного вогню високої щільності. В тилу, на панівних висотах, на відстані до кілометру розташовувався другий ешелон засідки, який мав на озброєнні безвідкатні гармати та великокаліберні кулемети, спроможні ефективно працювати на таких відстанях. Після того, як перший ешелон наносив свій удар, його вогонь припинявся і в бій вступав другий, що відволікав увагу противника на себе. Вогневі підгрупи тим часом під прикриттям вогню кулеметів ДШК та безвідкатних гармат відходили у пункт евакуації.

Тактика чеченських бойовиків визначала, що засідка - це раптовий напад із прихованого місця для знищення противника тільки вогнем [32]. Дві речі роблять напад раптовим: час та місце. За відсутністю хоча б однієї з них, раптовості не буде. Без раптовості немає засідки.

Засідки - один з основних видів бойової діяльності бандформувань. їм відводилося до 60% від загальної кількості бойових виходів. Для засідок вибиралися ділянки доріг на виході з населених пунктів, на закритих поворотах, в тіснинах, які мають перевищення з однієї сторони дороги, броди через ріки. Слід підкреслити, що при виборі місця для знищення ворога потрібно вибрати таке, звідки ворог не мав би можливості відступити; потрібно перекрити дороги, якими до нього можуть прийти на допомогу; емір повинен контролювати свою групу від початку до кінця (коли йдуть до місця нападу, коли нападають, коли відступають).

Основними вимогами бойовиків до проведення засідок були: раптовість та керованість, детальний контроль ведення бою з боку еміра, організоване вогневе ураження, але тільки не експромт. Завдяки дотриманню цих принципів бойовикам вдавалося наносити великі втрати російським підрозділам. Аналіз засідок, що проводили бойовики, дозволив виявити наступні способи побудови їх бойових порядків (рис.4): одностороння засідка; двостороння засідка; V - подібна засідка; Z - подібна засідка; X - подібна засідка; мінна засідка (підрив фугасу).

Найбільш важливим моментом є те, що при побудові бойового порядку в засідці його елементи визначалися відповідно до похідного порядку противника. Проводився чіткий розподіл цілей. Для кожного елементу похідного порядку частин та підрозділів федеральних сил призначався елемент (засіб) ураження.

Бойовий порядок загону, групи (джаамату) бойовиків у засідці складався з (рис.5): підгрупи дорозвідки; підгрупи, яка зупиняє колону; підгрупи, яка добиває тих, хто відходить; головних нападаючих; резервної групи; групи охорони; групи захоплення. Даний бойовий порядок дозволяє бойовикам з максимальною ефективністю використовувати наявні вогневі засоби.

Підготовка до проведення засідки на велику колону федеральних сил здійснювалася в 3 етапи.

1-й етап: вибір та обладнання місця засідки. На даному етапі (за 4-5 днів до проведення засідки) велася розвідка маршруту висування колони, визначався час її руху туди та у зворотному напрямку, проводилося інженерне обладнання та маскування позицій на місці засідки. Готувалися окремі окопи або укриття з повалених дерев.

2-й етап: доставка та закладання на місці засідки боєприпасів, установка фугасів (за 1-2 доби до її проведення).

3-й етап: зайняття позицій (в ніч перед проведенням засідки).

Рис. 4. Схема способів побудови бойових порядків засідки

Необхідно пам’ятати, що успішному проведенню засідок сприяє виконання наступних положень: не можна відкривати вогонь по колоні, поки вся колона не зайде у місце засідки; перший постріл по колоні робить емір, який перебуває в кінці засідки, після чого негайно відкривається вогонь по всій колоні, перший постріл повинен бути потужним; якщо засідку викриють або трапиться будь-яка несподіванка, кожна група та кожен моджахед повинні знати, що їм робити (сучасна інтерпретація знаменитого виразу - кожен солдат повинен знати свій маневр); для зупинки операції потрібен спеціально оговорений знак або сигнал (рація, ракета); кожен моджахед та група повинні знати шляхи відходу та місце зустрічі.

Програма засідки складалася наступним чином. Перш за все визначалося завдання, яке потрібно виконати: якщо є намір повністю знищити противника, то починати потрібно в першу чергу з танків та БМП-2, а потім решта; якщо потрібен трофей, то необхідно залишити “Урали”, КамАЗи, КрАЗи, - там буває продовольство та боєприпаси; якщо потрібен полонений, то доцільно залишити уазики та БТР, - як правило, там є офіцери; необхідно ретельно вивчити ворога, знати його кількість, важливість, зброю, мету пересування; чи готовий він дати відсіч, чи прийдуть йому на допомогу, яка тактика його пересування; а також знати моральну силу моджахедів, їх дух, чи бажають вони зробити засідку.

При проведенні засідки було необхідно: вибрати хороше місце, де буде проходити ворог; зробити добру розвідку місцевості; скласти програму; розподілити моджахедів по групах; кожній групі вказати ділянку для нападу; кожна група повинна окопатися; обов’язково провести маскування з усіх сторін; замінувати дорогу (снаряд САУ або протитанкова міна, обов’язково з електродетонатором, щоб підірвати у потрібний момент), мінування проводити вночі; кожен моджахед повинен виконувати свою роботу, не вести несуттєві розмови, не сперечатися; поставити прихований спостережний піст за декілька сотень метрів від засідки, відстань від посту засідки залежить від місцевості та зв’язку; у еміра повинен бути “повний” зв’язок з групами, щоб контролювати їх дії; кожна група повинна знати як відступати і де зустрічатися; емір повинен знаходитися в кінці засідки, щоб першим почати бій; решта моджахедів починає стріляти тільки тоді, коли почуєш перший постріл еміра; емір робить перший постріл з РПГ або першим підриває міну або снаряд САУ; користь від першого вибуху: знищується техніка, перекривається дорога попереду та позаду, ефект раптовості та жаху у ворога, дух моджахедів піднімається; після пострілу еміра всі відкривають вогонь без затримки; перші 5 секунд ворог перебуває у шоковому стані, і тому потрібно намагатися підбити в цей час якомога більше техніки, можна стріляти, виходячи з окопів; коли закінчуються боєприпаси, потрібно зв’язатися з еміром; без дозволу еміра брати трофеї заборонено; після бою потрібно швидко відступати, щоб не потрапити під авіаційне бомбардування.

Прикладами, які підтверджують положення настанови бойовиків, є засідки, проведені бойовиками в квітні 1996 року під Яришмарди, де Хаттаб зі своїми головорізами розстріляв колону та знищив приблизно 100 чоловік, а також у квітні-травні 2000 року в районі Сержень-Юрту на колони МВС та десантників. В першому випадку група бойовиків чисельністю 7-10 чоловік знищила господарчу колону у складі двох автомобілів, БМП-2 та 12 військовослужбовців.

Дослідник застосування сил спеціальних операцій Ст.Кроуфорд підкреслює, що засідки є одним з найбільш ефективних способів як ведення партизанської боротьби, так і проведення рейдових дій підрозділами спеціального призначення [16].

Засідка - це раптовий напад на противника з метою знищення, коли за мінімальний час необхідно забезпечити максимальну вогневу потужність, але при цьому зовсім не обов’язково захоплювати чи утримувати територію. Після виконання завдання необхідно щвидко залишити територію, що контролюється противником. Головне при організації засідки - момент раптовості: необхідно швидко знищити противника і так же швидко зникнути. Напад повинен продовжуватися не більше двох хвилин (солдати елітних підрозділів встигають виконати цю операцію менш ніж за 30 секунд).

Відхід - необхідна умова успіху засідки, так як до місця засідки може наближатися підкріплення противника. Для здійснення відходу за місцем засідки залишаються пізнавальні знаки, які повинні допомогти учасникам операції знайти безпечний шлях назад, що особливо важливо у нічних умовах.

Найбільш ефективними є завчасно підготовані засідки, коли на підставі даних розвідки нападники можуть спланувати свої дії. Знаючи чисельність, склад та організаційну структуру формування противника, а також час його прибуття на місце засідки, організатори засідки можуть провести ефективну атаку. Засідка, що організовується без попередньої розвідки в момент виявлення противника, називається незапланованою засідкою.

Організація засідок проти піших формувань противника вважається однією з самих складних задач, оскільки досвідчені солдати знають, що у будь-який момент можуть потрапити у засідку, і тому, знаходячись на марші, завжди проявляють обережність. Крім того, вони звичайно виставляють бойову охорону (дозори) попереду, на флангах та позаду колони.

Шанси на успіх підвищуються при нападі із засідки на погано озброєного та підготовленого противника, однак, якщо це велике формування, то надзвичайно складно одним ударом знищити його повністю. Простіше організувати засідку проти транспорту противника, оскільки транспортні колони найчастіше погано охороняються з флангів, і при виведенні з ладу машин у голові та у хвості колони з’являється можливість знищити її всю. Організація засідок на судна противника аналогічна засідці на транспортні колони.

До складу засадної групи, як правило, входять [15, 16]: спостерігачі (3-4 чоловіки); вогнева підгрупа, що призначена для ураження бойової техніки та живої сили; підгрупа попередження - для обмеження маневру противника, резервна підгрупа - для підсилення вогневої підгрупи та прикриття відходу.

Організація засідки складається з планування операції, розвідки та вибору місця засідки.

Перший етап передбачав вибір типу засідки, а також визначення кількісного складу учасників засідки, вивчення місцевості та урахування фактору часу.

Розвідка - найголовніший фактор при плануванні засідки, тому перед її влаштуванням група бойовиків здійснює ретельну розвідку. Збір інформації здійснюється родичами членів бандгруп, які мешкають поблизу місць розташування частин та підрозділів урядових військ. Для ведення розвідки спостереженням залучалися підлітки 13-15 років, які за надані відомості отримували винагороду у валюті (8-10 доларів США) [15]. Отримана інформація оперативно передавалася командуванню екстремістів з використанням телефонів сотового зв’язку. Бойовики заздалегідь готували вогневі позиції, визначали шляхи відходу та місце наступного збору групи.

Звичайно вогнева група, що включає в себе основні сили загону (2-3 гранатомети, декілька снайперів, в окремих випадках міномети), розташовувалася на відстані, яка дозволяє вести ефективний вогонь. Бойовики цієї підгрупи розміщувалися вздовж дороги на відстані 100-150 м та у 10-15 м один від одного.

Підгрупа попередження займала позицію на напрямку ймовірного відходу або маневру противника. При вході колони у зону ураження снайпери першими відкривали вогонь по водіям та старшим головних машин. Решта підгрупи одночасно обстрілювала особовий склад та вела вогонь по броньованим цілям із РПГ та кулеметів. Основна мета - порушити управління колоною, створити паніку та передумови для її знищення чи захоплення.

Іноді бойовики використовували спеціальну відволікаючу групу, яка розташовувалася попереду основних сил засідки та раптово відкривала вогонь по колоні, намагаючись скувати боєм підрозділи охорони. У цей час вже без охорони колона, що просунулась уперед, потрапляла під вогонь головних сил засідки та зазнавала великих втрати. При організації засідки у населених пунктах бойовики без перешкод пропускали розвідку та охорону. З наближенням головних сил відкривали вогонь із бійниць, вікон та дверей будинків, зосереджуючи його, в основному, на автомобілях, що перевозили особовий склад. В момент відкриття вогню, як правило, робився прицільний залп із стрілецької зброї та гранатометів, потім вівся інтенсивний обстріл окремих цілей. Добре відомі факти трагічної загибелі підмосковних, потім пермських омоновців, собрівців та тульських десантників [17].

Найбільш частіше застосовуються наступні види засідок [16]: L-подібна, V-подібна, засідки з використанням підривних засобів, а також підриву транспорту противника.

Лінійна засідка - один з найпростіший способів організації засідок, однак це не робить її менш ефективною у порівнянні з іншими. В цьому випадку ведеться масований вогонь з флангів з метою ураження противника в зоні знищення. При здійснені лінійної засідки ситуацію легко контролювати, оскільки вогонь ведеться завжди прямо. Засідки такого типу організовуються в місцях, де противнику потрібно переходити дорогу чи стежку, а на протилежному боці дороги знаходиться рівчак. Крім того, доцільне використання мін, пасток, а також мін, споряджених металевими кульками, з метою заборони виходу противника із зони знищення.

Однак у цього виду засідок є окремі недоліки. Головний з них в тому, що фланги підрозділу, який організує засідку, дуже вразливі для нападу противника. До того ж при такій засідці дуже важко нападати на велике за кількістю формування.

При L-подібній засідці (рис.6) вогонь ведеться у двох напрямках. Такий вид засідок дуже ефективний при здійсненні засідки на петлястій дорозі чи стежці, або вздовж річок та каналів. При організації такої засідки довга сторона літери L звичайно розташовується паралельно очікуваному маршруту пересування живої сили противника. Автоматична зброя, як правило, встановлюється в центрі кожної із сторін літери L з метою ведення перехресного вогню, при цьому керівником засідки може бути обраний порядок ведення вогню з визначеними інтервалами. У таких випадках бойовики, що розміщуються по один бік літери L, першими відкривають вогонь, створюючи у противника враження, що це лінійна засідка; потім починає вести вогонь друга сторона. Якщо, наприклад, організовується засідка проти транспортної колони, перша сторона відкриває вогонь з мінометів та протитанкових установок, а друга веде вогонь із автоматів по живій силі противника, яка вивантажується з машин.

V-подібна засідка (рис.7), якщо провести її професійно, приводить до суттєвих втрат особового складу та техніки. її перевага в тому, що противник, який потрапив у засідку, ніде не почуває себе в безпеці. Наприклад, якщо противник веде вогонь прямо, то він може бути знищений пострілом з тилу; якщо транспортний засіб противника розвертається для знищення джерела небезпеки, яке знаходиться позаду, він може бути знищений фронтальним вогнем. При такій засідці основна проблема полягає у забезпеченні безпеки свого особового складу, оскільки вогонь з кожної сторони літери V ведеться у внутрішню частину позиції. Тому необхідно забезпечити, щоб учасники засідки стріляли зверху вниз; тоді у випадку промаху куля потрапить у ґрунт.

У випадку влаштування засідки на переважаючі сили противника її організатори можуть використовувати тільки підривні пристрої. Це міни спрямованої дії типу МОН-50 (СРСР), МОН-100 (СРСР), “Клеймор” (США) та міни з металевими кульками типу М80А1 (Австрія, має 1450 5-мм стальних кульок).

Засідка з метою знищення транспортних засобів використовується тоді, коли точно відомо маршрут пересування транспорту противника (рис.8). При такій засідці існує можливість великого вибору засобів ураження та забезпечення охорони тилу та флангів. При влаштуванні засідки на транспортну колону виводиться з ладу перша та остання машини, решта опиняється між ними як у пастці. Вогонь ведеться з близької відстані з метою завдання максимальних втрат живій силі. Під час війни у В’єтнамі, наприклад, в’єтконгівці відкривали вогонь із засідок по американських транспортних колонах з відстані 10-60 м. Чітких правил у даному випадку не існує - величина відстані залежить від наявності укриття та вміння влучно стріляти. Однак для забезпечення успіху акції необхідно мати якомога більш повнішу інформацію щодо противника: його чисельність, маршрут пересування, тактику.

Крім того, одна з найважливіших задач - правильний вибір місця засідки. При влаштуванні засідки, як правило, уникають класичних місць засідки, оскільки і противнику про них відомо. Доцільно брати до уваги чотири фактори: місце для засідки повинно бути таким, щоб можна було спрямувати противника у зону знищення, щоб була забезпечена зона обстрілу без наявності “мертвих зон”, щоб можна було сховатися та були забезпечені шляхи відходу. Ст.Кроуфорд [16] відмічає, що в інструкції для американських військовослужбовців щодо вибору місця для засідок під час війни у В’єтнамі рекомендувалось: “Засідки є найбільш ефективним засобом. На території В’єтнаму є чимало природних перешкод, що підходять для влаштування засідок: залізничні насипи, вузькі стежки, прямовисні скелі та дороги з каналами з обох боків. Підхід до місця засідки повинен бути непомітним; у противному випадку в’єтнамці можуть помітити військовослужбовців американських військ та розташувати формування урядових військ. Тимчасово виникає необхідність використовувати обхідні шляхи, і тоді до місця засідки доводиться добиратися 3-4 доби. Можливо, патрульній групі доведеться прибути на місце засідки набагато раніше появи цілі. Терпіння - важлива умова для забезпечення прихованості. Тому військовослужбовці спецназу повинні перебувати у засідці мінімум тиждень, а то і місяць”.

Аналіз бойового досвіду війн в Індокитаї (французька та американська кампанії) [5], в Афганістані, двох чеченських кампаній показує, що найчастіше засідки влаштовуються на автотранспортні колони та живу силу противника, однак напади на залізничні потяги та річкові судна теж є складовою частиною тактики повстанців. Вони нерідко бувають успішними, оскільки на таких шляхах сполучення, як залізничні шляхи та річки через велику їх протяжність важко забезпечити безпеку транспорту на всьому шляху пересування. Крім того, при обороні гірських сіл бойовики пропускали підрозділи урядових військ до себе у тил, потім приховано виходили з бліндажів та підвалів, відкривали фланговий та перехресний вогонь; при цьому гранатомети били по танках та БМП з граничноно малої відстані - від 60 до 100 метрів [9].

Засідки на залізницях влаштовуються з метою зкинути потяг з рейок у місцях, де є висока насип чи міст. В цьому випадку потяг перекидається, і противник несе великі втрати. При нападі на потяг, що перевозить особовий склад, вогонь ведеться по виходах із вагонів; потім за допомогою автоматів та гранат знищується жива сила противника, яка залишилась у вагонах. Після завершення операції демонтується залізнична колія на деякій відстані від місця засідки з метою затримки підходу підрозділів противника на допомогу.

Засідки проти суден противника здійснюються силами підрозділів, що розташовані вздовж берега або на борту патрульних катерів, однак використання катерів для нападу зовсім не обов’язкове, для цього досить підрозділів, що знаходяться на березі (рис.9). Так, за даними оперативної інформації щодо стану бойових дій в Іраку на 30.03.2003р. [29] в районі річного порту Ез-Зубаїр, про який ще 23.03.2003р. було оголошено, що він під контролем військ американо-британської коаліції, був розстріляний із засідки воєнний катер з екіпажем та групою морської піхоти на борту. Як мінімум 4 британських солдати було вбито, 9 чоловік поранено.

Проведений аналіз організації проведення засідок дозволяє відмітити удосконалення управління, певний зріст ретельності підготовчих заходів, детальності розподілу функцій між групами з одночасним збільшенням їх кількості за відповідним функціональним призначенням, різноманіття способів побудови бойових порядків.

1.4.5. Захоплення великих населених пунктів

Напад на населений пункт при діях партизанів Великої Вітчизняної війни вважався найбільш складним видом бойових дій [34]. При цьому доводилося знищувати одночасно найрізноманітніші об’єкти. Наприклад, у пункті, де розташовувався штаб з’єднання військ фашистів, потрібно було знищити не тільки приміщення самого штабу, але і його служби: вузол зв’язку, польову електростанцію, склади та майстерні, гараж та базу пального. Боротьбу доводилося вести з військами, що охороняють штаб, а також зі спеціальними підрозділами: зв’язку, розвідки (в тому числі і авіаційної) та ін.

Всі населені пункти, які займали фашисти, були більш-менш підготовлені до оборони. Різноманітні перешкоди, окопи та вогневі точки були побудовані на підступах до населеного пункту, на його окраїнах. До оборони були пристосовані окремі будівлі, з тим щоб можна було прострілювати вулиці та майдани всередині пункту. Крім того, заздалегідь підготовлявся обстріл цього пункту артилерійським вогнем та кулеметами із сусідних районів на випадок заняття пункту партизанами або радянськими десантними військами.

Гарнізони фашистів мали, як правило, провідний або радіозв’язок з сусідними гарнізонами та могли відносно швидко отримати підкріплення.

Все це зобов’язувало партизанів з особливою ретельністю готувати напад на населений пункт, щоб повністю зберегти за собою раптовість та ініціативу дій. Вивчаючи об’єкти нападу, необхідно вести розвідку кожен день.

Необхідно точно знати планування населеного пункту, розташування в ньому вулиць, майданів, окремих будинків. Кожен партизан повинен точно орієнтуватися. Доцільно скласти детальний план цього пункту, нанести на нього всі ворожі об'єкти, які підлягають нападу, заздалегідь оглянути їх особисто, визначити цегляні та дерев’янні будівлі, знати, які служби в них розташовані, вивчити найкоротші шляхи сполучення між різними об’єктами.

При проведенні розвідки розташування гарнізону в різних частинах пункту доцільно виявити: яка загальна чисельність гарнізону, які сили охороняють окремі об’єкти, їх озброєння, порядок зміни варт, чатових, патрулів; будинки, де живуть офіцери, штабні робітники, посадові особи адміністрації; характер оборони: систему загороджень та перешкод, розташування вогневих точок, підготовку окремих будівель до оборони - чи є захисні прилади на вікнах, чи підвали, сховища та погреби, де ворог може засісти для опору; наявність на вулицях та майданах барикад та окопів.

При вивченні підступів до населеного пункту потрібно з’ясувати - де можна швидко підібратися до ворожих об’єктів з найменшими втратами. Для цього потрібно встановити: які ділянки більш за все насичені штучними перешкодами, які вогневі точки прострілюють підступи і повинні бути знищені в першу чергу, де знаходяться мінні поля і чи можливо їх обійти. Якщо поблизу населеного пункту протікає ріка або тягнеться болото, необхідно з’ясувати можливість щодо прихованого та раптового підходу через них до об’єктів нападу.

“Супутник партизана” [33] рекомендував вести розвідку безперервно, уточнювати та перевіряти всі раніше добуті відомості. Для розвідки використовувати патріотично налаштованих громадян, родичів та близьких знайомих партизанів, які мешкають в населеному пункті, підтримувати з ними постійний зв’язок. Допит полонених також допоможе отримати додаткові відомості.

Основою успішного нападу на населений пункт були (є і мабуть будуть ще багато років) - раптовість та ініціатива дій. Починаючи операцію необхідно підкрадатися до ворога приховано, намагатися захопити його зненацька, але, вступивши з ним у зіткнення, діяти нахабно та рішуче, наносити удари там, де він їх менш за все очікує.

Найкращий час для нападу - ніч. Можна також провести напад у непогоду -сильний туман або снігопад. Але краще вночі - в цей час легше забезпечити повну раптовість. Але для дій в темряві партизани повинні ретельно підготуватися. Кожен партизан повинен точно знати свою задачу: в складі якої групи він діє, які об’єкти та якими засобами знищує. Партизани однієї групи повинні добре знати один одного в обличчя, збірний пункт після відходу. Для упізнавання в темряві можна надівати на головні убори або на рукава білі відзнакові пов’язки. Необхідно встановити умовний пароль голосом або знаками. Окрім цього, кожен партизан повинен знати умовні сигнали (світові та звукові) для нападу та відходу. Дуже важливо, щоб сигнали ці різко відрізнялися від сигналів противника.

Успіх нападу може бути досягнутий при одночасному ударі партизанів з різних напрямків. При цьому партизани нападають одночасно на війська фашистів, розташовані в різних місцях населеного пункту, і на важливі об’єкти. Якщо сил для цього недостатньо, спочатку необхідно знищити ворожі війська по частинах там, де вони знаходяться, не даючи можливості їм з’єднатися, відрізаючи всі шляхи відходу, а потім переходити до руйнування окремих об'єктів.

Напад на пункт, зайнятий противником та пристосований до оборони, можна здійснити в наступному порядку. Головні групи партизан безшумно знімають чатових або обходять їх, раптово нападають на вогневі точки, бліндажі та окопи противника, знищують живу силу фашистів, вогневі засоби та лінії проводового зв’язку на зовнішньому колі населеного пункту. Все це полегшує дії інших груп партизанів, які швидко проникають до важливих об’єктів, знищують основну живу силу ворога, подавлюють опір охорони об’єктів, захоплюють полонених, озброєння, документи, листування і т.ін. При одночасній атаці окремих об’єктів потрібно намагатись оточити їх з усіх сторін і не знижувати тиску до повного знищення.

Групи, які атакують об’єкти, можуть наштовхнутися на сильний опір і навіть контратаки противника всередині населеного пункту. На цей випадок партизани виділяють резерв, який може швидко прийти на допомогу своїм товаришам.

Одночасно з заняттям вихідного положення для нападу на населений пункт партизани повинні виставити сильну бойову охорону. Вона потрібна для запобігання втечі фашистів з населеного пункту, а також відбиття нападу ворога із сусідних районів. Партизанські заслони розташовуються на напрямках найбільш імовірних контратак та висилають вперед і в сторони парних чатових на відстань, яка дозволяє підтримувати зоровий зв’язок. Таким чином, населений пункт ізолюється на весь час операції від решти світу. Заслони затримують також і всіх жителів, які намагаються вийти із населеного пункту.

При нападі на населений пункт важливо організувати надійний зв’язок між окремими групами партизанів та командиром, який керує всією операцією. Застосувати технічні засоби зв’язку при цьому дуже важко, оскільки вся операція протікає досить швидко. Для цієї цілі від кожної групи партизанів, резерву і заслону виділються посильні. Вони доставляють всі донесення та накази.

Противник може робити спробу перейти до вуличного бою. Тому окремі партизани (по 2-3 чоловіки) із складу головної групи, яка нападає першою, повинні займати в той же час всі окопи та барикади противника всередині пункту. Вони не дають змоги фашистам використовувати ці споруди для вуличного бою.

У вуличний бій вступає в першу чергу партизанський резерв, поки решта груп атакує ворожі об’єкти. До резерву приєднуються партизани, які вивільнилися після знищення другорядних об’єктів - складів, допоміжних служб, транспортних засобів і т.ін. У випадку крайньої необхідності може бути використана навіть частина зв’язкових. Резерву додаються групи партизан-винищувачів танків, а також кулеметників. Частину кулеметів необхідно встановити для стрільби по вулицях та майданах. При резерві повинні бути підготовлені засоби знищення будівель, де противник чинить сильний опір.

Доцільно пам’ятати основні правила вуличного бою:

♦    ворог найчастіше переховується в будинках, пристосованих до оборони: в підвальних приміщеннях, перетворених у бліндажі, на верхніх поверхах, на горищах, біля слухових вікон, за пічними трубами. Із кутових будинків він веде вогонь по перехрестях. Ворожі вогневі точки влаштовуються також у подвір’ях, садах та городах;

♦    треба уникати рухатися та розташовуватися на майданах та посередині широких вулиць; необхідно притискатися щільно до будівель, укриватися за виступами, в під’їздах, за колонами будинків; будівлі, що зайняті противником, обстрілювати з кулеметів; кидати всередину осколкові та протитанкові гранати, підпалювати дерев’яні будинки. Гарнізони фашистів, що засіли у кам’яних будинках або в глибоких підвалах, доцільно знищувати підривом будівлі. Для ведення вуличного бою вигідно мати автомати та ручні кулемети. Проявляти у вуличному бою сміливість, швидкість та винахідливість;

♦    під час всієї операції по захопленню населеного пункту потрібно вести розвідку, щоб попередити командування загону про наближення військ противника;

♦    якщо у завдання партизанського загону входить утримання в своїх руках населеного пункту, то це може бути здійснено в наступному порядку. Заслони бойової охорони залишаються на своїх місцях та окопуються. Резервна група займає ворожі оборонні споруди на окраїнах та приводить їх у бойову готовність. Решта груп партизанів виловлюють залишки гарнізону фашистів та адміністрації, збирають трофейну зброю, боєприпаси, спорядження та ліквідують осередки пожеж. Партизанські розвідникидоповідають про дії та наміри противника у сусідніх районах.

Афганські моджахеди, організовуючи напади на міста, іноді зосереджували великі сили (до 20-25 тисяч чоловік) в околицях Кабула та ще поблизу декількох важливих міст (таких як Герат, Кандагар, Джелалабад, Хост) та проводили потужні вогневі нальоти [33]. Вони вели вогонь по місцях розташування радянських та урядових військ із мінометів, безвідкатних та автоматичних гармат, багатоствольних реактивних установок, великокаліберних кулеметів. Під прикриттям цього вогню малі групи партизанів намагаються проникнути у міські квартали, знищуючи на своєму шляху солдатів та воєнну техніку противника, руйнуючи його укріплення та комунікації. Як і блокада, цей вид бойових дій є відносно успішним тільки проти військ кабульського уряду.

Захоплення великих населених пунктів є найважливішим пропагандистським заходом також і чеченських бойовиків. В ході їх проведення вони несуть, як правило, великі втрати. Однак такі дії мають великий політичний резонанс. Проводячи напад на населені пункти, бойовики намагаються розгромити органи державної влади, створити атмосферу страху та непевності серед населення, підірвати його віру у спроможність держави вести ефективну боротьбу з повстанцями. Блокуючи воєнні або підрозділи МВС у захоплених населених пунктах, НЗФ примушують урядові війська пробиватися до них на допомогу, не рахуючись з втратами. При цьому, як правило, всі місцеві жителі перетворюються у заручників та “живий щит”, серйозно стримуючі дії воєнних.

При нападі на населений пункт НЗФ звичайно не намагаються з ходу оволодіти ним. Спочатку захоплюють панівні висоти, блокуючи імовірні шляхи підходу військ. Слід враховувати, що значна частина бойовиків заздалегідь проникає у населений пункт і перебуває у ньому на положенні “резерву”. Як правило, в місті чи селищі є таємні склади зі зброєю, боєприпасами та медикаментами. По завершенню операції частина бойовиків розсіюється та виходить з населеного пункту невеликими групами, а частина переховується у домівках, приховавши зброю та спорядження. Виходили бойовики з населених пунктів та прибували до них вночі, малими групами, по важкопрохідних ділянках місцевості. Щоб розкрити систему охорони, оборони та розташування вогневих засобів урядових сил, бойовики часто використовували собак з закріпленими на ошийниках ліхтарями [9]. Здалеку такий світовий об'єкт можна прийняти за людину, що рухається.

У випадку загрози розірому командири бандформувань використовували і такий прийом, як вихід на переговори з командуванням урядових сил з метою виграти час, зберегти сили та засоби, отримати відповідну допомогу зі сторони.

Під час першої чеченської кампанії бойовики декілька разів опинялись на межі повного розгрому, але кожен раз в останній момент лунала команда “відставити". Починались переговори. За цей час бойовики відпочивали, доукомплектовувались, купляли нову зброю, боєприпаси, спорядження, готувались до поновлення бойових дій.

В ході агресії на території Дагестану (серпень-вересень 1999 року) основним аспектом збройного протиборства НЗФ з федеральними військами можна вважати боротьбу за населені пункти [31]. При цьому операцію збройних формувань чеченських екстремістів та місцевих сепаратистів можно умовно поділити на чотири періоди:

♦    розвідка маршрутів виходу та захоплення підступів до населених пунктів;

♦    вихід передових загонів, роззброєння робітників міліції та інженерне обладнання району;

♦    вихід та зайняття району основним угрупованням;

♦    ведення бойових дій проти федеральних військ та відхід.

Розвідка маршрутів виходу та захоплення підступів до населених пунктів проводились у нічний час головними дозорами по 5-8 чоловік (1-2 кулеметники, 2-3 гранатометники). Після підходу до населених пунктів та заняття крайніх будинків або господарчих будівель головними дозорами організовувалось спостереження, потім, якщо не було небезпеки, віддавалась команда діяти передовим загонам.

Передові загони, як правило, захоплювали населений пункт з двох напрямків. Після роззброєння робітників міліції проводилась ідеологічна обробка населення, спрямована на переконання жителів в тому, що бойовики ведуть боротьбу тільки за віру проти “невірних”. Одночасно проводились заходи щодо організації системи спостереження, зв’язку та інженерного обладнання місцевості. При цьому для обладнання бліндажів, укриттів для бойовиків та техніки використовувались місцеві жителі (в тому числі шляхом найму за гроші).

Після повного захоплення населених пунктів та часткового їх інженерного обладнання вночі на автотранспорті (КамАЗ, У A3, “Урал” та легкові автомобілі) з використанням засобів світломаскування здійснювався вихід основних сил НЗФ.

Для розміщення основних сил НЗФ займалися придатні будинки місцевих жителів (вигідні у відношенні тактичного розташування), будинки лікарень, шкіл, підприємств. Жителі районів, що зайняли бойовики, під деяким тиском фактично самі віддавали їх бойовикам, лякаючись авіаційних ударів та артилерійських нальотів з боку федеральних сил. На початковому етапі, прикриваючись “законами шаріату”, бандити забирали у деяких жителів продукти, худобу, майно. Пізніше, з початком бойових дій, бандити відкрито займались мародерством, грабіжництвом, викраденням автотранспорту для пересування, інженерної техніки (трактори, бульдозери і т.ін.) для відновлення доріг та окопів.

З початком бойових дій проти федеральних військ збройні формування чеченських екстремістів та дагестанських сепаратистів в своїй тактиці використовували класичні прийоми бойових дій у горах та населених пунктах:

♦    захоплення панівних висот, перевалів, вигідних маршрутів та розміщення там вогневих засобів;

♦    для ведення вогню широко використовуються закриті вогневі позиції, печери, підвали будинків в населених пунктах;

♦    зенітні установки для прикриття позицій бойовиків розташовувались, як правило, на панівних висотах, однак вогонь на ураження відкривався після виходу цілі на мінімальну відстань;

♦    широко застосовувалось мінування місцевості.

При цьому бойовий порядок звичайно створювався в один ешелон з виділенням сильного резерву. В наступі група діє на фронті шириною до 100 м; невеликий загін - від 200 до 1000 м; загін - від 500 до 3000 м; збройне формування - від 1000 до 5000 м [74].

Як особливість бойових дій слід відмітити:

♦    застосування невеликих груп із мінометного розрахунку, гранатометника та пари снайперів. Стрільба снайперів проводилась під час мінометних та гранотометних обстрілів із печер або інших укрить;

♦    після захоплення району з кількох населених пунктів проводилась робота щодо проникнення бойовиків в тил федеральних військ для організації осередків опору в глибинних районах (в напрямках на Буйнакс, Махачкалу, Хасавюрт і Кізляр) з метою відволікання частини їх сил. Висилались диверсійні групи з завданням перерізати шляхи постачання військ;

♦    після нанесення авіаційних ударів проводилось підсилення маскування та інженерного обладнання;

♦    повторюючи досвід Чечні, була організована сувора ротація бандитів. Заміна вже воювавших бойовиків на свіжих здійснювалась із резервного угруповання, відхід у Чечню проводився по команді на автомобілях на заздалегідь підготовані бази відпочинку;

♦    для здійснення відходу бойовики використовували невеликі групи прикриття (1-2 мінометних розрахунки, 2 розрахунки великокаліберних кулеметів, 2 снайпери, 2 гранатометники, 1-2 розрахунки АГС-17);

♦    велась відеозйомка бойових дій, особливо коли ситуація розвивалась сприятливо для бойовиків. Відеоматеріали потім використовувались для підйому бойового духу ваххабітів (нанесення показових ударів по вертольотам).

До початку бойових дій в Дагестані релігійні екстремісти одним із способів постачання зброї використовували завезення великовантажними автомобілями гною для весняних польових робіт. Зброю та боєприпаси, як правило, в герметичній упаковці, засипали гноєм зметою запобігання догляду даних машин на КПП та блокпостах.

1.4.6. Мінування

Це один з найбільш доступних та порівняно безпечних для НЗФ способів ведення бойових дій. Бойовики мінували, як правило, дорожні комунікації там, де обмежена видимість, ускладнені маневр та об’їзд: мости, тунелі, повороти, серпантини, спуски та підйоми. В останній час частішають випадки установки радіокерованих фугасів в населених пунктах, де транспортні засоби примушені знижувати швидкість. Звичайно це людні місця або ринки. Окрім нанесення втрат військам, бойовики таким чином намагалися спровокувати репресії у відношенні до місцевого населення з метою подальшого використання цього у цілях пропаганди.

У районі мінування, як правило, влаштовувалася засідка, виставлялися пости спостереження. При мінуванні використовувалися контактні, радіокеровані міни і фугаси з додатковим зарядом вибухових речовин, магнітні міни, міни з пластиковим корпусом. Широкого використання набув пластит, на запах якого не реагують собаки мінно-пошукової служби.

Способи і техніка мінування дуже різноманітні. На шляхах з твердим покриттям міни встановлювалися на з’їздах та обочинах, під асфальтом і бетоном шляхом підкопу під них збоку або в місцях руйнування дорожнього покриття.

М.Єфремов відмічає, що місця мінування афганські моджахеди позначали так званими “прицілами” - це шести або піраміди з каменів з обох сторін дороги [18]. Коли сапер перебуває на значній відстані, цей простий пристрій дає йому можливість надійно підривати техніку. У 1984 році проти радянських саперів моджахеди стали застосовувати нову пастку. Міну обладнували електродетонатором, у грунт встановлювались металеві сітки, одна над другою, грунт між ними служив діелектриком. Сітка підключалася до детонатора. При замкненні щупом мережі відбувався вибух. Навколо місць мінування на великій площі розкидалися малі шматочки вибухівки для нейтралізації собак.

Як правило, для збільшення потужності вибуху використовувалися фугаси, в тому числі виготовлені з авіабомб та артилерійських снарядів, дві-чотири протитанкові міни, покладені одна на одну. Для ураження живої сили застосовувалося комбіноване мінування: разом з протитанковою або протитранспортною міною встановлювалися протипіхотні міни, міни (фугаси) спрямованої дії. Управління вибухом фугасу здійснювалося по радіоканалу або проводам (в основному від ПТРК). Постановка мін здійснювалася спеціальними групами мінування (4-5 чоловік), які у помічники залучали місцевих жителів та підлітків, що пройшли необхідну підготовку [15]. Як правило, екстремісти використовували три способи мінування маршрутів: упорядкований, неупорядкований та змішаний. При неупорядкованому способі відстань між мінами складає 1,5-2 метри. Відмічені випадки мінування “ланцюжком” - установка 30-40 мін на протязі 200-300 м, що приводить до збільшення кількості транспортних засобів та людей, що підриваються. При мінуванні на снігу міни перефарбовуються у білий колір.

Для виконання завдання щодо якомога тривалішого утримання населених пунктів або затримки просування урядових військ, бандити використовували різноманітні хитромудрі прийоми:

♦    новим елементом з’явилось використання мін-фугасів, начинених бензином, гасом та дизельним пальним. У випадку підриву відбувається розбризкування палаючої речовини і займання не тільки підірваного об’єкту, але і тих, хто знаходиться поряд. Відмічені випадки, коли поряд з мінами закопувались баночки з бензином чи гасом з метою ускладнити їх викриття пошуковими собаками [15]; однак ще за досвідом війни у Кореї (1950-1953 р.р.) [30] американські війська широко застосовували фугаси, споряджені напалмом;

♦    перед окопами обладнувались потужні мінні поля; мінування відбувалося “у два поверхи”, на дно заглиблення закладалася перша міна, засипалася землею чи глиною, а над нею зверху - друга, і все це маскувалось. Якщо вдавалося викрити та розмінувати верхню міну, то залишалась ще друга.

Нерідко вздовж дороги встановлюється декілька фугасів на відстані 100-150 м один від одного. При закладанні мін із складу загону НЗФ виділялася група від 3-х до 5-ти чоловік, які були озброєні РПГ та кулеметами, з метою прикриття групи мінування [14].

З метою отримання випереджуючої інформації про графік руху колон, їх склад та охорону активно велася робота по упровадженню агентури у місцях формування колон. Вздовж маршруту встановлювалися спостерігачі з засобами зв’язку. Невипадково, що під час другої чеченської кампанії жертвами засідок та мінних пасток ставали міліцейські підрозділи, які на відміну від армії використовували відкриті канали зв’язку, доступні для прослуховування бойовиками, та яких люто ненавидять багато простих чеченців за безпідставні кривди (мародерство та грабіж), які чинять бійці і командири спеціальних загонів швидкого реагування (СЗШР) та загонів міліції особового призначення (ЗМОП) під час проведення зачисток.

Як вже відзначалося вище, при веденні бойових дій в Дагестані у жовтні 1999р. чеченськими бойовиками практикувалась установка розтяжок з мінами між деревами на висоті до 3-5 метрів. Бронеоб’єкт (машина), рухаючись, зачипав розтяжку, міна вибухала та уражала особовий склад зверху.

Мінній війні у Таджикистані теж приділялась особлива увага. Результативністю відзначалися опозиція, яка теж використовувала тактику партизанських дій. Як правило, мінувалися дороги і дуже рідко окремі стратегічні об’єкти. Звичайно міна або фугас встановлювалися під ліву гусеницю, якщо ущелина праворуч, і навпаки. В цьому випадку при підриві техніка розверталась та блокувала проїздну частину, ускладнюючи евакуацію вбитих та поранених і скидання машини з дороги. Мінування подібним чином найчастіше супроводжувалося організацією засідки, а установка 2-3 фугасів в декількох десятках метрів один від одного створювала враження суцільного мінування траси [19].

1.4.7. Ведення бою в місті

В межах міст створювалась система осередкової оборони, яка включала вогневі позиції мінометів та протитанкові загородження. Нижні поверхи будинків на основних напрямках були облаштовані під довготривалі вогневі точки. Вікна та входи у підвали домів на окраїнах, вздовж магістральних вулиць та на перехрестях закривались мішками з піском, камінням та цеглою. Залишались лише бійниці для спостереження та ведення вогню.

Більша частина артилерії (основу складали міномети) була замаскована у житлових кварталах і на підприємствах. На дахах та верхніх поверхах будинків розташовувались вогневі позиції снайперів та зенітників, а важливі об’єкти та підступи до окремих воєнних містечок мінувались.

Перехрестя вулиць завалювали залізобетонними плитами, будували доти, з’єднували їх між собою, а також з прилягаючими подвір’ями ходами сполучень. Територія міст розподілялась на оборонні рубежі.

Будинки, що були розташовані на вигідних у тактичному відношенні позиціях, були перетворені в опорні пункти, пристосовані до кругової оборони. З метою зниження ймовірності ураження загонів бойовиків вогнем артилерії та ударами авіації опорні пункти з’єднувались між собою підземними ходами.

Практика використання військами підземних комунікацій та споруд має багатовікову історію. Використання цих споруд дозволяє військам в ході боїв непомітно, швидко перекидати сили і засоби з однієї ділянки на іншу, проникати в глибину бойового порядку протидіючої сторони. В свій час у радянському воєнному мистецтві надавалось великої уваги організації та веденню боротьби в підземних спорудах, але, на жаль, досвід ведення боїв у підземних комунікаціях і спорудах, придбаний армією СРСР в Сталінградській битві, Вісло-Одерській, Кенігсберзькій, Будапештській та Берлінській операціях з надходженням на озброєння військ ядерної зброї був безпідставно забутий. Воєнні спеціалісти країн НАТО, навпаки, вважали і вважають дослідження способів використання військами підземних споруд та комунікацій в ході вуличних боїв одним із пріоритетних напрямків розвитку воєнного мистецтва. Вони своєчасно переглядають тактичні нормативи мотопіхотних та танкових підрозділів, вносять корективи до класифікації міських будинків, споруд і підземних комунікацій їх забезпечення в залежності від характеру та особливостей архітектурного ансамблю, планування, матеріалів та конструкцій, що використовуються. Так, в 1979 році в результаті проведених у навчальних центрах сухопутних військ США та бундесверу досліджень були розроблені і прийняті до керівництва два польових статути - FM 90-10 “Воєнні операції на урбанізованій місцевості (дивізія-бригада)” та FM 90-10-1 “Дії мотопіхоти в міських умовах (батальйон-рота)” [20].

За думкою американських та германських воєнних спеціалістів, сполучення жорсткої кругової та мобільної оборони міст, а також контроль систем комунікацій, що їх зв’язують, дасть обороні можливість при належній вогневій підтримці скувати значні сили наступаючого противника, що дозволить вирішити оперативні, а при обороні крупних міст і стратегічні завдання оборонної операції. Бойові (польові) статути сухопутних військ США та бундесверу ФРН рекомендують командирам мотопіхотних підрозділів використовувати підземні комунікації для обходу (охвату) мотострілецьких та танкових підрозділів противника “з-під землі”(використовуючи так званий ефект “пружного утискання” бойового порядку підземними комунікаціями з наступним ударом цієї “пружини”). В подальшому здійснюється їх блокування з флангів, відсіч від головних сил і нанесення вогневого ураження. Особлива увага звертається на контроль виходів з підземних комунікацій, які повинні мінуватися і при загрозі проникнення в них (з них) противника - підриватися, а будинки, до підвалів яких вони примикають, - руйнуватися (підпалюватися).

З 1993 року увага воєнних спеціалістів сухопутних військ армій країн НАТО була зосереджена на дослідженні шляхів ефективності групової тактики у міських умовах. В сухопутних військах США та ФРН основним тактичним підрозділом для ведення мобільної оборони (“відступаючих дій”) в населених пунктах, в передмістях, на околицях, в промислових районах і на інших ділянках розрідженої забудівлі вважається посилений мотопіхотний (піхотний) батальйон (рота). Для ведення наступу і оборони в урбанізованих районах, які включають ділянки малоповерхової забудівлі або “приватного сектору”, а також суцільної висотної забудівлі, призначається посилена піхотна рота, розділена на гарнізони будинків, які вони обороняють (захопили), і мобільні групи.

Вірогідність своїх досліджень фахівці НАТО мають можливість оцінити на підставі великого досвіду боротьби в підземних спорудах, який отримали російські збройні сили в ході двох чеченських кампаній. Вуличні бої в Грозному, Аргуні, Шалі, Бамуті, Комсомольську, Танду, Карамахі та Чабанмахі показують, що сторона, яка вміло використовує підземні споруди та комунікації, значно переважає противника у захищеності, маневровості, спроможності своєчасно зосередити сили та засоби в потрібному місці і у вирішальний момент.

В першій чеченській кампанії НЗФ більш успішно, ніж федеральні війська, використовували тактику кругової оборони будинків (споруд) та дії мобільних ударно-диверсійних груп. Так, відбивши одну-дві атаки посиленого танками мотострілецького підрозділу, вони переходили по підземним комунікаціям у сусідні будинки. Коли мотострілецький підрозділ починав зосереджуватися у зайнятій споруді, бойовики в ході короткої вогневої підготовки робили декілька пострілів з гранатометів РПГ-7 по вікнах і, використовуючи підземні комунікації, проводили контратаку з декількох напрямків, заздалегідь блокуючи вогнем снайперів шляхи відходу до сусідніх будинків. При організації засідок, вогневих мішків та танкових пасток бойовики широко використовували підземні комунікації для висування на вогневі позиції та виходу з-під ударів авіації та вогню артилерії і танків [20].

При штурмі Бамуту у тактиці бойовиків з’явились нові елементи. Так, для викриття ще на підступах російських розвідгруп використовували спеціально навчених собак, яких бойовики прив’язували навколо своїх позицій. Неодноразово бандити застосовували психологічні контратаки: йшли в бій у повний зріст під прикриттям щільного вогню. При нанесення ударів артилерією урядових військ бандити тут же стрімко зближались з наступаючими підрозділами до 100-150 м, що, дійсно, різко знижувало ефективність вогню артилерії (цей прийом використовувався ще в часи Великої Вітчизняної війни) [9].

Під час ведення бойових дій в жовтні 1999 року в Дагестані керівництво чеченських бойовиків прийняло на озброєння тактику осередкової оборони, з одночасним влаштуванням засідок, “пасток”, стрімких рейдів та нальотів мобільних загонів. З цією метою у вузли оборони були перетворені населені пункти Іщерська, Горагорськ, Наурська, Алпатово, Виноградне. Бойовики. Як і в першому чеченському конфлікті 1994-1996 років застосовували методи партизанської боротьби, основані на постійному веденні розвідки, раптовості, швидкоплинності та воєнних хитрощах.

Не вступаючи в безпосереднє протиборство з федеральними силами, банд-формування переважно діяли малими групами (3-5 чоловік), які включали гранатометника, снайпера, кулеметника і 1-2 автоматників. На результат з нанесенням великих втрат не розраховували, а задовольнялись короткими обстрілами, які проводили часто успішно і без втрат зі своєї сторони.

Найбільш ефективними були дії мобільних вогневих засобів. На вантажівки встановлювали міномети, зенітні установки, АГС, кулемети КПВТ та ДШК, секції реактивних установок. Вночі пересувалися без включення фар з використанням “шведських окулярів”, “квакерів”. Вогонь вівся з тимчасових вогневих позицій (5-6 пострілів), потім місцеположення змінювалося.

Дозорні при веденні розвідки використовули коней, що значно збільшувало їх маневреність. Розвідники при виконанні завдань часто маскувалися під біженців або пастухів, діючи по 1-2 чоловіки. В ході влаштування засідок практикувалося ретельне маскування, пропуск через себе противника, після чого відкривався вогонь з тилу та флангів.

В ході оборони ділянок використовувались наступні способи [31]:

♦    безпосередньо перед початком артилерійської підготовки або при ударах авіації бойовики робили стрімкий кидок в сторону федеральних військ в безпечну зону та ховались на місцевості; після підйому мотострільців в атаку вони розстрілювали їх впритул з відстані 100-150 метрів; були випадки, коли бойовики встигали підійти на відстань кидка гранати;

♦    на шляху висування федеральних військ бойовики позначали наявність опорних пунктів, в яких перебувало 2-3 чоловіки; поступово відходячи, вони виманювали підрозділи федеральних сил у вигідному для себе напрямку; після чого здійснювали напад у фланг;

♦    в перші хвилини бою снайпери намагалися знищити командний склад та найбільш активних солдатів та сержантів, намагаючись посіяти паніку.

В ході контртерористичної операції на Північному Кавказі НЗФ використали для оборони фактично всі населені пункти (приблизно 400), а в семи з них (Грозний, Бамут, Гойське, Комсомольське, Піонерське, Шатой, Хатуні) була створена жорстка позиційна оборона. При цьому НЗФ удосконалили тактичні прийоми використання підземних споруд. Розвідувальні, снайперські та диверсійно-ударні групи все частіше переносили активні дії на вже “зачищену” підрозділами В В та загонами міліції особливого призначення МВС територію міст та населених пунктів, вміло переміщуючися заздалегідь підготованими маршрутами, виходи з яких на поверхню землі (люки) нерідко обладнувались під сховища, бліндажі та доти, ретельно маскувались та мінувались керованими фугасами.

Планування Грозного, що сполучає як прямокутне, так і радіально-кільцеве розташування міських споруд, зумовило характер їх використання НЗФ. Розріджена забудівля передмість та суцільна регулярна комбінована забудівля міських околиць, як правило, використовувались в ході оборонного бою як смуга забезпечення, осередки та вузли оборони, для прикриття вогнем маршрутів, що ведуть до центру і важливих об’єктів міської інфраструктури.

Сучасні підземні системи водо-, газо-, теплопостачання, каналізації та відводу стічних та дощових вод, вентиляції малоповерхових житлових будинків (“приватного сектору”) мають таку будову, що проникати до них можна тільки у місцях їх огляду та технічного обслуговування. В інших зонах вони не прохідні внаслідок невеликого діаметру труб комунікацій (від 20 до 700 мм). НЗФ обладнали ділянки та розподільні вузли цих комунікацій в якості довготривалих вогневих точок та сховищ особового складу. Ділянки трубопроводів під дорогами та завчасно зариті у грунт резервуари заповнювались нафтою і використовувались для створення осередків пожеж. Підступи до них мінувались та прикривалися вогнем снайперів.

При обладнанні опорних пунктів у цегляних та залізобетонних 3-5 - поверхових будинках в місцях монтажних отворів для труб в стінах підвалів робились лази, які з’єднували з окопами (траншеями) у дворах перед фасадами будинків. Більшість вогневих позицій у будівлях забезпечувалась резервними шляхами евакуації через лази, що примикали до підвалів, та проломи в підлозі (стелі) приміщень. Прольоти сходень заздалегідь мінувалися або руйнувалися, виходи прикривалися вогнем снайперів.

Поворотні та оглядові колодязі внутрішньої дворової системи водопостачання обладнувались під укриття на трьох-чотирьох стрільців, ходи сполучення від яких, як правило, виводились за лінію забудівлі до доступних для проходу людей колекторів суміжних систем газо-, тепло-, водопостачання і каналізації кварталів. Розташовані у дворах пристрої забору повітря систем вентиляції висотних житлових будинків обладнувались як лази до вентиляційного каналу, який виводив у вентиляційну камеру, що знаходилась у підвалі (рідше на горищі). Однак тонка сталь вентиляційних коробів всередині будинку не завжди дозволяла пересуватися по ним особовому складу. Промислові вентиляційні системи, які мають велике січення та об’єм, забезпечували маневр диверсійно-ударних груп між вузлами опору.

Бойова практика двох чеченських кампаній показує, що система дощової каналізації з густою мережею поворотних, промивних, оглядових та перепадних колодязів та дощоприймачів, що мають виходи на поверхню землі, найбільш підходять для переміщення по них як диверсійно-розвідувальних і снайперських груп, так і особового складу мотострілецьких підрозділів. Виходи з них можуть завчасно прикриватися (блокуватися) вогнем танків, БМП (БТР) із засідок. Зональні системи дощової каналізації, які об’єднують аналогічні мережі міських кварталів, районів та мікрорайонів, можуть здійснювати злив води як у водоймища, так і в очисні споруди, що розташовані на відстані 1,5-2 км від місця бою. В умовах Грозного ця відстань забезпечувала маневр загонів та груп НЗФ між зовнішнім та внутрішнім рубежами обороняємих об’єктів. Необхідно також відмітити, що в місцях найбільшої концентрації підземних споруд (перехрестя вулиць, відводи магістралей до кварталів та мікрорайонів) комунікації тепло-, газо-, водопостачання, як правило, прокладаються у єдиному колекторі.

Чимало вигадки, винахідливості виявили бойовики в інженерному обладнанні позицій [9]:

♦    для захисту від авіаційних ударів та вогню артилерії використовувалися природні укриття, наприклад, печери, а також облаштовані бункери на 15-20 чоловік з дротовим зв’язком між ними. А по радіоканалам найчастіше відбувався радіообмін з метою дезинформації;

♦    при облаштуванні позицій проводилось ретельне маскування. Бійниці закривалися щитами, “розмальованими” під навколишню місцевість, непомітними з близької відстані. Навіть звичайні окопи робились нетрадиційно - без насипних брустверів (виритий ґрунт ховався), а самі окопи приховував відповідний антураж.

Основною тактичною одиницею в ході боїв у місті у бандитів під час двох чеченських кампаній була маневрена група з 5-6 чоловік. До її складу обов’язково входив снайпер, решта прикривала його вогнем з гранатометів та автоматів. Для забезпечення снайперу свободи маневру у висотних будинках пробивалися наскрізні ходи сполучення, як правило, на непарних поверхах.

Слід відмітити, що при організації оборони особливо ретельно створювалися системи спостереження, вогню та загороджень. Збройні формування бойовий порядок в обороні будували, як правило, в один ешелон з виділенням резерву. Група займала опорний пункт шириною 150-500 м по фронту і до 300 м в глибину; невеликий загін - опорний пункт шириною 400-1500 м по фронту і до 1000 м в глибину; загін - район оборони шириною 700-3000 м по фронту і до 2500 м в глибину; збройне формування - смугу оборони шириною 1000-7000 м по фронту і 3000-5000 м в глибину [74].

1.4.8. Бойові дії в горах

Певний внесок у розвиток способів бойових дій у гірсько-пустинній місцевості внесли збройні формування сепаратистів Ефіопії (народний фронт визволення Еритреї, 12-15 тис. чол.; фронт визволення Еритреї, 10-12 тис. чол.; фронт визволення Тигре, до 1,5 тис. чол.). Сепаратисти діяли невеликими мобільними групами від 10-50 до 400 чол., а іноді і більш значними силами - до 1000 або кількох тисяч чол. Активні бойові дії сепаратистів мали найбільшу результативність, коли велися загонами 300-400 чол., при цьому до відволікаючої групи виділялося до 100 чол., до ударної групи - 250-300 чол. Дрібні групи (5-20 чол.) у нічний час здійснювали диверсії, тероризували населення [81].

При веденні бойових дій в обороні на передньому краї виставлялися спостерігачі, чергові вогневі засоби. Оборону займали, як правило, на гребенях висот, а на зворотних схилах будували бліндажі. Траншеї відривали глибиною 140-200 см, ґрунт вночі виносився на зворотні шляхи висот. Траншеї перекривалися і маскувалися. Від траншеї обладнувалися виносні ячейки, до яких обладнувалися лази діаметром 30 см. У ячейках обладнувалися бійниці з козирком до 30 см. При обороні населених пунктів бойовики сепаратистів розташовувалися за кам’яними заборами, в будинках і вели вогонь з бійниць, вікон, дверей. Вогонь вели в основному по відкритих машинах, що перевозили особовий склад. Залишаючи район оборони, сепаратисти мінували місця водопостачання, підкидали міни-па-стки у вигляді різних предметів.

При веденні наступальних дій сепаратисти напрямок наступу вибирали з урахуванням того, щоб урядові війська не могли використовувати артилерію і танки. На визначених напрямках сепаратисти приховано і швидко, наскільки дозволяла місцевість, зближувалися з урядовими військами. Атакували вони на світанку, в погану погоду, при незначній видимості. Атака тривала 10-15 хвилин. Бойовий порядок атакуючих було побудовано, як правило, в один ешелон, з виділенням у резерв до 1/3 сил і засобів. При цьому призначалися відволікаюча і ударна групи. Бойовики атакували хвилями, спочатку 1-а хвиля (цеп), за нею на відстані 300-400 м - друга (розташування бойовиків у цепу було попарним). Наступ вівся, як правило, по схилах висот. При атаці малогабаритних об’єктів підрозділи сепаратистів могли діяти „юрбою”.

Найчастіше застосовувалися наступні способи побудови бойових порядків: „L", „U"-подібне, „перехресне”, рис. 10.

При „L"-подібній побудові головні сили наступаючих займали рубіж в 100-150 м від противника, а відволікаюча група закидала противника гранатами і відкривала вогонь, відволікаючи вогонь противника на себе. Вслід за цим головні сили переходили у наступ. Якщо в ході атаки першого ешелону не було досягнуто успіху, сили резерву поновлювали атаку.

При „U’’-подібній побудові відволікаючі сили займали позиції на обох флангах позиції підрозділу урядових військ, створюючи враження оточення. З виходом атакуючих на рубіж переходу в атаку відволікаючі групи, не послаблюючи вогню, наближалися на відстань кидку гранати і закидували гранатами позиції урядових військ.

При „перехресній” побудові частина сил сепаратистів висувалася у тил урядових військ на глибину до 10 км. Флангові відволікаючі групи наближалися якомога ближче до позицій урядових військ і починали вести бойові дії, відволікаючи на себе вогонь. Вслід за цим переходили у наступ головні сили з фронту. Підрозділи сепаратистів, які перебували у тилу урядових військ, завдавали удару по підрозділах, що відходили. У випадку дезорганізованого відходу підрозділам урядових військ завдавалася рішуча поразка.

При наступі на населений пункт сепаратисти намагалися заволодіти ним з ходу, попередньо захопивши розташовані навколо панівні висоти, дрібні поселення, переправи, всі дороги і стежки, що ведуть до населеного пункту, створюючи враження оточення.

У випадку впертого опору з боку урядових військ (сил) і недосягнення успіху сепаратисти відходили у важкодоступні райони гір або у сусідні населені пункти [81].

Аналіз бойових дій у Припамір’ї (Таджикистан) підтверджує, що основний закон бойових дій у гірський місцевості простий: хто вище, той і переміг. Учасники міжтаджицького протистояння це дуже добре засвоїли. Вони намагалися захопити панівні висоти з наступним виходом у фланг та тил противника. Однак у тактиці дій урядових військ та загонів опозиції існували серйозні відмінності. Перші намагалися створити на ділянці зосередження основних зусиль, як мінімум, десятикратну перевагу у силах та засобах. Другі більше покладалися на “волю Аллаха” та моральний дух. А в результаті захоплену бойовиками протягом декількох днів територію урядові війська відвойовували по два-три місяці. При цьому урядові війська Таджикистану глибокі обходи та охвати замінювали висадкою десанту, який поставлене завдання виконував дуже рідко через відсутність взаємодії з основними силами [19].

Таджицька опозиція найчастіше використовувала в бою малочисельні бойові групи. Вогневі засоби: ПК, СВД, РПГ та два-три АКМ. У 1996 році бойовики перейшли до активних дій вночі, до них на озброєння надійшли прибори нічного бачення. Слід відмітити, що практично всі вдалі атаки та операції опозиції починалися в ніч з четверга на п’ятницю, оскільки за Кораном, отримати в цей час смертельне поранення у війні з невірними не просто почесно: незалежно від гріхів потрапиш прямісінько до раю.

В умовах гірської місцевості зі своєрідним рельєфом невеликі підрозділи можуть стримувати у багато разів переважаючі сили противника. Найчастіше в умовах Припамір'я бойові дії набували характеру “війни блоків”. Конфронтуючі сторони закріплювалися на сусідніх висотах та перестрілювалися. Іноді проводились вилазки з обох сторін з метою збити противника з сусідньої висоти та закріпитися там самим. Бувало і так, що бойовики таджицької опозиції при вирішенні цієї задачі не залучали значних сил. Блоки, що контролювали сусідні висоти, виділяли по 2-3 чоловіки, які після виконання завдання поверталися назад.

Існує так звана тактика арабських найманців. На штурм гори араби йдуть, як правило, групою з двадцяти чоловік. З собою мають три міномети. Обстріл вершини починається з трьох сторін. Під прикриттям мінометів піднімаються по схилу. При цьому з будь-якої сусідньої висоти їх може підтримувати снайпер. На момент завершення мінометного обстрілу араби, досить натреновані бігати по горах, “виринають” вже біля самого носу бійців, що обороняються. І майже впритул починається суцільний автоматний вогонь, такий, що не підняти голови. В результаті п’ятнадцять-двадцять підготовлених найманців можуть взяти взводний опорний пункт на горі за тридцять-сорок хвилин [21].

1.4.9. Терор та диверсії

Нова політична ситуація, що склалася в Україні після закінчення Другої світової війни, примусила командування УПА повернутися до типово партизанських форм боротьби. УПА була реорганізована, її відділи та підвідділи переформовані ще в менші підрозділи. Широке розповсюдження отримали типово підпільні форми боротьби - терористичні акти та диверсії.

Терористичний акт - це вбивство окремого представника окупаційної влади, проведене невеликою кількістю повстанців. Найчастіше для його безпосереднього виконання вистачало одного чоловіка, звичайно, який мав відповідну підготовку та забезпечення [32]. Теракт УПА проводила звичайно на тій території, де були неможливі дії більш-менш великого повстанського відділу.

Під диверсією в УПА розуміли активні дії, спрямовані проти існуючого державного ладу: акції проти колгоспів та виборів, збройні посягання, знищення хитких.

Диверсійну акцію повстанські відділи проводили методом розподілення на малі групи - рої та ланки. Кожній групі командир повстанського відділу ставив своє завдання та вказував термін його виконання. Мала диверсійна група могла легко та швидко пересуватися через відкриті та заблоковані місця. Не привертаючи до себе особливої уваги воєнних та цивільних осіб, такі малі групи перерізали або обривали телефонні лінії, розкручували залізничні рейки, підпалювали різні будівлі, скирти, склади, пускали під укіс вагони з вантажами, знищували обладнання фабрик, майстерень, ферм, МТС та інших підприємств, розповсюджували антирадянські листівки, проводили збройні посягання на діячів режиму, знищували агентів ворожих спецслужб.

Диверсійно-терористичні акти займають особливе місце в діяльності екстремістів і розглядаються ними як важливий фактор послаблення державної влади. Вони відіграють не менш важливу роль в діях НЗФ, ніж мінна війна. Головними об'єктами диверсій є лінії зв’язку та електропередач, всі види транспорту, державні установи, деякі промислові підприємства (ключові для регіональної економіки). Терор спрямовано проти офіцерів урядових військ, співробітників органів безпеки та правопорядку, робітників органів влади, а також представників інтелігенції та журналістів, які співробітничають з органами влади або намагаються зберегти нейтралітет.

Диверсіями та терором займаються спеціально підготовлені групи різної чисельності (частіше всього в межах 15-30 чоловік). Звичайно такі групи також поділяються на підгрупи: спостереження (здійснює розвідку об’єкту диверсії, стеження за жертвою теракту); подавлення (ліквідує охорону об’єкту, здійснює теракт); інженерну (проводить підрив; підпалить або здійснює диверсію іншим способом); прикриття (виводе з ладу лінії зв’язку, веде бій з підкріпленнями противника). Як правило, ця підгрупа розташовується в замаскованих укриттях і озброєні автоматами, ручними кулеметами, гранатометами.

Терористичний акт може здійснюватися в наступних формах: обстріл із засідки в районі місця проживання або роботи (служби) жертви; обстріл із автомобіля, що рухається; підрив особистого (службового) автомобіля жертви; підрив службового приміщення або квартири; застосування отруйних речовин; викрадення з метою допиту, отримання викупу, обміну або знищення. В останньому випадку жертва підлягає жорстоким знущанням, сліди яких на трупі повинні, на думку бойовиків, деморалізувати та залякати хитких [33]. В одному з посібників з тактики партизанської війни, що знайшли у загиблого афганського моджахеда, сказано: „Терор - особливо важливий момент боротьби”.

Тероризм в останні роки став реальністю в багатьох країнах. Більш того, він переступив державні кордони і набув глобального характеру. На теперішній час спеціалісти нараховують у світі в цілому більше 500 терористичних організацій і груп, причому цифра ця навряд чи може вважатися остаточною, оскільки на фактичний облік можуть бути зараховані лише ті терористичні організації, які не приховують факту свого існування. Взяття методів тероризму на озброєння злочинним світом, “тіньовими структурами”, наркомафією тощо, неймовірно ускладнює ведення будь-якої статистики.

До сучасного часу чіткого єдиного поняття тероризму не сформульовано ні в міжнародному, ні в кримінальному праві окремих країн [22]. В той же час уставні документи збройних сил США, “Польовий статут сухопутних військ США FM 7-98. Операції в конфліктах низької інтенсивності” (1992 р.), “Польовий статут FM 19-15. Громадянські безпорядки”, визначають тероризм, як “незаконне використання або загроза силою, насильство над людьми або власністю для примушення або залякування уряду чи суспільства, часто для досягнення політичних, релігійних або ідеологічних цілей”. Діяльність терористів, як відомо, не співпадає з правилами чи законами воєнних дій. їх методи включають взяття заручників, нальоти, саботаж, вбивства, підпали та грабування, хибні тривоги, бомбардування, рейди; захоплення, мінування транспортних засобів, що перевозять людей; підрив автомобілів, начинених вибухівкою, поблизу місць скупчення людей; використання дітей для установки мін на автомобілі посадових осіб, домашніх тварин для доставки вибухівки до базарів та інших людних місць; використання ядерної, біологічної, хімічної зброї тощо.

Терористична діяльність екстремістів спрямована на фізичне знищення державних діячів різного рівня, осіб командного складу збройних сил, поліції (міліції), органів безпеки, політичних та релігійних лідерів з метою створення в країні обстановки страху і непевності, виклику недовіри до державної влади, демонстрації неспроможності уряду навести порядок та забезпечити безпеку населення.

Основними об’єктами диверсій, якправило, є особи або місця, які є символами влади, важливі політичні або воєнні діячі, державні або культурно-освітні установи, промислові та сільськогосподарські об’єкти, житловий сектор, місця масових скупчень людей. Жертви найчастіше не відіграють ніякої ролі в причинах терору або у задоволенні вимог терористів.

Загальна стратегія терористів - провести акти насильства. Ці акти привертають увагу людей, урядів до їх справ. В подібній ситуації вирішальну роль відіграють засоби масової інформації, оскільки привертають до терористів міжнародну увагу. І небезпека перебуває в тому, що це може надихнути нові групи злочинців на нові акти. Самі жертви хвилюють терористів рідко, їх цікавить реакція населення, уряду або визначеного сектору бізнесу.

За оцінкою американських воєнних фахівців, сучасні терористичні групи не діють наодинці і незалежно. Ними створена міжнародна мережа, яка забезпечує великі вигоди тим, хто оплатив своє членство в ній. Координованість терористичних акцій в глобальному масштабі та розповсюдження тероризму практично у всіх регіонах світу підтверджує цю думку. Американські фахівці з боротьби проти тероризму виділяють цілий спектр цілей, які ставлять перед собою терористи [23]:

-    ближні цілі:

1)    отримати оцінку своїх намірів у всесвітньому, національному або місцевому масштабі;

2)    викликати реакцію, відповідні дії та репресії з боку урядових сил, які негайно приведуть до їх суспільного засудження;

3)    ослабити або турбувати урядові воєнні або інші сили безпеки;

4)    отримати фінанси, засоби або спорядження;

5)    показати неспроможність уряду захищати громадян;

6)    дезорганізувати або зруйнувати основні засоби пересування або зв’язку;

7)    продемонструвати силу чи реальність своєї погрози;

8)    відмінити або відкласти прийняття рішень або законодавчих актів;

9)    визвати страйки або затримання темпів роботи;

10)    дискредитувати інвестиції закордонних країн або їх програми допомоги;

11)    визволити засуджених;

12)    помститися за будь-що;

-    дальні цілі:

1)    визвати драматичні зміни в уряді або такі наслідки, як революція, громадянська війна або війна між націями;

2)    підірвати та дискредитувати встановлену інфраструктуру влади з метою підтримки повстанців;

3)    впливати на прийняття рішень поліцією на різних рівнях;

4)    отримати політичне визнання у вигляді законного органу, що представляє визначену етнічну або національну групу.

Так, зазнавши поразки в ході першої чеченської кампанії, втративши контроль над рівнинною частиною республіки, провідники повстанців зробили ставку на диверсії та терор.

Аналіз терористичної діяльності ісламських екстремістів на Північному Кавказі показує, що воєнні об’єкти займають у їх планах провідне місце [15].

За поглядами керівництва екстремістів, підготовка та проведення терористичних та диверсійних акцій проти об’єктів федеральних військ здійснюється в три етапи.

Перший - організаційний, з проведенням широких агітаційно-пропагандистських заходів серед населення, які мають за мету не тільки підготовку бандформувань до теракту (вивчення об’єкту, в тому числі по заздалегідь відзнятим відеоматеріалам, підступів до нього, верхівки співробітників, які працюють на об’єкті, складування зброї, боєприпасів та інших необхідних засобів), але і загострення чуток щодо акції, що готується (в умовах напруженої ситуації поступово притупляється пильність підрозділів, що несуть охорону).

Другий етап включає в себе проведення допоміжних акцій щодо дестабілі-задії обстановки (вилазки у прикордонні райони, мінування доріг, акції згону худоби, обстріли блокпостів та нарядів міліції, захоплення заручників), введення режиму радіомовчання в мережах бандформувань, завчасний прихований вихід у район проведення операцій.

Третій етап - проведення операції.

В ході проведення бойових акцій ісламісти дотримуються наступних основних принципів [15]:

•    уникати прямих зіткнень з федеральними військами;

•    не встрявати у затяжні бої;

•    відмовлятися від утримання воєнних об’єктів на протязі тривалого періоду часу.

Бойовики здійснили акції у Будьоновську, Гудермесі, Кізлярі, Первомайську, Грозному, Владикавказі, Каспійську, які супроводжувалися великими жертвами серед мирного населення. Це дало слушний привід “пораженцям” з числа російського керівництва для початку переговорів з бойовиками.

Після того, як формування екстремістів наразилися на жорсткий опір у Дагестані, пролунали вибухи у житлових будинках у Буйнакську, Москві та Волго-донську, відбулося захоплення заручників під час мюзиклу “Норд-Ост”. Але на цей раз результат був протилежним: російське суспільство консолідувалось у прагненні дати відсіч терористам, а позиції політичного прочеченського лобі були суттєво підірвані.

В останній час все частіше з’являються повідомлення про використання різними радикальними угрупованнями смертників, які, вмираючи, уносять з собою десятки людських життів. З точки зору воєнного фахівця сучасний камікадзе -це людина, готова нести на собі вибухівку та підірвати її на ворожому об’єкті, являє собою по суті міну або снаряд, споряджений найдосконалішим апаратом для точного наведення - людським мозком. Так, атака смертників на американські міста 11 вересня 2001 року по суті дорівнювала удару оперативно-тактичних ракет [34].

Для того щоб знайшлися бажаючі стати смертниками, потрібно сполучення декількох необхідних умов: по-перше - ідея, заради якої люди готові жертвувати собою, по-друге - визнання героями тих, хто підірвав себе разом з ворогом, і по-третє - це необхідність фінансової компенсації за самопожертву. При наявності цих трьох факторів можливо виховати та підготувати смертника.

У теперішній час камікадзе можна назвати стратегічною зброєю, яка спроможна масовано уражати важливі промислові та воєнні об’єкти на всій території країни (наприклад, США), що, в свою чергу, наносить удар по основним принципам державного устрою (Ізраїль).

Чеченськими бойовиками смертники стали використовуватися з 2000 року. Перший випадок атаки терориста-смертника - підрив машини, начиненої вибухівкою, біля воріт комендатури в селищі Ачхой-Мартан, в результаті чого серйозно постраждала будівля комендатури та загинуло багато військовослужбовців. Потім, в листопаді 2001 року, в селищі Урус-Мартан, жінка-смертниця підірвала себе біля воріт воєнної комендатури району. В результаті загинули генерал-майор Гаджиєв - воєнний комендант та троє солдат. Після цього був підрив Будинку уряду в Грозному в грудні 2002 року, що провели камікадзе, які були за кермом вантажівки. Особливо слід сказати про захоплення терористами Театрального центру на Дубровці. У випадку його підриву політична ситуація була б самою невигідною для нинішнього керівництва Російської Федерації. Таким чином, з осені 2002 року почалося використання смертників не тільки в тактичних, але і в стратегічних цілях. В 2003 році терористи-смертники намагались підірвати будинок ФСБ в станиці Знаменській, в травні місяці жінки-камікадзе зробили спробу знищити під час релігійного свята (через деякий термін А.Кадиров загинув на стадіоні внаслідок вибуху заздалегідь встановленого вибухового пристрою), 5 липня в Москві дві терористки підірвали себе під час проведення рок-фестивалю. Як свідчать наведені факти, з кожним наступним роком спроб чеченських бойовиків привернути до себе увагу світової спільноти менше не стає. Напроти, все частіше і частіше бойовики використовують для досягнення своєї мети найефективнішу зброю - камікадзе. Враховуючи технічні можливості, які дає в руки бойовиків науково-технічний прогрес, можна з впевненістю передбачити, що в найближчому майбутньому смертниками будуть здійснені атаки на важливі економічні та адміністративні об’єкти Росії.

1.5. Тактика роботи снайпера

Особливих неприємностей під час ведення бойових дій в місті та поза містом, а також при проведенні диверсійно-терористичних акцій завдають снайпери. При цьому снайпери відповідно зі своїми можливостями щодо впливу на противника виконують одні і ті ж завдання [24, 25]:

•    знищення цілей, що швидко з’являються та зникають і які не спостерігаються та недосяжні для ураження зі свого переднього краю;

•    знищення офіцерського складу противника;

•    зрив організації роботи переднього краю противника;

•    снайперський терор та деморалізація противника;

•    спостереження за діями противника, вивчення розташування його вогневих засобів; спостережних, коригувальних та командних пунктів та інших важливих у тактичному відношенні об’єктів.

Великий внесок у розробку тактики роботи снайперів зробили фіни під час зимової кампанії 1939 року. В наступному її застосовували і росіяни, і німці, і навіть сьогодні додати до неї практично нічого [24].

Дистанція ефективної стрільби снайперської гвинтівки у стрільця з доброю підготовкою практично не перебільшує 800 м. Тому снайперам для ефективної роботи при широкій нейтральній смузі (більш 400 м) доводиться вночі приховано висуватися та займати позиції на нейтральній смузі. Місце для позиції визначається наявністю цілей та вибирається так, щоб розвідані цілі можна було дістати пострілом. Позицію, як правило, вибирають в такому місці, щоб сонце світило в очі противнику та сліпило його, одночасно викликаючи демаскуюче виблискування його оптичних приладів. Позиція повинна бути в тіні, а якщо вона на сонці, то не повинна давати тіні, яка раптово виникає при переміщенні сонця та демаскує позицію. Доцільно також враховувати і напрямок вітру: бажано, щоб від дув в сторону противника та ніс йому в очі дим, пил і пісок. Позицію, як правило, займають на фланзі (збоку) противника - так краще відкриваються повороти траншей, ходів сполучення, противник за окремими укриттями, внаслідок чого сам снайпер при веденні такого “косого” флангового вогню може бути укритий від вогню фронтального та бути менш помітним з фронтальних позицій противника. Зрозуміло, що бажано зайняти позицію вище - на висоті, на даху, на дереві і т. ін. - так легше “дістати” ціль кулею, але такі перспективні місця знає і противник. Тому снайперські позиції вибираються поблизу вищевказаних дуже вигідних місць. При цьому позиції встановлюються подалі від будь-якого об’єкту, що привертає увагу. Існує такий психологічний принцип вибору позиції: вона обладнується в такому місці, що на неї не хочеться дивиться, наприклад, у купі сміття або серед нагромадження одноманітних нецікавих предметів. Позиція займається в самих неочікуваних місцях і ретельно маскується під фон та рельєф місцевості. З будь-якої позиції обмірковуються та готуються шляхи відходу.

Наряду з основною позицією снайпер обладнує і запасні позиції, на які переміщується у разі небезпеки. З метою розсіяти увагу противника та ввести його в оману разом з основними та запасними позиціями снайпер обладнує хибні позиції, злегка замасковані, на яких найчастіше розміщуються опудала-приманки або примітивні манекени. До того ж снайпери визначають позиції „підскоку”, на які висуваються лише для єдиного пострілу і відразу ж залишають їх.

Розсудливий снайпер основну позицію, на якій, як правило, доводиться сидіти декілька годин (а іноді й діб) і приховано вистежувати противника, завжди буде намагатися зробити її закритою. Відкрита позиція - це та, яка зайнята у зручному для стрільби місці з ходу і яку не потрібно готувати. З такої позиції снайпер робить пару пострілів, не більше, і зникає. Особлива увага при роботі на відкритій позиції звертається на фон місцевості, що позаду снайпера - снайпер не повинен виділятися на ньому.

І взимку, і влітку снайпери люблять займати позиції у розбитій бронетехніці. Запасна позиція у такому випадку обладнується під бронетехнікою у заздалегідь виритому глибокому окопі. З розбитого танку чи БТР стріляють, як з глибини приміщення (вогонь та дим залишаються всередині, звук теж приглушується), 2-3 рази, а потім йдуть у заздалегідь підготований окоп з метою уникнути впливу газодинамічного тиску кумулятивної гранати, яку випустили по бронетехніці. З метою уникнення демаскування позиції димом від пострілу позицію намагаються вибирати за малими кущами та стріляти у просвіти між гілками, щоб дим не виходив за лінію кущів. При цьому дим поступово розсіюється у кущах і його не видно зі сторони. Крім того, за малими кущами на відстані метрів сімдесят позицію вже абсолютно не видно, оскільки наступає так званий ефект тюлевої гардини.

Найкраща і найбезпечніша позиція для снайпера - на краю лісу та за малими кущами або за гілками дерев, що звисають униз та приховують дим від пострілу. Така позиція абсолютно невидима. На такій ділянці лісу снайпер безкарно може стріляти стільки, скільки йому потрібно, час від часу пересуваючись метрів на 20-30 в сторону. Маючи 2-3 заздалегідь виритих окопи, він застрахований і від мінометного вогню.

Послідовність переміщення снайпера з позиції на позицію передбачити неможливо. Таку послідовність диктує реальна бойова обстановка. Снайпер може працювати і за блукаючим принципом, змінюючи позицію за позицією. Систему снайперських позицій - розташування основної, запасної, хибних та інших позицій - визначає сам снайпер в залежності від доцільності за обстановкою та розвитком подій. Безпосередній командир встановлює снайперам межі снайперського посту, в яких снайпери зобов’язані виконувати поставлені завдання.

Кордони снайперського посту можуть бути і 100 м, і 700-800 м, і до кілометру [24, 25].

Завдання снайперів противника при веденні вуличних боїв ті ж самі, що і на природі. В місті з його малими для снайперської стрільби відстанями кожен, хто має автомат, вже може вважати себе снайпером. Особливо в цьому відношенні відмічаються вихідці із сільської місцевості, які підбирають покинуту снайперську зброю або добувають її іншими способами. На дальніх дистанціях стрільби на природі ненавчений чоловік вражаючих результатів досягнути не може і тому компенсує цей недолік на коротких відстанях вуличних боїв. Снайперами їх у повному значенні цього слова назвати не можна, оскільки вони в кращому випадку стріляють на рівні другого спортивного розряду [24, 25].

Реальність боїв у місті така, що при інтенсивній бойовій роботі в місті верхні поверхи багатоповерхових будинків, вишки, башти та решта підвищених місць наскрізь прострілюються артилерією і авіацією, внаслідок чого утримуватися на них мЬжуть професійно підготовлені і добре навчені снайпери. Чоловіка, який поганр володіє зброєю, щільний вогонь примушує зійти вниз, в підвали та під бетонні плити. Там вони відшукують безпечні для стрільби щілини та бійниці. Але біля кожної щілини потрібно весь час сидіти та контролювати поле бою, а у щілину іноді залітає відкілясь збоку шальний осколок чи шальна куля. І тоді інстинктивно стрілець починає шукати позиції, що мають стіни праворуч та ліворуч ззовні від бійниці. Якщо таких позицій немає, а стріляти потрібно, то стрілець сам будує бар’єри біля своєї амбразури, використовуючи при цьому будівельні уламки, викопуючи рви і насипаючи бокові вали з землі. Снайперська бійниця відкрита тільки спереду, з боків будь-якого випадкового заліза залітає незрівнянно менше, а головне, дуже приглушується звук пострілу. Зі сторони здається, що стріляють десь далеко, а дійсно позиція знаходитися поруч (під носом). Сектор такої позиції обмежений по боках, і ціль можна уразити лише у випадку, коли вона сама зайде у сектор обстрілу. Іноді стрільба здійснюється скрізь широкі труби, що прокладені з підвалу назовні або “прикопані” через бруствер окопу. Це ще безпечніше, але сектор обстрілу при цьому ще менший. Снайпери, які мають треновану спостережливість та зорову пам’ять, спроможні чітко і яскраво бачити по пам’яті об’ємну та перспективну “картинку” ділянки бойових дій, спостерігають з-під плит в безпечному місті в перископ, а при появі цілей чи обіцяючому здобич переміщенні живої сили противника вилізають із-під плит і швидко висуваються на позицію. Після пострілу одразу ховаються назад. Снайпер противника найчастіше працює під шумовим прикриттям кулеметної черги або вибуху.

Снайпери противника для власної безпеки та прихованості часто стріляють з глибини приміщень на різних рівнях, з різних поверхів. Стріляти намагаються з кімнат, що знаходяться з тіньової сторони. У темряві в глибині приміщення стрільця майже зовсім не видно, але його часто видає спалах пострілу, незважаючи на полум’ягасники. Тому деякі снайпери стріляють навіть із шаф у розбитих квартирах. Не чекаючи, поки по цьому вікну будуть стріляти з гранатометів чи танкових гармат, одразу ж після пострілу снайпери цю кімнату залишали.

У місті позиції снайперів слід шукати неподалік від того місця, де для нього буде ціль, а конкретніше - в тому місці навколо цієї цілі, звідки ця ціль буде видна снайперу, звідки йому буде зручніше стріляти, і там, де снайперу легше замаскуватися і звідкіля є шляхи відходу. Снайпера завжди привернуть антени -це вузол зв’язку або штаб. Снайпер прийде на запах кухні - не тому, що він голодний, а тому, що в цьому місті буде скупчення тих, хто хоче їсти. Снайпер обов’язково намагатиметься вийти у тил і опинитися поблизу артилерійської чи мінометної батареї. Снайпер обов’язково приповзе на будь-які шуми - від звикання солдатських котелків до рокоту працюючих двигунів - де є шуми, там є і люди.

Перед лінією фронту на своїй стороні снайпер обов’язково влаштує позицію напроти проходів та проломів, через які можливе висування бійців в атаку. При всьому вище описаному снайпер зранку обов’язково намагатиметься стріляти зі сходу - не стільки тому, що сонце буде у нього за спиною, а тому, що у ранковій атмосферній димці, перебуваючи у затіненому місці, він буде практично невидимим і тривалий час може безкарно стріляти.

В практиці не одиничні випадки виходу ворожих снайперів у тил до чужих і влаштування снайперських засідок на транспортних розв’язках, залізничних і автомобільних комунікаціях і біля місць можливого скупчення живої сили перед наступальними діями.

В останній час зафіксовано, що багато снайперів противника використовують радіозв’язок. Самі вони в ефір не виходять та у радіообмін не вступають. Їх асистенти або група прикриття інформують їх про зміни в обстановці, орієнтири, появу цілей, повідомляють про загрозу захвату та інші раптові небезпеки.

Особливу небезпеку снайпер являє одразу після артилерійської підготовки, оскільки знає, що бійці після неї підуть в атаку і являтимуть собою добрі та зручні цілі. Існує багато прикладів з історії Великої Вітчизняної війни, що свідчать про зрив атак німців командами снайперів.

В ході першої чеченської кампанії з метою нанесення максимальних втрат особовому складу федеральних військ командуванням НЗФ під час боїв за міста Грозний, Шалі, Герменчук були створені групи по 4-5 чоловік, до складу яких входили: командир, гранатометник, кулеметник і один-два снайпери. Так, у січні 1996 року біля гори Мамишасти була розстріляна із засідки зведена вогнева група одного з полків, що діяв на шатойському напрямку. П’ятеро з семи загиблих були вбиті снайперськими пострілами в голову [26].

Аналіз втрат особового складу Північно-Кавказського воєнного округу за першу чеченську кампанію показав, що основні втрати отримані від вогню снайперів при залишенні особовим складом пошкоджених машин. При цьому у структурі поранень відмічається перевага поранень у кінцівки (63,1%) та голову (24,4%), що обумовлюється особливостями ведення бойових дій в місті та наявністю у бойовиків великої кількості снайперів [7].

Під час проведення спеціальної операції в Дагестані при оточенні трьох сіл (Ансалта, Рабата, Шадрота) діяло дуже багато чеченських снайперів, уразити яких було нічим. Снайпер робив постріл - і зникав у печері (щілині) [9].

За оцінкою штабу об’єднаного угруповання військ в ході другої чеченської кампанії близько 2/3 втрат [20] відноситься дійсно на рахунок снайперів, що діяли у складі таких груп і які вели вогонь з бійниць у стінах підвалів, з вікон верхніх поверхів та з дахів.

Підводячи підсумки контртерористичної операції на Північному Кавказі, Л.С.Золотов відмічав перевагу бойовиків у застосуванні снайперського вогню та невміння командирів тактично грамотно використовувати снайперів в бою, а також технічне відставання - бойовики мали на озброєнні снайперські гвинтівки іноземного виробництва, які дозволяли вести дійсний вогонь на відстані до 2000 м, а федеральним військам вітчизняна снайперська гвинтівка давала можливість вести стрільбу лише на відстані 600 м [27].

Таким чином, при організації і веденні бойових дій в локальних війнах та збройних конфліктах ігнорувати діяльність снайпера неможливо. Снайпер здатен докорінно змінити обстановку на полі бою і є дійсним інструментом у диверсійно-терористичній діяльності та впливі на політичні процеси.

ВИСНОВКИ ПО РОЗДІЛУ

1.    Незаконні збройні формування у Чечні дали яскравий приклад вивчення, творчого розвитку та використання набутої спадщини всього арсеналу способів повстансько-партизанської боротьби під керівництвом фахівців сил спеціальних операцій проти урядових сил з метою захоплення влади.

2.    Проведений аналіз показує, що до сильних сторін бойовиків можна віднести:

•    добре організовану розвідку (з 1996 по 1998 рік на території Чечні було розгорнуто п’ять центрів радіорозвідки, три з них були розташовані в Ножай-Юртівському районі, два у західній частині республіки;

•    персонал цих центрів складали американці та англійці;

•    після початку другої кампанії, по мірі просування військ, обладнання демонтувалось та переправлялось у гірські райони);

•    використання місцевого населення (жінок та дітей) для вирішення розвідувальних завдань;

•    маневреність;

•    вміле застосування зброї, особливо мінометів, зенітних засобів та мін, снайперського вогню;

•    взаємну підтримку та стійкість у бою;

•    доскональне знання місцевості дозволяло заколотникам раптово нападати, швидко зосереджувати сили в потрібному місці, своєчасно виходити з бою, переховуватися у важкодоступних місцях;

•    високі мобілізаційні можливості НЗФ;

•    чітку систему управління;

•    вона здійснювалась централізовано, з використанням сучасних засобів зв'язку;

•    сувору дисципліну, що спирається на релігійні та тейпові принципи, національно-релігійний фанатизм та готовність до самопожертви (система “смертників”, камікадзе);

•    наявність у загонах добре навчених, досвідчених найманців та інструкторів, які пройшли всебічну підготовку в спеціальних таборах в країнах Близького Сходу та Середньої Азії;

•    завчасну підготовку населених пунктів та місцевості до довготривалої оборони;

•    створення запасів озброєння, боєприпасів та матеріальних засобів;

•    широке використання автомобільного та гужового транспорту (коней, віслюків);

•    оснащення сучасним озброєнням та спорядженням (як правило, іноземного виробництва);

•    чітка організація ротації (заміни) бандитів у зоні бойових дій;

•    використання камікадзе як засобу досягнення стратегічної мети.

Характерним для дій НЗФ був широкий спектр бандитських проявів: від окремих терористичних акцій до широкомасштабних та оборонних дій по захопленню та утриманню стратегічно важливих об’єктів, ставка на раптовість, оману, рішучість та короткочасність нальотів, на проведення систематичних турбуючих та виснажуючих дій [36].

2. РОЗВИТОК СПОСОБІВ ДІЙ ВІЙСЬК (СИЛ), ІНШИХ ВІЙСЬКОВИХ ФОРМУВАНЬВ СПЕЦІАЛЬНИХ ОПЕРАЦІЯХ

2.1. Організація протипартизанської боротьби

Історія свідчить, що вагомий внесок в організацію протиповстанської боротьби вніс принц Едуард (в наступному - король Англії Едуард 7), який за допомогою своєї стратегії розгромив повстання баронів у 1265 році [77]. Він розробив новий стратегічний метод завоювань. Завдання полягало в тому, щоб підкорити відважні і дикі гірські племена, які могли ухилитися від бою, відходячи у гори, а потім знов повернутися в долини, коли поневолювачі припинять бойові дії на зимовий період. Якщо сили і засоби у розпорядженні Едуарда були порівняно обмеженими, то його перевагою було те, що район, в якому він діяв, також мав обмежені розміри. Едуард поєднував рухомість з опорою на стратегічно важливі пункти. Будуючи в цих пунктах замки, з’єднуючи їх між собою дорогами, постійно примушуючи противника рухатися, так щоб він не мав можливості відновити свої фізичні і моральні сили та повернути втрачені території, Едуард поступово виснажив противника і подавив його волю до опору.

Тривала боротьба військ Британської імперії з різноманітними повстанськими силами на теренах колоній свідчит про певне удосконалення стратегічного методу Едуарда I.

Так, історик та безпосередній учасник англо-бурської війни (1899-1902) Артур Конан Дойл свідчить, що перемогу у жорстокій боротьбі з фермерами-бурами, які використовували партизанські способи ведення бойових дій, війська Британської імперії одержали лише завдяки застосуванню ретельно обміркованої системи блокгаузів, яка протягнулась через всю країну противника. «Блок-гаузи представляли собою невеликі квадратні або восьмигранні кам’яні будівлі, висотою до дев’яти футів, з дахами з рифленого заліза. В них були бійниці для ведення вогню з гвинтівок; вони вміщували від шести до тридцяти солдат. Спочатку ці невеликі форти були споруджені вздовж залізничних ліній на відстані не більше двох тисяч ярдів один від одного, а коли систему доповнили броньовані потяги, то бурам стало нелегко руйнувати або пересікати залізничні колії. Перші блокгаузи були для бюргерів скоріше дрібного перешкодою та дратівником, ніж нездоланною перепоною. Нові ж розташовувалися на відстані шестисот ярдів та з’єднувалися такою нездоланою дротяною огорожею, що бури з гіркотою описували їх так: як ваш капелюх знесе де-небудь між Ермело і Стандертоном, ви вимушені будете обійти Ермело, щоб підняти її.

Ця схема була настільки ефективною, що була розповсюджена і на більш небезпечні ділянки країни.

Такі загородження застосувалися іспанцями на Кубі, але їх використання у таких масштабах, на такій величезній території стало характерною рисою кампанії 1899-1902 р.р. [91]»

Найбільш ретельне узагальнення досвіду боротьби з повстансько-партизанським рухом було проведене американськими фахівцями, в результаті роботи яких з’явилась Настанова армії СІП А “Дії проти партизанів” [33].

В ній підкреслюється, що протипартизанські дії організуються та проводяться під централізованим управлінням в масштабі театру воєнних дій або країни з використанням інформаційно-психологічних (ідеологічних), політичних, дипломатичних, правових, економічних та воєнних заходів.

Всі військові та інші сили, що залучаються до протипартизанських дій в даному районі, складають оперативну групу. В ході проти партизанських дій, в залежності від характеру та специфіки задач, до складу оперативної групи можуть додатково включатися спеціалісти (групи спеціалістів) з агентурної розвідки, веденню психологічної війни, організації воєнної адміністрації, роботі з цивільним населенням, зв’язку, технічному обслуговуванню та ремонту. Крім того, в оперативній групі можуть бути представники воєнної поліції, медичної служби, бойової та транспортної авіації та інші. Вважається, що в якості основних сил для ведення протипартизанських дій повинні перш за все використовуватися військові сили “національних” формувань, а також частини і підрозділи американської армії повинні складати постійний резерв проти партизанських сил району.

Зона відповідальності району протипартизанських дій звичайно призначаються для батальйонів. їх кордони рекомендується суміщати з кордонами адміністративних районів з метою забезпечення найбільш сприятливих умов для підтримки контактів з місцевою адміністрацією. Батальйонні зони відповідальності поділяються на сектори рот, які, в свою чергу, можуть поділятися на сектори відповідальності взводів.

Розміри зон секторів відповідальності залежать від умов в районі протипартизанських дій. Батальйону може бути призначена зона площею до 300 кв.миль (7770 кв.км, тобто 88x87,5 км). При цьому площа секторів відповідальності рот може займати не всю площу зони відповідальності батальйону. В такому випадку передбачається послідовне проведення протипартизанських акцій в кожному районі зони.

Для досягнення успіху війська, що діють проти партизанів, повинні, в першу чергу, мати достовірні розвідувальні дані щодо їх сил, настроїв цивільного населення, відношення його до партизанів та урядової армії, а також про місцевість, де плануються бойові дії.

Успіх прямо пов’язаний з грамотною організацією розвідки всіма наявними силами і засобами - від наземної і повітряної до агентурної і спеціальної. Активно використовуються технічні засоби ведення розвідки (установка спеціальних датчиків на рубежах, використання безпілотних літальних апаратів). В настановах з протипартизанських дій підкреслюється, що в цих умовах розвідників і контррозвідників вимагається значно більше, ніж при проведенні звичайних операцій.

Розвідка, яка спрямована проти партизан, має ряд особливостей. Вона тісно пов’язана з контррозвідкою, з поліцейськими та каральними заходами в районах, де діють партизанські формування, і можуть включати наступні заходи:

•    виявлення дислокації партизанів, їх бойового складу, характеру дій та намірів;

•    раптове проведення облав з метою захоплення партизанських розвідників;

•    облік цивільного населення;

^•    складання списків партизанів з адресами їх сімей та інших родичів;

•    ведення досьє на осіб, що представляють собою інтерес, складання списків місцевих жителів, які підозрюються у зв’язку з партизанами або налаштованих негативно до режиму;

•    контроль (в тому числі з використанням технічних засобів) за підозрілими особами, місцями зустрічей та зборів, а також за пересуванням місцевого населення;

•    поштова цензура;

•    засилання до партизанів агентів та провокаторів;

•    проведення диверсій і саботажу під виглядом партизанів.

Проводячи розвідувальні заходи проти партизанів, основні зусилля необхідно спрямовувати на використання місцевої поліції та служби безпеки, вербування з числа місцевого населення інформаторів та агентів, які знають мову, побут, культуру, норови та звичаї, особливості даної території. Місцеве населення розглядається, перш за все, як джерело отримання розвідувальної інформації щодо партизанів. Передбачається також створення з місцевих жителів формувань так званої “цивільної самооборони”. Такі формування (загони, групи) представляють собою озброєні, але не обмундировані групи жителів міст і сіл. Найбільш типові завдання цих формувань - виявлення партизан (особливо в малонаселених районах), проведення “акцій турбуючого порядку”, знищення невеликих партизанських формувань і т. ін. Для виконання спеціальних завдань передбачається створення груп із місцевих жителів, які володіють спеціальними професійними навичками. До числа таких “фахівців” відносяться: лісники, співробітники фабричної, гірської, фермерської та залізничної охорони, бакенщики. Планується також включати в розвідувальні органи цивільних відомств “спеціалістів” по контрабанді, диверсіям та шпіонажу з місцевих жителів.

Слід особливо підкреслити, що американське командування вважає однією із ефективних форм боротьби з партизанами наявність фальшивих партизанських формувань, які передбачається створювати із військових підрозділів з залученням до них місцевих жителів. Керівництво такими загонами покладається на розвідувальні органи.

Особливе значення в області розвідки партизанських сил надається своєчасності отримання та використання розвідувальної інформації. “Гнучкість та мобільність малих партизанських формувань, - підкреслюється в настанові, -робить інформацію щодо їх розташування швидко застарілою”. Тому, вказується далі, “необхідно прикласти максимум зусиль на всіх рівнях розвідки для скорочення часу від отримання інформації до початку дій по її реалізації”.

Весь комплекс заходів з розвідки в інтересах ведення протиповстанської боротьби поділяється на дві основні групи: заходи військової розвідки та заходи з таємного добування інформації.

2.1.1. Заходи військової розвідки

Військова наземна розвідка проводиться силами підрозділів і частин армії. Патрулі у складі відділення або взводу є основною одиницею військової розвідки. Вони висилаються з займаних баз в райони найбільш імовірного перебування партизанів в межах зони відповідальності даного підрозділу (частини).

Патрулі є первинними джерелами розвідувальних даних щодо партизанів. На них покладається завдання не тільки по виявленню партизанів, але і з підтримання тісного контакту з ними в інтересах детальної розвідки, забезпечення виграшу часу, зосередження сил і засобів, необхідних для ведення дій по знищенню партизанів. Передбачається також проведення пошуків та засідок силами патрулів з метою захоплення партизанів, їх документів, зразків озброєння, спорядження та інших джерел додаткової інформації.

Найбільш розповсюдженим способом дій патрулів при виконанні розвідувальних завдань з виявлення партизанів є пошук у визначеному районі. Для спостереження патрулі широко використовують оптичні засоби і малогабаритні радіолокаційні станції виявлення наземних цілей.

Повітряна розвідка ведеться звичайно окремими літаками і вертольотами, обладнаними спеціальною апаратурою для візуального, радіолокаційного, тепло-візійного спостереження, а також повітряного фотографування як вдень так і вночі.

2.1.2. Заходи агентурної розвідки

Агентурна розвідка є одним із основних джерел добування відомостей про партизанів і сили руху Опору. При цьому необхідно не тільки виявити, обмежити і знищити розвідку противника, але і створити умови для вербування та втілення інформаторів в партизанські формування та сили Опору.

Так, відповідно до плану розгрому найзапекліших ворогів Радянської Влади на Західній Україні практично всі села, партизанські загони націоналістів та лісові табори англійських диверсантів-інструкторів були покриті мережею інформаторів. В кожному партизанському загоні бандерівців працювало один-два агенти МДБ. Це були здебільше жінки, так як бандерівцям дуже до вподоби була красота українських дівчат[79].

Поряд з вербуванням та засиланням до партизанів своєї агентури розвідка в тісному контакті з контррозвідкою і органами пропаганди широко планує проведення активних заходів з метою підриву основ партизанської боротьби і руху Опору.

Одним з таких методів є створення фальшивих партизанських загонів, які, видаючи себе за партизан, повинні тероризувати місцеве населення, організувати акти насильства, грабіжництва, підпали, вбивства відомих місцевих громадян і тим самим викликати серед місцевого населення невдоволення партизанами, схиляти його до підтримки сил, які ведуть боротьбу з партизанським рухом в країні.

2.1.3. Контррозвідка та поліцейські заходи

Контррозвідка підтримує тісні контакти з розвідкою, поліцією та місцевими органами влади. Поліція, поряд з прямою участю в операціях проти партизанських загонів, призначена вести боротьбу з підпільними партизанськими групами, з агентурою партизанів, здійснювати контроль за цивільним населенням, локалізувати зв’язки партизанів з ним, охороняти важливі об’єкти тилу.

Адміністративно - поліцейські заходи рекомендується проводити у комплексі з іншими заходами, залучаючи як цивільних осіб, так і військові сили. До вказаних заходів належать наступні:

•    контроль за діяльністю місцевого населення. Поліція проводить реєстрацію всіх жителів даного району, видає документи, що засвідчують особу. Періодично вводиться комендантська година, забороняються мітинги, збори і т. ін. Вільне пересування дозволяється тільки в межах населених пунктів. Встановлюється жорстка цензура. Особлива увага приділяється системі перепусток. Визначається категорія людей, які мають право безперешкодно отримувати перепустки. Поліція та контррозвідка організовують ретельне спостереження за особами, які підозрюються у зв’язках з партизанами або співчувають їм. Для цього в кожному малому населеному пункті створюється система інформаторів;

•    проведення облав та обшуків. Ці заходи проводяться з метою перевірки підозрюваних осіб, захоплення партизанів, а також з метою конфіскації зброї, боєприпасів, медикаментів та інших матеріальних цінностей, які можуть використовувати партизани;

•    організація засідок. Засідки рекомендується влаштовувати на дорогах з метою перевірки місцевих жителів та контролю ефективності інших способів перевірки, але головним чином з метою залякування;

•    проведення допитів. Для проведення допитів створюються спеціальні групи за територіальною ознакою, до яких включаються співробітники контррозвідки, воєнної та цивільної поліції, особи, які ведуть допити, перекладачі;

•    організація патрулювання. З метою перевірки, контролю за дотриманням комендантської години, перехоплення розвідників партизан і охорони об’єктів в містах та інших населених пунктах поліції та воєнним частинам призначено вести цілодобове патрулювання. Передбачається виділення наряду сил для патрулювання у складі парного поліцейського патруля у складі чотирьох чоловік і більше, моторизованого і повітряного патрулювання на вертольотах;

•    організація охорони важливих об'єктів тилу. Охорона об’єктів організується поліцією спільно з військовими частинами, які дислокуються в даному районі. Велика увага приділяється охороні комунікацій, особливо їх уразливих місць (гірські перевали, тунелі, переправи, плотини, насосні станції).

Всі дороги в зонах протипартизанської боротьби в залежності від ступеня активності партизанів поділяються на три категорії: червоні, жовті, та зелені. До червоних відносять дороги, які перебувають в зонах активних дій партизанів, де найбільш імовірна організація партизанських засідок. Рух окремих машин по них заборонено. Проїзд вночі по червоним дорогам дозволяється тільки для виконання бойових завдань. До жовтих відносяться дороги, на яких є хоча б мала загроза з боку партизанів. По таким дорогам забороняється рух автомашин без охорони. Категорію зелених складають дороги, що проходять в районах, які перебувають під повним контролем протипартизанських сил.

2.1.4. Ідеологічні диверсії та пропаганда

Відкрита збройна боротьба не завжди приводить до бажаних результатів, поєднана з втратами у живій силі, в багатьох випадках пов’язана з ризиком. Тому спеціальні служби США надають великої уваги політичній та ідеологічній боротьбі, яка повинна бути спрямована головним чином на підрив партизанського руху зсередини. Для здійснення підривної ідеологічної діяльності спеціальні служби передбачають використання різноманітних методів та засобів. Одним з найважливіших методів є ідеологічні диверсії, метою яких є підрив партизанського руху та його єдності, дискредитування самої ідеї збройної боротьби, активізація ворожих сил в країні на боротьбу з партизанами, а також, граючи на національних почуттях населення, створення умов для залучення інших шарів суспільства в країні до цієї боротьби або, у крайньому випадку, нейтралізація їх. В ідеологічній боротьбі та пропаганді важливе місце відводиться різноманітним емігрантським організаціям та групам. Складовою частиною підривної діяльності проти противника є компрометація партизанських та опозиційних організацій.

2.1.5. Дії проти партизанів

Кінцевою метою протипартизанської боротьби є розгром партизанських формувань в цілому та фізичне знищення їх учасників.

В боротьбі проти партизанів передбачається проведення наступних видів бойових дій.

Дії у відповідь. Партизанські загони, які провели активні бойові дії, звичайно видають своє місцезнаходження. Після визначення району дій партизанів проти них негайно висилається підрозділ, який повинен встановити контакт з партизанами та почати операцію по їх знищенню.

Турбуючі дії. Мета цих дій заключається в тому, щоб тримати партизанів у стані постійної напруги, позбавити їх відпочинку, можливості провести перегрупування або виконати бойове завдання. Турбуючі дії виконуються підсиленими бойовими дозорами. Склад дозорів може бути різноманітним в залежності від обстановки та чисельності партизанських сил.

Дії по забороні. Метою дій по забороні (американці іноді називають їх блокуючими діями) є ізоляція партизанських сил від зовнішніх та внутрішніх джерел забезпечення.

Протипартизанські операції повинні носити наступальний характер та вестися безперервно,одночасно з різних напрямків, щоб позбавити партизанів можливості маневру силами та засобами. Найкращою формою бойових дій проти партизанів з метою їх знищення вважається двосторонній обхват з наступним оточенням всього угруповання. Бойові дії проти партизанів після завершення оточення рекомендується проводити в один з наступних способів:

•    одночасне стискання з усіх сторін кільця оточення;

•    вклинення в бойові порядки партизанів з різних сторін, розсічення району, що займають партизани, з наступним їх знищенням по частинах;

•    ведення стримуючих бойових дій на одних ділянках кільця оточення та наступ на інших.

При цьому передбачені чотири види операцій з широким перекриттям одного виду іншим.

Операції “Виявляй та знищуй" проводяться з метою виявлення та знищення партизанів, їх баз постачання, комунікацій та споруд.

Операції “Очищай та закріпляй" використовуються з метою витискання партизанів з визначених обмежених районів та утримання їх під контролем протипартизанських сил, якщо для цього є можливість. Ці операції проводяться лише в тих районах, де протипартизанські сили користуються повного підтримкою місцевого населення.

Операції “Особливі дії” розраховані на надання допомоги адміністративним центрам провінцій та районів, які підверглися нападу партизанів, а також місцевим протипартизанським силам з числа союзників.

Операції з охорони та оборони адміністративних центрів, провінцій та районів, важливих урядових установ та воєнно-промислових об’єктів.

2.2. Підготовка та ведення спеціальних операцій

В.Скороваров.

Проблеми локальних війн та збройних конфліктів хоч і розглядались у воєнній пресі, але автори, як правило, розкривали тільки характер збройної боротьби і деякі аспекти ведення бойових дій. Тому форми і способи застосування військ (сил) в локальних війнах і збройних конфліктах розроблювались і засвоювались формально. Це серйозна помилка, яка призвела до немалих невиправданих втрат. Чеченська криза - яскраве тому підтвердження.

Як показує практика міжнародного досвіду боротьби з повстансько-партизанськими формуваннями, терористичними організаціями, повстанці і терористи всіх країн бояться лише одного - жорстких відповідних, а ще більше упереджуючих заходів з боку урядових органів. Тому в таких країнах як Великобританія, Німеччина, Ізраїль, США, Туреччина, Франція та інших різноманітним аспектам контртерористичних операцій приділяється особлива увага.

У Радянському Союзі зусиллями ентузіастів-професіоналів питанням спеціальної воєнної діяльності приділялось багато уваги. Вже наприкінці тридцятих років М.Дробов проаналізував понад триста сімдесят вітчизняних та іноземних робіт, присвячених теорії і практиці “малих війн” XIX та XX століть. Значний вклад в теорію і практику спеціальних операцій внесли П.Судоплатов, І.Старинов, В.Хоренко, Г.Бояринов, А.Лазаренко та багато інших.

Після Великої Вітчизняної війни солдати і офіцери колишнього СРСР воювали в загальній кількості в 20-ти країнах світу. Але, як це не дивно, способи тих бойових дій не знайшли відображення в наших бойових статутах. Аналіз показує, що бойові статути колишнього Радянського Союзу та сучасних Збройних Сил України поки що відображають лише суттєвість класичного загальновійськового бою у великомасштабній війні, коли дії окремого будь-якого незначного підрозділу підтримуються артилерією, бронетехнікою, авіацією. Звичайним став вислів про те, що ми весь час готувались до минулої війни, втрачаючи досвід малих воєнних конфліктів. Не узагальнювався та не вивчався у військах та навчальних закладах досвід розгрому бандформувань С.Бандери. на Україні та “лісових братів” у Прибалтиці, операцій в Угорщині (1956р.) та Чехословаччині (1968р.), бойовищ у Китаї та Кореї, бойових дій у В’єтнамі, боїв у Конго та Сомалі. Дуже важко назвати добре засвоєним досвід малих війн в Афганістані та Чечні.

Майже десять років по крихтам збирався безцінний бойовий досвід, зароблений кров’ю та потом солдатів і офіцерів 40-ї армії в Афганістані. В результаті було розроблено немало учбових посібників, видані інформаційні бюлетені, пам’ятки, інструкції щодо підготовки та ведення бойових дій в гірсько-пустинній місцевості проти іррегулярних формувань противника. На превеликий жаль, після виводу наших військ із Афганістану отриманий матеріал не вдалося не тільки довести до рівня офіційного документа або настанови, але навіть просто систематизувати, все було забуто, більш того - в деякій мірі дискредитовано [39].

Перебіг подій показав, що, втративши власний досвід боротьби з афганськими моджахедами та не вивчаючи закордонного, російське командування приступило до планування та проведення контртерористичної операції фактично з “білого листа”.

Так, для виконання Указу Президента Російської Федерації (РФ) щодо відновлення законності та правопорядку на території Чеченської республіки директивою Генерального Штабу (ГШ) Збройних Сил (ЗС) РФ № 312/1/00143ш передбачалось: спланувати та провести у взаємодії з Внутрішніми військами (ВВ), військами Федеральної прикордонної служби (ФПС), органами Федеральної служби контрозвідки (ФСК) спеціальну операцію на території Чечні, рішення на операцію було наказано доповісти 5 грудня 1994р. [7].

У відповідності з вказівками ГШ ЗС РФ війська Північно - Кавказького воєнного округу (ПКВО) и ВВ Міністерства внутрішніх справ (МВС) з ЗО листопада розпочали підготовку та плануванню операції.

При цьому підготовка і планування цієї операції мали ряд особливостей:

•    по-перше, операція готувалась і проводилась вперше, досвід підготовки і проведення подібних операцій був відсутній;

•    по-друге, підготовка і планування операції здійснювалась в короткі терміни;

•    по-третє, для проведення операції створювалось Об’єднане угруповання військ (ОугВ), яка включала різнорідні сили і засоби різноманітних міністерств та відомств, які відрізнялися специфікою рішення покладених на них завдань (з’єднання і частини ЗС, внутрішніх, прикордонних та залізничних військ, сили и засоби ФСК, Федерального агентства урядової служби інформації (ФАУСІ), Міністерства надзвичайних ситуацій (МНС);

•    по-четверте, бойову задачу передбачалось виконувати на території однієї з республік - суб’єкту Російської Федерації, тому в діях військ передбачався ряд суттєвих особливостей та обмежень.

На 5 грудня в основному було завершене створення угрупувань військ на Моздокському, Кізлярському і Владикавказькому напрямках.

З б по 10 грудня війська Об’єднаного угруповання продовжували підготовку до виконання поставлених завдань.

Відповідно до Указу Президента РФ від 9. 12. 94р. N 2166 та постанови Уряду РФ N 1360 Північно-Кавказькому воєнному округу спільно з ПДВ, ВВ, ФСК було доручено провести спеціальну операцію по блокуванню і роззброєнню НЗФ в Чеченській республіці.

Директивою Міністра оборони РФ від 9.12. 94р. N 312/1/006ш було поставлено завдання: діями військових угрупувань під прикриттям фронтової і армійської авіації висунутися за трьома напрямками до Грозного, блокувати його і створити умови для добровільного роззброєнню НЗФ. При відмові - провести операцію по захопленню міста. В подальшому - стабілізувати обстановку на всій території республіки.

Відповідно з отриманим завданням планом операції передбачалось її проведення в три етапи: першим передбачалось створення угрупувань військ, другим - висування та розгортання на визначених рубежах блокування, третім - захоплення Грозного (у випадку необхідності).

При цьому основні зусилля військ зосереджувалися на блокуванні Грозного та роззброєнні НЗФ в Чеченській республіці.

Виконання завдань здійснити створенням двох кілець блокування;

•    зовнішнього - по адміністративному кордону республіки - внутрішніми військами МВС РФ и військами ФПС РФ;

•    внутрішнього - по зовнішньому обводу Грозного - військами МО РФ, військами МВС.

Діями військових угрупувань ЗС, під прикриттям фронтової авіації та авіації округу, висуватися за шістьма маршрутами до Грозного та блокувати його, стабілізувати обстановку та створити умови для добровільного роззброєння НЗФ у Грозному.

Силами та засобами Внутрішніх військ МВС здійснити охорону комунікацій та маршрутів висування військ, не допустити дій збройних угрупувань з флангів та тилу по ЗС, а також заборонити підхід озброєних груп та загонів з суміжних з Чечнею територій.

Для забезпечення безперешкодного виходу військ в райони блокування бути в готовності застосувати тактичні повітряні десанти до парашутно-десантної роти від окремих повітряно - десантних бригад, що залучаються.

ФСК Росії, спільно зі спеціальними підрозділами МВС Росії виявляти та ізолювати керівні структури, які здатні організувати в тилу діючих військ збройні виступи та диверсії.

З метою заборони проникнення бандформувань, підвозу зброї і боєприпасів на кордоні з Дагестаном, Азербайджаном, Грузино-Чеченському та Північно-Осетинському кордонах прикордонним військам РФ виставити 13 прикордонних постів.

Для організації прикордонного контролю та прикриття кордону Чеченської республіки на Чечено-Грузинській ділянці державного кордону створити п’ять прикордонних комендатур з пунктом дислокації - Владикавказ.

Для виконання завдань були створені угруповання військ (УгВ): N 1 На Моздокському напрямку; N 2 на Владикавказькому напрямку; N 3 на Кізлярському напрямку. В основу формування угрупувань військ було покладено формування зведених загонів у складі частин та підрозділів від видів ЗС, родів військ та спеціальних військ, МВС, сил спеціального призначення ЗС, ФСК, ФПС та МВС.

Угруповання фронтової авіації створювалось зі складу частин та підрозділів розвідувальної, штурмової, винищувальної, винищувально-бомбардувальної авіації двох повітряних армій (основна - 4 ПА, підсилення - 16 ПА), а також літаків і вертольотів РЕБ, та базувалось на 13 аеродромах. Виконання завдань РЕБ передбачалось проводити із зон чергування в повітрі.

Командувачем Об’єднаним угрупованням військ у відповідності до замислу операції були визначені завдання зведеним загонам, одному з них як резерву, повітрянодесантним, внутрішнім військам, авіації та за видами забезпечення, підрозділам супроводу колон, тактичним повітряним десантам.

Кожному зведеному загону призначався маршрут висування, ділянка блокування на зовнішньому або внутрішньому кільці, при цьому пропонувалось визначити похідний порядок своїм рішенням з обов’язковим передбаченням виділення головної, бокових і тилових похідних застав, загону забезпечення руху.

При підході до ділянок опору, на маршруті висування, вогнем артилерії, ударами армійської та штурмової авіації за викликом нанести ураження збройним формуванням та продовжити висування в призначені райони.

Частинам та підрозділам ВВ МВС РФ призначалось, просуваючись вслід за військовими підрозділами, здійснити охорону комунікацій та маршрутів висування військ, не допустити дії збройних формувань з флангу та тилу по військовим угрупованням, а також не допустити переходу збройних угрупувань з території Дагестану до Чечні.

В подальшому провести зміну військ МО РФ першого ешелону в місті Грозний та приступити до виконання службово-бойових завдань по підтриманню громадського порядку.

На уразливих ділянках доріг передбачалось обладнати та підготувати до кругової оборони ротні та взводні опорні пункти. Проміжки між ними прикрити діями маневрених груп, засідками та секретами. Слід відмітити, що сили, які виділялись для маневрених груп були дуже незначні (З БТР).

Авіаційне прикриття військ, що висуваються, на маршрутах передбачалося здійснювати з положення “Чергування в повітрі” і на землі з готовності №1, 2.

Для організації пошуково-рятувальних загонів на кожному аеродромі мати пару вертольотів типу МІ-8, десантування та прикриття розвідувальних груп здійснювати двома парами МІ-8 та одним вертольотом типу МІ-24. Для забезпечення груп розгороджень на маршрутах виділялося по два МІ-8.

Передбачались відповідні сили для виконання санітарних рейсів, залистування населених пунктів агітаційним матеріалом.

Розвідувальній авіації ставилось завдання щодо ведення інтенсивної повітряної розвідки маршрутів висування військ та районів блокування до початку операції з інтенсивністю 6-8 літако-вильотів за добу.

З початком операції - продовжувати ведення всіх видів повітряної розвідки в інтересах військ, що висуваються, та дій авіації. У взаємодії з вину вальною авіацією ППО здійснювати прикриття бойових порядків військ на маршрутах висування із рухомих зон, маючи безперервно в повітрі до 3-х пар штурмовиків типу СУ-25. Діями за викликом здійснювати авіаційну підтримку військ із рухомих зон в повітрі та чергування на аеродромах, нанесенням ударів літаками штурмової авіації по осередках опору.

Здійснювати освітлення ділянок місцевості на маршрутах висування та у визначених районах у взаємодії з артилерією. Подавлення радіолокаційних засобів та каналів управління, виявлених радіотехнічною розвідкою, здійснювати вертольотами постановниками перешкод із зон чергування.

Надалі бути в готовності до нанесення групових авіаційних ударів по аеродромах, вертолітних майданчиках, а також опорних пунктах та вузлах.

До організації протиповітряної оборони військ залучались сили та засоби ППО країни, військ ППО ПКВО з завданнями:

•    вести безперервну розвідку повітряного противника та оповіщення про нього силами радіотехнічних військ;

•    блокувати повітряний простір з метою недопущення несанкціонованих польотів літальних апаратів над територією Чечні та в її сторону;

•    прикрити силами ППО війська у районах зосередження, на маршрутах висування і в районах блокування, авіацію на аеродромах базування та в польоті при виконанні завдань з авіаційної підтримки військ;

•    безпосереднє зенітне ракетно-артилерійське прикриття військ у районах зосередження, при висуванні та виконанні завдань організувати штатними та приданими зенітними підрозділами військ ППО ПКВО, засобами ППО ПДВ та В В; зенітним артилерійським підрозділам бути в готовності до знищення вогневих точок противника та опорних пунктів, бронеоб’єктів, що ведуть вогонь по військах;

•    винищувально-авіаційне прикриття здійснювати силами винищувальної авіації з положення «Чергування на аеродромі» в готовності № 2 та із зон «Чергування в повітрі»; повітряну розвідку здійснювати силами повітряної розвідки (штатної та підсилення).

Основні зусилля РЕБ було наказано зосередити на дезорганізації управління збройних угрупувань, забезпеченні стійкого управління своїми військами, забезпеченні електромагнітної сумісності в угрупованнях військ, максимально ускладнити ведення розвідки технічними засобами щодо своїх військ. Для вирішення завдань РЕБ передбачалось створити угруповання сил та засобів за напрямками дій військ (на Мо'здокському, Владикавказькому і Кізлярському).

Вести комплексний технічний контроль в районах зосередження, на маршрутах висування та в угрупованнях військ; вести контроль відкритих каналів радіозв'язку, виявляти порушення мір протидії технічним засобам розвідки противника, правил прихованого управління військами та вести їх нейтралізацію.

З метою організації інженерного забезпечення на маршрутах висування в голові колон військ мати загони забезпечення руху та групу розгородження, які оснащені танками з тралами, установками розмінування, мостоукладниками, засобами розвідки та подолання мінно-вибухових загороджень.

При виконанні завдань по захопленню об’єктів в місті у складі штурмових загонів мати інженерно-саперні підрозділи в складі не менше інженерно-саперного відділення та відповідної техніки.

Понтонно-мостовим підрозділам бути в готовності до наведення переправ.

Частинам і підрозділам РХБ захисту бути готовими до застосування вогнеметно-запалювальних засобів в інтересах:

•    чотирьох загонів забезпечення руху;

•    батальйонів зі складу зведених загонів при знищенні вогневих точок та опорних пунктів шляхом використання нештатних вогнеметних взводів.

Застосуванням маскуючих аерозолів та димів забезпечити прикриття дій загонів забезпечення руху, засліплення вогневих точок противника, здійснення маневру підрозділами, евакуацію поранених та пошкодженої техніки.

Забезпечити безпеку своїх військ при діях в зонах можливого радіаційного та хімічного забруднення у випадку руйнування (підривів) пунктів захоронення радіаційного та хімічного виробництв, а також при застосуванні збройними формуваннями активних поліцейських засобів.

Створити необхідні запаси вогнеметно-запалювальних та димових засобів, а також засобів індивідуального захисту в кожному угрупованні для забезпечення виконання заходів РХБ захисту військ.

Резервам командувача військами округу бути в готовності до заміни або підсилення зведених загонів при виконанні поставлених завдань.

Основні зусилля морально-психологічного забезпечення зосередити на роз’ясненні особовому складу Указів Президента РФ, постанов Уряду РФ, вимог Міністра оборони, а також обґрунтуванні участі військ щодо вирішенню кризи в Чеченській республіці, інших регіонах Північного Кавказу.

Морально-психологічне забезпечення діяльності офіцерського складу спрямувати на підвищення їх відповідальності за уміле управління і командування частинами та підрозділами, своєчасний вивід особового складу на рубежі внутрішнього та зовнішнього блокування.

Всіма формами та методами виховного та психологічного впливу на солдатів та сержантів сформувати у них потребу до організованості та виконав честі, почуття взаємовиручки, бойовий настрій, спроможність грамотно та вміло діяти в ході висування та блокування адміністративного кордону Чеченської республіки, її столиці та інших населених пунктів.

Активно вести роз’яснювальну роботу щодо гуманного відношення до цивільного населення, недопущення мародерства та необхідності рішучих та сміливих дій при здійсненні збройної протидії в ході завдань, що вирішуються.

Довести до особового складу вжиті заходи щодо правової та соціальної захищеності військовослужбовців, залучених до гасіння конфлікту.

Командирам, штабам, виховним органам забезпечити необхідні умови життя та побуту в районах блокування, підтримання пильності та бойової готовності, особливо у нічний час.

Для управління військами була розгорнута система пунктів управління: командний пункт - Моздок; допоміжний пункт управління - Владикавказ; командний пункт 20 мсд 8 АК - Кізляр; повітряний пункт управління - аеродром Моздок.

Управління угрупованнями військ планувалось здійснювати через оперативні групи (ОГ).

Управління авіацією здійснювати з ЦБУ угруповання військ, КП авіаційних дивізій та полків. Для забезпечення надійності та стійкості управління літаками в повітрі використовувати повітряний пункт управління Головного командування В ПС та вертольоти типу МІ-9 повітряного пункту управління.

В ході підготовки та планування операції були розгорнуті та функціонували вузли зв’язку МО РФ, ОГ ПКВО, допоміжного ПУ, а також повітряний і залізничний ПУ. Додатково прийняті із державної мережі зв’язку канали на напрямках Моздок - Москва, Ростов, Владикавказ, Кізляр. В смузі виконання завдань розгорнута польова опорна мережа зв’язку силами і засобами бригади зв’язку. Організовані лінії прямого зв’язку від КП ОГ ПКВО з КП військових ОГ засобами космічного зв’язку, радіо та тропосферними засобами зв’язку. Проведені радіотренування щодо забезпечення зв’язку у всіх ланках управління. Розроблені та підготовлені до вводу в дію таблиці сигналів і карти бойового управління. Проведено злагодження екіпажів КПІМ.

Виходячи з прагнення максимально забезпечити безпеку дій особового складу та збереження життя мирному населенню, командуванням Об’єднаним угрупованням військ на етапі висування і розгортання на визначених рубежах блокування було прийнято рішення здійснювати висування та вести бойові дії, як правило, до 15.00, після чого частини та підрозділи займали райони зосередження з дотриманням всіх заходів бойового забезпечення. Організовувалася безпосередня і бойова охорона, призначалися чергові підрозділи та вогневі засоби, організовувалася кругова оборона. Враховуючи, що противник особливу увагу приділяв ураженню ПУ, зміна їх місцеположення здійснювалась через 5-6 годин

Однак така тактика не дала бажаних результатів, а навпаки, знизила темпи просування військ і дала можливість НЗФ нарощувати зусилля на важливих напрямках та наносити вогневі удари по районах розташування частин та підрозділів російських військ.

Дії військ на цей час набули шаблонного характеру: 2-3 години активних дій вдень і тільки при підтримці авіації та повна пасивність у частину доби, що залишилась. З’явилась загроза переходу ініціативи до противника, який, використовуючи партизанську тактику дій, тобто вночі, постійно тримав в напрузі війська, які займали тимчасові «райони розташування. Противник пристосувався до шаблонних прийомів дій федеральних військ, своєчасно підтягував підсилення у пункти опору, перед якими зупинялися колони військ угрупувань.

З метою організації дій військ та введення в оману польових командирів відносно дійсних замислів 22 грудня командувачем Об’єднаного угруповання військ було поставлене завдання на ведення маневрених та демонстраційних дій.

В результаті цих дій ініціатива повністю перейшла до командування Об’єднаного угруповання військ. Обстановка різко змінилася на користь федеральних військ. З боями були зайняті панівні висоти та надійно перекриті комунікації з півночі, заходу та сходу. Війська, не чекаючи авіації, яка не спроможна була діяти через складні метеорологічні умови, маневреними діями з використанням вогню артилерії зайняли призначені райони та продовжили блокування Грозного, проводячи одночасно підготовку до подальших дій.

Враховуючи організовану бойовиками оборону населених пунктів на напрямках висування до Грозного (особливо на напрямку Назрань - Грозний), частини федеральних військ змінювали тактику дій. Замість оволодіння густонаселеними пунктами вони обходили їх стороною та виходили у призначені райони на околиці Грозного.

Таким чином, 26 грудня 1994 року Грозний було блоковано з північного сходу, півночі, північного заходу та заходу. Цим було завершено один з етапів проведення операції по роззброєнню НЗФ в Чеченській республіці.

Наявність до 10 тисяч бойовиків (без урахування ополченців) у Грозному, жорстокість їх опору змусили проводити наступний етап операції щодо оволодіння Грозним. Для дій у Грозному було створено об’єднане угруповання військ, яке мало у своєму складі війська напрямків: “Північ”, “Північний схід”, “Захід”, “Схід”, сформовані на основі зведених загонів.

На випадок активного опору НЗФ при вводі військ в місто командуванням Об’єднаного угруповання військ було прийнято рішення щодо створення у складі ударних угрупувань військ штурмових загонів

Завдання командуючим військами угрупувань щодо дій в місті та підготовці штурмових загонів було поставлено 25 грудня. Особисто командувачем Об’єднаного угруповання військ з командирами, начальником штабу та командирами батальйонів полку, що діяв на головному напрямку, були проведені заняття щодо організації взаємодії при виконанні бойової задачі в Грозному.

29 грудня на ЦБУ командного пункту Об’єднаного угруповання військ з командувачами угрупувань військ, командирами з’єднань та частин, в яких створювались штурмові загони, з начальниками родів військ та спеціальних військ була проведена завершальна робота щодо організації взаємодії військ і сил, що беруть участь в операції.

Для кожного командира штурмового загону були підготовлені та вручені великомасштабні карти, плани міста, фото схеми районів наступних бойових дій. особливу увагу в ході заняття було надано організації взаємодії, способам взаємного розпізнавання частин та підрозділів Збройних Сил та внутрішніх військ МВС.

Замислом операції на цьому етапі передбачалось: штурмовими загонами з’єднань та частин ударних угрупувань військ, наступаючи з північного, західного та східного напрямку, увійти в місто і у взаємодії зі спеціальними підрозділами МВС та ФСК захопити президентський палац, будинки уряду, телебачення, радіо, залізничний вокзал, інші важливі об’єкти в центрі міста та блокувати центральну частину, міста і район Катояма.

З північного напрямку два штурмових загони угруповання “Північ” та штурмовий загін угруповання “Північний схід” мали завдання, наступаючи в смузі: праворуч вулиці Південна, Маяковського, Червонопрапорна, Миру; ліворуч вздовж річки Сунжа блокувати північну частину міста та президентський палац з півночі.

З західного напрямку два штурмових загони угруповання “Захід”, наступаючи в смузі: праворуч вздовж залізниці; ліворуч - по вулиці Поповича повинні були захопити залізничний вокзал, а в наступному, рухаючись у північному напрямку, блокувати президентський палац з півдня.

В результаті дій цих угрупувань та блокування магістральних вулиць в смузі: праворуч - по вулицям Богдана Хмельницького, Першотравнева та Орджонікідзе; ліворуч - вздовж річки Сунжа і далі на захід в напрямку парку ім. Леніна створювався наскрізний коридор.

З метою виключення бойових дій в західній частині міста, недопущення екологічної катастрофи в районах нафтохімічних та перероблюваних комплексів та заборони перегрупування противника в тил федеральних військ частини та підрозділи угруповання “Захід” повинні були блокувати Заводський район і район Катаяма.

На східному напрямку два штурмових загони угруповання “Схід”, наступаючи вздовж залізниці Гудермес-Грозний, далі в напрямку пр. Леніна, мали завдання, не виставляючи блок-пости, вийти до річки Сунжа, захопити мости і, з’єднавшись з військами угрупувань “Північ” та “Захід”, блокувати центральний район міста в гордовині ріки зі сходу.

Таким чином, в результаті дій угрупувань федеральних військ за трьома напрямками, що сходяться, основне угруповання НЗФ, що перебувала в центрі міста, опинялась в повному оточенні. В цьому полягала основна ідея замислу операції, розрахована на мінімальні втрати федеральних військ і яка виключала вогневий вплив по житлових та адміністративних будинках Грозного. Розрахунок командування Об’єднаного угруповання військ при виробленні замислу було побудовано на раптовості дій федеральних військ. На випадок активного опору з боку НЗФ військам були поставлені завдання щодо оволодіння містом на протязі декількох діб.

Бойові дії в місті раптово почалися 31 грудня 1994 року, що було несподіванкою для бойовиків Дудаєва. В результаті раптовості штурмові загони угруповання “Північ” практично без вогневого впливу з боку бойовиків ополудні вийшли до залізничного вокзалу та зайняли його, а через дві години у взаємодії з штурмовими загонами угруповання “Північний схід” блокували президентський палац. На цей же час частина сил угруповання “Північний схід” (131 омсбр), наступаючи вздовж вулиці Маяковського та не зустрівши організованого опору, також вийшла в район залізничного вокзалу.

Однак не виконали поставлене завдання частини та підрозділи угруповання “Схід”, які, наступаючи вздовж залізниці, увійшли в місто і, заглибившись на три-чотири квартали, були зупинені завалами та вогнем стрілецької зброї та гранатометів.

Рішенням командувача угрупованням “Схід” напрямок висування штурмових загонів було змінено, однак, висуваючись за новим напрямком, частини і підрозділи вийшли на опорний пункт, були блоковані, протягом ночі відбивали атаки бойовиків, понесли втрати, потім за командою відійшли у район, що займали раніше. Зведений батальйон цього угруповання, який наступав на іншому напрямку, зустрівши організований опір бойовиків, також відійшов у зворотному напрямку.

Внутрішні війська та угруповання військ “Захід” також не виконали поставлені завдання. Примусити наступати в напрямку залізничного вокзалу на виручку оточеним в його районі батальйонам угруповання “Північний схід” частини та підрозділи угруповання “Захід” командування Об’єднаним угрупованням військ виявилось неспроможним. Резерв цього угруповання (полк) висувався дві доби від Владикавказу до Грозного під керівництвом заступника командувача ПКВО.

З ранку 1-го січня командувачам угрупованнями військ західного та східного напрямків було наказано прорватися до блокованих підрозділів у районі вокзалу та президентського палацу. Однак ці завдання також не були виконані, в результаті чого батальйони угрупувань “Північ” та “Північний схід” почали відхід з району вокзалу вздовж залізної дороги на захід.

Аналіз перших днів бойових дій збройних формувань бойовиків в обороні Грозного показав, що в її основі лежав чітко розроблений план, забезпечений необхідною кількістю живої сили, техніки та озброєння, який передбачав маневр наявними силами та засобами. Була створена розгалужена система захищених пунктів управління, оснащених сучасними засобами зв’язку. Успіху бойовиків в повній мірі сприяли: нерішучість командного складу угрупувань «Захід» та «Схід», незадовільний морально-психологічний стан військ (неготовність офіцерів і солдатів вести реальні бойові дії у війні, яка за своєю жорстокістю і ступенем усвідомлення зовсім не була схожа ні на одну з попередніх) та слабка професійна підготовка особового складу, який не вірив у свої сили, зіткнувшись з жорстоким опором фанатично настроєних чеченських бойовиків. Слід відмітити, що командування Об’єднаного угруповання військ допустило розпорошення зусиль та втрату ефекту раптовості. Так, підрозділи військ, які за замислом призначалися для нарощування зусиль, прийшлося виставляти в перші дні на блок-пости з метою утримання коридорів від переднього краю до виходу з Грозного (станом на З січня безпосередньо в Грозному було не більше 5 тисяч чоловік, а необхідно було мати у складі угруповання військ як мінімум 50 - 60 тисяч).

В зв’язку з тим, що центр міста не було блоковано зі сходу, туди продовжувалось постійне постачання резервів та боєприпасів для бойовиків.

Тому з прибуттям до складу Об’єднаного угруповання свіжих сил, а також в результаті перегрупування частини військ з інших напрямків російські війська продовжували бойові дії по оволодінню будинками республіканських органів влади, розширенню зони свого контролю як у Грозному, так і в інших районах Чеченської республіки.

З середини січня командуванням Об’єднаного угруповання військ з залученням мінімальної кількості офіцерів та генералів була проведена робота по плануванню бойових дій на завершальному етапі операції.

В результаті нарощування зусиль угруповання “Схід” були створені умови для блокування міста з південного та південно - східного напрямку, звідки продовжувалося постачання до НЗФ бойовиків, зброї та боєприпасів. Виходячи з характеру наступних дій, угруповання “Схід” було перетворено в угруповання “Південний Схід”.

Замислом операції на завершальному етапі операції передбачалося частиною сил угруповання “Південний Схід” після маневру з північного напрямку заблокувати важливі транспортні комунікації, захопити панівні висоти та завершити повне блокування Грозного з півдня.

В подальшому, використовуючи успіх частин на східному березі річки Сунжа, різночасними діями штурмових загонів угрупувань військ “Північ”, “Захід” та “Південний Схід” за напрямками, що сходяться, завершити оточення та розгром загонів НЗФ у Грозному.

Практичному втіленню замислу сприяли дії військ в період підготовки до завершального етапу операції: постійно велася розвідка та уточнювались місця скупчення бойовиків, їх основні пункти і вузли опору. Військам угруповання за місяць боїв вдалося стабілізувати та зміцнити положення у всіх районах міста. Планомірно долаючи впертий опір фанатично настроєних бойовиків та ополченців, а також так званих “Кавказьких левів”, “Вовків” різного класу, банд, які вдавали з себе камікадзе, федеральні війська захопили плацдарми на східному березі річки Сунжа, значно розширили їх, виставили блок-пости на основних вузлах вулиць і забезпечили тим самим успіх дій штурмових загонів в наступному.

Завершальний етап операції з розгрому НЗФ в Грозному почався з ранку З січня. Двома полками угруповання військ “Південний Схід” було здійснено маневр із району Ханкала на південь та південний схід Грозного. В результаті була перекрита дорога Пригородив - Гікаловський, Шалі - Грозний, Хасавьюрт - Грозний.

Розуміючи важливість втрати цих транспортних комунікакцій, бойовики, намагаючись збити федеральні війська з доріг, протягом трьох діб з застосуванням танків, БМП, БТР при підтримці вогню артилерії, в тому числі і реактивної, атакували, намагаючись перекинути резерви в місто з напрямків Пригородне, Гікаловський і Чечен-Аул. Всі атаки бойовиків були відбиті.

В цей час війська угрупувань “Північ” та “Захід”, використовуючи успіх на південно-східному напрямку, різночасною атакою штурмовими загонами за напрямками, що сходяться, приступили до ліквідації загонів бойовиків в будинках, що примикають до площі “Минутка”.

З цією метою частинами угруповання “Захід” були захоплені плацдарми на східному березі річки Сунжа та здійснено вихід з боєм до вулиці Сайханова. При цьому демонстрація зосередження зусиль на відновленні мосту через ріку Сунжа дозволила відволікти значні сили бойовиків з інших напрямків та подолати річку двома переправами вбрід і однією десантною переправою на ПТС нижче за течією. В результаті передові підрозділи угруповання “Захід” успішно і без втрат виконали поставлене завдання.

На протязі 5-7 січня діями штурмових загонів із району майдану Павла Мусорова були захоплені лікарня та ряд висотних будинків, заблоковано район “Минутка” з заходу.

Угруповання “Північ”, наступаючи штурмовими загонами в напрямку проспекту Леніна, захопила комплекс будинків на майдані Боротьби. Потім із району трамвайного парку підрозділами угруповання було здійснено маневр, захоплені висотні будинки на вулиці Гудермеська та завершено блокування району “Минутка” з північно-східного та східного напрямків.

Таким чином, на 6 січня опір бойовиків в центральних районах Грозного було зламано. На протязі 9-12 січня угруповання військ “Південний Схід” було підсилено бригадою із угруповання “Північ”, яка, здійснивши маневр із району 2 км на схід Грозного, перекрила дорогу Алхан-Юрт - Чечен-Аул і тим самим зробила неможливим підхід бойовиків із районів Алди та Нові Промисли. В наступному бойовими діями вночі з 20 на 21 січня штурмові загони угруповання “Південний Схід” захопили панівні висоти в районі Нових Промислів.

В результаті цих дій Грозний був остаточно блокований з усіх напрямків, а залишки загонів бойовиків повністю оточені в районах Нових Промислів, Алди та Чорноріччя. Ця операція була проведена раптово і практично без втрат.

Однак досягти кінцевої мети операції лише захопленням Грозного не вдалося. Воєнні структури режиму Д.Дудаєва не були зламані, НЗФ зберегли боєздатність і були спроможні чинити серйозний опір військам, особливо при переході до ведення війни у гірській місцевості з використанням партизанських методів. Загальна чисельність НЗФ без урахування потенційних резервів у гірських районах нараховувала більше 9 тисяч чоловік з важким озброєнням. Командування НЗФ продовжувало перегрупування сил і засобів з метою підготовки до подальшого опору федеральним військам. Основні зусилля при цьому зосереджувались на укріпленні оборони на гудермеському та шалінському напрямках.

Східне угруповання НЗФ ставало головним, оскільки центр активного збройного протистояння федеральним військам перемістився у східні райони республіки, де продовжувалися інженерні роботи по створенню та вдосконаленню рубежів оборони та вузлів опору, були створені запаси зброї, боєприпасів, медикаментів та продовольства для автономного ведення бойових дій тривалий час. У східному угрупованні виділялось три основних вузли опору: Аргунський, Шалінський, Гудермеський.

Враховуючи важливість Шатойського району для організації партизанських дій, керівництво НЗФ проводило заходи щодо прикриття Шатойського напрямку. В якості передових позицій обладнувались окремі пункти опору, ймовірно, для ведення маневреної оборони, а також основні оборонні позиції на визначеному рубежі та проміжні позиції.

Західне угруповання було зосереджено в районі: Бамут - Самашки - Ачхой-Мартан - Ассіновська - Аршти. Було відмічено зосередження загонів та груп НЗФ загальною чисельністю до 1 тисячі чоловік в Бамуті. Загальна чисельність особового складу досягала 3 тисяч чоловік з важким озброєнням.

Населені пункти у прикордонних з Республікою Інгушетія районах Чечні, залишені місцевими жителями, були перетворені на добре обладнані в інженерному відношенні вузли опору. В гірських районах на півдні та південному сході для організації партизанського руху були створені резерви до 3 тисяч чоловік з важким озброєнням.

Складною залишалась обстановка на кордоні Чечні з Дагестаном та Інгушетією. З боку НЗФ неодноразово проводились обстріли постів прикордонних та внутрішніх військ. Відмічалося пересування груп бойовиків через кордон на територію цих республік.

Були підстави передбачати, що стратегічний замисел Д.Дудаєва і ряду його прибічників був у наступному: шляхом впертого опору федеральним військам на підготованих рубежах оборони та організації диверсійно-терористичної діяльності на всій території республіки максимально виграти час і затягнути протистояння до весняно - літнього періоду і потім перейти до партизанської боротьби.

Таким чином, потерпівши поразку та зазнавши значних втрат в боях за Грозний, командування НЗФ завертало перегрупування сил та засобів. Противник в цілому був готовий чинити збройний опір на сході та розгорнути диверсійно-терористичну діяльність. Час готовності до бойових дій з застосуванням в основному партизанських методів визначався приходом тепла у гори, терміном готовності баз бойовиків в південних та південно-східних районах і дозабезпеченням НЗФ боєприпасами та матеріальними засобами.

З метою роззброєння НЗФ в районі Аргун було передбачено провести спеціальну операцію частиною федеральних сил Об'єднаного угруповання військ в Чеченській республіці.

Замислом передбачалось операцію провести в три етапи.

На першому етапі - створити ударні угруповання військ та зайняти вихідні положення. Провести заходи щодо встановлення повного контролю в Комсомольському, захопити командні та панівні висоти в районі Пригородив, Чечен-Аул, Комсомольське.

На другому етапі протягом трьох діб ізолювати район Аргуну від притоку НЗФ із районів Гудермесу, Шалі, Курчалой.

Захопити командні та панівні висоти: на сході Терського хребту; гору Гойтен-Корт.

Створити зовнішнє та внутрішнє кола оточення навкруги Аргуну та Мескер-Юрту.

На третьому етапі - провести роззброєння НЗФ в місті Аргун і в подальшому в населеному пункті Мескер-Юрт.

Для виконання завдань залучити угруповання військ “Південь” та “Північ” з передачею певною кількості артилерії з угруповання “Північ” до угруповання “Південь”, фронтову та армійську авіацію.

Перший етап провести після завершення операції по роззброєнню НЗФ в Грозному та вивільнення задіяних частин та підрозділів, в ході першого етапу силами ВВ і міліцейських підрозділів у взаємодії з підрозділами повітрянодесантних військ встановити повний контроль у Комсомольському. Провести операцію по захопленню панівної висоти у районі Пригородив, Чечен-Аул, Комсомольське.

Другий етап провести послідовно - в першу чергу захопити командні та панівні висоти на сході Терського хребту та гору Гойтен-Корт, забезпечити вихід військ та виконання ними своїх завдань. В подальшому здійснити оточення та блокування Аргуну та Мескер-Юрту. Здійснювати контроль за дорожніми напрямками Гудермес, Грозний з Терського хребта.

В ході третього етапу силами угруповання ВВ та підрозділами МВС Росії здійснити штурм та роззброєння НЗФ в населеному пункті Аргун, в подальшому - Мескер-Юрт. До початку операції в місті пред’явити ультиматум НЗФ, які обороняються, і при його невиконанні ввести федеральні війська в місто.

Висування військ здійснювати тільки після надійного ураження вогневих засобів противника в районах виконання бойових завдань.

З метою заборони маневру резервами із району Шалі, частиною військ угруповання “Південь” з ранку 13 березня нанести другий удар у напрямку Гойти-Шалі та перекрити напрямок, а потім з початком операції силами угруповання “Північ” захопитиміст через ріку Аргун у визначеному районі.

Вогневе ураження на всіх етапах операції здійснювати вогнем артилерії, авіації, гармат та танків виставлених на пряме наведення.

Вогневе ураження угруповання НЗФ у внутрішньому кільці блокування здійснювати по 2-3 рубежах.

Вогневе забезпечення зовнішнього кільця блокування здійснювати веденням зосередженого та загороджувального вогнів по основних дорожніх напрямках, які ведуть до Аргуну і Мескер-Юрту, з метою не допустити підхід резервів з інших населених пунктів.

Бути в готовності до ураження вогневих засобів НЗФ безпосередньо в населених пунктах Аргун і Мескер-Юрт при їх роззброєнні.

Основні завдання щодо ураження вогневих засобів НЗФ в населених пунктах вирішувати прямим (напівпрямим) наведенням, для чого передбачити протитанкові резерви, а також застосування ствольної артилерії з панівних висот. (Для виконання цих завдань залучити артилерійських дивізіонов-10, окремих батарей-3.)

Артилерію, армійську та фронтову авіацію застосовувати централізовано.

Авіаційну підтримку військ здійснювати силами 4 ПА та авіації Північно -Кавказького військового округу.

Управління операцією покласти на командувача угруповання “Північ”.

Праворуч діє угруповання “Південь”, відповідальний за стик командувач угруповання “Південь”.

Завдання військам.

Угрупованню військ “Північ” у визначеному складі підготувати і з отриманням розпорядження провести спеціальну операцію по роззброєнню НЗФ при підтримці артилерії, фронтової та армійської авіації.

Операцію провести в три етапи.

На першому етапі до 12 березня - створити ударні угруповання військ та зайняти вихідні положення. Провести заходи щодо встановлення повного контролю в населеному пункті Комсомольський, захопити командні та панівні висоти у районі Пригородив, Чечен-Аул, Комсомольське.

На другому - протягом трьох діб ізолювати район Аргуну, Мескер-Юрту від притоку НЗФ із районів Гудермес, Шалі, Курчалой.

Захопити командні та панівні висоти:

•    на сході Терського хребту;

•    гору Гойтен-Корт.

Створити зовнішнє та внутрішнє кільце оточення Аргуну та Мескер-Юрту.

Перший етап провести після завершення операції по роззброєнню НЗФ у Грозному та вивільнення задіяних в ньому частин та підрозділів. В ході цього етапу силами ВВ та міліцейських підрозділів у взаємодії з підрозділами парашутно-десантних військ встановити повний контроль у Комсомольському. Провести операцію по захопленню панівних висот у районі Пригородив, Чечен-Аул, Комсомольське.

Другий етап провести послідовно - в першу чергу захопити командні та панівні висоти на сході Терського хребта та гору Гойтен-Корт, забезпечити вихід військ та виконання ними своїх завдань. В подальшому здійснити оточення та блокування Аргуну та Мескер-Юрту. Здійснювати контроль за дорожними напрямками Гудермес - Грозний, Гудермес - Аргун с Терського хребту.

В ході третього етапу силами угруповання ВВ та підрозділами МВС РФ здійснити штурм та роззброєння НЗФ в Аргуні, а в наступному - в Мескер-Юрті. До початку операції пред'явити ультиматум НЗФ, які обороняються, і при його невиконанні ввести федеральні війська в місто.

Висування військ здійснювати тільки після надійного ураження вогневих засобів противника в районі виконання бойових завдань.

Авіаційну підтримку військ здійснювати частиною сил та засобів 4 ПА та авіації Північно-Кавказького воєнного округу. Бойове напруження 2-3 вильоти на добу залученої фронтової авіації, 3-4 вильоти на добу залученої армійської авіації.

При організації вогневого ураження передбачити:

•    вогневе ураження угруповання НЗФ у внутрішньому кільці блокування здійснювати по 2-3 рубежах;

•    вогневе забезпечення зовнішнього кільця блокування здійснювати веденням зосередженого та загороджувального вогнів по основних дорожніх напрямках, які ведуть до Аргуну і Мескер-Юрту, з метою не допустити підхід резервів з інших населених пунктів;

•    бути в готовності до ураження вогневих засобів НЗФ безпосередньо в населених пунктах Аргун і Мескер-Юрт при їх роззброєнні;

•    основні завдання щодо ураження вогневих засобів НЗФ в населених пунктах вирішувати прямим (напівпрямим) наведенням, для чого передбачити протитанкові резерви, а також застосування ствольної артилерії з панівних висот. (Для виконання цих завдань залучити артилерійських дивізіонов-10, окремих батарей-3.)

Праворуч угруповання військ “Південь”.

З метою запобігти маневру резервами НЗФ із району Шалі, частиною сил угруповання військ “Південь” зранку 13 березня нанести другий удар в напрямку Гойти-Шалі та перекрити дорожний напрямок Шалі-Гойти, а потім, з початком операції угрупованням “Північ”, захопити міст через ріку Аргун.

Передати до складу угруповання “Північ” визначені частини та підрозділи. Спланувати марш, супроводження та охорону вказаних підрозділів, артилерійським підрозділам прибути у призначені райони зосередження, де увійти до підпорядкування командуванню угруповання “Північ”.

Командувачу угруповання “Південь” - вогневе ураження спланувати своїм рішенням з урахуванням наявності артилерії. Передбачити дії протитанкового резерву для прикриття напрямку Шалі - Аргун.

Управління військами в операції здійснювати:

Об'єднаним угрупованням військ з КП - Моздок.

Угрупованням “Північ” та угрупованням ВВ МВС РФ, які приймають участь в операції - з КП - Ханкала.

Угруповання “Південь” - з КП - школа на східній околиці Андріївська Долина.

В ході першого етапу було проведено перегрупування військ та послідовне захоплення визначених панівних висот.

На другому етапі війська угруповання “Північ” приступили до проведення операції по роззброєнню НЗФ в Аргуні та Мескер-Юрті. В ніч з 20 на 21 березня підрозділи спеціального призначення та розвідки оволоділи горою Гойтен-Корт, мотострілкові підрозділи, незважаючи на організований опір бойовиків, послідовно захоплювали командні висоти та до кінця дня заволоділи визначеними висотами на Терському Хребті. Підрозділи ВВ, переправившись через ріку Аргун, приступили до створення зовнішнього та внутрішнього кільця оточення. Мотострілкові підрозділи, які переправились вслід за підрозділами ВВ, в умовах сильної вогневої протидії вийшли у призначений район на південному сході Мескер-Юрту та перерізали дорожній напрямок Герменчук - Мескер-Юрт.

Північніше Аргуну після пусків зарядів УР-77 по опорних пунктах та після проведення артилерійської підготовки парашутно-десантний батальйон подолав ріку Аргун вбрід та захопив плацдарм. По наведеним переправам на ПТС, ТММ та МТУ решта батальйонів форсувала ріку Аргун та приступила до створення зовнішнього та внутрішнього кільця оточення з півночі та північного сходу.

Частина військ угруповання військ “Північ” та угруповання військ “Південь” вогнем артилерії та стрілецької зброї із зайнятих районів перешкоджала висуванню резервів із Гудермесу, Комсомольського, Шалі, Нові Атаги.

22    березня активними діями частини і підрозділи угруповання “Північ” замкнули зовнішнє та внутрішнє кола оточення навкруги Аргуну. З’єднання внутрішніх військ проводили чистку садів на західніше Мескер-Юрту та промислової зони і вийшли на південну окраїну Аргуну.

В ході третього етапу командуванню НЗФ було пред’явлено ультиматум щодо здачі та звільнення Аргуну та Мескер-Юрту. Але тільки з Мескер-Юрту прибула делегація і заявила, що там опору федеральним військам не буде.

23    березня операцію щодо роззброєння НЗФ в районі Аргуну та Мескер-Юрту було завершено. З’єднання та частини ВВ, зустрічаючи осередки опору, до кінця дня вийшли до підрозділів парашутно-десантних військ на північній окраїні міста.

З 24 березня війська Об’єднаного угруповання військ, продовжуючи блокування та роззброєння НЗФ в районі Аргуну та Мескер-Юрту. Приступили до підготовки до подальших бойових дій.

З метою роззброєння НЗФ в містах Гудермес та Шалі було передбачено провести спеціальну операцію частиною федеральних сил Об’єднаного угруповання військ в Чеченській республіці.

Замислом передбачалось провести операцію по роззброєнню НЗФ в місті

Гудермес силами угруповання “Північ” та операцію роззброєнню НЗФ в місті Шалі силами угруповання “Південь”.

Операцію передбачалось провести в три етапи.

На першому етапі - створити ударні угруповання.

На другому етапі протягом двох діб здійснити блокування міст Гудермес та Шалі. Передбачити виділення необхідних сил та засобів для відбиття ударів НЗФ, які підходять з інших напрямків. Виконання завдань щодо блокування здійснити одночасно обома угрупованнями.

На третьому етапі протягом трьох-п’яти діб силами ВВ МВС РФ здійснити роззброєння НЗФ в містах Гудермес, Шалі.

Третій етап провести послідовно, силами ВВ, спочатку в місті Гудермес, потім в місті Шалі.

Висування військ здійснювати тільки після надійного ураження вогневих засобів противника в районі виконання бойових завдань.

Вогневе ураження на всіх етапах операції здійснювати вогнем артилерії, авіації та гармат, висунутих на пряме наведення. Армійську та фронтову авіацію застосовувати централізовано. Авіаційну підтримку військ здійснювати частиною сил та засобів 4 ПА та авіації ПКВО.

Вогневе ураження НЗФ здійснити за напрямками та передбачити проведення вогневого обрамлення на флангах частин, що наступають, а також веденням послідовного зосередження вогню та зосередженого вогню за викликом перед фронтом військ, що наступають.

Зусилля артилерійських груп загальної підтримки зосередити на ураженні цілей в усій смузі дій угрупувань військ.

Завдання військам.

Угрупованню військ “Північ”, артилерії угруповання зі з’єднаннями ВВ та спеціальних операцій підготувати та провести операцію по роззброєнню НЗФ в місті Гудермес.

Операцію провести в три етапи.

На першому етапі наприкінці 27 березня створити ударні угруповання.

На другому етапі протягом двох діб здійснити блокування міста Гудермес. Передбачити виділення необхідних сил та засобів для відбиття ударів НЗФ, які підходять з інших напрямків.

На третьому етапі протягом двох-трьох діб силами В В та спеціального призначення здійснити роззброєння НЗФ в місті Гудермес. Після завершення роззброєння частини ВВ та спеціального призначення передати в угруповання “Південь”.

Висування військ здійснювати тільки після надійного ураження вогневих засобів противника в районі виконання бойових завдань.

Угрупованню військ “Південь”, артилерії угруповання підготувати та провести операцію по роззброєнню НЗФ в Шалі.

Операцію провести в три етапи.

На першому етапі наприкінці 27 березня створити ударні угруповання, прийняти зі складу угруповання “Північ” визначені частини та підрозділи.

На другому етапі протягом двох діб здійснити блокування міста Шалі. Передбачити виділення необхідних сил та засобів для відбиття ударів НЗФ, які підходять з інших напрямків.

На третьому етапі протягом двох діб силами ВВ, спеціального призначення, після виконання ними завдань в місті Гудермес, здійснити роззброєння НЗФ в Шалі.

Висування військ здійснювати тільки після надійного ураження вогневих засобів противника в районі виконання бойових завдань.

Управління операцією здійснювати:

КП - ОУгВ в 4P - Моздок;

КП - УгВ «Північ» - Ханкала;

ППУ - УгВ «Південь» - гора Гойтен-Корт.

Для координації дій військ угрупувань “Північ” та “Південь” на КП “Північ” вислати оперативну групу ОУгВ в 4P.

Завершивши перегрупування та створення ударних угрупувань до кінця 27 березня, війська угруповання “Північ” з ранку 28 березня приступили до проведення другого етапу операції по роззброєнню НЗФ - блокуванню міст Гудермес, Шалі. Етап почався після проведення артилерійської підготовки по опорних пунктах, вогневих засобах в районах Гудермес, Шалі, Герменчук, Нові Атаги. При підтримці вогню артилерії, авіації, підрозділи приступили до висування на свої напрямки. Найбільш сильний опір вони зустріли на західній та східній окраїні Шалі, південній окраїні Гудермесу. В ході операції блокували Герменчук, зі сходу Белгатой та Нові Атаги, з заходу та півдня - Шалі, з південного сходу - Жалка, з північного заходу, півдня, сходу - Гудермес. Підрозділи, що вийшли на свої напрямки, приступили до обладнання своїх рубежів та позицій.

Війська угруповання “Північ”, виконуючи завдання в ході висування та блокування міста Гудермес, зустріли сильний опір НЗФ на підступах до міста.

Частини угруповання військ “Південь” приступили до проведення операції по роззброєнню НЗФ в Шалі та блокуванню населених пунктів Нові Атаги, Герменчук.

Угруповання НЗФ чинили впертий опір федеральним силам, всіляко намагалися не допустити їх подальшого просування. Однак в ході напружених боїв на підступах до Шалі в результаті вогню артилерії, загони бойовиків понесли втрати в живій силі та техніці і приступили до її виводу та вивозу матеріально-технічних засобів через Сержень-Юрт у Веденський район.

29    березня війська Об'єднаного угруповання військ продовжували ведення другого етапу операції по блокуванню НЗФ в містах Гудермес, Шалі. При підтримці вогню артилерії, авіації завершили блокування Шалі з південно-східного напрямку. Опір знизився на всіх напрямках. Відмічались окремі перестрілки із мінометів та стрілецької зброї.

На початку третього етапу командуванню НЗФ було пред’явлено ультиматум щодо припинення опору та здачі зброї. З’єднання та частини ВВ зосередились на південному сході Гудермесу у готовності до очищення міста.

30    березня війська угруповання “Північ”, залишаючись на досягнутих рубежах, забезпечували дії внутрішніх військ з очищення Гудермесу. Підрозділи повітрянодесантних військ вели бої з групами НЗФ північніше Білоріччя. З’єднання та частини ВВ з південно-східної окраїни проводили спеціальну операцію по роззброєнню НЗФ в місті Гудермес і до кінця дня вийшли на північну окраїну міста та закріпилися на досягнутому рубежу, частиною сил взявши під охорону мости через ріку Білка в місті Гудермес.

Залишки загонів НЗФ відійшли в сторону селища Комсомольське та хімічного комбінату.

Особливістю даної операції було те, щоб у межах міста Гудермес, при оволодінні ним, не допустити руйнування житлових будинків, промислових підприємств, лікарень, шкіл та дитячих закладів.

Частини угруповання “Південь” завдали поразки загонам бойовиків в районі Сержень-Юрту та здійснили повне оточення та блокування міста Шалі, розгромили групи бойовиків в районі Чечне-Аул.

31 березня війська Об’єднаного угруповання військ продовжували блокування міст Гудермес та Шалі, вели бойові дії в зайнятих районах з малими групами бойовиків, періодично зазнавали обстрілів зі стрілецької зброї та мінометів. Підрозділи парашутно-десантних військ протягом дня відбивали атаки груп бойовиків з боку Білоріччя.

З’єднання ВВ з вихідного рубежу - північна окраїна міста Гудермес провели детальну чистку населеного пункту в південному напрямку та закріпилися на досягнутому рубежі, частиною сил взявши під охорону важливі об’єкти в місті Гудермес.

В наступні дні війська Об’єднаного угруповання військ продовжували виконувати завдання по блокуванню Гудермесу, Шалі, Нові Атаги, Герменчука, проводили часткове перегрупування з метою зайняття вигідного положення і виключення виходу із оточення груп бойовиків в гірські районі, відбиваючи окремі напади бойовиків.

Результатом успішно проведеної операції федеральних військ Росії по роззброєнню НЗФ в містах Аргун, Гудермес, Шалі більша частина території Чеченської республіки опинилась під контролем федеральних військ; розгромлені основні угруповання НЗФ; знищена більша частина важкої техніки та озброєння, яку вони в найближчий час неспроможні були без сторонньої допомоги відновити; порушена система управління, практично всіма збройними угрупованнями. Повністю було встановлено контроль над залізницею “Північний хід” - Моздок, Червлена, Гудермес, Грозний.

Разом з тим, федеральним військам належало ще виконати велику роботу з роззброєння НЗФ в районі Самашки, Ачхой-Мартан, Бамут. З завершенням цієї операції військами було взято під контроль “Південний хід” - залізницю до Грозного.

З метою завершення роззброєння НЗФ в неконтрольованих гірських районах на півдні Чеченської республіки - Західному (частково Ачхой-Мартанівський, Шатойський райони і частина території Інгушетії), Центральному (Шатойський район) і Східному (Веденський, Ножай-Юртівський райони) - був закритий кордон з цих напрямків прикордонними військами та створено угруповання військ Міністерства оборони та ВВ, яке в літній період приступило до виконання завдань.

Таким чином, аналіз ходу підготовки та проведення спеціальної операції в Чеченської республіки (1994 - 1995 р.р.) показує, що:

командуванням Об’єднаного угруповання військ був відпрацьований певний порядок дій при підготовці та веденні спеціальної операції - визначена кількість етапів операції та їх зміст, завдання військам на кожному етапі та порядок їх виконання, особлива увага приділялась комплексному використанню всіх сил та засобів на основі ретельно організованої взаємодії, управлінні та всебічному забезпеченні; слід відмітити певне зростання досвіду та рівня вирішення цих питань командуванням всіх ланок за результатами бойових дій;

планування операції повинно здійснювати суворо обмежена мінімальна кількість всебічно підготовлених посадових осіб, угруповання військ повинні бути спроможними своєчасно і якісно виконувати поставлені завдання (адекватно реагувати на ситуацію);

усвідомлена необхідність щодо недопущення руйнування житлових будинків, промислових підприємств, лікарень, шкіл та дитячих закладів, ведення бойових дій з дотриманням норм міжнародного гуманітарного права;

ціною великою крові було фактично відновлено забутий досвід ведення бойових дій в Афганістані (1979-1989р.р.), хоча з моменту закінчення війни в Афганістані на той час минуло лише неповних п’ять років.

До проведення наступної кампанії на Північному Кавказі російське командування вже підійшло з всебічним урахуванням досвіду першої чеченської кампанії та його творчим використанням.

Так, спеціальна контртперористтна операція у Чечні (1999-2001рр.) мала три етапи [37].

На першому етапі здійснювалося створення угрупувань військ та зайняття ними вихідних районів.

На другому етапі здійснювалося локалізація зони бойових дій. Застосовувалися засоби РЕБ, які подавляли радіоелектронні засоби масової інформації та центри управління громадського призначення на всій території, де передбачалося застосування військ, з метою нейтралізації інформаційного компонента збройного конфлікту. На цьому ж етапі відбувалося застосування далекобійних вогневих засобів об’єднаних федеральних сил для виконання завдань щодо подавлення та знищення далекобійної зброї противника, засобів розвідки, центрів управління військового значення, складів озброєння бойовиків тощо. Одночасно з цим проводилося створювання опорних пунктів та блокпостів, якими перекривалися шляхопроводи, дороги та магістралі, а також розташування їх по периметру зон, що локалізувалися, та на сусідніх територіях. Стійкість самооборони блок-постів забезпечувалася за рахунок дальнього вогневого ураження загонів бойовиків призначеною артилерією. На кожен з опорних пунктів призначався район відповідальності радіусом близько 2/3 максимальної дальності стрільби, розміщених у ньому гармат (для сучасних артилерійських систем це становить від 10 до 30 км).

Припинення несанкціонованого руху поза межами дозволених маршрутів, як правило, здійснювалося вогнем з опорних пунктів та блокпостів, а також ударами авіації. Легка стрілецька зброя особового складу застосовувалась тільки для самооборони.

Вогневе ураження угрупувань бойовиків проводилось ударами високоточних ракет, вогнем далекобійної артилерії, а після знищення значної частини засобів ППО - ударами авіації.

Всередині ізольованої зони діяли групи військової розвідки та інших силових відомств з метою встановлення та орієнтування технічних засобів розвідки і навігації, а також для отримання інформації в інтересах вогневого ураження, цілевказування та коригування вогню.

Основними результатами другого етапу операції було встановлення розвідувального-вогневого контролю над територією, що займали бойовики, а також висування та розгортання основного угруповання федеральних сил.

На третьому етапі операції проводилося знищення бандформувань. При вирішенні бойових завдань цього етапу передбачалося знищення виявлених далекобійних засобів ураження, складів, баз, відновлених центрів управління, а також груп бойовиків, які намагалися виходити з локалізованої зони та зосереджуватися в більш великі угруповання. Розвідка та вогневе ураження противника здійснювалися безперервно доти, поки не ставав явним той факт, що бандформування нездатні до ініціативних, цілеспрямованих та організованих бойових дій. На завершальній фазі цього етапу операції частина головних сил федеральних військ проводила рейдові виходи, що було зумовлено неможливістю дальнього вогневого ураження через погодно-кліматичні умови, недостатні можливості засобів розвідки та з інших причин, що не давали змоги з необхідною ефективністю знешкоджувати вогневі засоби та важливі військові об'єкти бойовиків всередині локалізованої зони. Напрямки вклинення головних сил, як правило, були поза дорогами, з обов’язковим обходом населених пунктів, у районах, де відсутні стаціонарні елементи оборони бандформувань. При неможливості вибору таких напрямків подібні операції проводилися тільки там, де всі військові об’єкти противника були безсумнівно знешкоджені. При цьому принциповим є те, що головною метою вклинення федеральних сил всередину позицій противника було не його знищення, а створення системи опорних пунктів та блокпостів, які дали б змогу контролювати внутрішню територію та здійснювати ефективне вогневе ураження бандформувань.

Одним з головних завдань на третьому етапі операції було контролювання вогневого ураження угрупувань бандформувань. Зрозуміло, що деякі елементи бандформувань могли зберегти здатність до опору навіть за відсутності можливості рухатись всередині зони, а також централізованого управління та забезпечення бойових дій. Тому для ліквідації груп екстремістів, які залишилися, за рішенням керівника операції проводилися перевірки населених пунктів, місцевості, споруд силами підрозділів МВС - здійснювались активні дії всередині локалізованої зони. При проведенні таких заходів система вогневого ураження, включаючи підсистеми управління, розвідки та ураження, функціонувала в тому ж режимі, що і раніше, знешкоджуючи незаконні збройні формування, котрі перешкоджали діям федеральних сил чи прагнули здійснити маневр всередині зони. При цьому загальновійськові частини та підрозділи МВС вогнем доданої артилерії, авіації, а також танків і БМП з відстані, яка забезпечувала їхню недосяжність для ручних протитанкових засобів, мали можливість послідовно знешкоджувати сили екстремістів.

На місцевості, яку важка бойова техніка долала з труднощами (у горах, лісах тощо), проблемою було не стільки знешкодження, скільки виявлення груп та загонів бойовиків. При цьому такі формування були, як правило, “найнеприми-реннішою” частиною сепаратистів чи найманців. Такі райони ізолювались від населених пунктів за допомогою опорних пунктів та блокпостів, а надалі боротьба з загонами “непримиримих” здійснювалась методом постійного розвідувально-вогневого контролю (вогневими ударами) та спеціально підготовленими та оснащеними підрозділами спецназу.

Аналіз наданого змісту етапів дозволив провідним воєнним російським фахівцям [36] з великим запізненням визначити основні складові частини операції. Це протипартизанська, протидиверсійна, протитерористична, інформаційно-ідеологічна боротьба з НЗФ, яка досягла значно більшого накалу, ніж у першій чеченській кампанії. Взагалі, проведення спеціальних операцій - це певна програма, це комплекс заходів [79]: агентурно-оперативна робота щодо проникнення у банди, вивчення там мікроклімату, розкладення бандитського руху, тобто „психологічні операції”, організація засідок на караванних стежках, розвідка великих баз противника, проведення спеціальних акцій у відношенні до непримиримих ватажків і т.ін.

Протидиверсійні спеціальні дії були спрямовані на те, щоб не допустити проникнення диверсійних загонів та груп НЗФ в тил діючої армії та в глибину території Росії, знешкодити їх, запобігти порушенню керування військами, роботи органів тилу, постачанню військ. Головну роль у вирішенні цього завдання відігравали ВВ МВС та структури ФСБ. їм активно сприяли з'єднання та частини СВ і ПДВ.

Протирозвідувальні спеціальні дії мали за мету позбавити НЗФ отримання даних про положення та стан федеральних військ, плани та замисли командування, місця розташування пунктів управління, вузлів зв’язку, тилових частин та установ. Важливу роль в цьому відігравала служба РЕБ, радіоперехоплення, маскувальні заходи та заходи введення противника в оману.

Протипартизанські спеціальні дії були спрямовані на розгром терористичних, бандитських формувань, знищення їх центрів та баз, знищення керівного складу, стримування маневру та позбавлення можливості НЗФ діяти в тилу ОУгВ федеральних військ, здійснювати нальоти, влаштовувати засідки, мінувати дороги та об'єкти, проводити підриви споруд.

Інформаційно-психологічні спеціальні дії були спрямовані на протидію пропаганді НЗФ і разом з тим на зміцнення морально-психологічного забезпечення операції, підвищення боєготовності військ, мобілізацію особового складу на боротьбу з тероризмом та бандитизмом.

Пошуково-рятувальні спеціальні дії мали за мету пошук та повернення у розташування своїх військ військовослужбовців ЗС РФ, а також інших громадян, які потрапили у контрольовані бойовиками райони, захоплених у полон, захоплених у якості заручників. На це ж були спрямовані і спеціальні дії по забезпеченню внутрішньої безпеки громадян та громадян іноземних країн.

Забезпечуючі спеціальні дії були спрямовані на надання гуманітарної допомоги населенню звільнених від бойовиків районів, ліквідацію наслідків стихійних лих, здійсненню карантинних заходів, розмінування місцевості, прочісування (“зачистку”) місцевості та населених пунктів від бандитів.

Таким чином, контртерористична операція являє собою сукупність узгоджених та взаємопов’язаних за метою, завданнями, місцем та часом оперативних, режимних, військових та прикордонно-представницьких дій збройних формувань різновідомчих силових структур федеральних військ (СВ, ПДВ, ВПС, РВ і А, морської піхоти, ВВ МВС, ФПС, МНС, ФСБ, ФАУСІ, ЗВ) щодо ліквідації збройних терористичних (бандитських) формувань з метою припинення збройного конфлікту та створення умов, які сприяють відновленню конституційного порядку в регіоні.

Причому, якщо за способами підготовки та проведення спеціальна операція подібна до загальновійськової операції, то за змістом багато в чому відрізняється, маючи свою специфіку.

Аналіз відкритих джерел дозволяє відмітити специфіку спеціальних операцій [38]:

•    проводяться в умовах неоголошеної війни між державою та нелегальними організаціями;

•    перебувають у прикордонній сфері між поліцейськими та воєнно-диверсійними операціями;

•    створюють більший суспільний резонанс, ніж спеціальні операції, що проводять збройні сили під час повномасштабних воєнних дій;

•    вимагають особливо ретельного планування, підготовки та забезпечення, а також особливих заходів конспірації;

•    терміни операції можуть бути значно розтягнуті за часом; директивне встановлення терміну закінчення операції передує негативними наслідками;

•    може мати явних противників в особі різного роду правозахисників та журналістів, в тому числі заздалегідь ангажованих;

•    при їх оцінці різними державами майже завжди використовується подвійний стандарт в залежності від політичної кон’юнктури та власної користі.

Як показує хід проведення спеціальної операції, для її забезпечення залучаються сили та засоби різних поліцейських (міліцейських), воєнних та цивільних відомств, підприємств та установ. Аналіз матеріалів вітчизняної та закордонної преси показує, що контртерористичні операції можуть мати розвідувальний, рятувальний, психологічний, силовий та багато інших аспектів:

•    отримання інформації щодо діяльності, можливостей та намірів існуючих та потенційних терористичних організацій та груп, викриття таборів та інших місць утримання заручників;

•    запобігання терористичним актам, пошук, затримання або знищення терористичних груп та ліквідація баз терористичних організацій до початку їх активних дій;

•    вплив на певні групи людей та окремих осіб з метою викликати у них такий настрій чи поведінку, яка б забезпечувала досягнення мети боротьби з тероризмом;

•    деморалізація бойовиків, дискредитація терористичних організацій та терористичних методів в очах суспільства та формування у населення позитивного відношення до антитерористичної політики держави;

•    забезпечення безпеки громадян, які перебувають у зоні здійснення терористичної акції, проведення евакуації населення та матеріальних цінностей;

•    звільнення та евакуація в безпечне місце військовослужбовців, цивільних осіб та іноземних громадян, які захоплені як заручники або насильно утримуються з інших причин;

•    припинення антидержавної або терористичної діяльності, що спрямована на зміну політичного або державного устрою країни методами насильства;

•    деблокування об’єктів, припинення терористичної акції, що здійснюється, знешкодження терористів, збереження або відновлення на окремих територіях конституційного строю;

•    захоплення, роззброєння або розгром бандформувань, знищення баз та таборів їх підготовки або ліквідація особливо одіозних бойовиків і лідерів терористичних організацій і груп.

Найбільш суттєвою відмінною рисою розглянутих операцій (бойових дій) першої та другої чеченських кампаній є те, що на перше місце вийшли спільні дії об’єднань, з’єднань і частин всіх видів Збройних Сил та інших військових формувань міністерств (відомств) країни, а також різноманітні обмеження, такі, як встановлення визначених рубежів, далі яких не можуть просуватися війська, що наступають, або наносити удари авіація; встановлення обмежень на застосування того чи іншого виду озброєння або ведення бойових дій у визначених районах [72]. Встановлені обмеження справляють значний вплив на розмах та показники операцій. При цьому війська будуть діяти в умовах відсутності позначеної лінії фронту з використанням своєї високої повітряно-наземної маневреності, рейдових, аеромобільних дій, тактичної та вогневої самостійності частин, підрозділів, різноманітних загонів та груп.

Про чеченців слід сказати особливо. Вони несподівано виявились знавцями тактичних тонкощів часів минулої війни - досвідчені офіцери пізнали багато способів бойової практики “Смерш” та вуличних боїв Сталінграда, Берліна та Будапешта. Чеченці використали надбаний досвід колишньої Червоної (Радянської) Армії, який росіяни успішно забули. Російська армія отримала масу ганебних ляпасів, які генерали не помітили - кров’ю умилися солдати та офіцери [35].

Трагічний перебіг подій в першій чеченській кампанії зумовив зростання інтересу до проблем спеціальної операції. Добре відомі своїми публікаціями за окремими питаннями журнали “Спецназ” та “Солдат удачи”. Однак лише Д.МДубінський, узагальнює всі знання про війська спеціального призначення. При цьому показує їх розвиток, структуру, підготовку, озброєння і оснащення, а також приводить чимало інтересних фактів з життя спеціальних підрозділів іноземних країн, про найбільш відомі операції нашого часу та найбільш відомих осіб, яким спецназ зобов’язаний своєю славою [22].

Слід відмітити, що добре відомий провідний російський воєнний фахівець, доктор військових наук, професор І.М.Воробйов, аналізуючи розвиток тактики в ході бойових дій військ у збройних конфліктах, лише у 2001 році робить висновок про вироблення практикою бойових дій у збройних конфліктах нової форми оперативних дій - спеціальної операції, яка являє собою сукупність узгоджених та взаємопов’язаних за метою, місцем, часом та завданнями військових, оперативних, режимних та інших заходів, що проводились у районі конфлікту у визначені терміни за єдиним замислом і планом бойових, службово-бойових дій під єдиним керівництвом, як правило, командування Сухопутних військ [44]. Більш наочного прикладу відставання воєнної науки від практики уявити важко.

В той же час в США діяльності сил спеціального призначення (ССпП) надається вже тривалий час приділяється велика увага. Перш за все їх діяльність регламентується американським законодавством (т. 10 § 167 Зводу законів США), а роль ССпП у структурі збройних сил та загальній системі забезпечення національної безпеки суттєво зростає [40].

Підкреслюючи важливість дій формувань спеціального призначення, Джон Ф. Кеннеді у промові (1961 р.) відмітив: “Це дійсно інший вид бойових дій, абсолютно новий за своєю інтенсивністю, але в той же час такий старий, як сама війна... це війна партизанів, підривників, бунтівників, вбивць ... війна із засідок замість звичайних бойових дій ... війна шляхом прихованого проникнення на територію противника, замість відкритої агресії” [41].

Основною формою дій сил спеціального призначення вважається спеціальна операція.

Під спеціальними операціями (СО), як це визначено вищевказаним параграфом Зводу законів США, розуміють наступні види діяльності: рейдові операції, стратегічна розвідка, організація партизанських дій, надання допомоги іноземним державам у забезпеченні їх внутрішньої безпеки, боротьба з тероризмом, “психологічні операції”, заходи щодо зв’язку з цивільною адміністрацією, гуманітарна допомога, пошуково-рятувальні операції на театрі воєнних дій (ТВД).

Метою проведення спеціальної операції є: ведення розвідки; підрив або руйнування економічного потенціалу держави; завчасне створення оперативно-тактичних баз на території противника для подальших дій; зрив розробки, випробувань і впровадження нових видів зброї, в т.ч. масового ураження, особливо важливих видів військової техніки; проведення диверсійних дій на важливих комунікаціях і об’єктах та інші.

„Настанова по тактиці дрібних підрозділів” [93], що використовується у процесі підготовки військовослужбовців 5-го розвідувального полку спеціального призначення Сухопутних військ Південно-Африканської республіки при проведені спеціальних операцій рекомендує дотримуватися наступних принципів: ретельне планування є основою спеціальних операцій і йому завжди повинно відводитися достатньо часу. Особи, які займаються плануванням операції, повинні використовувати всі можливі джерела інформації і враховувати всі можливі фактори для більш якісної її підготовки;

конспірація повинна зберігатися як на протязі всього процесу планування, так і в ході її проведення. Мета і завдання операції повинні бути відомі лише вузькому колу осіб, які мають безпосереднє до її планування та проведення, підготовка операції повинна проводитися ізольовано, при цьому слід пам’ятати, що конспірація не завершується після закінчення операції;

раптовість. Це найбільш важливий принцип в ході проведення операції. Планування повинно базуватися на використанні фактору раптовості. Нестандартний план сприяє досягненню раптовості;

введення противника в оману. Повинен бути підготовлено реальний план введення противника в оману, особливо для етапу виводу в тил противника. Це сприяє досягненню раптовості в ході проведення операції, необхідно використовувати нестандартні способи введення противника в оману, що приводить до збільшення часу, необхідного противнику для дій у відповідь;

гнучкість. Всі дії повинні базуватися на гнучкості. Внаслідок чого необхідно мати альтернативний план. Підрозділи повинні бути готові до відповідних дій при виникненні непередбачених обставин і до відхилення від відпрацьованого плану, якщо того вимагає ситуація;

план тилового забезпечення. Необхідно ретельно планувати заходи по звичайному тиловому забезпеченню і забезпечення на випадок виникнення непередбачених ситуацій. Необхідно заздалегідь планувати негайну евакуацію поранених („200-х”) та загиблих („300-х”). Відповідний штаб повинен контролювати задоволення всіх запитів бойових підрозділів для забезпечення успіху операції;

репетиції. До початку операції необхідно відпрацювати наступні дії таким чином, щоб всі можливі ситуації були обіграні і кожен солдат знав свої дії на кожному етапі операції, складні прийоми повинні відпрацьовуватися до тих пір, поки не будуть виконуватися чітко і правильно;

постановка завдань. Завдання повинні ставитися всім учасникам операції, включно штаб та служби, які забезпечують підтримку. Кожен учасник повинен знати порядок своїх дій;

план дій при виникненні непередбачених ситуацій. Кожен повинен знати запасні пункти збору та площадки десантування. Дії щодо ухилення від зустрічей з противником повинні бути ретельно сплановані і кожен повинен знати і розуміти порядок дій.

Під час підготовки і проведення спеціальної операції у мирний час на сили спеціальних операцій покладається виконання таких завдань: збір розвідувальних даних; організація антиурядових виступів, повстанських і партизанських рухів для дестабілізації обстановки в державі і повалення уряду; формування і підготовка партизанських і повстанських формувань; проведення диверсій, нападів, нальотів; розміщення і накопичення в визначених районах зброї і засобів матеріально-технічного забезпечення для спеціальної операції; порушення, викривлення і викрадення важливої інформації або затримка її проходження; підготовка і ведення прихованого і відкритого саботажу діяльності органів державного управління; підготовка актів масової непокори певних верств населення; проведення заходів за планом інформаційної і психологічної операцій і інші.

Завданнями сил спеціальних операцій у воєнний час будуть: виведення з ладу або захоплення важливих воєнних і промислових об’єктів; порушення ліній комунікацій, систем державного і військового управління, тилового забезпечення; коригування авіаційно-ракетних ударів і вогню артилерії; збір розвідувальних даних в інтересах майбутніх бойових дій; проведення рейдів у тилу противника для захоплення документів, зразків озброєння і військової техніки, деморалізації особового складу Збройних Сил і місцевого населення та інші.

Рейдові операції - це обмежені за масштабом, місцем, часом, завданням та місцем акції, які проводять на території противника (як правило, у глибокому тилу) з метою захоплення, знищення або виводу з ладу важливих об’єктів, а також ліквідації або захоплення з наступною доставкою на свою територію певних посадових осіб, документів, зразків озброєння і техніки.

Основними способами вирішення завдань у ході рейдових операцій є: пошук, засідка, наліт, акції з використанням вибухових пристроїв, нанесення вогневих ударів без зіткнення з противником, наведення високоточної ракетної та авіаційної зброї з використанням радіомаяків та лазерної підсвітки.

Стратегічна розвідка передбачає збір даних про можливості, наміри та діяльність реального або ймовірного противника у заданому географічному районі. Інформація, що добувається, може також включати відомості щодо геологічних, гідрографічних, метеорологічних та демографічних особливостей цього району. Особовий склад підрозділів ССпП спроможний вести розвідку візуально та з використанням технічних засобів як самостійно, так і з залученням місцевої агентури.

Під організацією партизанських дій розуміється діяльність, яка спрямована на створення за участю місцевого населення партизанських формувань, їх навчання, оснащення необхідним озброєнням та майном, а також підготовку та проведення ними антиурядових бойових операцій або заходів диверсійно-підривного та розвідувального характеру. Запорукою успіху такої діяльності вважається тісний зв’язок з керівництвом та опора на активістів місцевих опозиційних політичних партій та інших суспільних організацій, у тому числі й тих, що перебувають на нелегальному становищі.

За поглядами американського командування, партизанські дії можуть організовуватися одночасно в межах однієї або декількох країн, вестися у формі бойових партизанських операцій, диверсійно-підривних або допоміжних заходів щодо забезпечення рейдових операцій підрозділів ССпП. З місцевого населення може також вербуватися агентура для вирішення розвідувальних завдань.

Бойові партизанські операції передбачається проводити у воєнний час в інтересах американських угрупувань військ та сил на ТВД з метою нанесення втрат військам та об’єктам противника в його оперативному та стратегічному тилу.

Диверсійно-підривна діяльність може вестися як у воєнний, так і у мирний час.Вона являє собою сукупність спланованих за місцем, часом та завданнями політичних акцій, спрямованих на дестабілізацію або усунення небажаної СІЛА влади, а також заходів щодо знищення або виводу з ладу елементів оборонного потенціалу держави.

Допоміжні заходи щодо забезпечення рейдових операцій передбачають приховану евакуацію підрозділів ССпП з операційних зон після виконання ними поставлених завдань. Вони включають розгортання та обслуговування силами партизанів на території, яка зайнята противником, мережі конспіративних квартир та інших місць, де особовий склад військ спеціального призначення міг би тимчасово переховуватися, а також каналів їх виводу (транспортування) на свою територію.

Допомога іноземним державам у забезпеченні їх внутрішньої безпеки передбачає вирішення організаційних питань або безпосередню участь у заходах, що спрямовані на попередження або придушення в даній країні антиурядових виступів, підривної діяльності або повстанського руху, що здійснюється силами внутрішньої опозиції. Ця діяльність проходить у рамках програми міністерства оборони СІЛА щодо надання іноземної воєнної допомоги і включає підготовку кадрів для національних збройних сил та органів державної безпеки, оснащення їх необхідним озброєнням та майном, планування і проведення операцій щодо нейтралізації різноманітних опозиційних політичних партій та підпільних організацій, ліквідації повстанських формувань, забезпечення безпеки державних закладів та воєнних об’єктів і т.п. Даний вид діяльності розглядається американським командуванням як досить ефективний спосіб укріплення позицій СІЛА у воєнно-політичній галузі за кордоном взагалі та опанування особовим складом ССпП імовірних районів призначення з урахуванням їх географічних, кліматичних, мовних, національно-етнічних та культурно-побутових особливостей окремо.

Боротьба з тероризмом містить заходи щодо звільнення заручників, запобігання терористичним актам, пошуку й знищення груп та ліквідації баз терористичних організацій.

Відповідно до статутів та настанов збройних сил США під "психологічними операціями” розуміються заходи щодо впливу на визначені групи людей, на окремих осіб за допомогою засобів масової інформації, різного роду друкованої, аудіо- або відеопродукції, а також шляхом особистого спілкування з метою викликати у них такий настрій або поведінку, які б сприяли досягненню американської політичної та воєнної мети. Головними об’єктами впливу вважаються лідери політичних та суспільних організацій, релігійних громад, найбільш впливових представників ділових кіл, воєнної еліти та творчої інтелігенції. Заходи також можуть охоплювати особовий склад збройних сил, робітників, селян, технічну інтелігенцію та державних службовців.

Основними видами „психологічних операцій”, передбачених для воєнного часу, є контрпропаганда, деморалізація особового складу противника та вороже налаштованого місцевого населення, схилення військовослужбовців до здачі у полон, дезінформація, заохочення діяльності на території противника дисидентів, формування у місцевого населення дружнього відношення до американських військ. „Психологічні операції” можуть проводитися в інтересах вищих ешелонів державного та воєнного управління, об’єднаних командувань збройних сил США у стратегічних зонах, конкретних об’єднань та з’єднань видів збройних сил на ТВД або ж безпосередньо в інтересах дій сил спеціальних операцій.

Заходи щодо зв'язку з цивільною адміністрацією звичайно проводяться на закордонних територіях з метою встановлення та підтримки нормальних взаємовідносин між американським командуванням та військами з одного боку та населенням з іншого з наступних питань:

•    тилове забезпечення американського угруповання військ силами країни перебування та зниження до мінімуму збитків місцевого населення від воєнних дій;

•    забезпечення діяльності ССпП, що пов’язана з наданням іноземним державам допомоги з організації їх внутрішньої безпеки або спрямованої на організацію партизанських дій;

•    надання допомоги уряду та місцевій владі країни перебування у налагодженні та забезпеченні стабільного функціонування системи управління країною.

Гуманітарна допомога надається будь-якій іноземній країні силами та засобами міністерства оборони США з метою подолання наслідків стихійного лиха, технологічної катастрофи або воєнних дій.

Пошуково-рятувальні операції на ТВД проводяться з метою повернення на свою територію американських військовослужбовців, які потерпіли катастрофу (лихо) або потрапили в полон при виконанні бойового завдання на території, у повітряному просторі або акваторії противника.

Відповідно до вищенаведених положень готувалась та проводилась контртерористична операція ^иНепохитна свобода” в Афганістані (2001-2002 р.р.).

Так, для проведення контртерористичної операції було створено угруповання коаліційних сил спеціальних операцій з підрозділів СпП США, Великобританії, Австралії, Германії, Данії, Йорданії, Канади, Нової Зеландії, Норвегії та Туреччини.

При цьому слід відмітити, що бойове застосування сил спеціальних операцій (ССО) ЗС США у цій країні здійснювалося у вигляді комплексу спеціальних операцій (СО) різних за метою, силами та засобами, що залучаються, характером виконуваних завдань [42]. Залежно від мети СО поділялися на основні та часткові. Часткові проводилися при підготовці та у ході основних спеціальних операцій.

За силами і засобами, що залучаються, більшість спеціальних операцій були коаліційними та об’єднаними, так як у них брали участь підрозділи СО і звичайних військ видів ЗС США і їхніх союзників, а також збройні формування антиталібської коаліції й підрозділи афганських урядових військ (АУВ).

За характером виконуваних задач спеціальні операції, проведені ССО ЗС США і країн коаліції в Афганістані, можна розділити на бойові й небойові. Подібний розподіл умовний, тому що різні за типом спеціальні операції, як правило, мали одну і ту ж мету, але жодна з них не мала чітко вираженого типу в „чистому” вигляді й окремо від інших практично не проводилася.

Бойові спеціальні операції, що проводилися силами СО ЗС США та їх союзників в Афганістані, - це спеціальна розвідка, безпосередні бойові дії, рекогносцировка, патрулювання і зачищення місцевості.

Спеціальна розвідка велася розвідувально-диверсійними групами (РДГ) з моменту нанесення угрупованнями ВПС і BMC США і Великобританії ракетно-бомбових ударів по території Афганістану 7 жовтня 2001 року.

Розвідувально-диверсійні групи чисельністю 6-12 чоловік формувалися зі складу 5-ї групи СпП сухопутних військ. При цьому в складі кожної РДГ був авіаційний навідник.

Завданнями спеціальної розвідки були уточнення місцеположення і стану об’єктів планованих ракетно-бомбових ударів (об’єкти державної і військової інфраструктури, пункти дислокації, райони зосередження особового складу і бойової техніки збройних формувань ісламського руху „Талібан”, табору підготовки терористів організації „Аль-Каїда”, сховища їхніх лідерів і т.д.), наведення на них ударної авіації та збір інформації про результати ракетно-бомбових ударів.

На перших етапах операції особовий склад розвідувально-диверсійних груп виконував завдання, як правило, у пішому порядку або верхи на конях у супроводі провідників з числа лояльно настроєного населення з суворим дотриманням заходів маскування, уникаючи бойових зіткнень з противником. Виявлені противником РДГ негайно евакуювалися вертольотами (літаками) СО сухопутних військ і ВПС США, що практично виключало втрати серед особового складу розвідувально-диверсійних груп.

Надалі, зі створенням на основних операційних базах ССО у районі міст Кандагар і Баграм (Афганістан) груп швидкого реагування (ГШР) зі звичайних підрозділів сухопутних військ і морської піхоти, що знаходилися в 30-60-хви-линній готовності до вильоту на вертольотах за викликом командирів РДГ, розвідувально-диверсійні групи починали самостійно знищувати (брати у полон) нечисленні незаконні збройні формування (НЗФ) або забезпечувати висадження ГШР для знищення НЗФ великої чисельності. При цьому безпосередню авіаційну підтримку дій РДГ здійснювали літаки-штурмовики CO AC-130H/U ВПС і винищувачі-бомбардувальники F/A-18 морської піхоти BMC США, що знаходилися на бойовому чергуванні у повітрі чи на землі (час підльоту до району дій РДГ не перевищував ЗО хвилин).

Безпосередні бойові дії проводилися у вигляді рейдів, нальотів, блокування районів місцевості і влаштування засідок із завданнями знищення незаконних збройних формувань ІРТ і „Аль-Каїди”, полону їхніх лідерів, захоплення важливих ділянок місцевості, об’єктів і документів.

Першу спеціальну операцію такого типу ССО ЗС США в районі міста Кандагар провели в ніч на 20 жовтня 2001 року із завданням захоплення польового аеродрому й однієї із захищених схованок духовного лідера талібів мулли М.Омара. У ході операції проводився викид парашутним способом з малих висот повітряного десанту зі складу 75-го піхотного полку рейнджерів загальною чисельністю близько 100 чоловік. Момент викиду повітряного десанту в пропагандистських цілях американцями транслювався по телебаченню, незважаючи на те, що операція успіху не мала і тривала усього кілька годин. У подальшому подібних операцій (особливо з застосуванням повітряних десантів) ССО самостійно в Афганістані не проводили.

Рекогносцировка районів місцевості виконувалася рекогносцирувальними групами (РекГ) у період підготовки безпосередніх бойових дій. їй піддавалися, як правило, ті райони місцевості, відомості про діяльність НЗФ у якій були відсутні або недостатні. Завданнями РекГ були вивчення (уточнення) фізико-географічних характеристик місцевості та розкриття місць перебування НЗФ та їх схованок з озброєнням і запасами МТЗ шляхом ведення візуальної розвідки та опитування місцевого населення. РекГ створювалися з особового складу підрозділів CO ЗС США та їх союзників чисельністю 6-12 чоловік кожна. Вони діяли у пішому порядку, верхи на конях (верблюдах) чи на автомобілях підвищеної прохідності типу „Хаммер” у супроводі підрозділів АУВ.

Патрулювання місцевості проводилося переважно у світлу пору доби в районах операційних баз ССО з метою забезпечення їх безпеки. Основними завданнями патрулювання були перевірка осіб і огляд транспортних засобів, що знаходяться в районі патрулювання. Вони виконувалися рухливими патрулями (пішки, верхи, на мотоциклах або на автомобілях підвищеної прохідності типу „Хаммер”). Бойові вертольоти періодично здійснювали обльоти авіабаз Баграм і Кандагар. При цьому підозрілі особи або транспортні засоби, що проникли в заборонену зону, затримувалися і доставлялися на операційну базу для їх детальної перевірки та особистого огляду.

Зачищення районів місцевості здійснювалося перед розгортанням у них операційних баз ССО, а також після завершення безпосередніх бойових дій з метою виключення перебування (запобігання зосередження) бойовиків НЗФ і вилучення зброї в населення. Операції цього типу виконували, як правило, підрозділи афганських урядових військ і місцевої поліції під безпосереднім керівництвом і контролем загонів СпП коаліційних ССО. Район проведення операції по зачищенню спочатку ізолювався блокпостами і засідками, а потім у ньому здійснювалися прочісування місцевості, перевірка жителів і обшук приміщень в населених пунктах.

У ході бойових спеціальних операцій були виявлені недоліки в деяких видах забезпечення дій підрозділів СО. Так, на перших етапах операції „Непохитна свобода” топографічні карти, які використовувалися особовий склад, не у повній мірі відповідали місцевості. Підрозділи СО нерідко стикалися з невідповідністю наявних розвідувальних даних з реальними про обстановку в районі операції (особливо це стосувалося інформації про місцезнаходження, чисельність і озброєння загонів талібів).

Метеорологічні умови і гірський рельєф внесли корективи в деякі тактичні нормативи. Як показав досвід ведення бойових дій, при проведенні спеціальних операцій у горах підрозділам СО необхідно мати засоби, що маркірують (фарба, порошок, кольоровий дим), а також вибухові речовини для підготовки вертолітних майданчиків розміром не менше 200х200 м. Окрім того, при плануванні операцій враховувалося, що швидкість пересування підрозділів СО у пішому порядку при виконанні бойових завдань у горах зазвичай не перевищує 200-500 м/год. При цьому для розгортання тимчасової бази ССО в умовах гірської місцевості необхідно як мінімум дві ночі й один день (останній необхідний для ретельного огляду місцевості довкола тимчасової бази в інтересах забезпечення її безпеки). Розміщати тимчасові бази слід якомога вище, щоб виключити їхнє виявлення місцевими жителями, які збирають дрова або пасуть домашню худобу.

До основних небойових спеціальних операцій, що проводилися силами СО ЗС США в Афганістані, можна віднести психологічні операції (ПсО), операції зі стабілізації обстановки, інформаційні операції й операції з підготовки афганських збройних підрозділів.

Психологічні операції були важливим елементом контртерористичної операції „Непохитна свобода” в Афганістані. У ході їх вирішувалися наступні завдання:

•    деморалізація бойовиків ІРТ і „Аль-Каїди” і схилення їх до припинення опору;

•    підвищення бойового духу особового складу збройних формувань АТК і підрозділів афганських урядових військ;

•    дискредитація ідеології ісламського руху „Талібан” в очах мирного населення Афганістану і заклик останнього до підтримки діяльності нового уряду країни, а також дій збройних сил США та їх союзників.

Основними об'єктами психологічного впливу в ході ПсО в Афганістані були бойовики ІРТ і „Аль-Каїди”, особовий склад збройних формувань АТК і підрозділів афганських урядових військ, а також мирне населення країни. У зв’язку з наявністю в останніх малої кількості телевізійних приймачів, основними засобами психологічного впливу були друковані матеріали у вигляді листівок, плакатів і газет, а також радіопередачі пропагандистсько-інформаційного характеру.

До підготовки і проведення психологічних операцій в Афганістані залучалися військовослужбовці 4-ї групи ПсО зі складу командування СО сухопутних військ ЗС США. Усього в ході операції ними було підготовлено і скинуто на територію цієї країни більш 80 млн. листівок (для порівняння - населення країни складало приблизно 27 млн. чол.).

У якості доповнення до пропагандистських друкованих матеріалів на Афганістан систематично велися радіопередачі з борта літаків СО ЄС-130Е ВПС США, що базувалися на авіабазі Ханабад. З метою підвищення ефективності психологічного впливу в районах зосередження збройних формувань ІРТ і місцях компактного проживання мирного населення з літаків ВПС США скидалися портативні радіоприймачі з фіксованими частотами прийому. У 2002 році особовим складом підрозділів психологічних операцій у містах Баграм і Кандагар були розгорнуті дві широкомовні радіостанції, а також відновлені і почали роботу під його контролем кілька афганських радіостанцій. При цьому населенню додатково роздавали радіоприймачі.

У друкованих матеріалах і радіопередачах роз’яснялися мета і завдання контртерористичної операції й антинародна діяльність ісламського руху „Талібан”, містилися заклики всебічно підтримувати новий уряд країни, американські війська, їх союзників і підрозділи АУВ, давалися обіцянки надати грошову винагороду за видачу лідерів ІРТ і „Аль-Каїди” або за достовірну інформацію про місця їх перебування.

Операції зі стабілізації обстановки (зв’язку з цивільною адміністрацією (ЗЦА)) доповнювали психологічні операції і переслідували наступну мету: установлення, підтримка і використання лояльних відносин між військовими контингентами коаліційних військ, урядовими і неурядовими цивільними організаціями (структурами) і мирним населенням Афганістану в інтересах створення сприятливих умов для успішного проведення військової операції в цілому.

У операціях такого типу брали участь підрозділи ЗЦА зі складу командування СО сухопутних військ США. Основним завданням при цьому було врегулювання конфліктів, що виникають між органами влади, мирним населенням Афганістану і коаліційним угрупованням військ внаслідок ведення ним військових дій.

Мета операцій досягалася таким чином:

•    вивченням особистим складом ССО претензій з боку афганського цивільного населення до дій підрозділів ЗС США і їх союзників;

•    досягненням домовленостей зі старійшинами місцевих племен про взаємні зобов’язання;

•    зведенням до мінімуму збитку, заподіяного мирному населенню Афганістану діями коаліційних військ;

•    сприянням уряду і місцевим владам країни перебування у питаннях забезпечення внутрішньої стабільності (створення тимчасової цивільної адміністрації, відновлення (будівництво) об’єктів соціально-побутового призначення, а також гуманітарною допомогою населенню і допомогою у ліквідації наслідків стихійних лих і т. ін.

При цьому представники ССО нерідко застосовували підкуп посадових осіб органів місцевої влади й авторитетних старійшин.

У ході операцій зі стабілізації обстановки особовий склад підрозділів ЗЦА діяв групами як у складі угрупувань, що проводили бойові спеціальні операції, так і самостійно на основних військових базах коаліційного угруповання та у провінційних центрах Афганістану.

Порядок дій груп ЗЦА в ході бойових СО був наступний. Після виконання основних завдань бойові підрозділи відводилися до кордону району проведеної операції. Всередині цього району протягом 2-4 діб організовувалася робота груп ЗЦА щодо вирішення з представниками місцевих органів влади і старійшинами племен конфліктних ситуацій, що виникли між мирним населенням і коаліційними військами, а також з викупу зброї та боєприпасів, що малися у населення. Потім бойові підрозділи знову вводилися у даний район для його зачищення, дотримуючись при цьому угод, укладених групами зв’язку з цивільною адміністрацією. Після завершення бойової спеціальної операції командування коаліційного угруповання в Афганістані переходило до реалізації гуманітарних проектів, обговорених угодами про врегулювання обстановки в районі операції. Такий спосіб проведення бойових СО сприяв досягненню лояльного відношення до дій коаліційних військ і значно знижував рівень підтримки незаконних збройних формувань з боку мирного населення Афганістану.

Групи зв’язку з цивільною адміністрацією, що діяли в районах військових баз ЗС США і їх союзників та провінційних центрів Афганістану:

•    укладали угоди з владою країни, польовими командирами і старійшинами про залучення місцевих ресурсів для забезпечення дій коаліційного угруповання військ;

•    забезпечували невтручання місцевих органів влади і населення в діяльність (бойові дії) збройних сил Сполучених Штатів і їх союзників;

•    допомагали командуванню коаліційного угруповання військ у вирішенні юридичних питань, пов’язаних з нанесенням збитку матеріальним цінностям і населенню країни перебування в ході проведення військової операції.

Інформаційні операції (ІО) проводилися у рамках інформаційної війни ЗС США в цілому на всіх етапах військової кампанії „Непохитна свобода”. Метою ІО цього типу було інформаційне висвітлення діяльності угруповання збройних сил США і їх союзників в Афганістані в інтересах американського воєнно-політичного керівництва.

У ході ІО ставилися наступні основні завдання:

•    ретельна селекція інформаційних повідомлень про хід операції „Непохитна свобода”, що видавалися представникам національних і закордонних ЗМІ;

•    професійна підготовка афганських дикторів радіо і телебачення;

•    добір кандидатів з числа впливових афганських державних, політичних і релігійних діячів, затриманих бойовиків ІРТ і „Аль-Каїди” для спілкування з кореспондентами, а також своєчасна підготовка інформаційних матеріалів спростовуючого характеру, спрямованих на ослаблення впливу інформаційних засобів ІРТ і „Аль-Каїди” на мирне населення Афганістану й інших ісламських держав.

Рішення цих завдань покладалося, в першу чергу, на особовий склад підрозділів психологічних операцій командування СО сухопутних військ США, що входив до складу прес-центру коаліційного угруповання ЗС США і їх союзників, розгорнутого в місті Кабул, та інформаційних центрів у містах Баграм, Кандагар і Мазари-Шариф.

Операції з підготовки афганських збройних підрозділів на різних етапах контртерористичної операції „Непохитна свобода” в Афганістані включали підготовку збройних формувань антиталібської коаліції, особового складу урядових військ і регулярних підрозділів афганської національної армії (АНА).

На першому етапі операції „Непохитна свобода” групи американського спец-назу чисельністю до 12 чоловік кожна, що розгорталися при польових командирах АТК, проводили підготовку збройних формувань антиталібської коаліції до наземної наступальної операції. У ході курсу прискореної підготовки особовий склад підрозділів АТК практично відпрацьовував прийоми і способи дій солдата в бою та у складі підрозділу, надання першої медичної допомоги, а також порядок використання засобів зв’язку і навігаційних приладів системи GPS. Проведена американськими інструкторами підготовка підрозділів АТК загальною чисельністю більше 2000 чоловік значною мірою сприяла їх успішним наступальним діям щодо розгрому збройних формувань талібів і „Аль-Каїди”.

Після узяття під контроль антиталібською коаліцією більшої частини території Афганістану американські інструктори приступили до підготовки збройних формувань афганських урядових військ в інтересах підвищення ефективності боротьби з партизанськими діями талібів у південних і південно-східних провінціях країни. Збройні загони польових командирів, що пройшли підготовку і лояльних до новою уряду країни, активно залучалися командуванням CO ЗС США для виконання завдань щодо забезпечення зовнішньої охорони військових об’єктів коаліційних військ, а також для ведення штурмових дій, блокування і зачищень районів проведення бойових спеціальних операцій.

Підготовка регулярних підрозділів афганської національної армії почалася влітку 2002 року на базі кабульського навчального центру. На підготовку одного батальйону АНА відводилося 10 тижнів. Навчальною програмою передбачалося проведення індивідуальної підготовки військовослужбовців і послідовного бойового злагодження підрозділів у складі відділень, взводів, рот і батальйону за натовськими стандартами, але з використанням озброєння радянського виробництва. У якості інструкторів залучалися військовослужбовці груп СпП командування СО сухопутних військ США. До січня 2003 року американські спецназівці разом із французькими і корейськими фахівцями підготували п’ять афганських піхотних батальйонів.

Крім зазначених вище небойових спеціальних операцій особовий склад ССО ЗС США активно залучався до реалізації гуманітарної складової операції «Непохитна свобода». При цьому його дії полягали у забезпеченні безпечних умов для діяльності представників різних міжнародних гуманітарних організацій, супроводі конвоїв з вантажами гуманітарної допомоги, охороні і розподілі цих вантажів серед афганського населення, а також у розмінуванні об’єктів і території Афганістану. У початковий період контртерористичної операції літаки СО американських ВПС активно залучалися до доставки і скидання з повітря на територію Афганістану продовольчих пайків гуманітарної допомоги для мирного населення.

Хід підготовки і проведення збройними силами США контртерористичної операції „Непохитна свобода” в Афганістані має ряд особливостей, пов’язаних з бойовим застосуванням ССО. Основними з них є:

•    операція представляє собою унікальну за кількістю та інтенсивністю застосування задіяних у ній сил ССО за всю історію воєн і збройних конфліктів з участю американських ЗС;

•    сили спеціальних операцій зіграли вирішальну роль на перших етапах операції завдяки встановленню ними ефективної взаємодії між об’єднаним центральним командуванням ЗС США та афганськими польовими командирами, підготовці збройних загонів антиталібської коаліції, координації безпосередньої авіаційної підтримки їхніх дій бойовими літаками ВПС Сполучених Штатів та їх союзників. Усе це сприяло розгрому збройних формувань ІРТ і „Аль-Каіди” без залучення чисельного сухопутного угруповання ЗС США, що у свою чергу дозволило звести до мінімуму втрати серед американських військовослужбовців;

•    командування СО ЗС Сполучених Штатів надавало велике значення забезпеченню, підготовці і залученню до спеціальних операцій збройних формувань антиталібської коаліції, загонів афганських польових командирів і підрозділів АУВ;

•    у контртерористичній операції „Непохитна свобода” в Афганістані був врахований досвід операції в Гренаді, коли в якості основної операційної бази ССО використовувався авіаносець BMC США.

Порядок підготовки, форми і способи дій сил спеціальних операцій, що використовувалися в ході контртерористичної операції «Непохитна свобода» в Афганістані, командування ЗС Сполучених Штатів називає не інакше як «новою стратегією» їхнього бойового застосування, універсальною для проведення подібних операцій в інших регіонах світу. Враховуючи ефективність дій цих сил в Афганістані, міністерство оборони США прийняло рішення про збільшення їхнього щорічного фінансування, чисельності особового складу, а також про оснащення підрозділів СО новітнім озброєнням і військовою технікою.

Проведений аналіз ходу підготовки та ведення спеціальних операцій дозволяє зробити певні висновки щодо розвитку поглядів на залучення військ (сил) -від покладання виконання основних завдань на військові формування до застосування коаліційних сил спеціального призначення з додатковим залученням своїх військових формувань та формувань опозиції лише для остаточного знищення виявлених бандформувань з подальшим покладанням основного тягаря боротьби на опозиційні формування. Спеціальні операції вимагають наявності всебічно підготовленого особового складу («універсальних солдатів»), які спроможні творчо виконувати поставлені завдання в будь-яких умовах. Так, Ст. Крофорд, висвітлюючи роботу спецназу різних країн [16], акцентує увагу на тому, як багато повинен знати і вміти воїн елітного підрозділу, а також знайомить з різними видами стрілецького важкого озброєння, з тактикою і стратегією дій військ спеціального призначення при проведенні різноманітних операцій - від розвідувальних до бойових.

Проблемі спеціальних операцій у національній воєнній школі приділяється незначна увага. Так, лише О.ВЛавниченко, свого часу запропонував до розгляду спеціальну операцію та операцію сил спеціального призначення [43]. Автор відмічав, що історично склалось так, що тактика ССпП вимушена використовувати два співзвучні терміни: „спеціальна операція” та „операція сил спеціального призначення

Так, застосування підрозділами спеціального призначення особливих способів при виконанні окремих спеціальних бойових завдань тактичного характеру визначаються як спеціальні бойові дії (СБД). Підрозділи спеціального призначення та їх угруповання виконують спеціальні бойові завдання.

Спеціальне бойове завдання (СБЗ) - це таке завдання, яке не є характерним для звичайних підрозділів, частин та з’єднань Збройних Сил. Дії окремого підрозділу спеціального призначення, що мають за мету виконання спеціального бойового завдання, являють собою спеціальну операцію.

Спеціальна операція - це сукупність логічно ув’язаних дій окремого підрозділу. Для звичайних підрозділів Збройних Сил аналогом цього терміну є бій. Доцільність використання більш загального терміну полягає у тому, що бій у його звичайному розумінні може бути лише складовою (можливо, завершальною) частиною спеціальної операції, що проводиться підрозділом ССпП у взаємодії з іншими підрозділами підтримки, які виділені для забезпечення спеціальної операції.

Автор розглядає наступні типи спеціальних операцій, при цьому в основу класифікації спеціальних операцій покладено характер дій.

Розвідувальні спеціальні операції.

Мета операції: здобуття, обробка та прихована передача розвідувальних даних.

Способи дій: спостереження; підслуховування; перехоплення переговорів противника, що ведуться за допомогою технічних засобів зв'язку; пошук об’єкта у заданому районі.

Розвідувально-диверсійні спеціальні операції.

Мета операції: захоплення полонених, документів, зразків озброєння, бойової та іншої техніки, оснащення та апаратури.

Способи дій: улаштування засідок; проведення набігів та нальотів; проведення рейдів; здійснення інших спеціальних заходів.

Диверсійні спеціальні операції.

Мета операції: нанесення противнику шкоди шляхом знищення чи виводу з ладу об’єктів ядерного нападу та інших об’єктів сухопутних військ, ВПС, ППО, BMC, пунктів управління, важливих промислових об’єктів.

Способи дій: влаштування засідок; проведення набігів та нальотів; проведення рейдів; проведення диверсій (підрив, підпалення, зруйнування, виведення із ладу об’єктів).

Психологічні спеціальні операції.

Мета операції: зміцнення у потрібному напрямку поведінки та емоційних установок військовослужбовців та цивільного населення противника щодо визначених воєнно-політичних та інших питань; протидія пропаганді протидіючої сторони серед своїх військ та населення шляхом деморалізації та дезорієнтування особового складу збройних формувань противника; схилення до припинення опору, дезертирства, здачі у полон, формування у місцевого населення благочинного ставлення до української армії.

Способи дій: розповсюдження друкарської, аудіо- та відеопродукції, радіо- та телеінформації за допомогою гучномовних та інших станцій; особисте спілкування спеціалістів психологічних операцій з військовополоненими та цивільним населенням, у тому числі і в тилу противника.

Інформаційні спеціальні операції.

Бойові дії ведуться на тільки у фізичному, а й у інформаційному просторі, що дозволяє розглядати інформаційну спеціальну операцію складовою частиною тактики інформаційної боротьби.

Цілі операції можуть бути різноманітними, але головною з них є доведення до противника такої інформації, використання якої призведе до хибних рішень, що зменшують напруженість конфліктної ситуації, бойові можливості його військ.

Скоординовані у просторі та часі спеціальні бойові дії цілком визначеної кількості підрозділів спеціального призначення, що мають за мету виконання загального спеціального бойового завдання та виконуються за єдиним планом, становлять операцію сил спеціального призначення (ОССпП). За оперативним масштабом та метою, яка ставиться, операції ССпП - тактичні (ТО) та стратегічні (СО). Операція ССпП може проводитись як самостійно, так і бути частиною загальновійськової операції.

Класифікація операцій ССпП автором здійснена за характером інтересів, що переслідуються. Класифікація за цією ознакою є найбільш загальною. Вона визначає стратегічну спрямованість дій, що мають на меті забезпечення нормального функціонування усіх державних структур та військових формувань, які беруть участь у конфлікті.

Разом з тим, поняття операції у воєнній науці має цілком визначений зміст -це сукупність узгоджених і взаємопов'язаних щодо мети завдань місця та часу битв, боїв, ударів та маневрів різнорідних військ, що проводяться за єдиним задумом та планом для вирішення завдань на театрі воєнних дій, стратегічному чи оперативному напрямку [40]. Саме в такому розумінні і визначається операція ССпП, оскільки в ній будуть брати участь не тільки спеціальні підрозділи ССпП, але й сили підтримки інших відомств та родів військ.

Спеціальні операції, що проводяться силами спеціального призначення, розділені на наступні види:

Операції ССпП в інтересах родів військ та служб.

Мета операції: надання загальної та безпосередньої підтримки іншим родам військ і служб (частіше всього ВПС та ППО) у виконанні їх бойових завдань шляхом застосування у тилу противника бойової та іншої техніки, апаратури, що є на озброєнні об’єднань, з’єднань та частин видів збройних сил, родів військ та служб.

Завдання, що вирішуються: радіонавігаційне забезпечення польотів авіації; наведення літаків та вертольотів; позначення та підсвічення цілей; пошук та знищення літаків та вертольотів у повітрі, особливо в районах аеродромів шляхом застосування, перш за все, ПЗРК.

Операції ССпП щодо забезпечення внутрішньої безпеки держави..

Мета операції: збереження чи відновлення у державі чи на окремих її територіях конституційного ладу шляхом заборони протидержавної, підривної, терористичної чи іншої діяльності повстанських чи протизаконних збройних формувань, що діють з метою зміни політичного чи державного устрою країни насильницькими методами.

Завдання, що вирішуються: пошук, блокування, захват, роззброєння чи ліквідація (розгром) незаконних збройних формувань, баз, таборів їх підготовки.

Операції ССпП щодо захисту власності та прав України та її громадян за межами України.

Мета операції: добитися фактичного дотримання статусу об’єктів, що є власністю України та її громадян, що закріплено у відповідних міжнародних договорах чи у інших офіційних документах, забезпечити виконання Україною та іноземною державою своїх обов’язків щодо захисту та дотримання прав людини відносно громадян України.

Завдання, що вирішуються: деблокування, посилення охорони і оборони об’єктів; проведення евакуації громадян України та матеріальних цінностей; визволення громадян, що захоплені як заручники чи утримуються насильно з інших причин; забезпечення виконання постанов судових та інших правоохоронних органів.

Операції ССпП щодо створення, підтримки та бойового застосування іррегулярних сил.

Мета операції: організація збройної боротьби іррегулярних формувань в інтересах виконання завдань Збройними Силами України чи в інтересах держави в цілому шляхом надання допомоги у комплектуванні, навчанні, оснащенні озброєнням та технікою.

Завдання, що вирішуються: пошук партизанських, повстанських груп та загонів, організацій опору; організація та проведення бойової підготовки.

Пошуково-рятувальні спеціальні операції.

Мета операції: повернення у розташування своїх військ чи у інше безпечне місце військовослужбовців України, що пропали безвісти чи опинились у тилу противника з інших обставин.

Завдання, що вирішуються: виявлення таборів та інших місць розташування військовополонених, визволення їх із полону; пошук, приховання та евакуація екіпажів літаків, що збиті над територією противника; пошук, у взаємодії з іншими державними структурами, військовослужбовців, інших громадян України, що пропали безвісти на території іноземної держави внаслідок катастроф, аварій транспортних засобів чи з інших обставин.

Допоміжні операції ССпП.

Мета операції: допомога державним органам та збройним силам у досягненні мети специфічної діяльності, не пов’язаної з воєнним конфліктом.

Завдання, що вирішуються: спеціальне забезпечення миротворчих операцій; надання гуманітарної допомоги закордонним державам; ліквідація стихійного лиха; відновлення цивільної адміністрації; проведення карантинних заходів у небезпечних місцях.

Порівняння запропонованої автором класифікації спеціальних операцій підрозділів та, особливо, операцій угрупувань ССпП багато в чому повторює дані, наведені В.Орловим [40].

За поглядами провідних фахівців Національної академії оборони України (НАОУ), спеціальна операція займає певне місце в системі операцій Збройних Сил України. На підставі узагальнення бойового досвіду проведення спеціальних операцій, перш за все російського, були розроблені загальні положення підготовки та ведення спеціальної операції тимчасового об’єднання (угруповання) військ (сил) у прикордонному збройному конфлікті, в подальшому Об'єднаних сил швидкого реагування, при цьому основний тягар боротьби з НЗФ знов ж таки покладається на загальновійськові підрозділи Збройних Сил.

Таким чином, у системі протидії терористичній експансії поряд з традиційними політичними, економічними, адміністративними заходами зростає вагомість спеціальних контртерористичних операцій, що виступають як “останній довід королів”. Цей висновок підтверджується наявністю таких факторів [37]:

•    по-перше, істотно розширився обсяг завдань, які виконують формування спеціального призначення. Визначилися нові пріоритети їх бойової діяльності: боротьба з повстанськими (іррегулярними) формуваннями і тероризмом, ізоляція районів бойових дій, пошук та визволення заручників;

•    по-друге, значно посилюється вплив спеціальних завдань на процес вирішення конфлікту;

•    по-третє, в цих умовах спеціальні дії стають одним з основних видів бойової діяльності регулярних військ, а формування спеціального призначення -найактивнішими компонентами, здатними ефективно, а за сприятливих умов самостійно вирішувати завдання щодо ліквідації конфлікту, уникаючи жертв серед мирного населення і відповідно негативного резонансу у суспільстві.

2.3. Способи застосування військ (сил), інших військових формувань в спеціальних операціях

Способи застосування військ (сил) в операції можуть бути різноманітними. Вони різняться за масштабом, метою і завданнями, силами і засобами, що залучаються, а також за етапами. На сьогодні існує певне різноманіття поглядів у термінології та змісті способів застосування військ.

Так, Ю.Д.Букреєв, підводячи підсумки контртерористичної операції на Північному Кавказі, відмічає основні способи дій військ у ході внутрішнього збройного конфлікту [45]:

•    спостереження за ділянками території, де створюється вибухонебезпечна обстановка;

•    знищення бандгруп у місцях та районах зосередження НЗФ в результаті одночасного впливу на них всіма засобами або знищення по частинах;

•    рейдові дії;

•    оточення і ліквідація збройних угрупувань;

•    блокування районів, ділянок місцевості, населених пунктів;

•    охорона та оборона важливих об’єктів;

•    деблокування підрозділів (урядових установ), оточених бандформуваннями;

•    дії щодо припинення злочинів, масових безпорядків та підтримання встановленого режиму воєнного (надзвичайного) стану;

•    охорона комунікацій та супроводження колон у зоні конфлікту;

•    розвідувально-пошукові дії;

•    прочісування („зачистка”);

•    розвідувально-засідкові дії;

•    патрулювання.

М.В.Стаськов, визначаючи перспективи будівництва та бойового застосування повітрянодесантних військ (ПДВ), не виключає, що в майбутньому деякі частини та підрозділи ПДВ Російської Федерації будуть залучатися до участі у спеціальних операціях у мирний час та у загрозливий період [46]. При цьому основними способами дій військ (сил) при проведенні спеціальних операцій можуть бути:

•    блокування районів та їх прочісування; влаштування засідок;

•    широке використання охоплень, маневру, рейдових дій;

•    супровід колон з військами та матеріальними засобами;

•    бойові дії у окремих зонах; оточення та ліквідація бандформувань, у тому числі шляхом висадки окремих повітряних десантів;

•    визволення заручників; охорона районів урегулювання конфліктів;

•    демонстративні дії;

•    ведення спеціального віщання з метою інформаційно-психологічного впливу на населення та війська.

Провідні російські науковці І.М.Воробйов та В.А.Кисельов відмічають, що одним із елементів спеціальної операції стали спеціальні військові дії, що проводяться загальновійськовими з’єднаннями і частинами у взаємодії з формуваннями інших силових структур [44, 47]. За їх визначенням, спеціальні військові дії являють собою комплекс цілеспрямованих та взаємопов’язаних за задачами, місцем, часом і способами тактичних заходів, що здійснюються частинами і підрозділами сухопутних військ у взаємодії з формуваннями інших силових структур і спрямованих на знищення терористичних, диверсійних та інших бандитських загонів і груп [47]. їх змістом є ізоляційно-обмежуючі, розвідувально-пошукові, ударно-вогневі та рейдово-штурмові дії. Поява даної форми тактичних дій зумовлена тим, що у збройних конфліктах традиційні види бою вже не охоплювали весь зміст збройного протиборства з іррегулярними формуваннями противника. Тому виникла потреба у застосуванні спеціальних військових форм та способів бойових дій. І.М.Воробйов і В.А.Кисельов визначили притаманні спеціальній операції спеціальні воєнні дії та способи їх проведення:

•   розвідувально-пошукові дії проводяться з використанням наступних способів ведення пошуку: пошук-огляд; пошук в районі; паралельний пошук; пошук за напрямками, що сходяться; пошук по спіралі; зустрічний пошук;

•    розвідувально-ударні дії включають способи: засідка, подвійна засідка, очікуюча засідка, засідка-спрут, засідка-наліт, наліт-засідка, засідка-приманка, атака-засідка, загін-засідка, удар-наліт, подвійний наліт;

•    рейдово-штурмові дії передбачають використання таких тактичних прийомів: фронтальний удар; однобічне або двобічне охоплення; знищення у вогневому мішку; однобічний або двобічний обхід; сполучення різних видів маневру; при використанні аеромобільних формувань: повітряно-штурмова атака; повітряна атака; вертолітна атака; „кліщі”; подвійна повітряно-штурмова атака;

•    способи знищення оточених бойовиків: „удавка”; „поршень”; „подвійний поршень”; „атака за напрямками, що сходяться”; „кувалда”;

•    способи „зачистки” (прочісування) району місцевості, звільненої від бойовиків: в одному напрямку; за напрямками, що сходяться; розділенням району блокування на ділянки і послідовним прочісуванням кожного з них; прочісуванням з центру за напрямками, що розходяться.

М.О.Кечев, представник національної воєнної школи, визначає найбільш доцільні у збройному конфлікті способи дій механізованої бригади [48]:

•    вогневий удар;

•    оточення (напівоточення) угруповання противника з наступним її розсіченням і знищенням вроздріб чи стиском кільця оточення;

•    бойові дії підрозділів бригади в окремих зонах у загальному районі операції - одночасне нанесення ударів по декількох угрупованнях (групах), розсічення їх на ізольовані зони;

•    дроблення і знищення противника вроздріб;

•    рейдово-штурмові дії;

•    дії по реалізації розвідувальних даних;

•    блокування району, ізоляція противника;

•    засідкові дії;

•    охорона об’єктів та комунікацій;

•    супровід колон.

Проект Бойового статуту Сухопутних військ Російської Федерації (батальйон, рота) визначення спеціальним діям не дає, але в ст.7 являє наступну класифікацію видів тактичних дій [49]:

•    основні - оборона, наступ;

•    забезпечуючі - пересування, розташування військ на місті, розвідка, охорона;

•    спеціальні - демонстративні дії, блокування, деблокування, охорона, локалізація, сковування;

•    допоміжні - підготовка районів бойових дій, створення запасів матеріальних засобів.

Різновидом оборони є бій в оточенні та вихід з оточення. Різновидом наступу є зустрічний бій, переслідування, рейдові дії.

У ст.491 представлені способи дій батальйону (роти) при врегулюванні збройних конфліктів в рамках спеціальної операції у ході наступального бою:

•    знищення противника у ході наступу, що проводиться у місцях і районах дій противника, шляхом одночасного впливу чи знищення його по частинах; рейдові дії;

•    блокування районів, ділянок місцевості, населених пунктів та ізоляція дій противника в них;

•    оточення, роззброєння та ліквідація збройних формувань;

•    деблокування оточених підрозділів, урядових установ, місцевих органів влади; проведення розвідувально-пошукових дій;

•    забезпечення проведення прочісування місцевості підрозділами військ, військових формувань і органів;

•    переслідування.

Способами дій в ході ведення оборонних дій можуть бути:

•    охорона і оборона важливих об’єктів (аеродромів, пунктів управління, угрупувань артилерії, районів розташування військ);

•    охорона комунікацій і супровід колон в зоні збройного конфлікту;

•    засідкові дії;

•    несення служби і ведення бою на КПП (сторожових заставах);

•    протидія диверсійним, рейдовим, засідковим діям противника.

У той же час фахівцями НАОУ на оперативному і тактичному рівнях спеціальні дії розглядаються як форма застосування з’єднань, частин спеціального призначення, а також спеціально підготовлених військ (сил) видів Збройних Сил і становлять собою організовані дії щодо виконання завдань спеціальної операції наступними способами:

•    нанесення вогневих (авіаційних, ракетно-артилерійських) ударів у визначених вогневих районах;

•    блокування противника;

•    розсічення угрупувань противника і розгром їх частинами; фронтальні удари у сполученні з фланговими ударами;

•    десантно-штурмові дії;

•    оточення і знищення угрупувань противника;

•    пошуково-ударні дії;

•    проведення рейдів;

•    засідкові дії;

•    сторожові дії;

•    дії по обороні та утриманню визначених об’єктів;

•    прочісування;

•    оперативно-пошукові дії;

•    охоронні дії в комендантських районах і інші;

•    на приморському напрямку: морська блокада, захист судноплавства. Розглянемо основні з них.

2.4. Вогневе ураження противника

Певний інтерес представляє досвід застосування ракетних військ і артилерії корпусу Гвардії особливого призначення після виводу радянських військ з Афганістану.

По Салату в Россию колонны идут,

Мост желанный не близок, но за ним уже ждут.

Десять лет в Афгане, Отчизны сыны,

Им пришлось испытать кровь и слезы войны.

Наконец-то народ осознал, что пора

Авантюру закончить - война не игра.

И вернулись солдаты домой,

Кто пропал, а кто пан, кто пал, кто живой.

Но снова помощи просит сосед,

Хоть глубокий он в памяти оставил след.

И снова воздушным путем

Летят караваны и ночью, и днем.

Не думали мы, что пробил наш час

Снова здесь побывать, жребий выпал на нас,

Наджибу ракеты дают шурави,

Спецами «СКАДа» становимся мы.

Пусть рядом не рвется душманский САКАР,

Скорее закончится этот кошмар,

Время быстро пройдет, пролетит - и домой,

Богу я помолюсь, коль останусь живой,

А. А. Алексеев

Воєнно-політичну обстановку в Афганістані після виводу радянських військ у лютому 1989 року характеризувала запекла боротьба за владу між об’єднаними силами моджахедів (опозиції) та законним урядом Президента Наджибулли. За умов широкої зовнішньої підтримки зброєю, боєприпасами, спорядженням об'єднані сили моджахедів розгорнули активні бойові дії на півдні країни з метою заволодіння стратегічними пунктами Хост і Джелалабад і наступним наступом на столицю Кабул.

Застосування ракетних військ при обороні Хосту

За даними розвідувальних зведень, угруповання моджахедів під керівництвом польових командирів Латифа, Каюма нараховувало до 8-9 тисяч чоловік, 50-60 пускових установок (ПУ) реактивних систем залпового вогню (РСЗВ), до 100 мінометів, ЗО базук і величезну кількість боєприпасів до РПГ і великокаліберних кулеметів [83].

Урядові війська (сили) у Хості мали 4,5 тисячі чоловік, гармат - 70 штук, мінометів - 90 штук, танків - 26 штук, бойових машин піхоти (БМП) - 26 штук. 25-а піхотна дивізія була укомплектована особовим складом і озброєнням на 18 %, прикордонна бригада та інші армійські частини лише на 16-20 %. Боєприпасів до гармат М-30 катастрофічно не вистачало [76].

В ніч з 15 на 16 лютого 1989 року місто Хост, позиції 25-ї піхотної дивізії, пости, які обороняли аеродром, вогневі позиції артилерії були піддані сильному артилерійському обстрілу. Моджахеди, випустивши з 45 пускових установок та мінометів близько 2000 ракет і мін, намагалися збити пости, захопити аеродром з метою позбавити урядові війська постачання зброї, боєприпасів, матеріально-технічних засобів повітрям. В цей час міністерство державної безпеки (МДБ) одержало у свій корпус Гвардії особливого призначення комплекс Р-300 „СКАД”. За наказом Президента Афганістану Наджибулли ракетники нанесли свій перший ракетний удар по вогневих засобах і живій силі противника трьома ракетами. Авіація ще 13 днів неспроможна була допомогти з-за нельотної погоди. Завдяки стійкому зв’язку з командиром 25-ї піхотної дивізії генералом Фаруком, який був одним з боєздатних, талановитих, безстрашних командирів, ракетники отримували вірогідні координати цілей. На 30 березня по цілях було проведено 60 пусків ракет Р-300, а з початку березня почала працювати і авіація. Бомбоштурмовими ударами авіації і ракетними ударами по угрупованням противника були зірвані десять наступальних операцій противника, які проводилися у весняний, літній та осінній періоди активних бойвих дій моджахедів. Всього по цілях навколо Хосту було здійснено 287 пусків ракет Р-300 [84]. За даними аналізу радіоперехоплення, за цей період під Хостом противник втратив до 3,5-4 тисяч чоловік живої сили і до 45 ПУ РСЗВ. Захоплені перші полонені, які були доставлені у Кабул, прозвали ракети „чорною смертю”, а також свідчили, що моджахеди, почувши запуск ракети у Кабулі, вдавалися до істерики і мало не втрачали розуму. Противник, маючи велику чисельну перевагу, не зміг протистояти ракетним ударам. Так, ракетний полк прийняв перше бойове хрещення.

Застосування ракетних військ при обороні Джелалабаду

Після виводу радянських військ найзапекліші бойові дії велися за Джелала-бад, оволодіння яким відкривало шлях на столицю Афганістану Кабул. Вже 17 лютого 1989 року угруповання моджахедів повністю оточили місто Джелалабад. Формування опозиції навкруги міста були розташовані у два ешелони: в першому - 10-13 тисяч чоловік, у другому - до 8 тисяч чоловік. Частина сил і засобів була виділена у резерв. Було зосереджено до 200 ПУ, 280 гармат і мінометів. Для нарощування зусиль передбачалось застосування з’єднань пакистанських малішей і артилерії 11 і 18 піхотних дивізій армії Пакистану. Загальна кількість моджахедів у районі Нангархару складала 20-25 тисяч чоловік з ісламської партії Афганістану Г.Хекматьяра та ісламської партії Афганістану Ю.Халеса [83].

Угруповання урядових сил включало війська (сили) міністерства оборони (МО), МДБ, міністерства внутрішніх справ (МВС) і нараховувало: особового складу до 7 тисяч чоловік, гармат - 86 шт., танків - 8 шт., мінометів - 60 шт., БМП - 20 шт., БМ-21 - 12 шт. Недостатня кількість боєприпасів та погане медичне забезпечення не сприяли успішному веденню бойових дій урядовими військами [76].

Управління угрупованням урядових військ (сил) здійснювалося генералом А.Делаваром (начальником Генерального штабу) з командного пункту, який був розташований на аеродромі Джелалабаду. Обмін інформацією з Кабулом забезпечувався за допомогою радіорелейної лінії зв’язку. Виявлення вогневих позицій пускових установок, гармат та мінометів моджахедів проводилося зі спостережних пунктів артилерійського полку 1-го армійського корпусу. Так, 18 лютого за наданими координатами було нанесено ракетний удар 4 ракетами Р-300. Всього за березень місяць було проведено 25 ударів по районах зосередження живої сили та вогневих засобів. На 1 листопада 1989 року у район Джелалабаду було виконано 421 пуск ракет Р-300 [84].

Контрудару урядових військ (о 4.00 5 липня 1989 року) передувала потужна вогнева підготовка (2 години), протягом якої було нанесено: ракетний удар (8 ракет Р-300), кілька ударів авіації (здійснено 320 літако-вильотів), проведена артилерійська підготовка атаки тривалістю 20 хвилин (70 гармат). Головний удар наносило угруповання у складі: 15 танкова бригада, 11 піхотна дивізія, частини Гвардії особливого призначення. Частини і підрозділи контрударного угруповання прорвалися до Шамархейля, Зеленою зоною вийшли до ріки Кунар і просунулись на 10-15 км, захопили панівні висоти Горногуар (північніше Далаутзі), північніше - Шарикот і Шамархейль та закріпилися на цьому рубежі. Угруповання моджахедів протягом однієї доби втратили до 2,5 тисяч чоловік, залишили до ЗО ПУ РСЗВ. Збройні Сили Афганістану одержали перемогу.

Застосування ракетних військ при обороні Кабулу

Для захоплення столиці лідери опозиції Раббані і Хекматьяр зосередили навколо міста угруповання у складі близько 250 загонів по 100-150 чоловік, загальною чисельністю до 33-35 тисяч чоловік, ПУ РСЗВ - 80-100 шт., в тому числі 20-25 мобільних ПУ на базі джипів типу Тойота або Ніссан та 2-3 ПУ типу SACAP-60 [83]. Так, 12 липня 1989 року моджахеди з використанням ПУ типу SACAP-60 провели по об'єктах Кабулу (аеродром, палац Президента Республіки Афганістан, житлові будинки) вогневий наліт з застосуванням касетних ракет (45-50 шт.), які розкривалися на висоті 150-200 м і наносили ураження 40-мм кумулятивними гранатами, що спускалися на парашутах. В результаті вогневого нальоту було втрачено: на аеродромі - БМП - 3 шт., танки - 2 шт.; пошкоджено осколками три літаки, палац Президента; у житлових будинках кумулятивні гранати лише пробили 15 см перекриття поверху, і все скінчилося без жертв. До Кабулу засилалася велика кількість розвідувально-диверсійних груп.

3 18 лютого 1989 року у Кабулі уряд ввів надзвичайний стан. В місті знаходилося 119 частин загальною чисельністю 57-60 тисяч чоловік; особовий склад військових училищ, авіації, протиповітряної оборони (ППО), технічної обслуги військово-повітряних сил (ВПС) складав ще 15-20 тисяч чоловік [3].

На 14 лютого 40 армія передала Афганістану ракетних комплексів Р-300 „СКАД” - 14, „ЛУНА-М” - 10, танків - 767, БМП - 491, ПУ РСЗВ - 116, гармат і мінометів - 1212, зенітних гармат - 700, літаків - 76, вертольотів - 36, авіабомб - 112 тисяч шт., артилерійських снарядів - 4897 тисяч шт. Все це було розподілено між міністерствами (МО - Шах Наваз Танай, МДБ - Гулям Фарук Якубі, МВС - Мухаммед Аслам Ватанджар, ВПС і ППО - Абдул Кадир Ака), які несли повну відповідальність за забезпечення і постачання своїх підлеглих частин. Таких запасів було достатньо для організації оборони міста та інших провінційних центрів [82].

У постачанні гарнізону міста Кабул велику роль зіграла воєнно-транспортна авіація (ВТА), яка активно почала працювати з 12 березня, виконуючи по 25 рейсів кожну добу. За рік ВТА зробила 2220 літако-вильотів.

До угруповання ракетних військ і артилерії (РВ і А) міста Кабул були включені частини і підрозділи корпусу Гвардії особливого призначення: ракетний полк (комплекси Р-300 „СКАД” з дальністю пуску 300 км), реактивна бригада великої потужності „УРАГАН” (з дальністю стрільби 40 км), артилерійський полк (Д-30 і БМ-21); шість артилерійських дивізіонів бригад корпусу, що були поставлені на бойове чергування на південному, південно-східному напрямках, управління ними було централізовано на командування угрупованням РВ і А кабульського гарнізону; артилерія міністерства оборони (комплекси „ЛУНА-М” з дальністю пуску 120 км).

З великим напруженням застосовувалася авіація, у важкі дні бойових дій здійснюючи по 250-300 літако-вильотів, використовуючи кожен день до 450-500 бомб.

Ракетний полк Р-300 „СКАД” (резерв Верховного Головнокомандувача Президента Наджибулли) створювався у дуже важких умовах. За чотири місяці до виводу військ відібраний з МДБ особовий склад був відправлений на навчання в СРСР. Розташування полку вибиралося з урахуванням гірського рельєфу місцевості Кабулу, можливості ураження ракетами противника, загрози захоплення і знищення розвідувально-диверсійними групами моджахедів.

Охороні і обороні ракетного полку надавалося великої уваги. Для цього було створено батальйон охорони, до складу якого увійшли: танкова рота (Т-55 - 14 шт.), рота на БМП (17 шт.), стрілецька рота (кулемети ДШК - 5 шт. і ЗУ 23-2 на КамАЗах - 4 шт.). Всі вогневі засоби були розташовані на постах та у засідках, організовано зв’язок і взаємодію між ними та з командним пунктом ракетного полку. Танкісти отримали наказ щодо знищення будь-якого будинку у кишлаку на околиці Кабулу у випадку будь-якого пострілу в бік ракетного полку.

Для забезпечення бойової діяльності полку були створені: геодезична система; позиційний район і система фіктивних стартових позицій; система охорони і оборони полку; система укриттів для всієї техніки, ракет, пускових установок, бліндажі для особового складу, командний пункт, технічні майданчики зборки і заправки, райони зберігання тари РА-2; система зв’язку, а також проведено урядовий зв’язок на центр бойового управління корпусу Гвардії особливого призначення; система мінно-вибухових загороджень; система контррозвідувального забезпечення.

Пуск ракеты

Управління пусками ракет здійснювалося по мережі: Президент Афганістану, центр бойового управління (начальник РВ і А корпусу Гвардії особового призначення), КП ракетного полку, пускова установка.

3 16 лютого 1989 року по 1 листопада 1989 року ракетний полк виконав 890 пусків (щомісячно 95-100 пусків). При цьому на відстані 80-150 км в район Кабулу було випущено 110 ракет; взагалі на відстань 200-300 км - 708 ракет, у райони Хосту - 287 ракет і Джелалабаду - 421 ракету. По інших цілях на території Афганістану на відстані 150-200 км - 72 ракети. 7 ракет не полетіли за призначенням, були ліквідовані за командою. За термінами зберігання були використані ракети: 30 років - 401 шт., 20 років - 208 шт., 10 років - 281 шт. Для забезпечення пусків було залучено: 1000 чоловік особового складу, 100 одиниць техніки обслуговування, 5-6 літако-вильотів ІЛ-76МД щодоби з СРСР до Кабулу. Самим вибухонебезпечним місцем у полку був технічний майданчик збору і підготовки бойових частин до пуску. На ньому працювали тільки офіцери під пильним контролем радників та наглядом співробітників контррозвідки, ніхто не був застрахований від теракту або влучення реактивного снаряду. Необхідність забезпечення правильної зборки одночасно восьми бойових частин (8 тон гексогену) вимагала великої обережності, відповідальності й уваги. Всі ракети перед пуском перевірялися за повною програмою, не зафіксовано жодного випадку самоліквідації ракети на траєкторії. На пускових установках після’ 14 пусків пускові кабелі вимагали заміни, а після 40-45 пусків пускові установки відправляли у СРСР на ремонт. Протипожежна безпека пуску ракет і збереження самої пускової установки забезпечувалися виходячи з реальних обставин у полку (пуск ракети, наслідки пуску і боротьба особового складу за живучість пускової установки представлені на фотографіях). Тару з-під бойових частин і 200-літрові бочки заповнювали водою і піском, залучали також водообмивники, якщо паралельно не відбувалося заправлення ракети паливом. Не вистачало вуглекисневих вогнегасників ОУ-5. У Кабулі не змогли налагодити їх заправлення, а комплектація самої пускової установки вогнегасниками дозволяла зробити лише 4-6 пусків, внаслідок чого пускові кабелі вимагали заміни. Решта техніки працювала надійно.

Артилерія корпусу Гвардії особливого призначення базувалася на околицях міста. Так, артилерійський полк створювався у районі Сад-Дауду (західна околиця міста) з метою перекрити небезпечний пагманський напрямок. Два дивізіони полку були поставлені на бойове чергування. Командний пункт було розташовано на колишній 31-й заставі радянських військ, звідки велася розвідка і управління вогневим ураженням виявлених об'єктів (цілей) противника.

Для артилерії корпусу Гвардії особливого призначення за наказом генерала армії В.І.Варенікова з 27 липня 1988 року протягом місяця пройшли навчання у 103-й повітрянодесантній дивізії (м.Кабул) офіцери і солдати за наступними спеціальностями: начальник розвідки дивізіону - 10 офіцерів; командири гармати Д-30 - 36 сержантів; оператори десантного метеокомплекту (ДМК) - 10 сержантів; розвідники-далекомірники - 12 рядових; топогеодезисти - 10 рядових. З 10 серпня на навчання в СРСР (Туркестанський воєнний округ) протягом двох місяців було відправлено: командирів взводів БМ-21 - 20 офіцерів; командирів взводів Д-30 - 26 офіцерів; командири бойових машин БМ-21 - 48 сержантів; командирів взводів зв'язку - 6 офіцерів. Після навчання вони отримали призначення до артилерійського полку, реактивної бригади „Ураган” і до шести артилерійських дивізіонів бригад, що забезпечило високу бойову готовність артилерії корпусу Гвардії особливого призначення та малочисельні втрати особового складу та озброєння. В період ведення бойових дій під Кабулом, Джелалабадом, Хостом при управлінні ракетними ударами і вогнем артилерії в ефірі лунала російська мова, що мало певний морально-психологічний вплив на моджахедів.

Реактивна бригада „УРАГАН” була розташована у північному районі міста, в районі аеродрому (на місці колишньої дислокації 181-го мотострілецького і артилерійського полків 108-ї мотострілецької дивізії). Командний пункт бригади було розміщено на місці колишньої радянської застави у двох км на північ від аеродрому.

Аналіз бойової діяльності показав, що слабким місцем у системі бойового забезпечення була розвідка, оскільки літаки, які вели фоторозвідку, а також вертольоти з коригувальниками на борту при польотах на робочих висотах збивалися моджахедами; засобів радіотехнічної розвідки та радіолокаційних станцій розвідки, безпілотних засобів розвідки з телеметричною системою типу „ОСА” не було взагалі; підрозділи оптичної розвідки, маючи на командно-спостережних пунктах стереоскопічні далекоміри та стереотруби, були спроможні ефективно працювати лише на 18-20 км; для коригування вогню на глибину до 40 км залучалися спеціалісти агентурної розвідки, при цьому застосування груп з 2-3 чоловік, які заглиблювалися на 25-30 км у розташування противника, забезпечувало ефективне ведення вогню реактивною бригадою „УРАГАН”.

З метою підвищення ефективності діяльності агентурної, повітряної, військової розвідки у зоні Кабулу були проведені наступні заходи: створена ескадрилья розвідувально-коригувальних вертольотів в кількості 6 одиниць; організоване місячне навчання офіцерів-коригувальників; впроваджено періодичне фотографування районів розташування моджахедів; створена система загальновійськових і артилерійських спостережних пунктів в частинах гарнізону Кабулу; організоване бойове чергування авіації і артилерії; організоване використання даних метеобюлетенів метеостанції ракетного полку для всієї артилерії корпусу Гвардії особливого призначення та метеонаближених у бригаді “УРАГАН”.

Для ураження противника в артилерійському полку корпусу Гвардії особливого призначення широкого використання набули пристрілка цілі за допомогою далекоміру та спостереження знаків розривів, перенос вогню від раніше пристріляних цілей; вогонь по окремих цілях з залученням однієї батареї; зосереджений вогонь 1-го дивізіону; послідовне зосередження вогню (так, у Джелалабаді 5 липня 1989 року артилерійська підтримка атаки урядових військ здійснювалася на двох рубежах); вогонь по колонах (караванах) з залученням РСЗВ “УРАГАН” (так, за 9 місяців бойових дій було проведено 12 виїздів на відстань 20-25 км від Кабулу зі стрільбою на дальність 36-38 км з залученням 16 пускових установок, при цьому тричі залучався вертоліт-коригувальник).

Протягом ведення бойових дій відмічається велика витрата боєприпасів в артилерії корпусу Гвардії особливого призначення. Так, незважаючи на встановлені обмеження в артилерійському полку, витрата снарядів до Д-30 досягала за добу 300-320 шт., в артилерійських дивізіонах бригад - 100-110 шт., що взагалі складало 900-980 шт. В бригаді “УРАГАН” - 144-192 шт., у ракетному полку - 3-4 ракети на добу. В результаті інтенсивних бойових дій наказ Верховного Головнокомандувача щодо необхідності мати 5 бойових комплектів боєприпасів постійно порушувався, за винятком ракетного полку, постачання якого з СРСР відбувалося кожного дня літаками ІЛ-76МД по 5-6 літако-вильотів протягом майже 10 місяців. Вантаж приймався у будь-яку погоду і пору доби.

На превеликий жаль, досвід бойового застосування ракетних військ і артилерії в Афганістані після виводу радянських військ залишився непотрібним для військових фахівців як колишнього СРСР, так і Збройних Сил України. Лише командування Багатонаціональних сил під час кампанії 1991 року за звільнення Кувейту врахувало досвід застосування ракетних військ на території Афганістану, повністю усвідомило всю небезпеку групових та поодиноких ударів ракетних комплексів “СКАД” та далекобійних РСЗВ, внаслідок чого було організовано велике полювання за пусковими установками “СКАД” Іраку з залученням всіх наявних сил і засобів розвідки та ураження.

Вогневе ураження у 8-му гвардійському армійському корпусі

Командир 8-го гвардійського армійського корпусу генерал-лейтенант Лев Рохлін відмічав, що в Чечні (1994-1995) артилерія корпусу, не виходячи з Товстого Юрту, била по призначеним цілям в Грозному, розкладаючи снаряди як по полицях на складі. Боєготовність артилеристів була вища за похвалу. Вже через 20-30 секунд після надходження команди гармати відкривали вогонь. Такі нормативи, судячи за історичними даними, досягалися тільки під час Великої Вітчизняної війни [66].

Але не завжди артилерія була спроможна дістати бойовиків і тоді на допомогу піхоті Рохлін посилав танки. “При боях у місті, - говорить генерал, - танк потрібний, але використовувати його потрібно розумно”.

Комкор придумав “вогневу карусель”. Точніше, не придумав, а використав той великий досвід, який давним-давно був в арсеналах військ. Сутність цієї “каруселі” в тому, щоб вести ураганний вогонь по цілям, не даючи противнику можливості підняти голову. Робилось це так: до окопу заганявся танк, який вів вогонь до повного використання боєприпасів в автоматі заряджання. Два інших танки стояли неподалік в укритті. Танк, який відстрілявся, залишав окоп, а на його місце одразу ж ставав другий, потім третій. А перший в цей час заряджався. Темп стрільби був ураганний. І ніяких перерв. Бувалих чеченських бойовиків, не розуміючих, як це з одного місця може вестись такий вогонь, охоплював жах.

Про велику інтенсивність ВУП свідчить наступний запис із “Робочого зошита оперативної групи ЦБУ 8-го гвардійського армійського корпусу”: “4 січня, 22.55. Гармати 2А36 вийшли з ладу через велику кількість пострілів. В середньому кожна гармата зробила по 540 пострілів. На всіх гарматах недокат стволів...”

Вогневе ураження у другу чеченську кампанію

Друга чеченська кампанія внесла певний розвиток в організацію вогневого ураження противника, (ВУП) особливо при підготовці штурму добре підготовлених в інженерному відношенні населених пунктів. Так, до вогневої підготовки штурму Комсомольського складовою частиною було включено тридобовий період снайперського полювання за вогневими точками противника. І тільки після цього проводилася авіаційна та артилерійська підготовка штурму. За свідоцтвом Г.Трошева, загін снайперів Департаменту виконання покарань на протязі трьох діб, маючи на озброєнні снайперські гвинтівки калібру 12,7 мм, знищив фактично всі вогневі точки у Комсомольському [9].

Широкого застосування набув метод комбінованого ураження об’єктів (цілей) засобами різних родів військ та видів ЗС - удари РВ і авіації; вогневі нальоти наземної артилерії. В числі нових методів ВУП використовувались ще й такі, як зонально-об’єктовий, структурний, бар’єрно-вогневий, вогневе блокування, вогневе прочісування, влаштування вогневих коридорів, вогневе обрамлення [36].

Сутність зонально-об’єктового методу полягає в максимальній децентралізації управління артилерією, надання широких прав та можливостей загальновійськовому командиру (від командира роти і вище) в організації ВУП за принципом “виявив - знищив”.

Метод структурного ураження застосовувався для вибіркового ураження тих об’єктів, які суттєво знижували боєздатність угрупувань НЗФ.

Бар’єрно-вогневий метод використовувався для створення вогневих рубежів на шляхах можливого просування НЗФ.

Вогневе блокування проводилося з метою ізоляції та утримання бандзагонів та груп у визначених районах, виключення їх маневру, а також спроб деблокування при їх ліквідації.

Вогневе прочісування проводилося по “зеленим” масивам та ділянкам пересіченої місцевості, де були виявлені зосередження груп бойовиків. Прочісування проводилося методом ведення вогню по рубежах. При цьому ширина ділянки на гармату складала до 50 м.

Вогневий коридор створювався вздовж визначеного маршруту висування рейдових, штурмових, обхідних, розвідувальних загонів і при супроводженні колон.

Вогневе обрамлення проводилося з метою запобігання нальотів бойовиків на свої підрозділи під час їх закріплення, а при виконанні бойових і службово-бойових завдань - під час несення служби на блокпостах, на КПП, при влаштуванні засідок, виході з бою.

Однак не слід забувати і велику кількість негативних фактів вогневого ураження своїх військ внаслідок поганої організації.

Теперішні погляди

За поглядами фахівців НАОУ нанесення вогневих (авіаційних, ракетно-артилерійських) ударів проводиться у визначеному вогневому районі, в якому знаходяться певні угруповання противника.

Для здійснення вогневого ураження механізовані війська висуваються у визначені позиційні райони ракетних військ, райони вогневих позицій артилерії, розгортаються в бойовий порядок і організовують їх охорону (оборону), у т.ч. з флангів і тилу, охорону шляхів висування. Після цього з’єднання і частини РВ і А стрімко висуваються, розгортаються у визначених районах, наносять удари ракетами і ведуть вогонь артилерією. У відповідності до плану наносять удари авіація і армійська авіація. При цьому, в ході вогневого ураження проводиться дорозвідка об’єктів і коректування ударів і вогню.

Якщо будуть виявлені зосередження значних угрупувань противника, то для його вогневого розгрому може наноситись зосереджений вогневий удар. До його здійснення залучається більша частина РВ і А, авіації, армійської авіації, тимчасового об’єднання та артилерійські і авіаційні резерви.

2.5. Блокування противника

З метою розгрому НЗФ проводиться їх блокування та оточення, при цьому дії заключаються у зайнятті вигідних рубежів, надійному перекритті доріг, а також інших шляхів можливого виходу та просочування противника із районів розташування, його ізоляції та позбавлення можливості поставок йому зброї та боєприпасів.

У тих випадках, коли сил та засобів для ліквідації сильного угруповання противника недостатньо, можуть використовуватися блокуючі дії з метою обмежити його маневр та виграти час. Способи блокування можуть бути різноманітними [1]. Наприклад, французькі війська в Алжирі (1954-1962рр.) застосовували тактику “павутиння”. Вони прагнули “оплести” системою баз, гарнізонів, вузлів опору всю територію воєнних дій. Для цього вона поділялась на корпусні (дивізійні) райони, а ті в свою чергу, за рішенням відповідних командирів - на бригадні (батальйонні) сектори, в яких знаходились ударні загони, готові до блокування дій противника. Подібним чином здійснювався контроль за пересуванням груп повстанців та обмеження їх маневру. Для їх знищення при необхідності викликалась авіація.

Під час четвертого етапу війни в Кореї (1950-1953рр.) війська китайських народних добровольців та корейської народної армії під час бою за опорний пункт з метою не дати можливості противнику відійти в глибину своєї оборони обрамляли цей опорний пункт артилерійським вогнем з тилу та флангів. У той же час дії американських військ в обороні з метою проведення розвідки, диверсій (головним чином руйнування оборонних споруд та передових опорних пунктів) та пошуків забезпечувались заздалегідь підготовленим вогнем артилерії, мінометів і танків, який вівся з метою ізоляції об’єкту атаки [30].

Американське командування у В’єтнамі проводило, як правило, повітряне та вогневе блокування виявлених гарнізонів противника. Ізоляція району бойових дій здійснювалась у сполученні з нанесенням масованих ударів літаками та вертольотами. У тих випадках, коли в операції з блокування брали участь тактичні аеромобільні групи, проводились рішучі дії: наносились розсікаючі удари одночасно з протилежних напрямків або на одній ділянці займалися оборонні позиції, а з іншого напрямку здійснювався повітряно-наземний штурм для стискання кільця блокування.

В Афганістані радянські війська здійснювали наземне і повітряне блокування, нерідко обидва види одночасно. Досить широко використовувалось мінування місцевості з метою ізоляції опорної бази противника від припливу резервів ззовні або перешкодити його виходу із району блокування.

Слід відмітити, що блокування противника звичайно проводиться у два етапи. На першому виставляються заслони, на другому здійснюється прочісування місцевості. Мотострілкові та танкові підрозділи залучаються для перекриття противнику шляхів відходу із району, а підрозділи ВВ, МВС, загонів міліції особового призначення, спеціальних загонів швидкого реагування та органи внутрішніх справ МВС - для прочісування блокованого району [64].

З метою виключення просочування противника через бойові порядки підрозділів, які прочісують місцевість, блокуються окремі об’єкти всередині району (населені пункти, сади, „зеленки”). Проміжки між підрозділами прикриваються перешкодами. В групи блокування та прикриття звичайно включають від однієї третини до половини сил, які беруть участь в операції. Для зручності керування підрозділами район блокування розподіляють на батальйонні, ротні та взводні ділянки. На закритій місцевості виділяють: відділенню - 100-150 м, взводу - 400-500 м, роті - 1,5 км, на відкритій місцевості - відповідно до 500 м, до 1500 м і до 3-х км [64]. Район вважається блокованим, якщо між блокуючими підрозділами встановлений зоровий та вогневий зв'язок.

Рубіж вибирається з таким розрахунком, щоб він проходив по тактично вигідній місцевості, мав зручні шляхи для швидкого зайняття його підрозділами, забезпечував хороше спостереження та обстріл попереду розташованої місцевості та прихованість розташування своїх сил та засобів, дозволяв швидко маневрувати ними при зміні обстановки та створював сприятливі умови для управління підрозділами.

Бойовий порядок при блокуванні будується, як правило, в один ешелон з виділенням резерву. До складу першого ешелону включаються підрозділи, що займають оборону на рубежі блокування, а також підрозділи, які призначені для дій у засідках та несення служби на КІШ. Резерв - до однієї третини сил та засобів. Завдання: підсилення підрозділів першого ешелону, а у випадку прориву противника через рубіж блокування - для його переслідування та знищення.

Окремими елементами бойового порядку можуть бути тактичні повітряні десанти та бронегрупи. Останні створюються з штатної бойової техніки, на якій залишаються старші стрільці та по одному-два стрільця зі складу екіпажу. Бронегрупа виконує завдання як у складі першого ешелону, так і самостійно по блокуванню окремих напрямків; вона може входити і до складу резерву.

При блокуванні населеного пункту (рис. 11) рубіж блокування мотострілкових підрозділів звичайно вибирається на відстані 150-200 м від крайніх споруд. Бронегрупи розташовуються позаду підрозділів, забезпечуючи їх вогнем; інтервали між машинами 150-200 м. Вогневі позиції артилерії та мінометів влаштовуються на напрямках імовірного прориву противника на відстані до 500 м за бронегрупами.

Відстань між парами солдат при розгортанні в ланцюг блокування складає 25-30 м. У цих умовах особовий склад батальйону на відкритій місцевості має можливість блокувати загін противника кількістю до 100-150 чоловік. На закритій місцевості район блокування зменшується приблизно в два рази.

Важливу роль у забороні маневру противника мають мінно-вогневі зони. Рухомі групи мінування на вертольотах створюють так званий „мінний шлагбаум” з використанням легких інженерних боєприпасів підвищеної ефективності. Одночасно з блокуванням влаштовуються засідки.

Особливу увагу при блокуванні надають заходам по досягненню прихованості та введення в оману противника. З метою забезпечення раптовості при блокуванні доцільне використання димових засобів, що значно знижує, а в багатьох випадках і виключає втрати особового складу та техніки. У ході знищення противника дими використовуються для засліплення його вогневих точок, прихованості маневру підрозділів, маскування особового складу під час робіт по розбору завалів, евакуації пошкодженої техніки, вбитих та поранених, а також при маскуванні об’єктів від прицільного вогню снайперів.

Із димових засобів можуть використовуватися ручна димова граната РДГ-2, димова шашка ДМ-11, запалювальний патрон ЗДП. Для маскування крупних об’єктів використовуються БДШ-5, УДШ, димові шашки ТДА, теплові машини ТМС-65. Запалювальний димовий патрон - ефективний димовий засіб індивідуального використання, призначений для підпалення різного роду легкозаймистих матеріалів, а також для засліплення димом вогневих засобів противника. За допомогою ЗДП можна встановити димову завісу на дальність до 500 м. За командою особовий склад проводить пуск ЗДП або підпалює не менше трьох-п’яти димових гранат, кидає їх в сторону противника та під прикриттям димової завіси здійснює маневр або виходить з-під удару.

Бойовий досвід двох чеченських кампаній ще раз довів, що блокування великих формувань у визначеному районі повинно проводитися без втягування з’єднань і частин у ближній бій.

В той же час фахівці НАОУ визначають лише загальні положення щодо здійснення блокування та пропонують наступний порядок його проведення: з'єднання і частини пошуково-ударного ешелону з базових районів (районів зосередження) стрімко висуваються шляхами, дорогами, колонними шляхами на визначені рубежі блокування, розгортаються у бойовий порядок, створюють систему вогню, бойову охорону на флангах і в тилу; встановлюють інженерні загородження і не допускають виходу (прориву) противника з блокованого району. При цьому максимально використовується місцевість, а за необхідності рубіж блокування може частково обладнуватися в інженерному відношенні. На рубежі блокування також влаштовуються блокпости, позиції сторожових застав (постів), КПП і т.п.

Надалі здійснюється вогневе ураження противника. Як правило, підрозділи спеціального призначення, в т.ч. формування МВС, СБУ, Департаменту прикордонної служби (ДПС) проводять пошуково-ударні дії щодо виявлення і боротьби з противником в блокованому районі. Коли пошуково-ударні дії не планується проводити або противник чинить сильний опір, після вогневого ураження противника завершення розгрому (знищення) противника здійснюється ударом визначеного ударного угруповання з одного напрямку чи з двох напрямків назустріч один одному, в т.ч. поєднанням з десантно-штурмовими діями підрозділів аеромобільних військ. Після виконання завдань ударним угрупованням в блокованому районі підрозділи спеціального призначення можуть проводити прочісування по розшуку окремих або невеликих груп противника, що залишилися.

У деяких випадках після вогневого ураження противника може здійснюватись нанесення декількох ударів для розсічення угрупувань противника на окремі частки, які послідовно знищуються вогнем або ударом військ.

Таким чином, результатом успішного проведення прочісування та блокування може бути повне оточення загонів НЗФ. При цьому повинні виконуватися наступні рекомендації: кільце оточення повинно бути внутрішнім та зовнішнім; наземне оточення повинно сполучатися з вогневим та повітряним блокуванням; з завершенням оточення негайно вживаються заходи по розсіченню та знищенню оточеного угруповання; у тилу кільця оточення створюють рухомі підрозділи.

Вогневе ураження противника при блокуванні

Метод вогневого блокування

В основу ВУП було покладено метод вогневого блокування. Вогневе блокування проводилося як самостійно, так і сумісно з повітряним та (або) наземним блокуванням для ізоляції та утримання формувань противника у визначених районах, заборони їх маневру та підходу резервів. Сутність методу полягає у вогневому оточенні району, який зайнятий бойовиками (іноді і своїми військами) вогнем артилерії, ударами тактичної і армійської (бойових вертольотів) авіації, ракетних і хімічних військ, дистанційним мінуванням. Для проведення вогневого блокування планувався і вівся загороджувальний і зосереджений вогонь на можливих шляхах маневру (прориву) противника та підходу його резервів (по вузлах доріг, виходах з ущелин, перевалах і т. ін) [86].

Схема вогневого блокування району представлена на рис. 12 [87].

Вогневе блокування передбачалося не тільки для ізоляції противника у визначених районах, але і в ході проведення артилерійської підтримки атаки. Для цього готували рубежі загороджувального вогню затиловою межею і на флангах об’єкту атаки з метою запобігання його відходу, відбиття флангових і фронтальних контратак, заборони підходу резервів. Нерухомий загороджувальний вогонь відкривався після отримання команди (сигналу) на переніс вогню на наступну оборонну позиції (рубіж) і вівся серіями біглого вогню або протягом встановленого терміну методичним вогнем.

Схема вогневого блокування в ході артилерійської підтримки атаки представлена на рис.13 [87].

Артилерія також здійснювала вогневе блокування противника і в інтересах військ, що обороняються. Система вогню артилерії в цьому випадку включала рубежі загороджувального вогню, ділянки зосередженого вогню і вогонь батарей (взводів) на можливих напрямках атак противника і підходу його підкріплень, по місцях розташування оборонних позицій і вогневих засобів, по районах зосередження живої сили.

В ході проведення вогневого блокування загороджувальний вогонь відкривався в момент виявлення підходу противника до рубежу (з урахуванням часу на виклик вогню та терміну польоту снарядів) і вівся біглим вогнем до припинення висування (маневру) або атаки бойовиків або їх розсіювання. Підготовка нерухомого загороджувального вогню вимагала доповіді командиру загальновійськового формування можливого терміну ведення вогню відпущеним ресурсом боєприпасів (N=0,1 б/к - Т=2 хв.; N=0,2 б/к - Т=4 хв.). За необхідністю на закритих ділянках, в туман, дощ загороджувальний вогонь вівся протягом визначеного часу, при цьому вогонь відкривався серією біглого вогню (2-4 снаряди на гармату), а потім продовжувався методичним вогнем (10-15 с/постріл). Іноді загороджувальний вогонь вівся по ділянці місцевості лише з метою, щоб вона залишалася незайнятою. Установки для стрільби готувалися способами, які забезпечували можливість відкриття вогню з наступною перевіркою пострілами основних гармат батарей. Однак перевірка не повинна розкривати противнику систему вогню.

Вимоги до ВУП

1.Блокування великих формувань у визначеному районі повинно проводитися без втягування з’єднань і частин у ближній бій.

2.3авчасне захоплення панівних і командних висот навколо населеного пункту.

3. Недопустимість захоплення опорних пунктів, які добре обладнані в інженерному відношенні, без артилерійської підготовки атаки.

4. Високий рівень організації взаємодії та управління.

5. Вогонь відкривати тільки за викликом загальновійськового командира і тільки після узгодження його за часом і місцем між командирами угруповань різних відомств, для чого передбачити наявність окремого каналу зв’язку між ними.

6. Недопустити руйнування жилих будинків, лікарень, дитячих закладів та інших об’єктів комунального фонду.

Тактичні завдання. Відповідно до етапів блокування (виставлення заслонів, прочісування місцевості) основними тактичними завданнями засобів (системи) ураження було і є:

*    забезпечення висування підрозділів у район блокування;

*    сприяння підрозділам у блокуванні та прочісуванні району, який зайнятий НЗФ;

•    заборона висування резервів.

Вогневі завдання

•    знищення (подавлення) НЗФ вздовж визначених маршрутів висування на рубежі блокування (протягом перших 10-и діб початку спеціальної операції у першій чеченській кампанії - ураження вогневих засобів та зосереджень НЗФ, підтримка полків ВВ при відбитті атак НЗФ);

•    знищення (подавлення) НЗФ під час зайняття рубежів блокування (командних і панівних висот, перевалів і т. ін.);

•    руйнування опорних пунктів, укріплених районів;

•    вогневе прочісування блокованих районів;

•    проведення дистанційного мінування місцевості;

•    знищення (подавлення) живої сили і вогневих засобів резервів.

Сили та засоби:

Угруповання фронтової (тактичної) авіації, армійської авіації: відповідно до виділеного ресурсу або за потребою.

Угруповання ракетних військ: підрозділи тактичних ракет „Точка-У”;

Угруповання артилерії безпосередньої підтримки: бригадні (батальйонні) тактичні трупи підсилювалися не менше ніж дивізіоном (батареєю), мінометні підрозділи використовувалися у бойових порядках рот;

Угруповання артилерії загальної підтримки:

•    кілька протитанкових резервів;

•    група ствольної артилерії для виконання вогневих завдань з панівних висот;

•    2-3 трупи артилерії контрбатарейної (контргарматної) боротьби;

•    група руйнування - артилерія великої потужності;

•    група вогневого блокування підходу резервів НЗФ [7];

•    група реактивної артилерії.

При цьому потрібна кількість артилерії визначалася з розрахунку, щоб бойові дії батальйону підтримувалися не менше ніж дивізіоном, мотострілковий полк підтримувався артилерійським полком без 1-2 дивізіонів [86]; при проведенні «зачистки» районів зосередження НЗФ рекомендувалося придавати ВВ артилерійські підрозділи, не менше артилерійської батареї на батальйон [7].

Угруповання хімічних військ: кілька важких вогнеметних систем „Буратіно”.

Організація вогневого ураження противника

Замислом операцій, як правило, передбачалось загальне та безпосереднє вогневе ураження на всіх етапах операції здійснювати вогнем артилерії, авіації, гармат та танків прямим наведенням.

При прочісуванні (захопленні) населених пунктів вогневе ураження НЗФ здійснювалося за напрямками і передбачало проведення вогневого облямування, створення вогневих коридорів на флангах наступаючих частин, а також ведення послідовного зосередження вогню та зосередженого вогню за викликом перед фронтом наступаючих військ.

Зусилля артилерійських груп загальної підтримки зосереджувалися на ураженні цілей у всій смузі дій угруповання військ.

Основні завдання щодо ураження вогневих засобів НЗФ в населених пунктах вирішувалися прямим (напівпрямим) наведенням, для чого передбачалися протитанкові резерви, а також застосування ствольної артилерії з панівних висот.

Артилерію, армійську та фронтову авіацію застосовували централізовано.

Відповідно з етапами блокування ВУП планувалось здійснювати в два етапи: при висуванні і розгортанні військ угруповання (ввід в бій і заняття районів блокування) та при забезпеченні бойових дій ВВ по очищенню міст від НЗФ [88].

Планування ВУП при висуванні і розгортанні (ввід в бій і заняття районів блокування) здійснювалося за періодами ВУП. В ході прочісування (за досвідом війни в Афганістані) при наявності у бойовиків оборонних позицій здійснювалась артилерійська (вогнева) підготовка атаки, а в наступному - артилерійська (вогнева) підтримка на всю глибину району. При очищенні (захопленні) населених пунктів в першу чеченську кампанію планувалось вже три періоди ВУП: АПА, АПдА військ, що блокують, АСнВ (період вогневого блокування військ при очищенні Аргуну).

В ході очищення населених пунктів або перед ним неодноразово проводилися штурми опорних пунктів, укріплених районів.

Підготовка штурму населених пунктів, зайнятих бойовиками, як правило, включала два періоди: період снайперського полювання (знищення вогневих точок), який тривав 3 доби; безпосередньо перед штурмом проводилось артилерійська підготовка, в ході якої уражались формування бойовиків в опорних пунктах та будинках. При штурмі населених пунктів, перетворених на укріплені райони додатково ще проводився період руйнування позицій укріпленого району (більше 2-3 діб) [9].

Безпосередня вогнева підтримка військ, що блокують, проводилась в ході всього періоду їх дій, з початком виходу на рубіж (передбачуваний рубіж) бойового зіткнення з противником до завершення періоду блокування. (Цей період складав в різних операціях від декількох десятків хвилин до 1,5-3-х і більше годин) [7].

Артилерійське (вогневе) забезпечення висування військ планувалось здійснити з початком операції методом створення вогневих коридорів на маршрутах висування мотострілкових частин і частин повітряно-десантних військ (ПДВ).

Система вогню артилерії при цьому включала ділянки зосередженого вогню дивізіонів (кількох батарей) по ймовірних місцях розташування противника і панівних висотах; вогонь батарей (взводів) по ймовірних місцях розташування окремих вогневих засобів; рубежі загороджувального вогню на напрямках можливих дій (провокацій) противника. Для зручності управління - всі заплановані цілі, вогонь по яких могли вести одночасно або послідовно при проходженні колоною визначеної ділянки маршруту, об’єднували в ділянки вогневого коридору, рис. 14 [87].

Розміри вогневого коридору відповідали довжині колоні, яку артилерія супроводжувала вогнем. За мірою просування колони артилерійські підрозділи наводили гармати у розташовані на даній ділянці вогневого коридору цілі і вели по них вогонь за викликом або здійснювали вогневе спостереження. У ряді випадків, наприклад, коли характер місцевості не дозволяв визначити ймовірні місця розташування противника і напрямок його дій, система вогню при створенні вогневого коридору, в основному, включала рубежі загороджувального вогню, які обрамляли маршрути висування урядових військ, рис. 15 [87] .

Вогонь відкривали при проходженні колоною даного району і вели, як правило, методичним вогнем протягом потрібного часу. Виявленого противника уражали серіями біглого вогню при віялі, призначеному для ведення нерухомого загороджувального вогню (НЗВ) до виконання вогневого завдання, змінюючи після кожної серії біглого вогню установку прицілу (кутоміру - при веденні флангового НЗВ) на 50 м.

Частина артилерії (кілька самохідних гармат) займала вогневі позиції на панівних висотах у готовності до ведення вогню прямим і напівпрямим наведенням з завданням ураження дрібних груп противника і його вогневих засобів на ділянках проходу військами важливих районів місцевості (перевали, ущелини, дефіле і т. ін.). Створення таких груп артилерії дозволяло у найкоротші терміни (1-2 хв.) здійснювати ураження противника та скоротити розхід боєприпасів.

Зосереджений вогонь планувався на кількох рубежах по типу послідовного зосередження вогню по позиціях, що були викриті розвідкою або передбачувалися. Виклик вогню по ділянках зосередженого вогню і по знов викритих цілях здійснювався загальновійськовими командирами, а коригування вогню - офіцерами-коригувальниками.

Так, під час першої чеченської кампанії при оволодінні Аргуном для виконання вогневих завдань під час артилерійського (вогневого) забезпечення висування військ залучалось від одного до двох дивізіонів ствольної артилерії (вогневе забезпечення висування 131 омсбр, підрозділів 106 пдд), до семи підрозділів ствольної, реактивної, штатної і приданої артилерії [7].

АПА (за досвідом війни в Афганістані) проводилась двома-трьома короткими нальотами. Перший вогневий наліт проводився по вогневих засобах, командних висотах, “зелених зонах” та інших об’єктах, які підлягали зайняттю радянськими військами. Другий вогневий наліт проводився по опорних пунктах та цілях в глибині дій заколотників (ущелини, кишлаки, “зелена зона”, тропи та ін.) з метою заборони підходу резервів. Третій вогневий наліт проводився по цілях першого нальоту, коли з висот та “зеленої зони”, які були намічені для зайняття, чинився опір заколотниками. Час закінчення останнього вогневого нальоту визначався виходом атакуючих підрозділів на рубіж безпечної відстані від розривів своїх снарядів [89].

Тривалість артилерійської підготовки атаки складала від 10 хвилин до декількох годин. Так, при очищенні Аргуну АПА тривала кілька годин вогневими нальотами (терміном від семи до п’ятнадцяти хвилин кожний) по цілях перед рубежем вводу в бій і на флангах підрозділів та частин. Для проведення АПА залучалась вся артилерія угруповання “Південь” та частина артилерії угруповання “Північ”. При оволодінні Шалі та Гудермесом АПА проводилась на протязі від 10 до 35-40 хвилин [88].

Артилерійська (вогнева) підтримка під час роззброєння НЗФ у районі Аргуну, Мескер-Юрту в першу чеченську кампанію у внутрішньому кільці блокування здійснювалася на 2-3 рубежах.

Вогневе забезпечення зовнішнього кільця блокування здійснювалося веденням зосереджених та загороджувальних вогнів по основних дорожніх напрямках, що ведуть до Аргуну та Мескер-Юрту, з метою недопущення підходу резервів з інших населених пунктів.

Група вогневого блокування угруповання “Північ” в ході всього першого етапу ВУП під час оволодіння Аргуном залучалась для блокування висування резервів НЗФ на напрямку Герменчук - Мескер-Юрт зосередженим та загороджувальним вогнем. Крім того, артилерія виконувала завдання вогневого ураження НЗФ в районах Шалі, Нові Атаги. Реактивна артилерія групи загальної підтримки в цей період залучалась до ураження знов викритих цілей (об’єктів) в глибині оборони загонів та груп НЗФ.

Як правило, артилерійську підтримку артилерія здійснювала методом зосередженого вогню за викликом і створенням вогневих коридорів. При необхідності планувався та здійснювався виклик вогню артилерії для витискання загонів і груп бойовиків з небезпечних ділянок місцевості (ділянки лісу, кущів і т. ін.). Зосереджений вогонь планувався на декількох рубежах (по типу рухомого загороджувального вогню (РЗВ)) по розвіданих позиціях (районах зосередження) бойовиків або по передбачуваних позиціях (рубежах). Так, для ведення АПдА при оволодінні Шалі було призначено чотирнадцять рубежів вогневої підтримки військ. Глибина вогневого ураження складала 12 км, по фронту - 6 км.

В ході АПА і АПдА витрачалось до 60-70 % боєприпасів до ствольної артилерії та до 60 % - до реактивної артилерії, яка залучалась до цих періодів ВУП [7].

Артилерійське супроводження військ при оволодінні містами Шалі та Гудермес планувалось терміном до трьох годин методом ведення зосередженого вогню з використанням до 30-40 % боєприпасів до ствольної і до 40% боєприпасів до реактивної артилерії.

При захопленні Аргуну замість артилерійського супроводження атаки планувався і проводився період вогневого забезпечення блокування військ.

Так, після захоплення важливих об’єктів та перехресть вулиць на напрямках можливих контратак противника артилерія приймала участь у їх закріпленні, для чого проводилось так зване вогневе обрамлення кварталів, зайнятих своїми підрозділами. Його сутність заключалась в підготовці по всьому периметру загороджувального вогню. На відкритих просторах (площах, пустощах, вздовж широких вулиць) рухомим загороджувальним вогнем, що ведеться послідовно, починаючи з ближнього рубежу, застосовувалось так зване вогневе витискання бойовиків.

В ході вогневого блокування військ планувався перехід від вогневого ураження в ході наступаючих дій військ до вогневого ураження противника в ході дій військ в обороні. Такий перехід у ВУП здійснювався і при переході військ до оборони в інших умовах проведення операцій (при переході до нічних дій по прикриттю військ, при переході до оборони примусово або завчасно і інші), по закінченню періоду вогневого супроводження військ після виходу військ на вказані (досягнуті) рубежі.

При проведенні операції у лісистій місцевості перед прочісуванням загальновійськовими підрозділами було доцільне проведення так званого вогневого прочісування - по суті вогневого валу з меншою, ніж у звичайних умовах, щільністю розривів, особливо у випадках відсутності достовірних розвідувальних даних на напрямках дій підрозділів. Варіанти вогневого прочісування представлені на рис. 16 [87].

При веденні вогневого прочісування по кожній ділянці дивізіону за необхідністю встановлювалися: розміри об’єкту, термін ведення вогню і розхід боєприпасів за правилами ведення послідовного зосередження вогню або за загальними правилами ведення зосередженого вогню з вказівкою розходу боєприпасів у серії біглого вогню. У випадку, якщо характер місцевості не дозволяв визначити райони можливого перебування бойовиків або вогневих засобів і намітити 'ділянки зосередженого вогню, вогневе прочісування планувалося і проводилося по рубежах, відстань між якими складала 150-200 м, для створення суцільної зони ураження. На кожному рубежі дивізіон вів вогонь серіями біглого вогню або залпами. При всіх варіантах проведення вогневого прочісування відкриття і перенос вогню з рубежу на рубіж здійснювався, як правило, за командою старшого артилерійського начальника.

При одночасному або послідовному нанесенні ударів військ на всю глибину базового району бойовиків, коли відсутні умови для блокування його повністю, артилерія, як правило, приймала участь у вогневому ударі по всіх викритих об’єктах противника. Початок і тривалість удару (вогневого нальоту) визначалися таким чином, що до часу його закінчення всі загальновійськові підрозділи виходили у призначені їм райони. При діях підрозділів по окремих зонах району вогневе ураження противника у кожній з них здійснюється штатною та приданою артилерією.

При підготовці операції блокування населених пунктів у гірських районах Чеченської Республіки командуванням Об’єднаним угрупованням федеральних військ особлива увага приділялась прихованості та досягненню тактичної раптовості дій військ, для чого до початку операції обмежувалось ведення вогню артилерією по районах майбутніх дій блокувальних військ. Застосовувалось зосередження вогню на другорядних (помилкових) напрямках.

При завершенні блокування населених пунктів, а при необхідності і в разі прочісування, артилерія вела вогонь за викликом з метою відсікти та знищити групи бойовиків на позиціях, а також по групах бойовиків, які підходять, по знов викритих вогневих засобах.

Виконання вогневих завдань

Протитанкова артилерія і артилерія, що виділена для стрільби прямим наведенням групи загальної підтримки залучались до ураження вогневих засобів бойовиків на передньому краї. Так, відповідно до плану «Вовча яма», з метою ураження загонів бойовиків у створюваних коридорах виходу артилерія застосовувались для стрільби прямим наведенням [9].

Під час артилерійської підготовки штурму опорних пунктів та при веденні осередкових дій в населених пунктах, при необхідності гармати, виділені для стрільби прямою наводкою, руйнували будинки, пристосовані до оборони, знищували вогневі засоби, спостережні пункти і снайперів, що перебували в них. Це дозволяло в кілька разів скоротити витрату боєприпасів для знищення цілей противника.

За допомогою протитанкових керованих ракет (ПТКР) знищувалися не стільки танки, скільки укріплені об’єкти противника та окремі групи бойовиків.

Слід відмітити, що з протитанкової артилерії найбільш живучими та маневреними є ПТКР “Фагот”. Використання причіпних протитанкових засобів (ПТЗ) на базі МТЛБ, а також БРДМ-2 було недоцільним внаслідок високої уразливості базового шасі та відсутності можливості застосування комплексів 9П148, 9П149 у населених пунктах з достатньою ефективністю, оскільки керуєма ділянка траєкторії починається з 400 м. Тому МТ-12, “Штурм-С”, “Конкурс” використовувалися на окраїнах населених пунктів, на маршрутах імовірного руху техніки противника та для охорони та оборони районів зосередження військ. СПГ-9 використовували тільки з дахів навколо розташованих будинків або з провулків (підворіття). Вести вогонь з укритих приміщень неможливо за технічними характеристиками (газовий потік позаду). Велика дальність стрільби (до 5 км) дозволяла використовувати “ Штурм-С”, які займали вогневі позиції на околиці, по цілях у населеному пункті, якщо на околиці малися панівні висоти, з яких спостерігалися цілі.

Таким чином, при діях у населених пунктах використання протитанкових засобів було можливо у складі розрахунку в бойових порядках загальновійськових підрозділів в умовах прямої видимості цілей.

Як показав бойовий досвід, з початком штурму вогонь вели тільки за викликом штурмових груп, а засоби, виділені для стрільби прямим наведенням, по мірі наближення груп до об’єктів атаки переносили вогонь по вікнах та проломах у верхніх поверхах будівель.

Виконання вогневих завдань з закритих вогневих позицій показало, що їх займали на околиці населених пунктів (не ближче 2-3 км від будівель). Охорону та оборону здійснювали загальновійськовими підрозділами (взвод - рота) та своїми силами (до 2/3 особового складу на бойовому чергуванні - особливо вночі). Особливого значення набуло інженерне обладнання вогневих позицій (щілина -на розрахунок, гармата та КМУ - в окопах).

При веденні бойових дій у районах багатоповерхових будинків застосовували мортирну стрільбу і починали пристрілку димовими снарядами. Завдання на засічку першого розриву ставилося одразу 2-3 коригувальникам, у зв’язку з обмеженими умовами спостереження.

Для ведення контбатарейної (контргарматної) боротьби залучалося до 6-10 артилеристів-коригувальників у призначених їм зонах розвідки та ураження.

Реактивну артилерію (9П140, БМ-21) використовували для ведення вогню по значних зосередженнях живої сили та вогневих засобів на околицях населених пунктів та на підступах до них. При застосуванні 9П140 касетних боєприпасів призначалися зони ведення вогню для кожної пускової установки, які були розподілені по відстані (для кожної зони заздалегідь встановлювалися підготовані установки трубки).

Високу ефективність вогню при руйнуванні довготривалих оборонних споруд показав 240-мм самохідний міномет «Тюльпан», який вперше було застосовано лише у другу чеченську кампанію.

При штурмі Комсомольського вогневе ураження почалося з застосуванням важкої вогнеметної системи “Буратіно”, яка кілька разів наносила вогневі удари.

Спроби бойовиків вирватися з оточення припинялися з використанням оперативно-тактичної ракети “Точка-У”, на стику позицій 503-го полку та підрозділів МВС. Резерви (банда Сейфулли - до 300 чоловік), послані на допомогу Гелаєву були розгромлені ударами авіації та артилерії на підході і до Комсомольського не дійшли [9].

Вагомий внесок у веденні ближнього бою, особливо у населених пунктах та горах, внесли вогнеметні підрозділи, які вирішували завдання щодо знищення живої сили, кулеметних та снайперських точок, розташованих у будинках, підвалах, печерах. Новим було ведення стрільби вогнеметами з закритих вогневих позицій, що давало можливість збільшити дальність їх стрільби до 1200 м та уражати цілі у глибоких складках місцевості [27, 44].

Особливістю ВУП при забезпеченні бойових дій ВВ було те, що до нього залучалась, як правило, вся або більша частина артилерії угруповання федеральних військ, яка діяла на напрямках блокування. Для розподілу завдань в ході вогневого ураження при взятті Аргуну, кожному артилерійському дивізіону, що залучався до вогневого ураження у внутрішньому кільці визначався свій “сектор”, у якому цей дивізіон виконував вогневі завдання. Таких секторів призначалося вісім. Кожному з секторів надавалося найменування (“Барс”, “Лев”, “Вовк” і т. ін.).

Висновки

У структурі ВУП з’явилися „нові” (якщо ігнорувати досвід застосування артилерії під час війни в Кореї у 1950-1953 р.р.) періоди:

•    вогневе блокування військ при переході від наступу до оборони;

•    вогневе блокування районів зосередження своїх військ, які при зайнятті районів зосередження займають кругову оборону. В цьому випадку артилерія займає бойовий порядок всередині району зосередження загальновійськових частин (підрозділів). З заняттям бойових порядків здійснюється планування вогневого ураження противника по напрямках та місцях його можливого виходу до районів зосередження урядових військ. В нічний час по даним ділянкам ведеться турбуючий вогонь та періодичне освітлення місцевості.

Недоліки ВУП

В цілому бойові дії велися застарілими способами. Основою був ближній бій, що характеризується великими втратами в особовому складі, озброєнні та воєнній техніки. Вогневим засобам, в тому складі і артилерії, відводилась роль підтримуючих або забезпечуючи сил. Основною формою бойових дій артилерії була вогнева підтримка малих загальновійськових формувань, підрозділів ВВ, морської піхоти та ПДВ, єдиний замисел одночасного вогневого впливу не розроблювався. При відсутності конкретних даних про противника застосовувалось вогневе прочісування та інші нетрадиційні ї, як виявилось, малоефективні способи вогневого ураження. Ще раз проявились недоліки існуючих методів планування вогневого ураження, їх низька адаптація до умов бойових дій в локальних війнах та збройних конфліктах, що ведуться найчастіше не по “класичним” правилам. Тому планування ВУП (в його традиційному розумінні) у більшості випадків або не проводилось, або вимагало значних витрат часу. Негативний вплив на ефективність вогню мала повна відсутність у військах високоточної зброї, яка дає можливість наносити “хірургічні” удари по найбільш важливим (ключовим) об’єктам при мінімальній шкоді мирному населенню. Не знайшов застосування і ракетний комплекс “Точка”, що має високу точність, але неефективні бойові частини (за винятком випадків відмічених Г.Трошевим [9]) [27].

Однак, незважаючи на недоліки, такий підхід до ВУП, за думкою російських фахівців, в цілому відповідав способам дій загальновійськових підрозділів у спеціальній операції.

Організація розвідки

Цілі, по яких планувався вогонь артилерії, визначалися за даними повітряно'і, військової, артилерійської та агентурної розвідки. Однак досвід показав, що до 70% цілей не підтверджувались з-за недостатньої достовірності розвідувальної інформації. Це вимагало за 1-2 години до початку АПА уточнювати планування вогневого ураження [89].

Успіх проведення операцій в багатьох випадках був забезпечений проведенням ряду заходів, направлених на більш якісну організацію розвідки та спостереження за діями НЗФ. Була організована повітряна та оптична розвідка. Крім того, розвідувальні дані поступали від агентурної розвідки. Так, в ході очищення Гудермесу агентурною розвідкою було встановлено, що на стадіоні зайняли позицію бойові машини реактивної артилерії (БМ-21). Вогнем садн 74 омсбр ці бойові машини було своєчасно знищено.

При захопленні Шалі зайняття командних висот забезпечило спостереження і розвідку на підступах до міста та в його околицях на глибину до 15 км. Це дозволяло надійно подавляти вогневі засоби бойовиків, а також уражати підходячи резерви бандформувань (знищення колони БТР та піхоти на автомобілях на маршруті Ведено - Шалі під керівництвом полковника Куадже А.А.) [7].

Бойовий досвід показав, що можливості артилерійської розвідки виявились суттєво обмеженими, а такі засоби технічної розвідки як СНАР, АЗК, НРС, АРК не забезпечують ведення розвідки у населених пунктах.

Планування розвідки проводилося з урахуванням полів невидимості; смуги розвідки та райони особливої уваги призначалися значно менших розмірів, ніж у звичайних умовах.

Зайняття спостережних пунктів розвідниками-коригувальниками проводилося при слідуванні їх у другому ешелоні за бойовими порядками рот першого ешелону. Спостережні пункти займалися у висотних будинках (але не на горищах і не самих верхніх поверхах), що стоять у районах площ, скверів, вокзалів, поблизу окраїн. Спостереження велося з глибини кімнат для маскування від снайперів противника. Коригувальників екіпірували радіостанцією з закритим каналом зв’язку, кодованою картою та лазерним прибором розвідки. Для ефективного вогневого ураження коригувальник мав безпосередній зв’язок з вогневим підрозділом або центром управління вогнем угруповання артилерії.

Пункт управління артилерійської розвідки (ПУАР) розміщували сумісно з передовим командним пунктом (ПКП) для отримання найкоротших термінів збору, обробки та аналізу розвідувальної інформації, яка поступала від різних джерел.

Вогневому ураженню противника в укріпленому районі передувала ретельна розвідка місцезнаходження вогневих засобів противника, особливо снайперів.

Недоліки розвідки

Розвідка організовувалась в основному тільки з використанням оптичних засобів, можливості яких обмежувались дальністю прямого спостереження (в середньому 2-3 км, а в місті і деяких інших місцях 200-500 м); радіолокаційні засоби опинились не спроможними в тих умовах для ведення розвідки. Тому найчастіше більшість ділянок зосередженого вогню не спостерігалась з наземних спостережних пунктів, не забезпечувалась своєчасна та точна засічка груп бойовиків в місцях їх розташування, на маршрутах переміщення та відходу. Координати елементів бойових порядків у більшості випадків визначалися з низькою точністю, практично були відсутні метеозабезпечення та балістична підготовка стрільби. Терміни обробки розвідувальних даних, прийняття рішення та підготовки вогню, як правило, значно перевищували час знаходження об’єктів ураження на місці. Все це різко знижувало ефективність вогню, вогневий вплив втрачав фактор раптовості, не дозволяло повністю реалізувати вогневі можливості артилерії [90].

2.6. Оточення загонів та груп противника

Настанова «Бойові дії проти партизанів», яка була введена в дію у вермахті з 1 квітня 1944 року, вимагала застосовувати метод знищення партизанів шляхом оточення у всіх випадках, навіть проти дрібних загонів. Якщо в наявності є необхідні сили та засоби, застосування такого методу буде успішним [71].

Сутність цього методу заключається в тому, щоб відрізати загону шляхи відступу а потім послідовно знищити його частинами.

При визначенні сил та засобів, необхідних для оточення, рекомендувалось враховувати наступне:

•    нещільного кільця оточення недостатньо, необхідно створити надійне стримуюче кільце (попереду - розвідувальні підрозділи, потім головні сили з важким озброєнням, в тилу рухомі резерви);

•    оточувати слід тільки той район, де дійсно перебуває противник; сусідні ж райони, де тільки передбачається наявність партизанів, залишати осторонь.

Якщо наявних сил та засобів недостатньо для оточення всього району, зайнятого партизанами, дії можуть бути обмежені оточенням частини даного району, перш за все його найбільш важливої ділянки.

Необхідно, щоб підготовка до оточення та його здійснення проводилась надзвичайно ретельно. З цією метою війська оточення зосереджуються на значній відстані від основного району дій партизанських загонів. Пункти зосередження для оточення не завжди повинні розташовуватися кільцем навкруги району дій партизанів. З метою введення в оману їх розвідки підхід військ до пунктів зосередження рекомендується здійснювати таким чином, щоб позбавити противника можливості розкрити плани дій та спонукати його зробити помилкові висновки відносно дійсних намірів. Чим мобільніше війська, тим легше ввести противника в оману (цим висновком в повній мірі скористався генерал Шварцкопф під проведення операції “Буря в пустелі”).

З пунктів зосередження війська оточення виступають з таким розрахунком, щоб досягти рубежу оточення одночасно. Велике значення має попередня розвідка підступів. Сторожова охорона партизанів та невеликі загони при висуванні до рубежів оточення чіпати не слід. Спроби противника чинити опір в цей час необхідно швидко подавляти. Завдання полягає в тому, щоб швидко та надійно оточити головні сили. Рубежі оточення намічаються з урахуванням особливостей місцевості. Слід вибирати такі рубежі, на яких легше організувати оборону. Тому в лісі найбільш сприятливими є стежки та дороги, які спрямовані по діагоналі відносно напрямку руху. В горах рубежі оточення повинні проходити уздовж хребтів.

Вирішальним періодом першого етапу оточення є час від виходу на рубежі оточення до завершення оборонних заходів. Партизанські загони, які мають бойовий досвід, будуть робити спроби силами розвідувальних підрозділів прощупати бойові порядки частин, що створюють кільце оточення, щоб прорватися в слабкому місці. Тому в період, коли створюється кільце оточення, важке озброєння повинно бути використано підрозділами першого ешелону.

Після того, як створення кільця оточення буде завершено, блокуючі війська повинні здійснити необхідні оборонні заходи на випадок спроб противника прорватися через позиції військ оточення. Дефіле, стежки, ущелини, болота, струмки та річки є найбільш вразливими місцями і повинні відповідно забезпечуватися.

На відкритій місцевості досить створити позиції для другого ешелону. Однак вони не повинні розташовуватися одна від одної далі, ніж це необхідно для надання взаємної підтримки вогнем. Ці позиції повинні розташовуватися та обладнуватися так, щоб забезпечувалась можливість ведення кругової оборони. Зв'язок між підрозділами, які займають ці позиції, повинен підтримуватися за допомогою дозорних та розвідувальних підрозділів. Ці підрозділи повинні, крім цього, перешкоджати просочуванню окремих партизанів.

Оборона забезпечується в основному вогнем станкових кулеметів. Гранатомети та легкі піхотні гармати ведуть вогонь по закритих позиціях противника. Протитанкові гармати прострілюють стежки та дороги, які ведуть до рубежів оточення. План вогню повинен бути ретельно відпрацьований. Бойову охорону слід висунути вперед. Розвідувальні підрозділи повинні перебувати попереду бойової охорони та в тилу кільця оточення. Рухомі підрозділи в тилу позицій своїх військ створюють тил кільця оточення. Всі блокуючі війська повинні підтримувати між собою зв’язок та бути у постійній бойовій готовності.

Спроби противника прорватися слід припиняти зосередженим вогнем. Якщо ж частині партизанів вдалося прорватися, війська оточення залишаються на своїх місцях та негайно ліквідують прорив. Переслідування противника, що прорвався, покладається на резерви. Кавалерійські, моторизовані та танкові підрозділи під час створення кільця оточення використовуються на ділянках поблизу доріг або перебувають у резерві.

Настанова рекомендувала наступні способи знищення оточених партизанських загонів:

1)    звуження кільця оточення шляхом одночасного просування до центру всіх блокуючих частин (рис. 17); хоча цей метод здається найпростішим, він тим більше може бути застосований тільки у невеликих районах; у великих районах його застосування навряд чи можливе, оскільки через значну величину кільця оточення всі блокуючі війська не можуть просуватися з однаковою швидкістю. В силу цього між ними порушується зв’язок та з’являються проломи, через які партизани можуть легко вийти з оточення;

2)    метод “полювання на куріпок” (рис.18); цей метод полягає в тому, що підрозділи однієї ділянки кільця оточення просуваються вперед, в той час війська, що діють на протилежній ділянці, залишаються на своїх позиціях. Атакуючі сили відтискують партизан, як куріпок, до оборонних позицій цих військ. Слід мати на увазі, що партизани можуть зробити спробу прорватися через бойові порядки атакуючих підрозділів, тому в тилу останніх на достатній відстані повинні перебувати резерви. Такий метод рекомендувався в тому випадку, якщо були відомі напрямки можливого прориву та шляхи, якими може скористатися противник при спробі вийти з оточення, а також якщо частина блокуючих військ займала зручні для оборони позиції (біля ріки, на плато, біля лісової смуги), що робило спроби прориву на такій ділянці безнадійними. Тоді витискання партизанів до цих позицій легко вело до їх знищення;

3)    забивання потужних клинів (рис. 19); негайно після того, як блокуючі війська зайняли призначені їм рубежі, силами підрозділів змішаного типу забиваються потужні клини за напрямками до центру кільця оточення або до вже відомого місцеположення таборів партизанських загонів. Війська оточення в цей час залишаються на своїх позиціях. Такий метод з самого початку позбавляє партизанів свободи дій. Вони втрачають також можливість виявити силами своєї розвідки слабкі місця в кільці оточення з метою прориву; партизани, яких енергійно атакують в їх головному таборі, опиняються перед необхідністю розподілитися на декілька груп. Коли це досягнуто, війська оточення продовжують наступати, охоплюють противника з флангів, входять у контакт з загонами, які прорвалися всередину кільця оточення, та розбивають оточеного противника на дрібні групи, які потім легко ліквідуються. Для знищення партизанів у великих котлах часто вимагається декілька днів; в таких випадках військам необхідно ставити завдання на кожен день бою. Вибір рубежів для оточення та ліквідації розсічених груп противника, а також виділення необхідних для цього сил здійснюється відповідно до загальних правил;

4)    використання ударної групи (рис.20); якщо партизанський загін побудував постійний табір та розвідувальні дані свідчать про те, що він буде його обороняти, то цей район повинен бути оточений, а з резервів повинна бути сформована сильна ударна група; ця група просувається від кільця оточення, атакує табір та знищує партизанський загін.

Завдання сил оточення - не допустити відходу противника, а в подальшому прочесати район з метою виявлення партизан, які переховуються.

У тих випадках, коли для оточення партизанів сил або часу недостатньо, краще раптово атакувати партизанський загін, нав’язати йому бій. Знищити в ході атаки якомога більше живої сили, потім почати переслідування та знищення дрібних груп противника. При цьому слід змиритися з тим, що окремі ізольовані групи можуть зникнути. Цей метод особливо успішно застосовується проти тих партизанських загонів, які ще не завершили влаштування свого табору або перебувають на марші.

Головне в цьому тактичному прийомі полягає в тому, щоб, використовуючи свою перевагу в силах та засобах, нанести партизанському загону рішучу поразку та переслідувати до повного знищення.

Враховуючи швидкість розвитку цього виду бою, перед ним необхідно провести розвідку. Місцеположення та чисельність партизанського загону повинні бути встановлені завчасно. Атака має бути раптовою. Війська зосереджуються на великій відстані від району наступного бою, а потім здійснюють кидок по заздалегідь розвіданим маршрутам.

Наступний розвиток бою залежить від характеру протидії партизанів. Якщо загін приймає бій, наступ повинен продовжуватися відповідно плану. Якщо ж він намагається ухилитися від бою, частиною сил здійснюється повільне фронтальне переслідування партизанів, а решта сил швидко обходять противника з флангів та оточують його. Якщо загін розподіляється на окремі групи, війська переслідують їх. Якщо загін розсіявся, дії слід припинити та провести нову розвідку. Після цього потрібно скласти новий план дій.

Досвід “чеченської війни” та інших збройних конфліктів показав згубність переслідування противника по сліду або паралельним курсом. Тому при проведенні переслідування доцільно використовувати особливий тактичний прийом, який дозволяє вести переслідування противника, що відходить, почти повністю уникаючи таких підступних заходів, як міни - розтяжки та засідки, які виставляють на шляху відходу. Так, дозори розвідувальної групи спеціального призначення при переслідуванні банди Абу-Джафара в районі населеного пункту Шерді-Мохк Ножай-Юртівського району Чеченської Республіки в листопаді 2000 року також діяли своїми прийомами, які не підлягають широкому розголошенню. Схожі прийоми використовувала легка піхота Родезії для боротьби з партизанами на півдні Африки. Також вони мають деяку схожість з російським облавним полюванням на вовків окладом [70]. На превеликий жаль багато ефективних тактичних прийомів йде в небуття разом з їх винахідниками...

На сьогодні оточення загонів та груп противника може здійснюватися як в результаті блокування, такі після його переслідування і включає декілька етапів: створення внутрішнього кільця оточення та ударних згрупувань; стискання кільця та просування до центру; розсічення та дроблення (атака, штурм у населеному пункті); заборона притоку резервів; удари авіації та вогонь артилерії [64].

Для швидкого створення зовнішнього кільця оточення доцільно використовувати бронегрупи у складі 20-30 одиниць БМП (БТР), 1-2 батареї РСЗВ “Ураган” і ланка вертольотів типу МІ-8МТ. Для створення внутрішнього кільця оточення навкруги великого загону, який розташований у районі з радіусом 3-4 км, потрібно 3-4 мотострілецьких батальйони, а також підрозділи, що призначені для дій як заслони; підрозділи ППО, що спроможні вести вогонь по бронецілям та вогневим точках; вогнеметні підрозділи; артилерійські підрозділи, які зведені у вогневі групи; інженерні підрозділи; резерв, призначений для вирішення раптово виникаючих завдань та прикриття флангів, а при розв’язанні бою - для нарощування зусиль по знищенню збройних формувань, (рис.21).

Досвід боротьби з бандформуваннями підтверджує, що побудова оборони, яку створюють війська оточення, залежить від кількості та оснащення НЗФ, а також від бойових можливостей військ оточення, їх спроможності застосовувати артилерію. Так, при оточенні НЗФ чисельністю до 140 чоловік кільце оточення може бути побудоване в лінію взводних опорних пунктів навіть без підтримки вогнем артилерійського дивізіону.

Для запобігання виходу збройного формування із населеного пункту найбільш ефективною формою оточення є створення двох кілець. Перше - на відстані 2-3 км від місць зосередження бойовиків, а друге - безпосередньо навкруги населеного пункту. Прикладом таких дій можуть бути дії федеральних військ в Бамуті, Гойському, Піонерському, Хатуні, Шатої та Комсомольському [73].

Як показує досвід бойових дій, розгром противника може бути здійснено декількома способами: поступове звуження кільця з одночасним просуванням до центру всіх підрозділів, які приймають участь в оточенні; розсічення збройного формування та знищення його частинами; сполучення звуження кільця оточення на одних напрямках з жорсткою обороною на інших (“молот і ковадло”).

У випадку сильного опору противника, по мірі стискання кільця оточення, по ньому наносяться повторні удари авіації та підсилюється вогонь артилерії; мотострілкові підрозділи, підсилені танками, з використанням вогню артилерії намагаються не допустити його прориву.

Ретельно підготовані війська спроможні провести розгром терористичних збройних формувань одночасно в районах їх розташування. Це досягалося діями підрозділів з фронту і висадкою в тил тактичних повітряних десантів поблизу угрупувань афганських моджахедів або стрімким висуванням підрозділів в декількох напрямках розташування бандформувань, рис.22. З метою порушення управління угрупованнями противника та їхньої взаємодії під час бою широко застосовувались засоби РЕБ. Специфіка бойових дій при одночасному нанесенні ударів по декількох угрупованнях противника, розташованих на різній глибині, полягала в тому, що для дій на окремих напрямках створювалися штурмові групи. Висування і зайняття вихідних районів відбувалося вночі [68].

Порівняння методів вермахту з сучасними методами оточення та знищення партизанів дає можливість визначити їх розвиток в частині збільшення ваги вогневого ураження та удосконаленні тактичних прийомів їх виконання.

2.7. Розсічення угрупувань противника і їх частковий розгром

В історії війн боротьба за міста, які є політичними, економічними, адміністративними, науковими та культурними центрами з розвиненою транспортною мережею і великими запасами матеріальних засобів, завжди мала для воюючих сторін велике значення і велася з виключною впертістю. Аналіз досвіду локальних війн та збройних конфліктів останніх років свідчить, що, дійсно, міста та крупні населені пункти стають першочерговими об’єктами дій протидіючих сторін [50]. Залежно від конкретної оперативно-тактичної обстановки їх захоплення проводиться з ходу або штурмом. Захоплення міста з ходу - найбільш доцільний спосіб оволодіння ним. Він застосовується зазвичай в умовах, коли місто не було підготовлено до оборони і його обороняли обмежені сили, і дозволяє уникнути затяжних кровопролитних боїв, непотрібних руйнувань і втрат серед цивільного населення. Разом з тим можливості наступаючих військ у оволодінні містами з ходу сьогодні суттєво знизились. Це зумовлено тим, що противник, що обороняється, споряджений тільки легким озброєнням та протитанковими засобами ближнього бою і спроможний з використанням міцних міських споруд у короткі терміни створити стійку оборону.

Однак, при успішному розвитку наступальної (контрнаступальної) операції, коли фронт прорваний на значну глибину, невелике за розмірами місто може бути захоплено з ходу передовими загонами у взаємодії з тактичним повітряним або морським десантом. Якщо їх сил буде недостатньо для повного оволодіння населеним пунктом, то вони можуть захопити в ньому (на його окраїнах) ключові об’єкти та утримувати їх до підходу частин першого ешелону, створюючи останнім вигідні умови для здійснення маршу та вступу у бій. Зусилля основного угруповання необхідно спрямувати на розвиток досягнутого успіху та зрив спроб противника відновити оборону.

Залежно від обстановки, що склалася, дії головних сил можуть здійснюватися за декількома варіантами. Коли є можливість обійти місто з флангів без значних витрат часу, атаку доцільно проводити з декількох напрямків вздовж магістральних вулиць, націлюючи тактичні групи першого ешелону на найшвидше поєднання з передовим загоном і тактичним повітряним десантом. Такий спосіб хоча і ускладнює управління військами і підтримання між ними тісної взаємодії, але у той же час лишає противника можливості маневрувати силами та засобами, а також забезпечує розсічення гарнізону на окремі ізольовані групи для їх наступного знищення частинами.

Разом з тим, великі населені пункти зі стрічковою або прямокутною конфігурацією, що витягнуті перпендикулярно напрямку наступу, дуже складно обійти навіть з одного із флангів. У такому випадку головні сили з’єднань можуть наносити фронтальний удар на одному, а при можливості і на двох-трьох напрямках. Якщо оволодіти містом з ходу не вдалося, то після короткочасної підготовки може бути проведений його штурм, який становить собою методичне, послідовне і безперервне знищення осередків ворожої оборони з подоланням численних перешкод, що продовжується до повної капітуляції противника. За думкою А.Ф.Булатова, у ході наступальної операції укріплені міста слід обходити, оточувати та ізолювати їх гарнізони від решти угруповання військ, що обороняються, а потім, якщо гарнізон не капітулював, брати штурмом [50]. Оволодіння містом з сильним гарнізоном, поки воно не оточене і не ізольоване від головних сил противника, особливо складне за організацією та здійсненням. Наприклад, через те, що Грозний (січень 1995р.) не був повністю оточений та блокований федеральними військами, бойовики мали можливість безперешкодно отримувати поповнення, зброю, боєприпаси з різних районів Чечні. Тому бойові дії по оволодінню містом прийняли затяжний, виснажливий характер.

Успіх штурму у вирішальній мірі залежить від ретельної та всебічної підготовки військ, повноти викриття угруповання противника і системи його оборони, а також ефективності вогневого ураження та руйнування важливих об’єктів. У війнах минулих часів штурму міста зазвичай передувала потужна артилерійська та авіаційна підготовка атаки. В сучасних умовах вона може починатися одночасним впливом артилерії, авіації і засобів РЕБ з метою нанести максимальне ураження вогневим засобам та живій силі противника на передньому краї та у ближній глибині, паралізувати його систему ППО і дезорганізувати управління військами та зброєю.

При наявності у противника великої кількості міцних споруд, у тому числі довготривалих, їх руйнування доцільно проводити завчасно, у так званий період попереднього руйнування, який передує вогневій підготовці атаки. Це положення підтверджується досвідом Великої Вітчизняної та локальних війн. Так, перед штурмом Кенігсбергу такий період тривав з 2 по 4 квітня 1945 року [50]. У сучасних умовах вказане завдання повністю або частково може бути вирішене завдяки використанню високоточних засобів ураження. Однак застосування сучасних боєприпасів з лазерними та телевізійними системами наведення в ході вуличних боїв ускладнено низькою прозорістю атмосфери, яка обумовлена постійною наявністю в ній пилу, диму та аерозольних засобів.

Якщо навколо міста противник створює зовнішній обвід (рубіж), тоді його захоплення прийдеться проводити в два етапи. Перший - прорив цього рубежу та вихід на околицю міста; другий - бойові дії в межах міста з метою розгрому гарнізону, що обороняється.

Вуличні бої ведуться на близьких дистанціях (у тісному зіткненні з противником) і одночасно на декількох рівнях: на вулицях і площах, на різних поверхах будинків, на дахах будівель, під землею (в підвалах, сховищах, підземних комунікаціях) і відмічаються особливою впертістю та напруженістю. Райони суцільної забудови, річки, канали, значні руйнування, завали, барикади, осередки пожеж та інші перешкоди обмежують огляд та обстріл, ускладнюють дії військ, застосування засобів розвідки, цілевказування та радіозв’язок, знижують ефективність вогню артилерії, ударів ракетних військ та авіації, сковують маневр силами та засобами, ускладнюють взаємодію та управління, примушують частини і підрозділи діяти по ізольованих напрямках. Наступальні дії в місті розпадаються на ряд місцевих боїв за окремі квартали, будинки та споруди. У свою чергу, боротьба всередині великих будівель ведеться за окремі поверхи будинків, кімнати, коридори, сходи, горища та підвали. Тому результат протиборства в таких умовах часто визначається самостійними, ініціативними діями малих підрозділів (рот, взводів, відділень), що вимагає від особового складу високої бойової виучки, повного напруження моральних та фізичних сил, витримки, хитрощів, а також чіткого уявлення характерних особливостей конкретного населеного пункту та противника, який в ньому обороняється.

Способи дій військ при штурмі міста визначаються складом гарнізону, його боєздатністю, конфігурацією населеного пункту, щільністю забудови «будинками різних типів та розмірів, наявністю площ, парків, підземних комунікацій, плануванням та шириною вулиць.

Штурм попередньо оточеного міста доцільно здійснювати одночасною атакою військ з декількох напрямків:

•    у місті з круговою (овальною) та квадратною конфігурацією - вздовж магістральних вулиць від околиць до центру;

•    зі стрічковою та прямокутною конфігурацією - вздовж вулиць за найкоротшими напрямками з метою якнайшвидшого виходу на протилежну околицю, дробленням оборони на окремі райони та знищення противника частинами.

Напрямки наступу з’єднань та частин слід вибирати з таким розрахунком, щоб заволодіти в першу чергу тими об’єктами, від яких залежить стійкість оборони. При цьому головний удар необхідно наносити по найбільш слабкому місцю в обороні противника: у стики між вузлами опору, на ділянках з менш міцними будинками та з рідкою забудівлею, тобто там, де є умови для використання танків, САУ, БМП (БТР).

Способи захоплення підготовлених до оборони великих споруд важливих та сильно укріплених об’єктів міста залежно від обстановки можуть бути найрізноманітнішими. У одному випадку це блокування та обхід, в іншому - знищення шляхом підриву (підпалюванням), у третьому - штурм.

Для захоплення найбільш важливих і добре укріплених об’єктів створюються штурмові загони (групи) [44]. їх основою є відповідно батальйон, рота, до складу яких включаються танки, гармати, міномети, вогнемети. Вони забезпечуються підривними зарядами, запалювальними, димовими та сигнальними засобами, а також засобами для подолання перешкод та штурму будинків.

Як показала бойова практика, при проведенні спеціальних операцій (штурмів, захватів, зачисток і т.д.) найбільш доцільно діяти у складі штатного підрозділу (взводу, відділення), розподіливши його на бойові трійки з обов’язковим призначенням старшого [51].

Три чоловіки спроможні:

•    здійснювати круговий обстріл у випадку блокування;

•    концентрованим вогнем пробити бойові порядки противника та прорватися з блокади;

•    транспортувати на собі важке озброєння та боєприпаси до нього;

•    двоє можуть винести третього у випадку його поранення;

•    виконати окреме бойове доручення.

Робота такими трійками різко підвищує результативність та бойову живучість. Якщо бійці таким складом йдуть в атаку під вогнем противника по рівній або слабопересіченій місцевості, доцільно кожному з них робити це бойовою “змійкою”, ривками по 5-6 секунд з наступним падінням і перекатуванням у бік на 1-2 оберти від місця падіння. Висування бойової трійки в атаку здійснюється за принципом: один перекатується після падіння - двоє біжать. На практиці це виглядає наступним чином: перший з атакуючих робить “змійкою” ривок на 5-6 секунд, і поки він ще не впав, в атаку піднімається другий боєць, після ривку перший падає і відкатується в бік та відкриває вогонь прикриття. Після того, як другий пробіг 5-6 секунд, але ще не впав, піднімаються та біжать перший та третій. Потім цикл повторюється.

Такий порядок висування в атаку і раптового виникнення “у зріст” не звідти, де впав, раптове зникнення та виникнення цілей “врізнобіч” розсіює та переключає увагу противника і не дозволяє стріляти прицільно.

Бойовий порядок включав декілька “бойових одиниць” [9]:

•    групу захоплення об’єктів у складі взводу, розподіленого на 3-4 трійки -стрільці, кулеметники та гранатометники (вогнеметники). Першими вздовж вулиць просувалися трійки зі стрільцями (штурмова група), за ними трійки з гранатометами або вогнеметами (група прикриття). При виявленні противника вони вели вогонь по протилежним сторонам вулиці. Бійці перших трійок мали збільшений запас ручних гранат, використовувались також дими та спеціальні засоби “Черемуха”;

•    групу розмінування з 4-6 саперів, які перевіряли захоплені будинки на наявність мін, робили проломи у будинках, встановлювали мінно-вибухові загородження. У випадку контратаки бойовиків міни встановлювались у керованому варіанті;

•    групу блокування - це 5-6 снайперських пар, що забезпечують висування штурмових груп з флангів. Вони перебували на блокпостах до тих пір, поки не пройде група захвату;

•    групу вогневої підтримки (до трьох БМП, танку та розрахунків АГС-17 та СПГ-9). Техніка знаходилась на відстані до 600 метрів від об’єкту захвату. Під час її руху охорону і оборону здійснювали трійки, розташовані навкруги машин.

Вогнева підтримка штурмового загону здійснювалась:

•    вогнем мінометної батареї (82-мм або 120-мм мінометів);

•    діями групи закріплення захоплених об’єктів, якій ставилась задача прийняти вузлові об’єкти (перехрестя доріг, дахи будинків і т.п.) під охорону та оборону. До її складу в обов’язковому порядку входили снайперські пари - вони утримували зайняті об’єкти, забезпечували прикриття підвозу боєприпасів, матеріальних цінностей, евакуацію поранених;

•    групу технічного та тилового забезпечення у складі: тягача для евакуації пошкодженої техніки, установки розмінування для створення проходів у мінних полях; транспорт для відправки поранених (як правило, МТЛБ), а також автомобільної та гусеничної техніки для доставки боєприпасів та інших матеріальних цінностей (вантажні автомобілі та МТЛБ).

Група управління роти на чолі з командиром та один взвод з 4-6 трійок (гранатометник, кулеметник та снайпер) забезпечували координацію дій всіх підлеглих груп та були резервом групи захвату об’єкту. Група управління батальйону (комбат, командир артилерійського дивізіону, начальник розвідки, авіанавідник, командир снайперської роти та коригувальник артилерійського вогню) забезпечувала загальне керівництво.

На всіх етапах виконання бойової задачі штурмовий загін прикривала артилерія (так зване “вогневе обрамлення”). Техніку приходилося висувати “стрибками” - від укриття до укриття. Танки, БМП і БТР вели вогонь, як правило, по верхніх поверхах.

Об’єкти можуть перебувати в глибині оборони противника, і підходи до них звичайно інтенсивно прострілюються. Беруть такі об'єкти або непомітним “зміїним” проникненням, або ривком, нахабно і нагло, в оборону противника і залишаючи за собою коридор для просування основних сил. При цьому суворо виконується принцип вогневого прикриття, без якого таке просування неможливе, - поки одні просуваються, інші повинні залишатися на місті і забезпечувати вогневу підтримку тим, хто рухається. Вогнева підтримка і вогневе прикриття - це вогонь на ураження по всім працюючим вогневим точкам противника. Вогонь ведеться частий - якщо і не влучив, то рикошетна поряд з противником куля засипле його осколками цегли та заважатиме стріляти прицільно. Тому наступаючі і розподіляються на штурмову групу та групу прикриття.

Для підходу до будинку чи іншого об’єкту, який необхідно захопити, так чи інакше приходиться просуватися вулицею, довгим або широким подвір’ям або якимось іншим відкритим місцем. При цьому автоматники штурмової групи просуваються до об’єкту захвату з обох сторін вулиці, на відстані 6-7 м один від одного (ні в якому разі не збившись докупи), ривками, “змійкою” - від схованки до схованки. Під час їх просування кулеметник або снайпер (можливо декілька кулеметників) з групи прикриття, які залишились позаду за укриттями, підтримують і прикривають вогнем штурмову групу, що просувається вперед, стріляючи на ураження (якщо це виходить), але в основному ведуть частий загороджувальний вогонь короткими чергами по всіх виникаючих цілях, по всіх місцях, де помічено таке появлення і вогонь противника (вікна горищ та будинків, підвали, проломи в стінах). Необхідно бути готовими відкрити вогонь по місцях можливих прихованих вогневих точок - по затемнених кутах, скупченням кущів, щілинах між уламками будівельних конструкцій. За обставинами вогонь по таких місцях ведеться профілактично, навіть без виявлення ознак перебування там противника - цей прийом дуже часто себе виправдовував. Гранатометник, який є у кожному відділенні, працює разом з кулеметником і знищує укріплені та запасні вогневі засоби противника, його кулеметні гнізда та снайперів, які в усі часи стріляли із затемненої глибини житлових приміщень [51].

Коли штурмова група, просунувшись вперед на 60-70 м, залягла, сховавшись за укриттями, та відкрила стабільний вогонь, під її прикриттям підтягується група прикриття. Після того, як вона відкриє вогонь, штурмова група здійснює наступний кидок. Автоматники штурмової групи ведуть вогонь по цілях, розташованих на протилежному боці вулиці (так зручніше стріляти), не забуваючи, звичайно, контролювати обстановку позаду себе.

Група прикриття також не повинна втрачати пильність - противник може з’явитися у тилу. Приблизний склад групи прикриття (вона ж і група управління): кулеметник (або група кулеметників) і гранатометник з другими номерами, які переносять боєприпаси та забезпечують безперебійну роботу основних номерів, снайпер, який самостійно відшукує та знищує найбільш небезпечні цілі, і командир підрозділу (з радіостанцією), який одночасно є стріляючою бойовою одиницею.

При штурмовому захваті будь-якого об’єкту противника (штабу, опорного пункту і т.д.) наближатися до нього слід при вогневій підтримці груп прикриття та блокування, які під час штурму ведуть загороджувальний частий вогонь по вогневих точках противника на об’єкті, що атакується, та інших вогневих точках противника, які вогнем підтримують своїх зі сторони. Якщо є можливість, до об’єкта краще наближатися з боку сонця - воно заважає противнику вести прицільний вогонь. Якщо ні - противника засліплюють сонячним зайчиком. Цей прийом, незважаючи на його примітивність, дуже ефективний також для викриття (висвітлення) ворожих снайперів, які засіли у затемнених глибинах приміщень.

Враховуючи, з яких вікон ведеться вогонь, наближатися до противника краще з правої від стріляючого сторони. При підході штурмової групи до будинку на дистанцію кидка гранати група прикриття посилює вогонь, не дозволяючи противнику стріляти прицільно та відволікаючи вогонь на себе, забезпечуючи штурмовій групі непомітний підхід до будинку.

Якщо дозволяють обставини, можна використовувати наступний штурмовий прийом: коли до об’єкта штурму залишається відстань, достатня для одного кидка, групи прикриття та вогневої підтримки (і за обстановкою частина штурмової групи) відкривають шквальний загороджувальний вогонь із всіх наявних вогневих засобів по вікнах, бійницях та амбразурах на об’єкті, що штурмується, та вогневих точках, які прикривають об’єкт з боків. Завдання полягає не в тому, щоб будь-кого уразити або не дати вистрелити прицільно, а в тому, щоб противник хоча б на 10 секунд не міг взагалі підняти голову. Завданням спеціально виділених бійців-гранатометників за ці 10 секунд „мертвого” часу зробити ривок до об’єкта і опинитися у „мертвій”, непрострілюваній зоні під вікнами першого поверху. Одразу ж, одночасно за командою, здійснюється закидання гранат у вікна першого поверху. Поки гранати вибухають, група прикриття перезаряджається.

Швидке проникнення у вікна першого поверху при високих підвіконнях відбувається підсобними методами, найчастіше по спинах двох-трьох своїх бійців, поставлених сходинками один нижче-вище іншого. Одночасно вхідні двері на об’єктах розбиваються з гранатомету групи прикриття або ручними (краще протитанковими) гранатами.

Прориватися у середину слід у той момент, коли двері вже розбиті, і після того, як у розбиті двері влетіла ще одна граната з гранатомету. Одразу ж вслід за цим у двері закидаються 1-2 ручні гранати з таким розрахунком, щоб вони влучили від дверного прорізу з обох боків. Закидаються гранати у найближчі до дверного прорізу вікна першого поверху. Штурмуючі прориваються одразу ж за розривами своїх гранат, пригнувшись та ривком різко відходять у боки від входу та ведуть вогонь по всіх затемнених місцях, не прицілюючись. Завдання перших, хто прорвався у приміщення, - дати можливість увірватися основним силам штурмової групи, розчистити їм шлях, за обставинами прикрити їх. Потім вони для перезаряджання залишаються на місті, а в бій вступають бійці основної групи із зарядженою зброєю. Цей момент є обов'язковим для виконання з метою уникнення втрати часу - на початку штурму він безцінний. Бійці, які перезарядились, потім працюють у других порядках. Під час прориву у будинок група прикриття веде щільний загороджувальний вогонь по вікнах верхніх поверхів будинку для недопущення викидання противником із вікон гранат на голови атакуючим. На верхні поверхи будівлі слід прориватися, притискаючись спиною до стін на відстані, трохи меншою прольоту сходин один від другого, вслід за киданням та вибухами своїх гранат, стріляючи по всьому, що рухається. Коли група захвату або штурмова група увірвалась до будинку, заборонено уповільнюватися та зупинятися.

Під час ліквідації осередку опору штурм багатоповерхового будинку знизу служить в основному відволікаючим та сковуючим противника маневром, що забезпечує приховане висування основної штурмової групи наверх, яка із застосуванням переносних штурмових пожежних драбин, закидаючи мотузки з гачками, використовуючи штурмові шести, але найчастіше підсаджуючи та підтягуючи один другого, використовуючи підібрані на місті подій будівельні уламки та інші підручні засоби - бійців, що залишилися внизу, витягують наверх за автоматний ремінь, висуваються на дах, горище або верхні поверхи будинку (об’єкту). Це робиться тому, що, проводячи захоплення будинку зверху вниз, зручніше вести вогонь та кидати гранати зверху вниз крізь проломи, люки, віддушини, метати та скатувати гранати по сходах вниз та по сторонам, а також при необхідності вибухівкою або ручними протитанковими гранатами обвалити на голови противника перекриття та інші конструкції. Легше переходити з поверху на поверх. Противника, затиснутого зверху та знизу між поверхами, легше примусити до здачі або знищити.

Сучасні ручні кумулятивні протитанкові гранати легко руйнують стіни, стелі, перекриття. Крізь ці проломи легко дістати противника гранатою чи кулею, проломи потім використовують для проникнення штурмових груп. Боєприпасів при прориві у будівлю потрібно багато і жаліти їх не слід.

Поверхові коридори очищаються ручними гранатами, що кидають з-за рогу, потім автоматними чергами. При зайнятому поверсі у багато-дверному коридорі, на широкій площадці з декількома проходами, у довгому переході з великою кількістю виходів, тобто у вузловому пункті завжди залишаються один-два автоматники, які контролюють обстановку і перешкоджають спробам противника перегрупуватися або прорватися з іншого поверху. Решта приступає до захоплення (прочісування) кімнат та інших бокових приміщень.

Після захоплення будинку противник намагатиметься для знищення вашої живої сили накрити об’єкт щільним вогнем артилерії, гранатометів, вогнеметів. Сигналом для відкриття масованого вогню для нього буде припинення стрільби на об’єкті штурму. Тому, поки особовий склад приводить у порядок свої справи внизу, на верхніх поверхах виділені бійці повинні пострілювати з трофейної зброї, знятої з убитих. Доцільно навіть підірвати який-небудь боєприпас, імітуючи напруженість у бойових діях. Після закінчення цього спектаклю по зайнятому об’єкту противник проведе вогневий наліт з усіх стволів. Необхідно перейти, на іншу сторону будинку та бути готовими своєчасно його залишити, будинок може завалитися. Для спостереження за діями противника необхідно виставити чергового кулеметника десь збоку будинку.

Штурму наступних опорних пунктів противника повинна передувати ретельна розвідка місцевості (Додаток Д), в основному постійним візуальним спостереженням з метою виявлення вогневих точок противника та можливих місць установки вогневих засобів. Радіозв’язок при підготовці штурмових дій повинен мовчати. При штурмі він повинен працювати бездоганно - без нього неможлива реакція сусідніх підрозділів при зміні обстановки. Позивні та кодовані визначення повинні мати літери “Р” та “Ч” - вони дуже гарно проходять по ефіру навіть при сильних атмосферних перешкодах [51].

Успіх бойових дій при штурмі міста у більшій мірі, ніж в інших умовах, залежить від узгодженості дій всіх родів військ та спеціальних військ, оскільки підрозділи, що наступають, прив’язані до конкретних вулиць і тому ізольовані від сусідів глухими стінами, високими парканами, великими будинками та спорудами. Між ними нерідко відсутній зоровий зв’язок, обмежені взаємна допомога та підтримка.

Під час ведення вуличних боїв у тісному контакті з противником особливу актуальність набуває точне визначення та позначення положення своїх військ, їх взаємна ідентифікація (свій - чужий), особливо коли застосовуються артилерія та авіація. При діях у місті екіпажі літаків та вертольотів мають значні труднощі у візуальному визначенні переднього краю своїх військ, викритті та впізнанні (ідентифікації) об’єктів ураження серед суцільно стоячих будинків та їх розвалин. Так, А.Дегтярьов відмічав випадок загибелі 15 бійців зведеного загону генерала Рохліна під уламками будинку Ради Міністрів після бомбардування авіацією [52]. Позначення переднього краю сигнальними ракетами, димовими гранатами та іншими подібними засобами тільки демаскує розташування своїх військ.

Таким чином, при підготовці штурму міста питання взаємодії всередині загальновійськових частин та підрозділів, з сусідами, з артилерією, авіацією, формуваннями інших силових структур повинні бути ретельно відпрацьовані.

Під час штурму міста однією з найбільш гострих проблем є організація і здійснення заходів щодо захисту військ та забезпечення (збереження) їх боєздатності. Як показав досвід двох чеченських кампаній, втрати бронетанкового озброєння і техніки були обумовлені в основному масовим застосуванням протитанкових гранатометів з верхніх (вище другого) поверхів та з напівпідвалів будинків з відстаней від 25 до 150 м [50]. Бронетехніка у місті легко уразлива, її підпалюють, кидаючи пляшки з бензином і зверху, з дахів та горищ, і знизу, із підвальних вікон і навіть із каналізаційних вікон (досвід війни в Іспанії). Тому танки, БМП (БТР) повинні діяти тільки під прикриттям піхоти, вогнеметників, підтримувати їх вогнем, не входячи в зону ураження багаточисельних протитанкових засобів противника. Бронегрупи слід направляти тільки в ті райони, де будинки повністю очищені від противника.

Проблеми управління доводилось вирішувати шляхом його децентралізації з наданням тактичної самостійності командирам батальйонів, рот, взводів. Утворення поширених зон руйнування, завалів та масове застосування бойовиками мін-сюрпризів вимагали ретельного інженерного забезпечення дій військ, особливо бронетанкової техніки. Обмеженість зон огляду та обстрілу, обмеження маневру вміло використовувались бойовиками для організації впертого опору. Досвід показав, що штурмові дії підрозділів в міських умовах лише тоді мали успіх, коли була добре організована розвідка, а вогневі точки противника надійно знищувалися точковими ударами авіації та артилерії. Велику роль у забезпеченні дій штурмових груп відіграли вогнеметні підрозділи.

Бойові дії в населених пунктах не рекомендується вести „нахрапом”. Під час великомасштабних вуличних боїв недоцільно без оперативної необхідності робити ривки та глибокі прориви, віддаляючись від своїх на великі відстані. Це призводить до великих невиправданих втрат.

Основний принцип тактики вуличних боїв - почергово „з’їдати” переважаючими силами при переважаючій вогневій підтримці і потужній попередній обробці важкими вогневими засобами (з декількох опорних пунктів з різних боків) об’єкт за об’єктом, при зустрічному вогневому нальоті миттєво залишати об’єкт, одразу ж повертатись у нього після закінчення обстрілу.

У сучасних умовах для оволодіння містом можуть використовуватися блокування та облога, тобто оточення міста, його ізоляція з землі та повітря з наступними активними обложними діями з метою виснаження сил противника та примушення його до капітуляції. Якщо місто розташоване на узбережжі, то воно повинно ізолюватися також з моря.

Блокування та облога використовуються у тих випадках, коли за умовами оперативно-тактичної обстановки не вимагається негайного оволодіння містом і в той же час є можливість скувати в ньому значні сили противника, щоб виключити їх зі сфери активних бойових дій. Але це пасивні способи оволодіння містом, вони не дозволяють швидко досягнути кінцевого результату та можуть продовжуватися на протязі тривалого часу. Однак так можливо уникнути великих руйнувань, виключити марні втрати серед військ та цивільного населення.

Обов’язковою умовою успішного виконання завдань в умовах, що розглядаються, є наявність внутрішнього та активно діючого зовнішнього фронтів оточення. Охоплення противника та створення внутрішнього фронту оточення здійснюється звичайно на напрямках, які безпосередньо примикають до міста. У ході бойових дій війська повинні ізолювати основні шляхи пересування, що ведуть до міста, захопити комунікації, мости, віадуки, найбільш вигідні в тактичному відношенні ділянки місцевості та інші важливі об’єкти. Для вирішення цих завдань можуть висаджуватися тактичні повітряні десанти.

Зовнішній фронт оточення утворюється в результаті стрімкого наступу в глибину військ першого ешелону, других ешелонів та резервів, які вводяться у битву (бій) і активними діями повинні відкинути противника від оточеного міста якомога далі. Іноді вони можуть виконувати свої завдання, зайнявши оборону на вигідних рубежах та не допускаючи деблокування оточеного гарнізону ззовні. Одночасно з оточенням міста наземними військами повинна бути здійснена його повітряна блокада з метою заборонити доставку оточеним поповнення та матеріальних засобів, а також евакуацію гарнізону повітрям.

Слід відмітити деякі нові підходи у способах оволодіння містами (населеними пунктами) [53]:

• по-перше, при оволодінні містом (населеним пунктом) слід зробити все можливе для вирішення завдання мирним шляхом на підставі посиленої психологічної обробки противника та висування ультимативних вимог з вказуванням імовірних наслідків у випадку відмови, а також завчасного планування та підготовки комплексу заходів, які забезпечать організоване роззброєння та полонення особового складу гарнізону, «зачистку» міста від малих груп противника, що не бажають скласти зброю, інженерну розвідку міста на предмет виявлення мінно-вибухових загороджень, взяття під охорону найбільш важливих об’єктів життєзабезпечення, надання допомоги місцевої адміністрації у відновленні в місті законності та порядку, інші заходи відповідно до обстановки, що складається;

•    по-друге, якщо мирне вирішення конфлікту неможливе, звичайно проводиться спеціальна операція по оволодінню містом після виходу з нього жителів, за винятком тих, кого утримують НЗФ, при цьому слід планувати тільки вогневу підтримку і тільки з обмеженими цілями після детальної розвідки об’єктів ураження;

•    по-третє, слід переглянути питання щодо озброєння та екіпіровки особового складу - пропонується мати зброю та системи „безубійної” та неруйнівної дії, що дозволяють виконувати поставленні завдання без жертв серед мирного населення та без знищення матеріальних цінностей;

•    по-четверте, необхідно використовувати нові засоби для збору даних обстановки та визначення стану (місця розташування) підлеглих підрозділів на підставі використання систем супутникової навігації;

•    по-п’яте, при визволенні населених пунктів необхідно у повній мірі використовувати потенціал армійської авіації, яка, крім виконання завдань вогневого ураження, може застосовуватись для ведення спостереження та коригування вогню артилерії, управління військами, здійснення маневру силами та засобами по фронту та в глибину, підвозу матеріальних засобів, евакуації поранених та хворих, перекиданню у тил противника тактичних повітряних десантів.

Таким чином, незважаючи на різноманітність способів оволодіння містом, практична реалізація кожного з них вимагає ретельного урахування оперативно-тактичної обстановки, що складається, вмілої організації виконання бойової задачі, застосування особливих тактичних прийомів, високої бойової виучки та морально-психологічної стійкості особового складу.

2.8. Знищення оточеного противника

У числі тактичних прийомів, які використовують підрозділи при знищенні оточеного противника, можуть бути [64]: атака (штурм), фронтальний удар, повітряно-штурмова атака, атака за напрямками, що сходяться, сполучення різних видів удару і маневру.

Атака (штурм) проводиться мотострілковими, танковими підрозділами у взаємодії з іншими приданими (підтримуючими) засобами з метою повного знищення оточеного противника. Для штурму в підрозділі створюється атакуючий (штурмовий) загін, який включає одну-дві групи. В її складі: мотострілковий взвод з приданим танковим взводом або мотострілковий взвод, підсилений одним-двома танками, вогнеметниками і саперами. Крім того, створюється група вогневої підтримки з доданих артилерійських і мінометних підрозділів, а також резерв (до мотострілкового взводу).

Перед атакою (штурмом) проводиться ретельне вивчення і оцінка складу, стану і можливостей оточеного противника, району (об’єкту) наступних дій. На флангах атакуючих підрозділів можна влаштувати засідки з завданням не допустити прориву противника з кільця оточення. Якщо атака проводиться силами аеромобільних формувань, то застосовуються наступні тактичні прийоми: повітряно-штурмова атака, повітряна атака, вертолітна атака, “кліщі”, подвійна повітряно-штурмова атака, опис яких дається нижче.

За поглядами фахівців НАОУ, оточення і знищення угрупувань противника полягає в його ізоляції і одночасному розгромі або роззброєнні і захопленні у полон. При цьому з’єднання, частини пошуково-ударного ешелону швидко виходять, а за певних умов прориваються на фланги і в тил угруповання противника, утворюють внутрішній і зовнішній фронти оточення. З’єднання і частини внутрішнього фронту наносять сковуючі і сікучі удари, роз'єднують його і знищують частинами.

Війська, що утворюють зовнішній фронт оточення, займають вказані позиції, прикривають з’єднання і частини внутрішнього фронту оточення з тилу і не допускають підходу резервів противника та його дій щодо деблокування оточеного угруповання. Дії військ під час оточення і знищення противника супроводжуються сильним вогневим впливом на противника. Знищення крупних загонів бойовиків проводиться за схемою: дальнє вогневе ураження - вогневий удар у ближній зоні - короткочасна рішуча атака. В деяких випадках здійснювався дальній вогневий розгром НЗФ без контактного вступу у бій з бойовиками мотострілкових, танкових і повітряно - десантних підрозділів.

Досить широкого використання набув такий спосіб знищення бандформувань, як оточення з наступним розсіченням на частини. При цьому виявилась характерна риса - трьохмірна повітряно-наземна форма удару - охоплення противника повітрям з висадкою у його тил тактичних повітряних десантів (постійного елемента бойового порядку з’єднань). Досвід проведення контртерористичної операції показав високу ефективність застосування тактичних повітряних десантів при ізоляції НЗФ [45].

Доцільно відмітити можливі наступні способи знищення оточених бойовиків: “удавка”, “поршень”, “подвійний поршень”, “атака за напрямками, що сходяться”, “ковадло” (рис.23) [47].

“Удавка” передбачає поступове стягнення кола оточення шляхом одночасного просування до центру всіх підрозділів, які здійснюють їх оточення.

Спосіб “поршень” заключається в тому, що підрозділи, які займають позиції для оточення, створюють як би циліндр. Потім частина сил (“поршень”) просувається вперед, а підрозділи, які розташовані на трьох інших ділянках, залишаються на місці. По мірі просування атакуючих в глибину “циліндру” підрозділи, що обороняються на флангах, знімаються з займаних позицій і переходять до оборони на новому рубежі.

Спосіб “подвійний поршень” відрізняється від способу “поршень” тим, що по мірі просування атакуючих в глибину “циліндру” підрозділи, які обороняють позиції ліворуч і праворуч від наступаючих, знімаються з них і пересуваються (в бойовому порядку) за військами, які ведуть наступ на бойовиків, у готовності знищити групи противника, що прорвалися.

Рис. 23. Способи знищення оточених

“Атака за напрямками, що сходяться” полягає в тому, що після утворення кільця робляться спроби розділити оточений загін бойовиків шляхом просування підрозділів декількома напрямками.

Спосіб “ковадло ” використовується у випадку, коли противнику вдається зробити сильні укріплення в пункті опору, для захоплення якого створюється штурмова група.

Оточення збройних угрупувань стало основним способом дій при ліквідації бандформувань. Воно здійснювалось як на значній, так і на невеликій території з наступним знищенням противника [45].

У той же час С.Козлов вважає, що вимушеним, але природним за умови відсутності систематизованого внутрішнього досвіду буде звертання до досвіду закордонного [33, 57]. З партизанами та терористами (ці поняття ототожнюються, тому що терор, навіть найкривіший, увійшов в арсенал повстанських угрупувань) з 1945 року боролися десятки держав в багатьох кліматичних зонах - від пісків Сахари до джунглів Амазонки і від Гімалаїв до Палестини. При всій різниці ідейних платформ інсургентів та стилів боротьби є перевірені практикою стандартні підходи до ведення протиповстанських дій, які можна використовувати як готові правила.

Відповідно до настанови армії США від 1998 року “Дії проти партизан” для проведення таких операцій найбільш характерними формами маневру є: „Кільце”, „Молот та ковадло”, „Подвійний стрибок”. „Лінія”, „Кігті” (рис.24-26) [33].

„Кільце” проводиться, як правило, аеромобільними підрозділами, коли точно розвідані сили партизанів та їх місцеперебування. Сутність його полягає в одночасній висадці декількох груп по периметру на підступах до району розташування партизанів та одночасною атакою цього району з метою оточення партизанів та примушення їх зосередитися на невеликій площі (“зоні смерті”). Після завершенні оточення планується нанесення масованих вогневих ударів по цій зоні та атака з метою повного знищення оточених.

„Молот та ковадло” - це взаємодія двох угрупуваньвійськ, одне з яких займає блокуючі позиції („ковадло”), друге ж („молот”) наступає на партизанів з таким розрахунком, щоб примусити їх відійти в сторону угруповання на блокуючих позиціях. В ході цього маневру бій може (а для успішного його завершення повинен) перерости в маневр „Оточення”. „Молот та ковадло” вимагає значних сил піхоти, аеромобільних військ і, можливо, інших військових підрозділів.

Маневр „Подвійний стрибок” передбачає, що одне угруповання висаджується на вертольотах поблизу позиції партизан з метою атакувати їх і примусити до відходу у потрібному напрямку, а друге - через 4-6 годин після першої на відстані до 20 км від неї на шляху відходу партизанів з завданням наступати їм назустріч. Якщо партизани не відходять, а приймають бій, друге угруповання висаджується в тилу партизанів та атакує їх.

Маневри „Кігті” і „Лінія” здійснюються в районі ріки і, як правило, проводяться морськими піхотинцями. Підрозділи морської піхоти, які здійснюють маневр „Кігті”, поділяються на дві групи, кожна з яких висаджується в 100-150 м і більше від води на протилежних берегах, і ведуть одночасний наступ назустріч одна одній, примушуючи партизанів відходити до водного рубежу. Вертольоти слідують в район висадки розгорнутим строєм з інтервалом 100 м. Підрозділи, що висаджені з флангових вертольотів, займають блокуючи позиції.

Маневр „Лінія” використовується при діях біля водних рубежів обмеженими силами. Підрозділи висаджуються на обох берегах ріки або каналу в безпосередній близькості до русла або на деякій відстані від нього. В першому випадку наступ ведеться вздовж ріки, у другому - за напрямками, що сходяться. Завершити знищення партизанів слід вдень, займаючи вихідні позиції вночі та приховано перекриваючи в першу чергу шляхи відходу.

2.9. Розвідувально-пошукові (пошуково-ударні) дії

Важливою особливістю проведення антидиверсійних і контртерористичних акцій є те, що військам протистоїть ворог, який може з’явитися і зникнути несподівано в будь-який час та у будь-якому місці. Обстановка, коли повсюди фронт та всюди підстерігає небезпека, створює сильний психологічний вплив на військовослужбовців, морально та фізично виснажує їх. В подібних умовах боротьба з противником повинна бути організована на основі мистецтва, хитрощів, своєчасного викриття його задумів та планів. Важливу роль тут відіграють ефективні розвідувально-пошукові дії, які проводяться з метою визначення місцезнаходження загонів НЗФ, їх бойового складу, наявності опорних пунктів, баз, складів, пунктів управління (фахівці НАОУ використовують термін „пошуково-ударні дії”, які полягають у послідовному огляді місцевості у визначеному районі з Метою виявлення противника (об’єкта) та подальшого його знищення (захоплення) ударами і вогнем сил і засобів вогневого ураження або проведенням нальоту чи ударом військ [47]. Для цього можуть залучатися сили та засоби агентурної, космічної, повітряної, радіо- і радіотехнічної розвідки; розвідувальні органи спеціального призначення та військової розвідки. З метою уточнення отриманих від них даних доцільно використовувати розвідувально-пошукові групи (РПГр). їх склад - від відділення до взводу (фахівці НА0У не дають склад РПГр). Основний спосіб виконання завдання - пошук, при проведенні якого слід звертати увагу на ретельне вивчення об’єкту дій з декількох напрямків, шляхів підходу до нього, уточнення вихідних позицій груп захоплення, забезпечення, вогневої підтримки, а також обраних варіантів застосування сил та засобів.

Розвідувально-пошукові дії велися у всьому районі функціонування бандгруп. Розвідувально-пошуковим групам призначалися напрямки (смуги) дій та рубежі (вихідний, уравніючий, зустрічний, кінцевий). Ширина смуги та темп пошуку визначалися в залежності від характеру місцевості та можливостей для укриття бандгруп та складу розвідувально-пошукової групи. При цьому враховувалася також відстань візуального спостереження ОВТ. Розвідувально-пошукові групи висилалися в район виявлення бандгруп або ознак їх діяльності для ведення розвідки, пошуку та переслідування бойовиків. Кількість, склад та екіпіровка груп визначались з таким розрахунком, щоб забезпечити максимальну мобільність та автономність дій.

Пошук міг бути суцільним або вибірковим. При суцільному пошуку оглядався весь блокований район, при вибірковому - тільки окремі ділянки, напрямки, об’єкти, де могли перебувати бойовики.

За досвідом бойових дій у Афганістані, Чечні, Дагестані можуть використовуватися наступні способи ведення пошуку [47, 62]: односторонній, пошук-догляд; пошук в районі; паралельний пошук; пошук за напрямками, що сходяться; пошук по спіралі; зустрічний пошук, вибірковий пошук, пошук по об’єктах, комбінований пошук (рис.27, 28).

Односторонній пошук - здійснювався шляхом одночасного висування пошукових груп в одному напрямку в межах визначених їм смуг. Він застосовувався у випадках, коли РПГр були спроможні вийти на кінцевий рубіж до наступу темряви.

Паралельний пошук здійснюється РПГр у суміжних районах. їм встановлюються відзнаки взаємного впізнавання, а командири груп взаємодіють один з одним за допомогою радіозв’язку.

Пошук за напрямками, що сходяться, проводиться для отримання (підтвердження) розвідувальних даних у двох районах місцевості, розділених природною перепоною (болото, річка і т.п.) на одній ділянці і які мають спільний кордон на іншій. Командири груп в цих умовах можуть встановити зв’язок між собою тільки тоді, коли групи досягнуть визначеного рубежу.

Пошук по спіралі організується, якщо район дій РПГр має форму кола, а очікувані сили бойовиків в ньому незначні.

Зустрічний пошук ведеться групами пошуку назустріч одна одній в одному районі, коли він має значні розміри. З метою безпеки призначають сигнали (відзнаки) взаємного спілкування і оповіщення, а також рубежі максимального просування.

Вибірковий пошук застосовувався на місцевості, яка не дозволяє або ускладнює проводити її суцільний догляд (гірська, лісиста, населені пункти), при нестачі сил та засобів. В цих випадках доглядались лише окремі ділянки та об’єкти. РПГр примушували бойовиків відходити на відкриті ділянки місцевості, де полегшувалося їх виявлення, переслідування та знищення. На час пошуку ділянка догляду ізолювалася від решти території шляхом блокування або виставлення заслонів.

Пошук по об'єктах застосовувався в населених пунктах для догляду окремих будівель, господарств.

При всіх способах пошуку необхідно дотримуватись наступних правил: особовий склад підрозділу, який бере участь у пошуку, повинен мати бронежилети, сухі пайки на дві доби, оптичні засоби спостереження, в тому числі прилади нічного бачення, надійні засоби зв’язку, достатню кількість паливно-мастильних матеріалів та боєприпасів, а також засоби надання першої медичної допомоги. Безпосередньо за бойовими порядками підрозділів просувається санітарно-евакуаційна машина (з медичним відділенням) та резерв у постійній готовності до негайного вводу в бій. З виявленням терористичної групи підрозділи встановлюють з бойовиками безпосередній контакт та рішучими діями створюють умови для їх захоплення або знищення. У випадку необхідності організується спостереження, влаштовуються засідки, блокуються імовірні шляхи відступу бойовиків, коректується вогневе ураження спеціально виділених сил та засобів.

Бойовий порядок групи пошуку складається із бойових порядків підрозділів, розгорнутих у цеп, або з окремих пошукових груп, а також резерву. Попереду і на флангах пошукових груп діють дозорні з пошуковими собаками. На відкритій місцевості пошукові групи діяли на бойових машинах.

При веденні пошуку в цепу щільність його бойового порядку, темп пошуку залежали від характеру місцевості, чисельності та способу укриття бандгрупи, наявності своїх сил та засобів; рівня підготовки особового складу, пори року та часу доби. При цьому, як правило, пошук здійснювався перекатом: перша лінія (цеп) безпосередньо оглядала місцевість, друга, використовуючи природні укриття, забезпечувала вогневу підтримку. З виходом на визначений командиром пошукової групи рубіж перша лінія залягала, а друга починала рухатись та здійснювала огляд місцевості. Відстань між рубежами визначалась командиром і залежно від рельєфу та характеру місцевості складала 25-30 м.

Фронт пошукового цепу на закритій місцевості визначався, виходячи з таких нормативів: відділенню - до 100 м, взводу - до 300 м, роті - до 800 м;на відкритій місцевості - відділенню - до 150 м, взводу - до 500 м, роті - до 1500 м. Темп пошуку складав: на відкритій місцевості, влітку - 2-4 км/год; в гірсько-лісистій місцевості - 300-600 м/год.

Для ведення розвідувально-пошукових дій роті можуть придаватися один-два танкових взводи, самохідно-артилерійський взвод (за необхідністю самохідно-артилерійська батарея) або взвод 120-мм (82-мм) мінометів, розвідувальний взвод, інженерно-саперне відділення, вогнеметне відділення, відділення зв’язку, до взводу ВВ або співробітників органів внутрішніх справ МВС Росії, пошукові собаки з провідниками. Особовий склад мотострілецьких підрозділів, які беруть участь у пошукових діях, може додатково забезпечуватися спеціальними засобами (сльозоточивими та шоковими гранатами, оптико-електронними приладами, радіолокаційними станціями наземної розвідки, озброєнням, що використовують сили спеціального призначення).

Цикл дій РПГр при проведенні пошуку був такий: 3-4 доби - виконання бойового завдання; 2-3 доби - відпочинок, обслуговування озброєння та техніки; 3-4 доби - несення служби у внутрішньому наряді; 2-3 доби - підготовка до виконання наступного бойового завдання [36].

Підрозділи ВВ МВС застосовували свої методи проведення пошуку: в блокованому та неблокованому районах. Пошук в блокованому районі застосовувався при наявності достатньої кількості сил та засобів для проведення суцільного оточення району перебування бандгруп, що дозволяло виключити можливість їх виходу з району. Цей спосіб є основним та найбільш ефективним.

Пошук в неблокованому районі проводився тоді, коли не було достатньої кількості сил та засобів для суцільного блокування. В цьому випадку перекривались тільки окремі, найбільш імовірні напрямки виходу бойовиків.

Свої особливості мав прикордонний пошук. Основою його організації є своєчасне підсилення прикордонної служби та прикриття (блокування) району прикордонного пошуку; зосередження основних зусиль на напрямках імовірного висування порушників Державного кордону; активні і безперервні пошукові дії всіх сил та засобів, які беруть участь у пошуку; проведення оперативних та режимних заходів. Бойовий порядок військових сил та засобів у прикордонному пошуку включав: групу прикриття, групу блокування, групу пошуку, підрозділ вертольотів, групу оточення, атакуючу вогневу групу.

При проведенні пошуку підрозділами ФПС у ряді випадків вводився режим підсиленої охорони Державного кордону для того, щоб виключити проникнення з-за кордону в зону конфлікту бойовиків, постачання зброї, боєприпасів, матеріальних засобів. Для цього створювалась система інженерних споруд та загороджень рубежу охорони кордону, яка включала зовнішній та внутрішній рубежі.

Особливо ефективним є проведення пошуку літаками, вертольотами, безпілотними літальними апаратами. В цьому випадку застосовуються такі способи проведення пошуку, як “коробочка, що розходиться”, “паралельні галси”, “галси, що сходяться”, “гребінка”, “за напрямком”, “за заданим маршрутом”.

Сутність способу “коробочка, що розходиться” полягає в обстеженні району від вихідної точки (остання точка перебування бойовиків) зі зміною курсу польоту на 90 градусів.

Спосіб “паралельні галси” застосовується при пошуку нерухомих цілей або загону бойовиків, який має незначну швидкість переміщення. Він побудований на догляді місцевості при польоті паралельними галсами, віддаленими один від одного на відстань, яка забезпечує огляд площі з урахуванням швидкості пересування НЗФ, літака та відстані виявлення цілей.

Спосіб “галси, що сходяться” використовується при пошуку невеликих груп противника або цілей, які мають значні швидкості пересування. Він алогічний способу “паралельні галси”, але напрямок кожного парного галсу відрізняється від непарного на кут їх сходження. Повітряний пошук паралельними галсами (галсами, що сходяться) повинен починатися від ділянки (смуги) найбільш імовірного місця перебування бойовиків.

Спосіб “гребінка” здійснюється з метою догляду великої площі місцевості у мінімальні терміни і при наявності достатньої кількості літаків та вертольотів.

Повітряний пошук “за напрямком” використовується, якщо відомий напрямок переміщення загону бойовиків або коли вони позбавлені можливості вибору іншого напрямку руху.

Спосіб “за заданим маршрутом” застосовується у випадку, коли ширина смуги пошуку не перевищувала відстані візуального спостереження (радіуса дій пошукової апаратури на заданій висоті) або коли за умовами рельєфу місцевості і за іншими причинам бойовики обмежені у виборі іншого шляху.

Важливу роль в проведенні розвідувально-пошукових дій відіграють частини та підрозділи спеціального призначення, які виконують завдання в тилу НЗФ, виявляючи та знищуючи найбільш важливі об’єкти.

Спецназ в Афганістані виробив ряд тактичних прийомів боротьби з повстанцями, які були досить ефективними [75]. Одним з таких прийомів були так звані “доглядові дії”. Більш правильна назва - обліт зони відповідальності. За своєю суттю обліт - це пошукові дії розвідувальної групи, які ведуться шляхом патрулювання на вертольотах району відповідальності підрозділу спеціального призначення з метою перешкодити вільному пересуванню партизанів та їх транспортних засобів на його території. Як правило, такі дії здійснювалися у світлий час доби, оскільки вертольоти не оснащені відповідною апаратурою для дій вночі, а їх екіпажі не навчені сідати на непідготовлені майданчики. Крім того, в темний час діяла комендантська година, і бойові вертольоти, які вилітали на вільне полювання, виявивши будь-який транспортний засіб, були спроможні знищити його і без догляду.

Для здійснення обльотів призначалась одна з груп спеціального призначення. Чисельність її коливалась від 12 до 18 чоловік. Оснащення та озброєння відповідно до штату: автомати, кулемети та прилади нічного спостереження, засоби зв’язку для забезпечення зв’язку між членами групи та з Центром, відповідна кількість боєприпасів та сигнальних засобів.

Обліт група проводила не менше двох разів на добу. Час таких дій вибирали випадковий, але перевагу віддавали ранковим та вечірнім годинам, оскільки в цей час можливість виявити караван була найбільш імовірною.

Маршрут обльоту командиру групи визначав штаб напередодні наступних дій. Опрацювавши його, командир доглядової групи уточнював у начальника розвідки відомості про противника у районі патрулювання для того, щоб не потрапити під вогонь засобів ППО великих базових районів повстанців. Намітивши небезпечні ділянки, командир визначав небезпечні ділянки маршруту, де зустріч з противником була найбільш імовірною. Виходячи з цієї інформації, він намічав висотний режим польоту, тобто, де слід летіти на висоті 2-2,5 тисячі метрів для того, щоб бути недосяжними для засобів ППО повстанців, а де йти на гранично малій висоті, щоб бути менш помітними і більш нечутними. Після цього він ставив завдання підлеглим, визначаючи, в який час доглядова група повинна піднятися і отримати зброю, час шикування для перевірки готовності та посадки у транспортний засіб, а також вказував прізвища тих, хто летить у ведучому вертольоті, а хто у веденому, порядок покидання вертольоту, називав робочі та запасні частоти, позивні та сигнали, а також старшого веденого борту.

Здійснюючи обліт, вертольоти мали звичайно наступний бойовий порядок. Попереду йшла пара МІ-8 з доглядовою групою на борту, а позаду та трошки праворуч пара або ланка вертольотів вогневої підтримки МІ-24.

Виявивши підозрілий транспортний засіб, командир групи через командира вертольоту давав команду МІ-24 зайти на ціль та дати попереджуючу чергу перед машиною. Після цього обстановка прояснювалась. “Мирняк” зупинявся, із нього виходили пасажири, розмахуючи руками. Машина з “духами”, як правило, прискорювалась, побачивши або почувши вертольоти. При заході МІ-24 на таку машину „духи” розбігались в різні сторони і нерідко відкривали вогонь у відповідь. В цьому випадку вертольоти вогневої підтримки починали працювати на ураження противника. Залежно від обстановки, командир приймав рішення сідати одним чи двома “бортами” для догляду транспорту. Поки МІ-24 продовжували “обробляти” противника, який чинив опір, МІ-8 здійснювали посадку не ближче 300-400 м від об’єкту, щоб не потрапити під вогонь противника.

Першими покидали борт вертольота два кулеметники, які віддалялися від нього не менше, ніж на тридцять метрів перпендикулярно курсу, і розбігалися вліво та вправо. Вибравши зручну позицію, вони залягали на флангах, прикриваючи вертоліт та вихід групи. Слідом за ними висаджувалася решта розвідників, які розбігалися в цеп, що займав по фронту 100-150 м, та залягали по двоє.

Якщо противник не чинив опору, то кулеметники переміщувались, займаючи позицію, яка дозволяла їм одночасно охороняти підступи до вертольоту та прикривати дії групи при догляді зупиненої машини. З кулеметниками залишався радист, який підтримував зв’язок з командиром групи, а при необхідності міг зв’язатися з Центром. Після цього група піднімалася та цепом рухалась до об’єкта, наближаючись до нього метрів на 70-100. Потім розвідники залягали, зберігаючи бойовий порядок, а підгрупа догляду з командиром групи на чолі під їх прикриттям наближалась до об’єкта для пошуку та збору трофеїв. Якщо противник чинив опір, командир групи наводив на нього вертольоти вогневої підтримки. В ході всіх дій командир підтримував зв’язок як зі своїм бортом, так і з командиром ланки МІ-24, керуючи їх вогнем.

Для зв'язку використовувались міліцейські радіостанції “Ромашка” або Р-392. Виконавши завдання та знищивши транспортний засіб противника, група послідовно поверталась до вертольоту. Спочатку відходили розвідники групи захоплення, потім підгрупа прикриття і останніми піднімалися на борт радист, кулеметники та командир. Якщо противник чинив жорсткий опір, не даючи доглядовій групі наблизитися до машини, то командир давав команду вертольотам вогневої підтримки на її знищення. Якщо машина перевозила мирних жителів, то, перевіривши її вантаж, розвідники давали дозвіл рухатися далі.

Від уміння чітко організувати взаємодію з авіацією часто залежало життя всієї групи, оскільки вертольоти були її єдиною вогневою підтримкою в районі дій. У тих випадках, коли опір моджахедів був дуже сильним, командир групи для того, щоб прикриття з повітря було безперервним, просив командира ланки завчасно викликати наступну пару та проводити зміну над позиціями групи. Якщо протидія була слабкою або її зовсім не було, то для прикриття догляду машини противника командир, пояснивши ситуацію командиру ланки, просив його економно розходувати боєприпаси для того, щоб вертольоти перебували над групою якнайдовше.

Слід також відмітити, що спецназівці тісно взаємодіяли з авіацією при закиданні груп у заданий район та при евакуації їх після виконання завдань. Так, перед вильотом для викидання групи необхідно було узгодити з вертольотчиками заходи щодо маскування місця висадки групи. Справа в тому, що моджахеди швидко зрозуміли, що спецназівці потрапляють у район проведення засідки або на “вертушках”, або на “броні”. Тому, як тільки десь сідає вертоліт, до місця посадки прямували розвідники. Як правило, це були пастухи, які пасли своїх овець. Щоб уникнути виявлення, місця висадки групи маскували, здійснюючи удавані посадки. Офіцер, відповідальний за десантування, перед вильотом указував льотчикам маршрут польоту, його висотний режим, відомості про противника в районі, кількість і місця удаваних посадок. Особлива увага зверталась на те, що посадка вертольотів для реального десантування групи повинна проводитися з першо-го заходу на майданчик. При цьому МІ-24 повинні слідувати далі за маршрутом, створюючи ілюзію безперервності руху вертольотів, а не становитися в коло над місцем висадки, як це нерідко бувало раніше. Групи намагалися висаджувати у сухих руслах рік, ущелинах та інших місцях. Які забезпечують прихованість десантування. Розвідники покидали вертольоти за секунди і, виставивши спостерігачів, залягали до наступу темряви. МІ-8 після посадки наздоганяли МІ-24 і здійснювали ще декілька посадок. Категорично заборонялося після десантування групи одразу набирати висоту, щоб цим не демаскувати групу.

Не менш важливим етапом в діях групи була евакуація. Вибираючи місце засідки, командир групи одразу підбирав і майданчик приземлення вертольотів. При цьому робив він це з урахуванням того, що евакуація може проходити під вогнем противника і майданчик повинен бути прикритим від нього. Крім того, командир повинен урахувати вимоги, що висуваються до майданчиків.

Мінімальні розміри майданчика для посадки та зльоту по-вертолітному в зоні впливу землі, при відсутності перешкод на підході, повинні складати 50x50 м, а при наявності перешкод висотою 15 м на кордонах майданчика: на висотах до 1500 м - 50x120 м; на висоті 2000 м - 50x165 м; на висоті 3000 м - 50x255 м; на висоті 3500 м - 50x300 м; на висоті 4000 м - 50x345 м.

При посадці та зльоті по-літаковому в зоні впливу землі при наявності перешкод висотою до 15 м на кордонах майданчика мінімальні розміри майданчика повинні складати: на висотах до 1500 м - 50x160 м; на висоті 2000 м - 50x225 м; на висоті 3000 м - 50x350 м; на висоті 3500 м - 50x410 м; на висоті 4000 м -50x475 м.

Вибираючи майданчик для посадки та зльоту по-вертолітному без виключення двигунів після приземлення, слід знати, що мінімальні розміри уклонів не повинні перевищувати: носом під уклін - 5%; носом на уклін - 7%; правим бортом під уклін - 2,5%; лівим бортом під уклін - 7%.

При посадці вертольотів командир спочатку наводить їх на себе, після чого означає майданчик сигнальними засобами будь-яким із способів (“трикутник”, “лінія”, “конверт”, “заячий слід” і т. ін.). вибираючи майданчик та його напрямок, слід пам’ятати, що вертоліт завжди сідає проти вітру. Командир перед посадкою повідомляє на борт напрямок на швидкість вітру біля землі [75].

В.Вареніков у своїй праці „Неповторимое” приводить наступний спосіб догляду каравану, сутність якого полягала в тому, що виявивши караван, вертольоти робили над ним один-два кола на невеликій висоті, і якщо охорона не стріляла, то один з трьох вертольотів (якщо дозволяла місцевість) сідав перед головою каравану так, щоб вся зброя вертольоту була спрямована на караван. Десант в 10-12 чоловік розподілявся на дві групи, одна з них ставала праворуч, друга - ліворуч від вертольоту (в цепі і у повній готовності рухатися до каравану), не закриваючи для нього сектор обстрілу. Другий вертоліт сідав у 100 м (плюс-мінус 50 м - залежно від місцевості і величини каравану) від середини каравану, але з боку. Вертоліт теж був спрямований своїм озброєнням в бік каравану, щоб можна було застосувати його. Десант висаджувався і, розгорнувшись у цеп, займав рівномірно праворуч і ліворуч від вертольоту позицію для стрільби лежачи, уважно спостерігаючи за діями охорони каравану і нашого десанту з першого вертольоту. Третій вертоліт під час догляду перебував у повітрі, спостерігаючи за всією картиною, у постійній готовності вступити в бій.

Якщо з появою наших вертольотів охорона каравану відкривала стрільбу, то вертольоти йшли в атаку. Вони прострілювали караван вздовж і в поперек до тих пір, поки не припинявся опір. Потім діяли так, як було надано вище, і проводили догляд. Одночасно просили командний пункт вислати транспорт для доставки „вантажу” та полонених (якщо вони були) на найближчу базу. Пораненим, звичайно, надавалася допомога. Але якщо караван був невеликим і під час вогневого ураження охорона розбігалася або була перебита, а сам вантаж не представляв цінності, то все збиралося в одне вогнище і знищувалося. Худобу, яка залишилася живою, кидали, її забирали місцеві жителі, а то і моджахеди.

Порівняння двох наведених способів догляду каравану показує високий ступінь професіоналізму в першому випадку і його відсутність в другому (по вертольоту, що сідає попереду або збоку каравану та ще у 100 м, не влупити з РПГ і не попасти - потрібно бути просто ідіотом).

2.10. Розвідувально-ударні дії

Розвідувально-ударні дії (за визначенням фахівців НАОУ засадні дії) застосовуються у випадках, коли в результаті пошуку не вдалося достатньо точно виявити місцезнаходження НЗФ [47]. Вони проводяться для захвату і знищення зв’язкових, розвідників, невеликих груп бойовиків, а також баз (груп) постачання, складів боєприпасів, пунктів управління (штабів); захвату полонених і зразків озброєння; завершення знищення об’єктів після ударів авіації, вогню артилерії; розвідки маршрутів висування, районів зосередження великих бандитських формувань з використанням підрозділів спеціального призначення (розвідувально-ударних груп - РУГр). Найбільш ефективними способами таких дій є: засідка, подвійна засідка, очікуюча засідка, засідка-спрут, засідка-наліт, наліт-засідка, засідка-приманка, атака-засідка, загін-засідка, удар-наліт, подвійний наліт (рис.29).

Засідка - це спосіб дій розвідувально-ударної групи або її частини, при якому вона розташовується на шляху висування бойовиків, а потім раптово нападає на них для знищення, захвату полонених, документів, зразків озброєння та військової техніки, дезорганізації пересування та їх бойового потенціалу. Вона організовується, перш за все, на закритій місцевості, в тіснинах, ущелинах, на перевалах.

Подвійна засідка проводиться у випадку, коли колона бойовиків, що висувається, значно переважає по силам РУГр, а умови місцевості (часу) не сприяють нападу з метою нанесення максимальних втрат противнику, в результаті яких він не буде спроможний контратакувати. Для влаштування засідки даним способом РУГр розподіляється на дві частини, кожна з яких організовує самостійну засідку на шляху висування колони бойовиків на відстані декількох кілометрів одна від другої. Вогонь із засідки відкривається з відстані декількох сот метрів з таким розрахунком, щоб РУГр була спроможна вийти з-під відповідного удару (контратаки). Мета такої засідки полягає не в розгромі бойовиків, а в тому, щоб зірвати сплановану ними акцію.

Заманююча засідка складається з двох засідок. Перша організовується на шляху висування бойовиків, значно переважаючих по силі РУГр, а друга створюється в придатному для ураження противника місці. З підходом бойовиків до наміченого рубежу особовий склад першої засідки відкриває по них вогонь і примушує їх розгорнутися і атакувати, після чого починає відхід, даючи можливість бойовикам почати переслідування. Відступ ведеться по заздалегідь визначеному та відрекогносцированому маршруту з поступовим збільшенням швидкості руху. При цьому на шляхах імовірного відходу створюють мінно-вибухові та інші загородження.

Бойовики, що ведуть переслідування, будуть вимушені пересуватися в передбойовому або похідному порядку. В свою чергу РУГр, здійснюючи відхід, завжди повинна бути на виду у противника, примушуючи його продовжити переслідування. Таким чином, бойовики у деякій мірі втратять пильність, що полегшить нанесення удару другою частиною РУГр з другої засідки.

Очікуюча засідка включає дві-три засідки на можливих шляхах руху бойовиків. Вона створюється тоді, коли є розвідувальні дані про напрямок пересування колони (групи), однак заздалегідь невідомо, яким шляхом противник буде робити висування. Тому на двох-трьох імовірних маршрутах роблять самостійні засідки.

Засідка-спрут створюється навкруги населеного пункту (бази), в якому розмістилися бойовики. Оскільки сил однієї РУГр для його блокування та перевірки явно недостатньо, вона розподіляється на дві-чотири частини, кожна з яких організовує самостійну засідку на можливих маршрутах руху бойовиків. Після виконання задач однією з засідок решта, залежно від обстановки, може або залишатися на очікуваних шляхах руху противника, або всі відходять на пункт збору.

Засідка-наліт застосовується в тому випадку, коли здійснити наліт на укріплений табір бойовиків, які за кількістю не перевищують РУГр, іншим способом неможливо.

Фахівці НАОУ визначають наліт як спосіб бойових дій, що полягає у раптовому нападі на завчасно вибраний або знову виявлений об’єкт противника з метою його знищення (виведення з ладу), захоплення противника, документів, озброєння і військової техніки, матеріально-технічних засобів, а також для звільнення своїх полонених (заручників).

З цією метою на шляху імовірного просування противника, неподалік від його табору влаштовуються засідки. З підходом бойовиків на визначену відстань по них відкривається вогонь, щоб примусити їх сховатися за укріпленнями табору. Відступаючих переслідують бійці РУГр, які на плечах противника вриваються у його лігво. Існує декілька варіантів проведення засідки даним способом.

Наліт-засідка проводиться з метою заманювання живої сили НЗФ на заздалегідь підготовлене місце для засідки з наступним знищенням. Для цього частина РУГр здійснює наліт або на укріплений табір, або на колону бойовиків із завданням заманити їх за собою. Сам наліт в цьому випадку представляє собою вогонь з усіх видів зброї на максимальній відстані, а потім поспішний відступ. Бойовики, побачивши легку здобич, слідують за розвідниками, виходять на місце засідки, яка знищує їх вогнем впритул.

Засідка-приманка виражається в тому, що група військовослужбовців відкрито здійснює якусь роботу або дії (наприклад, ремонт автомобіля) з метою привернення уваги противника і створення засідки на ймовірному шляху висування бандитів до цього об’єкту.

Атака-засідка полягає у здійсненні демонстративної атаки більшою частиною сил РУГр місць тимчасового розташування бойовиків (хутір, гай і т.п.) і створення засідки меншою її частиною на можливому шляху відходу бандгрупи з району розташування.

Загін-засідка організовується з метою знищення невеликої групи бойовиків на місцевості, котра не придатна для засідки. Для цього на шляху їх руху робиться засідка, з підходом до якої перша, більша за чисельністю частина РУГр відкриває по них вогонь і атакує, примушуючи противника відступати до місця створення другої засідки.

Удар-наліт полягає в нанесенні початкового удару авіацією (штурмовиками, бойовими вертольотами), артилерією або ракетами по табору (колоні, базі) бойовиків з наступною їх атакою силами РУГр.

Слід відмітити тактику нальотів, яку використовував особовий склад загону спеціального призначення в місті Джелалабад [70]. Отримавши достовірну інформацію від органів ХАД щодо перебування в тому чи іншому кишлаку бандгрупи або складу зі зброєю, визначений особовий склад висувався в район цього кишлаку. Якщо діяли на броні, то вона висаджувала спецназівців кілометрах в семи від об’єкта і далі вони просувалися пішки. Броня ж залишалась в тому місці, де їх висадила, або укривалася десь неподалік в готовності підійти та підтримати вогнем або евакуювати.

Спецназівці висувалися до кишлаку та починали роботу. Було два варіанти: “по-мирному” і “по-бойовому”. Різниця була в тому, жилий це кишлак чи ні. Якщо жилий, то приходилося ризикувати і не відкривати вогонь до тих пір, поки „духи” не зроблять перший постріл. Після нього починалася звичайна робота.

“По-бойовому” було працювати простіше. Цей варіант відпрацьовувався, коли було відомо, що кишлак нежилий, а в ньому засіла банда. Ворота в кишлак виносили зарядом тротилу. Одночасно у двір через дувал летіла міна ОЗМ-72 з коротким куском вогнепроводного шнура. Вона відігравала роль великої гранати, після підриву якої у дворі звичайно нікого не залишалося. В кишлак входили, давши чергу перед собою. Якщо було потрібно зайти у будинок, то туди спочатку летіла граната.

Якщо поряд з кишлаком були будь-які висотки, які дозволяли контролювати ситуацію, то їх обов’язково займали. Об’єкт звичайно брали в кільце або його подобу. Відпрацьовували також американський маневр “Молот та ковадло”, коли група зачистки виганяла духів на засідку, розташовану на висотці, на виході з кишлаку. Групи, які працювали в кишлаку, отримували свої сектори та напрямки. Трійки рухались від укриття до укриття, від будинку до будинку, прикриваючи одна одну вогнем. Коли особового складу вистачало і ситуація була складною, діяли за принципом “очищай та закріпляй”. Тобто забезпечували собі вихід із кишлаку, створюючи “доріжку”. У вже перевірених будинках залишалось один-два солдати, які в подальшому і забезпечували безпечний вихід групи з кишлаку.

У випадку десантування з вертольотів тактика була схожа, однак з тією різницею, що іноді десантування проводилося в безпосередній близькості від кишлаку. Іноді навіть висаджувалися на дахи будівель. Ця тактика вимагала інтенсивного відпрацювання в пункті постійної дислокації.

Для управління діями підлеглих командир загону найчастіше використовував вертоліт МІ-24, перетворивши його на час операції у повітряний КП. При польоті “на бриючому” командир спецназівців мав можливість вказати, що слід робити навіть окремій трійці, та вказати льотчику об’єкти ударів. Використання повітряного КП забезпечувало управління боєм та давало добрі результати.

Висвітлюючи деякі способи і методи ведення бойових дій радянських військ в Афганістані, В.Вареніков відмічав, що наліт звичайно застосовувався як спосіб бойових дій з метою оперативної реалізації розвідувальних даних щодо невеликих банд, пунктів управління, ісламських комітетів, складів та інших об’єктів повстанців. Наліт використовувався також з метою захоплення главарів банд, керівників опозиції, документів і особливо важливих видів зброї (пускових установок і ракет ППО „Стінгер”) [80].

Успішне проведення нальоту забезпечувалось: наявністю точних розвідувальних даних про об’єкт нальоту; швидкістю і прихованістю висування; раптовістю проведення нальоту; рішучістю і навальністю дій особового складу; чіткою взаємодією всіх задіяних сил і засобів; швидким виходом у райони бойових дій резервних сил для надання допомоги (якщо це було потрібно). Але найголовнішим було те, щоб підрозділ, який проводив наліт, сам не потрапив у пастку противника. З цією метою всі панівні висоти та інші місцеві об’єкти приховано захоплювалися визначеним підрозділами заздалегідь. Запорукою всього були гарантований зв’язок і управління.

Залежно від характеру цілі і умов виконання завдання для проведення нальоту залучалося від взводу до роти. Для бойових дій створювалися: група захоплення, група вогневого ураження і прикриття, бронегрупа.

Група захоплення могла складатися з 5-10 чоловік і більше. Вона діяла звичайно з одного-двох напрямків. До її складу призначалися фізично розвинуті і рішучі солдати та сержанти, які добре володіли зброєю і прийомами рукопашного бою. Командир взводу (роти), як правило, знаходився з групою захоплення.

Група вогневого ураження (прикриття) розташовувалася на позиції так, щоб вогнем стрілецької зброї ефективно уражати противника, надійно забезпечуючи дії групи захоплення.

Бронегрупа залишалася у районі спішування і була готова швидко висунутися і підтримати вогнем дії підрозділів.

При проведенні нальотів були можливі два варіанти дій. Якщо група захоплення не виявлялася повстанцями, вона стрімко висувалася якомога ближче до об’єкта атаки з кількох напрямків. Призначені командиром солдати і сержанти знімали вартового, після чого група, за можливістю, безшумно знищувала противника ножами або вогнем стрілецької зброї, захоплюючи полонених і документи. Здійснивши наліт, всі групи за командою командира відходили у заздалегідь намічений район збору, де завантажувались на бронетехніку і поверталися у свій район (пункт дислокації).

Якщо не вдавалося непомітно наблизитися до противника, відкривали вогонь по чатових і об’єктах нальоту і, використовуючи рельєф місцевості, захоплювали вигідні рубежі у безпосередній близькості від розташування моджахедів. Після цього вогонь переносився в глибину і на фланги з метою недопущення відходу повстанців.

Група захоплення закидувала об’єкт гранатами, вогнем стрілецької зброї й у рукопашному бою знищувала противника, що залишився, захоплювала зброю, полонених і документи.

Після бою група захоплення, а за нею і групи прикриття відходили до своєї бронетехніки і слідували на них у визначений район. Для запобігання підриву на мінах, встановлених противником на маршруті висування, відхід здійснювався новим маршрутом [80].

Подвійний наліт проводиться на сильно укріплену базу бойовиків, спочатку першою частиною РУГр з метою відвертання їх уваги і зосередження зусиль на даному напрямку, з наступною атакою з другого напряму рештою групи.

Узагальнюючи досвід бойових дій підрозділів спеціального призначення при проведенні нальотів, С.Козлов відмічав, що командири окремих загонів по суті відпрацювали методику проведення спеціальної операції „захоплення”, яке планується частинами та з’єднаннями спеціальної розвідки і здійснюється їх силами при підтримці авіації і артилерії, доданих підрозділів сухопутних військ, а також засобів радіоелектронної розвідки і радіоелектронної боротьби [75].

При цьому автор відмічає, що різниця між нальотом та “захопленням” полягає в меті, силах та засобах, що залучаються, але найбільш важливими факторами є час та місце проведення.

Наліт, як правило, проводиться на чужій території і має швидкоплинний характер. “Захоплення” застосовується в протипартизанській боротьбі, тобто на території, що контролюється урядовими військами.

За досвідом боротьби з загонами УПА найскладнішим елементом в операції «захоплення» було - таємно зосередити у лісі великі військові з’єднання. Так, при захопленні одного з лідерів ОУН гауптштумфюрера СС Шухевича московський спецназ приховано зосереджувався, короткими марш-кидками, навколо лісових таборів УПА. Військові частини перекидали до Ужгороду, перевдягнувши половину людей у селян, а решту бійців вночі десантували з літаків, орієнтуючись на запалені повстанцями вогнища [79].

Час, потрібний на проведення захоплення, може нараховувати не одну добу. Ці різноманітності передбачають зміну бойового порядку, а також завдань деяких елементів бойового порядку, схожих з нальотом.

Бойовий порядок при проведенні операції “захоплення” складається з наступних груп: планування та управління; спостереження; блокування; забезпечення; нападу; захоплення; знищення; доставки і вогневого забезпечення; вогневого ураження; радіоелектронної розвідки і радіоелектронного подавлення.

Група планування та управління. До цієї групи входить командир підрозділу (з'єднання) спецназу або посадова особа, на яку покладено керівництво операцією; її заступники, органи планування, розвідувальне відділення штабу (або особи, яким доручена організація розвідки, збір і аналіз добутих розвідувальних відомостей), а також підрозділ зв’язківців, виділений для забезпечення зв’язку керівництва з усіма виконавцями. Завдання групи - організація розвідки, планування операції, управління елементами бойового порядку в ході її проведення.

Для управління операцією зі складу групи планування та управління може виділятися підгрупа загального керівництва і одна-дві підгрупи безпосереднього керівництва. До складу підгрупи загального керівництва входить керівник операції, необхідна кількість офіцерів штабу та підрозділ зв’язківців. Підгрупа здійснює загальне керівництво операцією.

Для безпосереднього управління елементами бойового порядку на полі бою зі складу групи планування та управління виділяється підгрупа безпосереднього управління №1. До її складу може входити або керівник операції, або один із його заступників, необхідна кількість офіцерів штабу та зв’язківців, оснащених УКХзасобами зв’язку, офіцер-арткоригувальник і офіцер-авіанавідник.

Підгрупа може перебувати або на спостережному пункті групи спостереження, або на повітряному КП. Підгрупа безпосереднього управління № 2 може виділятися з групи управління та планування для керівництва діями колони бойової техніки (група доставки і вогневого забезпечення, група захвату і знищення і, можливо, інші елементи бойового порядку), а також управління елементами бойового порядку, які входять до неї, при виконанні ними бойових завдань. До її складу виділяється один із заступників командира, а також один-два офіцери штабу або підрозділів спеціального призначення.

Керівник операції залежно від ситуації може знаходитися у складі підгрупи загального керівництва, або в підгрупі безпосереднього управління № 1.

Група спостереження. Якщо в нальоті спостерігачі виставляються на шляхах імовірного підходу противника для своєчасного попередження командира про його появу, то в спеціальній операції “захоплення” це завдання стає не таким актуальним, оскільки “захоплення” - операція, що проводиться проти партизанів, які не спроможні відкрито протистояти регулярним військам. Звичайно, не можна не враховувати можливість підходу підкріплень до повстанців та спробу прориву кільця, як це було у Первомайському. Однак більш актуальним є ведення спостереження з метою виявлення спроб відходу основних сил противника з об’єкту і наведення на нього авіації та артилерії, а також коригування вогню артилерії і бомбо-штурмових ударів. Це завдання можна покласти як на одну-дві групи спецназу, що розташовані у зручних для спостереження місцях, так і на офіцера спецназу, який перебуває в літаку (вертольоті) - розвіднику.

Група блокування. Організація засідки на шляхах відходу основних сил противника і вивозу зброї, боєприпасів. Функції групи частково можуть покладатися на наземну частину групи доставки і вогневого забезпечення, яка блокує противника з фронту, якщо в даній ситуації його можна так назвати.

Група забезпечення. Розташовується на імовірних шляхах підходу противника. Мета: зв’язати його боєм і забезпечити безперешкодне проведення операції. До групи повинна виділятися оптимальна для виконання бойового завдання кількість особового складу, а також важкого озброєння (АГС-17, кулемети ПКМ, НСВ). Для цього група повинна обладнати в інженерному відношенні вибрану позицію (відрити окопи, викласти кам’яні бруствери в горах, поставити мінно-вибухові загородження) таким чином, щоб мати можливість протистояти атаці переважаючих за чисельністю сил противника на протязі декількох годин.

Групи нападу. Кількість цих груп, як правило, повинна відповідати кількості ключових позицій, що займає противник (позицій ППО, вогневих точок на панівних висотах, довготривалих вогневих точок, опорних пунктів). При оволодінні групами нападу цими позиціями опір основних сил противника втрачає сенс. Десантування груп нападу на об’єкт нападу повинно здійснювати одразу ж вслід за бомбо-штурмовим ударом. По суті, ці групи проводять основний етап операції. Від успіху проведення цього етапу залежить виконання бойового завдання в цілому.

Дії груп блокування, забезпечення і нападу можуть бути підтримані вертольотами вогневої підтримки зі складу підгрупи доставки та вогневого забезпечення.

Група захвату і знищення. В цю групу, крім підрозділів спецназу, можуть входити підрозділи мотострілків, десантників, а також саперів. їх основне завдання - проникнення на об’єкт під прикриттям груп нападу, знищення осередків опору противника, що залишилися. Після цього групи приступають до пошуку елементів інфраструктури об’єкта: складів, штабу, житлових і інших приміщень. Захоплені об’єкти підлягають у випадку необхідності розмінуванню.

Якщо об’єктом захвату є базовий район, а не населений пункт, сапери після відходу підгрупи захвату знищують його підривом.

Група доставки і вогневого забезпечення. До її складу входить бойова техніка, вертольоти вогневої підтримки, на яких групи висуваються до місця операції. Головне завдання - доставка основних груп і забезпечення їх вогнем в ході бою. Після виконання завдання - своєчасна евакуація груп і доставка їх до пункту постійної дислокації. За потребою на цю групу може покладатися завдання щодо евакуації вбитих і поранених з поля бою. Як правило, на бойову техніку, що входить до складу групи, покладається завдання щодо транспортування захоплених трофеїв до пункту постійної дислокації.

Група вогневого ураження. Призначена для нанесення масованого удару по об’єкту безпосередньо перед висадкою груп нападу (а також при необхідності і в наступному), щоб зломити опір противника. Вона може налічувати декілька ланок штурмовиків (СУ-25) та змішану групу артилерії: ствольну і реактивну. При необхідності ця група може вирішувати завдання щодо постановки димових завіс та застосування спеціальних засобів.

Група радіоелектронної розвідки і радіоелектронного подавлення. Призначена для ведення радіо- і радіотехнічної розвідки противника в ході всієї операції, а також активного подавлення радіо- і радіотехнічних засобів, виявлених у противника, з метою забезпечення роботи інших елементів бойового порядку спецоперацій. Включає в себе підрозділи радіоелектронної розвідки і радіоелектронної боротьби.

Група зачистки і фільтрації. Може виділятися при проведенні “захоплення” в населених пунктах для його “зачистки”, організації фільтраційних пунктів для перевірки мирного населення, яке виходить з укріплених районів повстанців. Вона повинна складатися із підрозділів ВВ МВС.

Резерв. В розпорядженні групи планування і управління повинен бути резерв, призначений для вирішення раптово виникаючих завдань на різних етапах операції. Це може бути підсилення групи забезпечення або блокування, а також виконання завдань однією або двома групами нападу, які за якихось причин не спроможні виконати своє завдання (загибель групи, пошкодження вертольоту вогнем ППО противника на підльоті до об'єкту і т. ін.). Резерв може десантуватися для знищення засідки противника на шляху висування бойової техніки. В резерв повинні виділятися найкращі групи спецназу, якими командують найбільш підготовлені командири, щоб цим групам у найкоротший термін можна було поставити будь-яке з перерахованих завдань з впевненістю, що завдання буде виконано.

Послідовність дій елементів бойового порядку. Всю операцію можна розподілити на наступні етапи: підготовчий, висування на вихідні рубежі і позиції, захоплення та знищення об’єкту, відхід, розбір дій учасників.

Підготовчий етап - збір інформації про об'єкт, розробка операції, постановка завдань підрозділам, їх підготовка до дій. Основна роль на цьому етапі належить групі планування та управління.

Починати операцію неможливо без вихідної інформації щодо місцевості знаходження об’єкту і характеру його діяльності. Як правило, вона поступає від агентурних джерел ГРУ ГШ, ФСБ або МВС, але може бути результатом дій радіоелектронної розвідки та авіаційної розвідки. Після отримання інформації підрозділ штабу частини, відповідальний за ведення розвідки, збір та обробку розвідувальних даних, приступає до розробки об’єкту. Здійснюється аерофотозйомка як самого об’єкту, так і шляхів підходу і відходу, імовірні місця засідок противника і маршрутів висування допомоги до нього. Вивчається обстановка в районі, ставлення населення до партизанів (повстанців) з використанням даних агентури ГРУ, ФСБ і МВС. На основі цієї інформації виявляється система ППО, система охорони і оборони об’єкту, його ключові елементи. Необхідно розробити та провести заходи щодо прикриття спрямованості розвідки, тобто дезінформувати противника.

На основі даних розвідки керівник операції оцінює противника, місцевість, погодні умови, розраховує необхідну кількість сил та засобів, що залучаються. Після цього прийняте рішення доповідається вищестоящому командуванню, з яким узгоджується надання спецназу десантних, мотострілецьких, артилерійських підрозділів, саперів і авіації, сил і засобів РЕР і РЕБ. Отримавши “добро”, керівник операції віддає бойовий наказ, на основі якого починається підготовка до бойових дій.

При розробці програми зв'язку слід звернути особливу увагу на той факт, що в операції будуть задіяні і авіація і мотострільці, і артилерія, спецназ, а можливо, і підрозділи МВС і ФСБ, у кожного з них буде своя радіомережа і головне завдання полягає в тому, щоб ув’язати ці радіомережі в єдину систему.

Керівнику операції необхідно запросити для узгодження командирів підрозділів, які беруть участь в операції, довести загальний замисел і динаміку дій, часовий графік операції, програму зв’язку, а також сигнали упізнавання “свій-чужий”, що в наступній операції важливо. Дуже важливо довести до свідомості екіпажів транспортних вертольотів, що заходити на майданчик десантування вони повинні одразу ж за бомбо-штурмовим ударом (БШУ) - поки противник не отямився. Командирам мотострілків або десантників визначити жорсткі рамки, в яких будуть діяти їх підлеглі.

Командири всіх ступенів повинні постійно перебувати на зв’язку для того, щоб мати можливість оперативно виконувати розпорядження керівництва. У встановлений час наказ доводиться до виконавців, і в ніч перед операцією колона бойової техніки починає рух до об’єкту. Вести колону повинна друга підгрупа безпосереднього керівництва.

Висування. Підгрупа безпосереднього керівництва (ПБК) № і і група спостереження десантуються у вечірній час і приховано висувається до місця організації спостережного пункту, щоб за 2-3 години до світанку зайняти свої позиції і організувати зв’язок з підгрупою загального керівництва, яка з моменту висування ПБК № і на аеродром, займає свої місця в Центрі Бойового Управління і починає здійснювати керівництво. На світанку колона техніки повинна досягти вихідного рубежу, де артилерійські підрозділи займають вогневі позиції і готуються до проведення артилерійського нальоту; десантуються і займають свої позиції група забезпечення і група блокування. Групи нападу перебувають на аеродромі.

До часу “Ч” починає працювати артилерія групи вогневого ураження і одночасно з цим з аеродрому піднімається штурмова авіація (СУ-25). Вслід за нею злітають вертольоти групи доставки і вогневого забезпечення з групами нападу на борту. Як тільки припиняє свій вогонь артилерія, починає працювати авіація вогневого ураження. Радіо- і радіотехнічні засоби противника до цього часу повинні бути нейтралізовані групою радіоелектронного подавлення. Діями груп керує ПБК № 1 з спостережного пункту. Вслід за БШУ висаджуються групи нападу, які добивають на майданчиках приземлення противника, який залишився живий, і, захопивши ключові позиції на об’єкті, починають знищувати противника, що намагається відійти або чинить опір. У випадку необхідності їх підтримують вертольоти вогневої підтримки з групи доставки та вогневого забезпечення. На цей час групи захоплення і знищення прибувають до об’єкту на бойовій техніці і під прикриттям її вогню починають проникати на об’єкт, подавляючи опір противника.

Захоплення і знищення об'єкта. Як правило, в цій ситуації противник, щоб зберегти основні сили, намагається відійти, залишаючи на об'єкті свої підгрупи забезпечення, які прикривають його відхід. В цей час вступає в дію група блокування, яка перешкоджає відходу противника і у взаємодії з авіацією знищує його.

Захопивши об’єкт, група захоплення і знищення приступає до пошуку складів та інших елементів об’єкту, виносить до бойової техніки трофеї. Впевнившись у тому, що все, що необхідно, вилучено, вони відходять і дозволяють працювати саперам, які готують об'єкт до підриву.

Відхід. Після закінчення роботи групи знищення евакуюються групи нападу, відводиться бойова техніка з групою захоплення, евакуюється група блокування, після чого здійснюється підрив об'єкту. Бойова техніка з групою захоплення виводиться на вихідний рубіж. Після цього евакуюється група забезпечення і спостереження з ПБК N° 1. Колона бойової техніки, до якої приєднуються артилерійські підрозділи, під прикриттям вертольотів вогневої підтримки висувається в пункт постійної дислокації.

Спецоперація “Захоплення” може проводиться так, як надано вище, але може здійснюватися і без застосування бойової техніки. В цьому випадку групи захоплення і знищення прибувають на об’єкт також на вертольотах.

Проведення засідок в умовах лісу з метою здобуття інформації та зриву партизанських акцій [33, 54] вимагає залучення спеціально навчених, тренованих, добре озброєних, набраних зі складу слідопитів-професіоналів, оперативного складу, спеціалістів тактичної і глибинної розвідки, професійних мисливців спеціальних груп, які „сідають” на партизанські стежки і блокують пересування по лісах. З цього моменту воєнні дії переносяться з урядових комунікацій на лісову стежку війни. Вони ведуться тихо, непомітно і підступно.

Спочатку спецгрупи ведуть приховане спостереження за всім, що відбувається в їхній зоні відповідальності. Увага звертається на найдрібніші деталі: викриті сліди і предмети можуть розповісти багато про що (в наш час - стріляні гільзи, консервні банки, недопалки, старі бинти і т.п.). Стає відомо, хто, коли, з якого населеного пункту ходив у ліс, встановлюється по слідах, що він там робив (при цьому дуже часто відшукуються поштові скриньки - тайники, інформація перехоплюється і відправляється на оперативну обробку). Поступово викреслюються маршрути партизанських розвідувально-диверсійних груп, господарчі маршрути, викриваються місця дислокації баз та „маяків”, визначаються підходи до них, наявність та розташування сторожових секрет-постів, порядок зміни чергових нарядів на них, маршрути розвідних, періодичність проходження патрулів, що пересуваються навкруги бази (в наш час - ще і системи сигналізації, викриття та оповіщення). Результати таких спостережень дають можливість зв’язку зі своєю агентурою, яка працює всередині бази, отримання координат місць дислокації баз, сторожових секрет-постів та „маяків”. Агент закладає інформацію у тайник біля бази або на її території (зазвичай біля смітника або відхожого місця, відвідування яких зрозуміле), або під час маршу в обумовленому місці. Вилучення такої інформації покладається на особовий склад спецгрупи, який за можливістю і підстраховує агента. По рації спецгрупі повідомляється інформація, що була отримана оперативним шляхом з інших джерел. Знання обстановки дає можливість спецгрупі суттєво шкодити повстанському руху. Не перерахувати випадків, коли вивідачі, перебравшись за периметр партизанських секрет-постів, ліквідували з безшумної зброї партизанських лідерів. Спецгрупи роблять нальоти на великі партизанські штаби з успішним захопленням документів (малі загони документації ніколи не ведуть з конспіративною метою). Але основним завданням є збір інформації, і спецгрупи працюють у потогінному режимі захвату живих людей.

Найчастіше це здійснюється при висуванні нечисленної партизанської групи на розвідку, диверсію або з господарською метою. У полон беруть того, хто йде позаду - такі швидше починають говорити та їх легше „відсікти” від основної групи, що йде попереду. Передніх розстрілюють з безшумної зброї та вирізають ножами, при цьому слідів при захопленні не повинно лишатися ніяких, тому взятого „язика” та трупи знищених швидко відтягують убік і подалі. Знищених закопують і місце поховання маскують. Полоненого допитують тут же. Його „трясуть”, поки він не отямився від стресу. Оперативник, який знаходиться у спец-групі, знає, як це робиться. В контрпартизанський війні немає заборонених прийомів.

Так само робиться завжди і з черговими нарядами секрет-постів: був чоловік на посту - і зник разом з напарником, слідів ніяких не залишилося. Безшумно та безслідно знищуються розвідгрупи, які зустрічають на „маяках” людей з міста. „Міські” беруться в полон тільки живими та неушкодженими, тому що вони знають дуже багато. Захоплення „язика” проводиться необов’язково методом фізичного нападу. Застосовуються суто мисливські прийоми - петлі, капкани, вовчі ями та інші хитрі пастки.

По ходу подій спецгрупам доводиться нападати і на великі партизанські колони. Суть цього процесу полягає не в тому, щоб отримати перемогу, а в тому, щоб зірвати партизанську акцію, на виконання якої висувалася колона. Засідка при цьому готується дуже ретельно. Місце для неї вибирається так, щоб колона була „затиснута” рельєфом місцевості (ярами, скелями і т.п.) або хоч би „притиснута” з одного боку і неспроможна була швидко розосередитися і розгорнутися в бойовий порядок. Обочина стежки, де рухається колона, мінується мінами або гранатами на розтяжках, місця ледь придатні для укриття, теж мінуються. У наш час для цих цілей використовуються керовані міни та міни спрямованої дії. Місця перед позицією засідки мінуються обов'язково. Засідку намагаються розташувати з правої сторони за ходом висування колони, при цьому ті, хто сидить у засідці, стріляють з правого плеча, не заважаючи один одному, і кожний максимально закритий своїм укриттям. При можливості вибирають місце, щоб стежка або дорога звертала по ходу руху ліворуч. Це дозволяє розташувати вогневі точки спец-групи і на повороті стежки, і по фронту та забезпечує більшу свободу маневру спецгрупи під час відходу. При цьому менша імовірність вийти на відкриту місцевість (стежки, дороги, просіки) і потрапити під обстріл (рис.30).

Якщо попереду колони висувається нечисленна група - попереджувальна охорона, тоді її зазвичай пропускають вперед без перешкод (однак бувають випадки, коли таку групу безшумно знищують і беруть полоненого, а трупи миттєво відтаскують убік).

Колону зустрічають щільним раптовим вогнем з усіх стволів на відстані не ближче 70-80 м, щоб ніхто з колони не зміг докинути до позиції засідки гранату. Партизани теж навчені тактиці і кидаються не туди, де тихо (там небезпека), а туди, звідки стріляють, вслід за кидком гранати. Колона - групова мішень і концентрований вогонь по ній зі стрілецької зброї плюс спрацювання мін спрямованої дії справляють добрий ефект. Для створення більшої щільності і результативності вогню використовується спосіб стрільби з автоматів по-кулеметному - щоб зброю при стрільбі не трясло і не розсіювало кулі, автомат за ремінь прихвачують до ствола дерева, при цьому розстрілюється один магазин з автомата та коротка стрічка з кулемета (не більше). Партизанська колона після шквального вогню засідки починає розповзатися в сторони і потрапляє на міни-розтяжки. Весь вогневий наліт продовжується 10-15 секунд, після чого спецгрупа повинна зникнути і утягнути з собою „язика”, якщо він є. В цей час потрібно зникнути, незважаючи на спокусу постріляти ще, тому що стрільба у відповідь почнеться через 7-8 секунд, а організований опір настане через 20-25 секунд. Шлях відходу повинен бути визначений і відпрацьований заздалегідь.

Рис. 30. Засідка єгерів на партизанській стежці (подія відтворена за розповідями очевидців)

Один кулеметник збоку і з безпечного місця (на відстані 200 м від позиції засідки) прикриває відхід спецгрупи та глушить тупіт тих, хто біжить, потім відходить сам. Спецгрупі потрібно найшвидше відірватися з причин недопущення появи поранених, оскільки це практично означає кінець виконання завдання, а також виходячи з тактичної особливості бою в лісі. З використанням великої кількості укриттів (дерев) дуже легко можна оточити тих, кого менше. Тому досвідчений партизанський командир одразу ж подає команду на обхід та оточення спецгрупи і якщо різко настала тиша та стрільба майже припинилася, це вірна ознака того, що така команда надійшла. У випадку, коли партизанами командує досвідчений професіонал, їх дії будуть супроводжуватися кулеметним вогнем.

Тим, кого оточують, цей процес дуже важко виявити та контролювати в умовах обмеженої видимості лісу, а людям, які стріляють, це вдвічі важче. Тому порятунок спецгрупи - у швидкості зникнення. З цією метою особовий склад розподіляється на трійки з обов’язковим призначенням старшого, щоб ніхто не відстав та не загубився. Якщо все-таки буде погоня (бувало і таке), то проводиться відвертання уваги боєм: три чоловіки будуть бігти та пострілювати, а решта у вигідному місці зроблять засідку, перезарядяться і з фронту розстріляють переслідувачів. Іноді, за обстановкою, можна повернутися та знов „пустити кров” противнику.

За наводкою єгерів (спецгруп) по базам партизанів впевнено працює авіація та артилерія. Зібрані розвідувальні дані дозволяють здійснювати в лісі військові операції великими силами. В населених пунктах ліквідується партизанське підпілля. Створюється інформаційна блокада. Партизанські база ізолюються від джерел забезпечення. Дії спецгруп, авіації, артилерії та зведених батальйонів створюють для озброєної опозиції несприятливі умови. Війна для селянина стає не розвагою, а важким і дуже страшним зайняттям. При відсутності продовольства, тютюну та реальних перемог падає бойовий дух. Воювати приходиться далеко від дому. Попереду страшна невідомість. Психіка селянина цього не виносить. Після істеричного витоку емоцій настає психологічний перелом - починається дезертирство. Бойовики розбрідаються по селах, де їх виявляють оперативним шляхом. А ті, хто залишився, заблоковані, без підтримки ззовні, без патронів та продовольства, виснажені, примушені відходити у важкодоступні райони.

Це переломний момент, коли селяни припиняють підтримку опору, керівники якого на той час вже не являють собою ніякої політичної сили, крім самих себе. Використовуючи ситуацію, урядові спецслужби створюють озброєні формування самооборони з місцевих жителів і, більш того, виставляють гарнізони для захисту населення від грабежів та сваволі. Наступний крок уряду - об’ява амністії. Дезертирство в опозиції набуває масового характеру (за амністіями в період з 1944 по 1953 роки добровільно здалися властям 76 тисяч бойовиків ОУН-УПА, отримали помилування навіть ті, на кому була кров) [33]. Те, що залишається, вже важко назвати опором. Залишаються вожаки, які гарячково намагаються виправити ситуацію. Учасники опозиції утримуються її керівниками методами репресій та знищення тих, хто вагається. Встановлюються зв’язки з кримінальними формуваннями. Бандити - реальна сила, і опозиція намагається взяти їх під свій контроль або хоча б налагодити взаємовигідні контакти. Одночасно поглиблюється конспірація, збільшується взаємна недовіра та підозрілість. Це випливає з психологічної закономірності: чим енергійніший лідер, тим більше у нього прагнення до життя - його особистого життя. Впевнившись у безповоротному ході подій, багато партизанських командирів та кримінальних вожаків замислюється, як жити далі. І єдиний вихід для себе вони бачать в тому, щоб стати активною агентурою влади в обмін на життя та свободу.

В кінці сорокових - на початку п’ятидесятих років лідери середньої ланки почали здавати Оунівське підпілля в містах та наводили військові сили на залишки бойових формувань, які ховалися по “схронах” у лісах.

Фанатичних вожаків, найбільш обережних, підозрілих та особливо небезпечних було дозволено не брати живими, а знищувати на місці. Найчастіше ліквідація відбувалася під час зустрічей, нарад, сходок, коли після офіційної частини починалося застілля. Після доброї випивки агент розстрілював сидячих за столом хмільних товаришів по чарці або тихо вирізав ножем тих, хто виходив на двір за надібністю. Однак були і інші варіанти. Іноді це робив оперативник або єгер із спецгрупи, втілений в опір. Але найчастіше всього діяв лідер зі своїх, який заробляв помилування від влади. Це були вовки серед вовків, особливо найцінніші агенти, які коштували набагато більше атестованих співробітників спецслужб. На рахунку деяких “вовків” були сотні зданих та десятки застрілених власноручно колишніх соратників. “Вовки” отримали помилування від Сталіна. Деякі з них досі живі. Сталін не придумав нічого нового. Так було споконвіку. Зусиллями спецслужб повстанський політичний рух завжди переводився в розряд напівкримінального. Для уряду це було вже безпечно.

Перемагає на лісній тропі той, хто більш терплячий та виносливий. Поріг терпіння тренованого розвідника завжди вище, ніж у непідготованого селянина. Поріг терпіння - це спроможність тривалий час виносити голод, холод, біль, безсонницю та побутові негаразди. Однак навіть у тренованого професіонала воно не безмежне. Результат лісової боротьби вирішує наявність матеріального забезпечення та доброї бази. Опорні точки спецгруп звичайно засекречувались та маскувались під господарчі об’єкти, які розташовувались в спокійних від бойових дій зонах. Там були умови для відпочинку та відновлення боєздатності: шпиталь, лазня, кухня. Вихід спецгрупи на роботу здійснювався тільки вночі, в закритій машині єгерів підвозили до лісу (ніколи в одному і тому ж місці). Далі єгері добирались до місця пошуку пішки, кілометрів 20-25, в прихованому режимі. Та ж автомашина забирала у визначеному місці спецгрупу, яка відпрацювала призначений термін. Місце і час завжди було неоднаковим - воно повідомлялось спецгрупі, що поверталась, по радіо.

Спеціальна група повинна бути непомітною та мобільною. Це скорочувало її чисельність до 15-16 чоловік. Велика кількість людей в лісі залишає «слонячу тропу» (іноді таку тропу спеціально залишають, заманюючи противника у пастку). Група повинна бути сильною, тому на її озброєнні звичайно було 3 кулемети під потужні боєприпаси (7,62*53 СРСР; 7,92*57 Маузер і в наш час 7,62*51 -НАТО), які спроможні пробивати на коротких дистанціях лісного бою (до 200 м) основні укриття - стовбури дерев. Чому три кулемети? Тому що 3 кулемети у випадку оточення можуть забезпечити круговий обстріл, а при прориві із кільця концентрованим вогнем зробити пролом у бойових порядках противника.

Для життєзабезпечення групи, яка закидалась у ліс надовго (бувало, до місяця і більше), було потрібно немало вантажу - боєприпасів, продовольства, медикаментів. Весь вантаж не носився з собою - обладнувались основний і запасний базові табори у важкодоступних місцях. Для зберігання вантажу обладнувались схрони, ретельним образом захищені від вологи, яка на природі проникає повсюди (в Західній Україні досі знаходять схрони, які залишили бойовики ОУН-УПА, німецькі єгері, спецгрупи МДБ і в наш час невідомо хто). До схронів навідувались для поповнення носимих запасів. Решту часу спецгрупа проводила в засідках та пошукових заходах. Зона відповідальності групи визначалась в залежності від обставин, найчастіше в квадраті 15*15 км. Командиром групи був армійський розвідник, але заступником його - оперативник, який знав людей та обстановку на місцях. Їм ставилось завдання, в рамках якого вони могли приймати рішення самостійно.

Радіообмін був заборонений. Рація працювала тільки на прийом у визначений час. На партизанській базі одразу ж визначали, що поряд запрацював передавач (а в наш час його ще й пеленгують). Вихід в ефір дозволявся тільки за необхідністю евакуювати пораненого, полоненого, при коректуванні артилерійського (мінометного) вогню і наведенні авіації на партизанську базу. Група працювала безшумно та приховано, не залишаючи слідів. Вона взагалі якби не існувала в природі. Ніяких вогнищ, консервних банок, поламаних гілок, зірваного павутиння і т.ін. Місцевість у своїй зоні відповідальності вивчалася ретельно. Маскування повинно бути без зауважень - партизанську розвідку очолюють такі ж професіонали, які будуть завжди у партизанській розвідувально-диверсійній групі, пам’ятають в лісі кожен кущик. Основні пересування по партизанським тропам відбуваються тільки вночі. При цьому ворог номер один - не втома, не голод, а комарі. Німцям видавали гвоздикове масло - кращих ліків проти кровососних комах немає. Американцям у В’єтнамі теж щось видавали. Російським спецгрупам не видавали ніколи і нічого.

Спецгрупи єгерів працювали у пластичному контакті з опозицією - умови лісу це дозволяли. Єгері, які засіли на відстані в декілька кілометрів від партизанської бази, були практично невразливі. Прочісувати ліс партизанським силами безглуздо - на єгерів може вийти тільки пошукова партизанська розвідувальна група, приблизно такої ж чисельності, і, як правило, потрапить у засідку до єгерів або напореться на міни. Цей випадок із серії тих, коли програє той, кому більш потрібно.

Робота спецгруп не обмежується захопленням “язиків”, ударами по партизанським колонах та спостереженням за партизанськими зв’язковими. Інформація, отримана по радіо, орієнтує спецгрупу на цілеспрямовані дії. За обстановкою може надійти наказ на об’єднання декількох спецгруп для нанесення удару по невеликому партизанському загону, для розгрому партизанських штабів та захоплення документації.

В партизанській та контрпартизанській війні, як вже відмічалось, заборонених прийомів немає. Створення хибних партизанських загонів - звичайний метод. Ці загони створюються на основі єгерських спецгруп. Оперативним шляхом, через агентуру та партизанських зв’язкових в опір підкидують хибні відомості щодо можливості проведення широкомасштабної акції. На шляху до неї партизанів очікує організована засідка.

Рано чи пізно кільце засідок навкруги партизанської бази стискується, отримана інформація дозволяє перевести боротьбу у відкриту фазу. Починаються мінометні обстріли, повітряні нальоти та удари наземними силами.

Без спецгруп, які працюють на тропі війни, вищенаведені широкомасштабні дії були б навряд чи можливі. Метод засідок та лісового пошуку в післявоєнні роки широко застосовувався і проти звичайних сільських бандугрупувань - селяни вдень працювали в колгоспі, вночі збирались в банду та йшли грабувати. Застосовувався цей метод і проти озброєних дезертирів, і проти бандформувань, що маскувалися під військові частини. Завдання і методи були одні і ті ж: виявити, відстежити, знекровити в коротких нічних сутичках, спровокувати вихід бан-дгрупи на знищення. Застосовується цей метод і зараз, особливо при боротьбі з браконьєрами, при затриманні бандитів, які втекли з місць позбавлення волі. Бандити тягнуться до житла за тими ж причинами, що і партизани. І засідки спецгруп сидять цілодобово біля хуторів та окраїнах сіл. Шуміти заборонено. Спати заборонено. Паління заборонене. Непомітність повинна бути абсолютною. Селяни спостережливі, а зв'язок з лісом у них існує багатьма каналами. У селі всі родичі та знайомі, все миттєво стає відомим. І якщо селяни запідозрили щось неладне, то ті, хто в лісі, дознаються про це майже відразу.

Перебуваючи у засідці, не зівайте. Ліс заспокоює та заколисує. Можна і не побачити, як хтось пробереться на хутір. Ця людина буде спостерігати за хутором не одну годину. Вранці будьте особливо уважні: ранок - це час зловмисників. Вовчий час. Той, хто ночував на хуторі, піде з світанком. Він не спостерігав за обстановкою, а ви спостерігали, у вас перевага.

Ваша зброя та спорядження обираються вами за обстановкою, але для бою в лісі краще віддавати перевагу калібру більш великому, потужнішим боєприпасам. Добрий камуфляж. Перископ, приціл нічного спостереження та безшумна зброя обов’язкові, при цьому дуже корисні засоби від комарів та собак (від собак - натирання собачим жиром з дохлої собаки). В наш час існує багато приладів виявлення - об’ємних, інфрачервоних, ультразвукових та інших. Але їх чомусь не буває в потрібний час в потрібному місці, до того ж їх навчилися обманювати: вночі на просіці прив’язують полоненого, його засікають у інфрачервоний прилад, і свої його ж і дострілюють. Тому при пошукових заходах основне навантаження - на звірине чуття тренованого розвідника, який до того ж може думати та діяти неординарно. Під час пошуку в лісі ви вступаєте на тропу війни. На вас чекає невідомість. Навчіться поважати це слово. Сподіватися приходиться тільки на себе. Вертоліт на допомогу прилітає не завжди, не завжди він прилітав навіть до американців у В’єтнамі та до радянських спеціальних груп в Афганістані.

За свідченням В.М.Лобова засідки, як самостійний спосіб бойових дій, використовувались в Афганістані досить широко. Особливо часто їх влаштовували поблизу кордонів з Пакистаном та Іраном. Сутність засідок полягала у прихованому підході і розташуванні підрозділів на шляхах висування противника, у ретельно підготовленому та раптовому вогневому його ураженні з наступним стрімким кидком з метою завершення розгрому ворога вогнем або холодною зброєю, захоплення полонених, документів, зброї та іншого майна. Засідки проводились як вдень, так і вночі. Засадні дії дозволяли наносити противнику вагомі втрати, забороняти підхід резервів, блокувати його дії на підходах до комунікацій, аеродромів та інших важливих об’єктів [85].

Влаштування засідок звичайно покладалося на мотострілецький, розвідувальний, парашютно-десантний взвод (роту), яка підсилювалася одним-трьома розрахунками автоматичних гранатометів та 2-3 саперами або саперним відділенням з протитанковими та протипіхотними мінами. Іноді для ведення засадних дій залучався батальйон. В цьому випадку від виділеного батальйону, як правило, одночасно висталилися 2-3 засідки терміном на 4-5 діб, які об’єднувалися у загальну систему засідок під керівництвом командира батальйону.

Крім того, на найближчому аеродромі на весь термін перебування підрозділу в засідці у стані чергування перебували 1-2 пари бойових вертольотів, а у пункті дислокації батальйону, від якого виділялася засідка, - чергова рота на бронетехниці. Засоби зв’язку, що малися у засідці, забезпечували зв’язок як всередині засідки, так і з вищестоящим командуванням, з бронегрупою, артилерією та бойовими вертольотами.

Залежно від завдань, що вирішувалися, при діях у засідці, створювалося кілька груп. Група вогневої підтримки включала розрахунки АГС-17, гранатометників, кулеметників і снайперів. Вона призначалася для знищення противника у вибраному районі шляхом створення зони суцільного вогню. Група захоплення у кількості 5-7 найбільш сміливих і фізично сильних сержантів і солдат створювалася для захоплення полонених, документів і зразків озброєння. Група забезпечення (силою до взводу) прикривала фланги, тил засідки і забезпечувала відхід особового складу на пункт зброру та евакуації після виконання бойового завдання. Для ведення розвідки противника і своєчасного оповіщення про нього головних сил засідки виставлялися спостережні пости по 2-3 чоловіки кожний.

Крім цих груп створювалися і інші, які виконували спеціфічні завдання. Так, з приданих саперів для влаштування мінно-вибухових загороджень створювалася група мінування. Іноді вона підсилювалася мотострільцями. З бойових машин піхоти та бронетранспортерів підрозділів, які перебували у засідці, створювалася бронегрупа. Вона розташовувалася у районі приховано, як правило, не ближче 5-7 км від місця засідки. Така відстань забезпечувала швидкий вихід до підрозділу для надання підтримки вогнем та забезпечення відходу після виконання поставленого завдання. У випадку проведення засідок вночі створювалася група світлового забезпечення.

Рішення щодо проведення засідки приймалося, як правило, старшим начальником на основі розвідувальних даних. Воно готувалося по двох варіантах. Перший передбачав планування засідок на основі місячного плану розвідки з заздалегідь затвердженими місцями і часом їх проведення. Другий допускав організацію засідок за оперативно отриманою інформацією. На практиці останній варіант був найбільш ефективним.

До місця засідки підрозділи висувалися приховано, з використанням різних способів: на бойовій техниці, на автомобілях, пішим порядком. Висування здійснювалося, як правило, вночі. Від його організації найбільш залежав успіх виконання бойового завдання.

Враховуючи великі можливості щодо спостереження противником за виходом сил засідки у визначений район, в Афганістані, широке застосування набули оманні та відволікаючі прийоми.

Перший прийом - демонстрація охоплення (оточення) бронегрупою проміжкового об’єкту. Висуваючися на малій швидкості, бронегрупа приховано висаджувала десант, потім охоплювала (оточувала) проміжковий об’єкт і перебувала у готовності до надання підтримки підрозділу, яке проводило засідку.

Другий прийом - використання „двойників”. Для його реалізації особовий склад засідки займав місця на броні, а „двойники” розташовувалися всередині бойових машин. У прихованому від можливого спостереження місці основний склад засідки спішувався, а їх місця на броні займали „двойники”. Бойові машини рухалися далі до проміжкового об’єкту, де перебували у готовності до підтримки засідки.

Сутність третього прийому полягала у висуванні підрозділу на бронегрупі до відволікаючого об’єкту з висадкою там особового складу засідки і наступним переходом бронегрупи до проміжкового об’єкту. Після висадки особовий склад засідки приховано висувався до місця засідки. Бронегрупа чекала сигнала на надання підтримки.

Четвертий прийом отримав умовне найменування „виклик на себе” або „подвійна засідка”. Для його виконання у заздалегідь встановленому місці імітувався підрив або поломка бойової техніки. Екіпаж приступав до ремонту, а вогнева група, яка перебувала всередині об’єкту, приймала заходи до знищення противника. Колона, яка продовжувала марш, висаджувала у вибраному місця особовий склад для влаштування засідки.

П'ятий прийом полягав у перебросці підрозділу у район засідки з колоною автомашин, які кожен день перевозили продовольство. Його висадка здійснювалася при проходженні колоною неспостерігаємих ділянок. В наступному особовий склад приховано виходив на місце засідки.

Шостий прийом заключався у доставці підрозділу на вертольотах у район висадки, віддалений на 5-12 км від місця засідки. З метою введення противника в оману відносно дійсного місця висадки вертольоти робили 2-3 хибних посадки. Висадка особового складу звичайно здійснювалася за 15-20 хвилин до наступу темряви. Після висадки підрозділ приховано збирався у пункті збору, який знаходився, як правило, в 200-400 м від місця десантування, і вночі у пішому порядку висувалося до місця засідки.

Відмічаючи певний розвиток прийомів підготовки проведення засідок, слід звернути увагу на зростання комплексної ролі відволікаючих дій. Так, М.Єфремов, наводячи ретельний опис засідки, що мала місце весною 1983 року в районі населеного пункту Гвареза (провінція Пактія, Афганістан, війна 1979-1989р.р.), відмічає, що проведенню засідки передував комплекс відволікаючих дій - після вогневого нальоту артилерії імітація атаки десантно-штурмової роти 56 гвардійської десантно-штурмової бригади населеного пункту Маліхель з наступним відходом, залишенням бронегрупи та виходом на місце засідки вночі [55].

У всіх випадках висування з району спішування до місця засідки проводилося з дотриманням заходів обережності: суворо заборонялося курити, рух здійснювався безшумно. Велося кругове спостереження, періодично робилися короткі зупинки для прослуховування і більш уважного (ретельного) огляду місцевості. Від основної групи вперед висислалося похідна охорона, а замикав колону тиловий дозір.

Для безпосередньої охорони і огляду місцевості командир головного відділення (взводу) висилав дозір. Як правило, він складався з двох чоловік, звичайно озброєнних безшумною зброєю. Легка екіпіровка дозволяла дозору швидко і безшумно пересуватися, вільно долати перешкоди, займати вигідні вогневі позиції, а при необхідності - вступати у безшумний бій з противником. При пересуванні кожний з дозорних мав свій сектор спостереження. При зустрічі з противником один дозорний вів вогонь або рукопашний бій, а другий спостерігав з-за укриття і тільки у випадку гострої необхідності підтримував товариша вогнем.

Вночі і у важких гірських районах з закритими ділянками місцевості висування сил засідки здійснювалося поетапно. На кожному етапі місцевість уважно оглядалася по секторах і прослуховувалася. Потім починалося висування до заздалегідь вказаного орієнтиру на відстань 200-300 м. При цьому особовий склад мав зброю у готовності до негайного відкриття вогню. Наступна група (взвод) починали переміщатися тільки тоді, коли попередня займала вигідну позицію і була готова до відбиття нападу противника. Так, стрибками від одного укриття до іншого весь підрозділ пересувався у безпечній зоні.

При раптовому нападі моджахедів у ході висування до місця засідки їх атака відбивалася вогнем всіх засобів. Для швидкого відкриття вогню з автоматичного гранатомету стрільба велася за допомогою спеціального приладу зі спини помічника навідника АГС-17.

За завданнями, місцем, часом проведення і способами дій засідки розподілялися на кілька видів. Найбільш розповсюдженими були засідки, які влаштовувалися на маршрутах руху караванів противника.

Збільшення кількості караванів та сил охорони у 1987 році примусило для їх захоплення (1.4.1) виділяти до роти, яка підсилювалася артилерією. Для підтримки дій роти з повітря виділялися бойові вертольоти. Спостереження за районом бойових дій у ряді випадков здійснювалося авіацією.

Наземні сили засідки розподілялися на кілька груп. Зі сторони підходу каравану виставлялися спостережні пости. Основні сили створювали групи:вогневого ураження, захоплення і забезпечення, які розташовувалися на відстані від 50 до 200 м від маршруту. За сприятливих умов в тилу на відстані 5-7 км (іноді і ближче) від місця засідки розташовувалася бронегрупа та артилерія, що підтримувала. Бойові вертольоти базувалися у місцях постійної дислокації або на тимчасових майданчиках у готовності підтримати вогнем дії наземних сил. Між всіма групами засідки встановлювався зв’язок по радіо.

Слід відмітити, що адекватна реакція на зміну тактики і озброєння формувань моджахедів при проведенні караванів у бойовому застосуванні підрозділів спеціального призначення, основною оцінкою бойової діяльності яких були трофеї, відбулася значно раніше ніж у загальновійськових підрозділах.

Для того, щоб повністю захопити караван зі зброєю, який охороняє до сотні душманів, вже недостатньо було мати у складі групи 10-15 чоловік. В зв’язку з цим було збільшено чисельний склад груп спеціального призначення, які виходили для організації засідок на каравання маршрути повстанців. До складу групи, яка уходила в засідку, входили розрахунок АГС-17 (значно раніше 1987 року), а з 1986 року і НСВ-12,7 “Утьос”, середня чисельність групи була 22-25 чоловік. Крім того, неможливість одразу покинути місце засідки внаслідок необхідності доставити на базу трофеї, примусила командирів груп змінити і тактику дій, і бойовий порядок в засідці. Головним теперь було при виборі місця засідки, крім забезпечення прихованості, підібрати зручну позицію для зайняття кругової оборони, оскільки „духи” без бою залишати майно, що перевозили, не бажали.

При влаштування засідки приблизно три чверті розвідників, які розміщались фронтом до дороги, а іноді і більше, складали вогневу підгрупу. Розвідники, які прикривали тил групи, були підгрупою забезпечення. Спостерігачами були розвідники, які перебували на флангах засідки. Підгрупа захоплення зовсім не виділялась, а замість неї, після припинення протидії з боку моджахедів, виділялась підгрупа догляду каравану, яка під прикриттям основних сил групи підходила до транспорту та забирала зброю, боєприпаси, спорядження, тобто трофеї. Їх доставляли в пункт постійної дислокації бронегрупа або вертольоти. Решта майна готувалась до знищення. Іноді відбирались найбільш цінні речі в каравані для того, щоб в наступному використати їх для оплати агентури загону спеціального призначення [75].

Застосування меньшої кількості сил і засобів підрозділів спеціального призначення що залучалися для знищення караванів, у порівнянні з загальновійськовими, ще раз показує високий професіоналізм та бойовий вишкіл радянського спецназу.

В.МЛобов також відмічає, що у найбільш важких умовах опинялися командири, які влаштовували засідки у пустельній місцевості, особливо влітку, внаслідок відсутності достовірних даних щодо маршрутів руху караванів. В пустелі вони мали можливість пересікати кордон в багатьох напрямках, перекрити які силами засідок було дуже важко. Для виконання бойового завдання в таких умовах виділялась невелика засадна група, найчастіше у складі взводу, яка висувалася за 5-10 діб та „загубившися” у пустелі, у вибраному місці чекала колону машин противника. Тривалий термін засідки обумовлювався тим, що було потрібно багато часу, щоб позбутися спостереження з боку пастухів, які димами попереджували моджахедів про появу радянських підрозділів. Успіх засідки в багатьох залежав від вміння пристосуватися до особливостей місцевості і повністю їх використовувати для маскування особового складу [85].

Взимку для виконання засадних дій в пустелі від батальйону виділялося звичайно до трьох розвідувальних груп. Ці групи виходили у пустелю, де облаштовували базовий табір, в якому вдень відпочивали. З наступом темряви вони їхали на 30-50 км від табору в різні сторони і виконували бойові завдання. В цьому випадку велика складність полягала у введенні в оману пастухів, які в цей час вигоняли отари у пустелю і димами обкладували практично всі засідки.

Іноді необхідність у проведенні засідок виникала безпосередньо на території, яка контролювалася радянськми військами. Найчастіше за все це було наслідком реалізації розвідувальних даних щодо пересування сил моджахедів. Для їх знищення безпосередньо вздовж маршрутів організовувалися вогневі засідки, які за своєю будовою мало чим відрізнялися від оборони.

Заслуговує на увагу досвід влаштування засідок в Асадабаді, де в комплексі з мінно-вибуховими загородженнями здійснювалось захоплення та знищення груп моджахедів, які намагалися проникнути з території Пакистану в провінцію Кунар, рис.31. Тільки за вісім діб на ділянці 50 км було влаштовано 36 засідок, вбито 23, підірвалися на мінах 8, взято у полон 22 і знищено вогнем артилерії 32 моджахеди. Специфіка влаштування засідок полягала в застосуванні мінно-вибухових засобів, але в першому варіанті використовувалися міни спрямованої дії, у другому - звичайні мінно-вибухові загородження [68].

Олег Салех в [32] наводить один з методів роботи по караванах з наркотиками під час війни в Таджикистані (1992-1993) підрозділів військ спеціального призначення та відмічає високий рівень професіоналізму спецназівців ще радянського вишколу, що дозволяло компенсувати більш ніж скромну чисельність загону під час виконання покладених завдань. На перехоплення караванів до 10-15 чоловік виходили групи кількістю по 7 чоловік. Схема перехоплення караванів була досить простою: на стежці в точці зустрічі виставлялись осколкові заряди спрямованої дії. Перші двоє бійців, зайнявши найближчі висотки, розміщувались з обох сторін розпадку, щоб “відпрацювати” дозор та голову караванної “змії”. Заряди, які приводилися в дію при появі в зоні ураження голови колони, вибивали авангард “духів” після чого і починалася власно “корида”. “Інтуристи”, які уціліли, пришпорюючи та підбадьорюючи всіма відомими методами нав’ючених віслюків, кидалися вперед з твердим наміром все ж завершити оплачений тур, так як спроба прорватися у зворотному напрямку автоматично гарантувала попадання в руки “зелених кашкетів”. В цей час вступала в дію друга пара спецназівців, яка заздалегідь залягла у вириті з обох сторін стежки укриття та була ретельно замаскована. Вичекавши необхідний після підриву час, вони виникали буквально з нівідкіля та починали щільний “супровід” колони “спринтерів” у ватних халатах, яка вже проскочила вперед.

Наздогнавши караван та переміщуючись з тією ж швидкістю паралельно стежці, бійці вдумливо та планомірно приступали до скорочення чисельності опонентів, які мчалися без оглядки. Для цього вистачало декількох прицільних поодиноких пострілів. Всі можливі непорозуміння холоднокровно вирішувала трійка (вона ж “група підтримки” - 5-й, 6-й, 7-й), що залишилася. Далі залишалися рутина - збір трофеїв та повернення на базу. Зрозуміло, що схема працювала, якщо караван був типово “таджикським” - нав’ючені віслюки у супроводі десяти - п’ятнадцяти озброєних автоматами погоничів. З більш серйозними за чисельністю та озброєнням караванами працювали дещо по-іншому.

2.11. Рейдово-штурмові дії (проведення рейдових дій (рейдів), десантно-штурмові дії)

Фахівці колишнього СРСР, визначаючи дії з’єднання в оперативній маневреній групі, відмічали, що відірвавшись від головних сил об’єднання, з’єднання переходить до рейдових дій [56]. Для знищення і захоплення окремих важливих об’єктів широко використовуються рейдові загони у складі посилених мотострілкових (танкових) частин і підрозділів.

Рейдові дії - один з ефективних способів виконання задач загальновійськовими з’єднаннями (частинами) в тилу противника. У роки Великої Вітчизняної війни рейдові загони в складі кавалерійських, механізованих, а іноді і танкових груп, діючи в тилу ворога, раптовими ударами наносили йому великі втрати в живій силі і техніці, порушували управління і планомірну роботу органів тилу, відволікали на себе значні сили і засоби, сприяючи тим самим досягненню мети операції. В сучасних умовах з’єднання і частини рейдовими діями в оперативній глибині можуть наносити ще більш відчутні втрати противнику. Вони будуть істотно впливати на морально-психологічний стан військ противника.

Від з’єднання для ведення рейдових дій виділялися одна-дві частини, посилені одним-двома дивізіонами самохідної артилерії, зенітною ракетною батареєю, інженерно-саперною ротою і вогнеметним взводом кожний. Рейдовий загін у такому складі володіє великою самостійністю при виконанні задач, здатний протистояти ударам танків і мотопіхоти противника, успішно вести боротьбу з його вертольотами й аеромобільними групами у відриві від головних сил з’єднання. Крім частин у рейдові загони можуть виділятися посилені мотострілкові (танкові) батальйони. По своїм бойовим можливостям посилена танкова чи мотострілкова частина на БМП може вести рейдові дії самостійно чи у взаємодії з ракетною частиною, авіацією, що підтримує, і десантно-штурмовими підрозділами в термін 1-2 доби на глибину 50-100 км. При цьому віддалення рейдового загону від головних сил з’єднання може досягати: у складі частини до 50 км, у складі батальйону - 20-30 км. За час рейду посилена мотострілкова частина може послідовно захопити чи знищити в тилу противника два-три важливих об’єкта, а батальйон - один-два об’єкта.

Досвід військ показує, що для захоплення і знищення таких об’єктів, як батарея УР „Першинг”, аеродром тактичної авіації, склад спеціальної зброї чи залізничний вузол, необхідно одночасно залучати до двох посилених батальйонів на кожний з них. Для знищення чи захоплення батареї УР „Лане” чи командного пункту з’єднання необхідно виділяти до посиленого батальйону на один об’єкт, а на батарею ЗУР „Найк - Геркулес” або вузол зв’язку - до двох посилених мотострілкових рот.

Рейдові загони діють у тилу противника в похідних і передбойових порядках, розгортаючись у бойовий порядок частиною чи всіма силами тільки для знищення (захоплення) об’єктів. Предбойовий порядок рейдового загону може бути кутом уперед, кутом назад чи уступом у бік, що загрожує флангу. Для охорони основних сил рейдового загону з фронту, флангів і тилу при здійсненні ним маневру виділяється похідна охорона. Підрозділи, виділені до складу похідної охорони, повинні бути готові не допустити підходу резервів противника до об’єктів захоплення аж до виконання загоном поставленої задачі та виходу його з бою.

Ціль рейдових дій досягається раптовою вогневим ураженням об’єктів противника, нанесенням коротких, але сильних ударів, швидким і потайним маневром силами і засобами для одночасного нанесення ударів по його об’єктах з декількох напрямків, впливом на об’єкти противника вдень, вночі і за будь-яких умов погоди.

Практика бойової підготовки військ показує, що знищення великого об’єкту вигідніше здійснювати одночасною атакою силами одного-двох посилених батальйонів при підтримці сил і засобів, що залишилися у розпорядженні командира полку. При цьому, за будь-яких умов обстановки треба прагнути розгромити чи вивести об’єкт із ладу раніше, ніж противник зуміє організувати опір.

Рухливі об’єкти противника на маршрутах висування вигідніше знищувати із засідок, завчасно і потайно розташованих у найбільш зручних місцях, шляхом раптового використання в обмежений час усієї могутності свого вогню по найбільш важливих об’єктах у його похідних колонах з наступним завершенням їхнього розгрому ударами мотострілкових і танкових підрозділів.

Після знищення наміченого об’єкта рейдовий загін негайно висувається до чергового об'єкта. З виконанням задачі рейдові загони приєднуються до головних сил або виходять у призначені райони збору, де одержують нову задачу.

Глибокі оперативні резерви противника, що перекидаються з глибини, з’єднання сковує, завдає їм удару і затримує на маршрутах висування, а після нанесення по ним вогневими засобами об’єднання негайно наносить удар з різних напрямків і завершує знищення уцілілих його частин у взаємодії з оперативною маневреною групою фронту. У випадку нанесення противником удару переважаючими силами з’єднання швидко закріплюється на досягнутих рубежах, переходить до кругової оборони, створює систему вогню, особливо протитанкового, загороджень, організовує надійну протиповітряну оборону і завзято обороняється до підходу головних сил з’єднання.

Рейдові дії підсилених механізованих батальйонів спільно з підрозділами урядових афганських військ проводилися з метою послідовного знищення загонів (груп) моджахедів у вузлах опору і оволодіння ними. Для цього визначався напрям та кінцевий пункт рейдів. Специфіка бойових дій підрозділів і частин полягала в тому, що рейдові дії здійснювалися за обмежених умов маневрування в гірських районах та за відсутності умов для нанесення одночасних ударів у фланг і тил противника, рис.32 [68] .

За визначенням фахівців НАОУ проведення рейдових дій (рейдів) - спосіб бойових дій, який полягає у стрімкому просуванні територією, що контролюється противником, і веденні бою з метою послідовного захоплення і знищення (виведення з ладу) раніше призначених або знову виявлених об'єктів противника, встановлення своїх базових районів, блокпостів, окремих пунктів, встановлення контролю над визначеним районом.

Рейд рекомендується здійснювати підсиленим батальйоном при підтримці авіації. Наземний рейд доповнюється діями десантно-штурмових (аеромобільних) підрозділів на вертольотах. Він може здійснюватися різноманітними способами: по окремих зонах в загальному районі бойових дій або з одночасним охопленням всієї глибини розташування НЗФ.

Рис. 32. Рейдові дії підрозділів і частин

При постановці бойових завдань підрозділам доцільно призначати загальний напрямок дій і два-три об’єкти захоплення. Побудова похідного

(предбойового, бойового) порядку повинна забезпечувати одночасну участь у нанесенні удару всіма вогневими засобами; можливість гнучкого маневру, стійкого управління підрозділами; використання вигідних умов місцевості для прихованого пересування; готовність для відбиття ударів з засідок.

Провідні російські фахівці І.М.Воробйов і В.А.Кисельов відмічають, що сутність рейдово-штурмових дій полягає в тому, щоб шляхом швидкого та прихованого маневру здійснити блокування бойовиків і нанесенням комбінованих ударів з фронту, флангів і тилу, з землі і повітря добитися їх розгрому [47]. Для повного знищення груп, що відходять, слід використовувати вогневі мішки та засідки. При цьому необхідно добиватися раптовості, чіткої узгодженості дій підрозділів, щоб зірвати маневр противника, нав’язати йому свою волю, ввести в оману відносно напрямку нанесення удару, а також примусити відступати до місця влаштування засідки.

Серед тактичних прийомів, які використовують рейдові підрозділи: фронтальний удар, однобічний або двобічний охват, знищення у вогневому мішку, однобічний або двобічний обхід, крім того, можлива суміщення різних видів маневру. Якщо рейд проводиться силами аеромобільних формувань, тоді будуть використовуватися наступні тактичні прийоми: повітряно-штурмова атака, повітряна атака, вертолітна атака, “кліщі”, подвійна повітряно-штурмова атака (рис.33).

Повітряно - штурмова атака полягає у висадці штурмового ешелону, його розгортанні і атаці противника сумісно з бойовими вертольотами. При цьому частина аеромобільного рейдового загону може використовуватися з метою влаштування вертолітної засідки, для чого доцільно виділяти 2-3 бойових, 1-2 транспортно-бойових і 1-2 розвідувальних вертольоти. Транспортно-бойові вертольоти висаджують в заздалегідь намічені місця особовий склад, силами якого організовуються спостережні пости, які виявляють загони бойовиків. Розвідувальні вертольоти проводять розвідку призначеного району, а бойові - перебувають на площадках “підскоку”, де загальновійськові підрозділи здійснюють їх охорону. Крім того, ведеться чергування в повітрі. При виявленні бойовиків спостережні пости по радіо повідомляють про них командиру засідки, після чого проводиться наведення вертольотів на ціль.

Так, знищення невеликих збройних формувань афганських моджахедів здійснювалось тактичними повітряними десантами, рис.34. У взаємодії зі стрілецькими підрозділами діяли невеликі десантні групи. Як правило, вони призначалися для захоплення штабів, складів та завершення розгрому загонів противника. Специфіка дій десанту полягала в тому, що вертольоти висаджували десант. Завданням десанту була не атака об’єкта, а блокування шляхів можливого відходу противника для завершення його розгрому, знищення його складів, захоплення полонених, зброї та документів. Після виконання завдання десант евакуйовували вертольотами або під прикриттям з повітря спрямовували у визначений район, до якого надсилали назустріч підрозділ на БМП або БТР [68].

Іноді проведення повітряно-штурмової атаки недоцільно, наприклад, при знищенні нечисленної та слабко озброєної бойової охорони бойовиків. В цьому випадку використовується повітряна атака (удар бойових вертольотів або удари декількох груп бойових вертольотів). В умовах невизначеної обстановки екіпажі бойових вертольотів можуть вести самостійний пошук (“полювання”). В цьому випадку вони виходять на об’єкт атаки з вигідного положення, яке забезпечує прихованість підходу до цілі, її надійне виявлення, ідентифікацію та знищення.

З метою перешкоджання виходу бойовиків з-під удару аеромобільного рейдово-штурмового загону доцільно використовувати спосіб “кліщі” (за американською термінологією теж “кліщі”). Для цього одна частина загону висаджується в тилу противника і займає позиції на шляхах його імовірного відходу, а інша (більш потужна) проводить повітряно-штурмову атаку з протилежної сторони і притискує противника, що відходить, до завчасно зайнятої позиції.

Для знищення противника може використовуватися і такий спосіб, як подвійна повітряно-штурмова атака (за американською термінологією - “подвійний стрибок”): частина аеромобільного рейдово-штурмового загону атакує бойовиків з метою примусити почати відхід, після чого в тилу противника висаджується друга частина загону, яка проводить повітряно-штурмову атаку з іншого напрямку.

Результатом дій рейдово-штурмового загону або сумісних дій двох і більше рейдово-штурмових загонів та блокування може стати оточення загону бойовиків.

2.12. Дії по обороні і утриманню визначених об’єктів

Практично кожен воєнний конфлікт породжує багато нового у формах та способах застосування військ (сил). Не є виключенням і оборона. Так, під час війни у В’єтнамі зародилась така її форма, як аеромобільні оборона, яку американське командування використовувало в обмеженому масштабі, переважно для захисту опорних баз, коли в критичній ситуації вимагалось швидко підсилити невеликі за складом гарнізони за рахунок оперативного перекидання підкріплень на вертольотах.

На напрямках, де перевага в силах та засобах була на боці противника і він зумів до того ж захопити ініціативу, застосовувалися стримуюче-стабілізуючі дії, спрямовані на зрив його маневру, виграшу часу, збереження своїх сил. Хоча метою стримуючих дій є відбиття удару переважаючих сил противника і утримання ключових вузлів (об’єктів) місцевості, це не була „класична” оборона у вигляді влаштування суцільних позицій, рубежів, смуг. Інакше кажучи, це була розосереджена оборона, створена на широкому фронті за осередковим принципом. Стійкість розосередженої оборони в багатьох випадках забезпечувалась системою мінно-вибухових загороджень у сполученні з системою стрілецького та артилерійського вогню, пов'язаною з ударами авіації. Вона використовувалась, наприклад, в Афганістані за допомогою застав, коли необхідно було організувати захист розтягнутих комунікацій, окремих гарнізонів, баз тилу, пунктів управління, аеродромів.

За оцінкою В.Варенікова, застава була найважливішим елементом у загальній воєнній та соціально-політичній системі, яка склалася з вводом радянських військ У Афганістан. Як правило, застава „стояла" так, щоб можна було спостерігати все і всіх, прострілювати ділянку дороги, що охоронялася, всі підходи до охороняємого об’єкта, а також тримати всі підступи до неї під прицільним вогнем (а складки місцевості ,діставати” з міномету). Все навкруги мінувалося, встановлювалися різноманітні інженерні загородження. Залишалися одна-дві стежки (найчастіше одна), якими застава сполучалася з зовнішнім світом, але на ніч і вона закривалася загородженнями. Застава обносилася суцільною міцною кам’яною або глинобитною стіною. Всі приміщення всередині застави прибудовувалися до цієї огорожі і максимально укріплювалися, особливо зверху (від реактивних снарядів). Приміщення, як і вогневі точки, з’єднувалися ходами сполучень. Всі види зброї пристрілювалися на місцевості. Кожна застава мала як мінімум місячний, але звичайно трьохмісячний запас боєприпасів, пального, продовольства, медикаментів, а також запасні частини до зброї і бойової техніки [80].

З цими даними відносно запасів боєприпасів та матеріально-технічних засобів важко погодитися, оскільки за час свого командування (Кривошеєв А.М.) артилерійською заставою (САУ 2С1) у Кундузі, в старому місті, з липня 1984 року по березень 1985 року, та двома артилерійськими заставами (Д-30) на Сурубі (перша - на місці передачі колон, на плато неподалік від водосховища ГЕС Сурубі; друга - безпосередньо біля плотини ГЕС) з квітня 1987 року по лютий 1988 року відповідно до наказів завжди мав п’ять боєкомплектів боєприпасів до всіх видів зброї, двотижневий запас продовольства (більше зберігати було просто ніде), медичну сумку фельдшера, запасних частин до зброї і техніки ніколи не було.

Від кожної застави, особливо у горах, для запобігання раптовому нападу та збільшення зони розвідки (спостереження) виставлялося 1-2 виносних пости у кількості 5-7 чоловік.

Методи і способи дій застав зводилися не тільки до контролю і захисту вогнем охороняємих об’єктів та власного захисту у випадку атак моджахедів, але і у наданні допомоги сусідам. У таких випадках у бойових діях приймала участь виділена для цього частина особового складу і техніки застави - вона атакувала і наносила удар з тилу по моджахедам, які насідали на сусідню заставу (або на зупинену на дорозі колону), і ця допомога найчастіше була вирішальним фактором для перемоги. Зв’язок між заставами був надійним, як і з колонами, що проходили. Найважливішим завданням наших застав, особливо у тих районах, де поблизу перебували населені пункти, було сприяння проведенню політики національного примирення, яку керівництво Республіки Афганістан об’явило з січня 1987 року [80].

При бойових діях в гірських районах Чечні мсб вимушений був вести бій на фронті 9-10 км, а полкова тактична група (2-3 мсб) - на фронті 12-24 км [73].

У двох чеченських кампаніях з’явилась різновидність розосередженої оборони - оборона за принципом осередкових дій. Її суть полягає в тому, що вона будується на широкому фронті при відсутності чітко вираженої лінії зіткнення з противником. В оперативному масштабі така оборона базується на автономному утриманні життєво важливих районів на окремих напрямках у сполученні з діями військових маневрових груп шляхом створення вогневих мішків, системи інженерних загороджень перед фронтом, на флангах і на стиках між частинами (підрозділами). В тактичній ланці така оборона опирається на систему опорних пунктів окремих бойових груп (з проміжками 3-5 км) з круговою системою вогню і загороджень, рухомих заслонів, засідок, вогневих мішків, пересувних вогневих точок, сторожових застав та блокпостів, основу яких складали мотострілкові підрозділи, підсилені танками, самохідною артилерією (мінометами), ЗСУ, вогнеметами, інженерними підрозділами (фронт оборони мсб в таких умовах може складати від 7-8 до 12-14 км [73]). Склад даних формувань в кожному конкретному випадку визначається особливостями обстановки, що склалася на той час [58].

Перевага розосередженої оборони за принципом осередкових дій полягає в тому, що війська мають можливість обмеженими силами забезпечити контроль над значною територією, прикривати державний (адміністративний) кордон, захищати комунікації, тилові бази, нафтопроводи, при цьому втрати серед особового складу та техніки знижувались за рахунок фортифікаційного обладнання позицій та створення фальшивих об’єктів. Досить широке використання в такій обороні отримали засідкові дії, створення рухомих загороджень та керованих мінних полів. При цьому командири та штаби мали можливість проявляти широку творчу ініціативу у створенні вузлів опору, системи вогню та загороджень (в тому числі і рухомих), влаштуванні засідок, пасток, здійсненні маневру силами та засобами з метою закриття прогалин, розривів та проміжків між опорними пунктами.

Відмічаючи тактичні переваги такої оборони, неможливо не вказати і на деякі її недоліки [5, 58]. З часів війни французів в Індокитаї бандформування досить вміло використовують її уразливі сторони для проведення охоплень та обходів вузлів опору, проникнення у глибокий тил оборони, перекриття комунікацій, здійснення нальотів на місця розташування підрозділів, блокпостів, сторожових застав, пунктів управління, вогневих позицій артилерії, для влаштування засідок на дорогах. Лінійне розташування опорних баз, відсутність сильних резервів у ряді випадків робило таку оборону пасивною. Під час створення розосередженої оборони командири та штаби зіткнулися з багатьма труднощами в організації управління, взаємодії та всебічного забезпечення військ. Наприклад, командир не має можливості особисто спостерігати за ходом бою, проводити рекогносцирування традиційними методами, організовувати та здійснювати взаємодію одночасно з декількома роз’єднаними та виконуючими різні бойові завдання командними інстанціями.

Таким чином, виконання бойових завдань при веденні розосередженої оборони вимагає значних зусиль. Більш за все її застосування буде залежати від оснащення з’єднань (частин) більш досконалими зразками озброєння та військової техніки, засобів управління, а також від подальшого розвитку організаційно-штатної структури військ, суттєвої зміни якості та спрямованості підготовки не тільки офіцерських кадрів, але і всього особового складу.

2.13. Прочісування („зачистка”)

Коли передові підрозділи зайняли місто, воно належить наступаючим тільки умовно. Противник приховується у мережі траншей, ходів сполучення, лисячих нір, бліндажів та підбрустверних ніш. По подвір’ям та руїнах розвідувальні та ударно-диверсійні групи противника намагаються вийти наступаючим у фланг та просочитися у тил. Залишки груп противника, що уціліли при прориві його оборони, намагаються зайняти свої опірні пункти, створюючи “осині гнізда” на тактично відповідальних напрямках. Опиняючись у самих несподіваних місцях, розрізнені групи противника об’єднуються та загрожують нормальній роботі комунікацій, штабів, вузлів зв’язку, легко уразливих медичних підрозділів. Тому і необхідно проводити „зачистку”. „Зачистка” існує для того, щоб зачистити зайняту територію, не залишивши там жодної бойової одиниці противника, іноді її доводиться повторювати по декілька разів. Найчастіше важко відрізнити, де закінчується вуличний бій і починається „зачистка” і де закінчується “зачистка” і починається бій у подвір’ях. Так чи інакше, але доводиться ще й контролювати те, що відбито у противника.

З метою очищення сектору Газа від бойовиків угруповання ФАТХ та терористів командиром ізраїльського спецназу „Хамелеон” Мейїром Даганом (у теперішній час він голова МОССАДу) у 1970 році було розроблено два способи дій: „ловля на живця” та „витискування”. Сутність першого полягала у виманюванні бойовиків зі схронів, які виявити дуже складно. При цьому дозір з двох бійців спеціально „засвічується” перед будинком, де заховалися бойовики, демонструючи безтурботність та провокуючи бойовиків на відкриття вогню. Приховані підгрупи, які непомітно зосередилися біля будинку, під шум стрільби з автоматів бойовиків вдираються у будинок та знищують бойовиків. Цей спосіб був дуже небезпечним і вимагав від бійців дозорної групи злагоджених дій. При цьому у кожному „зачищеному” будинку залишалася група прикриття з 2-3 бійців на випадок повернення бойовиків з таємних укриттів. Як тільки бойовики повертались, вони наражалися на шквальний вогонь групи прикриття [79].

Виконання основних завдань контртерористичної операції щодо знищення членів НЗФ на території Чеченської Республіки надало силовим структурам Російської Федерації певний досвід проведення великомасштабних та адресних „зачисток” [98].

Великомасштабна „зачистка” характеризується масштабністю сил та засобів різних відомств (МВС, МО, ФСБ), що залучаються для виявлення у визначеному районі членів НЗФ та ліквідації їх інфраструктури (складів спорядження та озброєння, джерел фінансування і т. ін.), а також вирішення своїх специфічних завдань.

Організація проведення. Великомасштабна „зачистка”, як і будь-яка тактична операція, починалася з рекогносцирування району її проведення, внесення змін, що виникли, на карти місцевості та нанесення на них конкретних орієнтирів. Визначався також стан шляхів під’їзду та основні і резервні майданчики посадки для вертольотів.

Далі між підрозділами, які виділені для проведення операції, організовувалася взаємодія та складався її план. Підрозділам ставилися завдання, уточнювалися сектори та напрямки, особовий склад розподілявся по групах та підгрупах, визначалися основні та резервні частоти радіозв’язку, проводилися перевірка стану озброєння та спорядження. Особлива увага надавалася тому, щоб весь особовий склад (в тому числі і підрозділи блокування) був ознайомлений з умовами взаємного упізнавання „свій-чужий” щодо застосування сигнальних ракет та димів.

Безпосередньо операція починалася з блокування району її проведення. Для цього залучали підрозділи Збройних Сил або Внутрішніх військ, оснащених бронетехнікою та зброєю підтримки. Мобільний командний пункт (МКП) розгортався, як правило, на панівній висоті, що обумовлено необхідністю підтримки радіозв’язку з усіма підрозділами, що залучаються. МКП обов’язково придавалися два підрозділи: група охорони та резервна група. До резерву виділялися найбільш досвідчені офіцери спеціального підрозділу, оскільки сама необхідність задіяти резерв свідчить про те, що ситуація вийшла (починає виходити) з-під контролю і для її локалізації потрібні грамотні і професіональні дії. Резервна група на озброєнні мала, як правило, БМП (БТР) або транспорт підвищеної проходимості, важку стрілецьку зброю (автоматичний гранатомет або великокаліберний кулемет). Важке озброєння розгорталося на точці, яка недоступна для бронетехніці, і з його допомогою прикривалося просування або відхід оглядових груп. Розрахунки АГС і НСВ обов’язково оснащувалися радіостанцією і повинні були чітко знати сигнали взаємного упізнавання.

Після розгортання МКП у визначених напрямках (секторах) для перевірки будівель в межах блокованого населеного пункту висувалися виділені групи зі складу спеціального підрозділу. В залежності від характеру об’єкту перевірки чисельність групи складала від 6 до 20 чоловік, групі придавалася 1-2 одиниці бронетехніки (БМП, БТР). Озброєння групи складали автомати АК, оснащені підствольними гранатометами в пропорції 1 до 5, 1-2 ПКМ, 1-2 СГД. Снайпери додатково озброювалися безшумною зброєю: гвинтівками типу ВСК або ВСС та автоматичною зброєю для самозахисту (АПС або пістолет-кулемет). Всі снайпери, кулеметники, водії та командири груп, як правило, були оснащені засобами радіозв’язку, а снайпери ще мали виносні гарнітури. Групі також придавалися співробітник оперативного підрозділу та кінолог.

Офіцери, озброєні снайперськими гвинтівками, кулеметами та РПГ, залишалися для прикриття оглядової групи і розміщувалися у подвір’ях будинків, поряд з приданою бронетехнікою для здійснення її охорони та координації дій групи з МКП по радіо, при цьому бронетехніка не повинна просуватися далі лінії знаходження оглядової групи. У випадку загострення ситуації оглядова група відходила до бронетехніки під прикриттям снайперів та кулеметників.

Адресна „зачистка” проводилася у відношенні до конкретного об’єкту (будівлі) на підставі інформації про наявність у ньому членів НЗФ, зброї і т. ін. Заходи такого характеру проводилися різними способами: під прикриттям масової „зачистки” або подібно нальоту. У будь-якому випадку всі адресні заходи характеризувалися швидкоплинністю їх проведення, а найчастіше і відсутністю прикриття. При цьому було важливо, щоб особи, які перебували на наміченому до „зачистки об’єкті, не встигли зорієнтуватися у ситуації, переховати намічені до вилучення документи, зникнути або організувати скоординований збройний опір.

З метою вибору найбільш зручного моменту за об’єктом встановлювалося спостереження за допомогою технічних засобів, виставленням прихованого спостережного пункту або залучення агентури з числа місцевих жителів. Безпосередньо перед проведенням операції проводилася звірка топографічних карт, визначалися основні та запасні частоти зв’язку, позивні і т. ін. Військові підрозділи, в зоні відповідальності яких намічалося проведення операції, попереджалися про неї незадовго до її початку, без конкретизації адреси.

Чисельний склад групи визначався характером об’єкту (будівлі) і кількістю осіб в ньому, при цьому кількість задіяних співробітників повинна перевищувати чисельність осіб, яких планують затримати.

На період проведення адресної „зачистки” у складі підрозділу, що її проводив, обов’язково була виділена добре озброєна мобільна резервна група, яка за своєю чисельністю і оснащеністю не уступала штурмовій. При цьому основна увага зверталася на насиченість штурмової групи снайперами та кулеметниками, справність та дієздатність бортового озброєння бронетехніки, наявність достатньої кількості РПГ та реактивних вогнеметів

Автори [98] відмічають, що в залежності від умов могли бути застосовані різноманітні схеми проведення „зачисток”, дві з яких були найбільш розповсюдженими. Перша - за напрямком, з прив’язкою до лінійних орієнтирів. Друга - по секторах, в різних напрямках: від центру до периферії або від периферії до центру.

Однак існують також наступні варіанти прочісування місцевості, що звільнена від бойовиків [47]: в одному напрямку; за напрямками, що сходяться до центру; розподіленням району блокування на ділянки і послідовним прочісуванням кожного з них; прочісуванням від центру напрямками, що розходяться.

„Зачистка” - це не тільки вид бойових дій в умовах населених пунктів або на сильно пересіченій місцевості. Методики „зачистки” використовуються у боротьбі з розвідувально-диверсійними групами противника, малими та крупними бандами, при оперативному пошуку озброєних особливо небезпечних злочинців та інших антисуспільних елементів. Методи та прийоми при цьому взагалі однакові як для воєнних, так і для правоохоронних органів. „Зачистка”, як і оперативний пошук, являє собою досить небезпечний промисел, оскільки такі заходи відбуваються у руїнах, на будівництві, у скупчення гаражів, господарчих будівлях та промислових зонах, неглибоких рівчаках, в умовах обмеженої видимості та свободи маневру, близьких відстанях стрільби „впритул” і повної невизначеності, що дає противнику явну перевагу і залишає ініціативу за ним.

„Зачистка” - це продовження вуличного бою, і навіть при спокійному проведенні вона раз у раз “вибухає” стрільбою на взаємне знищення. Дуже часто противник закриває вхідні двері на ключ зсередини. Це підступний прийом. Недосвідчені бійці скупчуються біля дверей, вирішуючи, що робити далі, при цьому намагаються прикладами вибити двері та отримують чергу на рівні живота. У правильному варіанті замок відстрілюється декількома пострілами (при стрільбі із сучасного АК-74 доцільно бути обережним - рикошети непередбачені) або вибивається толовою шашкою. Якщо є можливість приховатися від осколків, до дверної ручки прилаштовують гранату типу РГ-42 або РГД-5, які дають мало осколків і вага розривного заряду складає 100-110 грамів - це удвічі більше, ніж у гранати Ф-1. Граната вибиває замок, виламує двері і глушить противників, які перебувають у заблокованому приміщенні. Правильне положення атакуючих -по боках від дверей. Один з бійців готує чергову гранату, другий тримає автомат. Після відстрілу замка двері розчинюються ударом ноги збоку. При необхідності всередину закидається граната, вслід за нею ривком проривається штурмова група, Що складається звичайно з трьох чоловік. Три чоловіки спроможні проскочити скрізь дверний проріз майже миттєво, а на четвертого противник вже зможе зреагувати та покласти його. Більшій кількості штурмуючих важко раптово для противника прорватися в одні двері, не напоровшись на зустрічний вогонь противника. Звичайно перший із такої групи проскакує дверний проріз у нижньому рівні та відходить в сторону, бажано вліво від входу, так як противнику важче дістати бійця, стріляючи по ньому з розворотом вправо від себе. І одразу ж цей боєць відкриває вогонь, прикриває і забезпечує проникнення решти бійців групи, як правило, у нижньому рівні, які повинні миттєво зайняти позиції по різні боки від входу, фіксуючи обстановку боковим зором та застосовуючи зброю „навскид-ку”. При раптовому виявленні противника кожен боєць відкриває вогонь у своєму, миттєво і самостійно визначеному секторі вогню перед собою, незалежно від того багато там цілей чи мало. Завдання кожного - знищити противника у своєму секторі, всіх до єдиного, і тільки потім допомогти сусіду, який не справляється. Цей момент визначається на тренуваннях. Якщо так не робити, то невпорядкований вогонь віялом майже завжди може залишити живим будь-кого з противників, звичайно десь збоку, у темному кутку, і він потім „пустить кров” тим, хто проводить “зачистку”.

У початково зачищеній кімнаті рано розслаблятися. При проведенні доглядів та обшуків один з бійців стає біля стіни з автоматом та контролює кути приміщення, що заставлені меблями, та темні місця. В багатокімнатних жилих квартирах необхідно уважно дослідити все - противник, який заховався за портьєрою, у шафі, під ліжком, може піднести поганий сюрприз.

При проведенні „зачисток”, стоїте ви чи ні, доцільно боковим зором постійно шукати можливі укриття - камені, стовпи, кути будинків, розбиту техніку, будівельні уламки і т.п., незалежно від того, потрібні вони вам у даний момент чи ні [51]. При виникненні необхідності укриття займається так, щоб воно було зліва від вас (якщо ви стріляєте з правої руки). У такому випадку укриття буде закривати майже цілком, при цьому для зустрічного вогню залишаються відкритими менша частина голови, плече та кисть стріляючої руки. Якщо укриття розташовано ліворуч від вас, вам доведеться стріляти з лівого плеча або лівою рукою (з пістолета), а це незвично та незручно. Якщо вам захочеться стріляти з правого плеча чи правою рукою (що і відбувається найчастіше), ви відкриєте під постріли противника значну частину корпусу і майже всю голову. Потрібно намагатися так організувати вогневий контакт, щоб можливі укриття противника опинилися праворуч від нього, а ваші - ліворуч від вас. Для цього використовуйте лівостороннє тактичне правило (якщо це можливо за обстановкою) - “закручуйте” під час руху поле бою, пересуваючись вліво від себе. При цьому противник буде вимушений стріляти з лівого плеча або з лівої руки, що незручно, і мало хто вміє так стріляти, або ж найчастіше стріляти він буде з правого плеча, з правої руки, підставивши під ваші постріли і постріли ваших товаришів корпус та голову.

За укриттям доцільніше перебувати з тіньової сторони і показуватися із-за укриття для стрільби або ривку потрібно теж з тіньової сторони. Завжди необхідно дивитися назад - потрібно знати та враховувати кольоровий фон за своєю спиною і намагатися не виділятися на цьому фоні. За можливістю потрібно вибирати позицію одного тону на задньому фоні з одягом.

Укриватися краще серед нагромадження предметів або на фоні зеленої гущавини, або у глибині приміщення. І висуватися для стрільби або кидка краще з нагромадження предметів або гущавини кущів. Не можна показуватися на рівному та освітленому місці і зверху укриття; в одному і тому місці два рази підряд. І вдень, і вночі доцільно обходити рівні відкриті та освітлені ділянки, оскільки розстріляють, мов у тирі. Якщо примушує необхідність, такі місця проскакують на максимальній швидкості, попередньо притиснувши противника суцільним вогнем за його укриття. Просуватися потрібно, притискаючись спиною до стін, не підставляючись під постріли. При проходженні двернихпрорізів та вибитих у верхньому рівні місць потрібно пригнатись, а проходячи мимо підвальних вікон та низьких проломів, піднімати ноги та переступати через них. Якщо є потреба перелізти через стіну, не треба робити цього у вертикальному положенні, це збільшує силует. Стіну долайте горизонтально, лежачи на ній животом, і як можна швидше. З’являйтесь там, де вас не чекають, і ніколи в одному і тому ж місці. Використовуйте природні проходи для прихованих переміщень, але не засиджуйтесь у них, щоб вас не викрили. Для пересування використовуйте подвір’я, наскрізні під’їзди, сади, городи і інші приховані підходи до місця цілі. При проведенні наступної „зачистки” слід мати на увазі такі ж пересування противника. Якщо необхідно рухатися під вогнем противника з вантажем (звичайно це ящик з боєприпасами), то краще буде, прив’язавши до руки довгу мотузку і, залишивши вантаж на місті, зробити швидкий ривок (переповзти) через небезпечне місце, яке прострілюється. Вантаж потім підтягнути до себе за мотузку.

При проведенні „зачистки” або оперативного пошуку доводиться вибивати противника із скупчення господарчих будівель, гаражів, руїн, будівельних майданчиків - взагалі із лабіринтів, оскільки не можна залишати в своєму тилу „осині” гнізда противника. Службові собаки, які можуть надати неоціниму допомогу, далеко не завжди опиняються дід рукою навіть у мирний час. Тому при відпрацюванні лабіринтів необхідно дотримуватись основних правил руху в них (між будівлями) - будь-яку будівлю, гараж, сарай і т.п. огинати тільки проти ходу годинникової стрілки, справа наліво, при цьому автомат (пістолет) знаходиться по праву руку від вас, і ви будете мати перевагу, стріляючи вліво від себе, навіть навскидку.

Якщо обставини примусять обходити кут зліва направо за годинниковою стрілкою, перекладіть зброю у ліву руку, щоб мати можливість стріляти вправо без розвороту. Загальне правило - кути будинків необхідно огинати, перебуваючи як можна далі від них. Цим ви застраховують себе від раптового нападу - противник, що заховався за кутом, відкриє вас не одразу, а поступово, втрачаючи перевагу раптовості.

Всі бійці пошукової групи повинні перебувати при роботі у лабіринті на відстані прямої видимості один від другого та візуально контролювати безпеку своїх товаришів. Сходиться дуже близько теж не можна, щоб не загинути всім одразу від однієї гранати або автоматної черги. В лабіринті необхідно відпрацьовувати різні ділянки і напрямки почергово, всім колективом, не розходячись -хто відбився від своїх, той пропав. При викритті групи противника доцільно діяти за принципом вовчої зграї - відсікати противника по одному від загальної маси та знищувати одного за другим, заганяючи за укриття та знищуючи його гранатами. При можливості короткочасно пробігайте верхом руїн та стріляйте вниз. Але так, щоб прострілюване місце було праворуч від вас - стріляти краще з правого плеча або правої руки. Таким же чином треба прочісувати траншеї - йти верхом траншеї, маючи її під правою рукою.

Використовуйте подібні прийоми: якщо можна обвалити на противника стіну, камінну кладку, перекриття і т.п., то це потрібно зробити, якщо вистачить фізичних сил, вручну або за допомогою гранат. Нагромадження уламків та цілих будівель представляють собою ідеальне укриття для тих, хто обороняється. Ефективність стрілецької зброї наступаючих при цьому різко падає. Дістати противника за укриттям не завжди вдається, навіть використовуючи сучасні підствольні автоматні та ручні протитанкові гранатомети - вони стріляють настильно. Різко зростає роль ручних гранат. Ручну звичайну або ручну протитанкову гранату можна закинути як завгодно, у будь-яку щілину і за будь-яке укриття. У вуличних боях правим виявляється той, хто віртуозніше спрацює гранатами, у кого їх більше і хто застосує їх першим. Концентрованим застосуванням гранат можна швидко придушити опір противника і „забити” його у бліндажах, дотах, щілинах, в підвалах і на горищах і за будь-яких умовах. Граната закидається у будь-який пролом і капітально розчищає шлях наступаючим. Як тільки граната спрацювала, прямуйте за нею, з ходу стріляючи по всіх темних місцях. У кожен підозрілий куток - по гранаті. Поворот за ріг - кидок гранати. Слідом за гранатою - черга з автомату. В розпорядженні атакуючих - секунди, після чого натиск вогнем, незважаючи на обставини. Найсучасніші оборонні споруди не можуть існувати без амбразур, бійниць та віддушин. Будь-яка ціль має уразливе місце. При киданні гранат по амбразурах вогневої точки найчастіше доводиться робити короткі перебіжки, пригнувшись, а потім переповзати від укриття до укриття. Увагу противника в цей час хтось відволікає збоку стрільбою. Не можна забувати, що гранати можуть застосувати і проти вас, тому, опинившись всередині будь-якого приміщення, підмічайте „укриття в укритті” - купу щебеня, великі будівельні уламки, шматки стін та будівельних конструкцій, за якими можна буде укритися від осколків. Якщо вас „затисли” у цьому приміщенні, слід, по можливості самим облаштувати такі укриття, примітивні, але надійні.

Під час ведення „зачистки” у лабіринті потрібно намагатися першим викрити противника - як завгодно: на слух, на запах, звірячим чуттям. При можливості, не показуючись із-за укриття, треба примусити противника хитрощами видати себе та ввести його в оману відносно свого місцезнаходження. Для цього доцільно кинути в сторону камінь, зробити удаваний шум, можна спровокувати противника на стрільбу, короткочасно показуючи йому з-за укриття каску, куртку або головний убір на палці. Але, свою чергу, при роботі у лабіринті до джерел шумів потрібно ставитися дуже уважно, а до їх напрямку і значення - критично. Противник може таким же чином відволікати вашу увагу, кинувши в потрібну йому сторону камінь, палку та інший предмет; кінець-кінцем, шумом можуть заманити у пастку. Тому у лабіринті основне навантаження - на треноване звіряче чуття [51]. Ви повинні відчувати присутність противника, особливо у темряві.

Зброю - автомат, пістолет - слід тримати біля стегна. Витягнута вперед зброя легко вибивається палкою, ногою і т.д. У випадку необхідності на близькій відстані можна уразити противника навскидку не цілячись. Велике значення має вміння визначати по звуку пострілу систему зброї противника та рахувати його постріли за ходом подій - так, щоб не проґавити момент, коли противник буде перезаряджатися; 3-4 секунди, необхідні для заміни магазина, можуть статися вирішальними.

„Зачистка” базується на обережних проникаючих діях та миттєвій реакції на зміну обстановки. Відпрацьовуючи лабіринти, потрібно уважно прислуховуватися та спостерігати боковим зором, дивитися, куди ступаєте, на що спираєтесь і за що беретесь руками. Під час „зачистки” не виключена можливість постановки противником мін - розтяжок, самострілів та інших підступних сюрпризів.

При огляді господарчих ті жилих приміщень в кожне з них проникають (ривком у нижньому рівні) 2-3 співробітника, не менше і не більше. При цьому хтось обов’язково страхує їх ззовні, контролюючи підходи до об’єкта, що доглядається. Бійці, які проникли у приміщення, миттєво відходять в сторони в нижньому рівні, зброю та гранати тримають наготові.

Проникнувши до приміщення, треба обов’язково проконтролювати, що знаходиться за відкритим дверним полотном. Потім один боєць, стоячи біля стіни, контролює всю обстановку взагалі, решта здійснює конкретний догляд.

Незнайомі двері та люки потрібно відкривати або штовхнувши їх довгою палкою, або потягнувши за довгу мотузку, що прив’язана до дверної ручки, - вхід може бути заміновано. З цієї причини не слід піднімати підозрілі предмети з полу - це робота саперів. Будь-який предмет може бути тонкою ниткою з’єднаний з вибухівкою, „сюрпризом”.

Під час прочісування населених пунктів ворог може притаїтися у різноманітних темних нішах. Фігура бійця, який необережно підійшов до входу в укриття, чітко спостерігається на світлому фоні і є гарною мішенню для противника. Тому в середину підозрілої ніші спочатку летить граната. Її кидають з такого місця, яке не прострілюється противником з ніші, звідти, звідкіля противник не чекає. Гранату кидають, відшукавши будь-яку віддушину, збоку або лежачи перед укриттям противника, але у будь-якому випадку потрібно запитати про наявність жінок та дітей і попередити про кидок гранати. Непотрібні жертви серед мирного населення ще нікого не прикрашали. Мирному населенню пропонують вийти, а противнику здатися. Якщо захоплені заручники, то необхідно вступити у переговори, але це вже інший процес.

Проникати у будь-яку незнайому нішу слід з підстрахування товаришів -одному можна пропасти без вісті. Ніша відпрацьовується звичайно удвох, а третій страхує ззовні. Навіть попередньо кинута граната ще нічого не гарантує, і перший з прониклих вслід за гранатою знову різко відходить в сторону від входу (бажано вліво), другий - ривком в протилежний бік. Попередньо променем ліхтаря швидко „обшарюють” можливий візуальний простір біля входу, щоб знати, що там знаходиться, і не вскочити куди-небудь у яму і т.п. Перший з прониклих освічує приміщення ліхтарем, тримаючи його у лівій руці (або протилежній тій, що тримає зброю). Не бачачи бійця в темряві, можливо, навіть частково засліплений спрямованим світом, противник буде стріляти на світло і влучати в сторону витягнутої руки з ліхтарем. При оперативній необхідності в нішу проникають два бійця, але світить лише один, а другий в темряві „відкатується” подалі у куток і, залишаючись невидимим, контролює обстановку, прикриваючи тих, кому, можливо, доведеться прориватися в приміщення вслід за ним.

В старих інструкціях описувався спосіб закидання у нішу ввімкненого ліхтаря, обмотаного чим-небудь м'яким. При його короткочасному світлі можна зорієнтуватися в обстановці.

Якщо бій йде у руїнах, де немає нічого цінного, противника, що засів у підвальних приміщеннях, при відсутності вогнеметів викурюють пляшками з бензином. Для цього до горла наповненої пляшки прив'язують шматок ганчірки, яку безпосередньо перед кидком намочують бензином з тієї ж пляшки і підпалюють. Палаючий бензин з розбитої пляшки (а ще краще з декількох пляшок) у замкненому приміщенні підвалу найчастіше діє ефективніше гранати.

Якщо противник засів у підвалі, там нема заручників і водопровід ще працює, зайвий раз не слід ризикувати - доцільно включити найближчий кран, вода сама найде шлях до підвалу, і противник там довго не витримає.

Якщо підрозділ, що проводить „зачистку”, за кількістю невеликий, а проводити „зачистку” потрібно, населений пункт відпрацьовується всім особовим складом, не розпилюючись, тримаючись в одному кулаку; відпрацьовується об’єкт за об’єктом, квартал за кварталом. При цьому не залишаються без догляду подвір’я, вулиці та інші відкриті місця. їх повинен тримати під прицілом снайпер та кулеметник і підстраховувати від раптового нападу тих, хто працює всередині кварталу (об’єкта, ділянки і т.п.), не допускаючи також можливих переміщень та перегрупувань противника. Снайпер та кулеметник з їх довгими стволами у лабіринті малоефективні. їх місце на вулиці.

Результати найретельнішої „зачистки” можуть зійти нанівець, якщо по руїнах не пустити підсилені патрулі і не встановити у населеному пункті комендантської години, під час якої вогонь на знищення відкривається по всьому підозрілому. Цього залізного правила, яке не дозволяло окремо схованим солдатам противника збиватися у групи, а залишковим групам перегрупуватися, дотримувалися і радянські війська, і німці під час Великої Вітчизняної війни. Крім того, вони завжди виставляли приховані засідки на глухих напрямках, що не спостерігаються, для припинення дій розвідувально-диверсійних груп та їх ліквідації.

Прочісування місцевості важливо організувати так, щоб забезпечувалось по-чергове просування груп від рубежу до рубежу. В той час, коли одна з них оглядає місцевість, взаємодіючі групи розміщуються на вигідному рубежу на відстані 25-30 м від об’єкту і тримають його на прицілі. Особливу складність представляє виявлення снайперів бойовиків, які ретельно маскуються. Для їх викриття у складі бойових пар (трійок) необхідно мати спеціальних спостерігачів [59].

Вищеописана тактична методика ведення бойових дій малими групами в населених пунктах з наступною їх «зачисткою» використовувалась у боротьбі з бандерівцями у Західній Україні і при ліквідації бандугрупувань по всьому СРСР в післявоєнні роки. Аналогічні способи застосовуються і в наш час при пошуку та знешкодженні особливо небезпечних озброєних злочинців і у боротьбі з тероризмом.

Прочісування в лісових умовах планується та проводиться з урахуванням місцевості, обов’язково вздовж просік, широких стежок, вздовж лісових галявин, ярів, взагалі вздовж продовгуватих відкритих місць. Вздовж цих відкритих місць просуваються кулеметні розрахунки та ведуть вогонь по всьому живому, що на них з’являється. Свої про це знають і на відкриті місця не виходять. Для чужинців така тактика обмежує свободу маневру. Цей прийом був винайдений німецькими єгерями та успішно використовувався у Брянських лісах. До того ж німці, проводячи прочісування, для профілактики стріляли на кожний підозрілий шум, по густим кущам, по затіненим ліщинам та ярам, по всім тактично небезпечним місцям, навіть без спостерігання цілі. І цей прийом теж себе виправдовував. Ті, хто прочісував ліс, рухаються двома шеренгами не ближче 50 м одна від одної, але не відчалюючись, в межах прямого спостереження. Цим гарантується не стільки якість прочісування, скільки попередження небезпеки раптового нападу з тилу та флангів. В реальній дійсності просуватися доводиться не тільки вздовж відкритих місць та ярів, але і впоперек них. І коли одна шеренга або група долає таку перешкоду, то інша страхує на випадок раптового нападу [33].

Неправильним буде подолання перешкоди всім одночасно - в такому випадку, без під страховки вогнем, рухаючись знизу вверх обличчям догори, всі стають безпорадними та являють собою гарну групову ціль. Такі місця в лісі, де відбувається інстинктивне скупчення противника перед перешкодою, а також місця, які можуть служити укриттям від раптового вогню (канави, воронки, ритвини, ліщини і т. ін.), на війні просто нерозумно не замінувати. У випадку пересування пагорбкуватою місцевістю доцільніше йти так, щоб схил знаходився по ліву сторону. При цьому буде зручно стріляти з правого плеча в будь-яку сторону та вгору теж. Коли гора (схил) перебуває праворуч від вас, краще перекласти зброю в ліву руку. Уявіть, як вам буде незручно розвертатися для стрільби праворуч і вгору з правого плеча. Це так зване лівостороннє правило - вліво стріляти набагато швидше та легше, і забувати про це неможливо.

Коли шеренга або група рухається вгору, її також знизу або з боку прикривають вогнем. Піднявшись на висоту, група закріплюється і вогнем підтримує тих, хто піднімається знизу вверх.

В лісі досить важко наступати суцільним фронтом - сильно пересічений рельєф (як в горах) майже завжди розділить наступаючих на окремі групи, яким доводиться пересуватися не в шерензі, а похідним порядком, один за одним. Прочісування набуває форми колективного пошуку. Спецгрупи діють у зведених батальйонах, але структурно - своїми згуртованими колективами. Дві спецгрупи по 15-16 чоловік поєднувались у звичайний загальновійськовий взвод. І рельєф місцевості може вивести такий взвод (половину взводу) в найнесподіваніше місце. Розвиток подій передбачити неможливо, тому єгері повинні бути натреновані на раптове зустрічне зіткнення - основний вид бойових дій.

Прийоми індивідуально-групової тактики вогневих контактів в таких умовах специфічні. При раптовій зустрічі з групою противника в лісі завжди намагаються суцільним, шквальним вогнем притиснути його до землі, примусити залягти за укриття, “притиснути” до місця, позбавити свободи маневру і не давати йому можливості підняти голову для прицільної стрільби. Одночасно, одразу ж, поки група прикриття з кулеметом тримає противника притиснутим до землі, основні сили, використовуючи рельєф, прикриваючись деревами, різко роблять ривок вліво-вперед, намагаючись вийти на правий фланг противника.

Відповідно до загальновійськової тактики противник з похідних порядків почне розгортатися в цеп проти вашої групи прикриття. Розстрілюйте цей цеп збоку, як групову мішень. Використовуйте перевагу, яку дає лівостороннє правило - з розворотом праворуч противнику на перших хвилинах бою стріляти буде незручно, незвично, його стрілки будуть розвертатися праворуч стволами у спину один одному. Збоку противник на деякий час буде відкритий для вашого вогню, він втратить цей час на перешикування цепу праворуч. Виграє той, хто при зустрічі зреагує першим та створить миттєву перевагу концентрованим вогнем збоку у правий фланг противника. Така ж схема дій і у випадку раптового нападу на спецгрупу - прикриття притискує противника до землі, решта різким маневром висувається йому у фланг, бажано, на правий. Місцевість та обставини не завжди дозволяють це зробити, але якщо є така можливість, її втрачати не можна. За обстановкою поле бою та самого противника потрібно “закручувати” за часовою стрілкою, наближаючись до противника на дистанцію кинджального вогню.

Вищеназваний прийом лісових розбійників та конокрадів не новий - він виправдовував себе на протязі століть. Задача - зробити це все на гранично високих швидкостях. Бій малими підрозділами в лісі швидкий і короткочасний. Ситуаційні варіанти необхідно на тренуваннях з особовим складом відпрацьовувати до автоматизму. В бойовій обстановці практично не буде часу на прийняття рішення та можливості на подання команди. Тактична реакція і окремих бійців, і всієї спецгрупи повинна бути відпрацьована до рівня колективного інстинкту вовчої зграї, де кожний без команди знає, що потрібно робити.

Якщо ви рухаєтесь шеренгою по рівному місцю, то початок вогневого контакту аналогічний - противника притискують до землі. Одночасно, поки ваші кулеметники суцільним вогнем не дають висунутися та стріляти прицільно, потрібно охопити противника з боків, “затиснути” його з флангів, розстрілюючи цілі, не захищені укриттями збоку. Основний натиск вогнем необхідно робити знову ж з правого флангу противника - лівостороннє правило дає, хоч і короткочасну, однак досить вагому перевагу. Якщо вас багато, противника можна оточити, якщо ні - залиште йому вихід із “кліщів” і дайте можливість відірватися. Доб’єте його у наступний раз. Без необхідності не переводьте вогневий контакт у рукопашний бій. Якщо вас мало і йти нікуди, не чекайте, щоб вас “затиснули”. Концентрованим вогнем ваших кулеметів “рубіть” цеп противника в одному місці, під вогневим прикриттям тих, хто замикає групу позаду, робіть ривок до противника, гранатами “пробивайте” його бойові порядки, вслід за розривами своїх гранат вривайтеся в пробиту “дірку”, розвертаючи кулемети “віялом”, не давайте противнику підняти голову - ви побачите, як пролом одразу ж розшириться та поглибиться.

Завжди критично оцінюйте, чи варто рубати цеп противника в слабкому місці: з його більш сильних ділянок, між якими ви можете опинитися, вас легко “затиснути” вогнем та розстріляти з флангів. Іноді доцільно атакувати там, де цеп противника щільніший. У створеному безладі бійці противника будуть остерігатися влучити один в одного. За обстановкою, можна різким ривком вийти вліво-вперед, з боку правого флангу того скупченого місця, але обов'язково „впритирку” до противника. Нехай він розвертається для стрільби праворуч і «утикає» стволи у спину один одному. Якщо є можливість, ривок до противника робиться раптово, із-за укриттів, на дуже близькій відстані. Якщо ні - суцільним вогнем прикривають тих, хто буде робити ривок для кидка гранати. За можливістю використовуйте рельєф - просочуйтесь ярками, ліщинами, але обов’язково під вогневим прикриттям. Не відривайтесь від своїх - хто відірвався, той пропав. Дійте тільки у складі свого підрозділу. Організовані дії набагато результативніші.

У всіх вищеописаних ситуаціях потрібно діяти різко, нахабно і нагло, швидше за противника, це називається - залишити ініціативу за собою.

При прочісуванні не слід захоплюватися переслідуванням невеликих груп, які ведуть інтенсивний вогонь - як правило, це відволікання боєм від основних сил або заманювання в пастку. Основна мета і основна небезпека там, де гробова тиша.

Якщо прочісування впирається в стіну суцільного вогню, що примушує залягти, то найкраща підтримка - це вогонь 82-мм мінометів. Цей калібр в лісі оптимальний за вражаючою дією боєприпасів та маневреними якостями зброї. Авіацію під час зустрічного маневреного бою в лісі краще не застосовувати: з землі вона мало керована, цілі та орієнтири з повітря в гущавині лісу майже неможливо розпізнати, і тому авіатори найчастіше б’ють по своїх. Інша справа міномети, якими управляють на місці подій та від навісного вогню яких укриття не рятують. Дуже результативний вогневий засіб у лісі - великокаліберний кулемет. Його потужні боєприпаси пробивають навіть вікові дерева, і порятунку від нього нема. Один великокаліберний кулемет спроможний пробити “дірку” в будь-якій обороні (знов на підставі досвіду німецьких єгерів).

Бій в лісі вимагає немалої кількості боєприпасів та навичок стрільби по цілям, що раптово виникають. Тому і намагаються притиснути противника до землі. Краще, коли він лежить за укриттями (деревами), а не миготить між ними та одразу приховується. Далеко не кожен навчений методиці стрільби “навскидку” навіть на малі дистанції, тим більше на реальні відстані лісового бою - звичайно 150-200 м. Стрільба з “наводкою” зброї тут під силу тільки тренованим снайперам-професіоналам або спортсменам-стендовикам. Для масового застосування найбільш придатний так званий спосіб стрільби “з тичку”. Замічайте, за яким укриття сховалася ціль, та стережіть її. Ціль обов’язково з’явиться з-за укриття -їй потрібно стріляти та рухатись. І висуватись ціль, швидше за все, буде вправо від себе. Чому? Якщо противник стріляє із-за укриття з правого плеча з довгоствольної зброї (автомат, гвинтівка), вона своєю довжиною не дасть йому розвернутися або пересунутися вліво. Коли він піде в атаку, то інстинктивно буде висуватися з-за укриття в сторону своєї зброї. Тому цільтеся в пусте місце по ходу цього можливого руху та спостерігайте. З початком висування противника починайте “вибирати” спуск, і як тільки він “сяде” на край мушки, дотискуйте. Поки ви дотиснете, він просунеться ще і “наштовхнеться” на вашу кулю. Якщо ж противнику буде потрібно пересунутися ліворуч від себе, він обов’язково підніме ствол зброї вверх, оскільки дерево заважає йому розвернутися. За цією ознакою точно так же беріть упередження, але по іншу сторону дерева.

При перестрілці у лісі спостерігайте не тільки перед собою - боковим зором фіксуйте обстановку праворуч та ліворуч. Противник, який перебуває не проти вас, а в стороні, дуже часто буде відкритий для вашого вогню збоку. Використовуйте цю можливість. В будь-якому випадку намагайтесь обходити противника, бажано праворуч від нього, поки ваші товариші вогнем не дають йому висунутися. Він відкриється зі сторони. В лісі не можливо перебувати на місці, хто не маневрує, той підставляється і гине. Найчастіше за все такого “закручують” за лівостороннім правилом і розстрілюють, поставивши у невигідні для стрільби та оборони умови.

В швидкоплинному лісовому бою все відбувається дуже швидко. Вам доведеться думати за противника швидше, ніж він сам за себе. Він ще не побіг, а ви повинні знати, де ваша куля його зустріне (дивіться вищенаведене). Це і називається стріляти “з тичка”. Способу цьому вже сотні років, він з великим успіхом застосовується і зараз, в джунглях і в тайзі, в тропіках і на півночі.

Прочісування місцевості звичайно має завданням витіснити противника на відкрите місце, відсікти його від лісу, поставити під вогонь кулеметів, артилерії та авіації. Свого часу німці так вчинили зі з’єднанням С.Ковпака - загнали його в гори, де він був змушений кинути артилерію, обоз та залишився без матеріального забезпечення. З цього оточення ковпаківці виходили, розділившись на п’ять колон. Так же німці робили і в Югославії - вибивали партизанів з лісів та заганяли на зиму в гори без продовольства та боєприпасів. Так вчиняли в Ірані, Іраку та Туреччини з курдськими повстанцями.

Сліди на снігу завжди працюють проти тих, кого менше. Взимку єгері мало сидять на стежках. Підтягуються великі військові сили, і гарнізони стоять в кожному селі, відрізаючи партизанам шлях до тепла та продовольству. В зоні партизанської активності вводиться суворий перепускний режим та комендантська година. По партизанах працює авіація.

Блокада в зимово-весняний час страшна для партизанів. З наступом весінньої розпутиці починається масоване прочісування лісу. Завдання - витиснути партизанські угруповання з обжитих місць. Відсутність обігріву та даху над головою, сирість під ногами, голод та наявність маси поранених роблять свою справу. Основну частину у групувань ОУН-УПА на Західній Україні було знищено під час блокади у грудні 1945 - квітні 1946 року.

Найбільший досвід боротьби з партизанами накопичився, природно, у німців, які діяли педантично і раціонально. Єгеря зводились у батальйони. Батальйон у лісі мобільний та керований. Знищення партизанської бази підлягало продуманому плануванню та чіткому виконанню. Після виснажливого бою партизанам давали заспокоїтися в місті зручної для них стоянки. Бездіяльністю присипляли їх пильність. Оточення стоянки починалося під вечір, в останніх променях сонця, яке заходило. Низько літаючі літаки примушували партизанів “не висовуватися” та ускладнювали зовнішнє спостереження. Під таким прикриттям підтягувались штурмові групи з різних сторін, кожна кількістю не більше роти. На визначеному рубежі єгері розсипалися в цепи, які змикались один з одним, оточуючи партизанську стоянку напівкільдем. Все це робилось приховано та швидко, у настаючих сутінках, поки ще можна було контролювати процес візуально. Одразу ж закріплювались для підстраховки від раптового прориву. Вночі спецгрупи вирізали партизанські секретпости. Наступ починали на світанку, одразу, як тільки можна було розрізнити ціль. Наступали зі сходу, з боку сонця, що вставало. На заході партизанів, які відступали, чекала засідка. Попереду у єгерів був день. Тактика будувалась на тому, щоб закінчити операцію до початку ночі - часу, найбільш придатного для прориву з котла. Двадцять років потому таку тактику застосовували американці в боротьбі з В’єтконгом.

Зустрічний бій пагубний та страшний для партизанів тоді, коли після деяких подій або бойових дій їх бойові порядки розсипані, при цьому на цей час нема єдиного командування, втрачені ниті управління, що ускладнює організований опір. В складному ландшафті тропічного лісу американці використовували для цього німецький прийом: партизанську колону “рубали” з мінометів, відсікали обоз, забезпечення, штаб, одразу ж переносили вогонь на головну частину колони. Масу, що втратила управління, атакували з боків звичайним способом. Дуже неприємним для партизанів є зустрічний бій в горах, де від нього неможливо ухилитися вбік. На гірських стежках, затиснутих рельєфом, неможливо розгорнутися великими силами, тому результат подій залежить від рівня тактичного мислення командирів, ступеня підготованості бійців, якості їх зброї, боєприпасів та спорядження. Найчастіше успіх схиляється на користь гірськострілецьких підрозділів (у німців - гірських єгерів).

Основне правило: „За спиною ніхто не повинен залишатися ...”.

2.14. Патрулювання місцевості

Патрулювання - це ведення розвідки у районах дій повстанців і на ймовірних маршрутах їх пересування, проведення турбуючих дій у формі рейдів і нальотів на невеликі бази, склади зброї і продовольства, а також організація засідок на дорогах з метою примусити партизанів перейти до оборони. Крім цього, патрулювання виконується для забезпечення безпеки вертолітних майданчиків, артилерійських позицій та інших об’єктів своїх військ [92].

Патрулі призначаються для виконання наступних завдань [93]:

Добування інформації. Для точного планування операцій дуже важливо мати вірогідну тактичну інформацію. Одним зі способів добування такої інформації є ведення розвідки патрулями. Звичайно для цього використовуються невеликі за чисельністю групи. Інформація включає відомості щодо місцевості, рослинності, гідрографії, противника, місцевого населення і т.д.

Знищення противника. Метою будь-якої воєнної операції є знищення противника. Іноді патрулі виділяються для пошуку та знищення противника. Ці дії включають висування на позиції засідки, зачистку населених пунктів, висування по слідах противника (переслідування), нальоти на його тимчасові бази і т.д.

Бойова охорона. Основним завданням бойової охорони є здійснення контролю нейтральної смуги, ділянки місцевості між позиціями своїх військ та військ противника. Це дає перевагу своїм військам у часі та просторі для маневру, а також полегшує отримання інформації про противника. В той же час противнику значно складніше добувати інформацію про наші війська. Стики між підрозділами також можуть прикриватися патрулями для запобігання просочуванню противника:

Проникнення або вихід з району бойових дій. Незалежно від того, висувається група у район дій або у район евакуації після виконання завдання, вона здійснює пересування способом патрулювання. Пам’ятайте, що це єдиний відносно безпечний спосіб пересування у районі бойових дій.

Здійснення впливу на місцеве населення. Основною метою терористів на першому етапі партизанської війни є здійснення впливу на місцеве населення з метою формування у нього стійкої недовіри до існуючого уряду. При цьому у населення формується думка, що уряд не в змозі контролювати ситуацію та захистити їх. Єдиним способом протидії терористам в цій ситуації є збереження присутності в районі шляхом патрулювання, ведення позитивної пропаганди у підтримку уряду і витискання терористів з району.

Запобігання проникненню терористів. Патрулі можуть застосовуватися для пошуку можливих маршрутів проникнення терористів, слідів їх перебування, а також для отримання інформації від місцевого населення щодо можливого проникнення терористів або їх присутності у районі. При цьому одна група висувається по слідах терористів, інші патрулюють район попереду за напрямком руху з метою їх перехоплення та знищення.

Так, організація контрпартизанських дій німецьких військ передбачала проведення патрулювання зайнятої території. В першу чергу патрулювання здійснювалось на мотоциклах вздовж доріг. Вдень патрулі захоплювали досить широку смугу, по кілька кілометрів в обидва боки. При наявності досить великих сил ця смуга доходила іноді до 20 км; при цьому німці перевіряли і всі населені пункти, що були на маршруті патрулювання. Вночі патрулювання проводилося лише на самій дорозі [33].

Одним зі способів збору інформації про партизанів, які використовували німці, було патрулювання місцевості розвідувальними групами. Сутність способу полягає у виводі розвідувальної групи в район, де можливе пересування партизанів. Завданням групи було обстеження місцевості з метою виявлення партизанів або їх слідів. Далі, рухаючись по слідах, розвідувальна група встановлювала контакт з партизанами, не викриваючи себе. Як і у випадку виявлення партизанів одразу, вона йшла по п’ятах за партизанським загоном, безперервно передавала інформацію щодо напрямку його руху. Тим часом командування протипартизанських сил влаштовувало засідку на маршруті висування партизанів або наносило їм ураження силами авіації і артилерії [75].

У В’єтнамі патрулювання місцевості вертольотами та рухомими патрулями отримало широке використання [57]. Проводилося ближнє та дальнє патрулювання.

Ближнє патрулювання може проводитися поблизу населених пунктів, важливих адміністративно-політичних центрів, опорних та укріплених пунктів на відстані 1-6 км від зовнішніх оборонних смуг. Склад патрулів - від одного відділення до роти.

Дальнє патрулювання проводиться на відстані 15-20 км від пункту постійної дислокації силами від взводу до батальйону. Патрульний підрозділ доставляється в район патрулювання вертольотами. В його завдання входить виявлення партизанів, визначення характеру їх дій та знищення власними силами з залученням авіації та спеціальних підрозділів. Патрулювання ведеться тільки у світлий час доби по перевірених дорогах, просіках, руслах рік. У нічний час підрозділи займають оборону на пагорбах. Досвід В’єтнаму показав, що найбільш ефективно вирішували завдання патрулювання малі підрозділи, в завдання яких входило лише ведення розвідки.

Патрулювання здійснюється вдень і вночі, в залежності від обстановки і завдань. Успіх дій патруля досягається: високим рівнем підготовки, погодженістю дій, ініціативними та рішучими діями кожного, особливо командира групи.

Сили і засоби.

Сухопутні підрозділи армії Великобританії патрулювання здійснюють трьома видами дозорів: бойовими, нерухомими і розвідувальними [92]. Дозори всіх видів повинні бути готовими до виконання завдань протягом декількох діб, при цьому необхідно забезпечити підтримку надійного зв’язку з базою.

До складу бойового дозору виділяється підрозділ від взводу до роти і більше. Основні завдання бойового дозору полягають у створенні перешкод вільному пересуванню партизанів у визначеному районі, влаштування засідок, створення тимчасової бази для забезпечення розвідувального дозору, нанесення ударів по виявлених базах і складах партизанів.

Нерухомі дозори діють, як правило, у складі відділення та розміщуються на найбільш ймовірних шляхах підходу партизанів. Вони виконують поставлені завдання головним чином шляхом влаштування засідок, а також забезпечують завчасне оповіщення про появу партизанів у даному районі.

Розвідувальні дозори викривають місцеположення партизанів, здійснюють стеження за їх діями та маршрутами пересування. Дозор може включати від двох-трьох солдат до взводу. Дозори повинні діяти у радіусі стрільби артилерії, що їх забезпечує. Необхідно завчасно готувати дані для стрільби у відповідності з маршрутами (районами) дій дозорів. Командири дозорів повинні знати методи та способи цілевказівки для артилерії, а також для авіації. Для цілевказівки використовуються дими, привідні радіомаяки для вказівки літакам місцеположення дозорів, також інші засоби цілевказівки та позначення позицій своїх військ.

В деяких випадках необхідно мати аєромобільний або парашутний резерв для нанесення ударів по виявлених дозорами об’єктах партизанів та надання цим дозорам підтримки при веденні бойових дій з переважаючими силами противника.

Тимчасові бази. Для відпочинку особового складу дозорів та розміщення важкого спорядження у відносно безпечних зонах створюються тимчасові бази. При використанні тимчасових баз необхідно дотримуватися наступних заходів безпеки: прибуття на базу слід здійснювати по можливості вночі з використанням декількох маршрутів до неї; шляхи підходу до бази повинні проходити в стороні від населених пунктів, у випадку раптової зустрічі з місцевими жителями останніх необхідно тимчасово затримати; тимчасові бази не слід створювати поблизу помітних на місцевості орієнтирів, база не повинна перебувати на одному місці більше однієї ночі; вогнища, які розводяться протягом дня, повинні бути бездимними; до бази повинна підходити тільки одна стежка, яка ретельно замаскована та охороняється; підхід та зайняття бази виконується швидко та безшумно; перед розгортанням бази необхідно ретельно перевірити місцевість у районі її створення.

„Настанова по тактиці дрібних підрозділів” [93], що використовується у процесі підготовки військовослужбовців 5-го розвідувального полку спеціального призначення Сухопутних військ Південно-Африканської республіки, для ведення патрульних дій передбачає два типи патрулів: розвідувальний та рейдовий.

Рейдовий патруль виконує спеціальні завдання: знищення патрулів противника; ведення турбуючих дій шляхом нападу на противника; введення противника в оману відносно дійсних намірів командування; проведення нальотів на позиції та об'єкти противника; захоплення полонених; "полювання” за танками”; організація засідок на патрулі противника; здійснення впливу на місцеве населення; організація баз для тривалих дій у тилу противника; пошук і знищення баз противника; і має чисельність достатню для ведення бою, як правило, у більшості випадків призначається у складі штатної групи (10 чоловік) і очолюється офіцером або сержантом.

Розвідувальний патруль виконує завдання по веденню розвідки противника: збір топографічної інформації; збір інформації про позиції противника та мінні поля; вивчення маршрутів і особливостей дій патрулів противника; ведення розвідки спостереженням і підслуховуванням на шляхах висування противника та поблизу його баз; розвідка маршрутів для своїх військ; ведення обмежених рейдових дій, таких як акти саботажу або дії на залізничних шляхах; і уникає зустрічі з ним. Маскування слідів та прихованість дій є найбільш важливими умовами успішних дій.

Розвідувальний патруль може складатися з командира та 1-4 солдат. Чисельність патруля визначається: завданням та обстановкою (наявністю та характером дій противника), при цьому вона повинна бути мінімальною.

Способи патрулювання.

Патрулювання - найбільш розповсюджений спосіб дій регулярних військ у боротьбі з партизанами, а також засіб досягнення і утримання ініціативи у контрпартизанській боротьбі. Воно дозволяє здійснювати пересування, використовуючи найбільш зручний похідний порядок, бути у готовності до негайного відбиття нападу противника, вести постійне кругове спостереження та перебудовувати бойовий порядок з виділенням групи підтримки. Це найбільш безпечний спосіб пересування, який дозволяє постійно „мати одну ногу на землі”.

„Настанова ...” передбачає чотири основних способи патрулювання: „від себе до себе” або „вентилятор”; лінійне прочісування; патрулювання вздовж ріки; пошук в районі.

Спосіб „Вентилятор”, рис.35. Цей спосіб дуже зручний для використання у випадку, коли необхідно відшукати специфічні ознаки перебування в районі противника або, коли пошукові дії ведуться на місцевості, покритій щільними заростями чагарнику.

Лінійне прочісування, рис.36. При використанні цього способу патруль починає діяти від дороги, ріки або іншого лінійного місцевого предмету. Він дозволяє виявити пересування противника або стежки, що використовуються ним для переміщення.

Патруль переслідування.

Взвод або відділення може отримати завдання переслідувати підрозділ противника по його слідах. Солдати шукають сліди, що залишив противник. Вони збирають інформацію про ворожі підрозділи, дорогу та навколишню місцевість, якою вони рухаються [94].

Умови. Основними умовами успішного виконання завдань пошукового патрулювання є: приховане пересування; солдати повинні бути добре дисциплінованими і добре навчені техніці слідопитства; при отриманні завдання провести патрулювання і переслідування командир взводу виділяє для переслідування тільки одне відділення; решта відділень забезпечує охорону; розташування взводу (бойовий порядок)повинно забезпечувати охорону пошукової групи з фронту та флангів при її слідуванні по слідах; бойовий порядок відділення у складі патруля йадано на рис.38. Окремі елементи відділення повинні слідувати настільки далеко один від одного, наскільки дозволяє місцевість та рослинність, але підтримувати візуальний зв’язок між собою. Звичайно, головна вогнева група відповідає за охорону, вистежування і орієнтування.

Крім загальних елементів, патрулі переслідування мають групи охорони та вистежування.

Група охорони. Група охорони забезпечує охорону командира відділення, радіо телефоністу і патрульного, який рахує шаги. Крім того, вона здійснює флангову та тилову охорону.

Група стеження (бойова команда слідопитів). Ідеальна бойова команда слідопитів складається з чотирьох чоловік, всі з них повинні бути досвідченими слідопитами. Група стеження читає сліди визначеного підрозділу противника і слідує по них.

Завдання підлеглих.

Командир патруля. Командир відділення є командиром патруля і проводить основне орієнтування. Він несе повну відповідальність за успішне виконання завдання. Командир відділення повинен намагатися підтримувати цілісність вогневої групи і, по можливості, бойової пари (трійки).

Головний слідопит. Єдиним завданням цього солдату є слідування по основних слідах основного підрозділу противника.

Дозорний (фланкер). Ці двоє (один) солдат, які є теж підготованими слідопитами забезпечують передову та флангову охорону для головного слідопиту. Вони „піднімають” сліди, якщо вони змінюють напрямок вліво чи вправо; проводять круговий пошук, якщо слід втрачено; при пересуванні, вони сходяться на напрямком один до одного і розходяться знов на фланги для пошуку слідів попереду головного слідопиту і збільшення швидкості вистежування. Особливу увага надається тому, щоб сліди не були витерті або потурбовані фланговими слідопитами.

Оскільки головний слідопит втомлюється, вони міняються з ним функціями таким чином, щоб всі слідопити залишалися бадьорими та пильними. Командир команди не відволікає слідопитів та фланкера. Функція фланкера є найбільш важливою: ймовірно, що він побачить і вступить у бій з противником перший. Він повинен бути пильним та готовим до негайних дій. Коли це можливо, вони (він) є членами (членом) бойової трійки (пари) головного слідопиту.

Група охорони. Одна бойова пара забезпечує охорону для командира відділення, патрульного, який рахує шаги, і радіотелефоніста.

Група тилової охорони. Одна бойова пара забезпечує тилову охорону відділення.

Підготовка. Для розвитку і підтримки необхідних навичок у вистежуванні важливе значення має постійна підготовка. При розгортанні у районі дій, тренування продовжуються, оскільки взвод може вивчити особливості місцевого грунту, клімату, рослинності, тваринного миру, транспорту, взуття та інші фактори. Головний слідопит може підготувати книжку слідопиту, у якій приводяться специфічні сліди, інформація про те, як вони змінюються з часом.

Розвідка. Важлива конкретна інформація про звички, спорядження, одяг, взуття, їжу і тактику противника. Наприклад, звіти можуть показувати, що противник носить сандалії подібно до місцевих жителів. Однак підрозділи, які переслідують, залишають сліди одного солдату, взутого у черевики, який йде незвичною ходою. Це може означати, що підрозділ має підготований кадровий склад, іноземного радника, або полоненого з собою. Будь-яка специфічна інформація про противника також є корисною. Якщо можливо, солдати повинні провести розмову з будь-ким, хто бачив ворога.

Сліди та знаки. Під час пересування через район люди, машини та тварини залишають знаки своєї присутності. Ці знаки можуть визначені як запах, або як явний слід, що спостерігається, наприклад, протоптана стежина. Всі солдати можуть читати очевидні знаки, наприклад, дороги, спостерігаємі стежки, або сліди на піску або снігу. Однак, увага до дрібниць, здоровий глузд, постійна увага, логіка, знання навколишнього середовища та ворожих звичок, дозволяють солдатам отримати більше інформації від знаків, які вони находять у районі бойових дій.

Пошук слідів. Пошук слідів є першим завданням бойової команди слідопитів. Якщо сліди не можуть бути відшукані в інших місцях, команда повинна оглянути місцевість навколо відомого району ворожої діяльності. Існує два способи пошуку слідів: з відомого розташування і пересічення слідів.

З відомого розташування. Найчастіше це визначений район або розташування, де був помічений противник. На цьому місці група переслідування може виявити сліди противника і почати його переслідування.

Пересічення слідів. Це відбувається, коли маршрут дружнього підрозділу пересікає слід, що залишила інша група (рис.39). Це може статися випадково або ж коли група свідомо вибирає маршрут, який пересікає один або більше ймовірних маршрутів противника.

Аналіз слідів і знаків. Як тільки виявлено перший знак, він не повинен бути пошкоджений або знищений. До початку переслідування він ретельно аналізується. Якщо знак знайдено на місці ворожої активності, найчастіше можливо точно відновити те, що відбулося. Якщо слід є першим виявленим знаком, слідопит може визначити такі факти як розмір і склад груп, що переслідують, їх напрямок руху, загальний стан та інше. До початку переслідування слідопит повинен з’ясувати як можна більше про противника. Оскільки взвод рухається, цей процес здійснюється постійно, і знання слідопиту про противника збільшуються.

Пошук втраченого сліду. Для виявлення втраченого сліду існує Декілька способів Найбільш розповсюдженими є перехресний спосіб, спосіб „коробки" і спосіб кругового пошуку на 360⁹ [95]. Як тільки слідопит втрачає слід, він зупиняється. Група переслідування відновлює свій маршрут до останнього знаку противника і позначає це місце. Група вивчає знак і місцевість навколо нього (на відстані 25-30 м попереду) для пошуку будь-якої позначки відносно того, де пройшов противник. Вона шукає знаки використання противником розосередження, ходи задом наперед, або використання будь-якого іншого способу маскування слідів. Якщо слід не знайдено, для забезпечення збереження будь-яких знаків група виставляє в цій точці охорону. Слідопит та його помічник шукають сліди. Вони здійснюють це способом „коробки”, при якому кожна половина району пошуку оглядається за прямокутником з кожної із двох сторін сліду (рис.40). Група переслідування завжди повертається на той же шлях, якнайдалі від останнього знаку для запобігання створення більше слідів, ніж потрібно.

Спосіб „коробка" вимагає багато часу і сьогодні використовується рідко.

Перехресний спосіб. Для використання перехресного способу слідопит рухається в сторону від сліду праворуч і ліворуч на відстань приблизно 100 м, а потім повертає у зворотному напрямку і йде до своєї початкової лінії руху. Кожен раз при повороті назад, слідопит повинен просуватися вперед на 50-75 м, рис.41. Якщо ви пройшли вперед близько 500 м від останнього сліду, а слід не виявлено, використовуйте спосіб кругового пошуку на 360°, поступово поширюючи круг вашого пошуку.

Спосіб кругового пошуку. При способі кругового пошуку на 3600, рис.41, слідопит рухається по колах, що збільшуються, від своїх останніх підтверджених слідів у зворотному напрямку до своєї точки стояння. Коли ви втрачаєте слід, будьте терплячі і уважно спостерігайте. Деякі слідопити робили коло до 5 км від останніх підтверджених слідів, поки не знайшли лід своєї жертви. Застосування декількох патрулів. Для вистежування одного і того ж підрозділу противника може залучатися декілька патрулів (два і більше). Наприклад, 1-е відділення вистежує противника, рис.42. Командир відділення по радіо доповідає командиру взводу (в ПСН) орієнтовний розмір, склад, дистанцію маршу і напрямок руху противника. Командир взводу направляє 2-є відділення по маршруту, який пересікає шлях противника. 2-є відділення відмічає місце, де воно пересікло слід противника (точка А) і починає переслідування. Відмітка здійснюється заздалегідь оговореним сигналом. Це може бути гілка, покладена на землю; кілька камінців, складених разом; пучок трави, закручений або нахилений під визначеним кутом.

1-е відділення продовжує рухатися по сліду поки не досягне знаку, що залищило 2-є відділення. Це підтвердить, що ворожий підрозділ все ще разом і що 2-є відділення знайшло правильні сліди. Тоді командир 2-го відділення запитує про подальші вказівки ПСН. Коли 2-є відділення підтверджує напрямок руху підрозділу противника, його швидкість та приблизну дистанцію до нього, відділення передає цю інформацію в ПСН. Командир взводу направляє 3-є відділення (яке патрулює у секторі) для організації засідки на ймовірному шляху руху противника.

Тактика дій патрулів. Для патрулів (команд слідопитів) прийнятна вся стандартна піхотна тактика за виключенням подолання таких перешкод, як ріки, струмки, дороги, стежки або залізничні колії. За виключенням фланкерів, які переходять на протилежну сторону, а потім сигналізують решті, команда, після ретельного спостереження за протилежною стороною, одразу долає перешкоду під прикриттям груп переслідування (група охорони та група тилової охорони). Це здійснюється для збереження будь-яких слідів на протилежній стороні неушкодженими та не потурбованими. Ризик, який загрожує команді при використанні такої тактики, є менш важливим, ніж чітке слідування по слідах, які можуть бути залишені важливим лідером партизанів [95].

Бойові порядки команд слідопитів та патрулів при вистежуванні.

Досвід, надбаний Силами Безпеки Родезії за минулі роки, привів до основних принципів, на яких оперативні підрозділи в теперішній час будують бойові порядки команд слідопитів та патрулів. Ці принципи розвивались від звичайних обов’язків по контролю кордонів до незначних і великих операцій. Контакти з противником відбувалися в результаті заздалегідь підготованого патрулювання і операцій по переслідуванню, а також випадкових контактів під час планового патрулювання в операціях [96] .

У всіх випадках, командир патруля вирішує, як найкращим чином пересуватися через визначений тип місцевості, де діє його патруль. Існує тільки два основних бойових порядки патруля: простий і відкритий, кожен з яких відповідним чином використовуються у щільному буші і на відкритій місцевості. Команда слідопитів і звичайний патруль, або кожний з них, якщо вони працюють разом, здатні адаптувати ці порядки, щоб перекрити ділянку пошуку і забезпечити добрий захист.

На приведених далі схемах надані лише загальні вимоги, рис.43-48 .

Кожний регулярний підрозділ розробляє свої власні ідеї для кращої деталізації в кожному бойовому порядку. Однак, загальноприйнятим є те, що найкращі команди слідопитів працюють в групах з чотирьох чоловік, в той же час як бойові порядки патруля можуть базуватися на групах з трьох чоловік плюс група управління або штаб. Всередині кожної групи прийнятий порядок адаптується і може сильно залежати від особового складу, рівня підготовки підрозділу, схильностей людей, типу місцевості або протидії терористів патрулю. Командири повинні відпрацьовувати свої власні маневри, використовуючи надані ідеї як керівництво. Під час тренувань, практичних занять або основної підготовки, можуть розроблюватися більш дрібні деталі для задовольняння всіх, хто буде практично застосовувати ці бойові порядки в реальних операціях.

Так, особовий склад 4-го батальйону родезійського піхотного полку використовував [95]: У - подібний бойовий порядок, унікальний бойовий порядок власної розробки та „офсетний бойовий порядок

Y - подібний бойовий порядок є стандартним порядком, з фланкерами, які утворюють верхню частину букви „Y”, слідопитом в основі, і командиром команди безпосередньо за ним. Командир команди залишається на відстані 5-ти метрів за слідопитом, а фланкери знаходяться попереду слідопиту і по сторонах настільки далеко, наскільки дозволяє місцевість та рослинність, рис.49.

Звичайно групи переслідування будуть знаходитися в бойовому порядку за командою слідопитів. Наприклад, 4-й батальйон родезійського піхотного полку розробив унікальний бойовий порядок, який, здається, добре працював у африканському буші, рис.50.

Якщо намічається контакт з противником, групи можуть переміститися на лінію зіткнення і на фланги команди слідопитів. Це дозволяє групам переміщуватися вперед одночасно і залишає слідопитам прохід для відступу. Якщо у вас небагато людей, слідопити можуть зайняти своє місце в цепі і підсилити піхоту, як правило.

Використання „офсетного” бойового порядку передбачає: при контакті з противником групи уходять в сторони і вище на фланги, де розгортаються у цеп, а потім рухаються вперед всі разом, рис.51.

P.S. до схем бойових порядків.

Групи з чотирьох чоловік мають у всіх випадках, флангову та резервну групи з командним елементом, розміщеним всередині. Кожна група може вибрати будь-який один з кількох бойових порядків для ефективного покриття ділянки місцевості. Бувають також випадки, коли командир бажає мати дві треті своїх сил у резерві (одна третина попереду, дві третини позаду). Це прерогатива командира і він повинен приймати рішення після оцінки всіх факторів. Розмір патруля визначає кількість людей в кожній групі; якщо патруль складається лише з чотирьох чоловік, можуть бути застосовані простий і відкритий бойові порядки команди слідопитів (схеми А і Б нижче). Якщо кількість особового складу збільшується, може збільшуватися кількість людей у кожній групі.

Дистанції між бійцями можуть змінюватися відповідно до умов видимості, але відстань в п’ять ярдів (близько 4 м) є найбільш підходящою. Дистанція між групами вибирається з тактичних міркувань, але безумовно повинна бути в межах візуального зв’язку для подачі сигналів руками і управління.

Патруль пересувається за слідопитами і повинен уникати змішування функцій команди слідопитів і її тактики. Командир патруля командує всім патрулем переслідування, включаючи слідопитів, але він повинен обсудити бойові порядки, дистанції і особисті пріоритети з командиром команди слідопитів до патрулювання. Це повинно виключити будь-які непорозуміння і дозволить уникнути непотрібних суперечок. Це також дозволить установити взаємодію між слідопитами і патрулями, які можуть мати особливі вимоги.

Конкретні позиції особового складу патруля в межах груп не є жорсткими. Кожний командир має свої особисті пріоритети і фактори, які можуть впливати на ці деталі. Позиції різних засобів вогневої підтримки також є гнучкими, особисті пріоритети і досвід відкидають будь-яку спробу диктувати жорсткі вимоги в цьому питанні, наприклад наявність 32-х зарядних магазинів у гвинтівках, позиції гвинтівок FN з важкими стволами, позиції кулеметів MAG або радіостанцій.

Патрулювання у місті.

Патрулювання військових підрозділів у місті доповнює операції, що проводяться поліцією, переважно у районах зі складною обстановкою і проводиться для збору інформації, перевірки клубів і ресторанів, проведення за планових арештів, обшуків на місці і організації мобільних блок - постів [97].

Підрозділи, що проводять патрулювання, повинні уникати шаблонних дій шляхом зміни терміну і маршрутів, використовуючи різні точки входу і виходу з бази, здійснюючи підсилення патрулів на маршрутах та використовуючи транспортні засоби для доставки патрулів та їх наступного збору, а також для зміни території патрулювання.

У міських районах чатовим, які охороняють бази та інші патрульні автомобілі, вертольоти, спостережні пункти, сили швидкого реагування забезпечують підтримку.

Найчастіше, основним завданням патрулів є демонстрація присутності, і як наслідок, створення суспільної довіри до збройних сил.

У районах з пониженою небезпекою патрулювання проводиться таким чином, щоб створювалася атмосфера довірливого спілкування та взаємодії з місцевими громадянами. Це забезпечує наявність потенційного джерела інформації і породжує повагу і довіру с боку місцевого населення.

Формування патрулів. Основною одиницею пішого патруля є озброєна груда. Дві і більше озброєних груп здійснюють патрулювання у місті. Озброєні групи проводять патрулювання на відстані 100 м одна від одної. Члени однієї озброєної групи пересуваються колонами, які рухаються по обох сторонах вулиці з відстанню між бійцями у 15-20 м.

Пересування у пішому порядку у районах міста засновано на принципах взаємної підтримки, вогню та маневру.

Бійці, які входять до складу патруля, можуть працювати у парах. Бійці всередині та між парами пересування забезпечують прикриваючим вогнем. У складі пари один боєць прикриває іншого з тилу, в той же час лишаючись у полі зору іншого.

Для ускладнення влучень у районах підвищеного ризику необхідно пересуватися від однієї вогневої позиції до іншої. Ніколи не починайте рухатися не впевнишся, що ваш напарник забезпечує прикриття. Вбирайте правильну вогневу позицію, тримайте зброю напоготові і постійно тримайте територію під прицілом. Якщо можливо, то уникайте ситуацій, які вимагають застосування даного методу. Використовуйте його тільки при подоланні перешкод, при виникненні перестрілки з противником, при вході або залишенні стаціонарної бази або спостережного пункту, в районах з високою ймовірністю використання снайперів або у районах, де бойові дії ведуться тривалий час, або коли намагаєтеся змінити шаблонність пересувань.

Подолання перешкод вогнева група, забезпечуючи власне прикриття вогнем, як правило, проводить або попарно, або в одиночним порядком. Для подолання відкритих ділянок місцевості використовуйте вогневі групи цілком для здійснення прикриття.

Патрулювання на транспорті може представляти собою як окремий захід, так і захід у сполученні з пішим патрулюванням з метою надання патрулюванню високої мобільності. Патрулювання на транспорті складається з двох транспортних засобів, які рухаються у зоні спостереження (видимості), але в той же час не являють собою єдине ціле. Транспортні засоби пересуваються зі швидкістю 10-15 миль на годину. Екіпажі залишають транспортні засоби з метою забезпечення безпеки. Екіпажам слід використовувати тактику ускладнення влучення після залишення машини як у зоні видимості іншого екіпажу, так і за нею.

Застосування загальних способів протидії переслідуванню.

Патрулі при виконанні завдань можуть активно переслідуватися підрозділами противника. Способи протидії переслідуванню залежать від вашої уяви. Вас можуть переслідувати кілька днів, так що поміркуйте щодо маскування ваших слідів. Нижче наведені деякі можливості [95]:

•    носіть таке ж взуття, як і противник, якщо ви дієте на його території. Якщо він йде босий, ви могли б перенести деякі неподобства;

•    використовуйте тварин та велику рогату худобу, щоб приховати сліди;

•    пересувайтеся у дощ, якщо це можливо;

•    використовуйте струмки та річки, автомобільні та залізничні дороги, щоб приховати ваші сліди;

•    ходіть скельним або твердим ґрунтом;

•    пройдіть крізь селище, щоб переслідувачі втратили ваш слід (рекомендовано для використання як останній засіб, як правило, вночі);

•    розійдіться та знов вийдіть на точку зустрічі по спиралі;

•    замітайте ваші сліди кущами;

•    якщо за вами йдуть собаки, намагайтеся використати балончики зі сльозоточивим газом (типу CS) або перець, змішаний з амонієм на ваших слідах;

•    якщо ви можете, встановіть міну пастку або влаштуйте засідку на вашому шляху.

Як тільки противник зрозуміє що його переслідують, він прагне відірватися або знищити групу переслідування, рис.52-55.

2.15. Контрзасідкові дії

Тактика подолання засідок противника використовувалась ще повстанцями У ПА. Так, німецькі війська, радянські та польські підрозділи, органи місцевої міліції часто самі використовували засідки проти повстанців УПА. Але повстанські відділи виробили певну тактику подолання цих засідок [32].

Перш за все, повстанці всіляко приховували свої маршрути та часто міняли їх. Знаючи, що противник переважно влаштовує засідки в гірських вузькостях, навколо лісових галявин, на перехрестях, навколо мостів та бродів, в окремо стоячих будівлях, відділи УПА намагались обходити ці місця. Вони робили це дуже тихо і завжди були готові негайно відкрити вогонь. Якщо обійти підозріле місце не було можливості, його обов’язково обстежували розвідники.

Небезпечний рубіж могли долати і по-іншому. Передбачаючи засідку, командир відділу посилює бойову охорону попереду та з флангів. Коли передовий дозір проходив через небезпечне місце (міст, ущелину, дорогу, перехрестя), він в той же час залягав, готовий до оборони. Групами вслід за передовим дозором перебирався спочатку авангард, а потім весь відділ. Коли цю ділянку мінував ар’єргард, він теж залягав та охороняв позаду відділ, який уходив вперед.

В тому випадку, якщо противник пропускав передові дозори та відкривав вогонь по головній частині відділу, або ж пропускав головну частину, наносячи удар йому в тил, повстанці використовували наступну тактику. В першому випадку авангард та ар’єргард повинні були прикривати головний відділ перехресним вогнем. У другому випадку на противника спрямовувала вогонь головна частина, даючи ар’єргарду можливість відійти. Іноді били по противнику вогнем з флангу або відсилали в його тил кілька автоматників. Але ніколи в УПА справа не доходила до панічного втечі.

Під час відходу бойова охорона повстанського відділу також могла потрапити в засідку. В цьому випадку командир наказував своїм головним силам потужним вогнем подавляти противника, щоб забезпечити відхід охорони, винос поранених та вбитих повстанців.

З проривом з оточення зустрічався кожний відділ УПА та кожний повстанець УПА, особливо у після воєнні роки існування підпілля. Тому прорив з оточення як форма боротьби став в УПА вершиною мистецтва партизанської тактики. Тактичні прийоми прориву з оточення ретельно розглянуті у загально-партизанській тактиці УПА [32].

Під час боротьби проти ОУН та „лісових .братів” бійці загонів особливого призначення МДБ - „Беркут” та „Сокіл” накопичили певний досвід пересування в лісі способом „бойовий клин”, який успішно використовували і підрозділи дивізій особливого призначення. Сутність способу полягала в наступному: дозір праворуч, дозір ліворуч і дозір позаду прикриває тил, командир - в центрі з бойовою групою кулеметників. Снайпери завжди ходили позаду, щоб по вогниках пострілів партизанів можна було засікти їх позиції та відкрити прицільний вогонь [79].

Готовність для відбиття ударів з засідок знайшла відображення лише у польовому статуті сухопутних військ США FM 100-5 і передбачає щільний вогонь по позиціях засідки з усіх видів зброї, захист підрозділу, що потрапив у засідку, постановка димової завіси і атака позицій противника [60]. Згідно з положеннями цього статуту, щільний вогонь у напрямку позицій засідки противника може вивести з ладу ключові вогневі точки, знищити командний склад, визвати дезорганізацію серед особового складу противника, примушеного виконувати обов’язки вибувши із строю, і таким чином зірвати план проведення засідки. Атака повинна бути проведена, щоб перешкодити повному знищенню підрозділу, який потрапив у засідку. Атака у фланг засідки вважається найбільш доцільною, оскільки дозволяє легше організувати взаємодію між частинами підрозділів. Вогнева підтримка атаки залежить від того, яке озброєння має даний підрозділ (кулемети, міномети, танки і т.п.).

Вважається, що невмілі оборонні дії підрозділу, що потрапив у добре організовану засідку, можуть привести до повного знищення особового складу.

Пересування пішим маршем загальновійськові підрозділи здійснюють двома колонами по одному чоловіку вздовж дороги [60]. Дистанція між військовослужбовцями 5 м, відділеннями - 10 м. Якщо є імовірність нападу з засідки, то підрозділ слідує вогневими групами. Бойовий порядок вогневої групи будується кутом вперед. Командир вогневої групи знаходиться на вістрі кута, праворуч та ліворуч від нього на відстані 5-10 м слідують кулеметник і гранатометник, далі стрілок, потім - командир відділення з радистом та друга вогнева група.

Під час пересування у колоні на транспортних засобах, якщо існує імовірність потрапити у засідку, відповідно до існуючої практики в армії США відстань між машинами повинна бути 100 м. Ця міра дозволяє уникнути попадання у зону ураження більшої кількості машин, не входити у пилову хмару від попередньої машини та спостерігати за обстановкою попереду.

Польовим статутом сухопутних військ США FM 100-5 передбачаються дії у двох ситуаціях: перша - противник відкрив вогонь з відстані менш ніж 35 м, і кидок гранати можливий, друга - противник відкрив вогонь з далекої відстані, що перевищує 35 м.

У випадку відкриття противником вогню з відстані менше 35 м частина підрозділу перебуває під сильним концентрованим вогнем з близької відстані. Без додаткової команди ця частина підрозділу відповідає вогнем зброї, поставленої на максимальний темп стрільби, у напрямку засідки. Друга частина підрозділу поза зоною ураження відкриває вогонь у напрямку позицій засідки, прикриваючи атаку.

Якщо противник відкрив вогонь з відстані, що перевищує кидок гранати (більше 35 м), і частина підрозділу потрапила в зону ураження, то вона залягає, ставить димову завісу гранатами та відповідає вогнем у напрямку засідки. Друга частина підрозділу атакує засідку з флангу або тилу вогнем та маневром. Якщо весь підрозділ потрапив у засідку, він повинен атакувати її, прикрившись димовими гранатами.

Транспортні засоби, особливо ті, які у голові колони, перед виходом повинні бути підготовані до можливого нападу з засідки. Для цього, наприклад, знімають дуги, що підтримують тент, і сам тент, так як він створює хибне враження щодо безпеки. Знімають та опускають на капот вітрове скло для запобігання ураження водія його осколками. Бокові двері також знімають, щоб запобігти заклинюванню дверей та прискорити вихід з машини. Задній борт встановлюють в горизонтальне положення, щоб полегшити спішування особового складу, також убирають ремінь безпеки. На передньому бампері закріплюють імпровізований різак для уникнення пошкоджень особового складу від натягнутого поперек дороги дроту. Штиреві антени нахиляють та закріплюють на техніці, щоб запобігти зачепленню високо натягнутої розтяжки гранати або міни. На дно кабіни водія та вантажного відділення кладуть мішки з піском. Уздовж бортів кузову та на крилах поряд з двигуном також укладають мішки з піском.

Зброя особового складу повинна бути заряджена та поставлена на запобіжник. Під час руху командир колони або командир машини повинен перебувати в центрі кузову, якщо слідує на вантажній машині. Машина командира колони повинна бути у середині колони. При наявності радіостанції командир колони або військовослужбовець, який залишився живий після нападу противника з засідки, повинен доповісти командуванню про напад противника, своє місцезнаходження, передбачуваний склад та озброєння противника. Якщо радіостанцій декілька, то командир повинен вести переговори по одній з них, а решта будуть працювати тільки на прийом.

У кабіні управління транспортним засобом перебуває водій та запасний водій. В їх обов’язки входить прорив крізь зону ураження, якщо вихід з неї відкритий. Під час руху вони повинні їхати точно по колії від попереднього автомобіля. Якщо машина пошкоджена, то обидва водії зобов’язані прибрати її з дороги, щоб вона не заважала руху непошкоджених машин. Машину, що не потрапила у зону ураження, потрібно зупинити; крім того, вона не повинна виїхати на узбіччя дороги, тому що місцевість може бути замінована. Якщо на машині слідує кулеметний розрахунок, то він розташовується на відкинутому задньому борті і встановлює кулемет у напрямку тилу. При підриві транспортного засобу у цього розрахунку є максимальні шанси уціліти та забезпечити вогневе прикриття колони. При попаданні у засідку кулеметники першими покидають машину і одразу відкривають вогонь, прикриваючи своїх товаришів, які спішуються з неї.

У чотирьох кутах кузову розміщуються спостерігачі: двоє попереду (ведуть спостереження вперед, праворуч і ліворуч), двоє позаду (назад). Крім особистої зброї, у них повинні бути димові гранати або шашки. Попереду між спостерігачами - місце снайпера, який також веде спостереження вперед у готовності відкрити вогонь. Особовий склад розміщується на лавках, встановлених посередині кузову, і веде спостереження вліво та вправо, також приготувавшись вести вогонь.

При попаданні у засідку спостерігачі тих машин, які опинились у зоні ураження, повинні поставити димові завіси, кинувши у напрямку засідки димові гранати або шашки, а потім відкривають вогонь для прикриття спішування особового складу з машин, що потрапили у засідку. Після спішування, якщо є укриття, вони займають його, а якщо нема - атакують засідку, прикрившись димовою завісою.

Особовий склад машин, що не потрапили у засідку, залишається на своїх місцях до отримання команди від командира машини або колони. Крім того, він може вести вогонь по позиціях засідки противника, оскільки можливо, що в цей момент свої підрозділи виходять на позиції для атаки засідки у фланг або з тилу, і машини можуть бути обстріляні своїми військами.

Бойовий досвід афганської кампанії показав, що готовність для відбиття ударів з засідок, забезпечувалась ретельним вивченням та відпрацюванням маршруту руху, порядку побудови, організації зв’язку, управління, взаємодії, вогневого ураження заздалегідь до виходу колон з базового району [17]. На маршрутах висування таких колон через кожні 5-7 км стояли застави, як правило, взвод, підсилений танком. Між такими міні-гарнізонами підтримувався стійкий зв’язок. Одна застава передавала колону іншій, і так по всьому маршруту. Ділянки, придатні для влаштування засідок, мінувалися. Безпека забезпечувалась безперервними діями розвідки, дозору. При проходженні населених пунктів проводилось їх прочісування незалежно від того, звільненою була територія від душманів чи ні. Використовувались дані агентурної розвідки, які обов’язково перевірялись. Практично всі панівні висоти на маршруті, місця, звідки можна було зробити спробу нападу, були пристріляні артилерією, готового у будь-який момент відкрити вогонь на ураження. Завжди колони (як правило, багаточисельні за складом) забезпечувались надійним прикриттям з повітря. Вертольотам, які перебували у режимі чергування на аеродромі або у повітрі, потрібно було не більше 5-10 хвилин, щоб у випадку необхідності бути над колоною. А при проходженні небезпечних ділянок вони баражували над колоною постійно. У складі колони завжди знаходився досвідчений авіанавідник. Ніколи, ні при якій погоді військовослужбовці, яких перевозили на вантажівках, не перебували під тентом.

Висування невеликих колон, наприклад, для забезпечення життєдіяльності блокпостів у складі бензозаправника, “водовозки”, вантажівки з боєприпасами, продуктами харчування супроводжувалось прикриттям до взводу. Попереду, як правило, рухався танк з колійним мінним тралом, а далі - звичайні машини в колоні перемішують з БМП або бронетранспортерами - через одного. Звичайно, кожні три-чотири машини з особовим складом важко забезпечити вертольотами для прикриття з повітря, але передбачити їх швидке застосування дійсно необхідно, оскільки на гірській дорозі у випадку нападу на допомогу бронегруп розраховувати не можна - час.

С.Козлов, пропонуючи заходи контрпартизанської боротьби при проведенні колон, відмічав [75], що при побудові колони найбільш надійну бойову техніку і особовий склад слід виділяти у головну та тилову охорону. Бокові дозори, внаслідок неможливості їх достатньо швидкого просування по сильно пересіченій місцевості, виділяються епізодично для перевірки небезпечних ділянок. Вони діють, як правило, в пішому порядку під прикриттям бойових машин. Для командування охороною повинні призначатися найбільш грамотні й ініціативні офіцери, оскільки від того, як вони будуть виконувати покладені на них обов’язки, залежить безпека руху колони. На них покладається завдання своєчасного виявлення засідки противника та оповіщення про неї командира. Якщо противник все-таки вдарив із засідки, вони повинні, якщо місцевість дозволяє, здійснити протизасідковий маневр.

Гармати та баштові кулемети бойової техніки, що знаходиться у колоні, слід розвернути праворуч і ліворуч, починаючи з другої машини. Гармати головної та замикаючої машини повинні бути спрямовані вперед і назад відповідно. Особовий склад краще розмістити на броні. У випадку підриву на міні або при попаданні гранати з РПГ в машину це мінімізує втрати особового складу. За досвідом локальних конфліктів останніх десятиліть особовий склад значно менше страждає від вогню стрілецької зброї, перебуваючи на броні, ніж від підривів, перебуваючи всередині.

На кожній бойовій машині необхідно призначити спостерігачів із складу десанту. Навідникам і баштовим кулеметникам в ході всього руху слід вести постійне спостереження у своїх секторах, використовуючи оптику прицілів. Це необхідно ще й тому, що грамотний противник головний дозір пропустить, а бити почне по основній колоні. Якраз на етапі підготовки до ведення вогню противника може бути викрито і упереджено.

Якщо колона змішана, то, крім навідників і баштових кулеметників, спостереження повинні вести водії і пасажири вантажних та допоміжних автомобілів. Якщо дозволяють засоби, то слід максимально радіофікувати колону, роздавши у вантажні машини вільні засоби зв’язку. Однак такої можливості, скоріше за все, не буде, тому необхідно розробити систему простих і зрозумілих сигналів, що дозволить їх передавати по колоні. Для передачі сигналів необхідно організувати спостереження за попередньою та задньою машинами. Дії особового складу при попаданні в засідку потрібно тренувати в пункті постійної дислокації.

Окрім організації руху колони, командир повинен добре вивчити маршрут руху і, якщо це можливо, прокласти його по найбільш безпечних районах. При висуванні бойової техніки до місця проведення операції краще уникати накатаних доріг. А при необхідності їх використання краще за все прокласти маршрут не по ґрунтовій дорозі, а в стороні від неї. Таким чином можна мінімізувати імовірність підриву. При висуванні по бетонці або по дорозі з асфальтовим покриттям слід уникати руху по обочинам, де простіше закласти міну. Вивчати маршрут руху для висування слід по карті, а якщо є чоловік, який має досвід руху по ньому, то сумісно з ним. Намітивши небезпечні ділянки, ще до початку руху слід продумати як їх подолати. Наприклад, бойова охорона; наблизившись до ймовірних місць засідок, може обстріляти їх, спровокувавши тим самим вогонь у відповідь. Повстанці в такій ситуації можуть вирішити, що їх викрили. Якщо дозволяє час, то необхідно вислати зі складу охорони піші розвіддозори, які перевірять небезпечні ділянки.

У випадку необхідності руху за одним і тим же маршрутом на протязі тривалого часу» бажано місця імовірних засідок замінувати. При наявності необхідних інженерних засобів імовірні місця засідок доцільно замінувати системою типа “Охота-2”, залишаючи її у виключеному стані з метою запобігання підриву місцевих жителів. Включати її слід за допомогою пристрою типу ПД-430 або більш сучасного його аналогу, наближаючись до місця установки. Пройшовши небезпечну ділянку її можна вимкнути. Коли після розрядки елементів живлення система самоліквідується, то необхідно установити нову.

Охорону маршрутів, за якими здійснювалось забезпечення військ в Афганістані, покладалося на військові частини, дислоковані в даному районі, визначивши їм зони відповідальності. Ці частини виводили свої підрозділи на так звані блоки для забезпечення безпеки руху колони. Спочатку йшла техніка забезпечення висування колони, займаючи визначені позиції на небезпечній ділянці, а потім від неї висувалась піхота в сторони від дороги, в кращому випадку метрів на 100-150. Дії ці були стереотипні, внаслідок чого моджахедам було неважко прорахувати їх. Тому “духи” влаштовували засідки і на підрозділи, що забезпечували безпеку просування колони. Відсутність творчості в їх діяльності радянських командирів, а іноді і неможливість виконати поставлене завдання наявними силами, а в гіршому випадку і небажання її виконувати, приводили до серйозних втрат. Першими, як правило, йшли сапери, перевіряючи дорогу на предмет мінування. Вогнем із засідки “духи” перешкоджали їх діям до тих пір, поки в діло не вступала артилерія. Всі ці дії, а також ряд інших факторів, за якими “духи” визначали час виходу радянських військ із розташування для виконання завдання, були для них сигналом готовності до виходу на позиції засідки і раптового удару.

Узагальнення досвіду проводки автотранспортних колон під час проведення контртерористичної операції (1999-2000 р.р.) представлено І.Воробьйовим і В.Кисельовим [36], Додаток Б. Порівняння матеріалу академічних вчених з викладеним практичним досвідом безпосередніх учасників подій ще раз показує відірваність академічних науковців від реальної практики бойових дій.

ВИСНОВКИ ПО РОЗДІЛУ

1.    Боротьба з повстансько-партизанським рухом займає певне місце в системі забезпечення воєнної безпеки будь-якої країни і вимагає розробки відповідної загальнодержавної стратегії у відповідності до існуючих умов.

2.    Боротьба з НЗФ, які використовують тактику засідкових, диверсійно-терористичних, партизанських дій в умовах „розширеного поля бою”, при наявності великих проміжків між бойовими порядками військ, осередковий характер боївпоказали намагання сторін “виграти тил”, нанести удари у фланг, перерізати комунікації противника, влаштовуючи на них засідки, мінні загородження, завали, та викликали необхідність пошуку нестереотипних способів підготовки та ведення операції.

3.    Практикою бойових дій вироблена нова форма оперативних дій - сумісна спеціальна операція. На відміну від звичайних умов, коли оперативним об’єднанням призначається суворо визначена смуга дій, виникла необхідність визначати їм операційні зони, в яких створювалися зведені оперативно-тактичні угруповання військ для дій по напрямках. В свою чергу, для з’єднань і частин призначались зони відповідальності [45]. Так, при діях у загальному операційному районі з’єднанням (частинам) призначалась не смуга наступу чи оборони, а зона відповідальності (5 мсд 640 км, 108 мсд - 420 км, 201 мсд - 400 км). Зони відповідальності полків доходили до 100-120 км [36].

4.    Головними принципами проведення спеціальної операції є: законність, цілеспрямованість, безпека мирного населення; централізація керівництва військами, узгодженість дій силових структур; передбачення інцидентів та ускладнень; урахування специфіки фізико-географічних умов регіону, всебічне забезпечення бойових дій.

5.    Головну роль в спеціальній операції як російські так і українські воєнні фахівці віддають збройним формуванням Міністерства оборони, в той час як в СІЛА основний тягар боротьби з НЗФ покладається на сили спеціальних операцій.

6.    Бойові дії в спеціальних операціях мають напівпартизанський маневровий характер, не позначений в статутах. І тому звичайна піхота вимушена воювати за методикою спецназу - особливо в містах та горах, що вимагає повної перебудови як організаційно-штатної структури військ, так і системи їх підготовки (оперативної та бойової). Боротьба з НЗФ у відриві від базових районів на віддалених (нерідко ізольованих) напрямках примусила створювати зведені загони за цільовим призначенням, основу яких складав батальйон, підсилений артилерією, танками, саперами, вогнеметниками та підтримуваний авіацією. У важкодоступній місцевості значно підвищилась роль високомобільного компоненту - тактичного повітряного десанту. Тільки у 1986 році в Афганістані було висаджено 76 тактичних повітряних десантів загальною кількістю 12 246 чоловік, в у 1987 році - 28 десантів кількістю 8793 чоловіка [39].

7.    У зонах відповідальності військам приходилося вирішувати багато “нетипових” завдань, таких, як розвідувально-пошукові дії, захоплення баз опору, боротьба з засідками, охорона та оборона аеродромів, комунікацій, бойове супроводження колон з вантажами, блокуючі, стримуючі та рейдові дії.

8.    Проведений аналіз наведених форм та способів бойових дій урядових військ при проведенні спеціальної операції показує, що російські фахівці не розглядають нанесення вогневих ударів як спосіб виконання завдань спеціальної операції; більшість авторів, за винятком Воробйова І.М. і Кисельова В.А., ототожнюють назви видів воєнних дій, що ведуться під час збройного конфлікту, із способами ведення бойових дій, які притаманні відповідним видам дій. На жаль автори, за винятком А.А.Потапова та С.Козлова обмежуються лише визначенням того чи іншого способу бойових дій без конкретного опису порядку його здійснення та аналізу його ефективності.

9.    Суттєво збагатились форми та способи тактичних дій:

•    по-перше, нарешті у воєнній науці сформулювалась система поглядів на ведення бойових дій проти НЗФ, які застосовують тактику партизанських дій;

•    по-друге, виникло немало нових форм та способів тактичних дій - розвідувально-пошукових, ударно-штурмових, рейдово-блокуючих, що проводяться сумісно з формуваннями інших силових структур (формуваннями МВС, ФПС, МНС, ФСБ та ін.);

•    по-третє, затвердилась загоново-групова тактика дій у збройних конфліктах, з’явилось немало нових елементів бойової побудови загальновійськових з’єднань та частин;

•    по-четверте, удосконалена система вогневого ураження противника стосовно осередкового протиборства;

•    по-п'яте, з’явився новий спосіб оборони - стримуюче-стабілізуючі дії;

•    по-шосте, суттєвий розвиток отримали принципи загальновійськового бою, збагатилися зміст та методи роботи командирів та штабів щодо його підготовки та ведення, управління військами, організації взаємодії та всебічного забезпечення.

10.    Наступ і оборона теж набули широкого застосування. Так, оборона найчастіше велася не шляхом створення суцільних траншейних позицій та глибоко ешелонованих смуг, а за принципом осередкових дій військ з облаштуванням окремих опірних пунктів, вузлів оборони, заслонів з круговою системою вогню та загороджень для перекриття важливих напрямків.

Основу наступального бою складали ударно-вогневі дії в специфічних формах, де не використовувались позиційні методи протиборства (прорив оборони, створення потужних ударних угрупувань, атака на суцільному фронті, нарощування бойових зусиль шляхом вводу у бій других ешелонів і т.д.). Знищення великих загонів НЗФ проводилось за схемою: дальнє вогневе ураження - вогневий удар у ближній зоні - короткочасна рішуча атака. У деяких випадках здійснювався дальній вогневий розгром НЗФ без контактного вступу у бій з ними.

11.    Новими елементами бойового порядку частин у збройних конфліктах стали: військові маневрові, ударно-вогневі, винищувальні, протидиверсійні, вертолітно-рейдові групи, бронегрупи та рухомі групи мінування на вертольотах.

12.    Порівняння тактики дій бойовиків та тактики дій урядових військ показують ігнорування та небажання (неспроможність) воєнних фахівців колишнього СРСР, Російської Федерації, України своєчасно використовувати бойовий досвід, отриманий у кампаніях у Афганістані, Чечні, В’єтнамі та інших країнах світу, особливо Південно-Африканської Республіки, яка за десятиріччя контр-партизанської війни досягла майже досконалості у цій специфічній галузі ведення бойових дій.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1.    Воробьев И.Н. Тактика в локальных войнах и вооруженных конфликтах. - М: Военная мысль. №1, 1995, с. 39-45.

2.    Потапов А.А. Тактика контрпартизанской войны. Спецназ. №1,1997, с. 4-14.

3.    Воробьев И.Н., Киселев В.А. К вопросу об организации противоповстанческой борьбы. Военная мысль. №3, 2000, с. 63-67.

4.    Советская Военная энциклопедия. Т.6. М., 1978.

5.    Филипп Б. Дэвидсон. Война во Вьетнаме (1946-1975). - М.: Изографус, Изд-во Эксмо, 2002. - 816 с., илл.

6.    Курочкин В.И. О целях и критериях эффективности применения вооруженных сил в противопартизанской войне. Военная мысль. № 1, 2002, с. 64-65.

7.    Потапов В. Информационно-аналитические материалы штаба Северо-Кавказского военного округа. Действия соединений, частей и подразделений Сухопутных войск при проведении операции в Чечне. Интернет.

8.    Сергеев С. Силы специальных операций США в боевых действиях в зоне Персидского залива. - М.: Зарубежное военное обозрение № 10, 1991, с. 16-18.

9.    Геннадий Трошев. Моя война. Чеченский дневник окопного генерала. - Вагриус, 2001.

10.    Лоуренс Аравийский. СПб:Пер. с англ. - М.: ООО «Издательство АСТ»; СПб.: Terra Fantastica, 2002. - 568, [8] с.: ил. - (Военно-историческая библиотека). Содерж.: Восстание в пустыне (краткий вариант Lawrence, Т.Е. Seven Pillarrs of Wisdow. New York: Dell Publishing, 1966.) / Т.Э.Лоуренс. Полковник Лоуренс / Б.Лиддел Гарт.

11. Дэвид Хэкворт. Почему мы проиграли во Вьетнаме.Soldier of Fortune. №3,    с. 27-32.

12.    Бек А. Будильник - непобедимое оружие душмана. Soldier of Fortune. №4,    c.22-24.

13.    Воробьев И.Н. Тактика боевых групп. Военная мысль. № 1, 2001, с. 27-30.

14.    Джерелиевский Б. Чечня: что дальше? Газета ассоциации ветеранов подразделения антитеррора «Альфа». № 11(50) ноябрь 2000 года.

15.    Прохожев.А. Тактика террора. Спецназ. № 1,2000, с. 15-16.

16.    Стив Кроуфорд. Спецназ в бою: опыт спецназа разных стран/ Пер. с англ. М.Веселковой. - М.: ФАИР-ПРЕСС, 2001. - 320 с.: ил.-(Спецназ).

17.    Матяш В. Почему гибнут колонны. Спецназ. № 2-3, 2000, с. 4-9.

18.    М.Ефремов. Гвареза. Солдат удачи. № 6, 1998, с. 21-23.

19.    А.Гвоздев, А.Носов. Война под крышей мира. «Солдат удачи» № 12,1997, с. 27-31.

20.    Киселев В.А., Рыбалко В.М. Об использовании подземных коммуникаций и сооружений при ведении боя в городе. Военная мысль. №1, 2002, с. 34-38.

21.    В.Сергеев. Бенойские будни. Солдат удачи. № 6, 2000, с. 4-7.

22.    Дудинский Д.Н. Войска специального назначения. - Мн.: Современ. литератор, 1998. - 512 с.- (Энциклопедия военного искусства).

23.    Попов И. Борьба с терроризмом (по американским уставам полиции и армии). Спецназ. № 4-6, 1999, с. 38-42.

24.    Потапов А.А. Искусство снайпера. - М.: ФАИР-ПРЕСС, 2001. - 544 с. -(Спецназ).

25.    Петров И. Тактика работы снайпера. Спецназ. № 1, 2000, с. 28-31.

26.    Ш.Алиев. Куда девался кровавый опыт? Солдат удачи. № 11, 1997, с. 38-41.

27.    Букреев Ю.Д., Золотов Л.С., Каратуев М.И. Контртеррористическая операция: основные итоги и выводы. Военная мысль. № 3, 2000, с. 5-21.

28.    В.Глебов. Бандформирования: взгляд изнутри. Солдат удачи. № 2, 2003, с. 4-7.

29.    Оперативная информация 30.03.03. http://www/conservator.ru/project/iraq/ ramzaj -030330/shml

30.    Война в Корее, 1950-1953. - СПб.: ООО «Издательство В65 Полигон», 2003. - 923, [5] с.: - (Военно-историческая библиотека).

31.    К.Сергеев. Тактика боевиков. Солдат удачи. №10, 2003, с. 12-17; № 12, 2003, с. 7-12; № 1, 2004, с. 9-11.

32.    Ткаченко С.Н. Повстанческая армия (Тактика борьби)/ Под общ. Ред. А.Е.Тараса/ МН.: Харвест; ACT, 2000. - 512 с. - «Командос».

33.    Малая война. Организация и тактика боевых действий малых подразделений: хрестоматия/ Сост. А.Е.Тарас. - Мн.: Харвест, 2003. - 512 с. - «Командос».

34.    С.Тарасов. "Новейшее оружие” террора. Солдат удачи. № 10, 2003, с. 22-25.

35.    Федоренко М.А. Русский гамбит генерала Казанцева. - ОЛМА-ПРЕСС, 2003. - 383 с.: ил.

36.    Воробьев И.Н., Киселев В.А. Контртеррористическая операция. Военнотеоретический труд. - М.: ОБЩЕВОЙСКОВАЯ ОРДЕНОВ ЛЕНИНА И ОКТЯБРЬСКОЙ РЕВОЛЮЦИИ КРАСНОЗНАМЕННАЯ ОРДЕНА СУВОРОВА АКАДЕМИЯ ВООРУЖЕННЫХ СИЛ РОСИЙСКОЙ ФЕДЕРАЦИИ. 2000.

37.    Телелим В.М., Кочетков В.М. Спеціальна операція в Чеченській кампанії 1999-2000 р.р. - К.: Військо України. №1-2, 2001.

38.    Чуркин С.А. Стратегия борьбы с терроризмом: специальные операции. -М.: ФАИР-ПРЕСС, Спецназ. Xsl, 1998. - с. 3-7.

39.    Максимов Ю.П. Обсуждаем Боевой устав. - М.: Военная мысль. № 4, 2002. - с.13-21.

40.    Орлов В. Силы специальных операций США. - М.: Зарубежное военное обозрение. №11, 1991. - с. 9-16.

41.    Богдан Б., Богдан С. Курсы рейнджеров в СВ США. - М.: Зарубежное военное обозрение. № 2, 2001. - с. 16-19.

42.    Владимиров В., Попов И. Силы специальных операций США в ходе операции „Несгибаемая свобода” в Афганистане. - М.: Зарубежное военное обозрение. № 2, 2003. - с. 19-26.

43.    Лавниченко О.В. Бойові можливості сил спеціального призначення та класифікація спеціальних операцій. - НАОУ: Збірник “Труди Академії”. № 11, 1999.

44.    Воробьев И.Н. Новый виток в развитии тактики. - М.: Военная мысль. №2, 2001. - с.15-23.

45.    Букреев Ю.Д., Золотов Л.С., Каратуев М.И. Контртеррористическая операция: основные итоги и выводы. - М.: Военная мысль. № 3, 2000. - с. 5-21.

46.    Стаськов Н.В. Воздушно-десантные войска будущего. - М.: Военная мысль. К® 5, 1999. - с. 10-16.

47.    Воробьев И.Н., Киселев В.А. Специальные войсковые действия в вооруженном конфликте. - М.: Военная мысль. №1, 2000. - с. 26-37.

48.    Кечев М.О. Форми і способи застосування механізованої бригади в збройному конфлікті. - НАОУ: Збірник “Труди Академії”. - №31, 2000.

49.    Проект Боевого устава СВ. - М.: Воєнная мысль. К® 1, 2002. - с. 53-61. - №3, 2002. - с. 21-26.

50.    Булатов А.Ф. Способы овладения городами и условия их применения. -М.: Военная мысль. №2, 2001. - с. 23-28.

51.    Потапов А.А. Приемы стрельбы из пистолета: Практика СМЕРШа. - М.: ФАИР-ПРЕСС, Спецназ, 2001. - 576 с.: ил.

52.    Дегтярев А. Командиры на войне. - М.: Солдат удачи. №4, 2001. - с. 17-20.

53.    Килулин В.В. Некоторые взгляды на боевые действия в городе. - М.: Военная мысль. №3, 1998. - с. 42-43.

54.    Потапов А.А. Тактика контрпартизанской войны. - М.: ФАИР-ПРЕСС. Спецназ. №1, 1997. - с. 4-14.

55.    Ефремов М. Гвареза. - М.: Солдат удачи. №6, 1998. - с. 21-23.

56.    Общая тактика наступления дивизии (полка).....

57.    Козлов С. Как победить во вьетнамской войне. - М.: Солдат удачи. №7, 1998. - с. 4-9; №8, 1998. - с. 20-23.

58.    Воробьев И.Н., Кузнецов Н.Ф. Оборона по принципу очаговых действий. М.: Военная мысль. №3, 2001. - с. 12-14.

59.    Воробьев И.Н. Тактика боевых групп. - М.: Военная мысль. №1, 2001. -с. 27-30.

60.    Богдан Б. Обучение контрзасадным действиям в СВ США. - М.: Зарубежное военное обозрение. №4, 2001. - с. 19-22.

61.    Воробьев И.Н. О тактике. (Развитие тактики в войнах и вооруженных конфликтах). - М.: Военная мысль. №2, 2002. - с.25-40.

62.    Борцов А. Револьвер калибра 40 мм. - М.: Солдат удачи. №10, 1997. - с. 45.

63.    Манченко В.А. Российский спецназ - задачи специальные, но не свойственные. - М.: Солдат удачи. №12, 1998. - с. 8-10.

64.    Киселев В.А. Блокирование и окружение противника. - Армейский сборник. №9, 2002. - с. 29-32.

65.    Рось А.О., Петров В.Л. Информационная борьба. Сущность и основные понятия. - „Наука и оборона”. Вып. 2, 1994. - с. 15-20.

66.    Лев Рохлин: Жизнь и смерть генерала. - М.: ЗАО изд-во ЭКСМО-Пресс, 1998. - 400 с.

67.    С.Н.Михалев. Военная стратегия: Подготовка и ведение войн Нового и Новейшего времени. / Вступ, ст. и ред. В.А.Золотарева. - М.: Жуковский: Кучково поле, 2003. - 952 с.

68.    Д.Каплун. Тактика проти терористичних бандформувань. Військо України №1-2, 2003. - с. 30-31.

69.    Два письма - одно мнение. Спецназ. №4-6, 1998. - с.22-23.

70.    С.Козлов и др. СПЕЦНАЗ ГРУ-2. Война не окончена, история продолжается. 2-е изд. - M.:SPSL - «Русская панорама», 2003. - 632 с. - («Очерки новейшей истории»).

71.    Боярский В.И. Партизанская война: История утерянных возможностей. / Под общ. ред. А.Е.Тараса/ Мн.:Харвест; М.: ACT, 2001. - 304 с. - (Коммандос).

72.    Тучков Ю.Н. Объединенные группировки войск и формы их применения в вооруженных конфликтах. - М.: Военная мысль. № 2, 1997. - с. 30-35.

73.    С.Батюшкин., П.Дульнев. За рамками классических схем. Армейский сборник. 2002. №11. - с. 22-25.

74.    С.Батюшкин. Ставка на внезапность. Армейский сборник. 2002. № 10. -с. 29-34.

75.    С.Козлов и др. СПЕЦНАЗ ГРУ. Пятьдесят лет истории, двадцать лет войны. 3-е изд. - M.:SPSL - «Русская панорама», 2003. - 600 с. - («Очерки новейшей истории»).

76.    М.АТареев. Афганская страда. 3-е изд., перераб. и дополн. - М.: Инсан, 2002. - 416 с.

77.    Лиддел-Гарт Б. Энциклопедия военного искуства: Пер. с англ./ Б. Лид-дел-Гарт; Сост.: С.Переслегин, Р.Исмаилов. - М.: ООО «Издательство АСТ»; СПб.: Terra Fantastica, 2003. - 651, [5] с. - (Военно-историческая библиотека).

78.    А.И.Баранов. Управление группировками войск во внутренних вооруженных конфликтах. Военная мысль. N° 10, 2003. - с. 2-9.

79.    В.Малеваный. „Беркут” - спецназ МВД. - М.:Яуза, Эксмо, 2004. - 384 с.

80.    В.И.Вареников. Неповторимое. Афганистан. И доблесть и печаль. Чернобыль. Книга 5. - М.: Совестский писатель, 2001. - 448 с.

81.    В.И.Тимченко. Организационно-штатная структура, вооружение и тактика действий вероятного противника и сепаратистских формирований. Лекция для офицерского состава советников Харарского общевойскового училища «Урсо», 1988.

82.    Генерал армии В.И.Вареников, советник Верховного Главнокомандующего Вооруженных Сил Республики Афганистан. Доклад «Вооружение, техника и боеприпасы переданные 40-й армией правительству Афганистана» 1 -го февраля 1989 года группе оставляемой в Афганистане под командованием генерал-лейтенанта В.А.Ревина на командном пункте командующего 40-й армией генерал-лейтенанта Б.В.Громова.

83.    Генерал-лейтенант В.А.Ревин, представитель КГБ СССР при МГБ Республики Афганистан. «Информация о группировках моджахедов в Республике Афганистан, о наиболее вероятных направлениях ударов противника в провинциях, количество моджахедов и их вооружение», ежемесячно в течение всего 1989 года.

84.    Мы все служили Родине. А. А. Алексеев. Командор, 2(21), 2004. СВ А А «Афганвет». Санкт-Петербург. - с.28-31.

85.    В.Н.Лобов. Военная хитрость. - М.: Московское военно-историческое общество; Логос, 2001. - 472 с.: ил.

86.    Дрещинский В.А. Особенности огневого поражения противника в локальних войнах. Военная мысль. № 6, 1996, с.42 - 48.

87.    Инструкция по ведению боевых действий артиллерии в локальных конфликтах. Управление РВ и А ВС РФ. 1999.

88.    Аналіз бойового застосування артилерії при оволодіння містом. Інтернет.

89.    Боевое применение вооружения и военной техники в горно-пустынной местности Афганистана. М.: Воениздат, 1990 - 232с.

90.    Каратуев М.И. Ракетные войска и артиллерия в локальных войнах и вооруженных конфликтах. Военная мысль № 1, 1998, с.34-38.

91.    Конан Дойл А. Англо-бурская война (1899-1902). - М.: Изд-во Эксмо, 2004. - 608 с., ил.

92.    Наставление сухопутних войск Великобритании по ведению противопартизанской борьбы. Интернет ресурс.

93.    Тактика мелких подразделений (перевод «Наставления по тактике мелких подразделений», которое используется в процессе подготовки военнослужащих 5-го разведывательного полка специального назначения Сухопутных войск ЮАР). Интернет ресурс.

94.    Боевой устав Армии США FM 7-8 «Пехотный взвод и отделение»(РМ 7-8 Infantry rifle platoon and squad) Часть 3. Патрулирование.

95.    Капитан Джон Эрли. Методы боевого выслеживания: как выследить вашего противника. «SOLDIER OF FORTUNE», июль 1979. Интернет ресурс.

96.    Методическое пособие курса боевой подготовки Родезийской S.A.S. (Эскадрон С) по операциям в малонаселенных районах. Интернет ресурс.

97.    Руководство Силами Морской Пехоты Флота (FMFM) 7-14, борьба с тероризмом. Интернет ресурс.

98.    А.Севрюков, М.Ивушин. Не числом, а уменьем. «Горячие точки»: тактика действий, вооружение и снаряжение. Солдат удачи, № 10. 2005. - с.4-9.

ДОДАТОК А

Предложения генерала Л.Я.Рохлина по организации боевых действий федеральных войск против НВФ в Чеченской Республике:

(за матеріалами книги „Лев Рохлин: Жизнь и смерть генерала”)

Задачи по боевым действиям в Чечне по времени необходимо разбить на зимний и летний периоды.

Зимний период (январь - конец марта, апрель) должен иметь задачу очистки населенных пунктов от дудаевских боевиков. Добиться их ухода в горы. Блокировать основные выходы из ущелий.

Очистка населенных пунктов от боевиков в основном должна осуществляться силами МВД России и Чечни. При этом МВД России неожиданно должно блокировать тот или иной квартал Грозного, других населенных пунктов. Чистку в домах и квартирах должна осуществлять милиция Чечни. Подразделения МВД России в готовности в любой момент оказать помощь при возникновении очагов сопротивления.

Большие неприятности доставляют постоянные ночные обстрелы различных постов и объектов. Боевики наглеют до такой степени, что готовят засады вблизи основных военных объектов.

По личному опыту в Афганистане это возможно только в том случае, когда войска ведут пассивный образ жизни. Так, в одной из провинций в определенный момент прекратилось минирование, передвижение в ночное время боевиков, обстрелы военных объектов. Это было достигнуто в результате постоянного выставления засад.

Каждый батальон имел зону ответственности. Одна из рот, если полк не участвовал в боевых действиях, от каждого батальона уходила в засаду. Засады тщательно готовились. Подготавливались огни артиллерии. В пятиминутной готовности находились дежурные подразделения - немедленно выдвинуться на помощь подразделению в засаде.

Уже после 4-5-и удачных засад активность душманов резко уменьшалась.

При действиях войск на подавление сопротивления в населенных пунктах, находящихся под контролем дудаевцев, должны быть совместные действия с чеченской милицией. Операции должны готовиться в полной тайне от чеченцев. Подразделения чеченской милиции должны загружаться в транспорт и выводиться в районы боевых действий, не зная, что им предстоит. Действия российских войск должны сводиться к блокированию населенного пункта, а вперед посылаться подразделения чеченской милиции.

Войска должны быть готовыми в любой момент поддержать милицию в случае жестокого сопротивления. На боевых действиях обязательно должен присутствовать полномочный представитель правительства Чечни, который, находясь вместе с руководством операции, должен письменно подтвердить, что чеченской милиции было оказано сопротивление и что не было другого выхода, как подавить сопротивление огнем.

Начало летнего периода боевых действий по времени должно совпадать с тем временем, когда горы в основном освободятся от снега, и иметь целью завершение уничтожения дудаевских бандформирований в горах.

Боевые действия в горах резко отличаются от боевых действий на равнине. Основными подразделениями, обеспечивающими успех, должны быть обходящие отряды, воздушные десанты, группы специального назначения. Одним из отличительных моментов ведения боевых действий в горах является плохое прохождение радиосвязи. Потому широкомасштабным боевым действиям должно предшествовать создание сети опорных пунктов. Лучший вариант - на господствующих высотах, другой - на высотах, позволяющих поднять технику.

Главными задачами этих опорных пунктов должна быть ретрансляция радиопереговоров, обеспечение святи с разведывательными группами, обходящими отрядами, десантами, радиоперехват и пеленгация мест расположения дудаевских банд, управление огнем и ударами авиации. Кроме того, должны быть предусмотрены самолеты-ретрансляторы. Для создания таких опорных пунктов понадобятся трактора типа “Коматцо”, способные пробивать дорогу в горах. Эти трактора понадобятся и для пропуска боевой техники в ущельях.

Особенностью боевых действий в Чечне является и наличие современных средств связи у дудаевцев (сотовая, высокочастотная, спутниковая). Наши батальоны РЭБ и роты радиоразведки из-за своей технической отсталости неспособны засекать их. Необходимо решить вопрос обеспечения этих подразделений современными средствами связи и РЭБ. А разведывательные группы спецназа -портативными приемниками, позволяющими засекать переговоры и указывать направления передачи. Ранее указанные опорные пункты путем двойного, тройного пеленга должны указать примерное расположение пункта управления дудаевцев, а портативные приемники - вывести разведгруппы в непосредственную близость к ним.

Крайне тяжелое положение обстоит со средствами связи. Дудаевцы в ходе боевых действий буквально хозяйничали в наших радиосетях, пытались управлять нашей артиллерией. Необходимо обеспечить подразделения, части современными средствами связи, позволяющими вести закрытую связь. Особое внимание должно быть обращено на средства связи разведгрупп и спецназа, позволяющими поддерживать надежную связь в горах.

Основами успеха боевых действий в горах является выдвижение разведгрупп в районы предстоящих боевых действий ночью по вершинам хребтов, активные действия спецназа, широкое использование десанта, тесное взаимодействие с огнем артиллерии (мортирной стрельбы гаубиц), при возможности использование авиации.

Рассмотрим возможные варианты боевых действий.

Первое: действия разведгрупп спецподразделений. Они могут выполнять ряд задач.

а) действовать самостоятельно во взаимодействии с артиллерией и авиацией. В соответствии с пеленгом пункта управления (который, как правило, находится на базе) 3-4 разведгруппы в составе до 10 человек выдвигаются ночными переходами в район базы. Движение в основном осуществляется по вершинам хребтов.

Высадка разведгрупп может осуществляться и с помощью вертолетов МИ-8МТВ. С этой целью, используя рельеф местности, на бреющем полете вертоле-

ты высаживают разведгруппы в 5-10 км от района задачи. Время высадки выбирают в преддверии сумерек, чтобы дать возможность разведгруппам выйти в районы боевого предназначения. Одна из разведгрупп занимает господствующую высоту, и ее основная задача - обеспечение связи с остальными разведгруппами и руководство огнем артиллерии. Эта группа должна иметь радиостанцию дальней связи.

Остальные группы, используя пеленгаторные приемники, должны выйти к базе. Их задача - вызвать и корректировать огонь наземной артиллерии и авиационные удары.

В такой ситуации задача разведгрупп может ограничиться огневым поражением противника и возвращением в пункт дислокации вертолетами или ночными переходами.

б)    задачей разведгрупп может быть и выбор площадок десантирования, их охрана, а также обеспечение высадки десанта.

Задача десанта: после огневого удара по противнику завершить его уничтожение, не допустив отхода дудаевцев из района боевых действий.

в)    кроме того, задачею разведгрупп может быть и безопасное выдвижение обходящих отрядов, их вывод в район предстоящих боевых действий путем разведки маршрута выдвижения, блокирования наиболее опасных участков. В связи с тем, что разведподразделениям придется решать наиболее сложные задачи, они должны быть надежно экипированы. Это касается горного снаряжения, специального оружия (в основном “винторезы”), мин типа МОН-50, МОН-100, большим количеством, практически на каждого, ночных прицелов или ночных наблюдательных приборов. Иметь особый облегченный паек, позволяющий выжить до 10 суток. Иметь средства выживания, а также надежные портативные радиостанции и средства пеленгации.

Ввиду того, что в горах противнику легко подготовить надежную оборону и атаку с фронта, как правило, грозит большими потерями, особую роль приобретают обходящие отряды, воздушные десанты, в состав которых должны входить наиболее подготовленные подразделения. Эти подразделения, выходя (высаживаясь) в тыл(у) противника и атакуя его с тыла при поддержке огнем артиллерии, имеют наибольший шанс на победу. Они также должны иметь большое количество прицелов и приборов ночного видения.

Части, действующие с фронта, должны блокировать противника, притягивать его внимание и силы. В их составе следует иметь большое количество бронетехники, позволяющей вести огонь прямой наводкой. Они должны действовать в тесном взаимодействии с обходящими отрядами и десантами.

Особая роль отводится средствам поражения «Акация» и «МСТА». Эти средства могут вести огонь на большую дальность и стрелять «мортирной» стрельбой, что крайне важно при боевых действиях в горах: позволяет поразить любую закрытую точку за обратными скатами высот. Для этих систем необходимо наличие дымовых и осветительных снарядов.

Крайне важны такие системы, как «Град» и «Ураган».

Для высадки десантов и разведывательных групп в горах необходим вертолетный полк с не менее чем 40 вертолетами типа МИ-8МТВ и 24 вертолета типа МИ-24. Такой состав полка позволит десантировать до батальона (по 10 человек в вертолет при посадке на высотные площадки).

Исходя из сказанного, особое значение приобретает горная боевая подготовка для подразделений, планируемых к использованию в обходящих отрядах, десантах и разведывательных группах, обучение ведению огня артиллерии в горах, подразделений штурмовых отрядов к штурму укрепленных районов и экипажей вертолетов к посадке на высотные площадки.

Эту подготовку в течение последнего месяца перед боевыми действиями можно было бы осуществлять в горном учебном центре во Владикавказе.

« - Самое сложное, - говорит Рохлин, - и в конечном счете самое главное -это подготовка к сражению, его замысел, тактический расчет, выучка войск. План их действий и организация управления. От этого зависит все остальное. Такая подготовка требует отдачи всех сил и времени...Это адская работа».

ДОДАТОК Б

Проводка автотранспортних колон

(за матеріалами книги В.І.Вареникова „Неповторимое. Афганистан. И доблесть и печаль. Чернобыль. Книга 5.” та воєнно-теоретичної праці І.М.Воробйова і В.О.Кисельова «Контртеррористическая операция»)

Контингент радянських військ в Афганістані повністю забезпечувався Радянським Союзом всім необхідним для життя, побуту і бойової діяльності. Основні магістралі (Термез - Кабул; Кабул - Джелалабад і Кушка - Герат - Кандагар), на яких стояли застави через 3-5-10 км, були завантажені максимально. Практично кожна колона вимагала бойового забезпечення, тобто супроводження на маршруті пересування. До проводки колони готувалися всі, в тому складі і водії автомашин, яких було, як правило, по двоє у машині. Останнім видавалися бронежилети та великі запаси боєприпасів. Як правило, разом з підрозділом охорони вони проходили тренування тактико-стройовим методом (тобто по елементам), навчалися відбивати напад: з голови колони, з права, з ліва, з хвосту, з голови і з хвосту одночасно. Траплялись випадки, коли приходилося відбивати напад одночасно з усіх сторін, в тому числі і зверху. Кожна колона звичайно мала охорону на БТР (БМП) - в голові, в середині і у хвості. Якщо колона була велика, то в середині було і по дві групи БТР (БМП). Якщо невелика, то охорона ставилася попереду і позаду. У випадку нападу бій одразу ж приймав найнапруженіший характер. Керівник колони управляв боєм, а помічники повідомляли розташованим поблизу заставам, а також у Центр бойового управління армії про те, що колона вступила у бій і їй потрібна підтримка. Повідомлялись координати місця подій, виявлених об’єктів (цілей) противника. Все вирішувалося протягом 15-20 хвилин, максимум за півгодини. Траплялись випадки, що бій затягувався на декілька годин, а то тривав і 1-2    доби. Так відбувалося, коли підходило велике формування моджахедів, яке здійснювало напад на колону у несприятливих для себе умовах. Тоді бій розгортався на рівних. Радянські війська залучали авіацію, підтягували артилерію, загальновійськовий резерв на БМП (БТР) і наносили значні втрати моджахедам. Але і у радянських військ теж були значні втрати. В результаті бою колона автомобілів та майно, як правило, знищувалися. Під час швидкоплинних сутичок все було на грані: або - або. Або моджахеди, одразу ж отримавши поразку, швидко згорталися і уходили до найближчої ущелини. Або ж, оглушивши раптовим нападом і захопивши ініціативу у свої руки, подавляли опір охорони колони. При цьому вони забирали кілька машин до свого розташування, а решту мінували. У другому випадку їх відшукували вертольоти і завдавали по них ударів [80].

Проводка автотранспортних колон в ході контртерористичної операції розглядалась як специфічні бойові дії, що вимагали ретельного забезпечення [36].

Особлива увага приділялась заходам щодо охорони комунікацій і забезпечення руху колон. Це забезпечувалось охороною маршрутів сторожовими заставами, виставленням секретів, що виставлялися вздовж них, влаштуванням засідок, патрулюванням на окремих ділянках рухомими патрульно-комендантськими постами на бронетехніці, організацією вогневого супроводження руху колон артилерією, прикриттям їх с повітря бойовими вертольотами і штурмовою авіацією, організацією дорожньо-комендантської служби.

Для несення дорожньо-комендантської служби створювались диспетчерські пункти (ДП) сумісно з блокпостами у складі 5-6 чоловік., які вирішували свої завдання у взаємодії з центральним ДП, сусідніми ДП, сторожовими заставами та рухомими патрульно-комендантськими постами.

Охорона маршрутів постійно діючими заставами та дорожньо-комендантської службою організовувалась на головних дорогах. На інших дорогах забезпечення безпеки руху колон здійснювалось бойовими підрозділами, які супроводжували колони та виставляли тимчасові сторожові застави у найбільш небезпечних місцях (в ущелинах, на перевалах, серпантинах, в зеленій зоні). На кожній постійно діючій заставі призначалися чергові сили та засоби, які перебували у п’ятихвилинній готовності до висування на місце нападу на колону або диверсії.

Крім того, на маршрутах несли службу рухомі патрульно-комендантські пости на БТР. Можливі шляхи виходу бойовиків на імовірні місця засідок мінувались. Перед проходженням колон організовувалась військова і інженерна розвідка маршруту.

Управління рухом колон здійснювалось шляхом передачі сигналів, команд і розпоряджень по радіомережі диспетчерської служби. Висування колон проводилось тільки у світлий час доби. Нічний відпочинок організовувався на спеціально обладнаних стоянках, навколо сторожових застав і диспетчерських пунктів. Безпосередня охорона здійснювалась силами і засобами колони і дорожньо-комендантською службою.

При підготовці до висування особовий склад колон озброювали штатною зброєю з встановленим боєкомплектом, сигнальними ракетами, димовими шашками, наземними сигнальними патронами для позначення свого місцезнаходження, засобами спостереження (два біноклі на відділення) і екіпірували бронежилетами, стальними шоломами, індивідуальними перев’язувальними пакетами та джутами.

Побудова похідного порядку була наступною: дозорне відділення, головний дозір, загін забезпечення руху, група підтримки, бокові похідні застави, машина командира, машина для зв’язку зі старшим начальником, безпосередня охорона (мотострілкові відділення йа БТР (БМП), розподілені по колоні через 8-10 машин), замикання колони, тилова похідна застава.

Для перевезення вантажів на головних дорогах до складу автомобільних колон включалися: штатний автомобільний підрозділ, вогневі засоби (2-3 од. ЗУ-23-2 на автомобілі); радіозасоби для зв’язку з центральним диспетчерським пунктом, ЦБУ з’єднань і КП частин, ДП, 2-3 радіостанції для зв’язку по колоні, а також з сторожовими заставами і ДП, радіостанції для зв’язку з вертольотами. Зенітні засоби розташовувались так, щоб забезпечувалась можливість ведення вогню по наземних цілях.

При висуванні по дорогах, що не охоронялись сторожовими заставами, автомобільні колони супроводжувались штатними мотострілковими або розвідувальними підрозділами (взвод, рота), сили і засоби яких розподілялись по колоні з розрахунку не менше одного БТР (БМП) на кожні десять автомобілів. При підході до вузьких гірських дефіле (ущелин) підрозділи охорони просувались вперед і, прикриваючи її з боку загрозливого напрямку, пропускали її через небезпечну ділянку, після чого займали своє місце у похідному порядку. На небезпечні ділянки маршруту, а також в місця зупинок заздалегідь висувались підрозділи для організації охорони на панівних висотах і вигідних рубежах.

В усіх випадках до складу колони виділялись інженерні сили, засоби розвідки і розмінування (танк, БТС-4Д або БМР-1 з тралами, щупи, міношукачі ІМП, “Ортопед”, передавач перешкод “Зонд”), які слідували в голові колони. Там же слідували авіаційний навідник і артилерійський коригувальник з засобами зв’язку і таблицями вогню. Колона постійно супроводжувалася бойовими вертольотами зі зміною пар у повітрі, а при подоланні небезпечних ділянок - штурмовою авіацією.

Підрозділи, які виділялися для охорони і оборони колони, діяли наступним чином. При здійсненні маршу весь особовий склад повинен був вести безперервне кругове спостереження у визначених секторах. Гармати і кулемети бойових машин встановлювались “ялинкою”, стрілецька зброя -заряджена, вставлена у бійниці. Особовий склад перебував у готовності негайно відкрити вогонь на ураження по бойовиках. Всім вогневим засобам визначались сектори для ведення вогню. Вогневі засоби розподілялися для ведення вогню за напрямком руху колони, праворуч, ліворуч і назад. Жодна машина з причини неполадок не залишалась на маршруті. При неможливості усунення пошкодження вона бралася на буксир.

Дозорне відділення виділялось від головного дозору у складі розвідувального або мотострілецького відділення з саперами. У відділенні два стрільця озброювались підствольними гранатометами. Дозорне відділення просувалось за маршрутом стрибками від укриття до укриття, від одного зручного місця для спостереження до наступного, не затримуючи руху колони. Закриті ділянки місцевості, окремі будівлі, опушки лісу, виходи з ущелин, мости, вузькі проходи оглядаються особливо ретельно з висилкою піших дозорних (2-3 чол.).

При підході до небезпечної ділянки ДВ спішувалось, двома групами піших дозорних (“трійками”) наближались до об’єкта. Трійки, використовуючи рельєф місцевості, прикриваючи одна одну, почергово просувались вперед на відстань до 100 м від БТР (БМП), оглядаючи небезпечну ділянку місцевості. При виявленні засідки піші дозорні займали вогневу позицію і зав’язували бій з бойовиками з метою зкувати дії банд групи, не дати їй відійти, забезпечити вступ у бій головного дозору і створити умови для обходу засідки у фланг і тил.

Головний дозір призначався у складі мотострілкового взводу, підсиленого розвідувальним відділенням. В кожному відділенні два стрільця були озброєні автоматами з підствольними гранатометами. Головний дозір висувався в двох кілометрах попереду колони, підтримуючи зв’язок з вертольотами вогневої підтримки. Для цього у складі дозору був авіанавідник. Розвідку головний дозір вів спостереженням, опитуванням місцевих жителів. При виявленні місця розташування бандгрупи командир доповідав про це старшому колони. Головний дозір спішувався і під прикриттям вогню дозорного відділення та димової завіси “трійками” намагався обійти засідку у фланг і тил. Використовуючи результати удару вертольотів, вогонь групи підтримки, БТР (БМП) і стрілецької зброї, головний дозір рішучими діями у взаємодії з ДВ знищував бойовиків. Забезпечивши вихід колони з під обстрілу, головний дозір і група підтримки займали місце у колоні.

Загін забезпечення руху призначався від інженерних підрозділів у складі інженерно-саперного відділення з засобами інженерної розвідки і розмінування, а також спеціально навчених собак. Загін забезпечення руху слідував за головним дозором, виявляючи місця установки керованих мін і фугасів. При виявленні проводив їх знешкодження або знаходив шляхи обходу. (P.S. за такою схемою роботи - спочатку головний дозір проводив розмінування траси своїми БМП (БТР) а потім вже працювали сапери)

Група підтримки (ГП) призначалась для вогневої підтримки дій ГД. До її складу звичайно входили один розрахунок міномету, відділення АГС-17, розрахунок ЗУ-23-2 на автомобілі. Висуваючись попереду колони на відстані зорового зв’язку (до 2-х км), ГП перебувала у готовності розгорнутися на вогневих позиціях і підтримати вогнем дії ГД. Артилерійський коригувальник, який був у складі ГП, повинен був знати планові вогні артилерії і уміти визвати та коректувати вогонь.

Бокова похідна застава (БПЗ) призначалась з метою виключення раптового нападу бойовиків з флангів на колону. До її складу включалось мотострілецьке відділення на штатній техніці. Застава слідувала на рівні голови колони на відстані зорового зв’язку і підтримки вогнем. При зустрічі з формуванням бойовиків БПЗ займала вогневу позицію і вогнем зковувала дії бойовиків, забезпечувала розгортання ГД для блокування і знищення банди. Для нанесення удару вертольотів відділення наземними сигнальними патронами позначало положення своє положення, а командир відділення пуском сигнальної ракети у напрямку цілі робив цілевказівку.

Відділення безпосередньої охорони у складі двох стрільців, озброєних автоматами з підствольними гранатометами, під час руху вели спостереження у готовності до спішування, зайняття вогневої позиції і відбиття нападу. У випадку нападу на колону особовий склад безпосередньої охорони ставив димову завісу для прикриття колони і наносив вогневе ураження бойовикам.

Колона, вийшовши з під обстрілу, зупинялась. Старший колони силами водіїв організовував її охорону.

Замикання колони здійснював МТО АТ (МТП з ремонтним комплектом), тягач з приладами для буксування і санітарний автомобіль. Поточний ремонт проводився на привалах. Автомобіль, що вийшов з ладу, тягачем буксувався в район призначення.

Тилова похідна застава (ТПЗ) призначалась у складі мотострілкового відділення. Вона слідувала за колоною на відстані зорового зв’язку і підтримки вогнем.

При нападі на колону дрібних груп (до 10 чоловік) із засідки водії намагалися, не зупиняючи машин, вийти із зони ураження. Особовий склад безпосередньої охорони висаджувався із бойових машин, ставив димову завісу для прикриття колони і вогнем наносив ураження бойовикам. БТР та зенітні установки вогнем з зайнятих позицій підтримували бій підрозділів охорони. Старший колони повідомляв про напад на колону на КП старшому начальнику, на найближчі сторожові застави, блокпости і викликав вертольоти вогневої підтримки.

Якщо сили противника значно переважали склад безпосередньої охорони, і він намагався оточити і знищити колону, то весь особовий склад переходив до кругової оборони і, міцно утримуючи займані позиції, наносив противнику ураження, викликалася авіація і вогонь артилерії. Авіанавідник здійснював наведення авіації. Після нанесення ураження бойовикам проводилась інженерна розвідка, рекогносцирування маршруту, ліквідувались наслідки нападу, і рух продовжувався [36].

ДОДАТОК В

Управління угрупованнями військ у внутрішніх збройних конфліктах

(За матеріалами статті О.І.Баранова „Управление группировками войск во внутренних вооруженных конфликтах")

Досвід першої та другої чеченської компаній вчерговий раз підтвердив, що успішне виконання завдань в контртерористичній операції багато в чому залежить від узгодженості сил та засобів, які залучаються від Міністерства оборони (МО), Міністерства внутрішніх справ (МВС), служби безпеки (СБ) та інших міністерств і відомств. Однак єдиної системи управління для керівництва і координації дій таким різновідомчим угрупованням військ (сил) в мирний час не існує: вона створюється з початком збройного конфлікту і повинна в короткі терміни почати ефективно функціонувати. В зв’язку з цим доцільно розглянути особливості управління угрупованнями військ (сил) різновідомчої приналежності для створення єдиних підходів до вирішення існуючих проблем.

Як і при веденні класичних загальновійськових операцій (бойових дій), система управління військами в ході збройного конфлікту (ЗК) включає органи управління (ОУ), пункти управління (ПУ) та засоби управління (система зв‘язку, автоматизована система управління (АСУ) та інші спеціальні системи). Для загального керівництва різновідомчим угрупованням військ (сил) створюється єдиний орган управління - об'єднане командування, яке формується на базі управління військ оперативного командування або Головного командування Сухопутних військ з включенням до його складу представників (оперативних груп) видів, родів військ Збройних Сил та інших міністерств і відомств на правах відповідних напрямків (відділів).

На першому етапі операції, коли здійснюється пошук та ліквідація великих НЗФ, очолювати угрупованнями військ (сил) повинен представник МО, а його заступниками слід призначати генералів (офіцерів) від відповідних міністерств та відомств. В наступному, по мірі нормалізації ситуації, загальне керівництво операцією доцільно може передаватися СБ або МВС.

Не менш важливою особливістю організації управління військами в ході збройного конфлікту є визначення складу органів управління військами (силами). Коли об’єднання (з’єднання, частина) залучається до ведення бойових дій в новому складі, то і управляти ним, безумовно, повинен відповідний штатний, повністю укомплектований орган управління. Однак найчастіше від з’єднання (частини) для участі в операції виділяються тільки найбільш підготовлені частини (підрозділи), і тоді для керівництва ними залучається оперативна група управління з’єднання (частини), а якщо частини (підрозділи) виділені від різних з’єднань -то оперативна група управління об’єднання. При цьому основні посадові особи повинні бути, як правило, штатними. Оскільки сумісно зі з’єднаннями і частинами сухопутних військ в ході операції діють частини і підрозділи інших видів (родів) військ ЗС, а також міністерств і відомств, від них до складу штабів слід включати відповідних посадових осіб (оперативні групи). Органи управління повинні бути готові до управління вогневими засобами (артилерією) з’єднань (частин) інших силових структур при переході таких формувань в їх оперативне підпорядкування, а також до планування вогневого ураження в їх інтересах.

Кількість оперативного складу на командному пункті (КП), запасному командному пункті (ЗКП) може бути рівною. При цьому вимагається створення значної кількості оперативних груп, які виділяються в О У взаємодіючих військ (сил) інших міністерств і відомств, а також для вирішення різноманітних завдань, які виникають в умовах конкретної обстановки. Склад таких груп повинен визначатися спеціальними наказами на весь період бойових дій, а іноді і на більш тривалий термін. Оперативним групам доцільно самостійно планувати бойові дії частин (підрозділів), якими вони будуть управляти на основі рішення свого керівництва, приймати участь в їх підготовці і нести повну відповідальність за їх готовність і виконання поставленого завдання.

Управління з’єднаннями (частинами) при виконанні поставлених бойових завдань здійснюється зі штатних польових рухомих ПУ.

З метою забезпечення надійного управління і підтримання тісної взаємодії військ Протиповітряної оборони (ППО) та авіації різних відомств при їх сумісному застосуванні в ході операції (бойових дій) необхідно створювати сумісний КП ППО і Військово-Повітряних сил (ВПС).

На КП і ЗКП начальник і штаб ракетних військ і артилерії (РВ і А) загальновійськового формування розгортають свої ПУ. А на передовому та повітряному ПУ обладнуються робочі місця для начальника і офіцерів штабу РВ і А. В окремих випадках ПУ начальника артилерії на ЗКП загальновійськового з’єднання може не створюватися.

В умовах прикордонного (внутрішнього) ЗК ПУ можуть бути розташовані на меншому віддаленні від противника, ніж це передбачено бойовим статутом (настановою). Передовий пункт управління (ППУ), як правило, розгортається на напрямку зосередження основних зусиль щодо розгрому НЗФ. Зміна районів розташування КП в ході ведення операції здійснюється за необхідністю (при переміщенні військ або у випадку виявлення противником місць їх розгортання та загрозі нанесення вогневого ураження).

Управління частинами (підрозділами) в ході рейдових дій здійснюється з рухомих ПУ, а при розташуванні військ в базових районах - з розгорнутих польових ПУ. Повітряні ПУ можуть використовуватися як в якості ПУ мобільними силами, так і в якості літаків-ретрансляторів, які забезпечують зв’язок по радіорелейним та УКХ радіозасобам на значні відстані.

Створена система зв’язку повинна забезпечувати надійне і оперативне управління військами в ході збройного конфлікту. Особливостями її організації є: обо-в’язкове забезпечення зв’язку з об’єднаннями (з’єднаннями, частинами) інших видів ЗС, міністерств і відомств і необхідність захисту радіозв’язку від втручання в мережі радистів НЗФ, які вільно володіють мовою та знають способи і методи організації радіозв’язку і використання як стаціонарних, так і рухомих ретрансляторів, а також літаків-ретрансляторів, що особливо актуально для сильно пересіченої гірсько-лісистої місцевості.

Основними видами зв’язку в оперативно-тактичній ланці управління є радіо-, радіорелейний, космічний, а в тактичній - радіозв’язок. Дротяний зв’язок з-за необхідності охорони ліній зв’язку, можливості диверсій та мінування місць обриву кабелю використовується обмежено. При цьому, основу системи зв’язку повинен складати космічний зв’язок, а його станції необхідно придавати навіть до частини та окремо діючого підрозділу. При цьому повинна використовуватися система космічного зв’язку, яка має у своєму складі нові супутники з великою пропускною здатністю, а також станції на бронебазі та переносні станції. Для організації космічного зв’язку (КЗВ) слід створювати вузлові мережі, до складу яких доцільно включати вузли зв’язку з’єднань і частин, необхідно підсилювати засобами космічного зв’язку, спецапаратами ЗАЗ та комутаторами, станціями радіорелейного та тропосферного зв’язку, електростанціями, які не передбачені відповідними штатами, а взводи зв’язку батальйонів - командно-штабними машинами (КШМ) на бронебазі.

При пересуванні військ до району конфлікту зв’язок з ними організується по каналах і лініях Міністерства шляхів сполучення, транспортної авіації, стаціонарної опорної мережі зв’язку.

В районах зосередження зв’язок організується з використанням дротових ліній зв’язку, кабельних комунікацій воєнних об’єктів, радіорелейного зв’язку.

З висуванням з’єднань (частин) в райони бойових дій основним видом зв’язку стає радіозв’язок. Він організується по закритих радіомережах в КХ та УКХ діапазонах, кількість яких залежить від складу угрупувань військ.

Головною станцією в цих радіомережах є станція об’єднаного командування, для якої повинна передбачатися можливість входу в радіомережі на дві - три інстанції вниз. Основним принципом побудови системи зв’язку є радіально-вузловий метод.

По мірі взяття під контроль території операційної зони розгортаються опорні вузли зв’язку і організується зв’язок радіорелейними та тропосферними засобами, після чого тропосферний зв’язок доводиться до з’єднань і частин, як правило, за одноінтервальним принципом. Засоби радіорелейного та тропосферного зв’язку в період висування і ведення бойових дій, особливо в містах, не використовуються.

Для забезпечення мобільності і захисту вузлів зв’язку КП в ході бойових дій до їх складу повинні входити переважно мобільні засоби зв’язку та КШМ на бронебазі. Управління боєм в місті здійснюється по радіо з використанням засобів зв’язку на бронебазі, які перебувають разом з командирами на бойових порядках. При цьому радіостанції на автошасі використовувати недоцільно, так як це веде до марної загибелі особового складу та втрати техніки.

В окремих випадках, як показав досвід управління військами при веденні локальних (на обмеженій території) бойових дій, можливе створення стільникового радіотелефонного та пейджингового зв’язку для передачі формалізованих команд та повідомлень.

Особливу увагу при організації зв’язку при бойових діях у внутрішніх (прикордонних) ЗК необхідно приділяти забезпеченню безпеки зв’язку. Для запобігання втручання в радіомережі спеціалістів НЗФ необхідно використовувати на всіх рівнях управління апаратуру закриття зв’язку тимчасової (гарантованої) стійкості, здійснювати контроль за обліком та використанням ключових документів та проводити своєчасну їх заміну при компрометації, використовувати короткі сигнали та кодовані команди, карти, переговорні таблиці з частою зміною ключів до них і т. ін. (використовувати радіозв’язок для передачі дезінформації, а дротовий - для передачі істинної інформації.

Що стосується безпосереднього управління військами при локалізації та нейтралізації ЗК, то в цілому воно здійснюється у відповідності з загально прийнятими принципами та методами. Однак зміст роботи командувачів (командирів) та штабів щодо організації бойових дій має деякі особливості.

Так, при усвідомленні завдання необхідно зрозуміти у складі якого угруповання, в якому правовому режимі, у взаємодії з якими військами (силами) та органами державної влади з’єднання (частина, підрозділ) буде виконувати поставлене завдання.

При оцінці обстановки додатково слід вивчити: рівень навченості та забезпеченості підпорядкованих військ та їх готовність виконувати бойові завдання (особливо спеціальні); бойові можливості, специфіку застосування (і управління) приданих сил і засобів інших видів ЗС, міністерств і відомств; склад НЗФ, їх навченість, забезпеченість, сильні та слабкі сторони, характер наступних та передбачених дій, райони (пункти) базування, системи охорони, вогню, мінно-вибухових загороджень, управління та оповіщення, всебічного забезпечення, можливий порядок виходу з бою або відхилення від нього, а крім того, яку підтримку вони можуть отримати від інших НЗФ; соціально-політичну обстановку в регіоні, готовність місцевих органів влади, політичних та інших лідерів спрямувати зусилля основної частини населення на підтримку дій військ, а також хто з них яку політику проводить (нейтралітету або підтримки НЗФ); сутність та особливості законодавчого встановленого режиму воєнного (надзвичайного) стану, в рамках якого буде проводитися підготовка до ведення 6/д; порядок висування в район б/ д та обмеження на застосування військ та конкретних зразків озброєння та важкої техніки; які сили та засоби інших органів держаної влади, на якій правовій основі і в якому обсязі забезпечують виконання поставлених завдань.

При визначенні першочергових заходів щодо підготовки військ до виконання бойових завдань крім звичайних питань особливу увагу необхідно звернути на забезпечення прихованості операції, морально-психологічну підготовку особового складу та вивчення всіма категоріями військовослужбовців місцевих умов, особливостей ведення бойових дій та обмежень у застосуванні зброї.

Рішення командувача включає: замисел бойових дій, завдання військовим частинам, підрозділам (елементам бойового порядку), терміни заняття рубежів та початку б/д, порядок застосування зброї та техніки, основи взаємодії, організація управління та всебічного забезпечення.

В замислі б/д доцільно визначати: район дій, наступні завдання та послідовність їх виконання; способи дій (блокування, оточення, пошук); залучаємі сили та засоби; побудову бойового порядку; напрямки, ділянки (пункти) зосередження основних зусиль; терміни готовності до дій. Крім того, з урахуванням специфіки наступних дій необхідно передбачити сили та засоби для нейтралізації можливої протидії з боку місцевого населення, обмеження щодо бойового застосування РВ і А, авіації та інших засобів ураження. Бойові завдання частинам (підрозділам) слід визначити не тільки по рубежах, районах, напрямках та термінах, але і з урахуванням можливого характеру дій НЗФ (вперта оборона, ухилення від прямого зіткнення, використання цивільного населення в якості живого щиту і т. ін.), а бойовий порядок створювати з урахуванням використання сил та засобів інших міністерств та відомств та характеру покладаємих на них завдань. При цьому доцільно пропозиції керівників цих структур щодо можливостей їх частин (підрозділів) та узгодженню дій заслуховувати до прийняття рішення або в ході його виробки.

В силу високої правової відповідальності застосування військ в мирний час на своїй території бойова задача військам ставиться тільки у вигляді письмового наказу, що забезпечує в подальшому правовий захист як осіб, що віддають наказ, так і безпосередніх виконавців. Малим підрозділам (взвод, відділення), які діють у складі більших військових формувань, бойове завдання може ставитися в усній формі.

У бойовому наказі, формулюючи висновки оцінки обстановки додатково слід вказувати: важливі соціально-політичні проблеми району наступних дій; кількісну і якісну характеристику НЗФ; очікуване відношення місцевого населення (груп населення) до військ та їх дій; найбільш важливі місцеві (національні) звичаї, які можуть здійснювати суттєвий вплив (позитивний або негативний) на виконання завдання, а також інші особливості регіону. При цьому ці питання бажано викласти найбільш повно для детального орієнтування підлеглих в обстановці та правильного розуміння ними завдань та способів їх виконання. При постановці конкретних бойових завдань кожній штатній або приданій (оперативно підлеглій) частині (підрозділу) слід обов’язково вказувати обмеження щодо застосування зброї та бойової техніки, а також визначати порядок дій при виявленні сховищ, зброї та боєприпасів, його медичних пунктів, замінованих ділянок місцевості або об’єктів, місць збору та порядок утримання затриманих.

Якщо початку бойових дій передує перегрупування військ в новий район, то частини (підрозділи) зосереджуються в районі бойових дій приховано, висуваються по встановлених маршрутах з розрахунком одночасного прибуття на визначені рубежі. При цьому необхідно вибирати маршрути, які не проходять через населені пункти, з метою виключення провокаційних дій і блокування колон вороже налаштованим населенням. Відповідно в наказі при постановці завдань на марш в район бойових дій частини (підрозділу) додатково вказується порядок дій у випадку блокування колон місцевим населенням при проходженні населених пунктів і при зустрічі з бандформуваннями, а також сили і засоби підтримки і забезпечення (артилерія, авіація і т. ін.) та порядок взаємодії з ними.

Як показує досвід, НЗФ нерідко використовують тактику захоплення та впертого утримання великих населених пунктів, використовуючи мирне населення в якості живого щита. В цьому випадку необхідно організувати та проводити штурм міста (села) за всіма правилами воєнної науки зі створенням штурмових загонів (груп), забезпечивши попередньо вихід мирного населення по спеціально організованим коридорам безпеки.

При організації бою в місті командир штурмового загону (групи) з отриманням завдання крім звичайних питань повинен усвідомити: які об’єкти вже знаходяться під контролем урядових військ, порядок зв’язку та взаємодії з ними; місце розташування блокпостів; імовірні напрями виходу бойовиків; де і з якими завданнями діють групи СпП та порядок взаємного впізнавання; можливі місця для розміщення вогневих засобів в ході висування.

У зв’язку з участю в локалізації збройного конфлікту різновідомчих сил та засобів особове значення набуває підтримання чіткої взаємодії при виконанні сумісних бойових завдань. Складність його організації обумовлена рядом факторів, найважливішими з яких є: відсутність або недостаток інформації щодо НЗФ та можливого характеру їх дій; необхідність особливої прихованості підготовки бойових дій; обмежені можливості для проведення роботи щодо організації взаємодії на місцевості; наявність цивільних та екологічно небезпечних об’єктів, зруйнування яких недопустимо; участь у бойових діях не тільки військових формувань, але і сил та засобів інших органів державної влади.

Взаємодія організується на всіх рівнях та підтримується на всіх етапах операції. Цьому завданню необхідно виділити стільки часу, скільки вимагається для детального рішення всіх питань у всіх ланках управління. При цьому командувач (командир) крім звичайних питань повинен узгодити; порядок і терміни зосередження сил та засобів у вихідних районах (виходу на визначені рубежі); способи і послідовність дій підрозділів та інших сил, що залучаються до операцій, при виявленні та переслідуванні бандформувань, прориві їх через рубіж блокування, при здійсненні збройного опору; порядок підтримання зв’язку підрозділів зі штабом та між собою; єдину систему сигналів взаємного впізнавання і оповіщення.

Для підтримання безперервної взаємодії загальновійськових частин з підрозділами МВС, аеромобільних військ, групами спеціального призначення (СпП), авіацією необхідно постійно уточнювати їх місцеперебування і характер наступних дій, узгоджувати ведення вогню по планових цілях з начальниками блокпостів на місцевості і по карті, а також з командирами груп СпП або командирами підрозділів МВС, які приймають участь в прочісуванні району міста.

При підготовці бойових дій по оволодінню містом (населеним пунктом) взаємодія організується між: всіма підрозділами штурмового загону (групи); стрілками, які діють в пішому порядку, та бронеоб’єктами; штурмовим загоном (групою) та артилерією і авіацією, що підтримує; штурмовими загонами та підрозділами, які обороняють вже захоплені будинки, а також просуваються їм назустріч та діючими у заслонах; підрозділами штурмового загону та розвідувальними групами СпП, які виконують завдання в одній смузі.

Організуючі всебічне забезпечення бойових дій необхідно враховувати автономність дій угрупувань військ, відсутність таких понять, як фронт і тил, застосування НЗФ диверсійних і терористичних методів ведення збройної боротьби.

Планування операції заключається в проведенні детальних розрахунків за всіма параметрами рішення з метою найбільш раціонального використання бойових можливостей всіх сил та засобів, які залучаються для виконання поставленого завдання, з урахуванням максимального забезпечення безпеки мирного населення, збереження цивільних об’єктів, недопущення загрози екологічних катастроф, а також чіткої взаємодії з військовими формуваннями інших міністерств та відомств.

Плануючи операцію, необхідно визначити рішучі цілі і передбачати дії, які сполучають як тиск за усіма напрямками, так і розсічення угрупувань НЗФ, позбавлення їх можливості маневру та ізоляцію від джерел поповнення та забезпечення. На підготовку військ до бойових дій слід виділити час, достатній для того, щоб в результаті бойового влагодження і опанування способів дій досягнути показників, які дозволяють розраховувати на успіх в операції.

Таким чином, як показує практика, надійність, оперативність та стійкість управління військами у прикордонному (внутрішньому) ЗК в багатьох буде залежати від врахування ряду особливостей, пов’язаних, по перше, з відмінностями в організаційній структурі, рівні бойових можливостей та оснащеності об’єднань, з’єднань, військових частин та органів управління інших міністерств та відомств; по-друге, необхідністю підтримань чіткої взаємодії між ОУ військ, які дислоковані в межах оперативно-стратегічного напрямку. Останнє передбачає взаємне погодження цілей операції, термінів її підготовки та проведення, складу військ, що залучаються, порядку створення відповідних угрупувань, способів підготовки з’єднань і частин до виконання бойових завдань, районів і часу їх передачі в оперативне підпорядкування та ряду інших питань.

Однак в сучасний час в узгодженні зусиль ЗС з іншими силовими структурами існує ряд проблем, які умовно можна розподілити на чотири групи.

До першої відносяться проблеми правого порядку, які пов’язані з розподілом завдань та відповідальності, створення єдиного командування та іншими заходами, які на рівні МОУ в повній мірі вирішити неможливо. В результаті військове командування стає заручником прийняття необгрунтованих рішень та недостатності правового забезпечення. Необхідно перш за все вирішити питання взаємного підпорядкування військ в збройних конфліктах, а також відпрацювати механізм передачі відповідальності за охорону і оборону держкордону військам при веденні бойових дій в близькому зарубіжжі.

Друга група проблем (теоретична) пов’язана з відсутністю єдиного понятійного апарату та загальноприйнятих поглядів на методи організації управління і підтримання взаємодії між збройними формуваннями різних міністерств та відомств, а також фундаментальних теоретичних розробок по цим питанням. Крім того, у військових вузах недостатньо вивчають організаційні структури та завдання формувань Державної прикордонної служби (ДПС), МВС, Міністерства надзвичайних ситуацій (МНС), а також особливості підготовки та обсяг завдань в сумісних операціях щодо локалізації і нейтралізації збройних конфліктів.

Третю, найбільшу групу, складають організаційні проблеми, до яких можна віднести: недостаток досвіду організації взаємодії прикордонних загонів, з’єднань і частин МВС з об’єднаннями і з’єднаннями ЗС; не відпрацьованість механізму перепідпорядкування військ (сил) на всіх рівнях та організації їх всебічного забезпечення при виконанні бойових завдань в складі об’єднаного угруповання військ (сил); неадекватність визначення завдань формуванням ДПС, МВС, СБУ, МНС та іншим силам і засобам, які залучаються до сумісного виконання завдань. Слід признати, що формування інших силових відомств мають специфічні завдання і використання їх за рішенням командувача не повинно йти всупереч основному призначенню військ. Вимагають також вирішення питання взаємного оповіщення щодо повітряного нападу та виконання надзвичайних ситуацій в районах розташування військ та навкруги об’єктів, що охороняються; узгодженні дій при розташуванні угрупувань військ та евакуації населення, а також при обладнанні захисних споруд та оборонних позицій.

Четверту групу складають проблеми технічного характеру. Найбільш суттєва з них - відсутність уніфікованої системи зв’язку та єдиної системи управління. Крім того, залишаються досить складними питання стиковки систем зв’язку в деяких ланках управління, а також відсутність питань штабних та резервних засобів для організації в умовах ЗК необхідних мереж (напрямків) зв’язку.

ДОДАТОК Д

Разведка населенного пункта

(за матеріалами статті кор. 12, спецназ 1/97)

Используя оптические средства наблюдения, дозорные начинают разведку населенного пункта с осмотра его издали, с расстояния, позволяющего по характерным признакам определить, есть ли в нем противник. Наличие войск противника в населенном пункте можно обнаружить по усиленному лаю собак, дыму походных кухонь, топке печей в необычное время, отсутствию людей на полях и огородах, особенно в период полевых работ. Следы танков, боевых машин при въезде (выезде), звуки работы двигателей выдают присутствие механизированных частей и подразделений. Наличие антенных устройств (радио и радиорелейных станций) на окраинах или вблизи населенного пункта, шестовой кабельной линии связи или следов прикопанных неглубоко кабелей, посадочной площадки для вертолетов указывает на расположение командного пункта.

Определить огневую точку, установленную в фундаменте дома, можно по расчищенному сектору для стрельбы (по отсутствию части забора или по вырубленным деревьям и т.д.), отличию окраски от общего фона, усилению стен дополнительной кладкой или мешками с песком. Зимой амбразуру можно заметить по выходящему из нее пару. В деревянных домах огневые точки можно обнаружить по свежей опиловке бревен при устройстве амбразуры, усилению стен, их обмазке составами, затрудняющими возгорание. Амбразуры обычно располагаются ближе к углам зданий. В зданиях, подготовленных для обороны или занятых наблюдателями противника, обычно не наблюдается признаков жизни и создается впечатление, что там никого нет, но именно эта пустота должна насторожить разведчиков.

При осмотре населенного пункта следует обращать внимание на кусты, деревья, отдельные строения, глубокие канавы, овраги на окраинах, где противник может располагать подразделения охранения, а также на крыши, чердаки, окна высоких зданий, фабричные трубы, откуда он может вести наблюдение. После осмотра издали дозорные, прикрываясь деревьями, кустами, каналами со стороны огородов, садов, виноградников, надворных построек и тыльной части жилых домов, проникают в населенный пункт и осматривают строения на окраине, если в них есть жители, опрашивают их. В населенном пункте сельского типа дозорные продвигаются по огородам, садам, дворам. Не следует двигаться вплотную к постройкам и по участкам, просматриваемым из окон и дверей. Разведку населенного пункта городского типа целесообразно вести двумя парами дозорных (рис.1). Двигаясь с небольшим интервалом парами на одном уровне по разным сторонам улицы, они ведут наблюдение, прикрывая друг друга.

При осмотре строений изнутри старший дозорный остается снаружи, находясь в готовности оказать помощь дозорным и поддерживая зрительную связь с командиром. Дозорные, осматривая строение изнутри, входную дверь обязательно оставляют открытой. Войдя в жилой дом, в первую очередь нужно опросить хозяина и не отпускать его до тех пор, пока не будет закончен осмотр. Особое внимание надо обращать на чердаки и подвалы.

В пустом помещении, на улице и во дворе трогать какие-либо вещи или предметы не рекомендуется, так как они могут быть заминированы. В таких случаях необходимо воспользоваться «кошкой», длинным шестом или веревкой из-за укрытия. Дверь открывается ударом ноги в район замка, а если она открывается наружу, то с использованием опять же веревки или «кошки». Безопаснее всего для проникновения в здание (помещение) использовать проломы в стенах. Если позволяет обстановка для их проделывания можно применять заряды взрывчатого вещества, ручные гранаты, выстрел из гранатомета или орудия боевой машины (рис.2). Двери и окна в зданиях противником зачастую минируются, кроме того, они могут находиться под наблюдением противника. Поэтому входить в помещение нужно осторожно в готовности к открытию огня (рис.3) или, прошив автоматной очередью дверь в районе замка, распахнуть ее ударом ноги, бросить внутрь гранату и ворваться внутрь немедленно вслед за разрывом (рис.4).

Об обнаружении мин-ловушек немедленно докладывается по команде, а места их обнаружения обозначаются. За действиями дозорных, осматривающих населенный пункт, должен наблюдать командир. Вслед за дозорными он выдвигает в населенный пункт дозорное отделение. Если разведчики действуют на боевых машинах, то дозорное отделение в несколько приемов на повышенной скорости проскакивает уже осмотренные дозорными улицы (участки), занимая удобные для наблюдения, выгодные для боя позиции и лишь затем населенный пункт проходит ядро разведывательного органа. Мелкие населенные пункты (хутора) дозорное отделение преодолевает одним броском, сразу выходя вслед за дозорными на его противоположную окраину. В крупных населенных пунктах ядро дозора продвигается вслед за дозорным отделением (дозорными) по мере осмотра от квартала к кварталу. Обнаруженные минированные здания и заграждения обозначаются указками или надписями на стенах. Сделанные противником надписи, условные знаки, указатели дорог срисовываются и вместе с найденными (захваченными) документами направляются старшему начальнику.

При выходе из населенного пункта дальнейшее движение организуется так, чтобы местные жители не смогли определить истинное направление действий разведчиков. При ведении разведки в населенном пункте разведывательные подразделения могут выполнять и разведывательно-боевые задачи, в частности действовать в качестве штурмовых групп. Для обеспечения успешного выполнения этих задач большое значение имеет обученность личного состава технике скрытного передвижения разведчиков в городских условиях.

Техника преодоления препятствий в городе имеет свои особенности. Так, стена преодолевается только после предварительного осмотра её противоположной стороны (рис.5) стремительным броском. Перед преодолением открытых участков местности (перекрестка дорог, улицы, промежутков между домами) не обходимо убедиться в отсутствии противника. Осматривать местность целесообразно из-за укрытия (например, из-за угла здания) в положении лёжа (рис.6). При этом наиболее распространенной ошибкой является демаскирование себя элементами экипировки (ствол оружия, антенна радиостанции, средства наблюдения и пр.). Под окнами зданий передвигаться следует, пригнувшись ниже среза окна с максимальной быстротой (рис.7). Проемы окон полуподвальных помещений необходимо перепрыгивать (перешагивать) (рис.8). Следует по возможности избегать использования дверных проемов для входа-выхода. В случае необходимости выходить из здания следует стремительным броском, низко пригнувшись к заранее намеченному укрытию, под прикрытием огня товарища (рис.9). В населенном пункте разведчики могут передвигаться как вдоль, так и «сквозь» здания, используя проломы в стенах. Причем последнему способу передвижения следует отдавать предпочтение. В ходе преодоления открытых участков широко применяются дымы и огневое прикрытие, используются естественные укрытия, табельные и подручные средства маскировки.

Перемещение осуществляется стремительно от укрытия к укрытию по предварительно намеченному маршруту, причем расстояние между укрытиями не должно быть значительным. Передвигаясь в составе группы целесообразно выдерживать расстояние между разведчиками 5-6 м (8-12 шагов) для уменьшения риска огневого поражения. В здании следует избегать перемещений вдоль оконных и дверных проемов, в коридорах продвигаться только вдоль стен. В ходе штурма здания врываться в него следует вслед за разрывом брошенной внутрь гранаты (рис. 10), однако следует помнить, что эту гранату противник может успеть выбросить обратно. В момент броска следует подать команду «Осколки» для предупреждения товарищей. В случае, если граната брошена противником, подается команда «Граната». Оставшийся в живых противник уничтожается ворвавшимися после разрыва гранаты разведчиками. Затем помещение тщательно обследуется. Один из разведчиков в этот момент обеспечивает огневое прикрытие группы, занимая позицию у дверного проема снаружи помещения. В ходе проведения подобных действий разведчики используют установленные заранее команды и сигналы, которыми обозначают своё местонахождение и порядок действий. Завершив осмотр, старший группы подает команду «Чисто», а затем «Выходим», сообщая тем самым наружному прикрытию о выходе группы из помещения. Осмотренное помещение обозначается установленным знаком. В ходе передвижения по лестничным маршам подается команда «Поднимаемся» или «Спускаемся». Но все же значительно надежнее и безопаснее проникать в здания и помещения через проломы, проделанные в стенах с помощью ВВ или любых подручных средств. Порядок проникновения при этом остается прежним. Наиболее целесообразным направлением «зачистки зданий» является направление «сверху вниз», т.к. в этом случае противник будет вытеснен из здания и уничтожен. В случае «зачистки» «снизу вверх» противник может укрепиться на верхних этажах или уйти по крышам зданий. Основные способы проникновения на нижние этажи здания при зачистке «снизу вверх» показаны на (рис.11-13).

В ходе штурма для проникновения в здания могут использоваться различные подручные средства: переносные лестницы и «кошки», водосточные и дренажные трубы, крыши и окна примыкающих зданий, растущие рядом деревья и даже вертолеты. Успех действий штурмовой группы во многом будет зависеть от правильно организованного огневого поражения противника. Большое значение имеет правильный выбор огневой позиции. Типовые позиции показаны на (рис. 14-18). Они могут оборудоваться за углами зданий, в оконных и дверных проемах, проломах, на чердаках и крышах. При ведении огня из-за стены разведчик должен занять позицию справа (слева) от неё, но не сверху. При ведении огня из дверных и оконных проемов, а также проломов в стенах огневую позицию целесообразно занимать в глубине помещения, что уменьшает вероятность обнаружения её противником, огонь вести из-за укрытия с колена или лежа.

Использование подземных коммуникаций

В ходе ведения разведки в городе широко используются подземные коммуникации. Передвижение по ним, как правило, требует предварительной подготовки и производится на небольшие (до 200-300 м) расстояния по заранее разведанному маршруту. Для передвижения целесообразно использовать проводника или план коммуникаций. Радиосвязь, как правило, не применяется ввиду ее низкой эффективности из-за значительных помех. Для связи со старшим начальником используются проводные средства. На плане (схеме) подземных коммуникаций командир группы прокладывает маршрут движения с указанием азимутов, магнитного отклонения, точного расположения выходных люков и расстояний между ними. Кроме того, каждый разведчик должен иметь при себе противогаз, электрический фонарь, свечу и спички, кусочек мела и прочную веревку длиной до 10 м, а на группу - 1-2 фонаря «летучая мышь», войсковой прибор химической разведки (ВПХР) и канат до 40 м.

В ходе подготовки к действиям в подземных коммуникациях для большей устойчивости и предотвращения скольжения изготавливаются специальные приспособления на обувь: на подошвы закрепляется мелкоячеистая металлическая сетка либо они обматываются проволокой. Большую опасность представляют собой скопившиеся в коммуникациях газы и испарения, концентрация которых зачастую значительно превышает предельно допустимые нормы. Поэтому перед спуском под землю, открыв люк, в обязательном порядке необходимо выждать определенное время для того, чтобы скопившиеся газы хоть немного выветрились. Дозорный для страховки и оказания экстренной помощи обвязывается за пояс веревкой, с помощью которой он немедленно вытаскивается на поверхность в случае отравления.

Основными признаками отравления являются: тошнота, рвота и головокружение. Если данные признаки проявляются уже в ходе выполнения задачи, группа немедленно должна выйти на поверхность через ближайший люк. Дозорный, как правило, движется на удалении до 10 метров от группы, освещая путь с помощью фонаря «летучая мышь» или электрическим фонариком. Следует избегать открытого пламени, так как скопившиеся газы могут сдетонировать. Свечу с известными мерами предосторожности можно использовать как индикатор для определения направления выхода на поверхность по отклонению ее пламени. Разведчики движутся на удалении 3-5 метров друг от друга, связанные между собой веревкой. Командир, как правило, находится во главе группы, управляя действиями дозорного. Замыкающий входе движения мелом проставляет на стенах условные отметки, помечая маршрут, что в случае потери ориентировки дает группе возможность вернуться в исходную точку. Командир группы определяет маршрут, в ходе движения следит за азимутом и лично контролирует пройденное расстояние, считая повороты. Кроме того, для подстраховки он назначает одного из разведчиков считать пары шагов. При подходе к очередному колодцу дозорный по команде старшего открывает крышку люка, осматривает местность и определяет свое местоположение. Результаты осмотра докладывает командиру группы. Тоннели подземных коммуникаций противник может минировать, в них могут создаваться участки завалов и разрушений. Следует помнить, что в замкнутом пространстве подземелья любые звуки чрезвычайно усиливаются и даже звуки шагов слышны на значительное расстояние, а звуки выстрелов и разрывов гранат могут повредить барабанные перепонки, что приводит к глухоте. Предвидя соприкосновение с противником, разведчики должны заранее позаботиться о своих ушах, вставив в них «затычки». Действия разведчиков в городских подземных коммуникациях можно сравнить с выполнением задач разведки ночью. Темнота и ограниченное пространство подземелья вызывает у многих естественное чувство страха, появляется неуверенность в своих силах и подозрительность. Для выполнения таких задач отбирается личный состав с устойчивой психикой.

ДОДАТОК Ж

КРАТКАЯ ИСТОРИЯ ОПЕРАЦИЙ ОГРАНИЧЕННОГО КОНТИНГЕНТА СОВЕТСКИХ ВОЙСК В АФГАНИСТАНЕ

Уважаемые читатели, «...ИСТОРИЯ ОПЕРАЦИЙ ОГРАНИЧЕННОГО КОНТИНГЕНТА СОВЕТСКИХ ВОЙСК В АФГАНИСТАНЕ» полностью не написана. Бесценный боевой опыт, добытый кровью, еще не вошел в золотую копилку военного искусства, поэтому Вашему вниманию предлагается лишь эскиз книги, составленной из доступного материала.

Ветераны Афганистана и других локальных войн и конфликтов прошу принять активное участие в создании «ИСТОРИИ ОПЕРАЦИЙ ОГРАНИЧЕННОГО КОНТИНГЕНТА СОВЕТСКИХ ВОЙСК В АФГАНИСТАНЕ».

Помните: «Это нужно не мертвым, это нужно живым!»

(Материалы прошу направлять по адресу: г. Сумы, ул. 2-я Красногвардейская, дом 20).

1957 ГОД. ПЕРВЫЙ АФГАНСКИЙ «ДЕСАНТ»

(По материалам статьи Михаила Слинкина - старшего. «1957 год. Первый афганский «десант».)

Материалы, которые мы предлагаем вашему вниманию, уважаемые читатели по-своему уникальны. Авторы воспоминаний находились на острие истории, в числе первых советских специалистов в разное время входили в Афганистан, и рассказывают они о событиях, очевидцами и непосредственными участниками которых им пришлось быть. Самое удивительное в этой истории состоит в том, что оба автора являются представителями одной российской семьи - семьи, крещенной Афганом...

Начало сотрудничества

Уже к концу первого десятилетия после окончания Второй мировой войны Азия в результате национально-освободительной борьбы превратилась в свободный континент, а многие ее страны - в важные субъекты мировой политики. Отзвуки этих исторических процессов докатились и до Афганистана, заставив его правящие монархические круги вносить существенные коррективы во внутреннюю и внешнюю политику в условиях неприкрытого давления со стороны Запада и обострения отношений с Пакистаном.

Чтобы защитить независимость и государственный суверенитет, афганское правительство начало лихорадочно искать пути и средства для укрепления обороноспособности страны. Однако экономические, финансовые и военнотехнические возможности дня этого у афганцев совершенно отсутствовали.

Правительство М.Дауда обратились к США за военной помощью. Однако американцы обусловили ее предоставление совершенно неприемлемыми политическими требованиями. Выход у М.Дауда остался один - искать помощи у своего северного соседа.

Уже в августе 1956 года состоялось подписание советско-афганского соглашения о поставках этой стране различных видов боевой техники и вооружения на весьма лояльных условиях на общуюсумму 25 миллионов американских долларов. Советский Союз согласился также оказать Афганистану необходимую помощь и содействие в подготовке и переподготовке афганских армейских кадров как внутри страны, так и в военных учебных заведениях СССР. Кроме того, была достигнута договоренность об оказании советской материально-технической помощи в создании афганской военной инфраструктуры, в том числе и в строительстве военных аэродромов в Кабуле, Баграме, Мазари-Шарифе и Шинданде. Первые партии вооружения поступили в Афганистан уже в октябре 1956 года. Это были реактивные истребители МиГ-15, стрелковое оружие, артиллерийские системы.

В феврале-марте 1957 года, в Кабул по линии 10-го Главного управления Генштаба ВС СССР была направлена первая группа советских военных специалистов в составе до 10 человек (вместе с переводчиками) для обучения афганских офицеров и унтер-офицеров правилам содержания и эксплуатации поставленной советской техники и вооружения. Группа прилетела в Афганистан на рейсовом самолете Аэрофлота Ил-14 с промежуточными посадками в Пензе, Актюбинске, Джусалы, Ташкенте и Термезе.

По прибытию в столицу Афганистана военных специалистов разместили в довольно сносном для проживания «Клубе аскари» (военном клубе), расположенном внутри обширного, обнесенного забором так называемого военного парка, где с одной стороны находились плац для строевых занятий и спортивные площадки, а с другой внушительных размеров склады офицерского снабженческого кооператива, недавно заложенный фруктовый сад и грядки хорошо ухоженного огорода.

Не успев толком осмотреться и освоиться, мы буквально на следующий день включились в работу на курсах, открытых в гарнизоне Сиахсанг на восточной окраине Кабула. Афганские военнослужащие изучали материальную часть пистолета-пулемета ППШ, карабина, ручных и станковых пулеметов, артиллерийских орудий различных калибров, 82-мм и 120-мм минометов, реактивной установки БМ-13 («Катюша») и др. Слушатели курсов - младшие и старшие офицеры - встретили нас сдержанно, хотя и с подчеркнуто восточной вежливостью.

Симпатии и антипатии

Уже с первых дней наряду с проявлениями искренних симпатий к нам мы стали замечать и еле сдерживаемое неприятие всего советского, особенно со стороны части старших офицеров и генералов, прежде всего тех, которые получили высшее образование в турецких и западных военных учебных заведениях и имели весьма престижную приставку к воинскому званию «аркане харб» (офицер генерального штабу). Они с завидным постоянством и, как правило, публично, в присутствии других афганских офицеров, обращали внимание на устарелость поставленного в Афганистан советского вооружения, выражали сомнение в его высоких боевых качествах и непременно с восхищением говорили об аналогичных западных, главным образом американских, образцах оружия.

В конце концов для нас стало совершенно очевидным, что это не мнение каких-то одиночек - недругов нашей страны, а целенаправленная кампания по дискредитации советско-афганского сотрудничества в военной области. Ответа на вопрос «откуда дует ветер» долго ждать не пришлось. Оказалось, что при королевском дворе и в высшем афганском армейском руководстве развернулась и шла непримиримая борьба между двумя влиятельными группировками вокруг вопроса о получении военной помощи от Советского Союза. Одну из них возглавлял премьер-министр и одновременно министр национальной обороны М.Дауд - двоюродный брат и зять короля Мохаммада Захир-шаха, а другую -тесно связанный с консервативно-клерикальными кругами дядя короля маршал Шах Вали.

Чтобы переломить ситуацию в свою пользу, М.Дауд по совету советской стороны принял решение устроить показательные стрельбы и продемонстрировать, таким образом, боевые возможности советского оружия. При этом была поставлена весьма жесткая задача: стрелять должны только афганские военнослужащие без какого-либо участия советских наставников, чтобы всем стало ясно: даже неграмотные и полуграмотные солдаты армии Афганистана в состоянии за короткое время овладеть поставленным оружием.

Примерно месяц на полигоне Пули-Чархи в 35 км к востоку от столицы шла интенсивная подготовка афганцев под руководством наших специалистов.

Настал день стрельб. Прибыл король, сопровождаемый М.Даудом и другими высокопоставленными военными и гражданскими лицами.

Показ начался с демонстрации возможностей стрелкового оружия - карабинов, автоматов и пулеметов. Для большего эффекта использовались в основном трассирующие пули. Самым зрелищным моментом явилась стрельба из станкового пулемета зажигательными пулями по низкому забору из тряпок и ветоши, предварительно изрядно смоченному соляркой. Цель, расположенная на удалении примерно 700 м от огневых позиций, вспыхнула огромным пламенем буквально с первых очередей, что вызвало неподдельный восторг у собравшихся на полигоне людей. Затем наступил черед стрельбы из минометов и артиллерийских орудий по заранее пристрелянным целям. Король, чтобы развеять сомнения в мастерстве афганских военнослужащих, несколько раз называл новые цели на местности. И все они, к нашему немалому удивлению и удовлетворению, были поражены без излишнего расхода мин и снарядов.

При этом в афганской королевской армии того времени боеприпасы по соображениям их экономии и безопасности на руки не выдавались, в том числе и для несения караульной службы. Да и вообще боевые стрельбы в частях армии проводились только один раз в год (в июле-августе во время завершающих учебный год полевых учений и то с ограниченным расходом патронов и снарядов).

Завершающим аккордом этого, прямо скажем, шоу явились доселе невиданные в Афганистане залпы знаменитых «Катюш». Гром их выстрелов, море огня и пыли от разрывов на огромной площади на склонах гор, примыкающих к полигону, потрясли воображение всех присутствующих. Дело было сделано.

Король в присутствии афганской элиты высказал восхищение по поводу высоких боевых качеств советского оружия и выразил благодарность советским военным специалистам за оказанную помощь в организации и проведении стрельб. Надо отметить, что эта демонстрация советского оружия и высокая их оценка со стороны главы государства «явились существенным ударом по замыслам тех, кто хотел сорвать советско-афганские сотрудничество в военной области.

Кроме указанных курсов в Кабуле, в мае 1957 года в Герате, в гарнизоне 17 пехотной дивизии, начали функционировать еще одни и притом первые в Афганистане курсы по изучению советской бронетанковой техники - танка Т-34 и бронетранспортеров БТР-40 и БТР-152. В течение первых трех-четырех, месяцев преподавание на этих курсах вел один советский полковник-танкист, а переводчиком был автор данных воспоминаний.

В состав слушателей курсов вошли офицеры и унтер-офицеры будущей 4-й танковой бригады, которую афганское командование намеревалось разместить в окрестностях столицы, в гарнизоне Пули-Чархи. Среди слушателей особенно выделялись доверенное лицо М.Дауда, эксперт принимавший нашу технику в Кушке, майор М.Акбари и лейтенант сардар (принц) Абдул Азим, сын Шах Махмуда Гази - дяди короля, незадолго до этого окончивший военную академию Сандхерст в Англии. Оба они с первых же дней учебы обратили на себя наше внимание своей неординарностью: большой тягой к знаниям, широким кругозором, критическим отношением к афганской действительности, свободой мышления и высказываний, чувством собственного достоинства и честности, симпатиями к нашей стране. Особенно отличался в этом плане Абдул Азим. В приватных разговорах (мне приходилось неоднократно встречаться с ним и позже в 60-х голах, когда он командовал батальоном 4-й танковой бригады, затем был и начальником штаба этой бригады) он резко критиковал афганский генералитет, который, по его словам, получив генеральские штаны и лампасы, в своем подавляющем большинстве переставал заботиться о повышении своего общего и военного образования и упорно противился внедрению всего нового в армейскую жизнь, чем наносил огромный вред обороноспособности страны.

...Немного отдохнув от утомительного многочасового перелета на самолете афганской авиакомпании по маршруту Кабул-Кандагар-Герат, мы в этот же день поехали с визитом к командиру 17-й пехотной дивизии генерал-лейтенанту Хан Мухаммаду (с 1963 года по 1973 год он уже в звании генерала армии был министром национальной обороны). Генерал происходил из семьи кадровых военных и принадлежал к тому же племени мухаммадзаев, что и королевская семья. Когда мы вошли в его скромный кабинет, навстречу нам поднялся высокий, крепкого телосложения, по военному подтянутый, с ярко выраженными волевыми чертами лица генерал. Вместе с ним в кабинете находился начальник штаба дивизии полковник Мухаммад Аман. Хан Мухаммад встретил нас без улыбки, с подчеркнутой холодностью. Беседа была очень короткой, сугубо протокольной. Нам показалось, что он не испытывал никакого восторга от установления военных связей с нашей страной. По всей вероятности, окончив Кабульскую военную школу под руководством турецких инструкторов и получив 1939-1942 гг. высшее военное образование в Турции он все еще оставался в плену старых пристрастий. Кроме того, нельзя было исключать и влияния турецкого военного союзника, который по-прежнему продолжал выполнять свои функции в 17-й дивизии.

Мы уже стали привыкать к проявлениям разного рода недружелюбия и подозрительности к нам со стороны Хан Мухаммада. Однако однажды были просто шокированы, узнав, что он зверски избил шофера-афганца, возившего нас на стареньком «Виллисе». Поводом к избиению явился отказ шофера сообщить о нас что-либо предосудительное. Что было крайне обидно, что безвинно пострадал этот пожилой и порядочный по своей натуре человек, которого все знавшие столь уважительно называли халифа (мастер). И он это заслуживал, ещё в 20-е голы, будучи молодым, он оказался в числе тех счастливчиков, кому довелось пригнать в Афганистан из Ирана первый автомобиль.

Мы не давали, да и не могли дать каких-либо поводов обвинить нас в недобрых намерениях или действиях против Афганистана и его устоев. Нас еще в Москве строго-настрого предупредили уважительно относиться к обычаям и традициям страны, не вести с афганцами никаких разговоров о политике и не высказывать своего мнения относительно положения в Афганистане, чтобы не быть обвиненными во вмешательстве во внутренние дела страны и, не дай Бог, в ведении коммунистической пропаганды. И мы всегда об этом помнили.

Лед в наших отношениях с генералом Хан Мухаммадом начал постепенно таять после практического показа ему технических возможностей наших Т-34. Сделал это один из опытных механиков-водителей (Кушкинского гарнизона) волею случая оказавшийся в Герате. Местом действа был избран небольшой холм на окраине военного городка 17-й пехотной дивизии. Механик-водитель вместе со своим напарником показали чудеса вождения; они бросали танк на большой скорости то вверх по холму, то внезапно останавливались и, развернув машину и пушку назад, устремлялись вниз по довольно крутому склону, то, поднимая тучи пыли, носились вдоль подножия холма. Зрелище было потрясающим. В итоге холм оказался разутюженным вдоль и поперек. На лице генерала мы впервые заметили неподдельную улыбку восхищения. Высказав свое удовлетворение по поводу увиденного, он искренне поблагодарил механика-водителя и его коллегу за продемонстрированное мастерство.

С этого времени Хан Мухаммад стал проявлять пристальное внимание к деятельности танковых курсов, частенько приглашал нас к себе, советовался по тем или иным вопросам, связанным с массовым поступлением из Кушки в Герат советской военной техники и снаряжения и их складированием на территории дивизии. Его былое безразличие и подозрительность к нам сменились приветливостью и неподдельной заботой о наших условиях жизни. Свою роль, думается, сыграло и то, что Турция, недовольная, односторонней ориентацией афганского правительства в вопросах получения военной помощи вскоре отозвала из афганской армии всех своих советников и, более того, значительно сократила прием военнослужащих Афганистана в свои учебные заведения (в 1970 г. их число не превышаю 10 человек).

Через несколько месяцев первые выпускники Гератских танковых курсов составили костяк командных кадров и боевые экипажи 4-й танковой бригады в Пули-Чархи. Так уж получилось, что спустя шестнадцать лет именно эта бригада явилась главной ударной силой при свержении монархии и установлении республиканского строя в стране.

Следует отметить, что на Запале до сих пор в многочисленных трудах по истории Афганистана кочуют мифы о подрывных действиях Советов в этой стране. Так, согласно одному широко распространенному пропагандистскому клише государственный переворот 1973 года явился якобы не чем иным, как делом «руки Москвы», но никак не результатом свободного выбора определенных общественно-политических кругов Афганистана. Как человек, проработавший в этой стране много лет (в период с 1957 по 1990 год) в различных военных и гражданских сферах, смею утверждать, что «руки Москвы» не было ни в событиях 1973 года, ни в апреле 1978 года в силу многих причин и факторов. Высшее советское руководство, строя внешнюю политику на афганском направлении, не ставило своей целью менять государственную систему своего южного соседа. Правительство СССР, исходя из долгосрочных интересов СССР на международной арене, стремилось путем развития взаимовыгодных и равноправных советско-афганских отношений, не отягощенных какими-либо тайными замыслами, в том числе и идеологического порядка, сделать Афганистан подлинной витриной мирного сосуществования двух государств с разными социальными системами и показать странам «третьего мира» на примере Афганистана привлекательность, выгодность и идеологическую не ангажированность связей с социалистическим лагерем. Каждый из нас, работая в Афганистане, искренне старался в меру своих сил и возможностей содействовать реализации данной установки Центра, не давая при этом никакого повода к обвинению во вмешательстве во внутренние дела этой страны и тем более в подстрекательстве к смене режима.

НАЧАЛО ВВОДА ВОЙСК, НАЧАЛО ВОЙНЫ

(Интернет-ресурс)

В декабре 1979 года руководством СССР было принято решение о вводе войск в Афганистан, при этом имелось в виду, что соединения и чести разместятся гарнизонами и возьмут под охрану важные объекты. Но уже с первых дней наши понесли потери.

Что мы знаем о той войне, которая длилась 110 месяцев, и ее участниках погибших в период с 1979 по 1989 годы, Но что же это за страна? Кто начал войну, как она проходила и каковы наши потери?

Если мы обратимся к истории Афганистана, то узнаем, что территория его составляет 655 тысяч кв. км. Население - 5,5 млн человек (по переписи 1979 года). Афганские государство - Дурранийская держава, которая образовалось в середине ХVIII века, Английские колонизаторы, пытаясь подчинить себе эту страну, трижды развязывали захватнические войны: 1838-1842,1878-1880 г.г., и в 1919 году; но каждый раз встречали мужественное сопротивление народа.

19 августа 1919 года афганским правительством был ратифицирован мирный договор, по которому Англия признала независимость афганского государства. Афганистан - это первая страна, с которой молодая Советская республика в мае 1919 года установила дипломатические отношения. Вот как описывает один из очевидцев события тех лет в своей книге «Гриф секретности снят. Потери ВС СССР в войнах, боевых действиях и военных конфликтах».

В декабре 1978 года между СССР и Демократической Республикой Афганистан был заключен Договор о дружбе, добрососедстве и сотрудничестве. Статья 4 этого договора гласила:

«Высокие Договаривающиеся стороны, действуя в традициях Дружбы и добрососедства, а также Устава ООН, будут консультироваться и с согласия обеих Сторон предпринимать соответствующие меры в целях обеспечения безопасности, независимости и территориальной целостности обеих Сторон». Обращаясь в 1979 году с просьбами о вводе в Афганистан советских войск для оказания военной помощи в вооруженной борьбе с антиправительственной оппозицией и защиты от внешнего вмешательства, афганское руководство опиралось на эту статью договора.

Ввод и размещение контингента советских войск в ДРА проводились с 25 декабря 1979 года, до середины января 1980 года. В его состав входили: управление 40-й армии с частями обеспечения и обслуживания: дивизий - 4, отдельных бригад - 5, отдельных полков - 4, полков боевой авиации - 4, вертолетных полков - 3, трубопроводная бригада - 1, бригада материального обеспечения - 1 и некоторые другие части и учреждения. Кроме соединений и частей Советской Армии в Афганистане находились отдельные подразделения пограничных войск и должностные лица КГБ и МВД СССР. Советские войска в Афганистане охраняли автомобильные дороги, многие объекты советско-афганского экономического сотрудничества (газовые промыслы, электростанции, завод азотных удобрений в Мазар-Шариф и др). Охраняли и обеспечивали функционирование аэродромов в крупных городах. Содействовали укреплению органов власти в 21 провинциальном центре. Проводили колонны с военными и народнохозяйственными грузами для своих нужд и в интересах ДРА. Совместно с частями и подразделениями вели боевые действия различного масштаба по разгрому вооруженных отрядов и групп оппозиции, а также борьбу с караванами, доставлявшими оружие и боеприпасы в ДРА из Пакистана и Ирана. Ввод советских войск в Афганистан не привел к спаду вооруженного сопротивления оппозиции. Наоборот, с весны 1980 года оно начало разрастаться.

В соответствии с решением политического руководства СССР советские войска в ответ на многочисленные обстрелы их гарнизонов и транспортных колонн отрядами оппозиции начали проводить совместно с афганскими подразделениями боевые действия по поиску и разгрому наиболее агрессивных групп противника. Это еще больше обострило обстановку. Количество беженцев в Пакистан и Иран стало возрастать и соответственно стало возрастать количество забрасываемых оттуда в Афганистан обученных и хорошо вооруженных отрядов оппозиции. Таким образом, введенные в Афганистан советские войска оказались вовлеченными во внутренний военный конфликт на стороне правительства. Пребывание советских войск в Афганистане и их боевая деятельность условно разделяются на следующие этапы:

1-й этап: декабрь 1979 года - февраль 1980 года. Ввод советских войск в Афганистан, размещение их по гарнизонам, организация охраны пунктов дислокации и различных объектов.

2-й этап: март 1980 года - апрель 1985 года. Ведение активных боевых действий, в том числе широкомасштабных, совместно с афганскими соединениями и частями. Работа по реорганизации и укреплению вооруженных сил ДРА.

3-й этап: май 1985 года - декабрь 1986 года. Переход от активных боевых действий преимущественно к поддержке действий афганских войск советской авиацией. Применение мотострелковых, воздушно-десантных и танковых подразделений главным образом в качестве резерва и для повышения моральнобоевой устойчивости афганских войск. Подразделения специального назначения продолжали вести борьбу по пресечению доставки оружия и боеприпасов из-за рубежа. Оказание помощи в развитии вооруженных сил ДРА. Вывод шести советских полков на родину.

4-й этап: январь 1987 года - февраль 1989 года. Участие советских войск в проведении афганским руководством политики национального примирения. Продолжение поддержки боевой деятельности афганских войск. Подготовка советские войск к возвращению на родину и осуществление полного их вывода.

Численность личного состава войск и их потери

Срок пребывания военнослужащих в составе ограниченного контингента советских войск в Афганистане был установлен не более 2 лет - для офицеров и 1,5 года - для сержантов и солдат. Однако это не всегда соблюдалось. Всего, таким образом, за период с 25 декабря 1979 года по 15 февраля 1989 года в войсках, находившихся на территории Афганистана, прошло военную службу 620 тысяч военнослужащих, из них в соединениях и частях Советской Армии - 525 тысяч человек, в пограничных и других подразделениях КГБ СССР - 90 тысяч человек, в отдельных формированиях внутренних войск и милиций МВД СССР - 5 тысяч человек.

Кроме того, на должностях рабочих и служащих в советских войсках находились на этот период 21 тысяча человек.

Ежегодная списочная численность войск Советской Армии составила 80-104 тысяч военнослужащих и 5-7 тысяч рабочих и служащих.

Общие безвозвратных людские потери (убито, умерло от ран и болезней, погибло в катастрофах, в результате происшествий и несчастных случаев) Вооруженных Сил СССР вместе с пограничными и внутренними войсками составили 14 453 человек. При этом органы управлений, соединения и части Советской Армии потеряли 13 833 человек, подразделения КГБ - 572 человека, формирования МВД СССР - 28 человек, другие министерства и ведомства (Госкино, Гостелерадио, Министерство строительства и др.) - 20 человек.

За этот же период пропало без вести и попало в плен 417 военнослужащих, из которых 119 человек были освобождены из плена (97 человек были возвращены на Родину, а 22 человека находятся в других странах). Это картина по всему Советскому Союзу.

«Афганский» лексикон»

«Афганский» лексикон, как он собран в выносимой на суд читателя работе, в большей своей части представляет собой лексикографическое пособие по военному жаргону ветеранов войны в Афганистане 1979-1989 годов. Заданные рамки по месту и времени необходимо ограничить и условиями бытования военного жаргона - «афганский» лексикон включает только те лексемы, которые прошли фиксацию в письменной речи - были использованы в произведениях беллетристики, включая фрагменты писем и воспоминаний ветеранов, и в произведения художественной литературы, посвященных человеку на афганской войне или непосредственно после нее.

Военный жаргон на страницах литературного произведения выполняет, до сути, представительские функции. В авторской речи он помогает бытописать среду существования военных, как социальной группы; а речи персонажей - их необычный - присущий данной социальной группе язык, оттенки внутригрупповых отношений на речевом уровне. Понимая необычность этой речи для непосвященного читателя, автор литературного произведения о войне пытается пояснить значение той или иной лексемы военного жаргона непосредственно в тексте. Иногда эту работу берет на себя редактор, помещая соответствующие пояснения в сносках. Тем не менее, в литературе о войне и военных остается много того, что нуждается в дополнительных пояснениях для «гражданского» читателя.

Еще в большей степени, нежели русскоязычный читатель, нуждается в интерпретации военного жаргона читатель-иностранец. Жаргон нельзя выразить на иностранном языке жаргоном - слишком привязан он к своим носителям локально. Понимание при чтении без перевода, как и понимание текста в процессе перевода с одного языка на другой требует надежной интерпретации, содержащейся обычно в лексикографических пособиях типа толковых словарей. «Афганский» лексикон применительно к ограниченному слою лексики выполняет функции толкового словаря. Внутригрупповые коммуникативные потребности в зависимости от условий общения - формальных, неформальных, смешанных -удовлетворяются за счет употребления/неупотребления в речи социально маркированных лексических средств. Внутренняя форма этих лексических средств обладает, как правило, нестертой образностью - «коробка», «коробочка» -бронетранспортер, «наливник» - бензовоз, «нитка» - колонна автомашин, сопровождаемая бронетранспортерами. Внешняя форма слова несет на себе черты разговорной речи, таковы графические и звуковые комплексы сокращений -«энша» - НШ - начальник штаба, «бэтээр» - БТР - бронетранспортер; сложносокращенные слова - «сухпаек» - сухой паек, «дисбат» - дисциплинарный батальон; существительные с суффиксом «-ка» - «бетонка» - шоссе с покрытием из стандартных бетонных плит, «взлетка» - ВПП - взлетно-посадочная полоса и др.

Характерный признак военного жаргона как социально-группового диалекта военнослужащих - наличие в нем «локализмов», бытующих в рамках данного воинского контингента, части, подразделения. «Афганский» лексикон включает, например, такие «локализмы», как «афоня», «афошка» - афгани - денежная единица, «мушавер» - иностранный военный специалист, «бурбухайка» также -«барбухайка», «борбухайка», «бурубухайка» - местный грузовой автомобиль-автобус и т.п. Значительная часть «афганского» лексикона, как и военного жаргона в целом, представлена лексемами из школьного, студенческого, молодежного жаргонов, арготическими элементами речи асоциальных групп - «бабки», «капуста» - деньги, «видик» - видеомагнитофон, «долбиться» - колоться наркотиком, «косяк» - сигарета с наркотиком.

Семантическая природа жаргонизмов заключается в их возможности образного выражения специальных понятий на основе:

- метафорического переноса значений - наиболее наглядные примеры представлены в кодифицированных наименованиях - «кефир» - дизельное топливо, «консервы» - мины, «ягоды» - люди, личный состав;

-    перестройки полей означивания - «война» - боевые действия подразделения, части, ограниченные рамками боевой задачи по месту и времени, «граждане» - срочной службы накануне своего увольнения в запас - «на гражданку», «обуваться» - менять колесо автомобиля, заменять поврежденные гусеницы бронетранспортера, танка;

-    речевого переосмысления терминов и терминологических словосочетаний, создания их экспрессивных дублетов - «эрэсы» - реактивные снаряды (сокращенно -    PC), «ротный» - командир роты, «замок» - замкомвзвода - заместитель командира взвода;

-    производства новых слов по имеющимся в языке словообразовательным моделям - «дневалить» - ср. «дежурить» - исполнять обязанности дневального, «дембильнуться» - быть уволенным в запас после окончания срочной службы, «десантура» - военнослужащие воздушно-десантных подразделений.

«Афганский» лексикон не исчерпывается элементами военного жаргона и жаргонов социальных групп, откуда рекрутируются или с которыми соприкасаются военнослужащие. Часть лексики представлена речевыми вариантами терминов -«град», «бронегруппа», сокращениями военных терминов с их речевыми дублетами

-    и то, и другое отнесем в разряд профессионализмов - БТР - бэтээр -бронетранспортер, АКМ - акаэм - автомат Калашникова.

Истоки гражданской войны

Исторически с Афганистаном у нас складывались добрые отношения. Южный сосед первым в мире признал Советскую Россию, а наше руководство в мае 1919 года заявило о готовности обменяться посольствами с Афганистаном. В последующем, особенно, а 50-е годы, по просьбе афганских руководителей на территории дружественного нам государства силами советских специалистов сооружались электростанции, оросительные комплексы, хлебозавод, домостроительный комбинат и другие объекты. Совместными усилиями была проложена автомагистраль через перевал Саланг, связавшая северные провинции страны с Кабулом.

Однако по социальным, культурным, правовым проблемам население Афганистана оставалось «на задворках» цивилизации. В стране господствовали феодальные отношения, и большая часть населения оставалась бедной, забитой, неграмотной. В такой обстановке 1 января 1965 года состоялся первый съезд Народно-демократической партии Афганистана (НДПА). Эта партия и возглавила прогрессивно настроенные силы.

Осенью 1965 года НДПА приняла участие в парламентских выборах и провела в палату четырех депутатов, в том числе будущего лидера страны Бабрака Кармаля. В 1966 году партия начала издавать газету «Хальк» - в переводе «Народ», - но после выхода шестого номера власти ее закрыли. Между тем недовольство режимом росло.

В дальнейшем в годы подъема демократического движения внутри НДПА возникли разногласия. В повседневной жизни партии все отчетливее стали проявляться клановые, племенные, религиозные, националистические предрассудки. Образовались две фракции. Одну из них, фракцию халькистов, возглавил Н.М.Тараки, а другую - парчамистов - по названию газеты «Парчам» (в переводе - «Знамя») - Бабрак Кармаль. Лишь в марте 1977 года между враждующими фракциями было достигнуто соглашение, и в июле состоялась объединительная конференция.

Отсутствие единства в рядах партии усугубило стоящие перед ней проблемы. После так называемой «Апрельской революции» 1978 года разногласия в партии вспыхнули с новой силой. Как известно, лидеры НДПА за несколько дней до так называемой «Апрельской революции» были арестованы и содержались в одной из городских тюрем. Это произошло после массовой манифестации при похоронах одного из видных партийных активистов, который был убит 17 апреля, В такой обстановке Абдул Кадыр н Аслам Ватанджар возглавили военный переворот. Во дворец, в которОхМ находился глава правительства М.Дауд, ворвалась группа военных во главе с Имамуддином. В перестрелке Дауд был убит, а А.Кадыр и Ватанджар вечером 27 апреля объявили по радио о «Саурской революции» (Саур - название месяца. 21 апреля соответствует 1 Саур, 27 апреля, соответственно - 7 Саур). Руководители партии Н.М.Тараки, Б.Кармаль и другие были освобождены из тюрьмы.

Однако обстановка в некоторых провинциях страны сразу же обострилась. Уже 6 мая министр национальной обороны ДРА полковник Абдул Кадыр в беседе с главным военным консультантом генерал-лейтенантом Л.Н.Гореловым прямо сказал, что «враги революции поднимают голову и начинают действовать». Далее он сообщил: «Число арестованных лиц достигло десяти тысяч, все тюрьмы переполнены». Так началась гражданская война, которая продолжается и по сей день. Только с апреля 1992 года она идет уже между оппозиционными партиями в борьбе за власть в Кабуле.

В ту пору советское руководство трактовало события в Афганистане как победу национально-демократической революции, а вспыхнувшие боевые действия считало необъявленной войной, которая велась моджахедами при помощи ряда стран, и в первую очередь Пакистана, не без участия США.

К сожалению, пришедшая к власти НДПА хотя и обещала дехканам землю и воду, удовлетворение социальных нужд, не смогла решить эти насущные проблемы. Феодалы действовали более напористо, они не собирались отдавать власть.

В рядах самой партии не удалось достигнуть единства. Разногласия вылились в акции преследования - сначала со стороны халькистов, а после ввода 40-й армии - парчамистов. И все же присутствие наших войск сдерживало их порывы. Таким образом, распри внутри партии в первое время приобрели форму репрессий против парчамистов, а заодно и строптивых халькистов. По обвинению в заговоре был арестован министр обороны Абдул Кадыр и заключен в тюрьму Пули-Чархи, где уже сидели будущие премьер-министр С.А.Кештманд и министр обороны М.Рафи. Многие парчамисты из руководства НДПА после назначения на дипломатическую работу объявили себя «невозвращенцами». Среди них и Бабрак Кармаль.

Х.Амин смог войти в доверие к Н.М.Тараки и был кооптирован в состав Политбюро ЦК НДПА. Постепенно он прибирал власть к своим рукам, лишая формального лидера страны реальных рычагов воздействия.

А напряженность в стране возрастала. Еще 1 июля 1978 года Абдул Кадыр отметил: «В Кандагаре сейчас напряженная обстановка, мы вынуждены везде посылать войска для наведения порядка».

После ареста А.Кадыра Хафизулла Амин в беседе с генерал-лейтенантом Л.Н.Гореловым 1 сентября 1978 года сказал, что «мы хотим иметь хорошо обученную и боеготовую армию» и просил «командировать в ДРА хоть 10 000 советских советников».

Глава государства Н.М.Тараки признал: «Обстановка в стране не очень спокойная: то в одном, то в другом районе реакция поднимает голову... Единственной опорой у нас является армия, на которую мы возложили все функции по управлению государством». Одновременно Н.М.Тараки просил ускорить поставку вооружения и военной техники, а также оказать помощь афганскому народу и направить в страну советские войска.

В марте 1979 года в провинции Герат началось открытое антиправительственное выступление. Мятеж удалось подавить. Сразу же, как только в Москве стало известно о гератских событиях, члены Политбюро ЦК КПСС обсудили создавшееся в Афганистане положение и поручили А.Н.Косыгину переговорить с Н.М.Тараки, руководствуясь состоявшимся на Политбюро обменом мнениями. В ходе этого разговора из уст Н.М.Тараки прозвучала прямая просьба о вмешательстве Советского Союза: «Я предлагаю, чтобы вы на своих танках и самолетах поставили афганские знаки и никто ничего не узнает. Ваши войска могли бы идти со стороны Кушки и со стороны Кабула». Однако А.Н.Косыгин возразил: «Вы упрощаете вопрос. Это сложный политический, международный вопрос. Но независимо от этого, мы еще раз посоветуемся и дадим ответ».

20 марта Н.М.Тараки прилетел в Москву, пытаясь именно здесь отыскать выход из критического положения. Его просьба о вводе советских войск в Афганистан была отвергнута.

Между тем вооруженные столкновения правительственных войск с отрядами оппозиции продолжались. В последующем афганские лидеры многократно обращались за военной помощью к советскому руководству: в течение лета 1979 года - девять, в октябре-декабре - шесть раз, табл.1 [2]. Так однажды X. Амин откровенно сказал: «Пребывание советских подразделений в Кабуле придаст нам уверенность в наших действиях и позволит высвободившиеся подразделения наших войск использовать для борьбы против контрреволюционных элементов».

Дальнейшие события вышли из-под контроля Н.М.Тараки. Возвратившись из поездки в Москву 11 сентября, где он встречался с советскими руководителями, он заявил: «Будем лечить в партии раковую опухоль. Надо полагать, Н.М.Тараки получил какую-то настораживающую информацию в Москве. Но Х.Амин в борьбе за власть сделал упреждающий ход - 13 сентября снял с постов четырех руководителей: министров госбезопасности, МВД, связи и по делам границ. Это возмутило Н.М.Тараки. По настоянию советских представителей Н.М.Тараки пригласил 14 сентября Х.Амина на встречу в присутствии посла СССР и советских военачальников.

№	Дата обращения	Фамилия руководителя	Какую военную помощь запрашивали
1	17 марта	Тараки	Техническая и военная помощь, снаряжение, продовольствие, поддержка сухопутными войсками и ВВС
2	20 марта	Тараки	Боевые и транспортные вертолеты с экипажами
3	14 апреля	Амин	15-20 боевых вертолетов с экипажами
4	16 июня	Амин	Танки и бронетранспортеры для защиты правительства
5	11 июля	Тараки	Специальные воинские формирования численностью до батальона
6	12 июля	Тараки	Разведывательные вертолеты
7	19 июля	Тараки	Две дивизии
8	20 июля	Тараки	Две воздушно-десантные дивизии в Кабул
9	21 июля	Тараки	8-10 вертолетов МИ-24 с экипажами
10	24 июля	Амин	Три армейских подразделения в Кабул
11	2 августа	Тараки	Быстрейшее направление войск
12	12 августа	Тараки	Три батальона спецназа, транспортные вертолеты
13	21 августа	Амин	1,5-2 тысячи парашютистов
14	25 авгу ста	Амин	Направление войск в Афганистан
15	2 октября	Амин	Охранный батальон для защиты Амина
16	17 ноября	Амин	Охранный батальон для защиты Амина
17	20 ноября	Амин	Охранный батальон для защиты Амина
18	2 декабря	Амин	Усиленный полк в провинцию Бадахшан
19	4 декабря	Амин	Милицейские подразделения в северные районы Афганистана
20	12 декабря	Амин	Войска для размещения в гарнизонах на севере страны
21	17 декабря	Амин	Войска для размещения в гарнизонах на севере страны

Однако встреча не состоялась. Когда Х.Амин и сопровождающие его лица прибыли к резиденции Н.М.Тараки, охранниками была спровоцирована перестрелка. Погиб главный адъютант Тарун.

На другой день, 15 сентября, на пленуме ЦК НДПА Н.М.Тараки был освобожден от своих обязанностей. Генеральным секретарем партии стал Хафизулла Амин, Что касается Н.М.Тараки, его судьбе не позавидуешь: сначала - домашний арест, а 8 октября его задушили офицеры, разумеется, по указанию пришедшего к власти Х.Амина.

В течение осени Х.Амин продолжал настаивать на оказании военной помощи. Так, 3 октября 1979 года в беседе с главным военным советником генерал-полковником С.К.Магометовым он сказал следующее: «Мы готовы принять любые ваши предложения и планы. Мы предлагаем вам смелее принимать участие во всех наших делах... Я преданный советист и прекрасно понимаю, что если бы не было в Монгольской HP вашего присутствия, то МНР не продержалась бы и одного дня. Китай бы проглотил ее. Так почему вы стесняетесь сотрудничать с нами так, как с Монголией? Вы же знаете, что ДРА идет по пути построения нового общества, без классов, у нас общая марксистско-ленинская идеология и наша цель - построение социализма в ДРА».

Однако, дни пребывания Х.Амина и его приближенных «у руля» руководств также были сочтены. В декабре 1979 года события развивались так:

8 декабря. Высшее советское руководство во главе с Л.И.Брежневым совещалось и оценивало сложившуюся в Афганистане ситуацию.

10 декабря. В Генштабе стали известны разногласия между Д.Ф.Устиновым и Н.В.Огарковым. Начальник Генштаба возражал против ввода войск в Афганистан и предлагал искать политическое решение. Однако Устинов устно распорядился формировать 40-ю армию.

12    декабря. Политбюро ЦК КПСС принимает решение о вводе 40-й армии в Афганистан. Об этом знал ограниченный круг лиц из высшего военного руководства.

13    декабря. Оперативная группа под руководством генерала армии С.Ф.Ахромеева направлена в Ташкент и Термез для организации развертывания войск. Позже эту группу возглавил маршал Советского Союза С.Л.Соколов. Командующим 40-й армией назначили генерал-лейтенанта Ю.В.Тухаринова.

25 декабря. С 15.00 начался ввод соединений и частей 40-й армии в ДРА по трем направлениям: через Кушку, Термез и Хорог. 103-я воздушно-десантная дивизия перебрасывалась военно-транспортной авиацией на аэродромы Кабул, Баграм и частично Кандагар.

27 декабря. Спецподразделение «Зенит» штурмовало дворец «Тадж-бек», глава государства. Х.Амин убит. По радио передали обращения Бабрака Кармаля, в котором новый глава государства сказал, что власть принадлежит всему народу.

Но дальнейшие события лишь свидетельствовали о разгорании гражданской войны в Афганистане. К концу 1979 года отряды моджахедов действовали в большинстве провинций страны. Как правило, действовали - в открытую, проводили террористические и диверсионные операции и наносили этим огромный экономический ущерб и без того нищей стране...

Как объясняли личному составу 40-й армии обстановку тех дней? Советникам вручали документ (без подписи) «О единой трактовке вопросов, связанных с изменениями в афганском руководстве и вводом советских войск в Афганистан». В нем события 27 декабря 1979 года преподносятся в искаженном толковании. Достаточно привести только одну фразу: «В ночь с 27 на 28 декабря 1979 года произошло выступление подполыциков-членов НДПА, поддержанное здоровыми патриотическими силами страны, в результате чего режим Амина был свергнут». На самом деле дворец «Тадж-бек», резиденцию Х.Амина, как уже сказано, штурмовал отряд КГБ СССР «Зенит».

Этот документ никем не подписан, но сохранился экземпляр с резолюцией С.Ф.Ахромеева: «Т.Афанасьеву А.П. Это официально одобренный документ. Прошу переговорить. Ахромеев 1.03.80 г.».

Было распространено мнение, что «Ограниченный контингент советских войск» должен войти Афганистан, чтобы, с одной стороны, оказать помощь афганскому руководству в деле защиты завоеваний так называемой «Апрельской революции», а с другой - упредить реакционные силы и не позволить им установить свои порядки в этой многострадальной стране.

Действительно, афганское руководство во главе с Н.М.Тараки, а затем, с середины сентябри 1979-го - с X.Амином, - неоднократно обращалось с просьбой ввести ОКСВ для стабилизации обстановки в стране. Советское руководство, наконец, приняло такое решение, - а заодно и о смещении Амина, - но, направляя войска, не учло очень многие весьма важные, а том числе исторические особенности этого региона. В Афганистане испокон веков очень сильны племенные традиции. Огромная роль принадлежит религии. Ислам - часть культуры и образа жизни народов Афганистана. Никакие пришельцы не в состоянии утвердить на афганской земле иные порядки. Об этом свидетельствует опыт трех англо-афганских войн. Вводя 40-ю армию в Афганистан, советские руководители рассчитывали быстро «навести порядок» - и сделали неверный шаг...

Хотя решение на ввод войск в Афганистан было принято лишь 12 декабря 1979 года,мероприятия по изучению военно-политической обстановки в ДРА, естественно, проводились раньше.

Свидетельство очевидца генерал-лейтенанта запаса И.Ф.Рябченко:

«В конце октября 1979 года я с группой офицеров вылетел в эту страну, где мы посмотрели основные объекты в столице, аэродромы: Кабул, Баграм и Кандагар. Задача была одна - ознакомиться, и в случае получения задачи мы были готовы пойти на прикрытие определенных объектов после высадки...

25 декабря, около 18.00, нам приказали решить те задачи, которые стоят перед нами. Началась переброска по воздуху десанта с посадкой на аэродромах Кабула, Баграма, Кандагара.

В течение вечера 27 декабря был осуществлен государственный или военный переворот. Правительство возглавил Бабрак Кармаль. Объяснение получили, что Х.Амин оказался предателем, английским шпионом, но так ли было на самом деле - трудно определить. Во всяком случае, для меня, командира воздушно-десантной дивизии, полковника, это событие было абсолютно непознаваемое и непонятное, так это или не так. 28 декабря по радио объявили, что Амин свергнут».

А пока в нашей прессе царило молчание, в Афганистане шла война. Не знали родные советских воинов того, что их сыновья, мужья, братья брошены в огонь настоящих боев...

Какие чувства и мысли зарождались тогда в сердцах и умах наших воинов, когда они впервые вступили на афганскую землю?

«Здравствуйте, дорогие мои мама и папа! С горячим солдатским приветом к вам ваш сын Коля, - пишет Н.В.Кузнецов (полевая почта 39696-*Х*), -14 февраля полк перебросили в Афганистан. Вы, наверное, слышали, какая здесь обстановка. Здесь действует очень много банд басмачей и мы здесь находимся для их ликвидации». (Из письма от 26 февраля 1980 года.)

Война разгоралась, а домой шли письма из Афганистана родным и близким, пронизанные нежностью, любовью к далекой родной стране, к Родине. Светлые письма! В них - ни слова о жестокости реальных столкновений, увечьях, ранениях, ни слова о вынесенных из боя на плащ-палатках погибших товарищах, ни рассказов о боях, взрывах, стонах, криках, ненависти, с которой их порой встречали в кишлаках, ни слова - о физическом, моральном надломе духа.

Каждый воспринимал накал событий по-своему. Сопоставление различных мнений приближает нас к истине.

Спустя несколько лет после пребывания советских войск в Афганистане Каргар Мухаммед Шакер изложил свою точку зрения на происходившее.

Это было зимой 1979 года, - пишет Шакер, - мы, мальчишки, вставали всегда рано - в 7.00. Я вышел на улицу (город Андхой провинции Фарьяб). Вижу: у дома стоит офицер с двумя вооруженными солдатами.

Говорили на чужом языке. Позже мне отец сказал, что это не американцы, а русские. Они подходили группами.

Я тогда учился в 9 классе. В детстве мечтал стать военным, но мама постоянно говорила, что мне этого делать не следует, это опасно - воевать. По окончании 12 классов в 1984 году я поступил учиться на курсы в Кабул. Здесь я охотно изучал русский язык, Высшее образование получил в Ленинграде, сейчас магистр исторических наук. Не хочу, чтобы моя семья, моя дочь испытали все трудности войны. Пусть она, да н все люди на земле не знают, что такое война...

Как я отношусь к войне в моей стране? Конечно, отрицательно. В том, что советские солдаты там воевали, они не виноваты. Виноваты политика Советского Союза, руководители Коммунистической партии. В вашей стране не военные играли в войне главную роль, а верхушка правительства - 5-7 человек. У нас, в Афганистане, президентская форма правления выражалась диктаторской формой управления, так же, как это было в СССР. Л.И.Брежнев сказал, чтобы вводить войска - и армия пошла. Советские же офицеры, которые воевали там, выполняли приказ высшего военно-политического руководства. Они были исполнителями. Боялись говорить правду. Может, военные и знали, что Л.И.Брежнев и его свита были не правы, но молчали, хотя у нас, в Андхое, говорили об этом «втихаря».

Я разговаривал с солдатами разных национальностей - узбеками, таджиками, - и они были против войны. Вот почему в первый год войны солдаты с юга разбегались и тогда на их место посылали советских 18-19-летних ребят, совершенно неподготовленных к ведению боевых действий у нас в горах. Они учились воевать на войне, а там не учиться надо было, а уметь сражаться.

Солдаты из среднеазиатских республик не хотели воевать, они говорили: как мы пойдем против своих таких же узбеков, Таджиков, против своих братьев и отцов? Война - эго чудовищное уничтожение людей выступающих против войны».

Вот какое мнение сложилось у жителя Андхоя. Кое в чем с ним можно не согласиться, но оно заслуживает внимания. Подполковник запаса Г.Н.Клюкин, военный переводчик, в Афганистане прослужил 11 лет. Вот его мнение: «... Так и просятся выдержки из разговоров и бесед, не раз и не два происходивших в Кабуле, между главными военачальниками и официальными лицами ДРА и СССР... Даст Бог, придет время, и содержание этих разговоров станет известно подробнее всем: каким планировался ввод войск, как он осуществлялся, какие силы и средства были при этом задействованы. Вопросов больше, чем противоречивых ответов. Только время позволит прояснить все неясности, нивелировать все самые разноголосые суждения. Здесь не место рассуждать об этом, ибо главное и самое неотвратимое было решено и было сделано: машина пришла в движение в апреле 1978 года, в декабре 1979 года она набрала бешеные обороты, ее было уже не остановить...».

В декабре 1979 года утверждали, что так называемая «Апрельская революция» вступила в качественно новую сферу развития. Ее цели и задачи формулировались на основе социально-политической и экономической обстановки.

Ориентиры - преодоление последствий ошибок и преступлений прежнего режима, удовлетворение жизненно важных потребностей народа и страны, а это находило понимание в мыслях простых людей. Но, приходится констатировать, этому не суждено было сбыться.

Оппозиционные партии опирались на реальную силу. В отрядах моджахедов были пострадавшие от режима НДПА, безграмотные дехкане, обездоленные, политически незрелые люди, религиозные фанатики. Большинство населения в провинциях фактически признавали созданные оппозицией подпольные органы власти - «исламские комитеты», а руководство НДПА не смогло укрепить свои органы власти в уездах и волостях. На территории Пакистана были созданы базы для подготовки отрядов моджахедов к вооруженной борьбе с правительственными войсками. Возрастала финансовая помощь оппозиции из многих стран. Создавалась ситуация, когда на территории Афганистана полыхало пламя гражданской войны, и советские войска были вынуждены начать боевые действия с отрядами моджахедов.

Генерал армии В.И.Варенников так оценивал события: «Генштаб выступал против ввода наших войск до тех пор, пока идея не приняла форму решения. Мы предлагали такой альтернативный вариант: советским частям встать гарнизонами и в боевые действия не ввязываться. Уже потом стало ясно: такая позиция была в принципе правильной. И нам следовало отстаивать ее до конца, хотя это и таило тяжелые последствия для защитников такой позиции. К сожалению, мы поддались напору со стороны Бабрака Кармаля и позволили втянуть себя в затянувшуюся войну».

А отсчет времени этой войны для солдат и офицеров нашей 40-й армии начался с 27 декабря 1979 года...

Общие сведения о войне

Она длилась девять лет, один месяц и девятнадцать дней. Через Афганистан прошло более полумиллиона воинов ОКСВ. Общие потери на страны в этой войне составили 13 833 человек. Пропали вести и были захвачены в плен 330 человек.

Честно признаем: та война принесла неисчислимые беды, страдания и афганскому народу - в течение девяти лет погибло более миллиона афганцев. И солдат революции, и оппозиционеров и мирных жителей, оказавшихся под перекрестным огнем «своих» и «шурави» (советских).

Еще и еще раз пробегаем глазами скорбный список. Он мало о чем расскажет непосвященному: каждый из павших вызывает острое чувство жалости и утраты. Им, двадцатилетним, жить - да жить! А они с беззаботной улыбкой, с интересом оглядывая фантастические пейзажи, перешагнули границу, разделявшую не просто два царства, а нечто большее - жизнь и смерть.

В середине 50-х в Афганистан пришли первые группы специалистов из СССР. Строили предприятия, прокладывали дорога, линии электропередач, перекидывали через речки и ущелья мосты: мирные заботы мирных людей. Могли ли тогда предполагать отцы, что через четверть века по их стопам придется пойти сыновьям, но с иной целью. И те, и другие географию страны, ее традиции, обычаи, уклад жизни, да и самих людей изучали и узнавали не по кинолентам и учебникам, а прямо в деле, заключалось ли оно в строительстве объекта или в яростном бою.

Им было, в среднем, по двадцать... Как это много в измерении, исторических перемен последнего времени! И как ничтожно мало, если столько отведено тебе судьбой. Они уходили от нас в этом возрасте. Иные - моложе, иные -постарше. Ни один не гадал, что погибнет, совершив поступок, о котором скажут потом: подвиг. В лексиконе ребят отсутствовало это слово, заменялось на куда более прозаические; спасение, выручка, помощь, защита. И тем не менее, неосознанно каждый вложил в свой поступок не только всю свою энергию, силу и волю в последний момент, но и страсть к будущей жизни - недожитой, недопетой, недолюбленной. Совершая подвиг в таком возрасте, да и в любом другом, человек вкладывает в него свое будущее. И смерть становится последней, ярчайшей вспышкой, освещающей и собственную жизнь, и жизнь поколения, ровесником которого он был.

Они навсегда остались в памяти родных и близких, земляков - всех, кто их знал лично. Их образы, имена обрели иной смысл и содержание; мы, живые, должны ощущать кровное родство с их осиротевшими родителями, детьми, вдовами.

«О мертвых - или ничего, или только хорошее». Давайте не согласимся хотя бы ради справедливости. Они совершали ошибки. Не все заслоняли собой от душманской пули командиров или вызывали огонь на себя. Гибли и по неопытности, безрассудству. Но хочется верить, существует в загробной жизни рай - они обязательно там, прощенные и обласканные, возвеличенные и по-прежнему трогательно скромные, вечно юные.

В Афганистане воины из ограниченного контингента с первых же дней знакомились со многими своеобразными обстоятельствами, познавали окружающую действительность. Будучи в северных провинциях, они убедились, что Мазари-Шариф действительно важнейший экономический центр страны; в результате совместных усилий советских и афганских специалистов невдалеке от города были разведаны крупные запасы газа и нефти, что заложило основу для создания газовой и химической промышленности. Им достаточно было при патрулировании проехать на БМП (боевой машине пехоты) каких-нибудь 17 километров от города и опять найти подтверждение да, их прислали сюда не напрасно. Разве не стоит уберечь для разоренной и съедаемой противоборством страны первый в ДРА завод азотных удобрений, сооруженный опять же с помощью их земляков! И сохранить заводской поселок «Сорок красавиц» с его великолепными коттеджами для рабочих, бассейном, клубом, спортивными площадками - тоже их долг. И эту теплоэлектростанцию на природном газе, преобразившую быт населения, невозможно представить взорванной, как некогда Днепрогэс. Да и многое-многое другое представлялось своим, выстраданным, понятным и, безусловно, нуждающимся в их присутствии здесь, в их защите.

Предприятие - символ прежней дружбы - стало костью в горле контрреволюции. Оно не просто давало мощный импульс экономическому развитию округа, но и крепило благодаря местной организации НДПА. И «духи» устраивали диверсии на комбинате, охотились за его партийными активистами. Не гнушались ничем. Напали на местную школу; на глазах детей убили двух учителей, а одной девочке, дочери члена комитета НДПА Мазари-Шарифа, плеснули в лицо кислотой...

Спустя менее десяти лет после пуска комбината отцов на строительных площадках сменили их дети.

Только держали они в руках не мастерки каменщиков и молотки плотников, а автоматы.

И все-таки - спросите простого афганца, на земельный надел которого подана вода, а в дом - свет и тепло, кишлак которого, благодаря «бетонке» и мостам через пропасти приблизился к столице, цивилизации на расстояние часовой доступности, спросите у горца, чьих детей спас от смерти русский врач, спросите у многих других, близко соприкоснувшихся и с первой, и со второй волнами, советского «нашествия» - и в глазах непременно заметите ласковый блеск: «О, шурави, спасибо!».

Конечно же большая половина промолчит, даже если люди испытывают к нам дружеское расположение, признательность за помощь: страх и теперь гуляет по горным селениям и городам, в том числе и по Кабулу.

Безусым мальчишкам, по-видимому, было страшно, хотя ни один не подавал вида. Страшно было остаться наедине с самим собой. Страшно даже в автомобильной колонне, когда впереди, и сзади тебя до боли в суставах сжимают «баранки» твои сверстники: дорога, как кровяная артерия, связывала наш Таджикистан с северными провинциями Афганистана, а те с Кабулом, югом страны. По ней нескончаемым потоком текли грузы.

Преимущественно мирные - продовольствие, строительные материалы, товары первой необходимости. Боеприпасы и вооружение переправлялись воздухом. Однако и за эти чистые рейсы наши дети расплачивались жизнью.

1980 год

В 1979 году потери Советского Союза в Афганистане составили 86 человек.

В 1980 году СССР потерял 1484 человека.

В январе 1980 года соединения и части 40-й армии под командованием генерал-майора Ю.В.Тухаринова заняли ключевые позиции в ряде провинций страны и совместно с афганской армией взяли под охрану важнейшие административные центры, жизненно важные объекты, аэродромы и основные автомобильные магистрали - Хайротон, Пули-Хумри, Кабул, Джелалабад, Кушка, Герат, Кандагар, Кундуз, Файзабад. Особое внимание было уделено объектам советско-афганского сотрудничества: газопромыслы Джаркудук и Шиберган, электростанция в районе Суруби, ряд предприятий в Кабуле и Мазари-Шарифе, а также туннель через перевал Саланг.

С вводом в Афганистан ограниченного контингента советских войск руководство бывшего Советского Союза поначалу не предполагало вести боевые действия против мятежников, оно рассчитывало, по-видимому, на то, что само присутствие наших войск позволит афганским руководителям стабилизировать обстановку. Однако ход событий, особенно антиправительственные выступления непосредственно в Кабуле в двадцатых числах февраля 1980 года, вынудили советское руководство согласиться на то, чтобы совместно с Вооруженными Силами ДРА начать активные боевые действия по разгрому отрядов оппозиции. К этому времени мятежники оказывали постоянное огневое воздействие на советские части и подразделения, которые находились в согласованных с правительством ДРА гарнизонах. В такой критической ситуации дальнейшее уклонение от оказания военной помощи правительству ДРА не имело смысла.

Однако стратегические цели советского военного присутствия в Афганистане политическим руководством СССР были сформулированы расплывчато и неопределенно.

Для решения боевых задач командованием 40-й армии готовились и проводились общевойсковые операции. Эти операции подразделялись на самостоятельные и совместные. Самостоятельные операции проводились исключительно силами войск 40-й армии по планам и под руководством ее командования. Всего за время пребывания ограниченного контингента советских войск в Афганистане было проведено около 220 самостоятельных операций. Совместные операции проводились по планам, разработанным советским командованием, но при участии не только советских, но и афганских правительственных войск.

Разгром наиболее крупных группировок мятежников и базовых районов оппозиции осуществлялся проведением крупномасштабных операций (всего их было проведено 420). К наиболее характерным из них можно отнести войсковые операции, проведенные в ущельях Панджшер и Андараб, прилегающих к нему районах (1980-1985 годах); в зеленой зоне Джабаль-Уссарадж, Чарикар (провинция Парван), Махмудраки (провинция Каписа), в январе - феврале 1982 году; в Кандагаре в январе 1982 году; в уезде Ниджраб (провинция Каписа) в апреле

1983 году; в горах Луркох в декабре 1984 году; в провинции Гильменд в мае 1985 году; в провинции Фарах в октябре 1985 году; в провинциях Баглан, Каписа, Парван в октябре 1985 году; в провинции Кунар в 1985 году; в провинции Герат, включая разгром базы-арсенала Какари-Шушари в 1986 году; в провинции Кандагар в мае - августе 1987 году (Юг-87); в провинции Пактия и округе Хост в конце 1987 году - начале 1988 года («Магистраль») и многие другие, а также операции по разгрому базовых районов и крупных баз оппозиции в провинциях Джаузджан (Дарзаб), Нимроз (Рабати-Джали), Газни (Искаполь), Кандагар (Исламдара), Пактия (Срама), в округе Хост (Джавара, Льмархауза) и т.д. Для солдат и офицеров, принимавших в них участие, эти боевые действия остались в памяти на всю жизнь, стали моментом высшего напряжения духовных сил, проверкой на нравственную зрелость [5].

Наиболее сложными были совместные наступательные операции. Партизанский характер действий противника позволял моджахедам легко уходить из-под ударов. Поэтому крайне важно было скрыть подготовку к боевым действиям, ввести противника в заблуждение относительно истинного замысла боевых действий, заманить его в ловушку и вынудить принять бой в невыгодных для него условиях. Это требовало немалой военной хитрости.

В феврале-марте советские батальоны совместно с двумя афганскими под руководством генерала В.А.Меримского провели крупную операцию против мятежников в провинции Кунар. Еще летом 1979 года афганский горно - пехотный полк в этой провинции перешел на сторону мятежников. С тех пор они чувствовали себя вольготно в приграничном с Пакистаном Кунаре, а остальные полки 9-й горно-пехотной дивизии афганской армии отсиживались в пунктах дислокации - в Асадабаде, Асмаре и Барикоте. Эта операция прошла успешно, но военные успехи не были закреплены, поскольку, органы власти не смогли утвердиться в уездах.

Мятежники по-прежнему сохранили влияние на местное население. Причин для этого было более чем достаточно: мощное влияние ислама, сильные племенные традиции, экономические связи, беззащитность населения и отсутствие тесных контактов власти в уездах (волостях) с жителями.

Таким образом, Кунарская операция, успешно проведенная в первой половине марта, не привела к стабилизации обстановки в этой провинции. Поэтому в мае в Кунаре была проведена еще одна операция.

С весны 1980 года части 40-й армии были втянуты в междоусобную войну в Афганистане, хотя это и не входило в планы советского руководства.

Кроме операций в провинции Кунар, боевые действия проводились и в других районах. Сначала отряды моджахедов пытались действовать в открытую, но вынуждены были быстро перестроиться и перейти к тактике действий «из-за угла», ибо открытые столкновения оказались им не под силу. Войска 40-й армии, полностью перехватив инициативу, от непродолжительных по времени ограниченных по площади операций перешли к крупномасштабным.

Весной проводились операции по обеспечению функционирования основных автомагистралей, а также боевые действия в провинциях: Пактия, Газни, первая Панджшерская операция, летом в Хазараджате и Логаре, осенью - вторая Пандшерская операция, боевые действия в провинция Нангархар.

Первая военная операция против формирований тогда еще мало кому известного А.Шаха была проведена в апреле 1980 года, когда его отряды обосновались на коммуникации Термез - Кабул. Почти ежедневно на участке Хинджан - Джабаль-Уссарадж они обстреливали автоколонны (как советские, так и афганские). В результате возникли трудности в организации военных и народнохозяйственных перевозок. Обстрелам подвергались также и сторожевые заставы советских войск.

Для того чтобы стабилизировать обстановку на магистрали, было принято решение нанести этим мятежникам поражение. Операция проводилась силами советских и афганских частей.

По данным разведки, группировка А.Шаха в долине Панджшер (около 80 км севернее Кабула) насчитывала тогда немногим более 1000 вооруженных мятежников из числа местных жителей. В то время моджахеды еще не создали развитой системы оборонительных сооружений, а ограничивались лишь минированием отдельных участков единственной дороги в долине и устройством на ней завалов.

Для проведения операции в Панджшере выделили три советских батальона (мотострелковый, парашютно-десантный и десантно-штурмовой) и два афганских, а также небольшие формирования от госбезопасности ДРА и партийных активистов. Эти силы разделили на две группы. Они вели наступление на мятежников с двух сторон долины, с востока и запада, навстречу друг другу. Одна группа наступала из района Паси-Шахи-Мардан, другая - из Анавы. Войска последовательно блокировали кишлаки и прочесывали их правительственными силами (армии, госбезопасности, партийных активистов). Боевые действия были стремительными и длились всего четыре дня. Мятежники понесли большие потери. Это вынудило Масуда подписать с командованием О КС В негласное соглашение, в котором он брал на себя обязательство не проводить враждебные акции против советских и правительственных войск. В ответ на это ему было обещано не наносить авиационные удары по Панджшеру, пропускать его караваны в долину и из долины, а также оказывать Ахмад Шаху авиационную и артиллерийскую поддержку в случае вооруженных столкновений его отрядов с соперничающими с ним формированиями И ПА.

Особого внимания заслуживает операция «Удар» (ноябрь-декабрь) в центральных провинциях, которые непосредственно примыкали к Кабулу. По сути, она была первой из числа крупных. При ее проведении были достигнуты существенные результаты.

В течение всего года проводились рейды, обеспечивающие движение по дороге Кабул - Кандагар. Но военные успехи не закреплялись по-прежнему укреплением органов власти в уездных волостях. Бабрак Кармаль и другие руководители отсиживались в Кабуле, а если кто-то из них отправлялся в тот или иной провинциальный центр, то вместе с советским представителем, полагаясь, на соответствующую охрану.

Итак, возникли острые противоречия. С одной стороны ввод 40-й армии и изменения в руководстве государством вселяли надежду на перемены к лучшему, а с другой - усиление сопротивления моджахедов, продолжающиеся распри внутри НДПА, инертность крестьянских масс и настороженность в племенах препятствовали стабилизации обстановки на местах. Большая часть территории страны оставалась под контролем моджахедов.

Некоторые военные руководители 40-й армии и аппарата Главного военного советника пришли к выводу, что боевые действия против моджахедов («борцов за веру») по своей сути есть гражданская война, и советские полки и батальоны были втянуты в боевые действия против своей волн. Вместе с тем наши офицеры, сержанты и солдаты выполняли поставленные перед ними задачи, проявляя при этом изрядное мужество и отвагу.

Заслуживают внимания мнения непосредственных участников событий. Так, рядовой Эдуард Оганов, водитель бензовоза, вспоминает: «Мы переходили границу в 1979 году по понтонному мосту. Ехали на КАМАЗах, бензовозах. Каждая машина в длину около двадцати метров, 5 метров - расстояние между машинами. И вот 120 машин, умноженные на 25 - три километра - и есть длина колонны. Из них к концу службы (а прослужил я там год и восемь месяцев) осталось только две -моя и друга-таджика.

Сначала мы ехали по пустыне. Дорога была тяжелая, незнакомая, ехать трудно, не более 30-40 километров в час. По дороге кто-то отдал приказ выключить фары. Ехали на габаритах, а потом и вообще выключили свет... Да забыл сказать, что перед выходом за границу у нас документы отобрали, а на грудь повесили бирки - там группа крови, резус. Сначала бирки были деревянные, а позже выдали металлические. Ведь кто-то специально их разрабатывал, делал, деньги получал. Значит, это кому-то было нужно.

Моя работа: я знал только одну дорогу - Саланг. Перевал Саланг находится в провинции Баглан, объект первостепенной важности на основной магистрали Хайратон - Кабул. Если следовать к перевалу с севера, то четыре больших серпантина предшествуют непосредственно туннелю. На высоте около 3,5 км -туннель длиной 2,7 км, шириной 3 м, высота - 4,7 м. Над туннелем почти полукилометровая горная порода. После туннеля - спуск в Кабульскую долину. Эту трассу у нас назвали позже «дорогой жизни». Когда первый раз я туда поднимался, то из носа и ушей шла кровь, сильный перепад давления. По этой дороге сделал около 90 «ходок». Освещение в туннеле было, но из-за высокой загазованности и отсутствия тяги не было видимости. Приспособились. Из кабины высовываешь палку, когда едешь на ощупь, она царапает стену - значит, все нормально. Перестала царапать - руль держи вправо. А рядом встречная колонна. Водители в туннеле не погибали, а вот 16 ракетчиков задохнулись». Э.Оганов имеет в виду «ЧП» в туннеле.

О нем в рабочей тетради начальника штаба 40-й армии генерал-майора В.М.Панкратова есть такая запись: «23 февраля 1980 года в 23.00 при совершении марша зенитно-ракетной бригадой и 186 мсп во время прохождения туннеля (перевал Саланг) водитель одной из машин ударился автомобилем в стену. Машины, идущие за ним остановились. Образовалась пробка. В результате загазованности в туннеле началась паника. Отдельные военнослужащие стали стрелять. В результате 16 человек отравились выхлопными газами в туннеле, в том числе два офицера. Четыре человека получили огнестрельные ранения и у одного сломана нога. Причиной данного происшествия явилась плохая организация марша, пропуска колонны через туннель. Для проведения расследования направлена комиссия под руководством первого заместителя командующего армией генерал-майора Б.Ткача. Принятыми мерами пробка ликвидирована. В 10.00 движение в туннеле возобновилось».

Далее Э.Оганов говорит откровенно: «О службе в Афганистане многое можно рассказать, но не люблю я это. Служил - куда денешься. Афган есть Афган. Как-то в одной из совместных операций с афганским подразделением их командир подарил мне Коран. «Держи, - говорит, - при себе. В пути он тебя будет хранить». Пришло время, нас - на «дембель» по приказу в ноябре 1981 года. Вернулся на родину с войны, и что меня особенно поразило,- враждебное отношение к «афганцам». В военном билете «афганцем» не значусь, там лишь печать войсковой части ПП 127717 - и ни слова о пребывании в ДРА и участии в боевых действиях. «Выходил» свидетельство о праве на льготы «афганца». У нас так бывает... Но сегодня я лично благодарю тех людей, которые хоть как-то, хоть чем-то хотят напомнить живым о нас о тех, кто остался по ту- сторону войны. Вечная им память...»

Другой участник событий в Афганистане, рангом значительно выше Э.Оганова, генерал-лейтенант И.Ф.Рябченко вспоминает: «Сначала нас встречали как героев - народ радовался, ликовал. Но он радовался, с моей точки зрения тому, что Амин был уничтожен. Ведь он жестоко расправлялся с теми, кто вступал против правительственных войск: посылал карательные отряды и с чисто восточной жестокостью наводился порядок - там все сжигалось, уничтожалось ...

И самым правильным, целесообразным было бы уйти нам оттуда сразу же на выполнение тех задач, о которых, вели разговор в начале афганской эпопеи -выйти на основные коммуникации, которые шли из Пакистана, Ирана, перекрыть все дорога и тропки, не допустить провоза оружия, перехода моджахедов - тех противников, которые выступали против центральной власти. Тогда бы мы не ввязли в эту бойню, в их борьбу друг против друга».

Еще одно свидетельство - Каримулла Хамджорд из Джелабада:

«В декабре 1979 года я гостил у брата в Ваграме. Между 18 и 19 часами 25 декабря на здешний аэродром стали приземляться грузовые самолеты, каких я ранее не видел. Их много.

В 20.00 неожиданно прекратились телевизионные передачи. По радио звучала только музыка, Даже мой брат, военный летчик, не знал, чьи самолеты садились на его аэродроме. Чужие - знали все. Через 5 минут самолеты поднимались воздух. Началась стрельба. И только утром увидели: на аэродроме советские, а не американские самолеты, а по улицам шли советские танки.

Нам, мальчишкам, было интересно: подбегали к машинам, солдаты дарили значки, кокарды, меняли продукты на сигареты, жвачку. Первые наши друзья ушли через три дня. Их место занимали новые подразделения. А по ночам моджахеды ходили по домами и забирали мальчиков: «Воевать не можешь, патроны подавать будешь».

1981

Потери личного состава СССР в 1981 году составили 1298 человек.

В январе 1981 года вступил в силу закон о всеобщей воинской обязанности в ДРА.

Он предусматривал призыв в Вооруженные Силы республики граждан по достижении 20 летнего возраста. Защита Родины, служение народу, согласно этому документу, являлись высшей священной обязанностью каждого гражданина страны.

Наша 40-я армия, совместно с афганскими Вооруженными Силами, осуществляла как крупные операции против моджахедов, так и экстренные действия по разведывательным данным. Бои практически шли повсеместно - то в одной, то в другой провинциях, в зависимости от обстановки.

Настойчивые и продуманные действия советских и афганских частей и подразделений ошеломили противника. Отряды моджахедов в зимнюю пору были сильно измотаны, поэтому с наступлением весны они снизили свою активность. Кроме того, оппозиционные партии не смогли достичь компромисса и поделить между собой зоны влияния в стране. Это приводило к вооруженным столкновениям в ряде провинций: Вардак, Фарьяб, Парван, Кундуз, Каписа. Столкновения в основном происходили между сторонниками Гульбиддина Хекматьяра (Исламская партия Афганистана) и Раббани (Исламское общество Афганистана), а также и между другими оппозиционными партиями. Отряды моджахедов вступали в борьбу между собой за утверждение своего влияния в стране.

Мятежники бесчинствовали в уездах, но в тоже время очень внимательно следили за передвижением советских и афганских частей и подразделений и принимали своевременные меры к сохранению своих сил. Так, в провинции Газни лидер оппозиционеров Джагран, определив начало операции со стороны советских частей, отдал распоряжение моджахедам спрятать оружие и выдавать себя за местных жителей.

В северных провинциях мятежники наиболее активно действовали в провинции Баглан, создавая постоянные напряжения на главной коммуникации из Хайротона в Кабул. Удары мятежников по колоннам, как правило, предотвращались усилиями советских подразделений. За 1981 год в провинции Баглан они совершили 77 нападений на автоколонны, но не смогли нанести существенных потерь. Снабжение страны по этой магистрали продолжалось.

В ходе боевых действий в горах ощутимую поддержку нашим воинам оказывали боевые вертолеты. Они обеспечивали высадку десантов, их прикрытие в ходе боевых действий, вели разведку по обнаружению отрядов моджахедов, особенно их опорных пунктов, наносили по ним огневые удары, прикрывали движение колонн по автомагистралям, доставляли самые различные грузы.

В марте 1981 года в Мазари-Шарифе было проведено совещание, на котором был выработан план действий в северных провинциях страны. В Генштабе считали, что в 8-ми провинциях действовало свыше 20 отрядов мятежников общей численностью 8,5 тыс. человек без учета пополнения по необходимости из местного населения.

В апреле успешно прошла тщательно подготовленная третья Панджшерская операция, а уже в мае вокруг Кабула обстановка обостряется действиями отрядов Ахмад Шах Масуда.

В ущелье Тора-Бора (провинции Нангархар) была обнаружена крупная база мятежников. 18 июля начался ее штурм подразделениями советской 66-й отдельной мотострелковой бригады и частями 11-й Джелалабадской дивизии. На другой день база была сокрушена. Противник понес потери, были захвачены 3 зенитно-пулеметные установки, одиннадцать РПГ (РПГ - ручной противотанковый гранатомет), столько же ДШК (ДШК - пулемет Дегтярев-Шпитальный крупнокалиберный), 129 единиц стрелкового оружия, 1600 противотанковых мин и около 250 000 боеприпасов. Но кое-что мятежники успели эвакуировать.

За первое полугодие дежурные подразделения выходили на выполнение внезапных задач в 267 случаях, нанося поражения противнику, полное или частичное, говоря военным языком - 72% от числа выходов на задание. Удары по точечным целям наносились 176 раз с полным или частичным поражением - 81%.

И все же итоги боевых действий советских и афганских подразделений в первом полугодии могли бы быть результативнее.

Итак, в первом полугодии измотанные отряды моджахедов резко снизили свою активность. Но военные успехи не были закреплены, так как в НДПА существовали непримиримые фракции. Это серьезно сказывалось на руководстве политической и экономической жизнью страны. В свою очередь, моджахеды создавали так называемые «исламские комитеты», которые оказывали более сильное влияние на население, чем правительственные органы власти на местах.

Осенью 1981 года противостояние сторон носило затяжной характер. За сентябрь - декабрь против моджахедов было проведено 46 операций, предпринято свыше 250 действий дежурных подразделений по реализации разведданных.

В этой обстановке ряд военных руководителей под руководством генерала армии А.М.Майорова письменным рапортом доложили в мае 1981 года министру обороны Д.Ф.Устинову о том, что нынешнее руководство ДРА во главе с Бабраком Кармалем не в силах стабилизировать обстановку в стране. К сожалению, этот документ был оставлен без внимания.

1982 год

В 1982 году погибло 1948 солдат и офицеров СССР

Прошло два года. Высшее партийно-государственное руководство ДРА занятое внутрипартийными распрями, почти не занималось организацией борьбы с моджахедами и укреплением органов власти в уездах и волостях.

На 1 марта в Вооруженных Силах ДРА было 113 тысяч человек. В стане мятежников возросло количество отрядов с 600 до 900, в их составе насчитывалось до 50 тысяч человек. Исламских комитетов насчитывалось до 300.

Основная группировка противника по-прежнему отмечалась зоне «Центр» -до 12 тысяч. Однако эти данные не полностью отражали состав противостоящих сил. В них не учитывались отряды и группы, находившиеся в Пакистане, и местные жители, которые привлекались для действий по выполнению конкретных задач.

В провинции Кунар обосновались значительные силы мятежников, в основном в тех уездах, где не дислоцировались правительственные войска, например, в уезде Камдеш.

Моджахеды, которые были скованы в своих действиях советскими частями, предпринимали усилия по проведению кратковременных операций, сочетали террористические и диверсионные действия со злобной пропагандой, особенно против «оккупантов». В труднодоступных районах они продолжали укреплять свои базы, а также создавали склады вблизи крупных городов. Основные усилия моджахедов были направлены на ликвидацию органов власти в уездах и волостях и укрепление влияния своих «исламских комитетов».

К сожалению, государственные органы власти, как уже неоднократно подчеркивалось, не функционировали как надо, и эту проблему одними военными усилиями не решить. При этом надо было учитывать, что Вооруженные Силы ДРА не способны были вести самостоятельные боевые действия с моджахедами, и основная тяжесть борьбы с противником легла на плечи воинов 40-й армии. Афганские части решали лишь ограниченные задачи, а в основном они действовали совместно с советскими частями и подразделениями.

В течение года боевые действия проводились во многих провинциях, в том числе:

январь-февраль - в провинциях Кандагар, Парван и Каписа, особенно напряженные бои были в зеленой зоне Джабаль-Уссарадж (этот город расположен недалеко от входа в ущелье Панджшер), а также в непосредственной близости от провинциальных центров Чарикар (провинция Парван), Махмудраки (провинция Пактика);

апрель - операция в провинции Нимруз;

май-июнь - 5-я Панджшерская операция.

Операция, проводившаяся в долине реки Панджшер (провинция Парван) и прилегающих к ней районах в мае 1982 года, может служить примером, где достаточно удачно применялась военная хитрость [3].

Повышенный интерес к этому району у обеих противоборствующих сторон был вполне объясним. Долина реки Панджшер, простирающаяся в окружении гор Гиндукуша почти на 250 км, являлась одной из основных артерий, связывающих центральные провинции страны с Пакистаном. Это ущелье сужается на отдельных участках до двух-трех сотен метров. Узкий и длинный более чем стокилометровый коридор в обрамлении высоченных гор тянется с запада на восток от границы с Пакистаном до Саланга. Именно этот район был избран центром крупнейшей оппозиционной партии - Исламского общества Афганистана, возглавляемого Рабани. Кроме того, там имелись большие залежи изумрудов, рубинов и лазуритов, добыча которых давала оппозиции необходимые средства для закупки вооружения и снаряжения за рубежом. Отряды оппозиции в Панджерской долине возглавлял Ахмад Шах Масуд (родился в 1953 году в кишлаке Джангалак (Провинция Парван) в семье феодала, по национальности таджик. Окончил 12 классов лицея «Надирия» в Кабуле (1972) и 2 курса инженерного факультете Кабульского университета (1974). В том же 1974 году вступил в организацию «Братья - мусульмане», приобретал боевой опыт в других странах. В 1978 году вернулся в Афганистан и приступил к созданию вооруженных отрядов в ущелье Панджшер. Ахмад Шах Масуд, встав во главе профессиональных отрядов, сумел организовать своеобразный фронт.

Ахмад Шах уделял постоянное внимание мероприятиям по обеспечению своей безопасности. Личная охрана подобрана из числа наиболее преданных ему лиц. Постоянно при нем находится до трех телохранителей. Во время совершения переходов для его сопровождения и охраны выделяются отряды численностью около 100 мятежников.

Независимая политика, проводимая им, базировалась на экономической основе (разработка богатейших месторождений изумрудов, лазурита, других драгоценных камней и металлов в контролируемой зоне, позволяющая избегать крупных займов), а также на военной помощи арабских стран и Китая.

Дело в том, что основным природным богатством ущелья Панджшер являются залежи драгоценных камней - изумрудов.

Кроме разработки изумрудов мятежники Ахмад Шаха осуществляли добычу лазурита в уезде Джарм провинция Бадахшан.

Был убит в результате теракта агентов движения «Талибан».)

Поэтому не удивительно, что долина реки Панджшер и прилегающие к ней горные массивы были избраны для размещения «Центральной партизанской базы», осуществлявшей подготовку вооруженных отрядов моджахедов, снабжение их оружием, боеприпасами, продовольствием и другим имуществом не только в самой долине, но и в прилегающих к ней провинциях.

К маю 1982 года основные силы противника, сосредоточенные в долине реки Панджшер, насчитывали более 5 тысяч человек. Моджахеды, активно используя военную хитрость, построили оборону с учетом горного характера местности. Ее основу составляли отдельные опорные пункты, расположенные на господствующих высотах, в ущельях, и в других удобных для обороны местах. В ряде случаев опорные пункты создавались в крепостях и на окраинах кишлаков. Каждый опорный пункт оборонялся гарнизоном из 10-20 человек и оборудовался несколькими огневыми точками, выложенными из камня.

Штабы и центры исламских комитетов располагались, как правило, в наиболее защищенных местах. Их охрана осуществлялась отрядами из 30-50 человек, вооруженных стрелковым оружием и переносными ракетными зенитными комплексами. Огневые позиции полевой артиллерии оборудовались на площадках вблизи расщелин или пещер и тщательно маскировывались. Сами орудия и минометы постоянно находились в замаскированных укрытиях и выкатывались на площадку только для ведения огня. Такая оборона позволяла относительно небольшими силами контролировать весь район и в значительной степени затрудняла вскрытие ее разведкой и поражение огнем артиллерии и ударами авиации.

Замыслом операции предусматривалось нанести два удара: первый (главный) - вдоль долины реки Панджшер в направлении Баграм, Эвим, второй - на север вдоль долины реки Горбанд, В ходе этих ударов советские и афганские войска должны были совместными наступательными действиями мотострелковых соединений и частей в сочетании с высадкой тактических воздушных десантов и ударами авиации уничтожить противника в долинах рек и установить контроль над стратегически важным районом Афганистана. Размах операции достигал 60 км по фронту и до 220 км в глубину, продолжительность определялась в 13-15 суток.

Для внезапного и эффективного воздействия на всю глубину расположения противника в качестве самостоятельного элемента скрытно создавался воздушный эшелон, состоявший из 20 батальонов советских и афганских войск. Скрытность достигалась тем, что до начала операции эти силы находились в пунктах постоянной дислокации и занимались плановой боевой подготовкой. Это, естественно, фиксировалось моджахедами, притупляло их бдительность, вводя к тому же в заблуждениеотносительно планируемых действий войск.

Планирование операции проводилось с учетом особенностей, связанных с участием в боевых действиях соединений и частей афганской армии, милиции и органов государственной безопасности. К разработке оперативных документов с целью предотвращения утечки информации привлекалось строго ограниченное количество офицеров, причем только из состава штаба 40-й армии.

К концу апреля был разработан и утвержден общий план и частные планы операции. Был разработан и план мероприятий по скрытности и введению противника в заблуждение. В нем предусматривались демонстративные боевые действия вдоль русла реки Горбанд, чтобы ввести моджахедов в заблуждение относительно направления главного удара и времени начала наступления. Этот план был доведен до афганского командования и вскоре стал известен противнику.

Особенно тщательно и с большой скрытностью планировались боевые действия на направлении главного удара. Были разработаны карты с исходной обстановкой, боевые распоряжения, сигналы управления, инструкции по экипировке, аэрофотоснимки по районам предстоящих действий. Все эти документы были заложены в конверты, которые вручались командирам соединений и частей в штабе армии только за 5 дней до начала наступления.

Панджшерская операция началась 15 мая 1982 года и протекала в четыре этапа. Содержанием первого этапа, пришедшегося на 15-16 мая, являлись демонстративные отвлекающие действия в провинции Горбанд с целью введения противника в заблуждение в отношении направления главного удара. Эта хитрость дала положительные результаты. Командование войск оппозиции, приняв демонстративный отвлекающий удар за главный, поспешно стало перебрасывать в долину реки Горбанд дополнительные силы с прилегающих районов и даже из долины реки Панджшер.

Хитрость действий на главном операционном направлении заключалась в нанесении внезапных фронтальных ударов и в демонстрации охвата противника на большую глубину по воздуху.

15 мая 11 разведывательных рот ночью, под покровом темноты, скрытно выдвинувшись, почти без боя захватили все основные господствующие высоты у входа в долину Панджшер. На следующую ночь один из мотострелковых батальонов также скрытно вошел в долину и, продвинувшись до 10 км, с ходу овладел несколькими господствующими высотами в ее глубине. Так был образован своеобразный плацдарм для развития операции на главном направлении.

На рассвете 17 мая советские и афганские части перешли в наступление на направлении главного удара. И уже через час после начала наступления с фронта внезапно в районы населенных пунктов Руха и Базарак были высажены тактические воздушные десанты в составе советского мотострелкового и афганского пехотного батальонов каждый. Десанты имели задачу, используя ущелья и долины, скрытно выйти к господствующим высотам в районах высадки и внезапно захватить их, воспретив отход противника вглубь Панджшерской долины. Всего же в течение первого дня операции было последовательно десантировано шесть батальонов (три советских и три афганских) общей численностью 1200 человек на глубину 40-50 км от входа в долину и на расстояние до 80 км от аэродрома Баграм. Десантные подразделения, используя фактор внезапности, захватывали площадки десантирования и господствующие высоты, уничтожали имевшиеся опорные пункты противника и организовывали их круговую оборону.

Успешные действия десантников способствовали наступлению наземных сил, которое велось с фронта в сочетании с действиями частью сил в обход с охватом господствующих высот, расположенных на флангах. Овладение ущельями осуществлялось, как правило, в пешем порядке, после чего туда вводилась бронегруппа подразделения. В зависимости от условий местности и ширины ущелья бронегруппа двигалась по руслу мелководной реки или по обочине дороги в готовности к открытию огня по противоположному скату или гребню высоты. При сопротивлении противника в ущелье ему наносилось поражение вертолетами огневой поддержки, огнем артиллерии и минометов. После чего обходами подразделений по гребням высот создавался огневой мешок, в котором завершалось уничтожение моджахедов. Одновременно с этим практиковалось дистанционное минирование троп, отходящих от долины на север и юг через перевалы. Это обеспечивало изоляцию района боевых действий от притока свежих резервов из прилегающих к Панджшеру соседних районов и исключало отход остатков разбитых групп в другие провинции.

Для наращивания усилий войск с утра второго дня операции в район Мата были скрытно высажены тактические воздушные десанты (по одному батальону от советских и афганских войск). Затем 19 мая была осуществлена высадка двух батальонов советских и афганских войск в районе Астана, и таких же сил - в районе Мата. А днем позже еще четыре батальона (два советских и два афганских) были высажены в районе Эвим на глубине 100 км от входа в Панджшерскую долину.

После того как долина была полностью очищена от противника, а система его обороны перестала существовать, 22 мая войска приступили к проведению третьего этапа операции с целью захвата основного узла дорог в районе Эвима, через который из Пакистана непрерывно шли караваны с оружием, боеприпасами и другими военными грузами для моджахедов. Для решения этой задачи была произведена высадка тактического воздушного десанта в составе двух батальонов советских и афганских войск (всего около 600 человек) в район Эвим на удалении до 220 км от Баграма.

На этот раз хитрость заключалась в том, что высадка производилась непосредственно на объект захвата, что стало полной неожиданностью для противника. Первая волна десанта захватила взлетно-посадочную полосу и господствующие высоты в радиусе 3-4 км от нее, осуществила проверку взлетно-посадочной полосы на наличие мин и расчистила ее от камней. Дальнейшее десантирование и выгрузка грузов производились в основном на взлетно-посадочную полосу.

После высадки всех сил десантники расширили район боевых действий и демонстративно повели наступление по нескольким направлениям, создавая видимость окружения противника. Это окончательно сломало сопротивление душманов, находившихся в опорных пунктах. Стремясь избежать окружения и разгрома, они оставляли хорошо подготовленные позиции и уходили в горы. К исходу 24 мая советские и афганские подразделения прочно закрепились в захваченном районе и надежно перерезали важнейшие коммуникации противника.

Таким образом, Панджшерская операция, которая продолжалась 14 суток, завершилась успешно. В ходе ее проведения были разгромлены штабы десяти зональных исламских комитетов, объединенный штаб в провинции Астана, главный исламский комитет долины Панджшер, комитеты провинций Парван и Каписа, склады вооружения, боеприпасов, продовольствия и другого имущества. При этом удалось захватить большое количество секретных документов, в том числе структурную схему руководства партизанским движением противника, списки членов партии исламского общества Афганистана с фотографиями и анкетами, списки активных членов подполья в Кабуле, программу борьбы против правительственных и советских войск на ближайшие годы, а также списки должностных лиц, подлежащих физическому уничтожению. Успех операции в значительной степени был обеспечен благодаря военной хитрости. В целом удалось скрыть ее подготовку, ввести противника в заблуждение относительно истинного замысла предстоящих действий, отвлечь его внимание и силы на второстепенное направление. В ходе операции наступлением войск с фронта удавалось сковывать противника в опорных пунктах и районах, которые затем охватывались тактическими воздушными десантами с тыла, (в ходе этой операции была впервые осуществлена массовая высадка десантов (в течение только первых трех дней десантировались около четырех тысяч наших воинов). В боевых действиях в Панджшере принимало участие около 12 тысяч советских солдат.) Создавалось впечатление одновременного воздействия на всю глубину вражеской обороны с целью окружения и разгрома всей группировки мятежников, находившихся в долине, хотя реально у наступавшей стороны не было достаточно сил и средств для решения столь масштабной и сложной оперативной задачи. Но нервы у моджахедов не выдержали, и они прекратили сопротивление, не исчерпав всех возможностей хорошо подготовленной обороны. Однако военные успехи не были закреплены становлением органов власти на местах;

в июне предпринимались масштабные боевые действия в провинции Логар;

август-сентябрь проводилась 6-я Панджшерская операция, но и на этот раз не удалось укрепить власть Центра в этом ущелье;

декабрь - в связи с тем, что афганское руководство так и не смогло установить органы власти в ущелье Панджшер, войска были выведены из него.

Итоги ведения боевых действий в 1982 году.

Естественно, две Панджшерские операции, хотя и были успешно проведены с военной точки зрения, удручали тем, что не позволили стабилизировать обстановку в этом ущелье.

В целом в 1982 году отмечалось расширение районов боевых действий, при этом участитесь удары с воздуха по разведанным объектам в стане моджахедов. В свою очередь моджахеды создали наиболее сильные группировки а провинциях Логар, Парван, Лагман, Вардак, Пактика, то есть в непосредственной близости от столицы Афганистана. Поэтому обстановка вокруг Кабула была сложной.

Большое напряжение сохранялось на дороге Кабул - Гардез, особенно в пределах провинции Логар (южнее Кабула). В этой провинции моджахеды в страхе держали местное население.

Таким образом, в 1982 году вырисовывалась бесперспективная картина достижения мира и согласия на афганской земле. Обстановка усложнялась.

Третий год афганской войны поубавил оптимизма, но не ожесточил сердец. И ветеран, и новобранец одинаково искренне, фанатично верили: это ненадолго, уж завтра то скинем пропыленные, выцветшие на солнце и потом пропитанные «робы», расправим плечи, вздохнем полной грудью, все на свете имеет конец.

Между тем до конца войны как будто оставалась вечность. Каждый день ее следовало приравнять, к десятилетиям мира, если такое сопоставление вообще возможно.

«Черные тюльпаны» увозили погибших. А на их место прибывало новое пополнение.

1983 год

СССР потерял в 1983 году 1446 солдат и офицеров.

Если по скудным отрывочным сведениям попробовать воссоздать расстановку сил, она будет явно не в пользу моджахедов, На стороне революционного правительства все силовые структуры: армия, «царандой» (милиция), ХАД (органы государственной безопасности), сочувствующее властям население. И плюс, ограниченный контингент, насчитывающий десятки тысяч солдат.

Добавим к тому прекрасное вооружение, превосходящее то, чем располагали моджахеды. Например, танки, боевые машины пехоты, бронетранспортеры, вертолеты и т.д. В итоге объемно и зрительно вырисовывается огромный перевес сил и средств, способных сокрушить все на своем пути.

Ему же противостояли некие «разрозненные» отряды. И противостояли успешно, о чем, видимо, военные историки еще скажут свое слово.

В 1983 году отмечена активизация ряда племен. В ряды моджахедов вливаются еще тысячи «неучтенных» солдат. Не секрет, что и в афганских частях процветало дезертирство, измены, сдача в плен моджахедам и переход на их сторону целыми подразделениями. Как и всякая гражданская война, эта, необъявленная, характеризовалась хаосом, неразберихой, отступничеством.

Советские же солдаты в таких условиях обретали опыт боевых действий, меньше допускали ошибок. Однако и год 1983-й ни на шаг не приблизил их к победе, хотя в таких войнах победителей вообще не бывает. Смысл этой войны не стал для них понятней.

Операции, как и раньше, продолжались повсеместно. Несмотря ни на что, солдаты сообщали родным о предстоящей встрече Нового года, о надеждах встретить радостный праздник по-домашнему, пусть и в чужой стране, а моджахеды готовились к нему по-своему: рвались на дорогах фугасы, строчили с круч пулеметы, дымили на обочинах боевые машины и грузовики. Боевые действия продолжались повсеместно, особенно на коммуникациях и вблизи них.

Начало года было омрачено тем, что в Мазари-Шарифе 2 января моджахеды некоего Забибулло похитили гражданских специалистов (16 человек). Освободить заложников удалось лишь через месяц после высадки десанта в горах, при этом шесть советских специалистов погибли.

Банда Забибулло бесчинствовала на севере Афганистана. Она базировалась в труднодоступном ущелье Мармоль. недалеко от Мазари-Шарифа, где и была проведена операция по освобождению советских специалистов.

Моджахеды не в силах были противостоять советским и афганским войскам в открытых сражениях, они уступали перед нашей военной силой, но одерживали верх в борьбе за власть на местах. Многие военные руководители почувствовали, что ситуация заходит в тупик.

По-прежнему отмечалась сложная обстановка в зоне «Центр» (провинции Кабул, Логар, Пактика и Вардак), а также в тех провинциях, которые были расположены непосредственно в приграничных с Пакистаном районах.

В конце июля моджахедами была предпринята блокада Хоста. Провинция Пактия, где расположен этот город, как бы врезается в территорию Пакистана, а сам Хост находится буквально в нескольких километрах от границы.

Не случайно в конце июля 1983 года мятежники предприняли отчаянные попытки блокировать Хост, прорубить запасное «окно» взамен утерянного Панджшера для бесперебойного прохода караванов с оружием, боеприпасами из сопредельных территорий Пакистана. Заключение временного перемирия с отрядами Ахмад Шаха Масуда вынуждало побыстрее пробить этот коридор.

Итак, еще раз взглянем на карту, посмотрим, где гибли наши ребята. В январе эпицентром боевых действий стала провинция Логар, к югу от Кабула. Весной и вначале лета они переместились чуть южнее - в Газни. И вновь вспыхнули на западе - в районе Герата. Сложная обстановка складывалась, как отмечалось, в округе Пактия.

В сентябре в донесениях, сводках замелькала провинция Пагман.

К зиме боевые переместились в район Суруби, восточнее столицы и совсем близко от нее, и в Нангархарскую долину (уезд Сур худ). Лидеры оппозиционных партий упорно рвались к власти со всех сторон, а наш ограниченный контингент, собственно говоря, поддерживал власть НДПА штыками.

В «похоронках» этого года чаще всего называются географические точки: Кундуз, Пули-Хумри, Кабул, Герат, Шинданд, Кандагар и другие. Обратите внимание: почти все они расположены на двух магистралях, пересекающих страну с севера на юг.

Закончился четвертый год афганской войны!.. Ситуация в этой многострадальной стране зашла в тупик. К такому выводу не трудно было прийти. Даже в центре Кабула иногда обстреливали дома, в которых жили военные и гражданские советники.

В последствии генерал-лейтенант в отставке Ю.В.Тухаринов, бывший первый командующий 40-й армии высказал свое мнение: «Конечно, я не представлял тогда, что с этой самой минуты начнется длительная, растянувшаяся почти на десять лет так называемая афганская война. Мы думали, что наше пребывание в Афганистане будет временным, весьма недолгим, что оно принесет облегчение дружественному народу».

1984 год

Потери личного состава СССР за этот год - 2343 солдат и офицеров.

Пятый год пребывания 40-й армии на афганской земле опять-таки не дал обнадеживающих результатов. Военно-политическая обстановка складывалась не в пользу правительства ДРА, не в пользу правительства СССР. 1984 год по накалу противостояния превзошел предыдущие, о чем свидетельствует рекордное количества погибших офицеров - 305 человек. В полтора с лишним раза больше, чем в предыдущем году.

Желтуха (гепатит) по-прежнему собирала богатую дань, учтенную сводками... Из письма водителя Г.Гришакова: «...Немного о жизни в полку.

У нас сейчас эпидемия желтухи. В роте за два месяца заболело 12 человек...

У нас бани не было 4 месяца. Моемся в арыках. Но вскоре и в них воды не будет».

И опять моджахеды угрожали преимущественно со стороны Пакистанской границы. В зоне племен, особенно в Пактии и Пактике, опять же прилегающей к пакистанской границе, моджахеды чувствовали себя единоличными хозяевами.

На этот раз вслед за блокадой Хоста их особое внимание привлек Ургун по той же самой причине - близость к заграничным базам.

Отрезать Ургун с прилегающими селениями от страны означало создать необходимые условия для вживления корня, на котором могла произрасти идея автономии, расчленяющая ДРА на неконтролируемые властями территории.

Можно сказать, год открылся Ургунской операцией. Ведь и до того времени город был в изоляции: в аэропорту практически не мог сесть безнаказанно ни один самолет. Моджахеды «Стингерами» блокировали небо уездного центра, прервав его сообщение и с Кабулом и с соседними провинциями. На разблокирование бросили крупные правительственные силы. Бок о бок с ними сражались советские подразделения.

Так, в январе 1984 года командира 191-го омсп В.Голунова отдали под суд из-за того, что он, бросив подчиненных на погибель, один сбежал на вертолете с окруженного мятежниками командного пункта полка. Л.Я.Рохлин снова стал командиром полка. При нем полк действовал, как правило, результативно [4,5].

Из доклада начальника Главного управления боевой подготовки Сухопутных войск: «...Отмечается некоторое улучшение в организации и ведении боевых действий, в применении авиации и артиллерии. Примером хорошо продуманных и спланированных действий является операция, проведенная в районе Искаполь в июне с.г. В ходе нее была разгромлена крупная группировка мятежников (убито 70 человек, захвачено 3 миномета, 3 ЗГУ, 4 ДШК, свыше 50 мин и большое количество боеприпасов к стрелковому оружию). Наши подразделения потерь не понесли. Большая заслуга в этом командира полка подполковника Л Я.Рохлина» [5].

Однако наиболее удачными были боевые действия полка по захвату базы мятежников в районе уездного центра Ургун (провинция Пактия) в октябре 1984 году. Эта операция стоит того, чтобы о ней рассказать немного подробнее. От советских войск в ней принимали участие 191-й омсп, 345-й опдп и 56-й одшбр. Руководил боевыми действиями заместитель командующего 40-й армией генерал

В. П. Дубинин. Главная цель операции заключалась в уничтожении баз и складов моджахедов. Информацию о них выдавал лично министр государственной безопасности ДРА Наджиб (как потом оказалось, вся информация была недостоверной и ни одной базы на ее основе обнаружить не удалось). В связи с тем, что район боевых действий был буквально нашпигован минами, подразделения выдвигались вне дорог. В качестве проводников выступали боевые вертолеты, которые одновременно осуществляли огневую поддержку и вели разведку. Операция, возможно, так бы и закончилась безрезультатно, если бы Л.Рохлин не обратил внимание на то, что из района, расположенного несколько в стороне от направления действий наших войск, по вертолетам неоднократно велся огонь из крупнокалиберных пулеметов. Командир полка отдал приказ выдвигаться в тот район. Перевалив через гору, советские солдаты обнаружили крупную базу моджахедов, информация о которой раньше отсутствовала. Л.Я.Рохлин решил не атаковать базу, а блокировать ее, выдвинуть артиллерию и методически уничтожить. Когда на складах начали рваться снаряды, мятежники стали разбегаться кто куда, попадая под огонь стрелкового оружия. Внезапность и стремительность действий 191-го омсп полностью деморализовали моджахедов, и они не оказали существенного сопротивления. Задача была выполнена без потерь. Захватили большое количество оружия и боеприпасов. Одних только реактивных снарядов больше 150 тысяч штук. В считанные часы база мятежников полностью была уничтожена, все ее сооружения подорваны. Для Л.Рохлина это была последняя операция, так как потерпел катастрофу вертолет, на котором он облетал район боевых действий. Командир полка остался жив, но у него оказались переломаны ноги, позвоночник и т.д. Длительное время лечился в кабульском и ташкентском госпиталях. Заключение врачей было однозначным - уволить из рядов вооруженных сил [4,5]. (Л.Рохлин трагически погиб - по официальной версии застрелен женой в 1998 году.)

В начале 1984 года по настоятельным просьбам афганского руководства в третий раз было принято решение начать крупномасштабные боевые действия в Панджшере. Цель - нанесение А. Шаху решительного поражения. Эта операция готовилась тщательно и масштабно. Привлекались значительные по составу войска. Корректировку действий всех привлекаемых сил и средств осуществляла Оперативная группа МО СССР во главе с Маршалом Советского Союза СЛ.Соколовым.

Операция началась в 4.00 19 апреля (по другим источникам операция, седьмая по счету, началась 21 апреля 1984 года) нанесением по Панджшеру мощного авиационного удара, который продолжался около 2 часов. Затем в течение 1 часа и 20 минут по Панджшеру била артиллерия. Потом нанесли второй авиационный удар. И только после этого были высажены десанты и войска ворвались в долину (Называют такие цифры: в ней участвовало 11 тысяч советских и 2600 афганских военнослужащих, 200 самолетов и 190 вертолетов. Однако и таких сил оказалось недостаточно.). Там они существенного сопротивления не встретили, были, правда, подрывы на минах, установленных мятежниками, и потери, когда подразделения попадали в засады. Казалось, формирования Ахмад Шаха окончательно разгромлены, так как они не оказывали существенного сопротивления. Поползли слухи (видимо, распространяемые самим Ахмад Шахом), что Масуд погиб. Советское военное командование первоначально посчитало эту операцию как несомненный успех. Выступая в Кабуле на военно-научной конференции в ноябре 1984 года, командующий 40-й армией генерал-лейтенант Л.Е.Генералов, отмечал: «Примером наиболее крупной и результативной операции 1984 года может служить операция, проведенная в долине реки Панджшер. В результате ее была разгромлена крупная группировка мятежных сил на северо-востоке страны, ликвидирована экономическая база контрреволюционной партии «Исламское общество Афганистана», перекрыт основной маршрут снабжения бандформирований оружием и боеприпасами с территории Пакистана.

...Панджшерская операция явилась хорошей проверкой эффективности накопленных войсками армии форм и способов борьбы с контрреволюцией...»

Лишь значительно позже выяснилось, что это был своеобразный провал. Несмотря на принятые меры по сохранению в тайне намерений советского командования, произошла утечка информации. Имея сильную опору и разветвленную сеть агентуры в Кабуле, Масуд за 15 дней до начала боевых действий (по словам самого А.Шаха, за 24 дня) получил исчерпывающие данные о всех планах правительственных и советских войск. Кроме того, у Масуда хорошо была поставлена разведка (в добыче информации участвовало все население от мала до велика). Поэтому достичь внезапности при проведении операции советским войскам не удалось. А.Шах заблаговременно вывел из Панджшера местное население и большинство своих боевых отрядов, разместив их в зеленой зоне Чарикара, Андараба, Ниджраба, Хост-о-Ференга и других районах северных провинций ДРА, а также укрыл их в рокадных ущельях, примыкающих к Панджшеру. Генералы и офицеры 40-й армии на основании данных разведки предупреждали об этом генерал-полковника Меримского (из ОГ МО СССР в ДРА), который координировал боевые действия, но он не учел эти предупреждения.

Операция началась тогда, когда в ущелье уже фактически никого из мятежников не было, и потому существенного ущерба формированиям ИОАП авиационные и огневые удары не нанесли, хотя долиной войска и овладели сравнительно легко. Этим объяснялось и незначительное сопротивление, которое мятежники оказали войскам в Панджшере. Следует отметить, что подразделению 191-го омсп удалось уничтожить всех помощников Ахмат Шаха во главе с Атимом и захватить мешок с секретными документами.

В последующем Ахмат Шах насмехался над советскими генералами и офицерами, говоря, что они все бездарные. К сожалению, в этом он был не одинок. По меньшей мере странным кажется тот сарказм, который высказывают по поводу результатов операции в Панджшере в 1984 году некоторые даже высокопоставленные сотрудники бывшего КГБ СССР (видимо, стремясь списать на армейцев свое фиаско в работе против Масуда во время перемирия), когда критикуют военных за то, что Ахмад Шах сумел заблаговременно получить сведения о готовящейся операции, позволившей ему избежать разгрома. Это является неуместным и некорректным, ведь они должны разделить ответственность за провал операции, так как именно службы безопасности, отвечая за разведку и контрразведку, должны были предотвратить утечку информации к мятежникам и обеспечить сохранение в тайне плана операции.

Широкая пропаганда своего «успеха» в операции существенно подняла авторитет Ахмад Шаха у населения и позволила ему сосредоточить главное внимание на дальнейшем расширении зоны своего контроля в северных провинциях Афганистана.

Здесь, в горных труднодоступных районах, он создал новые базы и базовые районы в ущельях Хилау и Варсадж, подчинил себе мелкие отряды мятежников, в том числе и из других исламских партий, в частности, ему удалось разгромить группировку ИПА главаря Абдул Каюма. Вскоре А.Шах не только восстановил, но и значительно укрепил группировку своих вооруженных формирований и усилил влияние. Это обеспечило ему увеличение поставок оружия и военного снаряжения из США и Пакистана.

В декабре 1984 года под руководством командира 5-й мед генерал-майора Г.П.Касперовича была проведена операция по разгрому базовых районов мятежников в горах Луркох (провинция Фарах), расположенных в трех ущельях. Причем в двух из них (Каликаниск и Калимани) действовали наши подразделения, в одном - правительственные войска. Эти базы были хорошо укреплены, заминированы, надежно охранялись. Это была уже не первая операция в данном районе, но моджахеды все время восстанавливали свои базы после очередного разгрома [4,5].

По свидетельству генерала армии В.И.Вареникова [4]: «Боевые действия по захвату базы мятежников в Луркохе генерал-майор Г.П.Касперович провел по законам военного искусства, проявив при этом немало творчества. Внезапными ночными ударами с разных направлений ему удалось захватить все основные высоты в этом горном массиве и обеспечить контроль над местностью, как на подступах к входу в ущелье, которое разрезало горы - скалы на две части (кстати, от основного ущелья в стороны отходили ущелья поменьше), так и над горам. Поэтому с утра под прикрытиям артиллерийского огня удалось разминировать все подступы, а затем, подавив противника огнем артиллерии и ударами авиации, он ввел главные силы. Перебив всех сопротивляющихся и захватив пленных, Г.П.Каспирович прекрасно выполнил поставленную задачу. При чем с нашей стороны во всей операции погибло три человека: один сорвался ночью в ущелье, второй подорвался на мине, третий был убит снайпером. Захваченные склады моджахедов с оружием и боеприпасами (около 20 вагонов), расположенные в гротах и пещерах, были заминированы и взорваны.

Представляет интерес и вторая часть операции - уничтожение банды, которая гнездилась неподалеку от Луркоха - в долине реки Фарахруд.

Поскольку Фарахруд временами очень сильно истощается, местные жители в километре от русла реки создали систему керизов (колодцев), которые отрывались глубиной 3-4 м (а иногда и глубже) и через каждые 50-100 м на одной линии. Внутри под землей эти колодцы соединялись и образовывали целую систему водоснабжения в несколько километров. По дну этой системы вода текла круглый год.

Мятежники использовали систему керизов в своих военных целях. Поэтому войска были вынуждены выбивать их из этих убежищ, для чего были разработаны соответствующие методы».

Наряду с успешно проведенными операциями случались и трагедии - операция в Мароварском ущелье [4], где из двадцати девяти человек в живых остался только один. Операция началась с умело пущенного на базаре в Асадабаде слуха, что будто в одном из кишлаков должны собраться главари отрядов моджахедов из ближайших районов и разработать под руководством исламских комитетов план уничтожения воинских частей и Советской Армии в Асадабаде. Однако слухи надо тщательно проверять, поскольку они довольно часто подтверждаются, а иногда их распространяют специально, в расчете спровоцировать необдуманные действия. Так произошло и с Мароварским ущельем.

За каждой ротой асадабадского батальона спецназа была закреплена определенная зона, где рота выполняла свои боевые задачи: перехват караванов и переходящих границу банд; отыскание и захват складов с боеприпасами, оружием и т.д. У комбата и самостоятельно у ротных были свои осведомители и доброжелатели из местных жителей, которые за вознаграждение приносили определенные сведения. Как правило, эти сведения подтверждались. А там, где не подтверждались, осведомитель обычно объяснял изменившимися обстоятельствами, которые от него не зависят.

Один из осведомителей командира 2-й роты старшего лейтенанта Иванова во время встречи в условленном месте сообщил, что в Мароварском ущелье (оно было подконтрольно Иванову и шло от реки Кунар в районе Асадабада строго на восток к пакистанской границе), в первом из трех расположенных там кишлаков в следующую ночь состоится встреча крупных главарей. Разговор пойдет о захвате Асадабада и уничтожении в нем советского и афганского гарнизонов.

Командир роты немедленно доложил об этом командиру батальона. Они обсудили план действий. Решили, что рота с этой задачей справится самостоятельно. Огневые средства батальона, артиллерийская и минометная батареи, были готовы поддержать действия роты. Поскольку времени для подготовки было мало, командир роты ограничился инструктажем о плане и порядке действия роты. Были определены группы захвата, огневой поддержки и блокирования ущелья. Четыре поста по три-четыре человека занимали позиции на высотах справа и слева по ущелью (два при входе в ущелье, два - на уровне кишлака, который будет атаковаться); группа бронетехники и резерва остаются на левом берегу в районе брода (относительно Асадабада ниже по реке).

С наступлением темноты рота переехала на БМП через реку на левый берег, сосредоточилась в условленном месте и выслала вперед четыре поста. Когда первых два поста стали на своих высотах справа и слева у входа в ущелье - рота подтянулась к ущелью и стала ждать доклада двух других. Около трех часов ночи эти посты доложили, что позиции заняты и что вокруг все тихо, но осмотром в бинокли ночного видения обнаружено у последнего дома кишлака небольшое движение (что конкретно разобрать было сложно).

Получив донесения от всех постов, что они заняли позиции и, следовательно, ущелье сблокировано, ротный с группой захвата двинулся вперед. Надо было пройти около трех километров. Приблизительно в 4.00 они были у первых домов. Осмотр помещений и дворов показал, что они брошены. Начали прочесывать все остальные, а последний дом окружили и ворвались, думая, что главари собрались именно здесь (тем более что посты отмечали какое-то движение). Однако нигде ни одной души и никаких признаков жизни. Уже рассветало. Вдруг кто-то обратил внимание ротного на дорогу, по которой вдалеке в дымке тумана маячила группа людей, уходящая на восток в сторону границы, но на пути было еще два кишлака.

Командир роты сделал вывод, что это именно главари, которые должны быть схвачены и принял решение - преследовать. Когда подошли к следующему кишлаку, уже совсем рассвело. Начали прочесывать дворы. Рота расползлась по селению. Вдруг справа и слева с высот начали бить сразу несколько крупнокалиберных пулеметов. Все солдаты и офицеры выскочили из дворов и рассыпались вокруг кишлака, ища убежища где-то у подножия гор, откуда шла интенсивная стрельба. Это была роковая ошибка, так как саманные дома и дувалы могли обеспечить длительную обеспечивали защиту от огня крупнокалиберных пулеметов и гранатометов и личный состав мог бы вести бой до подхода помощи.

В первые минуты боя был убит командир роты и разбита радиостанция. Это дезорганизовало действия роты. Личный состав метался у подножия гор, ища укрытия. Большая часть людей была перебита, остальные ранены.

И тогда моджахеды спустились с гор. Их было десять-двенадцать человек. Они посовещались. Затем один забрался на крышу и стал вести наблюдение, двое ушли в соседний кишлак (он был в километре), а остальные стали обходить наших солдат. Раненых, набросив на ступню ноги петлю из ремня, волоком подтаскивали ближе к кишлаку, а всем убитым делали контрольный выстрел в голову.

Приблизительно через час двое вернулись, но уже в сопровождении подростков в возрасте десяти-пятнадцати лет и трех больших собак - афганских овчарок. Предводители дали им определенные наставление, и те с визгом и криками бросились добивать наших раненых ножами, кинжалами и топориками. Собаки грызли наших солдат за горло, мальчишки отрубали им руки и ноги, отрезали носы, уши, распарывали животы, выкалывали глаза. А взрослые подбадривали и одобрительно смеялись.

Через тридцать-сорок минут все закончилось. Собаки облизывались. Два подростка постарше отрубили две головы, нанизали их на кол, подняли, как знамя, и вся команда остервенелых палачей и садистов отправилась обратно в кишлак, прихватив с собой все оружие погибших.

А в это время сержант Турчин сидел в зарослях камыша по уши в воде. Здесь застал его первый выстрел. И он, инстинктивно ища защиту, а также наблюдая, что вокруг происходит, решил укрыться в камыше, в готовности вступить в бой вместе со всеми. Но бой не состоялся. Состоялся отстрел незащищенных наших воинов, а затем жуткая казнь недобитых.

В середине дня прибыла бронегруппа, к исходу дня - резерв батальона и комбат. А утром начали вывозить убитых изуродованных.

Через три часа по приказу генерала армии В.И.Вареникова кишлак, куда отправились бандиты, бомбо-штурмовым ударом авиации был стерт с лица земли.

В Кабуле постоянно чувствовалось напряжение. Вооруженные стычки, обстрелы с гор, в том числе и ракетами типа «земля ...земля». Диверсии вошли в распорядок дня, как молитвы муэдзинов с многочисленных минаретов, страдали от них преимущественно мирные жители.

Судите сами... 21 марта взорвалась подложенная бомба в Кабульской мечети, взорвалась в то время, когда никаких солдат в ней и не должно было быть. 3 июня контрреволюционеры взорвали автобус с пассажирами в центре столицы, оказавшиеся поблизости репортеры снимали факты с места события. В начале июля моджахеды взорвали бомбу в международном аэропорту. Тоже пострадали невинные. На кого рассчитывалась провокация?

Исполнители злодеяний, попавшиеся на месте преступления, заявляли, что их якобы «заставили», «обманули», «запугали», щедро заплатили. Сколько?

Впрочем, нельзя утверждать, будто боевые действия активно велись в той или иной части страны. Фактически они распространились на всю ее территорию. Наиболее горячими точками в 1984 году, помимо названных, были зеленая зона Кандагара - на самом юге, и города Герат, Хост с прилегающими уездами - на западе.

Ахмад Шах Масуд, командующий Панджшерским фронтом, как он называл себя, и Гульбуддин Хекмактьяр со своими отрядами не уходили далеко от главной коммуникации Хайратон - Кабул и перевала Саланг. Они кружили по одним тем же местам - нападали, заметали следы и опять появлялись. Корреспондент «Нью-Йорк тайме» так характеризовал организатора и вдохновителя сотен кровавых расправ, вожака ИПА - Исламской партии Афганистана: «ИПА возглавляет бывший студент инженерного факультета Кабульского университета Гульбуддин Хекматьяр, благочестие которого заметно по выражению лица - иностранцы никогда не видели, как он улыбается».

Действительно, вряд ли человек способен изобразить хотя бы подобие улыбки, если лицо корчит гримаса ненависти. Ведь именно благочестивый Хекматьяр разработал для своих подручных кровавый «ценник»: за каждого убитого солдата афганской армии - 7 тысяч, партийного активиста 15 тысяч, офицера - 30 тысяч, за уничтоженный танк 100 тысяч афгани. На «шурави» - устанавливался повышенный коэффициент.

Панджшерская долина на протяжении всей войны была эпицентром жестоких схваток. Не удивительно: ведь все отдавали себе отчет в том, что достаточно перерезать пуповину - дорогу через Саланг - и осложнится не только положение развитых в промышленном отношении северных провинций, в блокаде практически окажется Кабул, вся страна.

Отсюда понятен интерес моджахедов и к Герату: через него лежал от советской Кушки к западным провинциям Афганистана. Завладеть им - значит перекрыть еще один источник советской помощи, открыть свободный доступ моджахедам со стороны Ирана.

В этом же году моджахеды оживились на трассе Кабул - Джелалабад (к востоку от столицы) и в Кандагарской провинции (на юге страны). Они настолько обнаглели, что 31 августа даже совершили налет на Кабульский аэродром.

Итоги боевых действий в 1984 году.

События в Афганистане стали одним из главных источников международной напряженности и недоверия.

40-я армия в течение зимнего периода 1984-1985 году провела 10 плановых, 3 внеплановых и 19 частных боевых действий, осуществила 120 выходов на реализацию разведывательных данных, выставила 1460 засад. В ходе боевых действий было уничтожено 7890 мятежников, 198 караванов, захвачено орудий и минометов - 38, РПГ - 119, ПЗРК - 7, ДШК и ЗГУ - 79, стрелкового оружия - 1744 [5].

В прошедшем 1984-м году отмечена наибольшая активность боевых действий, а соответственно возросли и потери. Генерал-полковник Г.А.Стефановский отмечает: «...боевые потери и ранения офицеров почти в два раза (в расчете на тысячу человек) превышали цифру потерь среди солдат и сержантов. С одной стороны, в этом сказывалась избирательность, особая охота моджахедов за командно-руководящим составом, а с другой (и по моим наблюдениям, главное) -офицеры не прятались за спины подчиненных, лично вели их в бой, поднимали в атаку».

Как уже отмечалось, к концу 1983 года стало очевидно, что возникла в Афганистане тупиковая ситуация. А в 1984 это не вызывало никаких сомнений. Линия руководства Афганистана того времени не отличалась гибкостью, хотя были шансы наладить контакты кое с кем из оппозиции.

Бабрак Кармаль позднее, когда уже был не у руля власти, с желчью заметил: «Я был «козлом отпущения» за исторически непоправимую ошибку советского вторжения».

1985 год

За 1985 год мы потеряли в ДРА 1868 человек.

В Афганистане продолжалось жестокое противостояние между НДПА, находившейся у власти, и оппозиционными партиями, а стало быть, между Вооруженными Силами ДРА и отрядами моджахедов. Соединения и части 40-й армии фактически взвалили на свои плечи тяжелую ношу в разгоревшейся гражданской войне. В прошедшем 1984-м году, как отмечено, самом тяжелом, мы потеряли 2343 человека. Многие руководители, в том числе и военачальники, стали понимать, что ситуация заходит в тупик. Без кардинальных мер ни о какой стабилизации военно-политической обстановки нельзя было и помышлять. Однако пути к разрядке противостояния советское руководство наметило именно в 1985 году, когда на правительственном уровне возник разговор о возможном выводе 40-й армии из Афганистана. Правда, против этого категорически возражал Бабрак Кармаль.

Как известно, к поддержке оппозиционных сил в разгоревшейся гражданской войне в Афганистане, так или иначе, приложили усилия и другие страны. Военные профессионалы ряда государств в военных лагерях на территории Пакистана готовили отряды моджахедов для борьбы с афганскими вооруженными силами, а стало быть, и с частями и подразделениями 40-й армии. Словом, пламя войны в отрогах Гиндукуша продолжало полыхать. Заметим, что до подписания Женевских соглашений осталось три года.

В своем эссе «Афганистан глазами мушавера» генерал-лейтенант В.П.Черемных отмечает: «События развивались быстрее, чем мы предполагали, время на раздумья не хватало. Ведь в Москве, без сомнения, знали, что мы погрязли в согласованиях и распрях между собой и, очевидно, скоро должны принять действенные меры. Но, увы, все оставалось по-прежнему. И только значительно позже, после апреля 1985 года, произошли в обществе изменения, которые позволили нам осознать истоки наших сомнений».

В сложных условиях шел поиск новых путей из создавшегося тупика. Уже позже, в 1990 году, Бабрак Кармаль отметил в одном из интервью, что с середины 1985 года начался новый качественный этап на пути восстановления мира в стране. На расширенном заседании Революционного совета были разработаны 10 принципов национального примирения, которые были утверждены XVI Пленумом ЦК НДПА. Партия официально объявила об отказе от монополии на власть и предложила создать правительство на широкой коалиционной основе (Совершенно секретно № 7, 1990).

Между тем в 1985 году боевые действия с отрядами моджахедов продолжались во многих провинциях. В мае была проведена крупная по своим масштабам Кунарская операция. В ходе ее боевые действия велись на всем протяжении Кунарского ущелья - от Джелалабада до Барикота, общей протяженно 170 километров. Генерал армии В.И.Варенников так отзывался об этой операции: «...уже тогда были заметны моменты, которые позволяли нам сделать вывод: несмотря на экстремизм оппозиционных банд (а их было много), надо искать общий язык с народом. К нам приходили тогда старейшины, и мы заключали с ними соглашения - если в нашу сторону не будет ни одного выстрела, то и на них не упадет ни один снаряд. И когда операция закончилась, а она былаочень сложной - только в десанте участвовали 11,5 тысяч человек (было выброшено воздушными десантами 12 тысяч человеку а вообще перевезено вертолетами 17 тысяч воинов [4]), ни один самолет не был сбит и вообще наши потери оказались минимальными» («Советская литература», 1990 № 10).

Свидетельство очевидца. Из воспоминаний генерал-майора В.П.Куцета: «Май-июнь 1985 года. Поход на Барикот (здесь дислоцировался 55-й горно-пехотный полк 9-й горно-пехотной дивизии афганской армии). Этот город стоит в двух километрах от границы с Пакистаном. Живописный уголок на берегу реки Кунар. Дорога к Барикоту проходит через Асмар. Обстановка сложилась такая, что даже вертолет с боеприпасами и продовольствием уже не может подлететь. Дорога над рекой Кунар, пробитая в скалах на высоте 70-100 метров, разрушена и заминирована. Другой дороги нет. Чтобы спасти гарнизон, надо было пройти. Моджахеды поклялись на Коране, что не пропустят, но под ударами советских и афганских войск - отошли и пропустили большую колонну машин с боеприпасами, солью и хлебом...»

В апреле 1985 года командующий 40-й армией генерал Л.Е.Генералов убыл по замене в Союз и вместо него назначили генерала И.Н.Родионова. При нем войска провели немало операций, крупнейшей из которых была операция в провинции Кунар. Оценивая итоги этой операции, 6 июня 1985 года руководитель Оперативной группы МО СССР в ДРА генерал армии В.И.Варенников (Маршал СССР С.Л.Соколов был назначен министром обороны СССР) докладывал [4]: «Несмотря на возрастающие усилия, мятежникам не удалось добиться дестабилизации в Афганистане. В ряде случаев, по причине военного поражения они утрачивают на определенное время свое влияние и контроль в некоторых районах страны и вынуждены ограничиваться подрывной деятельностью нападениями на колонны и посты, обстрелом населенных пунктов, военных городков и минированием отдельных участков коммуникаций. Большие потери контрреволюции (только в 1985 году - 17 тысяч человек) ее не обескураживают. Активная значительная и всесторонняя помощь (США, Китая) и некоторых других реакционных режимов позволяет контрреволюции постоянно наращивать свои военные усилия. В 1981 году численность отрядов и групп мятежников достигала 30 тысяч, в 1983 году - около 40 тысяч, а в 1985 году - 50 тысяч человек в активно действующих бандформированиях (органами КГБ СССР эта цифра в 1985 году отмечается значительно выше)...

Постоянно совершенствуются формы боевых действий противника. Это наглядно просматривается на событиях в провинции Кунар. Так, в декабре 1985 году при проведении нами совместных боевых действий привлекалось ограниченное количество войск с учетом соответствующей группировки противника 66-я омсбр, 45-й исп 40-й армии и часть сил 9-й пд ВС ДРА... Боевые действия длились одну неделю. Задачи были полностью выполнены. При этом противник не оказывал большого сопротивления, старался маневрировать, уйти от прямых столкновений с нашими войсками.

Иной характер приняли боевые действия, в этом районе в мае-июне 1985 года. Количество задействованных наших войск значительно увеличилось: 103-я вдд, 66-я омсбр, 56-я одшбр, часть сил 108-й, 201 -й мед, 45-го исп и большая часть ВВС 40-й армии; 1-й АК в составе 8-й, 9-й, 11-й пд, а также 37-я бр «к», 10-й исп и 10-я пбр ВС ДРА. Таким образом, это составляло четыре наших расчетных дивизии, в том числе одна воздушно-десантная.

Привлечение такого количества войск вызвано тем, что противник располагая бандами общей численностью более 6000 человек, значительно увеличил свою группировку в этом районе. Кроме того, зная о нашей подготовке к боевым действиям (утечка через органы ДРА), он не только не предпринял меры к отводу своих банд, а, наоборот, дополнительно выдвинул накануне наших действий из территории Пакистана 2500 человек, а в ходе боевых действий еще около 3000 человек. Мятежниками были проведенные большие инженерные работы по оборудованию рубежей и районов обороны Проведенное значительное минирование, установлено больше 100 фугасов...

Бои в Кунаре и особенно в ущелье Печдара, в районах н.п. Мена, севернее Асмар, юго-восточнее Нарай приобретали ожесточенный и затяжной характер. Отмечались случаи перехода мятежников в контратаки с целью отбить объекты обратно, при чем открыто, в полный рост с криками «Аллах акбар! Аллах акбар!». Только благодаря мощным и точным ударам авиации и огня артиллерии удавалось сломить сопротивление. Неприятель против нашей авиации применял большое количество зенитных средств, а севернее Асмар даже ракетные комплексы земля-воздух «Стингер».

Операцию мы проводили особо: огнем артиллерии и штурмовыми действиями авиации наносили удары по всем районам расположения противника одновременно (чтобы душманы не маневрировали), а затем нашими подразделениями (в основном десантами) последовательно, «накрывая» один район за другим, уничтожали все банды.

Долина реки Кунар (а также реки Печдара) была разбита на участки глубиной шириной приблизительно в 20-30 км. Схема действий была приблизительно одинакова. Вначале действовали артиллерия и авиация, затем вертолетами выбрасывались группы захвата командных высот и площадок высадки главных сил десантов (это в основном части 103-й воздушно-десантной дивизии, 56-й десантноштурмовой бригады и 66-й отдельной мотострелковой бригады). Одновременно начинали наступательные действия вдоль дороги и русла реки Кунар наши подразделения и афганские пехотные дивизии.

Ожесточенный характер приняли бои в долине реки Печдара, где находившиеся склады с оружием и боеприпасами вынуждали душманов биться за каждый камень. Они (склады) находились непосредственно на плато или сразу за ним, с тыльной стороны, где тоже проходили ущелья.

В одном из боев на одном из плато, несмотря на мощную обработку его артиллерией и авиацией, противник нас не подпускал, буквально зарывшись на кромке обрыва, откуда выкурить его было чрезвычайно трудно. Решили ночью обойти его, подняться на гору с тыла и с рассветом нанести удар. Маневр удался. Были захвачены крупные склады. На следующий день такая же обстановка складывается и на очередном плато. Принимается аналогичное решение: мотострелковому батальону, который находился в резерве, под покровом ночи обойти плато слева, вдоль реки, и с наступлением рассвета ударом с тыла (а главные силы в это же время ударят с фронта) выбить душманов и овладеть плато. На этот раз подтянули несколько танков и БМП для выкуривания противника огнем прямой наводки орудий. Однако как только наши атакующие подразделения начинали шевелиться, душманы снова открывали огонь.

Командир батальона получил задачу, уяснил ее, здесь же поставил задачу командирам рот. Затем на упрощенном макете местности провел занятия со своими офицерами. И только после того, как все убедились, что комбат, и офицеры усвоили порядок действий по выполнению предстоящей задачи, они были отпущены в свои подразделения для завершения подготовки их к бою. Казалось, предусмотрели все, и все-таки была допущена ошибка, которая для батальона оказалась роковой. Дело в том, что в ходе ночного выдвижения идущее впереди охранение перепутало место, где надо было свернуть, а командир батальона не перепроверив, потянулся с батальоном за охранением. В результате свернули вправо, в небольшое ущелье, считая, что оно выведет в тыл группировки противника. Но оказалось, надо было пройти еще около полутора километров. Ущелье же, в которое они свернули, оказалось к тому же хорошо охраняемым. Батальон фактически попал в западню. Находясь под перекрестным огнем, подразделения батальона стали выходить из боя, неся большие потери. Плато и вся оборона бандформирований в течение ночи и следующего дня была «перепахана» нашей авиацией и артиллерией, и через сутки она была взята. Противник продолжал жесточайше сопротивляться.

Бои за Печдара еще продолжались, а наши подразделения уже продвигались вверх (т.е. на север) по Кунарскому ущелью. В районы, примыкающие к ущелью, воздушным десантом были высажены 56-я десантно-штурмовая и 66-я отдельная мотострелковая бригады. Пока они очищали от банд захваченные районы, по основной дороге, которая идет вдоль реки Кунар вначале по западному берегу, а в районе Осмара она «перебегает» на восточный берег, продвигался отряд обеспечения движения - ОДД - в составе нашего инженерного саперного полка. За ним шла пехотная дивизия афганцев.

В течение мая-июня с.г. года мятежники только в провинциях Кунар и Гильменд потеряли убитыми больше 4900 человек, (из них в Кунаре - 4200 человек), кроме того, уничтожено и захвачено более 100 орудий и минометов, около 200 крупнокалиберных пулеметов ДШК и ЗГУ, более 160 различных складов, 2,5 млн. различных боеприпасов и учебный центр. Характерно, что пакистанская печать не комментирует это крупное поражение афганской контрреволюции.

В тоже время пассивно выглядят действия партийных и государственных органов ДРА по использованию результатов успешных боевых действий 40-й армии и ВС ДРА в Кунаре и Гильменде. В провинции Гильменд, например, несмотря на наши настоятельные пожелания, вообще ничего не предпринято. В провинции Кунар только после неоднократных и настоятельных требований уже в ходе самой операции были предприняты ограниченные шаги по расширению зон влияния в тех кишлаках, в которых находятся гарнизоны афганских войск. Новых «Оргядер» в освобожденных районах не выставляют нигде, имея в виду, что после операции здесь будут организованы выборы. Безвозмездная материальная помощь, которая поступает, по государственной линии, для провинции Кунар своевременно не доставлена.

Поэтому результаты проведенных боевых действий для стабилизации обстановки в стране могут иметь только временный характер. С истечением времени мятежники в этих районах способны восстановить утраченные позиции, если Кабул не предпримет решительных мер» [4].

Другой крупной операцией в этом году была Хостинская. Сражение под Хостом началось 13 июля и продолжалось 48 дней. В ходе боевых действий по данным афганского Генерального штаба уничтожено около 2400 моджахедов.

В течение года боевые действия прошв моджахедов проводились в провинциях Пактия, Нангархар, Баглан, Пактика, Парван, Герат, Гильменд.

О том, какой напряженной была обстановка в провинциях, особенно на юге Афганистана, говорит письмо рядового в/ч 42095 В.Г.Евсеева от 15 февраля 1985 года: «Здравствуйте, мама и Вовик!.. Как я уже писал - попал на узел связи Главного военного советника в Афганистане. Приехали мы сюда с иностранными паспортами. Военные билеты наши хранятся в Москве в особом отделе. К Советской Армии не относимся... Служу я на точке в Ургуне. Здесь советских немного -человек 15. Ургун расположен на границе с Пакистаном. Пакистан тут прямо за горами. Кругом банды моджахедов. Обстрелы каждый день. Мама, ты не волнуйся, все будет хорошо... Пиши, Валера».

Боевые действия против Масуда велись и в 1985 году. В этом году были проведены восьмая и девятая Панджшерские операции. В ходе девятой удалось оттеснить отряды Ахмад Шах Масуда из центральной части ущелья. Он терял людей и оружие, однако сравнительно быстро восстанавливал боеспособность своих отрядов и продолжал борьбу против режима НДПА. Высокогорные условия местности не позволили правительственным войскам в полной мере использовать боевую технику и нанести ему решительное поражение. В такой обстановке советские войска также несли немалые потери. Это заставляло более ответственно подходить к личности самого Ахмад Шаха.

Военные успехи снова и снова не закреплялись установлением органов власти на местах. Моджахеды получали подкрепление из своих центров на территории Пакистана, граница с ним так и не была перекрыта, да и такая задача была не под силу ни 40-й армии, ни афганским вооруженным силам. Только в одной провинции Нангархар по свидетельству министра обороны ДРА генерал-лейтенанта Назир Мухаммеда имеется 67 горных троп и переходов, проложенных столетие назад в Пакистан. Кроме того, не в интересах пуштунских племен, которые проживают на территории Афганистана и Пакистана, перекрывать государственную границу.

В сентябре 1985 года командованию 40-й армии стало известно, что в Иране завершается подготовка укомплектованного хазарейцами батальона, который планируется направить в провинцию Гур. Этот батальон должен обеспечить создание во внутренних районах Афганистана хазарейской автономной республики.

Командиру 5-й мед, зона ответственности которой включала иранское направление, была поставлена задача воспрепятствовать проникновению хазарейского батальона на афганскую территорию. Задача - трудновыполнимая, так как протяженность границы огромная, а сил мало.

Генерал-майор Г.П.Касперович принял решение на прикрытие основных направлений, штаб дивизии разработал план. Выставили дозоры и заставы. Постоянно вели разведку, в том числе и воздушную. Однако проходило время, а батальон не появлялся. Люди стали уставать. Постепенно бдительность притупилась, и уже казалось, что батальон упустили. Но помог случай. Пара штурмовиков возвращалась на аэродром Шинданд после нанесения бомбоштурмовых ударов в провинции Кандагар, и один из летчиков заметил в ущелье, юго-восточнее Фараха, колонну грузовых машин. Сразу же доложил об этом на ЦБУ командиру дивизии, который поставил задачу барражировать над этим ущельем и уточнить расположение, как тогда предположили, каравана. Одновременно приказал поднять две дежурные пары штурмовиков, также снять с других участков разведчиков и направить в этот район бронегруппы. Примерно через пять - шесть часов после обнаружения колоны ущелье было окружено, а также нанесены авиационные и огневые удары. Мотострелки и разведчики довершили разгром колоны. Операция была проведена исключительно удачно и умело.

Противник понес довольно ощутимые потери. Одних только убитых насчитали 125 человек, трех захватили в плен. Сначала ошибочно приняли их за китайцев. Потом разобрались, что это бойцы хазарейского батальона, который так долго подкарауливали на границе. Из 35 автомобилей сгорело - 15, остальные своим ходом отогнали в Шинданд. Взяли трофеи: минометов - 16, пулеметов ДШК -25, пулеметов ПК (египетского производства) - 16, более 300 автоматов, обмундирование на 300 человек и несколько тонн продовольствия.

Проведением этой операции фактически была сорвана политическая акция по созданию хазарейской автономии.

19 декабря 1985 году в провинции Саманган в районе 26 км юго-восточнее Айбак была вскрыта банда мятежников до 60 человек. После получения данных разведки командир 122-го мсп направил дежурные силы в составе мсб (без мер) в этот район, которые в течение двух ча$ов уничтожили полностью банду, захватили 26 единиц стрелкового оружия, имели потери - трое раненых (из донесения командиру 201-й мед, 1985 года).

«Да, нелегко было нашим воинам, но они остались верны присяге. Пусть не все они совершали героические поступки, но у большинства из них была внутренняя духовная готовность к выполнению своего служебного долга в любых условия» - из письма Д.А.Мельникова, Пушкин.

Таким образом, боевые действия в Афганистане в 1985 году отличались размахом и ожесточенностью, как и в прошлом году.

Итоги боевых действий за 1985 год.

В течение 1985 года советские и афганские войска провели против мятежников более 80 успешных операций практически на всей территории страны. Формированиям оппозициям был нанесен значительный урон в живой силе и вооружении, что привело к снижению их боеспособности, а в ряде случаев к полной деморализации отдельных отрядов и групп. В результате боевых действий мятежники лишились также крупных базовых районов с большими запасами оружия, боеприпасов, продовольствия и медикаментов, таких как Агарсай и Байрамшах (Балх), Хукумати-Духанай-Гори (Баглан), Исламдара (Кандагар), Камдакка (Нангархар), Пастаканца (Хост) и др. [5]

Повышение эффективности борьбы с караванами и перекрытие ряда основных караванных маршрутов привели к тому, что многие отряды мятежников, особенно в северных, северо-восточных и центральных районах Афганистана, стали испытывать недостаток в боеприпасах и других материальных средствах, что отразилось на активности их подрывных действий.

Вместе с тем, несмотря на ряд серьезных поражений, мятежники, опираясь на иностранную помощь, продолжали проводить мероприятия по усилению борьбы с режимом НДПА. С этой целью расширялись масштабы диверсионнотеррористической деятельности и пропаганды, делались попытки по объединению отрядов различной партийной принадлежности в более крупные формирования и реорганизации их структуры по типу регулярных войск («фронтов», «дивизий», «полков» и т.д.), восстанавливались разрушенные и строились новые районы базирования и пункты снабжения, главным образом в труднодоступных горных районах на афганской территории и в приграничных районах Пакистана, совершенствовалась тактика действий по проводке караванов, усиливалась огневая мощь активных отрядов моджахедов за счет внедрения тяжелого вооружения, в том числе ПТУ PC и ПЗРК, Например, в 1985 году мятежники произвели 141 пуск ПЗРК по воздушным целям (в 1984 году - 62 пуска). В последующие годы эта цифра постоянно увеличивалась, вследствие чего росли потери авиационной техники [5].

В 1985 году мы потеряли в ДРА 1868 человек (безвозвратные потери) Из них; боевые потери - 1552 человек, (в том числе 240 офицеров, погибло в бою 1194 человек (в том числе 202 офицера); умерло от боевых ран 358 человек (в том числе 33 офицера). К числу безвозвратных относятся и не боевые потери -316 человек (умерло от болезней - 62, погибло в автокатастрофах - 45, от небрежного обращения с оружие - 65, самоубийств - 59, погибло и умерло по другим причинам - 85) [5].

Кроме того, захвачено мятежниками - 36 человек, пропало без вести - 37 человек [5].

В 1985 году в Советском Союзе началась волна перестройки. Люди надеялись, что все идет к лучшему.., а в Афганистане?

Министр обороны ДРА генерал-лейтенант Назир Мухаммед в начале декабря 1985 года подвел боевые итоги 1984 года (Новый год по календарю солнечной хиджры - с 21 марта 1985 г.) и отметил успешные операции в ущелье Панджшер, в провинциях Пактия, Балх, Кунар, Герат, Нангархар.

Но, к сожалению, правительство ДРА не только не закрепляло результаты боевой деятельности 40-й армии и афганской армии, но и не стремилось этого сделать. По образному выражению генерал-полковника Б.Громова: «Именно в это время многие стали задумываться о том, что мы напрасно таскаем раскаленные каштаны из огня».

1986

В 1986 году СССР потерял 1333 человека

Благодаря комплексу принятых мер в этом году пошло постепенное снижение боевых потерь личного состава. Были налажены контакты с моджахедами, по сути - переговоры, которые позволили военным руководителям в некоторой степени познать психологию, традиции, нравы, симпатии и антипатии в данный момент, в данном вооруженном формировании моджахедов. Однако боевые действия шли в плановом порядке, а кризис власти, которую возглавлял Бабрак Кармаль, углублялся с каждым днем.

На 18 Пленуме ЦК НДПА, который состоялся 4 мая 1986 года, Генеральным секретарем был избран Наджибулла. Пленум удовлетворил просьбу Бабрака Кармаля об освобождении его от обязанностей Генерального секретаря ЦК НДПА по состоянию здоровья. Бабрак Кармаль не смог организовать работу партийных организаций по укреплению органов власти на местах. Но и сам факт смены одного только лидера партии не вселял особых надежд. Встал вопрос о формирования нового курса - политики национального примирения. Однако формирование этого курса шло медленно. Только

31 декабря состоялся Чрезвычайный расширенный пленум ЦК НДПА, на котором и был определен курс партии на национальное примирение.

На заседании политбюро ЦК КПСС 13 октября 1986 года М.С.Горбачев отметил, что «в Афганистане мы воюем уже шесть лет. Если не менять подходов, то будем воевать еще 20-30 лет... В общем, мы не подобрали ключей к решению этой проблемы... Нам нужно завершение этого процесса в ближайшее время».

На этом же заседании Маршал Советского Союза С.Ф.Ахромеев констатировал: «Нет ни одной военной задачи, которая ставилась бы, но не решалась, а результата нет. Все дело в том, что военные результаты не закрепляются политическими. В центре власть есть, а в провинциях ее нет. Мы контролируем Кабул и провинциальные центры, но на захваченной территории не можем установить власть. Мы проиграли борьбу за афганский народ. Правительство поддерживает меньшинство народа. Наша армия воевала пять лет. Она и сейчас в состоянии удержать обстановку на том уровне, который существует. Но в этих условиях война будет продолжаться долго».

Таким образом, политика национального примирения вырабатывалась почти в течение года. Хотя тяжелые просчеты, которые были допущены в предшествующие годы, настойчиво вынуждали тогдашних руководителей, как в Москве, так и в Кабуле, скорее находить выход из критической ситуации. Большинство населения не могло мириться с искаженными установками в экономической политике (проведение земельной и водной реформ), с извращениями в социальной области, в первую очередь в отношении к религии, и др. А этим умело воспользовались лидеры оппозиционных партий.

Военное командование ОКСВ в свете указаний из Москвы стремилось переломить такие «убеждения» функционеров НДПА и стало принимать меры к тому, чтобы заставить афганцев самих воевать с оппозиционными формированиями, одновременно продолжая вести активные боевые действия против формирований мятежников.

Так, 8 февраля 1986 года, разведывательная рота 371-го мсп находилась в засаде, ожидала караван. При подходе каравана командир роты старший лейтенант Набоков пропустил охрану в глубину засады, подождал основные силы каравана, затем внезапным огнем уничтожил 22 мятежника, 5 автомобилей, захватил 2 РПГ, 10 единиц стрелкового оружия. Задачу выполнил без потерь.

Особо следует отметить проведение в начале 1986 года войсковой операции по разгрому базы Джавара («Волчья яма») в округе Хост [4,5], расположенной в непосредственной близости от пакистанской границы. Эта база строилась в течение нескольких лет еще до прихода НДП А к власти по всем правилам современной фортификационной науки. Она была расположена в горном массиве вблизи госграницы и считалась неприступной. Фактически Джавара являлась олицетворением могущества всех оппозиционных сил на юго-востоке.

Кстати, генерал армии В.И.Варенников так характеризовал базу Джавара «Про штурм Измаила знают, кажется, все. Кое-что слышали и про «линию Мажино». Эти укрепления считались неприступными. Допустимо ли сравнивать их с базой Джавара? Но то, что сама база и оборона вокруг - нее построены по последнему слову науки и техники и считались западными да и восточными спецами неприступными, - это неоспоримый факт».

Согласно плану операции, привлекалось 54 батальона, артиллерия и авиация ВС ДРА. Руководство афганскими войсками в операции осуществлял командир 3-го армейского корпуса генерал-майор Мохаммед Асеф Делавар. Оппозиция, ее отряды, находившиеся вдоль государственной границы в районе Парачинарского выступа и южнее, до Хоста включительно, буквально измывались над правительственными войсками. Поэтому последние не только продвигались, сколько «топтались» на месте, намереваясь нанести поражение нападающим бандам, а фактически сами несли большие потери.

Осложнившаяся обстановка потребовала укрепления руководства. Для проведения этой операции министр обороны ДРА, по согласованию с Кармалем (который к этому времени уже совсем утратил свой авторитет), назначил руководителем операции первого заместителя министра обороны генерал-лейтенанта Азими. В помощь ему была выделена оперативная группа Генерального штаба. Но и это не изменило обстановку. Она становилась все хуже и хуже.

Понеся потери от 60 до 70 процентов боевых подразделений (убитые, раненые, дезертиры), войска, выйдя через 1,5 месяца выдвижения в район Хоста на последнем дыхании, фактически уже не были способны даже пошевелить пальцем [4]. Они пришли и просто легли. А попытка командования на второй день поднять их в наступление закончилась тем, что душманы отбросили правительственные части на 5-7 км и стали угрожать Хосту. Пришлось принимать экстренные меры (в основном авиацией), чтобы пресечь эту тяжелую тенденцию. Ни Азими, ни его аппарат совершенно не знали обстановки и были не способны управлять войсками.

Вместо генерала Азими, который «болеет», по предложению генерала армии В.И.Вареникова назначили генерала Гафура - первого заместителя начальника Генштаба ДРА. Одновременно было принято решение о немедленном направлении транспортной авиацией пополнения: (несколько тысяч человек) в имеющиеся в Хосте части и дополнительные войска из афганской армии, а также подразделения КГБ и МВД.

С командованием 40-й армии договорились о немедленном включении в операцию советских войск - артиллерия и авиация, имея своих корректировщиков на наблюдательных пунктах афганских командиров, будет поддерживать их действия огнем, а мотострелковые и десантные подразделения ОКСВ станут во второй линии за афганскими частями, имея с ними визуальную связь. Решено было направить 5 батальонов: три - из 56-й десантно-штурмовой бригады и два - из 345 отдельного парашутно-десантного полка.

Руководство этими частями было поручено начальнику штаба 40-й армии генерал-майору Ю.П.Грекову. Общее руководство операцией осуществлял генерал армии В.И.Вареников.

Управление войсками было организовано с основного командного пункта, расположенного непосредственно в районе боевых действий. За базу под КП были развалины кишлака Тани (15 км юго-восточнее Хоста). Запасный командный пункт и главный узел связи располагался в Хосте. Кишлак Тани находился в центре небольшого плато на высоте 1200-1300 м над уровнем моря. Плато простиралось на юг километров на двадцать. Далее там, где кончалось плато, начинались горы высотой 2500-3500 м. У подножия гор, в расщелинах и небольших ущельях росли небольшие деревья и кустарники.

Подножия всех гор, их склоны и вершины занимали «духи». Поэтому во время подготовки боевых действий с 7 апреля и до начала наступления, усилия всей боевой авиации 40-й и афганской армий были сосредоточены на этих целях. С 7 по 12 апреля выбивали «духов» из предгорья и с гор, расположенных восточнее плато: здесь засели бандформирования и здесь находились подступы к укрепленному району Джавара.

Оттеснив противника в горы и выдвинув на определенные рубежи афганские войска, части и подразделения группировки полностью заняли плато, предгорье и склоны гор, обращенные в их сторону. В «затылок» афганским частям были поставлены на визуальную видимость советские подразделения, причем между ними была установлена проводная и радиосвязь с использованием единой для всех таблицы сигналов.

Учитывая, что войскам на пути к Джаваре придется прорывать фактически три оборонительных рубежа, хорошо оборудованных в инженерном отношении, генерал армии В.И.Вареников принял решение - прямо здесь, неподалеку от Тани, в предгорье и на склонах гор, провести показное батальонное тактическое учение с боевой стрельбой. Для этого создали мишенное поле (построена оборона противника) и провели с одним из батальонов 56-й десантно-штурмовой бригады тактико-строевые занятия по прорыву этой обороны с привлечением (12 апреля) всех командиров рот, батальонов и полков афганской армии. Приглашены были и офицеры наших частей. Особое внимание генерал армии В.И.Вареников уделил не только методам штурмовых действий, но и использованию артиллерийских корректировщиков огня и авианаводчиков. Одновременно афганской армии была поставлена задача до 17 апреля частными боями (при согласовании с соседями и советскими командирами) улучшить свои позиции и выйти к первому кольцу обороны Джавары.

Фактически так и было сделано. К исходу 15 апреля войска уже изготовились для штурма. 16 апреля было отведено для уточнения задач и взаимодействия, пополнения боеприпасов, продовольствия, медикаментов и прочего. Весь день 16 апреля авиация наносила бомбо-штурмовые удары по первой позиции и по отдельным целям в глубине. Дальнобойная артиллерия и РСЗО «Град» и «Ураган» обрушили свои удары непосредственно по ущелью, где находилась база Джавара, а также по целям на территории Пакистана [4]. Удары артиллерии (в том числе и РСЗО) и боевой авиации наносились только по решению генерала армии В.И.Вареникова и с его личного ведома.

17 апреля войска, заняв фактически на всем фронте исходное положение непосредственно перед первым рубежом обороны противника, после артиллерийской и авиационной подготовки атаки перешли в наступление. Благодаря учениям и в целом весьма эффективной подготовки к действиям в течение дня были захвачены оборонительные сооружения фактически на всем фронте. Этому способствовала и погода. Но дальше афганцы двигаться не стали. Они хорошо устроились в блиндажах и окопах, захватили небольшие трофеи и решили, очевидно, на этом все закончить.

Изучение истинной обстановки показало, что афганские солдаты и офицеры просто боятся идти далее в наступление, - и противник силен, и местность очень тяжелая. Чтобы выйти и атаковать второй рубеж, надо было около километра спускаться по крутому скалистому уклону, а затем столько же подниматься вверх. Если противника при этом не подавить, он сто раз убьет каждого наступающего.

Руководителем операции было принято решение - всем советским батальонам войти в траншею, которую занимают афганские войска, и огнем с места их всех видов пулеметов (в том числе крупнокалиберных), 82-мм минометов и ПТУРСов (применяли по особо важным целям - эффект отличный) полностью подавить противника и не позволить ему даже поднять головы. Причем стрелять до тех пор, пока афганские подразделения не сблизятся с противником и не перейдут в атаку. В это же время артиллерия с закрытых позиций будет также вести огонь -вначале по переднему краю, а затем по сигналу перенесет удар по глубине. Авиация будет наносить бомбо-штурмовые удары по третьему рубежу и непосредственно по базе Джавара.

С приходом наших подразделений в подразделения афганцев последние сразу воспряли духом. Наступление возобновилось, и второй рубеж был взят без особых потерь. Таким же методом действовали и при наступлении на третий основной рубеж. Однако здесь было посложнее. Противник защищался фанатически и, несмотря на ураганный огонь, жестко сопротивлялся.

После того, как афганские войска овладели третьим рубежом (21 апреля), все окончательно застопорилось. Никто не мог объяснить, почему они не хотят сделать последний рывок и овладеть непосредственно базой.

Для поднятия боевого духа афганских солдат по совету генерала армии B.И.Вареникова генерал Гафур и его офицеры рассказали своим солдатам о несметных богатствах на территории базы, которые в случае ее захвата достанутся им полностью. Все отлично восприняли эту идею. Атаку назначили на утро 22 апреля. С наступлением утра предварительно нанесли массированный огневой налет артиллерии и удары авиации. Удары планировались также по объектам ^; вблизи Джавары на территории Пакистана.

В результате мощного огневого удара противник был частично перебит, а частично оставил позиции и ушел, редко кое-где «огрызались» заслоны. Что же касается афганских солдат, то они собирались группами по три-пять человек и, забросив автоматы за плечо, с мешками и различными чувалами, быстро, быстрее, чем обычно идут в атаку, бросились вперед. Их «ждали» трофеи...

База Джавара действительно была взята.

Как бы развивая успех операции по захвату Джавары, советские войска под руководством генерала В.П.Дубынина 10 мая начали операцию в уезде Даджи [5]. Удар наносился двумя группировками войск по сходящимся направлениям со стороны Гардеза и Чорных гор (руководил в этом районе генерал-майор Г.Г.Кондратьев, прибывший на должность заместителя командующего 40-й армией 30 апреля 1986 года). Боевые действия велись в сложных географических условиях. К тому же все маршруты, особенно на перевале Нарай, были нашпигованы минами. Колонны 108-й мед, 345-го опдп и 56-й одшбр смогли пройти только по руслу речки, снимая при этом до 100 мин на один километр пути. Малейшие отклонения от русла приводили к подрывам. Минные тралы уже на первых километрах пути вышли из строя. Выручили боевые машины разграждения БМР-2. И хотя эти машины рассчитаны только на девять подрывов каждая, они выдерживали значительно больше. Правда, до места назначения они дошли в весьма плачевном состоянии. Например, БМР-2 из 45-го оисп (механик-водитель рядовой Байрамов) прибыла в район сосредоточения войск в Алихейль буквально растерзанной (оторвано все навесное оборудование, перебиты валы катков и т. д.). На предложение заместителя командующего армией по вооружению полковника C.А.Маева уничтожить эту машину на месте Байрамов ответил, что на ней приехал, на ней выедет и назад. В течение трех суток совместно со специалистами-ремонтниками, засыпая урывками на 20-30 минут, он восстановил машину.

Активная фаза операции продолжалась 10 дней. К 20 мая батальоны 345-го опдп вышли к пакистанской границе, произвели минирование караванных маршрутов на Парачинарском выступе и к 25 мая сосредоточились севернее Нарай.

Свидетельства очевидцев. Командир в/ч 85615 А.И.Федченко по памяти восстанавливал факты участия своего реактивного дивизиона в боевых действиях в 1986 году. Если проследить по карте, где дивизиону приходилось участвовать в боях с моджахедами, то нетрудно заметить; что вооруженная борьба шла во многих провинциях.

Итак, январь-февраль: после участия в боевых действиях в районе Чарикара (провинция Парван) дивизион был переброшен в провинцию Нангар-хар - сначала в район Джелалабада, затем к Хайберскому перевалу;

март: действия в районе Джабаль - Уссараджа (провинция Парван);

апрель: провинция Пактия;

май-июнь: в провинциях Кундуз, Тохар и Бадахшан;

август-сентябрь - снова в провинции Нангархах,

ноябрь-декабрь; в районе Гардеза (провинция Пактия). Словом, из района Кабула - к пакистанской границе, затем - в северные провинции и опять на юг.

Для полноты представления о происходившем предлагаем выдержки из дневника старшего лейтенанта Юрия Головнева, чудом сохранившегося после смерти автора.

«В 8 часов 14 июня 1986 года, построив перед обелиском Славы подразделения, убывающие на боевые действия, командир полка довел оперативную обстановку, ознакомил с предстоящей задачей и отдал приказ; «Вы поведете колонны советских и афганских машин с продовольствием на Файзабад, который длительное время был отрезан душманами. Возможно, вас будут встречать цветами... Счастливо вам всем вернуться... По машинам!»-.

Под звуки полкового оркестра колонна направилась к перевалу Саланг. Сначала на пути - Чарикар, центр провинции Парван. Этот город представлял собой большой, широко разбросанный, окруженный каменистыми скалами в обширной «зеленкою?» населенный пункт, насчитывающий около 100 тысяч, населения. Центральная улица сплошь усеяна всевозможными дуканами и народом, всюду слышался непрерывный гомон и сигналы машин.

Дорога к перевалу Саланг пролегала в основном среди живописных скал, нависающих гигантскими шапками над шоссе.. На дороге повсюду виднелись следы боев: выбоины в шоссейном полотне, маслянистые и горелые пятна соляры, подорванные и сожженные машины на обочине, и обелиски вдаль проезжей части, простые и строгие, на месте гибели советских солдат и офицеров в виде вздымающихся к небу обрубков топливопроводных труб, крупных осколков авиабомб, комендантских шлемов и жезлов на каменных плитах и просто каменных глыб с выбитыми на них фамилиями...»

Несмотря на превентивные мероприятия войск, оппозиция в течение первого полугодия 1986 года продолжала накапливать силы и средства на территории ДРА в надежде на реализацию своих замыслов о повсеместной активизации подрывных действий. Потери, понесенные мятежниками в ходе боевых действий, восполнялись за счет интенсивного прибытия резервов и поступления вооружения. Группировка мятежников в Афганистане в этот период возросла по сравнению с аналогичным периодом прошлого года на 20 тысяч человек и составила 125,7 тысяч человек. Одновременно увеличилось количество основных видов оружия: ПУ PC на 215 шт., безоткатных орудий - на 320 шт., минометов - на 330 шт., ПЗРК - на 60 шт., ЗГУ - на 150 шт., ДШК - на 530 шт., РПГ - на 950 шт.

Итоги боевых действий за 1986 год.

Своевременные мероприятия советских и афганских войск по блокированию и разгрому мятежников в очагах напряженности во многом сорвали планы оппозиции. Показателем интенсивности боевых действий может служить даже перечисление операций, которые были проведены в 1986 году: в Бадахшане против группировки А.Басира (февраль); в Нангархаре по разгрому перевалочной базы Марульгад (февраль); в Пактии в районе Шекуле (март); в Нангархаре повторная операция по разгрому мятежников, возвратившихся на перевалочную базу Марульгад (март); в Бадахшане против группировки Вадуда (март); в Заболе в районе ущелья Апушела (март); в Нангархаре по разгрому формирования Зиярат-гуля (апрель); в Бадахшане в ущелье Вардудж (апрель) против группировки Наджмуддина; в Баглане против формирования С.Мансура в ущелье Вальян (апрель); в Пактии против формирований ИПА в уезде Даджи; центр - Алихейль (май); в Парване в ущелье Панджшер против группировки Ахмад Шаха (июнь); в Кандагаре в уезде Спинбульдак по ликвидации перевалочной базы Шиннарай (июнь); в Герате по ликвидации группировки мятежников в зеленой зоне города и на перевалочной базе Кокари-Шушари (июнь-август); в Лагмане по оказанию помощи группировке Сарвар Нуристани в борьбе против мятежников ИПА (июнь) и др.

После разгрома оппозиции в районе базы-арсенала Кокари-Шушари, расположенной у границы с Ираном, активизировался процесс перехода некоторых мятежных отрядов на сторону государственной власти.

Однако, необходимость выделения значительных сил и средств для охраны важных военных и экономических объектов, режимных зон и коммуникаций не позволяла проводить более масштабные операции против оппозиции. (В составе ОКСВ имеется 133 батальона и дивизиона. Из них 82 батальона (61,7%) выполняют охранные функции: коммуникаций - 23, аэродромов - 14, военных и экономических объектов - 23, местных органов власти. К ведению активных боевых действий на всей территории страны можно привлечь только 51 батальон... [5])

В операции по захвату Джавары, да и в других операциях того периода советские войска показывали значительно возросшую боевую выучку. На прошедшей в апреле 1986 году военно-научной конференции этот опыт был обобщен и взят на вооружение. Особое внимание уделялось организации взаимодействия и огневого поражения противника, что подтверждает выдержка из выступления на той конференции командира 103-й воздушно-десантной дивизии полковника П.С.Грачева: «Нами накоплен определенный опыт взаимодействия частей и подразделений с авиацией, артиллерией в ходе ведения боевых действий в горах, зеленой зоне, с применением обходящих отрядов и тактических воздушных десантов.

При ведении боевых действий на территории ДРА в 1985-1986 гг. огневое поражение противника, его огневых средств, сопряжено с рядом особенностей, связанных с изменением тактики действий и рельефа местности...

Планирование боевых действий, в целях предотвращения разглашения военной тайны, осуществляется ограниченным кругом лиц, включая начальника артиллерии дивизии и представителя ВВС армии, которые совместно с офицерами штаба дивизии планируют комплексное огневое поражение...

При планировании огневого поражения противника возросло значение данных воздушной и агентурной разведки. Так, при ведении боевых действий в ущелье Исламдара, провинции Кандагар, огневым наблюдением подтверждено 90% целей, координаты которых были определены по данным агентурной разведки и аэрофотоснимкам» [5].

В 1986 году с целью дать ход политическому решению афганской проблемы советское правительство приняло решение вывести осенью из ДРА шесть боевых волков (один танковый, два мотострелковых, три зенитных).

Генерал-полковник Г.А.Стефановский в своей книге «Пламя афганской войны» так оценил это событие: - «Восемь тысяч человек, составлявших группировку, прошли сотни километров без единой жертвы, даже не потеряли ни одной единицы техники. За весь период душманы лишь однажды выстрелили в нашу сторону, но все завершилось небольшими отметками осколков снаряда на броне бэтээра». (Истинная история этого вывода еще требует своего написания...)

В 1986 году вырабатывался курс на национальное примирение. Свою оценку положения в стране генеральный секретарь ЦК НДПА Наджиб изложил в октябре этого года в беседах с Воронцовым Ю. М. Вот как излагает точку зрения Наджиба генерал-полковник Б.Громов:

«...Наджибом было отмечено, что из 31-35 тысяч кишлаков в Афганистане формально под контролем правительства находится лишь 8 тысяч, а выборы в местные органы власти удалось провести еще в меньшем количестве кишлаков -только в 2700, вблизи городов. По словам товарища Наджиба, городское население активно поддерживает революцию, а в том, что такой поддержки нет в деревнях, виновата НДПА, которая не смогла, пожалуй, разъяснить крестьянам сущность и цели революции. Товарищ Наджиб считает, что в настоящее время главная задача партии состоит в том, чтобы идти из города в деревню.

Товарищ Наджиб отметил, что военная активность контрреволюции не снижается. В настоящее время, говорил он, на территории ДРА действуют 5016 бандгрупп, в которые входит 183 тысячи человек, причем 80 тысяч из них составляют активную боевую силу контрреволюции».

Далее: «...он считает неотложнойзадачей активизацию действий направленных на достижение в стране национального примирения».

Только 31 декабря на Чрезвычайном расширенном пленуме ЦК НДПА курс на национальное примирение получил официальный статус.

В декабре же состоялись новые назначения в высшем руководстве ДРА, в том числе министром обороны вновь стал М.Рафи, на пост министра иностранных дел назначен А.Вакиль.

В этом же месяце состоялась официальная церемония передачи советского военного городка и крепости Бала-Хисар (г.Кабул) министерству обороны ДРА. Командование 40-й армии проводило подготовку к завершению пребывания советских войск в Афганистане. До заключения Женевских соглашений оставалось почти полтора года.

1987 год

Потери СССР в 1987 году составили 1215 человек.

Позади шесть лет войны. Военные усилия 40-й армии и афганских вооруженных сил не закреплялись установлением местных органов власти. Силой оружия можно удерживать власть в провинциальных центрах, но решать назревшие проблемы следовало путем переговоров. Медленно созревали условия для национального примирения.

Да, время было упущено. Только в июле 1987 года был опубликован закон о политических партиях, утвержденный Президиумом Ревсовета ДРА. Этот закон регулировал вопросы создания и деятельности политических партий. Лишь в октябре, на общепартийной конференции НДПА, была утверждена и подписана всеми делегатами резолюция «О неотложных задачах укрепления единства НДПА в условиях борьбы за национальное примирение». Ведь раскол партии на два крыла - «Хальк» и «Парчам», который произошел в 1967 году, продолжал действовать. Борьба «крыльев» принесла НДПА вреда не меньше, чем ее открытые враги. 29 ноября 1987 года состоялся Высший Совет государства Лойя Джирга. На другой день, 30-го, Лойя Джирга утвердила Конституцию Республики Афганистан, был избран Президент страны - Наджибулла, который объявил делегатам афганского парламента о продолжении линии на прекращение огня до 15 июля 1988 года. Вывод советских войск из Республики Афганистан по согласованию обеих сторон предполагалось осуществить за двенадцать месяцев.

Нужно прямо признать, что оппозиционные партии расценили политику национального примирения, прежде всего, как слабость государственной власти и лишь усилили борьбу по ее свержению. Повысилась боевая активность отрядов моджахедов в условиях одностороннего прекращения огня советскими и правительственными войсками. В ходе боевых действий афганские соединения и части не проявляли прежней активности и настойчивости, стараясь избегать столкновений с отрядами моджахедов. Наши воины вынуждены были поддерживать функционирование органов власти в провинциальных центрах, а также в ряде уездов и волостей. Само присутствие 40-й армии не позволяло моджахедам бесповоротно решать поставленные цели свержения правительства Республики Афганистан.

С активизацией моджахедов военная обстановка продолжала осложняться. Уже во второй половине января 1987 года оппозиция провела решительное наступление и против советских, и против афганских гарнизонов, не оставляя без внимания и мирные кишлаки.

В провинциях Баглан и Кундуз особенно активизировались отряды Гаюра. Эти отряды действовали изощренно, держали дехкан (крестьян) в своем повиновении под страхом смерти, не брезговали подкупом должностных лиц, сеяли дезинформацию.

Действия этих отрядов в указанных провинциях создавали угрозу коммуникациям, которые обеспечивали 40-ю армию всем необходимым из района Термеза. Советские подразделения были вынуждены вести боевые действия по разгрому отрядов Гаюра.

Количество обстрелов мест расположения советских частей неуклонно росло. На один же момент в хронике войны сразу обратили внимание и советские к афганское специалисты: пожалуй, впервые за семь лет «духи» воевали и зимой. В то же время боевая активность подразделений 40-й армии и количество операций в интересах правительственных войск постепенно должны были свестись к минимуму. По свидетельству командующего 40-й армией генерал-полковника Б.В.Громова, «ответные или, в зависимости от ситуации, упреждающие боевые действия командир обязан был проводить только для того, чтобы не допустить массовой гибели наших людей и даже исключить такую угрозу».

В 1987 году боевые действия проходили во многих провинциях. Так, в период с 1 января по 15 июня с правительственными войсками проведено боевых действий - 31, в том числе совместных - 17, самостоятельных - 14 [5].

Результаты:

Убито: 3096 мятежников, взято в плен - 60 человек; уничтожено: 44 ПУ PC, 53 миномета, 16 БО, 4 ЗГУ, 56 ДШК,

29 РПГ, более 100 единиц стрелкового оружия, 1148 PC, 624 мины к миномету, 1804 выстрела к БО, 410 гранат, 45,8 тысяч боеприпасов к СО, 1530 кг ВВ, 93 ручные гранаты, 25 фугасов, 959 ПТМ, 542 ППМ, 29 огневых позиций, 6 блиндажей, 12 складов (боеприпасов - 8, продовольствия - 1 вещевые - 3), документы «ИК» - 4;

захвачено: 13 ПУ PC, 21 миномет, 15 БО, 10 ЗГУ, 7 ПЗРК, 39 ДШК, 68 РПГ, 33 пулемета, 1157 единиц стрелкового оружия, 5013 PC, 7033 мины к миномету, 6424 выстрела к БО, 29589 тысячи боеприпасов к стрелковому оружию, 5280 гранат к РПГ, 2130 кг ВВ, 1222 РГ, 76 фугасов, 2835 ПТМ, 2014 ППМ, 23 склада (боеприпасов - 7, продовольствия - 5, вещевых - 6, медицинских - 5), документов «ИК» - 11;

снято: 58 фугасов, 751 ПТМ, 434 ППМ.

Наиболее результативны боевые действия проведены в провинциях: совместные - Кандагар (февраль), Кабул (май), Лагман, Нангархар, (апрель), Кандагар (май, июнь);

самостоятельные Герат (май), Баглан (май).

В ходе боевых действий освобождено 46 кишлаков. Потери афганской армии составили:

а)    по личному составу: убито - 370; ранено - 1232;

б)    по вооружению и технике - 20 танков, 2 БМП, 23 БТР, 4 БРДМ, 7 орудий, 15 минометов, 14 ЗГУ, 4 ДШК, 15 пулеметов, 1998 единиц стрелкового оружия, 108 автомобилей, 9 самолетов, 15 вертолетов.

Советские войска в этот же период провели 9 совместных боевых действий[5]: «Шквал» в провинции Кандагар (пер. База Шинарай) в период с 4.02 по 11.03 силами 5-й мед (3 батальона); 70-й омсбр (1 батальон), батальон 45-го исп совместно с 7-й пд (2 батальона), 7-й тбр (2 батальона), 466-м одшп (2 батальона), об МГБ.

Всего 12 батальонов. Руководитель генерал Ю.П.Греков.

«Удар» в провинции Кундуз (район Мадраса) в период с 16 по 21.02 силами 201-й мед (4 батальона) совместно с 20-й пд, об МГБ, об МВД.

Всего 8 батальонов. Руководитель полковник В.Н.Шеховцов.

«Гроза» в провинции Газни (базовый район Пьядара) с 2 по 21.03 силами 56-й одшбр (2 батальона), 191-го омсп (2 батальона) совместно с 14-й пд, 38-й одшбр, об МГБ, об МВД.

Всего 10 батальонов. Руководитель генерал Н.П.Пищев.

«Круг» в провинциях Кабул, Логар (район Джигдалай), 64 км западнее Джелалабад с 8 по 21.03 силами 108-й мсд (2 батальона), 103-й вдд (3 батальона), 66-й омсбр (2 батальона) совместно с 11-й пд, 8-й пд (5), орб 1-го АК, об МГБ (2), об МВД (2).

Всего 19 батальонов. Руководитель генерал Г. Г. Кондратьев, в провинции Герат (западная окраина Герат) с 11 по 21.04 силами 5-й мед (4 батальона) совместно с 17-й пд (4), 14-й тбр (3), об МГБ, об МВД.

Всего 13 батальонов. Руководитель генерал А.В.Учкин.

«Весна» в провинции Кабул (базовый район Кухи-Сафи, 23 км северо-запднее Суруби; базовый район Чакарай, 30 км юго-восточнее Кабула с 12 по 24.04 силами 108-й мсд (3 батальона), 103-й вдд (3), совместно с 8-й пд (5), орб 1-го АК, 61-м опп. (2), об МГБ, об МВД.

Всего 16 батальонов. Руководитель генерал В.П.Дубынин.

«Залп» в провинциях Логар, Пактия, Кабул (базовый район Хисарак, Азрау, районы г.Норай, Алихейль) с 20.5 силами 108-й мсд (3 батальона), 103-й вдд (3), 66-й омсбр (2), 56-й одшбр (2), 345-го опдп (2) совместно с 8-й пд (5), 11-й пд, 12-й ид (6), 14-й пд (5), об МГБ (2), об МВД (2).

Всего 25 батальонов. Руководитель генерал В.П.Дубынин, «Юг-87» в провинции Кандагар (зеленая зона реки Аргандаб) с 21.05 силами 5-й мед (3 батальона), 70-й омсбр (2), 191-го омсп, (2), 3-го омсб СПН совместно с 7-й пд (5), 15-й пд (5), 7-й тбр (2), 466-м одшп (2), 38-й одшбр (2), 21-й мпд (2), 1-м оп МВД (2), 93-м oп (1), об МВД, об МГБ,

Всего 31 батальон. Руководитель генерал Н.П.Пищев.

Было проведено 6 поддержек самостоятельных боевых действий ВС ДРА, 11 частных боевых действий, 32 реализации разведданных, из них 24 результативных (66%), 2071 засада, из них 259 результативных (12,5% ).

За этот период:

уничтожили: И 925 мятежников, 111 ПЗРК, 279 ПУ PC, 14 855 PC, 438 ДШК и ЗГУ, 302 миномета, 180 БО, 314 РПГ, 1566 единиц стрелкового оружия, складов - 230;

захватили: 349 пленных, 102 ПЗРК, 69 ПУ PC, 38 019 PC, 142 ДШК и ЗГУ, боеприпасы к ДШК и ЗГУ - 3 млн. 800 тыс., 73 миномета, мин к минометам

-    64 019, 55 БО, выстрелов к БО - 26 026,169 РПГ, гранат к РПГ - 28 283, 2155 ед. СО, патронов к СО - 8 млн. 190 тыс., различных складов - 686.

Мятежники провели, в свою очередь: диверсий - 927, из них обстрелов сторожевых застав и постов - 452, колонн - 142, пунктов постоянной дислокации

-    182, подрывы, на минах - 100, прочие диверсии - 51.

Потери в войсках армии составили: убито - 68, из них офицеров - 15; ранено - 46.

Результаты боевых действий подразделений специального назначения:

1.    Совершено результативных боевых вылетов - 168 (20%).

2.    Уничтожено: караванов - 131; складов - 31; групп мятежников - 53; мятежников - 1416; ПУ РС/РС - 2/3002; ДШК/боеприпасы - 23/74300; БО/ выстрелы - 6/1860; минометы/мины - 2/1402; РПГ/выстрелы - 52/1584;

ПЗРК - 10; стрелковое оружие/боеприпасы - 110/1 млн 301 тысяча; автомобили/тракторы - 80/14; вьючных животных/мотоциклы - 690/5; ПТМ/ ППМ - 290/709; медикаменты/наркотики - 6500/3160 кг.

3.    Захвачено: пленных - 176; ПУ PC/ PC - 11/4437; ДШК/боеприпасы - 28/ 295 807; минометы/мины - 11/4014; БО/выстрелы - 30/2773; РПГ/выстрелы -61/3431; ПЗРК - 69; стрелковое оружие/боеприпасы - 624/2 млн 757 тысяч; автомобили/тракторы - 36/1; вьючных животных/мотоциклы - 22/33; ПТМ/ППМ

-    481/873; медикаменты/наркотики - 2038/9000 кг;

Следует отметить операцию по захвату базы моджахедов Мелава в провинции Нангархар, которуіо провела в апреле 1987 года десантно-штурмовая бригада (командир подполковник В.А. Раевский). Совершив ночной перелет на вертоле-

тах, с. рассветом 12 апреля десантники высадились в расположении базы, стремительно заняли господствующие высоты и в считанные минуты захватили Мелаву. Большая заслуга в этом - умелые действия руководителя группы захвата полковника А.В.Маслова. Моджахеды были застигнуты врасплох и не смогли оказать организованного сопротивления. В течение последующих суток велись боевые действия по завершению уничтожения вооруженных формирований мятежников в этом районе. В бригаде потери составили: 2 убитых и 3 раненых. У мятежников было убито десятки человек, захвачено большое количество оружия и боеприпасов, только реактивных снарядов - десятки тысяч.

Немало усилий было приложено для стабилизации обстановки в зоне «Юг». Именно там, в районе Кандагара, с апреля по октябрь, с этой целью проводилась операция. Причем операция включала в себя комплекс различных действий, и не только боевых. Что касается боевых, то они велись одновременно: в некоторых районах самого города, особенно у тюрьмы, в районе Черной площади, склада ГСМ и элеватора; южнее и особенно западнее города, вдоль дороги на Герат (наиболее острые схватки происходили в зелёной зоне южнее города); в районе Кишкинахуд, что около 50 км западнее Кандагара, и у границы с Пакистаном - в районе населенного пункта Спинбульбак. Периодически вспыхивали боевые действия и в районе аэродрома, хотя он хорошо охранялся, а вокруг него находились сплошные минные поля [4].

В период проведения Лойя Джирги в Кабуле началась одна из крупнейших совместных операций по разблокированию Хоста. Операция проводилась под кодовым названием «Магистраль». Руководитель операции - командующий 40-й армией генерал-лейтенант Б.В.Громов. Операция была проведена в ноябре 1987 года - январе 1988 года и прошла исключительно успешно, с минимальными потерями. Ее цель - деблокирование дороги Гардез - Хост и проводка в окружной центр автомобильных колонн с продовольствием, горючим и другими предметами первой необходимости, а также демонстрация возможностей правительства по решению сложных задач - была достигнута полностью [4,5].

Воспользовавшись отсутствием советских частей в округе Хост, душманы к осени 1987 году восстановили одну из самых крупных перевалочных баз «Джавара», которые наши войска разгромили еще весной 1986 года. Существовала опасность создания в Хосте военного правительства оппозиционных сил. Было принято решение провести крупную совместную войсковую операцию афганских и советских войск и обеспечить население Хоста в первую очередь продовольствием, а также другими видами материальных средств, сорвать замыслы оппозиции по формированию альтернативного правительства Афганистана.

В этой операции из состава 40-й армии участвовали силы 108-й и 201-й мотострелковых дивизий, 103-й воздушно-десантной дивизии, 56-й отдельной десантно-штурмовой бригады, 345-го отдельного парашютно-десантного полка и др.

Со стороны афганской армии были привлечены силы и средства пяти пехотных дивизий, одной танковой бригады и нескольких подразделений специального назначения. Кроме того, в операции участвовали более десяти батальонов царандоя и госбезопасности.

Обстановка на магистрали Гардез - Хост была сложной. Сначала предстояло овладеть перевалом Сатукандав - он расположен на высоте 3 тысяч метров.

Группировка оппозиции в этом районе состояла в основном из военизированной части племени джадрая. Это племя никакому правительству не подчинялось и вообще действовало, как считали нужным его руководители. В 80-е годы руководство формированиями моджахедов осуществлял Джелалуддин, выходец из этого племени.

Поскольку переговоры с Джелалуддином оказались безрезультатными, 23 ноября была начата операция «Магистраль». К исходу 28 ноября передовые части овладели перевалом Сатукандав. Затем опять начались переговоры с лидерами воюющего племени джадран. Но 16 декабря войска были вынуждены продолжить боевые действия.

Решающий вклад в достижение успеха операции внесли десантники 103-й вдд (командир полковник П.С.Грачев), захватившие перевал Сатукандав, названный западными средствами массовой информации «неприступным бастионом, о который русские сломают себе зубы».

О характере тех боевых действий можно судить, познакомившись с воспоминаниями старшего помощника начальника оперативного отделения воздушно-десантной дивизии кавалера трех боевых орденов А.Н.Шишкова:

«28 ноября после безуспешно проведенных переговоров соединения и части армии и афганских войск начали боевые действия. Предварительно решением командующего армией в район перевала с целью вскрытия системы огня мятежников, особенно противовоздушной, был выброшен «воздушный десант» (20 манекенов). Это позволило командирам артиллерийских групп разведки и корректирования огня выявить размещение огневых точек противника. Затем по опорным пунктам и огневым позициям моджахедов были нанесены удары армейской и фронтовой авиацией, проведена четырехчасовая артиллерийская подготовка.

29 ноября после непродолжительной артподготовки мотострелковый полк (без батальона) начал выход к предгорьям с задачей в пешем порядке захватить господствующие высоты на хребте, выставить усиленные сторожевые заставы и тем самым воспрепятствовать подходу резервов противника к перевалу Сатукандав с северо-восточного направления (со стороны Парачинарского выступа).

Противник открыл сильный огонь по подразделениям полка.

Нерешительность в действиях его командования, излишняя перестраховка вынудили приостановить боевые действия полка на начальном этапе операции. В ночь на 30 ноября мятежники, прекрасно зная местность и используя ошибки и просчеты командиров, с разных направлений атаковали мотострелковые батальоны, нанеся им серьезные потери.

Командующий армией генерал Б.В.Громов решил привлечь для захвата высот подразделения воздушно-десантной дивизии. На главном направлении действовали 1-й пдб (парашютно-десантный батальон) и афганский батальон «коммандос». Надо сказать, что десантников, как правило, бросали на самые опасные и ответственные направления. Командир батальона майор Петров быстро организовал взаимодействие и начал выход на господствующие высоты, Десантники сразу же захватили их, прикрывая выход других групп на хребет. Противник огнем из крупнокалиберных пулеметов и минометов оказывал сопротивление батальонам и пытался воспрепятствовать продвижению советских и афганских подразделений на перевал. В это время дивизионная артиллерийская группа по вызову командира батальона открыла огонь по позициям и выявленным огневым точкам мятежников, подавляя их и обеспечивая стремительный выход десантников на главный хребет. Моджахеды не ожидали этого и начали отходить со своих позиций. Воспользовавшись небольшой паникой у мятежников, майор Петров совершил маневр и нанес удар противнику во фланг и тыл. Одновременно артиллерия и авиация воспрещали подход резервов противника.

Моджахеды, не имея точных данных о численности советских и афганских войск, вышедших им во фланг и тыл, стали поспешно отходить с перевала, бросая тяжелое оружие и боеприпасы на огневых позициях. В этих условиях батальоны с ходу овладели перевалом и закрепились на нем. Тем самым в результате решительных и смелых наступательных действий парашютно-десантного батальона и батальона «коммандос» был захвачен важнейший оборонительный узел (перевал Сатукандав) - ключ ко всей оборонительной системе противника... [5]»

После потери перевала мятежники больше не оказывали серьезного сопротивления, и операция дальше развивалась без осложнений.

30 декабря по магистрали на Хост двинулись первые машины с продовольствием.

«Главным итогом проведенной операции, - отмечает генерал-полковник Б. В.Громов - явился прорыв многомесячной военной и экономической блокады Хоста. Вместе с тем были сорваны планы лидеров альянса семи по отторжению округа Хост от Афганистана и созданию на его территории автономного исламского государства».

Итоги боевых действий за 1987 год.

Подводя итоги боевых действий в 1987 года, руководитель ОГ МО СССР года в РА отмечал: «В 1987 году проведено 18 совместных боевых действий (наиболее крупные из них «Шквал», «Энергия», «Блокада», «Магистраль»), 25 частных и 610 реализаций разведывательных данных. Вскрыто и уничтожено около 1000 караванов, проведено более 7000 засадных боевых действий. 24 раза соединения и части участвовали в поддержке самостоятельных боевых действий ВС РА...[5]»

Таким образом, война в Афганистане продолжалась, и напряженность боевых действий не снижалась.

В течение года руководители Республики Афганистан осознавали, что скоро настанет время, когда придется остаться один на один со своими проблемами и -самое главное с вооруженной оппозицией. Афганская армия была не способна решать стоящие перед ней задачи. Об этом знали и советские и афганские военноначальники, но не говорили отрыто. Ведь, по сути, предстоящий вывод 40-й армии станет началом поражения правительственных войск.

Как известно в ответ на призыв к прекращению огня афганская оппозиция активизировала действия своих вооруженных отрядов на территории Афганистана. Отряды лидера ИПА Г.Хекматьяра даже обстреляли 8 марта реактивными снарядами советский районный центр Пяндж, а в ночь на 9 апреля отряд ИПА перешел реку Пяндж, то есть нарушил государственную границу СССР и совершил нападение на советский пограничный отряд. Эти акции носили политический характер.

Во время визита в США в декабре 1987 года М.С.Горбачев заявил, что политическое решение о выводе советских войск принято.

1988 год

Потери СССР в 1988 году составили 759 человек.

Положение в ДРА и в 1988 году ничуть не разрядилось. Напротив, становилось все более критическим. В голове с ужасающей монотонностью прокручивались одни и те же вопросы: почему люди, взявшие власть в апреле 1978 года, так и не воспользовались ею, чтоб перестроить общество на справедливых началах?

И почему всесторонняя, без преувеличения - огромная - помощь СССР, включая присланную стотысячную армию, не привела к стабилизации после апрельского политического режима? Наконец, есть ли еще время, можно ли затушить волну контрреволюции, нащупать компромиссы между противоборствующими силами, создать переходные, промежуточные коридоры власти?

На бесчисленные «почему» когда-нибудь напишут столь же бесчисленные исследования. А пока приходится трактовать факты в первом, как говорят, приближении.

«Альянс семи» несмотря на военные успехи 40-й армии укреплял свои позиции в уездах и волостях. Афганское руководство открыто стало говорить о своих просчетах. Так, член ЦК НДПА, первый заместитель председателя Центрального совета Национального фронта Афганистана Хабиб Мангал в интервью корреспонденту газеты «Аргументы и факты» (см. №27, 1988 года) подчеркнул, что одной из главных ошибок следует считать поспешное осуществление земельноводной реформы, которая проводилась без учета специфики афганского общества. Серьезная ошибка по его утверждению, была допущена и в области религии, а также в забвении традиций афганского общества.

Но Президент Наджибулла и его сподвижники сохраняли надежду на то, что смогут удержать власть в своих руках. По его утверждению, после возвращения советских частей на родину в стране не усилится военное противоборство. К сожалению, Президент Наджибулла заблуждался.

9 февраля в газете «Правда» было опубликовано заявление Генерального секретаря ЦК КПСС М.С.Горбачева по Афганистану. В этом заявлении были определены сроки вывода советских войск.

14 апреля представители Республики Афганистан, Исламской республики Пакистан, СССР и США подписали «Соглашение о взаимосвязи для урегулирования положения, относящегося к Афганистану» и другие документы. Женевские соглашения вступали в силу с 15 мая. Итак, половина советских войск должна быть выведена к 15 августа 1988 года, а вывод всей 40-й армии завершится в течение девяти месяцев.

Для вывода наших войск были определены направления: на западе - Кандагар - Шинданд - Кушка, на востоке - объединявшиеся в Кабуле маршруты из Газни, Гардеза и Джелалабада, далее через перевал Саланг в Пули-Хумри и Термез.

Летом 1988 года (с 15 мая по 15 августа) советские войска были выведены из таких гарнизонов, как Джелалабад, Газни, Гардез, Кандагар, Лашкаргах, Файзабад и Кундуз. Вместе с тем боевые действия против отрядов оппозиции не прекращались...

Разумеется, оппозиция прослыла бы бездарной, не воспользовавшись удобным случаем. С начала вывода советских войск она начала действовать с еще большей напористостью. Причем на всей территории страны.

И все же ее удары концентрировались в южных и юго-восточных районах. Какой расчет? Самый простой. Наши части только-только ушли, афганские кое-где (тянулись к северу, чтобы создать свободные зоны для перемещения на родину беженцев. Природа же не любит пустоты. И оппозиция ее заполнила немедленно. Ее вооруженные силы накапливались, прежде всего, вокруг Кандагара и Джелалабада.

С середины мая стали регулярными обстрелы Кабула ракетами. Расчет на психологическое воздействие. Грохотали взрывами и Кандагар, и Газни, и Джелалабад, и Калат!

Оживали ранее перерезанные тропы, по которым поставлялось моджахедам военное снаряжение. В срочном порядке возрождались и заново создавались в приграничных с Пакистаном и Ираном зонах укрепрайоны, базы, склады. Резко увеличивались поставки оружия, в том числе ракеты «земля-земля» с дальностью действия до 30 километров, «Стингеры» и др.

Результат, конечно, оказался незамедлительным. Значительно сократилась деятельность афганской авиации. С 15 мая по 14 октября вооруженные страды оппозиции сбили 14 самолетов и 36 вертолетов афганских ВВС. Они предприняли попытку овладеть некоторыми провинциальными центрами. 24 нюня им удалось на некоторое время захватить центр провинции Вардак - город Майданшахр. Со стороны оппозиции в боях за город участвовало более 2-х тысяч человек. В июле подвергся длительной осаде и штурму центр провинции Заболь, город Калат. Осаждавших разгромили подтянутые из других районов войска, но Калат - небольшой населенный пункт, с примерно 7 тысячами жителей, - был сильно разрушен.

Моджахеды знали: лучше не попадать под обстрел нашей артиллерии, когда цель обрабатывают реактивные установки «Град» или «Ураган» телеграфные столбы летят... Готовы залезть в землю, как дождевые червяки. Теперь они вздохнули посвободнее... Как только советские войска покинули Кундуз, оставив там гарнизон правительственных войск, отряды Ахмад Шах Масуда, при содействии подразделений других исламских организаций, повели на город решительное наступление и 10 августа овладели им. А что предпринял четырехтысячный гарнизон правительственных сил? Практически ничего, если не считать предательства и трусости местных руководителей - они либо бежали, либо затаились, либо переметнулись в стан моджахедов.

Кундуз пал. В течении недели исламская оппозиция, поделив его на секторы, уничтожала местных активистов, сторонников прежней власти, а затем - торговцев и просто жителей. Грабеж, мародерство, разбой.

Пришлось правительству стягивать части из соседних провинций. При поддержке авиации и артиллерии, общими усилиями и ценой немалых потерь город освободили.

В приграничных с Пакистаном районах группировка Исламского общества Афганистана под командованием Ю.Халеса блокировала стратегические дороги Джелалабад - Кабул и Джелалабад - Асадабад (центр провинции Кунар). Вокруг столицы стягивалась петля.

Пришлось спланировать контрудары по базам и складам оппозиции. По крайней мере, к середине ноября произведено более 30 пусков ракет по объектам, в труднодоступных массивах близ пакистано-афганской границы и в ущельях гор.

Точно 15 августа первый этап вывода войск завершен. Женевские соглашения советской стороной соблюдены, Афганистану передано около 2300 объектов различного назначения - городки, мастерские, госпитали, склады.

Ну а чем же занималась наши войска - держались в сторонке и бесстрастно наблюдали за происходящим? Ничего подобного. Они по-прежнему находились в центре событий.

Генерал-полковник Б.В.Громов, подвода итоги за этот год, в своей книге «Ограниченный контингент» сообщил:

«В результате боевой деятельности 40-й армии в течение 1988 года отряды оппозиции были значительно ослаблены. Совместно с подразделениями вооруженных сил Афганистана мы провели большую работу по расчистке районов вдоль магистрали. После несостоявшихся переговоров с оппозицией во время проведения войсковых операций мы нанесли моджахедам внушительный ущерб.

Советскими войсками было захвачено более 1000 зенитных горных установок и более 30 000 реактивных снарядов к ним, более 700 минометов и примерно 25000 мин, а также значительное количество стрелкового оружия и более 12 миллионов патронов. Во второй половине 1988 года силами 40-й армии было захвачено 417 караванов оппозиции, следовавших из Пакистана и Ирана. Тем не менее, моджахеды по-прежнему представляли опасность для правительства Афганистана».

В ноябре, после ухода нашей бригады из Кандагара, оппозиционеры в сговоре с «отдельными» должностными лицами второго армейского корпуса афганской армии попытались захватить власть в городе. Переворот удалось предотвратить. Но обстановка от этого не разрядилась, она продолжала накаляться и здесь, и в других провинциях - по мере того, как все меньше оставалось в ДРА советских воинских частей.

Сбывалось предсказание афганцев по поводу того, что произойдет; когда «шурави» покинут страну. Действительно, противоречия и противоречия между бандами и лидерами усиливались, междоусобная борьба обострялась, пламя гражданской войны и не думало угасать.

Население Афганистана тепло провожало советских воинов на родину. В Джелалабаде, откуда уходила 66-я бригада, с солдатами, сержантами и офицерами прощались более двенадцати тысяч афганцев. В то же время просьбы афганского правительства о приостановке вывода войск следовали одна за другой. При этом одним из основных предлогов явилось невыполнение Пакистаном своих обязательств согласно Женевским соглашения. Несмотря на сложную ситуацию, советское руководство продолжало выполнять эти соглашения.

В прошедшем 1988 году Президент Наджинбулла сделал заявление о том, что после возвращения советских войск на родину в Афганистане не усилится военное противоборство. Однако это заявление не отражало ход последующих событий. Дело в том, что политическая терапия хотя и нужна (это безусловно), но она далеко не всесильна. В нашей прессе утверждали, что Наджибулла проводил самую гибкую политику. Так ли это?.. После переоценки событий некоторое время спустя можно утверждать обратное. А в ту пору?.. Вряд ли наши «аналитики» всесторонне учитывали роль ислама, племенные проблемы, традиции и др.

Итак, 1988 год позади. До вывода 40-й армии оставались считанные недели. До мартовского (1990) мятежа - год и два месяца. До падения режима Наджибуллы (апрель 1992 года) - три года и три месяца!

События развивались не по сценарию из Москвы.

1989 год

Потери личного состава СССР в 1989 году в Афганистане составили 53 человека.

Вывод частей 40-й армии в январе-феврале продолжался строго по плану. При этом коммуникации от Кабула через перевал Саланг надежно охранялись от возможных нападений со стороны моджахедов, особенно отрядов Ахмат Шаха Масуда.

В двадцатых числах января на Южном Саланге начался разыгрываться спектакль, плата за участие в котором были человеческие жизни [5]. Масуду было направлено предостережение, что если отряды ИОАП будут препятствовать выставлению застав правительственных войск и раздастся хоть один выстрел, то вынужденно будет применена сила. Вся ответственность такого шага возлагалась на Ахмад Шаха. Обо всем этом заранее было предупреждено население. Президент Наджибулла выступил с обращением к жителям Южного Саланга покинуть на это время свои дома.

Но это все было только прикрытием. Независимо от действий мятежников активную фазу операции планировалось начать 24 января 1989 года. В район перевала были стянуты значительные силы советских войск, большое количество огневых средств, в том числе и тяжелые огнеметы «Буратино», реактивные системы залпового огня «Ураган», «Град» и т.д. Однако в середине дня 22 января руководителю Оперативной группы МО СССР в РА из Москвы по телефону позвонил бывший в ту пору министром обороны СССР Д.Т.Язов и устно отдал приказ начать боевые действия против отрядов Ахмад Шаха Масуда на сутки раньше. Естественно, это была не его личная инициатива, он сам получил распоряжение советского руководства на этот счет. Остается загадкой: кто настоял на проведении операции на Южном Саланге и дал такое указание?

Конечно, изменение срока операции, может быть, принципиального значения и не имело. Но к этому времени не были готовы части правительственных войск, которые, правда, нужны были только для обозначения их «присутствия». Они еще только подходили в район Южного Саланга. Пришлось принимать срочные меры для того, чтобы в ночь на 23 января спешно выдвинуть их в район предназначения. Генералы и офицеры ОГ МО СССР в РА, аппарата Главного военного советника в Афганистане разъехались по установленным им «точкам», обеспечивая выполнение этой задачи. Совместными усилиями в течение ночи удалось вытянуть отдельные афганские подразделения в район Саланга, и с утра 23 января они начали выдвигаться для занятия сторожевых застав и постов. У нас к тому времени все было готово для проведения операции.

Как утверждалось потом в официальной версии, когда афганские войска начали брать под охрану дорогу, по ним открыли огонь (конечно, это был предлог, а возможно и провокация). На самом деле рано утром 23 января по сигналу генерала Б.В.Громова по Панджшеру и примыкающим к нему ущельям одновременно были нанесены спланированные удары авиации и огневые налеты артиллерии, РСЗО. Началось прочесывание местности от банд противника и выставление на магистрали блоков афганскими войсками [4,5].

Боевые действия на Южном Саланге продолжались примерно трое суток, в результате чего отрядам ИОАП был нанесен серьезный урон. Всего за двое суток боевых действий уничтожено: более 600 мятежников, 32 миномета, 15 безоткатных орудий, 46 крупнокалиберных пулеметов, 490 единиц стрелкового оружия, 10 складов, 36 опорных пунктов и 15 автомобилей; захвачено: 17 гранатометов и 190 единиц стрелкового оружия.

К сожалению, не обошлось без жертв и среди жителей прилегающих к дороге кишлаков, часть из которых не покинуло свои дома опять же под давлением мятежников. Они их использовали как живой щит.

К концу января были свернуты гарнизоны, многие заставы и блоки, вытянулись колонны, увлекаемые общим потоком на север, домой. Военные городки были переданы афганской стороне.

Именно в эти дни подразделения советских войск совершили переход по магистрали Кабул-Хайратон от Чаугани на север и к утру 10 февраля полностью сосредоточились в районе города Пули-Хумри.

До Термеза не так уж далеко... А в Термезе наши люди встречали возвращающихся воинов.

15 февраля последнее подразделение 40-й армии, а с ним и командующий армией генерал-полковник Б.В.Громов покинули Афганистан, где гражданская война продолжалась. При этом моджахеды перехватили инициативу. Заверения Президента Наджибуллы на митинге в Кабуле, что афганская армия в состоянии защитить свое отечество, не оправдали себя.

С 19 февраля, то есть через четверо суток после того, как последнее подразделение советских солдат прибыло в Термез, указом Президента РА объявлено чрезвычайное положение в стране. В марте этого же года были бои у стен Джелалабада. Один из генералов афганской армии Абдул Хак Улюми признал, что за все годы войны не было столь кровопролитных и ожесточенных боев, как битва за Джелалабад. 18 апреля Президент Наджибулла в интервью газете «Известия» заявил следующее: «Пакистан фактически растоптал женевские соглашения, превратив вмешательство в прямую агрессию против афганского народа. Нам предстоят трудные очень трудные дни. Никаких иллюзий мы не питаем. Противник собирает силы под Кабулом, держит в блокаде Хост; подтягивает свои формирования к Герату, Кандагару. Против нас фактически воюет регулярная армия с участием иностранных боевых единиц». (Согласно информации ГРУ ГШВС СССР только в марте 1988 года число американских советников, занимающихся обучением афганских мятежников в центрах военной подготовки на территории Пакистана и непосредственно задействованных в организации боевых действий и инженерных работ на афганской территории, достигает 250 человек [5].)

В конце ноября Президент Наджибулла констатировал, что беды нарастали и афганское руководство потеряло уверенность в себе. Таким образом, через девять месяцев после вывода 40-й армии из Афганистана, руководство РА, собственно говоря, признало свое поражение.

Вот так оценивал обстановку в начале 1989 года корреспондент Си-Би-Эс Барри Питерсон: «Я видел собственными глазами, что Советы выходят из Афганистана, причем достаточно быстро, насколько это возможно. Я увидел, что люди, которые там остаются, довольны выводом и не хотят повторного возвращения ваших солдат. Обстановка в столице напряженная, но терпимая. Правительство в основном контролирует ситуацию. Что касается перспектив развития обстановки в стране, то могу сказать следующее: мне кажется, что на протяжения всей истории Афганистана племена, населяющие его, постоянно воевали между собой. Думаю, такая война повторится и на этот раз». (Интервью дано «Комсомольской правде» 10 февраля)

Советская сторона выполнила женевские соглашения. 40-я армия к 15 февраля 1989 года с достоинством покинула территорию Афганистана. Все события после ухода советских воинов подтвердили то, что статус-кво сохранялось в этой многострадальной стране только благодаря присутствию 40-й армии. Наши воины дружелюбно относились к афганскому народу. Мы с болью в сердце переживаем и сейчас страдания афганцев. Не вина, наших доблестных воинов, что политики из бывшего Советского Союза и ДРА (РА) просчитались так, что дальше некуда.

Солдаты уходили из Афганистана среди цветов, улыбок, отдавая последние почести павшим. Праздничный Хайротонский мост. Цветы, оркестр, кино и телевидение. Усталый генерал Б.Громов на мосту...

Из Кабула на самолете убыл генерал армии В.И.Варенников.

И все же последними с афганской земли ушли пограничники, обеспечивающие выход последнего солдата - все пять групп прикрытия тихо переправились через Амударью в стороне от моста Дружбы.

Иван Михайлович Коробейников - генерал лейтенант, начальник одного из управлений пограничных войск КГБ СССР рассказывает: «По просьбе афганского руководства был введен небольшой контингент пограничный войск КГБ СССР в северные провинции Афганистана для охраны нашей границы. Участвовали ... сводные боевые отряды Среднеазиатского и Восточного пограничных округов. Собирали в них, как правило, добровольцев. Места дислокации в Афганистане выбиралась с учетом активности действий моджахедов так, чтобы мешать им выходить к советской границе. Вначале это были Памирские и Пянджское направления, затем постепенно была образована зона ответственности пограничных войск, включавшая в себя часть территорий всех северных провинций Афганистана на глубину где-то до ста километров.

Мы внешне не отличались от военных 40-й армии. Солдаты и офицеры ходили в такой же форме, погоны меняли на общевойсковые. Единственная особенность - все службы тыла и обеспечение боевых действий, а также вся пограничная авиация находились на советской территории, в местах расположения пограничных отрядов.

Мы воевали на территории сопредельного государства и охраняли ту же границу обычным способом. Фактически Среднеазиатский пограничный округ нес двойную, если не тройную нагрузку. В отрядах численность личного состава в 3-4 раза превысила ту, что была «до войны». Мы делали все, чтобы не допустить диверсий на нашей границе. По просьбе афганских властей участвовали и в боевых действиях. Совместно с афганцами и частями 40-й армии за все время провели ряд больших десантно-войсковых операций в нашей зоне ответственности, и в основном по разгрому крупных бандформирований вблизи границы.

И если оценка всей афганской войны - дело истории и политиков, то, думаю, она не должна касаться солдат. За свой черный труд они заслужили самых высоких слов благодарности».

ГЕРОИЧЕСКИЕ ПОСТУПКИ НА «АФГАНСКОЙ ВОЙНЕ»

(По материалам книги А.А.Ляховского. Трагедия и доблесть Афгана.)

Героических поступков на «афганской войне» было великое множество. Я надеюсь, что о них еще будут написаны книги и они не будут забыты, как, скажем, это случилось в отношении героев первой мировой войны. Здесь же хочу вспомнить лишь незначительную часть из этих подвигов.

Подразделение под командованием лейтенанта Николая Кузнецова помогало афганской роте очищать кишлак от крупной банды. Бой разгорелся жестокий. Во время обходного маневра Н. Кузнецов с группой воинов попал в засаду. Необходимо было действовать быстро и решительно. Молодой офицер с несколькими солдатами стал прикрывать отход группы. Мятежники атаковали с разных направлений, непрерывно. Взрывы мин, гранат, сплошной свинцовый дождь над каменным утесом, из-за которого разили бандитов Кузнецов и его товарищи. Бой был неравный. Обеспечив подразделению отход на новую позицию, лейтенант Кузнецов, отстреливаясь до конца, взорвал себя последней гранатой. Конечно, он мог сдаться а потом обосновывать свой поступок нежеланием участвовать в «грязных преступлениях", но этого ему не позволила честь русского офицера, которая, как ни странно, еще встречается, не смотря ни на что. За этот подвиг лейтенанту Николаю Кузнецову посмертно присвоено звание Героя Советского Союза.

Науково-популярне видання

Колесніков Володимир Олександрович Кривошеєв Андрій Михайлович

ФОРМИ І СПОСОБИ БОРОТЬБИ З ПОВСТАНЦЯМИ ТА ПАРТИЗАНАМИ

Підписано до друку з готових діапозитивів 4.05.2006. Формат 60x90/16. Друк офсетний. Папір офсетний. Умови.-друк. арк. 22,75. Обл.-вид. арк. 19,89. Наклад 100 прим. Вид. № 51. Зам. № 533.

ЗАТ «ІСА-Інтерпапір». .40024, м.Суми, вул. Сумсько-Київських дивізій, 24. Тел. (0542) 37-00-78.

Свідоцтво про внесення до державного реєстру видавців Серія ДК № 2324 від 25.10.2005 р.

Форми і способи боротьби з повстанцями та партизанами
УМОВНІ ПОЗНАЧЕННЯ
ПЕРЕДМОВА
1. РОЗВИТОК ФОРМ І СПОСОБІВ АНТИУРЯДОВИХ ДІЙ У ЗБРОЙНИХ КОНФЛІКТАХ
1.1. Джерела формування незаконних збройних формувань
1.2. Організаційна структура незаконних збройних формувань
1.3. Інфраструктура незаконних збройних формувань, бази та базові райони бойовиків, їх організація та розвідувальні ознаки
1.4. Тактика дій незаконних збройних формувань
1.4.1. Походи і рейди
1.4.2. Обстріли
1.4.3. Нальоти
1.4.4. Засідки
1.4.5. Захоплення великих населених пунктів
1.4.6. Мінування
1.4.7. Ведення бою в місті
1.4.8. Бойові дії в горах
1.4.9. Терор та диверсії
1.5. Тактика роботи снайпера
ВИСНОВКИ ПО РОЗДІЛУ
2. РОЗВИТОК СПОСОБІВ ДІЙ ВІЙСЬК (СИЛ), ІНШИХ ВІЙСЬКОВИХ ФОРМУВАНЬВ СПЕЦІАЛЬНИХ ОПЕРАЦІЯХ
2.1. Організація протипартизанської боротьби
2.1.1. Заходи військової розвідки
2.1.2. Заходи агентурної розвідки
2.1.3. Контррозвідка та поліцейські заходи
2.1.4. Ідеологічні диверсії та пропаганда
2.1.5. Дії проти партизанів
2.2. Підготовка та ведення спеціальних операцій
2.3. Способи застосування військ (сил), інших військових формувань в спеціальних операціях
2.4. Вогневе ураження противника
2.5. Блокування противника
2.6. Оточення загонів та груп противника
2.7. Розсічення угрупувань противника і їх частковий розгром
2.8. Знищення оточеного противника
2.9. Розвідувально-пошукові (пошуково-ударні) дії
2.10. Розвідувально-ударнідії
2.11. Рейдово-штурмові дії (проведення рейдових дій (рейдів), десантно-штурмові дії)
2.12. Дії по обороні і утриманню визначених об’єктів
2.13. Прочісування („зачистка”)
2.14. Патрулювання місцевості
2.15. Контрзасідкові дії
ВИСНОВКИ ПО РОЗДІЛУ
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
ДОДАТОК А
ДОДАТОК Б
ДОДАТОК В
ДОДАТОК Д
ДОДАТОК Ж
1957 ГОД. ПЕРВЫЙ АФГАНСКИЙ «ДЕСАНТ»
1980 год
1981
1982 год
1983 год
1984 год
1985 год
1986
1987 год
1988 год
1989 год
ГЕРОИЧЕСКИЕ ПОСТУПКИ НА «АФГАНСКОЙ ВОЙНЕ»
СТРУКТУРА ПОТЕРЬ В АФГАНИСТАНЕ

Десантник гвардии ефрейтор Александр Корявин уже после боя увидел, что в старшего лейтенанта А.Ивонина из-за кустарника целится спрятавшийся душман, Корявин мгновенно заслонил офицера грудью, приняв на себя автоматную очередь. Посмертно удостоен звания Героя Советского Союза.

Лейтенант Александр Демаков с небольшой группой солдат попал в засаду. Банда была крупной и во много раз превосходила горстку советских воинов. Офицер приказал подчиненным отходить.

-    Отойдем все вместе, - заявили они. Вместе - значит, никто отсюда живым не уйдет.

-    Отходите. Это приказ. Я их задержу.

Лейтенант взял четыре гранаты. Вступил в неравную схватку с моджахедами. Был четыре раза ранен. Последней гранатой подорвал себя и наседавших на него врагов. Подчиненных спас. За мужество и героизм удостоен звания Героя Советского Союза. Посмертно.

Во время проведения Кунарской операции в 1984 года рота капитана А.Перятинца попала в засаду. Бой длился целый день. Моджахеды сильным отсекающим огнем препятствовали подходу основных сил батальона для оказания помощи попавшей в засаду роте. Ситуация стала критической, И тогда Перяти-нец организовал из добровольцев и возглавил группу прикрытия, чтобы дать возможность вывести из-под обстрела всех раненых и спасти людей. Вся группа прикрытия в том бою погибла.

11 июля 1985 г. во время боевых действий в так называемом Старом городе Герата на мине подорвался бронетранспортер. Оставшиеся в живых четверо советских солдат во главе с командиром отделения младшим сержантом Шиманским, заняв круговую оборону, приняли неравный бой с моджахедами. Врагов было много, они хотели взять наших бойцов в плен. Когда кольцо окружения сжалось до предела и патроны оказались на исходе, а помощи все не было, командир отделения отдал приказ: «Приказываю застрелиться!». Они собрались под горящим БТРом, обнялись, попрощались и потом каждый выстрелил из автомата в себя, последним стрелял командир. Они предпочли плену - смерть, но смерть со славой. Когда советское подразделение пробилось к подбитым машинам, четверо убитых парней лежали рядом с бронетранспортером, куда их выволокли моджахеды. К счастью, один из них оказался живым. У пулеметчика рядового Теплюка четыре пули прошли в нескольких сантиметрах выше сердца. Он потом и рассказал о последних минутах жизни героического экипажа.

4 августа 1986 году одну из сторожевых застав, несущую службу по охране дороги в ущелье Панджшер, окружили моджахеды. 13 советских бойцов во главе с лейтенантом Ю.Б.Тюбекиным вели неравный бой с превосходящими силами противника. Вышли из строя 82-мм миномет, пулемет «Утес», автоматический гранатомет АГС-17. Мятежники огнем из безоткатного орудия проделали проходы в минно-взрывных заграждениях, создав тем самым для заставы критическую обстановку. И тогда лейтенант Тюбекин вызвал на себя огонь нашей артиллерии. Было принято решение вести огонь воздушными разрывами над заставой, в результате чего мятежники, потеряв 23 человека убитыми и около 30 человек ранеными отошли. На сторожевой заставе погиб ее командир и 6 человек были ранены.

Кавалер ордена Красной Звезды сапер младший сержант Г.Алимусаев в одном из боев под прицельным огнем противника обезвредил 30 мин и, уже получив ранение, вынес в безопасное место тяжело раненного товарища. Разве не вправе мы восхищаться мужеством, героическим поступком рядового А.Панфилова, который, рискуя жизнью, для спасения боевых друзей отвел в безопасное место горящую машину с боеприпасами.

Насаждение психологии проигравших наносит ущерб национальной безопасности государства. Война не кончилась, она рикошетом бьет ее участников и сегодня - болезнями, психическими расстройствами, разочарованием в жизни.

СТРУКТУРА ПОТЕРЬ В АФГАНИСТАНЕ

(По материалам книги Пьера Аллана, Дитера Клея. Афганский капкан. Правда о советском вторжении. -)

1. Итоговые данные

По официальным сведениям¹, погибли 13 833 солдата и офицера, ранено было 49 985*. Из 13 833 погибших 2 503 умерли в госпиталях, из них 1 121 — от ранений, полученных в бою и 501 - от болезней. Санитарные потери составляли в целом более 450 тыс. человек**. Эти потери² охватывают период между вступлением Советской Армии в Афганистан 25 декабря 1979 г. и уходом оттуда, завершившимся 15 февраля 1989 г. Среди 13 833 погибших были также 180 военных советников и переводчиков. В их число не входили погибшие гражданские советники - комсомольские и партийные работники, а также советники из Министерства внутренних дел СССР, помогавшие афганской милиции и Царандою³. Среди 13 833 погибших были 514 пограничников, находившихся на службе в войсках КГБ. Потеряны были также 18 специалистов по военной разведке, 29 советников от КГБ и 11 других его сотрудников. Аппарат военных советников за время войны лишился в общей сложности 178 человек⁴. 417 военнослужащих⁵ были зарегистрированы в качестве пропавших без вести или пленных. 119 человек удалось освободить из плена. 97 из них вернулись в СССР. В среднем советский контингент ежедневно терял 4 человека.

Общие боевые потери Советской Армии

Убитых	13 833	21,6%
Раненых	49 985	77,9%
Пропавших без вести	300	0,5%
Всего	64 148	100%

Источник: Военно-медицинский журнал. - 1992. - № 4-5, - с.5.

Годовые потери Советской Армии в абсолютных цифрах

год	безвозвратные	санита	рные
	всего	офицеры	всего	офицеры
1979	86	10	70	9
1980	1484	199	1229	170
1981	1298	189	1033	155
1982	1948	238	1623	215
1983	1446	210	1057	179
1984	2343	305	2060	285
1985	1868	273	1552	240
1986	1333	216	1068	198
1987	1215	212	1004	198
1988	759	117	639	106
1989	53	10	46	9

Источник: Военно-медицинский журнал. - 1992. - № 4-5. - с.40; Ляховский А., Забродин В. - с.214.

* Общее число погибших составило 14433 человека (13833 военнослужащих Советской Армии, 572 из подразделений КГБ и 28 из формирований МВД, количество раненых, контуженых и травмированных 53 753. См.: Гриф секретности снят. С. 402, 404. (Пром. ред.)

** Санитарные потери достигли 469 685 человек, от ран умерло 2 386 человек. См.: там же (Прим, ред./

Структура потерь Советской Армии по возрастным группам

До 20 лет	8655, из них 2 офицера
20-25 лет	3557, из них 842 офицера
26-30 лет	878, из них 640 офицеров
31-40 лет	573, из них 396 офицеров
Свыше 40 лет	170, из них 99 офицеров

Структура потерь Советской Армии по категориям военнослужащих

Офицеры	1979
Прапорщики	691
Сержанты	3166
Солдаты	7879
Рабочие и служащие воинских частей	118
Вне ограниченного воинского контингента:
Военные советники	180
Представители других министерств и ведомств	584

Источник: Ляховский А., Забродин В. - с.215 и сл.

Динамика санитарных потерь по годам

Год	Всего	%	Раненые	%	В боях	%
1979-1980	31790	7,0	3799	7,6	2372	7,6
1981	39224	8,6	3842	7,7	2686	8,6
1982	31361	6,0	5975	12,0	4342	13,8
1983	47300	10,4	4127	8,3	2600	8,3
1984	57826	12,7	7737	15,5	5661	18,0
1985	63661	14,0	8219	16,4	5201	16,6
1986	67019	14,8	7696	15,4	3631	11,6
1987	59022	13,0	4915	9,8	2954	9,3
1988-1989	57246	12,6	3657	7,3	1930	6,2
Всего	454449	100	49985	100	31377	100

Источник: Военно-медицинский журнал. - 1992. - № 4-5. - с.14.

Особенно показательно соотношение в боевых потерях между солдатами и командирами. Доля убитых и раненых среди офицеров была почти вдвое выше, чем у солдат и сержантов. Возможность гибели была выше в начальные и последние месяцы службы. Это объясняется, с одной стороны тем, что в начальные один - два месяца немалое любопытство вновь прибывших и готовность рискнуть сочетались с недостаточным опытом. В последние месяцы перед окончанием службы у многих солдат наступала апатия, соответственно снижавшая остроту реакции. Серьезную проблему на всем протяжении войны представляли собой диверсии, постоянно вызывавшие немалые жертвы. Жертвами нападений становился и советский гражданский персонал. Наряду с этим отмечались также и смертные случаи в результате употребления наркотиков, преступлений и самоубийств.

Общий обзор потерь

	Всего	Армия	КГБ	МВД
Погибшие в боях	9511	8 984	499	28
% к потерям	65,8	64,9	87,2	100
Умершие от ран	2 386	2 337	49	0
% к потерям	16,5	16,9	8,6	.
Итого боевых потерь	11 897	11321	548	28
Погибшие в авариях, в результате происшествий, в катастрофах, покончившие жизнь самоубийством и др.	1 739	1708	11	0
% к потерям	12,0	12,3	1,9	-
Умершие от болезней	817	804	13	0
% к потерям	5,7	5,8	2,3	-
Итого небоевых потерь	2556	2512	24	-
% к потерям	17,7	18,2	4,2	-
Итого безвозвратных потерь	14453	13 833	572	28
% к потерям	100	100	100	100
Среднемесячные безвозвратные потери	131	126	5	-
Распределение потерь по воинским званиям
генералы	4	4	-	-
Офицеры	2129	1975	129	25
Прапорщики	632	616	16	-
Сержанты и солдаты	11 549	11 120	427	2
Рабочие и служащие	139	118	-	1

Статистика исхода лечения

Ранения всех видов	53 753	100 %
Возвращение	44 056	81,96
уволенные по состоянию здоровья	1711	13,60
Умершие	2 386	4,44
Заболевшие	415932	100
возвращенные в строй	411015	98,82
уволенные по состоянию здоровья	4 343	1,04
Умершие	574	0,14
Общие санитарные потери	469685	100
возвращенные в строй	455 071	96,89
уволенные по состоянию здоровья	11654	2,48
Умершие	2960	0,63
Среднемесячные санитарные потери	4 269	0,91
офицеры и прапорщики	10 287	2,19
сержанты и солдаты	447 493	95,28
рабочие и служащие	11905	2,53

Источник: Гриф секретности снят. - с.404 и сл.

Если говорить о том, как этнический состав войск соотносился с потерями, то окажется, что война сильнее всего затрагивала русских, украинцев, белорусов и узбеков*.

Инвалидами⁹ первой группы стали 17 процентов общего числа инвалидов, или 2 500 военнослужащих. Инвалидов второй группы насчитывалось 34 процента (5 100 человек), третьей - 49 процентов (7 400 человек)**. В январе 1990 года 86,2 процента всех жертв находились под врачебным наблюдением, в целом же наблюдались медиками 174 500 бывших «афганцев». В 1990 году санаторное лечение получили 26 300 человек, или 7,9 процента всех нуждавшихся. Ощущалась нехватка протезов. Проблема реабилитации жертв войны дополнительно обострилась с распадом СССР, что было связано с распадом структур здравоохранения прежнего государства и общей нехваткой средств. Программу по улучшению жизни ветеранов афганской войны, запланированную на 1991-1995 годы, не удалось претворить в жизнь. Реабилитационным центрам приходилось бороться с финансовыми проблемами. Ввиду нехватки персонала остались нерешенными и проблемы психологической реинтеграции «афганцев» в общество.

* Потери среди представителей отдельных народов составили; русских б 888, украинце 2 378, узбеков - 1 066, белорусов 613, татар 442, казахов - 362, туркмен - 263, таджиков - 236, азербайджанцев - 195, молдаван - 194, чувашей 125, киргизов - 102, дагестанцев 101, башкир 98, армян 95, грузин 81, мордвинов 66, литовцев 57, марийцев 49, чеченцев 35, осетин 30, кабардинцев 30, латышей 23, калмыков 22, удмуртов - 22, коми 16, эстонцев 15, ингушей 12, балкарцев 9, евреев 7, абхазцев 6, карел 6, каракалпаков - 5, бурят 4, тувинцев 4, якутов 1; другие пароды 168 (Ляховский А., Забродин В. с. 214-215).

** Инвалидность первой группы означает тяжелый ущерб здоровью, например ампутацию одной либо обеих йог или рук.

1. Потери вследствие ранений

Некоторые публикации по военно-медицинским вопросам были посвящены проблеме ранений и их последствий¹⁰. В качестве вводного замечания следует сказать, что на протяжении десятилетней войны тяжесть отдельных ранений возрастала, а доля умерших среди тех, кто лечился в медико-санитарных частях, снижалась. Такое развитие событий, связанное с накоплением опыта военной медициной, свидетельствует о процессе усвоения новых знаний и умений в этой сфере. Главным критерием эффективности медицины была численность пациентов, возвращенных в строй. После выздоровления в строй возвратилось 77,9 процента раненых. Этот показатель явственно превышал соответствующую долю времен второй мировой войны, составлявшую 72,3 процента. Во второй период войны - с 1984 по 1988 год - в строй возвращено даже 82,4 процента по сравнению с 74,1 процента в первый период (1980-1984г.г.). Из тяжело раненных в 1980-1984 годах в строй возвращено 36,3 процента, а в 1984-1988 годах их доля составила 49,4 процента. Заболеваемость характеризовалась следующим образом: 87,2 процента личного состава советского контингента в 1980-1984 годах, 91,4 процента - в 1984-1988 годах. Средний показатель заболеваемости составлял 89 процентов. Эти цифры практически совпадали с соответствующими показателями времен второй мировой войны. В целом можно сказать, что военная медицина достигла серьезных результатов в процессе усвоения и осмысления нового опыта.

Статистика различала огнестрельные, осколочные, множественные ранения, а также тяжелые и очень тяжелые случаи ранений. Следующая таблица показывает распределение по видам ранений в процентах в 1980-1988 годах:

Ранения	1980	1981	1982	1983	1984	1985	1986	1987	1988
Огнестрельные	62,2	54,7	50,4	46,0	34,1	36,6	31,8	26,5	28,1
Осколочные	37,2	45,3	49,6	54,0	65,9	63,4	68,2	73,5	71?9
Множественные	16,0	21,1	29,5	47,6	65,4	72,8	68?8	65,6	59,4
Тяжелые и очень тяжелые случаи	23,1	27,7	31,1	47,1	52,4	51,4	50,2	50,1	45,2

Источник: Военно-медицинский журнал. - 1991. - № 8. - с.6.

Эти цифры позволяют сделать вывод, что количество тяжелых ранений увеличивалось в соответствии с нарастанием интенсивности боев, достигнув максимума в 1984-1985 годах. В 1984 году отмечалось и самое большое количество погибших. Доля осколочных и множественных ранений находилась в обратном отношении к количеству огнестрельных ранений, со временем снижавшемуся. Это объясняется, с одной стороны, усвоением войсками опыта боевых действий, с другой - нарастанием минной войны. Доля ранений, вызванных подрывами на минах, возросла в указанный период на 25-30 процентов. В то же время сказывалось и изменение форм военных действий - замещение встречного боя стрелковых войск партизанской войной, характеризовавшейся отсутствием четкой линии фронта. Если в 1980 году соотношение огнестрельных ранений с осколочными составляло еще 2:1, то в 1988 году, к концу войны, уже 1:2,5. Доля тяжелых и тяжелейших ранений за это время удвоилась. В тот же период можно констатировать и изменение характера ранений, затрагивавших различные органы и части тела. За восемь лет доля черепно-мозговых ранений увеличилась с 4,9 до 8,5 процента, ранений спинного мозга - с 0,1 до 0,9, челюстно-лицевой области -с 1,4 до 1,9, а глаз - с 1,3 до 3,2 процента. В то же время отмечалось уменьшение ранений верхней части туловища с 11,6 до 6,3, а ранений в живот и таз - с 7,8 до 4,6 процента. Доля ранений верхних конечностей составила 25,4, нижних -37,9 процента. Это отражало изменение поведения военнослужащих в бою.

Особое внимание уделялось огнестрельным ранениям и промежутку времени от ранения до оказания медицинской помощи. В одном исследовании констатировалось¹², что в 91 проценте случаев оказание помощи следовало не позже, чем через 6 часов после ранения, а в 74 процентах - даже через 3 часа. Почти у четверти раненых наблюдались осложнения инфекционного характера. Если по прошествии 6 часов очаги инфекции обнаруживались в 75 процентах ран, то в период от 12 до 24 часов они наблюдались уже у всех раненых. В 29 процентах случаев приходилось проводить повторные операции. Данные о локализации ран более или менее соответствовали опыту вьетнамской войны. В целом же удалось добиться следующих результатов излечения (%), причем учитывались и больные:

	1980	1981	1982	1983	1984	1985	1986	1987	1988
раненые	73,3	83,4	60,0	97,5	66,5	63,3	87,8	97,8	92,8
больные	90,0	90,0	83,0	86,3	86,5	92,5	84,7	91,0	97,4

Источник: Военно-медицинский журнал. - 1991. - №8.- с.6.

Обращает на себя внимание цикличность процентной динамики выздоровления раненых и больных. Снижение успешности лечения раненых в 1984-1985 году было связано с крупными наступлениями, вызвавшими большие потери в советских войсках. Более успешный ход лечения к концу войны связан прежде всего, если говорить о болезнях, с накоплением опыта, извлеченного из результатов излечения. Кроме того, успех мог объясняться и улучшением гигиенической ситуации, а также совершенствованием инфраструктуры санитарной службы.

1. Потери в результате болезней

Десятки тысяч военнослужащих сталкивались с различными инфекционными заболеваниями¹⁴. Среди факторов, способствовавших возникновению болезней, были военные действия, климат (жара и влажность), недостаток питьевой воды и гигиенические условия¹⁵. Исследования¹⁶ показали, что риск заболеваемости повышался из-за неблагоприятной гигиенической ситуации. Наиболее значительную часть медицинских проблем составляли инфекционные заболевания (тиф, гепатит, малярия, дизентерия и многие другие). Анализ кишечных инфекций¹⁷ позволил сделать вывод, что на протяжении всей войны численность заболевших примерно в восемь раз превышала количество раненых во время боев. Это приводило к заболеваниям в войсках, по своему характеру напоминавшим эпидемии. Такая ситуация требовала принятия целого ряда особых мер¹⁸. На фазе, предшествовавшей помещению в госпиталь, следовало обеспечить немедленную изоляцию пациента. В госпитале проводились сортировка раненых и лечение - от интенсивной терапии до выздоровления. Создание и поддержание такой системы характеризовались, с учетом местных условий, некоторыми трудностями, оказывавшимися в ряде случаев едва ли преодолимыми. Климатические факторы, присущие горно-пустынной местности с резкими перепадами температур, оказывали на тело и его органы неблагоприятное воздействие, что вело к общему снижению физических сил и ослаблению иммунной системы.

Нередко имели место трудности с определением характера заболеваний. Вначале заболевшие слишком долго оставались в частях, что способствовало быстрому распространению болезней. Введение карантинов уменьшило такую опасность. Заболевших размещали в выделенных для этого специальных зонах в расположении частей, включавших до 100 коек. Уход за ними возлагался на персонал санитарных рот или санитарных батальонов. Кроме того, вместе с лабораториями осуществлялось наблюдение за ходом вспыхнувших заболеваний. Со временем качество диагнозов улучшилось. Часто выходили из строя технические устройства для очистки воды. Таблеток и химических средств для поддержания воды в чистоте не хватало. Во многих столовых не было горячей воды. Ситуацию и здесь определяли такие факторы, как недостаточное мытье посуды и общее несоблюдение гигиенических предписаний.

Цифровые данные о потерях из-за болезней колеблются в зависимости от места и времени проведения исследований. В целом в ходе различных исследований¹⁹ 45-70 процентов всех случаев небоеспособности военнослужащих объяснялись инфекционными заболеваниями.²⁰ Источники передачи инфекционных болезней находились большей частью в пище и воде. Соблюдение гигиены было особо важным требованием. В этом отношении 40-я армия оказалась неподготовленной к моменту начала войны. Констатировались вопиющие недостатки в водоснабжении. Источники поддерживались в чистоте с помощью автоматических установок для хлорирования. Только 60 процентов источников питьевой воды были к 1985 году оснащены устройствами для очистки, в остальных случаях применялся полевой метод, не гарантировавший чистоты. Имелись различные данные и по частоте проявления отдельных болезней. В общих чертах, правда, доли различных заболеваний совпадали в разных исследованиях. Доля больных гепатитом составила 18-25 процентов, тифом и паратифом, а также тяжелыми кишечными и другими заболеваниями - по 3,5-10 процентов. Соотношение между ранеными и больными составляло примерно 1:8, а боевых потерь к небоевым -1:10-1:12.

Санитарные потери отмечались, прежде всего, вследствие инфекционных заболеваний. Среди них преобладали вирусный гепатит, брюшной тиф, тиф А, дизентерия и малярия. Высокая степень подверженности инфекционным заболеваниям, ограниченная возможность их лечения в условиях изоляции, трудности постановки диагноза, отсутствие путей эвакуации в горах и трудности транспортировки раненых по воздуху весьма снижали эффективность медицинской службы. Проблемы большого количества пациентов, поступавших в госпитали, никогда не удавалось разрешить полностью. Возрастание случаев инфекционных заболеваний сочеталось с усилением боевых действий. Сезонные кульминации достигались летом и в ноябре. В летние месяцы численность пациентов в два-три раза превосходила возможности военных госпиталей. Ситуацию удавалось отчасти разряжать благодаря отправке пациентов в СССР в наиболее напряженные моменты. В 1980-1983 годах в зависимости от количества заболевших приходилось эвакуировать 45-75 процентов их числа в госпитали Туркестанского военного округа, так как медицинская инфраструктура в Афганистане не гарантировала успешного излечения.²² Только в 1985 году на афганской территории 40-я армия создала большую базу, оснащенную для лечения инфекционных больных. Она включала 4 госпиталя с 1250 койками и соответствующим оборудованием.

Большинство случаев первичных заболеваний констатировалось в начальные 6 месяцев службы. От 31 до 74 процентов случаев наблюдалось в гарнизонах и пунктах размещения. Поразительное возрастание сезонных случаев заболеваний летом и осенью касалось прежде всего 19-29-летних военнослужащих. Эти случаи были также связаны с плохим качеством воды.

Количество заболевших вначале увеличивалось, а с 1983 года оставалось в среднем примерно постоянным на протяжении всего периода войны.

Заболевания

Год	1979- 1980	1981	1982	1983	1984	1985	1986	1987	1988- 1989	Итого
Всего	27991	35382	25386	43173	50089	55442	59323	54107	53571	404464
%	6,9	8,7	6,3	10,7	12,4	13,7	14,7	13,4	13,2	100
Инфекции	18922	16176	21786	32097	38641	39527	41545	34899	34429	278022
%	6,8	5,8	7,9	11,5	13,9	14,2	14,9	12,6	12,4	100

Источник: Военно-медицинский журнал. - 1992. - №4-5 - с. 19 и сл.

Анализ всех случаев небоеспособности по болезни показывает, что 99,2 процента заболевших были возвращены в строй, 0,3 процента были уволены по состоянию здоровья и 0,5 процента умерли. Тем самым доля возвращения в строй оказывалась очень высокой. Большие требования предъявлялись к службе тыла. Для инфекционных больных приходилось приготавливать 50-90 процентов госпитальных коек. Доля инфекционных заболеваний среди всех случаев болезни выглядела следующим образом:

Годы	1979- 1980	1981	1982	1983	1984	1985	1986	1987	1988- 1989
	Доля инфекционных заболеваний среди всех сл;	учаев болезни
	60,4	41,3	40,1	67,8	46,1	44,9	39,9	37,7	1 38,7
Соотношение боевых и небоевых потерь
_!	і 1:6,5	1:5,6	1:5	1:12,4	1:7	1:7,8	1:8,7	1:9	1 1:11,6

Источник: Военно-медицинский журнал. - 1991. - № 7. - с.29.

Потери, обусловленные болезнями, в пять раз превышали боевые. Половина такого рода потерь объяснялась инфекциями. Распределение заболевших по срокам отсутствия в строю дало следующий результат:

Продолжительность отсутствия в строю, %

До 6 месяцев	43
6-12 месяцев	38
12-18 месяцев	15,3
Более 18 месяцев	3,7

Источник: Военно-медицинский журнал. - 1992.- № 4-5. - с. 19 и сл.

Средняя продолжительность отсутствия в строю составляла полгода. К этому сроку добавлялась длительность рецидивов болезней. В первые годы войны некоторые болезни не удавалось обнаружить или правильно диагностировать, так что обнаруживавшиеся симптомы одного заболевания приписывались другому. Тяжелые инфекционные заболевания оказывались и причиной смерти²³, причем доля умерших от них снизилась более чем в 8 раз с 1984 по 1988 год²⁴. Благодаря различным улучшениям в системе санитарного обеспечения удалось в 1983-1989 годах существенно снизить средние показатели смертности от инфекционных заболеваний. Они упали в среднем в 16 раз. Только с 1984 года начали действовать большие реабилитационные центры и санатории с целым комплексом мер физической и психологической помощи. Программы, предлагавшиеся там, длились в среднем 4-6 недель. Больные возвращались из реабилитационных центров в свои части и продолжали участвовать в боевых операциях. В целом можно было констатировать, что через 6-12 месяцев излечивались 96,6-98 процентов больных.

Общая оценка потерь

Официальный статистический материал, опубликованный в военно-медицинской прессе и исследовании Генерального штаба²⁵, а также в различных медицинских исследованиях, свидетельствует о более или менее одинаковых проблемах, с которыми сталкивалась полевая санитарная служба, и о сходной оценке ее деятельности. Серьезными проблемами являлись организация и быстрое обеспечение первой помощи на поле боя. Трудности заключались в основном в недостаточной мобильности санитарного транспорта, ограниченной топографическими условиями, а также в отсутствии возможностей перевозки раненых и больных и недостатке предохранительных мер. Важную роль играл фактор времени. Очень многое зависело от того, в каком состоянии находились раненые и в течение какого времени им могла быть оказана медицинская помощь. Для спасения тяжелораненых все больше использовались вертолеты²⁰. Эту практику пришлось изменить после начала применения «стингеров». На протяжении первых четырех лет многих раненых эвакуировали в СССР из-за недостатка медицинских учреждений и персонала²⁷. Во все более усложнявшихся условиях центральное значение приобретала глубоко обоснованная, длительная и широкомасштабная просветительная работа²⁸ среди военнослужащих. Проблемы, обусловленные ситуацией, выявлялись быстро, но ясно стало также, что войска бессильны по отношению к природе.

С точки зрения развития санитарно-медицинской службы можно выявить два больших этапа войны²⁹. Период с 1979 по 1984 год характеризовался эскалацией конфликта. В этой связи медицинская помощь постоянно приспосабливалась к условиям, совершенствовалась и организовывалась все более эффективно. Второй этап характеризовался нараставшим количеством ранений, вызванных минами. Организационная структура медицинской службы поначалу оценивалась как неудовлетворительная. Приходилось постепенно приобретать знания, отвечавшие специфике войны. Прилагались большие усилия для совершенствования организационной сферы медицинской службы 40-й армии и Туркестанского военного округа. Опыт, накопленный на войне, представлял собой существенное обогащение имевшихся знаний. Несмотря на тяжелые огнестрельные и минные ранения, хирургам удалось за девять лет снизить уровень смертности в восемь раз. Число ошибок при оказании медицинской помощи в тот же период удалось снизить в полтора раза. В данной связи важны были и гигиенические меры, имевшие целью предупреждение эпидемий. Вопросы организации санитарной службы регулярно рассматривались на заседаниях президиума научного санитарного совета Министерства обороны. На эту тему появилось более 30 учебников и пособий.

ПРИМЕЧАНИЯ

1. Военно-медицинский журнал. - 1992. - №4-5. - с.18; 1992. - № 11. - с.12 1991. - № 8. - с.4; Гриф секретности снят. - с.402 и сл.

2. Коммунист Вооруженных Сил. - 1990. - №17. - с.69.

3. Там же.

4. Borovik А. - s.273.

5. Гриф секретности снят. - с.402 и сл.

6. Сын Отечества. - 1992. - №3. - с.6 и сл.

7. Стефановский Г.А. - с.32.

8. Alexijewitsch S. - s.138.

9. Военно-медицинский журнал. - 1992. - №8. - с.4 и сл.

10.Там же. - 1991. - №7. - с.4 и сл., 19 и сл.

11.Там же. - №8. - с.4 и сл.

12. Военный вестник. - 1991. - №8. - с.31.

13. Там же. - с.22.

14. Военно-медицинский журнал. - 1991. - № 1. - с.27.

15. Там же. - 1989. - № 1. - с.60 и сл.

16. Там же. - с.48 и сл.

17. Там же. - 1991. - № 7. - с.32 и сл.

18. Там же.

19. Там же. - 1992. - №4-5. - с.19 и сл.; №11. - с.12.

20. Там же.

21. Там же. - №6. - с.9 и сл.

22.    Там же. - № 4-5. - с.19 и сл.

23.    Там же. - № 1. - с.18.

24.    Там же. - 1991. - X® 8. - с.6.

25.    Гриф секретности снят. - М., Воениздат. - 1993.

26. Военно-медицинский журнал. - 1986. - №9. - с.22.

27. Там же. - 1990. - №5. - с.77.

28. Там же. - 1988. - №10. - с.29.

29. Там же. - 1992. - №4. - с.18.

СПИСОК ИСПОЛЬЗОВАННОЙ ЛИТЕРАТУРЫ

1.    Михаил Слинкин - старший. 1957 год. Первый афганский «десант». Солдат удачи, № 2[113]. 2004. - с.10-14.

2. Пьер Аллан, Дитер Клей. Афганский капкан. Правда о советском вторжении. - М.: Междунар. отношения, 1999. - 448 с.

3. В.Н.Лобов. Военная хитрость. - М.: Московское военно-историческое общество; Логос, 2001. - 472 с.: ил.

4. В.И.Вареников. Неповторимое. Афганистан. И доблесть и печаль. Чернобыль. Книга 5. - М.: Совестский писатель, 2001. - 448 с.

5. А.А.Ляховский. Трагедия и доблесть Афгана. - М.: ГПИ, «Искона», 1995.