Цього ви не знайдете в Яндексі [Артем Чех] (fb2) читать постранично, страница - 65

мамі, щоб розповісти про те, що сталося...

Я розповів, і мама плакала, зрошуючи своїми сльозами новий етап  мого  життя. Який етап — мені  байдуже.

Тому що то було піаніно, на якому я грав, то було життя, яке жив, то були мрії, які мали здійснитися, то був весняний подих моєї власної історії, розстріляної без якихось можливих у цьому випадку правових норм, без жалю, але з іронічною посмішкою дорослих, які цинічно ігнорували мої дитячі образи, сни, запалення легень після жовтневого дощу, мої дитячі невинні фантазії...

Я прощався з усім, з усім конкретним й абстрактним, з усім, чого не знайдеш у Яндексі, з усім, що оточувало мене та мою психіку, я впевнено крокував назустріч неймовірному, новому світосприйняттю, яке віднесе мене подалі від дитячих травм, хронічного недосипання й від трагізму, що сухим могильним піском укриває той проміжок часу, що супроводжує моє існування.

Я не збирався починати нове  життя. Тому  що це тупо — кожного ранку  прокидатися з думкою, що цей день — початок нового життя. Я знав, що все буде. Байдуже, що доведеться страждати і вмирати, народжуватись і занурюватися з головою в чан із гівном...

Воно прийде саме. Чекати безглуздо...

Епілог

Справа в тому, що все, викладене вище, не має логічного кінця, тобто текст не є логічно сформованим, не має логічної розв’язки, і епілог мав би бути тою самою розв’язкою, яка залишить у читача цілісне враження про загальний текст...

Я вже думав написати про якихось європейських туристів і та демократію, або про карпатські гори, написати про свого ще не народженого сина, про те, як він піде навчатись, про те, як здобуде вищу освіту і влаштується на пристойну роботу, про те, як я, сидячи на пофарбованій у зелене веранді в плетеному з горіха кріслі, попиватиму запашні заварені зілля із глиняної філіжанки, як чекатиму свого сина, який прибігатиме до мене, як Форест Гамп прибігав до своєї мами, як я любитиму його. Не обминала мене думка і про те, як я напишу про деяких зі своїх друзів, які нічого в цьому житті не досягли й залишились гівняними людьми. Взагалі, хочеться написати про те, чого ще не відбулось, але напевне має відбутися, принаймні мені так здається...

Уранці на початку вересня я блукав своїм містом. Лив дощ. Небо, здавалось, ось-ось упаде, і відчувались перші справжні осінні нотки. Затишніше за всіх себе почували домогосподарки. Вони, зав’язавши своїм любим чоловікам краватки, залишались удома, насолоджуючись дощем, від якого під суворо-чорними парасольками ховаються їхні чоловіки...

Саме в цей період, період міжсезоння, до Києва з’їжджаються європейські й американські туристи, переважно старі заморочені пари, колишні будівники демократії. Вони свято вірять, що їхній президент і на цій землі побудує демократію, декретує свій режим, підпорядкує всі церкви і всі університети, парки культури і борделі, будинки піонерів та кінотеатри своїй найдемократичнішій адміністрації, варто лише замочити твого  дилера. Насправді ж, демократія починається не тоді, коли вбивають твого дилера, — демократія не починається взагалі. Вона або існує, як Господь, або не існує, як не існує того самого Господа.

Містом сновигає ціла купа туристів. З Німеччини, Англії, США, Канади. Вони вивчають київський асфальт, їм цікаво зануритися в досліди, пізнати всю правду про загадкову Юкрейн, вони фотографують кожну собаку, щоб потім показати своїм онукам, які ж собаки блукають цією загадковою країною. Собаки, натомість, дивляться голодними дикими очима на туристів, очікуючи від них закордонних делікатесів.

Туристи фотографують і мене. Аж тут починається справжня злива. Туристи тікають до своїх автобусів, здоровий і незграбний дядько з пропитою слов’янською фізіономією допомагає старим тілам залізти до комфортабельного «мерседеса», туристи вмощують свій недолікований геморой у м’які велюрові крісла і з подивом дивляться на мене, не розуміючи, як можна у таку зливу не поспішаючи крокувати повз їхні засрані «мерседеси», як можна бути таким молодим, таким незалежним, хворим, як можна жити в цій безглуздій країні, де містом блукають голодні собаки.

Переді мною стояло сім автобусів із туристами. Я сподівався зустріти японців, ну так, для повноти класичної картини, але японці дуже рідко приїжджають в Україну, у японців замало часу, вони прагнуть наситити свої сірі мікросхеми концентрованою Європою, їм не потрібна сира квазієвропейська маса.

У кожному з семи автобусів сиділо біля п’ятдесяти чоловік, укупі це сімсот очей, які дивилися на мене. Я відчував на собі погляди, які звинувачували мене у тому, що я молодий, хворий і незалежний...

В очах цих туристів я бачив усі відомі дива цього світу, все те, що вони передивилися за останні десятиліття свого пенсійного віку, у тих очах я бачив свої очі, які розповідали мені більше, ніж можуть розповісти далекосхідні мудреці, вони розповідали мені про моє майбутнє, про моїх друзів, які нічого не досягли в