Цього ви не знайдете в Яндексі [Артем Чех] (fb2) читать постранично

Артем Чех Цього ви не знайдете в Яндексі

Передмова

Нікому не присвячую...

Марк Шагал написав свою автобіографічну книжку «Моє життя», коли йому було тридцять п’ять років. Після того він прожив ще шістдесят три роки. Я вирішив обійти його у цій справі й написати свою біографію у двадцять. А хулі того життя? Хто знає, можливо, мені не доведеться, як Шагалу, жити майже століття, і я помру набагато раніше, і ніхто не додумається написати мою біографію, і нікого не буде цікавити, можливо, і нецікаве, але все ж таки моє життя, всі зануряться у побутові проблеми, пов’язані з моїм похороном, потім поминками, потім продажем моєї розбитої «копійки». І взагалі, чого це хтось має описувати моє життя, коли це МОЄ життя, я знаю його краще за всіх, тому мені його й описувати. Цього ви не знайдете в жодному пошуковому порталі: як би ви не клацали мишкою і не тарабанили по клавіатурі, які б маніпуляції не проводили, до якого б сисадміна не звертались, — вас все одно очікуватиме невдача...

Цього ви не знайдете навіть у Яндексі...

Почну з того, що це не роман.

Та навіть і не збірка новел. Це не оповідання і не поезія. Це — текст. У «Процесі» Славоміра Мрожека був такий собі письменник-дивак, який писав прозу, однак його твори були закороткі для роману й задовгі для оповідання. Проза поетична, із сатиричною жилкою. Воно?

Я не знаю. У будь-якому випадку, я назвав цей текст «Цього ви не знайдете в Яндексі». Перед тим, як писати передмову, я дав ще глевку текстову масу своєму колєзі, щоб той прочитав і висловив свою думку. «Він незавершений, він нагадує кілька початків декількох романів, у яких немає розв’язки, а є лише зачин. Це текст суто для своїх», — сказав мій колєга...

Я над цим не замислювався, але, можливо, це якраз те, що мені потрібно?

Спочатку в мене з’явився задум зробити цей текст як збірку новелок про людей, які, в принципі, не мали війти в історію, про долі цих людей, сплетіння доль. Ці новелки мали переплітатися, а остання мала бути підсумком усього тексту. Але, тільки-но я розпочав роботу, у мене виникло інше бажання — зробити брудний текст, такий собі напівлітературний вінегрет, варіаційний текст, експромт. Такий би я написав у метро або на парах. Він примітивний, він нерозумний, у ньому я щиро не побоявся здатися смішним. Це мій текст, текст мого життя. Це спроба літературного опису моєї сім’ї, моїх колєг, друзів, знайомих, історій із дитинства, це власні роздуми, погляди, висновки, які, в принципі, кожен може зробити для себе сам. Усі персонажі невигадані (вигадані лише імена), вони дійсно живуть і жили, усі події справді відбувалися. Не обійшлось, звичайно, без художніх прикрас, але ж без них цей текст був би лише стенографічним відтворенням подій.

Так, дійсно, він виглядає досить незавершеним. Можна продовжити, можна цілеспрямовано писати все своє життя, намагаючись завершити, але життя все одно не вистачить. Рано чи пізно воно обірветься, і текст залишиться незавершеним, бо ж то є текст мого життя, яке поки що триває...

Нехай і текст триватиме у просторі часу, що сміливо тягне гуму трьох, ба навіть більше крапок...............

Прошу.

Розділ перший. Історія діда Фєді, або розстріляне відродження

1

Чистила мати картоплю, а сестри гуляли у кукол. Усі на долівці сиділи і думали всі неоднаке...

А можливо, все було зовсім не так...

Діда мого батька, тобто батька мого діда звали Фєдьою...

Народився він у серпні 1914 року. Саме у той час, коли в українського народу почались справжні проблеми... Відробляти панщину шість днів на тиждень — то сміх, а не проблема. Шкода, звичайно, що Столипіна позбавили елементарного дихання, можливо, він би все і змінив на краще, довів до ладу земельну реформу, розпочав би масштабну індустріалізацію на колективних началах, на заохоченні, меценатстві, але... гірше не те, що вбили Столипіна, а те, що вбили якогось-там ерцгерцога Фердинанда десь там у Сараєві чи Белграді, чи ще в якійсь Забалканії... Та це не досить і важливо... Просто тоді мій прадід, тобто Фєдя, із сім’єю (ну тато там, мама) мешкав у Молдавії... Прапрадід, будучи повним ідіотом, потрапив до загону чи то «Січ», чи то «Сокіл»... Коротше, стріляв він когось за щось... Тоді, на тій безжалісній війні, взагалі важко зрозуміти, хто за що стріляв, а найголовніше — у кого...

Батько татового діда, себто мій прапрадід стріляв за священну Молдавію, тихцем мріючи про її республіканське майбутнє... І йому було байдуже, чи він на березі Дністра, чи Пруту... він воював. І війна докотилася й до Фєді, мого прадіда, якому було вже два роки. Про нього тоді ніхто не думав, навіть найдорожча людина у світі. Цією людиною, здається, була його мати, моя прапрабаба, яка, чесно кажучи, була дещо негативним персонажем у генеалогічній історії нашої родини. Вона була чи то шльондрою, чи то просто якоюсь там пройдою... Чесно кажучи, я не впевнений, тому що моя прабабця у