Чотири танкісти і пес – 2 [Януш Пшимановський] (fb2) читать постранично

- Чотири танкісти і пес – 2 (пер. Станіслав В. Савков) 2.09 Мб  (читать) (читать постранично) (скачать fb2) (скачать исправленную) - Януш Пшимановський

Настройки текста:




Януш Пшимановський
ЧОТИРИ ТАНКІСТИ І ПЕС
(ЧАСТИНА ДРУГА)

Scan, OCR (c) gun-fan

Розділ І ЗАРУЧИНИ

З півдня, з аеродрому в Прущу, наближалась дев'ятка штурмовиків. Останній літак тільки-но зайняв своє місце в строю, а перший, перехиляючись на крило, уже-заходив на атаку. Все це відбувалося за якихось триста метрів над трикутним майданом Дров'яного ринку, і ревіння моторів, підсилене луною, що відбивалася од мурів, ущерть виповнило кімнату. Вест замовк на півслові, бо й себе самого не чув, а генерал на знак, що не згоден, ляснув долонею по столу, аж підстрибнула чорнильниця. Потім, не підводячись з крісла, повернувся до вікна без шибок, навіть без рами і дивився на рудий хвилястий розсип цегляних руїн – над ними, немов заржавілі кістяки суден, що затонули на мілині, здіймалися почорнілі від вогню стіни. Теплий вітер куйовдив сиві димки над залізними димарями, що стирчали з підвалів, де вже поселилися люди. На обрії сріблом вилискувала під сонцем Гданська затока.

За ревом «ільюшиних» ніхто не почув, як з моря прилетів важкий снаряд. Гримнув вибух. П'ятиповерхова стіна по той бік Радунського каналу захиталася, вигнулась, переламалася навпіл і повалилася в хмарі пилюки.

Штурмовик, що замикав стрій, блиснув ясно-блакит-ним черевом, прочесав небо гребенем ракет, причеплених під крилами, завиваючи, пірнув аж до самих хвиль, ховаючись у сонячному сяйві від вогню корабельних зеніток.

– Знову німці, військово-морський флот. Хотіли б, негідники, геть знищити Гданськ, – голосно заговорив генерал, хоч відстань уже приглушила вибухи ракет і гавкіт гармат. – Але штурмовики покажуть їм дорогу назад… – Генерал усміхнувся, глянув на Веста ї знову споважнів.

Сиділи один проти одного за різьЄленим, почорнілим від часу столом, мов боксери по кутках рингу.

– Так не дасте? Генералові відмовите, поручику?

– Не дам.

Вест обсмикнув шкіряну куртку, відтяг комір светра, немов йому було душно, і вперто похитав головою. Вирівняв на рукаві біло-червону пов'язку, пересунув на поясі важкий маузер.

Висока двері розчахнулися, брязнули клямкою об стіну. Двоє вартових, схрестивши карабіни, заступали дорогу натовпові збуджених людей, що юрмилися в залі з стрімким готичним склепінням.

– Годі!… Пустіть… Скільки ще ждати?!

Генерал повернувся у кріслі й, насупивши брови, дивився на роззявлені роти, розпашілі обличчя. Йому здалося, ніби він помітив у юрбі Марусю – Вогник. Вест підвівся, підійшов до дверей і підніс руку.

– Товариші! Громадяни!… – Підождав, доки стихне гамір. – Криком нічого не доб'єтесь. Почекайте…

– Пропустіть! – зарепетував хтось у.задніх рядах.

– Хто не може зачекати?

– Я! – Літній вусатий чоловік з міліцейською пов'язкою, з радянським автоматом на грудях пропхався наперед.

Якусь мить мовчки дивилися один одному в очі.

– Люди вмирають, – сказав вусань, ляснувши по автомату широкою долонею із скоцюрЄленими вузлуватими пальцями.

– Пропустіть його! – наказав Вест.

Чоловік нирнув під багнетами, поручик Кос зачинив двері й чекав, запитливо дивлячись на нього.

– У лісі під Ясенем. Сто двадцять чоловік. Розмовляють різними мовами. Втекли під час нальоту з табору, сховалися… Вмирають з голоду.

Вест, слухаючи, писав у блокноті, потім поставив рожеву печатку, видер два аркушики й подав вусаневі.

– На хліб і транспорт. А ось адреса, приведеш їх ї хай займають бараки.

– Слухаю! – Міліціонер оддав честь і, підтримуючи автомат, шугнув у прочинені двері, під схрещені синюваті багнети вартових.

Вест повернувся до столу, щось іще записав, тоді звів очі на командира бригади і сказав:

– Ось чому не дам із складів нічого, хоч здобули їх солдати вашої бригади.

– Ролі помінялися. Тепер цивільні командують, – пробурмотів генерал значущо і ледь іронічно водночас.

– Адже ви прийшли сюди визволяти, а не правити, – спокійно, але гостро зауважив Вест. – Місто повинно жити.

– Згоден. Та звідки ж узяти хліба для армії?

– Я дам ордер на борошно й баржу з буксиром. Пошлете своїх вгору по Віслі. З того, що привезуть, половина ваша. Згода?

– Згода.

Знову прочинилися двері, вартові пропустили офіцера радянського військово-морського флоту, який привітав генерала і мов з давнім знайомим поздоровкався з Вестом.

– Завтра мої тральщики виходять у море.

– Гаразд. То я за вами слідом пошлю катери, щоб трохи риби для міста…

Розмовляючи, Вест не переставав писати і зараз подав рапір з печаткою командирові танкової бригади.

– Дивіться ж: половина моя.

– А ви, громадянине бургомістр, не забудьте про кілька оселедців для солдатів. Інакше син ваш схудне…

Потиснувши руку Вестові, генерал одчинив двері. Вартові прийняли карабіни, люди розступилися, утворивши вузький прохід. Генерал, насупивши брови, рушив ним рвучко, мов танк. Аж тут побачив серед натовпу Марусю – вона стояла, обпершися об кам'яну колону.

– Що тут поробляєш, руденька?

– Наша дивізія також у Гданську. Вас шукаю, товаришу