Чотири танкісти і пес – 2 [Януш Пшимановський] (fb2) читать постранично, страница - 3

здавалося, прості й зрозумілі кожному, хто раз цю пару побачив навіть здалека, найважче говорити саме їм обом. Найважче, бо не знають, як кількома словами висловити велике почуття. А говорити довго і барвисто не вміють, бо звикли до коротких команд, до окликів, що мусять бути швидшими за кулі.

Квітневий вітер, солонуватий від запаху моря, теплою долонею пестив їхні обличчя, тихенько нашіптував у вуха. На перехресті Вогник врешті наважилась, уповільнила ходу, щоб сказати, але в останню мить роздумалася.

– Ходімо над море, – запропонувала, знімаючи з голови берета.

– Гаразд, але спершу покажу тобі дім.

– Покажи, – подала йому руку.

Він повернув у розбиту браму, обережно провів дівчину під навислою брилою поруділого залізобетону і далі ущелиною поміж купами руїн – на подвір'я, заросле пожовклою торішньою травою. Там стояло деревце, вкрите першою весняною зеленню, і Шарик побіг до нього.

– Ми тут жили утрьох. – Янек показав порожні прямокутники вікон на другому поверсі. – Давно, давно, до війни.

Маруся зняла йому кашкета, пригладила чуба, поклавши руки на плечі, сказала:

– Ти знайшов батька. А я – зовсім сама.

– Ні, Вогнику. Саме тут, біля моєї мами, я хотів попросити тебе… Обіцяймо одне одному, що будемо разом назавжди.

– То не так легко, – тихо відповіла дівчина.

Тримала в руках Янекового кашкета й свого темно-синього берета з червоною зіркою, – підняла їх, мов показуючи, що належать до різних армій.

– Так потім, – уперто покрутив головою Янек, розчісуючи пальцями чуприну.

– Війна ще триває, а солдатський день буває часом, як рік: сум і радість, зустріч і розлука, життя і…

Приклав палець до її вишневих теплих губ, щоб стримати слово, якого солдати стараються не вимовляти вголос. Про смерть кажуть – вона. Так само в сиву давнину люди уникали вимовляти імена грізних божеств, щоб не дратувати їх, не накликати ненароком.

На вулиці деркотів автомобільний мотор, водій безнастанно сигналив, щось вигукуючи. Янек тільки тепер збагнув, що то його кличуть.

– Янеку! Взводний Кос!

Хлопець схопив кашкета, рвучко натяг на голову й вибіг на вулицю. Слідом Маруся, а за ними пес, стривожений раптовою поспішністю.

Біля тротуару стояв яскраво-зелений вантажний автомобіль. З кабіни виглядав Віхура.

– Здрастуйте. Привіт, Вогнику! – гукав весело. – Шукаю вас і шукаю. Обережно! Тільки-ню пофарбований, – застережно підвів палець. – Клята фарба, не хоче сохнути…

– Тобі чогось треба? – урвав його Кос.

– Звичайно. Слухайте: пливу вгору Віолою на баржі, по борошно. Сонце, весна і таке інше. Гайда разом?

– Охоче, та чергування в госпіталі.

– Я – ні. Сьогодні урочиста перекличка на Довгому Ринку, а завтра ввечері -бал.

– До того часу повернемося.

– Ну, то бувайте. – Віхура засалютував і, вмощуючись у кабіні, вдарився тім'ям у раму, зморщив кирпатого носа. – Привіт, Коси! – гукнув, додав газу, і машина зірвалася з місця.

Лице Янекові проясніло.

– Може б, його до екіпажу? Варшав'янин, кмітливий хлопець.

– Так, Янеку. Звичайно, нікого іншого, тільки Ві-хуру.

– Чула, як він нас назвав? Обіцяй, що зразу ж після війни.

– Чула. Обіцяю.

Простягла.до нього руки, а він міцно вхопив дівочі долоні й не пускав, стискаючи, мов гранату, з якої знято запобіжник, дивлячись у раптом потемнілі зелена очі під чорними, вигнутими, як монгольський лук, бровами.

Шарик присів біля ноги свого хазяїна, дивився знизу на їхні обличчя і, хоч йому дуже хотілося радісно загавкати, навіть не заскавучав.

Здалека, од моря, повертали штурмовики, бриніли, немов ситі важкі джмелі над лугом, і було дуже урочисто, бо розмова з Віхурою допомогла висловити найважливіше і найпрекрасніше, що можуть люди сказати одне одному.

На Довгий Ривок зійшлося безліч народу. Крім польських та радянських солдатів, було багато цивільних, і натовп сягав аж по Зелену Браму, до моста через Мо-тлаву. Саме до цих людей з промовою звернувся генерал, закликаючи, щоб вони з рабів, силою притягнутих сюди гітлерівцями, стали ще сьогодні господарями давнього польського міста, навіки повернутого у лоно народної Польщі.

Янеків батько дякував радянським солдатам і польським танкістам за труд і кров, за навальний штурм, завдяки якому врятовано хоч частину будинків і фабрик, врятовано приречених на загибель полонених і польське населення.

Обидва виступали з тераси перед входом до палацу Артуса. Гучномовці повторювали їхні слова, проте Янек, Григорій і Густлік і так знали б і чули все, бо «Рудий» з гордо піднятим гарматним дулом стояв найближче до промовців. Екіпаж сидів на танку, на башті, а з ними Маруся і Лідка, сержант Чорвоуеш ну й, звичайно, Шарик.

– Якби нас ще пофарбувати сріблом, то був би справжній пам'ятник,- голосно прошепотів Єлень.

Лідка захихотіла, уявивши собі посріЄленого Густліка, Григорій завторував їй і дістав стусана від Янека. Не чули останніх слів з трибуни, і тільки старшина, засичавши, як паровоз, заспокоїв їх.

Увесь майдан завмер, посвітлішало від підведених