Жарт. Із життя психів [Тетяна Винокурова-Садиченко Назар Крук] (fb2) читать онлайн

Тетяна Винокурова-Садиченко
ЖАРТ. Із життя психів

… література як упорядкована маячня,

а що таке життя, як не впорядкована маячня…

Ізмайлов

Монологічний діалог
із дзеркалом (1)

Свиня… скажи мені, свиня,

у чому сила?

Команда КВК «Три товстуни»

Я дивлюсь у своє маленьке розколоте дзеркальце. Мені трохи журно самій. Коханий десь забарився, а більше в мене нікого немає. Вони, всі інші, мені не дуже потрібні. Я - особистість самодостатня. Та часом від цієї самодостатності така туга огор-тає. От і спілкуюся з дзеркалом. Чуєш, дзеркальце, виявляється, самодостатність - перший крок до шизофренії. Моє відображення у дзеркалі трохи імлисте й розмите. Ніби я - це не я. Хоча що таке я? На це запитання існують відповіді, - забагато відповідей, з якими я ще не визначилася. Шкода ж обирати одну відповідь, гублячи всі інші. Тому поки що я - це дуже багато всього. У дзеркальці щось поворухнулося, певне, моє відображення. Тут мій порух точний, стрімкий, там - ледь помітний, розмазаний. Я завжди рухаюся надто вже стрімко й точно, намагаюся приховати свою невпевненість. Моє дзеркальце замурзане, тому не таке, як інші. Протерти? Та навряд. Це ви, панове, протирайте дзеркала, щоб день при дні розглядати свої пики й радіти білозубим посмішкам. Моє дзеркало - це моя чорна діра у вічність, прихована, замазана тиньком, заклеєна скотчем і павутинням. Коли мені сумно, я з нею розмовляю. Мої думки летять у діру, щоб розчинитися і залишитися там назавжди. Щоправда, мої діалоги з дзеркалом більше скидаються на монологи, та тільки не для мене. У своїх відповідях я відчуваю розуміння та мовчазні запитання. Взагалі, брудна поверхня дзеркала точніше відображає життя. У ній видно людські душі, яких не існує. Там, напевне, і бог є, - той, якого нема.

Я веду розмову зі своїм відображенням з приводу чергового філософського питання. Вчора, наприклад, мене цікавило, чому людина не може дістати язиком свого ліктя. Намагалася зробити це дуже довго. У результаті заболіла шия. Потім я вирішила, що ця справа просто була еволюційно непотрібна. Ну, навіщо нормальній людині (чи навіть нормальній мавпі) облизувати свій лікоть? Вважаєте, питання дурне? Авжеж, є трохи. Проте що мені ще робити? Якщо на всі розумні запи-тання відповіді вже існують, починаєш повертатися до дурних. Сьогодні мене цікавить загадка Джоконди. Ні, не її усмішки, а чому вона така популярна. Загадку усмішки я вже розгадала: за щільно стиснутими губами вона гидко щирить зуби. Гадає, ніби це смішно. Хоча ні, чесно сказати, вона вже нічого не думає, вона давно вже померла. А ми, дурники, знай собі гадаємо, про що ж вона думає, намагаємося загадки, ребуси вирішувати. А ребусів якраз і немає. Самі вигадуємо - самі й вирішуємо. Правда ж? Правда. Які ж ми гарні, які розумні, які геніальні (не побоїмося цього слова). Самоствердження? Воно. А, може, й просто нудь-га. Ми всі любимо портрет Мони Лізи, тому що він цікавий. Незвичайний. Незвичний. Він вносить дисонанс у постійну повсякденну нудьгу. Так само, як і наші загадки. Посміхаєшся, Джокондо? А, може, й справді вона живе? Може, портрети, як і боги, живуть доти, доки їх пам’ятають і доки вони комусь потрібні? Я показую відображенню язика. Воно відповідає тим же. Молодець. Я впевнена, що коли відвертаюся, відображення починає корчити мені різні гримаси. Так просто теж цікавіше жити. Цікаво, чи корчитиме дзеркало гримаси в порожнечу, якщо обернути його в інший бік?

Може, й так. Воно ж, мабуть, геній, як і я.

Інка (1)

Інка мила посуд і мізкувала над черговим питанням світової ваги. Вона полюбляла мити посуд. Коли зайнято руки, то ніщо не відволікає мозок, та й саму Інку ніхто не відволікає, бачачи, що дитина щось робить у хаті, золота просто дитина. Зараз Інка намагалась уявити нескінченність якось інакше, ніж у вигляді замкненого кола або лежачої вісімки. Нескінченність незамкнену, розгорнуту у просторі… У якому просторі, якщо це нескінченність? У певному просторі. Інка зморщила веснянкуватого носика. Вона дуже не любила «припустимо», «уявімо», «певний». Та як без цього? Отже, припустімо, нескінченність, розгорнута у певному просторі…

- Інко! - гукнула з ванної мама. - Запізнишся до школи!

Інка позіхнула. «Невдача спіткала українських спортсменів». Її знову перебили, не дали додума-ти. Цікаво, а як це мама у ванній дізнається, що Інка запізнюється? Не бере ж вона туди годинника. Проте якось дізнається, коли запізнюється Інка, коли - Ерастович.

Цей огидний Ерастович сидів зараз у кімнаті та вмочав свої вуса у каву. Інка сіла на дивані та взялася до вельми важливої справи - запихання досить великого конспекта в досить маленьку сумочку. Часом Ерастович кидав на неї трохи зверхні погляди: контролював, як дитина збирається до школи. Ерастович узагалі полюбляв контролювати, - нічого не робити й контролювати.

- Куди розширюється Всесвіт, якщо він нескінченний? - спитала його Інка. Хай краще головою працює, ніж контролює. Звичайно, якщо він таке вміє. Він замислено вмочив свої вуса у каву ще раз. Треба сказати, чашку він тримав геть наче йолоп. Трохи відставляючи мізинця вбік. І дідусь у нього, мабуть, був йолоп. Яка ж нормальна людина назве свого сина Ерастом?

- У десятому вже вчать астрономію? - здивувався він.

- Ні… я сама вчу… - відповіла Інка крізь сопіння. Сопіла, бо конспект не вміщався, навіть якщо скласти його удвічі. Тому зараз складала вчетверо.

- Та ти що? - він підняв куці брови. - Жінка-астроном? Оригінально!

Мама вийшла з ванної - на голові в неї був пов’язаний рушник, - ніжно поглянула на Інку. І це мине, промовляв її розуміючий погляд. Конспект нарешті піддався.

- Підеш батьковими слідами? - поцікавився Ерастович.

Інка насупилася. Вона не любила, коли отакі чіпають її тата. Тато був гарний, м’який і борода-тий, це все, що вона пам’ятала про нього. Вона різко зашморгнула блискавку на сумці. Ура, вийшло! Варто було тільки розсердитися на Ерастовича.

- Коли повернешся? - спитала її мама.

- Сьогодні, - якось невпевнено відповіла Інка. Ніби хотіла додати: припустимо. Коли вивчаєш Всесвіт, ні в чому немає певності. Інка грюкнула за собою дверима.

Днина була м’якою й теплою. Схожою на її татуся. Звично задерши веснянкуватого носа і міркуючи про будову світу, Інка попрямувала до тролейбусної зупинки. Хто сказав, що світ неможливо пізнати? Яка ж тоді мета може бути в людини? Інка обов’язково у всьому розбереться. Та вона вже розбирається. Вона вже міркує над такими речами, про які навіть не підозрюють усілякі там ерастовичі вкупі з їхніми дідусями-йолопами. Сіра маса. Тварини. Не живуть, а існують. Щоби жити, людині потрібен зміст. А який зміст у таких? Пожерти, поспати, отримати зарплатню, подивитися телевізора, полапати її матусю… Сірі, порожні особистості, позбавлені будь-якої індивідуальності…

- Ой, вибачте!

- Куди преш, дурепо?!

Не звертаючи уваги на образу, Інка попрямувала далі. От і знову врізалася в когось дорогою. Це щоб менше задирала свого веснянкуватого носа. Мислить вона! Міркує вона! Простих речей навколо не помічає, а над будовою Всесвіту міркує!

До школи Інка, звичайно ж, не дійшла. Вона туди не дуже й збиралася. Величезний конспект був конспектом з теорії відносності Айнштайна, яка, взагалі-то, застаріла, та кращого ще не вигадали, тому й намагалися запхати все нове в айнштайнівські рамки. Влазило воно не дуже, та якось влазило. Як Інчин конспект у сумку.

У сусідньому дворі був дуже гарний гараж із не менш гарним дахом. Цей дах впадав у вічі своїми розмірами: якщо сісти приблизно посередині, то знизу тебе не буде видно. Хіба що здалеку. Та кого цікавить здаля руде дівчисько, що тихенько собі смалить цигарку на даху гаража? Інка закурила, заглибилась у конспект. Дістала з кишені олівець - підкреслювати потрібні фрази. Олівець виявився ні до чого: конспект був стислий, і кожна фраза була наповнена змістом.

Вона вже відкинула недопалок, поклала олівець і, прикусивши кінчик язика, старанно вивчала написане, аж на плече лягла чиясь долоня.

- Привіт, руде! - гукнули весело. - Знову вчишся?

Ні, вона так ніколи й не навчиться розмовляти тихо. Знай кричить, полохаючи думки. Це була сусідська дівчина з екзотичним ім’ям Елоїза. Елка-людожерка. Подруга дитинства. Колись вони разом знайшли цей дах. Тепер мають право разом ним користуватися. Шкода. Інка із величезним задоволенням нагнала б зараз Елку. Вона була непогана, та якось дуже швидко втомлювала своєю присутністю. Доводилося терпіти.

Інка вже звикла терпіти. Останнім часом вона не співіснувала з людьми, вона терпіла. Поблажливу матусю разом з її ерастовичами (так званими інтелігентами), прибацаних друзів, які ніколи навіть не намагалися її зрозуміти, школу, вчителів, які виявилися дурнішими, ніж повинні бути вчителі, коханого, який був просто твариною із ненормально розвиненим інстинктом продовження роду. Інка зачинялася від них у комірці своїх знань, у власному маленькому нескінченому всесвіті й терпіла.

- Елко, куди розширюється Всесвіт, якщо він нескінченний?

- Цигарки є?

Елка зручно вмостилася поруч, закурила. З утіхою почала випускати димові кільця. Дивися, руде, як я можу! Яка я гожа й розумна! Елка була чорнява, завжди носила важкі грубі черевики, подерті джинси, яскраву бандану, й зі своєю різкістю, яку називала почуттям гумору, зараз була й геть не до речі.

- Татусик знов якусь мимру додому припер, - повідомила вона. Може й тому терпіла її Інка, що проблеми у них були схожі: в Інки з ерастовичами, у Елки - з мимрами. - А така вже ж бридка! Така дурепа! Спермотоксикоз у нього, чи що?

І вона з гордістю позирнула на Інку, чекаючи, доки та спитає, що воно за слово таке розумне - спермотоксикоз. Інка промовчала. Пауза затягнулася.

- До школи підеш? - спитала Елка нарешті.

- Після занять піду, - відповіла Інка.

- А чому після занять? - здивувалася подруга.

- До Бориса Едуардовича.

Борис Едуардович викладав фізику та був єдиною людиною, яка серйозно відповідала на Інчині питання.

- Слухай, - з підозрою примружилася Елка, - а у тебе з ним не того… не роман?

Елка, як і всі дівчата її віку, трохи схибнулася на статевих стосунках.

- Не того, - ображено відповіла Інка. Як таке взагалі можна подумати? Хіба їй, Інці, зараз до роману? Зараз, коли потихесеньку, крок за кроком відкриває вона для себе величезний Всесвіт?

Позаду почулося чиєсь напружене сопіння.

- Хімік лізе, - не обертаючись, повідомила Елка. Та це було ясно і без неї.

Так на гараж залазив лише він. Хімік, худорлявий хлопчина в окулярах, який мешкав у сусідньому будинку, теж був із тих, кого доводилося терпіти. Щоправда, його терпіти було трішечки легше, ніж інших. Він цікавився хімією, тому спільних тем для розмов із ним було достатньо, часом він міг навіть пояснити щось незрозуміле. Хімік був закоханий в Елку, нерідко навіть намагався освідчитися їй звичайним для його віку насмішкуватим, грубувато-обережним способом. За що постійно заробляв по мармизі. Теж стандартна ситуація - це означало, що й він їй подобається. Чудні діти! Хіба не можна просто сказати про це одне одному? Ні, не можна. Буде нецікаво жити. Підлітки!… Інка вкотре вже зловила себе на трохи зверхньому ставленні до однолітків. Так дорослі дивляться на бешкетування малої дитини.

- Хіміку, а куди розширюється Всесвіт, якщо він нескінченний?

- У нескінченність, - безапеляційно відповів той.

- У яку нескінченність, якщо він там уже є? - спробувала розтлумачити своє запитання Інка. Хімік замислено глянув у небо. Це означало, що точної відповіді він не знає. А якщо Хімік не знав точної відповіді, то вважав за краще взагалі не відповідати. І хутко намагався звернути розмову на інше.

- О, ти, пацанко, теж сюди приперлася? - здивувався він, мовби щойно угледівши Елку.

- Не приперлася, а майже злетіла. А ти, дохлику, з півгодини залізти не міг, - білозубо сяйнула вона у відповідь.

- Дохлик? - образився Хімік. - Зате розумний, а ти - дурепа.

- Зате гарна, а ти - бридкий…

Інка вернулася до конспекту. Її вже дістали ці двоє, вкрай дістали. Зараз вона особливо гостро відчувала, як дістали її всі - ерастовичі, Елка, Хімік і навіть Айнштайн зі своєю теорією. Хотілося самоти, більше того, хотілося самотності. І ще не хотілося разом із ось цими марнувати свій час. Хотілося чогось розумнішого, яскравішого від них, від себе, від Айнштайна, від життя. Все наше життя ми фактично марнуємо час. А що таке час? Він до нас прив’язаний? Чи існує самостійно? Та й чи існує він узагалі?

- Хіміку, що таке час?

- Міра зміни стану простору, - завчено буркнув той, не покидаючи гиркатися з Елкою.

- Ми його вигадали? Його не існує? - спробувала викликати на розмову.

Марно. Хлопець геть поринув у словесні баталії з подругою. Інка позіхнула. Просто любовний трикутник якийсь. І все одно, навіть якщо час і несамостійна величина, то марнувати його не хотілося. Інка рішуче застебнула порожню сумку, притиснула до грудей конспект і стрибнула з гаража. Зазвичай злазила вона з нього дуже обережно, майже як Хімік. Аж захотілося показати Елці, що не лише вона така крута. Боляче забила п’яти, та загалом приземлилася вдало. З такої висоти можна і вбитися, якщо постараєшся. Інка подумки вилаяла себе. Вона ще каже про їхній вік! На себе глянула б!

- Гей, руде, ти куди?!

Над дахом вигулькнула Елчина, а потім і Хімікова голова.

- Піду прогуляюся, - відказала Інка.

- Ти чого? Образилася, чи що? - гукнули їй навздогін. Не обертаючись, вона відмахнулася.

Янгол (1)

Пацієнт розсівся на м’якому диванчику, очі його сяяли, срібна сережка у вусі зухвало виблискувала. Василь Анатолійович сидів навпроти, з ро-зумінням дивився на нього і думав, що геть не розуміє цього хлопчину. До буйних він не належав, проте всі знали, що без сталевих ґрат на вікні йому не можна, бо все намагався полетіти. Він був знаним літуном - про його польоти знала вся лікарня. Одного разу він зумів стрибнути з другого поверху (тоді в лікарні ще не тямили, наскільки серйозний його стан). Слава Богові, то був усього лиш другий поверх. Після цього невдалого польоту пацієнта охопила тяжка депресія, з якої він вийшов лише декілька тижнів тому.

- Як справи, Янголе? - спитав Василь Анатолійович. Особу пацієнта встановлювали майже рік. І все дарма. Ні прізвища, ні місця проживання, ані взагалі якихось відомостей про нього знайти не змогли. Тому називали його Янголом, як сам себе він і відрекомендував.

- Поки що нічого не змінилося, - коротко всміхнувся Янгол.

Усміхався він рідко і якось дуже скупо, усмішка на його обличчі була мов спалах, було в ній щось таке… А що саме, роздивитися не встигали - вона миттю згасала.

- Ти чекаєш на зміни?

- Я не чекаю, - він швидко зиркнув на вікно, та Василь Анатолійович помітив цей миттєвий погляд.

- Янголе…

- Угу?

- Хочеш, про щось побалакаємо?

- Особисто мені все одно. Якщо хочете…

Отак він завжди! Все обертає таким боком, ніби всім від нього щось потрібно, а він, такий добрий і мудрий, всім допомагає, хіба що автографів не роздає. Хлопче, дідько б тебе вхопив, це ти в лікарні, а не я, це ти псих, а я - лікар, це тобі потрібно допомагати… Василь Анатолійович мало зубами не заскреготів. Він і сам не тямив, чому цей Янгол так нервує його, та нервував його він дуже. Мабуть, найбільш нервувало те, що він геть не піддається лікуванню. Й комфортно почувається, на відміну від лікаря. Було у ньому щось… було щось від нормальної людини, навіть більше, людини розумної, гарної, хіба що трохи, може, гордовитої. Та в ньому все було нормальне, а не щось, усе, крім цього янгольства. Василь Анатолійович часто навіть питав себе, чи не прикидається пацієнт, чи не симулює. Та певності в цім не було. Коли він розмовляв із Янголом, то взагалі ні в чому не був упевнений.

- Може… може, знову спробуємо згадати твоє дитинство?

Янгол трохи втомлено позіхнув і глянув на лікаря, мов на дебільну дитину.

- Ну, я ж казав уже: дитинства в мене не було. Ну, був херувимом. Та хіба херувим - це дитина? Він повинен лише виглядати по-дитячому, не мислити. У нього ж дуже відповідальні справи, розумієте?

- Добре, - погодився лікар, - був ти херувимом. А чи були в нашого херувима друзі?

- Друзі? А що таке друзі?

А очі аж горять! Знає він, що це таке. Знущається, падлюка, насміхається, як завжди.

- Ну… такі собі інші хлопчаки-херувими, з якими ви разом бавилися.

- Друзі - це ті, з ким разом бавляться - під-няв тонкі брови Янгол. І цей глум в очах!… У його очах завжди був глум, не те, що був, а так, спалахував, проглядав, прослизав.

- Для дитини - так, - відповів Василь Анатолійович. Тільки не треба, Янголе, не треба цієї своєї вічної полеміки розводити, ти ж ховаєшся за нею, від мене, від себе, боїшся чогось і ховаєшся.

- Друзі - одне, і для дитини, і для дорослого, - похитав Янгол головою, - й це зовсім не ті, з ким бавляться.

- Ну, тоді… Друзі - це ті, хто не кине у біді…

Заперечно похитав головою. Ні, не так.

- Друзі повинні завжди розуміти…

Знову ні. Василь Анатолійович подумки вилаявся. Ну, хіба ж так можна?! Замість того, щоб лікувати цього скаженого Янгола, він починає прислухатися до нього, мало того, стає з ним на один рівень, мізкує над його загадками, намагається знайти відповіді на запитання, розводить тут бозна-що… Та, хоч як дивно, опинившись із ним на одному рівні, Василь Анатолійович відчував, що стає вищим, ніж був. І хоч як опирався він сам собі, а майже завжди здавався на милість Янгола.

- … завжди зможуть підтримати?

Знову ні.

- Гаразд, - позіхнув лікар і підняв руки, - здаюся. То хто ж такі друзі?

- На ваш погляд, друзі - це ті, хто просто віддає вам усе, нічого не беручи взамін.

- Але ж…

- Я про те і кажу. Друзів не існує. Таких, якими ви собі їх уявляєте. Всіма вами рухає корисливість: гроші, зв’язки, а часом вам хочеться, щоби вас просто вислухали. Ви можете брати з них одну користь, вони з вас - іншу. Всього лиш різновид безгрошової торгівлі.

- Маячня! А якщо я хочу дружити з людиною, бо вона просто мені приємна?

- Тож бо й воно, лікарю. Ви отримуєте свій зиск від спілкування з нею - задоволення.

Василь Анатолійович вже розтулив було рота, щоб устряти в суперечку. Та вчасно згадав, хто він і що тут робить.

- Отже, в тебе не було друзів?

Янгол знову глянув на лікаря, мов на безнадійну дитину.

- Друзів, - наголосив він на цьому слові, - не було.

Ага, он воно що. Самотнє дитинство.

- Навколо мене існували інші особистості.

Такі ж, як і я. Досить розвинені й самодостат-ні…

От же нещастя! Яке ж воно самовпевнене, га!

- … самодостатні, щоб не шукати чиєїсь, як ви кажете, дружби: підтримки, схвалення…

- Ти спілкувався з ними?

- Коли було потрібно.

Не подобалося йому, видно, спілкування з однолітками. Напевне, був замкненою в собі дитиною. А батьки змушували - тоді й було це «потрібно». Говорити з ним про батьків узагалі неможливо. Намагався вже разів сто. Воно постійно ту саму пісню заводить. «Мене створила сила, яку в цьому світі називають Богом…» - і так далі. Потім іде про якусь циркуляцію світів, про якісь рівняння сталості, про… е-е… знов забув! Може, притягти до нього якогось фізика? Ану ж бо допоможе? Бодай зрозуміти, про що воно балакає і чи мають усі його розумні слова хоч якийсь зміст. Так, на чому ми зупинилися? Ага.

- А не розкажеш, де пройшло твоє дитин… пробач, херувимство?

- Тут.

Лікар здивовано глянув на нього.

- Тут - не в лікарні, - пояснив Янгол, - тут - у цьому світі.

- Знаєш, Янголе, я людина, проста людина. Я не можу мислити твоїми масштабами, тому спробуймо ще раз: пройшло твоє дитинство у цьому Всесвіті, більше того, на цій планеті, - а де саме?

- Скрізь. Але майже ніде.

- Що означає майже? Ти точно не можеш сказати? Не пам’ятаєш?

- «Майже», лікарю, означає наближення. Наближено ніде, приблизно ніде, для простішого розуміння можна знехтувати моєю присутністю.

- Тобто можна вважати, що тебе не було?

Янгол злегка кивнув.

- А де ж ти був, - Василь Анатолійович заплутався, - якщо ти був у цьому світі, але тебе тут не було? Яке тут простіше розуміння? Скільки можна знущатися з нещасного лікаря?

- Я ж сказав, майже не було, - Янгол пронизливо глянув йому у вічі. Від цього погляду серце провалювалося кудись униз і щось аж скімлило у шлунку. Цей погляд, як і глум, деколи проривався назовні, та відразу ховався, танув, щезав.

- Припустімо, я був на іншій грані.

- Грані чого?

- Світу. До речі, Василю Анатолійовичу, світ і Всесвіт - поняття зовсім різні, можна сказати, з різних сфер, тому, будь ласка, не плутайте їх.

- Домовилися, - згодився лікар, погамувавши нову хвилю знервованості й протесту, що вже підіймалася зсередини, - то що ти там казав про грані світу?

- Подивіться у вікно. Що ви бачите?

- Е-е… Небо, хмаринки…

- А я бачу ґрати.

Ой-ой-ой, от тільки не треба знову польотів. Теж мені, Гастелло хатній. Лікарнянорощений, ха-ха. Вже пострибав, уже політав. Донизу. Так ні, з другого поверху йому мало. Занизько. Видно, розгін йому потрібен. Псих. Спокійно. Звичайно, псих. А ти - лікар.

- Уявіть собі величезний куб, - провадив тим часом Янгол, - набагато більший од вас. І ви біля нього стоїте. Що ви бачите?

- Ну… куб.

- Ні, не куб, - аж зрадів той. Підловив, бачите, дурного лікаря! - Ви бачите лише одну його грань. Ту, біля якої стоїте. Так ви бачите й увесь світ. А я був з іншого боку, на іншій грані. Ясно?

- Але ж куб можна обійти.

- Можна. Та ви цього не робите. Розуму не вистачає, навіть не розуму, а взагалі, спромоги припустити існування більшої кількості граней.

- Чого це? - аж образився Василь Анатолійович. Ну чому ти, сказав сам собі, чому? Він такий самий псих, як і всі інші. А на психів, як відомо, ображатися - собі дорожче.

Янгол уважно глянув на нього. Потім похитав головою.

- Мабуть, я підібрав не досить точне порівняння.

Помовчали. Василь Анатолійович раптом згадав, на скільки процентів використовується людський мозок. Мало, дуже мало. Інша, більша частина чомусь не працює, ніби взагалі мертва. Те, що діє, оте малесеньке, це і є одна грань. А якщо ввімкнути все інше… може, тоді зумієм обійти куб? Ех, так не знає ж ніхто, як воно вмикається! Стоп. Знову. Знову повівся на цього Янгола. Знову слухаю його, як учень мудрого вчителя. Який же з нього вчитель? Молодий, можна сказати, замолодий псих, не більше. А всі великі вчителі були психами, тут же згадав він. Хоча б той же Ісус. Цікаво, а що з цього приводу може повідомити наш Янгол?

- Янголе…

- Що? - той замислився над чимось своїм і, видно було, не дуже задоволений тим, що його вирвали із задуми. Нічого, хлопчику, доведеться зараз показати, який ти у нас добрий і мудрий. Розкажи дещо маленькій тупій людинці.

- А що ти можеш сказати з приводу Ісуса Христа?

Янгол звів очі догори, прошепотів щось сам собі. Схоже, ніяк не міг згадати, звідкіля йому знайоме це ім’я. Нарешті згадав.

- А, цей хлопчина… Непоганий був чоловік. Та з’явився невчасно. Теж, мабуть, дзеркало барахлило.

- Що барахлило?

- Дзеркало. - Тоном: а що тут незрозумілого?

Гаразд. Дзеркало так дзеркало. У Янгола на цих дзеркалах був іще один пунктик, та Василь Анатолійович ніяк не міг зрозуміти, в чому саме він полягає. Повернімося до Ісуса.

- Людиною був? Але ж його вважають Богом…

- По-перше, людям треба вірити у щось, що до них близько, що вони розуміють, по-друге, іншим людям, більш розумним, потрібно керувати за допомоги цієї віри, а по-третє, Василю Анатолійовичу, ми пропустимо обід за вашими теологічними пошуками.

Лікар мало не вилаявся. Так о-он воно що! То це, виявляється, його теологічні пошуки, то це, значить, він напав на бідолашного пацієнта, прагнучи будь-що розвести філософію!

Янгол, видно, помітив щось у його обличчі. І знову посміхнувся, - швидко, спалахом.

Інка (2)

Підперши кулачком щічку, Інка сиділа в бібліотеці та вряди-годи тяжко позіхала. Конспект не йшов, просто не ліз далі в голову, та й годі. Цей стан їй був знайомий. Це просто означало, що сьогоднішню свою норму вона вже проковтнула, вивчила.

А навіщо вчити? Щоби пізнати? Вона вже давно замислювалася над тим, чи вірною дорогою йде. Надто вже тяжке все це, забагато його й чомусь усе таке складне… Ясно, що мета її вірна. Пізнати Всесвіт. Це ніякому обговоренню не підлягає. Та наскільки вірними є засоби? Їй не подобалося, ой, як не подобалося все це. Якісь теорії, складні, та врешті-решт зрозумілі, й одразу ж виноски, поправки, винятки, окремі випадки, адже багато явищ у ці теорії просто не вкладаються. Ну, не може все бути настільки складним, і що далі, то складніше. Може, вихідні дані неправильні? Може, треба змінювати самі теорії? А виходить так, як у неї з конспектом і з сумкою. То лінується нову сумку купити, то просто не встигає, то грошей чортма… А як щось не сходиться, то це - побічний ефект, це - особливий випадок, цим ми нехтуємо, а ось це виникає один раз із ста, тому це взагалі не описуємо. Так негарно, так невірно… А як? Такий спосіб - єдиний, і час показує, що краще за нього не вигадати. З нашою моделлю мислення. Якщо ж модель мислення спробувати змінити… А як це, Інко? Вирощувати особистості в інкубаторі, нічому їх не вчити, нічогісінько не показувати, може, й не говорити з ними? Тоді щось докорінно зміниться? Та навряд. Тоді просто якихось дебілів отримаємо. Загалом, Інка вважала, що людина або тупа, або розумна від народження. Тут усе залежить від генів, від їх комбінації. Бо якщо намагатися вчити тупу людину, то на крайняк вона виросте ходячою енциклопедією (от, наприклад, Хімік), здатності ж мислити в неї не побільшає. А що таке розумність? Це та сама модель, якої ми зараз хочемо позбутися, так, Інко? І як же ми її позбудемося, якщо вона - від народження? І, якщо все це вірно, то наскільки добре бути розумним? І чи добре взагалі? І чи потрібно взагалі? Інка вважала себе дуже розумною. Якщо не геніальною. (Зоряна хвороба? Що ви! Справді великі люди від неї не страждають.) І раніше була впевнена, що це добре, та зараз трохи розгубилася.

Вона рішуче закрила зошит і знову почала зосереджено запихати його до сумочки. Подивилася на годинник: ще дві години. Ще на дві години потрібно себе чимось зайняти. От клятий конспект! І хто ввів у моду такі маленькі сумочки? Вуха повідривати! Що ж, Інко, здається, ті дві години ти будеш зайнята лише цією справою…

Нарешті! Вжжжик! Замкнула блискавку. Вийшла надвір, закурила. Яке ж у підлітків тяжке життя, коли подумати, тяжке й нудне. А як роблять його ненудним, то частенько відгрібають по голові…

У дорослих життя нудне, тому що вони вважають це необхідністю. Або ж просто звикли. Та чому діти повинні жити так, як дорослі? Й за будь-яке відхилення від норми (в Інки це пізнання, у когось - неформальство, у когось - нічні дискотеки, у когось - музика; це їхнє життя, це їхній маленький власний зміст, чому їх позбавляють його, повільно, впевнено, вперто, холодно, не розуміючи і не намагаючись зрозуміти?) - за будь-яке відхилення від норми почувати провину. Інка закинула сумку на плече і рушила вперед. Бібліотека була розташована біля парку. Цим парком можна було прогулятися й досхочу понудьгувати.

Та понудьгувати не вийшло. Раптом на лавочці побачила Ерастовича. Й не просто Ерастовича, а Ерастовича з якоюсь незнайомою тіткою. Картина вийшла досить цікава: Інка, яка повинна бути у школі, з цигаркою в зубах, і Ерастович, який повинен бути на роботі, а замість того обіймається з тіткою. Коли перший шок минувся, Ерастович непомітно підморгнув Інці. От свинюка, ще й морга! Інка спершу зблідла, потім почервоніла, потім показала Ерастовичу середній палець, рвучко розвернулася і пішла геть. Цікаво, як він пояснить цей мовчазний діалог тітці? Коз-зел!

Інка вирішила піти до школи. Врешті, вона ще встигає на останній урок. Висидіти сорок п’ять хвилин зарубіжної літератури все ж таки краще, ніж бачити у парках ерастовичів. Цигарка догоряла, й Інка одразу ж прикурила від неї наступну. Потвора цей Ерастович! Як він може?! Промінює на якусь розмальовану (і, до речі, гладку) дурепу її гарну, лагідну, поблажливу матусю?! Ну, нічого, падлюко, тримайся тепер! Я тобі влаштую веселе життя! Що може зробити п’ятнадцятирічне руде дівчисько великому вусатому дядькові, який безпідставно вважає себе розумнішим? Воно може перетворити його життя на пекло. Й воно це зробить, ох, як зробить! Доста нервувати, Інко, інцидент вичерпано, крапка. Вона рішуче жбурнула щойно почату цигарку. Примусила себе спокійно посміхнутися. Розум над емоціями, Інко, розум над емоціями. А його життя вже перетворюється на пекло. Вже зараз він сидить і трясеться. А як не трясеться, то йому треба починати це робити.

Школа була звичайною, старою. Коридорами гасала малеча. Інку завжди цікавило, чому всі малюки (класу десь до п’ятого) завжди гасають, причому, головою вперед, нікуди, крім своїх ніг і підлоги, не дивлячись. Маленькі вперті бички. От і врізуються весь час у дорослих, які ходять, задерши носа, й дітлахів увіч не бачать. Така цікава картина спостерігається в усіх школах. Просто менталітет якийсь. Інка свою школу любила. Саме через оці юрми галасливих, строкато вбраних дітей. У такі гурти дуже легко затесатися. Й там чомусь нічого не відволікало. Можна було дивитися на дітей і водночас думати про своє, а цього ніколи не зробиш на самоті, тим паче, вдома. Мабуть, через те, що якусь частину, ту, що в процесі мислення реагувала на зовнішні подразники, постійно відволікав натовп, його метушня, галас і сміх.

На зарубіжку Інка трохи спізнилася. Зайшла. Вибачилася, вмостилася за останньою партою й приготувалася нудьгувати. Клас заворушився, легенький шепіт пробіг рядами. Понудьгувати не дали однокласники. Одразу ж закидали її листами. Інка звикла.

У класі чомусь уважалося вкрай престижним дружити з нею. Всі намагалися звернути на себе її увагу, поспілкуватися. Малеча… Мабуть, саме через її зверхнє холодне ставлення до них, через те, що в неї взагалі не було потреби спілкуватися з ними. Й вона це демонструвала всім своїм виглядом, усією своєю поведінкою. Брехня, що діти виштовхують з колективу того, хто не вливається. Вони виштовхують слабших. А не тих, що дужчі, та не вливаються; про цих вони можуть лише пошепотітися за їхньою спиною (та їм, дужчим, це й геть байдуже), але до колективу намагаються затягнути, разом, уперто, змагаючись одне з одним. Ще, мабуть, поважали її за постійні прогули й за те, що вона палить. Чудні діти. Як і всі діти взагалі. Так, що тут у нас? Ага, «привіт-привіт…», «як справи…», зізнання в коханні… - все, як завше. Хтось із хлопчачої частини класу був закоханий в Інку. Це тішило, та особливого захвату не викликало. Вони ж усі зараз у когось закохані. Вік такий.

Знову «вік такий»! А в неї? Може, і в неї просто вік такий? Може, даремні всі пошуки, всі вже набуті знання, всі витрачені нерви, весь витрачений час? Чого вона шукає? Змісту. Змісту чого? Всього. Але своїм дитячим мозком ніяк нічого не збагне й дедалі важче, дедалі повільніше рухається вперед… А, може, це звичайнісінький юнацький максималізм? І всі думки її наскрізь пронизані цим максималізмом? І тхне від них максималізмом, добре, якщо тільки на версту.

Її знову відірвали від думок. На цей раз Юлька з передостанньої парти. Вирішила побалакати. Швидко обернулася й прошепотіла:

- Чого це ти вирішила на зарубу прийти?

- Не знаю, - відказала Інка, - а що вчимо?

- Та так… - сказала Юлька. Інка втямила, що та й сама не знає.

- …Інно!

- Що? - стрепенулася Інка. Справа набирала серйозних обертів. На неї звернула увагу вчителька, велика і жахлива. І знову невдача спіткала українських спортсменів!

- Чи правильно вчинив головний герой, - повторила вчителька (як же її звати?) запитання й хижо посміхнулася, - як ти вважаєш, Інно?

- Ні, - твердо відповіла Інка, побачивши, як всі довкола закрутили головами, ніби їх трясовиця вхопила. Авжеж, глянеш на отаку посмішку голодного людожера - і почнеться трясовиця. Добре, якщо ще гикавка не нападе.

- Чому? - погрозливо оглянувши клас, спиталася вчителька.

Замовкли, принишкли, бояться. Інка давно зрозуміла, що такий підхід до вчителів неправильний. Їх не боятися треба, а поводитися з ними, як з рівними. А декотрі й цього не заслуговують. От уявімо, що Хімік, або Елка, або та ж сама Юлька спитали б «чому?» Чому хтось там так зробив. Ха, так це ж просто.

- Чому я так вважаю чи чому він неправильно вчинив?

- Ну… - (Ага, попалася, ну-ну, що ти хочеш від мене почути?) - Чому він так учинив?

І поїхали!

- А чому вода мокра? А чому листя зелене? - Інка блиснула очима. - Будь-який наслідок випливає з певної причини, яка обумовлена ще однією причиною, а та - ще однією. І кожна наша дія, кожне слово суть наслідки. А от причину ми не завжди знаємо, не завжди можемо зрозуміти. І тоді ми кажемо про цей, назвімо його прихованим, наслідок так, як нам буде зручніше у даній ситуації: спонтанне осяяння, психоз, непередбачувана дія… Як ми можемо взагалі казати про вірне й невірне, перебуваючи в такому стані? Вірне для кого? Потрібне кому?…

Павза. Всі замовкли, заклякли. Не чутно було навіть звичного у шкільних класах шарудіння. Всі дивилися на Інку з повагою - нічого, мабуть, не второпали. Вона й сама не дуже себе второпала. Проте, схоже, вийшло. Черговий раз. Вона точно знала, як потрібно відповідати на всіляких там літературах: швиденько перевести тему на якусь свою, важливу для себе думку, й виголосити її. Тоді виходить розумно і навіть з почуттям. А вчителі літератури чутливих дітей чомусь дуже люблять.

- Що ж, Інно, - сказала нарешті вчителька, - трохи туманно, та твоя думка мені зрозуміла. Цікава думка, до речі. Ти б, може, частіше уроки відвідувала. З тебе, може, й вийшов би літературознавець.

Ага, розігналася, подумала Інка. Ось чого мені ще не вистачає для повного щастя - літературознавства. Вона сіла, а вчителька взялася далі пояснювати тему. І ось цього Інка теж не розуміла. Як узагалі можна пояснювати літературу? Її можна любити чи не любити, читати чи не читати. Але ж пояснювати… Творчість ніякій логіці не підлягає, вона підлягає лише емоціям, таким собі вихлюпам. Предмет же зарубіжної літератури взагалі потрібно викинути зі шкільної програми. Твір, після промивання, розкладання його на кісточки, на ті кісточки, що їх вважає за потрібне вчитель, а не ті, що їх можуть побачити в ньому діти, скидається на вчорашній, тричі запарений чай, на вичавлений лимон. І такий твір уже не потрібен, бо не виконує своєї головної функції: не захоплює, не закохує і навіть не зацікавлює. Не можна влаштовувати психологічного аналізу ані героям, ані авторам.

У класі ж відновився звичайний, трохи стишений, гомін. Інка відкрила конспект із кінця й почала щось малювати. Так їй краще думалося: коли руки на щось відволікаються, мозок не нагадує, що вони не працюють. Але хто сказав, що в неї вийде подумати? Вона забула про Юльку, яка сиділа попереду. Та знову обернулася, підозріливо прошепотіла:

- Ти що, читала?

- Що? - не зрозуміла Інка.

- Ну, цей… Те, що зараз проходимо.

- Може, й читала, - знизала Інка плечима, - а що ми проходимо?

- Ясно, - махнула рукою Юлька з полегшенням, що її підозра не справдилася.

Інка намалювала коло і почала замальовувати так, щоби зробити його рельєфним. Справа ця була важкувата й повністю захоплювала. Захопила вона і Юльку, та замовкла, тільки знай водила очима за Інчиною рукою. Інка малювала непогано. Колись її навіть намагалися віддати до ізостудії, вона почала малювати, всі казали, що подає великі надії…

Та все накрилося одного разу, коли дітей примусили детально намалювати ялинку. Детально! Кожну голочку! Інка взялася з ентузіазмом, вона завжди за все бралася з ентузіазмом. Проте на другій гілці почала замислюватися, навіщо малювати таку ялинку, на третій - навіщо взагалі малювати, на четвертій - почала нудьгувати, а на п’ятій - просто підвелася й пішла геть. Вона не втомлювалася навіть від такого довгого одноманітного малювання, просто нудьгувала. А понад усе Інка не любила нудьгувати. От і зараз пригадувала, скільки отаких кульок (це було вже не коло, а кулька) намалювала вона перед тим, як покинути це діло. То чи не буде такого зараз і з її пізнанням?

- А може, підемо завтра на дискотеку? - раптом прошепотіла Юлька.

- Може, - туманно знизала Інка плечима. Їй все ж таки трохи лестила така увага. Тому й репутацію гульвіси підтримувала старанно.

- А хлопця свого візьмеш? - посміхнулася Юлька. Інчина тварючка навряд чи пішла б на дискотеку. Правда, з іншої причини - тварючка вважала себе дуже «реальним» неформалом, слухала важкий метал і ненавиділа всілякі там дискотеки. Інка теж не любила їх, а також не любила і ввесь той рух, що зветься неформальством. Вона взагалі не сприймала угруповання, що постали без крайньої потреби.

- А не відіб’єш? - примружилася Інка.

Юлька засміялася.

- Дуже він мені треба. У мене своїх - о! - і вона провела пальцем по шиї, показавши, скільки це «о». Далі урок пішов як завше. Тихий гомін, надривання зарубіжки біля дошки, поодинокі відповіді тих, що вчаться. Маячню вони верзли. Той, хто добре вчиться в школі, завжди так: верзе на уроках маячню, старанно пише конспекти, виростає стандартною сірою особистістю, хіба що лише старанною. Ні, часом трапляються генії, встигають і все робити у школі, й бути неординарними. Та як нечасто це буває! І от стандартні заучки верзуть свою звичну маячню: цей - хороший, цей - поганий, це - так, а це - ось так. І ніяк інакше. Дурні, хіба ж так можна? Що з вас виросте? Навіть Юлька була ближчою до Інки. Її нерозумність (або просто поки що неосвіченість, або талант, присвячений чомусь іншому, танцям, наприклад) сприймалася набагато легше, ніж псевдорозум тих, що старанно вчаться. Чому «псевдо»? Інка не знала. Вона була ще маленькою, тому багато чого не знала. Та багато в чому впевнена була просто так, - і теж через те, що була маленькою. Коли ти переповнений юнацьким максималізмом, тобі нічого не потрібно доводити, будь-яка твоя думка відразу стає аксіомою. Дуже важко пізнавати світ в отакому аксіомному стані. Тому Інка знову, - і вже вкотре, - вилаяла себе й вирішила, що діти - не дурні, що вони - припустимо дурні. Одразу ж полегшало.

І нарешті - дзвоник. Підхопилися, загомоніли, вилетіли з класу - рій скажених малих дурнуватих (припустимо) мух. Декотрі не квапилися, чогось хотіли від Інки, щось розповідали, питали. Від них Інка дізналася багато нового. Наприклад, про те, що з зарубіжної проходили «Злочин і кару» Достоєвського.

- Куди ти зараз? - спитала Юлька.

- До Бориса Едуардовича, - відповіла Інка, ризикуючи своєю репутацією.

- А-а, - сказала Юлька, і в її насмішкуватому погляді виникло нещодавнє Елчине запитання. Що ж, нехай воно там і залишиться. Інчина репутація постраждає більше, якщо Юлька вирішить, що вона йде до вчителя вчитися. А це… Це нормально. Для дівчат її віку. Інка замислено подивилася на сумку, на конспект. Нарешті просто взяла його до рук і попрямувала з класу.

Борис Едуардович сидів на підвіконні й палив, пускаючи дим у відчинену кватирку. Інка обережно причинила за собою двері.

- Добрий день, - тихо привіталася. Вчитель лише зиркнув на неї та знову затягнувся. Він завжди багато палив, коли перенервує, - а нервувати йому доводилося постійно. Не дивно, адже йому постійно доводилося терпіти цих (припустимо) дурних дітей. Він добре знався на своєму предметі, був розумний (як для школи, то аж надто розумний) дядько, проте аж ніяк не педагог. Йому б у науково-дослідницьких інститутах працювати, а він тут, у середній школі, втовкмачує в дурні голови те, що й козі зрозуміло. Козі зрозуміло, а їм - ні. Мало того, знаючи про підвищену чутливість вчителя, діти часто діставали його до живих печінок просто так, заради жарту. Не раз, грюкаючи дверима, вилітав він із кабінету на грані істерики, а вони, ідіоти (ні-ні, зараз не припустимо, ніяк не припустимо, просто ідіоти) ще й пишалися цим. Які ми гарні, які ми модні, фізика довели! Інка дуже добре знала вчителя. Знала, що допитливість, цікавість, розум - це те, що йому й потрібно від них. Запитаннями його не можна було довести. Таке Інка вміла робити й сама, та з ним це не пройшло би. Його ображали байдужість, нерозуміння і небажання взагалі щось розуміти. Інка часом доводила вчителів. Просто брала мозковим штурмом. І вони, дорослі люди, нерідко здавалися перед нею, перед малим рудим зухвалим дівчиськом, плутались у власних поясненнях і врешті-решт сердилися, нервували, просто боялися зізнатися: цього я не знаю, а в цьому, дитино, був неправий.

А Борис Едуардович не боявся. Він розмовляв з Інкою не як з дитиною, а як з рівнею, з другом, з бойовим товаришем. Вони разом штурмували Всесвіт. І Всесвіт потроху піддавався. Цим учитель і подобався їй. І вона йому теж. Саме завдяки його старанням, його та ще декількох викладачів точних наук, де Інка добилася величезних успіхів, саме завдяки їм дирекція ще вибачала їй прогули.

- Знову придурки? - співчутливо спитала вона. Борис Едуардович поглянув на неї. На цей раз погляд був трохи довший, уважніший. А ще Інка помітила в ньому якусь розгубленість.

- Не треба, Інночко, так про них. Вони ж діти. Нерозумні діти.

Вчителі тому й існують, що існують нерозумні діти. Щоби зробити з них розумних: спрямувати кудись, чомусь навчити, щось пояснити…

- Здається мені, що це не так. У чому виявляється їхня нерозумність? Чим вони відрізняються від розумних? Небажанням навчатися, Борисе Едуардовичу. Тобто, вони просто ненавчальні, бо самі цього не хочуть.

- Тут усе набагато складніше, дитино. - Він викинув цигарку, почав пояснювати, трохи пожвавішав, і це було добре. - Тут найважливіший фактор - колектив. Завдання вчителя - виховати не окрему дитину, а колектив і дітей у ньому.

- Колектив, - зморщилася Інка, - але ж колектив - це погано. Колектив знищує індивідуальність, чи не так?

- Так-так, Інночко, - він трохи винувато посміхнувся, - але ж не можемо ми перебудувати систему освіти…

- Чому? - Інка зблиснула очима й задерла веснянкуватого носа.

- Звичайно, можемо. - Він їдко посміхнувся. Інка усміхнулася теж - нарешті, вчитель повністю повернувся до норми. - Організуємо революцію, вивісимо транспарант із гаслом: «Кожній дитині - по вчителю!», посадимо тебе на барикади. А я буду збирати демонстрацію. Так, Інко?

Інка позіхнула. Він має слушність. Як завжди. Він завжди мав слушність. Та Інці дуже часто здавалося, ніби він чогось не домовляє, не тому, що йому не хочеться, а просто чомусь трохи боїться. Але не зараз, зараз просто вони обоє розуміли, що ця тема може виявитися занадто великою для її обговорення, обоє знали. Що піде далі: побудова нової моделі суспільства, економічної, політичної, культурної, духовної, ще дідько знає якої… Ценеважко було б зробити, та от часу на це не було. В Інки - точно. Тому вона вирішила залишити побічні теми й перейти до головної:

- Куди розширюється Всесвіт, якщо він нескінченний?

- А звідки відомо, що він нескінченний? - Вчитель посміхався, їдко, скептично, таким Інка його любила. Він нечасто посміхався, коли нервував, а нервував… ну, про це вже було.

- Всесвіт - це матерія, так? - зосереджено почала Інка. - Матерією ми вважаємо все довкола… взагалі все, що знаходимо, називаємо ми матерією, а потім уже розбираємось… І це теж матерія, навіть якщо має інші властивості,… - вона відчула, що трохи плутається в поясненнях, проте бачила, що думку її вчитель збагнув. - Що ж може бути за межею матерії, якщо матерія - це все, що є?

- У найближчому нашому оточенні, у тому, яке ми можемо осягнути, - посміхнувся Борис Едуардович.

- Але ж ми вважаємо, що вона скрізь. І далі - у нескінченність. Адже кажуть про розширення Всесвіту.

- Твої запитання дедалі важчають, Інночко, - він змовницьки підморгнув. - Невдовзі прийде час, коли я не зможу на них відповісти.

- Тоді я буду сперечатися сама з собою, - підморгнула вона, - але ж зараз ви можете?

- Відповісти - ні. Просто розкажу тобі, як це розумію я.

Борис Едуардович зіскочив з підвіконня, пішов до дошки. Взяв крейду.

- Це я малюю просто для себе, - пояснив він. Просто механічно - він знав, що Інка дуже рідко щось переписує чи перемальовує з дошки. У неї була феноменальна пам’ять. Він поставив крапку, обвів її колом. Обернувся. Ні, все ж таки бути вчителем - це його покликання. Очі вже загорілися, на щоках аж хворобливі рум’янці запалали, він уже мав утіху, ловив кайф, ще навіть не почавши пояснення.

- По-перше, що ми називаємо Всесвітом? Лише невеличкий шматочок його, який можемо побачити.

- Габблівський радіус, - з розумним виглядом кивнула Інка.

Він знову їдко посміхнувся, ніби вколов, ніби сказав: «молодець, випендрилася». Вона винувато всміхнулась у відповідь. Треба ж показати вчителеві, що недарма вона марнує його час і нерви, знає вже щось. Він провадив далі:

- Для простішого сприйняття вважатимемо, що він такий і далі. І нескінченно. Нескінченність, Іночко, я не приймаю. Особливо цю. Дивись, за теорією про виникнення Всесвіту приблизно п’ятнадцять мільярдів років тому весь він був зібраний, стягнений у точку з нескінченною густиною.

- А що було поза точкою?

- От і я про це, дитино. І ще, густину я вважаю не нескінченною, просто дуже великою, але такою, що має фізичний зміст. Добре, погодьмося, що потім почалося розширення. Та якщо маємо точку, з якої розширення починається, то маємо й межу, до якої воно поки що дійшло. Припустимо, ось це коло, - він показав на дошку. Просто театральний жест вийшов. Учитель завжди пояснював усе красиво, театрально, хіба що трохи плутано, бо хотів одразу сказати дуже багато. Тому розумні вчителі й не потрібні у школах. Там потрібні лише такі, що знають якусь обмежену програму й неухильно, впродовж років товкмачать її кожному наступному класові. Тоді все буде чітко і зрозуміло.

- Але ж за колом залишається те, що було за точкою, - зрозуміла Інка.

- Так. Отже, виявляється, Всесвіт - це не досить точне слово. Всесвітом ми називаємо й наш Космос, і все, що є взагалі. Що є взагалі, ми не знаємо. Те, що за колом, я називаю для легшого сприйняття псевдовсесвітом, всесвітом-2. От і все, що я можу тобі з’ясувати з цього приводу. Лише одну з теорій.

Інці дуже важко уявлявся цей всесвіт-2. З цього приводу виникали ще запитання. І щось тут не сходилося. Здавалося, цей другий всесвіт просто вигаданий, аби якось щось пояснити, не більше. Проте вона ніколи не ставила несформульованих запитань. А для чіткого формулювання потрібен час. Питання формулюються не так, як відповіді. Відповіді приходять умить, у вигляді спалаху, осяяння, раптового розуміння. Запитання ж формулюються повільно, на основі дедалі більшого перетравлення даних у свідомості. Для запитань потрібен лише час.

Та головним аргументом було те, що вона вже запізнювалася на зустріч з коханим. Інка подякувала вчителеві, ясно дала зрозуміти, що на цьому розмову не закінчено, на цьому її лише почато - і вийшла, навіть вибігла зі школи.

Отак із цим часом завжди, думала вона, стоячи на автобусній зупинці. То він тягнеться, мов учорашня жуйка, то помчить кудись, що й не наздоженеш. Несамостійна величина! А певно! Так стрибає!

Вона могла добряче запізнитися. Коханий теж запізниться, але їй хотілося прийти вчасно. Завжди хотілося, завжди не виходило. Ці запізнення зробилися вже звичкою. Їхньою спільною звичкою. Спільні звички - це кепсько, це вже симптом звикання. А звикання Інці було непотрібне, геть непотрібне. Коли пізнаєш Всесвіт, треба бути відокремленою від усього. Навіть від кохання, а вже тим паче від звичок.

Інка глянула на дорогу - порожньо. Дістала цигарки, запалила. На другій же затяжці з’явився автобус. «Свинюка», - обізвала вона транспортний засіб, кидаючи цигарку. Хоч би що казали, а якась вища сила існує. Й полюбляє пожартувати. Якби її не було, то чи діяв би закон підлості, він же закон - бутерброда? Бутерброди падають маслом донизу, автобуси під’їжджають, коли тільки-но закурюєш, мама приходить додому саме тоді, коли любовні ігри з коханим у розпалі, причому замість того, щоб, як водиться, подзвонити в двері, тихесенько, підлесенько відкриває їх ключиками, ці підлесенькі ключики постійно на видноті, а губляться саме в той момент, коли кудись запізнюєшся, а крім тебе, вдома нікого немає, та ще й Ерастович запасні забрав… І ще багато-багато речей, у яких цей закон проявляється. А ми з ним ніяк не боремося. З законами боротися неможливо. Їх можна лише знати, або ж не знати, й від цього їхня дія ніяк не змінюється. Інка полізла у переповнений автобус.

Дивлячись у вікно, згадувала розмову з учителем. Не подобався їй псевдовсесвіт та й годі. А якщо уявити не точку, а щось таке… нескінченно замкнене… зі справді нескінченною густиною. Чи не змогла б ця нескінченність якісно перейти у нескінченність простору?

Наша проблема в тому, подумала вона, що поняття нескінченності - незбагненне для нас, ми просто не можемо уявити її собі. Навіщо ж було створювати настільки тяжку модель? Можливо, якби не вигадали ми цю нескінченність, все було би набагато простіше. Та все ж таки вигадали. Значить була в ній об’єктивна потреба…

- Та дивися ж під ноги! - скрикнула якась тітка поруч.

- Вибачте, - сказала Інка.

І так завжди. Варто лише замислитися над чимось важливим, як починаєш у когось врізуватися, наступати комусь на ноги, як зараз, та й узагалі, заважаєш усім, а вони натомість повертають тебе з небес на землю. Замріялася вона, дурепа, незграба така. І всередині починає наростати образа, й одразу ж зникає бажання про щось думати, щось доводити. Це можна вважати ще одним виявом закону бутерброда… Або ж погодитися з улюбленими письменниками: Розум-Соціо - існує таке собі божество, така сила, утворена колективною свідомістю натовпу. І ця сила потроху діє на Інку. Натовп не любить, коли на нього не зважаєш, коли чимось вирізняєшся з нього. І починає з усіх боків давити на тебе за допомоги пересічних його представників, які самі цього не усвідомлюють.

Якщо ти плюєш на колектив, згадала Інка, колектив лише витреться, а якщо колектив плюне на тебе, - втопишся. Ото була б геройська смерть! Загинув у боротьбі з сірим злим тупим колективним «я».

Янгол (2)

Прогулянка входила до програми культурного відпочинку психів. Якщо у психів узагалі може бути культурний відпочинок. І якщо можна наз-вати прогулянкою ходіння туди-сюди однесенькою прямою стежиною під наглядом здоровезних, мов шафи, санітарів. Від дверей - до стіни, від стіни - до дверей. Та й ходили не всі. В лікарні були переважно старенькі дідусі й бабусі. Вони просто сиділи або ж тихесенько дрімали на лавках, що стояли обабіч стежки. Янгол теж не ходив, але й не сидів на лавці. Він цілеспрямовано стрибав, надаремне силкуючись злетіти. Нічого, звісно ж, не виходило, проте він знову й знову вперто стрибав на кожній наступній прогулянці. Люто дивився у небо і знову поривався туди. І знову тягла до себе земля. Стрибок - приземлення, стрибок - приземлення. Чим тобі не культурний відпочинок психа?

Цей двір, оточений височенною стіною, скидався на колодязь. Тільки звідси не видно було ні сонця, ні зірок. Лише височезне і чомусь завжди сіре небо. Раптом хтось поруч театрально, із пронизливим свистом прошепотів:

- Гей!

Янгол підстрибнув іще раз. Від несподіванки. Озирнувся, та поруч нікого не побачив. «Гей» повторилося звідкись ізнизу. Янгол опустив очі. У кущах сидів якийсь хлопець. Янгол не здивувався, він до такого звик - черговий шизофренік.

- Чого тобі? - спитав він.

- Тихіше, тихіше, - прошепотів шизофренік, - нас можуть почути!

Налякав! Він своїм шепотінням уже перебудив половину бабусь на лавках. Янгол закотив очі, всім своїм виглядом демонструючи, як дістали його подібні шифри. Псих не образився. Психи взагалі нечасто ображаються, бо не розуміють образ. Вони просто на іншій хвилі.

- Слухай… а ти це… ти і справді Янгол?

- Справді, - позіхнувши, трохи тихіше відповів він.

Все ж таки шкода підставляти людину, повзла ж до нього під кущами, щоби спитати, чи не янгол він. Янгола завжди дивувала якась солідарність і повна довіра між психами: Наполеон так Наполеон, твій собака так твій собака (хіба що лише трішечки схожий на твій кросівок, що його ти тягаєш за собою на мотузку), Янгол так Янгол. Ось і зараз хлопець під кущем довірливо посміхнувся, очі засвітилися.

- Янголе… а можна в тебе щось попросити?

- Давай, - дозволив Янгол.

До такого він уже звик теж. У його янгольство психи вірили так, що інколи це аж занадто було. Наприклад, одна страшенно релігійна бабуся постійно намагалася помолитися йому, інша передавала щодня привіт своєму чоловікові на небеса й дуже цікавилася, чи не ходить він там часом наліво; Янгол передавав їй відповіді від нього й казав, що ні, не ходить, - просто, щоб тій бабусі було не так журно самій. Людям чомусь завжди журно, коли вони самі. Вони ж несамодостатні істоти, їм потрібен хтось поруч, чиєсь розуміння й підтримка. Або просто, щоби хтось існував неподалік. Вони бояться самотності, бояться самих себе…

- Значить так, - почав загинати пальці той під кущем, - бінокля, ліхтарика… або ні, інфрачервоні окуляри краще, шапку-невидимку…

- Стривай, стривай, - здивувався з такого прохання Янгол, - а з якого це переляку я повинен видати тобі такий інвентар?

- Ти ж Янгол, - аж образився шиз, - ти повинен допомагати.

- І в чому тобі все це допоможе? - насмішкувато примружився Янгол.

Псих озирнувся, поманив його пальцем, присунувся ближче й довірливо прошепотів:

- За мною стежать.

Ой, пробачте, пробачте, ніякий це не шизофренік, це - параноїк.

- Хто стежить? - спитав Янгол.

- Китаєць, - пояснив псих.

- Який китаєць?

- Отакий, - і співрозмовник розтягнув паль-цями очі, перетворивши їх на вузенькі шпаринки.

- Ага, - багатозначно протягнув Янгол. - Знаєш, хлопче, я з радістю тобі допоміг би, та зараз навряд чи зможу щось зробити.

- Чому? - знову образився той. - Ти ж Янгол!

- Бачиш? - він кивнув на стіну. - Я замкнений тут, як і ти.

- А чому ти не полетиш звідси?

Янгол позіхнув, присів поруч. Він завжди дивився на співрозмовника трохи зверху, проте це вже почало фізично втомлювати.

- Крила не працюють, - довірливо признався психові.

- А чому не працюють?

- Дзеркало розкололося…

- Ага… - з таким же багатозначним виглядом кивнув псих.

Посиділи, помовчали.

- Слухай, - раптом загорівся надією співрозмовник, - а Бог не зможе тобі допомогти?

- Бог? - Янгол посміхнувся. - Як тебе звати, хлопче?

- Дмитро.

- Розумієш, Дмитре, - почав пояснювати він, - Бог має владу над світом лише під час його створення. Далі Всесвіт живе самостійним життям. Розвивається сам по собі. А Бог може лише безсило спостерігати за цим розвитком.

Дмитро позіхнув. Замислився.

- Слухай, - сказав він після павзи, - а якщо це… Якщо під час створення створити ще й когось, хто надалі виконуватиме твої розпорядження у Всесвіті… Ну, це так само, як передати владу… А що, Бог не додумався до такого?

Янголові запитання сподобалося. Йому взагалі подобалося, коли люди отак легко переходять від особистих проблем до загальних. А не навпаки (як це властиво більшості). І Дмитро йому сподобався, здався хлопцем гарним, розумним.

- А хто такі, по-твоєму, янголи? - він швидко посміхнувся, підвівся і знов підстрибнув.

- Добре, - кивнув Дмитро. Він зрозумів, що розмову закінчено. - Ну, я це… поповз?

- Повзи, - знову приземлюючись, дозволив Янгол.

- Але якщо вийде… Якщо дзеркало полагодять… ти допоможеш?

- Угу, - Янгол продовжував стрибати.

- Дмитро. Не забудь. - І хлопець зник у кущах.

Поліз далі. Може, шукати ще одного янгола, а, може, ховатися від китайця. Отакого. Янгол посміхнувся.

Василь Анатолійович сидів на лавці й уважно спостерігав за подіями. Отже, наш Янгол затоваришував із хлопцем - з «китайцем». Цікаво-цікаво. Він побачив останню посмішку Янгола. І раптом йому здалося, що він збагнув її секрет, збагнув, чому вона така швидка, коротка, так раптово завжди спалахує й раптово згасає. Просто Янголові важко посміхатися. Йому взагалі важко… Це, мабуть, важко - бути ян… Стоп! Знову ти! Він просто псих. Але посмішка… Чомусь цьому хлопцеві важко посміхатися. А, може, просто здалося?…

Янгол відчув чийсь погляд, швидко озирнувся. Лікар сидів на лавочці, дивився на нього… Зустрілися поглядами. Василь Анатолійович привітно помахав рукою. Янгол підійшов до нього, сів поруч.

- Ну, як тобі наш Дмитро? - спитав лікар.

- Непоганий хлопець, - Янгол подивився на лікаря. - А давно в нього це, - він покрутив пальцем біля скроні, - з китайцем?

- Давненько, - позіхнув Василь Анатолійович, - приблизно так, як у тебе з твоїм янгольством.

Янгол ображено позирнув на лікаря, раптом знову швидко спалахнув, підскочив, поскакав доріжкою.

- Псих, - з якоюсь майже ніжністю прошепотів Василь Анатолійович. Одразу ж смикнув себе: звичайно, псих, тут усі психи, і цей також псих, тільки псих і нічого, крім психа.

Інка (3)

Інка підіймалась Андріївським узвозом. То було місце, де тусуються так звані неформали. Що в них неформального, крім зовнішнього вигляду й постійного пияцтва, Інка так і не змогла второпати. Ось і місце, де вони домовилися зустрітися з коханим. Вона вмостилася на парапеті й приготувалася чекати. Запізнилася вона лише на десять хвилин, та коханого ще не було. Ні слуху ні духу. Знову запізнюється, дурна тварючка. Сонце вже сідало за обрій, м’яко виблискуючи на банях Андріївської церкви. Андріївський узвіз був би найгарнішою вулицею Києва, якби не був такий брудний. Вона втягнула носом повітря. Воно пахло тут чимось хорошим, приємним. Хоч повітря ще не встигли забруднити, зраділа вона. І дістала цигарки. Зловила себе на думці, що забагато палить. А як інакше? Потрібно ж чимось зайняти першу сигнальну систему, щоб не заважала працювати другій, треба ж приспати всі емоції й думки, крім найважливіших. Лише так людина може правильно подумати, половити за слизькі хвости всі ті думки, що ширяють у голові, з’єднати їх у єдиний клубочок… Чарівний клубочку, котисякотися, ти повинен привести мене до відповідей, до Всесвіту… Знов озирнулася. Де ж він? Коханий у неї був гарною, але трохи безвідповідальною тварюкою. Тварюкою. Тварюкою! Його немає, бачиш, немає! Інка закусила нижню губу і стала схожа на малу ображену дитину. Загалом, нею вона зараз і була. Її коханий був звичним типом серед тутешніх неформалів, та геть незвичним серед Інчиного товариства. По-перше, він був нерозумний. Крім самого себе, ніколи ні над чим не замислювався. Це по-друге. Він був егоїст. Звичайний собі хлопець, приземлений аж до деякого заглиблення у себе. Він був повною Інчиною протилежністю. Він дратував її, вона - його. Так було не завжди, так було тільки останнім часом. Від того моменту, як Інка дійшла до важливих питань, від того моменту, як Всесвіт трішечки, на малесеньку щілиночку відчинився перед нею, вдарило в очі світло, десь защеміло від огрому знання, до болю стало добре, до сліз цікаво… І ніхто-ніхто цього не зрозумів. Інка намагалася дещо пояснити тварюці, спершу зовсім плутано, потім - ясніше, а далі - ще ясніше. Та що ясніше говорила вона з ним про цей прекрасний і тепер набагато ближчий до неї Всесвіт, то впертіше він це відштовхував, то частіше повертав її на землю з небес. Вона йому про галактики, він - про те, як учора розварилися макарони, вона - про закони Кеплера, він - про те, як треба пити горілку, вона про те, «звідки виникло життя», він - про вчорашню зустріч із їхніми спільними знайомими. І так постійно, і так знову й знову. У їхніх стосунках росла й потроху вбирала в себе спільні світлі спогади величезна тріщина - чорна діра. Інка вже не могла приспати своє зверхнє ставлення до нього (тварючка, комашка!), він же не міг, та й не намагався, приборкати свою злість. Через те міг і не прийти на зустріч. А як він був потрібен! Вона звикла до нього: до голосу, до очей, до посмішки, до всім уже відомих, але таких кумедних анекдотів. І ще в нього були найпотрібніші у світі руки. Вони обіймали й пестили так ніжно, як ніщо інше, - ні сонце, ні море, ні повітря. Він був потрібніший, ніж повітря… Він узагалі був потрібною тваринкою, та от приручити його не таланило. Елка розповідала, що декілька днів тому бачила його з якоюсь білявою кралею замореного вигляду топ-моделі. Тоді Інка відмахнулася, не хотілося доводити справу до ревнощів, до емоцій, взагалі до всіх цих пліток, цієї багнюки. Та багнюки ставало дедалі більше, й чомусь особливо багато довкруг її тварючки. Й сьогодні Інка твердо вирішила вчинити розбір. Не хотілося, звичайно, спускатися до такої побутовщини, та інакше тварючка просто не розуміла, - а Інка стомилася терпіти. Й ось вона тут, а його немає. Якби прийшов, учинила би показову істерику, розвернулася б і пішла. Або дістала б їдкими кпинами. Або погралася б у мовчанку… Або все було б як раніше: взяли б із собою когось із друзів, пішли б у сусідній генделик, надудлилися б по самісінькі вуха під жарти, сміх, веселі пісеньки. Так воно все було раніше… В Інки взагалі все життя поділилося на «до» і «після». «До» і «після» її першої вилазки на дах. «До» було всього чотири місяці тому. А як давно. От тобі й несамостійна величина… «До» вона була таким собі рудим дівчиськом, яке ще не визначилося в цьому світі, вона ні в чому не була впевнена, тому завжди сміялася (сміх як захисна реакція), тому її любили. «До» вона частенько ошивалася тут серед так званих неформалів, «до» вважала їх гарними веселими друзями й разом із ними виникало відчуття… Не те щоб відчуття домівки (цього в Інки ніколи не було), а радше відчуття тата, лагідного, м’якого, гарного татусика. Такі нещодавні й такі забуті часи…

Непомітно для себе Інка взялася згадувати астрономію. Просто так - перевірка пам’яті. Дійшла до законів Кеплера й взялася креслити ногою на піску схеми до першого й другого законів, коли хтось тихенько покликав ззаду: «Киць-киць».

Він! Інка підскочила, стрімко розвернулася. Чуприна, що падає на очі, м’яка посмішка… Він! Інка кинулася йому на шию. Прийшов, усе ж таки прийшов. Сонечко. Погана, погана тварючко! Не Інка приручила її, вона - Інку. Це було дуже образливо для неї, людини. Людини Розумної, логічно мислячої, гомо сапієнса. Емоції, тваринні інстинкти, ось у чому справа, - він будив у ній тваринні інстинкти… Й за це Інка гнівалася на нього ще дужче.

- Сьогодні рік, як ми зустрічаємось, - виголосив він. - Відсвяткуємо?

Інка обернулася. Так і є - він виголошував це не для неї. Він привів із собою друзів, тих самих, з якими гуляли, жартували, співали пісні у забігайлівці під час Інчиного безтурботного дитинства. Інка зраділа ще дужче, почалися обійми й поцілунки. На якусь мить вона забула всі свої важливі запитання і навіть деякі вже знайдені відповіді. Це були друзі. Маленька Данка-хіпі, чорнявий Тоша з цитатником, Алекс зі своєю вже майже поламаною гітарою. Вся їхня давня компанія. А я й забула, майнуло в Інчиній голові, забула про таку важливу дату, про таку дрібницю за своїми великими питаннями. Хіба ж так можна?

Веселим гуртом зайшли до забігайлівки. Там нічого не змінилося: те ж таки повітря з алкогольними випарами, ті ж вентилятори, що ніколи не крутяться, навіть пияк, що спить під крайньою лавкою, теж, здається, той самий.

Посідали за стіл. Коханий із Тошкою пішли затарюватися. Данка дістала цигарки, Алекс звично бренькнув по струнах. Усе, як було, як було завжди, як повинно бути. Інка не любила таких генделиків, та їх полюбляли друзі. Тут була хоч якась свобода. Тут було душно, та можна було грати на гітарі й голосно співати, під столиками спали готові вже клієнти, зате тут була дешева горілка. Тут узагалі було так, як полюбляє простий люд - дешево й сердито (менталітет!). Інка цього терпіти не могла, проте тут усе стало просто рідне. Через друзів. А ці друзі були саме такі, як треба. Ну, може, й не саме такі, але кращі від інших. Хоча б тим, що поважали твою свободу (дій, слова, думки, совісті), тим що завжди готові вислухати (нічого, правда, не розуміючи, зате готові), тим, що не перебивали і взагалі майже не звертали уваги. У житті ніхто на тебе не звертає уваги, всі лише лізуть у душу для того, щоб усе там перегорнути й накинути своє. Проте ці просто не звертали уваги, нічого не намагаючись у тобі змінити.

Небавом повернулася тварючка. Налили. Цокнулися пластиковими стаканчиками.

- Дзень, - звично прокоментували і звично ж засміялися.

А, може, це - найголовніше? Такий простий, легкий сміх, просте, легке щастя… Може, всі запитання й відповіді не варті одного такого вечора? Інка поклала голову коханому на плече, Алекс затягнув пісеньку про свободу, вітер, поїзд… одне слово, про хіппі. Данка почала вдячно підспівувати. Інка зловила себе на тому, що усміхається. Просто так, дивиться на них і усміхається. Попливло, закрутилося перед очима. Давно вже не пила, тому алкоголь одразу вдарив у голову.

А чому не пила? - ввімкнулося щось ізсередини.

А тому, що алкоголь, н-ну… не те, що притуплює розум, а радше згладжує гостроту відчуття й сприймання.

А навіщо вона тобі, Інко?

У мене багато запитань. На них потрібно шукати відповіді. Аби пізнати світ.

Стоп! А що ти робиш тут? Серед бовдурів, які…

… Які від цього самого світу ховаються!

Інка глянула в задоволені обличчя (пики) друзів. Яких, у біса, друзів?! Оцих комашок, які бояться, ховаються, замкнувшись на своїй уявній свободі? Щоб отримати свободу, потрібна влада, а влада - це знання. Про яку свободу взагалі можна говорити, коли ти настільки дурний, що переймаєш чиюсь ідеологію (Данка-хіпі), або носишся з цитатником, як із найбільшою коштовністю (Тоша). З цитатником! З чужими словами. Замість того, щоби творити свої…

Стривай-стривай, Інко, а сама ти що робиш? Вчиш чиїсь теореми й теорії, замість того, щоб… Так це ж зовсім інше! Це наука! Навіщо винаходити колесо, якщо воно вже є? А навіщо створювати нову ідеологію, якщо вже існує досить зручна і прийнятна для тебе? Рамки. Як можна говорити про свободу, коли заганяєш себе у певні рамки? А як можна говорити про свободу думки, якщо…

- Інко…

Тввварюка! Знову заважаєш думати?! Було ж, було щось важливе. Майже у голові. Трішечки не дотягнула…

- Що? - гостро спитала, майже вигукнула вона. Павза.

Інка помітила давно - там, де з’являється вона, відразу з’являються й павзи. Вона вносила певний дисонанс, дискомфорт і просто нерозуміння в будь-який колектив, і колектив відповідав незручною мовчанкою.

- Ти десь не з нами, кицю, - обережно сказав коханий. - Ти в порядку?

Не з вами? А що мені з вами робити? Деградувати й бути щасливою в цій деградації? Не треба мені такого щастя, не треба мені таких друзів, не треба мені… Такої тварюки, Інко? А сама сьогодні аж тремтіла: прийде - не прийде. Але ж його руки, його очі… голос, що ніби обплітає густим липким павутинням… його близкість, завжди така жадана… Інно! Це просто тваринні інстинкти, не забувай! Але ж тут, з ними усіма… таке відчуття, ніби повернулася… не додому, просто кудись далеко-далеко, до тата, до безтурботності і його лагідно-лоскітливої бороди… Але досить. Вона не має права повертатися. Та що там права! Не має бажання. А інстинкти… Вони потрібні людині, щоб уберегти її від небезпеки, щоб уберегти від вимирання - продовжити рід, та ніяк не для того, щоб ними жити, мислити. Під час мислення вони заважають. Знехтуймо ними.

Та ось налили іще, ось коханий підніс тост за неї, за Інку, за їхню любов. Все попливло. Зовсім попливло, ще й трохи пританцьовуючи. І раптом у голові ніби хтось (такий милий, хороший, рідний) тихо сказав: часом треба просто жити. Ти хто, подумки спитала Інка і засміялася, теж, звичайно, подумки. Мабуть, янгол-охоронець, вирішила вона, охороняє мій дитячий мозок від перенапруження. Янгол? Цікаво… Раціональне мислення має лише одну ваду: воно не дозволяє вірити у богів. Воно взагалі не дозволяє вірити. А людина без віри не може. Та вона ж, Інка, якось живе. То що - вона не людина? Така собі істота, марсіянка, чи взагалі - з іншої галактики. Занесло її сюди якимось метеоритним дощем… Годі, Інко! Ну що ти, як маленька, маячню верзти починаєш? Це через те, що забагато випила, пояснила вона самій собі. Коли забагато вип’єш, навколо постій-но відбувається якась маячня. То що вже говорити про те, що зсередини?

- … випити?

- Га? Що? - прокинулася вона

- Чи не бажає юна леді випити? - знову спитав Тоша. - Повторюю для тих, що сидять у танку.

Теж, схоже, десь вичитав. І вивчив. Він завжди читав і вивчав напам’ять отакі банальні, зате поширені фрази. Й дуже ними потім пишався.

Часом треба просто жити, кажеш?

Вона кивнула. Випити? Бажає.

Янгол (3)

Він малював пальцем якісь знаки на запітнілій шибі.

- Що це? - спитав Василь Анатолійович.

- А це гра така, - Янгол стояв спиною, але лікар відчув у голосі черговий спалах посмішки.

Або навіть глуму. І чому він тоді подумав, що посміхатися Янголові важко? Зовсім не важко, він навіть задоволення від цього отримує.

- Яка гра? - підозріло спитав Василь Анатолійович.

- Хрестики-нулики, - відповів Янгол.

- Не схоже, - із сумнівом сказав лікар, роздивляючись якісь химерні візерунки, цифри й літери на склі.

Янгол знизав плечима. Лікар замислився. Чи не чергова загадка? Щось пов’язане з релігією, з хрестом? Стоп. Знову почалося, знову він, психіатр, що сьогодні поклав собі точно чогось від пацієнта домогтися, знову він ведеться на чергові викидони цього пацієнта.

- Спрощена модель життя, - раптом сказав Янгол, відійшовши від вікна й милуючись своїм творінням.

- Життя кого?

Не треба, не треба гратися з ним у філософію. А як же хочеться!

- Вашого, - пояснив Янгол, - людського. Будь-якого людського життя. Оце - початок. А далі пішли варіанти розвитку.

Цікава була схема. Точніше, схема була незрозуміла, проте намальована не як схема, як картина. Ніколи таких художніх схем не бачив.

- Але ж варіантів безліч.

- Не безліч, Василю Анатолійовичу, просто дуже багато. І до речі, не так багато, як здається на перший погляд. Вони всі вмістилися тут, бачите? Люди надто цілеспрямовані й передбачувані створіння.

Янгол із задоволеним виглядом ліг на койку, заклав руки за голову.

- А чому хрестики-нулики? - здивувався лікар.

Янгол теж здивувався, підняв брови:

- А хіба у вас не так: або ти несеш свій хрест, або ти повний нуль?

Лікар замислено глянув у вікно. Може, й так…

- Насправді ж, - провадив пацієнт, - насправді ж найважчі хрести у тих, кого вважають нулями. Проте цього не помічають.

Угу. Тут він угадав. Все ж таки було в цій грі щось пов’язане з хрестом. Хлопчина дуже чіпляється за релігію, хоча на словах відкидає її. Нашу релігію, де символом виступає хрест, уважає хибною.

- Янголе…

- Угу? - погляд у стелю: мовляв, я на своїй хвилі, не чіпайте мене.

Не вийде, хлопче, будемо розмовляти.

- Розкажи-но про Бога.

- Про якого Бога? - питання спокійне, проте погляд палає: про якого ще Бога?! Дайте ж, дідько б вас узяв, спокійно полежати!

- Про твого.

- Про мого? - він їдко посміхнувся, - Мого Бога не існує.

Тут Василь Анатолійович мало не звалився зі стільця. Як не існує?! А хрест тут до чого? Й це дике янгольство?! А стрибання з вікна?!

- Стривай, стривай, - Василь Анатолійович підняв руки, - не зрозумів. Давай-но ще разок.

Янгол позіхнув, кинув на лікаря втомлений погляд:

- Мого Бога не існує, існує ваш Бог. Бога вигадали ви. Всі ви. Чи не помічали ви, що в усіх мовах слово, що ним називають вищу силу, односкладове й дуже просто вимовляється? Ви собі вигадали Бога, щоби спростити розуміння буття. Вигадали та обізвали найпростішим словом, щоби легше було вимовляти. Того, що ви розумієте під цим словом, не існує. Все це - ваші вигадки. І Біблія ваша - вигадка. І, до речі, вигадка не з кращих. Якби той жартівник, що створив цю маячню, жив би зараз, він обов’язково був би вашим пацієнтом. От уявіть собі, що було б, якби ота творча сила створила вас за своєю подобою. Чи ви й справді вважаєте, що Бог - такий собі сивенький дідусь, який сидить тихесенько на хмаринці і…

- … і навколо нього літають такі собі хлопці з крилами! - підскочив раптом лікар. Ага, Янголе, попався! Такої радості Василь Анатолійович не відчував давно. Так опуститися! Підловив пацієнта, що заплутався у власній маячні, а щастя стільки, немов Америку відкрив. - Такі хлопці, як ти, наприклад, так, Янголе? Ні-ні, не може такого бути!…

Він раптом замовк, бо зустрівся поглядом із пацієнтом. Погляд був серйозний, трохи сумний, розуміючий.

- Я, - почав він пояснювати спокійно, навіть лагідно, повільно, майже по складах, знову як безнадійно відсталій дитині, - я назвав себе Янголом, щоб якомога зрозуміліше окреслити для вас поняття моєї суті. Я маю подібний до вас вигляд для того, щоб було зручніше: мені - існувати, вам - розуміти.

- Розуміти що? - лікар теж втомлено позіхнув і сів.

Знову не вийшло. Знову Янгол легко осадив його, показуючи, хто тут розумніший. І навіщо було так підстрибувати, так кричати. Тепер от він, лікар, виглядає дурнем не лише в очах пацієнта, а й у власних.

- Мене, - просто відповів Янгол і хутко посміхнувся.

Лікар промовчав. Пацієнт знову глянув у стелю. Ну, і як його збагнути, цього Янгола? Ніби й маячню верзе, та не зловиш його ні на чому. На все у нього є відповіді. І постійно виставляє тебе повним ідіотом. Не дуже сподіваючись на щось, Василь Анатолійович все ж таки спитав:

- Навіщо ми повинні тебе розуміти?

- Я існую для того, щоб мене розуміли.

- Хто?

- Будь-хто. Хоч одна маленька людинка. Хоч трохи.

- І що тоді? Ти полетиш звідси, виконавши завдання?

- Можливо, - погодився Янгол, - а, може, й ні.

- А я тебе розумію?

- Ви?!

О, стільки всього було у цьому запитанні!

Стільки подиву, глуму і якоїсь аж огиди. Василь Анатолійович ледь стримався, щоб не задушити його власноруч. Ач, яке зарозуміле! Ач, яке розумне! Розум аж крізь вуха вихоплюється! Спокійно-спокійно, він - хворий, а я лікар, спокійно…

Мабуть, усі ці почуття відобразилися на його обличчі, тому що Янгол, поглянувши на нього, раптом зареготався. Реготав уперше, відколи спілкувався з лікарем і… і краще б не реготав. У його реготі було щось таке, від чого по спині Василя Анатолійовича побігли не те що холодні мурашки, по ній крижані мамонти побігли. Були в його сміху якісь високі нотки потойбічного холоду, якась неосяжна, незрозуміла й пустельна темрява, і заразом щось тепле, задерикувате, рідне, земне. І саме це дивне поєднання мало не до істерики лякало.

Коли Янгол раптово посерйознішав, Василь Анатолійович полегшено зітхнув. Нестерпне бажання тихесенько вийти за двері й тікати якнайдалі від цього психа потроху зникало. Не те щоби зовсім зникало - відходило на другий план.

Або я вже з’їжджаю з глузду, подумав він, або в цьому сміхові й справді щось є. Треба буде ще разок його насмішити й записати на диктофон.

Янгол уважно подивився на нього.

- Ви не зрозумієте мене. Ваші рамки занадто застарілі. Пробачте, якщо образив вас цим реготом, та ви й справді дуже незвичайно виглядали тієї митті.

Ні, хлопче, образив ти мене не реготом, а своїм огидливим «ви». Реготом ти мене тільки злякав. Цікаво виглядав? Я тобі зроблю «цікаво»! Свиня ти, а не Янгол.

- Янголе, - раптом на думку прийшло запитання, і злість якось зібгалася, всохла, вивітрилася, - а Бог…е-е… ця твоя сила, що створила Всесвіт, - це якась космічна сила?

- Космічна? - у очах знову майнула посмішка. - Знаєте, лікарю, як перекладається слово «космос»?

Лікар не знав.

- Прикраса. - Янгол клацнув нігтем по срібній сережці. - Всього лише прикраса.

Інка (4)

Хто такі друзі? Й чи варто засмучуватися з того приводу, що їх немає? Надто ж зважаючи на той факт, що сам їх не визнаєш?

Інка вже давно помітила: варто було їй ковтнути спиртного, як характер думок переходив на інший, особистий рівень. Це їй не подобалося, та якась егоїстична частина її вперто тягнула своє… А, може, їй просто траплялися погані друзі? Не такі, як треба?

І що ж у них поганого? Все це веселі, цікаві чимось, небайдужі до тебе створіння. Дворова подруга, пацанка Елка - чим не бойовий товариш? Хімік - досить розумний хлопець, не стільки, правда, розумний, скільки напханий знаннями, та хіба погано мати під рукою ходячу енциклопедію? (Ага! Ось що тобі, виявляється потрібно, Інночко. Не людина - енциклопедія. І Елка потрібна була, коли в неї самої проблем було поменше, коли вона більше мовчала і вислуховувала твою маячню. А тепер, коли почала верзти свою, то вже вона й ні до чого.)

У класі друзів шукати й не варто. Дружбою тут і не пахне, всі вони надто вже малі й колективізовані. Будь-яке суспільство, будь-який колектив будується на брехні, підлабузництві, силі одних і слабкості інших. До чого ж тут дружба? Оці сьогоднішні, так звані неформали… Та ці взагалі були непотрібні. Мабуть, вони найбільше відповідають значенню слова «друзі»: друзі повинні бути ні до чого. Чому повинні? Кому повинні? Для чого повинні? Ні для чого, ніби знову хтось (милий, рідний) повторив по складах у голові, непотрібні вони тобі…

Свою шизофренію Інка сприйняла спокійно. Та й чому шизофренію? Вона знала достатньо слів і моделей. Наприклад, «припустимо». Припустимо, завівся у голові такий собі хтось. Навіть, не «такий собі», а певний. Припустимо, є певний хтось у голові…

- Інко!

Ну знову він! Тролейбус їхав додому. Тварючка сиділа поруч. Проводжала маленьку дівчинку додому, щоб її не дай Боже, ніхто не скривдив. І знову відривала від роздумів, і цим кривдила найдужче. Була в неї така звичка: відривати. Не лише у неї - у всього світу останнім часом з’явилася ця звичка. І постійно - у той момент, коли майже вхопила думку. У думок - слизькі хвости, за них важко хапатися, але можна, і ухопити, і втримати можна. Коли ніхто не відволікає. І от тепер вона знову… До біса таке кохання! Декілька хвилин утіхи по декілька, а то й по одному разу на тиждень, зате скільки нервів! Скільки втрачених, загублених думок, майже додуманих… Майже.

І якщо цілий світ - це неминуче зло, то тварючка може бути поруч, а може й не бути. Її можна просто вигнати… А чи можна, Інко? Та навряд. Називай це хоч пристрастю, хоч коханням, хоч звичкою, та навряд…

- Інко, - знов озвався він, жартома поскуб за вушко.

Вона вдарила його по руці, сердито спитала:

- Що?

- Ти нічого не хочеш мені розказати?

Так, стоп. Ось тут стоп. Це вона повинна була спитати. Одразу ж, при зустрічі. Гей, хто ставив цю п’єсу? Ви дали акторові не ті слова. Хіба це її Елка бачила з якоюсь відмороженою топ-моделлю?

- А ти? - пішла у наступ вона.

Поруч із ним вона явно опускалася, ой, як опускалася! Просто провалювалася кудись униз, на порядки нижче, ніж була, на землю грішну, до тварючок і комашок, що її оточували. У приємну сіру масу, тепленьку, рідненьку багнюку. Просто свиня якась, а не людина.

І от знову. От давай тепер іще влаштуємо сімейну драму. «Санта-Барбара», серія дві тисячі якась там, сцена перша: розбори у тролейбусі. Чи дійде до мордобою? Ставки, леді й джентльмени, робимо ставки!

Він хитро посміхнувся, посварився вказівним пальцем:

- Я перший спитав.

Інка серйозно глянула йому в вічі:

- Ну, давай.

- Що? - не зрозуміла тварючка.

- Викладай свої аргументи проти мене. Тільки, будь ласка, спокійно, чітко й ясно.

Молодець, Інко, просто-таки айсберг в океані. Замовкни, хтось із голови, з тобою потім розберуся. Ви всі мене дістали! Коханий помовчав. Потім невпевнено почав:

- Ти просто стала якась не така. Де моє кохане руде сонечко? Моя дівчинка з найвеселішим у світі сміхом? Чому ти не смієшся, Інко? Сьогодні я наглядав за тобою спеціально. Жодного разу ти не засміялася… Інко, де твій сміх? Де ніжні долоньки?

Ага, то за мною ще й спостерігали!

- Ось вони, долоньки, - з їдкою посмішкою покрутила ними Інка у нього перед носом, повільно поляскала ними. - Браво, котику, які гарні слова ти десь узяв. З Тошиного цитатника чи сам вигадав?

- Інко, - докірливо сказав він.

- Що «Інко»? - спалахнула вона. - Такі гарні слова мені ні до чого. Це мішура, дешеві прикраси, - вона цокнула нігтем по золотій сережці у вусі, - розумієш?! Мені суть потрібна… - вона замовкла і втомлено подивилася на нього, -… а суті я не бачу.

- У чому? - спитав він.

- Ні в чому, - відказала вона. Поглянула йому у вічі, ніби хотіла іще щось сказати, та потім махнула рукою, - не зважай… Це я так…

Він кивнув, надовго замислився. Інка не заважала. По-перше, вона знала, як неприємно, коли тебе збивають з думки, по-друге, було приємно, що хоч іноді тварючка про щось узагалі могла думати.

- Ти мене кохаєш? - раптом спитав він. Так ось про що ми думали!

Вона поглянула на нього, надовго задивилася у очі: хотілося щось там знайти. Що? Незрозуміло. Просто дуже важкий він став останнім часом, просто забагато нервозності стало у їхніх стосунках. Ніби обоє знали, що залишаться одне без одного, але за щось чіплялися, кричали, гнівалися… Просто дуже багато останнім часом з’явилося різних натяків і чуток. Забагато. Тварючка, тварючка… Нарешті промовила:

- Так.

Потім вони мовчали.

Біля квартири, шукаючи ключі, довго думала, чи не збрехала. Кепські відносини з кепською істотою… Що таке кохання? Вона знала, що таке кохання для нього: розуміння, секс, спільні друзі, просто ввесь час бути поруч… Вона не розуміла, що таке кохання для неї. Не для дівчини, не для п’ятнадцятирічної рудої істоти - для неї, для людини. Кохання ґрунтується на емоціях, людське ж існування на розумі. Навіщо кохання? Може, щоб не перенапружувати мозок? Потрібна ж іноді й розрядка.

Зайшла додому. Мама поралася на кухні. Ерастович дивився телевізор. Сімейна ідилія. Якщо не зважати на один випадок у парку.

- Я вдома! - гукнула вона.

- Невже? - здивувалася мама з кухні. Ой, зараз почнеться.

Мама вийшла у коридор, грізно склала руки на грудях:

- Невже ваша величність нарешті вирішила згадати про існування такої дрібниці, як дім і матуся в ньому, яка вже місця собі не знаходить від хвилювання?!

Голос її повільно йшов угору: від звичайно-побутово-розмовного до голосно-гримаючого.

- Ма, тобі б у опері співати, - посміхнулася Інка, скидаючи кросівки.

Мама рвучко розвернулася, грюкнула за собою кухонними дверима. Двері ж невинні! Ой, мамо, мамо. Місця собі не знаходить, а… Інка потягнула носом… а котлети Ерастовичу смажить. Ну коли ви зрозумієте, що зі мною нічого не трапиться?! Що я доросла людина?! Що тварючка від мене не відстане, доки до дверей не допре?! Інка зайшла до кімнати, пронизливо глянула на вітчима. Вітчим трохи плавав перед очима. Не можна так багато пити!

- Ну як, Денисе Ерастовичу, справи на роботі? - значуще спитала вона.

Ерастович трохи зблід, але мужньо тримав оборону:

- А як, Інночко, у школі?

Ой, які ми люб’язні! «Інночко» - це щось новеньке у нашому лексиконі.

- У школі все добре. З зарубіжної зараз проходимо «Злочин і кара». Там так цікаво. - Вона хижо примружилася. - Про те, як бабусю. Сокиркою. По голівці.

Останнє слово виділила наголосом. Сказала майже по складах. Ерастович засовався у кріслі. Він розумів: Інчині прогули й цигарки мама пробачить, а от його, Ерастовича, обійми з якоюсь кралею на лавочці… Мабуть, зараз він думав, наскільки це поганий жарт природи, жіноча солідарність.

- Інночко, - обережно почав він. (Які ж ми сьогодні ласкаві!). - Слухай… а тобі, може, гроші потрібні?… На кишенькові видатки…

Вона зморщила носика.

- Від вас? - вклала в це запитання якомога більше презирства й огидливості.

Вийшла, грюкнула дверима.

Пішла до ванної, там умилася, глянула на відображення у дзеркалі. Ну? І що робити далі? Сказати, що перетвориш чиєсь життя на пекло - це одне. Перетворити його - це зовсім інше. Ну, нічого. Зараз вечір, зараз вона стомлена, та ще й добряче піддата. Зранку все стане на свої місця. Зранку все буде добре. Зранку все завжди буває добре. Ранок - це завжди свято. Коли сонячне світло вдирається до твоєї кімнати й розганяє по кутках усі тіні, всі нічні жахи, ти позбуваєшся страху. Інка всміхнулася собі у дзеркало. Всередині вже зароджувалося відчуття ранку, нового дня, який буде кращим, яскравішим, розумнішим від учорашнього.

Вона пішла на кухню - миритися з мамою. З мамою миритися було важко. Потрібно вислуховувати з півгодини: спершу - яка ж вона, Інка, невдячна, потім - усі ми жінки такі, далі - які ж ми, жінки, класні, нарешті - всі жінки відьми і, взагалі, допоможи мені помити цю каструлю. Найважчим було промовчати, не сказати: «Мамусю, це все банальщина, все це я знаю, все це я вивчила вже давно. Кому ти щось доводиш? Собі? То чому повинна слухати я? Я по самісінькі вуха переповнена цією життєвою жіночою мудрістю. Дайте ж мені мудрість не життєву!»

Та якщо витримати, одразу стаєш золотою дитиною, що допомагає мамі. І, нарешті, можна зосередитися на думках під час миття посуду… І сподіватися, що хоч тепер тебе ніхто не чіпатиме.

Одначе того вечора була чомусь лише одна думка. Як порожня бляшанка, торохтіла вона в голові, гучно відлунюючи всередині. Думка про кохану тварину. Тварючку. Істоту…

Василь Анатолійович (1)

Прикраса. Всього-на-всього прикраса. Що він хотів цим сказати? Що це неважливо? Що це гарно - і все? От дурнуватий хлопчина! Сказав, замовк і втупився у стелю. Все, Василю Анатолійовичу, розмову закінчено, ви мені набридли, ви мене дістали своїми запитаннями; всім дякую - всі вільні. Його янгольська величність замовкла. А він, лікар (лікар! психіатр!), вийшов від пацієнта ні з чим. Вкотре ні з чим. Хіба що із зайвими запитаннями, що залишилися без відповіді.

Василь Анатолійович ішов додому. Повертався знову пізно, знову засидівся за роботою. Не зовсім, правда, за роботою, за роздумами про Янгола у своєму кабінеті, за чашечкою кави. Вже зараз уявляв втомлений погляд Олени, вимучену посмішку а-ля «я розумію, ти - фанатик». Йому було соромно. Він любив дружину, сумував за нею. Проте розумів, що сумує й любить лише тоді, коли виходить за ворота лікарні. А там, усередині, серед дивних людей та їхніх дивних світів навіть не згадував про її існування. І кожен день виходив звідтіля неохоче, пізно. І кожен день йому було соромно.

Василь Анатолійович дійшов до зупинки й приготувався чекати. Такої пори тролейбуси ходять рідко. Раптом хтось гукнув:

- Васю! Ти?

Він обернувся.

- Борисе!

Це була зустріч двох шкільних друзів.

Обійми, ляскання по спині, «як ти?», «що ти?»… Василь Анатолійович був радий цій зустрі-чі. Адже з Борисом були й справді друзі, найкращі друзі. Разом сиділи за одною партою, разом готували домашні завдання, разом прогулювали нецікаві предмети, разом відгрібали за це, списували один в одного, брали мозковим штурмом складні завдання. Щоправда, в останньому класі Борис зробився трохи незрозумілий, зацікавився якоюсь там фантастичною літературою, захопився філософією. Це нерозуміння трохи віддалило їх один від одного, та дружба не припинилася. Після школи, як це завжди трапляється, їхні шляхи розійшлися. Василь, як і збирався, вступив до медичного, Борис - на фізфак Могилянки. Філософ знайшовся! Як був фізиком, так ним і залишився. Пішов у викладачі. Дивний! З такою головою не в школі працювати. Це все через ту кляту філософію, вона вивела його не туди. Такий розум пропав…

- Не одружився? - спитав Василь.

- Що ти! - весело відмахнувся Борис. - Ще цього щастя мені не вистачало!

- Іноді це й справді щастя, - серйозно сказав Василь.

- Якщо і щастя, то не для мене, - теж посерйознішав Борис, - мені потрібна свобода.

- То твоя холостяцька квартира там же? - спитав Василь.

- Там! - радісно кивнув Борис.

Декілька разів зустрічалися вже дорослими. Було вже не те й не так, проте досить приємно, без напруги. У хаті фізика завжди панував такий безлад, що Василеві часом аж самому кортіло взятися за віника й ганчірку.

- Приємно знати, що хоч щось у світі залишається незмінним, - посміхнувся Василь.

- Слухай, - раптом загорівся Борис, - а давай до мене! Як у давні часи, га?

- Та мені… цей… додому. Дружина хвилюватиметься…

- Дзенькнеш від мене дружині. Ну, давай! Бо така нудьга навкруги, хоч вішайся! А так посидимо, позгадуємо…

Насправді Василю страшенно хотілося додому, до втомлених, але від цього ще миліших очей Олени, до гарячої вечері на столі, до теплесенького, м’якесенького ліжечка. Але раптом він подумав: ось тобі й фізик! Той, якого ти так давно хотів привести до Янгола. Та й про цього самого Янгола вже давно кортіло з кимось побалакати, порадитися. Не з медсестрами ж балакати. Не з Оленою ж. По-перше, вона й так ревнувала його до роботи, хоч і мовчала про це, а по-друге, що б вона там зрозуміла? А тут, на тобі, Борис. Це ж подарунок долі, а не Борис.

- Ну, гаразд! - молодцювато махнув рукою Василь. - Поїхали!

Борис зрадів, і вони поїхали. Спершу простояли на зупинці з півгодини, а потім поїхали. А потім пішли, тому що поламався тролейбус. Та йти поруч із другом, колишнім, але ж другом, серед ночі, розмовляти, згадувати, сміятися, було досить легко. І ось уже магазин. Дві пляшечки «Пшеничної», будь ласка. І оті консервовані огірочки. Гей, фізику, а є у тебе в хаті щось їстівне? Знайдеться? Знаємо ми ваше «знайдеться». Будь ласка, ще ковбаси. І от цієї локшини. Ось так уже краще.

А ось і будинок.

- Ти, здається, на п’ятому?

- На другому, - виправив Борис.

- Ага! От і добре. Не вб’ємося, якщо п’яні з балкона попадаємо, - відчувши давно забутий і, виявляється, такий приємний тягар пляшок у сумці, Василь несподівано звеселів.

Приготували закуску. Посідали за стіл. Налляли. Випили. Жити стало краще. Теми для розмов раптом посипалися, неначе манна небесна. Стільки всього потрібно було обговорити. Сиділи, обговорювали. Випили ще. Лише після третьої Василь згадав, що так і не подзвонив Олені. Побіг до телефону, набрав номер.

- Пташечко, я сьогодні у Бориса. Ти ж пам’ятаєш Бориса? Мого шкільного приятеля?

- Пам’ятаю.

- Ти ж не образилася, Оленко?

- Ні-ні, що ти, я розумію.

Оце більш за все й дратувало його в ній. Оця поблажливість, цей спокійний лагідний голос, де так і вчувається втомлений докір. Ну, скажи ж ти! Ну, кричи, лайся! Поводь себе, як людина, а не приручена собака. Ох, Олено, Олено… Він попрощався, побажав солодких снів, поклав слухавку.

- Ну що? Щастя? - їдко посміхнувся Борис.

- Щастя, - буркнув Василь і раптом згадав, чому взагалі вирішив іти сьогодні до приятеля.

- Слухай, Борисе, а ти не можеш поспілкуватися з одним моїм пацієнтом?

- Навіщо це? - здивувався Борис. Налив, жестом запросив не гаяти часу.

Випили. Закусили.

- Мені здається, що ти краще його зрозумієш, - пояснив Василь, жуючи огірок.

- Що, - посміхнувся Борис, - скажений фізик?

- Гірше, - посміхнувся у відповідь Василь, - скажений Янгол.

І почав розповідати Борисові про Янгола. Від самого початку. Як той з’явився у лікарні, що робив, що говорив. Виявилося, що всі розмови з ним пам’ятає майже дослівно. Крім хіба що формул його і малюнків. Та щось приблизно пояснити все ж таки зміг. Схоже, що розповідав він дуже довго. Так як у грі в хрестики-нулики, язик уже добряче заплітався, першу пляшку було випито, а другу - помітно почато. Закінчив розповідь уже не зовсім зв’язними думками про цей досить с-складний… гик!… в-випадок.

Борис сидів, підперши щоку рукою. Аж здавалося, ніби одна половина його обличчя наїхала на іншу. З п’яним розумінням дивився на друга. Одним оком, що залишилося на тій половині, яка наїхала.

- Ну т-то що? - нарешті підвів до логічної кінцівки Василь. - Доп-поможеш?

Борис із розумним виглядом кивнув. Взяв пляшку, налив по останній чарці.

- Знаєш, Василю, - він розмовляв іще зв’язно, але повільно. Підняв указівний палець, уважно подивився на нього, тицьнув ним у товариша, - ти - молодець! Я тебе поважаю.

- І ти - молодець, - чомусь зрадів такому поворотові розмови Василь, - я тебе теж поважаю.

- Із психами не кожен зможе…

- Ці діти у школі ще страшніші за психів…

- Не всі, не всі…

І Борис, помахуючи вказівним пальцем, взяв-ся щось про когось розповідати. Якась дитина… Якось там її звуть… Дивна дитина, проте розумна…

Невдовзі Василю почало здаватися, що Борис розповідає про його Янгола. А може це не Борис, а знову він, Василь, розповідає? Ні-ні, сказав він собі, просто ця дитина схожа на мого Янгола. Теж не обділена розумом, теж трошечки зарозуміла і теж хвилює Бориса. Здається, саме в цей момент на столі бозна-звідки взялася ще одна пляшка. Далі Василь не пам’ятав…

Інка (5)

Увечері мама зайшла до Інки. Та була вже у ліжку - натягнувши простирадло до самого носа, розглядала стелю. Вона вельми полюбляла розглядати стелю. На цій стелі було досить багато маленьких шпаринок і плямок. Було за що вчепитися поглядові. Так ліпше було думати. Зайняти чимось погляд - і вперед. Таж ні, мама не могла дати дитині спокій і на один вечір. Розмови на ніч уважалися дуже корисними для Інчиного виховання. Вичитала в якогось дурнуватого Карнегі. Отже, мама прийшла побалакати. І знову розмовляти повинна була вона, а Інка (золота дитина) повинна була тихесенько прикусити язичка.

- Спиш? - спитала мама.

- Ще ні, мамо, - відповіла Інка. - Взагалі, мамо, сьогодні я спати не збираюся, але тобі про це не скажу.

- Та побалакаємо? - запропонувала мама, сідаючи на краєчок ліжка. Ну прямо досвідчений психіатр! «Ви хочете про це побалакати?». А що, давай, раптом вирішила Інка.

- Мамо, послухай, що Борис Едуардович сказав про Всесвіт, - Інка аж сіла на ліжку і почала розповідати. І розповіла. Вона пішла навіть далі:

- А ось, наприклад, якщо початкова маса була і справді нескінченною? Не можна відкидати цю можливість лише тому, що ми не можемо уявити нескінченність…

І ще далі:

- І що таке взагалі нескінченність? А може, це просто зовнішні параметри, а розширення йде по внутрішніх? Він ніби розбухає… Хоча, знаєш, мамо, я більш схильна згодитися з теорією Бориса Едуардовича. Всесвіт скінченний і сферичний. Може, замкнений… Не дарма ж сфера є єдиною можливою формою існування у космосі. Сферичні тіла, сферичні орбіти, та й ці електрони…

Вона глянула на маму, та вдавала, ніби слухає. Кивала з розумінням. Коли мама так кивала, то це означало, що насправді вона не слухає, а тільки вдає. Мамо! Це ж важливо! Мамо, чому ти так?!

- А отже, я вагітна, і щодня просилюю крізь мозок довгу голку, від одного вуха до іншого, - підвела до логічної кінцівки Інка.

- Га? - стрепенулася мама, вловивши, видно, слово «вагітна».

Інка позіхнула, заплющила очі й відкинулася на подушку. Мамо, ну чому ти так заклопотана завжди своїми справами, чому б тобі хоч на хвилинку не послухати. Не вдавати, а справді слухати? Може, ти і для себе щось та побачила б… Невже й справді все це - лише Інчин юнацький максималізм? Невже ці всі думки неважливі для дорослих? Ні для кого неважливі, окрім неї самої? Ніхто (хіба що крім Бориса Едуардовича, який становить якийсь дивний виняток), ніхто не слухає, не сприймає її серйозно, доросло. Вона вже дорослб до Всесвіту, а з нею знай бавляться в ляльки. Тато зрозумів би, майнуло в голові. От тільки не треба зараз! Ніяких сліз, іще цього не вистачало! Інко, я що сказала?! Нагримала на себе. Одразу ж полегшало.

Мама зрозуміла її стан по-своєму: дитина втомилася від цього розумування і хоче спати.

- Спи, принцесо, - лагідно мовила вона, цмокнула у веснянкуватого носика й пішла, обережно причинивши за собою двері. Матусю, матусю, подумала Інка, яка ж ти у мене гарна. Побільше б тобі бажання зрозуміти, побачити не лише донечку-принцесу, а й людину (без донечки-принцеси взагалі можна обійтися, та як тобі так хочеться…) Поменше б тобі твоєї поблажливості…

Ще з годину Інка крутилась у ліжку, відлежала собі всі боки, нарешті вирішила, що вже час. Прокралася до спальні. Ерастович цмокав і рохкав уві сні, мама тихесенько сопіла. Як завжди. Інка знайшла портфель Ерастовича, витягла його в коридор, взялася до замка. Покрутила, помудрувала, - змінила код, замкнула.

- Сподіваюся, ти хоч інколи на роботу ходиш, - процідила вона крізь зуби і потягла портфель на місце. Поки що нічого більшого в голову не приходило. Що ж, почекаємо до ранку. Вона вилізла на балкон. Звідтіля, якщо стати ногами на краєчок огорожі, можна було вхопитися рукою за пожежну драбину. Захват. Поштовх ногами. Переносимо вагу тіла. Хапаємось іншою рукою… От і все. Можна лізти на дах. Повернутися до хати важче. Це потрібно робити обережніше. Про обережність Інка не забувала ніколи, - вона чомусь вважала, що людству колись стане у пригоді її маленьке життя. Ну… може, не всьому людству, та комусь стане у пригоді. Немалу роль тут відігравав і страх висоти. Не раз бачила вона у нічних жахах, як татусів літак стрімко падає додолу. І була в тих жахах там, поруч із татусем. Та Інка не боялася перешкод. Вона вміла їх долати. Клин клином. Саме тому вперше й полізла на дах. Мама, до речі, назавжди лишилася з цим страхом. Ні, матуся в неї гарна, зовсім не дурна, не ляклива… Проте матуся так влилася в буденність, так постійно чимось зайнята, що не має змоги, просто не встигає взятися рукою за драбину, відштовхнутися ногами і злетіти. А це так приємно, так солодко! Стрибок - серце провалюється донизу, висиш на руках - страх тонесенько скімлить усередині, нарешті, ноги знаходять щабель - затишне відчуття безпеки, вибухове почуття перемоги. І вгору - до неба. Інка вже не змогла би без цих нічних мандрівок. Дах дав їй багато. Саме тут, лежачи на спині і заспокоюючи серце, що тремтіло від переляку, Інка вперше побачила зорі. Не такі, як знизу, за світла ліхтарів, не маленький шматочок неба у віконній рамі. Ні, розсипи, міріади зірок, вони палали в темному небі, навіваючи розуміння чогось страшного, величезного і прекрасного в цьому огромі, в цій величі. Саме тоді сяйнуло перше просвітлення. Пролежавши з півночі й дивлячись на таку важку, таку порожню, холодну, близьку й водночас недосяжну безодню, Інка подорослішала. Ще не зовсім, лише трішечки, але то був величезний якісний стрибок. Виникло безліч питань: що? як? навіщо?… Вранці вона почала шукати відповіді. Взялася за шкільний підручник фізики і… пролузала його, як насіння, за декілька днів. Потім пішла уперше до Бориса Едуардовича… І пішло-поїхало. Та дивна річ: що більше вона шукала відповідей, то більше поставало нових запитань, а відповідей не мала й на старі запитання…

І от зараз. Вона на даху. Лягла на спину, задивилась у небо. Не завжди треба перти напролом як бронетранспортер. Деколи важливо отак застигнути, відпустити погляд, а купно з ним і думки туди - у чорне, сяйнисте провалля. Часом воно може дати так потрібні відповіді.

«Перед смертю своєю, сподіваюсь передчасною, подякую Богові, якого немає, за те, що створив зірки і виповнив моє життя змістом…» - згадала вона. То була цитата з одної улюбленої книжки. Так-так, не завжди Інка читала фізику й астрономію. Декотрі, часом дуже важливі відповіді, можна знайти і в художній літературі. Потрібно лише вміти шукати. Та й ця література більше викликає запитань, ніж дає відповідей.

- Няв, - раптом сказав хтось поруч. Інка зиркнула вбік. Біля неї сиділо маленьке руде кошеня. Неправда, що в темряві всі коти - сірого кольору. Це - руде, видно одразу.

- Що ти тут робиш, мале? - спитала Інка. Кошеня обережно підійшло до неї, понюхало, полоскотало вусами. Залізло на Інку і зручно вмостилося. Замурчало.

- Знаєш, котику, ти, мабуть, теж мене відволікаєш, - сказала вона, - але ти гарний. Теплий, рудий, пухнастий. Ти схожий на мого тата. Ти мені подобаєшся.

Вона почала пестити його, чухати за вушком.

- Як тебе звати, малечо?

- Мррр…

Інка посміхнулася.

- Ні, «мррр» я тебе не назву. Тобі треба вигадати щось таке… щось таке… величне!

А назвімо його Сфінксом, Інко. Ха-ха, цікава ідея.

- Сфінксе, тобі подобається, що ти Сфінкс?

Ти тут живеш, а я ось прийшла сюди подумати. Мабуть, я заважаю тобі? Ти, може, також дивишся на зорі? Що ж, ти мене теж відволік. Ми квити. Тепер давай дивитися на зорі разом. Іноді треба дивитися на них разом. А думати можна кожному про своє. Вона почухала кошеня за вушком. Гарний котик. Вона ж не винна, що її останнім часом усі відволікають. Це в неї просто така смуга в житті. А, може, це не смуга, Інко? Може, це просто таке життя? Що більше ти дорослішаєш, то більше тебе відволікають. Життя не любить, коли ним нехтують, коли ним не живуть. От і починає відволікати. Сфінкс раптом зіскочив з неї, кудись попрямував. Це ж треба, яке самостійне, подумала Інка. І одразу ж подумки вилаяла себе, бо дуже скидалася зараз на свою маму. Мабуть, так і мама завжди на неї дивиться: це ж треба, яке розумне… Не можна так ставитися ні до людей, ні до котів. Ні до кого. Вибач, Сфінксе, я більше не буду. Здається, він вибачив, бо повернувся хвилин за п’ятнадцять, тицьнувся носиком і знову замуркотів. Через це муркотіння зосереджуватися на зірках, точніше, роззосереджуватися на них, стало важко. Інка ще полежала і вирішала іти додому. Треба ж іноді й поспати. Вона встала, подивилася на кошеня:

- Ти зі мною, Сфінксе?

Вона знала, наскільки важливо, коли поважають твою думку і дають свободу дії. Сфінкс постояв декілька секунд, немов розмірковуючи, чи варто. Інка розуміла, це дуже важливе питання: чи варто промінювати свою свободу на можливість дружби. Вона сама ще розривалася між свободою й друзями. Нарешті Сфінкс вирішив, підійшов, потерся мордочкою.

- Ну, добре, - посміхнулася Інка.

Повертатися з кошеням у руках було набагато важче, ніж просто повертатися, та вона вже не могла його покинути. «Ми відповідаємо за тих, кого приручили», - писав Сент-Екзюпері. Вона не приручила кошеня, - котів неможливо приручити, та відчувала себе якщо не другом Сфінксові, то хоча б приятелем. Споглядання зірок зближує.

Вона лежала й знову роздивлялася стелю. Сфінкс, уже викупаний і трішечки за це купання ображений, муркотів поруч. Інка закрила очі. Як можна про щось думати під таке мурчання? Це ж трактор якийсь, а не кіт. Нічого. Завтра буде новий день. Новий час і простір для думок… Час змінюється, а от простір чомусь той же… ніяк не розшириться… Хоча, ні… це простір змінюється… його зміна вимірюється часом… не зміна… швидкість його зміни…

Інка не помітила, як заснула.

Янгол (4)

Янгол дивився на зорі крізь вікно й думав про те, як незручно дивитися на них крізь шибку. У двері тихесенько пошкрябалися. Прошепотіли:

- Янголе.

- Заходь, - відповів він. Це була Мила, маленька шизофренічка з другого поверху. Мила ніколи не ходила сама. Біля неї постійно товклося ще п’ятеро напівматеріальних істот. І тепер, зайшовши разом з нею, вони посідали в його палаті. Милка підійшла, теж глянула у вікно.

- Любиш зірки?

- Іноді вони бувають… н-ну… доволі симпатичними.

- Кажуть, у них щось є… - вона перевела погляд на нього. - Ти в них щось бачиш?

- А ти?

Вона трохи нервово знизала плечима. Це означало, що ні.

- У тебе вікно відчиняється?

- Лише кватирка.

- Можна палити?

Янгол ствердно кивнув. У Мили був талант знаходити цигарки. Вона й так подобалася йому, а з цим своїм талантом - ще більше. Цигарками вона ділилася охоче. А що робити янголові у психлікарні, як не палити? Він попрямував до свого ліжка, сів на краєчок, тому що на ліжку вже розлігся один із Милчиних друзів - носатий чарівник у червонім балахоні.

Мила закурила. Вона була ще юна, та вже безнадійно хвора. Не те щоби геть безнадійно, та Василеві Анатолійовичу не піддавалася вже більше року. Вона просто не хотіла лікуватися. Або не хотіла, щоб він її лікував, щоб її взагалі лікували тут.

- Знаєш, чому людина постійно змінює друзів? - вона затягнулася, видихнула дим у ква-тирку.

- Чому? - спитав Янгол. От ще й за це подобалася вона йому. З нею було цікаво, вона була жива, в неї було багато запитань і відповідей. Звичайно, лише для себе, та все ж було. Цим вона відрізнялася, наприклад, від лікаря, який не мав нічого свого. І ще вона не боялася Янгола, а лікар - той завжди аж тремтів.

- Зі старими стає нудно. Вони вже все знають про тебе, ти - про них.

- Тобі нудно зі своїми друзями? - він кивнув на її товариство.

- Не те, щоб дуже нудно… але хочеться, щоб іще хтось про мене знав.

- Хочеш, аби це був я?

- Будь-хто, - вона відмахнулася, - просто хочу розказати. А ти зараз найближче.

Оце й було у ній гарне: чесність і якась дивна самодостатність, - на шістьох поділена, та все ж самодостатність.

- Розповідай, - погодився він.

- Обіцяй, що запам’ятаєш.

- А це навіщо? - здивувався він. Мила була чи не єдиною людиною, якій він ставив нериторичні запитання. Бо його справді цікавили її відповіді.

- Якщо мене не стане - не стане і їх, - вона кивнула на свою свиту, - більше про мене ніхто не знає. А людина живе, доки живе про неї пам’ять. Янголи ж живуть вічно…

- Янголи - вічно, а пам’ять - ні. Навіть у янголів, - посміхнувся він у відповідь, - пам’ять має властивість танути. Спершу тануть чіткі контури, потім - кольори, а потім - і сама суть.

- Все одно. Мені буде приємно хоч трошки пожити у твоїй пам’яті.

І ще одне: вона дуже невимушено робила компліменти.

- Давай, - погодився він, - я запам’ятаю.

- Вони, - знову кивнула на п’ятьох, - були не завжди. Я створила їх. Знаєш, як? Я дуже хотіла бути письменницею. Задумала твір, назвала його «Недописані новели». Вони так і залишилися недописаними. Щось не виходило в мене. Я створила персонажів, та не змогла створити для них живого світу. Не виходило. Персонажі були надто яскраві для будь-якого написаного сюжету - вони були надто живі. Частин у «Новелах» було п’ять. І в кожній з них головний герой - справді головний, найкращий, виписаний старанно й чітко, до щонайдрібнішої рисочки, до найпотаємнішої думки, до щонайменшого подиху… живий герой… Отже, «Новели» не виходили, було дуже сумно й погано, порозмовляти про це було ні з ким… окрім цих, п’ятьох…

Вона позіхнула. Янгол слухав уважно, не перебивав. Він знав, як це ображає і як боляче, коли тебе перебивають. Мила мовчала. Він теж. Він чекав, бачив у її зелених очах, що сказала ще не все. Нарешті вона промовила:

- Янголе, ти знаєш, що роблять письменники?

- Що? - Взагалі-то він, янгол, повинен був знати, та не був певен, - там, де починається творчість, ні в чому не можна бути певним, адже там закінчується влада Бога і починається влада творця.

- Вони ж мазохісти, Янголе. Попервах щось собі вигадують. Починають жити своїм вигаданим світом разом із своїми героями. Невдовзі їх це починає гнітити, вони просто розриваються між двома світами і тихенько ненавидять свій світ, своїх героїв, вони задихаються у власному світі, бачачи всю його недосконалість… прагнуть перейти до наступного світу, а цей, що вже віджив, поважчав, скинути іншому. І тоді починають писати, вихлюпують усе це на папір, віддають комусь, все одно кому, аби лиш віддати. Лише тоді повертаються вони до нормального життя, причому лише для того, щоби заглибитися в наступний світ, на який невдовзі чекає те саме.

Янгол мовчав.

- Я теж хочу так, Янголе, - раптом загорілася вона, хутко перейшовши від суму та безнадії до якогось очікування радості, - я так втомилася. Допоможеш?

- Милко, - він тяжко і втомлено позіхнув, хотілося їй допомогти, як нікому, - Милко, я з радістю б. Але не можу…

Вона не слухала і знай товкмачила своє:

- Мені всього лиш треба знову взяти свій рукопис. Мені здається, зараз я вже зможу дописати… Я зараз трохи додумала… Може вийти…

- Милко, я не можу! - раптом гримнув він. Почуття безпорадності, загнаності в оцю кляту лікарню, замкненості у вузьких рамках одної-однісінької грані буття так довго тиснуло зсередини, що, нарешті, прорвалося цим вигуком.

- Вибач, - уже тихіше обізвався він.

- Ти скоро вийдеш звідси, - сказала вона, - я допоможу.

- Як? - безпорадно посміхнувся він.

- Моя шизофренія - це не ці п’ятеро, - зізналася вона. Янгол здивовано підняв брови. - Вони просто існують поруч, хіба ти не бачиш? А шизофренія - це зсередини. Існує друга Я. Вона спромоглася дописати «Новели», зараз вона пише далі, більше та більше, краще й краще. Про неї ще ніхто не знає, проте вона дійшла майже до апогею. Вона й сама не знає, та знаю я: багато з того, що вона пише, збувається. Я скажу їй, аби написала про тебе. Що ти був у лікарні, а потім швидко-швидко вийшов на волю.

- Як? - іще раз спитав він. Вже без посмішки. Справа ставала дедалі серйознішою.

- Ну, наприклад, так: «Лікар відсахнувся, тому що за спиною пацієнта раптом сяйнули золотом два величезні крила».

Янгол замислився. Так, це могло б вийти. Митець - як Бог: у своєму творінні він піднімається до Бога і майже уподібнюється йому, бо наділений потугою творця. Так вони думають. Часом так воно і є. Богом бути важко, проте можливо. І, якщо справді існує Милка-2 у якомусь світі, якщо цей світ (безумовно створений Милкою-1) достатньо реальний, якщо ця Милка-2 справді пише, а не прикидається, то, можливо… Забагато цих «якщо», та спробувати варто.

- Так от, - сказала Милка, - коли вийдеш, зроби так, щоб я знову отримала свій рукопис.

- Добре, - сказав Янгол.

- І пам’ятай про мене.

- Добре, - знову сказав Янгол.

Вона піднялася і хотіла вже йти до дверей, як він раптом сказав.

- Але в одному я з тобою не згоден.

- У чому?

- Людина живе доти, доки живуть її твори.

- Це один із різновидів людської пам’яті, - посміхнулася вона.

Янгол похитав головою.

- І знову я не згоден. Твори - це один з різновидів існування.

Милка теж похитала головою. Попрямувала до дверей. Почет із п’ятьох казкових істот слухняно поплентався за нею. Сьогодні вони були на диво мовчазні. Здається, теж утомлені.

Янгол пройшов прокуреною палатою. На підвіконні залишилися принесені Милою цигарки. Вона завжди залишала їх. Без зайвих слів, ніби просто забувала. Янгол посміхнувся. Йому подобалися люди, які обходяться без зайвих слів. Він дістав зі схованки за батареєю сірники, закурив. Сів на підвіконня, видихнув у кватирку. В димовому серпанку зорі на небі посіріли, почали розпливатися й підморгувати.

- Чого моргаєте, дурепи? - ласкаво сказав їм Янгол. - Ви тут ні до чого. Ви - лише прикраса.

Втім, він іще довго сидів на підвіконні й ще довго дивився угору. Може, на зорі, а, може, просто в небо, де можна літати.

Інка (6)

Інка прямувала до школи. Сьогодні посидить на заняттях. Нічого не вдієш, інколи це необхідно. Конспект тримала у руці. Сьогодні вона вирішила взятися за проблему прихованої маси у Всесвіті. Спробувати взагалі розбирати подібні проблеми окремо, бо в цілому нічого не виходило. А дорогою згадувала формули. Маса, отже, гравітація. F=…

Раптовий скрегіт гальм. Удар. Оце тобі, Інко, і Всесвіт. Оце тобі й усі твої розумування. Оце тобі теореми, аксіоми, нескінченість твоя у просторі (припустимо, певному просторі). Припустимо, Інко, що тебе збила певна машина. Через те, що ти за своїми великими думками не помітила малесенького світлофора.

… Сірий туман навколо. Голоси.

- Гей, дівчинко, ти мене чуєш? Якого кольору мої очі?

Очі були різного кольору: одне яскраво-жовте, друге - неймовірно-синє. Але не в того, хто питав, а у того, хто сердився. Він голосно кричав на когось, та за сірою імлою того видно не було. Потім він і сам зник, розчинився у тій же імлі. Та голоси стало чутно краще.

- … що, з біса, у вас тут сталося?!

- … так… це… дзеркало… 16Е.

- … хто відповідальний за 16Е?!

- … у цьому заклинанні, Петре, дуже важливо не розгубити летючих слів…

- … де запасний пласт часу?

- … НЛО хоч не випустили?!

- … негайно клеїти… знайдіть хоч скотч…

- … якщо ро середнє менше або дорівнює ро критичне, то Всесвіт невдовзі почне згортатися. Процес розширення не триватиме вічно…

- … струс мозку. Але жити буде…

- дайте ж мені час!…

- … якщо змінити місцями ці два слова, то вони вже не полетять…

- … Інко, ти мене чуєш?…

- … 16Е…

- … пласт…

- Інно!

Сірий туман трохи розвіявся. Просто перед очима плавало матусине обличчя.

- Мамо?

- Інночко, донечко, - зраділа мама, - все буде добре, принцесо.

Не зараз, мамо. Що вони там іще кажуть? Інка заплющила очі. Мамине обличчя зникло.

- … проблема прихованої маси існує. Людина роздивляється Всесвіт у цілому, та лише зі своєї грані. Маса ж інших граней і становить…

- … може, ізолєнтою його?…

- … летючі слова існують лише у мові Чу…

- … тримай-тримай! Знову полетіло…

- … якщо ж ро середнє більше за ро критичне, то Всесвіт відкритий, нескінченний і розширення триватиме вічно…

Інка знову розплющила очі. Хотілося подивитися, хто ж це такий розумний. Якщо нескінченний, то куди відкритий? Та нікого побачила. Не побачила й мами, яка, мабуть, уже пішла. А побачила свиней. Повз неї крізь туман летіли вперед барвисті свині. Спершу жовта, потім блакитна, за нею - червона, з білим серпом і молотом на боці. Ну прямо «коси і забивай», подумала Інка. Й усміхнулася, подумавши, що свиней рахувати значно цікавіше, ніж овець. Наступна свиня була у смужечку, із зірочками на дупі. Зірочки Інка роздивитися не встигла.

- Ну й добре, хай їх астрономи роздивляють-ся, - сказав хтось, - а нам і свиней вистачить.

Інка підняла очі. На наступній свині сидів чорнявий хлопець, він весело посміхався їй. Ага, згадала вона, цей голос я вже чула, у себе в голові. Такий милий, рідний голос…

- Ти хто? - спитала вона.

- Вважай, що твій янгол-охоронець, - відповів він, - охороняю тебе від перенапруження.

- Так ти справжній! - зраділа вона.

- А ти як думала! - теж зрадів хлопець.

- І як тебе звати, янголе?

- Богдан, - відповів він, подививсь угору й почав декламувати:

- Кішка - в будинку, будинок - у норі, нора - в горі, гора - в дірі, діра - в мозку, мозок - у голові, голова - у кішки… Подобається, кицю?

- Так.

Їй подобалося, він їй взагалі подобався, він був веселий і якийсь дуже легкий. Його не треба було терпіти, з ним можна було співіснувати. Було таке відчуття, ніби вона вже співіснувала з ним дуже-дуже довго. Він просто був своїм, настільки своїм, як ніхто інший.

- А це і є, Інко, твоя нескінченність.

- Яка нескінченність? - не зрозуміла вона.

- Замк-не-на, - відрізав він по складах і пришпорив свиню.

Інка заплющила очі. Замк-не-на… Цікаво. Якщо Всесвіт нескінченний, то він замк-не-ний? Отже, якщо в одному місці він розширюється, то десь в іншому… Ой! Заболіла голова. Треба думати обережно, по складах. Отже, зам-кне-ний Все-світ…

- Інко!

Навпроти сиділа Елка. Поруч з нею - незмінний Хімік. Обидва широко посміхалися. Здається, Інчин струс помирив їх.

- Елко, - сказала вона, - що більше я зосереджуюся, то дужче мене відштовхують. Я таке читала. «Розум-Соціо». Тільки у книжці він діяв цілеспрямовано, як жива сила, а зі мною мов ненавмисне, через отакі ось випадковості…

- Інко, - сказала Елка, - я мимру з татусикової хати нарешті виперла.

Інка безпорадно поглянула на Хіміка. Той у захваті дивився на Елку. Теж мені, відвідувачі! Вона заплющила очі. Не тільки не розуміють - не чують, гади! Це знову максималізм чи…

- Нехай ідуть, Інко, - сказав Богдан, - який це максималізм? Це просто нехтування тобою!

- Інко, - покликала Елка. Ще не все про свою мимру розповіла?

- Ідіть геть, - Інка сіла, уважно глянула на обох і голосно сказала: - Хоч це почуйте, ідіоти чортові!

- Що? - не зрозуміла Елка.

- Як? - здивувався Хімік.

- Геть, - пояснила Інка. Коли так з ними розмовляєш, - чують.

- Геть. Я знаходжуся при ясному розумі й повній пам’яті. І заявляю, що більше вас бачити не хочу. Прошу більше ніколи, ні-ко-ли не чіпати мене.

Вона лягла, закрила очі:

- Ви мені більше не потрібні. - Бо у мене Богдан є, подумала вона і вже тихіше додала: - І зачиніть за собою двері.

Вони пішли. Інка лежала, заплющивши очі і дивуючись, звідкіля в неї така злість. Молодець, кицю, чомусь радів у голові Богдан. Вона не бачила його. Навколо знову стояла сіра імла. Вже без голосів. Лише якісь звуки: кроки, шепіт, рипіння дверей, тихий сміх…

- Інко…

А! Тварючко, тепер і ти прийшла. А ми не чекали, а ви приперлися… Голова болить, нудить, у щілини повзе сірий туман, і так хочеться ще щось цікаве почути у ньому. Чи побачити. Хоча б і Богдана.

- Інко!

Чого тобі треба, істото? Мені зараз не до тваринництва.

- Що?

- Як ти, сонечко?

Вона аж посміхнулася. А що, неясно?

- …Увага, діти! Інко, дивися на дошку! - Інка поринула у сірий туман. Це звідти її покликав знайомий голос. Богдан. Ага, він уже зліз зі свині й висів тепер серед імли у позі лотоса, для чогось надівши на носа кумедні окуляри. На дошці, що висіла в нього за плечем, крейдою було намальовано якусь карту-схему зі стрілочками.

- Це - поверхня, Інко, - він почав тицяти пальцем у дошку, - це - ти, а це - твої друзі. До точки прикладено силу. Куди ти рухаєшся?

- Угору, - крізь сміх відповіла вона. Богдан був такий кумедний у ролі вчителя. Вона розуміла, що це він так жартує. Й окуляри йому не потрібні. Отак жартома він намагався пояснити щось серйозне. Щоб їй не було сумно.

- А друзі куди?

- Униз. А он там кудись убік, - вона теж показала пальцем.

- Що виходить?

- Лебідь, щука і рак.

- Вірно. Бачиш, яку силу прикладено? Та чи здійснює оця точка (Інка) рух?

- Ні.

- Молодець! - зрадів він. - Вірно! П’ять!

- … Вона знепритомніла, - розгублено казала комусь тварючка, - я не знав…

- Нічого-нічого, юначе, - це лікар, той, що питав, якого кольору його очі, - вона вже приходить до тями.

- Як ти? - повторила тварючка. Інка посміхнулася й сказала:

- Іди геть.

- Що? - тварючка дуже здивувалася.

Іди геть, у мене тепер Богдан є. А ти тягнеш мене донизу. А ще ти обдурюєш мене. А ще ти не розумієш, що таке кохання. Ти навіть не розумієш, що таке розуміння… Віддати швартові, весело скомандував Богдан десь поруч. Так, Богдане, я згодна. Часом потрібно рубати кінці.

- Іди до своєї топ-моделі, коханий, - з тією ж сяйливою посмішкою пояснила вона.

- Інко… - він зовсім розгубився, зробився винуватий і нещасний. Ну, просто побитий цуцик. Жулька. Жульками в Інки називалися всі дворові цуцики, які й до коліна не дістають, зате дуже голосно дзявонять. - Інко… Ти що… через мене…

І тут вона зареготалася. Кинулася під машину?! Ідіот! Авжеж, через тебе, немає мені більше чого робити. Ну, які ж ці тварючки часом кумедні! Сміх вийшов правильний, такий, як і треба було в цей момент, - дуже образливий, їдкий, холодний. Тварючка помовчала. Тиша. Кроки. Грюкання дверей. Все, пішов.

Туди йому й дорога, Інко.

Дякую, Богдане, посміхнулася вона подумки, ти єдиний, хто мене розуміє.

Янгол(5)

Навіщо твоя сила, назвімо її Богом, створила Всесвіт? - спитав Василь Анатолійович. Після вчорашньої пиятики з Борисом було ох як зле… Він здався на милість Янгола. Сил сперечатися не було, і лікар лише слухав. Часом ставив запитання, але з теми не з’їжджав. Янгол крокував палатою, туди-сюди, туди-сюди. Здається, вночі він не спав, був дуже схвильований, ніби чекав на щось. Швидко посміхнувся.

- І завжди так. Таке запитання ставить кожна людина в кожному зі створених Ним світів. Хоч раз у житті та спитає: навіщо? А дехто й усе життя питає. Марна справа.

- Він створив не лише цей Всесвіт?

Янгол знову швидко посміхнувся. Сьогодні він посміхався набагато частіше, рухався швидше, і постійно щось виблискувало в очах.

- Світ, - поправив він. - Ви знову плутаєте поняття. Чому ви вважаєте, що він зупиниться на одному? Якщо є можливість творити, сила творитиме, поки не вичерпається. Якщо ж сила невичерпна… Вам це важко уявити…

- Нескінчена кількість світів?

- Щось на манір. Але таких світів, що трохи переходять один в інший, пов’язані самим творцем…

- Як переходять? - лікар спробував уявити цю картину. Виходило не дуже.

- Отак, - Янгол намалював пальцем у повітрі коло. Просто коло. І вкотре посміхнувся. Знову знущається? Та голова боліла так, що зараз Василеві Анатолійовичу було все одно.

- У вигляді кола? - спитав він.

- Уявіть, що коло - це всесвіт. А на нього нанизано світи, перший переходить у другий, другий - у третій, і так до нескінченності.

- Але ж… Якщо перший світ перебуває у певній точці, то, пройшовши коло повністю, ми повернемося до нього.

- У тому й справа, що ні. - Янгол аж горів. - У цьому колі світи не повторюються.

- Тоді чи не краще буде зобразити твій Всесвіт спіраллю?

- Спіраль не є нескінченною.

- А якщо її замкнути…

- … знову будуть точки повтору.

Обидва замовкли. Янгол ходив палатою, лікар дивився на нього. Йому подобалося спілкуватися з Янголом. І якщо зазвичай він стримував себе, намагався лише вилікувати хворого, то зараз було настільки зле, що хотілося просто порозмовляти з людиною, чи з янголом… Зараз Василь Анатолійович ладен був згодитися з усім, навіть із янгольством пацієнта, аби зайвий раз не напружувати мізки, не повертатися до вже набридлих питань, бо саме від них ставало ще гірше. Раптом згадав, з чого почав, і вирішив повернутися.

- І все ж таки, Янголе, навіщо? Навіщо нас створили?

- Нінавіщо. Просто так. - Янгол знову сяйнув посмішкою. Справді, сьогодні з ним було щось негаразд. - Бог - це сама творчість. Величезна, жахлива сила, що має на меті одне: творити. Які можуть тут бути «навіщо»?

- Ну, не може бути все просто так, - Василь Анатолійович аж сам підскочив, так передалося йому Янголове збудження. - Повинна ж бути хоч якась причина…

- Ось! - Янгол різко розвернувся, клацнув пальцями, - причина! Ось це ваша модель мислення: причинно-наслідкові зв’язки. У Нього - все по-іншому. І набагато простіше.

Василь Анатолійович уважно поглянув на пацієнта:

- Тобто, ця твоя сила все ж таки здатна мислити?

- Не те щоби мислити… Це важко пояснити, лікарю…

- Може, спробуєш?

- Н-ну… - він замислено блимнув очима у стелю. - Так, спробую. Ну, от як, скажімо, мислять письменники під час написання чергового твору? Що ними керує? Навіщо вони пишуть нові й нові твори?

Добре, Янголе, давай гратись у запитання-відповіді. Василь Анатолійович подумав. Із письменниками він не спілкувався. Та й читав художню літературу не дуже. Так, почитував інколи якісь романчики у метро. Та потім і цю справу кинув, вирішивши, що це лише марнування часу. Й у метро теж читав тепер лише медичну літературу.

- Щоби самовиразитися? - спитав він.

Янгол похитав головою. Ні.

- Е… Щоби донести комусь чергову важливу думку?

Знову ні.

- Щоб… щоб… Добре. Здаюся, не такий я вже й літературознавець. Для чого ж вони пишуть, Янголе? І як вони мислять?

- Вони творять просто, щоб творити, - і знову посмішка, - вони, справжні, зазнають утіхи від самого процесу творчості. Часом трохи болючої, інколи солодкої, деколи довгої й затяжної, а часом рвійної та стрімкої, неначе вибух. Це як… як…

- Як секс? - раптом здогадався лікар.

- Не зовсім. Тут набагато об’ємніше. Та й не втіха тут відіграє головну роль, втіха - це, сказати б, побічний продукт. А пишуть знову й знову, бо щось непокоїть на дні душі. І тоді їм зовсім не до мислення, просто їм треба вирвати з себе, виплеснути, викинути те, що не дає спокою… Так-так, - знову спалахнув Янгол, - це саме від Нього, як мовиться, від Бога. Коли ти знаєш, що воно твоє, для тебе. Що ти можеш, що ти повинен,… ні-ні, не повинен,… - він говорив, говорив, говорив, дуже швидко, то крокуючи туди-сюди палатою, то раптово сідаючи, радше, падаючи, на койку, то знову підскакуючи. Таким лікар не бачив його ніколи. Він збивався, виправляв сам себе, слова й речення у нього якось наскакували, наповзали одне на інше. Нарешті, він підсумував:

- Ти просто можеш - і ти це робиш.

Замовк. Сів. Та очі все одно блищали. І в цей момент Василь Анатолійович раптом чітко зрозумів, що в них. У них блищала, горіла, палала надія. Ой, тільки не це. Невже знову стрибатиме? Василь Анатолійович пройшовся палатою, немов би мимохідь посмикав за ґрати на вікні. Ні, тримаються міцно.

Що ж таке? Що ти ще, з біса, вигадав? Лікар розгублено озирнувся. І тут Янгол зареготався, зрозумівши, що шукає Василь Анатолійович. На цей раз сміх здався лікареві нормальним, людським. Лише трохи збудженим.

Монологічний діалог

із дзеркалом (2)

Дзеркальце я тримаю в руці. Воно дуже близьке мені - я з ним майже ніколи не розлучаюся. Навіть тоді, коли прямую до заповітної шафи, як оце зараз. Я підходжу до шафи, відчиняю дверцята. Просто і спокійно відчиняю, як усі нормальні люди. Не ривком, заплющивши очі й очікуючи, що якесь створіння вилетить звідти і рознесе півхати, як це було раніше. Коли життя було менш зрозуміле, та більш наповнене. Взялася за ручку і просто потягнула дверцята до себе. Звичайно ж, там порожньо. Немає Гремліна… немає там, хай йому дідько, ніякого Гремліна! Інколи сумуєш навіть за такою потворою. Ні, взагалі-то я щаслива, просто іноді, лише іноді так хочеться щось змінити. І рука сама тягнеться до скотчу на дзеркальній поверхні. Та одразу ж згадую сяйливі очі мого коханого, й рука сахається назад, так нічого і не зробивши. Хіба винен коханий у моїй трохи егоїстичній, самовпевненій самотності? Й не його вина, що так довго не буває його вдома. Він увесь час працює, і робота у нього дуже відповідальна, найвідповідальніша, мабуть, з усіх робіт. Потребує багато часу й зусиль.

Я дістаю з верхньої полички свою таємну скриньку (кодова назва «скринька Пандори») - єдине місце, куди коханий не допускається. Можливо, поки що не допускається. Простору в скриньці багато, але він дуже щільно згорнутий на папері. Тут я зберігаю свої ідеї. Ідей у мене теж багато, проте вони нікому не потрібні, крім мене. Не потрібні, поки я не перетворю їх на щось більше, ніж ідеї. З них можна зробити, наприклад, художній твір. Або філософський трактат. Та з ними слід поводитися дуже обережно. Більшість із того, що я пишу, якимось дивом збувається. І я зачиняю скриньку, щоби нікому не завдати шкоди. Якщо у творі все буде гарно і всім буде гарно, то хто такий твір читатиме? Народ вимагає видовищ. Народові потрібні великі проблеми героїв, стрімкі сюжетні стрибки, погане закінчення (бо гарні вже всіх дістали).

Ні, нехай ідеї ще трохи полежать. Нікуди не дінуться. Я зачиняю шафу. Взагалі, добре, що немає Грема. Він обов’язково висадив би дверцята. Й тоді ідеї витекли б, розлетілися. І бігай тоді, лови їх! Ідея - не горобець, вилетить - назад не вернеш. Так сказав би один мій знайомий китаєць. Іноді я навіть сумую за цим філософом із діжки.

Дзеркальце, тепер так буде завжди? Облиш, можеш не відповідати. Я знаю, що поняття «завжди» не досить точно характеризує цю ситуацію. Як може бути щось зі мною завжди, якщо я сама не буду завжди? Правильно, запитання було риторичним. Ніяк. Спитаю так: це буде постійно? Періодично. Коли коханий поруч, то життя більш наповнене змістом. Ні, не так, просто з’являється зміст. Тільки-но він знову йде, зміст зникає. Тож постає запитання: якщо відкинути кохання, то в чому ж тоді полягає зміст життя? Не в пізнанні, це я вже знаю. Адже я вже встигла отримати всі відповіді на всі мої важливі запитання (крім, звичайно, тих дурнуватих, якими переймаюся зараз). Встигла. І залишилася на самоті з цими відповідями. Не в пізнанні, тому що Бог, наприклад, знає все, проте чомусь же існує. Так-так, я ставлю себе нарівні з Богом, як же можна жити інакше? Коханий дуже довго намагався відбити в мене охоту питати: навіщо? На це запитання, як і на запитання «хто є я?», існує багато відповідей. Та проблема тут в іншому: просто не треба, не можна вибирати одну з них. Тут потрібно жити з ними усіма. Втім, я ще залишаюся людиною, а дечого людського позбутися буває важко. Тому щойно він виходить за двері, як я знову починаю шукати зміст. Зміст узагалі-то не потрібен, стверджує він, але мені він потрібен - просто, щоб часом не було так сумно. То що скажеш, дзеркальце? Та що ти можеш сказати! Проста брудна дірка. І все навколо таке ж. Просте. Тому потрібно щось складне. Тому й вигадуємо всілякі теорії, рамки, яких потім, коли нарешті вирішимо щось справді зрозуміти, просто не можемо вже позбутися. Настільки звикаємо. Дзеркальце, котра година? Я обертаюся до свого годинника, відображення - до свого. Звіримо? Мій коханий буде за декілька годин. А твій, дзеркальце?

Інка(7)

Вона вешталася квартирою зі Сфінксом на руках. Голова ще трохи паморочилася, та їй було вже набагато краще. От тільки нудно. Просто не було чого робити. Багато думати неможливо: в голові одразу озивалося болем, починало нудити. Та що думати! Ні читати, ні писати… Інка жилавсім цим, а тепер сказали: не можна. Розслабся, дитино, лежи у ліжечку й ні про що не думай. Від недумання ставало ще гірше. Мозок набрякав і, здавалося, от-от потече крізь вуха. Найзручнішим станом було вештання по хаті. Мама - на роботі, Ерастович - теж. Мабуть.

Хоч би побалакати з кимось. Та з ким же, з ким? З усіма попрощалася ще в лікарні. Ні-ні, вона не шкодує про це. Їй ставало погано від однієї думки, як заходить у гості Елка, починає смалити одну за іншою цигарки, розповідає про черговий татусів викидон. Або ж як приходить тварючка, приносить із собою пляшку дешевого вина: тобі зле, Інночко? Випий, і все минеться. А потім - підемо в ліжечко, секс - найкращі ліки… Брр! Та все одно, якби з кимось поговорити, то не так погано було б. З ким?…

- А хоч би й зі мною, - він сидів на підвіконні й дивився на Інку насмішкуватими чорнющими очима.

- Богдане! - зраділа вона. - Як добре, що ти прийшов!

Він посміхнувся ширше. Зістрибнув з підвіконня й солодко потягнувся.

- А я думала, ти - продукт моєї хворої уяви, - повідомила Інка, уважно розглядаючи його, вперше такого реального. Вперше не серед туману, не в голові, а просто перед нею, посеред її кімнати. Хлопець невисокий, трохи вищий за неї, чорноокий, із пофарбованим у якийсь блідо-жовтий колір волоссям. Цікавий. Посмішка - хитрюща. Він таки подобався їй.

- А тепер як думаєш? - він підморгнув та обернувся навколо своєї осі, - щоб краще розгледіла.

- Тепер не знаю, але ти мені подобаєшся.

- Ти мені теж, - раптом він підскочив, обійняв її за плечі, підморгнув. - Одружимося?

Це був жарт. Вона весело засміялася у відповідь:

- Зачекай, лише шнурки випрасую.

Він засміявся теж.

- Ага, і взуєш кеди з випрасуваними шнурками під весільне плаття.

З ним було легко й добре. Й не треба було зовсім ні про що думати. Та й не хотілося думати.

Він пройшов по хаті, зазирнув до спальні.

- Фе! Шкарпетки Ерастовича прямо на підлозі! - гидливо узяв їх двома пальцями, жбурнув у вікно. Інка знову засміялася.

- Навчімо його бути охайнішим, кицю!

- Так! - радісно погодилася вона.

Богдан знову пройшов по хаті. Хода в нього була цікава: розв’язна, лінькувата, трохи з якимось викликом. Раптом (він усе робив раптом, Інка це зрозуміла, будь-якої миті від нього можна було чекати чергового викидону), раптом він не сів, а плигнув на стілець, вмостився з ногами. Серйозно, трохи допитливо подивився на Інку.

- Сумуєш? - спитався він, розуміюче похитавши головою.

- Трохи є, - позіхнула вона.

- Та не трохи, - він сверлив її поглядом, - дуже сумуєш…

Раптом очі хитро зблиснули - у цю голову таки прийшла якась ідея. Інка захоплено дивилася на нього. Ну, кажи вже, кажи! Що ти вигадав?

- Слухай, кицю, тебе треба розважити.

- Як? - її очі теж загорілися. Вона вже була певна: розважатися з Богданом - весело.

- Знаєш, твій струс припав на дуже визначні дні. Одне слово, цієї ночі буде зліт на Лисій горі. Ти хочеш стати відьмою, кицю?

А от це був не жарт. Це було серйозно поставлене запитання, яке вимагало серйозної відповіді.

- Стати… - Інка замислилася. Мама казала, жінки - це відьми. Більшість жінок, це Інка зрозуміла давно, дурепи. Цікаво, відьми належать до більшості чи до меншості? - Стати - ні. Та хотілося б спробувати.

Богдан іще мить допитливо дивився на неї. Здається, не чекав такої відповіді. А на що ж чекав? Що вона кинеться йому на шию й вигукне: «Так, любий, це бажання всього мого життя!»? Нарешті він згідно хитнув головою:

- Добре, кицю. Зачекай, поки смеркне.

Клацнув пальцями і зник у повітрі. На його місці залишилася лише тоненьке пасмо диму.

- Теж мені, Коперфілд! - посміхнулася Інка. Ще раз пройшлася. Стало легше. Після візиту Богдана полегшала голова, поясніло сонце за вікном, вже не хотілося гризти себе за те, що не можеш повернутися до головних запитань. Не можеш - не треба. Ходімо розважатися! Інка ковтнула снодійного, вирішивши добре поспати. Гулянка, видно, буде гарна. Ще б пак! Відьми! А гарна гулянка на ніч після нещодавнього струсу - діло важливе, потребує багато сил і енергії. Сил і енергії… Інка позіхнула, згорнулася клубком у ліжку. Богдан… Бог-дан… Слушне ім’я для янгола. Даний Богом, надісланий Богом… Хоча ейфорію колись теж уважали даром богів, а тепер це просто психічний стан. Та як гарно, що є свій янгол… А звідкіля він може взятися, цей янгол?… Стоп, не думати. Спати. Спати… Спати…

- Гей, кицю, ти чого спиш? - прошепотів хтось поруч.

- Га? - вона хутко сіла, розплющила очі. За вікном уже давно смеркло. Ерастович звично хропів за стінкою. Мабуть, вони вирішили її не турбувати, побачивши, що спить. Часом струс мозку - річ непогана. Тоді тебе не турбують, не викладають свою життєву філософію, не змушують бути золотою дитиною.

Отож, надворі темно, а поруч сяють ще темніші Богданові очі.

- Тихо, - пошепки наказує він, і серце радісно підстрибує в очікуванні, - швидко збирайся.

Інка встала, озирнулася.

- Та я зібрана… - трохи розгублено знизала плечима вона.

Він зміряв її уважним, оцінливим поглядом. Трохи вичовгані джинси, старенькі кросівки, трохи скуйовджені після сну руді кіски. Що ж, готова.

- ОК, - зблиснув він у темряві білими зубами, - на чому полетиш?

Вона замислилася.

- А на чому можна?

- А що в тебе є? - насмішкувато відповів він запитанням на запитання. Інка знову знизала плечима.

- Та… багато чого. Але воно не дуже літає. Хіба що зверху вниз.

Богдан засміявся. Він розумів, що це був жарт.

- Добре. Перелічую: віник, швабра, килим. Вибирай.

Інка потягнулася, позіхнула:

- А на ліжку не можна?

- У, ледацюго! - посварив він. - Не можна. По-перше, ним важко керувати, по-друге, спробуй-но пропхати його у вікно.

Інка замислилася. Й одразу ж запаморочилася голова. Не можна замислюватися, коли в тебе струс мозку. Навіть про те, на чому летіти на відьомський зліт.

- Ой, Богданчику, не знаю. На твій вибір.

- У кожного транспортного засобу свої недоліки. Віник - дуже короткий, за швабру незручно триматися, з килима постійно здуває, якщо не лежати, притуливши голову аж до його поверхні. Та й маневрування у нього гірше буде…

- А що ти обрав би?

Він засміявся.

- А я полетів би самостійно.

- А я так можу?

- Вибач, кицю, це не жіночий, а тим більше не відьомський привілей.

- Що ж… Спробуємо, напевне, швабру, - нарешті вирішила вона. Богдан клацнув пальцями. Мовби знехотя, дозволяючи. Грюкнули двері комірчини, відчинилися двері Інчиної кімнати, й до неї повільно, трохи лінькувато обертаючись у повітрі, підлетіла швабра.

- У-ух, - захоплено видихнула Інка, провела долонею по майбутньому транспортному засобу, що слухняно завмер у повітрі.

- Мало не забув, - ляснув себе долонею по лобі Богдан, - це тобі.

І простягнув Інці невеличке дзеркальце. Дзеркальце було з довгою тріщиною посередині.

- Не міг уже ціле подарувати! - образилася Інка.

Богдан посміхнувся. Це був жарт, бо Інка знала, що для чогось ця тріщина потрібна. Може, не менш потрібна, ніж швабра та й сама Інка.

- Розбиті дзеркала - це перехід в іншу грань, - сказав Богдан, - тому, до речі, люди їх і бояться.

- Іншу грань чого? - спитала Інка.

- Стоп-стоп-стоп! - Богдан підняв руки. - Не думаймо, бережімо голову. Скажімо, просто в інший світ.

- Припустимо, - обережно сказала Інка. У певний інший світ, який є гранню… чого?… Всесвіту?… Щось луснуло в голові, біль вдарив у скроні. Інка замружилася. Богдан підхопив її, ніжно обійняв, провів долонею по рудих косах.

- Тихо-тихо, кицю, - якось аж перелякано сказав він, - обережно. Не перенапружуйся.

Та хіба ж це було перенапруження? Малесенька думка, що майнула в голові, більше нічого. Клятий струс! Інка ладна була розплакатися від образи. Та не розплакалася. Поруч був Богдан. Такий гарний, такий милий, просто-таки Богом даний. Він заспокоював, шепотів щось на вушко, і біль потроху, потихеньку згортався, відповзав назад.

- Ти хороший, - усміхнулася йому Інка.

- А ти - відьма, - всміхнувся він у відповідь. Це був жарт, тому Інка засміялася, тихенько, щоб не розбудити приспаний біль, який ще існував десь на краєчку її свідомості.

- Подивись-но у дзеркало, - запропонував Богдан.

Інка слухняно взяла розбите дзеркальце, поглянула у нього. Мало не відскочила від подиву і якогось дивного захвату. Це була вона. Та не вона-дівчинка-розумниця, а вона - відьма. Звичайні й такі звичні руді кіски перетворилися на каскад вогненного волосся, сяяли величезні зелені очі - такі, що за ними й обличчя майже не було видно, а саме обличчя побіліло настільки, що аж світилося, риси його загострилися, якщо не до хворобливості, то до такої краси, що була на грані з хворобливістю.

- Це - я?! - їй аж подих перехопило.

- Ти, кицю. На сьогоднішню ніч. Якщо захочеш, будеш така завжди.

Вона промовчала, бо не була певна, чи захоче. Зараз Інка-відьма ні в чому не була певна.

Богдан відчинив вікно, жестом запросив її сісти на швабру. Інка легко перекинула через неї ногу, обережно взялася обома руками.

- Тримайся міцно, - підморгнув Богдан. В очікуванні польоту він аж горів.

- Як нею керувати? - раптом перелякалася Інка.

- Це мої проблеми. Ти, кицю, лише тримайся.

Інка слухняно кивнула, вхопилася за швабру так, що аж пальці побіліли.

- Даю відлік, - посміхнувся Богдан, - три… два… один… старт!

Старт вийшов не дуже. Ні, вона полетіла і стрімко помчала вперед, проте добряче перелякалася. Швабру так шарпонуло, а потім вона так різко провалилася в нічну пітьму, що новоявлена відьма ладна була заверещати.

- Інко! - Богдан був десь поруч, кричав крізь свист вітру у вухах. - Інко, ти летиш! Розплющ очі! Подивися на тих комах унизу! Гей!

Він теж ладен був сміятися з утіхи. Мабуть, полюбляв гострі відчуття. Інці ж було не до сміху. Може, хтось і літає із задоволенням на швабрі, але тільки не вона. По-перше, на ній незручно було сидіти, по-друге, було досить холодно, якщо не сказати зимно, по-третє, знову повернувся страх, знову згадувалися сни про татусів літак і подробиці катастрофи. Дивно, а от на дах вона завжди лазила легко і з задоволенням. Видно, боялася лише через те, що не контролювала ситуації.

- Інко, - наполегливо гукав десь над вухом Богдан, - розплющ очі!

- А, може, я так… - невпевнено відказала вона і ще дужче заплющила очі.

Ну, яка з неї відьма?! Навіть на швабрі нормально не пролетить! А як на неї подивляться інші? Там, на злеті. Добре-добре, наступного разу вона попрохає Богдана навчити її керувати польотом самостійно… Стривай, Інко! Який ще, в біса, наступний раз? Ти ж хотіла лише спробувати, лише на одну ніч… А… а треба ж мені буде якось повертатися, от тоді й попрохаю, знайшлася вона. Так, стій, Інко. Що це ти робиш? Виправдовуєшся, хитруєш сама із собою? Ще цього бракувало!

Після струсу Інка помітно змінилася. Видно, через цю постійну нудьгу. Вона прагнула розваг, таких як ось цей зліт, чогось простого й цікавого. Та її частина, яка раніше була головною, яка не дозволяла сидіти в генделику і пиячити з друзями, гуляти з Елкою, бути нормальною п’ятнадцятирічною дівчиною, зараз кудись щезла. Не те, щоб геть щезла, - просто відійшла в тінь. І часом подавала слабкий голос. І ось цьому голосові Інка зараз опиралася, хитрувала з ним, виправдовувалася. Богдан же цей голос взагалі зводив до нуля. Самою своєю веселою й насмішкуватою присутністю, самим фактом свого існування. Нічого, заспокоювала себе Інка, це мине. Це просто реакція організму на те, що мені зараз не можна напружувати мозок… Ні, вона не заспокоювала себе, вона, хай йому дідько, знову намагалася виправдатись.

Янгол (6)

Милка знов тихесенько пошкрябалася у двері, прошепотіла:

- Янголе…

- Заходь, - сказав Янгол. Він не спав, туди-сюди ходив палатою і, здається, чекав на неї. Вона зайшла, незмінний почет - за нею. На цей раз Янголове ліжко зайняв напівпрозорий Троль, що охороняв Південний міст. Янгол знав його. Він був уже старий, цей Троль, і давно забувся, від кого треба охороняти той міст. Проте завжди був на варті. Жив він під мостом у діжці, як Діоген. І як Діоген, полюбляв розводити філософію. І все було б із цим Тролем добре, якби не його злість і міщанські уподобання.

- Янголе, ти що, ніколи не спиш? - спитала Милка, зручно вмостившись на підлозі та обхопивши коліна руками. Він сів біля неї.

- Сплю, чому ж ні.

- А коли?

- Вранці переважно. Це давня звичка. Чомусь уранці роботи для янголів набагато менше, ніж іншої пори.

Вона мовчки похитала головою, немовби співчуваючи. Посиділи.

- Що з тією другою Милою, тою, що пише? - нарешті спитав Янгол.

- Вона боїться писати тебе, - важко зітхнула вона. - Як людина може змалювати янгола? Адже людина сама по собі набагато простіша за нього. Вона боїться, що з цього нічого не вийде.

- Але ж спробувати варто?

- Варто. Вона вже намагається. Тому я й прийшла - побільше про тебе дізнатися, про те, що в тебе всередині, про твою сутність, Янголе.

- Це важко, - посміхнувся він, - важко зрозуміти… Навіщо їй сутність? Сутність не потрібна читачам, їх цікавить лише форма. Лише маленькі яскраві зовнішні ознаки.

- Невже? - здивувалася Милка. Янгол посміхнувся:

- Сутність потрібна лише авторові. Та й то не будь-якому.

Вона замислилася.

- Я з тобою не згодна, Янголе.

І знову вона подобалася йому, тому що не погоджувалася. На те й людина, щоб обстоювати свою думку.

- Я знаю таких читачів, що шукають сутність навіть там, де її немає.

- Я неправильно висловився, - трохи винувато посміхнувся він, - сутність потрібна. Проте не треба її писати. Хай шукають, тоді кожний знайде свою сутність. Сутність у кожного своя. Ми живемо у граней, у безлічі гранях, і в кожній людині співіснує ця безліч. У когось переважає одна, у когось - інша. Розумієш?

- Тобто, писати сутність не потрібно, бо я напишу лише свою сутність…

- … обмеживши цим твір, - закінчив він.

- Стривай, Янголе! Це ж не твір, це коротенька нотатка про тебе…

- А повинен бути твір. Із душею. Інакше навряд чи подіє.

- Але ж цей твір не призначається для читачів.

- Жоден твір, якщо це справді твір, не для них призначений. Він призначений для самого творця, а все інше - настільки дрібниця порівняно з радістю творчості, що про це годі й казати.

- Добре, - Мила позіхнула. Замислилася. Раптово посміхнулася - до чогось прийшла.

- Янголе, а якщо зобразити зовнішність максимально точно, то чи не передасться разом із цим бодай шматочок того, що всередині, такий собі почин для формування сутності…

- Можливо, - теж посміхнувся він. Вона сперечалася. Вона не приймала його - його, Янгола! - слова за єдино можливі. І це при тому, що була в янгольстві його впевненою. Вона могла творити, вона могла писати. В неї було це, й це було від Бога.

Мила зосередилася на ньому. Максимально точно. Жест - легкий змах руки (тонкої руки з довгими пальцями і трохи довшими, ніж звичайно, нігтями) - жест - він легко зводиться на ноги (в усій його фігурі - легкість і водночас напруженість, готовність до чогось, до якогось ривка) - жест - відчиняє кватирку (легко і вже звично, він досить довго пробув у лікарні, палата для нього як рідний дім) - жест - запалює цигарку (тримає її легко й невимушено, між двома пальцями, він усе робить отак, легко й невимушено) - жест - усміхається їй, Милці (у нього гарна посмішка, проте якась летюча, як…) - не встигла - жест - відкидає довге волос-ся трохи назад (як… як… проїхали, воно місячної барви вночі, а вдень сяє, мов сонце…)

- Курити будеш? - питає він.

… як… як спалах! Ось воно. Посмішка - спалах, увесь він - спалах, легеньке, невимушене, безболісне горіння…

- Не зараз, Янголе, - кинула Милка, підхопилася, побігла до себе. Так, що десь позаду майже загубилась її свита - побігла писати.

- А ти правда Янгол?

Напівпрозорий Троль чомусь так і залишився сидіти на його ліжку.

- Правда. - Янголові вже добряче набридло це запитання.

- Янголе, скажи, що таке дружба?

- Навіщо тобі? - здивувався Янгол.

- Я хочу дружити з людьми, - сказав Троль, - а Мила каже, що мені не можна. Чому?

Він був такий нещасний, що Янголові закортіло обняти його, як малу дитину, погладити, розповісти щось гарне. Він так би й зробив, якби Троль був хоч трохи менший. Як обняти таке здоровило, Янгол собі не уявляв.

Бідолашний, бідолашний Троль.

- Навіщо це тобі? - Янгол кинув недопалок у вікно, сів на підвіконня. - Ти навіть не уявляєш, які вони егоїстичні створіння, ці люди.

- Я хочу дружити з будь-ким, Янголе, просто раніше я не знав, що дружба існує, а тепер знаю. Якщо вона існує не лише серед людей, то мені все одно, з ким дружити. - він благально глянув на Янгола. - Я просто хочу друга.

Янгол сказав Василеві Анатолійовичу, що дружби не існує. Та сказати це Тролеві не міг. Здавалося, грізний охоронець Південного мосту ось-ось розридається. Янгол зітхнув.

- Друга дуже важко знайти, Тролю.

- Хіба їх шукають? - здивувався той. - Я думав, ними стають.

- Шукають, - відрізав Янгол, - нерідко буває так, що все життя шукають. Як і кохання. Ти просто повинен знайти потрібну тобі людину,… е… істоту.

- Яку саме? - загорівся Троль. - Хто придатний для дружби?

Придатний для дружби? Цікава термінологія, та з нею навряд чи ти, Тролю, знайдеш когось.

- Дружба - це розуміння, - сказав він нарешті, - друзі - це ті, хто просто розуміє.

- Просто розуміє - і все? - здивувався Троль.

- Так, - посміхнувся Янгол. Здається, охоронець Південного мосту до дружби ще просто не доріс.

- Точно? - підозріливо перепитав Троль.

- Так.

Троль замислився, посидів мовчки хвилинку, нарешті спитав:

- А як це - просто розуміють?

- Отак - просто: без слів, без пояснень, без посмішок, без підморгувань одне одному. Як праве і ліве око, наприклад.

- Очі об’єднані мозком.

- А друзі - дружбою.

- А таке буває? - аж насупився від підозрілості Троль.

- Буває, - заспокоїв його Янгол, - але знайти, як я вже казав, важко. На грані неможливого.

Троль ще полежав, а потім підвівся, почалапав до дверей.

- Просто розуміють, - бурчав він собі під ніс, немов намагався завчити, - про-сто ро-зу-мі-ють…гмм…

Янгол сумно глянув йому вслід. Мила, мабуть, створила цю потвору не такою. Спершу Троль був просто злим і тупим. А потім почав розвиватися. Янголові було шкода Троля, такого великого, незграбного, ще трішечки злого, та набагато більше - розгубленого. Ми відповідаємо не лише за тих, кого приручили. Ще й за тих, кого створили. Але в цій відповідальності безпорадні. «Важко бути Богом»…

Він раптом усміхнувся сам собі. Не звичним своїм спалахом, а звичайною людською усмішкою. Трохи стомленою, зате з малесеньким вогником надії. Так, важко, але ж беруться за це. Отже, не все ще загублено, ще не все. Ще є надія. Ще тільки початок…

Інка(8)

Інка не знала, чого чекала од відьомського зльоту. Чогось таки чекала, та не того, що побачила. Посеред галявини виднів басейн, навколо - столики для фуршету зі зручними пластиковими стільцями. Між ними снували офіціанти. Яскраво сяяли ліхтарі. Скрізь ходили симпатичні, але надто вже вичепурені леді. Спілкувалися, палили, вимахували келихами, сміялися, тихо й голосно. Звичайнісінька собі учта, бал. Ніяких обрядових танців навколо вогню, ніяких заклять, мерців, духів… Вона розгублено заозиралася, намагаючись знайти бодай що-небудь відьомське серед цього свята пластикових стільців і цигарок.

- Здивувалася? - поруч приземлився Богдан, забрав з рук швабру. - Роздивляйся, спілкуйся. Я пішов.

- Куди?! - Інка перелякано схопила його за рукав.

- Мені тут не місце, кицю, - він підморгнув, - я повернуся за тобою вранці.

Клацнув пальцями й розчинився в повітрі разом зі шваброю. Весь час озираючись, Інка обережно рушила вперед.

- Ой, яке гарне дитя! - вимахуючи довжелезним мундштуком, до неї раптом підійшла особа в хутряному манто. - Вперше, красуне?

Інка обережно кивнула.

- Нічого, - посміхнулася особа, - вперше завжди так. Пам’ятаю, коли я сюди потрапила вперше, теж перелякалася. Стільки жінок, усі такі гарні. Я тоді подумала: що я тут роблю? А потім потихесеньку влилася, і от - бачиш, - вона крутнулася, демонструючи, яка гарна, - вже все в порядку. Ходімо, - вона підхопила Інку під лікоть і кудись потягла, - там таке гарне вино дають.

Вона ще щось розповідала дорогою, та Інка вже не слухала. Таких-от дівок можна не слухати - нічого важливого не пропустиш.

- Новенька? - зупинила їх раптом ще якась фіфа. Ця була вся в косметиці, та за віком усе одно вперто скидалася на Інчину бабусю.

- Новенька! - зраділа перша. - Ти диви, яка гарнюня! А оченята як сяють, зеленющі! Справжня відьмочка!

Обидві засміялися. Інка мовчки скреготнула зубами. Дурепи!

- Подобається тут? - спитала старша. Питала начебто Інку, та за неї відповіла молодша:

- Звичайно, подобається. Вона просто трішечки розгубилася, еге ж, красуне?

І знову спитали начебто Інку. Та відповіді її знову не хотіли чути. Інка мовчки дивилася то на одну, то на іншу, то просто роззиралася довкола. Десь узялися музики, і багато хто з цих, так би мовити, відьом виперся танцювати на площадку біля басейну. Обрядові танці? Забудь! Це була звичайнісінька дискотека. Навіть не дискотека, а так, дискотечка, середнього гатунку.

- … купила собі вчора такі чобітки!

- Та ти що?! - ах і ох. - Покажеш?

Ці дві забули про Інку. От і добре. Та одна ще несамохіть тримала її під руку. Як би так непомітно вилізти? Як би так…

- Ти чого, красуню? - здивувалася та, що тримала. Помітила, зараза.

- Мені тут хтось вино обіцяв, - нарешті здобулася на слово Інка, - а його я чогось не бачу.

Вона хотіла сказати ще багато чого, все, що про цих фіф думає. Та обережно мовчала. Вони відьми, і до того ж їх більше, значно більше.

Попри те, що навколо сяяли всіма барвами життя жінки (декотрі й симпатичні), дарма що яскраво світили ліхтарі, в голові крутилася лише одна думка: «Яка убогість! Яка сірість!» Інка взагалі не любила яскравих показушних свят, а це незлюбила ще й як свою несправджену надію. Сподівалася ж на щось цікаве, неординарне. Сподівалася побачити справжніх відьом. А це… Які ж це відьми? Це звичайнісінькі жінки, може, трохи втомлені від сірості й буденності, але ж ці жінки нею живуть, може, вони трохи злі на когось за якісь свої несправджені мрії, за нелегке життя, тому й відьми. Ні, Інка не відкидала можливості існування в них чаклунських здібностей. Та це ще дужче гнітило. Можеш набагато більше, а існуєш звичайно, аж сором, як звичайно. Якщо мама мала на увазі таких відьом, то Інка згодна, всі жінки - відьми, і цим слід не пишатися, цього треба соромитися, позбуватися… Її вже тягнули до вина, зрадівши, що «наша красуня» нарешті подала голос. Тягли, щось щебетали, реготалися. Дурепи.

Що ж, вирішила Інка, не вийшло погуляти так, як хотілося, то хоч нап’юся на шару. Одним хилом випила простягнутий келих, подякувала, одразу ж схопила наступний…

… Навколо гупала музика, стрибали і весело верещали розмальовані кралі. Поруч з Інкою і цими двома вже зібралися й інші. Всі щось розповідали, вже трохи сп’яніло сміялися. Інка намагалася бодай що-небудь знайти у тій розмові. Анічогісінько. Дрібниці. Їхня свідомість заповне-на мішурою, блискучими, нікому, крім них самих, не потрібними дрібницями.

- Купила собі плаття…

- … костюмчик…

- … бюстгальтер…

- … заколотила цьому зрадникові сліди…

- … ой, любонько, які сережки…

- … так-так, із сапфірами…

- … ха-ха-ха, яка ти сьогодні весела, кралечко…

- … зварила їй відвар, забрала гроші…

- … яка помада! Де взяла?…

І далі, і далі, і далі. Інці, нарешті, пощастило вилізти з цього кола. Вона озирнулася. Від випитого йшла обертом голова. Раптом відчула себе зовсім не такою, якою бачила у дзеркалі. Відчула себе просто Інкою, веснянкуватим п’ятнадцятирічним дівчиськом у зачовганих джинсах і кросівках, з двома рудими кісками. І так добре стало від цього відчуття. Вона - це вона. Вона не відьма. Вона - вище. Вона - Інка. Гордо задерши носа, дівчинка (маленька руда дівчинка, й ніщо більше) попрямувала геть, усміхаючись сама собі.

Але образа залишилася. На себе. На Богдана, на всіх них. І відійшовши доволі далеко, все одно чула музику, дурнувате щебетання, сміх, дзвін бокалів. Вона сіла на землю, сперлась підборіддям на коліна. Невже ця її злість - теж юнацький максималізм? Невже вони всі нормальні, а вона - просто надто максималізоване дитя? Чому? Чому?… Що «чому», вона не знала, просто закортіло у когось спитати, почути відповідь, до сліз закортіло.

Аби цих сліз не було, Інка вирішила відволіктися, чимось зайнятися. Почала збирати хмиз, будувати з нього хатку. Потім дістала з кишені запальничку, підпалила. Багаття вийшло невеличке, але гарне. Її маленьке власне багаття. Вона сіла поруч, почала тихенько наспівувати:

Сонечко-Сонце, визирни в віконце,

Гори-гори ясно, щоби не згасло…

Ось тобі обрядова пісня…

Стало легше. І вона заспівала знову. І знову. Від цієї пісеньки, яку вона співала тихенько і трохи невправно, потроху вивітрювався зсередини незрозумілий біль, зникало розчарування. Їй було добре біля цього багаття. І знову відчула близькість розуміння. Розуміння… Голова не боліла, проте дедалі дужче йшла обертом. Думок не було, і вона тихенько співала: «Сонечко-Сонце…»

Якось непомітно посвітліло небо. Багаття згасло, і вітер розвіював попіл. Від цього ставало сумно. Потроху забувалося відчуття цього багаття, потроху віддалялося вже таке близьке чергове просвітлення.

- Кицю!

Вона не зраділа навіть Богданові, який раптом з’явився поруч. Лише вичавила мляву посмішку.

- Гей, ти чого? - обережно спитав він.

- Ти - свиня, - сказала вона.

- Не сподобалося? - зрозумів він.

- Який же це зліт?! - підхопилася Інка. - Це ж дискотека! Парад покручів! Вони ж тупі, як… як… я не знаю що!

- Інко, - він перебив, сказав тихо, спокійно, проте вона замовкла, - Інко, а чого ти чекала? Відьми й повинні бути дурепами. Вони ж чаклують. А розум, здатність мислити - вбивча сила для чар.

- То чого ти мене сюди припер?! - знову спалахнула вона.

Він знизав плечима:

- Тобі зараз теж не можна мислити…

Вона підскочила до нього, гукнула, стаючи навшпиньки, щоб заглянути просто у вічі:

- Але я здатна! Відчуй різницю, Богданчику: «не можна» і «не здатна взагалі»!

Раптом він засміявся:

- Ти сердишся, кицю. Молодець.

- Що? - не зрозуміла вона.

- Летімо додому, - він показав Інці на швабру. Та спокійно висіла у повітрі. Інка тяжко зітхнула, звично сіла, вчепилася руками. Подумала, що тепер, мабуть, на все життя залишиться у поганих стосунках із швабрами.

- Поїхали, - сказав Богдан і клацнув пальцями. Коперфілд, люто подумала Інка, чимдуж заплющуючись і відчуваючи, як холоне всередині.

Янгол (7)

Борис ніяк не міг знайти часу для його пацієнта. А варто було б. Просто, конче необхідно. Минув уже тиждень, як Янгол заспокоївся. Настільки заспокоївся, що стало трохи аж лячно. Не те щоб дуже лячно, але спиною пробігав легесенький холодок. Щось було не так. Він уже не спалахував, майже не говорив, навіть не стрибав туди-сюди стежкою під час прогулянки, не поглядав звично у вікно, не розводив філософію. Він якось замовк, згас, затих. Та чомусь Василю Анатолійовичу здавалося, що це затишшя - саме з тих, що бувають перед стихійним лихом. Янгол на щось чекав. Завмер, зачаївся і терпляче вичікував. Василь Анатолійович нервував. Це вже перетворилося в манію. Щоранку він приходив до лікарні й одразу ж кидався до Янголової палати, перевіряв замки, ґрати і лише потім, трохи заспокоївшись, ішов до себе. Дивна річ: тепер він майже вірив, що якогось пречудового дня пацієнт і справді полетить. І з кожною наступною перевіркою переконувався в цьому.

- Як справи, Янголе?

- Добре.

Він дивився у стелю. Останнім часом він постійно дивився у стелю. І навіть цей погляд змінився. Раніше такі погляди казали: дістали, ідіть геть, тепер же вони не казали нічого, були просто спокійними поглядами.

- Щось уже змінилося? - раптом спитав Василь Анатолійович.

- Ви про що? - спокійно спитав Янгол. Спокійно, майже без емоцій, хіба з насилу помітним холодним подивом.

- Нещодавно ти казав, що нічого не змінилося. А зараз?

Він замислився. Чи просто вирішив не відповідати. Як він може?! Ти ж Янгол, дідько б тебе узяв, подумки аж скрикнув лікар, ти повинен, чуєш, повинен відповідати на запитання! Він був уже ладен розвести полеміку, вислухати від пацієнта будь-що, з усім погоджуватися, аби лиш той припинив це мовчазне і таке впевнене (Господи, яке ж упевнене!) вичікування.

- Янголе, давай поговоримо, - попрохав він, - будь ласка, давай поговоримо.

- Про що?

А, може, це просто його чергова депресія? Та ні, не схоже. Тоді це був гіркий, втомлений спокій. А тут спокій людини (пробачте, янгола), яка знає, що правда на її боці й невдовзі вона вам це доведе. А поки що посмикайтеся, побризкайте слиною, наводячи нові й нові докази, покричіть, погаласуйте. Потім він скаже лише слово, одне-однісіньке, і ви зрозумієте свою помилку, будете кивати йому, вимушено сміятися й вибачатися… Хоч про що-небудь, будь-що, Янголе. Просто давай поговоримо. Ти лякаєш мене, проте ще не залякав. Тільки заговори - а там побачимо, хто кого.

Раптом якась войовнича певність, рішучість загорілася в лікарі. Чи не певність відчаю, подумав він. Янгол мовчки чекав на його відповідь. Навіть не чекав, йому, здавалося, було все одно, просто дозволяв відповісти.

- Про світ, - сказав Василь Анатолійович, - ми завжди про нього розмовляли.

- Ми не розмовляли. Ви питали. Я відповідав.

Ах, ну звичайно ж! Його милість кидала нам подачку, а ми вдячно хапали її. Звичайно. Саме так і було.

- Добре. Тоді запитання. - Василь Анатолійович намалював у повітрі коло. - Чому його світи переходять один в інший? Чи не краще було б зробити їх, - він почав тицяти пальцем у повітря, - окремими крапками?

- Нескінченність, - коротко відказав Янгол.

І все? Це все, що ти (ти, янгол!) можеш пояснити малесенькій тупесенькій людинці?

- Якби світи були точковими, то їх не існувала би нескінченна кількість?

Кивок. Так.

Мовчанка дедалі дратувала.

- Янголе…

Тиша. Добре-добре, все одно зараз я тебе розворушу.

- Янголе, а що таке дзеркало?

- Дзеркало - це таке скло, у якому ви бачите своє відображення.

Тепер він знущався. І яким серйозним тоном, з яким куленепробивним обличчям знущався!

- Ні, Янголе. Я про твоє дзеркало… ну… те, що розкололося.

- І я про нього.

Задушив би! Яке ж воно! Ненавиджу! Він різко зірвався на ноги. Не можна спілкуватися з пацієнтом у такому стані. Кинув:

- Я ще зайду, - і стрімко вийшов за двері. Треба було щось робити. Що саме, невідомо.

- Ой, Василю Анатолійовичу, - зраділа медсестра Віка, зустрівшись з ним у коридорі. Ні, ще цієї дурепи зараз бракує. Проте вичавив посмішку:

- Що, Віко?

- Вам телефонували щойно. Якийсь Борис…

Вона хотіла ще щось сказати, та не встигла. Серце радісно стрепенулося. Борис! Наш фізик, як завжди, вчасно! Він ухопив її в обійми й розцілував.

- Дякую, Вікочко, - нарешті сказав трохи розгубленій від такого вияву почуттів медсестрі.

Борис покаже тобі, Янголе, і Всесвіт, і грані, і циркуляцію, і рівняння сталості. Покаже! Радісно насвистуючи якусь мелодію і аж підстрибуючи, лікар попрямував до свого кабінету.

Інка (9)

Наступні два дні Інка самотньо тинялася квартирою. Богдана не було. Голова боліла від щонайменшого напруження. Та й напружуватись уже не хотілося. Вона майже фізично відчувала, як тупіє, як стрімко міняється обсяг мозку. Спершу було страшно. Вона хапалася за такий рідний конспект чи й просто за підручник з астрономії, чи взагалі за будь-яку книгу, відкривала, - і миттю озивався біль, раптово бив ізсередини і зникав одразу ж, варто було тільки цю справу відкласти. І з кожною хвилиною бажання за щось братися і про щось думати слабшало.

Наприкінці другого дня самотності хотілося лише одного: просто з кимось поговорити. Так, потеревенити ні про що. Й Інка вперше в житті пішла до мами. Сама пішла! Розмовляти! В основному навіть не розмовляти, а вислуховувати вже звичне: «всі жінки - класні, всі жінки - відьми, жінки - це сила» і т. д. І чому жінки так полюбляють про це теревенити? Особливо такі жінки, чиї мрії та бажання в житті не справдилися або просто недосправдилися. Мабуть, це пояснюється дуже просто. Жінки - слабкі тваринки. А слабкі тваринки об’єднуються у зграйки. Вони настільки пишаються тим, що такі красиві, розумні, хитрі, що одразу видно: чимось вони обділені, чогось їм не додали. Розуму. Це не самокритика, аж ніяк, це й не пусті слова. Цей висновок ґрунтується лише на спостереженні. А нещодавній відьомський зліт це ще більше, ще яскравіше довів.

Дивна річ, коли Інка міркувала над проблемами, де ніякою астрономією й зірками, гравітаційними силами, викривленнями світла, звуку, простору навіть і не пахло, коли міркувала над простими, життєвими речами, голова поводила себе дуже пристойно. Спокійно. Мовчки. Це вже трохи обнадіювало.

Отже, Інка вислухала маму, уважно, піддакуючи, не відволікаючись на сторонні думки про вічне, бо їх, власне, і не було. Врешті, надійшла черга взяти слово їй, маленькій дитинці, на чиє запитання відповість мама, яка знає все.

- Мамо, - сказала Інка, - я більше не можу вчитися. Я більше не хочу пізнавати Всесвіт. Чому? Це було змістом життя…

- Інночко, - мама усміхнулася. Ні, вона справді була гарна, лагідна, ніжна мама. Про таку маму багато хто мріє. Просто її життя було надто вже стале. Її думки заклинило, вони зациклилися в закостенілих рамках і тепер циркулюють по колу. Вона, може, й намагається зрозуміти Інку, та не виходить у неї. Просто не виходить. Хіба вона винна? Хіба це в одної Інки таке? Це ж одвічна проблема: батьки і діти. Тут сердитися і ображатися не треба, не можна. Це треба просто сприйняти, просто погодитися. Мама=константа.

- Інночко, - сказала мама, - пам’ятаю, коли мені було п’ятнадцять років…

Так, це ми теж знаємо. Це ми теж вивчили. Наша пісня гарна й нова, почнемо її ми знову. По сотому разу. Коли мені було п’ятнадцять років,… о-о, яка я була! Така ж малесенька і гарнесенька, як ти. Ми жили тоді ще не в Києві, жили в селі, у мене там ще була улюблена собачка Лінда, так її машина збила, біднесеньку, як я плакала тоді, та річ не про це, коли мені було п’ятнадцять років, до мене залицялися всі хлопці, дуже образилися, коли я обрала «якогось городського», а твій тато там просто проїздом був, а я його як побачила, то зрозуміла - все, це кохання, у тебе донечко теж таке буде, побачиш і одразу ж подумаєш, чи не янгол це до мене з неба прилетів, а потім він приїхав ще раз, і ще, а потім запропонував руку і серце, я, звичайно ж, погодилася, та найголовніше, що я хочу сказати…

О, цікаво, що ж у нас найголовніше?

- Найголовніше, Інко, те, що п’ятнадцять років - це просто перехідний вік. А в п’ятнадцять років, так було і в мене, сонечко, у п’ятнадцять років зміст життя кожного дня інший, новий. Кожен день - нові ідеали, нові мрії. Ти не повіриш, та у п’ятнадцять років я була впевнена…

… знаю-знаю, що закохана у сина тракториста, що сама будеш дояркою і це буде щасливе життя. А пішла в інтелігенцію. І, до речі, була дуже щаслива. Та й зараз непогано. Шкода, звичайно, твого тата, але треба ж і далі якось жити…

А, може, і справді це тільки перехідний період? На цій думці Інка раптово відчула полегшення. Так он воно що. Просто маленька перехідно-періодична Інка забила собі голову хибним змістом життя. Тому й було важко. Коли йдеш хибною дорогою, то завжди, мабуть, важко.

Так-так, Інко, молодець, кицю, погодився Богдан у голові.

Богдане, ти де, спитала Інка, іди до мене, без тебе важко, Богдане.

А хто казав про легкість, Інко, тобі й буде важко, я не зможу постійно бути поруч.

Падлюка, образилася на нього Інка.

- … доцю?

- Га? Що, мамо?

- У тебе все нормально, доцю? - мама стривожено дивилася на неї. Так, ма, все ОК. Лише загублений зміст життя і трішечки шизофренії.

- Все добре, матусю, - Інка обійняла маму і цмокнула у щоку, - дякую за розмову.

І побігла до своєї кімнати. Щось накльовувалось у рудій голівці (і вона не боліла! не боліла!), потроху наростало зсередини. Інка знала це відчуття. Зараз щось повинно бути, зараз щось сяйне. У своїй кімнаті взялася ходити: від вікна - до стіни, від стіни - до вікна.

То був перехідний період. Тепер настала його чергова ланка. Що ж робити тепер? Думай, Інко, думай, зараз прийдеш, зараз схопиш… зараз… Інка дістала з кишені розколоте дзеркальце, подивилась у нього. Все та ж веснянкувата дівчинка, дитина. Поклала на стіл. Сіла поруч. Їй потрібні друзі, такі, що повністю розуміють, такі, що не зосереджені на собі, не розповідають швидко, навперебій, що в них і коли сталося, боячись не встигнути, не виговоритися, такі, яким не потрібно було б розповідати про себе багато, тому що вона їх теж зрозуміла б повністю: від крапки до крапки, від думки до думки.

Й нарешті те, що росло зсередини, вибухнуло: творчість. Інка здивувалася. Сама себе перепитала: що-що?! (Важко жити зі струсом мозку - постійно підозрюєш цей самий мозок у його непрацездатності, понівеченості). Творчість. Створити друзів. Повністю розумієш лише те, що створив сам.

А що… Доволі непогана ідея. Творити - це цікаво. Великого розумового напруження не потребує… Так, Богдане?

Так, Інко.

А чого потребує, Богдане?

Робити все, що заманеться, Інко. Плюс трішечки іронії, трішечки злости й декілька ковточків червоного вина.

Ти жартуєш, Богдане? Напідпитку? Ти уявляєш, що я нароблю?

Річ у тім, Інко, що вино є основною речовиною синтезу для тих, хто… ну, скажімо, лише починає творити.

Для чайників, Богдане, подумки посміхнулась Інка, для графоманів?

Для початківців, Інко, посміхнувся він у відповідь, просто для початківців.

Стривай-стривай, Богдане, синтезу чого?

Тих, кого твориш, кицю.

Цікаво-цікаво, Богдане… Інка прокралася до кухонної шафи. Там Ерастович тримав свою колекцію вин. Після струсу Інка відступила у війні з ним, відклала її, уклала мир на невизначений термін. Як можна воювати з кимось, коли воюєш сама з собою? Проте зараз вона хоч трошки образить його підлим викраденням. Колекція вин - штука дуже йому дорога. Він навіть замикає шафку на ключика, а ключика вішає на цвяшок. А цвяшок той позаду шафки. Невже він гадає, що Інка, яка постійно прибирає на кухні, цього цвяшка не знайде?

Вона зазирнула до кімнати. Все спокійно. Ідилія. Ерастович - весь у телевізорі, мама гортає черговий жіночий журнал… До речі, жіночі журнали - ще один прояв гуртування слабких тваринок у зграйки. Жоден чоловічий журнал (окрім хіба що тих, які з голими бабами) ніколи не набуде такої популярності серед чоловіків, здебільшого розумних, а тому менш чуттєвих, більш самодостатніх.

Інка відкрила шафу, витягла найгарнішу пляшку, замаскувала сліди злочину і прокралася до себе в кімнату. Дорогою раптом подумала: цікаво, чому з появою Богдана вона почала постійно випивати? Та ні, чому ж постійно? Ото хильнула кілька днів тому на відьомському зльоті, та ще зараз. Хіба ж це закономірність? Та щось усе одно поворухнулося всередині. Цить, сказала йому Інка і зачинила за собою двері.

Монологічний діалог

із дзеркалом (3)

Ходімо, дзеркальце, мити посуд. Цього діла я не люблю, та краса потребує жертв. На цей раз принесемо жертву кухонній красі. Я прямую до раковини, кладу дзеркало поруч. Я не люблю мити посуд, бо під час миття дуже добре думається. А як нема про що думати, то можна з’їхати з глузду. А ось цього мені зовсім не потрібно. Глузд - це найдорожче, що в мене є. Розум понад усе. Це вірно, це я вирішила для себе у своєму далекому цікавому дитинстві. Не дуже, правда, й далекому, проте час, річ вкрай суб’єктивна, розтягнувся так, ніби минули віки. Просто, мабуть, я тоді та я зараз дуже відрізняються. Тому й відгороджуюся від себе тоді (такої ще дурненької, але такої всемогутньої у своїх мріях, у своєму змісті життя дитини) цим розтягнутим часом.

Отже, щоб не з’їхати з глузду, я кладу дзеркальце поруч. Беручись за посуд, продовжую з ним балакати. Іноді швидко позираю: перевірити, чи на місці відображення і чи серйозно воно мене слухає. Слухай дзеркальце, вчителі писали: «Кожна людина - це нескінченність. Як одна нескінченність може бути кращою за інші?» А я знаю. Просто вони знову хотіли ошукати народ розумними словами. Нескінченності: лежачі вісімки, замкнені кола, стрічки Мебіуса, нарешті, розгорнуті, спрямовані кудись… Бачиш, як їх багато? І всі різні. І це лише ті нескінченності, які ми можемо собі уявити. А існують інші. Ні, взагалі, нескінченність є просто нескінченністю та й годі (й, до речі, людина нею не є), та, переводячи все це на нашу просторово-замкнену модель розуміння… Ой, дзеркальце, такі розумні слова в тобі пропадають. І знаєш, чому? Тому що коханому вони не потрібні, коханий і так усе це знає. А комусь ще їх сказати?… Та навряд, брудна дірко у вічність. Навіщо комусь мої слова, якими все одно нічого ясно не поясниш, які просто звучать так, що подобаються мені? А манії величності у мене немає. Ну, може є, мале-есенька. Але ж не перед сірим натовпом мені, великій і розумній, розпинатися! Не зрозуміє. Вийде метання бісеру… Ну добре, добре, є в мене манія величі, нею всі великі страждають.

Правда, смішно? Трохи іронії, з нею легше. У мене є рецепт свого маленького щастя. Знаєш, який? Коли щось не виходить і від цього боляче, соромно або ж просто зле, треба сказати одну фразу. «Невдача спіткала українських спортсменів» І такий сміх одразу розбирає, що аж жити краще. Тебе не розбирає? А що тобі, скло? Хіба буває тобі справді боляче? Ти ж усього-на-всього - моя розмита копія. Не зовсім копія, істота не ідентична, але симетрична мені. Що з тобою говорити… Закінчується гаряча вода у крані. А брудного посуду ще чимало. Я починаю сердитися, й раптом розбирає регіт. І знову невдача спіткала українських спортсменів!…

Янгол (8)

- Знайомся, Янголе, це мій шкільний приятель, Борис Едуардович, - переможно усміхнувся Василь Анатолійович. Чоловік поруч із лікарем теж усміхнувся. Трохи напруженіше, ніж такий собі Борис Едуардович, що просто проходив тут і вирішив зазирнути у гості.

- Можна просто Борис, - сказав він.

- Янгол, - відрекомендувався Янгол. У погляді знову промайнув ледве помітний глум. Це було добре. Бодай щось та промайнуло.

- Янголе, - провадив Василь Анатолійович, - Борис - фізик. Я привів його до тебе, щоб ти розказав йому про будову Всесвіту. Й усі рівняння свої пояснив. І все інше… Мені здається, він зрозуміє тебе краще, ніж я.

Янгол уважно поглянув на фізика. Раптово спалахнув усмішкою. Василь Анатолійович аж ревність відчув. З ним мовчить, як баран, дивиться порожніми очима у стелю, а тут - усміхається фактично незнайомій людині. Чи, може, у психаупереджене ставлення до фізиків?

- Я вас залишу, панове, - посміхнувся Василь Анатолійович і кинув на Бориса застережний погляд. Пам’ятай, що він - псих. Він товкмачив це дорогою до палати. Пам’ятай, Борисе, він - псих, ненормальна людина. Ні-ні, не буйний, але постійно пам’ятай, що він - псих. Інакше він дуже швидко заплутає тебе під час розмови, розумієш? Запам’ятав? Псих (…а не янгол, кортіло сказати йому, але стримався, не сказав). Було таке відчуття, ніби не Бориса він умовляє, а сам себе.

Василь Анатолійович вийшов, міркуючи над тим, чи правильно вирішив залишити їх наодинці. Янгол ще раз подивився на Бориса. Вони усміхнулися одне одному, ніби виникло між ними якесь дивне порозуміння. Запросив сісти на краєчок койки, сам підвівся.

- Борисе, ви гарний друг, якщо погодилися залишитися наодинці з психом на прохання Василя Анатолійовича.

- Мені й самому цікаво, що ви, Янголе, можете розповісти. Василь переказував мені дещо, я, чесно кажучи, не все зрозумів, але зацікавився. Є в мене одна дитина, дуже обдарована і дуже спрямована у Всесвіт. Якщо ваші слова допоможуть пояснити їй щось, я буду вам дуже вдячний.

Янгол здивовано здійняв брови:

- Тобто ви тут через дитину? І все? А вам, фізикові, самому не цікаво?

Борис посміхнувся у відповідь:

- Відкрию вам, Янголе, таємницю. Я боюся знань. Велике знання - це великий біль. Тому я і не пішов у науку, а став простим вчителем.

- Але ви пропустите біль крізь себе, - Янгол тепер дивився на Бориса інакше, серйозно, - все одно ці знання будуть у вас, інакше ви нічого не поясните дитині.

- Трохи побудуть, - згодився Борис, - та потім я віддам їх їй. Випущу з себе.

- Ви передасте дитині біль… Борисе, а вам не шкода цієї дитини?

- Діти не відчувають болю, Янголе. Такого болю. У них ще немає таких рамок, як у нас, у мене особисто. Вони все сприймають легше, їм нічого не доводиться ламати всередині себе. Я прагну, щоби ця дитина взагалі залишилася такою, якою вона є: поза рамками. Тоді моє життя буде недаремне.

Янгол помовчав. Потім повільно хитнув головою.

- Я спробую пояснити. Зрозуміти мене, мабуть, нелегко. Та розумієте ж ви якось своїх дітей. Спробуйте тепер зрозуміти янгола. У вас є чим писати?

Борис дістав із портфеля зошит і ручку. Янгол вдячно посміхнувся. І почав розповідати.

Василь Анатолійович дедалі більше нервував. Сьорбав чергову чашку слабкої кави і дуже шкодував зараз, що не палить. Це, мабуть, заспокоїло б. Він сидів у своєму кабінеті, навпроти лежала лікарняна картка Янгола. Та читати він зараз не міг. Серце чимдуж калатало. Це від кави, казав собі він і сьорбав знову, це від кави. Та це було не від кави. Вже третю годину фізик сидів у Янгола, і Василь Анатолійович знову і знову лаяв себе за те, що залишив їх удвох. Він був майже певен, що Янгол переміг, що Борисові забракло розуму й аргументів, аби протистояти психові. Звичайно ж, не забракло. Кому під силу протистояти… янголові?… Хай йому дідько, та він уже був упевнений в тім, що Янгол - янгол. У тім, що незабаром той зірветься з місця і полетить. Крізь ґрати полетить, до неба, до сонця, до сили, що створила його. Василь Анатолійович допив, походив кабінетом. Усе, думав він, усе, звільнюся. Це те ж саме, що вважати, ніби лікарнею ходить убивця-китаєць, а Людмила з п’ятнадцятої тягає за собою ще п’ятьох: чарівника, Троля, пінгвіна, насмішкуватого телевізора на трьох лапах та інопланетянина з Альфи-Центаври, який вельми полюбляє борщ і боїться пилосмоків. Та й Андрійко з першої - прямий нащадок Тутанхамона, через що всі, купно з Василем Анатолійовичем, постійно намагаються його отруїти. І баба Марта - просто Марія з мексиканського телесеріалу… Все-все, досить. Досить янголів, китайців, марій… Звільнюся.

Ех, а до пенсії всього два роки… Може, не полетить за цей час Янгол? Аякже! Не полетить! Вже з тиждень готується, пір’ячко чистить… Сто-оп! Досить! Василь Анатолійович підійшов до чайника і вже хотів знову налити собі кави, коли до кабінету залетів Борис.

Він тоскно дивився на фізика. Так, здається, ще один пацієнт. Борис був біліший, ніж побілена стеля, в очах стояли сльози, щоки гарячково палали, картину доповнювала істерична посмішка. Все, звільнюся, остаточно вирішив лікар, завтра ж.

- Я звільнюся, - ніби відгукнувся на його думки Борис.

- Чому? - безнадійно спитав Василь.

- Як, як я можу бути вчителем?! Як, коли й сотої, тисячної частки цього не розумію?! - він дістав списаний схемами зошит. - Як я можу нести знання, якщо вони невірні?… Ну, не те щоб невірні, але недостатні. А недостатність настільки серйозно впливає на результат! Вся наука, розумієш, Василю?! Вся! Наука! Невірна! Точна - неточна!

- Борисе, Борисе, - спробував спокійно говорити лікар, коли перша хвиля відчаю минула, - ти що, забув, що я тобі казав? Він - псих. Дуже розумний, але псих. Він усе це вигадав, просто заплутав тебе.

Борис дивився на нього, й у цьому гарячковому погляді не було розуміння, був тільки захват.

- Ти що, віриш у Бога? - спробував іншу тактику Василь Анатолійович. - Борисе! Ти ж атеїст! Який, у дідька, Бог?! Які янголи?!

- Не було всесвітнього вибуху, Василю, - з якимось аж стражданням від свого розуміння поглянув на нього фізик. - Немає ніяких чужопланетних цивілізацій. Це ніщо, прикраса… Воно тут, усе тут… Дивись, ось це рівняння…

І він силою посадив лікаря за стіл, почав пояснювати незрозумілі букви і креслення в зошиті. Василь Анатолійович не розумів. Він просто нічого не чув і не бачив крізь свій відчай. Білий туман замість формул, якесь невиразне бубоніння над вухом замість Борисового голосу. Ненавиджу. Цього психа. Усіх інших, укупі з ним, фізика, себе, чортову роботу, ненавиджу! Не вірю! Ніяких янголів, ніяких богів, ніяких рівнянь і скажених фізиків! Василь Анатолійович кліпнув, струснув головою, повертаючись до тями.

- Борисе, - обережно спробував відволікти друга.

- …і ось тут, Василю, тут найголовніше, розумієш…

- Борисе, - він обійняв друга за плечі, тицьнув йому зошит до рук.

Той, здається, нічого не розумів, несамохіть узяв зошита, механічно підвівся, пішов до дверей, щось іще силкуючись розповісти лікареві. Василь Анатолійович обережно, легенько виштовхував його.

- Так, так, розумію, друже, - заспокійливо примовляв він, - а зараз іди додому, відпочинь. Завтра все вкладеться в голові, тоді прийдеш, побалакаємо…

- Ти мені не віриш? - раптом збагнув Борис.

- Ну що ти, - щиро посміхнувся лікар, - це просто важко одразу сприйняти.

- Так-так, важко, - збуджено закивав Борис.

- Ну все, друже, - нарешті випхав, - давай, до завтра.

Борис мляво махнув рукою і, похитуючись, пішов уперед, притискаючи зошит до грудей.

- Під машину не потрап! - гукнув наздогін лікар. У такому стані може трапитися будь-що. Не обертаючись, Борис мляво відмахнувся і зник за ворітьми.

- Навіщо ти це зробив? - гримнув Василь Анатолійович, залетівши до Янголової палати. Той обернувся від вікна, глянув пронизливо і з погордою:

- На ваше прохання, - спокійно відповів.

- Навіщо?! - істерично скрикнув Василь Анатолійович.

- Я вагався, - знизав плечима Янгол, - та Борис так хотів допомогти одній дитині…

- Якій, у біса, дитині?! Як він комусь допоможе?! Він зараз сам, як безпорадна дитина!

- Воно минеться, - заспокоїв Янгол. Василь Анатолійович безсило опустився на койку. Підвів стомлений погляд, вже тихіше спитав:

- Що ти йому розповів?

- Те саме, що й вам, - знову знизав плечима Янгол, - проте він хотів зрозуміти. І зрозумів.

Лікар підвівся, повільно, згорбившись, почвалав до дверей. На порозі озирнувся:

- Це точно минеться, Янголе?

- Авжеж, - і Янгол усміхнувся. Усмішка цього разу була не так, як завше, - вона була гарна, лагідна і заспокійлива. Від неї одразу ж зробилося легше. Лікар вийшов.

Янгол сів на підвіконня, підвів очі до неба. Нехай лише це зрозуміє дитина - і все одразу минеться.

Інка (10)

Богдан-не, я готова!

Ого, яка готова, Інко!

В-вино дуже смачне, мені с-сподобалося…

То з чого ти почнеш синтезувати?

А я це… потренуюсь на котах… хі-хі…

- Сфінксе!

Ні, так голос набагато краще. Кошеня ввійшло до кімнати, зупинилося, очікувально глянуло на господиню. Це вже було повністю й безумовно її кошеня, якщо не сказати - її друг. Коли вранці мама побачила його, то аж злякалася: руде, мале! Що це? Звідки це? Інка вхопила його на руки, з викликом притисла до грудей, не вигадала нічого кращого, ніж сказати, що вночі воно залізло до її кімнати крізь кватирку.

Мама хотіла кудись його подіти: або віддати комусь, або просто викинути крізь ту ж кватирку. Ні, вона не була злою, вона просто чомусь не любила котів. Інка пішла в наступ. Всі жінки - відьми, так, мамо? Так-так, Інко, звичайно ж, так, із гордістю погодилася мама. А яка ж, мамо, відьма без кота? Ти подивись на нього: маленьке, руденьке, прямо як я. Я буду відьмою, мамо, а це буде мій відьомський кіт, добре?

Немалу роль відіграли й погрозливі погляди на Ерастовича. Той одразу ж зробився котолюбом і закохався у Сфінкса. І мама здалася: добре, тільки пообіцяй, відьмочко, що доглядатимеш його сама. Обіцяю, мамо. Отак Сфінкс залишився з Інкою.

І ось тепер, Сфінксе, зробимо тебе… хі-хі!… сфінксом. Справжнім, таким, що розмовляє.

Інка ковтнула ще вина, почала обережно вимальовувати в уяві сфінкса. Кошеня, немов розуміючи відповідальність моменту, сиділо не рухаючись, лише зацікавлено вивчаючи господиню. Ага, нарешті вималювався. Інка піднесла до Сфінкса розколоте дзеркальце.

- Подивись-но сюди… Мамо!

Вона відстрибнула, бо кошеня й справді перетворилося.

Молодець, кицю, похвалив Богдан.

Інка з сумнівом подивилася на Сфінкса. Молодець?… Мордочка в кошеняти стала чимось середнім між людським обличчям і пташиним дзьобом, тулуб облисів, з лап виросли величезні пазурі, а позаду стирчав лев’ячий хвіст.

Знущаєшся, Богдане?

Для першого разу доволі непогано, кицю. Ти просто погано уявила сфінкса. Не досить детально. Що уявила - те й маєш.

А воно розмовляє, Богдане?

У нього спитай, Інко.

- Сфінксе…

- Що? - він плигнув на стіл. Голос у нього був м’який, приємний. Бодай щось вийшло. Інка посміхнулася, обережно почухала його за вухом.

- Як справи, малий?

- Що таке «справи»? - спитало воно.

- Це те, що ти робиш, - пояснила Інка.

- Як те, що я роблю, може бути «як»? - спитав він.

- Іноді «як справи» питають, щоб дізнатися, як у тебе життя, - пояснила вона.

- Що таке «дізнатися»?

Не дивно, що Борис Едуардович завжди такий знервований, подумала Інка. Вчителем, виявляється, бути важко і трохи нуднувато. Проте вона взялася за кошеня…е-е… за те, що було кошеням, взялася з усією відповідальністю і терплячістю, на яку тільки була здатна. Сфінксова проблема полягала в тім, що йому було дуже важко сприймати абстрактні поняття. Інка вибилась із сил уже на другій годині Сфінксового навчання.

Я більше не можу, Богдане, поскаржилася вона. Здається, це марно.

Може, й марно, погодився Богдан, тварини тим і відрізняються від людей, що не можуть мислити абстрактно.

Він же не тварина, Богдане, він - сфінкс.

Значить, ти уявляла сфінкса як таку собі тварину, що розмовляє… і т. д.

- Сфінксе, - вона втомлено подивилася на створіння, - іди десь трішки погуляй.

- Що таке «трішки»? - спитав він.

- Просто йди, - Інка махнула рукою на двері, він уважно подивився на неї, подумав, зрозумів. Стрибнув до дверей і зник у коридорі.

Богдане, раптом злякалася Інка, а якщо його хтось побачить?

Він сфінкс лише для тебе, заспокоїв Богдан, для інших - звичайне руде кошеня.

Інка подумала, погодилася. Ковтнула ще вина. Зі Сфінксом не вийшло - їдемо далі.

Богдане, я створю собі мудрого китайця.

Вона замружилася, виставила вперед на витягнутій руці дзеркало. Китайця уявляла детальніше, ніж Сфінкса, вимальовувала кожну рисочку… Все! Перед нею стояв китаєць. Він склав долоні, легенько нахилив голову, вітаючись. Десь далеко дзенькнув гонг.

- Привіт, Чонгу! - зраділа Інка. Китаєць вийшов гарний, дуже справжній. Чомусь Інка вирішила, що його звуть Чонгом.

- Ну давай, - вона аж подалася вперед, - скажи щось розумне.

- Що далі в ліс, то тлустіші партизани, - щирою українською заявив китаєць.

- Це жарт? - підозріло насупилася Інка. Вона вже зрозуміла, що щось не так.

- У кожному жарті є частка жарту, - сказав він.

Богдане, подумки застогнала Інка, він що, тепер так і буде приказками та примовками розмовляти?

Ти хотіла створити його розумнішим за себе, засміявся Богдан, а так робити не можна. Просто не вийде. Ось і маєш китайця-дебіла.

Ні, тільки не це. Вона вирішила поборотися. Проте Чонг зі своїми примовками виявився дужчий. Після п’ятнадцятихвилинної філософської супереки китаєць цитував не лише народні мудрощі, а й пісні, фільми, казки. Вражало те, наскільки його цитати постійно були не в тему. Коли він дійшов до «в полі берізка стояла», Інка не витримала.

- Просто зникни, - втомлено сказала вона.

Він не може зникнути, кицю, сказав Богдан, ти створила його, він уже існує.

То що, тепер мені все життя вислуховувати від нього народну мудрість?

Ага, розвеселився Богдан, тепер у тебе аж два нічні жахи: Сфінкс і китаєць.

І не можна його ніяк позбутися?

Можна, кицю, але тоді він причепиться до когось іншого.

Нехай, Богдане, з полегшенням зраділа Інка, інший з ним розбереться.

До кого його відправити?

До Ерастовича, мало не відповіла Інка, та вчасно подумала про те, яка морока буде мамі з Ерастовичем, який з’їхав з глузду, і махнула рукою, - до якоїсь психлікарні, Богдане, мені все одно.

Добре, Інко.

Далекий дзвін ґонґа - китаєць уклонився і розчинився в повітрі. Інка з полегшенням посміхнулася, ковтнула ще вина. Потроху пливло перед очима, паморочилася голова.

Може, продовжити завтра, Богдане?

Не знаю, кицю, я б іще щось поробив сьогодні.

Ага, Богдане, не тобі ж потім від них відбиватися.

Інка взяла пляшку, збиралася ще ковтнути, та пляшка раптом вислизнула з рук і розбилася об підлогу.

- Чорт! - вигукнула Інка, підхопилася й одразу ж взялася рукою за краєчок столу, щоб не впасти. До кімнати влетіла мама, розгублено зупинилася на порозі, в неї врізався Ерастович.

- Інночко, - мама була якась перелякана, - що це, доню?

Перелякана мама подобалася Інці набагато більше, ніж мама, що гримає.

- П-росто захотілося вина, - повільно і обережно, щоб не заплітався язик, вимовила Інка.

Мама перевела погляд на Ерастовича. Інка спробувала теж подивитися на нього, погрозливо, шантажуючи, проте Ерастович ніяк не фокусувався перед очима, розпливався на два, а то й на три екземпляри. І тут сталося щось геть неочікуване.

- Це все ти зі своєю клятою колекцією! - пішла в наступ на Ерастовича мама. - Який приклад показуєш ти дитині?! - (Часом дуже гарно бути просто дитиною, подумала Інка). - Падлюко! Щоб завтра нічого спиртного у хаті не було! А тепер - бігом прибирати!

Інці такий поворот справ дуже сподобався. Вона обережно дійшла до ліжка і вклалася спати.

Інко, чому навколо тебе все ламається, спитав Богдан.

А це не я винна, подумала Інка.

А хто ж, Інко?

А… е… Гремлін. У мене в шафі, Богдане,… ой, як голова крутиться… так от, у мене в шафі живе Гремлін,… просто… його ніхто… не… бачить… на добраніч…

Інка заснула. Вночі бачила вві сні Гремліна. Вухате й зубате звірятко, яке трощить і ламає все довкола. Й живе в Інчиній шафі.

Янгол (9)

Прогулянка була, як завше, нудною. Янгол не стрибав, сидів на лавочці та порпався носаком черевика в пилюзі. Василь Анатолійович сьогодні не вийшов спостерігати за психами, а так усе було, як і щодня. Поруч із Янголом тихесенько сопіла бабуся, та, яка думала, що вона - просто Марія. Вона задрімала на сонечку. Раптом з-під лавки прошепотіли:

- Янголе!

Бабуся підхопилася, озирнулася. Побачила на сусідній лавці когось зі знайомих і пошкандибала туди. Мабуть, розповідати про свого коханого дона Хуана.

- Привіт, Дмитре, - сказав Янгол, посміхнувшись і навіть не зазираючи під лавку. Так голосно у лікарні шепотіти могла лише одна людина. - Не вилізеш?

- Янголе, він десь тут.

- Китаєць?

- Так.

- Де саме?

- Не знаю. Але я точно знаю, що тут, я це відчуваю. Янголе, допоможи, га?

Янгол уважно озирнувся. Солідарність між психами повинна бути взаємною. Якщо він не вірить у китайця, то чому Дмитро повинен вірити у янгола? Нікого бодай трохи схожого на китайця поруч і близько не було.

- Не бачу, - нарешті зітхнув він.

- Шкода, - теж зітхнув із розчаруванням Дмитро.

- Янголе…

- Так?

- А можна я це… трохи посиджу під твоєю лавкою? Коли ти поруч, не так лячно.

- Сиди, - знизав плечима Янгол.

Наприкінці прогулянки Янгол вирішив усе ж таки пострибати. Так, про всяк випадок. Пострибав до стіни. Вгору-вниз, вгору-вниз, нічого-нічого, стрибаємо далі. Угору-вниз… Раптом на тлі білої стіни вималювався ледве помітний імлистий силует Чонга.

- Привіт, - сказав Янгол. Санітари стояли далеко за спиною. Може, не помітять розмови. Чонг уклонився, тихесенько дзенькнув далекий ґонґ.

- Що ти тут робиш? - спитав Янгол вже голосніше. Раптом до нього дійшло, що це і є Дмитрів китаєць. Стало аж смішно. Хіба ж це нещастя може когось налякати?

- Скільки вовка не годуй, все одно два рази бігати, - відповів Чонг.

- Дуже цікаво, - Янгол тепер говорив спокійно, голосно.

Психіатричні лікарні гарні тим, що в них можна спілкуватися з напівматеріальними китайцями й ніхто не дивитиметься на тебе, як на психа, - ти і так псих.

- Ти навіщо до хлопця причепився?

- Ой чиє ж то жито? - відповів запитанням Чонг.

- Так, - Янгол почав говорити зовсім повільно, майже по складах, - Чонгу, ти, звичайно, великий філософ, але Дмитра ти лякаєш. Розумієш?

- Знати - мало, треба розуміти, - похитав головою Чонг.

Янгол із злістю поглянув у небо. Ну, навіщо тут іще цей китайський бовванчик?!

- Ти розумієш? - знову спитав Янгол, вже зовсім по складах.

- Танцювала риба з раком, а цибуля - з пастернаком, - сказав Чонг.

Янгол ледь не сплюнув під ноги.

- Ти повинен піти, - крізь зуби сказав він.

Чонг замислився, нарешті виголосив:

- Що далі в ліс, то ближче виліз.

Янгол скреготнув зубами, розвернувся, попрямував до дверей лікарні. Саме вчасно. Прогулянка вже закінчувалася, психів збирали на вечерю. Янгол озирався. Треба було знайти Дмитра, заспокоїти, сказати, що Чонг - лише побічний продукт синтезу, небезпеки він не становить, хіба що для нервів. Проте Дмитра знайти не поталанило. Він навчився доволі вправно ховатися. От партизан!

На обіді пощастило знайти лише Милу.

- Ну як? - швидко поглянув на неї Янгол.

- Потрібна причина, Янголе, - відказала вона.

- Чого?

- Того, що ти тут.

- Дзеркало розкололося.

До них уже йшов санітар. Розмови під час вечері, та й узагалі, під час їжі, суворо заборо-нялися.

- Чому розкололося? - швидко спитала вона.

- Ну, звідки ж я знаю? - втомлено підняв очі Янгол.

- Добре. Вночі поговоримо.

І вона відійшла.

- Сядь до столу і їж, - сказав йому санітар.

Янгол зверхньо глянув на нього.

- Я не голодний.

Блимнув очима і пішов геть. Чому? Чому взагалі може розколотися дзеркало? Та будь-чому. Його можна необережно стукнути чимось важким, його можна впустити, воно може випасти з жіночої сумочки, на нього може хтось наступити… Чому? Знову ці причинно-наслідкові зв’язки. Ніяк без них не можуть!

Василь Анатолійович (2)

Василь Анатолійович уже прийшов до тями після вчорашнього. То була перевтома, думав собі він, сидячи в кабінеті та спокійно (сьогодні вже спокійно) гортаючи Янголову картку. Не просунувся з цим хлопцем ані на крок. Чому не просунувся? Тому що постійно відволікався на його демагогію, тому що не лікував, а сперечався. А чому не лікував? Бо просто не знав, як його лікувати. Він звик до звичайної схеми: спокійні бесіди з пацієнтом, інколи гіпноз - пошук причини хвороби у минулому - подолання причини. З Янголом усе не так, з Янголом усе навпаки. Наслідок - видно одразу, причини - не знайти. Вже два роки причини не знайти. Гіпнозові цей хлопець не піддається взагалі. Що ж, існують такі феномени, рідко, але трапляються. Щиросердних бесід із ним не виходить: надто вже він самодостатній для них, для того, щоб виливати душу старому лікареві, якого вважає трохи дурнуватим, трохи нижчим від нього за рівнем розвитку. Надто вже він самодостатній, щоб виливати душу, і цим так несхожий на всіх інших пацієнтів.

Бориса, звичайно ж, не можна було до нього пускати. Він - фізик, учитель, нервовий, геть неврівноважений. І ніякий не психіатр. Це була помилка, якої Василь Анатолійович припустився у дурному своєму запалі, розлютившись на Янголові розумування. Ну, та що зроблено, - те зроблено. Підемо далі.

Здається, у хлопця налагодився контакт із Дмитром-параноїком. Дмитро, до речі, теж тяжкий випадок. Вигадав собі китайця і тікає від нього. Василь Анатолійович дуже довго копирсався в ньому: минуле, страхи, сподівання… І нічого. Нічого, що було б хоч якось пов’язане з китайцями, нічого, що взагалі могло би викликати таку параною. І теж два роки…

Ага, сказав він сам собі, які схожі випадки. Чи не можуть вони бути якимось чином пов’язані? Раптова ідея майнула в голові. Такого Василь Анатолійович іще не робив, але сподівався, що подібне хоч якось зрушить справу з місця. Так… хто там ще? Ага, Людмила з п’ятнадцятої теж належить до їхньої гоп-компанії. Ні, з цією все ясно, невдалий початок творчого шляху, затяжна депресія і, нарешті, шизофренія. Проте лікуватися вона не хоче. З ним, лікарем, спілкуватися або взагалі відмовляється, або ж говорить односкладовими реченнями: «так», «ні», «не знаю». А з Янголом і Дмитром навіть дуже охоче розмовляє. І здається, потай закохана у Дмитра. Все? Здається, все. Зібрати всіх утрьох і одним махом… Навряд чи щось вийде, та спробувати варто…

Інка (11)

Вона прокинулася рано. Цікаво, чому всі кажуть, що голова болить із перепою? У неї не боліла. Лише трішечки паморочилася, та й то, мабуть, через клятий струс. Сфінкс був поруч, він цілеспрямовано шматував килим своїми величезними кігтями.

- Привіт, - сказала йому Інка.

- Привіт, - відповів Сфінкс.

- Як справи? - спитала Інка.

- Добре, - відповів Сфінкс.

Щось потепліло всередині. Навчилося, воно навчилося! Тепер вона розуміла Бориса Едуардовича. Так ось у чому кайф бути вчителем! Ось коли зазнаєш утіхи, відчуваєш, що день марно не минув.

- Молодець, Сфінксе.

- Що таке «молодець»? - одразу ж підняло мордочку створіння. Й Інці довелося ще з півгодини проводити навчання. Її увагу відвернуло якесь шарудіння з шафи. Вона здивовано поглянула на неї, потім - на Сфінкса, немов шукаючи у нього підтримки. Встала, обережно, мало не навшпиньках підійшла до шафи, рвонула на себе двері. Перед її очима матеріалізувалося маленьке створіння з величезними вухами й зубами. Так і є - Гремлін. Єдине, що вийшло саме так, як вона його й уявляла. Гремлін уважно глянув на Інку, розігнався і плигнув на люстру. Люстра обірвалася і з гуркотом гепнула додолу. Гремлін з утіхою заходився доламувати її.

- Інко! - гукнула з вітальні мама. - У тебе все гаразд?

- Е… Відносно, - відповіла Інка.

Гремлін знай гриз і ламав. Кроки з коридору - мама йде до Інчиної кімнати.

- Геть, тварюко! - просичала Інка і легенько стусонула Гремліна.

Той загикав, клацнув зубами, проте плигнув до шафи.

- Що означає «тварюко»? - спитав Сфінкс. Інка втомлено закрила очі.

- Інно, що тут трапилося? - мама стояла на порозі, склавши руки на грудях і тупаючи ногою. Така поза означала: ох, зараз комусь перепаде!

- Впала люстра, - пояснила Інка мамі.

- Отак сама взяла і впала?

- Ну… можна і так сказати, - знизала плечима Інка.

- Це дуже, дуже погано, Інно, - серйозно подивилася на неї мама. - Я дуже, дуже не люблю, коли падають люстри. Прибирай, поговоримо потім.

Це був початок чергового переходу до нової ланки Інчиного життя. Тепер жити стало не сум-но, зовсім не сумно. Сумувати було просто ніколи. У неї тепер були Сфінкс, якого треба вчити, і Грем, за яким треба пильнувати. Розмовляти ще не було з ким, але тепер це й не знадобилося б. Вона просто не встигла би ні з ким розмовляти.

Була з Грема і користь. Як не дивно, але він потроху піддавався дресируванню. Й Інка, нарешті, навчилася нацьковувати створіння на Ерастовича, точніше, на його речі. Проте інколи Грем не стримувався. Він вже перегриз половину її взуття й порвав майже всі ремінці. Нарешті Інка звільнила від речей шафу, а Грема в ній почала замикати на ключ. Так було спокійніше.

Що стосується Сфінкса, то він і мертвого міг би вивести з себе. Він був настільки допитливим, що від його запитань не можна було відбитися.

В усій цій ситуації тішило тільки одне: все ж таки здихалася Чонга. Часом, правда, прокидалася совість. Комусь це нещастя звалилося на голову, і винна в цім була Інка. Та вони з Богданом швиденько ставили совість на місце - удвох це легко було зробити.

Богдан постійно з’являвся поруч. Був таким же веселим і поблажливим. Проте щось тихесенько гризло її зсередини. Щось у цьому Богданові було не так. Цього маленького гризького черв’ячка Інка придушувала самостійно - Богдан про нього не знав.

Мама з Ерастовичем після випадку з вином постійно сварилися. Це означало одне з двох: або ж вони одружаться, або розійдуться. Інці подобався, звісно ж, другий варіант, та вона почала замислюватися над тим, як буде мамі, коли вона залишиться сама. Інка вже знала, що таке самотність. Вона була відірвана від свого Всесвіту й самотня без нього. А, може, Ерастович для мами - такий же Всесвіт. Зараз Інка була надто зайнята, щоби бути самотньою. А от мама навряд чи створить собі таких ось проблемних істот.

Наслідки струсу вже минулися, та поновити заняття ніяк не виходило. Завтра, обіцяла вона собі щодня, зроблю це завтра.

Аж ось у новому періоді її життя нарешті настала година істини: мама виганяла Ерастовича. Інка зосереджено допомагала, викидаючи його шкарпетки з балкону. Ерастович був чоловіком економним, тому ловив їх знизу.

- Так його, так! - веселився невидимий Богдан. Гремлін, схоже, теж бажав узяти участь у грандіознім розборі, бо намагався висадити зсередини двері шафи. На щастя, мама була настільки зайнята ділом, що цього гуркоту не помічала. Сфінкс мовчки, проте досить зацікавлено за цим усім спостерігав. Спостерігали й сусіди. Почувши галас, вони повиходили на балкони, а потім так зацікавилися цим видовищем, що розділилися на два табори - за маму й за Ерастовича.

- Так йому і треба! - кричали перші.

- Ну, що ви? - вмовляли інші. - Дорослі ж люди. Треба сісти, спокійно побалакати…

- Нема чого обговорювати! - верещали треті. - Він наліво, падлюка, ходив!

Бабусі на лавочці пороззявляли роти, ловили факти для майбутніх пліток і нічого не кричали. Спробуйте щось покричати із роззявленим ротом.

Зрештою, все було закінчено. Мама гукнула навздогін:

- І більше на очі не з’являйся! Побачу - вб’ю!

Отакою мама подобалася Інці понад усе. Зараз вона і справді скидалася на відьму, на гарну, розлючену відьму. Люта, зі скуйовдженими рудими кісьми і палаючими зеленими очима. Ух! Вогонь, а не жінка.

Увечері мама заспокоїлася, стала все тою ж лагідною і тихою мамою. Настільки стандартною, що Інка аж здивувалася, коли мама запропонувала їй випити пляшку вина.

- Вино гарне. - Мама підморгнула. - Не все ж я цьому зрадникові віддала. Трохи порідшала його колекція.

Сіли за стіл, випили. Це було мамине свято, маленьке власне свято. Яскраво сяяли її очі, які вже прибрали свого звичного сірого кольору, й від цього Інці ставало легко і спокійно. Навіть Грем замовк. Інка вкинула у шафу свій старий годинник, і звірюка зайнялася ним.

Мама говорила, а Інка робила вигляд, що уважно її слухає. Тепер це було неважко. Інці подобалося, що мама щаслива. Мама повинна бути щаслива. Все, як завжди. Ми, жінки, - це ого-го, ми їм покажемо, де козам роги правлять. Ну, звичайно, погоджувалася Інка і думала: «Коли і самі кози прийдуть до воза».

Коли мені було п’ятнадцять… - казала мама. Інка уважно дивилася на неї, потихеньку попивала вино й ні про що не думала. Останнім часом це ніпрощонедумання стало для неї звичною справою.

- Знаєш, доцю, ми всі такі різні…

Ого, це щось новеньке.

- Хто - ми, мамо?

- Ми - люди. Ми різні, та є у нас одна погана сторона. Гадаю, в усіх вона є.

- Що за сторона? - зацікавилася Інка.

- Найгірша наша сторона: ледача, дуже легка, занадто легка, поблажлива. Та, що пхає най-легшим шляхом. З цією стороною своєї вдачі, доню, потрібно боротися, не давати їй владу над собою. Інакше ти прийдеш ні до чого. В кінці легкої дороги немає нічого. Попрямувавши нею, ти прийдеш ні до чого. І твоє життя буде змарноване. Завжди вибирай ту дорогу, в кінці якої - мета. Дорогу найважчу, завжди опирайся цій стороні…

Інка давно це підозрювала. А тепер майже впевнилася в цьому. Матуся, ріднесенька її матуся, вважала своє життя змарнованим. Все ж таки, мабуть, кохала вона того свого сина тракториста, не Інчиного м’якого татуся, а сільського хлопця із грубими руками і, либонь, із такими ж манерами. Проте захотілося їй чогось легшого, ніж доля якоїсь там доярки. От і рвонула до міста із першим же впольованим «городським». Подалася в інтелігенцію, а це було не її покликання.

Та не це зараз хвилювало Інку. Той малесенький черв’ячок, що гриз ізсередини, тепер перетворився на добрячу зміюку.

Що ти думаєш про цю сторону, Богдане, обережно спитала вона.

А що ти думаєш, кицю, з приводу «всі жінки - відьми» і «коли мені було п’ятнадцять»?

Інка подумки посміхнулася йому, тому що це був жарт. Богдан був жартівник, - веселий, легкий, поблажливий.

Янгол (10)

Василь Анатолійович зайшов до Дмитра. Психа ніде не було видно. Лікар звично зазирнув під койку.

- Дмитре, - прошепотів він, - це я.

- Хто «я»? - обережно спитали звідтіля.

- Василь Анатолійович, - відповів він і про всяк випадок пояснив, - твій лікар.

- Китайця немає? - спитав Дмитро.

Лікар уважно озирнувся довкола:

- Немає. Чисто. Вилізай.

Дмитро виліз, теж уважно озирнувся і, заспокоївшись, умостився на ліжку.

- Тільки не сідайте коло вікна, - попередив він, - китаєць може помітити вас із вулиці.

- Дмитре, - усміхнувся лікар, - ну, я ж тобі вже пояснював: лікарня охороняється, під вікнами стоїть варта.

Дмитро похитав головою, гірко посміхнув-ся:

- Ви охороняєте себе і нас від нас самих, та не від небезпеки ззовні.

Ач, який розумний! Либонь, від Янгола набрався.

- Твій китаєць - ти сам, - завчено розпочав лікар, - твій страх. Він сидить у тобі. Ми разом виженемо його, й тоді не потрібна буде охорона. Ані ззовні, ані зсередини.

- Ви не розумієте! - вигукнув Дмитро. - Він є! Він справді є! Він ходить за мною!

- Добре, - погодився лікар, - заспокойся, Дмитре, я тобі вірю.

- Не вірите, - насупився той.

- Вірю. Тому і прийшов до тебе з пропозицією.

Псих усе ще насуплено, але трохи й зацікавлено поглянув на нього.

- Як ти дивишся на те, - вів далі Василь Анатолійович, - що ми зараз удвох підемо до нашого Янгола і порадимося з приводу китайця з ним? Він же янгол, він повинен чимось допомогти.

- Я вже намагався, - знизав плечима Дмитро, - він нічого не зможе, поки не полетить.

- Спробуймо ще раз.

Він замислився, потім знову знизав плечима:

- Спробувати можна, тільки навряд чи з цього щось вийде, лікарю.

Тим часом у Янголові двері знову шкрябалися.

- Янголе, - прошепотіла Мила, - не спиш?

- Заходь, - сказав він.

- А казав, що ранками спиш, - образилася вона, пропускаючи до кімнати свій почет.

- Не спиться зараз, - відповів він.

Він лежав на койці й дивився у стелю. Мила вмостилася поруч. Її друзі посідали на підлозі, а Телевізор виліз на підвіконня.

- Сьогодні увечері вона допише, - повідомила Мила.

- А як же причина? - спитав Янгол.

- Причину довелося вигадати, - винувато посміхнулася вона, - вийшло трохи незрозуміло, але вона вийшла сама по собі, я не притягувала її за вуха, вона просто написалася…

- Що ж за причина? - поцікавився він.

Відповісти Милка не встигла, тому що до палати зайшли Василь Анатолійович із Дмитром.

- Людочко, - здивувався лікар, - і ти тут?

- Я так… - Вона трохи розгубилася, та одразу ж насупилася. - Вже йду.

- Ні-ні, Людочко, - замахав руками Василь Анатолійович, - це дуже добре, що ти тут. Я сам хотів тебе покликати.

- Навіщо? - підозріло спитала вона.

- Я вирішив влаштувати конференцію з Дмитрового питання. Наскільки я знаю, ви втрьох товаришуєте, тож спробуємо разом розібратися з китайцем.

- Тут немає чого розбиратися, - раптом здивував лікаря Янгол. Та говорив він не з лікарем, а звертався до Дмитра. - Я тебе шукав з учорашнього дня. Я бачив твого китайця…

Дмитро зрадів, а Василь Анатолійович мало не впав. Ще шизофренії Янголові не вистачало. Той спокійно продовжував:

- … та ніякої загрози від нього й бути не може. Це просто такий собі китайський бовванчик, побічний продукт синтезу

- Продукт чого? - не зрозумів Дмитро.

- Ну… Розумієш, його створили, а він виявився непотрібним. Тому його вигнали, і він причепився до тебе.

- Але ж, Янголе, він так схожий на привида.

- Схожий. Але не привид.

- Стривайте. - нарешті взяв слово лікар. - Як це, його створили, Янголе? Хто?

- Я ще не вираховував, - Янгол уважно подивився вгору, почав загинати пальці й щось шепотіти собі під ніс, нарешті сказав: - Дитина, що заплуталася. Вона створила його тиждень тому…

Тут роти пороззявляли всі. Навіть Янгол, який аж тепер зрозумів, що скоїлося.

- Як це тиждень?! - здивувався Дмитро. - Він же за мною вже два роки ходить!

- О-он воно що, - протягнув Янгол, знову щось полічив на пальцях, кинув швидкий погляд у небо, пошепотів під носа. Раптом спалахнув, підхопився:

- Так і є! Ну, звичайно ж! Знову наплутали з пластами!… Милко, яка в тебе причина?

- Якась часова петля… - невпевнено відповіла вона.

- Так! - зрадів Янгол. - Вони переплутали пласти часу! Діє! Розумієш, Милко, діє!

Вона зрозуміла, радісно засміялась у відповідь.

- Тепер слухай: ти повинна замкнути пласт, - посерйознішав Янгол. - Повинна зациклити цей час так, щоб далі він пішов, як треба.

- Створити китайця в майбутньому? - зрозуміла вона.

- Так, напиши його. Сьогодні ж. Там само, де й про мене.

- Добре, Янголе, я спробую.

Дмитро полегшено посміхнувся. Він не зовсім зрозумів, у чому справа, але чомусь вирішив, що тепер Янгол зможе полетіти. І взагалі, приємно знати, що привид, який тебе переслідує, - ніякий не привид, а всього-на-всього продукт невдалого синтезу. І не просто продукт, а побічний продукт.

Василь Анатолійович сидів, зовсім нічого не розуміючи. Конференція скінчилася несподівано швидко, і він ніяк не міг вирішити, добре це чи погано. Нарешті всі заспокоїлися, тільки насилу помітне полегшення витало в повітрі.

Янгол уважно подивився на лікаря, спитав:

- Василю Анатолійовичу, чи не могли б ви зайти до мене сьогодні ввечері?

- Зайду, - все ще не зовсім розуміючи, що відбувається, погодився той, - зайду після вечері. А навіщо?

- Попрощатися, - спалахнув Янгол.

Дідько б його узяв! Усе ж таки стрибатиме, летітиме, тікатиме, все ж таки не заспокоїться, поки в’язів собі не скрутить.

Лікар вийшов із палати збентежений. Одразу ж видав розпорядження, щоби під час вечірнього моціону Янголову палату перевірили на можливість утечі. Нічого не виявили. Та це чомусь аж ніяк не принесло Василеві Анатолійовичу бажаного заспокоєння, навпаки, ще більше знервувало. Так хотілося, щоб у Янголовій палаті було підпиляно ґрати на вікні, або підземний хід, або ще щось… Та будь-що, аби лиш людське було, а не янгольське…

Інка (12)

Вранці вона прокинулася з непереборним бажанням узятися за конспект. І ніякий Богдан тут не зупинив би її. Богдан і не намагався. Це зробили Сфінкс із Гремом. Вигнання Ерастовича спричинилося до чергової проблеми: Грема тепер не було на кого цькувати, а ця тварюка і далі прагнула трощити й ламати, і ніщо її не могло спинити. А Сфінкс після вчорашніх розборів запам’ятав стільки нецензурщини, що пояснювати її йому треба було б іще з місяць. Нарешті, Грема пощастило зацікавити порожньою бляшанкою з-під кави, а Сфінксові пояснити, що таке погані слова, чому казати їх - негарно, і що таке «негарно».

Було вже пів на другу, коли Інка нарешті дістала з полички конспект, обережно провела по ньому долонею. Закортіло як не вивчити, то бодай повторити що-небудь. У цей момент дзенькнув телефон, вона розчаровано зітхнула, відклала конспект і взяла слухавку.

- Інночко?

- Борис Едуардович! - напівздивувалася-напівзраділа вона. - Не чекала. Як ви?

- Я нормально, дитино. А що в тебе? Голова вже пройшла?

- Здається, так.

- Думати можеш?

- Можу.

- Тоді я хочу тобі дещо розповісти, дитино. Я дещо дізнався про Всесвіт.

- Добре, - зраділа вона, серце гучно калатало в передчутті нового пізнання, - я зайду до вас після занять.

Поклавши слухавку, довго думала. Якось дивно сказав учитель: не вирахував, не припустив, навіть не вирішив, а просто взяв і дізнався. Від когось. О, як це цікаво! Світ потроху починав знову розгортатись і сяяти для неї. Її світ, про якого вона трохи вже знала і ще багато чого прагнула дізнатися. Від цього сяяння було трохи боляче, але так добре, так солодко…

- Як справи, кицю? - Богдан сидів поруч у старому татусевому кріслі.

- Я бачу Всесвіт, - мрійливо посміхнулася Інка.

- Не перенапружуйся тільки, - попередив він.

- Я піду до Бориса Едуардовича, - все з тією ж посмішкою, не звертаючи на Богдана ніякої уваги, сказала вона.

- Залишиш хату на Грема? - жахнувся він.

- Я замкну його у шафі, - Інка нарешті помітила присутність Богдана, тож відповіла трохи сердито, бо той відривав її від таких яскравих, таких гарних думок.

- Висадить двері, - посміхнувся він.

- Тоді - візьму з собою.

- Ти уявляєш, як він потрощить усе довкола? Ти тільки дай тварючці свободу!

- Не дам, - їдко посміхнулася вона, - не хвилюйся.

Вона відкрила старий і вичовганий, зате дуже великий рюкзак, відчинила шафу і витягла звідти Грема. Той пручався, та не дуже сильно, відчувши, видно, її рішучість. Запхала його у рюкзак і зашморгнула блискавку. Переможно всміхнулася.

- От і все, Богдане. Бачиш?

Рішуче попрямувала до дверей. Богдан перехопив її напівдорозі.

- Стривай-стривай, кицю. Куди так швидко? У мене є гарна ідея, як розважитися.

- Геть! - рішуче відштовхнула вона його.

- Ну, чого ти? - образився Богдан, жартома посварився пальцем. - Гарні дівчата з янголами так не розмовляють.

- А де тут янгол? - вищирилася вона, і відразу ж стала схожа на розлюченого щура. - Ти не янгол, Богдане. Ти взагалі не Богдан. Ти - погана сторона моєї натури, та, яку треба знищувати, й та, яку я знищу!

- Що?! - розгнівався він. - Що ти сказала, мала дурепо?!

- Те, що чув! - Коли він почав кричати, вона дивним чином заспокоїлася. - Ввесь цей час ти розважав мене, не пускаючи до мого Всесвіту, ти створив оцих потвор, які теж заважають мені, ти, а не я. Весь цей час я просто змарнувала на тебе і твої дурнуваті ідеї. Більше цього не повториться. Зникни.

- О, ні, - він раптом зареготав. Це був страшний сміх, страшенно палали темні очі, страшно він простягнув до неї руку. - Я завжди буду там, - він тицьнув пальцем у лоба, - ти не зможеш без мене. Я буду завжди.

Вона холодно посміхнулася, знизала плечима.

- То й будь собі. А мене більше не чіпай. Не лізь у мій Всесвіт. Ти забрудниш його.

- Я подарував тобі дзеркало! Я подарував тобі новий Всесвіт!

- І знову брешеш - ти тільки частина мене, тож своє дзеркальце я знайшла сама.

Вона закинула за плечі рюкзак, притисла до грудей конспект і вийшла. Не вибігла, гучно грюкачи дверима, а вийшла впевнено, спокійно, легко.

У тролейбусі гортала конспект, згадувала те, що вивчила. Вивчала те, чого не знала. Було таке відчуття, ніби повернулася додому. Вона й справді повернулася додому, до єдиного дому, що був у неї, світлого, спокійного, величного, до храму-Всесвіту. Вона читала, читала, читала… Раптом тролейбус смикнувся, зупинився. Всі занервували, заштовхалися, зашаруділи. Це трохи заважало, проте Інка знай собі читала, поки не оголосили, що тролейбус далі не поїде. В Інки виникло відчуття, ніби її знову дурять. Помацала за рюкзак - так і є! Поганець якимось чином відкрив блискавку і напав на тролейбус. Люди потроху виходили, Інка вийшла останньою. Грем весело гойдався на одному з рогів транспортного засобу. Побачивши Інку, задоволено помахав їй лапкою, - видно було, що він пишається собою.

Навколо гомонів натовп. Інка озирнулася. Що ж робити?

- Іди сюди! - просичала вона, показуючи на рюкзак. Грем і не збирався. Він просто зробив вигляд, що цього жесту не помітив. Перестрибнув на другий ріг.

- Негайно! - просичала Інка голосніше, тупнула ногою.

Люди почали здивовано зиркати на неї. Свинюка цей Гремлін. Нічого не вдієш. Полізеш його забирати чи й просто ще кілька разів покличеш - заберуть у дурку й не спитають, як звати. Інка замислилася. Пару зупинок до школи, там - годину чи дві з Борисом Едуардовичем, пару зупинок назад. Максимум три години. Чи вистачить Гремові на цей час тролейбуса? Повинно вистачити. А по дорозі назад вона обов’язково його забере. Натовп уже розійдеться, та й тварючка натішиться, заспокоїться, стане слухнянішою.

- Будь тут! - голосно звеліла вона.

Тепер уже всі навколо звернули на неї увагу. Грем подивився теж, підняв одне величезне вухо. Здається, зрозумів.

Тепер - уперед. Не можна гаяти часу. І вона швидко пішла, майже побігла до школи.

І все одно запізнилася. Коли підходила до школи, з подвір’я, тоскно завиваючи та блимаючи мигавкою на даху, виїжджала машина швидкої допомоги. Щось недобре поворухнулося всередині. Вона забігла східцями у вестибюль, кинулася до охоронців:

- Кого забрали?!

- Фізика, - ніби здивувалися вони. Справді, а кого ж іще може звідси швидка забрати? - Із серцевим нападом.

Інка безсило опустилася на стілець.

- Як? - тихо спитала вона.

- Та все нормально, дівчинко, - широко посміхнувся один з них, - сказали, оклигає.

- Діти довели, - охоче пояснив другий.

- Діти?! - перепитала Інка. Щось, мабуть, з’явилося в ній таке, що обидва трохи відступили. Так, про всяк випадок. Раптом підскочила, підлетіла до розкладу, що висів на стіні. Фізика була останнім уроком у _-В. Восьмий клас! Такі малі, а вже такі підлі! Інка побігла сходами на другий поверх, рвонула на себе двері класу. Діти сиділи за партами, біля дошки розпиналася директриса. Щось про моральні цінності й відповідальність.

- Що ви їм розповідаєте?! - навіть не привітавшись, з істеричним реготом вигукнула Інка. - Цінності?! Відповідальність?! Вони ж усі тутпоголовно - дебіли!

Дивна річ, директриса не сперечалася, Інку зупинити не намагалася, навіть не згадувала зараз про всі її прогули (що вона дуже полюбляла робити під час зустрічі). Зараз вона, мабуть, просто згодна була з нею.

- Ви що, не розумієте, що ви - дебіли?! - гаркнула Інка. Здається, маленькі дурники нарешті злякалися. Дивилися на неї квадратними очима.

- Мабуть, пишаєтеся собою, еге ж?! Фізика довели! Молодці, потвори! - Інка вже не могла зупинитися. Вона так ненавиділа їх, що мусила бодай що-небудь казати, аби нікого не вбити.

- Він хотів відкрити вам Всесвіт! Хотів просто взяти і дати його вам, отак, - Інка простягнула руку долонею угору, - на розкритій долоні! А ви… Які ж ви ідіоти! Ви плюнули йому в обличчя! - тут вона раптом зареготалася. - І знаєте що? Він витримає! Він витримає, а потім просто не дасть вам нічого! У вас же тепер не буде Всесвіту, а де ви будете жити, якщо у вас не буде Всесвіту?! Хіба що в окремих маленьких комірках! Сірих! Задушливих! Так і залишитесь ідіотами! Ви хоч тямите, що накоїли?!

- А хіба ж ми винні, що він такий нервовий? - перебила якась дівчинка. Симпатична така дитинка, із темними оченятами-намистинками. Спитала мовби й невинно, та в голосі був такий глум, така спокійна певність у собі, так насмішкувато-зацікавлено (ну, й що ти мені зробиш?) блищали ті очиці, що Інка не витримала, підлетіла до неї.

- Встань!

Якусь мить вони дивилися одна одній у вічі. Нарешті дівчинка здалася, повільно встала. Отримала дзвінкого ляпаса. І знову директриса промовчала. Інка, щоб не розридатися прилюдно, вибігла з класу. Схлипуючи, вона мчала коридором, а в кабінеті одне за одним мовчки підводилися зі своїх місць діти.

Надворі Інка зненацька заспокоїлася. У неї були ще принаймні дві справи, які необхідно, конче необхідно завершити.

Янгол (11)

Янгол був спокійний. Готовий. Він розлігся на койці, очі його знову сяяли, а срібна сережка у вусі зухвало виблискувала. Побачивши його на місці, Василь Анатолійович мало не зітхнув з полегшенням: ще не полетів. Сів біля нього.

- То що, все ж таки зібрався летіти? - спитав він.

- Зібрався, - усміхнувся Янгол. Й усмішка ця була напрочуд спокійна - в ній і сліду не лишилося від того спалаху, до якого вже звик лікар.

- Дивно, Янголе, - усміхнувся раптом і Василь Анатолійович.

- Що дивно? - спитав Янгол.

- Я вірив у те, що ти справді янгол, але постійно з собою сперечався. А тепер і не сперечаюся. Тепер я впевнений у твоїй правоті. Я в тебе вірю. І в те, що ти полетиш, вірю…

- Це не дивно, це нормально, - заспокоїв Янгол.

- Ні, Янголе, дивно інше. Скільки з тобою проговорили дарма… А зараз, знаючи, що ти ось-ось полетиш, так хочеться поговорити… про щось важливе, розумієш?… А про що - не знаю…

- А ви розкажіть щось, - порадив Янгол, присуваючись до психіатра, - навряд чи ще колись вас вислухають. Повністю.

Василь Анатолійович вдячно глянув на нього. Йому і справді стільки всього наболіло, так усе його стомило, так хотілося комусь розказати… Проте не виливав душу. Ніколи, нікому. Сам же постійно вбирав у себе отакі сповіді. А він же не був нескінченний, він був уже переповнений по вінця, ладен був вибухнути від суміші своїх і чужих проблем, що накопичилися всередині, від суміші своїх і чужих запитань, на які немає відповіді…

І от йому дозволили говорити. Й він говорив. Підводився, сідав, ходив палатою, жестикулював, часом зривався на крик, деколи тихенько сміявся… Янгол не все розумів, не розумів і половини заплутаних слів, думок і почуттів, які стрибали та наповзали одне на одне. Він і не прагнув зрозуміти: Василю Анатолійовичу просто потрібно було розповісти, просто потрібно було, щоб його слухали, не обов’язково розуміли, аби тільки слухали. І Янгол слухав. А лікар розповідав. Сповідався. Сповідався янголові. Не своєму, зате хоч якомусь. Нечасто в житті можна сповідатися янголові.

Разом зі словами щезало напруження, зникала лють, потихеньку танули давні наболілі обрбзи; відчуття якогось дивного супокою повільно підіймалося зсередини. Він розповів усе - від початку й до кінця. Про батьків, про навчання, про швидке одруження, про друге - вдаліше, але з постійно втомленим поглядом Олени та усмішкою «я все розумію», яку чомусь так ненавидів, про пацієнтів, тих, що лікуванню піддаються, і тих, що нітрохи не піддаються, як, наприклад, ти, Янголе, або цей Дмитро з китайцем, або Людмила зі своїм почетом…

Янгол мовчав. Часом кивав, часом лагідно усміхався, в очах була зацікавленість і розуміння. Василь Анатолійович знав цей погляд, сам був точно таким у спілкуванні з пацієнтами, та зараз був чомусь вдячний Янголові. Здавалося, йому справді цікаво. Здавалося, він справді розуміє.

Нарешті він завершив розповідь. Завершив зовсім іншою людиною, людиною, що виштовхнула з себе, відмила, відшкребла застарілу іржу обрбз, люті, нерозуміння, людиною, яка здатна, готова і прагне лікувати, допомагати іншим, тим, що заблукали в житті, збилися на манівці і йдуть навмання своїм темним лісом.

Вони помовчали. Василь Анатолійович промовив:

- Дякую, Янголе. Мені це було справді потрібне.

- Знаю, - посміхнувся Янгол. - Дозвольте, Василю Анатолійовичу, дати вам останню дружню пораду.

Дружню! Лікар посміхнувся. Хіба був Янгол його другом бодай однісіньку мить? Чи бодай коли-небудь дозволяв собі опуститися до його, людського рівня? Він був розумним, гордовитим, часом іронічним, деколи жорстоким, але другом, звичайно ж, не був.

- Яку пораду? - спитав лікар.

- Не всіх потрібно відразу хапати й лікувати. Певне відхилення від норми і є норма. Інакше не існувало б мистецтва. Інакше ви не наблизилися б до Бога так, як змогли це зробити.

Він підвівся, ніби зібравшись іти.

- Янголе! - аж скрикнув лікар. - Янголе, останнє запитання. Що таке грані?

- Грані? Грані, Василю Анатолійовичу, це те, що тут, - і Янгол приклав руку із трохи довшими, ніж треба, нігтями до грудей, - грані - це ви. Нескінченні й щодня інші. Грані - це складові Всесвіту. Всесвіт багатогранний, і щодня ви на якійсь із цих граней. Щодня різні. Це і є привілей людини. Необмежена ряснобарвність, різночуттєвість. Творчість, як один з проявів існування у гранях… Янголи, наприклад, ніколи не зможуть бути такими. Вони охоплюють усі грані повністю, одночасно, тому завжди однакові, - він раптом підморгнув лікареві, - трохи навіть нудні, чи не так?

- Не так, - заперечив лікар, - ти не нудний, Янголе, ти просто дивний.

- До речі, - чомусь пригадав Янгол, - як там Борис?

- Не знаю, - розгубився Василь Анатолійович, - не телефонував.

- То зателефонуйте йому самі, - порадив Янгол, - не можна втрачати давніх друзів.

- Ти ж казав, що друзів немає, - згадав лікар.

- Немає, - згодився Янгол, - ідеальних немає. Та часом, коли збігаються домінуючі грані… - раптом він широко посміхнувся, махнув рукою. - Просто подзвоніть йому, Василю Анатолійовичу.

Янгол звичним жестом відкинув назад волос-ся, полегшено зітхнув. Дзеркало полагоджено.

І лікар сахнувся, тому що за спиною пацієнта раптом спалахнули золотом два величезні крила. Янгол обернувся до ґрат - і ті розсипалися на попіл, і його відразу ж розвіяло вітром, який дмухнув крізь відчинене вікно. Янгол посміхнувся і відсалютував Василю Анатолійовичу двома пальцями.

- Ну все, бувайте, - підбіг до підвіконня й стрибнув.

Прийшовши до тями лікар кинувся до вікна. Визирнув. Унизу - нікого (серце радісно підстрибнуло), зверху - теж. Тільки легкий сріблястий спалах серед хмар.

- Бувай, - прошепотів лікар.

Інка (13)

Інка впевнено крокувала додому. У рюкзаку сидів упольований Гремлін. Одну справу було виконано - місто порятовано від руїни. Це виявилося напрочуд легко - Грем уже розламав півтролейбуса, а тому був спокійний, задоволений і в рюкзак заліз майже сам.

Тепер залишалася ще одна справа - найважливіша.

Богдан чекав на неї. Підхопився, як тільки Інка зайшла і випустила Грема.

- Ну що?

- Нічого, - відповіла Інка.

- Ти сердишся, кицю?

- Чого на тебе сердитися? - здивувалася вона.

Інка щось зосереджено шукала. Відкривала шафи, шухлядки, тумбочки, порпалася серед своїх речей. Нарешті, так нічого і не знайшовши, підняла на Богдана підозрілий погляд:

- Це ти вкрав дзеркало?

- Яке дзеркало? - здивувався Богдан.

- Богд-а-ане… - протягнула вона.

Та він знизав плечима і задивився у вікно.

- Віддай! - наполягала Інка.

- Немає, - розвів руками Богдан (а очі ж такі чесні-чесні), - я його кудись викинув.

- Он як? - розсердилася Інка. Обернулася до нього спиною, простягла руку, заплющилася. До найменших деталей уявила собі розколоте дзеркальце. Це було неважко, вона часто дивилась у нього, тож пам’ятала дуже детально. Та Інка не квапилася, повільно мацала внутрішнім поглядом поверхню уявного (поки що уявного) дзеркала. Жодної неточності, жодної помилки припуститися не можна було, цього разу вона просто не мала права на помилку. Нарешті! Є!

- Ага! - переможно вигукнула Інка. У простягнутій, трохи тремтячій від напруження руці блищало дзеркальце. Те дзеркальце, не таке ж саме, а просто те. Те, що дав їй Богдан перед відомським зльотом, випадково обмовившись про існування граней.

От тобі й сировина для синтезу, Богданчику! На фіг вона нам не потрібна! Ми й самі утнемо. Нестримна радість охопила її. Змогла, змогла! Створила! Навіть, ні, не створила, - відновила. Богдан її радощів не поділяв, проте й переможеним не виглядав. Він допитливо підняв брови:

- І що далі, кицю? Спрямуєш на мене і скажеш: «Тебе не існує»? Не вийде. По-перше, це мене не зупинить, по-друге, ти вже навчилася створювати, але ще не вмієш руйнувати.

- А я й не збиралася руйнувати, - відповіла Інка та огледілася.

Де ж той клятий скотч? Ось, ось він, закон бутерброда! Конче необхідний скотч, щоб заліпити діру між гранями, поставити все на свої місця, щоб заткнути рота Богданові, найгіршій стороні Інчиної натури, щоб життя повернулося до нормального русла… Вона була впевнена, що розбите дзеркальце і є причиною викривлення реальності біля неї, що потрібно лише склеїти його, а для цього треба клятий малесенький шматочок скотчу. Де ж він є? Богдан мовчки вичі-кував, склавши руки на грудях і міряючи її насмішкуватим поглядом. Раптом під столом хтось заплямкав. Інка підозріливо заглянула під стіл. Грем підняв на неї величезні очиська, закліпав. Потім почухав задньою лапою за вухом. Досить професійно. Здається, цей жест він перейняв від Сфінкса. Інчине серце радісно підстрибнуло: Грем незграбно ховав за спиною погризений шматочок клейкої стрічки.

- Греме! - погрозливо сказала вона. Той зайняв позицію «на старт» - зібрався тікати. Не вийшло. Інка схопила його за вухо, витягнула, вирвала з пазуристої лапи недогризений скотч. Богдан аж сіпнувся.

- Що ти збираєшся робити? - люто примружився він.

- Вгадай з трьох разів, - вона сіла за стіл, тримаючи дзеркало в одній руці, стрічку - в іншій. Прошепотіла:

- Тримай, фашисте, гранату!

- Я не дозволю, - схопив її за руку Богдан.

- Дозволиш, - широко посміхнулася вона, - ти - лише моя частка. Хоч матеріалізована, проте слабша від мене. І знаєш, чому слабша? Бо твоя філософія - це філософія слабкості. Прибери руки, маленька, поганенька частко!

І, дивна річ, він справді прибрав руки. Раптом почав меншати, спробував щось закричати, та вийшов лише тихенький мишачий писк. Інка насмішкувато дивилася на маленьке нещастя, що залишилося від її колишнього, як вона вважала, друга.

- Ти правий, Богдане, - сказала вона маленькому нещастю, - правий лише в одному: потрібно трішечки злості й іронії. Я не знищуватиму тебе, бо не знаю, у що ти можеш перевтілитися наступного разу. Ти таким ось і залишишся, чимось малим і дуже писклявим. Правда ж, смішно?

Він усе меншав і меншав, аж поки його не стало ні видно, ані чутно. Інка сподівалася, що існує найменша грань його зменшення. Бо якщо ні, то це триватиме нескінченно і може дійти до якісного стрибка, збільшення. Вона крутнула головою, відганяючи ці думки. Зубами відірвала шматочок скотчу. Буркнула: «На цій мажорній ноті і завершимо нашу програму»… Потім навалилось відчуття втоми й порожнечі. Це відчуття з’явилося після того, як заклеїла дзеркало, та як вона це робила, Інка не пам’ятала. У пам’яті лишився тільки головний біль, страшенне відчуття втоми й сірий туман навколо. Смутно згадувалися голоси:

- … ось цей пласт?

- Нарешті!

- … за спиною… раптом спалахнули… крила

- … це дуже важке Слово

- Яке слово?

- Те, що було спочатку, те, що дано лише обраним…

- … саме його не вистачає…

Одначе та самотність, що прийшла потім, затопила всі спогади й відчуття. Важко залишатися в нормі після того, як перед тобою були грані, а потім ти повернулася до свого обмеженого існування, власноруч виконала вирок… Всесвіт, за якого боролася, зробився порожнім і непотрібним, зорі виявилися простими золотими цвяшками. Щось клацнуло і зламалося зсередини. Інка безпорадно огледілася. Нічого, нікого. Зник Грем, зник Сфінкс, і не тільки створена нею істота, а навіть звичайнісіньке руде кошеня на ім’я Сфінкс. Інка несамохіть узяла цигарки й повільно попрямувала надвір. Вилізла на дах гаража, закурила.

Треба триматися, дитино. Триматися… На останній орбіті… Електрони обертаються навколо ядра, ми - навколо Сонця. Чому все таке заплутане? Так не повинно бути. Хай там що створило цей світ, а краще б воно створило його простішим. Що більше пізнаєш, то більше плутаєшся, губишся. Мабуть, він, світ, і є простішим. Просто ми не розуміємо чогось. Цього самого, найпростішого, того, з чого треба було починати, не бачимо. Що ж тепер робити? І навіщо тепер щось робити? Заради пам’яті татуся? Пам’ять має здатність дуже швидко згасати, сіріти, облуплюватися. От уже зараз вона не пам’ятає нічого, крім його бороди й лагідності. Треба робити хоч щось заради себе, обов’язково сказав би Богдан. Та що означає заради себе? Заради фізичної та духовної втіхи? Що ж, можна поплавати в басейні, зайнятися сексом, прочитати гарну книгу. Та хіба цим можна жити? Хіба це є сутність? Раптом Інка вирішила поплакати. Вона плакала дуже рідко і лише в тих випадах, коли вирішувала, що це потрібно в даний момент. Вона завжди контролювала як не емоції, то хоча б їхні вияви. До речі, колись теж пишалася цим: її розум бере гору над емоціями. Дурна, дурнесенька дитина. Навіщо розум? Навіщо пізнання? От-от, забагато запитань. І всі тонуть у величезній порожнечі, яка її раптом охопила. Забагато відчаю. Сльози - звичайна захисна реакція. І от вони потихеньку потекли по щоках, добре-добре, тепер ні про що не думати, крім того, яке ж воно нещасне, це руде дівчисько. Виплачеться - та й поверне собі здатність мислити. Виявляється, сльози були навіть потрібніші, ніж їй здавалося. Вони полилися таким потоком, що обов’язково затопили б гараж, якби їх раптом не зупинили.

- Гей! - обережно покликав хтось іззаду. Інка обернулася, здивовано кліпнула очима. Незнайомець стояв поруч, дуже серйозно дивився на неї. Зустрівшись поглядом, коротко посміхнувся. Він був немов зітканий із якогось ледве помітного сяйва, з легких, змазаних спалахів. Інка посміхнулася у відповідь. Він простягнув щось у долонях. То було маленьке руде кошеня. Її кошеня. Вона обережно прийняла подарунок, задивилася на нього. Кошеня теж зацікавлено глянуло на хазяйку, замуркотіло. Вона підвела очі на незнайомця.

- Ти - янгол? - здогадалася вона.

Янгол (12)

Коли довго перебуваєш на землі, не підіймаючись у повітря, летіти попервах трохи незручно. Якось дивно. Відчуваєш навіть легку провину за дозволену раптом свободу. І водночас єднання зі своїм світом, якого вже встиг забути, бо жив лише в малесенькій, відокремленій його частинці. Поступово всередині зароджується радість, переходить у відчуття безмежного щастя, такого, що хочеться кричати. Проте не кричиш, тримаєш усе в собі, лише трохи прискорюється твій рух, мерехтіння зірок-прикрас, серед яких затесалося й Сонце, мерехтіння душ навколо. Щасливих і не дуже, втомлених, злих, добрих, веселих, сумних… Зірки-душі блимають навколо дедалі швидше. Нарешті, зливаються в одну замкнену навколо тебе лінію, в одну по вінця наповнену нескінченність. І ти - в ній, природна її частина, що так довго існувала десь на узбіччі, що зрозуміла, наскільки важко і порожньо бути сотою, тисячною часткою цієї нескінченності, самого себе. І настає мить супокою, мить найвищої втіхи простим спокоєм, простотою Всесвіту, розумінням.

А потім знову летиш. Летиш, бо мусиш поділитися своїм щастям. Принести комусь шматочок цього щастя, аби знову було що набувати під час польоту. Повільніше, ще повільніше. І знову бачиш нескінченність, переділену на частки. До речі, якщо поділити нескінченність на N, то вийде N нескінченностей. Треба обов’язково сказати це людині, своїй людині, з якою зараз збираєшся ділитися, яка чекає на тебе, хоча сама ще цього не знає.

Янгол зайшов у круте піке, швидко пірнув під хмари. Перевернувся сторч головою. Це був не ритуал, це був звичайний людський прояв радощів. Часом янголи можуть собі це дозволити. Коли їх ніхто не бачить. Але тільки часом, бо що вдієш - імідж. Він повернувся до тями після чергової мертвої петлі, посерйознішав. Під ним був звичайний тихий маленький двір, у дворі стояв гараж. На його даху плакала маленька руда дівчинка. Щось знайоме, навіть рідне відчув Янгол у ній. Він знав це відчуття. Воно з’являється в янголів, коли вони знаходять Свою, саме ту, людину. Янгол обережно опустився на дах за її спиною. Тихо покликав:

- Гей! - і простягнув їй кошеня.

- Ти - янгол? - спитала вона. Так, це була саме Його людина, та, яку янголи мають знайти, але можуть шукати нескінченно довго. Та, яка розуміє, та, якій потрібне твоє янгольство, без якої ти - порожнє місце.

Він підійшов ближче, присів поруч.

- Хочеш про щось запитати?

- Куди розширюється Всесвіт, якщо він нескінченний? - майже несамохіть спитала Інка. Янгол дістав із кишені пожмаканий листочок і коротенький олівець. Намалював на листочку крапку, обвів її колом. О ні, подумала Інка. Невже знову гіпотези? Хіба янголи не повинні знати, як збудовано Всесвіт? А хіба вони взагалі щось комусь повинні?

- Ні, це не те, - знову швидко посміхнувся він, - дивись: оця крапка - ти, все, що всередині кола - твій світогляд, світорозуміння. Тобто, кількість твоїх знань, запхана у модель мислення. А ось це, - він обвів малюнок ще одним великим колом, - це - Всесвіт. Отже, його не побачиш. Навіть, якщо крапка разом зі своїм розумінням буде рухатися, повністю охопити його не можливо. Ти занадто загнана у рамки.

- А можна цього якось позбутися? - спитала Інка.

- Дуже просто, - посміхнувся він, - простісінько.

Нахилився до неї і почав тихесенько говорити. Не пояснювати щось, як роблять це вчителі, навіть Борис Едуардович, а просто розповідати. Не як маленькій дурній людинці - як рівному, як другові. Інка розуміла і без пояснень. І з кожним його словом її охоплював дедалі більший захват, вона вище й вище здіймалася у сяйливу безодню розуміння, з кожним його словом їй перехоплювало подих, часом брала злість на себе: якою ж нетямакою вона була! Та що дужче вона поринала у Всесвіт, то менше залишалося часу й бажання на сторонні думки - час, простір, існування розгорталися, зростали і кружляли довкола, такі зрозумілі й нескінченно великі… Нарешті з очей покотилися сльози, вперше в житті неконтрольовані, закалатало серце, що немовби зупинилося на початку розмови, не просто закалатало, засіпалося, заскакало, гупаючи по ребрах, запаморочилася голова. Стало так добре, так гарно від цього величезного розуміння. І нарешті все, що наростало в ній, зненацька вибухнуло, засяяло новою, величезною, лише їй одній відомою зорею…

Янгол замовк. Він хотів поділитися лише шматочком, та вийшло все. Він віддав рудій дівчинці все, що мав. І вона взяла його з вдячністю, з розумінням. І ця вдячність, це розуміння по вінця заповнили ту порожнечу, що утворилася в ньому, коли він перестав говорити. Якусь хвилю обоє мовчали.

- Ти ж не полетиш? - нарешті спитала вона. - Ти ж залишишся зі мною?

Він хотів сказати щось інше, проте чомусь лише коротко усміхнувся у відповідь і сказав:

- Так.

Вона теж усміхнулася. Її усмішка змінилася, вона вся змінилася за ці декілька миттєвостей (секунд, хвилин, годин, вона не знала) розмови. І тепер стала дуже схожа на нього, часом палахка і трохи ірреальна.

Монологічний діалог

із дзеркальцем (4)

То в чому щастя, дзеркальце? Повинне ж бути щастя - моє, власне, не поділене на двох, як кохання, а малесеньке, особисте. Знаю-знаю. Запитання без відповідей, загадки без відгадок… А все якраз навпаки. Відповіді без запитань. Нам дано такі-то відповіді, а запитання ми вигадаємо самі. Навіщо? Не знаю. Проте вигадуємо. Це, здається, найкраще в нас, людей, виходить. Вигадуємо багато чого. Дещо з цього навіть виникає після вигадування, більшість же залишається десь у думках, мріях, як у камері схову. Або зберігання? Дзеркальце, навіщо зберігати старі й давно вже, мабуть, спорохнявілі мрії? До них же навіть доторкнутися вже не можна - розсиплються… А зберігають чомусь. Точнісінько так, як я свої ідеї у скриньці, як загадки-відгадки, потрібні й непотрібні… Стоп, хто це тут говорить про потрібність і непотрібність? А хто взагалі повинен судити про це? Не митець, звичайно ж. І не поодинокий користувач. Але й не маса в цілому, не сіре суспільство, яке постійно резонує.

Я не знаю, що таке щастя, дзеркальце, проте шукаю його. Треба ж мені бодай що-небудь шукати. Я йду до нього, повільно, навмання, малесенькими кроками, проте йду. Я вже знаю, як треба існувати поруч із ним. Просто. До самого «що бачу, те співаю». Я навіть знаю відповідь на запитання, чому вода мокра. Тому що вона - вода. Бачиш, як просто. Отже, бути поруч із ним я вже можу. Залишилось тепер лише приручити.

Дзвінок у двері повторюється голосніше й довше. Я чула його, проте за своїми думками не звернула уваги. Таке зі мною часто трапляється. Я з дитинства така, трохи неуважна, загублена десь у собі. Я відчиняю коханому. Він посміхається, він стомлений, але дуже задоволений. Мабуть, сьогодні в нього був гарний день. Він розпускає волосся, знімає крила, кладе їх до шафи, поруч із моєю скринькою. Я ще раз тихенько радію, що немає Грема. Крила дуже тендітні й ламкі, це лише на перший погляд вони величезно-сяйливо-всемогутні. Насправді ж до них не можна й доторкнутися. І, знаючи мій талант ламати все довкола, коханий не дозволяє мені їх брати. Наша шафка перетворилася на заповідник: його крила, які недоступні мені, мій простір, згорнутий в ідеї, недоступний йому… Він іде на кухню, я - за ним. Нічого не можу з собою вдіяти, коли він удома - постійно ходжу за ним хвостиком, мабуть, десь підсвідомо боюся, що він полетить.

- Сумуєш? - питає він.

- Трохи, - відповідаю я.

- Тоді порозмовляймо.

І він дістає пляшку червоного вина. Я підозріливо дивлюся на неї. Я завжди дивлюся на пляшки підозріливо, було у мене в житті декілька неприємних моментів, пов’язаних із вином. Проте він усміхається, й мені одразу ж стає легше. Від його усмішки завжди легшає.

- Що мені робити? - питаю я, коли ми випиваємо по першій чарці. - Моє існування обмежене обсягом мого мозку?

- Ти вже все знаєш? - питає він. - Все, що хотіла?

Я знову підозріло дивлюся. Цього разу на нього. Одна із звичних наших розмов звертає в незвичний бік.

- Здається, знаю, - обережно відповідаю Янголові.

- Значить, ти вже Бог?

- Можливо, - кажу ще обережніше.

- А для чого в нас існує Бог? - питає він.

- Щоби творити?

- То вперед, - він киває на стіну, маючи на увазі кімнату й шафу в ній, - можливо, зараз ти вже готова.

- Я боюся, - признаюся я, - а якщо станеться щось лихе?

- Вовків боятися… - починає він.

- … все одно два рази бігати, - закінчую я і вклоняюся, як Чонг. Ми сміємося.

Потім він ненадовго замислюється.

- Чому боїшся? - питає він.

- Пам’ятаєш, що минулого разу наробила?

- Тоді ти ще не була готова…

- До чого?

- До Нього, до Неї: до Бога, до Творчості.

- А тепер готова?

- Спробуй, - спалахує він посмішкою, завжди такою раптовою й такою бажаною, - дізнаєшся.

- Я боюся… А якщо збудеться? Якщо від цього комусь, нехай у моєму власному світі, але комусь живому й справжньому стане зле?

Він замислюється. Я вже знаю, зараз він щось запропонує. Може, саме те, що так довго я шукаю.

Василь Анатолійович (3)

Він стояв на порозі й дивився, як Милка з п’ятнадцятої прощається з Дмитром. Китаєць від хлопця нарешті відчепився, кудись просто зник. Пройшовши всі тести, Дмитро тепер офіційно був нормальною людиною й міг іти. Милка прощалася з ним, та була певна, що це прощання ненадовго. Вона вже потроху приходила до тями. Мабуть, завдяки тому рукописові, який нещодавно надійшов їй поштою.

- Це від Янгола! - зраділа вона тоді, і знову почала писати.

Це було дуже важливо. Так вона усувала причину хвороби. Тож невдовзі повинні були зникнути і наслідки. Тепер вона охоче спілкувалася з лікарем. І він розумів, чому дівчина мовчала раніше. Вона хотіла подолати хворобу не з чиєюсь допомогою, вона хотіла зробити це самостійно. І робила це зараз, і в неї виходило. А Василь Анатолійович постійно був десь поруч, щоб у крайньому разі підтримати, підхопити, щоби знову не зірвалася. Та крайнього разу поки що не передбачалося. Людмила була розумниця, навіть давала лікареві дещо прочитати, і йому це дуже подобалося. Він був певен, що з неї буде гарна письменниця, нехай-но вона вийде з лікарні.

Дмитрові теж надіслали пакунок. Теж Янгол. Та він виявився вже непотрібним. Янгол знав про це, та не міг не виконати своєї обіцянки. Янголи завжди виконують свої обіцянки.

Потроху все ставало на свої місця. З лікарні йшли найважчі, ті, які, здавалося, ніколи не вилікуються. Василь Анатолійович ще раз позирнув на Дмитра і Милу та пішов до свого кабінету. Потрібно було працювати. На нього чекали легші випадки, але вони так само потребували допомоги. З тими впорався Янгол, а це вже була робота для людини, для лікаря. Робота, яку він любив, робота, яка була такою потрібною.

Епілог

Коханий уважно дивиться на мене, наливає ще вина. Ми випиваємо.

- А ти напиши про те, що вже було, - раптом пропонує він.

- Автобіографію? - усміхаючись, запитаю я.

- Ну… Не зовсім. Зроби з цього художній твір. Прикрась. Народ полюбляє прикраси.

- Як, наприклад?

- Напиши, що ти не просто дівчина, а дуже розумна дівчина… Або відьма… Або просто таке собі цікаве руде дівчисько…

- Чому це одразу руде? - ображаюсь я.

- А люблю я рудих, - хитро усміхається він. Отримує легенького стусана.

- А ти? - питаю я. - Ти, може, будеш негром? І обов’язково психом.

- Негром я не буду! Я буду янголом! - сміючись, виголошує він.

- Теж мені янгол, - відмахуюся я. Проте щось уже тихесенько починає закручуватись у голові.

- Добре, - погоджуюся раптом, - будеш янголом.

Він здивовано піднімає брови. Питає:

- Але? - він знає, що той жарт про мої руді коси так йому не минеться, що є якесь «але».

- Але янголом-психом! - весело оголошую я вирок.

- І ти тоді будеш психом. Шизофренічкою. Нехай друга «ти» теж сидить у лікарні. Щоб мені сумно не було.

Сміємося.

- А твого вчителя, що постійно до тебе залицявся, зробимо Вчителем, - він пише пальцем у повітрі останнє слово, вирізняючи велику «В». Я зі сміхом погоджуюся. Так-так, і матуся моя не буде самотньою. Зробимо їй такого собі кавалера… Коханий ще щось каже, та я його не слухаю. Часом, коли на мене находить, його можна не слухати, він усе розуміє і не ображається.

Я біжу до кімнати, відчиняю скриньку. Знайшовши чистий листок, виводжу першу фразу: «Інка мила посуд і міркувала над черговим питанням світової ваги».

Київ

Осінь - зима, 2003 - 2004

This file was created

with BookDesigner program

bookdesigner@the-ebook.org

11.12.2008

Оглавление

Монологічний діалог із дзеркалом (1)

Інка (1)

Янгол (1)

Інка (2)

Янгол (2)

Інка (3)

Янгол (3)

Інка (4)

Василь Анатолійович (1)

Інка (5)

Янгол (4)

Інка (6)

Янгол(5)

Монологічний діалог

Інка(7)

Янгол (6)

Інка(8)

Янгол (7)

Інка (9)

Монологічний діалог

Янгол (8)

Інка (10)

Янгол (9)

Василь Анатолійович (2)

Інка (11)

Янгол (10)

Інка (12)

Янгол (11)

Інка (13)

Янгол (12)

Монологічний діалог

Василь Анатолійович (3)

Епілог